У неї проблема і я не без неї,
та наша d-lema кричить в висоту.
Для чого ми маємо різні ідеї,
якщо ті проблеми стоять на виду?

Ота вся стіна нам-стоїть перепона
і я перед нею, не бачу причин,
Бо та уся гвардія перед законом
зробити не може найменший прорив.

Закони - то вулиця - інша проблема,
бо вулиці різні на твоїм шляху.
Ліхтар засвітився. Немов панацея
зіб'ють і його у житті,на яву.

І твою ідею загасять по тому,
бо знають:вершини достойна вона,
тож ти не зважай.Течією такою
плисти варто їм.Адже ти не така!

Вже качки кружляють
Над замерзлим ставом
І збирає осінь
свій останній жмут
Нахилюсь до тебе
І слова злітають
Із слабких відкритих
І невинних губ.

Заступає вечір
Як на диво ранній
Ледь хитає вітром
Занавіс вікна
За таємним світлом
Відчуття незнані
Тиша, а між нами
Лінія скісна.

Хоч не осінь - весна; похмуро
Блима місяць в оточенні скель
На порогах, ніби на мурах
Кольорових снів акварель.

Все либонь зачаїлося зляку
Весна теж відбирає слова
І мовчу я крізь тишу і мряку
Слово в синій туман улива

Розібрався місяць догола
І не стало його зівсім
Ти сьогодні сумна і квола
Бо це я розчинився в нім.

Духм’яно пахне терен і полин,
туман ранковий розіслав вуаль,
звиває Серет диво-серпантин:
крокує літо понад берег в край.

Сюркоче коник дзвінко серед трав,
Немов на скрипці виграє скрипаль,
промінчик пробудився,мов й не спав-
розсипав поміж росами кришталь.

Здвигає ніч оскорблені долоні
На збубнявілу синь.
Примарноока, кинь,
Досотуй павутину охолонну.

Весниться в світі, з душерани
Не кров тіче, не красноводдя, а
Імлиста хлань. Як бумерангом
Вертаю, бо притертий до ярма.

Твого ярма. Тримайте верболози,
Бо зашуміли в сни,
Бо п’яної весни
Окрильний стрімношал спиняють в поковз…

Все пропиячене весною!
В усім – багряноносий Вакх-пияк!
Розлитий хміль передспокою
Перевертає світ на абияк!

Не дожидаюсь – світ не лусне.
Його ще кріпить клей міцний.
І клей той – сплутане і русе
Волосся п’яної весни!

І кожен день – кінцем б для світу,
Аби не та весна п’янка!
Та світ стріча її, привітну,
Відкрито, щедро, з копняка!

Йому суддя – весна пропаща,
А в поминання – солов'я
Печальна пісня в темних хащах
Протяжно й голосно луна…

Загинув світ. Іду на прощу.
Весні ж промовлю: «Ось, суди.
Цей світ віджився, цей все трощить.
Зачни собі нові світи…»

Что такое? Вот напасть –
Не подняться, не упасть,
Счастье чье то не украсть…
Что такое? Вот беда –
Нету пользы без вреда,
Нету шага без следа!
Что такое? Не понять –
болью душу не унять…
Я соврал бы… Не соврать…

В небесных глаз пустые ведра
Я с вожделением взгляну.
Увидев там свой лик ободран
Я тяжко, горестно вздохну.

Смотрю — в воде зеркальной лужи
Опять мой облик отражен,
И мне не ясно — чем я хуже,
за что людьми уничижен?

Так что не так? Вот рот…, улыбка!!!
Ах, да, забыл, сейчас сотру…
Не к месту радость в мире зыбком —
Уместны слезы на ветру…

О, Жизнь! Дубовое полено…
Как тяжело тебя нести!
И нож, затупленный о вены,
Готов с ума меня свести.

Несу свой крест нелегкий, вечный,
Несу сквозь ночи мрак и свет,
Но близок рай небесно-млечный,
И близок утренний рассвет!

Я шел, и истекали кровью ночи…
Но я дойду! Дойду туда,
Где тихо-тихо стелются дороги,
Где вновь рождается звезда!

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
А їжаки, що обпились пальонки,
Іржуть в криївці, наче ті огри.
От в’їлись в мозок їжаки –
ПМ-передоза дається взнаки!

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
Змій триголовий переїв нетльонки,
В печеру заховався до пори.
До мене в душу лізе страх,
Бо це вже, мабуть, їде дах.

"Старий ставок. Цикади оболонка
Самотньо плаває ногами догори..."
В очах стовпом стоїть віршів колонка,
А пам'ять тихо проситься: «Зітри!»
Ти догралася, нероба,
Це уже, мабуть, хвороба.

У моніторі думок оболонки
Самотньо плавають віршами догори…

ПЕСЕНКА ОПТИМИСТА
Скажите мне, пожалуйста,
откройте мне секрет-
ну кто же это выдумал,
что счастья в мире нет.
Что всё вокруг не ладится,
что всё вокруг не так,
что мало в жизни радости,
и жизнь сама пустяк?
Скажите мне, пожалуйста,
кто этот человек,
не понимавший радости
и зря проживший век.
Наверное, он в жизни жил
без рек, полей и гор.
Наверное, по жизни плыл
вылавливая сор.
Скажите мне, пожалуйста,
О, дайте мне ответ,
Кто выдумал, что счастье –
Особенный секрет.
Наверное, не раз встречал
Счастливых он в пути,
Чужое видеть он сумел –
Не смог своё найти.
Я вам скажу, мои друзья,
Я точно не такой,
и к этой жизни никогда
не повернусь спиной.
ПЕСЕНКА БРЮЗГИ
Опять не так, и вновь не то,
И всё наоборот!
И даже если сад цветёт,
То этот цвет не тот.
Не так все видят и поют,
И все вокруг не так живут.
И зря они чего-то ждут –
К ним только горести придут.
А я один с умом живу:
Не вижу сказок наяву,
Не жду добра, не строю дом,
Друзей не принимаю в нём,
Живу и не мечтаю,
И от любви не таю
А если вдуматься, то я
Живу на свете не живя,
И цель моя одна – брюзжать,
Зато мне нечего терять.
***
Мы себя не ищем -
себя мы создаём.
К размышленью пища –
О чём же мы поём?

В`язень умовностей. Готовий до втечі,
Тільки не вирішив – підкоп чи небом.
Самому собі видираюсь на плечі.
Хрестик. І хід переходить до тебе.

Нулик замінюєш місяцем повним,
У відповідь вовком завию угору,
Нехай охоронець скаже: “Нескромно!”
І вручить медальку “За непокору”.

Але можна жити, де жити не можна, -
Вичитав це у старóму трактаті,
Хоча теорему підтвердить не кожен,
Бо є чорно-біле, а є – строкате.

Вирок умовностей страчує тишу,
Із власних плечей зістрибну спокійно,
І потім у звіті сексот напише:
“Товариш начальник, він – безнадійний.”

Вiд сходу сонця, до заходу
Солоний пiт ллє на поля
Лице безправного народу,
Селянин, чорний як рiлля.
З усiх чеснот йому терпiння
Вже вiд народження дане,
А з насолод всього одне -
Дружини тепле лоскотiння.
Крiпак чекає кращих днiв
Вiн рiдко суперечить долi,
Хай бог боронить, щоб вiн смiв
Вiдведенiй перечить ролi,
Чи кормчим став нестерпний гнiв
На шляху виходу з неволi.
...........................
...........................
В природи щедрi акварелi
Життя не все в грубих мазках
По iншу сторону веселi
Лунають смiшки по садках.
Де тракт доглянутий на змiну
Глибоким колiям дорiг
Гладеньким настилом пролiг,
Приємну зоровi картину
Ранкове сонце оголить.
Багряним кольором горить
В його промiннi дах покатий
Палацу, витвору майстрiв,
А ясен з грабом й дуб крислатий
Його ховають вiд вiтрiв.
Виразнiй дальнiх небосхилiв
Застиглi мури цеглянi,
В них в'януть квiти кам'янi -
Каскад мистецтв заморських стилiв.
............................
............................
Холодний мармур лiг на сходи
Парадний вхiд - просторий зал,
З порога сяють слуги моди -
Поверхнi дорогих дзеркал.
На стiнах килими ворсистi,
Усюди срiбло i кришталь,
Блищить як перли у намистi
Лякає око хижа сталь
Зловiсних цiвок пiстолетiв,
Козацьких шабель, палашiв,
Султанська зброя й їх пашiв -
Кривий та гострий ятаган
Жорстокий свiдок вбивчих ран.
На кровi жертв набрався сили,
У болi тiл плекав оскал
Племен турецьких меч-кинджал
Копав українцям могили.
Все є у пана вдосталь, все
Найстарший економ несе
З обличчям зовнi шанобливим
Й поклоном зайве дратiвливим
Дрiбно написаний доклад,
Вiдповiдає стисло, влад
Про всi доходи в господарствi,
Як самодержцю в владнiм царствi.

Літом 2007-го
Тоді, коли була жара
Сиділи тоді з Назаром
Писали вірші у Павла.
І фосфор тоді так обпалював
Легені людські і серця...
І ніс він у розум кожного:
"Чи велика це дійсьно біда ?"
А ми молоді і задумливі
Вже той фосфор відчули давно
І про що ми лиш тільки не думали...
І не все нам було всеодно

Швидко зізнавайся! З чого то усмішка
Щойно у блондинки грала на губі?
Як ота патлата, хтива, драна кішка
Сміла при мені всміхатися тобі!
Валер’янки з бромом накупую,
Перукарня зачіску встругне.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки злість аж тіпає мене.

Приспів:
Ні! Ні! Ні! Я тебе не ревную!
Ні! Ні! Ні! Краще — дай, поцілую!
Ні! Ні! Ні! Як подумати міг ти?!
Я тебе не ревную ні крихти!!!


А тепер відверто: що то за брюнетка
Вранці за тобою бігла до метро?
Теж мені, знайшлася фіфа–красапетка!
Ноги — ніби тички, й цицьки — як відро.
Сірників побільше наберу я,
Макіяж по-модному зроблю.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки хату їй таки спалю.
(Приспів)

Ну, а хто така, що зиркнула з приглядом?
Ой, таки зустріну десь оту руду!
Ще й і вихиля своїм кощавим задом,
Ніби та ряба корова на льоду.
Я смачну вечерю приготую,
Манікюр наквецяю крутий.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки очі видряпаю їй.
(Приспів)

А про що, кажи, до тебе цокотіла
Вся така страшна, мов атомна війна,
Бежево–зелено–синьо–чорно–біла?
Ну, таки колись дограється вона!
Всі пилинки з тебе я обдую,
Всю себе парфумом надушу.
Я тебе ні крихти не ревную,
Тільки власноручно задушу.
(Приспів)


Властиво, це не вірш, а повноцінний текст пісні. На жаль, на сайті немає такого розділу. "Співана поезія" - то зовсім інше. Текст пісні - це вірш, але вірш - ой, як не завжди може бути піснею!

Композитор Леонід Попернацький,
Виконує Ольга Грінчук (альбом "Я непередбачена").

В пісні третій заспів не застосований, тут подаю повний текст.

Присягаюся, що ВСІ застосовані в пісні вислови чув на власні вуха від різних жінок!!!

І знов мене агітували –
за віру в Бога.
А за плечима ангели стояли -
та не від Нього.
В той час, коли була я ще малою –
час щироокий,
я чула їхній порух за спиною –
так плине спокій.
Жартуючи вони мене навчали
любити зорі,
думкам дитячим крила дарували –
такі прозорі.
Свої страхи долати вимагали
в лиху годину,
і допомогу щиру надсилали –
через людину.
Я ангелів моїх прозорокрилих
не проміняю,
мені від них відмовитись несила
за шлях до раю.
Вони є часткою Землі живої,
можливо, грішні.
Від гніву я закрию їх собою –
прости, Всевишній.

Боже! Як болить спинá
від державного майна!

або ж

Від державного майна
спúну кралі біль пройма!

Бруд твого цукру - липкі сліди.
Звір скаженіє у клітці.
Закип'ятив мене, посолодив...
Смерть кристалічній решітці.

Не засипай мене білим піском,
Як же ти солодко брешеш.
Тане в волоссі розтовчене скло,
Ти його вже не розчешеш.

Усі твої лярви на 20 хвилин,-
Прозорі півні на палці.
А моя правда - то чистий полин,
Тож краще цукруй свої яйця.

Боюся спати прилягти, боюся спати.
Боюся вранці не знайти тебе у хаті.
Чи вже перейдена межа й міцна опора?
Чи ж знову будеш ти чужа, як було вчора?

Твого волосся шовк м’який такий, духмяний.
Цвіркун вже змовк, співають півні – скоро ранок.
А я боюся сну, боюсь заплющить очі.
Боюсь проспати дивину цієї ночі.

Вона любить себе, кохає лиш кар'єру
ЇЇ вбиває все, про що свідчать манери.
Негода у душі,негада для страждання-
найкраще співжиття,красиве співчекання.
Колись усе пийде, покаже свою гордість.
Вона любить себе,нема покори в слові.
Їй так хотілось йти у ногу із собою,
та тут її життя заплюталось. Кудою?..
Для чого жити так,чому потрібна хвиля
Кохання там нема. Вона-русалка мила.
Лиш хвиля-це ніщо,замало це для неї.
Їй хочеться усе,бо в неї мало віри.
Їй не потрібен "хтось"-вона рада собою
Переживати щось вже втратила охоту.
Та це не егоїзм,це зовсім не оцінка;
вона сама собі; вона-самотня жінка.
Від неї шаленіють,вона-основа тут,
на неї поглядають,а їй байдужий кут
Там глухо та нікчемно-все розуміє та.
Але її надія згорить в останній раз.
І знову усміхнеться,та доля, все ж страшна;
котра покаже знову всі свої 32.
Так усмішка сувора,так, внеї вона є,
вона-дівчина Соня,вона знає своє...

Є дуже смішні речі у житті,
заради них приречений ти жити.
Та іноді здається уночі,
що все даремно, бо не варто пити
чужої крові, яку ти зберіг,
щоб завше підкріпляти свої сили,
але насправді знай,що ти не втік.
Відповідальність породила крики...
Та ти все ж досягнеш вершин
і ти досягнеш статусу і рівня,
який в дитинстві снився всім,
а ти на це прийняв благословення...

Що краще-"щастя" чи "нещастя"...
Такі вже різні поняття.
Я так хочу забрать трикрапку,
але "нещастя"-це життя.
І вам вже чулося сьогодні:
життя-синонім для невдах,
бо тільки ті плювать хотіли,
що "щастя" є поруч нас...
Але "щасливими" не буде
певно ніколи і ніхто;
я так люблю своє минуле,
Але "нещастям" є воно!
Ми любимо себе такими:
у журбі чи радості плачемо...
Тому бажаю,щоб вам сили
"нещастя" в завтра додало!

Коридорами мозку, де спогад, мов хустка картата
(вся полатана сірим) блукає стооке безсоння,
визираючи радість. Холодні спітнілі долоні
прагнуть доторку. Голос тихенько шепоче: „Не варто”.
Бо напевне не знаєш. І очі порожні, як в риби,
І волосся вростає у постіль. Гармонія тиші
Монотонно диктує на вітрі замішані вірші,
Що із димом густим цигарок налипають на шиби.
Чорносокіл печалі стирає з обличчя усмішку,
Осіда на плече, пазурями вчепившись у шкіру.
Що лишилось? Надія, котра не замінює віру.
Ти продовжуєш гратись із сумом у „Котики-мишки”.

не рви мене я заночую
на клаптику нірваних мрій
я не сп’янію я відчую
твій запах скошених надій
хай сохне буде моїм сіном
чи як гербарій в рамці снів
і вкриюсь модним криноліном
як ти того в снігу хотів
як ти бажав та ні не меркни
не зтінюйся минулим мій
не метушись на серця деко
ти положи життя сувій
і спогадай як золотіло
зрабились ночі сльозові
як пахло сонцем моє тіло
як терпли руки грозові
оце я хочу біль не прикрий
коли стирає почерк крик
не полотній не рвися дико
це тільки сьогодення лик
не забувай дивись в долоні
щоб очі дзеркались століт
і як почуєш що холонеш
з тобою злечуся в відліт

Ми з тобою – дві краплі в безодні солоного моря.
Наші світло і морок межують, мов голуба крила.
Тут симфонія хвиль і каміння в одвічнім мінорі,
І лоскочуть вітри кораблів білосніжні вітрила.

Ми з тобою – дві краплі у рівному плині Гольфстріму,
І, зігрівши півсвіту, схололі пливемо додому.
Зграя чайок у небі, мов душі святі пілігримів.
Я втомилась від штилю, я хочу нестримного шторму.

Тебе люблю я білосніжною любов’ю,
Такою ж чистою і ніжною, мов сніг,
Що в зимню пору оксамитом, як мольбою,
Вкриває землю чорну, наче тяжкий гріх.

Немов весну тебе кохаю до нестями:
Цілунок твій – дотик пелюстки, первоцвіт.
Мов сік берези, я п’ю спраглими вустами
Весняний погляд твій, в якому цілий світ.

Своїм коханням я, мов літніми дощами
Проллюся, наче в суху землю, - в твоїм сні.
Північним вітром із шовковими плащами
Для тебе стану я в спекотні ночі й дні.

Листяним килимом встелю твої дороги:
В осіннім вальсі закружляє листопад
І, як любов моя, впаде тобі під ноги.
Кохання щире, наче щедро зродив сад.

«…а надвечір випав сніг,
який убив її блакитну душу».
(Гнат Михайличенко
«Блакитний роман»)


То всі наші драми, то всі наші сльози,
Усі наші принципи – бісовій мамі,
Нехай вона кожного вмостить на воза:
В сорочці чи, може, в казенній піжамі.
Наш віз, наш ковчег – ні вітрил, ані весел,
Сидиш, у лайно, мов у золото, вбраний,
І тихо риплять дерев'яні колеса,
Втішаються піснею божії тварі.

То всі наші сльози, то всі наші драми –
Оті, що несеш за лаштунки щоночі,
Цілуєш троянди гіркими вустами,
Розмазуєш грим і мерзотно регочеш.
А потім мордуєш чужі простирадла,
На ранок намацуєш капці під ліжком,
Стенаєш плечима, мовчиш безпорадно,
Одна ненароком не знищена кішка.

Ти вмреш під стакато чиєїсь присяги,
А я буду поряд, не можу не бути.
Всі пнутимуть руки – до раю! до раю!
А в нас із тобою – розітнуті груди.
Шукати блакитні єгипетські душі
У срібних горлянках ґотичних соборів…
Нам, серденько, заздрять ці пики і туші,
Що знають межу поміж щастям і горем.

А смерті нема, є лиш зміна маршруту,
А десь, певно, дім, де чекають й на тебе,
Та слухай: колеса риплять – і це круто,
А більшого нам не дадуть і не треба!

Ти – кішка, я – бастард, якого топили
У водах Міссурі, Дунаю і Нілу.
Я – чесність злодійська, ти – велич в лахмітті.
Блакитні єгипетські душі, блакитні…

А ты молчи…
молчи, пока молчится,
пока секунда продолжает год,
пока слова, готовые излиться,
не обозначат точками исход
с неоскорблённой чистоты
страницы…

А може так і має бути:
Я – янгол з синіми крильми,
У мене горло перепнуте
І горло срібної сурми.

Тут дух чумний стоїть віками,
Тут п'ють щодня за упокій
Й скривавленими п'ястуками
Пихатих мацають повій.

І сіре тісто пре із вікон,
Благенькі вибива шибки,
І постріл в ніч чиїмось криком,
Мов слід маленької руки.


Мене закинуто під сволок,
Крильми зачеплено за цвях
І голуб'ятко з теплим волом
Ледь чутно скаче по дротах.

Бери ці нутрощі принадні
Що їх мені зо зла зрекли,
Й ці виразки, немов троянди
На заяложеному склі.

Заграй на чуйних струнах нервів
На жар оголених грудей
І заступи, мов щит Мінерви,
Мене від хижих цих людей.


Від сповитку до ложа смерти,
Коліно княже, орле мій,
Огріхи, покаяння, жертви
Й жорстокий сонм розбитих мрій.

А, може, так і має бути.
Мовляв, тримай свій coup de grấce.
Мене закинуто, забуто –
Не світ, не простір і не час.

Тільки так, бо інакше не буде,
На інакше бракує доріг,
І сьогодні на нас звідусюди
Валить, сиплеться, падає сніг.

Тільки зараз, бо завтра не пройде
Ключ гнилий у іржавий замок,
Ця зима, ніби вулична хвойда,
Безсоромно цілує взасмок.

Бо супротиву жодних ознак,
Я стою, опиратись не здужу,
Нахилюсь, щоб не впасти навзнак,
І, не стримавшись, виблюю душу.

Я просто сиджу і слухаю,
Просто іноді треба сісти і послухати,
Іноді варто знайти сірникову коробку вільного часу,
Щоби не втратити почуття простору,
Щоб вкінець не оглухнути
Від стогонів розчавлених комарів
І криків заспиртованих жаб.
Якщо прислухатися, можна почути,
Як на мостах шепочуться душі тих,
Хто наважився стрибнути,
Вони пильно вдивляються у воду,
Намагаючись побачити своє відображення,
Принаймні тоді вони доведуть, що існують;
Як у темряві перегукуються відлуння атомних вибухів,
Як переливається у судинах серце,
Як думка перетворюється на хворобу.

Весь наш пошарпаний простір
Легко втиснеться в межі кімнати,
Той, хто жив у гуртожитку, зрозуміє.
З першого разу мені ніколи не відчиняють,
Доводиться сидіти під дверима на холодних сходах
І рахувати небесних кур’єрів, що пробігають повз мене
У пошуках претендентів на Вічність.
Добре, що мене поки що не помітили,
Чорт забирай, і досі не помітили!
Ці захекані клерки, що живуть у приймальнях
якоїсь Валгали,
Ці захоплені солідарним поривом романтики,
Дихають своїм наскрізь прокуреним повітрям
Нової епохи,
Ховаючи у задніх кишенях джинсів протигази.
Підлога засипана битим склом,
І тільки розрізавши обидві ноги,
Я розумію, що дійти до тебе вдасться
Лише кільком привидам,
Що ховалися у різних кутках кімнати,
Тримаючи у долонях квитки
На концерт пам’яті жертв сентиментальності.
Зате хоч повітря
Вистачить на всіх.

Сосни кронями,мов долонями
Небеса п'янкі обіймають,
Промінь падає,вітром зморений,
І багряну кров проливає.
Знов шепоче ліс про свою печаль
І затягує у німі пастки.
Місто близиться і гуде...На жаль
В нім розчиняться чарівні світи.
Бо чимдалі в шум,тим ясніш одне:
Там попереду камінь скрізь проріс.
Промінь сонячний хутко промайне
І прощальний лист кине в ліс...

Хвалько — весняний вітерець
Ганяв по небу пухкі хмари.
Хмарини вимотав він геть
Так, що тим місця було мало.

— Гей, хто мене наздожене?!
Чи, може, в піжмурки зіграєм?
Ховайтесь, вмить всіх вас знайду!..
— Ніяк бешкетник не вгаває.

Не знають хмарки, куди дітись,
Всі вуха вже їм просвистів
Малий нахаба-розбишака.
От взяв його би хто й провчив.

А вітер носиться, гасає,
То хмарки вкупу всі зжене,
То знов по небу розкидає,
Та все кричить, регоче все!

Озвалась тут одна хмарина:
— Давай у піжмурки лише
Удвох з тобою ми зіграєм,
Побачим, що ти за цабе.

Сміється вітер, аж трясуться
Листочки у погожий день.
— Ти, люба хмарко, гладка надто,
Тебе угледить й старий пень.

— Що ж, тоді гайда до дуба,
Залізиш там в старе дупло,
Рахуй до ста, а далі Сонце
Побачить, хто із нас хвалько.

Зробили, як сказала хмарка,
Заліз вітрище у дупло,
А як прийшов час і він виліз…
Хмарини в небі не було.

Круть, верть, шасть, глип, зирк
— що за диво: ніде хмариночки нема?
Вже й зводить інші хмари, й розганя,
То шарить по землі, то в небо знов зліта…

Та схованки знайти не взмозі.
Похнюпивсь неборак, піджав
Хвоста й гука встидливо: Здаюсь.
Таку кмітливість не очікував.

А хмарка вже не скоро буде
З сестричками гуляти виссю.
Сміються тисячі зерняток,
Дрібних краплин, хмаринам знизу.

— То де ж поділась наша хмарка?
Хтось, може, друзі, здогадався?
Як так, то вітру — ані слова,
Щоб знов пустун не вихвалявся.

Стояла хатка край села з малим обшарпаним віконцем,
А навкруги цвіла весна, співало птаство оди Сонцю…
Мов острівець в зеленім морі, посеред тисячі галявин
Старенька хата дерев’яна, поросла дикими мохами.
Низький поріг, рипливі двері, піч на ослін дивилась скоса,
В кутку згорнувся кіт клубком, щось муркотів собі під носа.
В віконну шибку муха вперта ритмічно билась головою,
Тепло весни у двір манило: «Лети, погрієшся тут вволю»…
Життя кипіло, одним словом, біг з-за гори кудись струмок,
Вовтузилась бджола на квітці, і вітер дмухав на листок.

Забаглось хаті з місця зрушить, набридло стільки тут стоять:
— На небі Сонце таке гарне, наблизитись туди хоча б на п’ядь…
Колоди напряглись щосили, тріснула шибка: «Раз, два… п’ять», —
Про себе рахувала хата, збираючись у вись з фундамента злинать.
Однак від тих її потуг надмірних димар лише від сажі почав чхати,
Та мрійниця напружилася знову — бах!.. І дах зачав з’їхати трохи в хати…
І хоч усе: фундамент, стіни, двері — на місці непорушно залишилось,
Проміння влізло крізь шпарини даху, й горище темне в хати прояснилось!
Стоїть тепер вдоволена небога та свою стріху прогріває мирно,
А крізь вікно, потугами розбите, туди-сюди літають мухи вільно…

Миша вилізла з нори,
Бачить — чарівні скарби:
Лісові горіхи три!
Велетенські, ніби зорі —
Краща знахідка у полі.
Звідки ж узялись вони?
Може, білка загубила
Чи ворона, як летіла,
Ненароком упустила?..

Словом, впали просто з неба.
— Щось робити з ними треба,
— Промайнуло враз на думці
У істоти в сірій шубці.
Тож мишей-братів позвала,
Й квапом закипіла справа:
Покотилися горіхи
Попід кущик, попри гілку
Прямо в мишачу комірку.

Вольний вітер із-за горів
Циганом вліз в хату,
Скинув з гвіздка на лежанку
Козакову шапку.


Мати плаче, діти плачуть,
Жінка не пускає...
Тілько коник у стодолі
Стремена зриває.

Гов-агу-у! — гукає Гук,
— Я у лісі кращий звук!
Заблукав хто — помагаю,
Розбишак-злодюг — лякаю!
Я у горах поводир,
Стукам-грюкам командир.

Обізвався Шелест з хащів:
— Ображаєш ти нас защо?
Як між скель весь день ганяєш —
Хмиз та листя хто змітає,
Зі стежинок прибирає?..

Грізний Грім й собі озвався:
— Чим би то я хизувався?
Вже як я кого злякаю —
Вітер вуха затуляє
Та Луна літа над гаєм.

Взяв струмок лежачу гілку
І зробив собі сопілку.
Полилася пісня лісом:
Гук і Дзюркіт, й Шелест з Тріском
Понеслись в танкові вкупі
Під чарівні срібні звуки!

Кімната.
За вікном бджола бренить,
А Петро французьку вчить.
Сонце писок прогріває…
На це хлопець не зважає.
Під ніс
Усе слова нові бормоче,
Вимовлять навчиться хоче
Їх так, як каже Жан Рено
В новомодному кіно.
Знає:
Як буде сумлінним —
Стане швидко самостійним.
Прагне жити вільним він,
Втіху й радість бачить в тім.
Утім,
Спрагле горло прагне пива.
Хитра усмішка зрадлива
Сповзла з пики та улізла,
Полокати Петру мізки.
Радить:
— Облиш трохи цеє діло,
Змочи горло, візьми пиво.
Вчив же ж хвилин цілих п’ять,
Треба всьому міру знать.
Зрештою,
Хоч вимова ще невдала,
Пиво мові не завада,
Язик змокне, може, й пройде
Артикуляційна вада.

Над старим болотом
Зоря почорніла.
Темна ніч-ворожка
Козака згубила.

Чути гіркий стогін,
Хтось в пітьмі голосить —
Молода дівчина
Обрубала коси.

Плаче в очереті
За своїм коханим:
В полі не загинув —
Тут її зоставив.

Сльози-роси ронить
На тумани сиві,
Із них проростають
Лотоси цнотливі.

Зажурились трави,
Верба похилилась…
Козакова слава
У бою злишилась.

Сьогодні в церкві дзвонять в дзвони!
На службу люди йдуть святково вбрані.
Неділя. Ранок. Небо все в тумані…
Бавляться діти коло брами,
Батьків чекають з писанками.

З вікна старенька мати визирає,
Би син приніс свяченого їй з церкви,
А ще… новини розповів би:
Як піп співав, чи файна була служба,
Людей зібралося багато чи не дуже…

Сидить на лаві згорблена в задумі,
На плечах усе хустку нову поправляє
Та запітнілу шибку довгим рукавом
Поволеньки раз по раз протирає.
А за вікном уже ся розвидняє…

Десь на самім високім дубі
Посеред семи боліт
Є дупло, а в ньому скриня,
Там химерний сич сидить.

Кожен вечір він злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

А в старій дірявій торбі
Чорний цап тримає зорі.
Небо-поле засіває,
Громом блеє понад гаєм.

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Місяць випив денне світло —
Тіні снів від нього впали
Й до Землі поприлипали,
Казки людям вповідали…

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Вітер сумно виє вовком;
Ніч гадюкою крізь шпари
В кожну хату заповзає
Та під божником лягає.

Кожен вечір сич злітає,
Крильми Сонце накриває.
Ніч зі скрині випускає...

Повний місяць утопився в хмарі сірій пінній.
В старій хаті на болоті вилізла на стіни
Із печі лиха Нічниця, і стала літати
Попід стелю та в комору
Шаснула з кімнати.
Там під лавкою
Сховалась,
Би дітей
Лякати.
Б-р-р!

Що за гамір не стихає?
То Юрко город сапає.
Сапу, наче меч здіймає —
Бур’янам життя немає!
Грядки підгорта завзято,
На городі справжнє свято.

Посміхаються морквини,
Огірочки й цибулини:
Почне сонце щедро гріти,
Юрко буде нас глядіти,
Ковшом з діжки поливати —
Врожай гарний буде мати!

Чим пахнуть кущики малини?
Медовим цвітом навесні,
Крилатим вітром, небом синім,
Гірською стежкою в росі.

Слідами ласуна-ведмедя,
Бджолиним гулом в ясні дні,
Струмком холодним, густим мохом,
Що виріс на трухлявім пні.

Смереками, старим могутнім лісом,
Ранковим дощиком, веселкою вгорі,
Заразливим дитячим сміхом,
Захованим мурашником в траві…

Зайці пролітали над полем зеленим,
На узліссі росли калачі у траві,
Своїм ароматом манили зайців тих:
— Спустіться, скуштуйте…
Та бояться зайці.

Бо в траві отій поміж паски-калачі
Заховали берези пастки на зайців.
Попади куцохвостий в тенета —
Крила враз покрадуть їжаки —
Лісові хижаки…

Заховають пухнасті ті крильця у нори,
Їжачихи наб’ють з них перини до свят,
Будуть теплими й гожими їхні комори…
Та зайці уже ввись до небес не злетять.

Краще ж небом їм вільно летіти,
З вітром грати, співати байки,
Хмари білим хвостом зачіпати
Та збивати вухами зірки-ягідки!..

Тебе позбутись? Годі жартувати!
В усьому світі сил таких нема,
що спромоглись би в мене задарма
якусь твою частинку звоювати!

Та бач... Ти все вирішуєш сама,
рахуючи на здобутки та втрати.
Як розумом таке опанувати,
що неможливе навіть жартома?!

Призначені тобі любов і мрії
жере — не сточить сумнівів іржа...
Мов обрій одсувається межа
та кубляться ночами думи-змії.
Жевринкою померлої надії
іще чадить спустошена душа.

Не знайду я чоловіка,
Той – п’є, той – гуляє,
Той, в палаці, крутить носом
Та не помічає.
А той бідний, безталанний –
Ні грошей, ні хати,
Їде в найми до поляків
Землю обробляти
Чи до німців у Європу
Нишком від’їжджає,
Сиву неньку, край свій рідний
Навік залишає.
А до нас китайці й турки,
Африканці бідні,
Наче медом хто намазав –
Їдуть в наші злидні.
Ні орда, а ні поляки,
Ні царі з панами
Так не нищили Вкраїну,
Як тепер ми з вами.
Ми глухі й сліпі, й байдужі
Заливаєм очі –
Пропиваєм Україну
Зранку і до ночі.

Англієць мовою пишається своєю,
Французьку змалечку обожнює француз,
І рідну мову, як вродливу фею,
Ведуть вони з пошаною між Муз.
Палкий іспанець під балконом серенади
Іспанською співає всі віки,
А мовою відважної Еллади
У Греції дзвенять гірські струмки.
Петрарки мовою Італія зустріне,
І в пам’ятках святих старовини
Співуча італійська мова лине
Мелодією ніжної весни.
І тільки ти, покинута синами,
Підмінена, забута, не дзвениш,
Не йдеш та не співаєш поміж нами,
З Дніпром привітно вже не гомониш.
Не в шані ти в містах великих нині,
Не модна, не потрібна більше річ…
Російська мова йде по Україні,
Ще з тих часів, як зруйнували Січ.
Та вірю я, і час такий настане –
Відродиться Вкраїна знов моя,
І рідна мова поміж нас засяє,
І задзвенить в серцях піснями солов’я.

За гроші не купиш веселку яскраву
Чи погляд коханий, палкий,
Не купиш ні долю, ні волю, ні славу,
Який би не був ти крутий.

За гроші не купиш повагу та шану,
Ранкового неба блакить,
Не купиш красу світанкову весняну,
Хмаринку, що небом летить.

Є речі, які неможливо купити
За всі найцінніші скарби, –
Без честі та совісті можна прожити,
Та буде дорожче собі.