***
скользящих покрывал
пугливый шёлк
смирит шнурок
у шеи и запястий
откинув пряди пядью
в капюшон
вискИ в обрУчие
металла
пора
последний ремешок
провит под пряжкою
сандалии
задуть свечу
или
оставить
***
там
где
безмолвие
попятится от скважин
причастна тайне
брошеной в очаг
отпрянет ночь
испуганной служанкой
власы запутав
пряные
в плющах
и развернет
ступеней лунный веер
бледнея
***
доверь
бразды
неветреному другу
обрящет ищущий
наградой
в пустыне
два
горящих угля
в оправе
драгоценных платин

Заховалося уранці тепле літо в квітнику:
У сорочечці яскравій, у росинці на листку.
А на квіточці барвистій клопоталася бджола,
І побачила іскринку, що мов маківка, цвіла.
Зацікавалась хутенько: що ж за диво вогняне,
У маленькій намистинці сяє сонечко ясне?
Підлетіла до листочка, привіталася здаля,
Літо усміхнулось мило до бджоли і до джмеля,
Що трудивсь на пелюстинці сніжно - білого куща.
А проміннячко іскристе шиє ясного плаща
Для зеленої травички, ніжних квітів і дерев,
Шиє річечці, пшеничці, і для лугу, і джерел.
Щоби сонечко зігріло промінцями все навкруг,
Щоби смуток розтопило, звеселило зір і дух.
А для дівчини Софійки сіє сонячні дощі,
І всміхається намистом на калиновім кущі.

Три метри до Раї,
та не доповзу.
А в Раї, як в раю.
Я нічку озув
у зміє-спокусу.
Дрібні - жменя бусин -
зі сподень, як - "хлясь".
На змія - хватило,
на яблуко - зась.
На автопілоті
хитаюсь при плоті.
А плотови видно краї
таки доповзу,
хоч озув...
За Раю віддам сто раїв,
і козу,
що цупить від мене
козуб,
де в зелень з городу
спокусу ховає
зміюка-падлюка.
Така то наука
і сам вибирай -
озути чи взути,
в сарай чи у рай.

1 Серпня 2008

куплю собі ослика
назву його Павликом
пісок пахне островом
кораловим

ми будемо їздити
в траві спантеличеній
де одуди з гніздами
і змії з обличчями

де скіфи з румунами
морили Овідія
орфеями струнами
і винами «Лідія»

я бороду вирощу
білішу від берега
торбиночку випущу
ягнятком у верески

куплю собі ослика
поїдем під хмарами
і що ми попросимо –
те нам і примарами

По полпридурка на престоле,
по пол юродивых,
по полрелигии в пистоле.
Стреляет вроде бы.

На полпути во иудеи,
на пол в Христа – в полдушеньки,
в пол конской силы, в пол-идеи –
одна шестая сушеньки.

Рабы России, Украины –
всё люди божии.
Славян апостолы – равнины.
В придурки дожили.

25.07.08

Підмалюю оченята
Та й причепурюся,
Дзеркальцю за допомогу
Щиро посміхнуся.

Чепурна я та вродлива,
Начого сказати,
Піду , мамо я до хлопців,
Піду погуляти.

Хлопці хочуть цілуватись,
А я ще маленька,
Не дозволила мені ще
Цілуватись ненька.

Ти вже спиш – а я ще пишу вірші,
Шукаю рими, підбираю ноти
Які нашіптує попідвіконню листя
Ти спи собі. Добраніч, моє сонце!

У твоїх снах заквітнуть дивні квіти
Під синім небом, вбраним у веселку
А я збиратиму докупки літери
Посію їх уранці, досвітанку.

Хай проростуть і знову стануть снами,
Яскравими, чудни`ми, незвичайними,
Щоб потім знов складатися словами,
Ключем-паролем відкривати пам’ять.

...Годинник цокає, відлічуючи тишу,
Хроносекунди змінюються літерами,
Зустрічаю світанок не снами, а віршами,
І збираю зірки, ті, що впали під вікнами.

а з тебе вийшла би непогана черниця
віри немає але є обличчя біле
але є ім’я легке і коротке як чорна птиця
і є ще те що ми вдвох залишитись не зуміли

краще Богові аніж наприклад шулявському лоху
твої губи і складені разом долоні
в тебе вийде – я вірю – молитись за цю епоху
і ще трохи за мене коли мої руки тобі схолонуть

і у келії тихій серед української тихої ночі
одну книгу де хрест замість назви
у тебе вийде читати…
…а повітря як одяг знятий довгий
і чорний тріпоче
коли ти на кухню вночі за цигарками
виходиш з кімнати…

Пробудімося люди
Годі вже спати!
Зоря піднялася
Пора вставати!

Пора серп у руки брате
Весь бур’ян у хаті
Будемо вижинати.

На мову, церкву нашу
З Кремля зазіхають
Мова наша споконвічна,
Церква канонічна
Вони забувають.

Пора , пора настала
Пробудитись з ранку
Дати їм відпір
на самім світанку.


До церкви московської
Запитання дати
- Чому ірода - Сталіна
Хочуть канізувате?

Та тому здається,
Що в кремлі юродиві,
Зрадили віру христову
Вічно вони зрадливі.

Зрадили вічне канонічне
Що Андрій благословив.
Володимир на віки
У Дніпрі Русь охрестив.

Пора, пора вставати
Віру нашу, мову нашу
Іродам не дати.

Запитала я у сніга
Що за колір сонце має?
І почула я від снігу
Сонце – то срібляста крига …

Запитала я у моря:
- А який у сонця колір?
І сказало мені море:
Сонце – то блакить прозора!

- Тож який у сонця колір?
Запитала я у листя
І сказало мені листя:
- Сонце – то смарагд іскристий!

У землі про колір сонця
Я дізнатись захотіла
І земля прошепотіла:
Сонце – то барвистий килим …

…Що ж за колір має сонце?
Запитала я в людини?
- Сонце – то золотодонце,
В ньому усмішка дитини …

То ж який у нього колір?
Запитала я у себе:
Райдуга, смарагд, і море
Посмішка дитини й неба …

Я не буду порожнім ідолом
На твоєму столі. Прости.
Я зберусь не думками – силами
І втечу, і спалю мости,

І листи, що не кров’ю писано,
Що в шухляді як у труні,
Все забуто і все залишено
Не для мене, але в мені.

Ми були і були щасливими!
Надто літо було палким...
Ми ридали дощами сивими,
Ми розтанули, наче дим.

Я тулились до неба поглядом,
Ти у жмені ловив зефір
І волосся так пахло солодом –
Всім законам наперекір.

Ми літали. Ми впали. Боляче.
Наше щастя тепер – біда.
Помирали дерева стоячи,
Всіх богів прийняла вода.

Я не буду тобі богинею,
Та й рабинею, мабуть, ні.
Я лишуся земною, винною,
Та кохання лиши мені.

Моя мила любить гроші,
Пестить їх, складає,
За дві сотні розцілує,
Чарку наливає.

А за п’ять як обнімає!
Так за шию стисне,
Що аж подих перехопить
І в очах щось блисне.

А за десять як щебече,
Що не можна й спати,
До самісінького ранку
Рипає по хаті.

А як гроші прогуляю –
Двері не відкриє,
Засинаю біля ганку,
Там, де вітер виє.

Ми - розшарені в світ діти праджерела,
Сяйні виплески Божого Лику
Вільним промислом поодинокі русла
Сполучили свій простір довіку

Від чола наднебесся нефритовий спис
Протинає серця щохвилини,
Йдуть космічні дощі та по променях вниз
Душі сіються в наші родини

Попри святість текти серед правд і оман
Ми примушені власним коханням
І, як вперше, край неба планет караван
Супроводжує наші вигнання ...

Й буде місячна річка нам срібло нести
Мов провісник ранкового сходу...
Знов мандруємо ми у безкраї світи
Осягаючи власну природу

передозування спогадами
вид на вчора з твого балкона
і нічого не важить мода і
вікові перегони
невагомі кульбабки вимислу
півжиття у напівбожевільні
не милуйся минулим – змилуйся
над майбутнім спільним
де країна твоя – не мрія чи
ірреальність само-пародій
хай там де – на півдні на півночі –
житимеш коли-небудь сьогодні

Впусти мене! Хай серце стане птахом!
Розвій мій сум, стринож мою печаль!
Розкрийся небом чи зімкнися дахом,
Прилинь до мене, підійди, причаль.
Зігрій мене терпким настоєм сосен,
Солодким вітерцем торкнися губ,
Залоскочи у травах ноги босі,
І над озерцем синім приголуб.
Я вся твоя сьогодні до останку,
До німоти найменшої з клітин,
Щоб ти мене сповідував до ранку,
Сказавши потім : «Пташечко, лети!»

Сьогодні день зіпсувався зрання:
Пропав мій кіт, не прийшов з гуляння.
Сумую дуже і тихо плачу.
Пропало щастя моє котяче.
Мій ніжний Персик. Пухнасте диво.
Мені казали, коти зрадливі!
Але ніколи, ніколи, чуєш,
Я не питала, де ти ночуєш!
Лежить порожній твій килимочок,
Чекає марно тебе до ночі,
І твій сніданок, твоя котлета,
Застигла поруч із кіті кетом.
А я сумую і тихо плачу.
Вертайся, щастя моє котяче…

Ніжний дотик по шкірі морозом, і жаром, і холодом
Вибиває з-під ніг тверду землю, кордони ламає,
Наповняє ущерть мої вени трунком хмелю і солоду
Над землею пустельним зефіром мене підіймає.

А внизу світ неначе мозаїка з древніх руїн
Що віднайдені з таємних знаків кимось давно
Де із сотень шматочків складається ціле
І минуле свої відкриває загадки крізь випукле скло.

Ніжно-ніжно, мов вітер з гірського повітря,
Легко-легко, як кола дощу по воді
Так раптово, й водночас нестерпно повільно,
Відкриваються ще невідомі вершини в мені.

Павутиною срібною міцно так сковує волю
Опиратись – даремно, бо затягує в вир швидка течія,
Що наповнює кожну клітину живою водою,
Аж за край переллється, знесе перешкоди до щенту.

Буде серце довго ще ридати
від тієї лютої біди,
коли впав неждано на Карпати
чорний рік великої води.
Може, нам помстилися Карпати,
може, ми й достойні тої мсти...
О, прийди у гори, Божа Мати,
заступи нас, грішних, захисти!
Ти прости нам, грішним, що в гонитві
за шматочком щастя на землі
ми в гордині зрадили молитву, –
ми ж такі нікчемні і малі.
Не по злому умислу, – з нікчем’я
ми зійшли із Божої тропи...
О, прийди на нашу грішну землю,
захисти, Пречиста, заступи!
Не по злому умислу, – з нетямства
ми рабів плодили і вельмож...
О, не дай нам у безвір’я впасти,
гнів і страх у душах ізничтож!
Хліба дай насущного убогим,
а багатим – крихту каяття.
Заступи нас, Мамо, перед Богом,
порятуй для вічного життя!
Ти, що Сина віддала на муки
ради нас, що зрадили Творця, –
очисти від крові наші руки
і від скверни всякої серця!
Не пусти на землю люте врем’я,
де ми щось шукали й не знайшли,
ниспошли Спасителя на землю
і велику віру ниспошли!
Долиняни просять, верховинці,
сироти, вдовиці – цілий край:
не лиши з гріхами наодинці
нас, блідних і сірих, – не карай!
най не обезлюдіють Карпати,
най не обезлюдіє краса, –
о, прийди у гори, Божа Мати,
і відкрий нам вічні небеса.
Най добро на світі переможе, –
дай же нам до Тебе дорости, –
о, прийди на поміч, Мати Божа,
заступи нас , грішних, – і прости...
(1999)

Цілком належиш тільки їй...
А я – програла... Бій скінчився.
Ти погляд не ховаєш свій –
Немов небесна синь наснився.

В думках до тебе лину я,
Та байдуже... Вже ніч спинити
Ці хоче марення у днях,
Де я блукаю серед світла.

РазОм не бути нам удвох –
Табу від Бога – я це знаю,
Та все ж у мареві думок
Задумку-мрію я шукаю.

Щаслива – бо щасливий ти...
Нещасна – разом не зі мною...
І вічність буду берегти
Я ті хвилини, де нас двоє.

Лиш я і ти...І глибина
Цих почуттів палких, гарячих,
Що здатні образ дать словам,
Змістити устрої галактик.

В слова ці вкладено любов
Наївно так, відверто, щиро,
Не знаєш ти про це, та знов
Для мене це не так важливо.

Есть в тебЕ что-то от горностая,
И во мне - что-то от богомола,
И во мне - что-то от бегемота,
И когда я провожу ладонью
По твоим белым горизонталям,
Ты дрожишь, будто перед уколом,
Ты молчишь и никуда не смотришь,
И тогда - нет никого бездомней

На земле с желтой ее латунью
И углем в непостижимых недрах.
Ну и что? Ты вон сидишь на стуле
Посреди еле живой планеты -

И никто не остановит взора,
И ветра не прекращают бега,
Ничего в мире не содрогнется,
Только я не нахожу забвенья.
Лишь тебе не отыскать опоры
Ни в каком звере и человеке.
Мы живем в брошенных чьих-то гнездах,
Чей-то пульс трогает наши вены.

Ми приїзджаємо усі сюди
І все навколо мило й любо посміхається,
А на щоках і у очах сліди,
Тих сліз якими дома ми прощаємось.
А в посмішках отих лиш купа фальші
І ти із сумом думаєш собі:
"Такий початок, тоді, що вже буде дальше?"
І в серці місце лиш відділене журбі.
Тут море, пальми і більша половина року
Тепло і сонце, що не так сіяє.
А де наш сніг, калина, горобці, сороки
І лісу й зелені таких не має,
Нема землі такої, чорнозему,
Усе навкруг із каменю червоного,
Ми тут назавжди будем чужоземцями,
Хоч скільки часу будем тут задовго.
А як з людьми ти починаєш спілкутися,
Вони хвалять й дивуються: яка ж ти сильна!
І нам також лишається фальшиво посміхатися,
Так сильна, та безцінна і невільна...
Ти думаєш собі і з сумом повторяєш:
"- Візьми собі ту силу,
Віддай мені діти,
Що в дома лишила-
Вони ж мої квіти!.."
Сумління жорстоке тобі докоряє,
Не можеш терпіти й комок підступає
Гарячий до горла і сльози в очах,
Чому воно так є? Чому у чужих ми краях?
Чому я не можу ту рідну усмішку,
Побачити, торкнутись ?
І сльози безмовні на ліжку...

І нам залишається щиро молитися,
Щоб в рідній країні могло щось змінитися,
Щоб ми вчили й ростили своїх дітей,
Доглядали й любили своїх людей.
І нам залишається щиро лиш вірити,
Не буде ще довго наш край у руїнах,
З терпінням чекати і мріями міряти,
Той час коли зацвіте ще і наша країна.

Осенний парк и листьями шурша
Идем вдвоем, рука руки коснется.
Ты под ресницы ловко прячешь солнце,
А я луну. И мотыльком душа.

Во мне трепещет и летит на свет.
К тебе на свет! Мгновенье – вспыхнут крылья.
В твоих объятьях ощущать бессилье, -
Такая сладость. Я шепчу ответ.

О, да! Твоя! Целуй, люби, кричи!
Хмельной сентябрь и мы с тобой хмельные.
Спокойны речи, а глаза шальные.
Так смейся же! Для грусти нет причин.

Г.О., Н.Н., Н.Аф., В.Н., В.Ч.

...і коли у відьміну хащу
ти потрапиш – така пропаща,
вона поглядом рани змаще:
ось шолом тобі і “шалом”,

і заварить чайку із м”яти:
– так, сестричко, важко кохати,
та солдатки ми, ати-бати..
стінка в небо, а ми – чолом...

і в долонях своїх відьмачих
заколише тебе, гарячу...
відьми теж ніколи не плачуть –
відьма теж велике дівча...

і хатинка на курячих лапах
сотні літ берегтиме запах,
хай на крила той віск накапав,
ти лети собі... ти... хоча б...

непроханим гостем явився - чортя з табакерки -
не смикав за клямку – а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам - хотілося ще

міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай - не пером - це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак...

і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні
відлякують лоскітні згадки - пекучі, як сіль -
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання
навколо любові – навколо земної осі.

помрачатся смотрящие в окна,
дрогнут души мужей стерегущих,
разлетится кувшин у истока,
и высоты страшны, тень и ужас
вдоль дорог, и колодец обрушен,
мало мелющих - жернов умолкнет,
птицы стихнут, рассыплется каперс,
меркнут звезды, и месяц, и солнце,
и цепочка порвалась...
попались

світ порушених пропорцій
й нездорових сновидінь,
розчинивши пломбу в корці,
вилився на нашу тінь.
тут же зблідла вона й зникла
(значить, сонце зайшло теж),
та ми всі до цього звикнем,
й так нічого не вернеш,
бо змістився центр балансу
в реакційному кільці,
не лишивши й краплі шансу
чи надії на кінці
смілого експерименту
над розщепленням ядра...
досить було і моменту,
щоб здалася сама гра,
й тим змирившись з результатом
„0:1” на користь тих,
хто відповз від „пуску” задом,
заховавшись за знак „псих”,
саме в той час, як всі решта
в жертву нормі віддались...
ти ж не дурень: знайди, де ж ти,
й від рабів цих відділись,
щоб вколоти в карту точку,
при можливості і дві,
й скинути з душі сорочку,
доказавши, що в траві
можна все це заховати,
при бажанні – й не знайти...
й безтурботно в снах літати
(може кожен це... і ти!)

яке величне полотно,
дорожче всіх шедеврів світу –
ніжне, мов перший сніг, сукно,
тепле, мов спогади про літо.
на нім узор босих слідів,
тонкіший мрій пера японця,
солодший наркотичних снів,
навіяних сльозами сонця.
це ти танцюєш на піску,
ледь-ледь лоскочучи приливи
у акварельному мазку,
сіючи сльози, мов перлини.
вже не впізнати їх на смак,
надто розчинні вони в морі...
далека яхта – може й знак,
чи просто фото в коридорі?
в якому я знов сію сни,
з надією тебе спіймати;
приманка – цвіт тої весни,
яку не можна не кохати,
бо саме ця казка-пора
зігріла сонцем серця наші,
і зрозумів я, що не гра
ці почуття в майже міражі.

газ погас, і стало темно,
й якось пусто на душі;
зрозумів я, що даремно
ллються за вікном дощі
й ходять сірі незнайомці
без мети туди-назад,
мов повтори в кінозйомці...
мав би ніж, пішло б все в зад,
та згубив десь в мухоморах,
як шукав окличний знак,
і з питаннями по норах
грався в жмурки від собак,
й хованки із тьмяним світом
по землянках ніби-снів
із надією на світло
від ще мокрих сірників,
та із залишками сірки
на одному із країв
(стає ясно, звідки дірки
в сні погашених вогнів).

іскри мить!... й газ загорівся,
навіть стихли враз дощі;
і відчув я, що зігрівся,
стало тепло й на душі.

Це дихання відчути, а тоді
Пливти листочком жовтим по воді,
Що гоїть, гой-я, гоїть і колише,
Несе на хвилях у дрімотну тишу,
Де спить, сховавшись в мушельку, душа –
Шааааа...


Де шепіт, де шовковиця шовкова,
Де ні про що (про все) тече розмова,
І річка, і слова течуть, і ми,
Як ідоли, пливемо до зими...
А врешті – і зима колись зникома.
Кома.


А після коми – повінь! І вода
Шалено крутить – сильна, молода!
І заливає душу, потім тіло,
Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло?
Аж раптом - ти. А за усім відтак –
Так!


І оксамити, і шарлати неба
Розчулено притуляться до тебе:
- Не треба...
Літо – як щедроти духу.
І пух летить – і все нам буде пухом:
Земля, вода і золоті вогні –
Ні...

Цій осені синіють крила. Вітер
Хустиною слова і сльози витер,
Останній крок, і перший сніг, і – каррр!
То ворон із горіха, мов Ікар,
Злетів між хуртовинних веремій.
Мій.

Мені тебе треба інколи вдень
І майже завжди вночі,
Бо ти вмієш гарно тлумачити сни
Навіть ті, що страшні,
І щоночі одні й ті самі.
Бо для тебе вони просто
Купка картинок-сюжетів,
Не пов’язаних із життям.

А ще ти знаєш багато історій
Усі з хепі-ендом
Казкові лав-сторі
Я слухаю їх щоразу перед сном
Хоча й знаю –
Ти все це придумав
І так не буває
Але я так хочу повірити в диво,
Що слухаю ці нереальні казки
І вірю у них на хвилину чи дві.

А ще, коли світло лишає на стінах
Невидимі тіні
І тиша у місті стає все густіша
Тоді так гарно лежати і мріяти
І слухати, як ти дихаєш
У ритмі Всесвіту.

А ще інколи, коли мені холодно,
Навіть під пледом, чи пуховою ковдрою
Коли навіть зелений з медом чай
Не гріє так, як той, що з твоєї чашки
А на вулиці дме пронизливий вітер,
Тоді лише ти, мабуть, можеш зігріти.

Смуток із журбою.


Зустрівся смуток із журбою
На вузькі стежині.
І не можуть розминутись
Ходять разом нені.

Каже смуток до журби
- Ми з тобою сестри.
Гори сльози поміж люди
Нам з тобою нести.

Нам з тобою
Вже не розлучитись.
Там де горе, де нещастя
Ходімо веселитись.

Там де радість і сміх
Весело лунає,
Звідти смуток із журбою
Навпростець тікає.

Дівчина, як рута,
Рано квітку має
вечорами цілується
в кохані не знає.

Одному дарить поцілунок
У колодця з рання.
З другим іде вечором
Продовжить кохання.

Парубки, як дубки,
Люблять дівчину,
А дівчина від кохання
Немає спочину.

Дівчата молоді
Ви любіть одного
Всі розлюблять і покинуть
Не буде нікого.

Вечірні поцілунки
Зоряні кохання
Все минеться, розійдеться
Як та зірка рання.

Під нігтями небо - замість бруду.
Під віями сонце - замість сліз.
Хотілось ввести когось в облуду-
життя схопити за сивий хвіст.
Воно ввижалось конем прекрасним:
із грою м'язів, прядінням вух,
коли щасливий з любов'ю власник
годує цукром із теплих рук.
Та сива грива майнула шерстю
в тіні заплутаних гіллям крон,
і вовка спів, наче жаль за смертю,
збудив нахабно старих ворон.
Хотілось ввести когось в облуду,
на віях сонця-не згірклих сліз,
в руках лишився як знак абсурду
старого вовка облізлий хвіст.

"осінь вечір пора вмирати"
Іван Андрусяк

Ти казав, головне почати,
Ти казав, то є справа звички –
Глухо стукнули об підлогу
Мої стоптані черевички.

А на бильці недбало – джинси,
У кутку – непотрібні крила,
Затісною одразу стала
Надто неактуальна шкіра.
Жарко, серденько, тане шибка
І стікає по підвіконню,
Веслувати сьогодні важко –
Онде сіль проступа на скроні.

Тільки чути: хитає човник,
Вітер виє, мов навіжений,
І гадати, хто ступить першим
На святі острови Блаженних…

Тільки дихати… Тане шибка…
Тане човник… Німіють пальці…
Вплав пускатися…
Ще не пізно…
Не згуби мене…
Не здавайся…
Так і треба… тримайся… хвилі…
Так і треба… земля… вже близько…
Так і… Господи… наче… берег…
Обережно… каміння… слизько…

Так і… Шкіру! Назад – у шкіру!
Твоя правда – лише почати…
Після – знаєш і сам, мій милий:
Осінь. Вечір. Пора вмирати.

Ось і вечір. Пора вмирати.
По таксівках, метро, вокзалах…
Непутяща донька у тата,
Та вона вже про це казала…

Це болючіше збитих ліктів,
Шкода, нікому дати здачі,
Хоч сльозинку б у ніч зронити,
Та великі
дівчатка
не
плачуть…

Пропускають дзвінки нечемно,
Удають, ніби ніц не бачать,
Обирають провулки темні,
Та не плачуть вони, не плачуть…

Так і… будуть тобі поясненням
Мої випиті небом очі.
Ні, я більше тебе не можу…
Ні, я більше тебе не хочу…

Твоя правда – лише почати…
А мені – замести сліди…
Осінь. Вечір. Пора вмирати.
Тіні крадуться до води…

Ніч у вікні -
в блискітках наче,
ніби мені
скаржиться, плаче.
В долі щілин -
протягам досить,
Серце полин,
босеє, косить.
Туги стерню
віхола криє.
Кола вогню -
холод під вії.
Зони гіллю
скаржиться квітень:
"Чорно...
біль...
лю-
ди...
серце...
біль...
Ді...ти..."

Ідуть дощі, iдуть дощi-
дощiв солодощi.
Юначе мiй, приходь мерщiй-
забуду гордощi.

Незгоди хащевi кущi
змiни на любощi.
За що плачем плачу в дощi?
Навiщо прикрощi?

Усi тугi замки змащу,
стежину вимощу.
Нехай хоча б через дощi
прилинуть радощi.

В душi дощiв чаклунський щем
розчинять пахощi
хвощiв, колошканих дощем,
дощеве вабище.

Я вiдпущу тебе вночi
в дощiв полощу.
Прошепочу дощу, що вщух
в плющi на площi: "Прощу..."

Залишаю у малюнку почуття
Порятунку у рисах шукаю
Зображаю твій лик навмання
Ще з кохання чи вже не кохаю?

Затуляю тебе у картині
Цей полон безутішний, я знаю
Гасне геній любові в світлині
Так у рухах творіння збуваюсь

Так звільняюсь, грішу, відпускаю
Мрію, будемо, вірю, разом
Я тебе ще кохаю, малюю, зітхаю
Та вже тануть із серця топази

Все залишу у спадок картині:
Блиск очей твоїх, слів таємних
І себе в ній сховаю понині
Й повік у малюнку приємнім

Ми з тобою лиш так будем вічно -
Долі дві у картинах стрічних.

Вірочці - повірив,
Любцю - полюбив,
Сонечці - наснився,
Зірку - загубив.
З Владою - напився,
з Галкою - скакав,
Таню - легко втратив,
Наді - не діждав.
Мілу - вітром змило,
в Касі - каси брак,
Настя - як вмастила,
що лежав навзнак.
Кларі вкрав коралі,
з Манев - менует.
Завалив до Валі
на вали дат нет.
Зойкнувся у Зої,
Катя - мов катар.
З Варцею варився,
Дарці здав узвар,
охрестила Христя
та прогнала Слава,
не давала Дана,
а заклала Клава.
Божо у Божени,
ясно для Світлани.
Во такі то гульки,
Ваша Мосте, Пане.

30 Липня 2008

Голова неба болить нестримно
Громом сповнена, розпинається.
Рани голосом рве надривно
Сльозами-дощем умивається.

Блискавицею світ зчудовано
То лякає, то увагу виманює
Гуркіт у жилах її знервовано
Тугу додолу стравлює.

І ні часу ні тре, ні жалю їй
Все тепер лише там, де триває бій:
Боротьба добра і зла, боротьба стихій
В голові її, в ній самій.

Так тріщить по швах, геть нестримано
Розчиня і падає - біль вибілює
Гріх собою змива незвідано -
І зникає страх, вмить просвітлює...

За вікном лиш гуркіт, лиш відгомін
Падіння неба - так тануть відстані...

Я продовжую жити вчасно,
Купувати щоранку ніч,
Тільки сняться занадто часто
Сірі натовпи без облич.

І від крику холоне ртуть
У кислотних глибинах мозку,
Непомітно в серцях ростуть
Темні плями гнилого воску.

Двері вибити, ніби зуби,
Разом з кров’ю стекти униз,
Залишаються мідні труби
І на чорній стіні карниз.

І чомусь починають боліти
Ще не зламані досі кості,
Я продовжую просто жити,
Скільки стане моєї злості.

Юний, гарячий, веселий
Липне цей липень до липи,
Лізе нахабний в оселі,
Синіми віями кліпа,
Гронами зорі на села
З вечора сипле і сипле.

Димне щось до варги липне -
з папіроси чи сигар.
Просто в крижах старість рипне,
помпку увімкне комар.

І помпує кров гаряча
на вечерю комарні.
А мені не шкода наче б,
краплю більше - що мені?

Не такі впивались в шкіру,
не таким зійшло за так.
Пий досхочу, мій вампіре,
добре встромлюй хоботок.

Оп`янів, мов завагітнів,
ледве крильцями змахнув
кровопивцем перелітним.
Так свербить, що не засну.

30 Липня 2008

На столі у нас горбуша,
А у когось – лапки Буша,
В нас – коньяк, вино та віски,
А в когось – порожні миски.
В нас ікра червона й чорна,
Ще й прислуга вся моторна,
А у когось – макарони:
Дієтичні забобони.
П’єм, гуляємо, як люди,
Дихаєм на повні груди,
Ми не пашемо, не сієм –
Говорити добре вмієм.
Що було навколо ваше –
Все законно стало наше,
Добре вам в своїй хатині,
Добре й нам на Україні.
Гроші платять – ще й які!
Не прості ми мужики,
Не потрібно нам робити,
Щоб красиво й довго жити:
Ми розводимо дебати,
А зовуть нас – депутати.

На незграбного слона
Закричало мишеня,
Замахало кулачком,
Било в вухо матюком.
Слон образи не почув,
Сів на землю та заснув –
Зникло сіре мишеня
Десь під ляшкою слона.
Тож і ти запам’ятай:
Випив лишнє – спать лягай,
Бо потрапиш під слона,
Як дурненьке мишеня.

Ми не сумісні за резус-фактором
За крові групою, за гороскопами
Але ти знаєш, мені однаково
Чи буть кармічними чи випадковими

Ми не найкращі, не найвзірцевіші
І не кіношна у нас лав-сторі
Чорноквадратні ми як Малевичі,
Лакеї вірні чужих Асторій

Ми наче втомлені кенійські стаєри
Всі нами виграно олімпіади
Життю розпродано фальшиві флаєри
І в душах Морісона Cофт-паради

Ми у комфорті та забезпеченні
Все до ладу у нас та щось не грає
На шлюбострату тепер приречені
І рушники наші і короваї?

Ми не сумісні за резус фактором,
За крові групою, за гороскопами
Та криголамам не йти фарватером!
Не крокувати нам чужими стопами!

Доле, я кидаю тобі виклик!
Тобі не вдасться мене подолати.
Не озовусь я на твій владний поклик,
Хоч іноді аж хочеться волати...
Не попрошу пощади в тебе,
Катуй чи милуй - всеодно,
Моя душа ясна як небо,
Біль не ляка її давно.
Хоч завдаєш один за одним
Свої гіркі страшні удари,
Та здивувать мене вже нічим -
Я не боюсь твоєї кари!
Хай навіть серце зійде кров'ю
Й душа заскавучить від болю -
Я слів благальних не промовлю,
І дух мій не втече на волю.
Я з гордо піднятим чолом
Свій хрест нестиму до Голгофи,
Лиш перед тихим вічним сном
"За що?" - спитаю я в Каяфи.

І усе так недоладно,
і усе так не мені…
День липкий, аж мармеладний
зависає у вікні.

Не пережую. А жити
аж до вечора. Уже
час, недобрий мій учитель,
У желе згорнувсь вужем.

І згорнеться коло денне,
витече і зрідне скло.
Сонця золото злиденне
капелюха одягло.

Вітер видихне й захрипне.
З хмари вибухне вода.
І липневий день відлипне.
А шкода його. Шкода.

29.07.08.

Я не помню зачем,
Я не помню когда,
Я оставил её,
Ты осталась одна.

Таковы парадоксы,
Это жизнь не твоя.
Я сегодня свободен,
Да и ты не нужна.

Где же делись страдания,
Видь я, помню тебя,
Но не помню о ней,
Той, что оставил после тебя.

01:26 30.07.08 г.

Автопортрет важких металів “Інтоксикація життя”
Нам розказав, що буде далі, і що нема вже вороття;
А ми, малі, практично, кволі бігали голими у ліс,
Щоб утекти від сну неволі, який вночі до нас приліз.

Явивсь без стуку, та ще й п’яний, щось проблював під ніс й баян,
І нам, ще теплим, ще рум’яним, прийшлось сховати в тінь кальян.
Ми приземлились на підлозі, розреготавшись хто-куди,
Хтось ніжився у перемозі, інші казали: “Ми – кроти!”

Пробити хід наскрізь цементу, щоб вийти з нього на асфальт?!
Без ліку втрачених моментів – страждань індустрії, Базальт!
Куди нам рити свої нори? Куди нащадків вести – в рів?
Так, ми – сліпі, та непокори; а з вас ніхто ще не прозрів.

Ви ще не бачили всю правду, ви й не побачите брехні,
Замкнуті в собі й безпорадні, вам всі і всюди кажуть: “Ні!”
“Ні!” – це не комплекс, це не сором, це знак незгоди, от і все.
Хоч вдень і молитесь ви хором, та це дарма, просьба – пусте.

Дурні, не бійтесь цього слова, воно пестливе ім’я тьмі,
Яка за змістом є відмова снігу і льоду снів вогнів...
Пейзаж пустелі і відходів чимось нагадує наш дім
Лякливих зливи пішоходів... (я – один з них, й не заздрю їм).

”В іонно-іронічному
Боятися нам нічого.
Звичайно, воно – дзеркало,
Та скривлене, мов сміх.
Це комікси трагічного,
Карикатури вічного,
Глузливе уособлення
Хвороби!” Підпис – Псіх.

”Бувають миті відчаю
І щастя... другі рідшають.
Підвищіть дозу морфію
І дайте олівці!
Ми вам накреслим марево,
Паруюче над хмарами,
Мандруюче по космосу...
Знайдуться покупці.

В умовно-безумовному
З думками невгамовними
За горизонт ховається
Із сонцем медсестра.
Лиш чути кроки в тапочках
Й чиєсь пестливе ”Лапочка” –
Це ”на добраніч” лікаря
Із кличкою Астрал.

При лампі охолодження
(За Фрейдом – ”насолодження”)
Він бродить з вітамінками,
Які приймає й сам.
Ми всі їх дуже любимо
Й малюєм дружелюбними,
Мов марципан, солодкими...
Відкрийся нам, Сезам!

Скажіть, на що жалієтесь.
Де зимно і чим грієтесь?
Як вільний час проводите?
Чи вас цікавить спорт?
Коли ви народилися?
Чому тут опинилися?
Що бачите у темряві?
Із чим любите торт?

Що в снах метеорологів?
Де рай для міських голубів?
Котра година в Африці?
Ви – лікар? Пацієнт?
Яке у вас відхилення?
Що? Квітка незапилена?
Причому тут ботаніка?
Невже, ви ще й доцент?

Ви надто перелякані,
Спотілі і заплакані.
Ідіть до процедурної
Й постукайте в поріг.
Вам вколють заспокійливе...
Лежіть, будьте спокійними,
Ковтніть пілюлі, просимо...
Падемо вам до ніг!

Ви хворий, та лікуєте,
По святах ще й годуєте,
Плетете щось в щоденниках,
Щоб не писали ми.
Ми ставимо лиш підписи,
Яким не стане й відблиску
Залежної комісії...
Та Псіх – не я, а ви!”