У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно у небі шукаю,
Коли кожна зірка згасає щомить?!

Коли в листопаді розпалене листя,
Вже сірою масою, попілом є.
Дерева - на дрова лишилися місту,
В якому, крім мене, ніхто не живе.

На вулиці тихо. Живої істоти
Мені не зустріти на свому шляху.
Дощами в калюжі пролиті скорботи.
Залито проспекти. Вітаю Журбу.

Вітаю Самотність, яка прибувала
Зі мною у проміжок всього життя,
Яка серед болю за руку тримала
І з нею ділив я свої почуття.

Ступаю у воду, що ніби рікою
Стікає по стінам на місце доріг.
І чисто омиє обличчя водою,
Омиє всього мене, з боку, і з ніг.

У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно на дворі чекаю?
Напевно на щастя затриману мить...

Хотелось забыться от горя скитаний,
Забиться в тот угол, где нет никого.
Подумать, обдумать, нырнув в подсознанье,
Причину, истоки смятений его.

Казалось, последнее вырвано с корнем
И счастье водою уходит из рук.
Казалось, душою, навечно я болен,
Скитаясь в пространстве сомнений и мук.

Казалось звучали последние строки,
Желанье исчезло стремится вперед
И силы не те ... и слабели вдруг ноги,
Но сердце стучит... Это значит - живет.

Бывали обиды, как буд-то забыты.
И в памяти их я своей не храню.
И новые мною страницы открыты,
Дорогу восторженным чувствам даю.

Я жизни ценю драгоценное время
За жизнь я не только руками держусь
И прочь от себя, я гоню все сомненья,
Хотя не всегда я душою смеюсь.

Йди до пекла!
Клята мара!
Демоне нечестивий
Прiч од серця мого!Прiч од духа
Не стискай,вже нассався
Моїх проклять i слiз
На ковадлi,пальцi мої
Розплющував i тiшився
Що не заплаче бiльш пiд ними
Клавiсин
Ламав кiстки i навiть
Води не пiдносив
Всихала вiд спраги i заздрощiв
Що своєю вродою все ще
Кохаєшся
Вуста облизуючи
Клеєм намащуючи
Моє волосся i повiки
Розтiкалась чорною смолою
По вогкiй стелi,спiтнiлiй
Вiд наших стогонiв
Невже болить!?
Клятий змiє,коли прибивають
Хвоста гарячими
Цвяхами
Сивина твоя-твоє князiвство
Її пестиш,їй шепочеш
Плач Нiобеї,аби лише не йшла
Не кидала врода
Твоє розбещене тiло
Душа зрадлива!
Гекатою зацiлована
Снится менi i
Ятрить живота
Змушує затискати у ротi
Бджiл чорних
Вiд млостi тремчу
Просити страшуся
Аби пустив...
Ниций кате!
Не души намистом
Гармонiї
Не сила менi з ним
На край лiжка тiкати
Вiд твоїх сновидiнь
Хтива чума!
Тобi жона!
Моя неволя i злiсть
Ось твоя вотчина
Будьмо!
Пий мiй бiль
Гаде болотний
Пий!Не гидуй
Все ж таки одного серця
Господарi
Пий,заливайся
Моєй любов'ю
Аспиде гiркокрилий...

На сніг упасти. Знизу догори
Дивитись – як спадає він донизу –
Сніжинка за сніжинкою…І криза,
Дефолт моралі, невідкрита віза –
Усе марниці… Осінь відгорить,

І відговорить, потім – відшепоче:
- Чого, дурненька, хочеш?
- Щастя хочу…
- Яке воно?
- Прозоре, як душа…
Солене трішки…пахне океаном…
- Ти знову починаєш? Донно Анно,
Така велика, і така смішна…

- Чому?
- Бо так.
- А все ж… скажи – чому?
- Бо це – лише поезія!!! Йому
Тебе не видно! Ти далеко, Аню!
Зеленоокий бог живе отам –
Поглянь угору, бачиш?
Білий храм,
Григоріанські співи, жовті бані…


Побачила? Чудово. І….поплач….
І кіт-воркіт заслинений калач
Тобі – невтішній - принесе у писку:
- На, погризи…
- Не хочу.
- Чуєш, ти,
прєкрасний ангєл чістой красоти,
ти припиняй істерику! І риску

життя поставить – і розділить ці
останні крихти хліба у руці
на «до» і «після»…

Ти мене зачаклував,
        заманув у темні хащі.
Заморочив-закохав
        і лишив напризволяще.
На дорогу стовпову
        вибираюсь, як умію,
бо без тебе не живу -
        животію... Животію.

        Приспів:
Засинає душа, засинає.
Невагомий туман огортає.
Колисає мене, колисає
        кіт Баюн.
Забуваю, про все забуваю -
де дорога від пекла до раю,
бо кохаю, тебе я кохаю,
        мій чаклун.

Обійшла я сто шляхів,
        сім чобіт залізних стерла.
Серед ночі від жахів
        ледь не вмерла! Ледь не вмерла.
Налітали кажани,
        від русалок утікала.
Перестрівши три сосни -
        заблукала... Заблукала.
        (Приспів)

Серце ти моє забрав
        і сховав його з кінцями.
Між кущів і буйних трав
        чимчикую манівцями.
Я візьму на себе гріх -
        ні на мить не розлучатись.
І в обіймах у твоїх
        прокидатись... Прокидатись.
        (Приспів)

Я неважлива річ під назвою – Ніхто
Несправжній світ у вигаданих кольорах
В який і вірити так складно і Тобі
Мовчати, стерти і забути - вірний шлях?
А йти потрібно, хоч зробити крок
Чи два назад - по іншому хіба?
Та відповіді всі втекли
Шукати їх – яка дурня
Немає вірних, а моя одна
Тобою зліплена колись вона
Із сонячного посилання літер
Та мовчазної пристрасті як вітер
Не сказана, відкладена на потім
Непевності на кволий розтин
Руїнами розчавлена і зовсім
Затерто все, не пригадати
Цю річ під назвою - Ніхто.

Холодні вітри виносять із серця віру,
Виймають надію - несуть її до безодні,
Складають мов здобич усе на краєчку прірви,
Та не повертають ні завтра, ані сьогодні.
Спасибі, хоч осінь дала свою пятерицю,
Хоч звісно, вона від каліцтва не порятунок...
Застужене серце клякне. Камінь чи криця?
І хтось вже питає, який у нього гатунок,
Щоб взяти його як бут до своєї справи,
Зацементувати розчином із бетону,
Зробити собі місточок для переправи,
А решта усе – непотріб, нехай потоне...
Зав'яжу на шворку свою наболілу душу,
І стану німою, незрячою і глухою,
І серце стане байдуже і невидюще,
Та це все одно ніяк його не загоїть...
Обвітрені думи і шерхіт торішніх істин,
Підрізані крила, кольору теракоти
Зруйновані замки, десь у повітрі виснуть,
........................................................................
Гарячка країни, хворої на сухоти...

Минає ніч, приходить день,
Життя у світі ще триває.
Серед веселощів, пісень,
Воно щасливе пролітає.

Кохання сповнює серця.
Дарує тілу диво-крила,
Бо є наснагою життя,
Яке вдихає в душу силу.

Весна минає, а у слід,
До нас іде червоне літо.
Собою гріє цілий світ.
Палає сонце оксамитом.

Серед його чарівних барв,
Усі турботи потопають.
Душевний затишок надав,
Проміння-струни тепло сяють.

Зірок горять іще вогні,
А в серці полум'я згасає.
Усе радіє, а мені,
Нічого в залишок не має...

В очах сіріють кольори
І серце розпач переймає.
Життя кидає вниз з гори,
Але до цього не звикаю.

Сиджу один і всеодно,
Чого мені іще чекати,
Куди тепер веде воно,
Які зазнаю далі втрати.

За що вступати в боротьбу,
Життям насильно буду змушен.
Усе підкореться йому...
Але в раби не пійдуть душі!

и позолота листьев – та же медь
инфляции природы и морали…
всё чаще слышится: а не пора ли
на поворотах экстремальных ралли
проверить тормоза, чтобы успеть

запомнить, как идет из неба снег
и накрывает землю марлей рваной,
а кто-то назовет это нирваной,
и Анна снова станет Донной Анной
и ступит не на берег, а на брег,

и снова, удаляясь от подруг,
друзей, иных – любимых и желанных,
поняв намек теней и звуков странных,
и языков неслыханно гортанных,
упасть на снег, не размыкая круг…

P.S. Передо мною, как Вселенский Спас,
серьезный взгляд твоих зеленых глаз…

У просторі часу
Хвилини шалені,
Несуть на Пегасі,
У мрії рожеві.

За обрії неба,
Подалі від туги.
Єдина потреба -
Є швидкості ступень.

Подалі від того
Земного чекання,
Несе в невідоме -
Моє це бажання.

Несе поміж хмари
Космічного пилу
І місячні чари,
Показують силу.

Хвилина, ще друга
І швидкість зростає.
У серці напруга
І жалю не має.

У просторі часу,
Де мрії рожеві.
Лечу на Пегасі
У Всесвіта двері.

Ты не держи обид,
Не мучайся в сомненьях.
Вчерашний день забыт.
О нём нет сожаленья.

Для радости открой
Свои глаза и душу.
Ты не спеши, постой,
Иллюзий не разрушив.

Не веря в чудеса,
Зачем бежать от счастья?
Над нами Небеса.
Всё может быть в их власти.

Ти зараз від мене далеко,
Що робиш, не знаю, та з ким.
У небі кружляє лелека,
Уражена горем моїм.

Своє почуття я звертаю
У думи, а їх у рядок.
Хвилина повільно минає,
Триває розлуки урок.

І болісно серцю чекати
На світлої зустрічі мить,
Яка може знов об'єднати
І душі самотні зігріть.

Душевні загоїти рани,
Надати наснаги та сил.
Простими кохання словами
Тобі надаватиму крил...

Та тільки розлука триває
Завдовшки у ціле життя.
А серцю б співать - не співає...
Але не помре почуття.

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

правнуки твої, здорова думка
останнє лисття накришили - просто так...
старий і вже сивий ангел присів на іржавий літак
його вже ніхто не бачив, а він всім світив ліхтарі
дарма шо вони не вдячні від дива його живі,
дарма шо вони не зрячі бережені ним від біди
він все їм як є пробачив і врешті почув- "іди"...
а й ангели мають пенсію, житончик свій здав і меч
він цього чекав як предтеча - турботу звалити з плеч
та раптом так стало порожньо як в темнім вікні вночі
і він зрозумів що любить їх хоч смертні вони і дурні...
закапали ангельські сльози холодним осіннім дощем,
вже схлипували морози за сивим його плечем,
аж раптом мале дівчисько, з очима як моря душа
підбігло до нього так близько, шо ніби запахла весна
всміхнулося щиро аж вічно: "не плач ти ж великий який!"
і раптом все стало музично в душі його сиво-святій....

спеклися мої долоні
від синього твого вогню!
жагуче бажанна пташко!
ловлю! і ніяк не зловлю!
вже сині мої всі мрії...
і сині ввижаються сни,
вже шрами старі на спині
і щерблений меч у руці
всміхаюся синьо і дико,
крізь біль прорізаю крок
я всетаки в щасття порину
набравши у жмені зірок!
прославшись на килемі з квітів,
і Сонцю віддавши лице,
я стільки "нашлю" привітів,
шо Сонце мені підморгне!
вхопивши Туман за бороду,
я в казку світанком втечу!
з весела, нагло і молодо,
тебе там СИНЮЩА вкраду!!!!!!!!!

Купувати купу вати,
потім Богу продавати
по сніжинці білій-білій
на квадратний міліметр.

Сонце вимити в шампуні,
промінцям узути чуні
на прогулянку до Чилі
і назад – в небесний светр.

Причесати чубчик вітру
на поголеній макітрі,
щоб вусатий оселедець
майорів на метрів сто.

Взяти й зняти з ночі мірку,
вишити полярну зірку -
і з мого старого пледу
буде ніченьці пальто.

Наварити небу їсти –
паро-хмар ванільно-чистих,
щоб земля дивилась в небо,
біло заздривши йому.

Прочитати жовтень-книжку
(на листопад вийде знижка)
і чекати без потреби
на захекану зиму.

Во мне кипит все та же смесь,
Все те же чувства и желанья.
Я тот, кто есть, и там, и здесь.
Позиций нет моих на грани.

Я быть хочу самим собой
И буду им, пройдя столетье.
Мою судьбу не звать - игрой,
Мои слова - не междометья.

Не мне идти на поводу,
Как это принято у многих.
Я сам живу и сам бреду,
Куда ведут судьбы дороги.

Меня не всем дано понять
И знаю я про это точно.
Кому, зачем по-жизни врать?
Когда в итоге - одиночка.

Серця самотні обігріє,
Надії промінь у ночі.
І вже ось-ось жадана мрія,
Підніме нас у височинь.

Розлука є, але недовго,
Вона триватиме для нас.
І не уб'є любов тривога,
Лиха година, втоми час.

Усе у світі не тривале,
Життя тече, немов вода.
Серцями тугу ми пізнали,
Але мине і ця біда...

Життя пікоряться бар'єри
І кожен з нас на самоті,
Не буду звірем у вальєрі -
Ми разом будемо іти!

Одну розділимо ми долю,
Одне кохання та думки
І пожиттю, немов у полі,
Зберемо щастя ми квітки.

Я не зраджував надії.
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе «світ планет».

Кожен день моя надія
Серце гріла, берегла.
В щастя, чесно, смутно вірив,
Та в мені вона жила.

Хоч до зірки так непросто
Дотягнутись нам з Землі,
Та надія златокоса
Шлях освячує мені.

Є від болі та печалі
Мій найкращій рятівник,
Що підносе в сиві далі,
Де спокійно серед них.

В душу ллє мою наснагу
Кожен час, із дня у день.
І кохання за не зраду
Дасть мені, сплете пісень.

Я не зраджував надії,
Жив, любив і шлях вперед,
Через будні гірко-сірі
Вів до тебе "світ планет".

Щоденнику відкриті всі бажання,
Думок моїх свaвільна течія,
Чаруюча любов, журба, чекання...
Посуті, лише те, що знаю я.

Турботами пригнічена хвилина
На аркуші у літири зійде.
І повсякденний час життя - рутини
Минає, і так само далі йде.

Душа весь час за щось себе картає,
Але за що? - я так і не збагну...
У сутінках до ранку затихає,
А рано, знов така, як і до сну.

Надіями, як бачу, часто марю
Знаходячи нову й нову мету.
По-своєму життя своє складаю.
По-своєму своє життя пройду

Вдихаючи повітря аромати,
І знаючи усі його смаки
Тихенько буду йти, і нотувати...
Щоб марними не були ті роки.

Це не твій маршрут. Не зарікайсь
від тюрми, суми
й бібліотеки.
Плин полиць. Читачки. Тихий клекіт.
Запах пилу. Рукавів.
Рукав

доторкнеться так або не так…
Вольний син
пивниць, спідниць і карми…
Мабуть, не минулися безкарно
так безхмарно згублені літа.

Серед чагарів чужих епох
мостить не тобі гніздо епоха…
Дівчинка взяла Захер Мазоха,
їй милішим став Захер Мазох.

Втрачені, забуті – на руках.
Пил дитинно вухами ворушить.
І читачка вийме тобі душу
пальцями в перстенях і словах.

Відлетить число з календаря,
відпливе “Мерло”, як бистрі ріки…
І вона піде собі навіки,
так, як все пішло
із “Кобзаря”.

Вновь не спится до утра.
Вновь осенние мотивы,
Нашептали мне ветра
Тихим трепетом порывов.

Привыкая к тишине
Открываю ей секреты.
То, что сбылось, хоть во сне,
То никак не канет в Лету.

Полуночные стихи
Я все чаще изливаю.
В них отмолены грехи,
Но далек еще от рая.

И дождливо за окном,
И туман на киллометры,
Мрак натянутый сукном -
Просто грустные моменты...

Все не спится до утра,
Но бессонница не в бремя.
Нашептали мне ветра,
Что всему приходит время.

Де ти, доле, синьоока?
Чом не прийдеш на зорі?
Небо синє та широке,
Знов криваве, у вогні.

День іде, а я без тебе.
Час іде, і все не так.
Чи, напевно, так се треба,
І по-іншому ніяк.

Чи кохання помирає
І журбу мені несе.
Так чи ні, я сам не знаю,
Але хочу більш за все.

Може лихо нас спіткало,
Може те всього на мить.
Тільки серце кров пускало,
Біль якого не спинить.

Де ти, доле, синьоока?
Де тепер тебе знайти?
Небо синє та широке
Не підкаже шлях. Куди?!

Тобі віддав своє кохання,
Собі нічого не просив.
"Кохати ще б!" - одне бажання,
Одне просте, в собі носив.

Душа за обрій знов летіла,
Пливла у світ солодких снів,
Любов п'янку "піявка" пила,
Рожеву суміш мрій моїх.

Плекав я думи серед ночі.
Складав поеми із віршів,
Але не доля їм пророчить,
Подалі в дійсності той спів...

Розлиті болі на папері,
І свічка, сум не перейме.
У серці зимно, хоч у двері
Весна все також ніжно дме.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

Білої яблуні цвіт
Квітне, чаруючи очі.
Літо дарує нам мить,
Щастя, якого так хочем.

Промінь приносе у дім
Ранні свої привітання.
Радо несе він усім,
Теплого світла торкання.

Птаха в саду за вікном,
Поки іще спочиває,
Сонця зігріта теплом,
Тим, що до нас поспішає.

Неба високого синь
Хмари пір'ясті тримає.
Легко, без зайвих зусиль,
В ньому вони пропливають.

В думи занурився степ,
Наче зелене те море!
Яра пшениця зросте...
Люди не знатимуть горя.

Тиша лягла навкруги,
Спокоєм гай оповила.
Ніжно зелені луги
Щедро роса окропила.

На білому папері
Прорізана емаль
І вересень у двері
Несе пусту печаль.

Палаюче світило
За обрієм зайшло.
Свої останні сили
На заході звело.

У повному бокалі
Напівсухе вино
Несе у кожній краплі
Полегшення воно.

У сірому тумані
Розмиті ліхтарі,
Пливуть в очах і марно
Вони горять мені.

Посунулися тіни
Предметів у ночі,
І темрява по стінах
Стікає до душі...

Душа хворіє вже давно,
У співі біль її лунає.
І кров червона, як вино,
У серці швидкість набирає.

Слова летять у пустоту,
Не ладен кожен їх почути,
Не всі їх хочуть, і тому,
Про них простіше вже забути.

Душа знесилена, горить,
І льє у вірш свої страждання.
Ніхто не знає, як болить,
Вона від смутку та чекання.

Не люблю "цінні вказівки",
Про суть письма комусь давати.
Свої нав'язувать думки,
І почуття чужі ломати.

Втручання марним є до рим,
Бо зміст, куди сильніш за форму.
І головне, передусім,
Думок твоїх, логічна норма.

Римуй собі дієслова,
Але зумій ти описати,
На вищім рівні, зокрема,
Дива життя чи сльозовтрати.

Живи, твори! Життя - це мить,
Яке одне у нас з тобою.
І хай незавжди таланить,
Даруй пісням своїм свободу.

Нехай не прийде визнання,
Вінок не буде прикрашати.
Набуті праці, зібрання -
Це є трофей у твоїй хаті.

Пиши якщо достатньо сил,
Себе відтворювать у слові,
Надасть воно наснаги, крил
Плекай лише його в любові.

Життя минає неминуче,
Серед двофарбності подій,
Кидає човен наш об кручі,
Підносе високо до мрій.

Міняє радість на печалі,
Міняє спокій на журбу,
Міняє сторони медалі...
Обрати може будь-яку.

Кохання змінить на розлуку,
Невдачі змінить на талан.
Така одвічна є порука,
Яка відома добре нам.

Усе в житті іде по колу,
Іде все так, як має буть,
Але збагнути ми ніколи,
Його сповна не зможем суть.

Життя минає неминуче,
Серед двофарбності подій,
Кидає човен наш об кручі,
Підносе високо до мрій.

Приносе вранці прохолоду
І насолоди світлу мить.
Під вечер втома і турбота,
У серці каменем сидить.

І кожен день, який минає,
В життя приносе, щось своє.
Від цього серце і співає,
Бо нам, про що співати є.

Я душу, себе викладаю
На цей ніби тільки листок.
На ньому не тексти складаю,
То я трансформуюcь в рядок!

Себе додаю у чорнило,
У літеру, кому, катрен.
ЛГ - це не лялька вродлива,
Яка у сюжеті поем.

Брехати не хочу нікому.
Писати не вмію казки.
Красиві слова - є фантоми...
І серцю вони неблизькі.

Не можу тебе оминути,
Якщо ти сьогодні в біді.
Пройти собі далі, забути,
Що бачив, що чув - взагалі!

Людина не того я кола,
Що прагне собі визнання.
Чи дертиму носа?..Ніколи!
Не це головне, знаю я...

Я душу, себе викладаю
На свій одинокий листок.
На ньому не тексти складаю!
То я, подивись у рядок!

Які думки ти обираєш?
Про що міркує мозок кожен час?
Чого ти більш за все собі бажаєш?
Оте життя виконує для нас!

Усе що є, за принципом магніта,
Собі в життя притягуєш ти сам.
Твої думки - енергія у світі.
І є сигналом прямо в небеса.

Своє життя ти можеш будувати,
Таким, яким ти бачив уві сні!
Ти є митець, який наносить фарби.
Малює долі власної ті дні.

Коли думки не мають негативу,
В житті його ще більше не стає.
І ось тоді, як правило, і диво
З емоціями добрими гряде.

Подібне викликатиме подібне.
Про що міркує мозок кожен час?
Оте усе у наші будні лине.
Оте стає реальністю для нас.

Затертого минулого книжки
Зачинено за гратами архіву,
І тогочасних вироків рядки -
Ніякого не мають більше впливу.

Ти зайвого на серці не тримай.
Нажаль, ота біда, не є остання,
Але на ці слова не зволікай,
Такі ж вони одвічні нарікання.

Своє обличчя вгору підніми
І подивись, як в небі сяє сонце.
Енергію у нього перейми,
Яка до тебе лине у віконце.

Усе почати з чистого листа,
Ніколи не буває нам запізно.
Аби була в житті твому мета.
І ця, твоя мета, була залізна.

«Лесю, що ти пишеш?
Роман вичерпав себе як жанр!
Традиційні форми поезії – також…»
Петро Сорока

Жахітна річ – роман себе зужив!
Поезія от-от уріже дуба.
Отак завжди – твори, пильнуй, служи,
А він – зужив. Даремно гріли чуба!

Ти не Жорж Санд, на жаль, і не Дюма,
Вони ще встигли, їм-бо пощастило.
Аж гульк – зужив! Морочитись дарма.
Тут хоч молись, хоч клич нечисту силу.

Ні тем нових, ні образів. Гаплик!
Все вже було. Все увійшло в анали.
Ще Достоєвський прокрутився, встиг.
А нас вони ганебно обікрали!

Злодюги-класики! А щоб утнуть нове –
То ж треба геніальну мати вдачу.
А я погляну в люстро – і бігме,
Нікого геніяльного не бачу.

Отож, літературнії мужі,
Рятуймося! Стоїть питання руба!
Письменству – смерть. Роман себе зужив.
Поезія от-от уріже дуба.

Немає страху.
Ця любов – свята
вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека…
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Півострів бажання – для серця не доста,
Потрібні рожеві півонії,
І зовсім безлюдний смарагдовий острів,
Де любки* у серці видзвонюють...
Розбурхане море, спокушені хвилі,
Стихія – то річ некерована,
Вітрила несуть обережно- повільно,
А острів уже намальований.
Сплітаються тісно оголені віти,
О, тач мі, шансоном озвучене...
І море гаряче нашіптує міти,
У сонця і манго - заручини.
Кохання натще- невгамовне, нестямне,
Солодке, солоне, з гірчинкою,
І кава холоне, й морозиво тане,
І губиться острів – піщинкою....


*любки- нічні фіалки

Десь на одному з фуршетів
Десь у Берліні чи Відні
Йому раптово спало на думку
Що так мало залишилось жити
Що не сховаєш себе у пляшці
І можна досить нормально триматись
Володіючи непогано мовою
В рот і в дишло усіх кохати
Він зібрав тоді у спортивну сумку
Ананаси і пляшку Хенесі
Ще декілька незнайомих запахів
І втік. До дому. Месією
По дорозі лякаючи прапорів
Офіціанток і одного перевертня
Читаючи їм переклади
Своїх власних передчуттів повернення
Вдаючи, що ніхто не знає
Що насправді з країною трапилось
І останнє, як лезо, слово
Лиш від нього почує натовп
І два поети і один письменник
Усі троє, мов Ісус, відомі
Замовили його вбивство
Бо він крастиме їх власні гроші
Бо ніхто так не заробляє гівном
Як два поети і один письменник
Що живуть у одній кімнаті
І пишуть лише у щоденник
Домовившись попередньо про те
Що ніхто з них не видасть іншого
Що магія переможе реальність
І всі коди і заманухи
Емігрують із ними у старість
Ось пряма мова пророків
Двох письменників і одного поета:
Письменник 1: в цьому році я пишу роман
Він буде на двісті сторінок, великими літерами
І в формі кросворду
Письменник 2: а я буду писати лише під фотками
Тисяча фоток і тисяча моїх епітафій світу
Поет: ви занадто старомодні…
Я вигадав писати прозу у стовпчик
Римувати занадто довго
І я не встигну тоді написати п’ять книжок за рік
Бо я пишу лише кров’ю рудих коханок

Смак крові на твоїх, моїх вустах,
Смак одинокості – піщаного болота,
І наша тінь ввібрала душу гота,
Тепер із нами ходить чорно-білий птах.
Знайди мене у келиху забутих вражень,
Схопи за серце, стисни, розірви,
Скривавлені уламки обійми,
Сховай подалі після довгих ряжень.
Постав Іріду тихо на коліна,
Візьми в полон твоїх, моїх зіниць,
Впади, шепочучи молитву, ниць,
Таким палким і пристрасним, голінним.
І у безодні наших схрещених долонь
Розпалиш синій мандрівний вогонь…
І скажеш тихо, вгамувавши страх:
- У тебе кров. – Де? – На вустах.

Краще би каменем, кинула - оком,
погляд пробігся неначе у смерчі,
витримав паузу, але - не фокус.
Не видихається - аріведерчі.

Кроки пригадують - близько до коми,
майже безадресність та безбережність.
Серце віддам я за безрік нікому.
Краще би каменем, необережно...

28 Жовтня 2008

Эвтаназия слов
алфавитом разбросанным
в башне
из слоновой кости
на мозаичном
гладком полу…
Эвтаназия древ –
до весны? вы уверены?
– Да, все в порядке…
– Ну, а если не выйдет?
– Другие неспешно взойдут…
Эвтаназия туч –
и обманутый ветер,
бомжуя,
в гамаке меж сонетами
Эдгара Аллана По…
Эвтаназия снов,
и ургентный
хирург-межсезонье,
ухмыляясь, заносит
зазубренный
ржавый
ланцет…

Вішаю совість на гак –
Так і не ставши святою.
Хто тут останній дивак? –
Я буду за тобою.

Виплюю праведну кров
З горла по самі вени,
Хай із чужих молитов
Захистяться за мене.

Плаче осінній день –
Брате, облиш потуги,
Нині співаю пісень
На перше й на друге.

Нині зреклася жалю,
Нині одні кастаньєти,
Білим по чорному фарби – люблю!!!
І не засуджуй за це ти.

Більше несила нести
В пазусі зморену совість.
Змовкни, як щастя не відаєш ти,
То і не супли брови.

Моя Печаль! Ты здесь, со мной.
Считаешь дни осенней грусти
Прекрасной, сладостной порой,
И любишь силуэт пустой,
И путь промокший твой и грустный.

Бывает мне порой отрадно
Послушать слов твоих обман.
Нет пенья птиц – а ты и рада,
И на твоём убогом платье
Шьёт серебром густой туман.

В листве, оборванной с деревьев,
В унылых мрачных облаках
Ты видишь только умиленье,
И не хватает мне терпенья,
Чтоб до конца тебя понять.

Но почему-то вдруг я понял,
В чём красота ноябрьских дней
Перед заснеженной зимою.
Но говорить о том не стоит –
Тебе они в стократ родней!


Оригінал:
My Sorrow, when she is here with me,
Thinks these dark days of autumn rain
Are beautiful as days can be;
She loves the bare, the withered tree;
She walks the sodden pasture lane.

Her pleasure will not let me stay.
She talks and I am fain to list:
She’s glad the birds are gone away,
She’s glad her simple worsted gray
Is silver now with clinging mist.

The desolate, deserted trees,
The faded earth, the heavy sky,
The beauties she so truly sees,
She thinks I have no eye for these,
And vexes me for reason why.

Not yesterday I learned to know
The love of bare November days
Before the coming of the snow,
But it were vain to tell her so,
And they are better for her praise.

Robert Frost

Земля рослин:
проміння очерет
росте крізь літо в осінь,
де спливають
з сиропу часу
ягоди планет,
що їх в банки
бабусі закривають.

Земля тварин:
смак волі на устах,
мов лісова чаклунська
давня згадка,
вершки хмарин
крилом колотить птах,
із клітки
в небо випущений татком.

Земля людей:
загорнуті в слова
думки і згустки
зоряного пилу,
а дітлашнею
зім’ята трава
вростає в них
щомиті.
І щосили.

Хода качина - перевальцем,
Рябе лице, спина крива...
Це тіло зараз - Божі п"яльця,
Де сам Всевишній вишива

На цій землі Свою подобу,
І Дух змережує в життя,
Щоби у плоть людську оздобить
Космічний ритм серцебиття.

Це тіло зараз - скрипка Божа,
Де самий перший із музик
Озвучить вміло ноту кожну
В найважливіший перший крик.

А жінка мрію все колише,
Поклавши руки на живіт,
І зна: за неї красивіше
Не знав й не знатиме цей світ.

або ж
промова Першого бухгалтера
по всіх каналах телебачення України

Епіграф 1

«Господин Искариотов,
Патриот из патриотов…
Вскрикнет громко: «Гласность! гласность!
Проводник святых идей!»…
О всеобщем зле от взяток
Он не вымолвит двух слов…»
Пьер-Жан Беранже

Епіграф 2

«Народ для нього – інтер’єр,
як і оксамитові прапори
в його «патріотичних» хоромах».

Передмова

На фоні оксамиту прапорів
бухгалтер заблукав в промові –
чи збанкрутив, чи погорів,
чи ще поп’є людської крові.

Промова

«Сплати, народ, корпоративний борг
бухгалтера із бандою банкірів!
Бо сплачувати матимеш й за морг,
як зроблять Україні харакірі».

Післямова

І борзописці журики від ЗМІ –
тисячоголовий змій з брехнею в кожній –
вже агітує за ідею змін
на стягнення з народу більших коштів.

2008-10-21, зошит «Історії політичної істерії»

Час наступає. Весела пора.
Підсумки б'ються.
І многі печалі.
Карти відкрито. Скінчилася гра.
Вогник по свічці стікає помалу.

Бігають пальці партнерів,
як ртуть...
Серце ще стукає,
але не вміє...
Може, на похорони прийдуть —
Тиха надія.

Скільки там жити!
І клопіт один —
Дуба, сосни
чи канадського клена.
Листя віночком з вершин і низин —
Вії зелені.

Солі начумакувать для сльози,
Скласти рукописи,
мило і крила...
Боже, поїхав...
як колесо з
Автомобіля, що не прикрутили.

І коли дівку во врем'я святе
В ліжко кладеш
на останню утіху —
Може, на похорони прийде
Думаєш
Тихо.

І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!
…Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двісті розіп'ятий я.

Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотная путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,—
не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!

Чорнозем підвівся, і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!

1919

Вітер.
Не вітер — буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блисками! ударами!),
за чорними хмарами мільйон мільйонів мускулястих рук…

Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг),
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!

Й були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
— Що ти за сило єси? —
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав —
огняного коня —
в ночі —)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.

1919

Я думала, що все... І думала назавжди...
Та осінь образ твій не відпуска,
розп’яті мрії подихами правди
пронизливо кричать біля виска.
Роки стискають спогади у жмені,
і як клубочки кошенят малих,
підкидують мені під мої двері,
щоб я не забувала про живих.
І так пекучо інколи буває,
Всі сльози просто взяти і віддати!
Мені одного лиш не вистачає:
хоча-би поглядом тебе поцілувати...

а ночі теж старіють мовчки як вино
з одного келиха смакуємо потрохи
танцюють тіні на стіні німе кіно
насильства без і без тривоги

а ти в мені сховався від очей зими
усе якось спонтанно
й зовсім не по схемі
придумавши в абетку нових літер ми
колись когось мабуть назвемо

зриває дамбу ніч і тіні на стіні
повторюють напам’ять наші плавні рухи
об подушку тихцем шкребуться миші снів
це ми спимо
але не руки

О,панно Інно, панно Інно!
        Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
            Дитинно, злотоцінно.
        Любив? — Давно. Цвіли луги...
О,панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз - ще й тлінно.
        Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю,
        Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
            Я Вам чужий — я знаю.
        А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю,
        Сестра чи Ви? — Любив...

1915