Усіх немає вдома -
Це саме, саме так
У далеч невідому
Летить самотній дах!
Царя давно немає
У голові моїй.
Зате по ній кружляє
Думок веселих рій.
Все геніальне просто,
Ти знаєш – друже мій?
Можливо – Ти теж геній
Бо Ти такий простий!

Весна моя - шалена і п’янка,
Одягнена у вітер, пелюстками
Заквітчана у неї голова,
А тіло - зеленавими бруньками.

Весна моя - інакша кожен рік
Колись похмура, а колись ласкава.
Ще вчора повінь, а тепер потік
Несе у море, як у шлунок каву.

Весна моя - задумливо сумна.
Виплакується снігом білосніжним.
Весна моя - так радісно дивна,
Як перший вранішній підсніжник.

Весна моя - владарка на шляху
Приймає тільки щиросердні зерна.
Для неї всі чесноти на вагу.
Як маєш ціль - не перешкодять терни.

Блюзнірство глянцеве, лаковане
Легалізовано,
В футлярчик файненький заховане -
Перестраховано.
Ховаймося за спину сильного-
Не перепало би,
Навчитися давно вже встигли ми
Буть канібалами.
Ті догми збочені, усталені
Вже стали звичними,
Уславлені, чи то - знеславлені
В язицех притчами.
Та ті, на кого вилки гостримо,
Ножі клепаємо,
Вже перестали бути гостями,
Давно - "хазяєва".
Кого ще за життя знецінено,
Кого - повішено...
Що, не виходить зжерти сильного?
Зжеріть слабішого.

Навіяно You’ll see (Madonna)
Ти думав –
я загину в самоті.
Ти думав –
я не зможу йти одна.
Дивись!
Ти думав – у серці
моєму лиш Твоя любов,
Дивись!
Чекай!
Та все даремно…
Ти думав –
Я пробачу злочин твій
Дивись!
Ти думав -
Поблукаю – повернусь!
Ти думав – без Тебе
Я не побачу новий день,
Дивись!
Чекай!
Я не повернусь!

Если вдруг тебя гнетёт
Окружающих непонимание,
Пусть об этом узнает тот,
Кто случайно окажет внимание.
До конца свою душу излив,
Ты услышишь в ответном признании
Ту же песню на тот же мотив –
О всеобщем непонимании.
A захочешь рассказать
О том, как всех ты понимаешь,
То, что на зеркало пенять,
О встречном это же узнаешь.
И по этой причине
Совсем не скорбя,
Признай, что в других
Часто видно себя.

Прощаються на пероні
Кохані, рідні.
Зупиниться потяг
В Берліні, чи Відні.
Хто поїде
В Мадрид,,
А хтось
В Мелан,
Хтось повернеться,
Хтось лишиться
Там.
Із сльозами мати
Проводила
Сина.
Батькові з перону
Махає дитина.
Мила обтирає
Сльози,
Потяг коханого
На чужину
Увози.
Троянди червоні
Потоптані на пероні.
Під ногами
Квіти.
Із рідного дому
Улетіли діти!

..............заплачу за телефон, вымою полы.
..............Из телефонного разговора


Давай мы вместе вымоем полы,
и чистота покуда в доме длится,
я расскажу, как сон влетает птицей,
как рушатся химерные мосты,
как звуки превращаются в слова,
как из семян рождаются ромашки,
как влагой полнятся весенние овражки
и как обманчива лесная тишина;
ты мне расскажешь, как идут дела,
как поживает мягкая игрушка
(ей починили раненое ушко!),
как утром разболелась голова;
я расскажу, как мечется душа,
не находя ни выхода, ни входа...
И купим мы цветы у перехода,
но принесём их в разные дома...

З долоні дерева - і птахою у небо.
до зір, яких нема і не було.
І Саваоф підкинув чорний жереб.
Збулось...

Нічна самотність. Голоси пташині.
І чути стогін юної води.
Холодний камінь обіймає глину.
Іди!

І тільки ніч буває випадкова,
Уже і Він обличчя відвернув
і в кулаці розтер вогонь з підкови.
Жбурнув.

У станицях кубанських
Лунає козацький спів,
Тій пісні - козацькі
Двох козацьких степів.

Перший степ Запоріжжя
Де кургани козацькі,
Другий степ козачий
Це - степи кубанський.

Степи Запоріжжя
Це – матір, родина
А степи кубанські -
Дала Катерина.

Хай печеться в пеклі
Клята Катерина!
Розігнала козаків
Чортова дитина!

Козацькі правнуки,
Вже кубанські діти,
Не забули звичай предків.
Не забули мову -
Цим треба радіти.

Над курганами цвіте
червона калина.
Уклін Кубані висилає
Українська родина .

Ми течем як вода і стрибаємо в пащу неба,
І зализуєм псам лишайним колючі рани,
Забуваєм ввімкнути світло, відкрити крани,
Забуваємо одягнутись – неначе так треба.

По життю ми самотні, хоч з виду – свята полігамність.
Граєм ролі, в футбол, на барабанах і нервах,
Підфарбовуєм вії і пишем на лобі “стерва”,
І відвідуєм фітнес-групу й гурток орігамі.

Миєм посуд, у міру потреби – готуємо їсти,
Розтинаємо серце навпіл – коханому й дітям,
Надсилаємо рибні консерви і тепле лахміття
В ту далеку країну, де б’ються за мир пацифісти.

Напускаємо в ванну води, а в очі – туману.
Всі самиці мають право на самозречення.
Ми не ставимо крапок (життя – то велике речення)
І відрощуєм кігті для того, щоб пестити шрами.

....Співаю.А у залі плаче жінка.
....І це дорожче за усі жюрі.
.............Леся Романчук

Артист читає вірші про любов.
То голос ніжний, то злітає дзвінко.
А в залі непомітно плаче жінка -
Ковта сльозу, а та зринає знов...

Артист читає вірші про любов.
...Ріка... І ніч... З весла стіка сльозинка...
У віршах тих сміється й плаче жінка,
Що він не попрощавшися пішов.

Розіп'ятий розпачем
на хресті перехресть
непорадністю зради
ненавпіл недбало розтятий
він устане із попелу
вдруге утретє уп'яте
і не вдариться врозтіч
нещадно посічена честь
і нащадкам зоставить ім'я
свого імені варте

Вже не до бою, а до втечі
покличе нас
штандарт побляклий, честі зречений
наповсякчас.
Захрипнуть сурми, міллю вибите
те знамено
пробите, чи пропите-випите —
не все одно?
Що мало статися — одміряно,
та не звикать,
що ще трима його зневірена
чиясь рука.

Звідки стільки сонячних зайчиків,
Смак цикорію на губах?
Це з-під Вариних ніжних пальчиків
Слово вирвалось, ніби птах

І примружені очі всміхаються
Бо сумному до неї вже зась
Квітень юний здаля залицяється
Та Іван залицятись не дасть

Відчиняю вікно і дихаю
Добре, дівчинко, що ти є
Твої вірші влітають втіхою
У життя і не тільки в моє

Я залишаюсь тут тебе чекати,
Дивитися на схід, у променях блукати.
Хоч на колінах, та під сонцем віри
Вмираю я під спів живої ліри.

Я все віддала – всіх своїх птахів.
Летіла й падала з усіх твоїх дахів.
Стріла у серці напилася крові,
Пісні померли на одному слові.

Стріла – струна живої ліри
Завдовжки в три життя без міри
Крізь моє серце тягнеться у небо.
Мені ні сліз, ні крил уже не треба.

Світ розчинився в хмарах і очах,
Зацвів останній день і вже майже зачах.
Струна дзвенить із кожним твоїм кроком.
Душа болить, хвилина стає роком.

Я бачу, як ти йдеш – струна тебе веде,
Я бачу твої риси і впізнаю себе.
Життя чи смерть, а я чекаю страти
За те, що я жила, ти йдеш мене карати.

Несеш в руках всі ночі, ранки, дні і вечори,
А за тобою – діти дзвону й чорної мари.
Береш із неба місяць молодий,
Об хмари гостриш край його кривий.

Я вже змирилась, але одну ще мить
Просить життя, і скиглить, і кричить:
Життя не нажилось, а я пережила
Річок із сотню і всі переплила.

Ну ось ти й тут і бачиш мої муки
Останній подих, вже холонуть руки.
Підносиш меч, і тихо стогне час
Я бачу небо, небо бачить нас.

Ну от і все, погасли звуки,
Замовкло світло, зачинились люки.
Ще трохи болю. Світ згортався у сувій,
Ховали складки хитромудрий крій.

А моє «я» тріщало по всіх швах,
Нитки губились у дитячих снах.
Ті сни в безодні тихо розсівались,
Прощались, плакали, а деякі сміялись.

Так тихо, що мене майже нема,
Довкола тиша чорна, мертва і німа.
Лиш десь далеко вперше плакало дитя –
Струна дала йому моє життя.

01. 02. 2005

Сонце сміється - Весна почалась.
Звідкись під дахом бурулька взялась,
І не одна узялась, а багато.
Стрибають краплі з бурульок завзято.
В краплях прозорих вмивається сонце
І заглядає до нас у віконце.
Крига на річці стала зникати.
Сніг став струмками від сонця тікати.
Синички співають веселі пісні.
Проліски вдячно схилились Весні.
Котикам вербним в бруньках не сидиться,
Хочуть, пухнасті, на сонці погріться.
Травичка до сонечка тягне долоні.
В бруньках покидаються квіточки сонні.
Пташки повертаються з теплих країв,
І Весну вітає їх радісний спів.
Малий їжачок не бажає вже спати
І вирушає здобич шукати.
Повітря духмяне від пахощів квітів,
Ними дерева, як снігом, укриті.
Бджоли над квітами радо гудуть,
Мед запашний додому несуть.
А ночі коротшають, довшають дні,
І дякує Літо за працю Весні.

Благословляю ту годину,
И год, и месяц, и число,
Когда меня на Украину
Счастливым ветром занесло.
Как приблудившегося цапа,
Она меня не прогнала,
Але як щирого кацапа,
В свою родыну приняла.
«Живи, − она сказала, −друже,
Бувай здоров, одет и сыт».
Живу и знаю − этот суржик
Она, конечно же, простит.
Не связан с ней единой кровью,
Да я бы сучьим сыном был,
Коль бесконечною любовью
Украину не полюбил!
За добродушное «будь ласка»,
За ласковое «на добро»,
За благодатный край Черкасский,
За Рось, за Корсунь, за Днипро,
За взгляд малечи безеневинный,
За те, що «все, як у людей»,
И за печальные седины
Её прекрасных матерей,
За речи мудрые старечи,
За бескорыстное село
И за подставленные плечи,
Когда мне было тяжело.
Люблю за усмишки дивочи,
За працю тяжкую день в день
И за барвистые виночки
Её улюбленых писень.
А разве быть могло иначе!
Мне тяжко от её турбот,
Печёт от слёз её горячих
И скорбно от её скорбот.
Её желанья мне желанны,
Её я радостями рад,
А незагоенные раны
Так само и мени болят.
…Нехай зарыта пуповина
В тебе, российская земля.
Я твой навеки, Украина.
А ты, Украино, моя.

Валерий Шмаренков

Гине, гине наше людство!
Самовбивчою рукою
Тягне до ножа долоню
І вдаряє. Прямо в скроню.
Втім дивує, наче зброю
Вигадано Сатаною.
Проте Пекла, зла оселі,
Вже немає під землею,
Пекло на самій Землі.
Ви це бачите чи ні?
Катаклізми у погоді,
Не властиві що природі, -
Це тепер не дивина,
І не глюк після вина.
Це природи дика помста –
Світ вкриває сивина
За жадобу й віроломство.
То не дурість, то – війна.

Лампа в торшері, заблимавши, гасне.
Знати - проблема, не знати - прекрасно:
Десь не контачить ланцюг.
Мікроінсульт у судинах мережі
Очі засліпить, розсунувши межі
Рівня підшкірних напруг.
Вибух відбудеться - потім чи нині,
Зовні - не змінить, але всередині -
Геть на клітини порве.
Дивно: мене не цікавило досі -
Біла ворона у синій панчосі
Де і навіщо живе.

2006

Я дарую тобі своє тіло,
Синагогу моєї душі.
У коханні думки несміло,
Перевтілюються в вірші.

Я дарую тобі свою тишу,
І свій світ подарую тобі.
Лиш автограф на серці залишу,
І навік розчинюся в юрбі.

А тоді поселюся в пустелі,
Наодинці з оазами снів.
Більш не прийду до твоєї постелі,
І не скажу того, що хотів.

Я не буду тобою впиватись,
І свідомість втрачати від болю.
Потяг рушив і вже час прощатись,
Я не буду хворіти тобою.

Я чекав тебе так як нікого,
І тонув у очах твоїх синіх.
Так любив тебе більше ніж Бога,
І жорстоко покараний нині...

Світ - перезбуджений, ідол - надуманий,
Гамір - посилився, я ж бо й сама
Не вдовольнилась кінцевою сумою:
Мрії здійснилися - щастя нема.
А порцеляна - врізнобіч - монетами,
Не катастрофа - скарбничка надій.
Чиркне сітківкою кров фіолетова
На волосинках бурштинових вій.
М"яко розчавиться гнів - під подушкою,
Сором - між пальців, легенями - спів.
Сумнів підкрадеться мишкою-злючкою
Й порозгризає мережі зв"язків.

2006

О неозорий світ,
І загадкова ця ДУША,
Це музика одна.
Душі горіння,
Натхнення і творіння,
Не зможеш розгадати ти.
Піймати за крило,
Політ ДУШІ - та ні!
Змінити мрії всі її - ні,ні,ні!
Не накладеш ТАБУ,
На бистрокрилу думку.
І в клітці не закриєш,
Бо перепон,
Вона не має,
Летить туди,куди бажає,
І мріє,
Та кохає,
І щастя так чекає.

Поезії приходять на світанні,
Коли весь світ, здебільшого, ще спить,
Крім тих людей, що тішаться в коханні,
А також тих, у кого щось болить…
І я пишу – то болем, то любов’ю,
Байдужих рим у мене не знайдеш,
Ось тільки б не хотів писати кров’ю…
Тому, шановна Музо, як прийдеш,
Я буду спати після трьох пігулок,
Що випив проти ночі, щоб заснуть.
Ти почекай, душа знайде притулок,
Тоді прийти до мене не забудь!
І ми напишемо про чисті роси ранні,
Хай тільки біль послабне хоч на мить…
Поезії приходять на світанні,
Коли моя душа чомусь не спить…

Ти навчилась втрачати,
навіть тих, хто зникає навіки, –
В передсмертя світанку
відходять непевні сліди.
Ти й сама залишилась
порожня, беззуба, безлика…
Ще б хоч промінь впіймати,
і можна уже – туди.

Кажуть, щастя – воно не варте
всіх тих, хто поряд.
Та й для чого потрібне те щастя,
коли ти сама?!
І кому прочитати казку,
і хто перехопить погляд,
Якщо внуки твої – два коти,
а донька – зима?..

Є один лиш маршрут –
тролейбус, що йде в нікуди,
І автобус, що був вінчальним,
а став з вінками.
Якось дивно – в квартирі твоїй
позбиралися люди.
Якось дивно – приносять квітки,
а весна не настане…

По белому кругу, по белому полю
окрылок души отпускаю на волю,
его ты узнаешь по белому следу,
по белому свету над сонной рекою,
по запаху липы, по цвету кувшинки,
по еле заметной - от смеха - морщинке,
по свежести чувств, понимаемых молча,
по блеску звезды соловьиною ночью...

Ні нарікань, ні сліз, я так хотіла.
На перехресті тисячі доріг
Обрала ту, де не лунає сміх
Ні твій, ні наш. І не жалію ніг,
Я мушу йти допоки стачить сили.

Я запитаю долю: Quanto costa
Її прихильність. Заплачу сповна,
Хай буде непомірною ціна,
Дорога довгою, холодною весна,
Порожнім ліжко. Все коханий, доста.

Ще непомітні часу зміни
Там, де жили мої батьки…
Ростуть кущі бузку й калини
І дмуть вітри із-за ріки…

Кущі зігрілись у заметах,
А навкруги – льоди й льоди.
І по зимових цих прикметах
Думками линемо сюди…

Снігами вкрилася долина,
Вже Водохрестя свято знов.
У домі, де в вікно калина,
Нас гріла батьківська любов…

…В печі вогню пломінчик б’ється,
А в хаті – щастя і добра!
Згадай, як батько наш сміється,
А мама яблука збира…

Де світять зорі над водою
І дзвонять дні – нас там нема.
Поліг над хатою старою
В моїм селі густий туман.

Я дарую тобі – за місяць напевно всоте,
говори що завгодно, буди у мені снагу,
і німій, одволавши своє, о хиткий мій плоте,
на якому втрачаю за іншим умить жагу.

Я прощаю тобі чуттєвості нотні виски,
і вогонь, що охоплює ра́зом сухий мій глузд,
як найкраще з того, що майнуло за обрій риски
поміж Дат, у продовження поруху божих уст.

2008

Мало, ще мало,
ще трохи, ще трохи,
вчора, сьогодні,
завтра і потім.
Давно уже час
натиснути на гальма.
А може - ще раз?
А може - востаннє?

Мало, ще мало,
ще трохи, ще трохи,
І не зупинюся
поки не здохну.
Знов відчуваю-
Мовчить вічність грізно
Я припиняю!
Але уже пізно..

У прохолоді неминучій
Серед морозів і вітрів
Людина - лищ нездібний учень
Своїх невидимих майстрів.
Усі тріумфи поверхові -
То лише тло, не головне,
Бо до величного без крові
Навряд чи кожен досягне.
Аби здолати цю безвихідь,
Щоб другорядне відійшло,
Не у долоні треба дихать,
А віддавать душі тепло,
Не напинати з буднів сірих
Собі благесенький намет,
А обідрати з серця шкіру
І з неї скроїти жакет.

2001

Обняти так
Ніби востаннє
Час
Намотує на круглий диск
Хвилини
Я розчинюсь в тобі
Єдиний раз
І з яблуком в руці
Зійду з картини
І тихо перейду у вчора
Ніч
Занурить чорні пальці
В сонне місто
І ти попросиш в неба
Віч-на-віч
Щоб ранок душу вибілив
Начисто

Що робить нас поетами? – Життя
З його стійким домінуванням прози,
Проблем і прикрощів злиття,
Стосунків міжлюдських метаморфози…

Тому і змінюємо ми
Не зміст, на жаль, а форму лише
Легеньких фраз, розкиданих людьми,
І тяжких речень, що нам доля пише.

Ах злотко, злотко, сенс життя
Тебе, як рiдненьке дитя
До серця нiжно пригортали,
В найпотаємнiшi пiдвали
Тебе ховали, щоб скринькам
I найсекретнiшим замкам
Твою довiрить охорону,
Перед тобою щит закону
Ламався мов весною лiд,
Знаходиш завжди ти прохiд
Де справедливiсть i звитягу
Приймають гiрше за бродягу.
Та й на базарi, що в судi
Вклоняються твоїй ходi.
З покон вiкiв завжди черпало
З людських страждань ти силу вдало,
Так колiр кровi, поту й слiз
В тебе отруйним сяйвом врiс.
Та як не дивно з цього лише
Тобi всмiхаються милiше,
I серед тисячi вiдлунь
Байдужих голосiв красунь
Ти чуло зовсiм небагато,
Нiмить їх видом своїм злато.
Якщо до свого щастя ти
Не зможеш ключик вiднайти
Дзвiнку монету спробуй, мову
Вона здолає гонорову.
Укритий плiсенню купець
Лише дiстане гаманець
Не знайдеш в свiтi чесну дiву
Щоби нескошеную ниву
Була не рада в ту ю ж мить
Йому на лiжку всю вручить.
Якщо дiвча ще вiком юне
Раптом на золотко не клюне,
То скоро буде мати шанс
Щасливий вибiр, свiй романс
Полаять за малу зарплату
Вiдсутнiсть меблiв, скромну хату,
Кричати стане - подивись,
Як друзi нашi розжились
Який кришталь, яка машина,
За тебе йшла - моя провина.
Та нашi феї не дурнi
Багатству не говорять нi
Мам мудрих слухають поради
Тi знають всi кохання вади.
Любов чи грошi? Вам виднiш
Хто переможе з них скорiш.
Та слава богу, що недревнi
Iсторiй винятки приємнi
Не загубились в лонi лiт,
То тут, то там хвилюють свiт.

Клекочуть лелеки в блакитному небі,
Кружляють у парі на заздрість мені.
А я, моя мила, сумую без тебе,
А я все рахую до зустрічі дні.

Прилинь, прилети, моя пташко, до мене.
Скажи, що кохаєш мене як колись -
І згине нудьги павутиння зелене,
І злине душа за лелеками ввись.

Приходь, - я прошу, я молю і благаю.
Приходь і ночами, будь ласка, не снись.
Шепни мені рідна: “Жаданий, кохаю” -
Хай злине душа за лелеками ввись.

Твої сліди змиває хвиля часу.
Не видно на піску координат.
На полі бою смерть скидає маску
Під гуркіт феєрверків і гармат.

Тебе накриє білим божевіллям
Твій день останній і полине геть.
Остання ніч утопиться в похміллі
Під стукіт скутих кам"яних сердець.

І в ляльці з дико вицвілим обличчям
Впізнаєш образ, донедавна - твій...
І через скелі бід і протиріччя
Повзтимеш довго вгору наче змій.

Ти обереш свою одну дорогу
І заблукаєш просто в пустоті.
Колись дійдеш до рідного порогу,
Та рідні твої будуть вже не ті.

Тебе охопить спогадів гонитва
І розіб'є ущент безсонну ніч.
І лезом витне, наче гостра бритва,
Із пам'яті стрімкий потік облич.

Твоїх слідів ніхто не відшукає,
Забудуть скоро і твоє ім'я...
Перед тобою смерть скидає маску,
А після смерті - ти є немовлям...

Щоночі дощ тобі співав,
Малюючи по склу сльозами.
А ти на неї лиш чекав,
На ту, що мандрувала снами.

У снах приходила, легка.
До себе тепло пригортала,
Весела, лагідна, струнка
Тебе до ранку цілувала.

Та тільки тиша дзвони била,
Вона лякалась, наче птах.
Ти шепотів: «Добраніч, мила»,
Згадавши знову денний страх.

Змахнувши поспіхом рукою,
Щезала разом із дощами
Щоб знов зустрітися з тобою,
Щоб знов вночі прийти за снами…

Ну, что с того, что я там был.
Я был давно. Я все забыл.
Не помню дней. Не помню дат.
И тех форсированных рек.

(Я неопознанный солдат.
Я рядовой, я имярек.
Я меткой пули недолет.
Я лед кровавый в январе.
Я прочно впаян в этот лед -
я в нем, как мушка в янтаре.)

Но что с того, что я там был.
Я все избыл. Я все забыл.
Не помню дат, не помню дней.
Названий вспомнить не могу.

(Я топот загнанных коней.
Я хриплый окрик на бегу.
Я миг непрожитого дня.
Я бой на дальнем рубеже.
Я пламя Вечного Огня
и пламя гильзы в блиндаже.)

Но что с того, что я там был,
в том грозном быть или не быть.
Я это все почти забыл.
Я это все хочу забыть.
Я не участвую в войне -
она участвует во мне.
И отблеск Вечного Огня
горит на скулах у меня.

(Уже меня не исключить
из этих лет, из той войны.
Уже меня не излечить
от той зимы, от тех снегов.
И с той землей, и с той зимой
уже меня не разлучить,
до тех снегов, где вам уже
моих следов не различить.)

Но что с того, что я там был!..

Что я знаю про стороны света?
Вот опять, с наступлением дня,
Недоступные стороны света,
Как леса, обступают меня.
Нет, не те недоступные земли,
Где дожди не такие, как тут,
Где живут носороги и зебры
И тюльпаны зимою цветут,
Где лежат на волнах кашалоты,
Где на ветках сидят какаду...
Я сегодня иные широты
И долготы имею в виду.
Вот в распахнутой раме рассвета
Открываются стороны света.
Сколько их? Их никто не считал.
Открывается Детство и Старость,
И высокие горы Усталость,
И Любви голубая дорога,
И глухие низины Порока.
И в тумане багровом Война -
Есть такая еще сторона
С небесами багрового цвета.
Мы закроем вас, темные стороны света!
Сколько есть неоткрытых сторон!
Все они обступают меня, проступают во мне,
Как узоры на зимнем окне, очень медленно тают,
И вновь открываются в раме рассвета -
Неоткрытые стороны света…

Всего и надо, что вглядеться, - боже мой,
Всего и дела, что внимательно вглядеться, -
И не уйдешь, и никуда уже не деться
От этих глаз, от их внезапной глубины.
Всего и надо, что вчитаться, - боже мой,
Всего и дела, что помедлить над строкою -
Не пролистнуть нетерпеливою рукою,
А задержаться, прочитать и перечесть.
Мне жаль не узнанной до времени строки.
И все ж строка - она со временем прочтется,
И перечтется много раз и ей зачтется,
И все, что было с ней, останется при ней.
Но вот глаза - они уходят навсегда,
Как некий мир, который так и не открыли,
Как некий Рим, который так и не отрыли,
И не отрыть уже, и в этом вся беда.
Но мне и вас немного жаль, мне жаль и вас,
За то, что суетно так жили, так спешили,
Что и не знаете, чего себя лишили,
И не узнаете, и в этом вся печаль.
А впрочем, я вам не судья. Я жил, как все.
Вначале слово безраздельно мной владело.
А дело было после, после было дело,
И в этом дело все, и в этом вся печаль.
Мне тем и горек мой сегодняшний удел -
Покуда мнил себя судьей, в пророки метил,
Каких сокровищ под ногами не заметил,
Каких созвездий в небесах не разглядел!

Извини за вторжение в крепость -
Это дверь не была заперта.
Я уйду, положив у порога
Два измятых, но свежих листа
Земляники.

Я беру на себя смелость
Позвенеть твоим хрусталем,
Потушить канделябра палец
И, смеясь, улететь в Содом
Со своим ветром...

Как-то странно меня занесло
Из песков в райский сад
Из терновника. Он цветет.
И пустыням на зло
Я позволю себе задержаться,
Монолит изваять ледяной,
И на утро - одно - остаться
На цветах и колючках росой.
Пусть ее выжжет солнце.
Не жалко!

Здесь у каждого свой оркестр -
Мой не впишется по звучанию:
Тихий сопрано.
Но спасибо, что дарите звуки
Безвозмездно.
Сейчас никому не нужно молчание.
Даже вредно...

...воздух бежит, как песок, в руки
и вытекает сквозь пальцы - не взлететь!

Что письма? Что письма? - Ты их не любишь,
Хоть и рисуешь на стенах мелом.
Мне быть стеною? - Шутишь!
Я их ненавижу тоже. Черная кровь
На белом -
Слишком большой контраст.

Тебе все равно, ты холоден
и не одинок в своем затворничестве.
А мне когда-то хотелось
Твой мир разукрасить красками.
Но кто-то из нас дальтоник.
Птица, цветок, насекомое.
Ты веришь?
Но не доверяешь? Не надо...
Пусть все будет по-прежнему.

Прости за вторжение в крепость.
Я не войду. Ты не выйдешь.
Меня унесет мой ветер.
У тебя есть свои купола.
Не будет стихов и портретов,
Все это лишнее...
Сферы и так полноценны.
И вряд ли когда пожалею,
Что каплю росы отдала
Совсем чужому призраку,
В замке из воска живущему.
Не бесполезно!

И зачем меня так занесло
В адской сладости мир из терновника?
Да, пути чуть повыше земли -
неисповедимы...

Каждый выбирает для себя
Женщину, религию, дорогу.
Дьяволу служить или пророку -
Каждый выбирает для себя.
Каждый выбирает по себе
Слово для любви и для молитвы.
Шпагу для дуэли, меч для битвы
Каждый выбирает по себе.
Каждый выбирает по себе
Щит и латы, посох и заплаты.
Меру окончательной расплаты
Каждый выбирает по себе.
Каждый выбирает для себя.
Выбираю тоже - как умею.
Ни к кому претензий не имею.
Каждый выбирает для себя.

Собирались наскоро, обнимались ласково,
Пели, балагурили, пили и курили.
День прошел — как не было.
Не поговорили.

Виделись, не виделись, ни за что обиделись,
Помирились, встретились, шуму натворили.
Год прошел — как не было.
Не поговорили.

Так и жили — наскоро, и дружили наскоро,
Не жалея тратили, не скупясь, дарили.
Жизнь прошла — как не было.
Не поговорили…

1980

- Что происходит на свете?
- А просто зима.
- Просто зима, полагаете вы?
- Полагаю.
Я ведь и сам, как умею, следы пролагаю
В ваши уснувшие ранней порою дома.
- Что же за всем этим будет?
- А будет январь.
- Будет январь, вы считаете?
- Да, я считаю.
Я ведь давно эту белую книгу читаю,
Этот, с картинками вьюги,
старинный букварь.
- Чем же все это окончится?
- Будет апрель.
- Будет апрель, вы уверены?
- Да, я уверен.
Я уже слышал, и слух этот мною проверен,
Будто бы в роще сегодня звенела свирель.
- Что же из этого следует?
- Следует жить,
Шить сарафаны и легкие платья из ситца.
- Вы полагаете, все это будет носиться?
- Я полагаю, что все это следует шить!
Следует шить, ибо сколько вьюге ни кружить,
Недолговечны ее кабала и опала.
Так разрешите же в честь новогоднего бала
Руку на танец, сударыня, вам предложить!
Месяц серебряный, шар со свечою внутри,
И карнавальные маски - по кругу, по кругу!
Вальс начинается. Дайте ж, сударыня, руку,
И - раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три, раз-два-три!..

1977

Страницу и огонь, зерно и жернова,
секиры острие и усеченный волос -
Бог сохраняет все; особенно - слова
прощенья и любви, как собственный свой голос.

В них бьется рваный пульс, в них слышен костный хруст,
и заступ в них стучит; ровны и глуховаты,
затем что жизнь - одна, они из смертных уст
звучат отчетливей, чем из надмирной ваты.

Великая душа, поклон через моря
за то, что их нашла, - тебе и части тленной,
что спит в родной земле, тебе благодаря
обретшей речи дар в глухонемой Вселенной.

Скрапує день поволі...
(О лікарняний капіж!)
Не оминути долі –
"слово... рослина... ніж"
Відчаю хижа паща
крихти надії ковтне.
Все в цьому світі на краще?
Господи, хай омине...
Хай відступає лихо,
поки ще день не згас.
Це пообіддя тихе
зветься тут "мертвий час".
Сонно в палаті. Серце
стишено стукотить.
Хай на тонку прядеться,
але ж прядеться-таки!..

МАНДРІВНИК

Я в двері стукаю і плачу одчиніть

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу

Як хмари нурились хисткою мілиною
З сирітським кораблем в безодню огневиць
Те каяття німе ті голосні жалі
Ти пам'ятаєш

Ті риби вигнуті ті понадморські квіти
Була як море ніч
Куди впадали ріки

Я пам'ятаю я-то пам'ятаю

Одного вечора я завітав якось

До невеселого трактиру
Із дальньої стіни у небо рвавсь Христос
Хто мав там ласицю
Хто грався з їжаком
Хто в карти грав
А ти мене забула

Вокзалів гамірних ти згадуєш сирітство
Ми каруселили по них за містом місто
Здавалось ті міста ригали сонцем уночі
Матроси й ви жінки похмурі мої товариші
Хоч ви згадайте
Жили два матроси нерозлийвода
Дружба є дружба то й говорить шкода
Молодший помираючи на бік похиливсь

Супутники мої
Дзвінки вокзальні електричні співи жниць
Візки з різниць полки безлічні вулиць
Мости-кавалеристи ночі сизо-алкогольні
Міста що бачив я жили як божевільні
А пам'ятаєш ті околиці заплаканих пейзажів череди

Лягли під місяцем од кипарисів тіні
Стояв і слухав я в передосінню ніч
Птаха тужливого несамовитий клич
I річки журної невгавне хлюпотіння

Вмирущі по воді пускали аж до гирла
Неситі погляди що гинули з жаги
Але між хащ і зіль мовчали береги
Лише потойбіч десь блищало верхогір'я

Тоді без гомону без гуку і яси
Пройшли повз гору ту прудкі якісь примари
У профіль голови розпливчасті тримали
Наваживши вперед примарливі списи

Титанились як стій а потім враз маліли
По прямовисній прослизаючи стіні
По-людськи плакали часом бородані
Жалкуючи про світ їм тільки зрозумілий

Кого ще впізнаєш на давніх фотографіях
Ти пам'ятаєш як бджола в огонь упала
Було це пригадай як літа пал потух

Жили два матроси два тіла один дух
Старший на шиї залізний мав ланцюг
Молодший світлі кучері в коси заплітав

Я в двері стукаю і плачу одчинітъ

Мінливе це життя мов зрадний нурт Евріпу


Переклав: Микола Лукаш

МАРІЯ

Ти танцювала тут малою
Меткий загонистий матльот
Чи затанцюєш і старою
Задзвонять дзвони всі ульот
Коли ж ти вернешся Маріє

Навколо маски мовчазні
А музика така далека
Мов з неба ангелів пісні
Любити хочу вас але любити злегка
Так тужно й радісно мені

Йдуть вівці йде сніжок лапатий
Чи то срібло чи то руно
Ідуть по вулиці солдати
Чом не дано так як давно
Мені це змінне серце мати

I кучері кохані ці
В чиї вони потраплять руки
В'юнкі на морі баранці
I ці твої кохані руки
Осіннє листя на ріці

Над Сеною так любо йдеться
З старою книжкою в руках
Журба з рікою рівно ллється
Тече тече й не витіка
Коли вже тиждень той минеться


Переклав Микола Лукаш

Двадцать первая карта Таро,
Двадцать первая карта Судьбы,
Ты – Богиня, несущая свет.
Это карта с названием Мир.
Чёрно плещется в кубке вино
В полумраке зажжённой свечи,
Снова карты я кину на стол,
Да поможет мне в этом Мессир.
Что там ждёт впереди? Снова в бой?
Шпагой в кровь против каменных стен?
Может, где-то большая любовь?
Нет, всё та же плеяда проблем.
И подсказки сгорели давно
Вдоль потрёпанной кромки колод.
Может, в этом большом казино
Моя ставка – немой эпизод?
Нервы резко взорвались на пик:
Моя ставка – наверх или вниз?
Человеческий путь многолик,
Важно – правильно выбрать эскиз.
А потом – уже как повезёт,
А потом – важно не спасовать,
Как алмаз, отточить ловкость рук.
Если всё на кону – так Играть!
И на случай азартных афёр,
Где удача – старинный фарфор,
Ждёт в рукаве свой черёд
Козырная карта Таро.

Відтвори мене глибоко синьо.
Досягни мене силою духу.
Я б хотіла від тебе сина)
Ні пера тобі ані пуху.

Загорни мене в темні сувої.
Розігрій мене. Спряж мене. Випий.
Так як ти - лише пахне хвоя.
Так як я - лише пахне липа.

Одягни себе мною на вечір.
І вдихни мене на повні груди.
Заливайся в мої порожнечі -
Нині має трапитись чудо.

Я Вас кохав…
І ви мене кохали…
А може, це
Здавалось нам тоді?
В одному вирі
Поряд пропливали,
Як два вінки купальських
На воді?

Вже й сіно скошене,
Вже й відросли отави...
Минуле нам
Нагадують лиш сни.
І кожного
Свої хвилюють справи,
Свої турботи,
Внуки і сини…

Тече ріка,
Несе нас між зірками,
І кожен –
Біля берега свого.
Все те ж бажання
Палить нас роками,
А нам, можливо,
Досить і того.