Ранок почався тривогою й страхом
Перед загрозою дронів атак, –
Серце забилось підстреленим птахом
І не стихає щеміти ніяк.
Серце продовжує далі боліти
За Україну стражденну мою, –
За кожну душу невинно убиту
В змученім війнами ріднім краю.
Бійні нещадної довга стихія
Не відпускає думки від могил, –
Бідами втомлене серце мужніє
І додає тільки віри і сил.
Впоєні кров’ю краї українські
Мужні й хоробрі пішли боронить, –
Нині надія на доблесне військо
Душу мою не лишає й на мить.
Падають щільно горіхи на бляху
Й котяться лунко у жолоб-рівчак, –
Ранок почався тривогою й страхом
Перед загрозою дронів атак.
28.10.22

1.
Ой, пішов до лісу Гриць
Та й наївся печериць.
Не робив би Гриць дурниць -
І донині жив би Гриць.

2.
Ой пішов до лісу дід
І забрів, куди не слід.
Необачно діяв дід
І по діду щез і слід.

3.
Ох, наперли москалі,
Роблять шкоду на землі.
Та розверзнеться земля
І поглине москаля.

- А що далі? Там же Корсунь? Ви і там бували?
- Був, звичайно. Як не бути? Ішов із Богданом.
- Розкажіть, - молоді дядька кільцем обступали.
- Розкажу. Чого ж? Таїти нічого не стану.
Та не стійте над душею. Люльку от заправлю,
Горло щоб не деренчало та й почну казати.
А от люлька козакові – то серйозна справа,
Тут уже ніяк не можна йому поспішати.
Вибив попіл, дістав кисет, тютюну взяв пучку,
Набив люльку, із багаття дістав собі жару.
Затягнувся, пустив диму – а воно ж ядуче.
Молодим той дим смердючий зразу в носи вдарив,
Аж закашляли. Одначе, сидять та чекають,
Коли козак зробить справу та почне казати.
Бо ж, і справді, ходив з Батьком, тож багато знає,
А їм хочеться почути та й самим узнати.
- Отож, слухайте, - нарешті козак одізвався,-
Як під Жовтими ми сина військо погромили,
Тоді уже і за батька гетьман наш узявся.
Хоча в того, звісно, було значно більше сили.
Та Богдан по Україні мав повсюди очі,
Знав, що робиться, де військо знаходиться враже.
А Потоцький в Чигирині також знати хоче
Про Богдана та хто ж йому хоч словечко скаже.
Бо ж шляхи усі татари міцно перекрили.
От і думає Потоцький – сина виручати
Чи то, може повертати та збирати сили.
А тут жовнір перевдітий таки зміг примчати.
Нема війська, син загинув чи то у полоні.
Аж за голову схопився Потоцький від того.
Велів військо піднімати, запрягати коні,
Лаштуватися на відступ в нелегку дорогу.
Хотів іти в Білу Церкву, де кріпость велика,
Щоби там козацьке військо й татар зустрічати.
Вишневецького у поміч із Лубен покликав,
Разом значно більше сили вони будуть мати.
Подалися з Чигирина знову на Черкаси,
А звідтіль уже на Корсунь, де і зупинились.
Важкий обоз, тож дорога забирає часу.
А тут скоро вже й татари слідком нагодились.
Послав Богдан, щоб тих ляхів притримали трохи,
Поки він з козацьким військом по слідах поспіє.
А татар, здалося ляхам, мов того гороху.
Стали табір ладнувати, маючи надію
В таборі від них відбитись. Стали у фільварках
Понад Россю, де ще вал був старинний зберігся.
З боків шанці покопали, обкопались шпарко,
Виставили скрізь гармати – ворог, стережися!
А четвертим боком річка Рось їх прикриває.
А сам Корсунь віддав гетьман ляхам на поталу.
Ми побачили здалеку, що місто палає,
Але помогти нещасним ще нічим не мали.
Богдан швидко розібрався, як має робити.
Послав загін Дніпром, щоби човни всі прибрали,
Щоби не мав чим Ярема річку переплисти
І Потоцький з Калиновським помочі не мали.
Далі послав Кривоноса річку загатити
Під Стеблевом, трохи вище, де був табір ляхів.
Щоби річка не могла вже табір їм прикрити.
А, скоріше, щоб між ляхів посіяти страху.
Бо послав Богдан козака іще ляхам в руки.
Ми про то уже пізніше, після бою взнали.
Знав, звичайно що ітиме він на смертні муки
Та Богдану треба, щоби ляхи утікали.
Вони міцно укріпились на березі Росі,
Звідти вибити нелегко, втратимо багато.
От, якби те ляське військо з табору знялося,
Тоді в полі із ним легше буде воювати.
От козак той «попав» ляхам , довго упирався,
Поки «врешті» почав «правду» в муках говорити.
Що вже кримський хан з ордою у похід зібрався
І зо дня на день під Корсунь може вже приспіти.
А в Хмельницького козаків із півсотні тисяч.
Та й татар побіля нього тисяч двадцять буде.
Тож Потоцький всю старшину на нараду кличе,
Щоб рішити: відступати чи тут битись будем?
Калиновський став казати, щоб тут залишатись
І багато хто з старшини думку ту підтримав.
Але більшість та й Потоцький почали вагатись,
Тож на раді й порішили, врешті спільно: йтимем!
На світанку ляське військо Корсунь залишило.
Ішли табором похідним – вози в рядів вісім
З обох боків та і з тилу табір прикривали.
А між ними у колонах ішло військо тісно.
Ми їх, звісно, пропустили, поки не чіпали.
А уже коли всі вийшли, стали «підганяти».
Як була така можливість, близько підступали,
То коней їм постріляєм, щоб табір зламати,
То й до ляхів доберемось, змусимо спинитись.
А татари із другого боку підступають.
Огризаються ті ляхи та куди їм дітись,
Крім, як йти та відбиватись – вибору не мають.
Думають до Богуслава, все-таки, проб’ються.
Дурні. То вони Богдана ще погано знають.
Поки вони оце шляхом неспішно плетуться,
Вже козаки Кривоноса в балці їх чекають.
Послав Богдан Кривоноса в обхід ще зарані.
Той в Гороховій Діброві вибрав місце вдале.
Визначив місця - гармати де у лісі стануть.
Козаки рови копати на дорозі стали.
Ще й дерева навалили – возам не проїхать.
Сіли, балку оточили та й валку пантрують.

Ідуть ляхи, як від ґедзів, відбиваються від нас,
Сподіваються, що скоро досягнуть до Богуслава.
Десь опівдні у ту балку і спустилися якраз,
Де погинуть тоді мала уся сила ляська й слава.
Хоч широка, але лісом й чагарями заросла.
Справа кручі, зліва річка, береги – одне болото.
І тут валка до завалів на дорозі досягла
Й зупинилася. Болотом віз ніякий не покотить.
А на кручі дертись – стали ті вози перевертать.
Влізли, як у мишоловку. І назад немає ходу.
І гармати не підтягнуть – перешкоду розметать.
І застрягнеш у болоті, як полізеш через воду.
І хоругви не розвернеш, щоб пробитися назад.
Тут козаки Кривоноса ще з гармат стріляти стали
І з мушкетів. Втратив зовсім табір ляський якийсь лад.
Аж тепер і ми з ордою зусібіч на них напали.
То була уже не битва. То була уже різня.
Ляхи падали на землю, як трава попід косою.
І татари не дрімали, багатьох стягли з коня.
Їм живий ясир потрібен – тож тягли із того бою
Всіх, хто втрапив під аркан, вибирали більше знатних,
Не дивилися – чи гетьман, чи то просто командир.
Челядь, ту, що розбігалась і не думали хапати.
Калиновський, кажуть, бився того дня, як дикий звір.
Та і він, як і Потоцький у полон до нас попали,
Ціла купа командирів, жовнірів не зрахувать.
Лиш кіннотники з Корицьким вузол наш тугий прорвали,
Їм вдалось до Богуслава неушкоджено домчать.
А всі інші чи навіки на шляху тім залишились,
Чи попали до полону і ясиром в Крим пішли.
До останнього драгуни Калиновського лиш бились,
Та від смерті чи полону відвертітись не змогли.
Ми з татарами по честі все здобуте розділили:
Нам гармати і припаси, а полонені всі їм.
Челядь, що порозбігалась – тих селяни половили.
Отож, можна й завершити мою розповідь на тім.
Хіба лише – в Україні більше війська вже не було,
І коронний, й польний гетьман в Крим ясиром побрели.
І, нарешті, гнів народний ляхи на собі відчули,
Бо ж таки багато сала нам за шкуру залили.

Не хвилюйся, матінко,
Зовсім я не змерзла,
Черевички тепленькі
Ти ж мені принесла.

Не бентежся, мамонько,
З'їм холодну кашу,
І за тата, і за маму
Й Перемогу нашу.

Не журись, матусенько,
Хоч немає світла
Та від голосу твого
Серденько заквітло.

Не турбуйсь, мамусенько,
Пригорнусь до тебе,
Наші ППОшники
Захищають небо.

Не хвилюйсь, ріднесенька...

Сягає скупчення горбів
Самого небокраю, –
Неначе все, що я згубив
Підноситься й зростає.
Уздовж подоланих доріг,
Безмовними слідами, –
Лежить усе, що не вберіг,
Мандруючи світами.
Лишилось те, що не доніс
До видимого краю, –
За чим пролив чимало сліз,
Що дотепер шукаю...
27.10.22

Життя не таїна, а гра... і на погості
у кожного свої і дата, і число...
одного поведе його магічне шосте,
а іншого війна, як дуже повезло.

Направо зі щитом, а на щиті наліво,
а далі міражі фантазії... зеро...
удача не мине, як падає щасливо
і на оба боки, і на одне ребро.

Та на кону тоді фортуна невесела.
На що не уповай – рулетка, доміно...
куди не ідемо, усюди новосели
екрану житія, вистави і кіно.

Ще є, кому куди... наївні та уперті
метаємо ва-банк, і з легкої руки
піймаємо своє, аби не навпаки...
оце і є життя – і сльози не утерті,
і азимут його у напрямі до смерті
із вірою, що це не гра у піддавки.

10/22

Буває прикрощів немало,
на жаль, у нашому житті,
де випадковість править балом,
а радником у неї гнів.

Зустрілися ми випадково
і випадково розійшлись –
не відшукали щире слово,
усе лишили на колись…

Обом же щастя лише снилось,
ховали очі під вуаль –
не розпочавшись, все скінчилось.
Таке трапляється, на жаль…

Не ті слова, облудні вчинки,
на серці фальші ланцюги –
то доля ладила обжинки…
А нам жнива не до снаги?

Приблуднику, навколо глуха ніч.
Чого стоїш примарою, що хочеш?
Сьогоднішнє з усіх твоїх обличь
найосоружніше. Кого ти ним зурочиш?

Мовчить і дивиться. Зіниці – чорна мла,
затягує в свої клейкі тенета.
Із них не вирватись, розпука в них звила
просякнутого сумир’ям намета.

Не ворухнеться чорна шпара – рот,
що як провалля в висохлому степу,
родильна зала знегод і скорбот,
зневірою закладеного склепу.

Звисають руки чорними плітями.
І ніби не погрожують, але
страхи вилазять, гострими зубами
шматують серце в кров’яне желе.

Шмати перебирають чорні кігті.
Розтягують, уносять у пітьму.
Пульсуючі жаданням жити крихти
формують вперто лінію пряму.

Приблуднику, світанок забарився.
Але імла, хоч сильна і лячна,
не нездолана, доки не змірився,
не безнадійна, хоч яка щемна.

15.09.22

Учора ясне сонечко
З бабиним літом бавилось,
А нині уже мокро так,
Бо дощ розбарабанився.

По підвіконню стукає
Та листячку дубовому.
Давай і ми послухаєм
Ту музику чудовую.

Вітрець йому підспівує
І гонить хмари чорнії.
Й у зимні дні осіннії
Краса все ж неповторная.

2022 р.

По місту, повному тривоги,
Стріляють досі вороги, –
Повсюди здиблені дороги,
Осель руїни навкруги.
Квартали згарищ і могили
Посеред скверів і дворів, –
Над ними постаті похилі
Змарнілих вдів і матерів.
І скрізь у стишених розмовах
Звучить історія сумна
Про те, що бід оцих основа –
Війна…
26.10.22

Ніч здригається.
Котиться місяць
По безкрайому небу свободному.
Так тужливо на небі
Він світить
Бо самотньо світити безродному.
-Де ти, Зоре моя? -
Він питає.
Але зорі уперто мовчать:
Жодна з них
Місяця не кохає
І не хоче кохання пізнать.
І не знає нічне те світило
Що судилась йому самота
Зорепадом все небо накрило
Зорі є. Тільки кожна - не та...

Тиха осінь.
Сновигають рясні дощі.
Я ховаюсь у мушлю.
І варю запашні борщі.
Випікаю хліби зі скоринкою.
І дивлюсь у вікно.
Вже палає яскраво-винним
Виноградник старий...
Відлітатимуть скоро птахи
у щемливо-далекий вирій.
Я сповільнюсь... Ув оксамит одягнусь м'який.
І сама буду ніжна й пахуча, як булка
Із запашною ваніллю тіста.
Булка здобна. Смачна...
Вся блискуча та промениста
Я у мушлі перлиною буду.
Пречудова, прегарна, пречиста...
Претвоя...
Дозрівають скарби незліченні...
До весни...
І так само думки
І веселі. І одкровенні.
Зріють, Зріють вони...
Лиш не руш ту перлину
- прийде час...
Буде скарб у руці.
Буде щастя в долоні.
Буде мушля моя тихим домом твоїм...
І торкнуться уста до сріблясто-коханої скроні.
Буде дощ весняний
Тихо-лагідно пестити нас.

В осінньому лісі так тепло...
Пар іде від землі
Я пам'ятаю порічки в твоїй долоні
Теплі і запашні.

Згадка про літо... Та далі буде...
Золотом сипле ліс
Вітер свободи у наших грудях
Щастя у дім приніс.

Твої мрії прості
Як вода життєдайні
І сягають за обрій...
Не збутися їм?
Та стратегії й плани
Мої геніальні
Мріям фору дадуть
Поготів.

Буде наше життя
Сто століть і потому
Буде вічним кохання
Як давні світи.
Буду в очі кохані
Дивитись невтомно
Буду я. Буде наше кохання
І ти.

Ні не бачили досі
Галактики світу
Ні кохання такого
Ні світла в очах.
Все співпало:
І вітер в волоссі
І квіти
В наших дивних, яскравих
Квітучих садах.

Ти його бережи
Відчуття те таємне
Неважливо уже
Що там доля несе...
Бо у щасті любові
Нема часів темних
Тільки ти, моя радосте,
Милий мій,
Є!

Затягнуло суцільне болото…
Неможливо оговтатись вкрай.
Щоб отримати бажану квоту.
Треба скинути прикрий тягар.

Він повис, він знесилює плечі.
Не дає просуватись вперед.
Провокує наразі до втечі.
Запланований стримує злет.

Затягнуло суцільне болото…
Задощило…Калюжі брудні.
Обери для спасіння роботу,
Щоб буденні окрасити дні.

26.09.2022

Пусте… Пусте, немає змісту,
якісь примари бродять містом.
Пісні пісні, вірші, картини –
усе піснішає людина…
Стискає груди, давить плечі,
спадає сумом порожнеча.
Нікчемність краплями стікає,
жалі пливуть до небокраю.
Пусте… Пусте не має сенсу
і не вартує навіть пенса.

Як крові напила́ся муха,
й з дощем звінчалася посу́ха,
подревумислився про Русь
сиве́нький згорблений дідусь.

Прапращур, прадід, бабця й мати
пройшли таємні каземати,
не поверталися живі,
а він, відтак, служив Москві.

Демонстрував беззубий гаспид
серпастий-молоткастий паспорт
і з натовпом старих сестер
виводив гімн СРСР.

Для фори красно в протилежність –
став матюкати незалежність.
А пластунів, що вийшли з храму,
назвав ще зовсім пісюнами.

Його соромив перехожий,
а дід стрибав, на чорта схожий,
і закликав пролетарів
єднатися і бить козлів!

Коли поліція спитала,
чому козак так випив мало, –
трибун, на більший свій протест,
пішов на алкоґольний тест.

Дружина враз зам’яла діло
і геть пішла, щоб не смерділо.

2 жовтня 1999 р., Київ

Зграя журавлина
Зникла, як хмарина,
В далечі безкраїй стишених небес, –
Небо полудневе
Кольором свинцевим
Покриває гладі захололих плес.
Береги піщані
Спорожніли рано –
Ні людей немає, ні слідів тварин, –
Шурхотливе листя
Полонило місто
Шквалами рвучкими жовтих хуртовин.
Вітер подорожній
Подихом тривожним
Навіває в душу мовчазну печаль, –
Вихором іскристим,
Кружеляє листя,
Мов життя земного нетривка спіраль.
25.10.22

Якщо і хочу ще чогось од цього світу,
То тільки віддавати якомога більше.
Насамперед онукові, дружині, дітям.
Із читачем ділитися роздумним віршем,
Звірині, птаству й комашині буть зрозумілим
У чистих помислах своїх, а не зарозумілим
Власником, призначеним начебто самим Богом.
Без суму надмірного виряджать в незвідану дорогу
Друзів. Заздрить, хто без хвороб відходить уві сні.
Не в непроглядну заметіль, не в гололід, а навесні...

P.S.
...Здається, начебто й усе.

Завше поряд була з тобою,
витирала сльозу зрадливу,
осявала твій шлях любов'ю
у негоди осінню зливу.
Розганяла руками грози,
молитвами знімала втому.
І які б не були прогнози,
не давала у борг нікому
ні тебе, ні цей сад невтішний,
шо забрів у рожевий морок.
І хоча відвернувсь Всевишній,
і втопилося сонце в морі,
розбуджу сни лихі думками,
подарую натхненні крила,
щоб не сталося поміж нами,
я твоя берегиня, милий.
Буду серце твоє щоразу
лікувати від туги й болю,
скільки б нам не судилось разом
йти по сніжній стежині долі.

22.10.2022р.

Пливла хмаринка, як лебідка біла,
Їй чорна-чорна заслонила шлях.
Заплакала вона і посіріла,
А вся земля - у крапельках-сльозах.

Та незабаром чорну злую хмару
Далеко так десь вітер відігнав
І вона зникла, наче та примара,
А білу тихо віререць втішав:

-Пливи, моя лебідко легкокрила,
Куди захочеш ти собі пливи.
Вклонилась вдячно хмарка тому вітру
Та й усміхнулась, сліз не стало вмить.

2022 р.

Невже таким коханням звитий
Віночок втрачених надій,
Що ти до скону будеш жити
Щасливо в пам’яті моїй?
Невже завжди в душі ліричній
Така панує доброта,
Що оселилася довічно
У ній закоханість свята?
Чому й звідкіль цей вирок виник, –
Іще гадати завчасу,
Якщо без втоми та зупинок
Не тільки спогади несу.
Немов лебідці навстріч лебідь
Спішить, розчулений сповна, –
Думками лину я до тебе
Повік, відрадо чарівна…
24.10.22

Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.

***
Не засвітиться душа у імлі,
милосердного нема почуття.
Без ікони, без Христа дім її.
В гульнях з бісом загубила життя.

Темна ця душа по вуха в багні,
невідкрита, до сумління глуха.
Ще пихата, має хист до брехні,
хвору заздрість - на чуже зазіха.

Ні, не визнає, що впала до дна,
не знайомі щирість, суть каяття.
Над усе боїться світла вона,
не шукає із імли вороття.


10.10.2022

Осиковий убито в груди клин,
Війна за мир...скінчився час ордалій.
Злетіла у небесну прозорінь
Душа моя, посічена печаллю.

"Не йди на фронт!- кричали. - Ти ж поет!
Отримуй у тилу душевні рани!"...
Я ж вирвався на волю із лабет
Угноєної байдужем нірвани.

Чи стачить сил противитися злу?
Навряд - богам потрібна гекатомба.
Заплющу очі - бачу згар і млу,
Розплющу - трупи ангелів в окопах.

Спливає кров'ю дійсності пейзаж,
Вмочає пензля Бог в жорстокі барви.
А вдома - тиша, миротворча фальш...
Живіть в раю. Я ж у Едемі - зайвий.

Пташка до другої свисне
Й стихне в чеканні затим, –
Інша до неї навмисно
Співом озветься дзвінким.
А за хвилину дуетом
Так защебечуть вони,
Що вся увага поета
Звернена тільки на них.
Разом уже й поодинці
Тішать так радісно слух,
Що на відкритій сторінці
Никне упевнений рух.
Стан дивовижний знемоги
Тіло охоплює все, –
Далі малого прологу
Справи не буде уже…
Пташка до іншої свисне,
Та – обізветься затим, –
Новонароджена пісня
Святом наповнює дім.
23.10.22

Після ночі морозець
На траві узявся,
Зимний вітер навпростець
Десь собі подався.

Жовті позривав листки
Великі кленові,
Що на землю всі лягли
Віночком чудовим.

Хмар кудлатих табуни
В небі розбрелися,
Визирнуло із-за них
Сонце яснолике.

І злякався морозець,
Втік раптово звідси,
Осені короткий день
Трішки став теплішим.

2022 р.

Смерть твоя фізична —
Це моя духовна.
Як усе незвично
Без сестрички вдома.
Біль несамовитий
Розтинає груди.
Як без тебе жити,
Людо ж, моя Людо?
Ти плекаєш квіти
у небеснім раю.
Де ж себе подіти?
Як не вистачає
Стежечки в минуле
Де ще недозрілі,
Разом не набулись
Ми на світі білім.
Сонце полуденне
Золотить простори,
А в душі стражденній —
Сліз чернече горе.
Ти пробач знемогу
Що не відмолила
Я тебе у Бога,
Ластівочка мила!
Стала б на заваді
Смерті проклятущій.
Та збирає владно
Небо світлі душі!

21.10.2022р.

Опадають листочки багряні
І вкривають знайомі стежки
Там, де зникли, як зорі в тумані,
Найсвітліші юначі роки.
Листопаду ряба завірюха
Вихориться, мов думи мої,
У краю, де я в юності слухав
Щебетання кількох солов’їх.
У розхристанім одязі клени,
Тільки згадують про па-де-грас, –
Як же схожі дерева на мене
В цей, для згадок призначений, час.
Шурхотять неспокійно листочки
Таємничим багатством принад, –
Та нема чарівного місточка,
Щоб літа повернути назад.
22.10.22

Усе минеться, сестро, чуєш!
Пройде біда, сльоза сумна
Всевишнього благає всує,
аби скінчилася війна.
Молитва ллється чудодійна,
лампада раною ятрить.
Зникають: горе, лихо, війни
у таїни блаженну мить.
Покрови стелить Божа Мати,
архангел затуля крильми.
Ще рано, люба, помирати,
коли у тебе є ще ми!
Ще не усі круті дороги
тобою пройдені в житті.
А та, що і веде до Бога,
знаходиться в твоїй душі.

11.10.2022р.

Ну що, рудий, замерзли трохи лапи?
Жовтнева сльота, мрячна і похмура.
Це осінь, котику, така її робота
вдягати світ в зів’яння і зажуру.

Тобі б в суху місцинку, закапелок
зігрітися, облишити дрижати.
Це літом кожна щілина – притулок,
а восени схов треба пошукати.

Змокріле листя ліпиться до тільця.
На вусах конденсуються краплини.
Не бійся, муркотунчику, не бійся,
дощ скінчиться, мабуть, за півгодини.

Підійме вітер у повітря листя,
покружить, виганяючи вологу,
і лагідно опустить, подивися,
ось і постеля на твою вимогу.

Огорнутий у вітрову турботу,
влаштовуйся, вкладайся подрімати.
Це осінь, котя, і її робота
весь світ і тебе стиха вколисати.

20.10.22

Щодоби я чую й бачу,
Страх жахливої війни, –
І намучився добряче,
Щоби ворога спинить.
Всюди згарища й руїни,
І витає смерті дух, –
Потерпає Україна
Від нечуваних розрух.
Бійні чад і туги сльози
На очах сиріт і вдів, –
І щодня нові загрози
Від нещадних москалів.
Та вслухаючись у звуки
Клятих дронів і ракет,
Зброю знов беру я в руки -
Зупиняю дронів лет...
21.10.22

З материнського лона з'явились на світ —
Ти спокійна, а я — вередлива.
Нерозлийвода разом, без ліку тих літ,
Схаменулись — голівонька сива.

Ти саджала настурції, мальви, братки.
Чорнобривці, нарциси під плотом,
Я крилаті думки групувала в рядки,
Підбирала зворушливі ноти.

Серед ночі, бувало, дзвонила тобі,
Сповідалася, мов перед Богом.
Та не знала, що згуба у чорній габі,
На голубку чатує за рогом.

Не зогледілись: як помарніли літа,
Закотилося сонце за обрій.
Листопадом рясніла пора золота,
Підкрадалися нишком хвороби.

Хай би квітло на щастя, а не на біду,
Соковите пагілля зелене.
Чом тепер ти троянди саджаєш в раю,
І чекаєш, сестричко, на мене?

Дочекаєшся, люба, настане та мить,
А коли? — тільки Богу відомо!
Твердь Небесного Царства, хоч як не щемить,
Повертає всіх рідних додому.

19.10.2022р.

- От ви усе про Тетерю, Петра Дорошенка,
Брюховецького, Опару та ще Суховія.
Ще Виговського згадайте, Юрася, Ханенка.
А я вам скажу – з них жоден воювать не вміє,
Як то Хмелю удавалось. От де був вояка!
Знав, як ворога здолати, вмів зібрати сили.
А оці усі, повірте, ну, зовсім ніякі.
Тільки діями своїми Вкраїну згубили. –
Старий козак свої вуса за вуха заправив,
Узяв ложку, з казана щоб кулешу поїсти.
Ще додав: - Такі-то, хлопці, невеселі справи.
Тому і йдуть невеселі з України вісті.
Як закінчилась вечеря, молоді пристали:
- Розкажіть же нам, як Батько умів воювати!
Ви ж із ним, мабуть, у битвах багатьох бували?
- Розкажу, - старий промовив, - Чом не розказати!
Я ж із Хмелем, уважайте, з самого початку.
Ще з Томаківки, де тільки набирав він сили.
Як на раді порішили гетьманом обрати
І, як Січ від гарнізону ляського звільнили.
Знав Богдан – нелегко буде з ляхами змагатись,
Бо у них кіннота сильна, важко подолати.
Тож і вирішив до хана кримського звертатись,
Щоб татарськую кінноту під рукою мати.
Хан направив Тугай-бея у поміч з ордою.
Кілька тисяч. Для початку і того достатньо.
Бо ж дізнались – йде Потоцький спішною ходою,
Щоби нас на Україну вільно не пускати.
Зібрав військо чималеньке – кіннота і піші,
Ще й гарматами запасся для того походу.
А у нас тоді легенькі фальконети лише,
Що великої не можуть завдавати шкоди.
А Богдан по Україні розіслав козаків,
Щоби вісті ті збирали та до нього слали,
Щоби знати міг зарані кожен крок поляків.
Ті ж повстання придушити скоріш поспішали.
Мав Потоцький вдоста війська аби нас розбити
Та не знав, які в нас сили, думав – не багато.
Тож надумався натроє військо розділити,
Щоби нас скоріш на Січі у лещата взяти.
Попереду свого сина Стефана направив.
Дав йому гусар, драгунів, кінноту козацьку
І гармат. Вважав достатньо для такої справи,
Бо ж «гультяїв» там зібралось, думав, не багацько.
Сказав тоді: - Іди, сину, здобудь собі славу!
Та й подався Стефан полем славу ту шукати.
А у поміч йому батько й козаків направив
Реєстрових, з ними й німців ішло небагато.
Вони сіли у байдаки й Дніпром подалися,
Мали десь біля Кодака до сина пристати.
Сам Потоцький з своїм військом десь позаду плівся,
Щоби сину не завадить слави добувати.
Тільки-но із України прибули ці вісті,
Богдан вирішив одразу тим і скористатись.
Стефана перехопити десь у полі чистім
Та не дати із другими військами з’єднатись.
Отож послав Тугай-бея шлях перепинити
Та не дати можливості вісті відіслати.
А ординцям тільки в радість степом пролетіти,
Серед того чиста поля ляхів пошукати.
Сам Богдан із військом рушив услід за ордою.
А, тим часом, прийшли ляхи аж на Жовті Води.
Тут і стали на спочинок прямо над водою.
Бо ж не бачили для себе ніякої шкоди.
Ледве всілись, заходились вечерю справляти,
Як на них зі степу разом орда налетіла.
Довелося свої миски полякам кидати
Та хапатися за шаблі. Битва закипіла.
Ляхи були справні вої, швидко розібрались
Та вогнем орду татарську упритул зустріли.
Орда зовсім штурмувати табір не збиралась,
Тож одразу під вогнем тим степом розлетілась.
Ляхи кинулись возами табір городити.
Шанці рити узялися – усе по науці.
Вже до вечора готові були орду стріти.
Та татари в бій кидатись зовсім і не рвуться.
Послав Стефан батьку вісті, що в пастку потрапив,
Нехай батько поспішає сина виручати.
Але посланців татарам вдалось перейняти.
Тож Потоцькому про сина нічого не знати.
А тим часом, вже на ранок і ми нагодились.
Узялися штурмувати ту ляську твердиню.
Але під вогнем гарматним скоро відкотились.
Нащо дарма козакові під кулями гинуть?
Узялися до облоги. Табір оточили
Так, що звідти, навіть, муха не могла злетіти.
Жаль, гармат в нас мало було – ми б табір розбили,
А так ото тільки ляхів ходили, дражнили.
А тим часом Богдан хлопців під Кодак відправив
Аби їм там реєстровців полки перестріти
Та умовити покинуть ту ляську виправу,
Іти разом із Богданом клятих ляхів бити.
Як почули реєстровці про Богданів намір,
То старшину перебили та й німців прогнали.
Та й всі разом подалися до Богдана в табір,
Вірніш, кіньми із ордою хутко поскакали.
Пролетіли мимо ляхів зі свистом і криком,
Щоби бачили й ще гірше себе почували.
Бо і так були у ляхів сили не великі,
Вони ж на тих реєстровців всі надії мали.
А тепер в Богдана сили вдвоє більше стало.
А вночі ще й реєстрові, що в таборі були
Ізнялися й до Богдана також повтікали.
Лише ляхи й залишились. Вже й голод відчули.
Бо ж півмісяця заперті в таборі сиділи,
Коней, навіть, щоб попасти, вигнати не сміли.
Тож зібралися старшини, судили, рядили,
Перемовини з Богданом вести захотіли.
А Богдану того й треба – вимоги поставив:
Хай штандарти і гармати віддадуть й шурують.
Кривоноса й Крису в табір до ляхів відправив,
А Чарнецький у Богдана сидить та мудрує
В заручниках. Тільки в ляхів порядку немає,
Неспокійно серед ляхів, страх між них гуляє.
Отож Криса з Кривоносом з табору втікають.
Стефан в розпачу, як далі бути – вже не знає.
Тут і кримці підкотились – перемовин хочуть.
Викликають його в поле. Він було подався.
Але бачить – вони йому голову морочать,
Забажали, щоб в полон їм він живий попався.
Тож хутчій вернувся в табір. Татари озлились.
Стали табір штурмувати, ледве що одбились.
Втратили людей багато. Думать заходились,
Як би то їм так зробити, щоб живі лишились.
Надумались серед ночі з табору тікати.
Війська у них тепер мало, тож вози лишили,
Лише сорок із обозу надумались взяти.
Самі кінні оті вози в квадрат оточили,
Щоби можна відбиватись, як ворог насяде.
Серед темряви нічної тихенько знялися,
Вже без ляської отої глупої бравади
Та й на Княжії Байраки гуртом подалися.
Думали, ніхто не знає та ніхто не чує.
А услід орда татарська уже подалася.
А у Княжих у Байраках Кривоніс чатує,
Вже дорогу перерили – ніхто б не прорвався.
Ідуть ляхи, раптом з тилу орда налітає.
Відбиваються, як можуть, вперед поспішають.
Аж тут рів через дорогу шлях перекриває
І з-за валу козаки їх вогнем зустрічають.
У страшній тій колотнечі війська вже не стало.
Хто поранений, хто вбитий, хто в полон потрапив.
Все живе тоді татарам здобиччю дісталось,
Довелося в Крим ясиром ляхам мандрувати.
Сам Стефан отримав рани та й помер небавом.
Послав батько здобувати його славу в полі.
Не дісталося нетязі ніякої слави,
Повернулася до нього другим боком доля.
Врятувався один жовнір з орави всієї,
Одягнув селянську свитку, між татар прокрався.
Прибув аж до Чигирина з вісткою тією.
Батько, ледь таке почувши, за голову взявся.
Та не кинувся у поле сина рятувати.
Бо ж не знав, що там у полі на нього чекає.
Повелів своєму війську в Корсунь відступати,
Поки наміри і сили наші не узнає.
Отак Богдан виграв першу із ляхами битву,
Із помилки Потоцького швидко скористався.
Тепер шлях на Україну був для нас відкритий.
І Богдан одразу рушив, навіть не вагався.

ІТяжко виживати на землі
люду біля чистої криниці,
поки є між ними москалі,
ненажери, нехристи, убивці.

Не до миру і не до краси...
не язик, а мову відбирає
поки є фарбовані лиси,
а царя у голові немає.

ІІЇм усе твоє і на ріллі
видається їхнім по закону,
писаному по воді, пото́му,
як ідуть у люди москалі.

Навіть і обмежене тинами
видурить, ограбить, украде
і божитись буде, що за вами
є борги... і до війни дійде.

Вириє до сьомого коліна
всю неправду і тобі на зло
так укусить, бризкаючи слину,
щоб найдовше боляче було.

Знахабніє, виведе на люди,
ніби ти чиєсь собі поніс,
побажає, щоб урізав дуба
і не червоніючи, забуде,
як чуже поклав собі у віз...
.............................................
Як не є, хай получає в зуби,
а тоді і квапити не буде
у криницю свій поганий ніс.

ІІІНе стає епохою свободи
ненадійний ХХІ-й вік,
та на благо нації і роду
вичищає на землі усіх
паразитів, нелюдів, ханиг
ірраціонального народу.

Нині ера Духу настає
і карає доля: самурая...
людоїда... адже карма є...
та відмін між орками немає –
канібал насилує, вбиває
генерал накази віддає.

Сатані придумаємо кару,
а його баранячу отару
небо анулює на віки.
Тільки-но налякане, таки,
прогресивне людство ще гадає,
що робити, як ума немає
і розперезалися вовки?

10.2022

Я хочу чути музику без слів
Коли нічого не потрібно говорити
Сидіти вовком і на місяць вити
Відлунь чекати від далеких берегів

Чому не можна, щоб вони жили
Хороші люди, з добрими очима
Війна як тінь, що ходить за плечима
І мов чума викошує тили

Шматки металу зграями летять
З вогнем, громами, зливою і градом
В окопи й бліндажі вповзають гадом
Вкусити, хто за рідний край стоять

Цим злим потворам точно все одно
Кому й для чого вік земний вривають
Як сильно ждуть їх, моляться, кохають
Хто сіль землі, зерно її й вино
...

Ми завинили в тому, що у час
Коли, як Гамлет, мали обирати
Не поспішали голови складати
Хрест на Голгофу понесли без нас
...

Життя триває, міниться, дзвенить
Дитячий щебет, душу розриває
Калина гілками новими приростає
Аби не дати жертву цю зганьбить
...

2022

Жоржини на пустім подвір’ї в’януть,
Осиротіли і собачка й кіт.
Вже більш мене татунечко коханий
Не вийде зустрічати до воріт.

Не усміхнеться, добрий, світлолиций,
Свою не візьме вудочку легку.
І рибки не впіймає він для киці
У нашому маленькому ставку.

З людьми не гомонітиме привітно,
Вділивши всім душевного тепла...
Здається світ увесь він міг зігріти...
Така велика в нім любов жила.

Був гарним батьком, дідусем і сином.
І та любов була у нім свята.
Бо жив, творив заради України,
Її крильми лелечими вгортав.

Прозаїк, гуморист, поет від Бога,
І публіцист. Перо, як меч — було!
Сатирик-геній, маг таланту свого,
Його боялися падлюцтво й зло.

Він замки відродив на Батьківщині,
Які без спецосвіти будував.
Крутелики заможні і донині
Наслідують величні ті дива.

Активний, життєрадісний мій тато,
Він завжди людям всім допомагав,
Був без мандата справжнім депутатом,
У добрих справах — вся його снага.

Здається, що до ста міг жити й більше,
І не боявся смерті, ні війни.
І оркам посилав ракети-вірші
Щоби приборкать сили Сатани.

Не вірилось,що швидко так не стане
Тебе, недуг ти стільки переміг.
Та серце зупинилось полум’яне...
І на обійсті іній — наче сніг.

Свої романи і чудовий замок,
І сад прекрасний людству залишив.
І відлетів до Вирію, до мами,
В лелечий біль синівської душі.

19 жовтня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Відкрилася нова в моїм житті сторінка,
Коли торкнувся ніжно вуст моїх.
Я найщасливіша тепер у світі жінка,
Ти ж мій єдиний найсолодший гріх.

2000 р.

Г. С...
Пружні, солодкі й пахучі,
Наче дозрілі жита, –
Зваблюють, пестять і мучать
Немилосердно уста.
Ніжні, гарячі, червоні
І найбажаніші всіх, –
То видають радо стогін,
То тихо зроджують сміх.
Повні, тремкі, соковиті
І неповторні щораз, –
Вчуся своїми любити,
Маючи змогу і час...
20.10.22

Вже чуприна моя - поле припорошене,
І на ній чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила сніжком голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем,
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою,
І природу усю зеленню вгорта,
Лиш моя сивина білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7508 р. (Від Трипілля) (2002)

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі,свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні...

Пооране танками поле
Засіяно гільзами вщерть, –
Врожаю зібрала доволі,
Отут хазяйнуючи, смерть.
Обвуглена оранка шерхне
Опісля страшної пори, –
Лиш попелу вихри з поверхні
Угору здіймають вітри.
Куриться і запахом диму
Наповнюється вишина, –
Чому не промчалася мимо
Земель українських війна?
Стражданням найкращого краю
Не видно швидкого кінця, –
Молюся і серцем благаю
Чудес від святого Творця…
19.10.22

На хер - сон!
На Херсон!

2022

Гей, а куди веде мене оця дорога?
Ну як вказівника нема, хоча би натякни.
Я хочу знать, що там! – звертаємось до бога.
А бог мовчить. Іди! Іди й з’ясовуй сам.

За поворотом тим зустріне мене мила?
Чи там якесь мурло причаїлось у кущах?
А ще ти дав мені, всевишній, мало сили
на отакий складний і кострубатий шлях.

Хочу перепочить. Стомився, ниють нозі.
Чому завжди мені всі тяготи буття?
Чим так я завинив, тебе питаю, боже,
хіба не заслужив твого я співчуття?

Наступний поворот, розпуття, горстка стежок.
Яку із них обрать? Однаково страшні…
Ну підкажи ж мені, тобі, з твоєї вежі,
всі ями, всі пастки помітні та ясні.

Піду, мабуть, назад, заб’юся у кубельце,
у сховища свого знайомий густий пил.
У тебе, всеблагий, немає, певно, серця.
Чи може ти не чув, як я тебе молив?

Я напрямок питав, хіба тобі це важко –
втлумачити, куди і як, і з ким іти.
Спрямуй мене, прошу. Орієнтуй, будь ласка!
А якщо знайдеш час, то ще й супроводи.

Продовжуєш мовчать? Не випрошу ні слова?
А відповідь була, іще б її почуть.
І дивляться з теплом привітні очі бога.
Іди! Іди шукай. Іди шукай свій путь.

17.10.22

ІЕх, якби то керувати часом
і літати у дитячі сни,
упіймати на льоту Пегаса...
і весну... і літо восени,
як було далеко до війни,
та уже не буде цього разу.

ІІПовернути би літа назад,
поки не постала на порозі
посивіла у дорозі осінь –
наш дешевий лікар і Пілат.

Пам'ятати, що́ лікує рани
і допомагає голові,
а своїй найпершій і останній
берегти волошки польові.

Бігати по воду до криниці,
поливати яблуневий сад,
оминати очі молодиці
і ловити погляди дівчат.

Линути у небо як у гості,
де панує не війна, а мир,
і гойдається у високості
бабиного літа пасажир.

Як учора... як всього не стало,
наче сонця у височині,
як тепер буває уві сні,
як раніше наяву бувало,
і не жалкувати, що мені
як було, так і лишилось мало.

ІІІ
Поки-що надія на одне –
є кому довіритись у герці,
поки вистачає духу серця...
поки очевидне не мокне
у криваве місиво м’ясне...
не мене... а душу європейця.

10.2022

Я не маю горя бути вбитим
чи у землю заживо заритим,
я не маю щастя покохати
і дитя в колисці колихати,
я себе ніколи не побачу,
і не засміюсь, і не заплачу,
навіть, голос свій я не почую,
бо мене нема, бо я ночую…

8 лютого 1989 р., Київ

Знову лемент! До тремору в тілі
завивання лунає з кремля –
скавулить то не пес Баскервілів,
то волає наколена тля.

Операція «спец» провалилась,
вже настав у недопалка піст –
опустились напудрені крила,
надломився і керченській міст…

У Ірану мопеди купує,
спішно «чмобіків» гоне на фронт,
зброю ядерну сіпає всує…
Знову хоче нас взяти на понт?

Я скажу світовому загалу –
нам до дупи недопалків сказ.
Лине гомін уже до Уралу:
українці – то людства спецназ!

Листопад, листопад, падолист
Із Покровою вдвох обнялись.
Падолист, падолист, листопад,
Теплих днів не повернеш назад.

Іще сонечко вдень пригріва,
Вранці глянеш - біла трава.
Дикі гуси махнули крильми,
Від Покрови лиш крок до зими.

2012 р.

Справжнє щастя – відчувати
Завжди любої плече, –
Бачить радість теплувату
В глибині її очей.
Справжнє щастя – бути разом
І не плакатись ніде, –
Не давати ту в образу,
Що з тобою поруч йде.
Справжнє щастя – стати любим
І в собі оту любить,
Хто твої цілує губи,
Їх бажаючи щомить…
18.10.22

В тиші недовгій світання
Думи печальні жену, –
Замість думок про кохання
Мислі усі про війну.
Марно гадаю нестримно,
Метушачись без пуття:
Може, раптово щось гримне
І обірветься життя?
Може, безжальні рашисти
Ще не обрали мішень
І оця тиша врочиста
Тішити буде нас день?
Може, жахлива потвора,
Кнопки торкнеться за мить,
Наче уранці учора,
Нас намагаючись вбить?..
Серцю моєму удвоє
Боляче різко стає
Знову від правди гіркої,
Що у новинах вже є.
Хочу втекти від напасті
Мук невимовних війни
І написати про щастя
Те, яким щойно я снив.
17.10.22