Він її цілував, але тіні чомусь не видко.
Із-за спини виднілась дзеркала маревна тінь.
І в безмежжі дзеркальнім ввижалися обриси. Гидко,
адже це був не він, а те, що давно вже тлінь.

Як давно ми жили у раю…
Там, в дитинстві, у мріях лазурних.
Як співали пташки у гаю
в час пригодницьких марень амурних.

В час любові, в омріяний час
кожна мить витікала у вічність,
і повітря, мов мед, було в нас,
не життя — водевіль, ексцентричність.

Як давно все минуло, авжеж?
І тепер, позабувши про мрії,
ми вдивляємось в обриси меж,
за якими чекає повія,

та, що ходить до всіх тільки раз,
і приносить утіху ізвічну,
і лишає скорбот, не екстаз,
проклятуща... Не треба, не кличте.

Полишаю омріяний град,
всю планету і кожну зернину,
лиш у жменю беру виноград,
і калину, і листя ожини.

І молюся до всіх образів,
що століттями мовчки висіли,
ті, що бачили біль і гнів,
…вже спочили...

Там, де був, де робив я крок
у Перу, чи то в Чилі, чи в Гані,
все покриє одвічний пісок,
на Мальдивах, на Криті, в Тайвані...

І помолиться хтось зі старих,
як лежатиме тіло змарніле,
що полишило рай без своїх,
тих, що перші пішли у могили.

Лагун лазурний лик -
Лілове лоно липня
Ласк летаргійний лік,
Лінивий лепет липи.
Любистковим лісам
Лелітками леліти,
ЛестИтися лозі
Лиш легкокрилим літом

ЛІЧИЛКИ, СКОРОМОВКИ
***
Краля Килина,
Кетяг калини,
кулька - кульбабка,
крапелька - крапка.

***
Серпень – соня,
Сонце – сонях,
Сливи – стиглі,
Сурми - стихли.

***
Сів соловейко серед саду,
Співає соло серенаду

***
Сіра сойка серед сосен-
сняться сойці сінокоси.

вмерзший в лете пугливый лебедь,
одинокой страны звезда,
не тебе ли врастяжку небо
побелевший держал майдан?

у печи громыхнет заслонкой:
Святославе, пора до справ!
кинет оком, и хлеб - сучонку:
бач, розгавкався: "прав-нєправ"

снова флюгеры крутит ветер.
паутину сорвет с углов,
но свобода поправит вектор -
знизу вгору (бо так було)

настоится полынь и мята,
чтоб умылись ее внучкИ.
будет чисто ...бо завтра свято.
приберу, запалю свічки...
21.10.06

І прокинеться ніч, і нечутно сковзне із плеча.
Поцарапана спина зірками і трішечки сіном.
Якщо хочеш – люби, та до себе мене не привчай,
Якщо хочеш забудь, - тільки ж клин вибивається клином.

Віхрестись від людей. Залиши цей прокурений світ.
Тут у мрій і у муз невблаганно виколюють очі,
Щоб не бачили світла, не спрагли за небом. Болить
Мені тиша земна. Я для тебе такої не хочу.

Це для них... Нам з тобою небес незагачених шир.
Якщо можеш, - лети у Валгалу на крилах Валькірій.
Цим забрехлевим одам і лестощам ницим не вір!
Нам з тобою не дихати пилом в буденності сірій.

Настояна тиша. Їй місце і час, і дія –
О пів на четверту по зорях в будинку навпроти зізнань.
Я знала ту панну. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Я знала її самотню по вінця, по небо в спицях
дощу, як вона, хмільного,
дощу, як вона, німого, що лив повз усе невлад.
І часто мені здавалось, в зелених її зіницях
чорти на пустій шахівниці безсовісно ставили мат.

Я знала її грайливу – казковий нічний метелик
літав понад сном і містом за лічений гонорар.
Бувало, метелик плакав чорнильно на білій стелі,
Коли прибивали капцем із вигуком на «ура!».

Я знала її байдужу, як вітер-гуляй-хвостатий,
Босячку-підбите-око з рогатки щоденних мрій.
Я знала, вона насправді без імені і без статі,
Коли не шукають матір, а є лиш ребро і змій.

Я знала її… і тиша. Їй місце і час, і дія –
Сьогодні ховають жінку в будинку навпроти зізнань.
Ви знали її? – Напевно. Її довгорукі вії
могли обійняти Всесвіт,
могли увібрати Всесвіт до самого-самого дна.

Коли Ви прийдете вдруге,
я можу не впізнати Вас.

С. Пасічник «Голгофа»


Послабить ніч усі попруги,
сповільнить метушливий час.
Коли Ви прийдете удруге,
я можу не впізнати Вас.

Вода всесвітнього потопу
відхлине, залишивши мул,
і Зевс пливтиме по Європу,
і янгол дутиме в сурму.

Доба п’ятитисячолітня
як ніч бурхлива промайне,
і доки небо не розквітне,
Ви не згадаєте мене.

Румовища і попелища
зрівняє зваженість пустель,
і не кажіть мені, навіщо
колись тут пальма проросте.

Усе пройшло. Шумерська глина
не зберегла ні плач ні спів.
Отак і я усе спалила...
Крім слів.

Зажурився спекотний серпень
Тихим смутком в очах блакитних,
- Я жагучий, аж до нестерпу,
Як хотів би я бути квітнем!
І мені б від березня трохи,
Чи хоча б молодого травня,
Я б тоді калюжами брьохав,
Я б купав молоденькі трави…
-Не карай себе, любий друже,
Прожени свій смуток, юначе,
Ти для літа - прощальна смужка,
А для осені – справжній мачо…
Не сумуй, не карайся, милий,
Справі - час, утіхам – година,
Стихне жар, а грона нестиглі…
Літо – літечко швидкоплинне…

Как мне жалко тебя, милый друг,
по одной, очень важной причине:
графомания - страшный недуг.
К сожалению, неизлечимый...

Заблудившись в изгибах души,
не трынди и народ не нервируй.
Ты пиши, мой хороший, пиши!
Но листочки - в заначку складируй.

А когда наберется их много -
поступи, как не мальчик, но муж:
умертви их. Как дедушка Гоголь
часть вторую своих "Мертвых душ".

Дозволь з твоїх долонь упитися коханням
У сні солодкому, в яскравім наяву,
У теплій ніжності, розбудженій чеканням,
У пристрасті, даруючій любов живу.

Трунок твій — по вінця отрутою налитий
П'янкою, що зволожує сухі уста,
Терпкою, що блукає тілом ненаситним
Й тепло розносить, мов любов свого листа.

Я кожну лінію навік запам'ятаю,
Як мудрий хіромант, вивчатиму без втом,
Можливо, вдасться та майбутнє відгадаю,
Де ми у радості й одна любов на двох.

Зігрітися теплом жадатиму до рання,
Тремтітиму в чеканні, мов солдат в бою,
Дозволь з твоїх долонь упитися коханням
І пристрастю, що збуджує любов живу.

на http://www.stihi.ru/poems/2004/01/07-1382.html

перекладіть із лівої у праву,
в клинописи, печерною, в санскрит,
берестяною запишіть, державною,
мотузяною в вузлики плетіть

перекладіть мене, переведіть -
через майдан, через долину жаху
в місця пустельні, з полум'я на дим,
на менестрельську, в нескінченну сагу.

на вилиски у темряві чеснот,
на збубнявілість світовибудови,
на інфра і на ультра всіх частот
парканної, на вихаркану з кров'ю.

перекладіть на злами всіх гілок,
у нетрини і хащини, у пащі,
на вигуки із натовпу "зело",
на без'язике, безсердечне в защем.

перекладіть на їжачка в тумані,
на лемент птахів і на царські лови
на хрип у суїцидному аркані,
в останнє слово

жмутик вівса
(ой смачні вівсяні ощипки)
пучок розмарії
(личко моє рум’яніє)
трішки цінторійки
(ой небоже чи поможе)
кілька маківочок
(мак-відун по моєму сліду)
полину стеблину
(з гіркоти з гризоти)
м’яту і любисток
(легінику-соколику)
посвятили
щоб
лякати
нечисту силу
а одненьке зіллячко та й забули

Сенс шукаючи, – власне призначення,
Бездоріжжя долаючи долі
Розмірковуєм, що має значення,
А що тільки пилюка й полова
Знов втрачаючи рідних та друзів,
Ніби частки себе відтинаємо
І пройшовши по рідній окрузі
Ми нікого уже не впізнаємо.
І тікає, зникає страх вічності
Там вже всі кого хочеться бачити
Хто ми? Люди чи привиди в дійсності?
На яких же терезах це зважити?
То ж хай пам'ять про тих кого втратили
Буде нашим хрестом, буде долею.
Часу вироком хто швидше страчений
Хто на небі. А ми ще під зорями.
І нічого не буде втрачено
Якщо ми, якщо ми не загубимо.
Забуттям буде прикрим зневажено
Тільки те що самі ж і забудемо

Hande aus den Broten
Рільке


Долоні - майже хліб, це те колихке море,
Що тягнеться до нього з всіх сторін.
Бо він - той ніж, що розтинає морок
В якому нам стояти на колінах.

В якому нам ставати новим сном.
Йому ж вдивлятися в твої порожні очі,
в стіґійську ніч твоїх лемурів сонм
в затінене, безвістне і безсонне

У пустоту фантомів і фонем -
(блаженні ниці, що цього не знають)
Вони ростуть у ньому, це - дерева
Вони тремтливу плоть його одеж зривають

Бо він тепер - щось більше, аніж хліб.
І дивляться на нього як в незриме -
(Він будучи в одній кімнаті з ними)
все більше віддаляється


від них.

Колись згадаєш, чи вже забула,
Яка різниця.
Вже, глибоченна, мілкою стала
Свобод криниця.

Ніхто не кине за це минуле
Зім’ятий докір.
Колись згадаєш, чи вже забула,
На серці спокій.

Дрібничка, згублена тобою
І, мною знайдена запізно,
Її ніхто затак не візьме,
Я не віддам її без бою.

Така дешева і безцінна.
І обіцянок варта й звички.
І хай вона мені не личить,
Я берегтиму, неодмінно!

Обурились Рослини на Землі,
Що Небо мало їм дає вологи:
«Ми стали жалюгідні та малі,
А деякі вже гинуть від облоги»
Зібрало Небо Хмари – буруни,
Сказало: «Орган утворити треба,
Комісію чи раду, щоб вони
Обчислили усі земні потреби.»
Експеримент розпочали мерщій:
В пісках сипучих, у жаркій пустелі,
У Кактусів питали про дощі,
І все у звіт заносили ретельно…
Дійшли Експерти висновку такого:
Рослинам шкодить надлишок вологи!
Споживчий кошик Кактуса вони
застосували для Озимини.
Що трапилося далі? Скоротило
Ще більше Небо грози та сніги,
А потім дивувалось, що від пилу
Сіріють мальовничі береги…
………………………………………
Над кошиком споживчим ворожити
Експертам легше, ніж народу жити,
А щоби людям з голоду не вмерти,
Хай би на кошик прожилИ експерти.

по правді
зовсім не модні ми
лишивши батьків
бездітними
залишивши їх
самотніми
зосталось присипати квітами
і гумкою
з пам’яті витерти

крізь спеку
гребемо веслами
у ніч
що набита порохом
стрибають у заміж весело
дівчата
як в річку без остраху
без цноти-банкноти
і посагу

не вміють ні гладдю
ні хрестиком
ні з вишнями
ні з чорницями
а вже подавай перелесника
в самотності вже
не спиться їм
здається ліжко
гробницею

тож паском би їх
а не пряником
стилетом би
замість стилоса
вже сонце спасівським яблуком
до церкви першим вкотилося
по-нашому помолилося

бо стежка
що з хати витекла
язИком зміїним розходиться
забула вкотре про квіти зла
стоїть у вікні і молиться
чи мати
чи то Богородиця

Чую душі мовчазний спів
Чую як життя грає
Правдою Божих колосків
Які людей спасають

Виловлюю суть тихих слів
І в серце їх вкидаю
Там буду кров’ю правди грів
Дививсь як доростають


Тоді коли вже доростуть
Між людей їх розкину
Хай ті почують їхню суть
Хоронять від загину

Я впевнений колись збагнуть
З молитвою полинуть
І зрозуміння принесуть
У край наш в Україну.
12.08.2008р.

Інколи
Я сідаю в старого воза
І везуть мене по дорозі
Ген за обрій рябі воли

По весні
Я шукаю людей без жури
Це тому, що я сам похмурий
І здається мені -

Що за обрієм сонце сідає,
Серед степу вогонь палає
І чекає мене, чекає,
Хтось чекає мене...
Пісня тихая серце крає,
І гукає мене, гукає,
Кличе сумно мене...

І тоді
Щось у грудях мені лоскоче,
Я палю цигарки до ночі,
А у темній воді

Ген за обрієм сонце сідає,
Серед степу вогонь палає
І чекає мене, чекає,
Хтось чекає мене...
Пісня тихая серце крає,
І гукає мене, гукає,
Кличе сумно мене...

У Грузії грають гармати,
Кров людська ллється.
Ранена орлиця – мати
Об землю, мучену б’ється.

Солдати скажені московські
Святиню народну топчуть,
Святі із неба все бачать
Слово на захист сказати
Не хочуть.
Мовчить господ, земля ридає,
Воля в крові утопає,
А всім байдуже.
Мовчать святі, мовчать і грішні
На землі.
Не хочуть звіра розізлити,
Осли із здавна так живуть,
Друзів своїх віддають на поталу,
За те, що в нього вони беруть
Вогонь в оселі для розпалу.
Як тигри люті із Кремля
Зазіхають на наші святині.
Заснував Довгорукій Москву
У прокляті богом годині.
Руській чобіт топчи Кавказ
Смертельні ракети
Цілять на нас.
Забувають, що Русь породили
Київські кручі.
Матерю земель руських
Є Київ могучій.
Руку підняти на матір,
Кажуть великий гріх,
Москва від бога відцуралася
Це не жарт, не сміх.
Це горе цілого народу
Породили президентів
Юдейського роду.
Кавказ стогне,
Заливається в крові,
Ґаздують кати
В чужому дворі.
Все бог бачить,
Бачать люди.
Ніхто не знає,
Як дальше буде.
А буде так, як в світі є
Хто сильний -
Той батогом б’є.
Один другого підганяє
За те, що силу має.

Жінка, що надкушувала персик
Сік стікав по її губам
Сік нектаром спадав на перса
Я нікому її не віддам

Вона їла його несміливо
Боячись бути надто липкою
Я очима поїдав її тіло
Без остраху стати насмішкою

Губи до останнього вбирали сік
Цей плід, як ніколи, успішний
Персик лишить солодкий слід
А кривавий — залишить вишня

Усмішка. Блискучі від соку вуста
Від плоду зосталася кісточка
Ах, може, душевна моя простота,
Й від мене колись щось залишиться?

Гасиш свічу. Чи може сам згасаєш?
У темінь думок закрадається вечір
Ти відновлюєш в пам’яті її запах і речі,
Які так любила вона. Ти це знаєш.

Надвечір’я. І десь прокидаються зорі
Підморгнеш їм у відповідь? Посміхнешся їй вслід?
Мати право на когось без його власної волі
Це найбільша спокуса людських порід.

Володіти коханим — невдячна це справа
Жоден з нас не полюбить неволі ланцюг
Краще рівним і вільним серед волоцюг
Ніж прикутим до жінки як до книги оправа

Вона пішла. Ти більше не опора.
Чи то оправа, я вже й забувся.
Молитися на неї? Так це ж не ікона.
На зміну прийде інша: Таня, Люся, Нюся…

Насправді, це не так. Лише її кохаєш
Оті незграбні рухи і наївну простоту
Щось мокре. Господи, невже ти плачеш?
Вона повернеться, коли закінчить гру.

Просторове тлумачення часу
Це відносне поняття правди
Перетворює думку в контрастну
Ми в історії — наче зайди

Правда змінюється з віками
Рівносильно добру і злу
Друзі раптом стають ворогами
І вже інші почали війну

Все тече незворотно і швидко
Час не плине, він стрімко біжить
Щойно бачив, як квітла вишня
А вже сніг на бруківці лежить

емоційно мімічної ночі
видовищне
світло воскове тримти
нудний повілбний дощ
сьогодні буде довше
втрачати ритм
почну курити
чуєш мучить сон
слова темнішають
мовчи
у тиші
серце б`ється ще гучніше

побачивши танкові рухи диму
паперового змія видумай
видимо
з моїм обличчям
душі сумної гра
не звична
спостерігай
за склом печалі сцена
папір зникає

Я не просила... А ти не хотів, не вірив,
Що і наосліп впізнаю тебе, бо я
Тут серед тисячі вулиць і сотні видив
Бачу і чую єдине – твоє ім’я.

Видихну ніч і долоню накриє ранок.
Надто гаряча... В мені закипає світ,
Сотні галактик... Кидаю у тіла дзбанок,
Вересня жменю, не шкода. Нехай кипить.

Снись мені часто, частіше дивись у вічі.
Ледве торкайся чи вітром, ачи дощем.
Ця непостійність мій спокій німий калічить.
Я не просила, бо я не забула... Ще...

Літо нудне і солодке, немов варення.
Літо – пора ошалілих від спеки мрій.
Я не просила бо знала: моє натхнення
буде на шкоду тобі та й мені самій.

Кажуть, істина одна,
Проте зміст її - таїна,
У ній подих весни незнаної
Й осені печалі незванної.
Гість для більшості чи сестра
Для самотності серця чистого
Істина - із дивин дивина
Кліше Думки Імлистої!
Слід величності серед вірності,
Посаг щирих дівочих мрій,
Розділяє світло од сірості
Надихає світ до Надії!
Любо-дорого знати істину...
Кажуть, істина, все ж, одна
Останньою стає Пристанню,
Зміст ЇЇ - Таїна.

Якби забрати всі "якби",
то в роті б виросли гриби;
то всі б ми жили на ура
й життя б не лилось мов вода;

Ми жили б краще ніж могли
й казали:"Нащо ті гриби?
Адже житття,то штука важна
і жити варто,хоча й страшно"

Та всі бояться тої миті,
\коли гриби забили пики;
коли твій шлунок каже:"Грець,
тобі,либонь, прийшов кінець..."

Тому,давай не нарікати,
бо жити варто,варто й знати:
життя-то кльова штука,друже,
не нарікай, усім байдуже.

Червоний диван - наш оазис любові,
Сховаємось знову від мови людської.
Я хочу напитися тиші з тобою,
Ти хочеш напитися цноти зі мною.

У нашім бажанні ми щирі обоє,
Чому ж ми не разом, чом я не з тобою?!
Червоний диван, ти і я - і нас троє,
Червоний диван нас єднає з тобою.

Віч-на-віч лібідо зі мною в чеканні,
Червоний диван - наше танго прощання.
Тримай же в обіймах мене і... кохання -
Це танго останнє, це танго останнє!

Мені ще немає, тобі - уже за...,
Мені ще не можна, тобі - чому б ні?
Чужого кохання осіння сльоза
Прийшла на світанні до мене у сні.

- А може не треба? - казала тобі,
"Кохаю" - я вперше почула тоді.
Хтось тихо казав, не ховаючи зла:
"А їй ще немає, йому - уже за..."

Every time I have to re-
turn,
To be able just to share
ways...
See, below the earth is white-
burnt,
Though the sky above is steeled
grey.

There's a Sign to see in cold
blood;
Worries sting my hands, and numb
grow
Lips, repeating: Why do we
ward
Off the only way to share -
so?

Пусти гудок мені на телефон,
Дай знати, чи потрібна мені віра,
Чи правда ти, чи вигаданий сон.-
Проекція моїх думок.
Пусти гудок, прошу, пусти гудок!
Прийди до мене, вбий пусту зневіру,
Щоденний смуток, мокрі подушки.
Чи буду жити, чи я маю силу
Триматися за тебе.
Прийди до мене, я прошу, прийди!
Згадай сьогодні, що я ще твоя,
Не згаснула енергія надії,
Живуть у розумі усі твої слова
Й духовні поцілунки.
Згадай ці дні, прошу, згадай ці дні!
Забудь, що треба вічно світ терпіти,
Забудь, почни по новому любити,-
Торкайся неба, пригорни зірки,
Душа в душі
Навіки, я і ти...

Падав дощик цілу нічку,
Квіти поливав й травичку.
І в долині із струмка
Враз розлилася ріка.

Ранком вивела гуляти
Своїх діток качка -мати.
Всі купалися завзято,
Вчились глибоко пірнати.

Але ось синочок Кряк
З дива у воді закляк:
Прямо в очі каченяті
Щось дивилося окате.

Кряк з води-а диво скаче:
Мамо, каченятко кряче,
Гаву прожени від мене,
Бачиш, он вона -зелена.

Качка глянула довкола-
На воді від дива- кола.
"Жабки ти злякався, сину,
Знайдеш тут її родину,

В очереті - жабок хати,
Люблять мушками снідати,
З ними,сину мій, дружи,
Ще не раз прийдеш сюди

Жовтоокий, жовтогривий,
Жовтень жевріє журливо.
Журить жовтень журавлину:
Журавлинонько- жарино!
Журить жовтень журавлів,
(Жовте жнивонько жалів).
Жур жаліти, жаль журити,
Жовтень жах жадає жити!
Жде жорстокий жереб- жарт
Жовтня живоплітний жар…

Поцілунки – терпке вино, що тече безсоромно тілом.
Причини-но вікно бо трохи я соромлюсь німих зірок.
Щоб не заздрили, нам – шаленим, не світили промінням білим.
Поміж сном і міфічним щастям – ми з тобою хисткий місток...

Дотик – вибух палких фантазій. Шовк обіймів спадає. Більше
Не пручаюся... Що ти, що ти! Забирай і до дна спивай.
Десь за вікнами вітер свище. Дощ любовно на вікнах пише,
І римує тебе до мене, і відходить за небокрай.

Там де гори в гору в’ються
У тумані вершини
Знову кров ллється
Народ знову гини.

Споконвіку, як орел,
Довбуть серце Кавказу
Все же з того із кремля,
Не вимести заразу.

Зявилася з спокон віку
О, це вже не гоже!
-А чи довго ще терпіти,
Скаже милий боже?

Тим імперськім амбіціям
Що на світ зазіхають.
Від хана – Батия
Гени в крові мають.

Споконвіку народ мордують
Плюндрують їх хати,
Бодай кати поздихали,
Щоб в світі не знати,

Щоб не знали і не чули
Плачу материнського.
Не бачити попід тином
Блуду сиротинського.

Там де гори в гору в’ються
Виноград там в’ється.
Знову круки налітають
Знову кров там ллється.

Споконвіку, о так кати,
До яких пір терпіти,
Пора уже пробудитись,
Прометея діти.

У народу України
завжди на одного ворога більше,
ніж у народу Росії.
Якщо у народу Росії вороги –
комуністи, злодії, олігархи,
то у народу України –
комуністи, злодії, олігархи
і Росія – трьохсотлітній вовк.

10.08.08, Зошит «Дитячі віршики»

Чом, козаче, вірний друже,
            дивишся знизька?
Що за дума чорна суше
            душу козака?
Що то, брате, за причина -
чи ворожка наврочила,
коня втратив, чи дівчина
            в серце не пуска?

Ой, залізла, пане-брате,
            в серденько оса.
Заважає їсти-спати,
            жалить и куса...
Сам я пан своєї долі,
кінь гуляє в чистім полі,
та тримає у неволі
            дівчина-краса!

Козаку журба - не втіха,
            чи ж тобі не знать?!
Краще кинь об землю лихом,
            гіршого б не мать!
Покажи-но тільки хату,
до якої свата слати.
Та й весілля, друже-брате,
            будемо гулять!!!

Ой, не можу я вставати
            з долею на герць.
Бо кохання наше, клята,
            звела нанівець.
Щирим серцем покохала,
та недоля не дрімала:
не зі мною - з іншим стала
            мила під вінець.

Гей, козаче, утікаймо
            далі від гріха!
Тільки гляну - так негайно
            серце розпука...
Сідлай коня з полуночі,
та й поїдем світ за очі
поза чари ті дівочі -
            ось моя рука!

Ой, не можу, друже милий,
            то зі мною вперш:
так серденько прикипіло,
            що й не одірвеш.
"Гріх великий" - кажуть люди,
хто ж кохався - не осудить.
То ж хай буде все, як буде -
            долі не минеш...

"Люба яблунько, щедро вроди!" -
Так прохав садівник, я гадаю.
І за щирі невтомні труди
На гілках зарясніли плоди
Стиглі й крупні нового врожаю.

Того дня вгріло сонце, однак,
Як в дівоче - не в бабине літо.
Нащо сумнів? Було саме так.
Недаремно Ньютон Ісаак
В тінь подався, під яблуні віти.

"Тю! Всі знають, що далі було! -
Мабуть, скаже читач з нетерпінням. -
Впало яблуко, аж загуло,
І Ньютону воно помогло
Із законом земного тяжіння!"

Все так просто? Та ну? Та невже?!
А що кажуть гарячі французи
У вітчизні Гюго й Бомарше?
Скрізь "ля фам" необхідно "шерше"!
А де яблука - там і спокуси.

Жінка й кинула плід того дня
У Ньютона: зазнавши удару,
Ісаак очі вгору здійняв
І на гілці - ото яблуйня! -
Враз побачив гарнесеньку Сару.

Баба - зверху, а він - унизу.
Звісно, погляд ковзнув під спідницю.
І засік, чесно вам донесу,
Литок, стегон звабливу красу
Й не прикриту трусами... дурницю.

Гарна дівка не важить, як слон,
Але гілка зненацька як хрусне!
Стерво - в руки йому, і Ньютон
Під тяжіння потрапив закон:
Те тяжіння було - до спокусниць.

Ох і честі найближчим кущам,
Гріховпав де сам геній миттєво!
Ну не кожній же Сарі - Абрам.
Та й Ісак тоді став, мов Адам,
А та Сара - звичайно, мов Єва...

І лише як гріха відкусив
Вчений муж, наче фрукта смачного,
То відкрив: шльоха диво-краси
Впала зверху, хоч він не просив,
За законом тяжіння земного.

...А я можу хіба довести,
Що неправильна версія звична?
Ні! Одначе - Ньютоне, прости -
Я вам змушений доповісти:
Ця, із Сарою, - більш романтична!

(Чи доречніше - "більш еротична"?)

В Горі - горе. Ридають гори,

гори ранами розверзлися.

Знову бомбами до покори

закликає Москва Тбілісі.



Знову танками брат на брата,

У полоні старих химерій

у столітні кордони убгати

всі колишні уламки імперії.



І усе знайоме до відчаю

по Іраку й Афганістану.

Миротворці, що мир засвідчують,

засвітивши пожежі фану...



У вогні імперських ілюзій

вже за мить запалає Грузія.

І так близько Свята Софія...

Боже праведний, зупини їх!

Мандруємо з Іванком автостопом
Нас до кордону віз якийсь камаз,
Тепер на Раву Руську і в Європу,
А там ЄС загинути не дасть…
В Італію! До Риму, чи у Ніццу.
Я хворих доглядатиму бабусь,
Іванко мій розвозитиме піццу,
Я жодної роботи не боюсь.
Куплю собі рожеві черевички,
Панчохи з пояском а ля Париж,
Забудемо жебрацтво й давню звичку
Дорогами ходити босоніж…
Та раптом зник Івась! Куди подівся?
Де брат стояв – тепер автомобіль..
І чую голос: «Я води напився,
з калюжі, де проїхав цей дебіль…»
Отак перетворився він на прадо…
Хто пожаліє сиротинок, нас?
Але ж сльозами горю не зарадиш!
Тож за кермо, натиснула на газ!
Проїхала по трасі метрів двісті…
Вбік занеслО, буксую у багні…
А тут ДАІшник з криком: стій на місці!
Міліціянти, допити, Стогній…

Б есцельно ПЕРЕКРЁСТКИ УЛИЦ
Л овить и ладить в КРЕСТИКИ ПРИЦЕЛА,
А укать, чтобы ПОУТРУ ПРОСНУЛИСЬ,
Г олубить, нежить И ТЕПЕРЬ ВСЕЦЕЛО
О твергнуть: нет, не МНЕ ПРИНАДЛЕЖАТ,
Р азочарован. В МУСОРНЫЕ БАКИ -
О тселенные СЕРДЦА ЗАКОУЛКИ -
Д обра искать поЛЕЗУ, КАК СОБАКА
Н е для того ли, ЧТОБЫ В НЕДРАХ ГУЛКИХ
О твергнутые ЧУВСТВА РАЗГРЕБАТЬ
М охнатолапо? ТОЛЬКО ОТЧЕГО-ТО,
У силив эхо, ГОРОД МОЙ ПУСТУЕТ
П од шорох слов "I BELIEVE I GOTTA…"
И дальше "…KILL MYSELF". ВПУСТУЮ
Р аскаянье, где ВПРОЧЕМ, ВСЕ СЛОВА -
А нтимиры для истин. КОРОНОВАН СНОВА
Т ираном - САМ СОБОЙ - НА ВЛАСТЬ Я.
У молчаньем ли (и ТОЛЬКО?) ЗАШИФРОВАН
неразрешимый РЕБУС В СЛОВЕ "СЧАСТЬЕ"
тоскою не по МНЕ?.. НЕ РАЗГАДАТЬ.
_____________________
* правая часть строк (большими буквами)
- это теперь удаленное автором
со стихи.ру (Вэльд)
стихотворение "Город" (другие стихи
автора находятся на странице
http://www.stihi.ru/author.html?tormento)

не потребую тебе. можеш іти. дякую
чарчину "за щастя" десь за порогом розбий
за яким хочеш. я не була для тебе вартою
твоєї любові і віршів твоїх про біль
можеш іти. Для дверей є спокуса - протяг
зачиняй за собою. валізку свою візьми
проганяю тебе, як того хто вкрав мій спокій
і мою ілюзію що з двох утворилось "МИ"
я кумедна мабуть... слова мої так божевільні
наді мною смієшся. я та, що виношує Ніч
я пробачу тобі... ці любові такі непостійні
я пробачу усе... ти більше мене не каліч

я зістарілась сильно, телефізора хочу й тиші
не чіпайте мене в мене сиве волосся й сни
ти пішов як торік, залишивши по собі вірші
і три гіга знимок, що досі ще хочуть весни

Мухи на моїй стелі
вишикувались у гебрейську зірку,
я йду за тобою, месіє
трубопроводів й сміттярок.
Віра моя глибша
за тектонічні розломи, осяйніша
над купу жерсті.
Коліна мої порепані від поклонінь
тобі, о владико,
пальці, складені до молитви,
пахнуть цибулею й сиром
а твої - молоком і медом,
що, безсумнівно, приємніше.
І тому я іду на запах
і наосліп.

"Самотність на колір біла... Самотніст на колір сіра... Самотність на колір чорна..."

розписавши в кольори самотність
це прокляття впало на обох
і тоді носила в собі гордість
а в тобі в той час уже жив Бог
А дорогу вибрати так складно
білий кажуть то є чистота
не потрібні всякі зорепади
Бог тобі потрібен а не Я
все сіріє чітко за прокляттям
ти ідеш до свого вівтаря
я на тебе впала тим нещастям
забираю з стін монастиря
все чорніє. Смак смола не має
чим моя любов тобі не Бог?
дівчина що віддано кохає
і кохання хватить на обох...
розписавши в кольори самотність
біла
сіра
чорна
лиш слова
проклинаю віршики сьогодні
що пророцтвом впали на життя

А більше не можу! І справді таки не можу
Не пожаліюся, друже, а просто поплачу
Ти бачиш сьогодні саму на себе не схожу
Голодну і втомлену на розуміння жебрачку
Вибач мені коли і не так десь казала
Друзів ж бо знаєш так легко чомусь не знаходять
Печево в мене солоне як зрештою й кава
І будні у мене на солоне багаті сьогодні
А більше не можу! Зі щемом тобі зізнаюсь
На своє сумління поклала важкезну ношу
Не пожаліюся, мабуть, я так зникаю
Я більше не можу! Вбий мене друже, прошу!!!
Літо втопилось в брудній і холодній річці
Небо прокисло і Ніч відігріє сиру
А в сина в очах залишиться слово "Вічність"
і мама яка поступово втрачає силу!

Одно, друге, третє,
Гарненько, рядочком,
Слоники рожеві
Гуляють по садочку.

Для того, щоб заснути
Порахувать їх маю
Вони ж ворушать вухами
І йдуть не по порядку.

Зривають квіти хоботом
І чухаються спинами
Об дерев’яні стовбури
І кущики малини.

На місці вперто топчуться
І створюють затори
А їх лукаві посмішки
Геть відганяють сон.

Таецюють навкруг клумби
Виводять піруети
Чи сальси, а чи румби
Так по-слонячи «легко».

Пустують і гасають
Так мило, наче діти
В своїм слонячім Раю
І роблять тільки збитки.

А ще до того ж крила
У них звідкись узялись
І слоники щасливі
Злетіли попід хмари.

Тепер вже в теплій Африці
Гуляють по савані
На сонці вигріваються
Й вимахують хвостами.

Вже там хтось непокоїться
І мусить рахувати
А я з чистою совістю
Нарешті можу спати! :)

Выхожу я на балкон освещённый
ночными фонарями.
Мчится месяц, галопом конём
Над ночными реками, садами.
Звёзды мерцают в небесной синеве.
Ох, как хочется помчаться,
Покататься на луне.
Между звёзд небесных птицей
Улететь в далеку даль,
Позабыть горести и печали,
Догонять свою удаль
Молодецкую,
Что умчалась между звёзд
Где то скрылась в небытия
Только память и осталась
От молодецкого бытия.

Я хочу тебе бажанням нестримним!
Я мрію про тіло твоє, про дотик, любов…
Щоб стати з тобою єдиним,
Й кохати тебе беззупинно…

І обіцянки не треба мені!
Коханий, це ти, мабуть, винний
У тому, що так спокусив,
У тому, що ніжно любив.

Я хочу тебе!
Так не личить казати жінкам,
Та не суди сурово мене,
Це ж тільки бажання… Та сильне яке…

Ти як солодкий і спокусний подарунок
як недосяжна, заповітна мрія
і я не знаю де від тебе є рятунок?
І жити не для тебе я не вмію.
Ти ліпиш з мене все, що лиш захочеш
і я тобі слухняно піддаюсь,
то можеш подзвонити серед ночі,
то зникнути... А я тебе боюсь,
боюсь очей твоїх джерельного відтінку
і голосу, і слів твоїх п*яннких,
боюся дивної твоєї поведінки
і втратити тебе боюся назавжди.
Пробач мені за мої одкровення
і за здригання в голосі прости!
Ти сон мій найдорожчий- нездійсненний
і сенс мого життя то тільки ти!