Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.

Коли у вікнах — зорі,
і всі сопуть на ліжках,
і мамі сниться море,
а доні — нова книжка
про янголят і літо,
а янголятам — мама,
хтось тихо ходить світом
із повними торбами.
Збирає сни в кишеню,
щоб вибрати гостинці:
кому — цукерок жменю,
кому — по мандаринці
і ще всього такого
натицяти під вушка,
щоб не було ні в кого
без начинки подушки.
А десь ізранку-зранку
із першим потягусем
чарівні диво-санки
чарівного дідуся
вже повезуть до хати
на самому крайсвіті
дарунки досинати,
яких наснили діти.

Піщинки спадають на гору піску,
Ще декілька – й рік проминає,
І днина куценька – маля в сповитку
До « Ганни» від сонця втікає до гаю.

Туман із морозом на гілку тонку
Сріблясті одежі дбайливо вдягає,
І сива хустина лягла на ріку:
Накрила дерева, стежину до гаю.

Ще день – й Миколай принесе у мішку
Дарунки для всі, хто їх щиро чекає,
Поставить таємно вночі у кутку,-
Сьогодні пташок він вітає у гаю.

…Піщинка спадає на гору піску,
Зоря вечорова іскристо сіяє,
І днина куценька – маля в сповитку
До ранку пішла ночувати до гаю…

(За мотивами народних пісень)

Заманулось птасі доленьку знайти,
Подалась по щастя у чужі світи,
Подалась по долю у чужі краї,
Та й звила гніздечко на чужій землі.

Приспів:
А у ріднім краю десь джерельце є,
Тільки з нього пташка вже води не п’є,
І гойдає вітер там гніздо стареньке,
І блукає пісня, що співала ненька.

Бавить пташка діток – пташенят малих,
Своїм ніжним співом розважає їх,
Та у пташки туга на душі лежить,
Бо за рідним краєм серденько щемить.

Із джерельця пташка воду п’є у снах,
Занесло снігами у минуле шлях,
Не рушати птасі у далекий путь,
Діти це гніздечко уже рідним звуть.

Рассветных отблесков не зная
И снисхожденья царских лиц,
Кружится туч чернее стая,
Большая стая грустных птиц.

И люди, птиц не замечая,
Спешат усталые, бегут
В свои дома, где чашка чая,
Качалка-кресло и уют.

В домах тепло, огонь в камине,
Там смех и шорохи газет...
Все спят и мыслей нет в помине,
Чтоб в окна вдумчиво глазеть.

Кто поглядит - увидеть сможет
Среди угрюмых райских лиц,
В тени кромешной истин ложных
Большую стаю чёрных птиц...

Як можу я свій скромний дар
До генія твого рівняти.
Твій геній – пан в ясних палатах,
Мій дар – у полі орендар.

Мій вірш в чорноземі стопою,
А твій – крилом у небесах:
Аби ти тільки щось писав –
Поправить геній за тобою…

Мене поправить вже Творець.
Спитає душу полонянку:
«Ну, як там лірика, без няньки?
Внесіть йому – його вінець».

Мене скоротили,
Мені пояснили:
Біда в мільярдерів,
прибутки збідніли.

Щоб графік мільярдів
Вверх пнувся щосили
У шию всіх гнати –
Мене скоротили.

Притихли тихенько
Усі політсили.
Де ж їх правда-ненька?
Мене скоротили.

Чи їх застрахали?
Чи їх підкупили?
Одного в державі
Мене скоротили?

Новини вмикаю,
Вслухаюсь щосили
Усюди зростання.
Мене скоротили.

Залишуся схоже,
Тепер без квартири.
Не дам банку грошей -
Мене скоротили.

Не збутися планам
походів на пиво.
П’ю воду з-під крану,
Мене скоротили!

Нема на шампанське
Красуням примхливим.
Прощайте коханки,
Мене скоротили.

Хотів до театру,
На курси латини.
На жаль, це не жарти,
Мене скоротили.

Куди мені ваш цинізм?
Навіщо мені пихатість?
Насправді,
це як оркестр сифонних клізм,
що виголошує курс на строкатість.

твій потяг спинився
посеред пустелі.
подумав -
чому б і ні,
чудове місце,
сповнене тишею.

твоїми друзями стали
вітер і дощ,
та ще запах сухих рослин,
що повертав
час до часу
тебе до думок
про плинність життя.

і тому ти відшукав
у пустелі жінку.
доглядав її,
плекав її коріння,
поливав у засуху
й захищав од сухого вітру.

тоді жінка від тої праці
зацвіла.
і дала плід -
сотні радісних осміхів
та нежданих поцілунків.

і серед пустелі
ніхто не заважав
вашому коханню -
воно пишно
роздалося вшир,
і навіть інколи
затуляло вас,
зморених працею коло землі,
від надмірної
любові Сонця.

ваші діти швидко росли -
їх благословив Господь,
дав їм правди й любові
у серце -
і ти був щасливий.

і коли, зрештою,
ви покинули цей світ,
онуки зробили вам
камінний пам'ятник -
місто серед оаз,
створених вашою любов'ю,
куди ще довго
навідувалися твої
щирі друзі -
вітер і дощ.

навіть вони горювали
за найщасливішим
із мужів.

Над старими дахами -
геть!
(понад дахами)
Над кривими
старими
будинками
(геть!)
Минаючи церков хрести
і сонних голубів,
по черепиці
двоповерхових столітніх
маєтків,
стрибаючи
крізь антени,
що підтримують
небесний ефір -
геть,
назустріч
СОНЦЮ...
...Доброго ранку!

Удома сам,
вихідними час прибирати
Будинок від пилу,
бруду, яблучних кісточок,
трамвайних зім'ятих квитків.
Стою, спантеличений,
у своїй кімнаті:
"Як я можу прибирати
цими кволими
перед вечерею руками
те, чим я є?"
Реклами, несподівано
втиснуті до моїх рук
божевільним старим
(я не збираю макулатури!),
шлейфи IDE на вісімдесят жил
(комп'ютера розібрано
й продано)
шорти, футболка,
купи одягу на жердині,
купи книжок на столі,
на кріслі й на кухні,
жовтий, подарований коханою,
святковий ковпак із картону,
журнали й старі носовички.
Скажіть мені -
що з цього не є я?

я покосив
усю кульбабу
в своєму садку.
і тепер за нею
плаче лиш
травневий дощ,
лишаючи
великі краплі
на зов’ялому листі.

поночі,
у прорізях
помежи хмар
на неї дивляться зорі,
часом падають звідти,
аби розгледіти ближче
потемнілі її тіла.

і все те
дає їй наснаги
наново воскресати.
долати
земне тяжіння,
шлак і бетон,
щоб прорости
назустріч сонцю.

Заграви
   гра
     Ви
       сіли
звали
з
  собою
    бою
ждати
часу
     не дали

Засохлі квіти більш не зацвітуть.
Як діти
з блискучими очима
і спухлими черевами.
Вони не підуть
до садка
по яблука.
Це будуть
останні миті їх життя,
поки вони
вдихатимуть запахи
сухої трави і землі
з думкою про їжу.

В безодні тиші – крик.
В безхмарнім небі – крук.
На сивім полі – стих.
На стиглім небі – змовк.

Протягом останніх десяти хвилин
Я Вас дуже любила.
Я дивилась на Вас і бачила дзеркала.
По усьому Вашому тілі
Знайшли своє місце дзеркала.
В долонях, щоках, на вухах.
Ви блищали, наче осяяний сонцем
Солдат з золотого пилу.
Таким я бачила Вас
Протягом десяти хвилин.
І дивувалася,
- Чому не відриваю погляду?..

- Тому що це чари,
Моя зачарована Рапунцель.
З висоти вежі ти торкаєшся місяця,
Твоє волосся посипане сріблом
І шкіра напівпрозора. Блакитна кров,
Повіки твої з бурштину,
Моя Золота Рапунцель…
05.11.08

Як мамонти, i як слони ми.
У землю повростали баобабами,
Що навiть сонце заслонили
Собою, баобабами-незграбами.

Чотириного, п'ятипало
Ступаємо, i, за законом вдячностi,
Нас в пiдворiттях тiлiпало
Од нашої, слонової, обачності

Ми величаво-гордi в позах -
Як фараони, як царi обiленi.
О Кафка Франц! "Метаморфози" -
Про нас, що в баобаби перевтiленi...

Тишу, як невидиму стіну
Розбиває ніжний сміх дівочий
Двоє довго дивляться у очі
Ніби бачать щось таємне… Сну
Не потрібно, і лунає скрипка
Місяць заглядає через шибку
На оту розмову мовчазну

Тільки сміх, дзвінкий, немов дитячий
Дівчина сміється, скрипка плаче
І усе, що місяць там побачить –
Двоє доль, зав’язаних в одну…

Зітри цей фарс, цей вираз мегатуги.
Не видно серця, що хоч трохи тужить.
І будь шляхетним – залишайся другом
Для жінки, що і з розумом не дружить.

Лічи на пальцях зорі, протиріччя.
Кричи на мене так, щоб стало лунко...
Облазять із рум’яного обличчя
Палкі відбитки зимних поцілунків.

Зміни мобільний, жінку-рукавичку.
Замов на біса дві сльози зелені.
Лиш будь шляхетний – відпусти синичку,
Що випадково заловив у жмені.

Прохолодні каштани. Зігрію і щастя в цьому.
У каштанові коси вплету найжовтішу айстру.
Я зірвалася, Майстре, те небо було засьоме.
Я не боляче вдарилась – я Вас кохала, Майстре!

Я кохала Вас, Майстре, та цей мармелад розтане.
Перемучиться гордість, закинута Вам під ноги.
Ви проходите мимо. Мене і оці каштани
Черевиком модельним футболите: «Геть з дороги».

Де Ви бачили, Майстре, щоб так із коханням – тупо?
Де Ви вчилися, Майстре, жінок із принцес в приблуди?
І не скласти, як пазли, не скласти уже докупи,
Не стулити ту мить, коли дихали груди в груди.

Вже не сплю. Шкаралупка каштана долоню вколе.
А в каштанових косах одна волосинка сива.
Пробачаю Вас, Майстре. Тепер, або вже ніколи.
Я так падала стрімко. Та як це було красиво!

Зі мною прощаються речі,
Мене покидають слова,
Мені наповзає на плечі
Холодна, колюча трава.

І кличе, і кличе, і кличе
Туди, де нема вороття,
Щоби у євангельських притчах
Сміятися з мого життя.

Приятно нести свою ложь,
С наигранной болью, склоняясь.
По телу нервозная дрожь
Обману покорна, не каюсь.

Руками, касаясь небес
С мольбою к судьбе я взываю.
Прошу, о явленье чудес,
Но сам-то я в них не нуждаюсь…

Любви разъяренный конфликт
Во мне не пробудет уж зверя,
В любви – не фортуна, привык,
Хоть в этом не будет потери.

Лицо, повернув на восток,
Рассвет наблюдая чуть алый.
Я сбился с правдивых дорог,
А может быть, просто устал я…

Школа героїв скликає усіх на урок,
знову навчатимуть ліпших науці вмирати,
як карбувати безжалісно кирзовий крок,
як не попасти за правду зненацька за грати.

Як уникати химери розумних облич
і позбуватися тих, хто схиляється низько,
як з пантелику не збитись, горланячи клич,
в жертву приносити рідних, коханих і близьких.

В школі героїв немає часу для утіх –
іспит не іспит, а низка смертельних двобоїв,
правил не буде і завжди один проти всіх
зловить пів фута металу і міру спокою.

Школа героїв навчить як точити мечі,
як витирати травою скривавлене лезо,
люльку палити, вдихнувши вогонь зі свічі,
в п’яному світі лишаючись міцно тверезим.

Школа героїв скликає усіх на урок,
більше і більше охочих мистецтва звитяги…
жалить відлунням безжалісно кирзовий крок,
вітер полоще ліниво безвиразні стяги.

В лялечці дрімав метелик.
Снився сон йому веселий:
Десь летить він бережком
Над заквітчаним лужком…
Сон минувся. Оченята
Він розплющив – годі спати!
Тільки, що це? Леле, де я? –
Сполохнувсь малий метелик.
Темрява довкіл густа,
І страшенна тіснота.
Ніде крильцями змахнути,
Навіть лапкою двигнути…
Ні, цього не може бути!
Та почав він ворушитись,
І пручатися, і битись –
Розкололась тіснота,
Розлетілась темнота.
Ой, як хороше на світі!
Сонце, небо, трави, квіти!
Поблизу блакитна річка,
Всюди братики й сестрички
У барвистому вбранні
Наче квіти чарівні.
І метелик так зрадів,
Крильцями затріпотів
Й понад лугом полетів…

бажання знов
відверте тіло завмирає
все чує просто біля скрізь
і добровільно прагне до полону
виймає душу
виворіт неначе їсть
і потім шиє подумки
не роздягає
лягає поруч
просто їсть
думки мої
творець минає
кап-кап
в долоні стукає
Моє

я спрага тіла
хочу пити
млість
він збочений неандерталець
воліє воду їсти
сміх
кидаю мрію ґвалту
на парапет
це тіло
я збочена -
він спрага...

кап-кап
у крані булькає
галюноциногену мить
морфін фізичне тіло
і знову щезну
брись!
я самогубна мить
відбиток ньобу
голосу твого
пиши мене
я вже готова

Зима, дощило спозаранку,
А по обіді сипав сніг,
Твій силует на мокрім ґанку
Пручався в спогадах, та й стих.

Дзвеніла ніч в обіймах тіней,
Рипів мороз в передчутті
Відкритих стрічі теплих сіней,
Де раю тішились кущі:

Єдвабу хвилі попри тіло
Стікали долі, квітнув гріх,
Розщепи гілля ще щось хтіли...
На ґанку тишком плакав сніг.

байдуже де ти у Фівах чи у Каліфорнії
байдуже скільки кілець
на твоєму зрізі
рими пульсуючі
вени твої переповнюють
і на твоєму чолі вирізають
зрілість

прісно розбавлений прозою
ранок над хатою
переливається сон із руки у руку
кожну пелюстку із яблуні
болісно згадуєш
склянка душі помережана
лезом звуків

може ти теж намагався
завчасно посивіти
може епоха часи
затісні для тебе
просто поети усі
заримовані сироти
їм навіть Музою
перехворіти
треба

встромляєш лезом,
зрізаєш навскіс,
мов тепле масло:
буденно й сонно -
горбатих замків
відростки-башти
множинних "за!" -
дискретним "ПРОТИ!".
відбитки стерто,
і стерто сльози.
мені продати б
усі куплети,
податись в мандри
на сміттєвозі,
щоб тільки втямив:
яка ж я вперта!

Не той поет, хто для свого народу
цвірінькає та одить: "Слава! Честь!"
Шкода тих словоблудів: в них хвороба -
золототалярний добряче вбрикнув гедзь.

Поет вперіщить просто, без вітійства,
і слово красне не для красного слівця
скородить та ятрить гостріше вістря:
"Народе, безпорадная вівця.
Ти - ниций, попри все пригноблення,
не занехай батьківський дім,
бо ж в тебе в генах здатність до оновлення,
Якщо позбувсь цього - розвійсь як дим".

Читав рядки "... ми загрузаємо в убозтво...",
читав і так собі метикував:
де ж антивірус отому потворству,
щоб не-народ таки народом став?

Пісні співати дивної краси
Чи просто щоб бабло водилося,
Та факт один: "Пающіє труси" *
У шоу-бізнесі з'явилися.

А кажуть, що нардепи "до" і "від" -
Базіки, брехуни та шкурники...
То мо', парламент наш назвати слід
"Законотворчі нацюцюрники **"?

2008

_______
* Всі чули про цей гурт?
** Всі знають, що це?

на хабар не назбирав
ключнику святому
за ключі від райських брам
та і чорту ж тому
не посіяв не зорав
не знайшов з під тину
з аделаджею* накрав
чорту на свитину

*Сандей Аделаджа – пастор секти «Посольство Боже».
Єпископ Московського патріархату Бориспільський Антоній, називаючи найбільш небезпечні релігійні культи, вказав і на «Посольство Боже», віру якого прийняв столичний голова(Черновецький) , підтримуючи його пастора Сандея Аделаджу. За хабар Чернівецькому Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) побудувала капличку біля підвалин Десятинної церкви, сподіваючись загарбати саму церкву, яку вирішено відновити(збудувати)..


2008-12-13

У ніч, яку оспівують поети,
У час натхнення, марення, видінь
Ізнову подумки питаю, де ти?..
Чи згадуєш мене, коли один?

У ніч, яку оспівують поети,
Полишила тебе я назавжди,
І тугою дзвенять тепер сонети,
А між рядків привиджуєшся ти.

У ніч, яку оспівують поети,
З'являєшся раптово уві сні,
Нагадуючи про щасливі дні.

Та хоч стискає серденько печаль,
Я стерплю біль і затамую жаль,
І тільки тугою дзвенять сонети...

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину
Разом із тобою, серце.

Опівнічні буревії -
Ситий біль - порожня пляшка.
Знаєш, серце, дуже тяжко
Піднімати в небо вії,

Волочити дні за днями,
В торбі сльози на полудень…
Почорнів у грудях грудень -
Що ж це, серце, буде з нами?

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину,
Тільки не сьогодні, серце.

Лунає пісня українська
І степ широкий ожива,
Стрибає в змочених чоботях
На пів простуджена весна.

Цвітуть і ягоди і трави,
Під музу стелеться земля
Стежками в'ється і співає.
До неї тягнуться луга.

Стоїть замріяна калина
І коси стеле у вікно,
Старий Дніпро набрався сили
І дзвін по хвилях понесло.

Причарувалася долина.
І бджіл мільйони загуло,
І полетіли наче діти
На материнськеє крило.

Лунає пісня українська,
У кожну хату шле любов,
Як кожному до серця мати
Дарує спокій і тепло.

Люблю я тебе Україно!
Вічна земля молода,
За тебе піду до загину
Без тебе не має життя.

Вже час нам брати розумітись,
Немає назад вороття.
Одна в нас родина і віра,
Ми разом – єдина сім'я.

Упавших борців буде слава,
Вести до намічених мрій,
І вірність до своєї держави
Хай буде законом для всіх.

Вже досить руїн і на правду
Дивитись очима сусідів.
Не знаю я кращу країну
І мову її солов’їну!

Люблю я тебе Україно!
Вічна земля молода,
За тебе піду до загину,
Без тебе не має життя…

Курйозні випадки траплялися і в провінційнім місті,
І не доконче мешкати у бочці на центральній площі,
Щоб бачити щоденні страти на догоду падолисту,
Дощу, який чомусь у крижані перетворився мощі.

Та всупереч негоді літаки вносили свіжі вісті,
Сідаючи у гнізда, що торік полишили лелеки,
Тоді ж доцільність будівництва маяку у нашім місті
Вже не здавалася абсурдною для керування летом.

Та стенограми із засідань про міські потреби
Доводять, ніби поклоніння мощам дощовим спровокувало,
Що кожен мешканець відчув у собі хлюпотіння неба,
Яке посилюється біля маяка до штормового шалу.

− Ми пабєділі! −
тремтіли медалі.
− Хребет коричневим зламали! −
тішилися ордени,
їх, дрібка була,
на майдані,
солдатів
далечі-війни.
В старечих рухах
міць маліла,
збляк сьогосвітній
блиск в очах,
лиш пам’ять серця
паленіла
невпинним зойком
на устах.
− Я, вдячний, Вам,
за подвиг ратний, −
потиснув руку
дідусю.
Прострілив
битим оком ротний −
так, ніби знову
став на прю.
− Удячний… хм…
ващє...- спасіба −
нє на сабачьєм,
язикє!
Да я! Душил! В Карпатах,
гніда,
такіх как ти!
Ану к ногє!
Окіл медалі
задрижали,
кровили стяги
в небесах...
Там... ДІД МІЙ,
від свинцю вмирали
з полином мови
на устах,
в Сілезії,
за Батьківщину,
віддав життя.
А я… фашист:
бо посадив в
садку калину,
і, люблю свою мову, -
фист!

(Віршик-жарт для 5 -7-річних діток.)

Зітхає матуся:,, Чому малятко
Вперте, неначе маленьке телятко?”
- Ой, матусю, кажуть люди,
Рік бика вже скоро буде.
Рік упертих, наче я
І оте мале теля.
Не сумуй, моя матусю,
Час мине, і я навчуся
Бути впертим там, де треба
І поступливим для тебе.

неділя в Вінниці – шкребеш потилицю:
у що це виллється: чи заманеться
вдягнути крила ці, а, може, милиці,
чи навіть клапани нарешті серцю?
і сунеш площею трощити зернята
якогось бена ти у заповітні
міські генделики, де мешка veritas,
з якої верне так – втинаєш Вітні:

енд ай вилл олвейз,
кодло бандерлогове,
вилл олвейз лав ю,
місто понад-бугове...
найменше лігво,
найсвятіше, Богове,
підходьте ближче...ще...
римському другові
такого не писав в його провінції
естет відомий, бувши на вакаціях, –
на рештки серця клапани не ставляться,
зачистка душ – то не дезінформація,
тому і стрьомно ближче до екватора.
вмивають руки лікар з прокуратором.

... і це минеться...

                                Олегу Королю
А у нас на Миколая у селі
дід Охрім знайшов у капці три рублі.
Тож бо!
А про кризу заведуть – б'ємо в п’ятак,
ми ж одвічно тут судомились „за так”.
Ух!
Од палкої Хуаніти дона Петро
аж на третій день, але до сліз, проперло.
Тож бо!
Ще у нашому селі жили два Біли,
важко мучились без Моніки й текіли.
Ех!
Я спиняв у Санти трактор по ночах.
Та украли в мене трактор, трахтор, трах...
Ах!
Щоб у шал перевести сердечний щем,
плюнув любці у тарілку із борщем.
Ух!
На гостинці біля цвинтаря Макар
мав кіоск "Гоп-стоп - зупинка Румбамбар".
То ж бо!
Нині ж криза завернула до села,
клуб закрили, рух спинили, ще й зима.
Єх!
А кохана шаленіє на печі,
бо "напхалися й пиячать, зволочі!" :(
Ну...
Але ми хоча й банячимо зрання,
та від нас супрематизмом не штиня!
О!

Додому . Нарешті,додому.
Назустріч нелюдському грому.
І доля,як мур, неприступна.
Моя блискавиця наступна.

І тільки заради спокою,
Махну з блискавиці рукою.
Нічого нікому не винна.
Нічого тобі не повинна.

Ти можеш шукати нагоду,
Або визначати погоду.
Розділено простір між нами
Дощами. Дощами.

Нічого ніхто не помітить.
За мить переміниться вітер.
І злива розкриє обійми.
І прийме. І прийме.

Додому. Нарешті додому
Я їду у сні грозовому.
Хвилини минають повільно.
Дарма. Всеодно,бо я вільна.

Сонцеісусилась черешня
в затихлосолов’їному Раю;
зазоремісяцило небокрів’я клешню,
чорномолоччя п’ю…

Березоквітотрав’я – липосерпить!
На відзеркалостав’ї в куширу
упалу зірку долезорник* селить…
Так, серце віддеру –
я від твого своє –
молитвобого…


_________________________________________

* долезорник (неологізм) – звіздар: той, хто
ворожить на планетах і зірках, пророкує.

Із шинку вип’янювалися по-різному:
співали пісень, обіймалися дружньо так…
Хтось навіть хрестився повчально-обізнано.
(Горілка нутро виверта, як той вісьтак…)

Усе поєдналось у сніжно-хмільній морозності.
Яка ж ностальгічно-новітня пора!
Гей, чоловіче, з якої ти волості?
Знайомство і тименеповажаєшня пря…

Спитай хоч сто зим тому чи днесь кого,
не знає ані люд простий, ані конклав…
Чому так полюбив Бог Достоєвського
і розповів йому усе, що в Біблії не дописав?

Голубі дияволи розлили туман.
Сірі/добрі янголи. Грудень наркоман.
Кожен день знущається, вечір утіче.
Листопад прощається: я не хочу ще...
І дерева топляться в білім молоці,
Сльози градом котяться по моїй щоці.
Сонце замоталося в павутинах хмар.
Я одна зосталася серед цих примар.
І не маю совісті, бо серед зими
Роздяглася повністю, Грудень, обійми!
А зима нервується, - це ж її роман.
Холодно цілується Грудень наркоман...

Він напевно закриє рукою на вічність
Ті розумні глибокі озера очей
І засне десь в кутку як то робить зазвичай
Тільки вже на багато одвічних ночей
Він засне не розбудить ні вибух ні слово ласкаве
Ні вранішнє сонце - яскраве життя
Він не проснеться не вип’є ранкової кави
Він просто поїде в своє забуття.

Душі - прекрасні всі пориви,
Злітає чайкою вона,
У простір почуттів первинних,
На крилах щастя і добра.

Любов - велика ніжна сила,
Що окриляє,сенс дає,
Вона до сонця піднімає,
І ніжність в тілі розчиняє.

Любов*ю дихає весна,
І первоцвітом застилає,
Все розквітає. сили набирає,
Для нового, щасливого життя.

В пориві ніжності,любові,
Цілую очі і чоло,
Прекрасні руки,
Що ніжно пестять,даруючи тепло.

І наші душі, єдиним цілим,
У вихрі танцю закружляють,
На хвилі почуттів,
Як зорі в небі ранішнім, розтають.

Осінь листя скинула із дуба,
До гілок, настирна, роздягла.
Розтулила калинові губи
І під ним, усміхнена, лягла.
Груди повні, як осінні квіти,
Нетерплячі сполохи-слова.
Павутинка бабиного літа
Безуспішно грішників хова.
Почекай... не швидко... хочу разом...
Пада жолудь в листя золоте.

Нащо знать їм, що одного разу
Все те снігом білим замете.

щось таке є у сучасній поезії:
наче й нічого розумного, начебто
чтиво з ефектом, тотожним магнезії,
і недостойне світу побачити,

буцімто зоп'яну зліплені фразочки,
дивні епітети й брудні гіперболи,
мабуть у авторки був зсув по фазі, чи
Люся з небес їй насипала перлів?

а взявся читати-і зачарований:
ну й закрутила, ну й бісова ж дівка!-
і уявляєш, як екзальтована
гуцулка збирає у лісі борівки...

Я не поет, а поки що аматор,
Вірші - мої - краплинка в океан.
В них - споглядання, мій душевний стан,
І книгозбірня - моя Альма-матер.

Проте не лишу мрій та сподівань,
В думках уже - майбутній літератор.
Навчуся тріолет, сонет писати -
Лиш дайте час, щоб більше було знань!

Лиш дайте час... а час летить за сонцем,
Що загляда до мене у віконце,
На Сході піднімаючись угору...

Та що таке епохи і століття
Для того, хто життя дарує слову,
Хто за перо віддасть усе на світі?..

(Амурові)
Що нас чекає, ти не думав, милий?
Коли оці солоно- сірі хмари
Вже виплачуть, нарешті, до останку,
Свої потоки чорно- білих сліз?
І горизонт, скалічено- похилий,
Просяде тінню як імла –примара,
В один з холодних мряковитих ранків
На перетлілий думкою карниз?

Що нас чекає, ти не думав, милий,
Коли порветься та тоненька нитка,
Де щастя ми нанизували спільно
З тобою рік у рік, і день у день?
Коли не стане вже у неба сили,
Триматися так високо й зенітно,
Коли воно утомлено і щільно
Нам на серця і голови впаде?

Ні ти не думав. То тобі й не страшно.
Не думати- не боляче й не жаско,
Не придивлятись- то біди й не видно,
І взагалі, ти не клаустрофоб...
А я збираю вогкість неба в чашу,
А я міняю ниточку на ліску,
А я тримаю, бо каріатида
Високе небо, не упало щоб...