Мряка, мжичка, дощ, сльота,
Знову дощ і мряка,
Пройшла осінь золота,
А прийшла ніяка.

Хоч круть-верть, хоч вовком вий,-
Вже тепла не буде,
Листопад мине старий
І настане грудень.

Позамерзнуть болота,
Висохне багнюка,
Й подарує свій кришталь
Нам зима-падлюка.

Сука...

в тумані що зранку
робить тунелі
людей приймає
з вогкої панелі

я їду на пари
в ранковій маршрутці
і сни недобиті
ми ділим на всіх

я їду на пари
в ранковій маршрутці
поруч дві жінки
вони з бодуна

і участь у тексті
їх надто проста
я їду на пари
вони ж з бодуна

купа народу
маршрутка мала
ми їдем до сонця
вони з бодуна

вони з бодуна
вони з бодуна

я ж їду на пари
в ранковій маршрутці
"ми їдем на пиво"
бурмочуть жіночки

Зорі - зорями, місяць - місяцем,
Вистачає наразі всім,
Всеодно, колись перебіситься
Найлютіша із наших зим.
Небо - небом, і сонце - сонечком,
Свій окраєць кожен – тримай:
Поглинайте, купайтесь, ондечки-
Ні кінця, ні краю нема!
Дні за днями, літа за веснами,
Хто у схиму, а хто в бомонд,
Видноколо комусь окреслене,
а комусь – тісний горизонт.
Хтось - горілкою, хтось- текілою
В світі бавиться у свята́,
І колись літами похилими
Стануть юні наші літа.
Люди обрані, й люди парії,
terra - їх богоданний край,
В межах космосу- лиш тераріум,
terra - пекло і terra – рай.

Немає слів, залишилися сльози -
Метаморфози літніх автострад.
Моя залежність виросла у грози,
Які ніколи не впадуть в твій сад.

Мені нема кому сказати вічне,
Зі мною важко грати у життя.
Все, на моїй дорозі стрічне,
Я продала за перше почуття.

Тепер бери усе – мені не шкода.
В порожніх залах сховані сліди.
Немає слів, я виплакала сльози.
49 ночей до зими.

Тим, хто не пізнав щастя
кохання через прикрощі долі,
присвячується.

Вже тихо ніч спустилась на поля
І ясні зорі в небі запалали,
Туманами вкривалася земля,
Між верб на річці хвилі задрімали.
Ще в дзеркало сріблястої води
Вдивлявся місяць з неба гонорово,
А в білім цвіті танули сади,
Зникаючи в тумані поступово.
В ту тиху ніч в сорочках аж до п’ят
Виходили русалоньки гуляти,
Нитками щоб розжитися в дівчат,
Чи з мавками лісними танцювати,
Чи нишком перестріти юнака,
Аби його в саду залоскотати,
Чи взяти біля хати рушника,
Щоб потім квіти в річці вишивати.
Немов туман русалки пропливли
І зникли в полі, де квітує жито,
Вся в білому лишилась на землі
Русалонька зажурена сидіти.
Сумує біля річки, сльози ллє
І діаманти сліз спадають тихо,
Говорить все, сердешна, про своє
Ще про земне, гірке, недавнє лихо.
– Як я тебе кохала, милий мій,
Чекала – як погожої години,
Поїхав ти від мене в край чужий
Шукати щастя з рідної країни.
В далекій Празі гроші заробляв,
Весілля наше осінь готувала,
Приїхати у серпні обіцяв,
Як я на тебе, милий мій, чекала...
Та доля мрій не слухала моїх,
І наше щастя нелюди забрали,
Коштовностей лишили золотих,
Мене побили, потім згвалтували.
Між нами прірва чорна пролягла
І сонце мрій для нас вже не засяє,
Я, милий мій, себе не зберегла,
Як далі жити – серденько не знає.
Мов п’яна, йшла не знаючи куди,
До річки вийшла й думати не стала...
І річка від образи та біди
Мене у хвилях, милий мій, сховала.
Пробач мене, за все, за все пробач
І не шукай тих нелюдів, коханий,
За мною не сумуй ти та не плач,
Не йди, як я, на берег цей піщаний.
Знов тихо сльози впали на пісок
І верби нижче голови схилили,
Тремтів русалоньки сумної голосок,
Між верб у річці хвилі гомоніли.
Піднявся вітер, грізно вдарив грім,
І блискавка все небо розколола...
А нелюди зустрілись якось їм, –
Русалонькам зустрілись серед поля.


P.S. На жаль, ця сумна історія не вигадана мною. В середині жовтня випадково я почув її з екрана телевізора. Юнак служив у армії, а дівчина його чекала. За два місяці до демобілізації сталося це лихо, він не отримав більше жодного листа, а її останнього передсмертного листа він прочитав уже вдома. Спочатку він хотів покінчити з життям, та друзі не залишали його ні на хвилину. Через деякий час він став месником, захищав скривджених на вулицях великого міста... П’ятнадцять років він провів у в’язниці. Подальша доля його невідома.

Про життя русалок дізнався з книжки «Українська міфологія».

к какому рождеству звезде штыку
что толку говорить когда не помню
слова тесны друг другу в их стыку
полынный вкус которым ты наполнен
там красный флаг шиповника и май
их только шесть а все же нет возврата
возможно невозможное с ума
сойди в последнюю их зелень завтра

сойди куда ты хочешь и ступай
спеши пока стрела куда к закату
там журавли летят чего тепла
им все равно что надпись видишь занято
и что тебе итак твоих атаки
ты сам себе рак овен и венок
и хочется чтоб уцелели завтра
мы на рассвете а сегодня все равно

ну будто все равно что ты на грани
и патмоса и прочих островов
ну что тебе блазнится там граали*
ну корабли ахейские ну волны что еще


* - грабли, в современном понимании

у зморшках
твоїх долонь
скиглила зірка
із засмаглими віями

зірвав зі стелі
не спитавши дозволу
в чумаків
а вона
забула вдома
макіяж і валізу
із блискітками

тепер ходить
невмитою
щоб із твоїх рук
ще й до чортів
не впасти

Р.М.Рільке

Господи, пора. Втішались літом бо доволі.
На сонця циферблат дай впасти тіні,
вітрам нині гуляти в полі.

Плоду останньому ти повним звели стати.
Із півдня пару днів йому ще дай,
наллється соком він нехай,
вину ж міцному солод увібрати.

Без дому хто, той більше не змурує.
Один хто, в довгу самоту порине.
Його безсоння і писання не покине.
Алеями довкола помандрує
у тривозі, коли вже осінь листя скине.

Який Святий?!
Який там Бог?!
І крав, і брав «все до копійки».*
Набрався вже, «як сучка блох»,*
як годував банкірів пики.
Не будуть згадувати нас.
Та і нема за що згадати.
Хіба що: «крали про запас –
і Президент, і депутати».
В країні криза. Чорні дні,
і чорна вже країни риса…
Проти народу на війні
і Президент на ймення Криза.

* Цитуються вислови з промови «лідера» під оксамитовими прапорами в телепрограмі «Свобода на Інтері», 2008-10-31

2008-11-01, зошит «Історії політичної істерії»

* * *
Хоч я великим став, а дні в тісноті трачу.
Зросла ціна моя, а покупців не бачу.



* * *
Коли забагатієш, то простягни до друзів
Із щедрими дарами, із частуванням руки.
А спобіжить нещастя, не виявляй нікому,
Нехай безмовно жовкне твоє лице від муки.



* * *
Найвищої мети я прагну і жадаю,
Ніколи вниз мій дух не спуститься й на мить:
Або дістануся жаданої верхівлі,
Або хай смерть мене на цім шляху приспить.



* * *
Не метушись, бо всюди живе твоя душа,
Вперед, до благ найвищих — таке у неї гасло.

Душа — скляна судина, наука — світло в ній,
А нашу людську мудрість вважатимем за масло.

Воістину, живеш ти на грані небуття
Лише хвилину, поки те світло не погасло.



* * *
Що за людці! Так заздрять на мій хист,
Що заочі кленуть мене повсюди.

Знання, освіта, розум мій — для них
Лиш зачіпка для лайки та огуди.

Як дикий цап рогами скелю б'є,
Так і мені ці докучають люди.

Та юнака, що став на певний шлях,
Не устрашать пусті їх пересуди.



* * *
Вони прощення просять моїм гріхам, бо в серці
Таять передо мною і острах, і докір.

Як од страшного звіра, копають ями, хрипко,
Як пси, на мене брешуть, бо я ж і є той звір.

Коли встають уранці, на мене зирять косо,
Що я всю ніч працюю, томлю і думку, й зір.

Якби вони по правді, без заздрості судили,
То, певно б, не зганьбили мій труд, мій добротвір.

____________________________
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

* * *
Моє відступництво не просте, не звичайне:
Твердіш я вірую, ніж дервіші й прочани.
Один такий живу — і звуть мене кафіром!
Це значить: вивелись у світі мусульмани.



* * *
О, як довідатись, для чого в світ оцей
Прийшов тулятись я, непроханий зайдей?
Коли для радощів, я жив би й не журився,
А ні — заплакав би я сотнями очей.



* * *
У цій пустелі серце немало мандрувало.
Заглянуло в найглибше — й нічого не узнало.
Не довелось пилинці на іскру обернутись,
Дарма що в серці в мене сто тисяч сонць палало.



* * *
Я від земного глибу до зоряних Чепіг
Усі вузли розплутав, всі відстані пробіг,
Через пастки злохитрі зумів я перескочить,
I тільки тайни смерті я розгадать не зміг.



* * *
Три дурні зійдуться і знай собі плетуть,
Що тільки їм одним відкрита світу суть.
Щоб ті осли тебе кафіром не назвали,
Із ними в бесіді ослоподібним будь!



* * *
Вино п'яницям ворог, тверезим побратим.
Вино чудовні ліки, як не впиватись ним,
Гірке, як слово батька, зате ж таке корисне,
Дозволене розумним, заказане дурним.



* * *
Коли постарівся, не грай по-молодому,
В невірство не вдягай свою старечу втому.
Що в темряві творив, тепер забудь, бо все те
Не до лиця тобі при світлі дня ясному.



* * *
Добірні слова із Корану у кожній господі читають.
Та, правду сказати, і їх не при кожній нагоді читають.
А речення те, що на вінцях у кожного келиха бачим,—
Його повсякденно й повсюдно, не кажучи годі, читають.



* * *
Мій друг, що з ворогом укупі пив і їв,
Повік не діждеться від мене добрих слів.
До біса цукор той, що був біля отрути!
Геть від метелика, що на змії сидів!



* * *
Де б не спалахував пожарами твій гнів,
Наш день кривавими сльозами червонів.
Якби ті повені до брам твоїх сягнули,
Без ліку б винесли захованих скарбів.



* * *
Найкраще так ступить на край могили,
Щоб жалощі тебе не обступили.
Усе, що можеш, виконай сьогодні,
Бо що ти вдієш, як не стане сили?



* * *
Дай кучерям своїм хоч трохи побуяти —
I подешевшають на ринку аромати;
А як відкинеш геть — ми найглупішу північ
Від сонячного дня не зможем розпізнати.



* * *
Спитав: чом сліз у мене не сохне течія?
Вона: тому, що завжди сміюсь, мов квітка, я!
Спитав: чому без тебе я так страждаю-плачу?
Вона: бо сам ти — тіло, а я — душа твоя!



* * *
Хто б не питав, не відкривайсь нікому
Будь обережний, сховане таї.
Як тайну збережеш, ти пан над нею,
А тільки виявиш, ти раб її.



* * *
Від трьох принад твоїх — потрібні в природі чудеса:
Від уст — вино, від щік — троянди, від усміху — краса.
Від трьох прикмет моїх три лиха тривають з року в рік:
Від серця — біль, від дум — химери, а від очей — роса.



* * *
Ах, кучері в тебе подібні до змій!
Та чом же вони аж на спині твоїй?
Побачили лал твій з смарагдом у дружбі —
Звилися й за плечі майнули як стій!



* * *
О нічко, не будь же така гомінка, як учора!
Не викрий таємних думок юнака, як учора!
Ти знаєш, як довго тягнулася ніч учорашня?
Ей, нічко побачення, стань не така, як учора!



* * *
Отак кохатися в думках — як досі не здурів я!
Нікому стільки не судилося терпіти, як терпів я!
Немало напастей зазнати недавно довелося!
Терпіння — от мій захист певний від злоби й лихослів'я!



1.Перекладач: Василь Мисик
1.Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

Життя ще не зачинено на засув

Є вихід із тюрми тісного часу

Немов мисливець буду навзаводи

Блукати полем в пошуках свободи

У нашої казки раптовий зачин.
(Свічки поблимують не-
терпляче.)

Заходить місяць в оправи вікон.
(Сьогодні я з ним порівняюсь віком.)

Та казка краща, яка недовга.
(Час за дверима настирно човга.)

Слова набувають тут зайвих значень.
(У нашої казки раптовий зачин.)

Ех, хохли неотесані,
Не обличчя, а твар*.
Ви не вперше принесені
на всесвітній вівтар.
А я дякую Богові,
що не впав за червінець,
що у сонмищі вбогому
не хохол, а вкраїнець.
................
* твар – діал., застар. – (нейтр.)обличчя, може бути у просторіччі – пика.

Мы с тобою, как жёлтые листья летим,
С тёплым ветром попутным - куда захотим,
Широко открывая завесы ресниц,
Чтобы не "проморгать" этот мир... без границ.

Мы с тобою над городом сонным ночным,
В тёмном небе, как белые тучи парим,
А на серой земле кто-то падает ниц,
Забывая, что есть этот мир... без границ.


Мы с тобою забытые песни поём...
Рука - об-руку,рядом и вместе, вдвоём,
Чтоб не видеть угрюмых, задумчивых лиц,
Чтоб ловить "журавлей" и "синиц"... без границ.

Знакомый мой - художник...
Художник - подорожник...
Рисует всё, что нужно нам,
в небесах, хоть он и не Бог...
Знакомый мой - художник...
Художник - подорожник...
Он - вовсе не заложник...
Он - просто одинок...

Згадай дивний шурхіт соснової гущі,
розчахнутий яр, як роззявлена паща...
Сюди позбігались загублені душі.
Твоя серед них - найстаріша пропаща.
Твоя сивина, і страхи, і тремтіння
зрослися з туманом, як серце із болем,
і ти відчуваєш, що щось між камінням
цілком мовчазне і сповна задоволене...

Чуєш? Згадай! Ці могили на лоні
природи, що начебто була сакральна;
водоймища втоми п'янкі і солоні
зціляють на мить твій параліч (осанна?)
І ти, гнилизну прикриваючи плоттю,
від миті до миті, від миті до миті,
до старости, смерти виламуєш ноту, -
не можеш дійти і не здатна відмитись...

Полинь... трохи крови...
плоди мандрагори...
полум'я гасне...
колоти поліна...
Доварюєш зілля,
довалюєш гору,
звиваєшся лісом,
збиваєш коліна...
Усе. Видихай.
Тільки не озирайся.
Вдивилась,
вдавилась,
здимилось,
немає.
Поглянь - білий голуб.
Торкнися - це ряса.
Бери і вдягайся, рушаєм.
Світає.

Лишивши відбитки прибою у мушлях,
Відступає до обрію море.
Солоною сіттю обплутує душу
Вітер, смаглявий, мов горець.

Блакиттю заманюють темні глибини,
Де краб’ячі клешні, отрута медуз.
Стою по коліно. Зі страхом дитинним
Пірнаю. Пливу. Не боюсь і боюсь.

Все мирно. Все штильно. Корвети корсарські
У мулі. Зжер лодії "грецький вогонь".
А я за вітрило віддав би півцарства,
Хоч царство моє – не від світу сього.

Вишнева пітьма почуття миротворить.
Вітер змотує сіть. Тонкоструниться чайка.
Призахідне Сонце хлюпочеться в морі
Засмаглим голеньким дівчатком.

23.10.08. (ЦДАВО)

Марно плекаючи острах надійний,
Змиється відчай із губ порцеляни,
Скріпить стрічками не сховані рани,
Зникне, розплавиться в простір безмірний.

Здалека, з ночі прилине мажорність,
В танець закрутить, розкаже про щастя.
Музика тиха уловить у снасті
Ще не забуту слізьми безтурботність.

Струни неспокою зірвуться вчасно.
Краплею скотяться шибкою болі.
Пісню співатиме з хитрістю долі
Голос кохання, що з півнями згасне.

А у нас у Кіровограді –
Христос воскрес!
Тихо і таємничо воскрес,
Так що ніхто й не щулився,
Бо зранку усім добробут
Святою водою кропили.
Немов би хотів підманути ввесь світ,
воскрес:
“Не спіймете!”

Йдеш собі містом й не втнеш:
“Ну невже то насправді жарт –
Літургійного кола чи уяви художника?”

Христос воскрес із мертвих –
Ледь чутно тремтить у повітрі.
Смертю смерть подолав –
Волого дише земля.
І сущим у гробах –
Дзеленчать зелені дзвоники.
Живот дарував –
Живкає збуджене птаство.

Невже і справді це жарт,
що воскрес?
І тільки припавши вухом на груди
До теплого, срібноризого неба,
Чую:
– Сергію Вікторовичу,
Чи любиш Мене?
Чи любиш Мене?
Чи любиш Мене?

Місячні зливи –
Найжорстокіші зливи,
Найхолодніші,
Безжально гострі.
Рівний, невпинний, змертвіло байдужий
Падає долі потік,
Припечатуючи до бруківки
Христа, що знесилений, впав.

Тіні шугнули в підвали –
Геть як апостоли.
Струшують з жовтих котячих очей
Місячні краплі з презирством –
Не можуть.

Стій, ти приречений, ти вже не тінь.
Пізноховатись. Там, у підвалах,
Одразу впізнають чужого усмішки котячі,
Що висять у п’янім тумані.
Пізно. О Боже, як шкода себе!
На мертвій зупинці стоїть босонога душа,
Все ще чекаючи іншої долі.
Просте, легесеньке платя –
Хіба то рятунок од ґвалтуючих рук
Невблаганної зливи?

Вулиці повні по вінця
Крові Месії,
Нестерпно гіркого вина воз’єднання.
Жертва готова.
Прийди і очистись,
Курні бо дороги,
Та й на Голгофу шлях неблизький.

Я хочу в країні снігів
Збудувати теплу хатину.
І там, сховавшись од вітру,
Серцем нагріті сльози
Сипать на білий аркуш
Снігів.

Старий скрипаль збудив струнку блакить –
Новий мотив у даль дзвінку летить.

Струнку блакить збудив старий скрипаль –
Новий мотив летить у дзвінку даль.

Струнку блакить збудив скрипаль старий –
У даль дзвінку мотив летить новий.

Старий скрипаль блакить струнку збудив –
У даль дзвінку летить новий мотив.

Старий скрипаль збудив блакить струнку –
Новий мотив летить у даль дзвінку.

какой тебе эвклид своих начал
где спрятал геометр твой лодку локон
сомнамбулой кто ходит по ночам
считает дни он ест акрид и локти
в лесу гуляет где деревья мачт
их лист летит на землю желт и ломок

а между тем ты кто лаокоон
по дереву творяше песнь двуусту
ты высыпал с век вещи из мешка
ты школьник у доски стоящий устный

и вот тебе цветку ушибу цели пуль
я непришедший я уродливый и лживый
хоть мертвым хоть живым скажу я будь
хотя б моей язвительной улыбкой

безногим нахтигаль ты нигиль наг
с одной рукой а все ж я верю будешь
ты сам себе номеном геммой гамм
ты запоешь ты склеишь лего буквы

У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно у небі шукаю,
Коли кожна зірка згасає щомить?!

Коли в листопаді розпалене листя,
Вже сірою масою, попілом є.
Дерева - на дрова лишилися місту,
В якому, крім мене, ніхто не живе.

На вулиці тихо. Живої істоти
Мені не зустріти на свому шляху.
Дощами в калюжі пролиті скорботи.
Залито проспекти. Вітаю Журбу.

Вітаю Самотність, яка прибувала
Зі мною у проміжок всього життя,
Яка серед болю за руку тримала
І з нею ділив я свої почуття.

Ступаю у воду, що ніби рікою
Стікає по стінам на місце доріг.
І чисто омиє обличчя водою,
Омиє всього мене, з боку, і з ніг.

У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно на дворі чекаю?
Напевно на щастя затриману мить...

Хотелось забыться от горя скитаний,
Забиться в тот угол, где нет никого.
Подумать, обдумать, нырнув в подсознанье,
Причину, истоки смятений его.

Казалось, последнее вырвано с корнем
И счастье водою уходит из рук.
Казалось, душою, навечно я болен,
Скитаясь в пространстве сомнений и мук.

Казалось звучали последние строки,
Желанье исчезло стремится вперед
И силы не те ... и слабели вдруг ноги,
Но сердце стучит... Это значит - живет.

Бывали обиды, как буд-то забыты.
И в памяти их я своей не храню.
И новые мною страницы открыты,
Дорогу восторженным чувствам даю.

Я жизни ценю драгоценное время
За жизнь я не только руками держусь
И прочь от себя, я гоню все сомненья,
Хотя не всегда я душою смеюсь.

Йди до пекла!
Клята мара!
Демоне нечестивий
Прiч од серця мого!Прiч од духа
Не стискай,вже нассався
Моїх проклять i слiз
На ковадлi,пальцi мої
Розплющував i тiшився
Що не заплаче бiльш пiд ними
Клавiсин
Ламав кiстки i навiть
Води не пiдносив
Всихала вiд спраги i заздрощiв
Що своєю вродою все ще
Кохаєшся
Вуста облизуючи
Клеєм намащуючи
Моє волосся i повiки
Розтiкалась чорною смолою
По вогкiй стелi,спiтнiлiй
Вiд наших стогонiв
Невже болить!?
Клятий змiє,коли прибивають
Хвоста гарячими
Цвяхами
Сивина твоя-твоє князiвство
Її пестиш,їй шепочеш
Плач Нiобеї,аби лише не йшла
Не кидала врода
Твоє розбещене тiло
Душа зрадлива!
Гекатою зацiлована
Снится менi i
Ятрить живота
Змушує затискати у ротi
Бджiл чорних
Вiд млостi тремчу
Просити страшуся
Аби пустив...
Ниций кате!
Не души намистом
Гармонiї
Не сила менi з ним
На край лiжка тiкати
Вiд твоїх сновидiнь
Хтива чума!
Тобi жона!
Моя неволя i злiсть
Ось твоя вотчина
Будьмо!
Пий мiй бiль
Гаде болотний
Пий!Не гидуй
Все ж таки одного серця
Господарi
Пий,заливайся
Моєй любов'ю
Аспиде гiркокрилий...

На сніг упасти. Знизу догори
Дивитись – як спадає він донизу –
Сніжинка за сніжинкою…І криза,
Дефолт моралі, невідкрита віза –
Усе марниці… Осінь відгорить,

І відговорить, потім – відшепоче:
- Чого, дурненька, хочеш?
- Щастя хочу…
- Яке воно?
- Прозоре, як душа…
Солене трішки…пахне океаном…
- Ти знову починаєш? Донно Анно,
Така велика, і така смішна…

- Чому?
- Бо так.
- А все ж… скажи – чому?
- Бо це – лише поезія!!! Йому
Тебе не видно! Ти далеко, Аню!
Зеленоокий бог живе отам –
Поглянь угору, бачиш?
Білий храм,
Григоріанські співи, жовті бані…


Побачила? Чудово. І….поплач….
І кіт-воркіт заслинений калач
Тобі – невтішній - принесе у писку:
- На, погризи…
- Не хочу.
- Чуєш, ти,
прєкрасний ангєл чістой красоти,
ти припиняй істерику! І риску

життя поставить – і розділить ці
останні крихти хліба у руці
на «до» і «після»…

Ти мене зачаклував,
        заманув у темні хащі.
Заморочив-закохав
        і лишив напризволяще.
На дорогу стовпову
        вибираюсь, як умію,
бо без тебе не живу -
        животію... Животію.

        Приспів:
Засинає душа, засинає.
Невагомий туман огортає.
Колисає мене, колисає
        кіт Баюн.
Забуваю, про все забуваю -
де дорога від пекла до раю,
бо кохаю, тебе я кохаю,
        мій чаклун.

Обійшла я сто шляхів,
        сім чобіт залізних стерла.
Серед ночі від жахів
        ледь не вмерла! Ледь не вмерла.
Налітали кажани,
        від русалок утікала.
Перестрівши три сосни -
        заблукала... Заблукала.
        (Приспів)

Серце ти моє забрав
        і сховав його з кінцями.
Між кущів і буйних трав
        чимчикую манівцями.
Я візьму на себе гріх -
        ні на мить не розлучатись.
І в обіймах у твоїх
        прокидатись... Прокидатись.
        (Приспів)

Я неважлива річ під назвою – Ніхто
Несправжній світ у вигаданих кольорах
В який і вірити так складно і Тобі
Мовчати, стерти і забути - вірний шлях?
А йти потрібно, хоч зробити крок
Чи два назад - по іншому хіба?
Та відповіді всі втекли
Шукати їх – яка дурня
Немає вірних, а моя одна
Тобою зліплена колись вона
Із сонячного посилання літер
Та мовчазної пристрасті як вітер
Не сказана, відкладена на потім
Непевності на кволий розтин
Руїнами розчавлена і зовсім
Затерто все, не пригадати
Цю річ під назвою - Ніхто.

Холодні вітри виносять із серця віру,
Виймають надію - несуть її до безодні,
Складають мов здобич усе на краєчку прірви,
Та не повертають ні завтра, ані сьогодні.
Спасибі, хоч осінь дала свою пятерицю,
Хоч звісно, вона від каліцтва не порятунок...
Застужене серце клякне. Камінь чи криця?
І хтось вже питає, який у нього гатунок,
Щоб взяти його як бут до своєї справи,
Зацементувати розчином із бетону,
Зробити собі місточок для переправи,
А решта усе – непотріб, нехай потоне...
Зав'яжу на шворку свою наболілу душу,
І стану німою, незрячою і глухою,
І серце стане байдуже і невидюще,
Та це все одно ніяк його не загоїть...
Обвітрені думи і шерхіт торішніх істин,
Підрізані крила, кольору теракоти
Зруйновані замки, десь у повітрі виснуть,
........................................................................
Гарячка країни, хворої на сухоти...

Минає ніч, приходить день,
Життя у світі ще триває.
Серед веселощів, пісень,
Воно щасливе пролітає.

Кохання сповнює серця.
Дарує тілу диво-крила,
Бо є наснагою життя,
Яке вдихає в душу силу.

Весна минає, а у слід,
До нас іде червоне літо.
Собою гріє цілий світ.
Палає сонце оксамитом.

Серед його чарівних барв,
Усі турботи потопають.
Душевний затишок надав,
Проміння-струни тепло сяють.

Зірок горять іще вогні,
А в серці полум'я згасає.
Усе радіє, а мені,
Нічого в залишок не має...

В очах сіріють кольори
І серце розпач переймає.
Життя кидає вниз з гори,
Але до цього не звикаю.

Сиджу один і всеодно,
Чого мені іще чекати,
Куди тепер веде воно,
Які зазнаю далі втрати.

За що вступати в боротьбу,
Життям насильно буду змушен.
Усе підкореться йому...
Але в раби не пійдуть душі!

и позолота листьев – та же медь
инфляции природы и морали…
всё чаще слышится: а не пора ли
на поворотах экстремальных ралли
проверить тормоза, чтобы успеть

запомнить, как идет из неба снег
и накрывает землю марлей рваной,
а кто-то назовет это нирваной,
и Анна снова станет Донной Анной
и ступит не на берег, а на брег,

и снова, удаляясь от подруг,
друзей, иных – любимых и желанных,
поняв намек теней и звуков странных,
и языков неслыханно гортанных,
упасть на снег, не размыкая круг…

P.S. Передо мною, как Вселенский Спас,
серьезный взгляд твоих зеленых глаз…

У просторі часу
Хвилини шалені,
Несуть на Пегасі,
У мрії рожеві.

За обрії неба,
Подалі від туги.
Єдина потреба -
Є швидкості ступень.

Подалі від того
Земного чекання,
Несе в невідоме -
Моє це бажання.

Несе поміж хмари
Космічного пилу
І місячні чари,
Показують силу.

Хвилина, ще друга
І швидкість зростає.
У серці напруга
І жалю не має.

У просторі часу,
Де мрії рожеві.
Лечу на Пегасі
У Всесвіта двері.

Ты не держи обид,
Не мучайся в сомненьях.
Вчерашний день забыт.
О нём нет сожаленья.

Для радости открой
Свои глаза и душу.
Ты не спеши, постой,
Иллюзий не разрушив.

Не веря в чудеса,
Зачем бежать от счастья?
Над нами Небеса.
Всё может быть в их власти.

Ти зараз від мене далеко,
Що робиш, не знаю, та з ким.
У небі кружляє лелека,
Уражена горем моїм.

Своє почуття я звертаю
У думи, а їх у рядок.
Хвилина повільно минає,
Триває розлуки урок.

І болісно серцю чекати
На світлої зустрічі мить,
Яка може знов об'єднати
І душі самотні зігріть.

Душевні загоїти рани,
Надати наснаги та сил.
Простими кохання словами
Тобі надаватиму крил...

Та тільки розлука триває
Завдовшки у ціле життя.
А серцю б співать - не співає...
Але не помре почуття.

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

правнуки твої, здорова думка
останнє лисття накришили - просто так...
старий і вже сивий ангел присів на іржавий літак
його вже ніхто не бачив, а він всім світив ліхтарі
дарма шо вони не вдячні від дива його живі,
дарма шо вони не зрячі бережені ним від біди
він все їм як є пробачив і врешті почув- "іди"...
а й ангели мають пенсію, житончик свій здав і меч
він цього чекав як предтеча - турботу звалити з плеч
та раптом так стало порожньо як в темнім вікні вночі
і він зрозумів що любить їх хоч смертні вони і дурні...
закапали ангельські сльози холодним осіннім дощем,
вже схлипували морози за сивим його плечем,
аж раптом мале дівчисько, з очима як моря душа
підбігло до нього так близько, шо ніби запахла весна
всміхнулося щиро аж вічно: "не плач ти ж великий який!"
і раптом все стало музично в душі його сиво-святій....

спеклися мої долоні
від синього твого вогню!
жагуче бажанна пташко!
ловлю! і ніяк не зловлю!
вже сині мої всі мрії...
і сині ввижаються сни,
вже шрами старі на спині
і щерблений меч у руці
всміхаюся синьо і дико,
крізь біль прорізаю крок
я всетаки в щасття порину
набравши у жмені зірок!
прославшись на килемі з квітів,
і Сонцю віддавши лице,
я стільки "нашлю" привітів,
шо Сонце мені підморгне!
вхопивши Туман за бороду,
я в казку світанком втечу!
з весела, нагло і молодо,
тебе там СИНЮЩА вкраду!!!!!!!!!

Купувати купу вати,
потім Богу продавати
по сніжинці білій-білій
на квадратний міліметр.

Сонце вимити в шампуні,
промінцям узути чуні
на прогулянку до Чилі
і назад – в небесний светр.

Причесати чубчик вітру
на поголеній макітрі,
щоб вусатий оселедець
майорів на метрів сто.

Взяти й зняти з ночі мірку,
вишити полярну зірку -
і з мого старого пледу
буде ніченьці пальто.

Наварити небу їсти –
паро-хмар ванільно-чистих,
щоб земля дивилась в небо,
біло заздривши йому.

Прочитати жовтень-книжку
(на листопад вийде знижка)
і чекати без потреби
на захекану зиму.

Во мне кипит все та же смесь,
Все те же чувства и желанья.
Я тот, кто есть, и там, и здесь.
Позиций нет моих на грани.

Я быть хочу самим собой
И буду им, пройдя столетье.
Мою судьбу не звать - игрой,
Мои слова - не междометья.

Не мне идти на поводу,
Как это принято у многих.
Я сам живу и сам бреду,
Куда ведут судьбы дороги.

Меня не всем дано понять
И знаю я про это точно.
Кому, зачем по-жизни врать?
Когда в итоге - одиночка.

Серця самотні обігріє,
Надії промінь у ночі.
І вже ось-ось жадана мрія,
Підніме нас у височинь.

Розлука є, але недовго,
Вона триватиме для нас.
І не уб'є любов тривога,
Лиха година, втоми час.

Усе у світі не тривале,
Життя тече, немов вода.
Серцями тугу ми пізнали,
Але мине і ця біда...

Життя пікоряться бар'єри
І кожен з нас на самоті,
Не буду звірем у вальєрі -
Ми разом будемо іти!

Одну розділимо ми долю,
Одне кохання та думки
І пожиттю, немов у полі,
Зберемо щастя ми квітки.

Я не зраджував надії.
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе «світ планет».

Кожен день моя надія
Серце гріла, берегла.
В щастя, чесно, смутно вірив,
Та в мені вона жила.

Хоч до зірки так непросто
Дотягнутись нам з Землі,
Та надія златокоса
Шлях освячує мені.

Є від болі та печалі
Мій найкращій рятівник,
Що підносе в сиві далі,
Де спокійно серед них.

В душу ллє мою наснагу
Кожен час, із дня у день.
І кохання за не зраду
Дасть мені, сплете пісень.

Я не зраджував надії,
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе "світ планет".

Щоденнику відкриті всі бажання,
Думок моїх свaвільна течія,
Чаруюча любов, журба, чекання...
Посуті, лише те, що знаю я.

Турботами пригнічена хвилина
На аркуші у літири зійде.
І повсякденний час життя - рутини
Минає, і так само далі йде.

Душа весь час за щось себе картає,
Але за що? - я так і не збагну...
У сутінках до ранку затихає,
А рано, знов така, як і до сну.

Надіями, як бачу, часто марю
Знаходячи нову й нову мету.
По-своєму життя своє складаю.
По-своєму своє життя пройду

Вдихаючи повітря аромати,
І знаючи усі його смаки
Тихенько буду йти, і нотувати...
Щоб марними не були ті роки.

Це не твій маршрут. Не зарікайсь
від тюрми, суми
й бібліотеки.
Плин полиць. Читачки. Тихий клекіт.
Запах пилу. Рукавів.
Рукав

доторкнеться так або не так…
Вольний син
пивниць, спідниць і карми…
Мабуть, не минулися безкарно
так безхмарно згублені літа.

Серед чагарів чужих епох
мостить не тобі гніздо епоха…
Дівчинка взяла Захер Мазоха,
їй милішим став Захер Мазох.

Втрачені, забуті – на руках.
Пил дитинно вухами ворушить.
І читачка вийме тобі душу
пальцями в перстенях і словах.

Відлетить число з календаря,
відпливе “Мерло”, як бистрі ріки…
І вона піде собі навіки,
так, як все пішло
із “Кобзаря”.

Вновь не спится до утра.
Вновь осенние мотивы,
Нашептали мне ветра
Тихим трепетом порывов.

Привыкая к тишине
Открываю ей секреты.
То, что сбылось, хоть во сне,
То никак не канет в Лету.

Полуночные стихи
Я все чаще изливаю.
В них отмолены грехи,
Но далек еще от рая.

И дождливо за окном,
И туман на киллометры,
Мрак натянутый сукном -
Просто грустные моменты...

Все не спится до утра,
Но бессонница не в бремя.
Нашептали мне ветра,
Что всему приходит время.

Де ти, доле, синьоока?
Чом не прийдеш на зорі?
Небо синє та широке,
Знов криваве, у вогні.

День іде, а я без тебе.
Час іде, і все не так.
Чи, напевно, так се треба,
І по-іншому ніяк.

Чи кохання помирає
І журбу мені несе.
Так чи ні, я сам не знаю,
Але хочу більш за все.

Може лихо нас спіткало,
Може те всього на мить.
Тільки серце кров пускало,
Біль якого не спинить.

Де ти, доле, синьоока?
Де тепер тебе знайти?
Небо синє та широке
Не підкаже шлях. Куди?!

Тобі віддав своє кохання,
Собі нічого не просив.
"Кохати ще б!" - одне бажання,
Одне просте, в собі носив.

Душа за обрій знов летіла,
Пливла у світ солодких снів,
Любов п'янку "піявка" пила,
Рожеву суміш мрій моїх.

Плекав я думи серед ночі.
Складав поеми із віршів,
Але не доля їм пророчить,
Подалі в дійсності той спів...

Розлиті болі на папері,
І свічка, сум не перейме.
У серці зимно, хоч у двері
Весна все також ніжно дме.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

Білої яблуні цвіт
Квітне, чаруючи очі.
Літо дарує нам мить,
Щастя, якого так хочем.

Промінь приносе у дім
Ранні свої привітання.
Радо несе він усім,
Теплого світла торкання.

Птаха в саду за вікном,
Поки іще спочиває,
Сонця зігріта теплом,
Тим, що до нас поспішає.

Неба високого синь
Хмари пір'ясті тримає.
Легко, без зайвих зусиль,
В ньому вони пропливають.

В думи занурився степ,
Наче зелене те море!
Яра пшениця зросте...
Люди не знатимуть горя.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

На білому папері
Прорізана емаль
І вересень у двері
Несе пусту печаль.

Палаюче світило
За обрієм зайшло.
Свої останні сили
На заході звело.

У повному бокалі
Напівсухе вино
Несе у кожній краплі
Полегшення воно.

У сірому тумані
Розмиті ліхтарі,
Пливуть в очах і марно
Вони горять мені.

Посунулися тіни
Предметів у ночі,
І темрява по стінах
Стікає до душі...