Синя душа
в білої лілеї,
ніби небо навесні.

Під снігом завжди
тепліше, тому душа
засніжена...

Біла душа
синього птаха
вічно жива.

Але не треба метафор
білому чортополоху –
його душа неполохана.

Чума крокує містом. Переповнена
Чужа квартира видається рідною.
Тебе із кухні кличуть-недокличуться,
Тебе вербую я в свої загарбники,
Тебе, тебе, тебе, тебе, тебе

Звикай до сірих стін і жовтих сутінків.
З вікна не видно дна. Асфальтне озеро
Мовчить, і глибина сягає старості
(Мовчи!), а може й смерті, може навіть і

Життя. Розчинна кава, темно, холодно.
Вже й я не можу пригадати грудня,
А січень, а чума, а чортів січень
І ти, і ти, й нема куди піти..

Сім синіх веж на обрії гранатнім,
Сім синіх сурм озветься із верхів.
Вітрилилась душа, у синь піднята,
Напнута пружно співами птахів.

У семигір’ї, на семивітрів’ї,
Там піки гір – корона. Де той біль?
Над семимор’ям заходом горів я,
Світив сигнальні вогнища – тобі.

Я не питав у ранку, чи палац то,
Сім обріїв ішов я до мети.
А серце гравійоване хвилясто
Замрією про дім, а в домі – ти.

Рельєфи моря. Сьомий день. Один я.
Вітрами недоплетена коса.
Опівдні Сонце пахне, наче диня,
Солодша вдвічі, коли ти не сам…

19.11.08.

Быть поэтом – не многих проклятье!
Михаил Брайчевский

Продивляюсь закреслені вірші.
Видираю із них
Слова, рядки і метафори.

Ніби ацтекський жрець,
Вирізаю серця у віршів,
На яких ставив хрест
У дві риски.

В ретортах гомункули –
Їм вставляю живі серця,
Наслухаю – чи б’ються рівно?

Рвуться від болю серця,
Надриваючи моє серце.

Мої вірші колись
Виріжуть з мене серце
І віддадуть тому,
Хто проклятий бути поетом.

18.12.08.

Жовтий пісок,
Світлий подалі і темний, зволожений морем.
Чайки шукають
Поживу собі на порожньому пляжі.

Море під берегом горне за хвилею хвилю.
Все піднімаючись, шириться хвиля, міцніє,
Врешті вінчається гребенем білим і з шумом
Плеще на берег,
і лопотить по піску бурунцями.

Мить перед сходом.
Білі хмарки зашарілись, доторкнуті сонцем.
Море виблискує, брижить,
Горне із безвісти пінисті хвилі на берег.

Сонця вершечок
Раптом спалахує над горизонтом
І розгоряється все яскравіше,
Невідворотно.
Сліпуча доріжка лягає на воду від сонця,
Від горбиків тіні з’являються скрізь на піску.

А під небесами
Змій паперовий десь високо-високо лине,
В пам’яті лине, припнутий міцно
Очима малого хлопчини.

І море, як досі, горнуло за хвилею хвилю…

В думках досяжні всесвіти далекі
Й галактики, закручені в спіраль...
Ти знай, що є сузір'яний Лелека
І знай - невідворотний наш скрижаль...

Забыться, уйти, раствориться…
Ныряя в себя с головой.
С толпою безликой, не слиться,
Уж лучше один, сам с собой.

Вовек не о чем не жалея,
На пепел пустить черновик.
И прошлого нить не лелея
Развеять под собственный крик.

Над берегом волн и причалов,
Где эхом слышна тишина.
И в небо лазури немалой
Упасть, не почувствовав дна.

Незбудованих нами мостів
Запорошені скроні,
Недописаних нами листів
Гамівна́ безборонність.
На обличчях безбрів’я наліт -
Бо чому дивуватись?
Може й скресне на озері лід,
Та воно мілкувате.
Несумісне - чаї трав’яні
І з корицею кава...
Ще минуле у скронях дзвенить
Вітруганно- лукаво.
А майбутнє – спустошений рай
Невідомої масті.
На долонях- несхожений край
оступитись – не впасти б!
Долелінії всі нічиї,
Несумісні, не наші,
То чому ж так дурманять чаї
З гіркуватої чаші?

Ти хочеш відкрити ці очі?
Залюбити у себе вуста?
Обіймати, голубити, пестить, кохати...
Але я непроста, непроста.

Я не вірю словам і дарункам,
Не сп"янію від дотиків рук,
Не обпалить твій подих трунком,
Не обмане шаленість губ...

Я сама розчинюсь у небі
Ти з повітрям ковтатимеш лід,
І забудеш про мрії далекі,
Бо шукатимеш сонця слід.

Та не бійся, я буду з тобою,
Не прохаю нічого за те,
Ми з"єдналися разом душою
Доля нас тепер поряд веде...

мимо Мекки и Рима…
И. Бродский

Повз шестикрилий подих
серафимів,
повз атлантиди і падіння
римів,
і тінь розп’ятого
на першому хресті,
і крик дівочий
з першого багаття,
і попіл рідний –
рештки від закляття,
що шкода кинути
і важко так нести,
повз кістяки в пронафталінених
шухлядах,
і сало з перцем
(краще в шоколядах),
повз замурованих
у камені мерців,
повз «наші-ваші», цукерню
лестиву міді
і недосяжність
vici, veni, vidi
бредуть в майбутнє
Брейгеля сліпці...

Небо в білих
хризантемах.

Небо білих
хризантем.

Ніби біла
хризантема

небо падає
на землю.

Фіолетова ніч.
Фіолетовий сніг.
Фіолетовий сон.
Фіолетовий смуток.
Фіолетовий подих розлуки.

Фіолетовий космос
у рідних очах –
до побачення,
синій мій птах.

Зайвих немає в небі –
зайві є на землі.
Сьогодні ж усе для тебе,
сьогодні для тебе все!

А поки ще буду писати
ці чорно-білі рядки –
щасливих немає в небі.
Щасливі є на землі.

І може є справжнє світло
десь там, у незнаній імлі,
та вільні є тільки в небі –
таких немає в землі.

Зіркі віщують най тобі
Добре життя на цій землі,
Гарні віщують най прібуткі,
Творчі віщують най здобуткі,

А як не будуть віщувати,
Треба самому здобувати,
Треба, а як, біс його знає,
До того ж, і життя збігає,

Життя збігає, що робити,
Хоч трохи хтілося б пожити.

Мені себе не подолати самотужки
я знаю десь в середині є ти
збереш антоніми у круглі дужки
і через кому даш себе знайти
ти станеш силою моєї волі
яка перетягне мене в новий рядок
і нерозривним почерком поволі
здійсню я перший і безстаршний крок
такий як я завжди хотіла
який витав роками в голові
віддам тобі своєго серця й тіла
лишень зроби мене вірну собі

Від віршування мене нудить,
та знову хочеться напиться
тих звуків, що клює Жар-птиця,
ковтає рими, розум будить.

Чи то є тяга до любові,
до істини зачаття і життя,
де рима – в пелюстках дитя,
і почуттів – любові повінь?

10.04.08

З драми "Троїл і Крессіда"

Агамемноне,
Великий вождь, міцна підпоро греків,
Ти наше серце, і душа, і дух,
Якому всі ми мусимо коритись
I мислю, й ділом, - вислухай Улісса.
Я схвалюю цілком промови ваші,
Твою, найстаршого у нашім війську,
Й твою, найстаршого між нами віком.
Повинна б Греція слова вождя
У мідь чи бронзу вкарбувать навіки,
А Нестерове слово срібнолите
Хай ланцюгом незримим, та кріпким,
Немов та вісь небесна, прикує
Проречисті уста до грецьких вух.
А все ж і ти, великий, і ти, мудрий,
Послухайте, що скаже вам Улісс.
Твердині Трої вже давно упали б,
I меч у Гектора із рук би випав,
Якби у нас був лад.
На жаль, немає єдності у греків.
Погляньте: в полі неладом стоять
Намети наші, і такий же нелад
У нас в думках. Коли круг ватажка
Не скупимось, як бджоли коло матки,
Який там буде лад? Як вождь у масці,
Ти розбереш, хто вождь, а хто підлеглий?
Недаром же і небо, і земля,
I всі планети зберігають лад,
Порядок, ступінь, форму, послідовність,
I поведінку, й звичай, і закон.
Отож і сонце в величі пишає
На сяйнім троні над планетним роєм
I поглядом цілющим береже
Од дії зловорожих нам світил,
Мов цар який, добра і зла пильнує.
Якби ж планети із орбіт зірвались
I шкеребеть пішли - то скільки лих
I знамень в світі сталось би, які б
Пішли бунти, потопи, землетруси,
Які жахи й страхіття, урагани,
Гвалтовні переміни й потрясіння
Основ ладу і спокою в державах!
Коли щаблі зламаються в драбині
Високих задумів - пропало діло!
Чи то ж устоять без щаблів порядку
Громади, школи, братства у містах,
Торгівля супокійна із замор'ям,
Родинне право, право первородства,
Повага віку, скіпетри й корони,-
Чи все оте устоїть без ладу?
Розбий оті щаблі, розладь ті струни -
Настане дисгармонія як стій.
В тім сум'ятті розбурханії хвилі
Заллють весь суходіл, перетворивши
В гамулу цю міцну одвіку твердь;
З недомислом з'єднається насильство,
I нелюд-син уб'є свого вітця;
Скрізь правом стане сила; правда й кривда,
Що їх судити має правосуддя,
Змішаються, і щезне справедливість.
Тож сила стане всім, вона перейде
В сваволю, а сваволя у жадобу;
Жадоба ж, той усежерущий вовк,
За допомогою сваволі й сили
Світ пожере, вкінці й себе саму...
Великий Агамемноне, коли
Порядок занедбаєм, прийде Хаос.
Де б уперед іти, а ми, як раки,
Назадгузь ліземо. Коли вождя
Не слухає його заступник перший,
А того нижчий чин, того ще нижчий,-
Ми маємо загальний вже непослух,
Що шириться, немов лихая пошесть,
Мов лихоманка та, нас трусить розбрат,
Труять нас завидки. Оця ж хвороба
Рятує Трою.
Хто винен в тім, що Троя й досі ціла?
То неміч наша, а не їхня сила.


Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К., Дніпро, 1990

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

Зима прийшла у строк і тихо-тихо.
Не вибачившись, сіла біля столу.
І навпіл поділились літо й лихо,
І шибка стала схожа на ікону.

Зима прийшла некликаною. З ночі.
Так ще приходять сни і часом – сльози.
Й брели дерева в грудень, мов за злочин
Покарані
І кинуті в морози.

Зима прийшла сама. І вітер вмився
З долоней хуги сонцем, що воскресне.
Коли ж кричало серце: „Озирнися!..” –
Вона вела за руку.
Мо’ до весен?..

Я покарана коханням, -
Я люблю, не любить Він,
Бо любов моя - страждання,
Бо гірка, немов полин.

Я покарана коханням,
Любить Він, - байдужа я,
Серце втомлене чеканням,
А взаємності нема...

Не треба кидатися фразами,
Розшивати розмову мов стразами -
Це фальшиво і надто замазано.
Най би вмерли слова що вже сказані.
Не треба казати про вічність,
Про вічність а також про звичність,
Не треба казати на милість -
Це так не подібно на щирість.
Не треба казати : « Для тебе
Дістану хоч зірку і з неба,
Драбину дістати лиш треба».
Не треба мені то не треба.
А тільки пропаде терпіння,
То й наших сердець те сплетіння
Розірветься - я в павутинні
А ти такий жадано – вільний!

Білий спалах
за будь –
що забути
не треба кричати
і мовчки не так
не треба боліти
і навіть страждати
це
дійсно
був знак
не хочеш – не буде
але вже схотів
забудеш про будду
забудеш мотив
у погляді
цятка
німа
розриває
між пальців вода
кожну мить
заливає
Темний спалах

місто
вогнями
сліпить
паморока
стіна
тінями стіни ліпить
спрагла нічна хода
тиша у гучномовець
темрява з прожекторів
душів і душ торговець
кожному з нас велів
йти
спотикатись
і падати
жерти свої сліди
раджу
тобі не радити
мовчки повзком повзти
раджу
тобі не слухати
краще всього не чуть
біль
аритмічно
буквами
здавить у венах ртуть
Райдужні спалахи

чисто і темно
законсервований
теплий
дощ
подихом ревно
пилюку ковтаєш
крилами кволо
напругу чіпляєш
хочеш молитись
натомість кричиш
хочеш співати
смієшся крізь тиш
хочеш вина чи солодкого чаю
давишся руки свої гризучи
мовчки як звір ти повзеш до відчаю
крила молебні свої тягнучи
ніби в собі
розчинити кімнату
ніби в кімнаті
розлити себе
голки у шкіру її заганяти
випити в ній абсолютно усе
Синій спалах

ніколи
це око
без вій і надбрів’я
не зникне
з екранів
твоїх подушок
воно поглинає мотиви безвір’я
вилизує сяйвом кімнати шматок
потрібно убити
а потім знайти
і знов народити
знебарвлені сни
потрібно завмерти
секунда
чекання
хвилина
молитва
цілунок
бажання
потрібно завмерти
потрібно
чи
ні
ми вічні до щенту
померлі живі
Жовте сяйво
світ розчинний
світ рідкий
колами блукають рухи
світ повільний
час тривкий
намерзає вдень задуха
чистий бруд
розмите сяйво
каламутний світлопад
все оточуюче
зайве
світ без сонця
безпорад –
ний тебе осліпить
синім
оком
без повік і вій
світ рудий
бо він осінній
світ абсурдний
бо
німий

Молитва стихла, свічка догоріла.
Душа гріхом розрита, мов закіп*.
Лише сліпа жебрачка біла-біла
благала Бога, щоби дав на хліб…

Вона завжди тут біля церкви зранку.
Виблискує на сонці мідний гріш.
Обплетена лахміттям, мов балцанка*…
«Подай, людинонько, що-небудь чи заріж…», –

казала вголос байдуже, тихенько…
Було її обличчя без лиця.
Потріскана, суха, стареча жменька
не гаманці благала, а серця….

Проходив хтось і думав: «Так їй треба…»,
«Де твої діти?», «Що? Нема синів?»…
Аж раптом на її долоню з неба
холодні краплі впали дощові…


 закіп – рів з насипом.
 балцанка – банка або бутель, обплетений лозою.

........ Залишайте себе на Землі!
------------- Г. Лютий
і виринеш нарешті з небуття
вдих видих Боже світ який солодкий
вдихнеш іще
і знов реальності жаскі лещата
вичавлюють із тебе все людське
вдихнеш іще
і лиш одне-однісіньке благання
прорветься крізь космічну скрижанілість
о Господоньку порятуй від болю
вдихнеш іще?..

Солодкої правди на світі нема - вона гірка!
Брехня ж - так солодка на смак, мов патока.
Ми ж усі такі солодкоїжки!
Вибираємо смачні доріжки...
Тому правди не знаєм - не хочемо знати!
Нам приємно брехню смакувати...
... Зруйновані зуби - болять, вже не цокотять!
Вицокує серце, збиваючи ритм на білок, на цукат.
І до смерті, здається, набридло,
Це брехливо-солодке повидло...
Цей рахат, цей лукум, цей щербет!..
...Правда йде, несучи діабет...
Ось, брати - не йміть віри брехливим словам!
Хоч би й правда гірчичники ставила ВАМ!!!

08.12.2007 (а чи правда?)

Можливо, я не покажу всієї величі Любові,
Але, я намагаюсь відтворити знову й знову
Тремтячим жестом неслухняної руки...
Немов на дошці формулу школяр,
Що завдання домашнє прогуляв,
та спотикається тепер на кожнім слові;
Ох, не від того в скронях молотки...
Він однокласницю водив збирать суницю,
А вчитель вже виводить одиницю,
Червону, мов ота дівчина зчервоніла
Підказуючи знічено - несміло...
Не шепочи, він знає, лиш згадає,
Любові ж формулу докупи не складеш,
Вона не має меж - вона кохає!
За формулами в світі не живе,
Вона сама - то є життя нове.
А без Любові й сонце висихає...
Усе живе її прийти прохає!..
...Перерва. Йди, вона тебе зове...
25.11.2002р

Вкотре начудуватись я не в силі,
Від лету снігу, в тиху нічку, місяць сяє.
Землиця, тепла ще, беззубенько ковтає,
Сніжинки- первістки - їй ласощі ці милі.
Та враз... хмільним набродою, брутальним,
Морозище обняв земне цнотливе лоно.
А та й не пручається - чує, що холоне,
Сніжку ще кличе, стогоном благальним.
Ти ковдроньку мені поший, свавільний,
Та вкрий спочатку - хіба розуму бракує?
Зась! Він вже крутить, свище, розкошує:
Дивись, тремти, всяк душе, бо я сильний!
Зима, його матуся, вже старенька,
Не вистача снаги їй сину мізки вправить.
Ото припленталась, ніщо вже не цікавить,
То ж, лишень свариться, та крекче потихеньку...
зима 2001р.

Потріскує фігурна, стеаринова,
Загострюючи контури, свіча.
Холоне їжа на столі холестеринова,
Але ж яке смачне оте курча!
Ось Новий рік пітардами жбурляється,
Опівніч трішечки далась взнаки,
Та ж скільки випито - аж цяцьки хилитаються,
Що долу гнуть ялинчині гілки.
Пора вже й на морозця носа висунуть,
Чи ми його, чи він нас наляка?
Як гримнем залпом - марно діток заколисують,
Тремтить рука - все ж палить сірника.
На ранок площа всіяна пістонами,
Що можна сотню віників зламать.
Ці чуда піротехніки, хоч заборонені,
Змогли салютом в небі політать.
Такі знамення ночі новорічної,
Комети в порівняння не ідуть.
Бо ті, хто запускають їх з пітьми космічної,
Горілки і шампанського не п"ють ...
16.01.02р.

Певне, ти не чекаєш, а я необачно приїду,
Хоч у серці твоєму для мене куточка нема.
Ми з тобою наліпимо сніговиків - гомінідів,
І в каміні горітиме наш віртуальний роман.
Ти мені докорятимеш за недоречне свавілля,
І за те, що без тебе я дихати й жити могла,
А коли вже у душах вгамуються збурені хвилі,
Ми серця напуватимем з росного грей-джерела.
Досхочу наковтаємось віршів, озону й любові,
Я "живцем" закохаюсь у твій божевільний шансон,
А на небі мов смайлики зорі зійдуть кольорові...
Жаль, що вимкне світанок з мережі улюблений сон.

Від стріли Амура не тікай – не треба!
Покохаєш й ….. як захоче небо.
Покохаєш кралю лагідну й брехливу,
Чи звичайну жінку ніжну й вередливу.
Лікаря зустрінеш – буде лікувати,
А сільська знайдеться – то навчить копати.
Де росте картопля, яблука, квасоля,
Ще з дитинства знає роботяща Оля.
У життєвих бурях сильною рукою
Адвокат врятує від суми з тюрмою.
Жінка у погонах – мрія волошкова,
А як генеральша – то зоря ранкова.
Як з мандатом милу ніжно покохаєш
Начебто за чуба долю ти впіймаєш.
Тільки я напевно не такий як треба
Думаю та мрію я тепер про тебе.

На Дніпрових схилах
Білий сніг лежить,
Йде назустріч мила
І сніжок рипить.

Сонце ніжно сяє,
Тиша навкруги,
Кригою вкриває
Січень береги.

В небі – ні хмаринки,
Золота блакить,
Мружать зір сніжинки,
Сріблом шлях горить.

Червоніють щічки
Мов троянди цвіт –
Розцілую милу
Хоч й мороз тріщить.

Про дружбу щиро кажеш ти
Вшановану віками –
Кохання може розцвісти,
Не дружба поміж нами.

Я чоловік, а жінка – ти
І так було віками,
Кохання може розцвісти,
Бузком хмільним між нами.

Повірю я, та й віриш ти
Доведено віками,
Кохання може розцвісти,
За мить одну між нами.

Вже давно, хлопчаком, задивився на вроду.
І земля – в небеса, і додолу – душа…
І її відпустили, згори, на свободу.
А його огорнула долина чужа.

А при мачусі ж як: поспішив – не доїхав,
Розгубив – не надбав. Не ступив на поріг.
У чужому саду частували горіхи.
І незримий із боку хтось душу стеріг.

Лиш у снах… Лиш у снах, ще так щемко літалось,
І в долину «курли» долинало з небес.
І приходив, аж двічі, щоб долею стала
Та розгорнута книга прозорих словес.

А коли натрусили на голову снігу
Пустуни снігурі – світ мов кров з молоком –
Вийшла з хати вона, і – додолу вериги…
Задивися на душу – хлопчак хлопчаком.

Мій світ простий, наче три копійки вкупі..
Піди розміняй і на здачу купи мені трохи повітря,
Тут надто бракує кульків, щоб гуляли вітром,
А маю бетоном залиті дерева в грудях...
Купи трохи сонця, щоб лити вином по сходах,
Втомилась теплом розповзатись в порожніх венах.
Ще трохи каміння, щоб натяком збити подих;
І ти знов підеш, щоб сховати себе від мене.

28.07.07

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.

-Дай но мені, куме- друже
розумну пораду,
як безсонницю подужать
чи хоч їй зарадить?
-Якщо чесно, я багато
Засобів не знаю.
Звик до трьох я рахувати,
тоді й засинаю.
-Лиш до трьох? Занадто швидко...
Чи кажеш відверто?
-Так, до трьох! Ну дуже рідко
До пів на четверту...

Не можеш приїхати.
Сніг... Заметілі... Зима.
До того ж на совісті
Повно малесеньких зрадок.
Витягую з пам"яті
Томик улюблених згадок,
Де віхол скажених
І розпачів наших нема.
Вітри розгулялись.
Я в цій веремії сама.
Прогіркла сльоза
І промерзла хвилиночка кожна.
Чекання - як камінь.
Його зіштовхнути не можна
З Голгофи печалі
В Тартари
Руками двома.
В горнятку душі
Осідає і стигне пітьма.
А скоро весна
І пора готуватись потроху.
Ти знову запізнишся
Майже на цілу епоху.
Усе розумію.
Сніги... Заметілі... Зима...

Косые линии дождя
С небес.
Воскрес
Сполна познавший боль гвоздя.
За неизведанный рубеж
Ушла
Душа
Помеж зверей, людей помеж...
Трава
Шумит, а я, понурый, смолк.
Права,
Нет места для меня - я волк!
В лесах
Мой дом, мой друг - дичайший зверь,
Но мне не холодно, поверь,
В мехах.
А лес искрится серебром -
Луна.
И между явью, между сном -
Она.

Хтось виворожує Різдво між скелець часу.
Хтось виворожує… А чи, як воду, вродить…
Вже на жертовник для снігів проміння чашу
Якийсь мудрець, підперши небо, зводить.

Заходьте, зорі, в хату, колядуйте.
Мій прадід вчив вас як колядувати.
І чуйте, зорі, десь у полі, чуйте,
Метіль для скирт хустки взялася ткати.

Бурмоче ліс, вовтузячись між снами,
Північний вітер зачепився рогом.
Ви колядуйте, зорі!.. Вже у сани
Сідає прадід мій.
Ну, все… Із Богом!..

Почуємось як блискавкою скресне
Над житнім полем, що - от-от родити.
Побачимось, коли на межу весни
Прийдуть, щоб сонцем ранок городити.

Впізнаємось, бо схожі ми, одначе!
А доти – хай зернить кутя і Дідух.
І в яселках – Дитя. Й ніхто не плаче.
…Ви колядуйте щастя мені, діду.

…А потім буде в світі тихо й синьо
І звіздно так! Полегко аж вдихнути!
І колихати Мати буде Сина.
І коляду між скелець часу чути…

Лежу, якось на дивані,
П’ю холодне пиво,
Проглядаючи газету
нову неквапливо,
З апетитом жую чіпси
з сиром, солоненькі,
Та ще й з песиком ногою
граюся легенько.
В телевізорі спортивну
дивлюсь передачу-
Хлопці так боксують жорстко,
що мало не плачу.
Дав синку наказ уроки
робить якнайкраще...
І чому дружина каже,
ніби я ледащо?

ПЕСИМІСТКА:

У потилицю дихає вечір,
Наздогнав-таки, як не бігла,
І сусальне сонце на плечі
Сипонуло зненацька снігу.
Обтрушу - нічого страшного,
Сніг на пл`ечах не тінь мольфарів,
І сніжинки – не осьминоги,
Хоч заліплюють очі й фари.
У потилицю дихає вечір,
Птеродактилем чи драконом,
Тут навряд порятує втеча
Бо стриножені груднем коні.
На вікні - наліт крижаниці,
На душі - наліт безголосся,
Стала оцтом вода в криниці,
А у пляшці вино зайшлося.
Осідає космічним пилом
Відголосся Старого року,
І Новий набуває силу
Як астматик- непевним кроком.
За спиною лютує січень,
У асфальт трамбує перину,
Повернусь до нього обличчям-
Незворотнє своє зустріну...

ОПТИМІСТ:
Сіронебо, сіроптаха, сіродерево,
Сіровулиця з вітрами – мародерами,
Сіромісто, сіродуми, сіросповнені,
Сіромрії в сіросвіті, сіро- кованім.
Цю картину, написавши, незавершену,
Відлітає сірогрудень - вже за межами.
А на ранок сріблосічень вензель висіче,
В календарику свою поставить рисочку:
Сріблонебо, сріблоптаха, сріблодерево,
Срібловулиця з вітрами срібноперими,
Срібломісто, сріблодуми, сріблосповнені
Срібломрії в сріблосвіті, срібло-кованім.

Берег Білого моря,
мрії стриманих хвиль.

Якщо в тебе є зброя
проти хижих зусиль,
ти радій, ти щасливий –

ти стоїш на землі,
а за обрієм лише білі хвилі мінливі,
наче сон біля моря у чаклунському сні.

Берег Білого моря,
мрії стриманих хвиль.

Якщо в тебе є зброя
проти хижих зусиль,
ти радій, ти щасливий –

ти стоїш на землі,
а за обрієм лише білі хвилі мінливі,
наче сон біля моря у чаклунському сні.

Твій погляд поцілить влучно
в люстерко моїх бажань,
уява змалює долю
без страху і без вагань.

Ти зробиш ще крок назустріч
і шлях затуманить дощ.
У сніжному вітрі зимно –
між нами мовчання площ.

Ніхто з нас не знає правди,
що змінить орнамент ран,
а посмішки легкий промінь
отрутою стане нам.

Срібний шепіт гір
зелені крила неба.
Душа втрачала зір
під гнітом твого неба.

Ти знаєш, як з води
народжується сонце
й червоно-жовтим світлом
опалює серця?

У небі серед зір
блукає час життя
і прагне вороття
в блакить моїх очей.

Оранжева душа
і досі ще жива
і буде ще жива
у ватрі сьогодення.

Ніжний погляд торкнеться промінням душі,
Чи Амур влучить точно у ціль –
І поет пише дивні, натхненні вірші,
Словом зцілює смуток чи біль.

Зацвіте квітка сонця в ранковій красі,
Розкривають троянди вуста,
І почує поет дивовижні вірші –
В них Надія та Правда свята.

Вечір тишею вкриє привітно гаї,
Вишні скинуть до ніг пишний цвіт,
Про кохання співають всю ніч солов’ї
І поетова ліра бринить.

Квіти правди невтомно поете бери,
Прикрашай ними лаври життя,
Запали почуття в ніжнім сяйві зорі,
У словах запали почуття!

Людей нема, є лиш Прелюд.
Олесь Бердник

Тепер на цьому місці телевежа.
Довкіл – набусурманені брати.
І так, за колом коло, до безмежжя,
І в кожному занедбано «прости».

Тут, за легендою, вона стояла.
І височіла аж до Стіп Святих.
Чого тим людям ще недоставало,
Що на вершечку написали – гріх?

У чому він, яка його закваска?
Ні пари з Вуст, а я – недоберу.
І ніби квочка – з крашанками паска,
За колом коло водить дітвору…

А ми – за нею, вчені і товчені,
Нам’явши об роки собі боки...
Як важко жити з тим курчам печеним,
Обписаним знадвору, від руки…

У кожного своя рука – владика:
Не дочитаєш брата до Христа.
І котиться життя безладне й дике,
І не дається істина проста.

Мовчить Любитель Логосу – Філолог.
І я, в «майстри» пошився як на зло…
Аби стояти напряму під Словом,
Аби «майстрів» між нами не було.

Та, все одно, мовчить… А може треба
В його Святе Мовчання увійти
І дочитати тишу аж до неба,
Аби воскресли сестри і брати?

У молоко рум’яно-сонячне
Береза сережку вмочила по мочку вуха,
бо замріялась…
О Ноче, пророча зорегрива кобило,
діжа суничним світанням задню…
Яка ж велетенська стоїть на колінах
сила
і молиться дню, життю, матері:
сонячно-прощено…
дощисто-пречисто…
Мов сповідь Зими перед Весною:
(о диво!) вивертає душу догори сподом,
а там – проліски:
дзвінковеснять-веснодзвонять : «помилуй…»
Плачем немовля – богословиться…
В нім Бог до серцелюдяності молиться…

Життя закінчилось учора.
Розбилось сонце мрій моїх.
Й розлуки хижий чорний ворон
щомить штовха мене на гріх.

мов незграбне дитя
він упав на живіт
семиповерховий будинок
зламав всі кістки
і кровозлиття
тривало ще цілу годину
а ми
як клітини нервових ниток
розмножитись далі не здатні
зализані кригою
диски литок
у хвилі так рідко приватні...

послухай
направду
вони ж паразити
і їх ненажерство поглине і нас
мабуть
буде краще їм двері відкрити
і вимести всіх як одного
на раз
і довго мовчати
у п’яний антракт
на стінах писати
зволожений акт
сліпого кохання
колінами
кволо
по колу
у келих
налиєш розкаяну душу свою
а я все мовчати
мовчатиму знову
та зранку
мовчанку
у вікна зіллю

увійдеш у ранок
де тихо кавую
заковдриш
руками
губами
вмовляєш
мене замовчати
а я –
уявляєш
ось тут лежати
просто неба
у твоїй похмільній
лінолеумній
квартирці
на шпалерованих стінах
твоєї відвертості
на барвистих відтінках
моєї кумедності
бавитися
сірниками
і
роками
вивчати
вікно
запорошене сірою фарбою кольору неба
хочеться меду
і
так забагато
у наших цілунках
медового клею
а там
у пакунках
набитих землею
зростає
вселюдське
незаймане
щастя