У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об*їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.

жовте листя, неначе луска невідомого звіра,
я сьогодні – осіння, гірка: допікає зневіра.
чи хандра, чи то стала мені непомірною міра,
у якій потонути змогла найсильніша із вір

під чоботями часу яскраве тьмяніє індиго,
відображення лиць у калюжі: назвемо це збігом,
дивозбігом обставин, який ненадовго застигне,
а потому побачимо: ножиці-камінь-папір…

перетерта на гальку дрібну, перетерта на гравій,
чорні ґави ловлю, і несолодко пійманій ґаві -
їй би радше сидіти собі на розлогій агаві,
та й мене переслідує зграя подібних бажань…

і немов по воді, я ступаю по жовтому листі,
білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті,
і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі,
я – це крапля живої води,
що стікає з ножа.

                                    Ляні Ладі
Ця красномовно-солодка коротка шпилька,
милістю вашою кинута на Терези
зліва чи справа? Бо тут варіантів кілька -
од передвістя раю до гуркотань грози.

Сяйне вологе торкання - і все докупи:
передчуття, химери, астрологічний план
зрушеної уяви, що цілувати руки
прагне цієї миті більше, ніж на диван.

Але поглянете знову - то загуркоче!
Ви уявіть собі тільки - злива, пітьма, гримить!
І тут шовкове дарується небом ложе...
Чи не за цим Спасінням серце моє щемить.

2008

Крик
Подих        ПлачПелюшки, попелюшки, білосніжки,
Дитячий садок, подружок білі ніжки
 зла вихователька, уроки мистецтва
 так минає всеросійське "дєцтво"
ідіотське загальне фото із тепер забутими людьми
Перший клас. Лінійка.
 Ліва рука, у праву руку
 перші букви. коса лінійка
Три класи. знов ідіотське загальне фото
Географія, астрономія, течія ріки, граніт науки
Історичні подвиги, перші зради
Ставити у приклад, давати поради.
 Гуртки, спортивні секції
Все в ритмі вальсу. Вечорниці, танці
Прокидатися рано вранці
          Надягати ранціСпоглядати у вікні протуберанці
Позначати на картах сланці
 Квіти ветеранам, концерти випускникам
 Атестати, тости татів за краще майбутнє
 Розпивання горілки з вчителями
 ДЯКУЮ, прощавайте, не забувайте
 Ось тобі відео з випускного.
 І знову таки, ідіотські загальні фотографії
 Bon voyage, liebe kinder, farewell
Гуркіт
Стук колес                ревіння електромоторуЗапобігання випадковим зв'язкам
зберігає незмінним здоровий сон
Не притулятися до притиснених дверима
забезпечивши розмежування особистісних зон
Дотримуватись санітарної та протипожежної безпеки
Не годувати собак на роликах
            під час спекиЗавчасно купувати білети на екзамені
Не розкидати у вікна камені
коли живеш у скляному будинку, де кухня - форум.
  Маневри
   повороти          у лівий рядПоступатися підступним, що обступають
Юридична допомога у відсудженні паю
 лайкри статичний заряд
Медичне страхування та нове житло
Депозит, Кредит, Пенсійний фонд:
Доступні ціни - прозорі мов скло -
на слуховий апарат, мезим, анальний зонд
фітнес-центр, дієтичні страви
металеві конструкції, легкі сплави
широкий екран, гучніший звук
стін два фути бетону, сусідів стук.
Ліпосакція. вибухівка з жиру
Ба-БАХ! Реанімація.
Евтаназія
як гарантія відпочинку та миру
Наступна зупинка.... тшш-шш-ш-ш
              ТИША

Ми просто солдати. Ні, радше солдатики з олова.
Тверді, але все ж іграшкові. В коробках по п’ять.
Ми граємо в страх, у війну, доки діти ще сплять.
Ламаються руки, гвинтівки, і губляться голови.
Солдати не падають, гинуть десятками стоячи,
Неначе дерева, в Касоновській п’єсі. Без сну
Стоїть на полиці красунечка - лялька. Їй боляче
На цю небезпечну й таку іграшкову війну
Пустити солдата. І серця для болю так мало.
Інакше не можна. Солдат без війни – сміття.
І плавиться олово. Подих-метал-життя.
Сержанти, майори, полковники і генерали.
Картонних коробок. Прокинулись зранку діти.
Полиці порожні.
Дитяче сумне лице.
Так треба. Війна тимчасова. Минає все.
Солдатам набридло. Вони захотіли жити.

КАЛЮЖА
В одному місті, ну скажімо, в Енську
Жила-була Калюжа велетенська.
Скажу відверто, провінційне місто
Не особливо вабило туристів…
Та слава про феномен дуже швидко
Пішла рости, мов у клубочок нитка!
Таких калюж, по площі, у відлигу
Не знала навіть Гіннесова книга!
Тому туристів ціла ґерилиця
Забагла на Калюжу подивитись.
А тут якраз така деталь відкрилась:
Міський музей, (буває ж Божа милість!)
Мов наслідок чиєїсь забаганки,
У ту Калюжу упирався ґанком!
Тож туристична стежечка зростала,
Вела туристів у музейні зали,
І за рахунок жвавої торгівлі
Музей поставив латки у покрівлі!
Байкують, що і досі міцно дружать
Міський музей та видатна Калюжа…
ЇЇ, що простяглась біля музея,
Чекає точно, слава Колізея!
……………………………………….
Там, де калюжі – нації надбАння,
Музеям жити в їхньому сіянні…

Осінь ніч упіймала, як мишку,
І поклала тихцем під вікном.
Я мерщій забираюсь на ліжко
І рятуюсь від ночі сном.

А вона шкряботить десь на денці,
Кудись кличе, та я не піду.
Намозолене моє серце
Уже відає цю біду.

Вже ходило за зоряні броди
І вернулося людям на сміх.
Ще і досі, як сонце заходить,
Ясно світять сліди моїх ніг.

Це вони за край серця знов манять,
Сіються з пелени забуття
У по вінця наплакану пам"ять,
У затерпле від болю життя...

Відгомоніло свято
В місті Чернівцях,
Кожен пройшов до цього
Свій тернистий шлях.
На протязі шістсот років
Люди працювали,
А на праці їх,
Трутні!
Капітал складали.
За п'ятнадцять років
(Тій хто був ніхто)
Багатими стали.
Труд людини трудової
Вони розікрали.
На свято як мухи
Можновладці прибули
Себе похвалили,
Друзів не забули.
Як завжди біля трибуни
Товкаються люди.
Скажіть мені до яких пір
Оце таки буде?
Коли богаті поділять
Оте, що накрали.
Хоча би частину
Бідним би віддали.
Гідність загубили
Можновладці вщент
Цісарю австрійському
Ставлять постамент.
А наші борці
Не мають пошани
Послати би їх всіх
До чортової мами!

Як "повість" згубила із крапкою "і"
то враз потепліло та збилося купи.
Криланові крила - для дум кораблі,
а спогади - серцем розкидані струпи.

Стриножені пальці в молитві - "...Амінь",
я вийшов із себе - собі сам ізгоєм
і бігла за мною налякана тінь
і падала в очі та більшала вдвоє.

Шукаю себе з того часу в рядках,
у римах затертих, на криласі храму,
мене розривають, як йду по руках,
а йду, щоби збігти скоріше до мами -

на світло - до неба, де крапки над "і"
землею - надир, а травою - намітка
з густого туману, де з дум кораблів
закидують сонцем просочену сітку.

Рибин золотих - на розплід і бальзам,
людей дорогих - скільки світла до столу...
І голос - мій крилаш, а вітер - я сам,
куди би не дув - моє серце навколо.

8 Жовтня 2008

У мертвій темряві нічної готики
Вкриваюсь болем непорочних слів,
Не віє морем, запахом екзотики,
Екстазом, що в тісній неволі б млів.

Самотність вхопить у міцні лещата,
І Реквієм заграю на зірках.
Пробач, це, мабуть, завелика плата.
Пробач, що досі ти живеш в думках.

Огорне спокоєм ранкова готика,
У сірості покотиться сльоза,
В пустих словах зітліє вся екзотика,
Та віра в обіцянки не щеза.

Вечір.
В кімнаті тихо.
За вікном виє завірюха
Несе у світ лихо.
На ранок снігу
Білого намело,
Здається літа, осені
ніколи й не було.
Ковдрою інею
Покриті сади.
за небесною лінію
мені би туди.
Де обрій закінчується,
Осінь спочиває,
Весна заквітчалась
Черги чекає.
Коли сніги білі
Побіжать струмками
І весна промчиться
Садами, полями.

Я загубилася у ваших лицях,
Три постаті одного ймення – культ?
Коли ж ви справжнім є? Одним назвіться!
Як вчитель? джентльмен? чи ж бо поет?

Чи помиляюся, чи справді права?
Від змін ролей йде кругом голова.
Того вчите чи журите ізнову,
Чи просто такт являєте злослову...
У похвалі схиляєтесь галантно,
для майстра слова, вельми делікатно,
А деколи з холодного естета
Ще перетворюєтесь на поета...

Що ж - особистість вельми колоритна.
І розум гострий, з перчиком слова.
Учитись цьому на ПМ елітно,
Щоб за потреби стать акулою пера?

Та знову ж проклятуща «біла пляма».
Як Ваша ласка, поясніть мені,
Де „нік” такий хитрющий підібрали,
Півмережі у пошуках пройшли?

А ще в кінці сказати певно мушу, -
В якому б образі Ви не зайшли,
Примушуєте відчувати душу
Віршів.

07/10/2008

Повертаючись із вирію, лелеки
Позовуть мене й покличуть все одно
В ті забуті Богом хутори далекі,
Де лисиці заглядають у вікно.

Я пройдуся попід кронами гледичій,
Зі ставка у жмені зачерпну води,
І розвіється в душі печаль та відчай,
Розіллються в серці радості меди.

Назбираю в луках зорі ясноокі,
Прочитаю вірші травам і хлібам,
Щоб степів моїх розтерзаний неспокій
Передав свій цвіт окриленим вітрам.

Повечеряю з бабусею у хаті,
Будуть сутінки солодкі, мов кутя.
Ні, село, тобі ще рано помирати,
Ти ще ствердиш своє право на життя!

2008

Зустрілись ми у клекоті війни,
Була у нас одна на двох ідея.
І раптом серед чорної весни
Розквітла почуттів п'янка лілея.

Благала ти - "До серденька прилинь,
Віддам тобі кохання неповторне."
Але мене вже кликала Волинь
Під знамено УПА червоно-чорне.

Алярми, рейди, вишколи, бої,
Гірка розлука вбила клин між нами.
Чи ще побачу коси я твої,
Чи ти вже замордована катами?

Чи будуть знов побачення в саду,
Коли рожевий цвіт скидає вишня,
Чи я прошитий кулею впаду
Нескореним орлом на землю грішну?

Та знов наказ. Веде нічна зоря
Розбитими дорогами Полісся.
Ми не раби, ми діти Кобзаря,
Покликала у бій свободи пісня.

І крізь виття есесівських машин
І відблиски палаючих фільварків
Світив мені вогнем ясних жоржин
Ласкавий погляд милої Мольфарки.

2008

Павутиння твоїх дівочих чар
ніби солодка вата липне до моїх думок
Глазурєва жирність твоєї шкіри
розтає у цій шаленій спеці
Від чого стаєш неймовірно звабливою
і водночас брудною

Прориваючи поверхневий натяг
закупорених вапном дірочок дýшу
Хочу виливатися на тебе
теплим і чистим потоком любові
Розтікатися по тобі
відмивати з тебе бруд

"Это (...) Фортуны счастливый билет!" -
Про казино спел один музыкант.
В том, что билета такого там нет,
Может уверен быть лишь дилетант.

Что бы ни выбрал азартный игрок -
Покер, рулетку, бостон, преферанс -
Словно пристрастье к игре не порок,
Выиграть сумму большую ЕСТЬ шанс!

Бац - роял флэш или покер в тузах!
Как тут ликует счастливчик - нет слов!
Видится жизнь в самых ярких тонах,
Всех обнимать он безумно готов...

Жадно жетоны все сгреб в кулаки -
В кассе за них кучу денег дадут,
И полетят беззаботно деньки,
Тысячи тысяч прекрасных минут!

Всё, в чем была пребольшая нужда,
Всё, чего долго желала душа,
Вдруг достается теперь без труда,
В руки само приплывает, спеша!

Требует в кассе чел выигрыш, но...
Girl улыбается: "Рада за вас!
Ах, извините, увы, казино
Выдать всю сумму не может сейчас!"

Столько налички не держат, мол, тут,
Мало счастливчиков, сразу видать...
Скоро из банка всё-всё привезут,
Нужно лишь часика два подождать!

Часика два? Но часы-то здесь где?
Нет их. И время на месте стоит.
Ждать невтерпеж. Как же в этой беде?..
Снова играть - время вмиг пролетит!

Дальше к столу наш везунчик идет
С чаяньем новых чудесных удач,
И... начинается полный пролет -
Проигрышей череда, хоть ты плачь!

Только простак - у азарта в плену,
Разум потерян, шаланду несет,
И, безрассудства седлая волну,
Быстро спускает игрок всё-всё-всё.

Выигрыш был - и внезапно уплыл!
С ним - вон из рук куча всяческих благ!!
С этим теперь примириться нет сил,
Это стерпеть невозможно никак!!!

Всё продает, что имеет, игрок,
Снова летит в казино во весь дух...
И выползает весь скрученный в рог -
Ясен конец, проигравшийся в пух.

Часто и это еще не финал -
Снова играет, уже весь в долгах.
Вот вам улыбка Фортуны - ОСКАЛ.
Горе душе, что во власти врага...

Как же счастливый билет? А его
Хозяевам казино выдал бес:
Куча деньжищ, очень много всего,
А на том свете - лишь ад в их судьбе.

Щастя ти наше
Твердий качан
Листя навколо ховає від ран
Кукурудза, поживний і смачний продукт
Солі додай і масла грудку
Вважай не забрудни свою куртку

Шкіра зернят застряга між зубами
Вона навіть не перетравлюється соковими шлунками
Косить її трактор з п’яним шмурком
Або баба з маленьким серпом
В листях літом живуть жуки
Ти їх не їш, вони смердючі, гіркі
З кореня вдалі зроблю гранати
Можна в сільських дітей покидати
Потім з мішечком скоро втікай
Ось електричка, діти гудбай

В хаті положу качан в банячок
Сірка підігріє алюмінієвий бочок
Вмощуся зручно у свою канапу
На стіл накрию нову церату
Долоні сверблять
на вулиці дощ
Кукурудза стрибає наче сонячна вош

За карие бездонные глаза,
В которые никак не наглядеться,
В которые влюбился донельзя,
Красавица, отдам тебе я сердце!

Пойдем с тобой в больницу, полежим
В наркозе у хирургов под ножами -
Ты будешь с сердцем пламенным моим,
А я с твоими карими глазами.

(Пісня)

Ображене небо - і лєється журба,
образи спливають у образі сірім.
У вуличних корках розтане юрба,
а ноти розлуки - в осіннім ефірі.

Тебе охрестив я сьогодні - Жива,
любове - натхнення, розгублене в листі.
Як усмішку долі на вітер кидав,
нанизував крила в лелечім намисті.

А літо минулось у солоді уст,
у танці шаленому - місячнім сальса.
До-нитки-дощем я ще раз повернусь
тебе відтворятиму дотиком в пальцях.

А як нагадаю - покличе весна,
теплом навороженим вижене холод.
Зі сиплого листя жовтнева казна,
з намиста лелечого - замкнене коло.

7 Жовтня 2008

Налий ше чарку сивого дощу!
Забути б літо і твоє волосся...
Мені до тебе зовсім не жилося
Та, що тепер? Як долю відпущу?!
Летючим змієм попід самі хмари
На дику волю вирветься вона
Жива, бо вільна! І з всіиа вітрами
Цілується, сміється, як весна!
Як їй скажу, що на землі вже осінь?
І шо слідів твоїх прощальний знак
Ховає лисття і вже сиві коси
Сплітає Літо, спішно, аби як
А я, мов тінь - течу по венах вулиць
По жовтій крові лисття і дощів
Моє майбутнє стало вже минулим
І тихим сумом десь вчорашній спів...

Вона рішуче налаштована,
А він упертий, ніби пень.
Між ними, певне, перемовини
Тривають вже не перший день.
Горять очиська, а не так собі,
І щоки у обох горять,
У ролі невербальних засобів
Вони мов прапор майорять.
Слівце гладеньке вже кошлатиться,
Пішли наразі сльози в хід,
Цих перемовин дипломатія
Вже розтопила б навіть лід...
Ідуть, тривають перемовини,
Сказавши А, вже кажуть Б,
Обоє володіють мовою,
Та кожен чує лиш себе.
Чи дочекаються закохані,
Що закінчиться слів запас,
Тоді серця переполохані
Порозуміються нараз.

Ви знаєте, є словники для рим,
Ви знаєте, ще є конструктор Лего,
Одне і друге виникло з потреби,
Творити те, що хтось уже створив.

Сни твого тіла
Тіснилися
Ті сни дарували мені життя
Тісно було
Ти снилася
Ми з тобою зустрілися
Стрілися лиця
Лисиця
Ця…

Вийшов на славу усміх -
участь її мине
в п`ятихвилиннім не-
порозумінні уснім.
Вираз обличчя - стримність,
загнана до образ,
впасти вдається раз,
вдруге - шукай хто винний.
Скільки б не підбирати
гриму до слова "ні" -
видно, як по мені
тінь проковзає ґратів.
Спокою позолота
витерта. Анапест -
трухне терпіння хрест,
сиплеться - болю соти.
Сухо - вода до вуха,
тісно словам до сліз.
Вибив з-під неба Віз -
голос, мов камінь, Духу.
Падає - в серці глухо.
Кола - чоло із бриж,
стиснутий міцно криж,
холоднокровні рухи.
Темно - пов`язка люті,
слизне від крові твердь.
Де наслідила смерть -
там прорости спокуті.

6 Жовтня 2008

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Про що писати, як мовчить душа
Коли перевалило вже за тридцять?
І все що можеш - тільки поспішать,
І все що мрієш - тільки б не спиниться.

Про що писати, як сухі слова
Деруть по серцю, а сльози ні краплі.
І вже моя змудріла голова
Не дасть ступити на ті самі граблі.

Жалкую? Ні. усе іде як слід:
Он борщ кипить, дитина вчить уроки.
Ще може Бог ступає у мій слід,
Та я не хочу чути його кроків...

Сказала, і злякалася сама...
Це правда, та із неї не напиться.
Мовчить душа. Затялась, мов німа.
А жити ще ж... Коли ледь-ледь за тридцять.

В час коли колір листя не встигає змінюватися
за кольором інтер'єру станцій метро
Мої думки по од-ній повільно падають
немов пір'їнки або сніжинки
У передчутті зими та холоду
розмов у один бік і в порожнечу

Намагання написати листа марні
адресат самовидалився з мого світу
Комунікації набирають обертів
транспорт досягає швидкості бажання
Космічний вакуум втягує в себе
.. НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ не притулятися!..

Как-то я сидел на кухне
И смотрел кино “Спартак”,
Сонно слушая вполуха —
Не вникая, просто так —

Что там папа с дядей Ваней
Обсуждают в уголке,
И услышал: “Кто же станет
Покупать кота в мешке?

Нет уж, вы меня увольте...”
Я подумал: “Почему
Кот загадочный какой-то
Вдруг не нужен никому?”

Если кот в мешке не нужен -
Я бы мог его купить!
Он от этого не хуже,
Даже лучше, может быть!

Вот попробуй, догадайся:
Что за кот в мешке сидит?
Серый Барс? Пушистый Вася?
Или Кыш — ночной бандит?

Может, он толстяк ангорский,
Или Мурзик озорной?
Или умный кот Матроскнн
С полосатою спиной?

Пусть он драный, безымянный,
Тощий, как велосипед -
Я свою котлету стану
Отдавать ему в обед!

В общем, я — даю вам слово
(Жаль, что денег нет пока) —
Я б кота купил любого —
И в мешке, и без мешка!

Ми діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах -
безвинні,
тому - не вина,
бо правда - не бродила.
Ми наливалися щасливо
у грудях материнських,
та не сили
в найпершому дитини кроці -
воно ще не навчилось
плазувати,
а колискову слухає,
як гілля -
жовтневої сухоти
затяжні затяжки.
Ми спалені мости,
обпечені - тому зужиті,
а зруб на побудову -
у майстерні кисню,
котра зачинена
на зиму.
Скрижанілі,
як замерзає плин
у річці часу -
ми тріщини у лід,
запущені чеканням
по швам розбіглися,
щоб розлетітися
на всi чотири
вирії -
повернення у точку -
мить,
коли існує
позауявний слайд
на плівці пам`яті
та острах -
засвітитись.

6 Жовтня 2008

Застукає дощами ностальгія.
Зів’ялим листям впаде тихий сум.
В шпаринах вікон холодом повіє.
На мить замовкне міста вічний шум.

Тепло поволі тілом розіллється.
Малюють випари ілюзії чудні.
Затихне тріпотливе моє серце:
Духмяні трави, сонце, літні дні.

Розчиниться ковток терпкого чаю.
Відкрию очі: осінь, вечір, дощ.
Потрібно йти. Навіщо? Я не знаю,
Але залишитись не можу я також.

Компостоване листя,
Все тут брудне і стрьомне,
Хворе на голову місто -
Туберкульозно втомлене...


Навздогін - Може, і алогічно,
Меланхолічний спокій,
Егоальтруїстично
Я прорахую кроки.

Консервую образи в минуле
На полицях запилені сповіді
Все давно уже осінь збагнула
Навіть без наших доводів.

Мій шлагбаум червоно-білий
Опустився на ті сподівання,
Що "зірвалися чи зігрілися",
Що "забились в кайданках кохання".

Інтроспекція і рефлексія, -
Перекреслити все вчорашнє,
Інквізиція чи інверсія,
І згоріти уже не страшно.

Я не зможу стерти написане,
Істерична фальсифікація
Ну, мабуть, Ти, все ж, ненавмисно,
Може, просто хотів погратися.

І у закутках підсвідомості
Шизофренічно обмовитись -
Так лаконічно, без скромності...
Знов реабілітовуватись.

Настроїв імпульсивністю
Перестраждаю депресію
Я поділюся наївністю,
Трохи додам інтроверсії.

Компостоване листя,
Завтра ввімкну телебачення -
Хворе на голову місто,
Й хворі спішать на побачення

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

У монофонії поблідлих звуків
відізветься єдина струна
наших безтурботніх,
розфарбованих коханням днів.
Життя натисне кнопку “enter”,
і помандруєм туди,
де ще не ступала нога
напівмертвих людей.
А над головою
не припинить пекти
червоне сонце,
викликаючи біль.
Під “номер сорок” Моцарта
пропливатиме буденність,
ковтаючи страждання
наперекір любові.
Пожди, а що, як
добавлю трішки хмелю? -
“Ну от, хіба не говорив?”

ти розкúдаєш по підлозі свої коси
розірвеш кору асфальту
і пророслими крізь щілини деревами
прикрасиш своє вбрання

не намагаючись зрозуміти безмежжя
заплющиш очі і подивишся вгору
ці розквітлі зелені дерева
так пасують до твоєї сукні

схопивши сніп сонячного світла
спробуєш відчути його запах
віддаючи повітря деревам
поглинаєш їх колір

ми могли би залишитись тут
де асфальт пошматований зеленню
тут де хмари пливуть над деревами
наша юність проходить крізь нас

в один з моїх буднів ти був апельсином.
лиш кидала погляд – сочилася слина…
торкала рукою… Слизила по шкірі…
ти падав в долоню - всі впадини міряв…
ти шкіру знімав, розгортав своє тіло:
напружено-пружне – торкнути кортіло!

стікав по руках апельсиновим соком,
лип, линув до мене, клав пальці до рота…

розпався на дольки, розтанув…

а далі
твій шарм апельсинний спіткала недоля.

в один з твоїх ранків – дванадцятий поспіль -
я смак поміняла.

висока кислотність.

простирадла
шурхочучи
радили
піт струсити
і просто піти

десь між їхніми
м’ятими
платами
відчуття
порозбіглись –
більше п’яти

хтось до шлунку
твого
награфив
стоса мап
і сотню шляхів

в передніжжі
шугали
метафори
і лягали
складками
між брів

простирадла
шурхочучи
радили
в німоті
одягнутись
й піти

на долоні
мапу
розграфити
і забути
що був
такий
ти

щоб дощ тебе запам’ятав
залиш йому контакти
і решту з цигарок


він буде повертатись на лавки автостанцій

щоб звідти добиратись до твоїх днів і ранків

він капатиме лунко у смітники на ґанку

у бутерброди й сумки. він буде повертатись

в подряпинах шукати на цифри схожі шрами


і у пляшки з-під пива затаєно збиратись

і раз по раз спинятись, до себе прислухатись

втікати і захекано на станцію вертатись

аби одного разу в собі ж розчаруватись

в якійсь з газет узрівши: «калюжі – не фонтани»


дощ хоче пам’ятати
твій ледь знайомий крок
залиш йому контакти
і решту з цигарок

містові в вікна холодно
місто дрижить з-під шкіри

світить колінами голими
тре пересохлу віру

стін підібгавши кутики
гріє мале передмістя

хекає товстими трубами
на перехрестя-кисті

містові в душу холодно -
пхає її у міжніжжя

ніс затуля від смороду
п’ятниці.

холод-тиша

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ

* * *
von Felice Schragenheim

Що не було тебе, це - неможливо,
завжди, здається, була - ти - усім
це наші кроки разом - в ясність й тливо
через життя і мрію наших снів

Мені належних, з часу, коли у руки
своє ти світло віддаєш - мені
де твого серця цей повільний стукіт
де зможу я воздвигти - новий світ

і в час оцей не втратити спокою
хай згубне лихо, і зруйнують дім
та знаменом несу перед собою
твого волосся - мерехтливу мідь






Dass Du nicht immer warst - ich fass es kaum!
Mir ist, als seien wir stets so gegangen,
so ganz zu zwei durch Leben und durch Traum,
von Dunkel und von Licht zugleich umfangen.

So sehr gehoerst Du mir! seit ich Dich hab,
seit erst wohl zoegernd und doch voll Vertrauen
Dein Herz sich ganz in meine Haende gab,
fuehle ich Kraft, ein Leben aufzubauen.

So geh ich hoffnungsfroh in neue Tage
beim Neigen und Versinken dieses Jahrs,
weil ich wie eine Fahne vor mir trage
den Kupferschimmer Deines Haars.

Її спокій заплутався в касетних стрічках.
Запах начищеного взуття.
Подразнені губи. Кислі порічки.
Життя.

Вона засинала в чоловічих светрах.
Голі вікна. Засохла гуаш.
Шепоче радіо музику ретро.
Гараж.

Вона залишала себе на стінах.
Сантиметрові прості олівці.
І обіймала руками коліна.
Синці.

Вона помре у власній кімнаті.
Транспортний стогін. Секундний такт.
Її ніколи не будуть шукати.
Це факт.

Блюз... Плюс і мінус
гітара... Нічні чари...
Перформанс. Мозку струс.
Рухаюсь - дорога в хмари...

Дімедрол. Коловорот. Укол.
Тут втратити свідомість просто -
Від передозування. Карвалол.
Химери-тіні. Плетиво думок. дорослість.

То колій паралель, то мій кілометраж
І міжміський асфальт ше пам"ятає кроки
То не утопія, і навіть не міраж
У капсулі самотності я заховаю спокій.

У кольорових снах я знову наркоман
Нічними мареннями полечу до мажень
в розчаруванні мороку, я напилась оман -
І - за новою дозою, за трунком вражень...

Проводжала мати
Сина у солдати

Цілує у губи,
Вже зрослу людину,
Як відслужиш в війську
Повертайся сину.

За тобою засумує
Садок, рідна хата.
Лиш тобою у цім світі
Синку я багата.

Пройшло два роки
Присилає вістку
- Зустрічай матусю
Я везу невістку.

Зраділа мати
Побілила хатину.
невістку зустріне,
Як рідну дитину.

Кожен день на порозі
Виглядає сина.
Уже мокра від сліз
У руці хустина.

Через рік
Вістку присилає
-Вибачайте, приїхати
Часу немає.

Мати затужила,
Виплакала сльози
Пішла в церкву.
Помолилась.
-Прости йому боже.

Это – не чувства. Это – игра.
Давай поиграем.
Черные? Белые? Белые ходят.
Мы выбираем.

Может быть чувствуешь что-то где-то
В рёберной клетке.
Но это – игра. Тут проигрыш – часто,
А выигрыш – редко.

Ты выдумал правила – так изволь
Играть честно.
Торг между совестью и поцелуем
Тут неуместный.

Это – игра. И ты хочешь играть.
А я – принимаю.
Я жду, когда ты обиженно скажешь:
«Я так не играю!..»

На душі в тебе дощ... аж злива!
Плачеш все, і намокли дерева
Що ж такого там сталося, мила?
Ти якого злякалася лева?

Я тобі нашепочу казку,
Я тебе обійму та зігрію!
Ти жалійся мені, будь ласка
Я тебе захищу, як умію.

Листва покрылась желтизной,
Мы едим по грибы с тобой.
Да мне приятно быть с тобой.
Ну, час в дороге пролетел,
И мы в лесу, нам хорошо.
Но станет ещё лучше,
Когда найдём красивый гриб.
Но не польский, не опёнок.
С красной шапочкой в горошек.
Каждый мимо проходит и его не берёт.
Мы же на оборот, и с радостью срежем.
И в корзинку положим.
А все удивляться, заметив корзине,
Наш урожай яркий красивый.
Приехав домой, мы надкусим его,
Ты с одной стороны я с другой,
После пивом креплёным запьём.
И жизнь станет лучше,
И всё хорошо.
В каждом из нас викинг живёт.
И Мухомор в нас разбудит его.

5.10.08 / 20:09

Спочатку ми були рибами,
Перш, ніж стати мавпами
В темних глибинах плавали
І залягали на дно
Коли на горі було вітряно
І океан скував лід
Нам було тепло і затишно
Ховатись на глибині.

Ми мчали срібними стрілами
Наввипередки, мов діти,
І почувалися вільними
Під тиском шаленим води.
Кричали любовні меседжі
Від берега і до берега
І дотиками по шкірі
Холодно-гарячим тілом
Свої позначали слова.

А на ніч спати вкладалися
Водою укрившись з зірками
По черзі місяць ковтали
І вени золотом повнились
Стікали краплями поту
На дно золотими монетами
Де вибиті наші портрети.

На зміну приходять епохи
І через тисячі років
На місці моря – пустеля
І дивні малюнки, наскельні
Зображують танець закоханих
Людей, чи то риб довкруг сонця.

Все з нової сторінки
Життя не знає заперечень
Я не боюсь пересторог
Не потерплю ускладнень жодних,
Не зупинюсь ні перед чим,
Щоб досягти твоеї сфери
Дійти, достукатись до тебе
У поле зору, серце, у думки
Моя мета - твое захоплення,
Твій подив, захват, здивування
І врешті- решт, палке бажання
Мене, мене, мене мене...
Яке ніколи не мине,
Яке зігріє в холод дикий
І прохолодою овіє,
Коли в пустелі заблукаю
Оце і все, чому безлика,
Чому тебе собі шукаю...
жовтень 2006

Неважно, плох или хорош,
И не в чести его родня, -
Ребёнка плач пройдёт как нож
По сердцу... ветра молодняк
срывает голос в трубах, но
кто виноват - нам всё равно.
Он будет хныкать или выть -
нам всё равно, кто виноват.
Мы сядем хронику сводить
раскрытых дел, или читать
об океане - а в камине
дискант и рёв, и сердце стынет.

Оригинал:
Chimney Children

Though it might be some spoiled brat,
We sympathize with sobbing child,
Whose parents we might grumble at.
Strong winds breed offspring screaming wild
In chimneys of this hand-made place.
But here no faults we care to trace.
We let their cries and sobs still chime
Without concern for who's in charge.
We sit to index notes on crime
Or read of deeds on ocean's surge
On either side of fireplace moans
That howl in children's range of tones.

СПІВИ
von Gottfried Benn

I

О стати нам як наші предки знову
у паліті болота слизом теплим.
Життя і смерть, зародження і роди
щоб струменіли в нас, нечутні й темні

листком пливучи, осипаючись піском
од вітру і ваги у форми дюни.
Пташині пера, і ґраційність ос
стражданням обпекли щоб наші руки.


II

Бо все одно - цинізм, сентиментали
Це все пройде, чи цього хто не знав
о, всім богам скорбота і печалі
напівбогам, напів в проказі нам -

Омана бухт і темний лісу шум,
Зоря твоя важким калиногроном,
Пантер стрибки між кронами не чуть
Все - тільки берег і назавжди - море.






GESÄNGE

I

O dass wir unsere Ururahnen wären.
Ein Klümpchen Schleim in einem warmen Moor.
Leben und Tod, Befruchten und Gebären
glitte aus unseren stummen Säften vor.

Ein Algenblatt oder ein Dünenhügel,
vom Wind Geformtes und nach unten schwer.
Schon ein Libellenkopf, ein Möwenflügel
wäre zu weit und litte schon zu sehr.

II

Verächtlich sind die Liebenden, die Spötter,
alles Verzweifeln, Sehnsucht, und wer hofft.
Wir sind so schmerzliche durchseuchte Götter
und dennoch denken wir des Gottes oft.

Die weiche Bucht. Die dunklen Wälderträume.
Die Sterne, schneeballblütengross und schwer.
Die Panther springen lautlos durch die Bäume.
Alles ist Ufer. Ewig ruft das Meer -