Отак піти у ніч
І все забути.
Сплановану програму боротьби
Спихнути з рук
Чи вигідно продати
На площі біля пам'ятника Федорову

І бути першим
З першодрукарів
І вкравши у Зефіра теплий вітер
Стрибнути з банджо
Чи на пароплані
Катати дівчину з реклами Мері Кей

І загубитись
В лабіринті слів
І рахувати зморшки на обличчі
У жінки,
Що торгує молоком
На площі біля Галицького ринку

І від життя
Чекати нереального
І знати, що засипані нездарами
Клепарівські потоки
Все течуть
У місто мрій підземними каналами

І поламати ключ
Чи загубити
Поїхати у Славське на рок-фест
І не собі, а другові з Майорки
Будинок зняти з видом на село
Щоб вивчив у всіх барвах village travel

І все життя
Розкласти на полиці
Щоб бачити, яким воно було
І щоб його зміг описати Нестор
Ще ненароджений майбутній літописець
Що дивиться крізь неба синє скло.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Ми з’являємось в ньому нізвідки.
Ми проводимо в потязі цьóму життя,
Ми у ньому супутники й свідки.

Не питаючи нас суне потяг крізь час,
Не спиняється він на зупинках.
А крізь нас плине час, він байдужий до нас,
Суне потяг по рейко- хвилинках.

На зупинках своїх ми лишаєм його,
Вилітаючи з вікон, як вітер.
Щось було і до нас, але більшість з того
Час із пам’яті нашої витер.

Суне потяг крізь час з небуття в небуття,
Він, можливо, зупиниться й зникне,
Лиш тоді, коли зникне у ньому життя…
Але поки що світяться вікна.

Хтось панічно боїться в житті
Смерті, болю, старості, відвертого зізнання...
А я, мабуть, найбільше
Боюсь розчарування.
І руки об стіну стовчені до крові,
Переламаний міст. А може і містки
Всередині...
А на руках поламані кістки.
Боюсь піти відверто
З чиїхось ясних снів
Боюсь розчарування,
Боюсь я сірих днів.
Це ж страшно, коли небо
Опуститься на дно
А ще страшніше стане,
Як стане всеодно...
Боюсь розчарування
У комусь, чи в собі
Бо ж небо, не піднявшись
Залишиться на дні.
Залишуся і я з ним
Між хмар, вітрів, думок
Не дасть-бо вітер в небі
Зробити ще раз крок

Ця беззоряна ніч довжиною у розпач розлуки
Накриває твій сон оксамитом нездійснених мрій.
Пелюстками троянд поростають порізані руки
І рубці, ніби докір чи гріх не замолений твій.

Упаду, пропаду і назад повернуся прокляттям
Не тобі, а собі і очей застигає бурштин.
Пазурами безсоння роздерта надія на шмаття
і на шиї прикраса із чорних думок-намистин.

Обіцяй мені рай, або спокій прадавньої тиші,
І збреши, що пішовши туди не запрагну назад,
І душа відлітала у сутінь все вище і вище,
І шукала загублений шлях у божественний сад.

Слізно осінь голосить, бо нас вже з тобою не стало.
У байдужому світі лиш тіні віднині живуть.
І у сивому небі двом душам повітря замало,
А у сивому небі вітри невблаганно гудуть...

Приспів

Я буду знаком небес,
Буду сотнею лез,
Що дощем упаде на долоні.
Ні прийти, ні піти,
Бо довкола хрести
І стікають краплини солоні.

Зима рида осінніми дощами,
У сутінках ховаючи сніги.
Тривожно вітер довгими ночами
Самотнім птахом б'ється у шибки.

Збирає ніч принишкле мокре листя,
Нашіптуючи людям добрі сни,
Їй байдуже, що вітер знову злиться:
Не буде в них подружньої весни.

Колись вона у нього закохалась,
Сподобалися їй його пісні,
Та серцю не накажеш - розпрощалась
І відпустила з Богом навесні.

І жила, в кулачок зібравши серце,
Сльозу гірку ховала від людей
(Тих сліз би назбиралося відерце)
І зовсім не чекала вже вістей...

Гортає ніч неквапно книгу долі,
Оплакує зима її любов.
У серці біль згасає вже поволі:
ЇЇ весна не повернеться знов...

Від співали соловї в кущах,
Для мене вже літо минуло,
Від гомоніла осінь золота,
Майже нічого не було.

Не жалію за минулим читачу,
Життя тече як вода,
За минулим не тужу, не плачу
Старість, не прошено, приходить
Повірте - це біда.

Біда не тому, що молодість минула
Не повернути літа молоді,
А що дальше то буде?
Не байдуже, по правді, мені.

Хотілось у світі прожити
Років хоч до ста
Все обдумати, минуле,
Істина в світі проста.

Що зроблено хорошого
Щоб онукам залишить.
А що ще не зроблено
Хочеться в світі зробить.

В хмільних смерканнях я знайшла тебе.

Сказала це й побачила:мій фотік допоміг. Торозділилисьнебеса.У фокусі-лиш ти.

Коханий мій.Душа у душу йде так важко.

Як довго я чекала.Я наче,кошеня сліпе на роздоріжжі

талан свій роздавала за вкрадені у мене мідяки.

З усіх публічних поцілунків лиш твій корону першості здобув.

Я хочу,щоб ти знав.Я є.

Сурмять ієрихонські труби з глибин гучним призивом,втонути в них не страшно.

Померти мусив би Париж. Від унісону алого сердець. які не знали слова:"Смута".

Краплі дощу ,немов лезо
Залишають на серці шрам.
У душі і сумнів і безладдя,
Почуття стрибають то тут, то там.

Сильна духом чи слабка,
Та енергія несе.
Прагне щось знайти,шукає
Та нема цього ніде

Краплі обпікають твоє тіло.
Дивне відчуття,невже кохання?
Збагнути це чогось не захотіла-
Закреслила можливість на страждання!

По максимуму кайф ,
Й по максимуму біль.
Спочатку потрапляєш в рай,
А потім рани роз"їдає сіль.

Вона-незвична особистість-
По житті не йде,а пролітає.
Та вибирає мінімалістичність,
Хоча бува й ніщо не вибирає.

Катастрофа це чи жах,
Чи глобальне потепління!!
Одним словом крок-це страх,
А стояти-це уміння.

Розчарування у кінці.
Пошматовані почуття.
Дощ лікує рани слізьми.
Але ти вже не любиш життя...

Свет моей души Не Не разбить роптаньем тишины

Лайковой перчаткой выстрелю «адью»

В воздух,зараженный СПИдом.

За стеной растут мельниц крыла

Ты, скажи мне милый:»Что такое стон?»

Я все чаще вижу,как могуч его размах.

Улицы так горьки,как лимон.

Кто –то,где-то,почему,знаю точно

Сотворил ловкую удачу.

Только вот кадык грехов задержал ее на пограничье

неньки –Украины и Москвы.

Все мне видяться лица царские,обедненные кислотой

Все мне хочеться в степь просторную поселить гламур

Иногда так дорого продают кушаки-бубенцы солодовои красы.

Иногда так скоро предают друзья,лиш ты скажешь:»Знаю».

Знать нужен ворам калиновий тин у хатины белой.

Знать везет нас машинист глухой по Европе так же,как хотел б он быть барабанщиком удалым.

И нуриевским прыжком мы хлестнем больно Хартию Січі.Наше "Так !"над Бугингемским возвестит о королевском дне рождении.Мы дамкловым мечем разорвем славу герастратову Чорную как біль.

Реки крови по коленом нам,

Славным детям ариев и ворожей.

Кто вложил свои перста мясника, в раны наши,

Не забудет никогда

Вкуса воли гуляйпольской.

Нежнее нежного :я знаю ты- не ждешь

Я дотянусь к твоим губам,уйдя в последний миг.

А ты не будешь вслед смотреть.

Не станешь мне звонить.

И говорить ненужные слова.

И от чахотки не умрешь.

Не згинешь на войне.

Весь покорежен и согнут вдугу,

в изгибах бедер примостился солнечный восход.

Гляди, как два каноэ превратились в коромысло.

А что же мы? Не знаю и не ведаю.

Спроси у месяца,у звезд,у Солнца,ветра и земли.

Вот только вычертил мальчишка-Боженька ножиком на Луноликом слово :"Нет".

Проклятый пустомеля! Знать,мы его игрушки.Знать плачет он,и мамочку зовет.

А голос мой не мой. Так стала я игрушкой.А раньше пела кольбельные. В часы Матриархата.

И закланный телец дрожал в моих руках. А святые гостили в каждом доме.

Не в силi час назад вернути
Як дрiбну кару за вину
У залiк вiчної спокути
Я повiсть розкажу сумну.
Нащадкам з вiльними руками,
Хто перед поглядом панiв
Не звiдав страху, не скипiв
Й затим не бряцав кайданами.
Страшною розповiдь моя
Для духу нiжного здається
Забутих звичаїв змія
Нiмим прокльоном завжди б'ється.
Хто з нещасливих, скiльки всiх
Оплатить цiну за мiй грiх?

Закрила хмара чистi схили
Прозорих весняних небес,
Дощi як скло повiтря мили
В країнi вiльнiй вiд чудес.
Та от назустрiч дню новому
Вiд сонця свiжi промiнцi,
Як звiстки доброї гiнцi
Долають довгий шлях додому.
Духмяний запах густих трав
Надходить щiльною стiною
Озвуться зойками забав
Цiєю теплою порою
Зелений килим лук, поля
Гаї, болота, вся земля.

В лiсах несходженi стежинки
Орда незлiчена тварин
Цiлодобово без зупинки
Торує в зарослях ожин.
Кидають контури шулiки
На лоно нив рухливу тiнь,
А в безтурботну далечiнь
Несуть спокiйнi води рiки.
Химерний ромб гадючих зграй
Повзе мiж голого камiння
Земля болiт, суцiльний рай
Для тiла нижчого створiння,
Та з їх рядiв збере врожай
Лелек дзьобатих поколiння.

Ye banks and braes o' bonie Doon,
How can ye bloom sae fresh and fair?
How can ye chant, ye little birds,
And I sae weary fu' o' care!
Thou'll break my heart, thou warbling bird,
That wantons thro' the flowering thorn:
Thou minds me o' departed joys,
Departed never to return.

Aft hae I rov'd by Bonie Doon,
To see the rose and woodbine twine:
And ilka bird sang o' its Luve,
And fondly sae did I o' mine;
Wi' lightsome heart I pu'd a rose,
Fu' sweet upon its thorny tree!
And may fause Luver staw my rose,
But ah! he left the thorn wi' me.

Маленький тепленький комочок
Обійме лапою й мурчить.
Розбуде в ранці – їсти просить,
Залізе в шафу посидить.
Рудий, рідненький, як дитина!
Попросить випустить на двір
Стрибне на дерево – картина,
Бо кличе зняти, а наче звір...
Підластиться – налий сметани,
Як хтось сказав: «сама любов».
Де б ми не спали – завжди з нами,
І не відкрутишся... О! Знов знайшов! ))))

  чем, дарлинг, занимаешься - с утра?
  всё, что придумал, то пришло - смотри же сам -
  (колючей проволоки сматывая трал)
  в зрачках (забытых, завтрашних) - тех самых!
  ртуть не застынет каплей сургуча -

и это - радость.

  и, значит, ясно, - время есть ничто
  смотри же глазом поднапухшим, мокрым
  (из мёртвых слов не сотворишь лицо)
  что там тебе на ухо шепчут мойры? -
  что самолётик переломан штормом?

и это - тоже.

  и это точность. вид в открывшийся абсурд.
  тебе по нраву - падаль или гниль? -
  (в зрачках твоих теперь не страх, - скорей, испуг)
  - из этих форм не возвести/шь  фундамент.
  твоим рукам нет права даже к глине.

не то, что к камню.

одна надія – президент
хоч має він мету не нашу
бери намет і кулемет –
і на майдан – варити кашу
яку ти звариш – поїси
якщо не з’їсть
тебе сильніший
він теж голодний
сучий син
та ще й у депутатській ніші
регіонали
литвини
нашісти
єврекомуняки
ніхто не визнає вини
та й депутати з них ніякі
але з’їдять
смачний презент
чекай коли спасибі скажуть
одна надія – президент
хоч має він мету не нашу

4.04.07

Ніка, вірю, переможе!
Очі, ой! Дівочі...
Вірші чує - голос божий,
І римує ночі,
Крихти-зірки, кроки-ріки,
Озеро-зеро...
Вірші пише - людям ліки,
Ангела пером!

Моститься міст під шлях,
місто - одної масті.
Дощ - наче в небо цвях
вбитий - нема як впасти.

Осінь - з осини кіл,
з хмар - відьом колотнеча.
Крейдою - безліч кіл,
гнуті під небо плечі.

Жаль, як ужалить жаль,
вакуум в серці чулім -
вибився з ритму чвал,
холод співає "люлі".

Ніч - наче втечі слід,
зоряна завірюха.
Слід у тумані зблід,
тиші набрали вуха.

Голос - жевріння тіл,
зв`язані звуки туго.
Степ - застелити стіл,
пам`ять - дорогу другу.

Світло - вертає мить,
щастя - прийти до тями.
Місто - мене приспить,
ночі присипле яму.

1 Червня 2008

Заходжу до ПМу ради гри та ржачки -
не ради рейтінгу, не ради лаврів слави.
Читаю - все воно якось біжить від срачки,
навіршомазили, мов тістечка - до кави.

Навипендровано, нализано у дупах,
напихано пихатістю і римо-дрочем.
Штамп ґеніальності на вірше-трупах
не клеїся - хоч розумом, хоч скотчем.

То "синього кота" - вже місяць, як поносить,
то Нахи зачинают трахать патрійотів,
то Їжачки все щось викопуют та косять
і всі розумні, наче кулі на підльоті.

Така то все нудота - ті пегасні клячі,
ті глупі вибрики від сивої кобили.
Піду я краще з кумом добре побанячу,
бо вже з Сірком сміятисі не маєм сили.

4 Червня 2008

Нью-Йорк

Нью-йоркери
Цей плід майстерних рук велике діло -
Усі гризуть, а ябко не змаліло!

Нью-йоркери *
Я і мій гаманець, ми - творець і митець,
ми - бомонд, що мов куля летить навпростець.

Львів

Львів’яни
Так небагато справжніх їх, але місцями
помітні світлі лиця - то львів’яни.

Львів’яни *
Пихаті хробачки,
уже гробниця міста -
біліша за кістки -
темніша чорних снів.
І ви їсте себе,
І хвиля урочиста,
коли усіх з’їсте,
у славі дня прийде.

Київ

Кияни *
Там де цвіли каштани,
колись жили кияни,
а нині – поторочі,
з нутром чорнішим ночі.

Париж

Парижани *
Куди не глянь: історія – про спраглі лона,
і про мужів, що зникли за Наполеона.

Москва

Де біле – перший сніг і після бані сраки,
за грубі бакси "білокам’яне" знайдуть писаки.


........................................................

“Прости, мій Боже, за ті жертви люду,
що вдіяв, зупинитися не міг!..
Дітей, жінок, мужів їх не забуду,
Як їх вбивав...Тяжкий нестерпно гріх...
Тепер прошу я за вину спокути:
Обличчя їхні бачу уві сні...
І не дає гріх горе те забути,
Всі жахи, пережиті на війні.”

Безжальний вбивця? Найманець той – кіллер?
Ну, як назвати правильно його?
Приносив смерть, і це не модний триллер,
Вбивав – не знав за що й кого.

Наказ приймав і віддано корився,
Душі не може спокій віднайти,
Бо в очі, що благали не дивився, -
Від привидів нелегко утекти.

Не спить свідомість, стриматись несила,
Кричить щоночі вороном в імлі:
“І як земля туди мене носила?
Вік доживаю в муках день при дні.”

Люлі-люлі, донечко,
мружтесь, оченята.
Спить у морі сонечко,
в нірці — мишенята.
Нічка у віконечко
дивиться любенько.
Люлі-люлі, донечко,
спи, моя маленька.
Люлі-люлі, ластівко,
пташко-щебетушко.
Хай шепоче казкою
сон тобі на вушко.
Маминою ласкою
вкриєшся тепленько.
Люлі-люлі, ластівко,
спи, моє серденько.
Люлі-люлі, донечко,
все лихе минеться…
Хай до тебе долечка
все життя сміється!
Зійде рано сонечко,
встанеш, веселенька.
Люлі-люлі, донечко,
спи, моя маленька.

Омана світла спала із очей –
Нічого не лишилось від кохання...
Лиш, часом, в грудях, щось, однак, пече,
Коли на землю котиться смеркання...

А хід думок все сплутаний такий –
Я заблукала серед них... О, Боже!..
Здається, що кохала я віки, -
А без любові серце жить не може.

Душа на волю веться не дарма...
Вона вже вільна, наче вітер в полі.
Ніщо душі святої не трима -
Тож хай співа - лікується від болю...

І начебто було усе:
і пристрасть, й біль розчарування,
і ми вважали що – кохання...
був страх, і «погляд в душу»,
Було зізнання... і любов!
Схід сонця був, і місяць, зорі.
Й мовчання – краще сотні слів!
Ми разом були і на волі,
А день поволі сутенів.
Щоб озирнутись сил немає
Я пам’ятаю тільки шмат життя
Коли планета умирає
Лише для мене... Каяття?
Воно застрягло в горлі-пеклі
Його не крикну, й не проси
Лише для себе, у конверті,
На згадку залишу ці дні...

Знову постарішав
Ще на кілька спогадів
Для онуків

Ще вчора разом у футбол ми грали,
В кущах курили на прищепці цигарки...
Ми "мріяли", а не безглуздо "знали"...
І світ міняли з легкої руки.

А потім, ми хотіли "з бруду в дамки",
Пожежі вибухали у серцях,
Змінився світ у принципові рамки,
У присмак революції, у страх...

На жаль, сьогодні всі уже дорослі.
Забули і про мрії, і про гру.
Стежини простоти, травою вже порослі,
Нам радість замінили на журбу.

Забуло серце вiсть прихильну
Задачу розв'язати тильну -
Дорожчу цiну треба дать,
Щоб з серця власного прогнать
Красу жiночу, ситну вроду,
Яка i в спеку i в негоду
В душi одна, в очах одна
Завжди вона i все вона.
В горiлки вартiсть невелика
Любов з уяви чоловiка
Вона не витравить тихцем,
Та й я з нестертим олiвцем
Уже лишився б без роботи,
Ну нi, дружок, твої турботи
Тобi так просто не звести
До склянки, слiз i самоти.
Гнiтючiсть духу в гнiтi тiла,
Щоб думка вбогiстю не скнiла
Микола заходiв комплект
Намiтив зразу. Вiв конспект
Чи то щоденник вчинкiв власних,
В обiйми хвиль озер прекрасних
В росистi ранки й вечори
Ввiрявся з шумом, кольори
Нудьги, журби в їх пiнi бiлiй
Змивав, сприяв витiвцi вмiлiй
Сусiдських, славних хлопчакiв,
Коли тих крейдою плюсiв
Вставляли пальцi нетримтячi
Мiж iмена свої й дiвчачi.
Робота - другий доктор-час
Страждання зменшує запас
I мiж людей, в людському вирi
Гiркого шкодування гирi
Вiдчутно втрачують вагу.
Як пристрасть вiрного слугу
Закличе в розум божевiлля
Вiд бунтiвливого свавiлля
Пiднятих вiдчаєм iдей
Йому як древнiй Прометей
Рядок чужих трудiв рятунок
Приносив мов живильний трунок.
Бадьорив тiло жвавий склад:
"Любов - зелений виноград,
Його ти не зiрвав навмисне,
Хоч вiн над головою висне
Родзинки кислi, смакоти
З їх соком не вiдчуєш ти".
Йому б на мiсце iдеала
Промiнчик iншого кристала
Крiзь призму часу пропустить,
Забуть минуле, захистить
Майбутнє новим силуетом
I перед звабливим портретом
Радiти сонцю в тьмi ночей,
Що сяє з люблячих очей.
Кого манила врода жiнки,
Той розум свiй на мудрi вчинки
Навряд коли застосував.
В тi днi мiй Коля прочитав
Постiйний в пошуках розради
Десяткiв з два книжок, розсади
Думок достойних авторiв
I мiж обгорнутих томiв
Листки паперу пожовтiлi
Мiсцями порванi, в чорнилi
Дiстав, здивований проте.
Столiття лаврами пусте
Дихнуло згiрклим ароматом,
Там лист, вiдiсланий солдатом,
У рiк п'ятнадцятий, з вiйни,
Банкнота царської казни,
Вiд влади зниклої остаток,
З червоним кольором печаток
Чотири польськi паспорти
Й газетних вирiзок пласти,
Докупи збитi, неприм'ятi,
Пасочком щiльно перетятi.
Все переглянув, все вiдклав,
До рук останнiй стосик взяв
Нерiвних почерком записок,
Вiн довго iз дужок i рисок
Збирав склади, з складiв слова,
Яснiла в Колi голова
Вiд слiв старої таємницi,
Яка мiж книжок на полицi
Була невидна всiй рiднi,
Хоч пролежала довгi днi.
Кiнцем минулого столiття,
Ним датувалось розмаїття
Росiйських, польських й наших слiв,
Спочатку сам я не хотiв
В подiбну вiрить випадковiсть,
Пiзнiше напiвстерту повiсть
Реальним втомлений життям
Читав з заразним почуттям
Любовi до краси i вроди:
Частинку власної свободи
У нiй прапрадiд приховав.
Про кров насичених забав,
Про лють, зневагу, страшнi стони,
Про грiх, кайдани, перепони
З свого життя, чи з вуст чужих
На склонi лiт, пiзнавши лих,
Вiн написав. Не знаю, й нинi
Їх страшно прочитать дитинi.
Та в літо це мiй органiзм
Бажає скритий романтизм
На волю випустити з тiла
I я, тиняючись без дiла
Пiд сонцем й тінню, як в раю
На суд ваш скромно вiддаю
Переказ стислий документа,
Маловiдомого фрагмента
З iсторiй нашої землi
Яких не знали ми малi.

Не рятують ні кіно, ні книжка.
І чого тобі тепер не спиться?
Сон-трава у вазі коло ліжка.
Скачуть мрії, мов баскі лошиці,
Гривою лоскочучи лице.

Одягаєш платтячко із ситцю
У дрібний горошок, ех, кобітко!
У палкі сімнадцять всім не спиться!
Кинувши у щастя суму дрібку,
мрієте в дуеті з олівцем...

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

На задвірках цивілізації
Значно менше тепер людоїдства,
Зате більше гризуться-кусаються,
Тобто, в цілому, всі гуманісти.

Усіх ідолів спалено й капища,
На їх місці збудовано храми.
І дарма, що, ймовірно, на згарищах,
Та зате там усі християни.

Із задвірків цивілізації
Про культурні звитяги йдуть звістки:
Досконалими є дикі танці,
Президент вивчає англійську.

Із задвірків цивілізації,
По усьому світу мандрують,
Забезпечуючи інтеграцію
Прибиральниці і штукатури.

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

Тоді я тільки бавився в поета,
а ви були у класиках, коли
до мене раптом просто із портрета
ви підійшли і руку подали.
І як же так? - ще вчора педагоги
мені за вас могли вліпити "два",
а тут - людина: очі, руки, ноги
і найпростіші всміхнені слова.
І як же так? - у мене пальцем тиче
за вірш бунтарський кандидат наук,
а тут лице таке невойовниче,
що вчить добра без вимог і принук.
тоді був час надіями багатий,
та вже Хрущов на п’єдестал поліз.
І вже йому набридло одягати
у людяне лице соціалізм.
Ще не свистіли кулі, лиш нагайки,
і знов із храмів пропадав Христос,
і знов почав закручувати гайки
невидимий і всюдисущий Хтось.
Коли ж померли Рильський і Тичина -
обранці Бога, загнані в раби,
зостались ми за Вашими плечима
перед вітрами дикої доби.
І далі б ВІам прапороносцем бути,
у славі йти, не бачити потвор,
а ви бездомним душам повернути
надумали вкраїнський наш Собор.
Ви добре знали, що неправда мстива,
та Ваш Собор - він був уже і наш.
Тому даремне силп нечестива
збиралася на звичний свій шабаш.
Даремне тюрми роззявляли двері.
Людська подоба злізла із потвор.
Хитнулась найоблудніша з імперій.
Але - заклавши міну під Собор.
Ще вчора ми за вашими плечима
були несхитні на вітрах доби.
спочили Ви. та чи душа спочила,
коли народ дуріє від злоби?
Вже й ми в літах. І нас вітри прошили.
Не схитнемося... А вітри гудуть.
Ви Україні душу залишили.
Хай так і буде. Небеса пождуть.
Упасти б нам сьогодні на коліна
і влити голос у небесний хор,
але кипить, клекоче Україна.
І ми ще злі. Та прийдемо в Собор.
1995

Згорнути ненависть в надмінний егоїзм,
Весь біль кудись у глиб зарити,
А потім сумом отруїти організм,
Кілок собі у серце засадити.

Відкласти десь подалі почуття.
Закрити у коморі світлий спогад.
Огородитися стіною від життя...
Сховати у руках від сонця погляд.

Забути вальси кольорових фарб,
Закинути альбоми мрій пилитись,
Втекти, лишивши весь здобутий скарб.
Щоб хоч би раз при цьому русі зупинитись...

Хоч не на довго, на найменшу мить
Цей хаос божевілля залишити.
Почути те, як тиша задзвенить.
І в цій симфонії нарешті відпочити.

Ганні Осадко

Залиш на небі блиск агата,
Не всі подолано пороги,
Хіба я так прошу багато? –
Дороги, Господи, дороги!

Опустить Місяць білі роги
У став, де ніжиться латаття,
Коли не вистачить дороги –
Багаття, Господи, багаття!

Вогонь ще вугликом жевріє,
Малює смужки кольорові,
Коли й багаття не зігріє –
Любові, Господи, любові!…

змішались як фарби світи
і небо плаче громовите
і я одягнута у вітер
тікаю з причалу
в кімнаті розсиплю піски
мій пензель розмиту
оближе палітру
і човен печалі
у рамки я наче в тіски
поміщу над ліжком
а потім розітру
і чайки кричали
невдалі і хибні мазки
і я винувато
ковтала повітря
старіли й минали
полотна й життя сторінки
а хмари як вата
пронизані світлом
до мене припали
щоб трохи відпити туги
а потім у квітах
вродитися літом
я все відчувала
з полону чекання й жаги
дощами омита
закоханим тілом
за це проростала

Якось пішов з друзями в ліс
По ягоди і гриби,
Друзі пішли в одну сторону
А я, як завжди не туди.

Ішов ярами, та долинами
Вийшов на горбок.
Відкрився перед мною
Зовсім другий лісок.

Невеликі там дуби,
І багато там кущів
А над ними зграй комахів
Дуже схожі на хрущів.

Повернувся звідки прийшов,
Але стежини не знайшов
І на вмання я пішов.

Блукав не знаю скільки
Аж стемніло, заховався під ялицю
Надомною хмари чорні,
А тут чорт послав лисицю.

Поглянули на мене
Її сірі очиці,
Підняв палку,
Вдарив їй по пиці.

Замахала хвостом
Затряслися кущі,
Я побіг за нею
Чуть не зламав хрящі!

Бігав по кущам
Не знаючи тями
І залетів у низ
До якоїсь ями.

Карабкаюсь у вверх,
Щось тягне за ноги.
І думаю як вибратись
Дійти до дороги.

Я на верх, а то униз
Порвало штанину
Все таке вийшов з ями
У добру годину

Навколо світло, сонце гріє.
Де поділись чорні хмари?
На поляні чи то люди,
А чи звірі
Може це мої примари?

Протер очі, стрепехнувся
Сів на пеньок оглянувся.

На поляні стоїть хата
тином огорожена
Не велика і не багата.

Посидів на пеньку
І рушив до хатини,
Щоб запитати де я
В якоїсь людини.

В хаті світло,
І співають там пісні
Чи це дійсно, чи це мара
Може все це є усні.

Зайшов у хатину
Там співають люди,
А між ними рогаті
То здається юди.

П'ють горілку за столом-
Там чоловік із сміхом,
Топірцем оперезаний,
підперається міхом.

Зайшов у хатину
Пройшов поміж них
Гамір і спів
Зразу чогось зтих.

Усі зразу піднялись
Піднесли горілки
одягнуті в лопухи
Танцювали дівки.

пити з ними не хотілось
Затряслись ноги із з страху
Щось- то гукнуло, загриміло,
Якийсь чорт впав з даху.

Розвалилася хатина
Кудись поділись люди.
Я стояв і дивився,
А що то далі буде.

Почулися голоси
То мене гукають
Значить, ще живий
І мене шукають.

Розказав як я упав до ями,
Посміялись надомною:
- ти ж лежав без тями

Обличчя у крові
На голові ґуля
Не велика,не мала
Майже, як цебуля

Як все було
І досі не знаю,
Чи то правда, а чині
Я не пам'ятаю.

Мы ждём, когда придёт весна
и всё проснётся ото сна.
А как весна к нам в дом войдёт -
народ тепла и лета ждёт.

Когда лето жар приносит,
то душа водицы просит -
в ожидании прохлады
люди осени уж рады.

Осень зачастит дождями -
снова ожиданье с нами:
хотим мы снега белизны,
чтоб после снова ждать весны.

Немов шуліка,
вп'ялась нігтями в спину.
І я вже кінчив...

у часової прірви два лиця
бо недаремно сказано – об-личчя
вони оби-два нам з тобою личать
хоч на мені іще личина ця
тутешня – тіло body оболонка
кістки під шкірою і м’язи й жир
і де ти душе? поміж типажів
піди його шукай – отам де тонко…

…и, увлажняя солью раны
через прозрачные одежды,
так бестолково толерантно
и бесконечно безнадежно,
так правильно в какой-то мере
бросал ты, словно в землю, эти
слова, невинные, как звери,
и беспощадные, как дети…

Віртуальний розлом –
наче батьківський дім покидаєш.
Постаріти в колисці
навпроти жіночих ікон...
І самітником стати:
що думаєш, зрубаний гаю?
Хто сьогодні подбає
про твій великодній вогонь?
У кишені одній
наїжачились віями трави,
в другій – родить пшениця.
І ладу нема поміж них.
І самітником стати,
допоки ще зір нелукавий,
віртуальним розломом назвавши
уроджений гріх.
Нині всі машинерії часу -
як витвір із пилу.
Прокуратор чекає,
а челядь гукає весни.
А пшениця в кишені запахла
христовим тілом.
Віртуальний розлом.
А шукаєм
у проймі стіни...

Казали ще греки, бо мудрі нівроку:
«Як хочеш народ підкорити чужий —
лиши його мови. Всього сорок років
мовчати він буде — й довіку вже твій».

Давно проминули ці речені строки.
Вже жити не можем ніде, як в тюрмі...
Та ґени повстали й завдали мороки
й мені, й нині сущим в моїй стороні.

Жахливі, страшні, покалічені ґени —
Пекельним Батиєм... Польщею затим...
північним «братєльніком»... «батьком» скаженим...
Нарешті — Чорнобиль... А був же ще й Крим!..

Брати мої й сестри, батьківського слова
тримайтесь, як в битві утримують фронт!
Бо доки бринить у світах наша мова,
не зникне народу мого ґенофонд.

-Товариші, панове, господа,
На вибори іти пора,
Ми ролики вже крутимо,
Про те, як нам живеться,
Як Вас ми любимо.
Прийдіть, проголосуйте,
За нас і тільки нас,
А ми тоді для Вас,
Пенсії добавимо,
Зарплати і субсидії,
На масло, молоко,
Дотації введемо,
І м*ясо завеземо.

-Чого трясешся бабко,
Немов осина на вітру.

-Одержала п*ять гривень,
До пенсії своєї,
Від щастя затрусило,
Мівіни пачок п*ять купила,
Банкет собі зроблю.

-Чого, стара, так опустилась?

-Синочку, та я дітей учила,
Щоб чесні, справедливі були,
Вони, про все й забули,
Тепер ми " чесні та старі",
Порпаємося в багні.
Нам трішки ще прожити,
На життя Ваше подивитись,
І порадіти чи погорювати,
Бо навіть я, учителька,
Не знаю, що сказати,
А наші,нові, ці пани,
Показують свої,
Хороми та прийоми,
Їдять ікру,
Французьким запивають,
Делікатеси в писок,
Поспішно запихають,
І коньяком їх заливають.

Розумні личка роблять,
Ведуть свої розмови,
Про те де взяти мільйони,
Кого надути, кого провести,
І як свій бізнес " чесно" вести,
Про нас промовили словечко,
Що може, ще дадуть на молоко.
Спасибі Вам низенько.
Мівіни на неділю хватить,
А за квартиру заплатити-
То вже нічим.
Але я чесно,як на духу скажу,
Пляшки збираю і здаю,
Хоча, там конкуренція страшна.
Коли добавите на літр молока,
Проголосую,
Голос свій віддам.
Бачиш, хоч стара,
А поміч буде, то ще й яка.

-Не бійся бабко, проживеш.
Мівіну з молоком ковтати будеш.
Проголосуй за нас,
І все в ажурі буде,
У Вас і в нас.

Весiлля змовкло. За два днi
Шалаш порожнiй всiй рiднi
Прийшлось на дрова розбивати,
А через сiм батькiвськi хати
Подружжя лишить молоде,
Так скоро Вiктору гряде
Наказ суворий в полк прибути.
В години радостi чи скрути
З ним жiнка разом з дня вiнця -
Закон найвищого творця.
Iлюзiй сплющенi кристали
В короткi часом iнтервали
В горнi роздутих ними ж мук
Iскрою сиплють, дикий звук,
Подiбний грому на просторi
Серця, для чар згубних прозорi
Тривожить, нiжнi почуття
Плюндрує в них без вороття.
Яким задушливим суцвiттям,
Яким барвистим розмаїттям
Полонить тiло винний дух!
Примарний жаль i бiль ущух:
Микола скошував увагу
На закорковану ватагу
Пляшок пузатих, вiн хотiв,
Щоб хор розбуджених чортiв
Його i слухав й щохвилинно
Iз ним обурювавсь невпинно.
Зрадiлi бiси з всiх пляшок
Зливали спритно в келишок
Напої хмiльнi, їх потуги
Занадто ревнi для навкруги
Дали зворотнiй результат -
Ряди наклейок зайвих втрат
Зазнали швидко i свiдому
Переборовши п'яну втому
Микола скляний арсенал
Прибрав рiшуче й тим похвал
Достойний всяких. Згодьтесь друзi,
Собi у зло, на смiх окрузi
Любов нещасну в чашi вин
Топити довго без причин.
Для тих хто змалку по закону
Наклав на голову корону
Як ядра смачної лiщини,
Так з створок зчеплених перлини
Ударом легким молотка
Дiстати праця неважка.
Хто тяг молюска з глибини
Не скаже справжньої цiни
У цьому вкладеного змiсту,
Коли красунi серця чисту
Холодну, як сiчневий снiг
Складе перлину бiля нiг.

їх було восьмеро
вісім крикливих дітей
кожен мав власні амбіції
свій краєвид з кімнати
їх єднало прізвище
і пісні ДДТ
в маминім серці тіснилися
наче зерна в гранаті

що їм до того що в Африці й досі голод
і чому куди перенесли столицю країни Оз
узявшись за руки водять сакральне коло
довкола дитинства ініціація апофеоз

що їм до того що пишуть брешуть в газетах
що там віщує Касандра і хто там кого чим убив
вони ж бо діти їх досі вабить розетка
і зірка що оком прилипла з іншого боку труби

в тиждень пісний щосили біжать до фаст-фуду
немає на це ні ліків ані дорогих панацей
хтось грається Барбі а хтось лялькою Вуду
і що ти Господи скажеш на це?

Всі годинники б’ють на сполох –
Жертва!
За призначенням: катувати
І зжерти.

Всі твердині дарують міць
Сильним.
За приреченням: жертва має бути
Безсила.

За означенням: серцевина у неї
Мертва.
І тому вона вже не зірка,
А жертва.

Вірш для дітей занадто довгий, але я писала його, уявляючи книжку – розмальовку для дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку.

Ось і Літечко прийшло,
Різні барви принесло.
Стало Літо малювати,
Стало землю прикрашати.
Взяло фарбу золоту,
Потяглось у висоту,
Аж до сонечка дістало,
Промінців домалювало.
А блакитним Літу треба
Підфарбовувати небо.
Поки небо фарбувало,
Трохи фарби в річку впало -
Посинішала водичка,
І гарніша стала річка.
Сонце посміхається,
Промінцями грається.
Вишні сонечку радіють
Та ростуть і червоніють.
Гарно всюди, квітнуть квіти
І стають засмаглі діти.
Повно клопоту в птахів -
Доглядають малюків.
Підростають пташенята -
Треба добре годувати.
І усі звірині мами
Мають клопіт з малюками:
Їх годують, доглядають,
Усьому, що слід, навчають.
Пуголовок лап не мав,
Він батьків своїх не знав.
Плавав, лапки відростив,
Потім хвостик загубив,
Його вигляд геть змінився –
В жабку він перетворився.
Чекає жабка комара –
Жабці снідати пора.
Он на крилах барви грають -
То метелики літають.
Вони п'ють з квіток нектар -
Для метеликів це дар.
А от їх сини і дочки
Увесь час гризуть листочки,
Бо ті діточки маленькі –
Це гусениці товстенькі.
А Літо працює, клопоче,
Спинитись нітрохи не хоче,
Бо врожай, це кожен знає,
Без турботи не буває.
Літо довго працювало –
Поки Осінь не настала.

-----Думки-ординці мозком-степом
-----Ю.Буберов

Думки-ординці мозком-степом...
Ти наодинці із чар-зіллям...
Із Кліо та Аменхотепом
Ви упиваєтесь дозвіллям.
Поганці-нерви б"ють на сполох,
Душа-дурепа рветься з тіла...
Скидайте геть усе зі столу -
Я танцювати захотіла.
Облуднику! Бажав стриптизу?
Тримай же - ось, а ще - добавку:
Мішок образ, брехні валізу,
А в слід - держак від томагавку.

Все перенесли предки у чужій неволі,
Господи допоможе перейти тепер
До незалежності , до своїй волі.

Не допусти повторити
Помилки Богдана,
Щоб під п'ятою не опинитись,
Кремлівського хана.

Щоб шляхтичі не топтались
Нашими ланами,
І щоб спину ми не гнули
Перед шляхтичами.

Борців за свободу
У царство прийми,
Нашу не залежність.
Боже благослови.

збережи нам боже
нашу не залежність
і зітре між владою
їхню протилежність.

Псується безповітряна погода –
дощем метеоритним – до межі:
я кидаю метал місяцеходу
у рухів карколомних віражі.

І промені, і брили, й порошинки,
ґрунтовно з ґрунтом створюють заміс,
де перетворено думки на вчинки.
Думки – мої, а вчинки от – коліс.

І поділ цей страшезну має силу:
фіксуючи довкілля в стилі „ню”,
чи я перетворюсь на вибух пилу,
чи стану чистим спалахом вогню?

Ні, рано ще!.. На базі є півлітри,
в каюті фото доньки на стіні
і всесвіт мій - звичайна брила світлу,
потрощена об чорний ґрунт пітьми.

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

З яким пригнiченим докором
Образа i холодний сором
По серцю Колi розiйшлись,
Чи так спотворював колись
Вуста Отелло смiх злорадний,
Коли вiд гнiву простiр чадний
По кровi в душу проникав?
А вiн обманутий чекав.
Чекав, притворно збайдужiлий,
Вiд болю погляд спорожнiлий
Нi жаль, нi краплi спiвчуття
Не мiг знайти в виру життя.
I ще, мiсцевi вiртуози
Веселу пiсню про мiмози,
Оранжерейний примiтив,
Змiнили на сумний мотив.

З тоненьких щеп охайний сад
Ростив я впевнений в словах
Легенд фамiльних i балад
Про мрiї чистi на гiлках.
У яблунь - присмак доброти,
Талант i хист у чорних слив,
А у черешнi красоти
Й кохання першого налив.

Як темний снiг зiйде струмком
Торкне тепло дерев тайком,
Пiд спiви птахiв голоснi
Цвiтуть в них мрiї навеснi
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Пiвденний вiтер з шумом гроз
Мою увагу розчинив
За садом в спеку i в мороз
Глядiть я другу доручив.
Мiй вiрний друг узяв ключi,
В долонях мрiю погойдав,
У душнiй тьмi якось вночi
Черешню нiжну поламав.
Смiються роси, як живi,
Намистом котяться в травi,
Плоди всiх мрiй в моїм саду
Пiд сонцем стигнуть на виду
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Iз року в рiк я кожний раз
Як жовтий лист заб'ється в скло
Вiд кривди вiльний i образ
Берусь за звичне ремесло.
Рву з гiлок золотi труди,
Даремно мрiї не звелись,
А не забуду про плоди
Черешнi ранньої колись.
Холоднi фарби восени
Милiш зеленої весни
Черешнi ягоди смачнi
Стають солодкими лиш в снi
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Таланти видали немалi
Свати любовi, щоб прив'ялi
Слова акордом оживить.
Хоч текст тягучий ще бринить
Окремим складом вкруг естради,
Романси, вальси i балади
Микола шле пiд три чорти,
Пояснень вчинку вiднайти
В чужому розумi не сила,
А власний ревнощiв вiтрила
Назустрiч новим помилкам,
Як жертву чорним павукам
Женуть, жене сама любов,
Образа з гнiвом труять кров,
Свiт криє сiтчаста полуда,
Руки виразна амплiтуда
Червоним сполохом щоку
Наташi в ягоду гiрку
Пофарбувала твердим рухом.
Нiхто, на щастя, хмiльним слухом
Вловити ляпас не зумiв,
Один Iван пiдйомом брiв
Секундне видав здивування,
Та дружки старшої зiтхання
Перетворилось в зойк легкий
В зойк швидкоплинний, нетривкий

(Частина третя)

До обіду у неділю
Готувались, як могли:
В річці риби наловили,
М'яса, сала натягли.

Дзбан ведмідь приніс у хустці:
“Власним медом пригощу!”
А кабан накрав капусти
І картоплі для борщу.

“Ох, — зітхнув ведмідь. — Нарешті!
Я б за рік це все не зжер!”
Вовк йому: “Та з'їв би, лежню!..
То сховаймося тепер!”

А ведмідь: “Мене з-за столу
Ще ніхто не виганяв!
Що руда тобі молола?
Може, все це і брехня?

Набрехала, от побачиш,
Бо лисиця ж хитра — страх!”
“Про всяк випадок, одначе,
Заховаємось в кущах!”

“Щоб Ведмідь — в кущі? Нізащо!
Хай-но прийде він сюди!..
Краще… ти мене, ледащо,
На гілляку підсади!”

Тож на дерево залізти
Вовк ведмедю допоміг,
А кабан — в торішнє листя
Закопавсь неподалік.

Ось, нарешті, і Рудася
Йде під ручку із котом.
“Ма-а-а-у!” — кіт, уздрівши м'ясо,
В захваті махнув хвостом.

Вовк в кущах: “Йому все мало?
От, — міркує, — вражий син!
Тут сім фунтів тільки сала,
Він не з'їсть же все один?!

Ич, малий, а скільки пихи!
Теж мені — почесний гість…”
Та в цю мить комар, на лихо,
Кабана вкусив за хвіст.

Хоч сидів той тихо досі,
Та боявся і дихнуть,
Тут, утриматись не в змозі,
Він хвостом тихенько — круть!

Кіт умить весь підібрався —
Очі блиснули вогнем
Так, що кожен би злякався —
Та на шерех як стрибне!..

В кабана — душа у п'яти:
“Зараз з'їсть мене! Пропав!”
Підхопивсь — і ну тікати,
Ледь кота не розтоптав!

І в кота — у п'яти серце:
Геть від жаху очманів —
І на дерево подерся,
Де вгорі ведмідь сидів.

Похолов ведмідь від страху,
Вище, крекчучи, поліз;
На тонку заліз гілляку,
Та як зірветься униз —

ГУП!
А там якраз, на горе,
Бідний вовк в кущах заліг…
Ледь підвівся вовк — і дьору!
Так біжить — не чує ніг!

А за ним ведмідь несеться —
Мчить щодуху і реве:
“Ох, за мною він женеться!
Ой, рятуйте — розірве!..”

…Зупинилися нарешті,
Та й попадали під дуб.
Ледве дихають сердешні,
Лиш очима — луп та луп.

“Ну й пан Коцький у лисиці! —
Врешті Вовк пробурмотів. —
Хоч маленький, а дивіться —
Ледь усіх нас не поїв!..”


***
…Цю нехитру оповідку
Від бабусі чув колись.
Тож шануйся — і не смикай
Пана Коцького за хвіст!