Новітнім рабам
Замість хліба – раптова мівіна,
Замість театру – блакитний екран.
На кухні побріхує радіо.
Звичне в новинах.
І ніхто не полічить ран…
Правда, якої нема.
Час контрреформ затягнувся.
Для лицемірів - щонаймиліша доба.
Раптом обірветься сміх.
У настороженім вусі -
Шум політичних забав.
І місто у вікнах читає,
Про те, що не пишуть газети.
І плачуть в кав’ярнях поети.
І демонтують клепсидру,
З якої себе розпивають…

Як місця не знаходжу від печалі,
І кожен спогад - все, що в мене є,-
Мені лиш ніжність чарівних конвалій
До розпачу вдаватись не дає.
Згадаю знову в самоті вокзальній
Отой твій погляд, - щирий і ясний,
І найдорожчий дотик губ прощальний,
що білим птахом розбиває сни.
Зимова ніч щось лагідно шепоче,
Сліди розлук ховає знову сніг,
І навіть вітер заваджать не хоче
Сніжинкам тихо падати до ніг.
І квітне жаль трояндами сумними,
І знову в серці смуток через край.
Серед людей з байдужими очима
Не залишай мене, не залишай.

У цьому місті балаган і вічні стреси,
Хіп-хопом котися під вікнами шпана.
У модернових перевулках тіні креслить
Щасливий бомж, що просто так – весна.
В його кишенях причаїлась порожнеча
Він з урни визбирав чиїсь жалі й слова.
Йому учора напророчив вітер втечу,
І шамкав дощ, про зиму, що була.

Ні часу плин, ані дощі
Не зітруть спомини ніколи –
Завжди щось коїться в душі
Коли проходжу біля школи…

Мені ніколи не забути
Той жаль в очах твоїх і біль,
І відчай в серці, як отрута, –
Що не допомогти тобі,
І щось змінити – годі, годі
Останнім потиском руки…
*************************
Цвітуть черешні на городі,
Сідають бджоли на квітки.

Я люблю своє місто: клубочок запилених вулиць,
Намистинки капличок, суцвіття околиць і площ.
Здичавілі алеї і парки недбало згорнулись
Під захмареним небом, яке випромінює дощ.

Тут натхнення вирує і музи гуляють за руки
І малюють художники сивий, обвітрений Стир.
Пам’ятає бруківка закоханих радість, розлуку,
Знаю, вірити важко, послухай мене і повір.

Стир - річка, що тече через місто.

(За мотивами Тетяни Р.)

Коли я п`ю - шалена і п’янка,
зодягнена у світер вверх ногами.
Величні пишні профілі задка,
такі, що не пролажу в браму.

Хитаю ним на всі, шо треба, боки,
його танок граційний і грайливий.
І він, хулєра, дороста щороку,
несучи комарів-коханців зливу.

Хода його то рипна, то дрімка,
вона така собі відверто-млиста,
Подивиться - завмре, мов слуп Лука
із поглядом в котузії танкиста.

Задок масують пальчики і море
вотої насолоди - біля бари
зірвати чувака же добре впоре...
а як не впоре - то візьму за бари.

Авонія Шанель в повітрі лине,
я злапала таксі і кузов сів.
У мене вочи нинька сиво-сині
і погляд мій, неначе в мами псів.

То хлюп, то хляп, то тіко перші квіти,
а з кавалєром - так бракує сну...
Забігли в ґумку непочаті діти,
а я палку любов так важко мну.

31 Березня 2008

"Слово, моя ти єдиная зброє"
Леся Українка
Слово запродане, ти вже не зброя,
слово - ти рабське, примирливе, нице,
формою й суттю розбите надвоє,
слово двозначне, слово дволице.

Голос твій де непідкупний і грізний?
Слово, ти - слово, що в бій підіймало?
Мабуть, брехня, що ти мури ламало -
голос твій зараз фальшивий і слізний.

Люди вже вірять тобі через силу,
навіть коли ти без сумніву щире,
скільки разів ти неправді служило,
скільки довірливим збавило віри?

Слово, а може, ти просто безсильне
душу людську загрубілу пробити,
душу людську, до фальшивості схильну,
може, щирішою вже не зробити?

З горя нап'єшся, п'яним заплачеш.
Слово! Ми гинем з тобою обоє!
Ти - через фальш і примирливість свою,
я ж через те, що так мало ти значиш...

1980

Я думав, що за ніч створив
щось винятково шедевральне,
що написав щось геніальне,
щось нове світові відкрив.

Та зранку в світ відкрив я двері,
і прояснилась голова:
"Це всього-навсього слова.
Слова на тлінному папері."

Слова, до того ж. не мої,
бо жодного нового слова
я не створив, бо є вже мова -
народ давно створив її.

Яких ми не сягли б висот
і що б нового не створили,
і що б про це не говорили -
творцем найпершим є народ.

Перлина звуку у мушлі вуха,
видушуй душу і серцем слухай -
як Паганіні в погоні з тінню
перелітає на пальцях зграя
акордів тлінних.
У в`язах застум - застиглі яси
повагом важать задуху духу,
порив натхнення, пора прозріння
здвигає вправність, мов повінь в плавнях
ріки коліна.
Днедавню втрату п`є снажне скерцо -
громаддям громів облите серце,
несе в приполі не небо долю,
а жовтожари - осінню кару,
благу провину.
І так дитинно вітає осінь,
вчуває вчуле кохання босе.
Стужава туга, немов ядуха.
Від крихти звуку чманіють рухи...
та небо синє...

31 Березня 2008

Ходив по воді
ще й босим,
і не на bis,
а просто.
Хлібину ділив
всім щиро.
Хто з нас повторив
це диво?

Він ніс свій хрест, не легший, як в Учителя,
І рік, і два, і двадцять. Ще не тут.
Ще не пора, не місце відпочити.
Той хресний шлях, ота хрестова путь.

Він ніс його у холод і у спеку
У синю даль незайманих снігів,
Він ніс хреста і слово так далеко
Від пальмово-оливкових гаїв.

І от — ріка могутні котить хвилі,
До неї в'ється стежкою узвіз.
Отут він зняв хреста з плечей, знесилений.
Звершилося. Скінчилося. Приніс.

Блакитно-біла, синьо-золочена
Дорога, що нам вірою сія,
І в тих кольорах - церква, наречена
Андріївською, на його ім'я.

"Якщо не ти, то хто мене зупинить?
Якщо не ти, то хто мене знайде?"
Навприсядки...Обом бракує сили...
Та хтось таки зведеться і піде...
"Якщо не я - на те є Всесвіт, мила.
Забудь мене. Не плач. Та схаменись!"
Мовчали вдвох...Взялася звідкись сила...
З образами у душах розійшлись...

На грані меж між дійсністю і Правдою,
На відстані півподиху до смерті
Ти знов прийдеш останньою розрадою,
Листом без слів, без сліз й конвертів.

Прийшли нiчнi години лiтнi
В сни обернулася привiтнi,
Вже ситий чоловiк заснув,
Зiтхань дружини вiн не чув.
Хоч нiч надворi, та не спиться
Наташа вийшла. Наче птиця
Влiтає в груди дикий сум,
Не йде нiяк з журливих дум.
Сумує поряд як хазяйка
Живе створiння - вiрна лайка.
А дгорi мiсяць лиходiй
Слав знаки жiнцi молодiй,
На щось хотiв отримать згоду
Так падкий на слов'янську вроду.
Вернулась в хату, прилягла,
Минулих помислiв сягла.
I вже згубила сподiванку
Ще подрiмати до свiтанку.
Роса як впала на траву
Тодi чи в снi, чи наяву
Себе побачила знов в полi
В картинi радiснiй доволi.

ти так мовчиш
аж параліч у тиші

і крововиливом
спогад
у душу

і пам’ять виє
як на місяць
на твою світлину
у прірву болю
упасти
пропасти

лиш душа
на краю
як милостиню
твого погляду
благає

Я злий, як чорт, покусаний сиджу
Не ким-небудь – коханою особою,
Сірком! Сказюся – я кажу –
Але помститись гадові я спробую.

Ах ти ж, заразо, я ж тебе кохав,
Як ти десь вештався - не спав ночами,
А вранці я приблуду зустрічав
І годував із м’ясом пирогами…

Ну постривай, скотино навіжена!
Моя ж бо буде помста не проста,
Побачиш, затанцюєш ти у мене,
Як відкушу тобі хвоста!

Моїм стрільцям (Н. Новіковій, Ю. Кондратюку)

Дорога, як вирок, попереду тільки шосе.
Ні вправо ні вліво, до пункту чужого призначення.
Все сплачено, любий і молодість нашу розтрачено
на віскі, на хіть, та і це вже не має значення...
Нас бавить дорога і байк божевільно несе.

Калюжі самотні замучено липнуть до ніг.
Дешеві мотелі – притулок до ранку чи старості.
І світиться сива вахтерка від дивної радості -
Ми платимо щедро... А зорі збісились од заздрості,
Просилися в номер, а ти їх впустити не зміг...

А у мене все добре
Уже вічність, як у мене все добре
У чорно-червоному вже домінує червоний
Я посміхаюся щиро
Й нарешті природньо
А у мене все добре……….
Завтра………учора……..сьогодні………
Мої вишиті сни зодягнулись
В простору сорочку
А порізані вени лиш спогад минулого
Й годі…
А у мене все добре……..
Я більше нічого не хочу!!!
А у мене УСЕ…
Завтра………учора……..сьогодні………
І тарган на стіні,
Що хотів зіпсувати натхнення
Украв трохи хліба й годує тепер тарганят
Невже ти не бачиш???
Червоного більше напевно…
У погляді … слові на сотні, мільярди карат
Нахнюплене небо…
Я більше його не римую
У мене все добре… і люди такі кольорові
Невже ти не бачиш??? =-O
Я поборола цю бурю
ЧЕРВОНОГО БІЛЬШЕ!!!
Це крапельки поту і крові

В очах Наталi переляк
На пару з подивом закляк,
Не сподiвалася виставу
Застати тут таку цiкаву.
Тремтливим порухом руки
Зiрвала житнi колоски,
Не оглядаючись за спину,
Побiгла хутко на стежину.
Вiд пережитих почуттiв
Зрадливо стан її тремтiв,
То за цiкавiсть звична плата.
Вже вдома скинула халата,
Вiдбились в люстрi на стiнi
Жiночi контури яснi.
- Яка красива в мене жiнка!
З-за спини влилась мова дзвiнка,
- Дай поцiлую, обнiму,
Ти нинi збуджена? Чому?
На сонцi перегрiлась може?
На тебе трохи це не схоже.
Давай на кухню швидш крокуй,
Менi вечеряти зготуй.
Метал закрався раптом в голос
Здригнулись в жiнки плечi й волос.
Наступної секунди злим
Став рiдний чоловiк, чужим.

Холодне море задзвеніло
Прозорим сяйвом диких хвиль,
А мушля серця тихо нила
За тим, хто вже багато миль

Керується небесним шляхом
І бачить землю уві сні;
А хвилі бризкаються страхом,
І тане піна у вогні

Блідого місяця. Молитва
Злетіла птахом з теплих вуст,
А в океані стихла битва
І чувся тільки часу хруст.

Була така держава
Звалась СРСР.
Хтось тоді бідував,
Хтось жаліє тепер.

За тюлькою в черзі
Стояли пів днини.
Через рупор виховували
Характер людини.

Партія єдина
Вперед народ вела.
Кірзаки, фуфайка -
одежа була.

На хребті народу
Партія творила.
За слово свободи
У Сибір гонила.

Смуток і жах
Блукали хатами,
Не мали свободи,
Були ми рабами.

Безкоштовна наука
Давалася нам,
Чим було платити
Нам бідним рабам?

Раб завжди безплатний
(плату не вимагали),
Майже задарма
Тоді працювали.

На подвиги ратні
Партія вила.
Тюрмою народів
держава була!

Із за колючого дроту
Ми правди не знали.
Про життя у світі
Нам завжди брехали.

Люди, як діти,
Руками плескали.
Тупих і бездарних
Вождів вихваляли.

Як із мила кулька
Держава розпалась
На комуні – репресії
Вона і трималась.

Як клубок не в’ється,
На все є кінець.
Поки не зірвався
В народі терпець.

Гей!
Гей, чоловіче,
Той, що пройшов сто доріг.
Гей, розкажи усім іншим
Все, що ти бачив на них.
Гей!
Гей, чоловіче,
Той, що колись усе міг.
Гей, розкажи усім іншим
Як час тікає з-під ніг.
Гей!
Гей чоловіче,
Той, що мудріший за нас.
Гей, розкажи усім іншим
Правду усю без прикрас.
Гей!
Гей, чоловіче
Що був за межею не раз.
Гей, розкажи усім іншим
Як час тікає від нас.
Тікає -
Лишаючи зморшки,
Тікає -
Лишаючи шрами,
Тікає -
Лишилось лиш трошки,
І він -
Поквитається з нами.
2000

Ви бруд місили босими ногами
Під сміх товпи, що наче жало в спину.
Ви йшли до нас, по нас, а сталось – мимо,
Транзитом в небо, через Україну.

Юрба в смітті греблася і кричала:
“Ідіть, не стійте, вам до цього зась!
За вами слідом гряне тьма, навала!
А ми й самі живемо чим Бог дасть!

Якщо не хочете відчути в спинах вила –
Ніколи не вертайтеся за нами!”-
Кричали ті, хто ледь не зрізав крила
У янголів із брудними ногами.

Моя весна – шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Вкриває пишні кучері садка,
Провівши холоди за браму.

Люблю її легкі, нечутні кроки,
Її танок граційний і грайливий,
Коли вона з’являється щороку,
Несучи промінців яскравих зливу.

Хода її то тиха, то стрімка,
Вона така прозоро-чиста,
Неначе води тихого струмка
Землі джерельного намиста.

Зривають її пальчики прозорі
З блакиті неба сумно-сірі хмари.
І посміхаються дощем умиті зорі,
І полонять серця кохання чари.

Мелодія весни в повітрі лине,
Змиває холоди зимових снів.
Сплелися в цій мелодії в єдине
Гроза і тиша, і пташиний спів.

То дощ, то степ, то перші квіти
Й дерева, що прокинулись від сну,
Вплітають свої пахощі у вітер,
Що огортає мою сиву вже весну.

Без сповіді я хочу відійти
І виплюнути в світ всі рештки яду.
Сміюсь у відповідь на твою зраду
І за собою спалюю мости.

Мій сміх повернеться стократною луною!
Але якщо тобі, кохана, пощастить, -
Відкусить гільйотини зуб за мить
Зміїне жало разом з головою.

Перед дверима вічності стою,
Готовий душу Господу віддати-
Я прагну перед тим, як помирати,
Ще раз відкрити наготу твою.

Відчути ще раз поцілунків біль,
Збудити тіла хіть чужої жінки.
Хай попіл від останньої сторінки
Мого життя – комусь у рану сіль.

Я марив про твої пахучі груди,
На наш перелюб Господь очі закривав,
А я при всіх тебе зухвало цілував
Солодко-зрадницьким цілунком Юди.

Я вир здійму невиплаканих сліз,
Пірну у глибину очей бездонних.
Я – Місяць у ночах твоїх безсонних,
Котрий сомнамбулою у вікні повис.

Коли почуєш серед ночі дивний стук,
То не забудь сім раз молитву прочитати.
Ти будеш вічно тінь мою від себе гнати
Й молити Бога про обійми моїх рук.

Проклятим іменем моїм охрестиш сина.
Роди його – мене хай перевершить!
Він ворухнеться у твоєму лоні вперше,
Коли байдуже клацне гільйотина...

Дощ, як садист, гвалтує підвіконня,
На кухні кран вторить йому луною.
А я покрию матом світ спросоння,
Відчувши, що нема тебе зі мною.

У моє ліжко лізе сірий ранок,
Кудись втікає запах твого тіла.
Геть проганяючи усіх моїх коханок,
Йде по калюжах осінь чорно-біла.

Хорошо было
Канту:
всего две вещи
его удивляли,
а тут...
звезды отражаются
в бриллиантах
и не хватает рук
для грязной борьбы
за звание
самых чистых;
а тут...
на завтрак – враг,
на обед – друг,
на ужин – обещание
сделать обещанное,
но не сразу,
не вдруг;
а тут...
на флаги разорвана
радуга,
как на бинты
простыня,
всё разложено
«по понятиям»,
нам – можно,
а вам – нельзя...

Был наивен
Иммануил,
хорошо,
что сейчас
не жил...

Моє життя розбите на шматки...
Моя душа тепер неначе попіл...
Скажіть мені, куди тепер іти
Без кольору і радісних історій?
І серце десь обернене на лід,
Мені його ніяк вже не зігріти...
Чого тепер вартує весь цей світ,
Якщо не маєм права ми горіти?
Чого тепер вартує висота,
Якщо не маєм крил ми за спиною?
Сиджу тепер...Пишу кудись листа...
Прошу прислати нам нового Ноя...

Пані Г.
Трагедія - банальне слово,
Але як матюкнутися?
Коли любов прийшла,
А не судилось збутися.

Не суджено їй збутися,
Але і не позбутися.
Не дала доля шансу
В житті їм розминутися.

Докупи не звелися
Стежки-дороги долей їх.
Лиш раз переплелися
Й розбіглися, як злодії.

Хто скаже: Скільки жити
Всередині палаючи?
Вогонь свого кохання
Вдень і вночі ховаючи.

Хто скаже: Скільки жити
Щодня себе караючи?
Тяжкий гріх замолити,
У тисячне стараючись?
2006-04-29

Маленький ангел народився з моїх снів
З твоїх очей і наших спільних слів
Ангел як ангел – блакитні очі, біле пір'я
Маленьке немовля з небесного сузір'я.

Його принесло сонце два дні тому
Поклало на поріг мого (не твого) дому
Маленьке пташеня не вміє ще літати
Малесеньке дитя лиш вміє лепетати.

Ти не повіриш, скільки щастя в цій дитині,
У кожній усмішці, у кожній з нею днині.
Він тільки мій, нікому не покажу,
Нашу з ним казку нікому не розкажу.

За що цей дар – не знаю, не просила,
Не знаю, чим його у неба заслужила.
Все, що в нього є – дивне ім'я «Любити»,
Таке незвичне, але з ним треба жити.

Мій ангел – трішки не такий, як всі:
У нього тато – сонце, мама – моя мрія,
Тому він смертний, як і ми усі,
Літати зможе, жити вічно – не зуміє.

Цей ангел – це моя любов до тебе,
Найкращі почуття, відділені від себе
Відділене від серця окрилене маля
Моє кохання – твоє небесне немовля.

Любов не вічна, ти можеш її вбити,
Сказати кілька слів, на той світ відпустити.
А може, мого ангела давно ти вже чекаєш,
У нього твої очі, і це ти також знаєш?

Чи буде жити ангел, чи помре
Чи нас з тобою в хмари забере?
Коли відчуєш, вирішиш все сам
Чи ти цінуєш те, що ангел приніс нам.

P.S. – Бачиш, це моя любов. Дитя моє і сонця.
- А хто ж тоді я?
- А ти всього лиш день її народження… І за це я тебе люблю.


10. 02. 2005

Біль в голові,
Пронос чи запори,
Допоможуть Тобі
Таблетка і кола.
У причинах невдач
Не копайся ніколи,
З’їж таблетку, не плач,
Попий кока-коли!

Не будуть стояти
Великі заводи,
Хтось буде багатим,
Купи кока-коли!
Даремні протести,
Що ж можна зробити?
Цей хрест Тобі нести,
Це їсти й це пити.

На роботі і вдома
Усім щось треба
А Тебе втома,
а в Тебе нерви.
Всі проблеми вирішує
одна таблетка!
Ти ж потрібний всім іншим
Лиш як маріонетка.

горда…
ніколи не скажеш "прости"
ти…
може
забула як тиша шепотить.

хочеш…
з памяті стерти,
змити світу тло -
всього,
того,
що з нами
тоді не було...

вчора
чи може рік назад чи вік
вітер
торкався до твоїх солоних вій,
витер
подихом теплим і в даль відніс,
потім
втопив росу з твоїх очей
у морі сліз.

горда...
погляд ховаєш і мовчиш -
чи
знову приходять звуки
минулих тиш.
нащо
самій тікати в їх полон,
краще
вернути те,
що з нами було...

~:)

Ой заплуталась ти, кобіто,
Ой у пеклі тобі горіти
За імейлові ці привіти,
І за ці, а іще – за ці -
Довго-довго (приблизно вічно),
Як зима безконечна в січні,
Так і мука буде одвічна –
Дохла мишка в моїй руці.

Не достукатись. Ти далеко.
І листа передасть лелека:
“Ще чекаю. У нас тут спека”
(Ще би! Пекло – тому й пече),
І паролі летять ключами,
Знову наголос я втрачаю...
Як там? Но'чами чи ноча'ми
Ти цілуєш моє плече?

Несуттєво. Ах ночі-ночі!
Мишенятком залізти хочу
В монітор – і тоді по сітці
Швидко-швидко тебе знайти....
Та довкола чигають глюки,
Сипле спами якась падлюка,
І летять вони, наче му'ка
(ні, мука') у чужі світи.....

До професора в лікарні
Прийшов його учень.
Каже : – Є у мене хворий,
Який мене мучить.
Хоч страшний діагноз має,
Та страшенно впертий –
Все живе. Теоретично
Він вже рік як мертвий
–Такі випадки бувають, –
Мовив шеф повільно,
–Якщо хворий хоче жити –
Лікарі безсильні.

не чіпай мої руки з переламаними нігтями
у мене болять зап'ястки
не клич мене танцювати
у мене зводить ноги
не змушуй мене лишитись
бо ще мить і я сама цього захочу
не примушуй посміхатися
я намагаюся не плакати
не клич третьої в ліжко
я можу спати на вулиці
не говори що я погано виглядаю
я й так все знаю
не примушуй миритися з тим що є
я тоді продамся першому зустрічному
не говори теплих слів
я ж можу й повірити
не говори зі мною про любов
раптом закінчиться

Відлітала у вирій душа...
В. Невмитий.
...............
Надокучливі сірі дощі,
нескінченні, без просвітку, будні...
Тоскна графіка чорних кущів
вловить душу в тенета облудні.

Ця зима без снігів білизнИ,
наче свічки огарочок, згасне,
і нестерпне відлуння вини
не притлумиться спомином Ясним.

Знов жадати краплини тепла,
наче квітка в здощілому вітрі.
Чом ти з вирію, душе, втекла?..
Що знайдеш у промерзлому світі?

В кожного з нас
Своя територія,
В кожного у нас
Своя директорія.

Люди світу
Різні по шкірі
І по мові різні
Не будемо звірі!

Єднаймося разом
Проти тиранії.
Не згубимо єдність,
Не згубимо надії!

Червоні у нас
Еритроцити крові.
Живімо у злагоді
живімо в любові.

Прем’єри президенти
Роз’єднують нас.
Земля в нас єдина
І сонце для нас.

Мова в нас різна
І звичаї теж,
Жити нам дружньо
Не знаючи меж.

Чвари і війни
Хай нас покидають.
Мову народів
Хай всюди вивчають

Начинается оргия открывающих ключей
Вергилию теперь чай с вином пьется лучше
Стихия пробирается
По проводам струится
И безграничности ее
Он сам уже растерянно дивится
А круглая кнопка
С надписью «Ага!»
Любимое дело молодого энергетика
Его зовут Эней
По прозвищу Моторный
Налит он мощностью Арго
И целым ЗИЛ-ом сладкого наполнен
Зажигается заполнение
Сладко разворачивается из точки в круг
И теперь
Твоя электрика
Спокойно делает работу
А тебе, Могун, спасибо за включение
Спасибо за заботу.

Прошлое ветром приблизилось
слышно его выдох
вехи разглядывания
хлопков в ладоши, громкого ритма
сдувает запросто
диктует вращения
к югу! Нет, к северу!
Духи пришумели,
примаячились, припели
почти что ураган вздымая
со стихов корявых
наивно-свежий тот сквозняк
как дружески-уютное рукопожатие
пра-пра-прабабушки
и всех кто был тогда
и кто теперь (как чувствую)
освободился

Я дивився на вас, комахи,
Що зовете себе людьми,
Я взивав – але ви не чули
Голос мій, подібний до грому.

Ви втікали від нього, як птахи
Від грядучої в світ зими,
Ви злякались, бо не збагнули
Мого слова просту аксіому.

Тому, сам обернувшись в комаху,
Йду до вас у принишклий світ,
Щоб пізнали ви й зрозуміли
Мій вікам непідвладний голос,

Щоб не слухали ви невдах
І скосили рясний пустоцвіт,
Мого ж серця зерно посадили
Золотий щоб зростити колос.

Не підете під мої знамена -
Прийде час і оберне вас в прах!
Я прощаю вам гріх словоблуддя
І не буду грозити вам плахою:

Принизливо було б для мене
Нищити вас, комах,
Котрі нерозумно,безглуздо
Вважали й мене комахою!

Поспати-б... Та знову блукаючий нерв
Знайшов епіцентр спокуси.
І збуджують хіті останній резерв
Цілунків гарячі укуси.

Сліди твоїх нігтів на моїй спині –
Надійна перепустка в пекло.
У тебе на грудях лишатись мені
Чомусь так спокійно і тепло.

Вплітаються в коси русяві твої
Похабних думок неспокійні рої,
Ховаються в сни мої дивні.

У неба – вагітний світанком живіт,
І темної ночі колючий наліт
Докльовують перші півні…

Щербатий Місяць татуює
Мільйон сузірь на грудях Ночі,
Чумацький Шлях згори ґвалтує:
Десь там згубив я свої очі.

А хто ввімкне зірок вогні?
Вже вечір, і світити треба!
Я маю крила на спині-
Але, сліпий, не знайду неба.

Планети падають з орбіт,
Я знову злий на цілий світ,
Шукаю істину в дешевому кагорі.

На віях - сліз безсилих сіль,
Незрячі сни вбиває хміль,
Одна за одною у склянці тонуть зорі…

Рябих берез вогненні язики
Спалахують, звисаючи донизу
І падають на ковдру білосизу,
Простелену туманом край ріки.

Чи буде дощ, чи град, чи навіть сніг,
Вони не згаснуть у своїм горінні,
А догорять у радості осінній,
Щоб забуяти знову навесні.

Хіба ж не так підпалені серця
Горять коханням, корчаться від муки?
Нехай живе життя, що без кінця
Тримає нас, немов дітей, за руки!

Рочестер, хховтень 1957

Насупелні брови хмар
І зорі під ними, як очі,
І місяць, мов жовтий нагар,
У чорнім підсвічнику ночі.

На цвинтарі сірі хрести
Розправили руки дубові, -
Готові від мертвих піти,
Живим послужити готові.

1951

Вітри, мов діти, в Придніпров`ї плакали,
Коли прощавсь з тобою в грізну ніч,
І пригорки, немов овали пліч,
Кривавились незайманими маками.

Поклав землиці грудку на долоні я
І затремтіла болісно рука,
А серце розцвілося, як павонія,
У теплих грудях, ніби пелюстках.

А ніч тривка тривожно блискавцями,
Мов стрілами, показувала путь,
Що чорною зловіщою границею
Навіки у чужих краях замкнуть...

Чужі краї... Америка чи Англія...
До них припав, як до незнаних книг...
А Ти ж лежиш, немов свята Євангелія,
А я ж Тебе і прочитать не встиг.

О, Господи, прости во ім`я Сина,
За те, що завжди у чужім краю
Молитву найдостойнішу свою
Я починаю словом - Україна.
Якщо вже це такий великий гріх -
Мене одного покарай за всіх!

1956

Важучий день - суха колода -
Згора на життєвім сліду,
На клюмбах, як на сковородах,
Киплять півонії в саду.

І тоскно тліє на пелюстках
Іржаво-чорний ніжний джміль,
А біла хмарка, ніби хустка,
Яку наскрізь прогризла міль.

Хоч день п`яніє й жваво дише -
Снуються променів нитки,
Якими сонце хоче вишить
Ти хмарку-хустку залюбки.

Немає жайворонка в небі
І занімів співучий став,
І вітру невидимий гребінь
Не чеше чуба в`ялих трав.

Однак я радуюся дневі,
Що загляда в моє вікно.
Киплять півонії рожеві,
Мов чаші сповнені вином.

Детройт, червень 1958

Зірок жовтаві поплавці
У неба озері мутному.
Не знаю я, в чиїй руці
Вудки тримаються без втоми.

Свого не бачу поплавця,
Хоч вудку закидав я часто,
Та не чекав я до кінця, -
Щоб упіймать хоч крихту щастя.

Байдуже, хай собі ниря
Чийсь інший у небеснім морі...
Спізнилася моя зоря,
А я прийшов занадто скоро.

Індіяна 1958

Я викликав тебе до поєдинку
І виклик мій ти прийняла умить.
Я битимусь за кожну волосинку,
Яку ти ще не встигла посріблить.

За муть в моїх очах, за зморшку кожну
На жовтому безкровному лиці...
Я, замість шпаги, у своїй руці
Триматиму перо непереможно.

Ми зійдемось з тобою, певно, ніччю,
Без жодних секундантів, десь в глуші,
І ти мене, можливо, покалічиш,
Завдавши біль натомленій душі.

Однак, піднявшись на одне коліно,
Тобі направлю в серце те перо,
Яке вмочав колись я у Дніпро, -
У кров святу своєї України.

І ти не можеш вийняти з піхов
Поіржавілу шпагу (від часу),
Тебе я вражу нездоланним сміхом,
Тебе, мов хмару вітер, рознесу.

Тебе здолаю, старосте, - найгірша
Причинниця відчаю і жалю,
І молодість моя воскресне в віршах,
І я життя навіки полюблю.

Чікаґо 1959