Прагнучи жити цікаво,
радіти буттю,
друзям,
дівчині,
іншим,
неодноразово натрапляєш на стіну
подекуди нерозуміння,
а іноді (що гірше) –
недовіри й неприязні.

Збудовуючи плани на майбутнє,
згадуєш конструктор "Lego"
і розумієш: не допоможе –
життя не конструктор,
життя – це життя,
життя – це почуття,
а почуттями оперувати важко.

Тому, аби жити цікаво,
заплющуєш очі,
йдеш наосліп,
натрапляючи відповідно на тверді стіни,
оминаючи їх непоспіхом,
набиваючи ґулі.

Справді, життя набуває небуденності,
лише...
страшно очі розплющити,
аби (раптом) не виявити,
що навколо, як завжди,
чотири сірих стіни.

11 жовтня 2002 р.

Я Вас любив. На білих простирадлах
залишивши від любощів сліди.
Я Вас любив. І сніг нам не завадив
іти удвох між сонця і води.

Коли зі сну прокинувшись невчасно
я допиваю каву з Ваших вуст,
знаходжу щастя, справжнє вічне щастя,
позбавлене облуди чи розпуст.

Я Вас любив, і з Вами бути мушу,
інакше — тільки тіні за вікном,
яке забите навхрест. Не порушу
своїм холодним словом цей огром.

Прийдуть наступні, перекреслять "нині",
спростують час і створять свій, новий.
Я вірю. Ні, я хочу, щоби зміни
не зачепили наших спільних мрій.

Їх залишивши нам обом навіки,
щоб кожен раз, коли приходить день
Вам цілувати скроні і повіки,
співати Вам улюблених пісень.

Я Вас любитиму, аж доки не здригнеться
у Вашім серці стомлене "прощай",
я Вас чекатиму, а раптом повернеться
в моє життя передзимовий рай.

11.10.2002

Вбивай у трунву цвяхи.
Вбивай себе в собі:
із запалом, відверто, божевільно.
Коли відходить травень,
коли горять мости,
з’являється молитва перевтілень.

Оскаженілий мозок
до решти, до межі
незнаного відтворює свідоме.
І цей осінній ранок
спалив тебе в собі
і затулив розпечені долоні.

Повстань. Стули уста.
Залиш останній крик
в собі. Заворожи. І в акварелях
осінніх молитов
переступи за гріх
і перетни одвічні паралелі.

26.09.02.

Завтра буде полин обростати могили поетів,
і останні слова пам’ятатимуть зорі одні —
більше нікому буде. Бо решті захочеться злетів.
Люди завжди — де ліпше, а ліпше, як завжди, в лайні.

Поміж снів і прокльонів, оскаржених і убієнних,
між замацаних лярв, просмерділих цирозом бомжів
раптом все зрозумієш: навіщо блукаєш щоденно,
і чому тчеш полотна з уривків проказаних слів.

Ти не хочеш повтору. Трагічне тобі остогидло,
як зіпсуте вино, заяложений тост „за любов”.
Мріяв завжди про те, щоб у щастя вступити, як в зливу,
й душу геть обталапану випрати в нім заодно.

Не досяг, не діждав. (Хтось подумає: „Може, й на краще”).
Не дійшов. Не пробачиш довіку цього сам собі.
Загорнувшись в туман, допиватимеш з денця у чаші
решту спогадів і найсолодших нездійснених мрій.

16.08.2002 р.

Все починається, як завжди, з-поміж терня.
Між слів і фраз прояснюється суть.
Але про нас тепер — ні слова всує,
мовчати краще. Ми померли. Стерні
свого життя до решти не пройшли.

Проймає вітер. Перестигла ніжність
в руках стискає ще дитячі сни.
І заповзають в пазуху вони,
і гріють душу, залишають вічність,
торкаючись незрячої струни.

І раптом — фініш. Прикро й досить нагло.
Хто біг, спинитись не зумів — упав,
лише один задумано стояв,
дивився ген за обрій тихо й спрагло.
До зір вже не дійти, тому помалу
він трави цілував. І зник між трав.

14 серпня 2002 р.

Було спочатку:
і сонця, і ночі,
бажання ще не втілені у справи.
І все давалось. І серця дівочі
поганина-мене у снах пророчих
шукали, а знаходячи — чекали.

І мрія вже на відстані руки...
Але регочуть збуджені повії.
Наш час минув. І перейшли роки.
Лиш кола на воді, а не вінки,
що їх дружини по воді пустили.

Пора прощатись, час усім прощати.
Минають сни, зникають у очах
блакить і правда, тільки тінь розплати
уже з’явилась. І тепер діждати
і вже збиратися — адже неблизький шлях.

Ми манівцями блудимо до неба,
шукаємо когось, ждемо чогось.
А вічне — завжди поруч, лише треба
уміти бачити у маячні Ереба
тьму-темінь ночі і яскравість сонць.

27 липня 2002 р.

Прибульці й аборигени ніколи не розуміли одне одного

Ми спізнались з тобою не вчора,
Ми шукали тепло в снігу,
ми були разом, коли всі казали, що це неможливо.

Якось мені це теж видалось неможливим...

Дні продовжували йти,
а я — мовчати.
Твоє запитання залишилось без відповіді —
цупке повітря наповнює внутрішньолегеневий простір
залишками снігу, який ми так і не зігріли.

Гидко розуміти, що прокинешся за півгодини,
а нічого не зміниться —
твої клопоти залишаться дрібними й непотрібними.

Все це так...

І тільки я, обталапаний, мовчу в хустинку,
чекаю чогось, напудивши на черевик колєґи,
регочу, блюю філософськими ідеями й поглядами,
наперед знаючи, де і що втратив.

Коли б порозумілися!..

червень 2002-го

Якби собаки вміли говорити,
поети стали б зайві
14 травня 2002 р.

Нащадкам залишимо шум дощу,
пошуки щастя, снів шарудіння,
між сторінками книжок — тільки тіні
вигнаних з раю; ... на стінах сечу...
19 квітня 2002 р.

Ніколи раніше не пив кави,
ненавидів її смак,
не любив її запаху...
Але минув час —
тепер я насолоджуюся,
п’ючи її
маленькими ковточками
з твоїх уст.
10.04.2002 р.

М.О.
Твої повіки на моїх устах,
Волосся заплітається в блакиті
небес весняних. І сміються діти,
і гарно нам, і добре-добре так.

Ти знову поруч мене. Не згасає
вогонь в твоїх розчулених очах.
Моє маленьке сонечко, я знаю –
з тобою щастя, іншого – ніяк.

Твої повіки на моїх устах,
я засинаю, поглинаю, вкотре
шукаю віри, впевненості – доки
ЖИВУ, а не існую – саме так!

18 березня 2002 р.

У спеку липневу, в хурделиці січня
Вірніша за друзів, яких не зустрінь,
Тобі слід у слід викроковує звично
Слухняним і жвавим собакою тінь.

Скрадається нишком, вперед забігає,
Стрибає, пустунка, зі стін на асфальт
Чи грається в жмурки із друзями в зграї,
Сховавшись за підмурок в сірий базальт.

У час вечоровий, як ляжеш у ліжко
Та, очі стуливши, у сни попливеш,
Вона позіхне, пововтузиться трішки
І поруч клубочком умоститься теж.

Але не засне – цілу нічку на чатах
Вона проведе пастухом сновидінь
І буде примари лихі відганяти –
Найкращий твій сторож під назвою тінь.

Пісня студентська
Усерці щемить,
Бджілкою в минуле
В студентство летить.

Студентські роки
Їх не забути ні,
Студентки чорноокі
Досі сняться мені.

Олег із Омська,
Ваня із Томська
Не згадаю усіх я,
То була дружня
Студентська сім'я.

Не зітруться ніколи
Із пам'яті ні,
Де же ви друзі,
Колеги мої?

Пісні лунали
дзвеніли бакали,
Роки і кордони
нас роз'єднали.

Хотілось би знову
По Омську пройтись
За столом Студентським
Нам знову зійтись.

Налити бакали
випити до дна.
Дружба студентська
буває одна.

Я на першому з’їзді Руху
Мов побачив розпластане зло.
А колеги побігли щодуху
За посадами. Їм повезло.
Не одному такому поету
За словесну трибунну вендету
Дуже добре дали під аршин:
Від центрального комітету
До бюджетного комітету,
І прославились на планету
Табунами халявних машин.

Усміхалися кривоусті,
Безголосі ревли до звізд.
І поділені стали у Хусті:
Став стозвіздим карпатський з’їзд.
І з’явилася правда гола,
Що не треба її, лиш бренд...
Не оплакуйте Чорновола:
Не робіть із мерців легенд.
Ніби створюють під комету
Вічне небо, а ждуть її...
Але вигнали з комітету
Чорновола таки свої.
Отаманщина загуляла
Під парламентський кулуар.
Але першою так і не стала
Та звізда, що злетіла до хмар.
Крутиш мати – пішов в дипломати,
В демократи гребе сексот...
Але й нині посміли зламати
Ми неправду, бо ми - народ!
Ті, які на трибуни влізли,
Поділили і місяць, і звізди,
Але й це нам дано було...
Наче видко: Дніпро – не Вісла,
І сто партій поділять крісла,
І заплачуть: не повезло.
Не трибуни – церковні клироси
У Верховній Раді тепер.
Але діти давно вже виросли
І свободи дух ще не вмер.
Страху піт із лиця утерши,
Козаками стає дітвора.
Так колись піднімалися перші,
Як піднятись прийшла пора.
Тільки десь погубились поети
На розпуттях великих доріг.
Златоусти ідуть в комітети,
А літкритики ділять бюджети,
І країні вже не до книг.
Але знову встають із туману
Ті, найперші, здолавши страх.
І свобода іде з Майдану
На вітрах, на семи вітрах.
Українці – красива нація,
Нам чужа затрапезна стагнація,
Рве до бою великий дух,
Оживає великий рух...
І мальована асигнація
Не замаже утрат і скрух.
Наші діти від ранньої рані
Доростуть іще до зими,
А не ті, що були на Майдані
Після ордена від Кучми...

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

Правили варяги тут і вікінги,
І жили, як Цезар повелів...
А народ збирається на мітинги
І чужих не хоче вчителів.
І своїх народ уже не хоче!
Тих, які вели у вічний бран.
Але й крові нам не треба, хлопче, -
Не для того вибухнув Майдан.
Українці з еллінськими торсами,
Чи на те свобода нам дана,
Щоб іти Боженками і Щорсами
Під козацькі стяги Богуна?

Горла позривали за свободу,
І тепер нам хто затулить рот?
... Але той, хто вийшов із народу,
Більше не повернеться в народ...

На відстані дотику небо сурмить,
Гармонія ночі й холодного світла.
Ти чуєш мене, ти зігрітий в золі
Останнього в цьому столітті боліда.

Сліди – наче птах, б’ють на сполох, коли
Розхристане серце, а дім - під вербою.
Та оливо мчить, залишаючи слід
У тілі, що попелом стане й водою.

Прокляття землі. Безпорадність імли
Штовхає у море квіток променади.
Кого залишати збираємось ми
Де небо – на сполох, а ми – на заваді?

2000 р.

твій поцілунок – не серпневий ранок
теплом зігрітий скошеного сіна
повітрям заколисані дерева
на тлі ліанових сплетінь
твій поцілунок – щось казкове
як гра джаз-банду із чикаґо
на місяць зболене волання
збирати сік солоних вуст
чи справді звичний поцілунок
як зорепад поспілих яблук
твій сад духмяний як екстракти
давно вже зібраних медів
але невтримний шлях до сонця
не будь-коли
лише у серпні
й вуста налиті як сто яблук
і твій прощальний поцілунок

1998 р.

Йому наснилося, що він чомусь не той:
Антихрист, Бог, поет а чи герой?
Горінь завчасних схоплені видіння.
А він не звик коритися й брести:
Крізь мляву сутність – сенс у боротьбі
За волю спраглих у війні із тінню.

На помаранчах східної ріки,
Де промиваються і злато, і мізки
Тим алкоголем, що, мов вітер, свище.
Але є сад, в якому ми були,
І поле те, яке і нам би перейти
Тим бездоріжжям знов до роздоріжжя?

В зеніті день, але підступить ніч,
Йдемо вперед крізь зради літ й сторіч
О камо грядеши Ви, сутність неозора?
Минеться сон, немовби плин води,
А ми були завзяті й молоді,
Коли торкалося лиману море.

Мені колись наснилися вовки,
Які бредуть холодними стежками.
Я ж – у човні, й весни життя роки,
Пречиста сутність танців під зірками.

Зимових днів ововченість доби
Несе до хати несвободу слова.
О Господи, врятуй і відведи
Від ранку долі зголоднілі лови.

Розкутість рук усміхнених доріг,
Плечистість вій, захованих у пасма.
Прикутість тіл, утома рук і ніг,
Лиманна мла, зимовість непогасна,
Затертий слід крізь млу і далечінь,
Піти туди, де морем пахне тіло...

...Спинився час у долі на плечі,
І все немовби відпалахкотіло.

Українське слово
стати на захист
завжди готово!

О тим, Чужомовним,
Що нас зневажають.
Нотації з Росії
Про мови читають.

Є у нас слово,
є у нас мова-
себе захистити
завжди готова.

В кого наша мова
На язичку низько,
Плачі за російську,
Росія же близько.

Їдьте панове
Учіться в Росії,
Російської мови.

Всякі сімгненкі, вітренкі
Нас подолати
кишки тоненькі!

Як при владі -
Крадуть міністри,
Як ідуть від влади
Треба відповісти.

Знаходять притулок
В матушки Росії.
Хто отаки насіння
В Україні сіє?

Росія приймає
Усяке сміття.
Їм на Україну
нема вороття.

Хочу запитати
Українські люди,
Звідки в нас беруться
виродки - юди?

Збираємось разом,
Мальвіни, Офелії, сестри,
на чарівній
гвинтокрилій фанері
ще встигнемо до сієсти,
полинемо звідси
назустріч
фіордам, Тибету, Сінаю,
до раю далеко,
ближче до краю…
і нас, нетутешніх,
на розі вітрів
заколише
і віднесе на плесо світів,
де тиша…
а потім ми вип’ємо море,
і, сіллю наповнивши
шкіру, легені,
прозорі
патерни дихальні,
забудем, як шкрябає горе
по срібній струні
на тілі
viola d’amore…
А люди внизу –
зеленоокі та сивоволосі –
долоні складатимуть
човником:
«Пінгвіни летять –
скоро осінь…»
…………………………….
І буде день сьомий…

вечеря
їх дванадцятеро
і тіло жіноче усім до смаку
може варто зачекати
поки сонце стать змінить
бо саме вночі
бутони жіночих тіл розпускаються
а всі сомнамбули ідуть у Рим

із приходом осені
змінюється колір листя
колір очей
і навіть на дотик
усі ми шершаві та
залежні від вікон
бо саме вночі
вікна розмовляють між собою
вікна туляться обличчям у ніч
і по-материнськи виглядають ту жінку
на якій вечерю подавали
бо хоча вона й струсила з себе
усі крихти та родимки
все одно несе додому
непроявлені знімки в очах

Я видихаю
Повітря,
Замкнене в простір-
Дивний маленький
Всесвіт.
Круглий,мов булька...
Це нескінченна
Палітра,
Де кольори перемішані
Так,щоби з розуму
Звести.
Бульки кружляють
Настирливі, наче...
Бажання?
Все переплуталось,
Поруч мій подих
Літає.
Мильні емоції
Мильне(чи чисте?)
Кохання.
Булька,якої
Лиш пару секунд
І немає.

Які новини? Коли випаде сніг?
Коли спиш, про що бачиш сни?
Хто завтра вийде за грань?
Хто із нас "інь", хто "ян"?
Запитання не потребують
відповіді.
Їх не чують.
Витрушую попіл.
Складаю бінокль
у футляр -
видимість нульова.
То що, буде весна
на сонце і дощ рясна,
на квіти і зелень?
Чи знову встелим
Всесвіт позавіконний
килимами мрій?
Думок несезонних
рій...

2008

Краплями з неба сіється сум
в вічну прогірклу землю.
Руки здіймаємо – і у росу
теплу…

Молимося, наче перший раз –
прОщення у долонях.
Сонячну гриву здіймає до нас
сонях.

Хто може знати, як і коли
щастя своє знайдемо?
Думати нІколи. Треба іти.
Йдемо.

2008

Колокол треснул, осыпались звезды
В тихую зелень пруда,
Утро настало ни рано, ни поздно –
Как всегда.

Луч в луч заговаривать Солнце,
Час в час изживать эту боль.
Свет свят пусть всегда остается
Даже, если черен, как смоль.

Жуй, жуй, пережевывай сплетни,
Взгляд из-под лавки, да мордою в грязь,
В землю зубами вгрызайся под плетью
Жидких небес, что смотрят сквозь нас.

День в день расплетает мне косу,
Метит меня раскаленным крестом,
И никаких больше планов на «после»,
И никаких больше дел на «потом».

Это не страшно и это не ново,
Как Созидания вечный закон.
Это – как кровь, та, что в землю уходит
И проступает на ликах икон.

И ни к чему этот скрежет зубовный,
Жалость не в тягость – я больше плачу.
Колокол треснул – осыпались звезды,
Вечер настанет – и я улечу.

моя кімната схожа на твою
але тебе немає у кімнаті
і я не можу слово упіймати
потрібне мовби голос – солов’ю
мовчатиму застигну на краю
не потурбую радників арбітрів
оголеного дроту не збудити б
не бовкнути б знічев’я “ай лав ю”

Перекошені двері, скрипучі і давні, як світ,
Вас точили роки і хитали минулі події.
Вас гойдало дощами і сипав під очі вам сніг,
Рахували ключі перехожі вітри і завії.
Відчиняли у щасті усім, хто шукав простоти,
Зачинались, коли хто непроханий стукав у серце.
На одвірках – повітря. А нам – поза часом плисти.
На завісах тремтять перебуті години без сенсу.
Чи весь сенс, що родина змужніла тут спершу моя
І тепер на замку тогочасні розмови повисли…
Та жива іще клямка від дотику пальців, і я
Обігрію себе кожним скрипом оцим ненавмисне.

Я тебе виглядатиму серед мелодій ефірних.
Доки настіж відчинені вікна і двері кав’ярень.
Ти до мене ступатимеш. Білий метелик допіру
Твої пальці у тиші шукав і до вечора марив.
Обніматимеш пристрасно, захват у горлі зав'язне…
Я тобі посміхнуся іще до новітньої ери.
Твої плечі торкатимуть серця. І лампа погасне,
Засинатиме сонце у квітах, при вході в печеру.
І на відстані подиху білий метелик відчує
Твої руки, що сходять щовечора з теплого неба,
І за стінами місто мотиви щасливі почує,
І, упавши між листя, чекатиме ранок на тебе…

Глянь! Мрії сідають.
Минуле їм грає
І співає час...
Погасли надії,
Бо той, хто їх сіяв
Відійшов від нас.

І тихне незнане
Не діждавшись рана
В кімнаті своїй,
Де вікна закриті,
Шиби не помиті,
А на зовні гній...

Знай про це дитино,
Що роки проминуть.
Відійде життя...
Будемо без тіла...
А мрії на крилах
Понесе душа.
20.06.2008р.

розійшлися діти,
залишилась мати,
нікому на старість
водиці подати.

Нікому сорочку
біленьку вдягнути,
Як же матусі
На старість то бути.

Загляне в віконце
Не видно синочка,
А може прийде
невістка, чи дочка.

Із ранку до вечора
Сидить у віконці,
Сльози Старечі
сушить на сонці.

Добре тій зозулі,
Що дітий не має
за ними не плачі
і горя не знає.

Яка ж дурепа! Ткала і порола,
Порола, ткала і порола знов…
Задавнена, задавлена любов
Текла між пальці ниткою спроквола,

І знову коло. Вже двадцяте коло…
Не довершиться, Господи, ніколи
Це полотно – безмежне, нескінченне –
Триклятий саван. Не йому. Для мене.

Бо – божевілля, як меди, тягуче,
Бо – голос серед ночі точить, мучить:
«Твоє чекання – то гірка облуда.
Повернення не буде. Бо не буде».
……………………
Бо спогади непевні та солоні:
Змагання з бігу… Переможцю – приз.
На старт, увага, руш! Біжать, як коні.
Я – замість кубка.
Переміг Улісс.

Він… не мене хотів. Хотів Єлену.
Її усі хотіли. Золота!
Палала Троя – села і міста –
На честь сестрички. Та дісталась та –
Інакша. Тиха, як трава зелена,

Як качечка, як пір’ячко… Весілля,
Офіра тіла (серця і руки).
…А він пішов – як в магазин за сіллю.
…А він блукав – віки, віки, віки…

Його боги в свою рулетку грали
(На нього – Всесвіт, а на мене – сто
Безсонь жалючих виставили жала:
Порола-ткала, знов порола-ткала,
Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто.)

Вода і небо. Дика хитавиця.
А перед очі – нескінченний ліс
Чужих кобіт, яких кохав Улісс…
А поміж них – Цірцея білолиця –
Сім літ провів в полоні чорних брів…
Ах, так, звичайно, волею богів…

…Ти з нею ще……
А я тихцем покличу,
Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі.
Про втому, перестояну в журбі,
Бо не говорю. Бо слова – як птиці,
Немає віри їм… Немає віри…
Рука і серце – то моя офіра,

Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою
Прохромиш женихів… Який шашлик
Із ворогів, що в дім твій увійшли
Та мали наглість милуватись мною!
……
Господар повертається! Вітає
Його собака, нянька, вірна челядь,
Земля, трава, господа…Там ще та є…
Ну, як її… Ну, з нею нам постелять…
…
Стара олива проросла крізь тіло,
Коріння лізе, сплутується ніч,
Немов клубок… За іменем поклич,
Впізнай мене у шарварку облич,
І ранок – білий.
І волосся – біле…

А ще – життя пройшло, як не було,
А ще – сухе, аж кришиться, зело,
Що вчора квітло – як любові знак…
………………………………………
Проклята вірність галицьких Ітак…

Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Своїм мовчанням
(що за лихо?),
Ти оглушив мене…
Ой, люди!.. –
Кохала, вірила…
Що з того?..
Тепер я – однокрила
ПТАХА…
Покинула. Пішла…
Лишила
Щасливі сни
Під спільним дахом…
Буяла пишно
Цвітом ружі,
І марила
Сімейним раєм…
Та стали ми раптово,
ЧУжі, чи то чуЖІ? –
Уже й не знаю…
Я буду говорити
ТИХО… -
Підвищених тонів –
НЕ БУДЕ…
Нехай тебе минає
Лихо –
Колись були ми –
Рідні люди…

Навіщо мірять еталоном
Людські учинки і слова,
По писаним жити канонам,
Закривши очі на дива?
Ви боїтеся вирізнятись,
Виходячи за краї меж,
Собі й навколишнім зізнатись,
Що ти по іншому живеш.
Хоробрості невистачає,
Щоб супречити юрбі,
І дух слабкий того вінчає,
Хто кабалу сулить тобі.
Бо легше жити по вказівці,
Аніж шлях власний торувать,
За чабаном брести, мов вівці,
А що попереду - не знать.
З дороги боячись зійти,
Себе втрачаєте частинку:
Вам на дорозі не знайти,
Ніколи, вічності пилинку.

Ядерна ніч вибухає щоразу дужче.
Як в саркофаг, загортаю у попіл мову.
Хочеш, забуду?
А хочеш, згадаю знову?
Те, як ховали у сніг обгорілі душі.

Ядерне літо.
Зима?
А було спекотно...
Воду цідили, а та зі смаком урану.
Хвиля ударна, імпульс магнітний.
Рани
світлом стікали.
Модерні брудні полотна

(Бинт, радіація).
Мрія – зелене поле.
Морфій від болю, спогад невиліковний.
Сон – це каміння... біле, важке, коштовне.
Дихаєш.
Кисень легені приємно коле.

Шпаги, кріси*, пістолети: з дошки – крок один до злету.
Відцвіте і кане в Лету
квіт рожевих сподівань.

Темне дно – на нім русалки: диким хором кличуть палко;
ризикує на кавалки
розвалитись голова:

шуму, лементу і гаму - забагато - Бог із вами!
Небо біле з хоругвами,
кінчик леза поміж пліч -

«Уперед. Пряміше спину.» - без угаву, без зупину….
Втявши страху пуповину,
ранку припекти в золі,

ще живій і ще гарячій. Дзьоб у скроню – хижо кряче,
вістить біди і невдачі,
наче ворон, какаду,

ніби кішка, кігті точить. Відведи цю чашу, Отче,
Бо, гляди, і виїсть очі
паща моря, на біду…

Як піратські посіпаки - жваві хвилі у сиртакі.
Капітан з рукою-гаком.
Відчай – ніби крокодил -

плине, дихає на п’яти.. Серце, тільки не боятись.
Прапор-усмішку розп’ято,
а в утробі – дзвін годин.



*КРІС, креса, ч., зах. Рушниця.

Стоїш зрошена та закривавлена,
Зібгана,ніби квітка.
Маленьке дівча промовляє - вава,
А я в півголосу - звідки?
Хоч ти собі плачеш мала і тиха
На кожній уявній стації.
Якось важко за тебе дихати
Із розбитим коліном вранці.

Я печаль свою плавлю у сірий байдужий метал
І вкладаю його у думки і вуста твої. Злитками
Він летить до землі і в садах пагониться решітками,
Зло-травою холодною. Тихий іржавий фінал
Наших мрій і зізнань. У свинець переплавлено шал
І тече по траві, як туман світанковий бетон...
Ліхтарі проростають, асфальт розриваючи болісно.
Руки світу жилаві вкладають нас в тишу і порізно
Вітражі викладаємо дротом колючим. Кордон.
Наші візи недійсні. Вдихаємо мирно озон.

Вiдтодi хащi i поляни
На шите золотом шатро
Зеленi свитки i жупани,
А далi снiжисте хутро
Вже кiлька раз мiняли звично.
Струмочок часу помiлiв,
Новi красунi хаотично
Скорiш унєсєннє чим гнiв
В покої панськi закликали.
Та от в одну з недiль святих
Душi позбавленi васали
Собi в старання зайвий штрих
Приплюсували - на стежинцi
Гарненьке личко встерегли,
Умкнули тайно, як ординцi
В палац в мотузках привезли.
Там тиждень вже хрещена власнiсть
Вiд страху вiльна i вiд слiз
Не вносить в панське серце яснiсть,
Вiд подарункiв навiдрiз
Увагу очей вiдвернула,
Покiрна наче, як нiма
До долi вдячностi катма,
Порад прислужниць як не чула.
Натхнення тратить попусту
В те лiто пановi несила
Красуню розумом густу
До нього доля прихилила.
Хвилястi пасма чорних кiс
Зухвалi риси шиї й рота,
Лукавi очi, гордий нiс
I пiдборiддя. Так, Дорота
Умiла бiсикiв пустить,
Зайнять цiкавим спiлкуванням,
Або природним даруванням
Уйняти смiх чи звеселить
Позбутi юностi клiтини.
Набувшись вволю у селi,
Пан краєвиди з сажi й глини,
Хлiви i клунi i хатини
I їхнi стрiхи прогнилi,
Курну дорогу й вислi тини,
Гаї, дiброви, паруслi,
Кущi, болотистi рiвнини,
Жiнок в немалому числi
На дива дальньої землi,
Але в компанiї Дороти
В один iз ранкiв розмiняв.
А щоб маєток не захляв,
То всi господарськi турботи,
Палац, належних в ньому дiв,
На плечi й розум вацпанiв
Облишив, сповнених довiр'я
Й покинув квапливо подвiр'я.
Пташок у клiтцi золотiй
Змiя обходом не лякає,
Уночi сон, а вдень спокiй
Здоров'ям тiло наливає.
А управителiв сiм'я
Дозорцi, спритнi економи,
Тi день i нiч не знають втоми,
Бо частка в кожного своя
В льохах, в засiках i в коморах.
Та все ж про мiру кожен з слуг
Про чiльне мiсце на просторах
I недоторканiсть подруг
Здоров'ям сам вiдповiдає,
Зате щiльнiше до горба
Крiпацька свитка прилiпає,
Такий закон, така доба.

Розкриваєшся тихо, мов церква…
Маки, дівча-акація…
Замальовуєш мене на своїх полотнах,
Серце б’ється на дерев’яній таці,
Вірші темні, як готи.
А в тобі, як в трембіті,
Ще грають вітри-мольфари,
Із малярства лишилася пісня волосся,
Трохи каються, трохи марять…
Маки дівча приносить…

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тримаю свічку
В одній руці, у другій – срібний спис.
Я – Ліл. Мене ненавидять жінки.
Я сію муку.

Їх голоси подібні до валторн,
Що будять мертвих
І ведуть на сповідь.
Там Каїн – цар, і попіл від ікон
В повітрі стигне.
Холодно, мій пане.
Як швидко все минає…


Коли в тобі замкнули бога –
То є кара.
Останній храм –
і той в твоєму тілі.
Ми олівцями малювали луки Гару*,
ми, де могли, приліплювали крила.
Ми грали в бога… довго… і догрались,
Тепер прийди, візьми мій біль і – зникни.
Бо так не можна… у холодній залі,
Мій пане,я, мій спис, північні вікна...

Мій пане, я іще чогось чекаю,
Мій пане, далебі, затерпли руки.
Чого тобі? Кохання? Кави? Чаю?
Мій любий сад і верескливі круки.
Туди я не піду: там сестри, там жорстокість
Сердець, прошитих мудрістю війни,
Зупинених, відірваних від плоті,
Там сни мої клопочуться на дні.
Вони – комахи, в них отруйні жала,
Фасеткові підсліпуваті очі.
Мій пане, слово честі, я не знала,
Не сміла й думати, що сни мої – пророчі!
Одна сестра своє байстря колише -
Одна комаха змахує крильми.
З ледь чутним хрустом розквітають вишні,
А я не бачу… Лихо, пане мій!

Ці сестри входять сміючись
До зали смутку.
Я тремчу і млію,
І тане свічка,і стікають вниз
Скупі сльозини
На ошмаття біле.

То нічого, що сум. То літо відходить не врапт.
Засмаглі красуні всміхаються світу. Нічого, що дощ…
Смугасте шосе. І ти в цій дорозі не пан, і не раб.
І осінь вже близько – промоклим колесам настарчить калош.

Парад парасоль. Дерева убік, до тепла півверсти.
Жоржини самотні ясніють штахетам. Пора дефіле.
Їм лиш навесні – закохані руки, тепер рукави
Голодного диму. Вогонь не приймає бадилля гниле.

В машині печаль. Навколо ряхтіє цей осені світ.
Хитається вечір на заднім сидінні. І хочеться слів.
Мобільний, як друг, від когось наспівує щирий привіт.
Вже близько додому. Двигун тріумфує, хоч тільки-но млів...

Відтепер уві сні лиш чекає та осінь тепла…
За вікном захурделив вже грудень.
Розбитого скла
На порозі удосталь.
Калини дзвенить зимна кров.
Хуртовина нестямна виводить зими рок-н-рол.
Потанцюй, моя доле. Зухвалі ці ритми – танцюй!
І нехай опівнічний вітрище нас б’є по лицю,
Ми з тобою у світі самотні відважні вовки.
І цей сніг, і сліди ці сумують сьогодні за ким?
Ти не знаєш. То й добре, бо нам що хвала, що хула…
І дарма, що у снах лиш чекає та осінь тепла.

Заключенные в ямы бездетные люди войны .
Свет ваш не пройдет через шахты коридоры.
Поверьте ,нашей нету в том вины.
Где-то в нетленной пустыне словно воры
Оазисы цветут.
Сменяет тлен свое убранство.
И музы новые идут.
И торгаши весь свет распродают , обглоданный
на пире многоцветном. Святотацтво?
Лишь вы одни узнаете , когда на Страшный суд идти.
Вы первые в экзамене на знанье Божества.
Разродиться земля ,как дева непорочная , когда забвенье сменит лето.

Не приведи, Господь, відчутись переможеним
чи звіром, чи людиною, чи випадковістю.
Завчасно руки опускаючи знеможено,
завершити сюжет посередині повісті.

Чекання на губах гірчить невідворотністю,
вже лихоманить нетерплячого суперника,
та гру продовжую, хоч і не побороти цю
примхливість долі вкупі з силами химерними.

До другого приходить раптом з урочистістю
тріумфу мить заквітчаними тостами,
ерзац-вітаннями, позиченою щирістю,
усмішками, наскрізно заздрістю порослими.

Не перетни мій шлях підступною зневірою,
що там, за пругом, він розтане у туманностях.
І, наче птахові, що повернув із вирію,
він несподівано намріється-примариться.

І, марнослав"ям у польоті не поранений,
білію вільно світом, як листок із зошита.
Бо щастя не в досягненні мети, а в прагненні
польоту в незавершеність у вічнім пошуку.

Пустивший корни в скалы, эдельвейс -
прирос (чем выше – тем прочней), и весь
стремится к достижимости небес
и месту в окружающем пространстве.
И он прекрасен - вечностью борьбы,
(как будто для победы создан был),
он вырывает место для судьбы,
черпая силы у протуберанцев.

Я много раз пытался быть иным
там, где на шару лупят щелбаны,
был многократно послан со спины
туда, где нет ни мхов, ни эдельвейсов.
И, кстати, все еще туда бреду,
пытаясь угадать свою звезду,
и, не найдя, в горячечном бреду
не понимаю, где я, хоть убейся.

Я в мире не потерян, как же мне
курантами бьет память по спине,
когда возможная звезда в окне
стирается очередным рассветом.
Но я не найден сам собой, и кем
бы ни был – я вишу на волоске,
отчаянно сжимаемом в руке,
меж "никогда", "всегда", "нигде" и "где-то".

Такой итог – ни выпить, ни продать,
увы, терпеть приходится, когда
холодная кислотная вода
ручьями льет на глянцевое темя.
И в холоде безвременных дождей,
и в небе, утопившемся в слюде,
как никогда (и, стало быть, нигде)
течет несуществующее время.

О, Боже... Як же сильно злість вирує,
Вогнем емоцій доторкається,
Коли слова ті незалежні вкотре чую,
І тільки осад й сум лиця...
Це все, що залишається...
Думки, слова. А ще харизма,
Що була дуже-дуже близько.
Штовхала... І хотілось впасти
Так, наче під ногами слизько.
Ні! Це упала під ноги лиха фіолетова смуга...
Відчуття Жаме вю колишеться рядом зі мною.
І не варто вважати комусь, що моя це заслуга.
Бо як був, так і зараз. Залишаюсь собою...