На рушнику, як на полі,
Вистиляє людські долі
Хрестиком розкладає -
Трикутником прикладає.
Все виходить,
До кожньої події
Місце знаходить.
Козак по полі біжить
Он ліс від чорноболя горить.
Полумя багрянцем пилає-
Все на рушник, як на простір,
Долю людську викладає.
А над усім блакить неба
більше горя, більше лиха
Вишивати вже не треба.
хай на рушниках стеляться
золоті поля,
неви неозорі,
Білі тополя.
Хай на них розквітне
Голуба блакить,
Рани хай загояться,
Серце не болить

Проснувся вiн. Де свiтло дня?
А Оля де? Де добра фея?
Де галаслива метушня?
Чом тихо все? Ось Доротея
Долонi стисла в кулаки
I не смiється вже, регоче,
В нiй проступило щось сороче,
Недавнiй ролi навпаки.
"Будися, любчику, невдаха,
Одкинь минулеє смiття,
Хоч по тобi сумує плаха,
Та ти отримаєш життя.
З ночей Венецiї в болота
Щодня ми мчали без пригод,
Нарештi в'їхали в ворота
Щасливий нас вiтав народ.
Всi цi селяни, то худоба
I неотесанi й бруднi,
Та я про iнше, схилив лоба
Вiд втоми пан, та голоснi
Подiї сталися вже в спальнi:
На килим рухнула одна
Крiпачка досвiдом бiдна
Й говорить речення благальнi.
Про милiсть просить неспроста,
Второпать важко наодинцi,
Що за страхи волають в жiнцi, Та лиш калиновi вуста,
Зiзнанням щирим привiдкритi,
Припали пану до ступнiв,
Слюною сюзерен скипiв,
Себе не тямлячи, налитi
Вiд лютi кольором свинцю
В його на шкiрi дрiбнi спори, Напевно близькому кiнцю
Крiпацький розум Терпсiхори
Вiддався подумки в ту мить,
Коли хотiв вас пан згноїть,
В темницю кинути за грати,
Живцем у землю закопати,
В болотi чорному втопить,
Мiж коней голими порвати,
Чи щоб уйнять надмiрну прить
До смертi власно зашмагати.
Такий-то нелюд пан i звiр,
Грiхом насичена утроба,
У нього поклик i хвороба -
Розпусти тiла повний двiр.
Менi байдужа та рабиня,
Але не ти, щоб врятувать
Твоє життя немале вмiння
Приклала я i слабку стать
Тепер тiлесно не карати
Вельзувла вмовила сама.
Навiщо злитися дарма?
Принаймнi краще розiграти
На ранок тайно для обох
Веселу п'єсу на три дiї,
Що часто нам в днi золотiї
Комедiантки без панчох
На площах Генуї та Риму
Через одну спiвали в риму.
Уйняв пан розплеснутий гнiв:
"Вогню не треба i палiв".
Другу чоло вдягає маску,
Вiд злостi губи не тремтять,
А очi сотнею багать
Прихильнiсть видають i ласку

Мовчить юнак, не має слiв,
Щоб подив звуком передати,
А панi в чарочку сама
Йому горiлки крадькома
Повiльно стала наливати.
I просить випити, на дно
У келих ллє собi вино,
Та ще не п'є, її велiння
Слузi набратися терпiння.
Що в тих карафках за зiлля
Кас'ян не може зрозумiти,
Здалось, предмети довкiлля,
Хитнулись, стали червонiти.
Немов Венери молока
Вiдпив вина шипучу пiнку,
Не бачить панi, бачить жiнку,
Знадливу жiнку, звисока.
Вона смiється, вся хiтлива,
Руками груди пiдвела,
Її волосся - iскор злива,
В її очах нi краплi зла,
У рухах певна i смiлива,
Подiбна водам джерела.
У неї пахне чиста шкiра,
Як перед грозами полин,
А голоском спiває лiра
Чи знаменитий клавiсин.
Вуста палають мов багаття,
Дихання часте мов вулкан,
Сповзає долу легке плаття
I оголяє щедрий стан.
Краси i форми без помарки,
Одна з одною заграють,
То поять, то зненацька п'ють
Струєю серце наче з чарки.
Нема опори, на диван
Упав юнак, скотивсь на килим,
Подобом сну хмiльний туман
Йому постав обличчям милим.
Нестало сили у плечах,
В легенях кисню надто мало,
Багряна куля у очах,
Зiрвалась, враз усе пропало.

Ах, Осене, моя безмовна панно,
Крізь тишу саду пада жовтий лист.
Лиш вітер десь завиє так неждано,
Затихне знов й дощем проллється вниз.

Ах, Осене, моя самотня діво,
Вже журавель останній відліта,
Курличе він з розпуки так тужливо,
Прощаючи покошені жита.

Ах, Осене, похмурая подруго,
Захмарена й просякнута дощем,
Вогонь гаїв заносить в душу тугу,
Земля промокла дарить серцю щем.

Ах, Осене, красуне золотава,
Немає в світі більшої краси,
Ніж в час, коли вбираєш величаво
Поля у перли, в золото – ліси!

Ах, Осене, невісто смутнолиця,
Твій взір п’янить, душі ж не зігріва.
Як поруч ти – тужить чи веселиться?
– Та ні. Любити просто – я ж жива...

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту

Якщо твоє зерно не проросло,
І бісер слів знов потоптали свині,
Судома мук спотворила чоло,
І чорні думи вкрали небо синє,

Коли ти втратив все, що мав,
І в собі в котрий раз розчарувався,
То пам`ятай, - тих, хто програв,
У сто раз менше тих, хто здався

Не знеболює серце тиша –
воно не камінь, ото й болить.
Пісня часу його заколише,
У минулому біль приспить.
Намалюється чорною смугою
Біль на пам’яті полотні,
Аби потім закреслитись другою –
Кольоровою…а можливо і ні.
Не знеболює серце тиша –
Воно не камінь, ото й болить.
Та не треба в майбутнє лише
Забирати з собою цю мить.

А вуста забуття і тремкі, і солоні, мов зрада.
Чи отрута, чи зілля спасенне – різниці нема -
я його поцілункам готова віддатися радо:
кіноплівка всихає, неначе лоза винограду,
і викурює кадри із пам’яті пряний дурман.

Сивий доктор у збанок журби домішає лакриці –
руки звикли до контурів душ і до контурів тіл –
і підносить ланцет і шепоче мені: «підкорися».
А думки норовливі між скронями носяться риссю:
маргаритки засушені, Фаусте, пахнуть, як пил….

І слова шурхотять, і летять-тріпотять махаони,
прилипають рухливим декором до білих шпалер ,
і всередині колби - дін-дон! - озиваються дзвоном…
І у зачіску змій укладає Медуза-горгона,
бо чекає її за вікном кам’яний кавалер.

Танцюй зі мною, той не знаний танець
Під музику сп'янілих вечорів
Я літній Дощ - веселий голодранець
Сліпий від сонця, наче лист без слів
Пиши шо хочеш! Випусти на волю
Свої надії, хоч один танок!
Ти просто так уже давно не мріяв...
І як дитина під дощем не мок...!

Твої сни, телефонні просякнуті липнем розмови
(Де незмінне: „Люблю” і у відповідь тихе: „Я знаю”)
Вже забуті давно. І думки, як вороняча зграя...
Ти приходиш у снах на вершину святого Синаю
І питаєш, і просиш. Чомусь не почувши ні слова,
Ти ненавидиш літо, вокзали і колії. Коле
Все частіше лівіше у грудях, пітніють долоні.
Констатація болю – віршована куля у скроні.
Твоя ніч, ніби киця калачиком на підвіконні,
А світанок приходить тупим нестихаючим болем.
Під подушку ховаєш прощанням порізану мрію.
Обіцяєш, що час – це найкраще із ліків. Минеться.
І вона тобі вірить, і час випиває до денця.
Цілу жменю пігулок для свого шаленого серця
Ти ковтаєш. Бо лікар підпилий сказав: „Аритмія”.

Вікно готельне розчиню у дощ –
зіщулився старий каштан навпроти.
Пташками випущу усі турботи,
нехай летять над вигинами площ.
Без мене їм незатишно, либонь,
кружляти над струмками мокрих вулиць...
Чи не просити їх, щоб повернулись
у прихисток натомлених долонь?..
За рогом дзеленчить старий трамвай,
мов хоче мені знову нагадати,
що я тут – гостя, і пора в Карпати,
вже час сказати Києву: – Прощай.
В імлі дощу Андріївський узвіз,
вже сутеніє. День спочити хоче.
А дощ невпинно ллється і хлюпоче,
змива з душі сліди прощальних сліз...

Вічність минає у пошуках цінностей,
Смерть чи життя, - знайди десять відмінностей

Ми всі - кораблі без порту призначення
Буття... небуття... Що має значення?

Сьогодні ти тут, завтра станеш відсутнім.
Все є відносним, лише Бог - абсолютним.

Він міркував: з дітьми та заміжня...
Кому потрібна отака кохана?
Та як побачив, що іде вона,
Знов в темну прірву загримів, мов п*яний.
Вона така... Від неї гіркий смак,
У неї теплий погляд, лЕгкий подив,
І він тікав. Бо все було не так.
І не чіпав. За межі не заходив.
Жени кохання в шию за поріг,-
Воно в кватирку влізе непомітно...
І він стогнав од болю, він не міг,
Його "привіт" неголосно, тендітно
Вривався в її світ. І тільки сни
Щоночі лікували свіжі рани.
Він міркував - заміжня і з дітьми, -
Кому потрібна отака кохана?

Пора пору зміняла швидко,
Минула осінь дощова,
Зима без снігу, стало видко
Як гай листочки розкрива.
Весна натхненно виступала -
Несли по небу журавлі
Пісні на бистрому крилі.
Теплом погода забавляла,
Цвіли черемха i бузок.
Прощайте, тижнi холоднечі!
Зоря в небеснiй порожнечi
Запалить вогники сердець -
Готова Ольга вже до втечi
З коханим-любим під вінець.

Минули термiни чекання,
Пташок дзвінких весняний спiв
Розвiяв залишки вагання.
Юнак засмучений повiв
Сховати коней від пригоди,
На день у темному яру,
Бо, видно, втрутились у гру
Дрiбнi стороннi перешкоди.

А ополудні козачок
З наказом – до палацу спiшно
З’явитися – прибіг. Невтiшно
Тремтiв дитячий голосок:
"Скачiть, Касяне, мчаться коні -
Владики критий екіпаж.
Нiхто не ждав, носились соннi
Двiрськi, селяни. Пильний страж
Собак спустив, і канделябри
Всю нiч горiли нагорі.
У пана очi, наче зябри,
І погляд хижо так горів".

Ліпити здогадки похмурi
З почутих слiв нема часу!
Касян скакав – своєї шкури
Не шкода - невеликий сум -
він навіть не розтулить рота…
Лежить тривога на лиці -
За Ольгу страшно. Вже в кінці
Шляху - узорчасті ворота,
Алея далi, чистий плац.
При входi в мармурний палац,
Де глiд рясний в теплi буяє,
Його Дорота зустрiчає.
О що за диво - бо рука,
Її рука до вуст Касяна
Як цвiт городнього бур'яна -
Приємна з виду, та гірка.
Сама простягнена - чи сп'яну
Велична панi? Говiрка,
Щебече фрази нехолоднi,
Дзвінкі i гострі, мов стрiла.
Чом добра до слуги сьогоднi?
За стан схопила й повела
Його до зали. Нi людини,
В палацi світло, як в раю.
Скульптур жiночих голi спини,
Пузатi вази, інший крам -
Премудрi тюркськi серпантини
І сяйво сонця по краям
Картинних рам - єдинi свiдки
Палких жіночих хвилювань.
А на низькiм столі наїдки,
Мiцнi наливки i шампань -
Із цими ласими дарами
Мiж ананасових хвостiв
Присісти тягнуть руки дами.

Знайди перлину наче власну унікальність
В намулі снів, у плетиві думок
Чим далі, тим пластичніша реальність
"Нерівна рівність всім", - співає твій струмок

Твій простір-час - срібляста амальгама,
Подвійне дзеркало у простір сновидінь
Рух декорацій задає програма
Вистави сну, де грає світло й тінь

Транссерфер запускає в небо змія
Летить душа у світ дитячих мрій
А розум наче дід старий бурмоче
Щось про безумство нелогічних дій

Знов кольори наповняться любов`ю
І смак морозива, пташиний спів весни, -
Воскресне все, бо щастя, - воно поруч,
Воно в дитинстві, тільки руку простягни.

Далекі дерева тривожаться вітром
Я їх не бачу.
Мелодія пісні доноситься звідкись
Та я не чую.
Сонце усміхнене вийде з-за хмари
І я не плачу.
Лиш, коли ніч наступає з туманом,
Трішки сумую.

Життя розсипається в прах,
Земля утікає з-під ніг,
Небо темніє на очах
І чути десь глузливий сміх.

Потік думок розгублено мовчить
І сиплеться пісок у очі.
Лиш запитання з уст злетить:
"Ну що цей світ від мене хоче?"

Люби - не покинь! Не даруй - юдолі,
бо що тоді я - на медовім полі
    грітиму цвіт до опалих зернин?
    Прошу, не відходь, необачно один.

Люби - не покинь! Не лишай раптово,
прошепотівши останнє слово
    навіть укупі із хором святим.
    Прошу не йди – ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь! І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів не лишаючи, Бог
    миті нового виписує дня
   мною й тобою - злюбовлено в „я”.

Та просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Спорожнілий рай не приймає туристів,
П’яний янгол ховається в мокрому листі,
В місті, де небо кольору твоїх віршів,
Грузнеш по горло у рожевій тиші,
Шукаючи знайомі обличчя і могили,
Знайдеш тільки якір і порвані вітрила,
Даремно чекати вітру і непогоди,
Хоча, це єдине, що в тебе добре виходить,
Поміж стін, павутини й солодкого світу,
Захлинутися сміхом, ніби вмієш радіти,
Померти, прокинутись від тиші і холоду,
По шматочкам збирати наосліп розколоту
Три мільярди секунд металеву стіну,
Наша вічність ніяк не вкладеться в труну,
Все ще крутиться з боку на бік, шелестить,
Не заплющує очі, сміється й мовчить,
Тільки вітер гуде в підворіттях і парках,
Чомусь цього літа у пеклі не жарко.

Розлився степ
Мов кефір
Обличчям вгору
Крізь повіки
Віки
І квіти
Квіти
Квіти
Такі однакові
Байдужі
В цю пору
Не цвітуть
Червоне небо
Нетрі
Не
Тримає
Уже земля
Імла
Пітьма
Нема
Нічого
Вже навіть Бога
І того нема
Ма
Ма
Стихає
Тихо
Тиша
Ти
Є
Є
Є…

Падаю в ніч, як у воду листя.
Дивишся в очі, у кару глиб.
Цілиш у душу, диви не схиб.
Падає тінню досвітнє місто.

Вічність до суму і крок до тебе.
Міцно тримаєш? Гаразд, тримай.
Стрімко злітати за небокрай
Крилами креслити аркуш неба.

Стрічка на очі. Життя наосліп.
Цвинтарна тиша. Дві пари рук
Мовчки сплелися. І серця стук
Рветься шалено, неначе постріл.

В тишу-каміння. Могильні плити –
Свідки єдині побачень . І
Тут серед вічності ми одні.
Жити чи вмерти? Таки любити.

Тобі сьогодні я освідчуюсь в коханні.
Так несміливо, мов школярка, на папері.
Тріпоче серце, наче пташка рання:
Його відкрила, мов таємні двері.

Тебе, здається, все життя чекала,
Але зустрілись якось не до речі,
Бо доля вже стежину протоптала,
Життєвий досвід завдала на плечі.

Від тебе почуттів не вимагаю,-
Живемо ми на різних паралелях.
Кохання мене в юність повертає,
Світанки бачу в ясних акварелях.

Лечу до тебе в думці щохвилини,
Ілюзій в своє серце не впускаю.
Лиш тихий смуток, як терпка тернина,
Ночами сон з подушки викрадає.

Крихті зайчику купили
Барабан дзвінкий червоний,
Барабанить він щосили,
Дробом тим вовчиська гонить.

Вовк у відчаю від звуку:
- Що, скажіть, оце за шал?!
Не було хіба що грюку,
Щоб тугим на вухо став.

Гей! Примирення приймайте!
Слово вовче миттю дам.
Барабана лиш сховайте!
Заспіваю краще сам.

Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій, -
Я на мить торкнуся неба, наче сонце-апельсин.
Хтось подумає, напевно, ми з тобою – двоє хворих, –
На утіху чубатуркам щічку сонця надкуси.
І проступлять з мене соки життєдайною росою,
Жовтосяйним діамантом через серце навпростець.
Хтось повториться удруге – ну, погляньте – хворих двоє,
І запишуть двом діагноз в лікарняний папірець.
Тільки сонцю клітки мало, щоб сидіти, як папуга,
У шпиталевих палатах підвіконня занизьке -
Зістрибнути і чкурнути у небес блакитну смугу,
Назбиравши парасольок розкульбаблений букет.
Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій,
А як тільки гримне зверху блискавицею дверцят,
Перепинять хмари сонце на небеснім світлофорі,
Нам на згадку лишить сонце на обличчі сонценят.

1
Я не знаю, що в листі скажу тобі.
Стільки на душі, про що я промовчу.
Непомітно так пролинув рік.
Біля тебе син і чоловік.
Тож і відповіді не прошу.

2
Ніби звичайнісінька історія.
Ніби це роман і море тільки, та:
любощі на теплому піску,
і прощання привокзальний гул,
все частіше будять серед сну.

   Десь у світі в незабутнім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті,
   Та для нас з тобою - ні.

3
А, можливо, і нічого вже нема.
І жура моя невдовзі промине.
І для чого я не знаю, та
напишу тобі цього листа.
Може верне він мені мене.

   Десь у світі в незабутім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті
   Та для нас з тобою ні.

Ніч пробуду біля вікна,
вгадуючи в зорях тебе.
Допишу до ранку листа,
і не відішлю, ніколи
...

Десь у світі в незабутім літі
Залишилися ті дні.
Десь у світі линуть щастя миті
Та для нас з тобою ні.

„Тебе не вистачить на втому
(це, певно, так погаснуть зорі
І лусне зо сміху планета)”

Ганна Осмоловська поезія „Певно”
***********************
Щось з нами сталося...
Ще не було нічого
А вже тебе не вистачить й на втому
Ну а мене - і поготів
Сьогодні ти жива – напів
Спостерігаю...
Думаю, так гаснуть зорі
Чекаю, може ще й планета
Зо сміху лусне
От було б...
Це певно день-межа
І я не зміг... Та й осінь, думаю,
Не встигне розпочатись
Дощі он обмивають бабцю Літо
Вже відійшла
У чорному пів світу
Не дихаєш, мо черга за тобою?
Шкода...
Ти ж не чужа
Та ти ж ЯК ВСІ!!!
Засни, як та сова у білий день
Ти ж фурія шалена
Ти виспівала всі прокляття
А потім знов
прийшла до мене?!
Забудь свої найкращі миті
Останній подих
Погляд згас...
Та раптом тріпнулись повіки
А потім думка
Бабці смерть заводить нас?!
Атас!!!
Ні, відпускаю
Треба жити
Ми не такі
Ми ж увісні
Та й осінь, то не бабця Літо
А певно хтось з її рідні
Відкрили очі
Темно, тихо
Одні...

З тих пiр вiдчув Кас'ян вiдразу
До безтурботностi вiдразу.
Позбувсь мiцних обiймiв сну,
Мiцної випивки вiдраду,
Зiр напрягнувши мов струну,
Блукав посеред дня по саду
В надiї марнiй мiж дерев
Рухливий стан зустрiти знову,
Iскристий смiх почути, мову
Прихильнiсть рiдку королев.
Вiн догадавсь чиє купання
Так необачно обiрвав
I чим закiнчитись остання
З навитих юнiстю забав
Могла для нього, тiльки свiтом
Пройшовсь засвітла страшний чорт,
Постукав з реготом копитом,
А найпiдступнiша з когорт
Бiсiвських слуг - слiпа упертiсть
Зронила крихiтне зерно.
Якби не вдавана вiдвертiсть
Лягти на плiдний грунт воно
Ростком живучим не зумiло,
А так безпечнiсть, як вапно
Всi плями сумнiву набiло
Затерла чисто. Крiзь вiкно
Дiвоча усмiшка привiтна
Здаля встрiчає юнака,
Два рази в тиждень мов зблизька,
Чужому зору непомiтна.

Прийшла пора гарячих жнив,
Хлiбного колосу налив
Розсiяв в хазяїв увагу,
Щоб вдовольнити гiрку спрагу,
Кас'ян убравшись мов паяц,
Хвилину вичекав пригожу,
Знадвору обiйшов сторожу,
Проникнув вкрадливо в палац.
I затаївся, бо терпiнню
Довiрив потайки свiй шанс
Пройти по слизькому камiнню
Вдержать над прiрвою баланс.
Та стало вгодно провидiнню
Штовхнуть омрiяний романс
Йому назустрiч майже зразу,
Та так, що мимовiльний жах
З рук нiжних вирвав тонку вазу,
Кас'ян як тут, та на словах
Непросто виразити речi,
Якi смiливо сам собi
Сказав. На щастя, порожнечi,
Провали лексики грубi
Вiдвертий погляд надто вдало
По симпатичностi душi
Заповнить глибше за вiршi,
Ним серце серце напувало.

Любов! Любов? Полiський край,
Ранiше знав лиш по частинах
Це почуття. Хiба в хвилинах
Надiя змiнює вiдчай?

Коротшав день, але повiльно.
Для двох палаючих сердець
Пiд сонцем стрiтись недоцiльно
I все ж дивись, Кас'ян не жрець
Кохає Олю не спонтанно,
Її любов'ю дорожить
Шепоче вкотре "Мила, панно!
Не станем господа гнiвить,
Добуду конi я i грошi
I паспорти для нас хорошi.
В краї, де зрiє виноград
Помчим негайно, буду рад
Вдалi вiд рабства працювати,
З тобою в щастi будем там,
Нас не спинити злим панам
I ними посланi солдати
Нас не спiймають, панським псам
Я кинув кiстку, нижнi грати
Для духу твердого шаткi,
Гляди, ми в щастя на порозi,
Дарунки долi так близькi,
Ми обвiнчаємось в дорозi...
Люблю тебе, засвiдчиь бог,
Життя своє в замет льодовий
В червоний жар, в страшний острог
За тебе кинути готовий".

Даремно рiзали слова
Небес несходженiсть далечу,
Всерйоз чарiвна голова
Боялась й мрiяти про втечу.
Ставали губи крижанi,
Лице спотворила покiрнiсть,
Вуста тремтять постiйне "Нi,
Ми збережем душевну вiрнiсть,
Як разом, так i в сторонi,
Мiй милий, ти, твоя настирнiсть
Накличе кару i бiду,
Ми не уникнемо суду,
Пан дожене, всi одностайнi,
Найкращi конi в нього в стайнi.
Помститься рiдним вiн, батькам,
Здамось на милостi панам,
За вiрнiсть кривди нам не вчинять
Прощення вимолим в ногах,
Мiй милий! Правда ж нас не спинять
Нi панський гнiв, нi мiй же страх?"
Так повелось: iз вуст коханих
Сильнiша вiра за знання,
Кас'ян вiдчув, що навмання
Запалом вичавить поганих
Холопських звичок поколiнь
Iз серця милого, як з свого
Не скоро вдасться, що ж нiчого,
Достатньо часу є i вмiнь.
В книжках Руссо набрався сили,
Руссо! Руссо! Чого навчили
Твої думки, твої рядки?
Втiм Оля теж, як всi жiнки
Щоразу опиратись рада,
Все менш i менш, як тiльки знов
Звучала в серцi серенада,
Що зробиш, ось така любов.

Горілиць лежу. Наче диким горошком,
Тобою душа обів’ється. Густе
Волосся корінням униз проросте,
Бо липень, і в склянці лишилося трошки
Вина із кульбаби. Міцне, золоте.

Це перше причастя – як щастя. І бджоли
Гудуть, і гудінням стікають світи,
І хлопчик-горобчик – солодкий, як ти,
Корівку рябу випасає спроквола
Та травам наказує вгору рости.

А голос сопілки вигойдує, лине
Над луки, над руки, над пащі яскинь,
І ластівка легко пірнає у синь,
І липнуть пелюстки до білої спини
Пахучої квітки люби-не покинь.

Обведу тебе колом.
Обведу тебе колом видінь.
І замкну в потойбіччі сваволю.
Сваволю й покору.
Диха перша любов твоя –
в косах розкиданих тінь,
а остання виважує роси
в покосах прозорих.

І пшениця не пахла землею,
а пахла вином.
Сам, неначе водою омитий,
лежав просто неба.
Твоя перша любов
десь була тут. Пішла? Вже давно?
А останній від тебе
нічого крім тебе не треба.

Погамуєш і голод.
Погамуєш і голод розлук
з тих років, що в тумані висять –
зачепились безсило.
І одна при одній.
Ніде дітись від їхніх розпук:
дві любові блажені
сліди твої вже притрусили.

Їх уста наче моляться ревно
іменням твоїм,
Із мелодій усіх вони вибрали
легіт пшениці.
Була соняхом перша любов.
За бажанням земним.
А остання , незряча,
проціджує з ночі зірниці.

Ти на землю ступив.
Став на землю, хитку від роси.
Ти під ноги дивився,
старанно обведений колом.
І невиспані очі блукали –
шукали сльози.
А любові уже віддалялись
полишеним полем.

Вологе небо вигусло терпінням.
І ти засклів у шибці -
шматку криги
покірний вигуслому небу.
Покірний німотою.
Хіба ти тут?
Так стоїш тисячоліття,
закрем`янілий.
Коло тебе шурхотить життя
гамірливим волоком.
Нехай...
Задираці-вітру
набридло котити по бруківці
лупооким капелюхом.
Курявою пробігся коло твоєї шибки,
тихцем запустивши
у неї камінця.
(Дзенькіт - це ж така цікава річ!)
Вологе небо не втрималося
своєї поважності -
усміхнулося білизною снігу.
А ти?

Світ, одвічний і трухлявий, наче пень,
Поминальних понатикує свічок,
А я знову переходжу через день,
Як по кладці калиновій потічок

Переходжу через осінь навпрошки,
Перестрибую з розгону навмання,
Розлетілося життя на черепки
І півцарства вже замало за коня,

Бо від себе не сховатись, не втекти,
Пам'ять вистрілить у спину навздогін -
На дорозі до найвищої мети
Я до скону залишаюся один,

І до скону не втомлюся від пісень,
Хоч позаду тихо клацає курок –
Бо я знову переходжу через день,
Як по кладці калиновій потічок…

Ми – мов ягнята чужих пожертовних заклань
З правом мовчати, коли заговорять ножі,
Нас поховає земля і пі(тьма)таракань
Стане над нами на цьому святім рубежі.

Пісної правди наївшись, немов калачів,
Кров’ю відхаркуєм неба досвітню зорю,
Бог не пробачить того, хто боявся і млів,
В час, коли треба виходити в поле на прю,

В час, коли ґвери вже просяться нам до руки,
Вічність лягає на плечі, мов краплі роси,
Через не наші німі і скорботні віки –
Виведи, Господи Боже, якщо ти єси!

Виведи, Боже, а ми уже не підведем -
Виріжем нечисть під корінь, немов бур’яни,
Трупом поляжем за цей споконвічний Едем,
Навіть якщо він не вартий такої ціни…

…а когда отстоналось отвылось отпилóсь отмолчалось
он рисовал её профиль на рисовой тонкой бумаге
аккуратные стопки лежали от пола до люстры
только профиль чтобы глаз не видеть миндалины
отвечал на вопросы: как будет по вашему море? а любовь?
а как назовем ребенка?..
потом перестал и только тупо спрашивал Бога
почему он тем летом не жил в Хиросиме…

А что если я уйду?
Три шага назд - там море.
С тобою я как в бреду,
наркотик мой - это горе.

А что если я с тобой
по лезвию тонкой бритвы?
Я в омуте с головой,
Я на поле проиграной битвы.
Оружие - только боль
В страданиях как в доспехах
Победа - твоя любовь
Три повода - два для смеха.

А что если я сама
ни в то, ни в иное небо?
Снежинкой в глазах - зима,
И счастье в ладонях - небыль.

А что если ты и я ...
Три шага в обрыв - а море?
А что если я твоя,
а в наших ладонях горе?

...выковырять точку из конца предложения,
стать волнами шифера на крыше сталинки...
...думать, что все мы немного отсталые...
...пытаться остановить жжение...

...дышать...
...легкими Филлипа Мориса...
...видеть...глазами Тошиба...
...зря мы наверное молимся...
...зябко мне...тошно мне...

...наверное...как руке привычен обхват стакана...
...к режисерскому стулу привинчен...
...Такеши Китано...

(кажеться, что война во Вьетнаме была отличным маркетинговым ходом)

...в четыре стены...инкрустировать звезды...
...розетку на двести двадцать...
...в нее кофеварку...
...Стоп...Снято...пора улыбаться...
...жарко...
...жалко...ни черта они так и не прохавали..
...прячься...
...за книгами...вещими псевдо-снами...
...прячься...за Нагилами разными, Хавами...
...прячься...Мы Сами!

...вышколен...благовоспитан...
...вилка в левой руке...
...нож в правой...
...умен...сравним с Бредом Питтом...
мертв...потерян...среди оравы...

...на щеке вместо шрама...
....линия Мэйсона-Диксона...
...вместо шарфа на шее...
...шлейф шарма...
...ничего страшного...
...свыкнешься.
12.05.08.

Это мой маленький сад,
Это мой маленький мир...
Бархатных крыльев взмах...
Бабочек пестрый сон...

...Собраный в горсть стон...

Это мой личный Инь,
Звонкий полет птиц...

Это мой личный сад...
Кажется буд-то сын.

Паперові журавлі були,
Паперові янголи настали.
Чи то в світі перебір хули,
Чи золою сіяні похвАли?
Кожне щастя – то дволикий Янус,
Самоповертання самоти.
Кожне горе – то дволикий Янус
Роздоріжжя спалені хрести.
Я в календарях не знаю міри,
І порив наврочив – не спиняйсь.
Як хапливе: вірю чи не вірю,
Як пропаще: йди і не вертайсь.
Пагорбами втеч сліди пройшли.
В кожного тепер свої хурали.
Паперові журавлі були,
Паперові янголи настали...

Пізнаю тебе за плодами.
Цей гармонійний ланцюжок
від коріння до корінця на яблучку -
органічна сталість життя.
І якщо ти змінюєш щось
в отій стійкій схемі,
намагаєшся виокремити
своє розумове пізнання світу -
яблуко зірване.
Добре, якщо воно допоможе
черговому мудрецю вигукнути:
еврика!
Але якщо в твоєму житті
не затримується нічого,
окрім заглиблення в самого себе -
ти зірване яблуко,
природній вислід якого - псування.
Пізнаю тебе за плодами.
І якщо замість розроджуватись
ти чіпляєш на обмерле гілляччя
бутафорські плоди -
то лиш слід руху,
стильна підготовка останнього варіанту ,
якого так і не буде.
Добре, якщо тебе сприймуть,
як карнавальний символ.
І твоє прагнення до невимовного -
як дотепний жарт.
Пізнаю тебе за плодами,
інакше зовсім не пізнАю.
Хіба спершу вигадаю.

В минуле йду...
            А вітер квилить.
В обличчя дме,
            збиває з ніг.
І пелюстки
            зів'ялих квітів
несе, мов сніг.
            Барвистий сніг...

            Приспів:
Діти-квіти!
        Де ви, діти,
                де?
Діти квітів
        десь у світі
                є...
Поклик волі -
        тиск у горлі
                враз.
Різні ролі,
        власні долі
                в нас.

Нам пелюстки
            стелили квіти
на шлях у світ -
            великий дім.
Аби могли
            порозуміти
його в собі,
            та нас у нім.
            (Приспів)

До джерела
            важкі дороги...
Його води -
            хоча б ковток.
А вітер б'є,
            кида під ноги
барвистий сніг
            із пелюсток...
            (Приспів)

В один з липневих днiв до двору
До управителiв по план
Юнак з приємним ликом зору
Нагальним чином з ранку зван.
То був лiсник, його робота
Для пана вельми до душi,
Коли тому була охота
Iз товариством по глушi
Первiсних нетрищ поблукати,
Свиней, оленiв чи лисиць
Для забаганки пострiляти
Iз iнкрустованих рушниць.
Вiн молодий, та вже статечнi
Набутi досвiду дiди
Вважають, що думки завжди
У нього слушнi i доречнi.
Та що дiди, бувало пан,
Як друга обiймав за плечi,
Забувши про вельможний сан,
В мiцний мороз вiд холоднечi
Бiля трiскучого вогню
Сам наливав iз фляги старку,
За руки тиснув мов рiвню,
Коли кружляли дружню чарку.
Кас'ян, таке у нього ймення
Занадто здiбним був до вчення
(Хоч пан цього не цiнував
Йому це трохи попускав).
Тому привiз в палац на схвалу
План-схему мiсць, де доладу
Сосну садити молоду
Й на дрова вивезти упалу.
А управитель, пан Вiнцент,
Роздертий клопотами вщент
Десь забарився, його слiду
Нiхто не бачив до обiду.
Кас'ян залишив кабiнет
(Спекотний полудень у липнi)
Минув будiвлi однотипнi,
Сумний наспiвував куплет.
Так вийшов на пологi схили,
Де щирець лиже гладь води,
А вiтру скромного труди
Тонкий очерет не схилили.
Бадьорий бiг прозорих хвиль
Приносив свiжу прохолоду,
Та прикладав дрiбних зусиль,
Щоб скаламутить чисту воду.
Враз в гармонiйний нашепт вслиз
Стороннiй плюскiт домiшався
Русалки хитрої каприз
В нiм юнаковi видавався.
Пройшов ще кiлька крокiв, й там
За вiттям верб, зiгнутих в плачi
Позбутий дива недостачi
Новий вiдкрився вид очам.
Поверхню озера ласкаво
Куйовдить грацiя сумна,
То бризки знiме величаво
Долонi помахом вона,
То без спiху з волосся пiну
Струєю вижме в лоно вод,
То срiбних рибок хоровод,
Що залоскоче по колiну
Беззвучно тiнню розжене
Вдихне глибоко i впiрне.
Глядить Кас'ян, не наглядиться
Багатство вроди в нiй iскриться,
Яких народiв буйна кров
Перемiшалась в пружнiм тiлi?
Чи то з'єдналася любов
Природи щедрої в всiй силi
З дарами чистих почуттiв?
Чи муку ласк великий генiй
Берiг на протязi вiкiв,
Щоб вiдновить не в формi вченiй?
Талант творця в багряний бант,
Губiв, смачних для поцiлунку
У очi, вiрностi гарант,
На щоки, коси, в шию струнку,
В немов облитi молоком
Пiвкулi грудей, руху вiльнi,
На волоски, як просо щiльнi,
Порослi по лубку струмком,
На сонця, схованi в колiна,
В рожеве полум'я соскiв,
Троянд згорнутих пелюсткiв
Розливсь, як повiнь повноцiнна.
Пройшов по плечах, по спинi
I по ступнях, що в щирцi днiли,
Зайняв i пальцi чепурнi,
Тай зубки снiжисто бiлiли.
Стидом у вiдповiдь стиду
Натура не озветься тайно,
Кас'ян з-за верби, на виду
Русалки цьої став негайно.
Перш нiж переляк смужку брiв
Зiгнув трикутником зубастим,
Перш нiж густо зачервонiв
На щоках сором й вдаром частим
Кров серця скронi досягла,
До слуху дiвчини сягла
Iз вуст юначих стисла фраза:
"Як звать тебе?" Та ось образа
За недостойну поведiнку
Переросла у справжню лють,
Вiдчай здмухнула, як пiр'їнку,
Гнiвним обуренням снують
В зелених очах iскор зливи,
У рухах впевненiсть i лет
Iнстинкту дикого пориви
Крiзь гострий, тонкий очерет
Несуть, несуть розкiшну вроду,
Як пташку, злякану у снi,
Вона ввiйшла стрiлою в воду
I за хвилину вдалинi
Її чарiвна голова
Пливла мiж хвиль на острова.

Іще одна доба стікає за добою,
В очах струмить журба, та образи юрбою.
Торую в самоті розкопану дорогу,
Що маю на меті? Що вигулькне з-за рогу?

В руках тримаю світ - та стало не цікаво.
Кому складати звіт? Чиє на світі право?
Чи розривати суть, чи здатися без бою?
Чи ж вийде повернуть до себе світ тобою?

Странными, странами, старыми рецидивами,
Всеми ивами, стянувшими твою шею,
Девочка у метро прижалась к Васильеву,
Повторяя: люблю, люблю…
Всё лето и утро одета лишь в сигарету,
Застыла кардиограммой в мамином зеркале,
И подруга над домом летит кометой,
Чтобы вытереть ей слезу.
Солнце на кухне скучает о прошлом лете,
Август едет домой, вцепившись в минералку руками,
Хрипит: «Как же я сдал за эти праздники.
И что снова придумать маме?
Что любовь это не чувство, а имя?
Что она слила себя всю в каментах?
Что ещё одну столицу смыло цунами?
Пока ты кормила кота стихами.
Что девятиэтажки не удержали небо?
И меня прижало плитой к кровати,
И я кричал, что меня любили!
Бросая в небо тетради.
Что всё это - ей, до последнего слова,
Хотя и смешно уже, конечно,
И со всех выживших телевизоров,
Ты смотрела всё так же нежно.
Потому что запоминается самое последнее.
Не считая выжившего ди-джея.
И я точно запомню твоё дыхание,
Как и помнил до этого прежде.
Потому что самое последнее это – ты.
Даже если я и скажу это очень пьяным.
И я вызову сейчас такси,
И не расскажу о тебе маме».

Знущання тиші розриває груди стуком.
Тривожно, наче в пошуках нещастя
Лунає голос внутрішній зі звуком
Старого метронома. І воздасться
Добро добром на небі… В підземеллі
Тунелі випечені ріками лавини;
Болить душа із німим криком аж до стелі, -
Гріха укус, немов скаженої тварини.
Втомився глузд від божевільного нашестя
Про все на світі марити у тиші.
Блукає в пошуках у серці атом-щастя;
Думки забились в нори мозку, наче миші.
Тремтячий дотик когось схожого на диво,
Немов пір’їнкою крила торкнулось слів,
Які порушили цю мертву тишу. Криво
Долі вогонь горить від змінності вітрів.

Він цілував отруєні уста,
хоча й не знав, що то таке – отрута.
Він був у неї, як в ланци, закутий,
коли прийшли у чорному біда
й спокута.

Його любов була убита СНІДом.
Він був самотній, хоч і не один:
була сім’я і друзі, були сни,
в яких і в нього є дружина, діти,
пісні.

Повз душу, переповнену дощами,
прокотять лунко грози і громи,
і ти один. І знову до мети
залишилось терновими кущами
іти.

Кохання – скарб, а от твоє – безодня.
Хоч донедавна все було, як слід,
і всі жінки твої були б, якби ...
Ти ж вилив душу – змайстрував самотність
собі.

Тепер довіку цей тягар на плечах.
На знак біди схили терези днів.
На гнів не перетворюй власний спів.
І від ганьби тепер одна лиш втеча –
у сни,…

…де все не так, де радість на обличчі:
там щастя, там навіки дні ясні,
і сонце, і кохання, і пісні…
Там любі очі,
що принесли СНІД.

березень 2000 р.

Мамі
1.
Не ждіть мене, мамо.
Я пішов шукати сонце
за далекі діброви,
за гаї вечорові,
до святої води,
до своєї біди…
Знайте, мамо,
і не журіться:
я повернуся,
але тоді,
коли на ваших вікнах
зійде роса,
коли зросте у волі
моя душа,
а барвінком
встеляться роки,
споришем
завесніють зірки,
тоді, мамо,
коли знайду свою Пречисту,
свою любов,
своє сонце.
Знайте, мамо,
якщо мене довго не буде,
значить, я усе ще в дорозі.

2.
Шукав я довго, всюди обійшов,
стер три десятка добрих підошов,
скошлатив душу, сплюндрував роки,
забув, що знав. І віднайшов таки:

Вона була прекрасна, наче сонце!
Я думав: “Ось вона, її шукав.”
Я ладен був у жар ступити босим,
життя пройти із нею на руках.

Та раптом на устах її огнистих
відчув ганьбу, чи насміх, чи то гріх.
І важко зупинитись. Але зміг.
Пливи, таврована горгоною, Пречиста.

Я був несамовитий, як гроза –
і з ока покотилася сльоза.


3.
Здрастуйте, мамо.
Я знову тут –
Ваш блудний син.
Мамо, я довго шукав,
і від того багато страждав.
На колінах у Бога благав
віднайти, що так щиро чекав.
Мамо, якби Ви знали
скільки горя у світі!
Але ж Ви знаєте.
Мамо, якби ж то Ви відчули
все те, що і я!
Але, напевне,
Ви відчули не менше.
Мамо, пробачте мені
все, що зможете.
Я обіцяв повернутися тоді,
як знайду своє сонце.
Мамо, я знайшов його,
але для цього, як виявилося,
не варто було покидати
рідної домівки –
Ви завжди були поруч.
Мамо, то Ви,
Ви зігрівали мене
своєю ласкою-щедротою,
Ви рятували мене
від смутку і горя.
Але вибачте мені, мамо,
ще раз –
я люблю Вас,
але несу свій хрест,
зі мною вірний друг – пес,
і сам я, мов пес,
принаймні, теж без
долі…

березень 2000 р.

Зимно-зимно, маленька. Зігрій.
Я так хочу відлиги у серці.
Мені важко дивитись у денце
наших днів.

Мені гірко від кольору снів.
Чом же яв чорно-біла і терпка?
Я розіб’ю укотре люстерко
своїх мрій.

Меркне тиха схололість полів.
І з’являються в темряві ночі
сни такі: і звабливі й пророчі –
рятівні.

І крізь скельця заморених днів
я все бачу і чую, і хочу
розповісти про тіло дівоче,
оповісти про душу її.

лютий 2000 р.

Перевірте на СНІД мої спраглі уста,
розчиніть мою душу крізь очі –
в них самотність і сум, спопелілі міста,
в них – забуте тобою, пророче.

... Єремія не плаче, Горгона – сліпа...
Все життя – забуття – міфотворне,
лиш із вен до небес витікає ропа,
але сили тяжіння – незборні.

Повертається все: із землі – до землі,
твої пальці з моїми злилися.
Ми з тобою, кохана, ще поки живі,
ми з тобою ще тільки знайшлися.

4 листопада 2003 р.

Там, де Лета, витікає з Полтви,
де бруківкою прогулюються сни,
і поети досі вірять слову,
де іще нестворені пісні
вже звучать. І їх мелодій дивних
не збагне допоки ще ніхто,
раз на вік відгулює весілля
сивий дух посивілих епох.
Він відкине костур, стрепенеться,
поплює на свої мозолі
і у танці дикім понесеться
по закаменованій землі,
щоби знов у вічності розтати
і прийти тоді, як ув очах
всіх, хто ще чекатиме розплати
згасне страх.

2 листопада 2003 р.

Свіжо-осінній Lemberg
освячує літня спека.
Він вірить у прохолоду
і розмаїтість дощів.
Він увійшов у Европу,
вічний коханець-Мазепа,
без метушні, та з пристрастю,
ніжно, бо так хотів.

Він, мов Нарцис, Казанова,
поглядом спопеляє:
навіть і pękna сусіда
цноту залишила тут.
Діти її приходять,
знову і знову вертають
на старовинні площі
між не-своїх споруд.

Львів на це не реагує:
"Хай собі буде, як буде", –
тільки б сонця не згасли
в чорних його очах.
Інше хай буде іншим,
хай по усіх-усюдах
славлять Його чи ганять,
вгадують сенс і шлях.

Знаю одне (і сумнів
серце моє не тривожить):
кожен, хто вірить у щастя,
мусить тут бути хоч раз,
щоби під шум падолисту
очі свої зволожить,
щоб у душі залишити
цей неповторний час.

Доста-осінній Lemberg
вже обіймають зливи,
Він поринає в холод,
багряно-брудну каламуть.
Він уже бачить сиву
тиху стареньку зиму,
та між рядків читає
весен майбутню суть.

9 жовтня 2003 р.

Анатолієві Миколайовичу Добрянському
Як приходить на землю вечір,
розквітає пора відчуттів,
без зайвого галасу, слів,
без фанфар і оркестрів.

У очах прокидається вогник,
сірим полум’ям дихає час.
Він приходить поволі до нас,
прохолодний на дотик.

І у кожного далі інше:
гарячіше або спокійніше,
чи й не так.

А над світом заплачуть дощі,
щоб збудити у кожній душі
переляк.

17.02.2003 р.