час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.

час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.

дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.

ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.

Жила собі у лісі Лань,
Яскрава, симпатична леді.
Фігура гарна, як не глянь,
Вовки казали і Ведмеді.
Але красуня до небес
Здіймала часто гарний носик:
«Я презираю этот лес!
Сплошные заросли, заносы!
Хотела б я в лесу ином
Жить безмятежно, беззаботно,
И пить под пальмами вино,
Глядеть на Львов и Бегемотов!»
Здійснилась мрія. Наша Лань,
Потрапила до того раю,
Але, на жаль, Господня длань
Нам долі інші обирає…
Скажу, хоч на душі і зле,
Що ту красуню при дорозі
Безжально перший ліпший Лев
Загриз при першій ліпшій змозі…
……………………………………….
Щоб знала про кінець поганий,
Лань не помчала б у Савану…

***
Верблюду треба бути ситим,
щоб на горбу когось возити.
***
Два види спічів кажуть людям:
Просту брехню і словоблуддя.
***
Тунець своїм гордився тілом,
тому, що всі його хотіли.
***
Зробила пластику обличчя,
тепер обличчя їй не личить…
***
Навряд чи хтось гієну знищить,
гієна не чіпає вищих.
***
Хоча терміт і непомітний,
Та сітку май проти термітну!
***
У море треба? – заплати за вхід!
І хто там каже, що часи лихі?

Немає нічого ріднішого:
Ці скроні в лещатах Вічності,
Підшкірні ін"єкції радості,
Це дивне ІТ-язичництво,
Ці ребра, якими бавишся..

Чого тобі нині плачеться?
Немає нічого ріднішого
За звичну каву опівночі,
Ця терпка сльоза - Мальстрем.
Ця дурість, з дитинства плекана -
Немає нічого ріднішого-
Як ти собі витчеш-викричиш
З м"якого клубка проблем...

Немає нічого ріднішого...
Богиня розбитих глечиків,
Майстриня безглуздих виправдань,
Володарка збочень, викривлень -
Тю, теж мені, річ яка!

Думки по кутках розіслані,
Лежу собі тихо присмерком,
Пустелею - столом-стелею,
Нахабна, як бозна-хто...
Немає нічого ріднішого, -
Прикинутися причинною,
Укритися синьою глиною,
Вдягнути старе пальто..
І нишком по вулицях-вилицях -
Шукати тебе - єдиного,
Ріднішого-найріднішого,
З нірванним ім"ям - Ніхто...

П’яний регіт тупих недоносків
І незграбна хода волоцюг.
А від смороду в носі – лоскіт,
І думок завмира ланцюг.

І повітря, притрушене пилом,
Сповільнює серця крок.
Вихід звідси – мотузка й мило –
Що й душа злетить до зірок.

Та який ненадійний вихід!
Тут від шуму тріщить голова,
Там від тиші схочеться вити,
Але в горлі застрягнуть слова.

Тут – мов цуцик біжи гуляти,
По-дурному метляй хвостом.
Можеш мірять дорослі шати –
скоро станеш великим псом.

ми прагнемо вперед
на це немає сил
ми стаємо в шерег
у черзі до барил
п'ємо міцне вино
життя в очах стриба
наш віз скрипить давно
немов стара гарба
та ми все біжимо
вперед вперед вперед
а потім все одно
злітаємо в кювет
і думати не слід
що жити зможеш ти
все'дно чи рак чи снід
зупинять плин ріки
це все безглузда гра
у піддавки з життям
коли ти не баран
цю істину затям
то що пішли разом?
до світлої мети
зігріємось вином
як зможемо знайти

Заховався вітер під кущем калини,
Задрімав до ранку, втомлений в траві.
Розбудився з сонцем – полетів в долину,
Щоб скупати в росах трави лугові.

Прилетів на луки – посміхнувся жваво,
Зблисли на отаві крапельки роси.
Стрепенувся жайвір і завмер у травах:
Забриніла пісня дивної краси.

Як нам привити гени доброти,
Не на майбутнє, а сьогодні сущим?
Щоб не черствіли ми до бідноти,
А чесно заробляли хліб насущний?

Тоді б не було стільки жебраків,
Худих людей з голодними очима.
І світ не мав би стільки наймитів,
Та й діти не росли б такими злими.

...Чом за чужого не болить душа?
А лиш болить, коли тебе побили?
Тупа байдужість. Горе. Тихо! Ша!
Невже нас доброти ніде не вчили.

В батьків також життя було не мед:
Їх молодість по Сибірах водила.
Та не зламалися, ішли вперед,
До старості в тяжких трудах прожили.

Де ж наша сила і у чому річ?
Стоять закриті фабрики й заводи,
В кого снага – то тягне день і ніч,
Невже законно? Чом без перешкоди?

Невже усі втечемо у світи?
Якщо і так, то хто нас там чекає?
Чи виснажена матінка простить
Свою кровинку, що душі не має?

Опам’ятаймося, огляньмося. Вже час.
Одна на всіх в нас мати – Україна.
Вона і любить, й розуміє нас,
Тож не ведім її ми до загину.

А поможім і підіймім з колін,
Води подаймо, приберім в світлиці.
Дерзаймо тут, бо це наш рідний дім,
І рідне поле, і дзвінка криниця.

о чем поет меднотелая юная жрица,
лицо вознося в апельсиновый диск закатный,
я знать хочу, я хочу знать только это…
шуршат браслеты на тонких ее запястьях…

какой секрет она прячет в нездешних звуках,
зачем ей плачется на незнакомом наречье…
дай руки, девочка! Но начинается ветер –
не слышу тебя, но знаю тебя, но помню…

всему свое время – ты мне говоришь резонно,
а времени нет – выпускаю из рук синицу,
она с журавлем – обречённо законная пара…
но Солнце… но тайна… но ранних дождей стаккато…

Ці дві хвилини у твоїх обіймах.
Тонкий парфум і вишуканий смак.
Твоя Величність, світлокрилі тіні,
Замок світанку і прощання знак.

Ці дві хвилини… Достигання ягід
І безсоромність нот - на спориші.
Твоє чоло у танці з журавлями,
Але йому далеко до душі.

Ці дві хвилини… По траві безшумно.
Прийде до тебе старість, наче раб,
Аби забрати в торбу сум і думи -
Віднести мовчки під зимовий дах.

Вранці. Біля дому.
Стався вибух.
Перехожі милувалися.
Міліцію не викликали.
Розквітали серця і посмішки –
Вибухнула цвітом вишня.

Поглянь у небо! Ніч. Зима.
Сльза на вії кам'яніє.
Небесну сферу ліс трима,
На скронях лісу сніг сивіє.

А зорі, зорі, як горох -
Порахувать немає сили,
А Місяця легке перо
Вірші нотує небосхилом.

Послухай! Диво! Ніч. Зима.
У лісі чорнім править тиша.
Мовчить мороз і слів нема,
Крім тиші... Тиша. Тиша лише.
Німа. Німа...

будні зіпсованих платівок,
два трафаретні вихідні...
сюжет банальних кіноплівок –
такий нудний, що зле мені,
такий скупий, що й перегонка
не зможе дати результат
й навіть відсутність його... толку
не зробить також у грі мат;
ані кінець, ані початок
не відрізняються ніяк
від серцевини сірих ґраток
календаря, що вицвів й збляк
мабуть від сухості піщинок,
застряглих в горлі черепах,
які повзуть, мов час зупинок
на вічність в камінних садах,
по доцентрових чорних колах
назустріч осі і кінця,
щоб зупинити пул в уколах
шаленства ідола їздця,
в якого все в абсурд змішалось
у перегрітій голові,
як щось у серці поламалось,
коли з’явилися нові
холодні ритмікою звуки,
що заражали мозки нам,
й кінець кінцем ми склали руки
навхрест на грудях й здались снам,
бо вже не в змозі були битись
за вільні смужки, і спіраль
нас вивела за межі… й спитись –
здалось нам виходом, а жаль!

земне тяжіння дало збій?
так скористайся цим моментом –
лети в свою країну мрій,
поки ще знов не став цементом!

вийди на скелю, на сам край,
поглянь востаннє на цю клітку,
й лети стрілою, курс: на рай!
шанс випадає такий рідко...

що тут і думати? – лети,
поки ще не пустив коріння!
в землі ж згниють крила мети,
в небо лети!.. ти ж не каміння,

і так лежати – толку тут?
тебе ж змішають із болотом;
вирвись нарешті вже із пут
й хоч раз скуштуй утому потом,

щоб зрозуміти, що ти – птах!
й, повір, птахам клітка не треба;
поглянь угору же: там дах,
а далі – безкрай твого ж неба...

Сигнальні молекули псевдоекстазу
Активні у формі розчинних потреб…
Пасивним ж не треба усього й одразу,
Їм досить й одного із неб.
Їм вистарчить й того, чого в них немає
Й ніколи не було й не буде;
Можливо, й не треба… можливо, – хто знає?!
Й людину не вивчили люди!

Контрольний зразок – нечутлива тканина,
Стандартна крива – майже рівна.
Адаптерні центри машино-людини
Ледь-ледь реагують й на півня,
Чий ранішній крик, мов воєнна тревога,
Насичений розпачем й болем,
Та зайвий й даремний, оскільки дорога
Давно заросла мінним полем.

Шляхи передачі гарячих рефлекcій
За вічність остигли й тепер тихо сплять
Між пилом рядків в оцинкованім тексті;
Й сторінки, мов камінь, мовчать,
Бо сигнальні молекули псевдоекстазу
Активні у формі розчинних потреб…
Пасивним ж не треба усього й одразу,
Їм досить й одного із неб.

Згасають зірки
і стриножує вітер:
з якого ти світу? З якого я світу?
Пульсує снаряд
вибухівки , фугасу:
з якого ти часу? З якого я часу?
Готується зілля
гіркого аїру:
якої ти віри? Якої я віри?
Напнулися вени,
клекоче аорта:
якого ти сорту? Якого я сорту?
Акрополь зруйновано,
знесена брама.
Чи знаєш дорогу? Чи дійду до храму?
Відчинено кліті
і зняті вериги:
до сонця чи в кригу? До сонця і в кригу…
Прощення готове,
підписано буллу:
забудь про минуле. Минуле минуло?
Заснути. Забути.
Розвіяти. Стерти.
Почати спочатку. Andante. І вперто.

Отак і я, обличчям до стіни
Стою навшпиньки, ліктями наврозкид.
Нове безсилля з присмаком вини
Сухим лушпинням сиплеться на постіль.
Ой, слухай… ні? А як же це? А ти..?
Gosh, як тремтить зрадливе підборіддя,
Акробатично вигнуті хребти,
І дивно-терпко ти відгониш міддю..
Я викурю, я виблюю, облиш..
Мене ще буде на таких з півсотні,
Гай, велетню, лети, якщо летиш
Над затишком привітної безодні.
Я достою, їй-богу достою,
Веселки спочиватимуть на чреслах,
І шкіру цілуватимуть мою
З очиць німих пророслі едельвейси.
Бо так і я навшпиньки, мов хребет,
В мою безодню мідь летить лушпинням,
Так винувато, ліктями врозліт,
Так незугарно,
Так невчасно…

Мій місяцю, як зáйде сонце,
Мій місяцю, садок у квіті!
Мій братику, я під віконцем,
Приходь зі мною посидíти…

Мій місяцю понад горою!
Мій місяцю, як вийду з хати
Мій любий брате, вже не встóю –
Ходім зі мною погуляти!

Та не світи, мій місячéньку
На трави росяні прим’яті…
Мій братику, зайди за хмару,
Як схочу любка покохати…

А ні початку, ні кінця...
Немає меж обручка ця.

В твоїй руці її рука
І клятвою звучать слова,
Що не розлучитесь по вік, -
Ти їй законний чоловік.

Тепер немає вороття,
Такий ось поворот життя...
Бо ні початку, ні кінця,
Немає меж обручка ця.

Їде інтелігентний киянин у маршрутці.
Всі місця зайнято, музика грає, люди чемні:
один до одного на “ви”, ще й “будь ласка”.
Зупинилась маршрутка,
взяла ще одного пасажира – гарну дівчину
з крутими стегнами.
Зігнулась вона в еротичній позі
(бо ж стеля не пускає),
стоїть до інтелігентного киянина сідницею.
І така ж гарна сідниця: очей не одірвати.
Ні, думає той, краще уступлю місце.
Тепер сам стоїть, складений удвічі,
сідницею до людей, відчуває їх подих.
А водій знову зупинив маршрутку:
заштовхнулось ще десятеро пасажирів під його
підтакування: “Ставайте щільніше, стулюйтесь!
Не соромтесь: ви ж у транспорті!”
Але вже не було куди стулятися.
Підняли по одній нозі: ще чотири пасажири
заштовхнулось. Призвичаїлись, поїхали.
Аж ось – жіночий голос: “Сідайте нам на коліна”.
І всі підхопили: “Сідайте, сідайте!”
Коли всі зігнуті влаштувались на колінах жінок,
з’ясувалось, що у маршрутці багато простору.
Зраділий водій загальмував машину і заштовхнув
ще сім пасажирів, які постали складені у двічі,
у вже згаданій позі. Цього разу на інтелігентного
дивилась сідниця спітнілого дядька в немитих,
драних штанях. Дихати ставало все важче.
”І що я наробив! – застогнав інтелігентний пасажир, –
краще б милувався красивою сідницею молодої жінки,
так ні, на чоловіків потягнуло”.
Висновок: інтелігентність і ввічливість у маршрутці –
це питання сексуальне.

Серпень 2000 р.

Парад абсурду. В логіці провал.
Танцює чорне танго ницість.
Вся чорнота збирається в кагал,
Щоб доказати явну вищість.

Торує темний шлях наперекір,
Бульдозером дорогу прогортає,
І щирить зуби, наче хижий звір,
Коли до себе здобич притягає.

Ось зупинилась – погляд відвести,
Й себе вдягнути у яскраву знаду,
Щоб було легше перед тими йти,
Кого в душі вважає за заваду.

Парад абсурду. Чи надовго фарс,
Коли лице покаже хижа цяця?
Знімайте в профіль, можна і в анфас,
Бо ще в багнюку ляже в щасті паця.

На задвірках історії
Притулився жах,
То комуно - минуле
Наганяє страх.

Бродить по Україні
Комуністична мара
Насувається грозою
Страшна чорна хмара.

Колесо історії
Хочуть прокрутити,
Як гвинтиками шурупами,
Щоб нами крутити.

Зчинили галас коло вікон, просто-так
Сімейство ластівок, мабуть з десяток
А кішка носом… лапкою… ніяк.
Стрибнути міриться хижак...
Стрибок! Удар!.. і що воно було?
Дурненька кішко, не помітила ти скло!

Хто сказав, що тролейбус не птах?
Будить свистом щоранку місто
І літає, хоча й на дротах,
Хоча зовсім повільно і низько…
Коли в вирій птахи відлетять
Спорожнілих тролейбусів зграї
На зупинках у дощ, як пташат
Мокрі стомлені нас чекають…
Там гукали й мене під крило,
Але в мене грошей не було.

Недопалком в попільничку – ще один день. Прожила.
І наче легені - в грудях, і наче достатньо сили...
Втікає, як кава, вечір - на місто, на небо й вище...
Я маю погану звичку жити на попелищі.
І будувати замки зі спогадів і зневіри.
І пробачать образи. І не втрачати віри...
Вдих-видих – судомить пам’ять. Вдих-видих – як струм, як мантра...
У пачці напівпорожній наївно біліє «завтра»...

Жалів собі,
жалів себе.
Прожив дебіл
життя своє.
А що за все?
Дубовий гріб.
Жалів себе,
Жалів собі...

У глибинi душевних хмар
Таїти злоби дикий пар
Не довелося хмурiй вдачi,
Вершину впертої невдачi
Сюрприз близ дому вiнчував:
Вiн був не п'яний i не спав,
Та не повiрив вперше зору,
За стiнку вiт бузку прозору
Дружини чесний iдеал
Сховався вiд вiтрових жал.
А поруч з нею без тривоги
Ну чим не символ перемоги,
Аж певно не подруги тiнь.
Для дальших непорозумiнь
В душi вiдсутнi виправдання,
Вiн присягнув би, що остання,
Почута фраза ним "Люблю!"
I не йому, не королю,
Путiвнику слова царицi
Промовленi. В такому вiцi
За щастям винести обман
Не завжди зможе сильний стан.
Тож вiд обурення, вiд драми,
Предмети сiрi кольорами
В очах зiрвались, страшний тиск
Нi рев, нi крик, а тонкий писк
Iз свистом вiтру порiднiлий
Зiрвався з грудей, помутнiлий
Вiд болю розум застогнав.
Не бачив Юрiй, де пропав
Наталi образ, порожнеча
I почуттiв найкращих втеча,
Як цих принижень результат
У серцi лютому в стократ
Страх-обережнiсть перевершить,
А знавiснiлий розум звершить
Таких концертів збiрний сорт,
Що заздрить стане навiть чорт.

Залишилися лічені дні до розливу критичної маси,
Мозок людства скипить у вогні, скорчившись в грубі гримаси,
Скулившись в свій ембріон, що від вчора конає у ломках
І з кінця проглядає цей сон у наївних пошуках толку,
В безуспішних надіях на щось, що змогло б припинити ці муки,
Безпорадність гукає когось, хто іще не спустив униз руки,
Хто ще вірить у те, що є час, щоб усе поміняти на краще,
Та дарма заспокоював нас п’янкий газ, ми і так вже пропащі.
Нам судилось загинути так, як наврочили нам зірки з неба
В день затемнення сонця, й відтак ми вважаєм, що значить так треба.
Вночі скреслюєм вимерлі дні, вдень чекаєм на ніч, як на спаса,
Що обійме всіх нас у вогні після вибуху згубної маси.

Усе навколо раптом помінялось,

І день, і ніч... змінилися і ви.

Сонце вогню росою похмелялось,

Хоча вчора напились тільки ми.

Перепад пертурбацій перевтілень

Зривав броню з мозаїки черепиць.

Єдиний світ розсипався від ділень,

А множник біль відбився в образ лиць.

Ті, що сміялись, – стихли і померли,

Про що мовчали риби – крикнув гул.

Піщинки дна перетворились в перли,

Зловісні кулі вирвались і дул...

Свинцеві термінатори живого

Гуляли так, що досі чути свист,

В відлунні поля бою, в просьбі бога

Апокаліпсис кров’ю пише лист.

Хто вмів читати – того вже убили,

Хто не навчився – вмер... Де заповіт?

Облудна смерть загнала нас в могили...

Оце і все! Такий жорстокий світ!

“і т.д. і т.п.”, чи щось тому подібне
Я чув із туалету крізь дерев’яний щит.
Воно було для мене байдуже й непотрібне,
Та слух ловив ці звуки... Прекрасний апетит!
Нехотячи подумав мій мозок, про що йдеться
І раптом зацікавив мене весь цей абсурд,
Тож я схотів дізнатись: відлуння повернеться,
Чи втратить рівновагу, впавши в кімнатний бруд,
Й затихне там навіки, не залишивши пам'ять
Про себе і предмети фізичних коливань,
Які стоять в квартирі лиш там, де їх поставлять,
Та ходять куди хочуть по святах зловживань
Наркотиками й спиртом, чи гіпонормним зором,
Який крізь скло фантазій заломлює буття,
І нам тоді здається, що правда – лиш чийсь сором,
Графічно мальовничий й без сенсу, мов життя.

“Все пройде, все мине, так, ніби й не бувало”
Я чув, але не вірив, що кінчиться усе.
Невже, навіть ці звуки, яким палати мало,
Замкнуться у куточку й самі забудуть це?
Забудуть нащо бились у камері для буйних
Й навіщо щось кричали, якщо не знали що,
І, більше того, знали: нема в лікарні чуйних,
Всім байдуже до того, що на ім’я Ніщо.
А хворим пацієнтам скажуть, що це здалося,
Що це лише об’єкти їхніх слабих уяв,
Й дадуть по дві таблетки, а не одну, як досі,
Щоб назавжди заснув вже дух мозку, що ганяв
По преріях й пустелях, по вирубках і хащах,
Степами і полями, щоби знайти себе,
Й тепер лежить у комі й питає себе: нащо
Питав у себе, що це: це і т.д. й т.п.?

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! Я до нього звик.
Що день, то я все далі від столиці,
Де жив, немов дірявий черевик.
Не мав ані житла, а ні роботи,
Не сподівався, навіть, на пайок,
А в лісі – я без зайвої турботи
Розвів багаття, скип’ятив чайок…
Повітря свіже тут, немає чаду,
Гриби ростуть, від них я гарно сплю,
Та й на зразки жіночої принади,
Сховавшись за смереками дивлюсь.
Отак і просуваюсь до Говерли.
А там пропасти , може, не дадуть…
Наметик, тут, однак, у мене сперли,
Що ж, посушу рушник і знову в путь.

У в снах повертаюсь до дому
До рідної хати у своє село.
Матері іду допомогати
Буряки сапати, як колись було.

Біг із школи хлопчину,
На полуторки було підїзжав,
Залишив на машині
З книжками торбину,
Коли на ходу із неї стрибав.

Ліс стрічає привітно,
Золотятся у річки плеса,
Все та же хатина старенька,
Надімною все ті небеса.

Мати давно постаріла
Сиве волосся покрило чоло.
І сміху не чути у хаті,
Як колись тут було.

В селі друзів
Давно вже немає.
Пробудився у кімнаті
Сонце в вікно заглядає.

Вже падолист
Гойдається
На вітах,
І пахне гірко
Тиша золота.
Горять яскраво
Пишні пізньоцвіти,
Як в передзим'ї
Жінка розцвіта

Лягає в коси
Золото кленове
І сяє сонце
В бабині літа.
О, як пасує
Золото діброві,
Хоч до зими
Вже послано
Листа.

Януковича яйце
вкрала партія «ЄЦ».
Таке собі яйце-презент
тобі, наш любий Президент.

10.07.08, 12-00, 5-й телеканал

• "Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
На дубі надпис: тут була Альонка,
І Ромця з міста Новий Чугирин.
Пейзаж космічний постає навколо.
Велично, по периметру ставка,
Лежить нетлінна тара з пепсі коли,
Та інші бренди різних фірм &K
Отут би спрацював рекламний ролик
І бренд новий прославив на віки:
Це покоління обирає колу!!!
& начисто споганені ставки.

Покохав я тебе сам собі на біду.
Ти всміхалась: – Та я хлопця з джипом знайду,
Подарує мені він Майорку та Рим,
Не тягни ти мене в феодальний той Крим.
Подарує мені він Брюссель та Париж,
Тільки ти на Десні ціле літо сидиш.
Подарує мені він “Пежо” чи “Рено”,
Я втомилася пішки ходити давно.
Подарує мені він хатинку малу,
Я так щиро про це в церкві Бога молю.
Тільки гроші дарують повагу та лад,
Не чарує мене вже нічний зорепад.
Вже слова та обійми не гріють твої,
Ти пісні не співай про кохання свої.
– Турбувати не буду, Бог в поміч, шукай,
Кожен з нас у житті обирає свій рай.

Минуле, майбутнє, сучасне
Єднають не тільки віки,
Єднають нас погляди власні
Та дружнє стискання руки.

Єднає нас щирість в розмові,
Мета нас єднає одна,
Повага та мудрість у слові,
Та вчинків людських сивина.

Єднає любов до Вкраїни,
До рідного дому, землі,
Хоч різні за віком ми нині
Та ми її діти малі.

Квіточки тендітні, чарівна краса
Вас розфарбували пензлем небеса,
Сонечко зігріло сяйвом золотим
Вітерець ласкав вас дотиком своїм.

Волошкове поле лагідна блакить,
Від рум’янок* білих серденько щимить,
У блакитних хвилях знов щасливий я –
Будь благословенна батьківська земля.

*рум’янки – ромашки

Голосочок мов струмочок
Із барвіночку віночок,
А вуста – мов полунички
У вродливої Марічки.

Із небесної блакиті,
Як волошки в стиглім житі
Оченята диво-квіти,
Можуть серце звеселити.

Усміхнеться, пожартує
І до себе причарує,
Вже не будеш їсти й спати,
Будеш цілий день зітхати.

Будеш цілий день зітхати
Та Марічку виглядати.
Ось така у нас Марічка,
Хоч і зростом невеличка.

Так і живемо на різних півкулях раю...
Я тут зимую, складаю сніжинки-миті,
Воду ношу у благенькім небеснім ситі.
Ти як і завжди русалок кадриш на Криті,
Вже лоскотань не боїшся. А я не знаю...

Більше не можу, а менше давно не вмію.
Вічна риторика: нащо, відколи, хто ти?
Смішно до болю тебе забувати всоте.
Зерна любові у жорнах життя молоти.
Сили немає та й руки німіють. Мрію

Про зорепади, пісні. Мов кришталь, – у друзки,
Ніч розіб’ю і туманом накрию рану.
Вічна ілюзія, феє моя, Моргано,
Легко ламаєш мої божевільні плани:
Жити-чекати. У серці безмежно вузько.

Скучила дуже... Ненавиджу Крит і море.
Слухай, коханий, а може таки спочатку?
Біс з ним, навчуся в’язати тобі краватку!
Хтось (ще маленький) тебе буде звати: „Татко”.
Відповідь – в пляшці записка: „Втопився, sorry”.

Замовк замок, зсередини закритий...
Хто за дверима – той, що спить чи труп?
Може, їх двоє, пристрастю сповиті,
А, може, й цілий камікадзе клуб.

Перед очима знак: ”Ти – посторонній!
Напруга, мов цікавість, вб’є кота!”,
Та найсолодший плід у забороні...
Замок замовк, певне, не просто так.

Він щось ховає – щось, що є секретом;
Щоб взнати, що це є – потрібний ключ,
Його немає... Де він є? Ключ, де ти?
Відкрийся, сейф, піддайся і не муч!

Ти вже старий, а імітуєш цноту,
Тебе не раз вже ґвалтувало долото,
Таке ж старе й поржавіле від поту,
Щоб не померти з нетерпіння – хто то... хто?

Відчужений від людства чи все людство?
Поет, художник, музикант чи псих?
Може, й нема нікого... голо й пусто,
Може, кімнату цю замкнули від малих.

Невже я рвуся в холод, в ізолятор?
Невже це витверезник для думок?
Якщо мама – стіна, й поріг – мій тато,
Хто ж тоді Бог? Невже це він – замок?

Замок – причина збочених фантазій,
Замок – це наслідок появи тих дверей,
Що із уяв повстали у оазі,
Щоби колись їх штурмом взяв Борей.

Замок замовк, депресія – причина...
Хтось хоче бути сам, на однині.
Може, заклинив він; він –, все ж таки, машина!
Мабуть, гарантія вже вийшла... пройшли дні.

Самотність – стан душі чи, може, звичка?
Що, результат відсутності ключа?
Якщо його нема, треба відмичка...
Потрібна хоча б спроба, хоча б та.

Хтозна-де хтось знайде, хтозна-де хтось загубить,
Рай стоїть чортзна-де... чорт знайде тебе всюди.
Він намовить тебе на похід в невідоме,
В нікуди, в бозна-де… Йди будь-де, не гний вдома!

Може, там буде так, про що марив ти всюди,
Може, там буде й та, що подалась в нікуди
І сказала: ”Знайдеш, як захочеш пройтися
По слідах доженеш, як не зможеш – убийся!

Може, дух твій хоча б попаде в несвідоме,
Раз характер твій – раб, раз не встав ти і всьоме.
Проте, це, мабуть, знак, що гараж цей – кінцева,
Твій маршрут склали так...” Я (доріг королева)

Десь там є те, що є лиш там й ніде інакше не буває,
І я це знаю по слідам, що не щезають в даль за краєм,
А лиш продовжують іти по неіснуючих просторах...
Я йду туди, тож, може, й ти не укривайся в темних шторах.

Краще поглянь на світ п’янкий, який тверезо не пізнати,
Так, він такий, так, він сякий, та що поробиш... досить спати!
Зустрінься з ним лице в лице, не бійся глянути на правду:
Так, він подібний на WC, проте, не схожий він на ваду.

Світ є таким, яким є ти, а ти такий, як він – дволикий,
Останній шанс лишив сліди, тож й ти його часом не викинь.
Десь там є те, що є лиш там й ніде інакше не існує...
Своє майбутнє шукай сам! Сторонній знак усе зіпсує.

Солодкий – “sweet”, “bitter” – гіркий,
Без смаку – ... зараз не згадаю.
Яким є світ? Невже, терпкий?
Мабуть, цього ніхто не знає.

Для когось він – французький кекс,
Для когось – голод африканський,
Інакшим – випивка і секс,
Ще іншим світ – дитячі цяцьки.

Звичайно, також є й такі,
Яких практично вже немає;
У них щось інше в голові,
Та що це щось й вони не знають.

Ці мудреці закрили космос,
Переступивши за рубіж
Людського мозку... це не просто!
Та толку з того! В долі ж ніж.

Вона одна на кожну душу,
На кожне тіло, кожен дух.
Я, як і всі, померти мушу,
Та це не спинить спільний рух.

Куди ми йдем? Що нас чекає?
Кому потрібні ми – ляльки?
Нас світ ненавидить? Кохає?
Чому ж на головах кульки?

Холодні плоті целофану,
В них важко дихати у сні,
Та що поробиш... я б поглянув,
Якого кольору є сніг.

Якої форми є безформне?
Як пахне те, що не смердить?
Що це є – біле, що це – чорне?
Що таке вічність, а що – мить?

Для когось світ – це все й ніщо,
Для когось – просто неминучість,
Інакшим – випадок, і що?
Ще іншим – дослід й в ньому участь.

“Bitter” – гіркий, солодкий – “sweet”,
Огидному антонім гарний.
А який він – цей дивний світ?
Реальний? Так собі? Примарний?

Перед Богом маю борг
не тому, що не молився.
Має впевнитися Бог,
що в мені не помилився.

За три недiлi жовтий килим
Тлiв без шуршання. Листям згнилим
В гаях, в дiбровах, звiдусiль
В повiтря пнеться пiзня цвiль.
Ще не снували бiлi мухи,
Гiлок не кутали в кожухи,
Зате хутро звiр обновив.
До шуму пущ з мовчазних нив
Мисливцiв вдалих довгий список
Тягнувся пострiляти лисок.
Щоб чорний зяб голодний вовк
Вблизу осель не довго товк
Ловцi збираються в засаду,
Ватага дружна, тут доладу,
Щоб скоротити довгий шлях
По ще не згораних полях
Взять транспорт прохiдний, потужний
Наш Юра визвавсь. Регiт дружний
Колгоспний автопарк трясе,
Поки водiй пальне несе.
Згадали про загони вдалi,
Трофеї. Вигадки немалi
За правду йшли, стволи з чохлiв
Нервово рвала юнь зелена,
Та нiжно - все ж не веретена.
Живих, веселих звукiв хор
Не раз облаяний мотор
Перебивав своїм гарчанням,
Та остаточним сподiванням
На рiвний оберт двигуна,
На тон протяжний мов струна
В суботнiй вечiр не здiйснитись,
Даремнi спроби, бiльше злитись
Не в силi й Юра, за всiма
Вiн йде похнюплений, дарма
Його втiшають, не дрiбниця
Пекельний сором - хижа птиця
Натуру впевнену клює,
Досада гнiву додає.
Хороший настрiй з всiх в Миколи,
Вiн не гуде, як в травнi бджоли,
Не зводить серце вiд рубцiв,
Бо вiн вiдсутнiй мiж ловцiв.
Причину годi вiдшукати,
Сердитий Юра бiля хати
Не бачить рiдну жiнку, дiм
Порожнiй теж, лиш вiтер в нiм.
Самотньо вперся в теплу грубу,
Та за годину чорну шубу
Вкотила з двору панi нiч.
Лишатись з нею вiч-на-вiч
Бажання Юра не знаходить,
До школи дзвонить, де ще ходить
Дружина люба в пiзнiй час
I Юра мокрий вiд образ,
Що пiвдоби снують невпинно
На шлях iде, але йде чинно.
Не бавить осiнь календар,
Не грiє вулицi лiхтар,
Не залишає слiд брукiвка,
Повiтря гладке - чисто плiвка.
Але i в нiм чудесний лик
Перед яким муж славний звик
Любов, як владу проявляти
Не вiдбивався, в рiднi шати,
Вже вiдчуваючи бiду,
Вiддавши розум свiй труду,
Складнi розгадувать загадки
Вертався Юра без оглядки.

Розімлілі вишні – при надії,
гаснуть вже, пришерхують бузки.
Я, бігме, не відаю, що дію…
Як змія – шосейки світ вузький.
Звузився до погляду, до жесту,
Рисочки поміж упертих брів,
слова, що не вимовив, як пестив,
згадки, що самотньо перебрів…
Звузився до променя, що може
прозирнути гори крем’яні.
Я б по ньому, як по линві, Боже!
Тільки лезом линва та мені.

Вип’ю чашу до дна! Ще одну із гіркот не допито…
Скільки пудри довкруг… І чому я душі не таю?
Гей, без кого б то я не змогла ані днини прожити?
Хто б то зрікся едемських вигод за усмішку мою?
Чи ж вогню невтямки, що він, зрештою, мусить дотліти?
Дяка долі – горю! І жаги не притлумлюю в снах.
І помру від любові, а чи від безсилля любити,
Й хтось раптово відчує – без мене весна – не весна!
Захлинеться від туги – немає в наш день вороття,
Та мелодія дотику душ поплила в безгоміння…
Лиш кохання єдине насправді вартує життя.
І ти знаєш це, світе! Тому й… побиваєш камінням.

І сказав:
Мені не серце -
ТІЛО твоє потрібне!
Вразлива стріла Амура
розчавлює і нищить
в людині Людину
(хоча й не завжди)
Я не буду жорстоким Еротом,
лиш принеси мені в дар -
я Венері його передам -
своє тіло.

І сказала:
Будь ласка.
Але спочатку вирви із тіла серце,
а потім вирішуй сам!
1999 р.

На Острові Самопожертви

Здійснюються бажання твого

й інших сердець.

І лише вправний капітан

Не розтрощить свій сухопутний човен

Об рифи егоїзму.

„Тебе поховають без сліз і без слини
Я заздрю тобі, хочу бути тобою”
Ганна Осмоловська
_______________________________
Знайшлося намисто
Як прірва глибоке
Здавалось криваве
Здавила - безкровне
Колючим лахміттям
Вчепилося в тіло
Терпить його шия
Кричати від болю?
Дарма, не почують
Підступні потвори
Ті люди у місті
Нас чути не вміють
Ти мертва вже тиждень
Обнюхую, пахнеш
Ти - мертва рослина
А запах живої
Що ж буде за тиждень
З людиною?
Страшно
Якщо і вмирати
То ставши тобою
А може не ївши
Себе засушити
Тоді скажуть люди
Тонка як билина
Дівча-ікебана
І впаде на камінь
сльоза або слина

А що ж та рослина?
ЇЇ поховали
Зотліла від часу
Чи миші погризли
Вже тлінною
пахла
Живіше живої
Ура!!!!!!!
Вже не муляє шию
Намисто