Чом заздрість перейшла в постійний стан;
її ніхто й ніколи ще не кликав.
мені здається: все життя хтось спав.
Та хочу я кричать, а не мугикать!

Існує світ без "безлічі" ідей,
де всі ми демонструємо незграбність;
моє життя ще не дозволив сейм,
а я все борюся за пунктуальність.

Культура - то для мене звична річ,
я знаю, як вести себе в дебатах;
та варто призабути про ту ніч,
ту ніч проведену в обіймах ката.

Недопалки часу залишмо сьогодні в шухляді,
Недоліки інших - на випраному простирадлі,

Про візи забудьмо - вони постирали кордони,
А в рідному місті чомусь твоє серце холоне

Кружляють ворони - нема серед них альбіносів,
Свого родоводу не знаєш чомусь ти і досі...

Скажи на якому ж проклятім дешевім базарі
Купив непотрібнорожевобридкі окуляри?!

Сьогодні нас поять коктейлями правильних кодів,
На снідання маємо порцію нових законів.

Тобі діафільм змонтували в прямому ефірі,
Щоб наживо бачив свою отупілість "у стилі..."!

Дах поїхав безповоротно,
Зачепитися за пута бажань
Все, шо вчора уже неістотно,
Все, шо завтра - схиблена грань.

Так набридло індастріал сіті
І втомили змагання психів
Дизбаланси, відсутність кредитів
скарги безпідставні й прокльони тихі.

Так набридла кризова несталість
Так втомили обличчя втомлених
Безповідальність і аморальність
І байдужість до обездолених.

Вчорашнє завтра страхає негарантованістю
І не усвідомлюється завтрашнє вчора...
Нескінченна держзаборгованість
Держеліта, на голову хвора.


дах поїхав, й не стане на місце
Може ця деградація безповоротна?
Я так хочу втекти з цього міста...
Все, шо вчора уже неістотно...

Все, що в мене тут є – це безсоння і це вікно,
О такій порі ранку безсоння цілком надійне.
Циферблатові стрілки знов крутять своє кіно.
Я спокійно п’ю каву, і втретє ковтаю снодійне.

Вітер шарпає шибки й обтріпує залишки снів,
І шепоче мені, що шаленості ще виліковні.
...І цілісіньку ніч місяць цокає десь на стіні,
І повільно по небі повзе годинник уповні.

Ліліт – це хіт!
але коли пііт до тями
вертає літ,
волає бути з мудрецями
Галантний Маньєрист

Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що ти згадаєш, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що візьмеш із собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої ти радів?

І доки ти під брамою в чеканні
стоятимеш покірний, як вівця,
що тишу цю порушить в мить останню:
кохання крик чи шепіт мудреця?*

*жіночий варіант


Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що я згадаю, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що я візьму з собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої я радів?

І доки я під брамою в чеканні
стоятиму без лат і без вінця,
хай тишу цю порушать в мить останню
кохання крик і шепіт мудреця**

**чоловічий варіант

Римувати тебе із відчаєм,
А як ні - то себе із пусткою.
Ніч впаде, як годиться — хусткою,
Або коцом. Такі вже звичаї:
Якщо любиш, то будеш плакати,
Або вити, як вовк при місяці.
Тільки зорі у небі бісяться...
Що їм бідним: світити й падати
У долоні трави пахучої,
У бажання земні закоханих.
Нас з тобою таки непроханих
Не чекали над містом-дучею.
Не світи мені сонце вірою.
Серце-камінь. Душа безликою
Стала поночі. Буде ліками
Сум-цикута. До денця вип’ю я.

Мій ніжний Боже. Вип*ємо, достобіса усі жалі –
Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –
Я буду там привидом.
Без приводу –
Походити по риштованню –
Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.
Милий мій Боже, якою гіркою тванню
Розверзаються небеса.

Осіннє небо – виболіле, старе –
Уся ця осінь просто одне тире:
Пере-жити, -ждати.
І дні попереплавлюються на дати,
Слова перекидаються на цитати,
Повітря наїжачується-дере.
На фоні почорнілих чужих дерев
Я можу навіть приязно виглядати.

*
Ти ідеш по могилах –
І сад зацвіта голосами
Тільки мов золотих
Не відчути не вчути німим
Буде камінь могильний і хрест біля року причастя
І усе тільки шлях до холодного схрону листків

Ти пройдеш по могилах
І скрізь порожнеча блазенств і страхів
Тільки знову і знову в очах
Ця ніби фреска із інших часів
Ця ніби повінь
Сонячні люди
Ідуть по воді
По бурштиновій…

*
Ти відпускаєш сонце навзахід
І внезабарі – пугачі – сонцями
І внезабарі – голоси – снігами
Але межа тебе іще триває
Прийми цей чистий раю відгомін
І засвіти од нього проминання
То й промінь упаде коли глибінь.

*
Урветься стежка
В нетрях винограду
І ти ступнеш у пагін злотогранний
У сонці надосіннім благовісту
Тобі дивитись у дніпрові очі
Обвивши вколо серця синь вітрів
Аж доки кров кінцем не зацукрить…

                        "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                        З тісного листопадового светра..."
                                                           Блакитна Кішка

Це справді "він", і може навіть „я” -
тонкі парфуми і батист - на людях,
але зазвичай опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо.

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки -
водойми, небеса, луги зелені,
бучні міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
і поруч інші, іншої мети,
запохмелілі надривати глотки.

Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому радісно служила ти
у храмі пристрасті, і хай невміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає Метра, - **
то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
роз'ятреного листопадом светра.

2008

Вчуся дихати -
Хоча легше затримувать подих.
Вчуся дихати -
Щоб сп’яніти коли груди повні.
Вчуся дихати -
Поглинати пилюку і запахи.
Вчуся дихати -
Щоб кричати від муки чи захвату.
Вчуся дихати -
Щоб коли пройдеш поряд покликати.
Вчуся дихати,
Я вчуся дихати!

Так, чомусь, завжди легко з вікна виглядати зірки
Наче вперше щоразу їх бачу, чи, може, востаннє
Кожен раз сподіваюсь побачити щось надзвичайне
Чиюсь зустріч на небі, чи, може, самотнє прощання
І зірки, що летять, наче вказують нові шляхи

Тим, хто ще не спромігся розкрить свої крила
Хто чекає на сонце, на щастя, на ранок
Хто гуляє всю ніч під дощем і тримає руками
Чиїсь руки. Й мовчить, захлинувшись словами.
І не знає, що в ньому прихована сила

Що зірки вже давно все за нього владнали.
Що планети зійшлися в парад й сформували сузір’я
Для яких ще не складено назв, і прикмет і прислів’їв
Колись знайдуться люди, які в них, можливо, повірять
Ну а поки до них дотягнутися можна лиш снами…

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Засумований вітер шепоче у вухо
Про пахощі осени і самоту...
Я його пожаліла, уважно послухавши.
Він всміхнувся – зустрів саме ту...

Я хотіла йому розповісти про тебе,
Але він підхопив мене і закружляв...
Я танцюю із вітром, думками – з тобою,
З тим, хто ще нещодавно мене обіймав...

Ти заглянеш у вічі. Така вже вдача:
Не спитаєш ні слова, зчитаєш все що
Я хотіла сказати/змовчати. Легше
Вже не буде ніколи. Та ні. Не плачу.
Просто небо упало дощем під вії.
Аж синці поробилися сині-сині.
Ти і я – паралелі пунктирних ліній.
Я без тебе – вогонь, що поволі тліє.
Я й з тобою вогонь... Обпечу і страчу.
Засміюся. Дивись – спалахнула тиша.
Наковтаюся диму і будуть вірші,
А як віршів не буде, то й прози стачить,
Щоб тобі розказати про дивні снива,
І про те, як гірчить мені в роті слово,
І про то, що в очах твоїх кольорово,
І про те, як збирала не зорі – сливи.
Ти заглянеш у думку. Така вже вдача.
Я замовкну. Ти знаєш, усе що мала
Розказати/змовчати. Я так чекала…
Будуть вірші, а ні то і прози стачить.

Обдуриш втому. Доза кофеїну.
І обкрадеш себе на сон чи два.
Де на підлогу скрапують хвилини
За мить до смерті проросте трава.
За мить до смерті… Чи за смерть до миті?
В куточку тіні, а куток в пітьмі.
І дні – вино, до ночі жадно спиті.
Нам порожньо. Нам вузько. Ми німі.
Як риба, що пливе за течією,
Та хай би проти. То таки пусте.
Була твоєю. Ні! Була своєю.
Я сплутала де грішне, де святе.

Де шукати той баланс,
Щоб душевну рівновагу,
Зафіксуючи за раз,
При собі тримати жваво?

Як втомилась голова,
То від «болю», то від «щастя»,
У думках всі ці слова –
Хаос ліплять свій хвилястий.

Де той спокій? Підкажи!
Де ж та злато серцевина?
Так нестерпно на душі…
Тільки виходу не видно.

Не даються під контроль
Почуття мої бурхливі.
Не іде під них пароль.
Збити ритму неможливо.

Так живи собі цей вік
І блукай по-цьому світі,
Знай, даремно чоловік
Ти шукаєш правди в міфі.

Біда і купи величезні.
Смердить сміття.
Кружляють круки.
Накрав – посунься,
інший в черзі
до горла тягне
«чисті руки»…

На те і вибори,
щоб знати
в обличчя
тих масонів-гертцлів –
з блискучої
нової знаті –
які країні
цілять в серце.

Іди і продавайся,
хлопе!
Купують
фірташі-ах-піні.
Від тебе пузо їх
не лопне,
бо міць його –
в твоїм терпінні.

2008-10-31, зошит «Історії політичної істерії»

вітер точить у тебе крила
сонце в мед розплавляє волосся
ти б йому навіть сон хрестила
досі

ти ж була чи мадонна, чи жінка
варта квітів і кави в ранок
перекликана з міста інків
бранка

свічка гріє навиліт рану
в тиші як у дитинстві сірій
кличе вкутаними краями
вирій

вже не мед не гірка як кава
постать темна з очима мами
крила сточені і русяві
в’януть

І тиша запала, неначе гранітна плита,
і місяць - дурний самогубця - шубовснув у став,
і стала ця нічка, як бочка дірява - пуста,
тупа порожнеча, що тисне на груди і плечі.
Уривки зі зречень і речень - такі недоречні,
як танці на цвинтарі . Годі тримати – зостав,

цю лялечку із порцеляни, дрібничку чудну -
між листя опалого, очі-опали замкну,
затиснена здобич у лапах п’янливого сну.
Ця осінь - падінь череда чи руда потороча,
що видива безвістю – ниткою чорною строчить,
зурочить - і виходу більше не буде?.. А ну

мовчанку мою розміняй на словечка дзвінкі,
і, може, від звуку важкі позлітають замки,
і, може, я знову торкнуся твоєї руки –
і злива лунких метеорів розсиплеться, може…

І я повернуся на вибрану стежку, мій Боже,
і буду незмінно іти на Твої маяки…

Война войной,
Обед по расписанью.
Смотрю в окно,
С надеждой созерцанья.
Листва с деревьев прочь,
Ковром укрыла землю.
Надежда есть.
Что я кого-то встречу.
Шагая по листве,
Пройдём мы вместе.
Так может хоть?
Из дома выйти.

7.11.08 г. 11:31

Ранок без нікотину.
І за вікном вона.
Жовта така, аж хвора.
Дотик її руки холодом обпікає.
Клени. Полин. Стіна.
Листя, мов циганчата, з саду і навтьоки

З димом і ген за вітром.
Хочеш? Біжи, лови.
Я залишаюсь в жовтні. Жовта, аж золота…
Тут де окрім: "упали", більше нема новин.
Радість – меланхолічна.
Радість давно не та.

Ти зачаруєш снігом. Він же не тане… Ні.
Надто холодна вдача.
Надто вогонь скупий.

Ти посміхнувшись, келих повний даєш мені.
Що це? – питаю. Щастя, то ж не вагайся, пий.

про мене невідомо на землі
полеглого на місячному тлі
оскільки я людина-каземат
до мене ззовні доступу нема

зпаду я з вас полудою на мить
бо на мені очей лежить блакить
а хто під ранок карими примарить
хай будуть карими

затямте те що я плавка вода
і пролягаю в диких болотах
в собі хоч скільки містите вогню
у складі вас я все заполоню

отож човна лаштуйте та весло
повідомляйте всохло чи зросло
в імлі мене наосліп ніч чи день
чи спливете
чи те чи те

Оригінал:
"я темнота" (Николай Сулима)
http://sulima.livejournal.com/46436.html
немногое известно обо мне
я космонавт забытый на луне
я человек-тюрьма и потому
дверей не открываю никому

я тот кого вообразите вы
на мне глаза небесной синевы
а если завтра карие подарят
то будут карие

запомните я тихая вода
текущая неведомо куда
и сколько в вас бы ни было огня
вы состоите из меня

поэтому беритесь за весло
пишите мне куда вас занесло
я темнота во мне плывут на слух
или идут ко дну
одно из двух

О Юносте, усе б тобі казитись на траві.
Дрібні to be or not to be – мов бісер в голові…
Та тільки-но вона чи він коханнячку: «па-па…»
– О, not to be! – серденько в дзвін, і всесвіт на попа!

О Старосте, а де твої премудрості сади,
А в них співучі солов’ї і золоті плоди?
І чим піклується щодень сивенька голова?
– Було колись, тепер не те… не та тепер, трава...

О Зрілосте, твій Діоген з вогнем посеред дня,
Поміж плебеїв і богем увись ліхтар підняв –
Тебе шукає, із богинь найліпшу, най, най, най…
А люд – йому: «Омано, згинь! Ізгою, оминай!»

Так день за днем, за віком вік мудрець із волоцюг,
Шукає дивний чоловік – ЛЮДИНУ, щоб ланцюг
Гармонії буття колись розірваний людьми,
ЛЮДИНОЮ піднести ввись мов той вогонь з пітьми.

Вже Ойкумена як діжа розсохлась, прогнила.
Де гомо сапієнс лежав – відходів купа зла.
Там – Юність в бісері дрібниць – збирається в життя.
Там – Старість нахилилась ниць – перебира сміття.

Завари мені кави міцної, гіркої, як чорна ніч
Буду пити малими ковтками… Щоб стало надовго… Назавжди…
Щоб у пам'ять мою вкарбувались з усіх протиріч
Лише смак твоїх уст. Солодких… Гарячих… Спраглих…

Загорни мене в пухову ковдру із ангельських крил
Наче в кокон. Може й в мене теж виростуть крила.
Я чекатиму, гріючись ними, приходу весни
А навесні вже зможу тебе відігріти своїми.

Зустрічай мене вітром, дощем і коктейлем із хмар
По дорозі додому зірками всміхайся ласкаво
Зігрівай мої руки, туман напустивши, мов пару
Скоро буде гаряча вода, ну а поки – звари мені кави…

Летіло листя… Летіло золото…
Летіли златники, драхми і соліди
Скарби додолу дерева сипали
Модрини й клени, дуби з осиками.

І кожен радий був свою віддати
Частину радості й щирої дяки
За теплі, лагідні, сонячні промені
Що обіймали багряним полум’ям.

Летіло листя й сміялось тихо
І ліс дзвенів весь від цього сміху
Немов на струнах Еола вітер
Весь світ піснями хотів накрити.

І завмирало десь під ногами…
Музика вітру, ставши словами,
Щось шепотіла на дивній мові
Казки чудові, ще не зимові

Та вже й не літні. Всі таємниці
Розповідало чарівне листя
Про ті скарби, що щедра осінь
Подарувала всім перехожим.

Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.
Кожна осінь подібна, немов зашифрована туга.
Цілу ніч шепотітимуть пам'ять пожовклі дерева.
Сірих-сірих асфальтів на біло помічена смуга.

І втікають шляхи, розчиняються тіні в калюжах.
Срібні краплі прощань упадуть сивиною на скроні.
Тут немає межі. Тут роки вже нікому не служать.
Лиш стоять ліхтарі - мовчазливі неонові зорі.

У мереживі днів, задурманених вітром і димом,
В кольорових відбитках іще недотлівшого літа
Розчиняються сни. І здається усе неправдивим.
Все кружляє й зникає разом з неіснуючим світом.

Лиш загублена пам'ять виходить на замкнуті площі.
По периметру долі міняти нічого не треба.
Так отямлюють вулиці - мокрі, холодні, порожні...
Дощ упав на дахи. Простягаєш долоні до неба.

побачити запитання, коли є cтвердження
цілувати небо замість тебе
співчувати щастю в його одноманітності
любити посмішку, якої ніколи не бачив
відчувати на вустах її, ще ніким неціловану
ні поцілунку, ані дотику
просто примара й ілюзорність
просте прагнення
просто прагнення

Покотилося – закотилося,
Сонце- яблуко пломенисте,
Залишилося на потилиці
У дубочка брунатне листя.
Покотилося над узліссями,
У пониззях туманом згусло,
Замість золота – лише пліснява,
І покинув господу бусол.
Десь повія за містом жебрає
По осінньому бездоріжжю,
Десь надія, мов осінь жевріє,
Десь ворони радіють збіжжю.
Покотилося – закошлатилось,
мов старенька овеча джерга,
Чи то хмари стали патлатими,
Чи примліли трави пришерхлі.
Сірячину вдягнули вулиці,
Не лишила краса й огарка,
День уперто до нічки тулиться,
Ніби парубок до шинкарки.
ДвірникИ заповзято шкробають
Драпаками доріжки зрання,
Це поетам осінь – дарована,
Двірникам вона – покарання.

Весь світ замкнувся п’яним ліхтарем.
Мов волоцюга безпритульний наодинці
Горлянку давить власним тягарем,
І захлинається вином із полуниці.
Його обвітрені, пошерклі губи,
Що проспівали дні і ночі напроліт
Пісні прадавньої п’янкої згуби,
Тепер німіють святістю молитв.
Мовчить і плаче сам з собою,
І молиться за тих, хто вже пішов.
Невідболілою ще сивиною
Шукає те, що загубивши не знайшов.

Ти чекаєш "монологу Шарлотти Гейз"?
Я не хочу вже нічого: 2 late 2 chase.
Наодинці знов зриваюсь: тебе нема…
Чи радію, чи вмираю – завжди сама…

Все нормально, не звикати… Нехай собі...
Я ж не можу вимагати, щоби прибіг,
І коли зриває з місця емоцій раш, -
Обійняв, сказав, не бійся, світ буде наш!

Я ж пишу… Чого ще? Болю?! Сказати вслух,
Що: ні з ким, або з тобою… Треную дух…
І коли пора прощатись, коли не встиг, -
Повторюсь: (а що втрачати?!) лишу листи.

Шпигун ні-я-кий!
В обличчя правда,
така, - не треба.
Такій – не рада…
Ну-ну, ти ж знала…
Не плач!.. Не плачеш?
А хто побачив?!
Ніхто не бачив!
У жменю серце:
не треба болю…
Ну, не з тобою…
Хай, не з тобою…
А ти вже встигла…
Мовчи, я знаю…
Ковтни, як зможеш,
своє: «-Кохаю!!!»

***
Гній смакують хробаки,
а козли - капустку.
Грижу маю за роки,
у кишені - пустку.

***
Баба з воза - хлоп в корчму
заливати щастя.
Розібрались - що кому -
капці білі й ласти.

***
"Первий" врізали канал -
дихать стало краще,
дайте людям доконать
рускогаварящим.

***
Наша Рада - рагулі
чубляться до сказу.
На селі, як на селі -
пощо півню разум.

***
Мій сусіда - на коні,
по трубі - в Європу.
Зуби виставив мені,
а китайцям жопу.

***
Сидимо, як ті дурні
до ТеБе прикуті -
ось Ведмедик зкабанів -
де корона, Путя?

***
Я русин і ти русин -
українці ми є.
Вовк - не піп - той курви син,
за Москвою виє?

***
Щоби вибрати свиней -
доста мали шизу.
І тепер у нас - окей,
міжнародна криза.

***
Голова - не молоток,
коли стукне - коле.
А думок біжить патьок
персами додолу.

***
Місько - в горах лісоруб,
для Марисі - бобрик.
Най гризеться бабозгуб,
тіко - валить добре.

6 Листопада 2008

В них не прихмарні а швидше примарні тіла
хвойні фрегати так колять це стомлене небо
і, не солодкий, - солоний - калиновий смак
руки чиї підніматимуть завтра вагу твоїх неводів?

мертві розвітлі народжені з плоті і днів
ніби осінні бурштинові світлі і чисті
зранку дерева здається ці йшли по воді
в них на корі і долонях твоїх хто порівнює числа?

темне, сполохане в нас - леґіони птахів
ми - це містерії в цьому закритому лісі
там, що почуєш чи скажеш - це дихання, вітер -
флот що направить у море твій завтра, уліс!

що ж, нам - проказа, і знаєш, всі німфи - німі
ніби мовчать, а вчувається - хто ви, ну хто ви?
тіло алей цих тепер одягається - в мідь
срібним деревам тепер виростати - високим і хворим

Когда-нибудь и я, как этот пес,
Свалюсь мешком среди чужих прохожих,
И шерстью буду чувствовать и кожей
Как я врастаю в тротуар. До слез
Обидно – я мечтал совсем не так:
Нелепо быть разрезанным трамваем,
И тротуар покажется мне раем,
Обычным раем, раем для собак…

Прохожие пойдут, пройдут, уйдут,
А я, пятном с потухшими глазами,
Останусь там лежать, на Привокзальной,
Так просто оказавшийся в аду…
Лишь девочка – ребенок лет пяти,
Вдруг скажет: «Мама, это же тот рыжий…»
И я сквозь пленку мертвых глаз увижу,
Как мать ускорит шаг, чтоб увести…

Гравітаційний фронт крає вага стерна: позапланетний зонд з простору випірна і прокладає курс у позаземний час. Позасерцевий пульс втискує в дійсність нас лезами рис лиця, жилами на руці – лиш мерехтять сонця й вкручують місяці шестернями орбіт в темінь тривожний блиск. Точаться зорі вслід крізь порожнечі тиск іскрами кораблів з ватри вогненних мрій. Вже поза променів, згуслих в молекул рій. Ще поза слів нових, винайдених вночі, зопалу мовлених, кинутих вдалечінь поза пошерхлих губ, формул, віршів, команд. Одноразовий шлюб з небом бере гарант, втиснутих у скафандр, одноразовий дій. Скручений, мов меандр. Одноразово злий. Та в шкаралущу сну зонд-зоряниця б‘є і, розірвавши млу, сплеском меандр стає та й оцифровує геометричний пил в те, що незмінним є – в алгебру наших крил.

Ну, іще проживеш у найкращому разі
лишній день. І помреш у найкращому разі
мудрецем. Краще пий - бо смоли на тім світі
з казана відсьорбнеш. У найкращому разі.

Сонця промінчик
ухопить не вдається.
Грається котик.

Теплих рук торкання,
Дарувала мить.
Запалив кохання,
Що в душі горить.

У полон любові
Наше почуття
Завело с тобою
На усе життя.

В очі зазираю
Я твої ясні.
Наче водограї,
Голубі вони.

Щастя дало крила
І лети до мрій.
Нескінчена сила
Почуттів - зігрій!

Не зустріти, лихо,
На шляху повік,
Буде серцю втіха,
Буду чути сміх.

Соловей співати
Буде у гаю.
Твою долю взяти
Хочу, як свою.

Как много неизвестно человеку.
И беден наш словарный лексикон.
Создания жестокого мы века.
Полжизни отнимает только сон.

И многого мы так и не узнаем.
И чувства мы прочувствуем не все.
Природы красоту мы злом венчаем.
На временном пристанище – Земле

Підлога, стіл, відкриті двері,
Червоний захід, літо, сум,
Душа розлита на папері,
Слова описують красу...

Дерева, хмари та рослини,
Вечірнє небо, схід зірок -
Чарує око ця картина,
Природи світлий лоскуток!

Повітря тепле. Я працюю.
Хоча душа летить у вись
І вечір трішечки сумує,
Та спокій все ж панує скрізь...

Проміння сонячне, останнє
Проб'ється ясне у вікно
І в небі темному розтане,
Як вип'є ніч зорі вино.

Немов на лід, стаю без ковзанів
І все пливе в очах, біжить в нікуди.
Землі шалений оберт зупинив
Міняймо полюси, чи так се буде?

Ми прагнемо на краще бачить змін,
Можливо, все не пізно знов почати…
Тоді, давай бери в Ікара крил,
Бо нашими летіти вже не варто…

Бери собі нових, з десяток, мрій,
Бо знаю, що частина розіб’ється.
Кажу тобі, не бійся - віск цілий!..
Адже кохання гріє стінки серця.

Скислі осінні безглузді картини життя -
Втрачені мрії про щастя, як вищу межу.
Знов , як уперше, шукаю собі каяття,
Знов, як востаннє знаходжу - і далі грішу.

Хвора дитяча бездумна моя голова
Рими безплідні змішала з червоним вином:
Рана відкрилась - чорнильно-криваві слова
Мчать через грати клітинок і викидні ком.

Кволі розбещені п’яні облави дощів
Хочуть згасити цигарки вогонь і любов.
Вітер з долоні здуває шматочки віршів…
Осінь померти приречена – відлік пішов.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

– Блакитна троянда – це так небанально в банальному світі,
де місто і люди заснули...отак серед полудня …
– Кому подаруєш?
(полуда на серці – не холодно,
та порожньо надто…і вулиці мертвого city –
як сіті рибальські… кого упіймаєш плотвичкою?)

…. Маленька рибчина, приваблена зимною річкою,
засохла тараня, набридла смішна полюбовниця…
(блакитна троянда не пахне, не гріє, не колеться,
не справжня – торкнися – відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
…
– Кохана…ця річка стікає до теплого раю…
Не бійся…ці води освячені, хвилі освічені…
А просто прийняти – найкраще на світі освідчення.
А просто довіритись – хай не буває! – та вірити –
Любити – і байдуже: рибою, птахом, чи звіром ти
Сьогодні чи завтра – бо вічність у спадок дарована…
....................................
…блакитна троянда…
любове моя зафарбована…
………………………………
- Таких не буває!
- Буває…
- Не бійся…
іди…
………
І тонни води під ногами.
І білі сліди…

Осінь, вітерець холодний віє,
У просторі чути журавлиний клич.
Небо з кожним днем сіріє,
І летять осінні дні, мов мить.

Вже проїде скоро над полями
Снігова та вітряна зима,
Забіліють верби над ставками
І помчить із гірки дітвора.

Мишка з нірки вигляда-
Чи не видно де кота.
Може він сховався нишком
І чекає десь на мишку?
Добре б кіт десь задрімав,
Бо у мишки повно справ:
Треба глянути в коморі,
У теплиці і в стодолі
Що нового появилось,
Щоб і мишці пригодилось.
Бо зима не за горами
З холодами і снігами.
Треба усього придбати,
Щоб потім не бідувати.
Кіт ж старати не дає-
Лиш мороки завдає.
-Ну чому й він не працює,
Мишеня собі мудрує.

Осінь ніч упіймала як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко,
І від ночі рятуюся сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду,
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди,
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіючись з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя.

Хвилина мовчання…
… Мовчання вічність…
Ми падаєм в прірву холоду й страху
Колись було добре та нам стало звично
Без болю у серці жити як птахи
Вільно… щасливо без всяких поривів
Заздрості нерозуміння
Та й без кохання просто так вільно
В дірявому жить павутинні
Затемненим поглядом дивитись у даль
Закритись за бронзові грати
… Нажаль
Не завжди вони заховають
В свої тепло затишні лапи
Не врятує той світ кольорів веселкових
І відтінків рожевої мрії
І сюжетів таких за банально – казкових
Що цілують нам солодко вії
Солоні…
Солоне обличчя солоне –
Символ моря якогось безмежжя
Символ суму розлуки та горя
Символ вічності що безперечно…
Тільки було би вічним хороше
Але сірі маси нажаль
Вже погрузли по вуха у чорне
Як би витягти їх з не бажань…
Так по - людськи жити щасливо

Ми гуляєм удвох і збираєм кленові листки,
Наполегливо роблячи вигляд, що це важливо.
І усе так тендітно, і кожен наш крок місткий.
Усміхається осінь: вона, як і ми, щаслива.

Ми цілуємось поглядом, бавлячись в піжмурки слів.
Нас захоплює кожна деталь цього часу і місця.
Несподіваний рух. Випадкова близькість голів,
Від якої чомусь червоніють щоки і листя.

Хочу вийти під дощ й малювати себе акварелями,
Акуратно тримаючи пензля рукою лівою.
Хочу стать солов’єм і зайтись божевільними трелями
Або сісти в літак й полетіти собі в Болівію,

Подружитися з ковдрою й злитися з нею спинами,
Запастися поп-корном й дивитись дебільний екшн,
Або стать перед люстром й вивчати його годинами,
Або просто поспати. Від цього робиться легше.