Не рятують ні кіно, ні книжка.
І чого тобі тепер не спиться?
Сон-трава у вазі коло ліжка.
Скачуть мрії, мов баскі лошиці,
Гривою лоскочучи лице.

Одягаєш платтячко із ситцю
У дрібний горошок, ех, кобітко!
У палкі сімнадцять всім не спиться!
Кинувши у щастя суму дрібку,
мрієте в дуеті з олівцем...

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

На задвірках цивілізації
Значно менше тепер людоїдства,
Зате більше гризуться-кусаються,
Тобто, в цілому, всі гуманісти.

Усіх ідолів спалено й капища,
На їх місці збудовано храми.
І дарма, що, ймовірно, на згарищах,
Та зате там усі християни.

Із задвірків цивілізації
Про культурні звитяги йдуть звістки:
Досконалими є дикі танці,
Президент вивчає англійську.

Із задвірків цивілізації,
По усьому світу мандрують,
Забезпечуючи інтеграцію
Прибиральниці і штукатури.

На задвірках цивілізації,
Там де жив Миклухо-Маклай,
Зовсім інша тепер ситуація,
Кого хочеш про це спитай.

Тоді я тільки бавився в поета,
а ви були у класиках, коли
до мене раптом просто із портрета
ви підійшли і руку подали.
І як же так? - ще вчора педагоги
мені за вас могли вліпити "два",
а тут - людина: очі, руки, ноги
і найпростіші всміхнені слова.
І як же так? - у мене пальцем тиче
за вірш бунтарський кандидат наук,
а тут лице таке невойовниче,
що вчить добра без вимог і принук.
тоді був час надіями багатий,
та вже Хрущов на п’єдестал поліз.
І вже йому набридло одягати
у людяне лице соціалізм.
Ще не свистіли кулі, лиш нагайки,
і знов із храмів пропадав Христос,
і знов почав закручувати гайки
невидимий і всюдисущий Хтось.
Коли ж померли Рильський і Тичина -
обранці Бога, загнані в раби,
зостались ми за Вашими плечима
перед вітрами дикої доби.
І далі б ВІам прапороносцем бути,
у славі йти, не бачити потвор,
а ви бездомним душам повернути
надумали вкраїнський наш Собор.
Ви добре знали, що неправда мстива,
та Ваш Собор - він був уже і наш.
Тому даремне силп нечестива
збиралася на звичний свій шабаш.
Даремне тюрми роззявляли двері.
Людська подоба злізла із потвор.
Хитнулась найоблудніша з імперій.
Але - заклавши міну під Собор.
Ще вчора ми за вашими плечима
були несхитні на вітрах доби.
спочили Ви. та чи душа спочила,
коли народ дуріє від злоби?
Вже й ми в літах. І нас вітри прошили.
Не схитнемося... А вітри гудуть.
Ви Україні душу залишили.
Хай так і буде. Небеса пождуть.
Упасти б нам сьогодні на коліна
і влити голос у небесний хор,
але кипить, клекоче Україна.
І ми ще злі. Та прийдемо в Собор.
1995

Згорнути ненависть в надмінний егоїзм,
Весь біль кудись у глиб зарити,
А потім сумом отруїти організм,
Кілок собі у серце засадити.

Відкласти десь подалі почуття.
Закрити у коморі світлий спогад.
Огородитися стіною від життя...
Сховати у руках від сонця погляд.

Забути вальси кольорових фарб,
Закинути альбоми мрій пилитись,
Втекти, лишивши весь здобутий скарб.
Щоб хоч би раз при цьому русі зупинитись...

Хоч не на довго, на найменшу мить
Цей хаос божевілля залишити.
Почути те, як тиша задзвенить.
І в цій симфонії нарешті відпочити.

Ганні Осадко

Залиш на небі блиск агата,
Не всі подолано пороги,
Хіба я так прошу багато? –
Дороги, Господи, дороги!

Опустить Місяць білі роги
У став, де ніжиться латаття,
Коли не вистачить дороги –
Багаття, Господи, багаття!

Вогонь ще вугликом жевріє,
Малює смужки кольорові,
Коли й багаття не зігріє –
Любові, Господи, любові!…

змішались як фарби світи
і небо плаче громовите
і я одягнута у вітер
тікаю з причалу
в кімнаті розсиплю піски
мій пензель розмиту
оближе палітру
і човен печалі
у рамки я наче в тіски
поміщу над ліжком
а потім розітру
і чайки кричали
невдалі і хибні мазки
і я винувато
ковтала повітря
старіли й минали
полотна й життя сторінки
а хмари як вата
пронизані світлом
до мене припали
щоб трохи відпити туги
а потім у квітах
вродитися літом
я все відчувала
з полону чекання й жаги
дощами омита
закоханим тілом
за це проростала

Якось пішов з друзями в ліс
По ягоди і гриби,
Друзі пішли в одну сторону
А я, як завжди не туди.

Ішов ярами, та долинами
Вийшов на горбок.
Відкрився перед мною
Зовсім другий лісок.

Невеликі там дуби,
І багато там кущів
А над ними зграй комахів
Дуже схожі на хрущів.

Повернувся звідки прийшов,
Але стежини не знайшов
І на вмання я пішов.

Блукав не знаю скільки
Аж стемніло, заховався під ялицю
Надомною хмари чорні,
А тут чорт послав лисицю.

Поглянули на мене
Її сірі очиці,
Підняв палку,
Вдарив їй по пиці.

Замахала хвостом
Затряслися кущі,
Я побіг за нею
Чуть не зламав хрящі!

Бігав по кущам
Не знаючи тями
І залетів у низ
До якоїсь ями.

Карабкаюсь у вверх,
Щось тягне за ноги.
І думаю як вибратись
Дійти до дороги.

Я на верх, а то униз
Порвало штанину
Все таке вийшов з ями
У добру годину

Навколо світло, сонце гріє.
Де поділись чорні хмари?
На поляні чи то люди,
А чи звірі
Може це мої примари?

Протер очі, стрепехнувся
Сів на пеньок оглянувся.

На поляні стоїть хата
тином огорожена
Не велика і не багата.

Посидів на пеньку
І рушив до хатини,
Щоб запитати де я
В якоїсь людини.

В хаті світло,
І співають там пісні
Чи це дійсно, чи це мара
Може все це є усні.

Зайшов у хатину
Там співають люди,
А між ними рогаті
То здається юди.

П'ють горілку за столом-
Там чоловік із сміхом,
Топірцем оперезаний,
підперається міхом.

Зайшов у хатину
Пройшов поміж них
Гамір і спів
Зразу чогось зтих.

Усі зразу піднялись
Піднесли горілки
одягнуті в лопухи
Танцювали дівки.

пити з ними не хотілось
Затряслись ноги із з страху
Щось- то гукнуло, загриміло,
Якийсь чорт впав з даху.

Розвалилася хатина
Кудись поділись люди.
Я стояв і дивився,
А що то далі буде.

Почулися голоси
То мене гукають
Значить, ще живий
І мене шукають.

Розказав як я упав до ями,
Посміялись надомною:
- ти ж лежав без тями

Обличчя у крові
На голові ґуля
Не велика,не мала
Майже, як цебуля

Як все було
І досі не знаю,
Чи то правда, а чині
Я не пам'ятаю.

Мы ждём, когда придёт весна
и всё проснётся ото сна.
А как весна к нам в дом войдёт -
народ тепла и лета ждёт.

Когда лето жар приносит,
то душа водицы просит -
в ожидании прохлады
люди осени уж рады.

Осень зачастит дождями -
снова ожиданье с нами:
хотим мы снега белизны,
чтоб после снова ждать весны.

Немов шуліка,
вп'ялась нігтями в спину.
І я вже кінчив...

у часової прірви два лиця
бо недаремно сказано – об-личчя
вони оби-два нам з тобою личать
хоч на мені іще личина ця
тутешня – тіло body оболонка
кістки під шкірою і м’язи й жир
і де ти душе? поміж типажів
піди його шукай – отам де тонко…

…и, увлажняя солью раны
через прозрачные одежды,
так бестолково толерантно
и бесконечно безнадежно,
так правильно в какой-то мере
бросал ты, словно в землю, эти
слова, невинные, как звери,
и беспощадные, как дети…

Віртуальний розлом –
наче батьківський дім покидаєш.
Постаріти в колисці
навпроти жіночих ікон...
І самітником стати:
що думаєш, зрубаний гаю?
Хто сьогодні подбає
про твій великодній вогонь?
У кишені одній
наїжачились віями трави,
в другій – родить пшениця.
І ладу нема поміж них.
І самітником стати,
допоки ще зір нелукавий,
віртуальним розломом назвавши
уроджений гріх.
Нині всі машинерії часу -
як витвір із пилу.
Прокуратор чекає,
а челядь гукає весни.
А пшениця в кишені запахла
христовим тілом.
Віртуальний розлом.
А шукаєм
у проймі стіни...

Казали ще греки, бо мудрі нівроку:
«Як хочеш народ підкорити чужий —
лиши його мови. Всього сорок років
мовчати він буде — й довіку вже твій».

Давно проминули ці речені строки.
Вже жити не можем ніде, як в тюрмі...
Та ґени повстали й завдали мороки
й мені, й нині сущим в моїй стороні.

Жахливі, страшні, покалічені ґени —
Пекельним Батиєм... Польщею затим...
північним «братєльніком»... «батьком» скаженим...
Нарешті — Чорнобиль... А був же ще й Крим!..

Брати мої й сестри, батьківського слова
тримайтесь, як в битві утримують фронт!
Бо доки бринить у світах наша мова,
не зникне народу мого ґенофонд.

-Товариші, панове, господа,
На вибори іти пора,
Ми ролики вже крутимо,
Про те, як нам живеться,
Як Вас ми любимо.
Прийдіть, проголосуйте,
За нас і тільки нас,
А ми тоді для Вас,
Пенсії добавимо,
Зарплати і субсидії,
На масло, молоко,
Дотації введемо,
І м*ясо завеземо.

-Чого трясешся бабко,
Немов осина на вітру.

-Одержала п*ять гривень,
До пенсії своєї,
Від щастя затрусило,
Мівіни пачок п*ять купила,
Банкет собі зроблю.

-Чого, стара, так опустилась?

-Синочку, та я дітей учила,
Щоб чесні, справедливі були,
Вони, про все й забули,
Тепер ми " чесні та старі",
Порпаємося в багні.
Нам трішки ще прожити,
На життя Ваше подивитись,
І порадіти чи погорювати,
Бо навіть я, учителька,
Не знаю, що сказати,
А наші,нові, ці пани,
Показують свої,
Хороми та прийоми,
Їдять ікру,
Французьким запивають,
Делікатеси в писок,
Поспішно запихають,
І коньяком їх заливають.

Розумні личка роблять,
Ведуть свої розмови,
Про те де взяти мільйони,
Кого надути, кого провести,
І як свій бізнес " чесно" вести,
Про нас промовили словечко,
Що може, ще дадуть на молоко.
Спасибі Вам низенько.
Мівіни на неділю хватить,
А за квартиру заплатити-
То вже нічим.
Але я чесно,як на духу скажу,
Пляшки збираю і здаю,
Хоча, там конкуренція страшна.
Коли добавите на літр молока,
Проголосую,
Голос свій віддам.
Бачиш, хоч стара,
А поміч буде, то ще й яка.

-Не бійся бабко, проживеш.
Мівіну з молоком ковтати будеш.
Проголосуй за нас,
І все в ажурі буде,
У Вас і в нас.

Весiлля змовкло. За два днi
Шалаш порожнiй всiй рiднi
Прийшлось на дрова розбивати,
А через сiм батькiвськi хати
Подружжя лишить молоде,
Так скоро Вiктору гряде
Наказ суворий в полк прибути.
В години радостi чи скрути
З ним жiнка разом з дня вiнця -
Закон найвищого творця.
Iлюзiй сплющенi кристали
В короткi часом iнтервали
В горнi роздутих ними ж мук
Iскрою сиплють, дикий звук,
Подiбний грому на просторi
Серця, для чар згубних прозорi
Тривожить, нiжнi почуття
Плюндрує в них без вороття.
Яким задушливим суцвiттям,
Яким барвистим розмаїттям
Полонить тiло винний дух!
Примарний жаль i бiль ущух:
Микола скошував увагу
На закорковану ватагу
Пляшок пузатих, вiн хотiв,
Щоб хор розбуджених чортiв
Його i слухав й щохвилинно
Iз ним обурювавсь невпинно.
Зрадiлi бiси з всiх пляшок
Зливали спритно в келишок
Напої хмiльнi, їх потуги
Занадто ревнi для навкруги
Дали зворотнiй результат -
Ряди наклейок зайвих втрат
Зазнали швидко i свiдому
Переборовши п'яну втому
Микола скляний арсенал
Прибрав рiшуче й тим похвал
Достойний всяких. Згодьтесь друзi,
Собi у зло, на смiх окрузi
Любов нещасну в чашi вин
Топити довго без причин.
Для тих хто змалку по закону
Наклав на голову корону
Як ядра смачної лiщини,
Так з створок зчеплених перлини
Ударом легким молотка
Дiстати праця неважка.
Хто тяг молюска з глибини
Не скаже справжньої цiни
У цьому вкладеного змiсту,
Коли красунi серця чисту
Холодну, як сiчневий снiг
Складе перлину бiля нiг.

їх було восьмеро
вісім крикливих дітей
кожен мав власні амбіції
свій краєвид з кімнати
їх єднало прізвище
і пісні ДДТ
в маминім серці тіснилися
наче зерна в гранаті

що їм до того що в Африці й досі голод
і чому куди перенесли столицю країни Оз
узявшись за руки водять сакральне коло
довкола дитинства ініціація апофеоз

що їм до того що пишуть брешуть в газетах
що там віщує Касандра і хто там кого чим убив
вони ж бо діти їх досі вабить розетка
і зірка що оком прилипла з іншого боку труби

в тиждень пісний щосили біжать до фаст-фуду
немає на це ні ліків ані дорогих панацей
хтось грається Барбі а хтось лялькою Вуду
і що ти Господи скажеш на це?

Всі годинники б’ють на сполох –
Жертва!
За призначенням: катувати
І зжерти.

Всі твердині дарують міць
Сильним.
За приреченням: жертва має бути
Безсила.

За означенням: серцевина у неї
Мертва.
І тому вона вже не зірка,
А жертва.

Вірш для дітей занадто довгий, але я писала його, уявляючи книжку – розмальовку для дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку.

Ось і Літечко прийшло,
Різні барви принесло.
Стало Літо малювати,
Стало землю прикрашати.
Взяло фарбу золоту,
Потяглось у висоту,
Аж до сонечка дістало,
Промінців домалювало.
А блакитним Літу треба
Підфарбовувати небо.
Поки небо фарбувало,
Трохи фарби в річку впало -
Посинішала водичка,
І гарніша стала річка.
Сонце посміхається,
Промінцями грається.
Вишні сонечку радіють
Та ростуть і червоніють.
Гарно всюди, квітнуть квіти
І стають засмаглі діти.
Повно клопоту в птахів -
Доглядають малюків.
Підростають пташенята -
Треба добре годувати.
І усі звірині мами
Мають клопіт з малюками:
Їх годують, доглядають,
Усьому, що слід, навчають.
Пуголовок лап не мав,
Він батьків своїх не знав.
Плавав, лапки відростив,
Потім хвостик загубив,
Його вигляд геть змінився –
В жабку він перетворився.
Чекає жабка комара –
Жабці снідати пора.
Он на крилах барви грають -
То метелики літають.
Вони п'ють з квіток нектар -
Для метеликів це дар.
А от їх сини і дочки
Увесь час гризуть листочки,
Бо ті діточки маленькі –
Це гусениці товстенькі.
А Літо працює, клопоче,
Спинитись нітрохи не хоче,
Бо врожай, це кожен знає,
Без турботи не буває.
Літо довго працювало –
Поки Осінь не настала.

-----Думки-ординці мозком-степом
-----Ю.Буберов

Думки-ординці мозком-степом...
Ти наодинці із чар-зіллям...
Із Кліо та Аменхотепом
Ви упиваєтесь дозвіллям.
Поганці-нерви б"ють на сполох,
Душа-дурепа рветься з тіла...
Скидайте геть усе зі столу -
Я танцювати захотіла.
Облуднику! Бажав стриптизу?
Тримай же - ось, а ще - добавку:
Мішок образ, брехні валізу,
А в слід - держак від томагавку.

Все перенесли предки у чужій неволі,
Господи допоможе перейти тепер
До незалежності , до своїй волі.

Не допусти повторити
Помилки Богдана,
Щоб під п'ятою не опинитись,
Кремлівського хана.

Щоб шляхтичі не топтались
Нашими ланами,
І щоб спину ми не гнули
Перед шляхтичами.

Борців за свободу
У царство прийми,
Нашу не залежність.
Боже благослови.

збережи нам боже
нашу не залежність
і зітре між владою
їхню протилежність.

Псується безповітряна погода –
дощем метеоритним – до межі:
я кидаю метал місяцеходу
у рухів карколомних віражі.

І промені, і брили, й порошинки,
ґрунтовно з ґрунтом створюють заміс,
де перетворено думки на вчинки.
Думки – мої, а вчинки от – коліс.

І поділ цей страшезну має силу:
фіксуючи довкілля в стилі „ню”,
чи я перетворюсь на вибух пилу,
чи стану чистим спалахом вогню?

Ні, рано ще!.. На базі є півлітри,
в каюті фото доньки на стіні
і всесвіт мій - звичайна брила світлу,
потрощена об чорний ґрунт пітьми.

не помнить зла, не ворошить обид,
обычаем не прикрывать рутины…
а если в сердце скалкою сидит
чужая боль – не делать бледный вид
и не плести защитной паутины!
ты просто жив – ты дышишь и молчишь:
насобиралось слишком много правды,
все названо по сути, не оправдан
ни вор, ни плут, ни даже злой плохиш…

но сколько их! и кажется – хороших
намного меньше: их почти что нет!
не верю, не желаю! смех-горошек
рассыпался по лестнице – за грошик
отдам свой гнев: за розовый рассвет!

З яким пригнiченим докором
Образа i холодний сором
По серцю Колi розiйшлись,
Чи так спотворював колись
Вуста Отелло смiх злорадний,
Коли вiд гнiву простiр чадний
По кровi в душу проникав?
А вiн обманутий чекав.
Чекав, притворно збайдужiлий,
Вiд болю погляд спорожнiлий
Нi жаль, нi краплi спiвчуття
Не мiг знайти в виру життя.
I ще, мiсцевi вiртуози
Веселу пiсню про мiмози,
Оранжерейний примiтив,
Змiнили на сумний мотив.

З тоненьких щеп охайний сад
Ростив я впевнений в словах
Легенд фамiльних i балад
Про мрiї чистi на гiлках.
У яблунь - присмак доброти,
Талант i хист у чорних слив,
А у черешнi красоти
Й кохання першого налив.

Як темний снiг зiйде струмком
Торкне тепло дерев тайком,
Пiд спiви птахiв голоснi
Цвiтуть в них мрiї навеснi
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Пiвденний вiтер з шумом гроз
Мою увагу розчинив
За садом в спеку i в мороз
Глядiть я другу доручив.
Мiй вiрний друг узяв ключi,
В долонях мрiю погойдав,
У душнiй тьмi якось вночi
Черешню нiжну поламав.
Смiються роси, як живi,
Намистом котяться в травi,
Плоди всiх мрiй в моїм саду
Пiд сонцем стигнуть на виду
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Iз року в рiк я кожний раз
Як жовтий лист заб'ється в скло
Вiд кривди вiльний i образ
Берусь за звичне ремесло.
Рву з гiлок золотi труди,
Даремно мрiї не звелись,
А не забуду про плоди
Черешнi ранньої колись.
Холоднi фарби восени
Милiш зеленої весни
Черешнi ягоди смачнi
Стають солодкими лиш в снi
В моїм саду, в моїм саду,
В моїм саду...
Черешенька.

Таланти видали немалi
Свати любовi, щоб прив'ялi
Слова акордом оживить.
Хоч текст тягучий ще бринить
Окремим складом вкруг естради,
Романси, вальси i балади
Микола шле пiд три чорти,
Пояснень вчинку вiднайти
В чужому розумi не сила,
А власний ревнощiв вiтрила
Назустрiч новим помилкам,
Як жертву чорним павукам
Женуть, жене сама любов,
Образа з гнiвом труять кров,
Свiт криє сiтчаста полуда,
Руки виразна амплiтуда
Червоним сполохом щоку
Наташi в ягоду гiрку
Пофарбувала твердим рухом.
Нiхто, на щастя, хмiльним слухом
Вловити ляпас не зумiв,
Один Iван пiдйомом брiв
Секундне видав здивування,
Та дружки старшої зiтхання
Перетворилось в зойк легкий
В зойк швидкоплинний, нетривкий

(Частина третя)

До обіду у неділю
Готувались, як могли:
В річці риби наловили,
М'яса, сала натягли.

Дзбан ведмідь приніс у хустці:
“Власним медом пригощу!”
А кабан накрав капусти
І картоплі для борщу.

“Ох, — зітхнув ведмідь. — Нарешті!
Я б за рік це все не зжер!”
Вовк йому: “Та з'їв би, лежню!..
То сховаймося тепер!”

А ведмідь: “Мене з-за столу
Ще ніхто не виганяв!
Що руда тобі молола?
Може, все це і брехня?

Набрехала, от побачиш,
Бо лисиця ж хитра — страх!”
“Про всяк випадок, одначе,
Заховаємось в кущах!”

“Щоб Ведмідь — в кущі? Нізащо!
Хай-но прийде він сюди!..
Краще… ти мене, ледащо,
На гілляку підсади!”

Тож на дерево залізти
Вовк ведмедю допоміг,
А кабан — в торішнє листя
Закопавсь неподалік.

Ось, нарешті, і Рудася
Йде під ручку із котом.
“Ма-а-а-у!” — кіт, уздрівши м'ясо,
В захваті махнув хвостом.

Вовк в кущах: “Йому все мало?
От, — міркує, — вражий син!
Тут сім фунтів тільки сала,
Він не з'їсть же все один?!

Ич, малий, а скільки пихи!
Теж мені — почесний гість…”
Та в цю мить комар, на лихо,
Кабана вкусив за хвіст.

Хоч сидів той тихо досі,
Та боявся і дихнуть,
Тут, утриматись не в змозі,
Він хвостом тихенько — круть!

Кіт умить весь підібрався —
Очі блиснули вогнем
Так, що кожен би злякався —
Та на шерех як стрибне!..

В кабана — душа у п'яти:
“Зараз з'їсть мене! Пропав!”
Підхопивсь — і ну тікати,
Ледь кота не розтоптав!

І в кота — у п'яти серце:
Геть від жаху очманів —
І на дерево подерся,
Де вгорі ведмідь сидів.

Похолов ведмідь від страху,
Вище, крекчучи, поліз;
На тонку заліз гілляку,
Та як зірветься униз —

ГУП!
А там якраз, на горе,
Бідний вовк в кущах заліг…
Ледь підвівся вовк — і дьору!
Так біжить — не чує ніг!

А за ним ведмідь несеться —
Мчить щодуху і реве:
“Ох, за мною він женеться!
Ой, рятуйте — розірве!..”

…Зупинилися нарешті,
Та й попадали під дуб.
Ледве дихають сердешні,
Лиш очима — луп та луп.

“Ну й пан Коцький у лисиці! —
Врешті Вовк пробурмотів. —
Хоч маленький, а дивіться —
Ледь усіх нас не поїв!..”


***
…Цю нехитру оповідку
Від бабусі чув колись.
Тож шануйся — і не смикай
Пана Коцького за хвіст!

(Частина друга)

Ранком вибігла лисиця
Пошукать пташиних гнізд,
І на стежці їй зустрівся
Сірий вовк — облізлий хвіст.

“Ти, як завше — королева! —
Сірий шкіриться. — Бонжур!
Я увечері до тебе
На досвітки прибіжу!”

“Зачекай, — руда говорить, —
Ти не дуже веселись!
Бо у мене, бач, учора
Сам пан Коцький оселивсь!

Очі світять, мов жарини,
Кігті — гострі, як ножі.
Тож як де його зустрінеш —
Краще, брате, стережись!

А коли вже він сердитий,
То тікає все живе.
Хто не встиг — пан Коцький миттю
На шматочки розірве!”

Вовк потилицю почухав:
“Ну і ну! Оце так звір!”
А руда: “Та ти послухай:
Він і їсть мов богатир!

Він ум'яв у мене вчора
Страв усяких цілий віз!
Спорожнив мою комору,
Ще й голодним залишивсь!

З ним не варто воювати,
Піддобрити пана слід;
Хочеш — добру дам пораду?
Приготуй йому обід!

Страви наготуй побільше —
Тільки щоб була смачна!”
“То на поміч я покличу
Ще ведмедя й кабана,

Та й влаштуємо багате
Частування лісове.”
“Та самі сховайтесь, брате;
Бо побачить — розірве!”

(Частина перша)

Що, пустуне? Казку знову?
Слухай, тільки сядь як слід!

У господаря одного
Був колись смугастий кіт.

Жив собі під теплим дахом,
Жив — та врешті й постарів;
І господар бідолаху
В ліс заніс і там лишив.

“В нас мишей вже — повна хата;
Зазіваєшся — зжеруть!
Як не годен полювати,
То гуляй собі отут!”

На додачу злий хазяїн
Ще й у бік штурхнув кота.
“Кепські справи! — кіт зітхає. —
Няв! Кінець мені настав!

Я ж не виживу у лісі!
Де тут блюдце з молоком?”
Раптом дивиться — лисиця
Зупинилась під дубком.

Хвіст — мов віяло розкрите,
капелюшок набакир;
Ще й вітається: “Добридень!
Ви, пробачте, що за звір?”

Кіт старий прищулив вуха:
“Ну — чи пан, чи вже пропав!..”
А відтак, набравшись духу:
“Я — пан Коцький, — каже. — Няв!”

“О, пан Коцький! Як цікаво!
А мене Рудася звуть!
У якійсь важливій справі
В нас у лісі Ви, мабуть?”

“Та не те, щоб я у справі…
Я, скоріше, навпаки…”
“Ну, то прошу я ласкаво
Вас у гості!”
“Залюбки!”

Гостя пишного лисиця
До господи привела,
Стіл накрила, як годиться,
Жирну курочку спекла.

А коли живіт у “пана”
Наче бубон, став тугий,
Каже:
“Вибачте, звичайно,
За сміливий тон такий,

Та хоч я і не базіка,
Вам признаюсь все одно:
Про такого чоловіка
Я вже мріяла давно!

З отаким, як ви, сміливцем
Не страшний ніхто мені!”
Кіт, смачне доївши крильце,
Нявкнув: “Няв! Чому б і ні?”

Втомився битись? Надоїло?
Ніхто віддячити не хоче
За мирний сон й спокійні ночі,
За те, що ти ось так уміло
Редути ворога розбив?
Ніхто тебе не величає
Борцем за ключ від брами раю?
Можливо, хибний твій мотив?
Тоді віддай без зайвих слів
Свої півшляху до мети,
Свій погляд "гордо" опусти,
Бо так твій ворог захотів.
Лякайся світла, бійся тіні,
Сховайся десь, помри як раб,
Бо гострий розум твій ослаб,
Бо він увесь зогнив від ліні.

Ще на землі ти — й ніби поряд ми,
Та вже літак вирулює на смугу.
І відлік днів розтяли двигуни
На першу половину і на другу.

Слід конверсійний пасмом сивини
Розтав, по серцю черкнувши попругу…
День «до» і «від» — в якім жахливім сні
Спіткав я цю химеру недолугу?

Холодний розум серце умовляє:
«Ти вже далеко... Все!.. Тебе немає!»
І все ж ти поруч, бо бринить вона,
Не замовкає ні одної миті —
Така найтонша й найміцніша в світі
Натягнена між душами струна.

Без тебе жити вже ні дня не можу!
Ти — ідеал, зібрання всіх чеснот.
Найменшу крихту від твоїх щедрот
сприймаю вдячно, ніби ласку Божу.

А ти — до прірви з зоряних висот
мене скидаєш за похибку кожну.
Та я на тебе знов і знову сходжу,
щоденно сходжу, мов на ешафот.

За що ти слуг отруюєш своїх,
струмуючи наркотиком у венах?
Безжалісно ласкава і скажена.
Криваві сльози крізь веселий сміх,
водночас — благодать і смертний гріх…
Володарка душі моєї, — Сцена.

Нам соловей
до світання виспівував.
Місто мовчало
під чари співця.
Ґрона духмяні
акації білої
Нам аж до ранку
п’янили серця.

Сад був умитий
весняними зливами.
Зорі блищали
в застиглій воді.
Боже! Якими
наївно-щасливими
Та молодими
були ми тоді.

Роки спливли
сивиною безсилою.
Де вся цнота
тих пелюсток живих?
Тільки зима
завірюхою білою
Душу бентежить
у згадці про них.

Знову під зойки
зими знавіснілої
Кублиться в думці
гадюка-змія:
Ґрона духмяні
акації білої
Вже неповторні (Безповоротні),
як юність моя.

Пустотливе "привіт"
і "па-па"...
Вся душа в тих
потрійних крапках.

Статус "я недосяжний"
та все ж...
Я чекаю, коли ТИ
прийдеш...

Відсилаю to kiss
та in love
Мало щирості...
Тісно словам!

Ти - online
Я з тобою. Я тут.
Ця любов -
Як священний талмуд.

16/02/2008

Не варто говорити про високе
З людиною, що дума долілиць,
Хто не злітав у небо синьооке,
Той не побачить слова блискавиць.

Твої розмови про кохання муки
Той слухатиме смирно, як удав,
Хто не шалів від болю та розпуки,
Хто зроду не любив і не страждав.

Не слід топити час в балаканині
З бездушником про вічне і святе,
Із зайдами – про вірність Батьківщині,
З пихатими – про скромне та просте.

Не перетворюй мудрість на дурницю,
Не виливай щедроти слів дарма,
І не копай живильної криниці
Там, де води джерельної нема.

Куди ти підеш, як не навпростець,
яким кумирам відгризати вуха?!
Якби не ігри внутрішнього слуху,
куди іще подінешся, мудрець?

Накинеш оком на плаский гламур,
зіщулишся на селюка міського –
і все це – не виходячи із коми,
під впливом усереднених зажур?

Останній могіканине, зажди!
А, може, ти не все в собі помітив?
Нехай собі плекають лже-вожді
отруйні трави, нерозквітлі квіти...

А.М.

Как звук безумного рингтона,
Себя сдавившего до боли,
Как безобразный визг валторны
В оргазме каждой слабой доли,

Я шел по улице короткой,
Таким был, словно не был вовсе,
Хотелось пива или водки,
Тогда мне было двадцать восемь,

И я не ждал в тот летний вечер
Ни встреч, ни поворота судеб,
Тем более, возможной встречи
Я знал, что никогда не будет,

Тогда все было так туманно,
Тогда все было просто плохо,
Но встречей оказалась Анна,
Такой, как я просил у Бога.

Останні дні весни…
Образи відійшли.
Самотні ліхтарі
вишукують світанок.
І кольорові сни
химерно проросли
в заплющених Твоїх
очах…
Вже скоро ранок.

Закохані мости
леліють перса рік,
і сутінковий птах
римує сни і тишу.
І хто, коли не Ти,
твориш дива в мені?
І хто, коли не я,
про все оце напише?

2008

Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
Я хотів би… і буду з тобою.
Затям.

Сонцесяйна і загадкова,
грає посмішка на вустах –
ані слова, ані півслова
про страх.

І коли відкорковане небо
розливатиме в келихи Бог,
ми з тобою Всесвіт зведемо
для двох.

2008

Довга дорога додому:
на вікна падає сутінь,
блиск одинокої зірки –
все, що єднає нас.
Хмари розтрушують втому,
вічністю пахнуть звуки,
і непотрібні свідки
наш забирають час.

Грати потрібно щиро:
жити на сцені й померти,
сумніви і страждання,
радість і сум – до кінця.
Сліпо приймати на віру
тихі слова режисера,
грати, наче востаннє –
п’єса вже почалась.

Місяць потроху зникає,
співом стрічають ранок,
гімнами славлять сонце
дзвінкоголосі птахи.
Погляд до неба здіймаю,
молюся наостанок…
Бризки золотокосі
падають на дахи.

2008

Колиска дощу.
По вітру пливуть мелодії.
Коли відпущу, не знаю,
чуюся злодієм.

У вже недитячих снах
молитви розгойдую.
Промовиш або промовчиш –
різниці жодної.

Хтось знову розріже вздовж
сумніви, спогади.
Залишиться сутінь площ,
вгорнена холодом.

Залишиться сум в душі…
На вікні
я вірші знову пишу.
Знов сумні…

2008

Повертаємося.
Вже розвиднілось.
Більше
ти нікому ніколи нізащо ніщо не віддаш.
Розлучаємося…
Ми віднині вільніші.
Але брама закрита,
і досі палає палаш…

Відмолю і пробачу,
і вкотре почну все спочатку.
Відтепер не тлумачу,
як досі тлумачив життя.
Ми з тобою інакші,
хоч все залишилося, наче.
Ми, напевне, пробачим…
… За вікнами знову сльота.

2008

Неспокійно, не в унісон
Б'ються наші серця сьогодні.
Все минулося, наче сон.
Ти нервово стискаєш долоні.

І на згадку лише мотив,
що мугикала перед ранком.
Відлюбив чи недолюбив?..
Вітер грається із фіранком.

Сонце стиха загляне в дім –
ретушує сліди знайомі.
Вже не хочеться холодів,
Вже набридло від перевтоми.

Погляд кину на телефон,
підійду – постою – поставлю.
Все життя, мов плацкартний вагон.
Я услід тобі помахаю...

І поволі піду домів,
вип'ю кави, скурю цигарку,
прогуляюся ввечері парком
і згадаю ранковий мотив.

2008

Ненаписаний вірш,
як навхрест забите вікно...
Як безликий штамп на конверті «Адресат вибув».
Коли ніяк сказати: «До скорого»,
«До побачення» або «Будемо»...
Коли все, що хотів,
залишаєш в собі.

Буде інший день,
будуть інші реціпієнти,
будуть дні весняні і сонячні,
коли є з ким поговорити:
півгодини убити чи й день
ні про що... про усе...

Та чи буде?

А якщо раптом
тиха підступна лінь
задушила талант?

Що тоді?

Імпотенція? Невдоволення?
Імпрекація всього і всіх?
Доки біль, доки сум не стих...

Тоді мовчки дивишся в небо,
наслухаєш вітер і дощ
і чекаєш потреби...

... Аж ось...
Почалось

2008

Раптово повертаються
мелодії, слова і звуки –
пережиті,
відчуті,
відбуті...
торкання потрісканих губ
до гарячого чаю
і пластика
одноразового стакана.

Вітер... Волосся...
Картина інтимного щастя –
особистого, тільки твого...

Коли було насправді затишно...
Коли голоси перехожих
не виривали свідомості
зі стану позасвідомості...
Коли посмішка ледь помітна,
ледь відчутна
створює крила...
Коли сам до себе співаєш...
(навіть – лише мугикаєш)
призабутий
і кимось навіяний
мотив.

2008

Стежки проходженні заросли травами,
Пройдені дороги сніги замели,
Може щось забути, де що і згадати
Із тієї забутої уже давнини.

Холодної водиці нап'юся з криниці
Із тієї, що батько цебриння проклав
- Де живеш ти сину, не плюй у колодязь -
О таку пораду він мені давав.

Не топчи трави ранньою весною
До сонця вони ще не проросли,
Не блукай по росах ранньою порою
І щастя у Бога дарма не проси.

У безмежнім світі, в його леберінтах
Загубитись можна людині у світі,
Якщо лише блукати, навмання шукати
Щастя, що десь блудить в науки, в освіті.

Вірші народжуються
у південній півкулі мозку –
справа…
Коли слизько надворі,
бо дощ,
коли холодно
і сльотаво.

Ми блукаємо містом
або
сидимо біля грубки
і місто
роздивляємося із вікна –
і життя за вікном пропливає…
Так буває.

Можна бути слабким чи сильним,
можна йти,
а можна… не йти…
Лиш натхнення минає,
і щастя минає,
й життя…

2007

Стомлено дивишся в вічі вечірньому небу,
Лічиш до ста, після чого вмикається сон.
І не збагнути мені, не відчути потреби
Мовчки молитись до вікон чи, може, ікон?

Вірити? Знати? Чи просто ходити землею?
Кожному інше, мені – особисто моє:
Бачити сонце в калюжах і жити твоєю
Посмішкою чи покарою карих очей.

Сон – забуття, тільки код, згенерований мозком.
Він не віщує нічого. Він сам по собі...
Хочу повірити в це, але скрапує воском
Серце моє, вже підвладне твоїй ворожбі.

Будемо вдвох до загину. До болю. До щему.
До спантеличення. До перевтілення в сон.
Після... По всьому... Тоді, коли ми відійдемо,
Інші молитимуться чи до вікон, чи то до ікон.

2006

Надворі – сутінь, у кімнаті – тиша.
Нас тільки двоє: я і скромна тінь.
А в пам’яті – у видиві цвітінь,
між сонячних сплетінь і миготінь –
блукають вірші.

З твоїм приходом тіней стало дві.
Пісні ельфійські замикають простір.
Так завжди, коли ти приходиш в гості,
коли сміються очі, ноги – босі,
а ми – живі.

Цілуй мене, цілуй застиглу тишу,
хай буде сонце там, де спокій жив.
Я хочу пробудитися із снів
або заснути знов – і поготів –
з тобою лише.

Надворі сутінь. У кімнаті – сни.
Нас двоє: ти і я. Нікого більше.
Над цим усім кружляють тихі вірші.
Лиш тіні ельфів, що зіткали тишу,
ще на стіні.

                Червона глина у його руках.
                чи в мертвій формі він знаходив новий подих?
                куди тепер тікає ця< ріка...?
                чи ти по хвилях цих ходити зможеш?

                бо вже, за день якийсь, - закінчиться весна.
                і ця ріка, - ти знай, тепер - зміліє.
                те що раніш він бачив тільки в снах, -
                тепер горіло на стіні у формі літер.

                а він здирав ці літери з стіни
                як мертву шкіру - від живої плоті
                здирають вкриті бубнами сінними
                готуючи грунт для нових полотен

                і байдуже йому - ціною, циною...
                він в твому сні - розпався - на частини,
                він весь втискався тілом до стіни
                він, зрештою, і сам ставав стіною.

                ...він задихався, корчився від слів
                рубаючи гілки гарячим спижем.
                і зрештою, він став тим, що й у сні, -
                йому даровано сім років тиші.

Зашторена і понура
У власній тіні втонула
Біля вікна

А тінь ти за себе видала
З якої зліпили ідола
Улюблена

Плазують до тебе черги
В підніжжі а ідол зверху
Лиха мана

Ти просиш бути барменом
Коханням ржаво-червленим
Налий вина

Лиш тінь ти за себе видала
З якої зліпили ідола
Улюблена

Та скільки не лий не буде
Вже повна чаша облуди
Надщерблена

Заплющені очі.
Мобільне мовчання.
У мороці можна
Набратись терпіння.
І бути
Бравадним,
Брутальним,
Безжальним
Пекучим багаттям,
Прозорим сумлінням.

Затиснути в жмені
Спокусу, спокуту.
Солодке і спіле,
Спітніле бажання.
І просто завмерти,
Сидіти і чути
П’янке, еротичне,
Мобільне мовчання.
30.05.08

Засмучені степи,
Заплакані тополі,
Все затихло, замовчало
в степовім роздоллі

блискавицею промчалась
козацька слава,
Заржавіла гетьманська
Залізна булава.

Козацькі могили
Внуки поорали,
Давно перековані
Мечі на орали.

Про козацьку славу
Співають поети.
Столицю в Батурині
Хочуть відродити.

Не забудемо того,
Що кат - Петро зробив,
Козацьку столицю
Кров'ю окропив

Не вернути, що минуло,
Розбудити, що забуте,
Не знаючи минулого,
Як в сучаснім бути.

Може долі скоритися
Ворогам на славу,
Може знову, як пращури,
Підняти булаву.