Важкий нічний метелик вдаряється об скло.
Тріпоче глухо крильцями, мов книга сторінками.
Мій милий чорний смертнику з пухнастим животом,
Я відчиню вікно, що мов стіна між нами.

Ми прагнемо з тобою того, що так кортить,
Загроза перед ризиком все тоншає й зникає.
Чи принесе нам знайдене очікувану мить?
Чи знайдемо ми те, що так давно шукаємо?

Ротова порожнина Ранку
Зберігає мої таємниці.
Я складаюсь із різних уламків.
Які різні у настрою лиця...

Переверну нагріту подушку
Прохолодним боком до вуха.
А на дні металічної кружки
Мокре листя без жодного руху.

У кімнаті настільки тихо,
Що я чую пульсацію крові.
І ще муха, неначе вихор,
Починає скорботну промову.

Я здалася. Несу білий прапор.
Віддаюсь з насолодою втомі.
Стиглий сон, наче транквілізатор
Поступово затягує в кому.

Ось крізь зуби прозорого Ранку
Ллється сонце і рот відкриває.
Не встигаю торкнутись фіранки -
Мене Ранок, мов ліки ковтає.

Налий мені "100",
А краще - "150"
Хай не знає ніхто,
Що по зброї ти брат.
Невблаганно жорстокі
Закони життя
Минуть швидко роки
І ти станеш як я -
Героєм програних війн,
Розбитим, нещасним.
А життя не пускає з обійм,
І глибше не впасти.
Бутерброду не треба
Краще ще "50"
Не потраплю на небо
Ні, не треба порад.
Це здається, що просто:
Розливати життя по "100"
Йдуть без зайвого лоску
На параді у рваних пальто
Герої програних війн,
Розбиті, нещасні
А життя не пускає з обійм
І глибше не впасти.

Я немного не понимаю:
Почему я о Вас мечтаю?
Почему наши редкие встречи
Мне цепляют крылья за плечи?
Ваши скромные полуулыбки
Так нескромно и без ошибки
Достигают заветной цели,
Моё сердце всегда на прицеле.
Я безумно хочу увернуться,
Только стоит о взгляд Ваш запнуться,
Как сама же в себя я стреляю,
Удивительно, что попадаю.
Здравый смысл нервно курит в сторонке,
Дохнет он в этой призрачной гонке
За ледовый кусочек счастья.
Мой скакун шоколадной масти
Лихо в небе свергает горы,
А в земных слишком крепки опоры.
Мне до Вас не судьба дотянуться,
От иллюзий пора бы проснуться,
Ведь давно мы и сами знали,
Что можем быть только друзьями.

Кровоточать небесні вени,
Лисі голови ніде сховати.
Наших хвиль вже не ловлять антени.
Все життя заборонено спати.
Я роблю собі шрамування.
Білий бог проявив негативи.
І до біса усі зловживання
Де є вказане місце відриву.
Ми з тобою дійшли до кордону.
Дикі нерви під серцем лоскочуть.
Нас врятують з людського полону,
Якщо випадок, звісно, захоче...

Небо цементного кольору.
Збільшився радіус ока.
Я у пошуках донора,
Тільки бракує ще долара
До завершального корку.

Подих весняної повені.
Завтра наступить сьогодні.
Руки мої наче сковані,
Залізом гарячим наповнені.
Сліпо пірнаю в безодню.

Сльози простерилізовані,
Я лиш чекаю моменту.
Роздуми паралізовані.
Знаю, що будемо сховані -
Небо нас вкриє цементом.

Робоча форма мого характеру
Як небудь скинута лежить на підлозі.
Зодягну вії Максимом Фактором,
Щоб не стояти голою в чужім порозі.

Стихають ривки мої дресировані.
Кулак розслабився, мов квітка крокусу.
І в душу лізуть людьми посортовані
Всілякі тупі й примітивні фокуси.

Волоссям приховую корицю погляду.
Редактора нехтую. Вдаю, що нездужаю.
І якщо судити його по догляду,
То моєю наступна буде калюжа.

Зав'язує вузол, мов зашморг терпіння.
Мій кіт на грудях вуркоче, мов трактор.
Якщо від себе немає спасіння,
То який там, вибачте, в с...і Макс Фактор?

Зрада твоїх кроків - скрипуча підлога.
Жалоби та скарги; стаж її солідний.
Знов скидання вроків. Соняшник Ван Гога.
Клаптик мого неба. Місяць блідо-мідний.

Ти прийшов забрати ще одну цеглину.
Запах порошковий скроплений водою.
Цілісність - за грати. Підіпри драбину.
Дай зо два зітхання і пішли зі мною.

Молоко в каміння. Босу ногу в хмари.
Шифером-пінкфлойдом з головою крито.
Відміни старіння, я не вірю в чари.
Нас з тобою нині втричі пережито.

Синя атмосфера в порваних колготах.
В однієї чашки - мої й твої губи.
Ми у їх паперах в розділі: "Сволоти",
А вони у розділі: "Ангели у кубі".

Восковий дощ на твій кадик.
Біжить сльоза-гаряче олово.
Немов погашений сірник
Розбився німб об наші голови.

І я молю когось: "Прости",
І я комусь клянусь, що вірую.
Молочні вени, мов глисти
Заворушилися під шкірою.

Та ми з тобою лежимо
В кутах, одне навпроти одного.
І що б нам лиш не помогло, -
На шанс немає шансу жодного.

Жив собі на світі жук
У хліву, в великій купі.
Мав що їсти, мав подруг,
Та йому щось було тупо.
Щось такого він хотів,
Сам чого не міг збагнути.
Жук покинув рідний хлів,
Жук покинув рідну купу,
Переповз через поріг
І осліп від сонця світла
А за тим звалився з ніг
оп’янівши від повітря
Поряд курочка ішла
(або пташечка летіла)
І побачивши жука
Не полінувалась – з’їла

От і баєчці гаплик
Що ж за байка без моралі?
Якщо в купі жити звик
То живи собі там далі
От і баєчці кінець
Хто ж підкаже, як як нам жити
Жук, можливо, молодець?
Може й ні? Як розсудити?

Погладь холодное стекло,
почувствуй: грань между мирами –
лишь слово, а кому дано
к судьбе приблизиться словами?

Прижми горячих пальцев дрожь
к атласной выворотке ночи,
уйдя – иди, и ты идёшь,
на память оставляя почерк.

По эту сторону дождя
мы повстречаемся едва ли,
косые слёзы фонаря
под утро скучно высыхали...

Час мотузочку Вам звива...
Чи найважча у світі ноша -
Ні до кого звертать слова,
Витрачати на себе гроші?
у сусідній кімнаті спить
Донька істини та потвори.
Не будіть її, не будіть,
Закривайте щільніше штори,
Бо заплаче - аж запече
Усередині - до загину,
В люстро гляне через плече
Й анулює у Вас людину...

2004

Опелі, Фольксвагени, Тойоти,
Форди, Сітроени, БМВ,
В будні, у неділі і в суботи
Їх потік по вулицях пливе!
Мерседеси, Ауді, Фіати,
Вольво, Міцубіші і Рено —
Ними так приємно керувати,
А на серці важко все одно!

Вартбурги, Дайхатсу і Сузукі
Нашими дорогами летять,
Наче б то чужої пісні звуки—
Не чарують і не веселять,
Хонди, Доджі, Крайслери і Мазди—
Вернісаж, автосалон щодня!
Ми, напевно, негодящі газди:
Власного не маємо "коня"!

АвтоЗАЗ породичався з ДЕУ,
"Таврію" "Славута" нарекли!
Шепетівка і Бердичів, де ви?
Ваші назви гіршими були?!
Де ви, Запорожці, Волинянки?
Ми давно чекаємо на вас:
Не "сам склєпав", не "консервні банки",
А машини - супер, екстра-клас!
1999

Душа розбилась об стіну,
Як стиглий гнів в думках моїх.
Без тебе я не проживу,
Хоча й померти також гріх.

Без тебе вранці не світає,
Безглуздо думати про тебе.
Про те що я ніхто не знає,
Хіба що тільки синє небо.

Я, може, біль в твоєму серці?
Можливо подих самоти.
Тож дай мені хоч раз померти,
Так як хотіла я завжди!!

Життя солодке,
життя коротке,
Дарма що зимно,
Дарма що злидні!
Я як дитина,
радію днині,
радію нині,
що небо синє!
І ми живемо
на волосині,
між вчора й завтра
посередині.
Хоч ми живемо
за мить до смерті –
на довгі роки
цю мить роздерто.

Я часто бачу вдалині,
як жаль обійме ніжно тугу,
немов затятого бандюгу,
й підуть, співаючи пісні
І вряди-годи, похапцем,
вони розкажуть про банкет,
де душі мовчки силует
свій намалюють олівцем
А іноді, скупа сльоза
так заблищить на самоті,
що я сховаюсь у куті,
щоб зважити всі Проти й За
І дуже рідко, раз на вік,
спочити вирішать, що гоже,
і щастя стане на сторожу,
утративши хвилинам лік

01.08

Співай, красуне, схована за ніком,
Ти в царині поезії – богиня.
Будуєш храм з коханим чоловіком.
В любові німфа, в ліжку – господиня,

Співай, красуне, вітром пронесеться
Твій голос в віртуальнім павутинні.
Не бачу, але чую – серце б'ється
У ритмі часу, в цьому ми єдині.

Співай, красуне, муза причаїлась.
Зітхнув папір, пронизаний словами.
Ти схована за ніком, та відкрилась
Струна душі твоєї між рядками.

Гадаєш, що я зовсім вже дурна?!
Не зможу ключ знайти від запитань?!
Зійти не зможу із шляху страждань?!
Я зможу все. Бо я тепер одна.

Мабуть, ти посмішкою зіпсуєш
Своє обличчя, янгольське таке...
Та випнеш серце, бо вогнетривке,
А я своє сховаю, бо зжуєш...

У свому світі ти живеш, мов черв
Та лестощі приймаєш від дзеркал,
Що возвели ТЕБЕ на п'єдестал -
Без звивин мозок і єдиний нерв...

Мої ж слова не варті твоїх вух,
Бо моя правда надто ріже слух.

*для читання цинічним та зверхнім голосом...:)

Не варото мріяти про краще,
Якщо ти розумієш те,
Що в тебе не мільярди баксів
Верховна Рада не чекає на тебе.
І Президент тебе ніколи не згадає,
Прем'єр давно уже забив на все,
А депутати лиш кишені набивають
Хіба це влада посміховисько одне.

Меня не бывает много,
Я у себя одна.
Что дальше? Спросите у Бога.
А мне вас хватает сполна.
Я убегу на рассвете,
Но если бы знала куда
Мне дует попутный ветер,
Где нет сволочного нутра,
Что дышит со злобой в спину,
Робея смотреть в глаза.
Вгрызается в душу ангиной
Закрученной жизни гроза.
А мы ей с ноги и по рёбрам –
Болезненный взгляд ни к чему.
Неделя до двадцать второго –
Уж как-нибудь переживу.
Неделя до «мини-отрыва»,
Последние школьные дни
Убойных весенних каникул –
А дальше поглубже вдохни.
Мысли повисли на люстре,
Как мартовские коты,
Великое эго бунтует:
Характер проснулся. Кранты
Депрессиям и заморочкам,
И всяческим их протеже.
Поганым настроям – точка.
Хватит ходить в парандже!
Я – прежняя – сгинула в Лете,
Остались новые Мы,
Фото сделаем в цвете.
Весна – растворитель зимы.

– Проходь...
але не наближайся,
бо це не жіночий каприз,
поглянь,
ніч світлішає
раптом
від спалахів люті
без сліз...

Торкнись...
але будь обережним,
бо я вже не плесо,
а вир,
я загнаний біля берези
ласкавий
і пристрасний
звір...

Чудове колективне божевілля -
Дарунок необмежених стихій
Руїнами прадавнього Трипілля
У авангард вривається застій.
А чи, бува, не пропустили риму
З країни, де вклоняються рублю?
Ні, я не помилилася дверима,
Я щось тут, виявляється, роблю.
Свобода - дика, молодість - доступна,
На амбразуру - скромність не пуска...

Чудова річ - капуста сухопутна,
Не набагато гірше, ніж морська.

Я хочу затеряться солнечным зайчиком
В тени заброшенной стены,
И чтобы меня не искали, и чтобы меня не нашли.
Я хочу стать одним из ярких конфетных фантиков,
Что в маленькой вазочке на столе,
И лежать там, как украшение, до первого снега в декабре.
Я хочу раствориться чистой нотой
В любимой мелодии, что так редко крутят по радио,
До конца отдаваться музыке и никогда не хотеть спать.
Я хочу стать пылинкой и мягко опуститься на Твоё плечо,
Так, чтобы Ты не заметил.
А ещё я хочу научиться не говорить лишнего.
Я хочу стать секундной стрелкой,
Чтобы всегда знать, сколько времени мне ещё осталось,
И уметь идти до конца.
Я хочу превратиться в сон,
Который забудется с первым прикосновением утра,
И Ты так и не узнаешь, что всю ночь дышал иллюзией.
Я хочу рассыпаться разноцветными мелками на асфальте,
Которыми Ты будешь рисовать свои трогательные признания,
Не подозревая, что Ты рисуешь моими мечтами.
Я хочу воплотиться голубиными перьями,
Которые порывом ветра разнесёт по крыше,
И они навеки разлетятся по миру мягкими осколками.
Я хочу стать тысячами отражений
В твоём лабиринте бесконечных зеркал,
Которые Ты периодически разбиваешь от злости.
Я хочу стать бликом остро заточенной катаны,
Что всегда составляла гордость твоей коллекции,
И жить у Тебя в комнате до последнего боя.
Я хочу раствориться ароматом твоего утреннего кофе,
Чтобы, проснувшись, Ты вспоминал обо мне,
И наслаждался, не зная, что так крепко держишь в руках меня.
Я хочу стать этой особенной осенью
И шептать Тебе на ухо листьями пожелтевших деревьев.
И я стала бы всем, если бы Ты существовал.

Живу, как птица в клетке ситуации,
Я не имею права выбирать.
Моя судьба в руках моей же нации,
Так разобьёт ли прутья эта рать?
А впрочем, и лететь-то больше некуда,
Диктует мода небо в клеточку опять.
И мои деньги в кошельке у препода,
Хотя всю тему знаю я на «пять».
Оболтусы сейчас совсем не редкостны,
По сути – наша большая подчасть.
Куда ни плюнь – папаши все на Лексусах.
Сынку же – покурить да погулять.
Как мило! Миром правит деградация!
Мораль давно уехала к чертям.
Патриотичной формы прокламации
Подобны «Санта-Барбары» страстям.
Почувствуй силу макаронной фабрики:
В кармане – пусто, а лапши – хоть отбавляй.
Приятный хруст украинской «капусты»
Привычен знающим команду «отмывай!».
Так долго грызлись мы за независимость,
Чтобы теперь вылазить из грязи?
Позвольте, но с таким лихим раскладом
Нам не поможет даже Саркози.
И толку, что в стране умов палата?
Рациональность-то пока не наш конёк.
Всё потому, что умных кроют матом,
Если на сессию деньжат не приберёг.
А все нововведения в систему,
Чтоб с понтом дела лавочку прикрыть?
Всё та же песня на больную тему:
Как выгодней друг друга надурить.
Вот к этому отчаянно, стремительно,
Сквозь жертвы и потери люди шли
По лабиринту путаной истории?
А деградация – тупик, что мы нашли?
Цинично, жутко, даже мрачновато,
И в будущем не высмотреть ни зги –
Таков ход мыслей на моё «сегодня».
А вы над чем ломаете мозги?

Знов дощ мені любов нашіптує,
Торкає шибку мокрими щоками.
Я вкотре промовчу імя твоє,
Що мною не говорене роками.
Я приголублю спогад, серцем заколисаний.
Всміхнусь, хоч ти і не побачиш.
Ось лист, уже роками писаний,
А в ньому- скільки ти для мене значиш.
І я б листа цього відправить рада-
Адресу десь згубила, друже.
Стрілою в серці твоя зрада
І знову боляче.
І гірко.
Дуже.

Я не відьма, коханий, то й що, що волосся руде.
Твого серця не крала, бо маю своє і не гірше.
Ну а з чого ти взяв, що для тебе писалися вірші?
Моя совість? Не знаю... Принаймні не бачу ніде.

Руку й серце? Облиш, господарка із мене ніяка,
А тобі окрім віршів - картоплі, борщу, голубців...
Кажеш, ти не борщу, кажеш, ти тільки пісні хотів?
Навіть мама не проти? І знаки зійшлись зодіаку?

Отакої! Ну що ж... Мушу плани твої поламати.
Я не згідна, пробач. Забирай свої речі і йди.
Не почистив ще зуби? Немає у крані води.
Забирай гарбуза і шуруй-но до себе до хати.

Цей сніг серед весни, як ти, нежданий, в хату.
Які ж тебе вітри до мене принесли?
Безмежний дивосвіт очей твоїх брунатних,
І ці вуста сумні смаку достиглих слив.

Нічого не кажи. Хай Бог тобі пробачить,
Шукати журавлів – чия у тім вина?!
Сніжинка на руці жіночим щастям плаче, -
Ти раптом не налив у чашу їй вина?

Нічого не кажи. Змовчи. Змовчи. Руками...
Руками говори! Всеспалено слова...
Сполохана весна. У небі понад нами
Лапатий сипле сніг. Не віриться. Дива.


19.03.2008 р.

Від просторових нарікань
І зауважень у нікуди
Не відійдеш - тож перестань
Ходить з вертепом поміж люди.
Ніхто не чинить перепон,
Не занижає вищих балів -
Отож облиш свій лексикон
З латинських телесеріалів.
Що - хіть? Маніакальний зиск?
Коли б собі хоч пояснити...
В уяві іншій приверзись -
Мені ж бо є кому наснитись.
Ніхто не чинить перепон,
Щоб ти пробачив і побачив,
Що це вже дійсно - моветон -
Незграбний саморобний мачо

Я хочу прокинутись від твоїх долонь
Вогонь
Усе інше я хочу лишити в ночі
Мовчи
Я хочу любити тебе до світання
Бажання
І не знати, що десь є розлука
Мука
Я люблю наше спільне з тобою ложе
Може
Відчуваю до болю знайомі губи
Згуби
Я тебе не забуду відтоді
Годі

Тихий зимовий вечір
І душа моя без прикрас.
У самотність закутую плечі
І думками лечу до Вас.
Поспішаю згадати осінь,
Що сміялась над нами зливою.
Ваші руки люблю я досі,
Тільки з Вами була я щасливою.
Памятаю як з Вами прощалися
І як довго мене Ви чекали,
Та от тільки згадати не можу
Чи мене Ви тоді кохали...

Чому? Скажiть скорiше люди
За сотнi лiт, як в нас так в сюди
В прямiй залежностi вiд врод
Кохання бiльших перешкод
Знавало, чим було мiцнiше?
Та не про це шепчу тихiше,
Завада є, її вiки
Долать могли неслабаки.
Для цього будували храми
Складали музику i драми,
Усе життя ростили сад,
Рядочок до рядочка в лад
Тулили, творячи сонети,
Складали мрiйливi сюжети,
В безумствi, цiлу нiч без сну
Шукали формулу складну,
Тиранам лютим в чорну днину
Писали сонячну картину.

Заходьте в гості, не проігноруйте,
Згадаймо все, що не згадати гріх,
Забудьмо все, що у хвилини скрути
Жить заважало і збивало з ніг.
Чарівна осінь - пустка кольорова
Розвіє сумнів - правильно чи ні
Сказали певне легковажне слово
Чи то я Вам, чи може, Ви - мені...
І в розпалі непевної розмови
Всі розпачі невиказаних слів
Без сліду згинуть. Світе вечоровий!
Чого ж до ранку ти не досвітив?

Небо на голову впало
Добре не ніччю, зірки бо
Шию напевно зламали б
І тарабанили довго
По стрісі до самого ранку.
Кажуть вони не маленькі
Кожна зі два кілограми,
Напевно, а може і більше
І, звісно, я би не вижив.
А так - лише купа повітря
Розбавлена сонячним світлом
В моїй голові опинилась
І серце наповнилось Раєм -
Можливо то й непогано.

translation:
До осені
О Осінь, плодоносна, та в крові,
Що капає із грона винограду,
Не проминай, явись у всій красі
Під дахом із тобою я присяду,
Співай, а я заграю на сопілці,
А дочки року будуть танцювати!
Співай веселу пісню фруктів і квіток.

Бутон вузенький сонцю показавсь,
Любов'ю його вени налилися;
І раннім цвітом Ранок заквітчавсь,
А щоки Вечора вже відцвілися,
Та Літо пишне хоче доспівати,
Йому перисті хмари одягли вінок.

Вітрів боги, хай пахощів струмок,
Що повен фруктів й Радості, кружляє,
Хай облетить востаннє він садок,
Як опаде, то й Осінь заспіває,
І Троянда скине з усмішкою шати,
Подарувавши нам зів'ялий пелюсток.

original:
To Autumn
O Autumn, laden with fruit, and stained
With the blood of the grape, pass not, but sit
Beneath my shady roof; there thou may’st rest,
And tune thy jolly voice to my fresh pipe,
And all the daughters of the year shall dance!
Sing now the lusty song of fruit and flowers.

‘The narrow bud opens her beauties to
The sun, and love runs in her thrilling veins;
Blossoms hang round the brows of Morning, and
Flourish down the bright cheek of modest Eve,
Till clust’ring Summer breaks forth into singing,
And feather’d clouds strew flowers round her head.

‘The spirits of the air live on the smells
Of fruit; and Joy, with pinions light, roves round
The gardens, or sits singing in the trees.’
Thus sang the jolly Autumn as he sat;
Then rose, girded himself, and o’er the bleak
Hills fled from our sight; but left his golden load.
William Blake

відчим осені відчай
переболить повільно і витончено
закляття висєчено
розплющю очі
і побіліють шрами творчості
хоча мені не впізнати
примари ображеної
без жодної зморшки емоції
майже живе відображення
посивіє колір крові
прикро
і засмаглої шкіри золото
поглине тьма
зло вилито
і у пащі відчую холодно
то виростають ікла
мого оскалу срібло
у тиші мертвого голосу
не пробуди
ніби розпеченим оливом
її ім`я останнє слово
я маю дотерпіти сон свідомо

іду листям осені вулицею
мертві комахи в середині ліхтаря
жовтого світла розсіяна порція
на крила ночі чьорного пір`я
будинки заплакані дощ гратами
вона бажає моєї страти
довго ім`я забуватиме
"радій тіло втратив"
як сон вродливий
з очима темряви
іду прозорий
її запрошувати

Морок б’є крилом у скло віконне,
Підганяє час, як білих коней…
Лунко-дзвінко цокають підківки
Галопують Бурки, скачуть Сивки,
Автострада гриву розвіває;
Змерзла, загортаюсь у слова я…
Світляки - нічна одвічна варта -
Запитали: а чого ти варта,
В чім ота твоя таємна сила?
На стилет перетворився стилос…
Та коли говірка їх бриніла,
Я стояла, як цариця Нілу,
Горда, наче прима із Ла Скала, -
їх на шпильки вміло натикала…

вітер парасолю вириває
віддам нехай кружляє
троянди моєї крові
вірші дострокові
нарешті в очах вичита
"вона саме та"
хто спробує моє серце вбити
і знову забити
прийде сніг мене вдягати білим
час накладає грим пилом
декарують любов новоспечену
у тіло нареченого
буде весілля похорону
розцілуймося у цьому траурі
нашого поодинокого життя
на рушнику сліди подружжя

біль твоя вимога
відчути невагомість
втомлена злість
натомість
розгортається чьорне
двобій на одинці з собою
кровним напоїти зброю
лети нічний вороне
куля всевидяче око
у рані на лівому боці
глибоко
видуши душу з мене
як хочеш вимани
залиш мене видуманим

Любите жизнь – она одна,
Цените жизнь – её не много,
Какая б ни была дорога,
Как ни была бы тяжела.
Идите прямо и не трусьте,
Сбегая от земных проблем,
Ведь жизнь – река, стремящаяся в устье
Большого моря мировых дилемм.
Поймите вы, ценнее нету
Сокровища, что бьётся в вас,
Но кто-то, фыркнув, взял беретту,
И свистом пули пробил час.
Зачем? Зачем? Судьба – не случай.
Судьба – наш выбор непростой.
Не факт: везучий, невезучий,
Но долг ваш – жить любой ценой.
Уйти из жизни очень просто,
Сложнее – жизнь вернуть назад.
Ваш ум похож на ум ребёнка,
Что кинулся за лаской в ад.
Глупцы, столь жаждущие смерти,
Вам даже солнце жжёт глаза!
И вы рыдаете в надежде,
Что лживо промелькнёт коса.
Ничто не мило, всё вам плохо,
Вам только дай погоревать.
А тех, кто жизнь любил всем сердцем,
Собрались в церкви отпевать.
Любите жизнь – она недолга,
Цените каждый миг и час.
Возможно, выжить будет сложно,
Но всё зависит лишь от вас.

Холодно. Тупо. Вяло.
Осени. Больше. Нет.
Осень слишком устала,
Осень молчит в ответ.
Разная-разная осень –
Сказка уходит вдаль.
Холодно. Тупо. Вяло.
Жизни немного жаль.
Разная-разная осень –
Листья под сапогом,
Счастье слегка морозит
Под моросящим дождём.
Белый синдром тумана
Сменит летящий снег –
Тающий слог обмана.
Осени. Больше. Нет.
Так и живём-гадаем:
То ли нас заметёт,
То ли похолодает,
То ли солнце взойдёт.
Так и живу – не знаю:
То ли погоду понять,
То ли исчезнуть к чёрту,
То ли лёд пробивать.

Я радий, що дожив
До сивого волося,
Всякого в житті
побачить довелося.

Бачив заплакані очі,
Материнські холодні сльози.
Із домів я бачив, як везли
Наповнені хлібом вози.

А ми були малі голодні,
Сушили зелений овес,
Під тином помер – ровесник
Сусідський –хлопчина Олесь.

у селі горіли
Ґаздівські двори.
Ґазди увезені
у Сибір були.

Бачив, як бабусю
З хати виганяли,
Маєток її
В колгосп забрали.

Ціле літо у колгоспі
Працювала мати
Мішок жита принесла
Осенію до хати.

У цей чудний святковий вечір,
Що по краплині в нічку збіг,
у звуки втілювались речі-
Зимовий лист. Осінній сніг.
Літали звуки над землею:
Зимовий сміх. Осінній свист.
Зійшли із першою зорею
Гучне мовчання, тиха злість.
У повідомленні нізвідки -
Цей давній лист, цей дивний збіг,
Бажання вирватися з клітки:
Хотіло тіло - дух не міг

Предивне диво - відчуття свободи,
Ламка, хистка субстанція - бажання...
Не через тебе, це ж бо від природи
Зродилася в мені примхлива пані.
Вінець безкарності не приміряй - утримай
Бодай би те, що, слава Богу, маєш,
А то ще справді зрозумієш рими,
Які в мені відверто зневажаєш.
А навкруги - агонія і дикість,
А замість серця - грудочка металу,
А те, що врешті втратило безликість,
Іще обличчям через це не стало.

Надобраніч,
Хвилини-стрілочки.
Тепла ковдра
На тілі білому.
На повіках
Осяйні блискітки.
Тихий сум
Пеленає світ.

Надобраніч,
Думки акрілові.
Недосяжні
Квітневі зірочки.
Несміливі
Надії-крихітки.
І нової весни
Первоцвіт.
18.03.08

(з книги "Ось опудало влади...")

і шахтар і доля
в парі
в чорну кліть
та в чорну нору
стався вибух
в чорній тарі
витягли
обох на гору
почорніла сива мати
все осиротіло
страшно дітям
обіймати
батька чорне тіло
а магнати все біліють
і сорочка біла
ще знагліють та спідліють
при владі дебіла
та ще й падлюки
не заплатять
а батько загинув
як пошити
чорне плаття
зібрати могилу

29.08.06

Рядки віршовані
задобре сховані
на дні шухляд.
Давно не бачили
такої повені -
сто днів підряд.
Святими, грішними
словами втішними
молились всі.
Щоб не здавалися
хати затишними
трава в росі.
Спливали кригами
та й пішки бігали
питать порад.
Та довго марили,
поки оклигали,-
сто днів підряд.
А небо, зоране
плугами-зорями -
химерний злет...
Такою прозою
позбавив розуму
себе поет.

Весну і жінку, жінку і весну
Вважаєм ми життя початком.
Природа прокидається від сну,
І світ весняний - начебто малятко:
Такий же чистий, свіжий, уразливий,
Так само тягнеться до світла і тепла,
І віриться, що буде він щасливий,
І в ньому, мріється, не стане зла.
А за весною - літо кольорове,
За літом - осінь щедра і рясна…
Це правда: у природи дві основи:
Весна і жінка, жінка і весна!
Наллємо в келихи вино чудове
І вип'ємо ці келихи до дна
За те, що у природи дві основи:
Весна і Жінка, Жінка і Весна!

1999

Прийди, благаю, сум мене з'їда!
А ніч просвердлює на тім'ї око...
І в вікна мої потай загляда
Імла густезна білобока...

Прийди, благаю, я вже не засну!
Бо голос стін заглушує Морфея,
Та й ти іще не йди в країну сну,
Сон - небезпечна лотерея

Прийди, благаю, бо мене вже дві!
В думках моїх розмова ще триває
І місяць зачепивсь на дереві,
І слухає, як ніч співає

Прийди...прийди! Благаю, лиш прийди!
То чути кроки, чи то гра уяви?
Я запах твій впізнала...точно ти!
Та, ні: то чуть, як квітнуть мальви...

Осінь в гості до нас завітала,
Усміхнулась і Літу сказала:
- Здрастуй, братику, здрастуй, Літечко!
Які гарні ти виростив квіточки!
Та вже, братику, час поспішати,
І у теплі краї вирушати.
Над полями та над лісами
Ти летітимеш разом з птахами.
Ти летітимеш в теплі краї,
Тож візьми подарунки мої:
Першу осінню квітку,
Що зацвіла ще влітку,
Пожовтілий листочок клена –
Це на згадку тобі про мене.
І пухнасту м’якеньку хмаринку –
Щоб в дорозі спочив хоч хвилинку.
Легкий вітер, що пахне травою,
Візьми, братику, з собою,
Щоб далеко в краю чужому
Не забув ти дороги додому.
Усміхнулось у відповідь Літечко:
- А тобі павутиночки ниточка
І росинок краплиночки чисті –
Будеш, сестро, в сріблястім намисті.
А ще сонячний промінчик –
Це каблучка на мізинчик,
Коли будеш нею гратись –
Буде сонечко сміятись.
А ще ось тобі, рідненька,
Фарба жовта, золотенька.
Одягнеш дерева в золотисті шати -
Будуть тебе, Осінь, золотою звати.