оголені нерви, окреслені вигини тіла,
обірвані фрази торкають оголеним дротом,
б’ємося об лід, відвертаючи невідворотне, -
ці рибки з’їдять одна одну чи завтра чи потім,
а поки луска на підлозі – давно облетіла

хотіла – даремно ганьбити теорію Фройда,
і ти не пручався і мляво тікав через пальці,
то ж винні обоє – голодні бурлаки-бувальці,
а ще – забувальці - у темпі шаленого вальсу:
куняє безсовісно пам'ять - невиспана хвойда

в розгойданім кріслі-качалці; і страх – ніби Гойя,
орудує пензлем: і вершники - вже не чотири;
народжує видива, обрій рвучи на пунктири…
за межі свідомості, болю, цієї квартири,
вихлюпує думка – я буду тобою, з тобою,

габою пестливою, ласкою грітиму плечі;
розчинюсь - і ляжу бальзамом на рани відкриті,
несхибним набоєм, готовим летіти щомиті,
я буду - при славі чи то при розбитім кориті
(а ти, як хлоп’ятко, повір у нечувані речі!)

і Те-чого-прагнемо бореться з Тим-що-здійсниться,
а нам залишається осторонь кволо чекати,
і тіні стрибають по стінах вовками Гекати…
та тільки-но безум опустить серпанок строкатий,
з байдужого неба
впаде ненароком
зірниця…

Між горами у долині
У малі хатині,
Що приперлась до потічка,
Там живе Марічка.

Ходять у долину
Парубки з полонини.
Кохаються з Марічкою
До білої днини.

Не гасила свічку
До самого ранку.
Віддавала поцілує
Милому Іванку.

У потічку протікає,
Чистенька водиця
І не жінка і не дівка,
Кажуть, зведениця.

Не одну нічку
Чекає Івана
У Івана уже друга
Гуцулка кохана.

Плаче Марічка
З вечора до днини
Не приходять хлопці
З верха з полонини.

Біля потічка в лісі
Качка кряче
Марічка над колискою
Гіркою, сльозою плаче.

Ажурність шибениць тілА гойдає відьом
на радість посіпак, на страх і подив дітям.
Вогонь пожадливо ковтає прісний хмиз,
крізь натовп зацікавлених мармиз,
я, інквізитор твій, смиренний твій Вергілій,
під крики жадібні і кпини озвірілі,
тебе, тремтячу, зводитиму вниз,

в дев"яте коло пекла. В тугі рамена смерті
моя рука затерпла, німа слуга паперті,
тебе штовхає в спину крізь смерті дикий страх.
Цупку чернечу одіж з прокляттям на устах
не смій мені роздерти, бо всеодно сутану
я висмикну із рук, як заспіва "Осанну"
непевним баритоном лисіючий монах.

Зашпорталась об камінь, упала в пил коліном,
"Покайся, о мерзенна, щоб тіло твоє тлінне
землі розкрите лоно не бридилось прийняти,
як труп твій перестане ворон лихих гойдати,
як його знімуть руки спрацьованого ката,
аби тут знов висіла єретичка проклята,

не ти уже, а інша. Вставай, дитя гріховне,
Нехай вогонь гієнни страхом тебе наповнить,
святим благоговінням. Настій гіркий кадила
вдихай на повні груди, аж поки стане сили.
Бо більше вже не буде. Цілуй хреста і кайся,
в мовчазнім поклонінні вустами п"ят торкайся
того, кого Пречиста у муках породила".

То все в народ позірно слова кидає пастор,
а їй на вухо шепче: "Що тіло те прекрасне?
Що стан гнучкий і перса, що меду спраглі губи?
Лише вітри байдужі їх цілувати будуть!
Що дихання гаряче, проклята сином божим,-
уже вороння кряче. Лиш черв земляна ложе
ділитиме з тобою, і харч в тобі здобуде!"

Долонею сухою торкнув отець обличчя:
"Одумайся, причинна, хіба життя не кличе
тебе вкусити вповні плодів своїх? Дитино,
могла моя ти бути! Душа твоя та тіло
дістануться натомість на глум і на поталу
тварині стоголовій, що криками "Варавву!"
колись уже розп"яла одного безневинно.

Проте іще не пізно. Скажи одне лиш слово-
і помахом десниці я припиню все. Знову
почнеш життя нове ти, нову табулу расу
готову до писання. У золоті, в прикрасах
ходити будеш. Щойно мені покірну згоду
вуста твої підтвердять, таємно од народу
тебе в сум"ятті страт я виведу одразу.


Скажи мені лиш слово - і лишишся зі мною
радіти вкупі сонцю. А ні - то з Сатаною
у пеклі повінчайся!" В припадку гніву й болю,
крізь зуби процідила: "Як можу я любов"ю
назвати те мерзенне, яке яке я відчуваю
щораз, коли дихання своє з твоїм змішаю?
"IN NOMіNE DOMіNI-хай буде боже воля"-

Сердито пастор крикнув,і люди ошаліло
волали і дивились, як невагоме тіло,
пручаючись в петлі,боролося з тяжінням.
Раптово, стихло. Все. Осіннім шелестінням,
звиваючись змією, весь люд побрів по хатах,
а відьма залишилась в мотузках колихати
птахів та інше чортовиння...

Душа перепалена горном епохи,
Лиш чорних думок осипається шлак.
Й себе, ані інших не шкода нітрохи,
Бо жалощі зникли, та й острах закляк.

Під звуки сурми ти підеш поглядіти
Із кручі стрімкої за обрій - туди,
Де ангели темні, немов "мессершмітти",
В навалі останній ладнують ряди

Й поволі бредуть відморозки-йотуни -
Здригається з поступу того земля,
Та змій Йормунганд океанами суне
Із Левіафаном укупі... Ти гля -

Велика Блудниця, всідлавши Фенріра,
Гарцює між бравих ніфльхельців рядів,
А Локі-Лукавий під знаменем Звіра
До міста Меґіддо війська всі привів.

Чому споглядаєш усе те байдуже,
Немовби не твій світ руйнують вони?
Чи ти захворів, ачи світ не одужав?
Чи вмерли обоє... Хоча б прокляни

І світ, і себе, і отих супостатів, -
Не стій, як мамай на кургані своїм!
Допоки ще душу до решти не втратив,
Іди - захищай свою віру, свій дім!

Я думаю, що знаю чий це ліс
Он дім його в селі неподалік
Він не побачить, як я зупинивсь
Глянути на ліс, загорнутий в сніг.

Так здивувавсь малий мій кінь
Що в домі тім вогонь горить
Поміж дерев й дзеркал-озер
В цей вечір, найтемніший на землі.

Так гучно дзвонить своїм дзвоником
Немов пита, чи це не помилка
Та більш не чуть пісень, крім співів
Сніжинок пухнастих і вітру легкого.

Лісу розкіш темно-глибока,
Але я маю триматися слова
І до спочинку ще довга дорога,
І до спочинку ще довга дорога.

* * *


Whose woods these are I think I know.
His house is in the village though;
He will not see me stopping here
To watch his woods fill up with snow.

My little horse must think it queer
To stop without a farmhouse near
Between the woods and, frozen lake
The darkest evening of the year.

He gives his harness bells a shake
To ask if there is some mistake.
The only other sound's the sweep
Of easy wind and downy flake.

The woods are lovely, dark and deep.
But I have promises to keep,
And miles to go before I sleep,
And miles to go before I sleep.

Місто, підвладне дощу й падолисту,
Навстіж відкрите холодним вітрам.
Все перетворює на особисте
Місто, в якому мене нема.

Там ми назавжди залишимось юними:
Вірші, страждання і перша любов…
Але в дощі раптом знову почуємо
Те, що крізь час повертає нас знову –

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

Ми загубилися в часі і просторі,
І вже немає назад вороття…
Кожен приходить сюди, наче в гості,
щоби отримати все від життя.

Далі емоції стихнуть. Відбудемо.
Відгаласуємо… Помовчимо…
Може, як Бог допоможе, почуємо
Те, що крізь час повертає нас знову –

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

Давай заспіваєм
пісню рудого собаки.
Він точно знає,
як навпростець до небес.
Вічність пізнаєм
і розшифруємо знаки.
В безмірі світу
кожен із нас, як пес.

Пісню рудого собаки…
Пісню рудого пса.

2006

Біжу кудись, а сил уже немає
Заліз на спину здоровань Іван,
Ще й на колінах панночку тримає,
І панночка, напевне, пуда з два…
Тож я, немов лошара, жму по хащах,
Не по стежині – по чагарниках,
А краснопикий Ванька, це ледащо,
Жіночий стан тримає у руках...
Та хоч би десь уже перепочити…
Напитися водички, чи кваску…
А може їх на хавчик замочити?
Та у Івана ж меч на пояску…
Життя, скажу я вам, ну вовче просто!
Був друг мені, став їй тепер жених…
Гормони – це біда! Хвороба зросту.
Я й сам страждаю часом через них…
……………………………………….....
А може заявити до Грін пІсу?
Чи скинути обох, пославши к бісу?
………………………………………....
Іван щось запідозрив. Репетує
Та не очкуй, друзяко! Я жартую….

Зраночку раненько
Дівчинка Оленка
Розгорнула на дивані
Свій альбом для малювання:
“Зараз випробую ці
Кольорові олівці —
Подарунок від татуся —
І своїм найкращим друзям
Я малюнки подарую.
Першим Рекса намалюю —
Кращого не знайдеш друга;
Це ось — Кеша, наш папуга;
От зрадіє подарунку!
А на третьому малюнку —
Мурчик, наш смугастий кіт.

Наче вийшло все як слід...

Глянь-но, Рексе — правда, вдало
Я тебе намалювала?”

Глянув на портрет собака -
Аж підскочив з переляку:

“Гав! Це я? Потвора ця?
Я ж вівчарка, не вівця!
Чи погано ти, Оленко,
Нагострила олівця?
Ми, вівчарки, не такі:
Грізні, сильні, як вовки,
Незалежні, горді звірі,
Чи тобі це невтямки?”

“Любий Рексе, ти не сердься,
Звісно ж, знаю я усе це!
Ти і грізний, і хоробрий,
Просто в мене вийшов добрим.
Тож тобі я, Рексе любий,
Домалюю гострі зуби!

Я ж тебе малюю вперше,
Як і Мурчика, і Кешу.
Кешо, як мені — вдалось?
Може, виправити щось?”

Кеша, як експерт достоту,
На Оленчину роботу
Глянув скоса, і бундючно
Біле пір'я настовбурчив:

“Нас образити, напевно,
Ти не мала на меті,
Та невже і справді в мене
Три пір'їни у хвості?”

“Вибач, Кешо, поспішала,
І тому пір'їн замало!
Зараз все зроблю я,
Пера домалюю!

Глянь-но, Мурчику, і ти!
Може, очі навести?
Може, лапи закороткі або вуса не густі?”

Мурчик вигнув спинку,
Глянув на картинку,
І сказав Оленці: “Няв!
Я б нічого не міняв;
Я ж від Рекса вийшов
Майже вдвічі більшим!”

Дощик дибає дрібненький
Деренчить, дзвенить і дзенька,
Дочекалися дощу,
Дасть дарунків досхочу.
Довгожданий дощ добовий
Доглядатиме діброви,
Домиватиме двори,
Даруватиме дари.
***
Стогне степ самотнім свідком,
Смажить сонце сковорідку.
Спека. Сум. Солончаки.
Сниться степу сніг сипкий
Спрага сни - стежинки сіє,
Сонце сяде, степ стемніє
Сонця схід стече сльозою
Спрагу степ стамує свою.

приглянь за мною, Мати-Діво,
передчуває серце лихо,
громаді зле, спокуса гніву
на часі по спокусі пихи.

та полиши мені не надто
хисткий місток на темну воду.
сусіда зводить підлий наклеп
на мою дівчинку свободу,

подвір'я поминає родич,
шукає ворога наразі
молодший син, ховає очі, -
що, потураючи образі,

синів не пригортає мати,
в свята стола не стелить білим,
ніхто не доглядає саду,
ніхто не прибирає пилу.

чи ж божа ласка - наша воля...
благай за рід святого Сина!
я зачекаю
в чистім полі.
твоя до смерті
Україна

Струна скрипки

Струна скрипки
Як спів солов’я,
Де зірвалась пісня
На пів слові моя?

Обірвалась з напруги
У скрипки струна,
А може спочити
Настала пора.

Струни так же рвуться
Не дограв мелодії,
Так же помирають
В стадії агонії.

Скрипач струну
Може замінити
Мелодія скрипки
Довго буде жити.

Як небагато нам для щастя треба!
Родину, друзів, щирість, розуміння.
Тепла від сонця, синяви від неба,
Здоров’я і снаги, горіння,а не тління.

І як важливо, щоби нас любили,
Не на словах, а незрадливо-тихо.
Самих в тяжку годину не лишили б,
А втішили би, коли прийде лихо.

І як від нас потрібно небагато:
Щоб не забути про своє коріння,
Не зачерствіти серцем, працювати,
Не розміняти на мідяк сумління.

Коли пилок
несе в потоп весен -
у соло - гомін, німо голосу.
Тут
тіло п`є політ,
а воло - полова
радує. Удар,
я і долемелодія -
он, де дно.
Оте дно - онде то
маровидиво рам.

4 Серпня 2008

*ПАЛІНДРОМ, -а, ч., літ. Слово або словосполучення, що однаково читається і з початку і з кінця, напр.: кабак, око.

Дивишся в дзеркало, врода давно не та.
Погляд ясний, що не знав ані сліз, ні диму.
Пишеш про вічне, чіткі добираєш рими.
Майже безгрішна і мабуть таки свята.

Так і несеш (чи то тягнеш) крізь все життя
Цноту. Скажи, чи була ти колись щаслива?
З тілом непещеним сорокарічної діви
Досі не зваблена й чиста немов дитя.

Графіком строгим, безжальним календарем
Ти витісняла любов – заборонену зону.
Хоч ти й любила вітчизну, батьків, Кобзона
Шалу не знала, самотність була тягарем.

Губи неспиті, у ліжку завжди одна.
Руки, що пестили тільки себе і струни.
Досі тримаєшся? Брешеш собі: „Не сумно,
Маю усе, самотність лиш данина

Богу, собі і комусь там іще". А чи
Варта ця гордість щасливих очей і сміху?
Що ж ти не плачеш? В кімнаті до болю тихо.
Дзеркало в друзки. Воно ж бо німе – змовчить.

Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –

Крап! - і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми» –


Невагоме, мов подих. Зимових вокзалів проща,
Де вагомо – вагони, де сніг, як життя – іде.
А усе, що по тому – означено просто – «тощо».
А усе, що по всьому – скорочено – «і т.д.».

......Пам’яті Володимира Івасюка
І
Нас вовік не було. Ні малих, ні великих.
В Україні Вкраїни замало вовік.
Та на диких вітрах, по-азійському диких,
тут явивися мені молодий чоловік.
У його невеличкій студентській квартирі
просиділи ми довго. Та я – на літак.
Полетів я таки. Не додому – у вирій.
І, звичайно, що ми розлучились не так.
Розлучалися ми, ще й пісні сотворити
обіцяли собі... О Володю, повір:
для радянського бидла ми надто відкриті.
Тут людина закінчена. Починається звір.
ІІ
Ти, як вихор, по світу пронісся.
За тобою вже пізно тужити.
Та не створена нами пісня
не дає ані вмерти, ні жити.
Є в нас вільна Вкраїна. З набродом.
У котрій ми ніякі не газди.
Івасюк – передмова. А згодом –
наш грузин український Гонгадзе.
Вбили все. Розікрали. Руїна.
Але нам залишається пісня.
Тільки в пісні жива Україна,
де ти вихором Божим пронісся.
2004

дороги знову слідів не просять.
примарне «поруч» згортає простір.
пучки втрачають чутливість – досвід
підступно зі шкіри робить пергамент.
відбитки пальців – вже менше почерк,
вже більше пам’ять. вмирають стоячи
ті, що задубли, а решті – боляче.
перетворіть мене хтось на камінь.

генії місця міняють позначки,
певно, зумисне. тому навпомацки
швидше, ніж зрячим. речі, навпочіпки
сівши, марять, і ти – їх марення,
ти їм наснилась. і всі ці зачіпки
спогадів – більше не мають значення.
в кого завгодно проси пробачення.
це – не життя, це якесь потьмарення.

крихкість усього, що є, – на максимум.
тексти – не тексти, суцільні максими
скороминущості. чистиш пастою
зуби, обручки. сплачуєш мито
минулому, згадуєш щось. що саме? –
просто вже стільки всього між нами
нашарувалося, що місцями
не розрізнити, де, власне, ми там:

в одязі, в потязі, в милі чи в захваті,
в певному вчора, сьогодні чи завтра, чи,
може, в ніколи. собі ж бо заздрячи
тій, учорашній, міняю тему
записів. ліпше про місто, міст якийсь,
місце, де можна лягти і виспатись.
чи то полежати мовчки, вістрями
вій час від часу лоскочучи темінь.

ось воно як – вийти з дому й зникнути.
телефонуй, але тільки зрідка, бо
це небезпечно, я ж можу звикнути.
голод на голос лікують ватою.
голод на тіло лікують... марно, втім.
еритроцити ідуть, як армії,
в серця судомне пекло, та в мармурі
цих не увічнять малих солдатів.

втім, не увічнять і нас. ну, плакали,
ну, говорили дурниці, знаками
часом обмінювалися. заколот
не підняли, між тим, і режимів
ми не скидали злочинних. кидались
в крайнощі тільки, та швидко видихлись.
скоро господь нам сторінки видалить –
цей найтерплячіший із адмінів.

грубо? що зробиш – цей сленг ще в моді.
місяць минув уже. я відтоді
думаю – хто нам дітей народить
наших, якщо ми самі не здатні
навіть зачати. у наших землях
жодні не проростали зерна.
ми приміряли вінки із терну,
як ідіоти. за це і платимо.

сонечко, зайчику, що ж це робиться?
борсаймось – може, хоч хтось сподобиться
кинуть нам линву, інакше – втопимось,
вже затікає в легені небо.
нас, закривавлене м’ясо вічності,
вловить у сіті якийсь доброзичливець.
ми і не встигнем письмово викласти,
що ж за рибалка закинув невід…

Після заручин з принцом ельфів
Ми подалися з ним до Дельфів,
Щоби оракул об’єктивно
Нам напророчив перспективу.
Про що ж я дізнаЮся, люди!!!
Принц не видряпується з блуду!
І я у нього вже не перша
Така спонтанна кавалєрша!
І що на кожнім континенті
Він платить купу аліментів,
у нього в багатьох країнах
Коханки є або дружини…
Мій стрекозел, не знає втоми,
Дарма, що майже невагомий!
І що тепер мені робити?
Шлю месидж Ластівці, до Криту:
«Рятуй, коханий, я пропала!
Не прилетиш – піду по шпалах.
Адью!Зі щирим конт рандЮ.
Чекаю. Плачу. Ніжна Дю.»

*конт рандю - звіт,доповідь(франц.)

Зміст життя не виміряти до дна
Не спинити сльози спокути
Не допити келих терпкого вина
Не дослухати біль "Червоної Рути"

Не накласти клавіші долі нам
На нотні сторінки вмирання
Ми приречені стати Його синами
І доньками пориву страждання.

У натхненні вбиті, воскреслі вмить
Настановами хмар... Не в Храми
Увійдемо стиха... Бо пісня спить
У Брюховичах, під соснАми.

І не виміряти ЙОГО до дна!
Не відчути, що знає вічність.
Ми ще вип'ємо келих терпкого вина
За таку запізнілу стрічність!

Спи, моя доле, засни,
Йди непорушно зі мною,
В даль, срібну даль віднеси,
Ніжно візьми золотою рукою.

Спи у безодні бажань,
Спи у холодному світі,
Знай, вже біжить біла лань
Серце байдуже зігріти.

Спи і лети до небес,
Спи і прямуй до весни –
Казки незнаних чудес,
Що заховались у сни.

Спи. Бачиш небо горить,
Ясно і ніжно страждає –
Це твоє серце болить,
Це твоє серце кохає.

Спи, не зважай на слова,
Ти не зважай, що це був тільки сон,
Знай, ще надія жива,
Серце ще тане у полум’ї грон.

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

Де ділись лицарські турніри?
Напевно лицарів нема.
Як викопних прадавніх звірів
Віків поглинула їх тьма.

Хтось скаже винно тут жіноцтво.
Прекрасні дами вже не ті,
Щоб лицарі були під сонцем,
Часи вернулись золоті.

Прибравши лицарів достойних,
Зла еволюції рука
Натомість вивела героїв
Таких як кілер, адвокат.

Тепер змінилися порядки,
І світ «тримають» як кити
Нові владики -олігархи
Від цього факту не втекти

Нема добра, немає правди,
Мене, можливо, – «занесло»
Є нова істина: насправді:
«Бабло перемагає зло»

Лимонне сонце, звабнику Дедала,
Чому таким сумним надвечір стало?
Комусь спалило крила? Чи убрання?
А може... Хтось згубив своє кохання?
Ти свідок? Ні?
Не треба сумувати!
Бо завтра день!
Бо завтра знов вставати!

Пророкуєте волю
і крокуєте гордо
по чужих життях
і чужих світах.
Закликаєте знову
розрубати окови,
подолати страх,
повернути усім сповна.

Ви сьогодні диктуєте моду,
закликаєте брати свободу
і жити... І вмерти...
А натомість мовчанням буденним
запускаєте холод у вени...

Завтра буде як завтра,
теж нічого не варте –
бо розплата йде,
і уже гряде...
Але сум огортає,
і мене повертає
у вчорашній день
до моїх пісень,

де ви знову диктуєте моду,
закликаєте брати свободу
і жити... І вмерти...
А натомість мовчанням буденним
запускаєте холод у вени...

Холодні дні відійдуть. І хтось напише картину,
в якій брудна каламуть вчорашніх нас мине.
І поцілунком весна час на секунду зупинить.
І знов по колу життя усе піде...

І ви, як завжди, диктуєте моду,
закликаєте брати свободу
і жити... І вмерти...
А натомість мовчанням буденним
запускаєте холод у вени...

2004

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві...
Т.Шевченко

Коли серед безміру днів
приходить спроквола отой
один —
Ти спиш ...
Коли на батьківських горбах
сини виїжджають з похмілля
в рай,
Ти спиш ...

Коли блудні діти твої
з далеких світів повертають
домів,
Ти спиш ...
Коли на останніх листках,
залишених осінню нам,
лиш страх,
Ти спиш ...

Засни, щоб не бачити крові,
поламаних доль, розтрощених хребтів.
На підступах волі, пірнаєш поволі
між червів, які копошаться в лайні,
о ні,
спи...

Коли серед безміру днів
приходить спроквола отой
один —
Ти спиш ...
Коли на останніх листках,
залишених осінню нам,
лиш страх,
Ти спиш ...

06 серпня 2002 р.

Переосмислення вічності завжди в серцях знаходить пристанок.
Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край.
Тільки останній, пробуджений півнями твій невиспаний ранок
мовить тобі: "Чекай".

Знову, натрапивши на ще не випитий чай тобою сьогодні,
я повертаюсь у дійсність, а дійсність сумна:
адже захмарене небо, і сонця нема, лиш душа іще прагне мелодій —
... обірвалась струна.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

Люди ідуть попри нас. Люди — інші, а ми з тобою тим часом
прагнемо бути удвох і ділити на двох усе
навіть, коли буде боляче, або якщо повернеться із темряви раптом
недоятрений щем —

будемо вірити в сонце, чекати дощів, збирати у жмені
вітер полів і жарини розпечених зір.
Я повернуся тоді, як розтоплю льоди і ти знову захочеш до мене.
Захотівши — повір.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

3 лютого 2003 р.

невисловлена пустка моїх снів
і ночі, й дні, і вечори, і ранки,
загублені між стомлених рядків,
слабкої на кохання графоманки.
самоаналіз. самосуд. сама,
як вічний в"язень штучної безодні.
і та нормальність, нібито тривка,
такою не здавалася сьогодні.
і скромно так, кірізь сенсори в думки,
просочувались крихти інформацій,
про те, що я не вижила таки
в процесі мисленнєвих інкарнацій...

Невже я знову обманулась в дружбі?
Невже я знову загубилась в снах?
Та не лунають фрази грубі
І серце моє не полонить страх,
Як там, колись у коридорах,
В шкільних кімнатах і просторах
Обманом впилась я до дна
І зраду взнала я сповна.
Я раптом подругу утратила
(та чи сумісне тут це слово?),
Бо правди я в очах не бачила
Й попала у брехливе коло.
Та серед темряви усіх недуг
І загнутих життєвих дуг
З'явилась ти, моя сестрице,
Тверда, гартованая крице.
До тебе доля злющою була,
Та щирість жила у сирітськім серці,
І щастя ти завжди сама кула
Й ставала на жахливі герці.
Мене ти втішила й підтримала,
Зернятка дружби скрізь посіяла,
Й тебе, як сестру, полюбила,
І ніби подруги я й не губила.
А зараз ми пішли в дорослий світ
Окремими, тернистими шляхами
І не поборем разом бід,
Що розливаються ураз морями,
Життя світання промайнуло скоро,
Й дитинства ми пройшли високі гори,
Здавалось, це було лиш вчора,
А зараз ми невільники покори
Тяжкій життєвій нашій долі
У замкнутім життєвім колі.
Можливо, ми зустрінемось колись
На перехресті, поки помолись
За те теперішнє й минуле,
І за майбутнє ще не буле,
Й дитинство згадуй, і мене у нім,
Й вогні запалюй у своїм вікні.

Для Iсуса - ми iснуєм,
Для Iсуса - ми живем,
I за Ним стезею правди,
Крок за кроком йдем в Едем!

Мені приснилося, що вже мене нема.
Мені приснилося, що це вже не зима.
Мені приснилося, кудись сплива вінок.
Мені приснилося, я — сон, а не пророк.

Мені приснилося, нічого вже нема.
Мені приснилося, на дотик світло — тьма.
Мені приснилося, не буде вже весни.
Мені приснилися німі, самотні сни...
2003 р.

коли я з ним кохаюся
почуваю себе Шекспіром
переважно наприкінці почуваю себе Шекспіром
переважно Шекспіром
переважно з ним
коли кохаюся
ховаюся
у театрі емоцій
бути чи не бути мені Шекспіром
бути чи не бути мені з ним
кохатися чи кохати
2003 р.

Щодень вістей сороча зграя
Несе мені строкатий текст,
Що відтепер у Гімалаях
Вже не найвищий Еверест.

Торочать щось про тости й тести,
Про снігових людей сліди,
Що ті, хто йшов на еверести,
Можливо, дерлись не туди.

Що ми давно згубили мірку
Щодо ресурсів і багатств,
І що нехай озонна дірка
Хвилює внуків, а не нас.

Інформаційний грип, застуда,
Хрипаво диктор щось чита.
Росте щоднини амплітуда
З ікони Божого перста.

Редакторе, що вам про це сказати…
Людських взаємин тема – не нова.
Грішу приземленістю, констатую факти,
І рима теж не теє, не жива.
І цей рядок «не теє», не майстерно…
Але ходім на хвильку до вікна
І глянемо за час увесь екстерном
В це небо, що йому не видно дна,
В цей травень, де навколо все зелене,
Де все буденне, наче хліб й вода.
Ці перехожі
та оці студентки…
Хоча б ота, чорнява…
Ні, руда!
Ваш пульс частішає.
І ритм уже двократний.
Чи, може, це примарилось мені?
Бо я всього лиш констатую факти
Щонайбуденніші у вашому вікні.

Не доліта до тебе пісня
туди – далеко і давно…
Перелилось у ніч над містом
сумного погляду вино.

Блука рядками вулиць рима –
невловний опівнічний птах…
Даруй мені, що так затримавсь
у погляду твого в гостях
непроханих…

оригинал: http://www.stihi.ru/poems/2007/06/05-1119.html


прокинься в глушині, у передзвоні між
двох згарищ - прохололе з неспалалим, -
помешкань сонця, в пнутих скидах змій
веселки, в засвітах на водяній опалі.

ми - витоптаний сніг. простіше намести
нас заново ніж визволяти знову
із чотирьох стихій, зів'ялі пелюстки
збирати у суцвіття, лити мову

в каміння та вогонь, в пітьму та шепіт риб,
де хмари визрівають для безодні,
розблідлої над хижами між криг,
стежками босими та часовим болотом

***
скользящих покрывал
пугливый шёлк
смирит шнурок
у шеи и запястий
откинув пряди пядью
в капюшон
вискИ в обрУчие
металла
пора
последний ремешок
провит под пряжкою
сандалии
задуть свечу
или
оставить
***
там
где
безмолвие
попятится от скважин
причастна тайне
брошеной в очаг
отпрянет ночь
испуганной служанкой
власы запутав
пряные
в плющах
и развернет
ступеней лунный веер
бледнея
***
доверь
бразды
неветреному другу
обрящет ищущий
наградой
в пустыне
два
горящих угля
в оправе
драгоценных платин

Заховалося уранці тепле літо в квітнику:
У сорочечці яскравій, у росинці на листку.
А на квіточці барвистій клопоталася бджола,
І побачила іскринку, що мов маківка, цвіла.
Зацікавалась хутенько: що ж за диво вогняне,
У маленькій намистинці сяє сонечко ясне?
Підлетіла до листочка, привіталася здаля,
Літо усміхнулось мило до бджоли і до джмеля,
Що трудивсь на пелюстинці сніжно - білого куща.
А проміннячко іскристе шиє ясного плаща
Для зеленої травички, ніжних квітів і дерев,
Шиє річечці, пшеничці, і для лугу, і джерел.
Щоби сонечко зігріло промінцями все навкруг,
Щоби смуток розтопило, звеселило зір і дух.
А для дівчини Софійки сіє сонячні дощі,
І всміхається намистом на калиновім кущі.

Три метри до Раї,
та не доповзу.
А в Раї, як в раю.
Я нічку озув
у зміє-спокусу.
Дрібні - жменя бусин -
зі сподень, як - "хлясь".
На змія - хватило,
на яблуко - зась.
На автопілоті
хитаюсь при плоті.
А плотови видно краї
таки доповзу,
хоч озув...
За Раю віддам сто раїв,
і козу,
що цупить від мене
козуб,
де в зелень з городу
спокусу ховає
зміюка-падлюка.
Така то наука
і сам вибирай -
озути чи взути,
в сарай чи у рай.

1 Серпня 2008

куплю собі ослика
назву його Павликом
пісок пахне островом
кораловим

ми будемо їздити
в траві спантеличеній
де одуди з гніздами
і змії з обличчями

де скіфи з румунами
морили Овідія
орфеями струнами
і винами «Лідія»

я бороду вирощу
білішу від берега
торбиночку випущу
ягнятком у верески

куплю собі ослика
поїдем під хмарами
і що ми попросимо –
те нам і примарами

По полпридурка на престоле,
по пол юродивых,
по полрелигии в пистоле.
Стреляет вроде бы.

На полпути во иудеи,
на пол в Христа – в полдушеньки,
в пол конской силы, в пол-идеи –
одна шестая сушеньки.

Рабы России, Украины –
всё люди божии.
Славян апостолы – равнины.
В придурки дожили.

25.07.08

Підмалюю оченята
Та й причепурюся,
Дзеркальцю за допомогу
Щиро посміхнуся.

Чепурна я та вродлива,
Начого сказати,
Піду , мамо я до хлопців,
Піду погуляти.

Хлопці хочуть цілуватись,
А я ще маленька,
Не дозволила мені ще
Цілуватись ненька.

Ти вже спиш – а я ще пишу вірші,
Шукаю рими, підбираю ноти
Які нашіптує попідвіконню листя
Ти спи собі. Добраніч, моє сонце!

У твоїх снах заквітнуть дивні квіти
Під синім небом, вбраним у веселку
А я збиратиму докупки літери
Посію їх уранці, досвітанку.

Хай проростуть і знову стануть снами,
Яскравими, чудни`ми, незвичайними,
Щоб потім знов складатися словами,
Ключем-паролем відкривати пам’ять.

...Годинник цокає, відлічуючи тишу,
Хроносекунди змінюються літерами,
Зустрічаю світанок не снами, а віршами,
І збираю зірки, ті, що впали під вікнами.

а з тебе вийшла би непогана черниця
віри немає але є обличчя біле
але є ім’я легке і коротке як чорна птиця
і є ще те що ми вдвох залишитись не зуміли

краще Богові аніж наприклад шулявському лоху
твої губи і складені разом долоні
в тебе вийде – я вірю – молитись за цю епоху
і ще трохи за мене коли мої руки тобі схолонуть

і у келії тихій серед української тихої ночі
одну книгу де хрест замість назви
у тебе вийде читати…
…а повітря як одяг знятий довгий
і чорний тріпоче
коли ти на кухню вночі за цигарками
виходиш з кімнати…

Пробудімося люди
Годі вже спати!
Зоря піднялася
Пора вставати!

Пора серп у руки брате
Весь бур’ян у хаті
Будемо вижинати.

На мову, церкву нашу
З Кремля зазіхають
Мова наша споконвічна,
Церква канонічна
Вони забувають.

Пора , пора настала
Пробудитись з ранку
Дати їм відпір
на самім світанку.


До церкви московської
Запитання дати
- Чому ірода - Сталіна
Хочуть канізувате?

Та тому здається,
Що в кремлі юродиві,
Зрадили віру христову
Вічно вони зрадливі.

Зрадили вічне канонічне
Що Андрій благословив.
Володимир на віки
У Дніпрі Русь охрестив.

Пора, пора вставати
Віру нашу, мову нашу
Іродам не дати.

Запитала я у сніга
Що за колір сонце має?
І почула я від снігу
Сонце – то срібляста крига …

Запитала я у моря:
- А який у сонця колір?
І сказало мені море:
Сонце – то блакить прозора!

- Тож який у сонця колір?
Запитала я у листя
І сказало мені листя:
- Сонце – то смарагд іскристий!

У землі про колір сонця
Я дізнатись захотіла
І земля прошепотіла:
Сонце – то барвистий килим …

…Що ж за колір має сонце?
Запитала я в людини?
- Сонце – то золотодонце,
В ньому усмішка дитини …

То ж який у нього колір?
Запитала я у себе:
Райдуга, смарагд, і море
Посмішка дитини й неба …

Я не буду порожнім ідолом
На твоєму столі. Прости.
Я зберусь не думками – силами
І втечу, і спалю мости,

І листи, що не кров’ю писано,
Що в шухляді як у труні,
Все забуто і все залишено
Не для мене, але в мені.

Ми були і були щасливими!
Надто літо було палким...
Ми ридали дощами сивими,
Ми розтанули, наче дим.

Я тулились до неба поглядом,
Ти у жмені ловив зефір
І волосся так пахло солодом –
Всім законам наперекір.

Ми літали. Ми впали. Боляче.
Наше щастя тепер – біда.
Помирали дерева стоячи,
Всіх богів прийняла вода.

Я не буду тобі богинею,
Та й рабинею, мабуть, ні.
Я лишуся земною, винною,
Та кохання лиши мені.

Моя мила любить гроші,
Пестить їх, складає,
За дві сотні розцілує,
Чарку наливає.

А за п’ять як обнімає!
Так за шию стисне,
Що аж подих перехопить
І в очах щось блисне.

А за десять як щебече,
Що не можна й спати,
До самісінького ранку
Рипає по хаті.

А як гроші прогуляю –
Двері не відкриє,
Засинаю біля ганку,
Там, де вітер виє.

Ми - розшарені в світ діти праджерела,
Сяйні виплески Божого Лику
Вільним промислом поодинокі русла
Сполучили свій простір довіку

Від чола наднебесся нефритовий спис
Протинає серця щохвилини,
Йдуть космічні дощі та по променях вниз
Душі сіються в наші родини

Попри святість текти серед правд і оман
Ми примушені власним коханням
І, як вперше, край неба планет караван
Супроводжує наші вигнання ...

Й буде місячна річка нам срібло нести
Мов провісник ранкового сходу...
Знов мандруємо ми у безкраї світи
Осягаючи власну природу

передозування спогадами
вид на вчора з твого балкона
і нічого не важить мода і
вікові перегони
невагомі кульбабки вимислу
півжиття у напівбожевільні
не милуйся минулим – змилуйся
над майбутнім спільним
де країна твоя – не мрія чи
ірреальність само-пародій
хай там де – на півдні на півночі –
житимеш коли-небудь сьогодні

Впусти мене! Хай серце стане птахом!
Розвій мій сум, стринож мою печаль!
Розкрийся небом чи зімкнися дахом,
Прилинь до мене, підійди, причаль.
Зігрій мене терпким настоєм сосен,
Солодким вітерцем торкнися губ,
Залоскочи у травах ноги босі,
І над озерцем синім приголуб.
Я вся твоя сьогодні до останку,
До німоти найменшої з клітин,
Щоб ти мене сповідував до ранку,
Сказавши потім : «Пташечко, лети!»