На стічних трубах
джаз зіграла осінь.
Принишкну мишею
і в неба на устах
невпевненим цілунком
намалюю
усмішку сонця –
хай все – як в казках.
Пожовкле листя
мої кроки зігріває,
щоб сліду не залишити,
і страх
по крапелині
у минущість літа
вода несе.
І час, немов слимак,
у мушлю спогадів
силкується ввібгатись.

Скільки доріг
вже пройдено.
І побачено –
в небі
й під небом.
Чекати пора,
як неспізнано
постукає
в шибку,
щоб слово
промовити,
тиха осінь.
Впаде у траву
пізнім яблуком.
А кінь
у тумані
незрячо хапатиме
запах диму.
І вечір
прокинеться,
ледь снігом
забілений,
щоб у душу ввірватись
забутим теплом.

Насупиться і насиплеться, мов пір`я стареньких янголів,
Сумна снігова рапсодія на місто, де нас нема.
І ранній київський потяг закотить холодний плацкарт у Львів,
І сонний вокзальний рупор об`явить, що вже зима.
Всезнаючий репродуктор розкаже, що все за графіком.
Та іноді щось раптово наплутається в житті…
…Усміхнена баронеса й галантно прострелений віконт
Вертатимуться з дуелі обсипані конфеті…

А що тобі в мені?
Я струм, заплутаний в дротах,
заплетений у металевий трос,
Й гойдається у мене на хребтах,
мов жертва інквізиції
поміж стовпами,
Хемінгуея сивий альбатрос,
колиханий солоними вітрами.

А що тобі в мені?
Мої рідкі сріблясті коси
плела у танцях звивистість мурен
збиваючи хвостом застиглий попіл
з очей пульсуючих медуз
як іноді бува
збива
самотній дух забутих циркових арен
із писків лютих дику непокору
ударом влучним батога
й кляне тяжку свою
роботу.
А що тобі в мені?
Ти-бог...
Я поросто жмуток кіс і дроту.

Невеселі деньки у райцентрі моїм настали -
злі міщани, сумні селяни - скінчилися свята.
Працювати би раді, та фабрики повиздихали,
руки нікуди діти, ото ситуація клята!

Зникли гідні мужі, на виду розписні горгони,*
застарілі конфлікти, жалі за минулим часом.
За кого не візьмися - однакові шлють прокльони.
І стосунки, як трудодні, обтяжені діабазом.

Тож і марно у будь-кого кидати далі стріли,
навіть в того безумця, тутешнього маньєриста,
бо його і без них надихатимуть навіть скілли!*
Я не бачив подібних видінь уже років триста.

Та не довго тут залишилось – античні портики
впали разом зі стінами, миші і ті - мігранти,
десь причалимо всі - у геть інший уклад еротики,
де ні душ, ні сердець, і на показ одні імпланти.

"Тут же Дон Кіхот остаточно
впевнився, що прибув до
пишного замку, де його зустрічають
з музикою, що тріска - то форель,
черствий хліб - пшенична булка..."

М. де Сервантес

D.

Ви сидите, самотній Дон Кіхоте,
І дивитесь на свій порожній стіл,
І вечір догоря стола навпроти,
Й немає непрочитаних листів.

Ви мрієте, що їх у Вас без ліку,
Як сліз дівочих, що зі щік колись
На пилявий листочок базиліку
І на чоло коханому лились.

Я Вам скажу несміливо і потай,
Чи напишу на радість Вам листа:
І в мене є забрало Дон Кіхота,
Й уламки понадщерблені щита.

Крісло викреслює нас із кімнати –
Так, ніби вікна не п’ятого поверху;
Так, ніби можна пройти через грати
Променем світла, частинкою пороху.
Можна гасати з вітрами над кронами,
І споглядати себе у зірках...
Тільки от стіни глухими кордонами
Стали – розставили нас по кутках.

"""""::"""""

Ми звіряли годинники з тими, що є на вокзалах;
Зупинялися потяги – ми їх заводили знову;
Крокували по колу і кожну годину, як спалах
Розбивали об стелю скляну і сталеву основу...

Переламані стрілки ще досі ідуть нам назустріч,
Але ми, як колись, не гойдаємось більше у часі,
І від того, що ти цей годинник сильніше потрусиш
Може випасти серце – і лишиться слід на матрасі...

"""""::"""""

І хочеться, щоб знову він прийшов;
І хочеться таки його прогнати;
На стінах написати „кров за кров”,
І більше вже ніколи не чекати,

Але і сміх, і стогін водночас –
Співжителі ночей, коли сама ти;
Коли втомились м’язи від гримас –
Зіжми в кулак роз’ятрені стигмати.

Те, що я зараз пишу не ввійде в аннали.
Та, у чийому тілі живу – тим більше.
Скільки таких на узбіччі колись сконало,
Так і не написавши пристойних віршів.
Так і не дочекавшись – якої слави?
Слів, що приходять і ріжуть дротами шию,
І, розпоровши зап`ястя, одразу шиють
Римами лави.
Так, що у венах – не вітер вірші жене,
Так, що неспокій – розпечена дико магма.
Скільки питань поміщує діафрагма,
Перш ніж рвоне?

*

І не страшно. За стільки років уже не страшно.
Вата під шкірою, тирса у голові.
Я механічна, немов автомат-Калашник,
Принце, Ви, мабуть, в біса були відважні –
Ігри зі зброєю горді та епатажні,
Тільки лишають рани пригорлові.
Ми, мабуть, Принце, чогось не зійшлися грою.
Ви – у рулетку, а я – у любов герою.
Жанровий стик.
Я не Принцеса – на мене не стало казки,
А Казкарю починати сюжет з поразки –
Якось не звик.
....................................
Та хто ж їх знає, закони отих комедій,
Наче в грудину напхали дерткої вати.
Милий, Ви обернулися на ведмедя,
А я ж не встигла навіть поцілувати.

Син Петро, що служить в війську,
пише лист до тата:
“Нині снилась мені, батьку, наша біла хата,
І садок, що біля хати – яблука червоні
Наливаються під сонцем, просяться в долоні,
Тепле літо їх маніжить, соком наливає,
І над садом яблуневим соловей співає...
...А прокинувся – то сльози засліпили очі...
Пришліть, батьку, наших яблук, дуже яблук хочу!!!
Поскладайте їх в посилку – жовтих, червонястих,
Не дозвольте на чужині синові пропасти!
А ще, добра ваша воля, покладіть в посилку
Кусень сала зо два пуди і пляшку горілки...
Як оте усе не влізе – тату, розум майте!
Тоді яблука з посилки к бісу викидайте!”

Це не вітер за вікном співає
прощальну пісню про журбу,
Це мій нещадний образ серце крає
нагадує вже ніби переможену біду,
І це не дощ приносить сум
у твої - мої очі,
Це просто ти не можеш врятуватися від дум,
Не можеш чи не хочеш?
І це не ніч, так лагідно тебе колише,
в небесне покривало завива,
Це лише спогад, який про мене ти собі залишив,
Нагадує - любов жива...
Нехай не я, у твою долю лину,
Даруючи себе, малюючи на серці шов,
Я просто та одна єдина
Яка приручила твою любов...

ой на раз...
на раз піду
відірву край неба
а на два...
гірку біду
розіп"ю.
не треба...
не шкодую
(клином в клин)
голосу в прощанні...
пив на три я не один
та й не я останній
на чотири ось вам на...
на Різдво мій світе
пляшка цівкою до дна
та на довгі літа
а доп"ю
згадаю всіх
(поцілуйте в с...пину)
я ж не менш за вас люблю
рідну Україну!

Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч в громадянському шлюбі з тобою,
то що з того?
Те. шо загублено з часом-
ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.

Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе,як ката - ув"язнений,
часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила за в"язами.

Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями.
Вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися ночами.

Різні на вроду, як всі кольори веселковості,
всупереч втіхам рожевим - бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і, неначе, не нами придумана.

Музо моя, ти непевна і непередбачена.
Все, що довкола творіння - усе меншовартісне.
Вибач, бо може від цього і важче нам,
Слово найперше було, і ми знову на варті з ним.

Жасміну кущ розрісся біля хати,
Духмяно пахне – бджолам білий рай.
Його також садила моя мати,
Щоб кликав завше у наш милий край.

Сюди вертають всі мої дороги,
Затишком манить літняя теплінь.
Білявий кущ жасмину край порога
Мені привітно каже: “Відпочинь!

Спочинь в моїй тіні, бджола моторна.
Послухай, як звучить бджолиний хор.
Вдихни мій запах ніжно-неповторний,
Думкам дай лад, душу звільни від шор.”

Чуєте музику
Верб і ставків
Столітніх дубів у лісі?
М. Клименко

Я чую музику доріг,
І в житі спів колосся,
Солідно баритонить бір
І верби стоголосі.
Бачу ходу далеких зір,
Планет кружляння в вальсі,
І велич космосу святу,
І вічність на машині часу.
Вслухаюсь – зірочка дзвенить,
Чумацький шлях, як скрипка,
А місяць, місяць – молодик
Зирне на Землю зрідка
І паленіє, ніби мак, –
Така вона вродлива,
Тендітна, ніжно-голуба,
Вся зіткана з вуалі.
Всміхнеться – спогадів габа –
І покотився далі.
Я чую музику здаля,
Мелодію свойого серця,
Несу в долонях цвіт добра
До всього світу, мов озерця.

Моя ти мила, рибко, сонце, кицю,
Моя маленька, квіточка, котятко,
Красунечка, зоря моя, цариця,
Моє кумедне ніжне янголятко
І чортеня. І очі в тебе – море,
І руки золоті, а сміх сріблястий,
А як переш, готуєш... пилу гори
Зуміла вимити – а в мене ж перший раз ти…
Одним же словом – ти – моя кохана,
І ти така, яких у світі мало -
Така уважна і така охайна…
Доречі, ти шкарпеток не стрічала?

Кольорові коханці: вона – антрацит уночі,
Він – білявий ангелик...
Яка ідилічна картина!!!
І тікає, стікає розтоплений віск зі свічі,
Білі руки по чорному тілу,
як човники, плинуть,

Довгі ноги – дві річки смоли – обтікають граніт,
Ніжні руки – дві чорні змії – обвивають все інше…
Ліжко - прірва у житі. І ми вирушаєм в політ!
Вдих і видих, і знову, і знов…
і складаються вірші,

І складаються біле та чорне…В очах мерехтить!
Переплутались, наче колаж, всі кінцівки і ребра…
Хто кого? Хто кому? Хто на кому, нарешті, лежить?!
Це на ліжку твоєму вляглась куртуазно …зебра.

Розлився січень
По всіх площинах
Нового Року
Дарить кому що
А то снігу підкине
Щоб діти погрались
А то кригами
Замостить
Ріки і потоки
Дерева інею
Прикрасить у ранці
Морозовим вітром
Помалює лиця
День скоро минає
А ніч не спішить
А лютий
Вже з далека
Руку подає
Мороз обіцяє
То зима
Білою хустиною
Гріє сади
Щоб могли
Діждати весни
Яка прийде
Незабаром
І засіє
Вимріяні квіти
На лицях світа.
09.01.2007р.

Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

І вже мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит! -
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт.

Як приємна ця діва! - не ті блідошкірі феміни,
із якими у мене грози темнолицьої вид,
бо коли ще затягнеш їх в Босхові теплі картини! -
А з цією простіше, усе ж бо й один родовід.

2008

На перетині наших его
Хтось пильнує злими собаками;
Здичавіле від сутичок небо
Полохливих птахів відлякує;
Тільки ми із тобою – відчай,
Незакрапаний ще буденністю:
Два крила - і вітри зустрічні
Віють ревністю...

Віють попелом, пилом, тирсою,
Вже не очі – два чорних кратери;
Я тебе в заповіт записую
Троюрідним хрещеним матері;
Я тобі залишаю відблиски,
Ті, що перші зіниць торкаються –
Ставлю підпис, вологі відтиски
І сама в тобі залишаюся...

я захворів на хронічну несправжність
гноєм налипла вона попід шкірою
гомеопати й хірурги завправні
не вирізняли її - тільки шкірились

болем тамуючи хіть і ненависть
різав прапрадіда мученим скальпелем
тугу свою і коліна згинались
перед наповненим тугою капищем

і до краплини зцідивши породження
свого єства і зшиваючи рани
капище те я довкіл огороджував
стежки туди забував я старанно

і перестав сумувати з несправжности
та занедужав хворобою другою
замість безмежної щирої радости
серце моє затужило за тугою

Навчитись розмовляти тишею
і лагідно торкатись темряви,
пити росу з троянд
І збирати у долоні дощ,
навчитись бачити у зіницях всесвіт...
...
Нестриматись і зробити крок
стоячи на краю підвіконня,
відчути тріпотіння крил...
Закрити очі і побачти
Як небо стає кольоровим,
закрити вуста і заспівати
серенаду осені,
Навчитись танцювати вальс,
Який щоночі танцює вітер за вікном,
На пальцях порахувати зорі...
...Прокинутись...

Грязь сердца. Вновь к истокам ада –
Я предала того кто рядом,
Я истерзала чью-то cушу,
Взамен свою теряя душу.

Грязь тела, что спешит за нами,
Чтоб спрятать известью обманы,
А наше счастье нас стыдилось
К чему? Оно и так не сбылось.

Грустно. И некого спросить – Зачем,
Я ложной сказкой вновь закрою дверь?
И не уйду страдать к своим червям,
Мой мир упал. Упал к твоим ногам,
Холодным снегом на чужой асфальт,
Ушиблась сердцем и собралась в ад,
А крылья подлые навеки отросли…
Да, так бывает… Но только по любви.

Устала снег седой лепить к мечтам,
Ему есть место, но… увы не там,
На ярких пламенем умытых витражах,
На не рассказанных еще никем стихах.
Ему не место там, где он идет,
Но если честно, скоро будет дождь,
И я увижу вновь, что это сны,
На месте снега снова будешь ты.

Осторожным мыслям
Встретится не просто,
Если ты боишься,
Тут не до вопросов.
Если пьяный ветер
Душу выстилает,
Если любишь ветер,
Значит умираешь.
Некогда забыться,
Или потеряться,
И зачем же столько
Вместе ошибаться?
Даже если сила
Делу не поможет…
Я ведь не просила,
Ты и не тревожил.
Если жизнь убийца,
Сколько проиграет?
С кем-то повториться,
С кем-то растерзает.
Если дрянной жизни,
Счастье не поможет,
Я останусь мертвой,
Так она не сможет.

…ці села забілили і задули,
Закинули кудись за край зими…
А хтось об комин місяць надломив
І свіжий сніг нарипує минуле…
Де все, що загадалося – збулося,
Де ще не починалося життя…
Де на столі незаймана кутя
І пахне щастя дотиком волосся…

МОТовилом відкрутило місТОМ
ЗІРчате стогрім’я сизих гРІЗ,
М’ЯТою й минулорічним лисТЯМ
СІРий тротуар увесь поРІС.

ВИ Ж мені казали, світ не виЖИВ,
ТІЛо неспроможне на поЛІТ!
О ЖИття, нащо ти раниш хИЖО
ТІ Весняні брунечки із ВІТ?

ВІДпускаю все, що ненавиДІВ
НА Мревкий постгрозяний туМАН...
ВИ Для мене натворили виДИВ,
А МЕні здається – їх нЕМА...

А в криниці так рясно намела зима,
Припросила до цЯмрини сідий туман,
Заліпила крижинками діряве денце
Зашкарублого, потьмянілого відерця.

Рудошерстий ланцюг оздобився пухким,
Білогривим сніжком, що дотиком чутким
Опустився кристально на гладíнь джерельця,
Охолоджувати глибинне, мокре серце.

Ой криниченько, зледенілая краса,
Не впивайся журбою. Вéснонька-ясá
Приголубить проміннячком діряве денце
Зашкарублого, потьмянілого відерця...

Сумна порцелянова срібність
Віки нарізає дрібно.
В роки обертається дрібність,
То ж будемо жити срібно...
11.01.08.

Был вечер свят, как может быть однажды,
И равнодушен, тем и справедлив,
Давал печаль и радость на разлив –
Испей до дна или умри от жажды.

И ночь спускалась правдой сыромяжной,
Всех победивших славой угостив,
Всех побеждённых горечь усластив,
Супругой верной, девкою продажной.

Оценкам не подвластна благодать,
Устав тела и души ублажать,
Смиренно спят блудницы и поэты,

И небо милость жизни подаёт,
А снег идёт… идёт… идёт… идёт
На синагоги, храмы, минареты…

Солоний присмак
на губах.
Безмежність втоми
слова пресує
в стосики
календарів.
Лиш дочекайся –
присмерк невагомий
врятує тишу
від безладдя кольорів.
Нервовість пилу
і тремтіння світла
тобі залишу,
щоб піти у ніч.
Десь там закінчиться
моє колишнє.
На дні зими
мої згубились сни.

Тобі вже не стати Буддою,
І мені не знайти сенс життя,
Сновигати довіку приблудою,
Розжувавши зерно каяття.
Зішле небо надії крихітку
для голодного птаха душі
і пробачить нехитру витівку,
пом’янувши у теплім дощі
чорні сльози вдови невтішної.
На могилі із забуття
колючками любові грішної
проростуть мої почуття.

Йти навмання
мене твоє мовчання
навчило,
коли падав сніг.
І до зірок
було так близько –
лиш вікна торкнутись
щоб стерти
відображення очей.
Тепер сліди
вже важко відшукати
в зелено-жовтій
клітці божевілля.
І в голосах
знайти свої й чужі.
Чи то приречена
душа чекати,
допоки світ
впокоїться в квадратах,
у чорне й біле,
сковане у забутті.

У погляді –
вологість неба.
Спокусилась
ти знов
чужим теплом,
чуже життя
хотіла,
наче ребус,
розгадати.
Загубилась
у плетиві
заснулих ще
гілок.
І світ спинивсь
над краєчком
калюжі.

Нестримно-синє світло твого неба,
В якому грім – не грім, а віщий голос;
Не прогримить, як завше – прошепоче,
І проросте до хмар священний колос.

Впаде на землю, спілістю налитий,
Очікуваний голодом всесвітнім,
І я до тебе: треба боронити!
А ти мені, як завше: *аd libitum...




*лат. – Як завгодно, на вибір

Навіщо накинув на плечі мені обладунок? -
Він тисне мене до землі, я стою на колінах.
Навіщо ти дав мені в руки щита золотого? -
Його крадії відберуть при теперішніх цінах.

Я - зовсім не воїн, я хочу плекати майбутнє
Мале і крикливе, рожеве, приємне на дотик...
Нехай наступають на п’яти порепані будні, -
Жага до життя – то уже незамінний наркотик...

В старенькій неопалюваній хаті
Ми грілись компліментами й вином,
Ми кутались у коцики картаті
І виглядали долю за вікном.
Ми вірші одне одному писали,
І ними ж ми розпалювали піч.
Ми харчувались часником і салом,
В єдиний спальник влазили на ніч.
Вишневим підфарбовували соком
Розтоплений на наших віршах сніг.
Приносили новини нам сороки
І блюзи нам скрипів старий горіх.

Тепер живемо у теплі й достатку...
Тепер вже "я" і "ти", але не "ми",
Та гріє нас не стільки газ, як згадки
З тієї найтеплішої зими.

В моїх жилах тече ртуть,
від образ, і жахлива втома
Не приховую вже лють,
бо чужими, бач, стали вдома
Чи люблю Україну? Так!
А відколи гріхом це стало?
Це - не свастика - тризуб-знак
Джерело, і начал-начало!

Мир насладился сетчаткой и вышел,
чтобы пройтись по Аллее Сознаний.
Мысли сошлись косяком из пираний,
падает память нейронами с крыши.

Голос, что свыше, сползает охрипло -
где же ты, совесть, оставила веру?
Вызов бросает обиды к барьеру -
сердце любовь настучало, привыкло...

И непонятен намек перехода
с времени вдоха во время на сдачу.
Взгляд подымая, на точку растрачу,
веки земные сомкнув небосводом.

10 Января 2008

гуляю сьогодні світами,
у світлі чужого вікна.
і знову відстань між нами
тихенько у сніг ляга.

гуляю вплітаючи в коси
думки вперемін зі сном.
мій настрій сьогодні босий,
а завтра - він буде тлом.

гуляю холодні вулиці -
вони гуляють мене,
і голос у трубці тулиться,
як я шукаю тебе.

З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...


Ну, а Лаури й Беатріче?

Так то ж бо марева, химери.

Прекрасні Дами вас покличуть,

Бо наготовлені вольєри.


Ви мастаки боготворити,

Тож першу-ліпшу – у богині...

Слова обраниць: „Ми вже квити.

А ви були такі неспинні”.


З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...

Народившись у пору найбільших тропічних злив
Ти частенько плутала слово „привіт” із „бувайте”
Зате кожне з них було осяяне усмішкою
І від того люди не помічали, що саме ти їм говориш
Ти могла би сказати „смерть”,
А їм почувся би крик новонародженого...

Народившись у пору найдовших тропічних дощів
Ти довго не вміла плакати, хоч і хотіла
Доводилося сльози закапувати просто в очі
І то виглядало смішно – сльози і сонце в очах

Але ж ти народилася...
В пору...
Тропічних...

І не дай тобі Боже колись розродитись плачем

Всі друзі у житті чогось добилися -
Вже мають власний бізнес, гроші й шану.
Лиш я усе лежу та в стелю дúвлюся,
І за плечима - "ніц", окрім дивану.
Та ні - я не бездара, не безпомічний!
Я б теж свої розправив мужні крила
І без проблем вершин дістався сонячних...
Якби так сильно "жаба" не давила.

Вітаю моє законсервоване життя
в терпкуватих пагонах сумніву
на пожовклих фото пам’яті
де сонце знову і безперервно
де все нагріте навіки
і сплавлене в мене – там живу
навіки а нині – безсиле
бо світом править крижина
із секундною стрілкою
і я вітаю новий день – чий –
плач моє життя усміхом
старих фотографій – чиїх
цвіти нев’янучими пелюстками
вишень що ніколи не зародять
йди залишаючи тіні
на вікні – мені вистачить
аби написати безкінечний роман
на чистих сторінках
довжелезних зим вічності
для кого?

Терпко зацвітає тиша
на долонях зимової ночі,
цілує холодні шибки,
перехоплює подих вітру.
щоб пізніше спочити
на твоїх тремтливих повіках.
Розгадати таїну снів –
полохливих нічних птахів,
що торкаються твоїх вій.

Я йду вперед, як дощ іде,
як розвіває вітер листя,
і в ніч похмуру як гуде,
прощань збираючи намиста.
Я йду, як тінь, в не-свої-сни,
мов краплі в сітку павутини
вплітають суму шнур масний...
Плач вашої ще-не-дитини.
Я йду, як ходять вже-не-тут,
рахуючи в безодні кроки,
буття складаючи статут,
безсмертя відпускаючи – потроху.

У колисці сполоханий сон
плаче. Й крутить прив’яленим листом
хор вітрів. І їх спів в унісон
із тремтінням примерзлої гілки...
Заблукала ця ніч над містом.
У комині зляканий дощ
заховався. Заснула миша.
Із прогірклого сну виріс хвощ,
розгойдавши порожню колиску,
усміхнувшись: хай буде тиша.

Світ спливає поволі римами,
Я спливаю поволі зимами...
Тіні згладжують часу вигини
І ховають у зморшки істину,
Просту, як і все, що справжнє:
Ніколи не буде "як завжди"...