Іще одна доба стікає за добою,
В очах струмить журба, та образи юрбою.
Торую в самоті розкопану дорогу,
Що маю на меті? Що вигулькне з-за рогу?

В руках тримаю світ - та стало не цікаво.
Кому складати звіт? Чиє на світі право?
Чи розривати суть, чи здатися без бою?
Чи ж вийде повернуть до себе світ тобою?

Странными, странами, старыми рецидивами,
Всеми ивами, стянувшими твою шею,
Девочка у метро прижалась к Васильеву,
Повторяя: люблю, люблю…
Всё лето и утро одета лишь в сигарету,
Застыла кардиограммой в мамином зеркале,
И подруга над домом летит кометой,
Чтобы вытереть ей слезу.
Солнце на кухне скучает о прошлом лете,
Август едет домой, вцепившись в минералку руками,
Хрипит: «Как же я сдал за эти праздники.
И что снова придумать маме?
Что любовь это не чувство, а имя?
Что она слила себя всю в каментах?
Что ещё одну столицу смыло цунами?
Пока ты кормила кота стихами.
Что девятиэтажки не удержали небо?
И меня прижало плитой к кровати,
И я кричал, что меня любили!
Бросая в небо тетради.
Что всё это - ей, до последнего слова,
Хотя и смешно уже, конечно,
И со всех выживших телевизоров,
Ты смотрела всё так же нежно.
Потому что запоминается самое последнее.
Не считая выжившего ди-джея.
И я точно запомню твоё дыхание,
Как и помнил до этого прежде.
Потому что самое последнее это – ты.
Даже если я и скажу это очень пьяным.
И я вызову сейчас такси,
И не расскажу о тебе маме».

Знущання тиші розриває груди стуком.
Тривожно, наче в пошуках нещастя
Лунає голос внутрішній зі звуком
Старого метронома. І воздасться
Добро добром на небі… В підземеллі
Тунелі випечені ріками лавини;
Болить душа із німим криком аж до стелі, -
Гріха укус, немов скаженої тварини.
Втомився глузд від божевільного нашестя
Про все на світі марити у тиші.
Блукає в пошуках у серці атом-щастя;
Думки забились в нори мозку, наче миші.
Тремтячий дотик когось схожого на диво,
Немов пір’їнкою крила торкнулось слів,
Які порушили цю мертву тишу. Криво
Долі вогонь горить від змінності вітрів.

Він цілував отруєні уста,
хоча й не знав, що то таке – отрута.
Він був у неї, як в ланци, закутий,
коли прийшли у чорному біда
й спокута.

Його любов була убита СНІДом.
Він був самотній, хоч і не один:
була сім’я і друзі, були сни,
в яких і в нього є дружина, діти,
пісні.

Повз душу, переповнену дощами,
прокотять лунко грози і громи,
і ти один. І знову до мети
залишилось терновими кущами
іти.

Кохання – скарб, а от твоє – безодня.
Хоч донедавна все було, як слід,
і всі жінки твої були б, якби ...
Ти ж вилив душу – змайстрував самотність
собі.

Тепер довіку цей тягар на плечах.
На знак біди схили терези днів.
На гнів не перетворюй власний спів.
І від ганьби тепер одна лиш втеча –
у сни,…

…де все не так, де радість на обличчі:
там щастя, там навіки дні ясні,
і сонце, і кохання, і пісні…
Там любі очі,
що принесли СНІД.

березень 2000 р.

Мамі
1.
Не ждіть мене, мамо.
Я пішов шукати сонце
за далекі діброви,
за гаї вечорові,
до святої води,
до своєї біди…
Знайте, мамо,
і не журіться:
я повернуся,
але тоді,
коли на ваших вікнах
зійде роса,
коли зросте у волі
моя душа,
а барвінком
встеляться роки,
споришем
завесніють зірки,
тоді, мамо,
коли знайду свою Пречисту,
свою любов,
своє сонце.
Знайте, мамо,
якщо мене довго не буде,
значить, я усе ще в дорозі.

2.
Шукав я довго, всюди обійшов,
стер три десятка добрих підошов,
скошлатив душу, сплюндрував роки,
забув, що знав. І віднайшов таки:

Вона була прекрасна, наче сонце!
Я думав: “Ось вона, її шукав.”
Я ладен був у жар ступити босим,
життя пройти із нею на руках.

Та раптом на устах її огнистих
відчув ганьбу, чи насміх, чи то гріх.
І важко зупинитись. Але зміг.
Пливи, таврована горгоною, Пречиста.

Я був несамовитий, як гроза –
і з ока покотилася сльоза.


3.
Здрастуйте, мамо.
Я знову тут –
Ваш блудний син.
Мамо, я довго шукав,
і від того багато страждав.
На колінах у Бога благав
віднайти, що так щиро чекав.
Мамо, якби Ви знали
скільки горя у світі!
Але ж Ви знаєте.
Мамо, якби ж то Ви відчули
все те, що і я!
Але, напевне,
Ви відчули не менше.
Мамо, пробачте мені
все, що зможете.
Я обіцяв повернутися тоді,
як знайду своє сонце.
Мамо, я знайшов його,
але для цього, як виявилося,
не варто було покидати
рідної домівки –
Ви завжди були поруч.
Мамо, то Ви,
Ви зігрівали мене
своєю ласкою-щедротою,
Ви рятували мене
від смутку і горя.
Але вибачте мені, мамо,
ще раз –
я люблю Вас,
але несу свій хрест,
зі мною вірний друг – пес,
і сам я, мов пес,
принаймні, теж без
долі…

березень 2000 р.

Зимно-зимно, маленька. Зігрій.
Я так хочу відлиги у серці.
Мені важко дивитись у денце
наших днів.

Мені гірко від кольору снів.
Чом же яв чорно-біла і терпка?
Я розіб’ю укотре люстерко
своїх мрій.

Меркне тиха схололість полів.
І з’являються в темряві ночі
сни такі: і звабливі й пророчі –
рятівні.

І крізь скельця заморених днів
я все бачу і чую, і хочу
розповісти про тіло дівоче,
оповісти про душу її.

лютий 2000 р.

Перевірте на СНІД мої спраглі уста,
розчиніть мою душу крізь очі –
в них самотність і сум, спопелілі міста,
в них – забуте тобою, пророче.

... Єремія не плаче, Горгона – сліпа...
Все життя – забуття – міфотворне,
лиш із вен до небес витікає ропа,
але сили тяжіння – незборні.

Повертається все: із землі – до землі,
твої пальці з моїми злилися.
Ми з тобою, кохана, ще поки живі,
ми з тобою ще тільки знайшлися.

4 листопада 2003 р.

Там, де Лета, витікає з Полтви,
де бруківкою прогулюються сни,
і поети досі вірять слову,
де іще нестворені пісні
вже звучать. І їх мелодій дивних
не збагне допоки ще ніхто,
раз на вік відгулює весілля
сивий дух посивілих епох.
Він відкине костур, стрепенеться,
поплює на свої мозолі
і у танці дикім понесеться
по закаменованій землі,
щоби знов у вічності розтати
і прийти тоді, як ув очах
всіх, хто ще чекатиме розплати
згасне страх.

2 листопада 2003 р.

Свіжо-осінній Lemberg
освячує літня спека.
Він вірить у прохолоду
і розмаїтість дощів.
Він увійшов у Европу,
вічний коханець-Мазепа,
без метушні, та з пристрастю,
ніжно, бо так хотів.

Він, мов Нарцис, Казанова,
поглядом спопеляє:
навіть і pękna сусіда
цноту залишила тут.
Діти її приходять,
знову і знову вертають
на старовинні площі
між не-своїх споруд.

Львів на це не реагує:
"Хай собі буде, як буде", –
тільки б сонця не згасли
в чорних його очах.
Інше хай буде іншим,
хай по усіх-усюдах
славлять Його чи ганять,
вгадують сенс і шлях.

Знаю одне (і сумнів
серце моє не тривожить):
кожен, хто вірить у щастя,
мусить тут бути хоч раз,
щоби під шум падолисту
очі свої зволожить,
щоб у душі залишити
цей неповторний час.

Доста-осінній Lemberg
вже обіймають зливи,
Він поринає в холод,
багряно-брудну каламуть.
Він уже бачить сиву
тиху стареньку зиму,
та між рядків читає
весен майбутню суть.

9 жовтня 2003 р.

Анатолієві Миколайовичу Добрянському
Як приходить на землю вечір,
розквітає пора відчуттів,
без зайвого галасу, слів,
без фанфар і оркестрів.

У очах прокидається вогник,
сірим полум’ям дихає час.
Він приходить поволі до нас,
прохолодний на дотик.

І у кожного далі інше:
гарячіше або спокійніше,
чи й не так.

А над світом заплачуть дощі,
щоб збудити у кожній душі
переляк.

17.02.2003 р.

Прагнучи жити цікаво,
радіти буттю,
друзям,
дівчині,
іншим,
неодноразово натрапляєш на стіну
подекуди нерозуміння,
а іноді (що гірше) –
недовіри й неприязні.

Збудовуючи плани на майбутнє,
згадуєш конструктор "Lego"
і розумієш: не допоможе –
життя не конструктор,
життя – це життя,
життя – це почуття,
а почуттями оперувати важко.

Тому, аби жити цікаво,
заплющуєш очі,
йдеш наосліп,
натрапляючи відповідно на тверді стіни,
оминаючи їх непоспіхом,
набиваючи ґулі.

Справді, життя набуває небуденності,
лише...
страшно очі розплющити,
аби (раптом) не виявити,
що навколо, як завжди,
чотири сірих стіни.

11 жовтня 2002 р.

Я Вас любив. На білих простирадлах
залишивши від любощів сліди.
Я Вас любив. І сніг нам не завадив
іти удвох між сонця і води.

Коли зі сну прокинувшись невчасно
я допиваю каву з Ваших вуст,
знаходжу щастя, справжнє вічне щастя,
позбавлене облуди чи розпуст.

Я Вас любив, і з Вами бути мушу,
інакше — тільки тіні за вікном,
яке забите навхрест. Не порушу
своїм холодним словом цей огром.

Прийдуть наступні, перекреслять "нині",
спростують час і створять свій, новий.
Я вірю. Ні, я хочу, щоби зміни
не зачепили наших спільних мрій.

Їх залишивши нам обом навіки,
щоб кожен раз, коли приходить день
Вам цілувати скроні і повіки,
співати Вам улюблених пісень.

Я Вас любитиму, аж доки не здригнеться
у Вашім серці стомлене "прощай",
я Вас чекатиму, а раптом повернеться
в моє життя передзимовий рай.

11.10.2002

Вбивай у трунву цвяхи.
Вбивай себе в собі:
із запалом, відверто, божевільно.
Коли відходить травень,
коли горять мости,
з’являється молитва перевтілень.

Оскаженілий мозок
до решти, до межі
незнаного відтворює свідоме.
І цей осінній ранок
спалив тебе в собі
і затулив розпечені долоні.

Повстань. Стули уста.
Залиш останній крик
в собі. Заворожи. І в акварелях
осінніх молитов
переступи за гріх
і перетни одвічні паралелі.

26.09.02.

Завтра буде полин обростати могили поетів,
і останні слова пам’ятатимуть зорі одні —
більше нікому буде. Бо решті захочеться злетів.
Люди завжди — де ліпше, а ліпше, як завжди, в лайні.

Поміж снів і прокльонів, оскаржених і убієнних,
між замацаних лярв, просмерділих цирозом бомжів
раптом все зрозумієш: навіщо блукаєш щоденно,
і чому тчеш полотна з уривків проказаних слів.

Ти не хочеш повтору. Трагічне тобі остогидло,
як зіпсуте вино, заяложений тост „за любов”.
Мріяв завжди про те, щоб у щастя вступити, як в зливу,
й душу геть обталапану випрати в нім заодно.

Не досяг, не діждав. (Хтось подумає: „Може, й на краще”).
Не дійшов. Не пробачиш довіку цього сам собі.
Загорнувшись в туман, допиватимеш з денця у чаші
решту спогадів і найсолодших нездійснених мрій.

16.08.2002 р.

Все починається, як завжди, з-поміж терня.
Між слів і фраз прояснюється суть.
Але про нас тепер — ні слова всує,
мовчати краще. Ми померли. Стерні
свого життя до решти не пройшли.

Проймає вітер. Перестигла ніжність
в руках стискає ще дитячі сни.
І заповзають в пазуху вони,
і гріють душу, залишають вічність,
торкаючись незрячої струни.

І раптом — фініш. Прикро й досить нагло.
Хто біг, спинитись не зумів — упав,
лише один задумано стояв,
дивився ген за обрій тихо й спрагло.
До зір вже не дійти, тому помалу
він трави цілував. І зник між трав.

14 серпня 2002 р.

Було спочатку:
і сонця, і ночі,
бажання ще не втілені у справи.
І все давалось. І серця дівочі
поганина-мене у снах пророчих
шукали, а знаходячи — чекали.

І мрія вже на відстані руки...
Але регочуть збуджені повії.
Наш час минув. І перейшли роки.
Лиш кола на воді, а не вінки,
що їх дружини по воді пустили.

Пора прощатись, час усім прощати.
Минають сни, зникають у очах
блакить і правда, тільки тінь розплати
уже з’явилась. І тепер діждати
і вже збиратися — адже неблизький шлях.

Ми манівцями блудимо до неба,
шукаємо когось, ждемо чогось.
А вічне — завжди поруч, лише треба
уміти бачити у маячні Ереба
тьму-темінь ночі і яскравість сонць.

27 липня 2002 р.

Прибульці й аборигени ніколи не розуміли одне одного

Ми спізнались з тобою не вчора,
Ми шукали тепло в снігу,
ми були разом, коли всі казали, що це неможливо.

Якось мені це теж видалось неможливим...

Дні продовжували йти,
а я — мовчати.
Твоє запитання залишилось без відповіді —
цупке повітря наповнює внутрішньолегеневий простір
залишками снігу, який ми так і не зігріли.

Гидко розуміти, що прокинешся за півгодини,
а нічого не зміниться —
твої клопоти залишаться дрібними й непотрібними.

Все це так...

І тільки я, обталапаний, мовчу в хустинку,
чекаю чогось, напудивши на черевик колєґи,
регочу, блюю філософськими ідеями й поглядами,
наперед знаючи, де і що втратив.

Коли б порозумілися!..

червень 2002-го

Якби собаки вміли говорити,
поети стали б зайві
14 травня 2002 р.

Нащадкам залишимо шум дощу,
пошуки щастя, снів шарудіння,
між сторінками книжок — тільки тіні
вигнаних з раю; ... на стінах сечу...
19 квітня 2002 р.

Ніколи раніше не пив кави,
ненавидів її смак,
не любив її запаху...
Але минув час —
тепер я насолоджуюся,
п’ючи її
маленькими ковточками
з твоїх уст.
10.04.2002 р.

М.О.
Твої повіки на моїх устах,
Волосся заплітається в блакиті
небес весняних. І сміються діти,
і гарно нам, і добре-добре так.

Ти знову поруч мене. Не згасає
вогонь в твоїх розчулених очах.
Моє маленьке сонечко, я знаю –
з тобою щастя, іншого – ніяк.

Твої повіки на моїх устах,
я засинаю, поглинаю, вкотре
шукаю віри, впевненості – доки
ЖИВУ, а не існую – саме так!

18 березня 2002 р.

У спеку липневу, в хурделиці січня
Вірніша за друзів, яких не зустрінь,
Тобі слід у слід викроковує звично
Слухняним і жвавим собакою тінь.

Скрадається нишком, вперед забігає,
Стрибає, пустунка, зі стін на асфальт
Чи грається в жмурки із друзями в зграї,
Сховавшись за підмурок в сірий базальт.

У час вечоровий, як ляжеш у ліжко
Та, очі стуливши, у сни попливеш,
Вона позіхне, пововтузиться трішки
І поруч клубочком умоститься теж.

Але не засне – цілу нічку на чатах
Вона проведе пастухом сновидінь
І буде примари лихі відганяти –
Найкращий твій сторож під назвою тінь.

Пісня студентська
Усерці щемить,
Бджілкою в минуле
В студентство летить.

Студентські роки
Їх не забути ні,
Студентки чорноокі
Досі сняться мені.

Олег із Омська,
Ваня із Томська
Не згадаю усіх я,
То була дружня
Студентська сім'я.

Не зітруться ніколи
Із пам'яті ні,
Де же ви друзі,
Колеги мої?

Пісні лунали
дзвеніли бакали,
Роки і кордони
нас роз'єднали.

Хотілось би знову
По Омську пройтись
За столом Студентським
Нам знову зійтись.

Налити бакали
випити до дна.
Дружба студентська
буває одна.

Я на першому з’їзді Руху
Мов побачив розпластане зло.
А колеги побігли щодуху
За посадами. Їм повезло.
Не одному такому поету
За словесну трибунну вендету
Дуже добре дали під аршин:
Від центрального комітету
До бюджетного комітету,
І прославились на планету
Табунами халявних машин.

Усміхалися кривоусті,
Безголосі ревли до звізд.
І поділені стали у Хусті:
Став стозвіздим карпатський з’їзд.
І з’явилася правда гола,
Що не треба її, лиш бренд...
Не оплакуйте Чорновола:
Не робіть із мерців легенд.
Ніби створюють під комету
Вічне небо, а ждуть її...
Але вигнали з комітету
Чорновола таки свої.
Отаманщина загуляла
Під парламентський кулуар.
Але першою так і не стала
Та звізда, що злетіла до хмар.
Крутиш мати – пішов в дипломати,
В демократи гребе сексот...
Але й нині посміли зламати
Ми неправду, бо ми - народ!
Ті, які на трибуни влізли,
Поділили і місяць, і звізди,
Але й це нам дано було...
Наче видко: Дніпро – не Вісла,
І сто партій поділять крісла,
І заплачуть: не повезло.
Не трибуни – церковні клироси
У Верховній Раді тепер.
Але діти давно вже виросли
І свободи дух ще не вмер.
Страху піт із лиця утерши,
Козаками стає дітвора.
Так колись піднімалися перші,
Як піднятись прийшла пора.
Тільки десь погубились поети
На розпуттях великих доріг.
Златоусти ідуть в комітети,
А літкритики ділять бюджети,
І країні вже не до книг.
Але знову встають із туману
Ті, найперші, здолавши страх.
І свобода іде з Майдану
На вітрах, на семи вітрах.
Українці – красива нація,
Нам чужа затрапезна стагнація,
Рве до бою великий дух,
Оживає великий рух...
І мальована асигнація
Не замаже утрат і скрух.
Наші діти від ранньої рані
Доростуть іще до зими,
А не ті, що були на Майдані
Після ордена від Кучми...

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

Правили варяги тут і вікінги,
І жили, як Цезар повелів...
А народ збирається на мітинги
І чужих не хоче вчителів.
І своїх народ уже не хоче!
Тих, які вели у вічний бран.
Але й крові нам не треба, хлопче, -
Не для того вибухнув Майдан.
Українці з еллінськими торсами,
Чи на те свобода нам дана,
Щоб іти Боженками і Щорсами
Під козацькі стяги Богуна?

Горла позривали за свободу,
І тепер нам хто затулить рот?
... Але той, хто вийшов із народу,
Більше не повернеться в народ...

На відстані дотику небо сурмить,
Гармонія ночі й холодного світла.
Ти чуєш мене, ти зігрітий в золі
Останнього в цьому столітті боліда.

Сліди – наче птах, б’ють на сполох, коли
Розхристане серце, а дім - під вербою.
Та оливо мчить, залишаючи слід
У тілі, що попелом стане й водою.

Прокляття землі. Безпорадність імли
Штовхає у море квіток променади.
Кого залишати збираємось ми
Де небо – на сполох, а ми – на заваді?

2000 р.

твій поцілунок – не серпневий ранок
теплом зігрітий скошеного сіна
повітрям заколисані дерева
на тлі ліанових сплетінь
твій поцілунок – щось казкове
як гра джаз-банду із чикаґо
на місяць зболене волання
збирати сік солоних вуст
чи справді звичний поцілунок
як зорепад поспілих яблук
твій сад духмяний як екстракти
давно вже зібраних медів
але невтримний шлях до сонця
не будь-коли
лише у серпні
й вуста налиті як сто яблук
і твій прощальний поцілунок

1998 р.

Йому наснилося, що він чомусь не той:
Антихрист, Бог, поет а чи герой?
Горінь завчасних схоплені видіння.
А він не звик коритися й брести:
Крізь мляву сутність – сенс у боротьбі
За волю спраглих у війні із тінню.

На помаранчах східної ріки,
Де промиваються і злато, і мізки
Тим алкоголем, що, мов вітер, свище.
Але є сад, в якому ми були,
І поле те, яке і нам би перейти
Тим бездоріжжям знов до роздоріжжя?

В зеніті день, але підступить ніч,
Йдемо вперед крізь зради літ й сторіч
О камо грядеши Ви, сутність неозора?
Минеться сон, немовби плин води,
А ми були завзяті й молоді,
Коли торкалося лиману море.

Мені колись наснилися вовки,
Які бредуть холодними стежками.
Я ж – у човні, й весни життя роки,
Пречиста сутність танців під зірками.

Зимових днів ововченість доби
Несе до хати несвободу слова.
О Господи, врятуй і відведи
Від ранку долі зголоднілі лови.

Розкутість рук усміхнених доріг,
Плечистість вій, захованих у пасма.
Прикутість тіл, утома рук і ніг,
Лиманна мла, зимовість непогасна,
Затертий слід крізь млу і далечінь,
Піти туди, де морем пахне тіло...

...Спинився час у долі на плечі,
І все немовби відпалахкотіло.

Українське слово
стати на захист
завжди готово!

О тим, Чужомовним,
Що нас зневажають.
Нотації з Росії
Про мови читають.

Є у нас слово,
є у нас мова-
себе захистити
завжди готова.

В кого наша мова
На язичку низько,
Плачі за російську,
Росія же близько.

Їдьте панове
Учіться в Росії,
Російської мови.

Всякі сімгненкі, вітренкі
Нас подолати
кишки тоненькі!

Як при владі -
Крадуть міністри,
Як ідуть від влади
Треба відповісти.

Знаходять притулок
В матушки Росії.
Хто отаки насіння
В Україні сіє?

Росія приймає
Усяке сміття.
Їм на Україну
нема вороття.

Хочу запитати
Українські люди,
Звідки в нас беруться
виродки - юди?

Збираємось разом,
Мальвіни, Офелії, сестри,
на чарівній
гвинтокрилій фанері
ще встигнемо до сієсти,
полинемо звідси
назустріч
фіордам, Тибету, Сінаю,
до раю далеко,
ближче до краю…
і нас, нетутешніх,
на розі вітрів
заколише
і віднесе на плесо світів,
де тиша…
а потім ми вип’ємо море,
і, сіллю наповнивши
шкіру, легені,
прозорі
патерни дихальні,
забудем, як шкрябає горе
по срібній струні
на тілі
viola d’amore…
А люди внизу –
зеленоокі та сивоволосі –
долоні складатимуть
човником:
«Пінгвіни летять –
скоро осінь…»
…………………………….
І буде день сьомий…

вечеря
їх дванадцятеро
і тіло жіноче усім до смаку
може варто зачекати
поки сонце стать змінить
бо саме вночі
бутони жіночих тіл розпускаються
а всі сомнамбули ідуть у Рим

із приходом осені
змінюється колір листя
колір очей
і навіть на дотик
усі ми шершаві та
залежні від вікон
бо саме вночі
вікна розмовляють між собою
вікна туляться обличчям у ніч
і по-материнськи виглядають ту жінку
на якій вечерю подавали
бо хоча вона й струсила з себе
усі крихти та родимки
все одно несе додому
непроявлені знімки в очах

Я видихаю
Повітря,
Замкнене в простір-
Дивний маленький
Всесвіт.
Круглий,мов булька...
Це нескінченна
Палітра,
Де кольори перемішані
Так,щоби з розуму
Звести.
Бульки кружляють
Настирливі, наче...
Бажання?
Все переплуталось,
Поруч мій подих
Літає.
Мильні емоції
Мильне(чи чисте?)
Кохання.
Булька,якої
Лиш пару секунд
І немає.

Які новини? Коли випаде сніг?
Коли спиш, про що бачиш сни?
Хто завтра вийде за грань?
Хто із нас "інь", хто "ян"?
Запитання не потребують
відповіді.
Їх не чують.
Витрушую попіл.
Складаю бінокль
у футляр -
видимість нульова.
То що, буде весна
на сонце і дощ рясна,
на квіти і зелень?
Чи знову встелим
Всесвіт позавіконний
килимами мрій?
Думок несезонних
рій...

2008

Краплями з неба сіється сум
в вічну прогірклу землю.
Руки здіймаємо – і у росу
теплу…

Молимося, наче перший раз –
прОщення у долонях.
Сонячну гриву здіймає до нас
сонях.

Хто може знати, як і коли
щастя своє знайдемо?
Думати нІколи. Треба іти.
Йдемо.

2008

Колокол треснул, осыпались звезды
В тихую зелень пруда,
Утро настало ни рано, ни поздно –
Как всегда.

Луч в луч заговаривать Солнце,
Час в час изживать эту боль.
Свет свят пусть всегда остается
Даже, если черен, как смоль.

Жуй, жуй, пережевывай сплетни,
Взгляд из-под лавки, да мордою в грязь,
В землю зубами вгрызайся под плетью
Жидких небес, что смотрят сквозь нас.

День в день расплетает мне косу,
Метит меня раскаленным крестом,
И никаких больше планов на «после»,
И никаких больше дел на «потом».

Это не страшно и это не ново,
Как Созидания вечный закон.
Это – как кровь, та, что в землю уходит
И проступает на ликах икон.

И ни к чему этот скрежет зубовный,
Жалость не в тягость – я больше плачу.
Колокол треснул – осыпались звезды,
Вечер настанет – и я улечу.

моя кімната схожа на твою
але тебе немає у кімнаті
і я не можу слово упіймати
потрібне мовби голос – солов’ю
мовчатиму застигну на краю
не потурбую радників арбітрів
оголеного дроту не збудити б
не бовкнути б знічев’я “ай лав ю”

Перекошені двері, скрипучі і давні, як світ,
Вас точили роки і хитали минулі події.
Вас гойдало дощами і сипав під очі вам сніг,
Рахували ключі перехожі вітри і завії.
Відчиняли у щасті усім, хто шукав простоти,
Зачинались, коли хто непроханий стукав у серце.
На одвірках – повітря. А нам – поза часом плисти.
На завісах тремтять перебуті години без сенсу.
Чи весь сенс, що родина змужніла тут спершу моя
І тепер на замку тогочасні розмови повисли…
Та жива іще клямка від дотику пальців, і я
Обігрію себе кожним скрипом оцим ненавмисне.

Я тебе виглядатиму серед мелодій ефірних.
Доки настіж відчинені вікна і двері кав’ярень.
Ти до мене ступатимеш. Білий метелик допіру
Твої пальці у тиші шукав і до вечора марив.
Обніматимеш пристрасно, захват у горлі зав'язне…
Я тобі посміхнуся іще до новітньої ери.
Твої плечі торкатимуть серця. І лампа погасне,
Засинатиме сонце у квітах, при вході в печеру.
І на відстані подиху білий метелик відчує
Твої руки, що сходять щовечора з теплого неба,
І за стінами місто мотиви щасливі почує,
І, упавши між листя, чекатиме ранок на тебе…

Глянь! Мрії сідають.
Минуле їм грає
І співає час...
Погасли надії,
Бо той, хто їх сіяв
Відійшов від нас.

І тихне незнане
Не діждавшись рана
В кімнаті своїй,
Де вікна закриті,
Шиби не помиті,
А на зовні гній...

Знай про це дитино,
Що роки проминуть.
Відійде життя...
Будемо без тіла...
А мрії на крилах
Понесе душа.
20.06.2008р.

розійшлися діти,
залишилась мати,
нікому на старість
водиці подати.

Нікому сорочку
біленьку вдягнути,
Як же матусі
На старість то бути.

Загляне в віконце
Не видно синочка,
А може прийде
невістка, чи дочка.

Із ранку до вечора
Сидить у віконці,
Сльози Старечі
сушить на сонці.

Добре тій зозулі,
Що дітий не має
за ними не плачі
і горя не знає.

Яка ж дурепа! Ткала і порола,
Порола, ткала і порола знов…
Задавнена, задавлена любов
Текла між пальці ниткою спроквола,

І знову коло. Вже двадцяте коло…
Не довершиться, Господи, ніколи
Це полотно – безмежне, нескінченне –
Триклятий саван. Не йому. Для мене.

Бо – божевілля, як меди, тягуче,
Бо – голос серед ночі точить, мучить:
«Твоє чекання – то гірка облуда.
Повернення не буде. Бо не буде».
……………………
Бо спогади непевні та солоні:
Змагання з бігу… Переможцю – приз.
На старт, увага, руш! Біжать, як коні.
Я – замість кубка.
Переміг Улісс.

Він… не мене хотів. Хотів Єлену.
Її усі хотіли. Золота!
Палала Троя – села і міста –
На честь сестрички. Та дісталась та –
Інакша. Тиха, як трава зелена,

Як качечка, як пір’ячко… Весілля,
Офіра тіла (серця і руки).
…А він пішов – як в магазин за сіллю.
…А він блукав – віки, віки, віки…

Його боги в свою рулетку грали
(На нього – Всесвіт, а на мене – сто
Безсонь жалючих виставили жала:
Порола-ткала, знов порола-ткала,
Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто.)

Вода і небо. Дика хитавиця.
А перед очі – нескінченний ліс
Чужих кобіт, яких кохав Улісс…
А поміж них – Цірцея білолиця –
Сім літ провів в полоні чорних брів…
Ах, так, звичайно, волею богів…

…Ти з нею ще……
А я тихцем покличу,
Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі.
Про втому, перестояну в журбі,
Бо не говорю. Бо слова – як птиці,
Немає віри їм… Немає віри…
Рука і серце – то моя офіра,

Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою
Прохромиш женихів… Який шашлик
Із ворогів, що в дім твій увійшли
Та мали наглість милуватись мною!
……
Господар повертається! Вітає
Його собака, нянька, вірна челядь,
Земля, трава, господа…Там ще та є…
Ну, як її… Ну, з нею нам постелять…
…
Стара олива проросла крізь тіло,
Коріння лізе, сплутується ніч,
Немов клубок… За іменем поклич,
Впізнай мене у шарварку облич,
І ранок – білий.
І волосся – біле…

А ще – життя пройшло, як не було,
А ще – сухе, аж кришиться, зело,
Що вчора квітло – як любові знак…
………………………………………
Проклята вірність галицьких Ітак…

Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Своїм мовчанням
(що за лихо?),
Ти оглушив мене…
Ой, люди!.. –
Кохала, вірила…
Що з того?..
Тепер я – однокрила
ПТАХА…
Покинула. Пішла…
Лишила
Щасливі сни
Під спільним дахом…
Буяла пишно
Цвітом ружі,
І марила
Сімейним раєм…
Та стали ми раптово,
ЧУжі, чи то чуЖІ? –
Уже й не знаю…
Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Нехай тебе минає
Лихо –
Колись були ми –
Рідні люди…

Навіщо мірять еталоном
Людські учинки і слова,
По писаним жити канонам,
Закривши очі на дива?
Ви боїтеся вирізнятись,
Виходячи за краї меж,
Собі й навколишнім зізнатись,
Що ти по іншому живеш.
Хоробрості невистачає,
Щоб супречити юрбі,
І дух слабкий того вінчає,
Хто кабалу сулить тобі.
Бо легше жити по вказівці,
Аніж шлях власний торувать,
За чабаном брести, мов вівці,
А що попереду - не знать.
З дороги боячись зійти,
Себе втрачаєте частинку:
Вам на дорозі не знайти,
Ніколи, вічності пилинку.

Ядерна ніч вибухає щоразу дужче.
Як в саркофаг, загортаю у попіл мову.
Хочеш, забуду?
А хочеш, згадаю знову?
Те, як ховали у сніг обгорілі душі.

Ядерне літо.
Зима?
А було спекотно...
Воду цідили, а та зі смаком урану.
Хвиля ударна, імпульс магнітний.
Рани
світлом стікали.
Модерні брудні полотна

(Бинт, радіація).
Мрія – зелене поле.
Морфій від болю, спогад невиліковний.
Сон – це каміння... біле, важке, коштовне.
Дихаєш.
Кисень легені приємно коле.

Шпаги, кріси*, пістолети: з дошки – крок один до злету.
Відцвіте і кане в Лету
квіт рожевих сподівань.

Темне дно – на нім русалки: диким хором кличуть палко;
ризикує на кавалки
розвалитись голова:

шуму, лементу і гаму - забагато - Бог із вами!
Небо біле з хоругвами,
кінчик леза поміж пліч -

«Уперед. Пряміше спину.» - без угаву, без зупину….
Втявши страху пуповину,
ранку припекти в золі,

ще живій і ще гарячій. Дзьоб у скроню – хижо кряче,
вістить біди і невдачі,
наче ворон, какаду,

ніби кішка, кігті точить. Відведи цю чашу, Отче,
Бо, гляди, і виїсть очі
паща моря, на біду…

Як піратські посіпаки - жваві хвилі у сиртакі.
Капітан з рукою-гаком.
Відчай – ніби крокодил -

плине, дихає на п’яти.. Серце, тільки не боятись.
Прапор-усмішку розп’ято,
а в утробі – дзвін годин.



*КРІС, креса, ч., зах. Рушниця.

Стоїш зрошена та закривавлена,
Зібгана,ніби квітка.
Маленьке дівча промовляє - вава,
А я в півголосу - звідки?
Хоч ти собі плачеш мала і тиха
На кожній уявній стації.
Якось важко за тебе дихати
Із розбитим коліном вранці.