Які часи - такі герої...
Були ж герої! Був же час! -
Герої бралися до зброї,
Щоб долю вибороть для нас.

Були часи...Були герої...
Сьогодні зовсім інший час -
"Герої" нині - купа гною,
Якщо казати без прикрас.

Мегаполісу натовп поспішний
Ностальгію ятрить за селом...
Многоликий і премногогрішний -
Стільки всього в нім переплелось!
Місто-велетню,ти в свої сіті
Не силкуйся спіймати мене -
Я довіку приписаний в світі
Де повітря духмяно-хмільне,
Де травневі сади в молочаї,
В небі жайвір над полем співа,
Де в бузково-жасминовім раї
Забуваєш думки і слова...
..........................
Я до тебе навідатись можу
Ну хіба що на день або два,
Довше ні...Я за це перепрошу:
Мушу їхати...Вибач...Бувай!

Прокидається вранці
У поле іде,
Як той кінь горбатий
Все життя оре.

Корову подоїть,
І їсти зварить,
Сапу на плечі
У поле біжить.

На зиму же треба
придбати дрова.
Сніг прокидає,
Як мете зима.

Не може ніколи
Спокійно жити,
Уміє трудитись
І вміє любити.

Забави темними ночами
Здадуться млявими книжками
Чоловiкам iз тих племен
В яких живе мисливський ген.
Дружини ласку нiжну зрання,
Тепло постелi без вагання
Хто не мiняв у злий мороз
На нетрi, хащi зрослих лоз,
На кригу, не мiцну в болотах,
На хлюпання води в чоботях,
Хай пропускає цi рядки
Йому мисливцi диваки.
Збиратись почали о п'ятiй,
По стежцi, слiдом не прим'ятiй,
Як плями в мiсячнiй тiнi
Крались в сосновiй гущинi.
Для радостi немає слова
Вночi була якраз понова,
Й приємно тiшить очi снiг
Чiтким вiдбитком лап i нiг.
Нарештi вийшли, зупинились
В нерiвнi гурти роздiлились
Гiнцi лишились, номери
Минають правий край гори.
Ще мiсяць дужч за сонце свiтить,
А кожен стежечку вже мiтить
Куди надiючись на зiр,
На нюх свiй гострий вийде звiр.
Гонцiв досвiдчених ватага
Хрипить, гелгоче мов розвага
Для них кружляти довго так,
Криком бадьорячи собак.
Лiс розiрвали першi стрiли
Та видно збилися прицiли
У незатiйливих стрiльцiв,
Бо снiг нiчуть не зчервонiв.
Азарт мiцнiший за досаду,
Стволи другi стають в засаду,
А тi женуть болота край,
Посадку й березовий гай.
Знов тупiт, гавкiт, лемент, ворох,
Пальба, горить даремно порох,
Що значить мешканцi осель
Завзяттям з'єднанi в картель.
Трiщали дружно палiсадник,
Дiброва, заячий розсадник
I все даремно, неспроста
В цей день не стрелили й хвоста.
Тут можна довго, може й варто
Розповiдати наче жартом
Про полювання, жаль байки
Прийдеться скоротить таки.
Iтак, полудень, на полянi
Обiд, багаття, трохи п'янi
Стрiляють хлопцi по пляшках.
Нi, це пiзнiше. На свiй страх
Схмелiлий лiсiвник i ситий
Веде в розплiдник всiм закритий
I там пiд каркання ворон
Органiзовують загон
На цю недiлю вже останнiй,
В вечiрнiй темрявi, не раннiй.
Мiж двох смолових жирних крон
Загальний не змiнивши фон
Притримував рушницю Юра.
Йому потрiбна лис'я шкура,
Щоб внести в дiм, в своє шатро
До нiг Наталчиних хутро,
Не зраджуючи звичку славну,
Пiдтвердить роль свою заглавну.
Гон чує, зводжує стволи
При паузi
- Цахли! Цахли!
Невидним шепотить собакам
I вже по контурним ознакам
Мiшень знаходить для свинцю
(Аж хвиля поту по лицю).
Трикутне вухо чуйним слухом,
Гостренький нiс тоненьким нюхом
Не вчули як i вiрний зiр
Мисливця, тiльки клятий звiр
Присiв, сховавши ржаву спину
За вiтром звалену ялину.
Чекав Юрась, щоб хитра тiнь
Iз густих вибiгла сплетiнь,
Торкнув плечем трухляву гiлку,
Як лiсоруб зубасту пилку.
Пiдступно трiснув мерзлий сук
I той, ледь чутний в лiсi звук
По звiру хижим вдарив струмом.
Спостерiгав герой наш з сумом -
Хвiст пiднятий стовпом, як дим
Бiг мiж дерев в'юнком рудим.
Лайнувся спересердя Юра
Та ще змiцнiшала зажура,
Як хвацько блиснули вогнi
За сотню метрiв в низинi.

Дорога в Верховину
Через Косів в’ється.
Бистрина ріки
Об берега б’ється.

На килимах виткана
Змійкою дорога,
Що веде в верховину,
А там дальше до Буркута
Аж на полонину.

На витканих килимах
Гірській ялини,
На них пісні Гуцульщини
І спів полонини.

Слова солодкі, наче стиглі сливи,
(Із вуст твоїх зривалися щасливих,
Але не падали вони - злітали
В ліниве небо й миттю розтавали...)
Усі зірвались. Крім одного слова.
(До нього всі слова - лиш передмова.)
Слова солодкі - вже зігнилі сливи...
Їх не шкода, допоки ми щасливі.
(Шкода лиш слова, про яке мовчали,
Що сповнене бажання чи печали,)
Солодке слово, та воно - не слива.
А райських яблук нескінченна злива!
Не віддавай намарне їх - зігниють...
(Лиш раз в житті, коли когось зігріють)

Люблю, люблю... - платівка, мов заїла.
Так прагнуть дотику уста гарячі,
бо погляди зустрілися, неначе
хтось запустив крізь серце струм до тіла.

І виростають з кожним словом крила
та простір пропадає без остачі.
Півподихи на пестощі розтрачу,
і дожену на "хочу" кров у жилах.

В тобі дощем зібралось небо, мила,
де джерело живе душі і плачу.
Уста здавались кошеням незрячим,
що від пізнання стримно затремтіло.

21 Травня 2008

Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.

Розстилається килим
снігом, іскрами, сном...
Білим дубом похилим
стане ніч під вікном.

Буде ніч, буде стужа
поборати вогні,
буде люба недужа
кликать любого в сні.

Буде в комині вити,
згаснуть іскри в золі,
процвітатимуть квіти
на віконному шклі.

Наче зарослі дивні
у казковім краю,
де у серпні зустрів я
наречену свою.

Наче в праліс таємний
крізь нестоптаний мох,
по дорозі буремній
ідемо ми удвох.

Наче зоряні хащі,
вікова мурава,
де знайду я найкращі
незабутні слова.

Наче смерть, наче згуба
всі забрала жалі –
тільки я, тільки люба
на прадавній землі.

Я одними губами,
звівши очі до зір,
без надії, без тями
шепочу наговір:

«Тихий сон хай присниться
оченятам моїм,
хай лиха пропасниця
обминає твій дім.

Ми попросимо хугу
од моєї краси
взяти й знести недугу
за холодні ліси,

на пустелі безводні,
на лихі береги,
у пекельні безодні,
в непроходні сніги!»

Падай, падай, вечірній,
тихий, синій сніжок,
у журбі неймовірній
я іду без стежок.


20 лютого 1942 р.

За просторами, за снігами
де ти зникла, в які краї?
Хто вдивляється вечорами
в очі радісні, не мої?

Прокидаюся – тьма навкола,
попід вікнами ходить сон,
все забулося, похололо,
як і ждалося від спокон.

Все ввижається, мов з туману,
крізь морозне синє скло
ми зустрінемось – зимно гляну,
все забулося, що було.

Тільки знову, як звечоріє,
в присмеркову печальну мить,
мов заблукане, без надії
серце жалісно защемить.

Тільки тугою упокорення
буде рватися пісні крик.
Так до тебе, мов до кореня,
серцем я приріс навік.


Вороніж, 20 листопада 1941 р.

Наче в казці – усе збулося.
Давні марення, тихі сни.
П’яно пахне твоє волосся,
і над нами – ніч війни.

Місяць зводиться із туману.
Небо тьмариться голубе.
Мов холодну пекучу рану
почуваю я тебе.

Я хотів би навік забути
рук чаїних твоїх тепло,
праліс темний і запах рути,
все що казкою поросло.

Щоб не думати й не жаліти,
що так пізно ти прийшла,
коли в’янули темні квіти
край прозорого джерела;

щоб з’явилася ти в останнім
передсмертнім до мене сні,
щоб тривогою і бажанням
ти зосталася в мені.


Прилуки, 31 серпня 1941 р.

Як дар життя, безцінний дар
        я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
        як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
        і мій гасили жар.

І тільки на шляху війни
        вночі тебе я стрів.
За нами степ вогнем горів
        і бачив темні сни.
Ти йшла до наших таборів,
і я відчув тебе без слів,
як серце снів, як тихий спів
        забутої струни.

Мов два холодних джерела
        ’дне одному навстріч
ми йшли – та невблаганна ніч
        в бою нас розвела.
І не склепити більше віч,
і тільки чути серця клич:
ця зустріч в найстрашнішій з січ
        була чи не була?


Ніжен, 15 серпня 1941 р.

Хрест у рамі, шиба плаче
і душа скидає цвіт -
із очей, мов з Аппалачі,
сходить днем холодний світ.

Стукай, серце - Бог почує,
розбивай об небо біль.
Алілую - "Алілуя!",
та у сон збираю сіль.

Підіймуся вище долі,
лискавицею впаду
там, де вітер котить полем
спілим рунам на біду.

Далі стежкою збіжуся,
під порогом на уклін,
стану щастям на обрусі
притулюсь до рідних стін.

І нехай - цей хрест у рамі,
стіни плачу - видно крізь,
і життя - пташиний гамір,
а "люблю" - піднятий кріс.

Стукай, серце - Бог почує,
розбивай об небо біль.
Алілую - "Алілуя!",
та у сон збираю сіль.

20 Травня 2008

хочеш стану ніжно-молочною
запікатиму вірність в мундирах
буду домашньою квочкою
перевозити зради на крилах

наївно дитячо ти мрієш
узувши русалці колоші
тісно у твоєму акваріумі
затишно в твоєму волоссі

Землю кров’ю поливали –
Слава колосилась,
Україну захищали,
Господу молились
За поля зелені й ниви,
За Дніпро й Карпати.
За край рідний, вольний, новий
Не гріх помирати.
І приймали з честю муки
Козацькії діти,
Смерть приймали посміхнувшись,
Щоб могли ми жити.
Низько голову схиляє
Ненька Україна,
Як вогонь горить, палає
Червона калина.
Ваша слава буде жити
В пам’яті віками,
І пишається й сумує
Вкраїна за вами.

Я сміятися не хочу,
Уже плачуть мої очі,
Я ніяк не зупинюсь,
Все сміюсь, сміюсь, сміюсь!
Мені кажуть :,, Свого рота
Ти закрити десь забув
І смішинку – лоскотунку
Випадково проковтнув.”
Ну яка ота смішинка,
Покажіть її мені,
І тоді вона побачить,
Буде смішно їй чи ні !

Чого мені треба
на цім білім світі?
Чого повстаю
проти ворогів долі?
Невже моє сонце
мені не посвітить
у колі своїх,
у дружньому колі?
Невже з України
женуть українців
на панщину ляха,
на панщину німця?..
Ми гинемо, брате,
в бою поодинці.
Обіймемось, брате,
ще келих – по вінця.
Дивись – наша доля
у наших долонях!
На злеті і воля –
ми знову на конях!..
У дикому полі,
у дикій погоні
цю дику країну
несуть наші коні.

1.04.07

Лялька

Бо їй не збагнути твоїх божевільних ідей,
Нічного писання, візиту шаленої Музи,
Вона ж бо не знає різниці між реггі та блюзом
І носить на пальці обручку, неначе трофей.

Бо їй не поясниш... Ти ніжно торкаєш клавір.
Для тебе ці клавіші – світ чорно-білих симфоній
Вона ж позіхає і змащує кремом долоні.
І мляво кидає: „Протреш піаніно до дір...”

Вона не для тебе! Їй танців до ранку, кіна,
Пустих серенад, і солодкого чорного чаю,
Ти грою своєю розчулюєш жителів Раю
Маестро... Коханий, невже тобі треба вона?...

Домогосподарка

Двері зачинено, рай на ремонті, а ти
Ліг при дорозі, неначе зацькований цербер.
Завтра з твоїх переламаних, вирваних ребер
Мають дві жінки на втіху тобі прорости.

Одна із них Муза. Бо ж ти іще досі поет.
І пишеш (для другої жінки) свої мемуари,
Вона ж загрібає отримані (всі!) гонорари
І довго читає про дію на долю планет.

Пере скатерини, шкарпетки, готує обід,
І діток (їх шестеро) ніжно виховує матом.
Одягнена завше у капці, совкові халати,
І нею тобі, мій поете, зав’язано світ....

Дівча

Насупилось небо і хмарами вкрито чоло,
І злива лилася, промовисто гаркала громом.
За вікнами потягу швидко минало село,
І губи знайшли порятунок у келішку рому.

І приспана совість мовчала, згорнувшись на дні
Мого перетятого струнами смутку серденька,
І спалося гірко, і снилися скупо мені
Слова на прощання: „Я ще повернуся, маленька!”

Я ще повернуся... До кого? Навіщо? Куди?
До неба чи музи? І пишуться-пишуться вірші...
Бо кажеш ти: „Треба”. А дощ розмиває сліди.
Твої і мої... На пероні... І хочеться тиші...

Бігла річка невеличка
Поміж берегами,
Пишалася верболозом
Дубами, плесами.

А навколо цвіли луки
В чебреці та м’яті,
Поглумилися над красою
Фарисеї кляті,

Порізали річки тіло,
Сплюндрували луки,
Понищили верболози,
За що такій муки?

По другому руслу
Вже тече ріка.
В сплюндрованих берегах
молодість моя

в піщанім годиннику сиплеться осінь
гербарій хвилин до стінок прилип
манірні дерева рудоволосі
знімають свій перший відеокліп

про перше кохання хронічне до біса
опалі серця під ногами хрустять
спадає на очі туману завіса –
земля повертається в матріархат

легкі як кульбаби чи як промисловість
стрибаємо з даху на раз два три
замість грудей у пазусі совість
і циркулюють у венах вітри

злопам’ятна осінь дерева скосила
ми адаптуємось правда ж чи ні?
давай відріжемо янголам крила
щоб спати теж могли на спині

бо то не я спромоглася на зраду
і ти не мене оту прости
самотня постать під кулями граду
малює ніч олівцем простим

Крихтами хліба чорного,
Так, щоб цього не помітили,
Ти годувала голуба.
Плакала чорними крихтами.

Думала, щастя горнеться
Білими крилами вільними.
Тільки голуб – не горлиця.
Тобі не єдиній вірний він.

Серед доріг загублених,
В темних кущах алей
Скільки їх – недолюблених
Голубів і дітей?

* * *
Кажется, всё. И не будет иного.
Только вот этот сосновый лесок,
Окна надтреснутые вагона,
Шляха Чумацкого поясок.
Нёбо затёрпло от горького хлеба.
Пыли угольной черней
Вдоль колеи поднимается небо
На остриях тополей.

* * *
Провожающих нет. Пуст перрон. Проводник успокоен.
Устаканенность быта на будущий день решена.
Провожающих нет, это как одинокий покойник,
Путник, ратник – не всё ли одно… тишина…
Угасающий свет застывает в оконном проёме -
Небо, как на иконах, в окладах вагонных оконец
И реторты вагонов стоят на путях в полудрёме.
Остаётся купить простыней на последний червонец
И сидеть, будто древние римляне, кутаясь в тоги,
И: «какая же ночь, дорогой, не случилась меж нами»,
И туда, где встречающих нет, не доехать в итоге,
Выйдя просто в раю, где всё милые да с шалашами.

Рахує календар листками
Порожнi днi пустої драми.
Картинки втомлених дворiв
В одноманiтнiсть кольорiв
Зануренi в три ночi груднем,
Снiг розгребли перед полуднем.
Оленка й Женя до рідні
В післяобідній часині
Давно вже звані, завітали.
Наталі примітивні кали,
Набір фломастерів, альбом
Подарували разом з «цьом».
На зло натурi зранку хмурiй
Приходу їх радiє Юрiй,
Лицем ніяк не зчервонів,
Перлини вишуканих слів
Про свято, квiти, кримськi вина
Не впiзнає його дружина.
Для тiсного єднання кiл
Запрошує гостей за стiл.
Оленку поряд садить спритно
Колiно гладить непомiтно
I як в кiно гусарський хват
Бере масандрівський мускат.
Не буду втомлювать уяву
Про смак вина, гарячу страву,
Ще скажуть слава i бiда
В Украйни випивка й їда.
А танцi? Обiйдемся схоже
Юрасю їх хотiлось може,
Та Женя ясненько сказав:
- Занадто пiзно. Для забав,
Як не зайде ще зiрка рання
В нас завтра буде полювання.
Потиснув руку i на тiм
З Оленкою покинув дiм.

                        одной барышне

ты отползёшь за нитку горизонта - дальше!
глаз затянуло ледяною поволокой
силясь всмотреться в амбразуры даль
сплетая пальцы красноталом проволокой

огнём калины на снегу - ты* - таль!***
латуни солнца тикающий таймер
вам - сыплется - на плечи - белый тальк
в падении - остановившись - замерев

и знак готов. всё просто - берегись**!
весь мир зрачка зашторило-задуло
и в камикадзе больше - не осталось гильз
всё просто - закрывается шкатулка

--

* - ты, занавеска радостная, до ног
Виктор Соснора

** - берегись!
Янка
*** - ты таль и опаль..
Леонид Губанов

переходити рейки - мостити великі мости
чи скидати на Місто - свій великий і стаєний біль
о, ця гра так проста, особливо, коли всі фігури - білі

особливо, коли всі ходи проголошено німо чи стишено -

бо цей міст, ти возводиш, у всякому разі - із крихт
і ця мить, що вділили тобі - знай, - коротка
все, що звідано - літери взяті із скрипт -
все, що прийде - не більш, ніж на тіло короста

тож все те, що прийде - ти дивися на нього із веж
переходити рейки - простіше ніж сходити з ...
ці всі знаки, всі міти, які ти розвісиш на древах

все такі ж бо: проколені, прóкляті, навіть, - живі..

бузок зіщулився - грозою різко пахне...
зубами вхопить за крайземлю черепаха,
і сльозоточать акварелями кордони
Армагедону

а ти любила голубів і білі гольфи -
заплівся образ у дроти високовольтні;
втрачають сенс оревуари і пардони
в Армагедоні

із берегів тече спроквола кока-кола,
і крейда кришиться - не дописати коло;
в очах бузкових відбиваються бездонно
Армагедони

а вісь потоншала - хитається, мов пальма,
вдихаєш запахи настурцій і напалму -
на паралелі, де чекає мага донна,
армагедонить...

"Ау!" - аудієнція іде у Бога,
де пасма брів насуплені у хмар похмурих.
Віддушина душі - ціна за стін облогу
життя. Прожите - жадібне же-тем під муром.
Та браму настіж куля відчиняє - дура.

Лиш плюскіт звуку, попіл з попелюшки потім
вітрами рознесеться, наче сніг розтане.
Беру за бари барабан, в холоднім поті
перебуває "клац" і в капсуль б`є. Так плавно,
в пустелі вічності - думки, мов каравани

зникають під покрову крові - скоро крихи
фотонів світла визбирає зору сила
і стане нетерпиме серце, стане тихо,
не чутиму карді-ударів дзвона - била,
та чи візьмуть мене на крилах чи на вила -

аби не в землю.

19 Травня 2008

У снах до мене приходять
Далекій юні дні.
Ходжу поміж житами
Інколи сниться мені .

Бродимо в двох між житами
Там де маки цвітуть голубо.
Веду я за руку кохану
Як дійсно колись то було.

Довго бродили житами
Повернулись назад у село
Вечором йдемо на танці,
Як дійсно колись то було.

Із танців не спішили додому
І пізно повертались в село.
Батьки сварилися з нами
Як дійсно колись то було.

О таке і треба наснитися,
життя як мара біжить,
Кохана давно вже дружина
Рядом зі мною лежить.

Про сон її розказав,
Не маю спокою,
кожен день запитує
чи не був з другою

Рожевий ранок,рожевий вечір,
рожеве листя...Його нема?
Ах тоочно! Здрастуйте! Ноги на плечі.
А очі мої дивились дарма.

Та небо рожеве-ніхто не сперечить
я знаю,що бачу у себе з вікна.
І десь пурхне пташка-собою зачепить
струну неспокою:"Приходить весна"

Її уже чути в кімнатнім повітрі
і запах зайшов,ніби з вітром в вікно,
А я тільки знов,так щоб як непомітно,
згадаю із нею весняну любов.

Весняне життя лиш доповнює змістом
моє існування і ваше буття;
Той птах заспіває незримим солістом,
Кохання мелодію випустить в даль....

Моя Україно,скільки ти терпіла?
Чому так палала,навіщо горіла?
Якщо я не зможу тебе укріпити,
якщо ти не зможеш мені доручити...
Важливо-я знаю; потрібно-це так,
Я часу не гаю,я йду по слідах.
Маленькі стежинки-от,що розгребли,
насправді ж Ти тернами йшла до мети,
яку укріпити наказано всім,
та ми не всі діти...А діти кричім:
"Моя Україна,її я дитина,
дитина,що вік слово це берегтиме!"

Осінь п'янить. День уже спить,
А в моїй душі... Щось давно болить.
Чомусь так не спокійно...
Чому? Хто скаже ? Ти ?
Чомусь не можу спати.
Чому? Хто скаже ? Спи !
Чомусь не видно щастя,
Надії, Віри, Снів...
А в твоїх мріях сутність
Моїх байдужих днів.

І знов я не побачив,
Того, що передбачив.
Світло стає зіркою,
Карбується в очах.
А я, як сам не свій...
Мені зриває дах.

В очах у тебе сум,
І бачу я в них страх.
Тому, що також бачиш...
Мені зірвало дах.

Дорога, помимо неї тіні.
Помимо білий іній,
Помимо бачу місто,
В якому сотні ліній.

І знов я не побачив...
Того, що передбачив.
Від світла видно проблиск,
Рукою один змах,
А я є сам не свій... Мені зірвало дах.

Я бачу навколо уламки людей:
вагіни і фалоси, пари грудей,
натруджені руки і загребущі,
мізки, повні знань, але не тямущі.

Он шлунки, до їжі не знаючі ситі,
А ще печінки, алкоголем промиті,
Язики пустослівні і заздрісні очі,
А я так людину побачити хочу.

Казав Заратустра це учням своїм.
Століття минули – а в світі без змін.
Чи я ж дочекаюсь коли час той буде?
З уламків потворних зробляться люди?

Моя весна - шалена і п'янка,
одягнута у вітер, пелюстками
вкриває рясно зовсім свіжі шрами
де лезо йшло холодного струмка.
Усіяна веснянками кульбаб
вона не те що вірить - твердо знає,
що зможе все, зуміє, все здолає
і вірить їй напівзасохлий граб.
Він вірить, хоча знає - все мина,
він вірить та простягує їй руки,
і не страшать його осінні туги,
і віриш ти , бо я - твоя Весна.

How long and dreary is the night,
When I am frae my dearie!
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er so weary:
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er sae weary!

When I think on the happy days
I spent wi' you my dearie:
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!

How slow ye move, ye heavy hours,
As ye were wae and weary!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!

Злые вьюги да метели
Зиму всю по лесу пели,
Снегом землю укрывали,
Звери чтоб спокойно спали.
Спал барсук, посапывал,
День и ночь похрапывал
У себя в норе
Во вьюжном феврале.
В марте потеплело,
Солнышко пригрело.
Только начался апрель,
А уже в лесу капель.
Раз пропали холода,
То кругом в лесу вода.
Есть вода- земля сырая,
А вода штука такая -
Лишь бы щель, и натечет
И в норе лужу нальет.
Барсуку не стало спаться,
Пятки начали чесаться.
Заворочался зверек,
Лег не вдаль, а поперек.
Тут вода ему на нос.
Я задам тебе вопрос:
«Будешь спать ты с мокрым носом?
Ты смеешься над вопросом.
Знаешь сам, хоть и шалишь:
На нос каплет не поспишь».
Вот барсук наш и проснулся,
Позевал и потянулся,
Дверь из норки приоткрыл,
Про себя проговорил:
«Началось тепло. Ну вот-
Наступил уж Новый год.
Мне уже пора вставать,
Трудовой год начинать»
Все встречают Новый год
Не весной- наоборот.
Ведь всегда среди зимы
Ему радуемся мы.
Но барсук его проспал,
Потому что он не знал,
что за праздник «Новый год»
И когда он настает.
Он считал, наивный право,
Новый год, когда дубрава
Просыпается от сна,
Когда началась весна.
Вот какой барсук простак!
Ты же знаешь все не так
Взял бы сам и написал,
В письмеце все рассказал,
Барсука бы пригласил
Он, поверь мне, очень мил.
Адрес: в нору под сосной
Барсуку в глуши лесной.
И тогда под Новый год
В гости он к тебе прийдет

1974г.

Автор текста Афонский О. Н
Украина
г. Ивано-Франковск

Лиш сонця промінь торкнувся фіранки в кімнаті...
Злегка примостився на моїй щоці...
З просоння втомлена...сни мої всі - голодранці,
То недодивлені, то просто не ті...
Вступила гроза своїм металевим гроулом -
Ревіла, жбурляла хмари в небесах...
Налякала місто ледь живе іржавим громом...
Блискавкою з тріском вцілила у дах...
Сонце зникло з небосхилу - в судорожну темінь,
Що намалювала демонів лихих...
Ріка небесна асфальт точить, неначе кремінь,
Зточує себе до іскор вогняних...
Та раптом - згасло...затихла золотава злива,
Лиш чути шурхіт і стукіт у вікно...
Та райдуги нечесана напівстерта грива -
Мов дороговказ на річки полотно...
І знову - сонце світить, крізь небо чорно-синє
Своє проміння для мене знов несе,
Омитому слізьми місту ставить ластовиння...
І застрибує в ранкову карусель...

Я сиджу в кімнаті сам.
Вечоріє. День, як всі.
Дивлюсь на пустий стакан.
Сум зі мною, сум в мені...

Хочеться вірші писати,
От і пишу !
Хочеться той сум лишити,
От і лишу !

На столі купа паперів,
Поскладати лінь.
А на мене світить лампа,
Збоку мене-тінь.

Розумію: треба вчитися.
Але не виходить.
Думка, немов я удень...
Десь по Львові ходить.

Музику ввімкнув собі,
Б'ють низькі частоти.
Ну а я живу як в сні...
Трошки безтурботно.

Пам'ять моя недалеко...
Десь три дні позаду.
Все немов одноколірне,
Йду на ліжко впаду.

А тепер розчарування !
Не можу могти,
Не хочу хотіти.
Тре6а сісти на літак,
Ну і полетіти.

Хочу поміняться,
І когось змінити.
Хочу не лишатись(тут),
І нормально жити.

Посеред села на майдані
Зібралися вранці,
Вирушають за свободу
Із села повстанці.

Все село проводжає,
Піп благословляє,
Яка доля їх спіткає
Лишень сам бог знає.

Малий збір на майдані.
Сотника обрали,
І вихором із села
На конях помчали.

А селяни помахали
Білими хустками.
Попрощалися діти
З рідними татками.

Загублені під ногами
Даровані квіти,
Заплакали матері -
Поїхали діти.

Вирушили із майдану
Закурився піль.
Вибрали волю,
І обрали ціль.

Великий Одіне! Не дай ось так піти:
Конати безпорадно в тиші сірій.
Дозволь ще раз в житті перемогти
І бути обраним найкращими з Валькірій!

В безумстві Берсерка від бою втіхи
Дозволь хоч на годину взяти меч
Й кресати іскри об чужі доспіхи
А не вмирати під кущем від кровотеч!

Невже це дяка скальду за життя,
Що провойоване в честь Одіна і Тора?
Із прірви Геллю вже не буде вороття,
А мріяв я про Асгарду простори!

Невже так скальду дякуєш за вірші,
Котрі співали ми тобі на славу?
Невже живі за мертвих стали гірші,
Коли ступили на цю путь криваву?

Ми розчинилися у світанковій млі,
Назад з якої вже не прийде жоден.
Тіла героїв ще холонуть на землі,
а душі у Вальгаллі прийняв Одін...

І я відчув смак меду на вустах,
Останнім із живих вступив до бою,
Та сіючи навколо смерть і жах,
Чув пісню рун про зустріч із тобою!

Життя - ессей!
Зіпсовану картину
Запльовують примати - глядачі.
Змиваю все,
І розітру на піну
Сліди помади, зламані мечі…

- Давай залишимо їх , люба,
Без образи,
Тих, в кого сенс у вмісті їх кишень,
Кого їдять
Плебейства метастази,
Кому і сонце - для плювків мішень.

Білилом густо
Давні рани затираю
На полотні немитої душі,
Малюю кров’ю я тобі
Куточок Раю,
Для тебе рву із серця ці вірші.

На небі
Напишу
Нову картину,
Довірю просушити всім вітрам...
Втечем, сховаємось
Від Часу плину,
І будем вічні, як відмовимось від рам.

берегись его обидеть,
случайно как-нибудь толкнуть
                  Н. Гумилев

не смій підняти камінь од землі
не смій зайти в оцю таємну залу
і стережись, бо не живуть там, - скніють
садівники небаченого саду

чи той це сад? чи - пастка, пустка, -
чи потороччя з коренів і жил -
воно ще білі нігті в тебе впустить
тоді, коли - навіщо? - скажеш - жив?

о ти, істото, вся закутана у сон,
ти недомовна, ти несправжня, не...
не знаюча, не ждуча, того, - що...
вдивляється в твоє лице із дзеркала...

і що тепер - вугіллям у долонях -
твоїх вогнем - останній твій обол?
знай: мегаліти, ці камінні гори дольмени

сторожкі велети, що ждуть нових облог,
чи то обмов - уже ідуть до тебе
з вином, з водою, з радістю, і з болем

байдуже що

Хочешь, пред образами ночь на коленях выстою,
Здесь час до церкви - успею добраться до темноты,
Тебе ведь хотелось, чтобы я хоть чему-то - истово,
Давай, я готова, - в Бога и рай для таких, как ты.
Хочешь, врача упросим, еще поживем недельку,
Я всех созову, кого ты осипшим басом шепнешь,
Ты дочери скажешь помнить, неловко целуя в темя,
С подушки не поднимаясь - не торопясь - еще...
Ты утешаешь тихо - не брызгай вокруг рассолом,
Эй, я еще не мертвый, не плачь, я вполне живой...
Хочешь, я наконец-то взгляд оторву от пола -
Кто-то, перестаравшись, укрыл тебя с головой.

Моя державо,центр Європи!
У всіх містечках і містах
Стоять бетонні остолопи,
Показують Вкраїні шлях:
В очах просвердлені зіниці,
Руками тичуть хто куди...
Ми й досі перед ними ниці,
Як перед знаками біди.

Красота женская,
Красота невечная.
Она есть бурная
И не извечная.

В ее влюбляются,
Парни над ней бьются.
Ей восхищаются,
И над ней смеются.

Когда постареет,
Какой с нее прок?
Повянет и бросят
- увялый цветок

Красавицы влюбленные,
От любви утомленные
Имейте придел.
Каждому в жизни
от судьбы удел.

1:30 a.m.

12. V.2006

Чому шукаєм ангелів ми на землі?

Чи не тому, що в небо нам зарано?

Чи не тому, що небо від нас далеко,

Усі ми шукаєм ангелів поруч?



Чому блукаєм наосліп, наче в імлі,

Плачемось людям, коли нам погано,

Та летимо, коли нам добре, у небо,

Та не приходим людині на поміч?



Чому втрачаєм ангелів ми у раю?

Чи не тому, що вони впадуть низько?

Чи не тому, що зняли маски? І з лиця

Дивиться на нас сивий сліпий демон.



Чому блукаємо ми пеклом й землею,

Не помітивши, як щастя стоптали,

Як зламали наші крила та серця.

І ми не знаєм хто ми, що ми, де ми.



Та ми забуваємо п'янкі цілунки,

Що охолонуть з нашими серцями,

І молимося за те, щоб пам'ять зтерла,

Слова брехливі, що життя вбивають.



Нас переслідує незбагненна думка,

Що ми кохаємо людей без тями,

Що наша людяність досі не померла,

Що взаємністю нам відповідають.

Йду по проспекту
Нічною порою,
Від вітру каштани
Шумлять надомною.

Вечірній проспект
В вогнях сіяє,
По всьому проспекту
Музика лунає.

На лавках з’єднались
Молоді серця,
В кохані немає
Початку і кінця.

Кохання неможна
Ніяк зупинить,
Серце струною
В кохані бринить.

Пригадались
Роки молоді,
Сісти на лавку
Захотілося мені.

Поряд співають
Дівчата пісні.
Десь молодість моя
Блукає в вісні.

Я присягаюся - я створена,
Оскільки ти єси.
І досконало, по твоїй подобі...
Така ж, як ти я є - нескорена,
У ті ж живу часи...
І тихим голосом співаю в тобі...
Я присягаюся - ти мій творець,
Бо прагну бути я,
Неначе сон - безмежна й невловима...
Та із собою я встаю у герць,
Ламаю свої "я",
Що поміж нами, мов стіна незрима...
Я присягаюся - тепер є "МИ"...
І це не сон уже...
А справжнє диво - вічність довгожданна ...
Я присягаюся - що кожну мить
З тобою збереже
Моя душа, тобою вічно п'яна...

А я сідаю на мітлу
І вилітаю,
Як я люблю коритись злу
І небо краять.

А в косах грає сивина
Шаленим сяйвом,
Розпочалась моя війна,
Ви всі тут зайві!

Я вільно падаю униз…
Мітла зламалась.
Це був нездійснений каприз,
Знов я догралась.

Нічого, завтра долечу
І вкраду місяць,
Та ледве ноги волочу
До хатки в лісі.

Там кіт чекає на вікні,
Блищить очима,
Сова голодна уві сні
Слідкує за дверима.

Нуль.

Нуль – це нічого, від бублика дірка,
Космос, де жодна не блимає зірка,
Те, що в порожній кишені лежить,
Бульбашка мильна, що лопнула вмить.



Один.

Один моряк
одного разу
Збирався в море на баркасі.
Взяв із собою він: кота
Одну ворону без хвоста,
Одну стареньку черепаху,
Одного песика-невдаху,
Одного в клітці какаду
І в банці рибку золоту.
Крім того, аж в останню мить
Він ще надумав запросить
Одне знайоме цуценятко
І ще маленьке слоненятко.
Останнє пливти вже згодилось,
Та... на баркасі не вмістилось.
Моряк подумав: “То й нехай!”
І запросив усіх на чай.

Звичайно ж, він вчинив розумно:
Самому морем пливти сумно!




Два.

Два кінця у гойдалки в парку,
Вгору-вниз – гойдається світ.
В когось – серце у п'яти впало,
Хтось – у небо злетів на мить.



Три.
(Вірш-загадка)

Хто три ока має різнокольорових,
Та розплющить може лиш одне за раз?
Як червоним блимне – стій, нема дороги.
Жовтим – приготуйся, йти іще не час.
А привітно гляне він зеленим оком -
Йди собі, будь ласка, вільна вже дорога.


(Це не Змій із казки
І не пес Трезор:
Ті три ока має
Дядько Світлофор.)



Чотири.

Кіт Маркіз утік на шафу,
Глипа звідти навкруги.
Бо в кота – чотири лапи,
В мене ж – тільки дві ноги!



П'ять.

П'ять пальців, немов п'ять братів, на руці
У згоді живуть, і старанно усі
Працюють. Та якось рука – їхня мати -
Сказала: “Ім'я треба кожному дати.
Найстарший – ВЕЛИКИЙ, це кожен побачить.
(Хоч він і на зріст невисокий неначе.)
А другий – обожнює вказувать всім.
(Розумник!) Тож бути йому ВКАЗІВНИМ.
Наступний – СЕРЕДНІЙ, і думать не варт.
А п'ятий – МІЗИНЕЦЬ – найменьшенький брат.
От як же четвертого сина назвати?
Він – хлопець незграбний такий, вайлуватий...
І наче прикмет особливих не має...
Нехай БЕЗІМЕННИМ його називають!”

Образився братець четвертий страшенно:
“У всіх імена, тільки я – безіменний?”

“Ну, добре, щоб ти не охляв у журбі -
Весільну обручку носити тобі!”



Шість.

Працьовита мама-Бджілка
Має шестеро синків.
І у них в кімнаті-соті
Як навмисно, шість кутків.

Тож як мирно не вдається
Лад навести мамі в строк –
Сину кожному знайдеться
Свій для роздумів куток.



Сім.

Червоний, оранжевий, жовтий, зелений,
Блакитний, синій і ще фіолетовий -
Сім кольорів є у тебе і в мене,
Сім барв – у художника Борі Столєтова,
Щоб Боря, відтінки змішавши, зумів
Весь світ навкруги змалювати без слів.

А Юля сидить за стареньким роялем,
Клавіш торкається чорних і білих.
Сім нот вона має, щоб полька звучала,
Щоб звуки мазурки з-під пальців летіли.

Концерт знаменитий, і джаз, і фокстрот,
Вся музика світу – всього лиш сім нот.



Вісім.

От біда у восьминога!
Має він аж вісім ніг,
І собі взуття допоки
Підібрати ще не зміг.

Ось надходить день базарний.
“Скільки коштує оця?”
Черевиків взявши пару,
Він пита у продавця.

“Ця модель – чудовий вибір! -
Хитро зирка продавець. -
Колір – ваш, відмінна шкіра!
Ви – справжнісінький знавець!

А тепер – стосовно грошей:
Дев'ять – пара, не секрет!
Вам чотири треба, отже,
Разом – тридцять шість монет!”

Восьминіг стиха бурмоче:
“Так, чотири – не одна...
Їх купив би я охоче,
Та... кусається ціна!


Не носив – хоч і знавець – я
Черевиків і раніш,
Тож, гадаю, доведеться
Ще побігать босоніж!”



Дев'ять.

Жарт – історія оця.
Та дослухай до кінця.

Цифра Дев'ять у П'ятірки
Якось вкрала гаманця.

Втрату цифра П'ять уздріла,
На злодійку налетіла:
“Віддавай-но гаманця,
Бо скуштуєш і дубця!”
Цифра П'ять була сильніша,
А Дев'ятка – та хитріша:
Дременула навтьоки,
Вмить добігла до ріки,
З бережка у воду – скік!
Й під водою – на той бік.
Хоч сердита цифра П'ять -
Не наважилась пірнать.
Довелося по містку
Бігти їй через ріку.
Вже минула майже міст,
Аж назустріч – цифра Шість
Йде поволеньки, кульгає.
Цифра П'ять її питає:
“Щойно тут, сестрице мила.
Ти Дев'ятки не зустріла?”
“Так, звичайно, - каже та. -
Як дісталась я моста,
Бачу – аж пливе сусіда,
Ніби хто женеться слідом.
Прудко вилізла з води
І побігла он туди!
Бач – на березі кущі?
Поспішай туди мерщій!”
Довго цифра П'ять шукала
Там, де Шістка їй вказала,
Та злодійки не знайшла.
Якось, хитра, утекла!

Чи не зможеш підказати,
Де Дев'ятку відшукати?


(То Дев'ятка схитрувала -
Догори ногами стала!)



Десять.

Сьогодні дядько Стас приніс
(Хороший батьків друг)
Андрію, Даші і мені
Цукерок десять штук.

Я лише п'ять цукерок з'їв,
Андрійко ж – половину.
Цікаво, друже, скільки ж їх
Залишилось Дарині?



(Авжеж, ти правий, друже мій!
Всі кажуть у дворі:
“Хіба ж такі, як той Андрій,
Залишать щось сестрі?”)

…когда я очнулся под утро, весь мир был немыслимо черным,
и ты превратилась в морозы, накрыв навсегда мое поле,
а я шел обратно, пугаясь себя самого, и от боли
взрывалась невиданной тучей планета ворон обреченных…

...ты ровная, будто забелено, тканью слоями на небо
легла пеленою тумана, который слоился и таял,
а где-то кричала на ветер в предутреннем воздухе стая
ворон, перепуганно зябких, ворон, перепуганно белых…

Бігав у школу
Хлопчиною малим
Торбинку з книжками
Носив за плечем.

Ноги в постолах,
Тиснули волоки
О так і ми жили
В воєнній роки.

А десь то гриміли
Далеко гармати
Із клоччя одежу
Ткала нам мати.

У школу далеко
Я вранці рушав
На перехресті доріг
Там друзів чикав.

По тонкій кладці
Переходив річку.
На перехресті каплиця
Я в неї клав свічку.

Вечорами в дома
коли зорі спали,
Ми свічку палили
Уроки писали.

В неділю рано
Нас мати будила,
В святкове вдягала
До церкви водила.

Вечорами розповідаю
Про роки шкільні,
А син мамі каже:
«казку гарну тато
Розказав мені».