Я свій вік рахував не літами, а зимами.
Нині в спомин сягаю, як в річку стрімку.
І минуле зринає картинами зримими, –
як багато прожито всього на віку.

Проминає життя чорно-білими кадрами,
все в тих спогадах, наче у давнім кіно...
Он по річці крижини спливають ескадрами,
і дитинство із ними сплива заодно.

Дні заледве мигтять сиротливо на ґнотиках,
у лампаді душі дотлівають літа...
Он я в школу іду у кирзо́вих чоботиках,
і тріпоче од вітру свитина проста.

Ось я їду у Київ навчатись замріяно,
ось Хрещатик, що був зовсім іншим тоді...
І, здається, уже все крізь сито просіяно,
лиш крижини пливуть і пливуть по воді.

25.11.22

***
Він знає під які страви біле вино,
що одягнути в театр, а що у кіно.
Але іноді здається не уявляє,
що за слова вимовляє.
Для нього слова – це набір із літер.
Квапиться, та кидає їх на вітер.
Здається ніколи він і не знав,
що кожне слово має свій номінал.
Є чудові слова підтримки,
що надихають на вчинки.
Існують слова – поради.
Цим словам не завжди раді.
Може тому, що зловживаємо ними по-більшому?
Зверхньо наголошуємо про щось іншому?
Гострі існують слова, наче лезо ножа.
Є брудні, що з'їдають нас, як іржа.
Слова – мотлох, слова -сміття…
Наші слова кажуть усе про нас,
формують наше життя.

Вляглася імла. Проясняється світ.
Старенька – одна біля тину.
Всміхається сонце ласкаво з-за віт
і гріє худу її спину.

Розкрилився віттям кошлатий дубок,
тихінь, як у Господа в усі.
А вітер проміння змотав у клубок
і потайки кинув бабусі.

Сидить вона в кріслі – хистка і метка, –
дав боженька вільну годину, –
й сотає проміння із того клубка,
і в’яже на зиму кофтину.

30.11.22

Підбіга до бабці чемно
Внук малий Андрійко.
Каже тихо: - Я, напевно,
Проковтнув копійку.

Бабця бідна аж присіла.
Що тут мудрувати?
Треба якось швидко, вміло
Внука рятувати!

Їй малий на вухо шепче:
- Прошу. Не нервуйся!
Сам же хитро вухо чеше:
Як сказать бабусі?

- Фокус я покажу, може.
Дай цукерок жменьку, -
Я оту копійку тут же
Витягну з кишеньки.

Ой. зійди, зійди скоріше,
Миру сонце,
Хай не гинуть наші діти -
Сини й доньки.

В небі ти з"явись блакитнім,
Сонце миру,
Щоб могли вкраїнці жити
Всі щасливо.

Засліпи ти воріженькам
Їхні очі,
Які Україну-неньку
Знищить хочуть.

Зігрівай ти промінцями
Душі наші,
Щоб злагода поміж нами
Й світла радість.

2022 р.

Повертайсь, чоловіче, у час лихоліть!
На поталу не кидай згорьовану матір,
що сама у біді відчайдушно стоїть
на руїнах розбитої ворогом хати.

В небезпеці родина, щоб там не було,
є до кого голівку свою прихилити.
Хоч зневірився в людях, утратив житло,
і ховався від куль у підвалах зужитих.

Хоч позбувся всього: свити, статків, харчів,
і надії святої на милість небесну.
Не ржавіють сталевої правди мечі!
Будь же воїном світла і вся крига скресне!

Відбудовуй країну, дітей опікай,
безпорадним і кволим надай допомогу.
Поспішав безутішно в чужий небокрай —
з порожнечею в серці вернешся додому.

Не здолаєм без тебе жахних москалів,
що посіяли смуту на шумних перонах.
Світлу долю виборюй на власній землі —
Батьківщина чекає тебе на кордоні!

01.12.2022р.

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Дитсадок був — Івасик Телесик --
Цегли битої купа між паль.
Чий то скімлить загублений песик,
А в очах квітне квітка — Печаль?

Що за крила в траві розпростерті? -
Бачиш оком розгубленим ти.
Нашим діткам - “солодкі цукерки”
Роздавали московські “брати”.

Шлють гостинці вони “превеселі” --
ТЕЦ розбомблені, вогники свіч...
Щоб у нас, як у них у оселях
Залягала полярна вже ніч.

Не прийде Дід Мороз більше з клунком
У життя ваше, дітки, легке.
А ведмідь бурий всим “подарунки”
Присилатиме — торби ракет.

О Боги, як же далі нам жити?
Кров і сльози, і пекло, і жаль...
Над землею, над купами вбитих
Розростається квітка Печаль.

Але що це? Вогненним салютом
Шерсть ведмедя палає густа.
І тікає з Херсона він люто --
Дістає наших воїнів мста.

Чує звір надпотужну харизму,
Топить біль свій в кривавій ріці.
Бо навкруг чудеса героїзму
ЗСУ проявляють бійці.

Щоб минули тривожні ці миті,
І розвіялась темрява зла,
Бийтесь вої, як несамовиті,
Квітка Радість у нас щоб цвіла!

2 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Нечувано люта навала
Показує сутність свою, –
В онуки дитинство украла
І старість розтяла мою.
Нелегко звикати до втрати
Того, що учора було, –
Як світла немає в кімнаті,
Відразу зникає й тепло.
Лиш очі онуки то гріють,
То світять яскраво мені,
Бо в погляді юнки надії
Нічим незгасимі вогні.
Надії на те, що вже скоро
Прийде перемога до нас
І, може, забудеться горем
Украй переповнений час.
Ведемо нехитрі розмови
Про кару Господню та суд, –
І ночі холодні зимові
Теплішими трохи стають.
02.12.22

- Ти питаєш мене, брате, як то воно сталось,
Що Хмель мусив замиритись, коли вже, здавалось,
Страшний голод панів-ляхів в Жванці доконає?
Хтось орду за те татарську кляне-проклинає.
Та, скажу тобі, Хмельницький винен сам у тому.
Розкажу, як було діло – зрозумієш – чому?
Вже, здавалось, Батіг добре провчив панів-ляхів,
Мусили б уже, напевно й дрижати від страху.
Та з весною знов взялися вони воювати,
Став Чарнецький із Маховським Брацлавщину брати.
Ледве-ледве Богунові вдалось їх спинити,
З Монастирища з боями важкими відбити.
А тим часом ще й Молодву ляхи збунтували,
Проти Лупула сусідів та й бояр підняли.
Пішов Тиміш із загоном тестя рятувати.
Та вдалось велику силу ворогам зібрати.
Оточили, обложили козаків в Сучаві,
І волохи, й молдавани, ще й поляки браві.
Думав було іти батько сина виручати,
Та полковники від того стали бунтувати.
Якось у шатро до нього, навіть увірвались,
Зупинити непотрібний похід намагались.
Став черкаський прямо в очі полковник казати:
«Як ходитимеш за сином, Україну втратиш!»
Розізлився Хмель, говорять, вихопив шаблюку
І полковникові тому відбатував руку.
Але й сам все добре бачив – похід у Молдову
Лише коштувати буде йому часу й крові.
Бо ж король уже, говорять, зібрав собі сили
І вони уже зі Львова в похід виступили.
Сам Хмельницький чекав лише, як прийдуть татари,
Щоби разом із ордою на короля вдарить.
Тут його й застала вістка, що сина немає,
Що погинув в тій Сучаві, військо відступає.
Везе тіло його сина в Чигирин, додому.
Як то боляче для нього – не сказав нікому.
Велів, аби не казали, що ту вістку знає,
Що в Молдову, в поміч сину-таки виступає.
Сам же рушив королеві польському навстрічу.
«Хочу, - каже, подивитись королеві в вічі».
Як король про те дізнався, почав відступати,
Став під Жванцем, велів шанці глибокі копати.
Навів міст у бік Хотина, чекав на підмогу,
Що Волощина й Молдова надішлють до нього.
Та й харчі по тому мосту сподівався мати.
Тут його і довелося Богдану застати.
Бачив Богдан, що нелегко короля зломити,
Той устиг добряче табір в Жванці укріпити.
Тож не став на штурм кидати козацькії лави.
Вирішив, що голод зробить за нього ту справу.
Сам став табором подалі, повелів татарам,
Нехай ляхам у таборі дадуть добре «жару».
Оточила орда ляхів, почала облогу,
Ні звідтіль не випускає, ні туди нікого.
Та постійно нападає, не дає спочити.
Ой, нелегко було ляхам в таборі сидіти.
А союзники, хоч поміч і пообіцяли
Та ж три тисячі усього до нього прислали.
Але й те лише на шкоду королю, їй Богу,
Перерізали татари всі шляхи-дороги.
Нема звідки харчі взяти, військо годувати.
Його жовнірам прийшлося вже голодувати.
Кінець жовтня уже ляхам кінцем видавався,
Ніхто в місто та із міста уже не прорвався.
Облягли його надійно татари й козаки,
Тож надія перемоги пропала усяка.
А козацькії загони в Галичину ходять,
Із Волині цілі стада худоби приводять.
Їм є чого їсти-пити. А в ляхів хвороби,
Прямо пошесть почалася, нічого не зробиш.
Вже надумав король було Хмелеві здаватись,
Бо ж не було на що йому уже сподіватись.
І тут саме москалики «свиню» підложили.
Ще аж на початку жовтня в Москві порішили,
Раз просив Хмельницький стати під царськую руку,
То погодилася Дума боярська на злуку.
Дочекались, коли, врешті хвилина настала
І от-от все ляське військо здаватися мало,
Появились посланці їх «з радісною вістю»
Та ще й так, щоб було чутно про те миль на двісті.
Щоб почули то татари, для них все й робилось,
Щоби хану буть в союзі з Хмелем розхотілось.
Як до хана долетіли ті недобрі вісті,
Розлютився він, звичайно, обурився, звісно.
Як із ворогом татарським Хмель водитись стане,
То дарма нехай чекає помочі від хана.
Став хан вести перемови з Яном Казиміром,
Як війну цю закінчити найскоріше миром.
Королю діватись ніде, він на будь-що згоден,
Отож швидко підписали мирову угоду.
Дав король сто тисяч злотих хану відступного,
Ще й таємної добився згоди хан від нього:
Сорок днів він має право Волинь грабувати,
Аби здобичі з походу й ясиру набрати.
Пішов хан та свої орди потягнув до Криму,
Тільки попіл й слід кривавий тягнувся за ними.
Розлютився тут Хмельницький від такої зради,
Що від того й хан, напевно був зовсім не радий.
Сам повів услід татарам Хмельницький загони,
Вирізали всі чамбули, які лиш догонять.
А тут ще й Богун назустріч виступив з полками,
Розверталися татари й чимскоріш тікали,
Бо, хто не встигав тікати, там же й залишався,
З людоловами полковник гратись не збирався.
Від чамбулів в кілька тисяч – кілька сот лишалось,
Коли ті в страху до хана у кіш повертались.
А, віддячивши татарам за підступність й зраду,
Не став полки повертати Хмель до Жванця, правда,
Повів полки українські вже до Чигирина,
Аби врешті поховати загиблого сина.
А у ляхів вже і сили радіти не було,
Вибралися, як з могили й на Львів повернули.
Так, урешті й закінчилась Жванецька облога,
Не зміг виграти Хмельницький із неї нічого.
А все москалі прокляті – ще й поміч не дали,
А зробили, щоб татари ворогами стали.

Я у Всесвіту десь на краю…
На задвірках мінливої долі
споглядаю планиду свою
і душа шаленіє… від болю,
од безсилля і чорної мли.
Поміж вічної ночі і криги
як, не стати похмурим і злим,
написавши життя всього книгу?.
Та у скупченні пилу і зір
я єдину свою відшукаю
і розітне холодний ефір –
Я до тебе лечу!
– Я чекаю!.

Темно, холодно, лячно у хаті.
Дотліває свіча край стола.
— Доки буде війна ця тривати? —
матір донька питає мала.

— Як світило підніметься вище,
вмиє личка ясних білозір,*
зацвітуть перламутрові вишні,
згине зло, моя люба, повір!
Ні війни, ні страждання не буде,
рани згоїть терпляча земля,
Перемозі радітимуть люди,
феєрверками світ звеселя.
Розіллє аромат матіола,
фіміамом наповниться дім,
соловейко співатиме соло
у зеленій діброві усім.
Знаю точно, що Бог не залишить
наш народ у біді сам на сам.
А допоки сплять, донечко, вишні —
домовини відспівує храм.
Шаленіє лиха хуртовина,
куций деспот віщує біду.
Та незламно стоїть Україна
за ті вишеньки в кожнім саду.

Білозір* — квітка

29.11.2022р.

Живу знедавна без надії
На краще завтрашнє моє, -
Ніхто мене не пожаліє,
Хоч буде знати, що я є.
Життя наблизилось до краю
І спорожнів одразу дім, -
Душі чутливої немає
Тепер в оточенні моїм.
Уже сьогодні ждати всує
На одкровення гуртове, -
На жаль, нікого не хвилює
За що та як сусід живе.
Переді мною теж дилема
Постане завтра, мов колись, -
Навіщо ще чужі проблеми,
Якщо від власних не звільнилась?..
01.12.22

іде ідеальний сніг
ідол дитячих снів
білий пухнастий кіт
біло замуркотів
сивий столітній дід
бороду топить в лід
і̀нистий велет снить
музикою весни
диво-водѝ струна
ні берегів ні дна
в даль відносять дими
сум сивіли-зими
відданий лицар-ліс
той що у вічність вріс
і відлунює в нас:
час… час…

Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Лиш тоді, коли здається,
що всьому кінець,
знаходиш справжній сенс життя.
Лиш тоді, коли втрачаєш сили,
отримуєш надію
на щасливе майбуття.
Попри все на світі,
шукаєш вихід з небуття.
Вбачаєш шлях складний,
тернистий, довгий.
Йдучи по ньому,
ледве вистачає сил.
Лиш віра в серці не згасає,
дійти до бажаних вершин.
Падаєш і знов стаєш на ноги,
бо знаєш, що хтось завжди чекає
у одній з віддалених хатин.

29.11.2022

1
Хто їсть фрукти непомиті,
й рук не миє - добре робить.
Він найкращий друг на світі
мі-мі-мі-мі-мі-мікроба.

Поклади немите в ротик,
оближи брудне й побачиш,
як стрибну я в твій животик
і відчуєш, як там скачу.

Хоба!

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоп!

2
Гляньте швидко в мікроскопчик.
Там на вас чекає диво:
Всім привіт! Це я – мікробчик,
і розумний і красивий!

Ні-ні-ні, не лийте воду,
киньте мило, не жартуйте.
Чистоти боюсь я зроду.
А-я-яй, ой-ой, рятуйте !

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик, я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоба-хоп!

3
Як з мікробами дружити?
Від мікробів лиш хвороби.
Ми не хочемо хворіти.
Утікайте всі мікроби!

Приспів:
Будем ручки завжди з милом мити, щоб
не добрався до животиків мікроб.
Ми здорові й чемні діти,
і не хочемо хворіти.
Мікробахам -барабахам скажем «стоп!»

Посилання на відео: https://www.youtube.com/watch?v=MyRB4-K1gS8

Дощить… Усе до нитки змокло.
Дощить і навіть птахи змовкли!
Дощі несе на крилах осінь…
Дощі перуть рокитам коси.

Лисіє клен, неначе я
За крок чи два до раю, –
Життя безжальна течія
Нікого не минає.
Напевно, журяться світи,
Що час паплюжить люто,
Хоча ще хочеться цвісти
І молодими бути.
На жаль, за осінню зима
Завжди мандрує слідом, –
Уже на кленові нема
Від жовтизни і сліду.
Ані дерев, ані людей,
У будь-якому краю, –
Ні від старінь, ні від смертей
Ніщо не захищає.
Схилився низько від жури
Цей клен, мені тотожний, –
Не відновить дерев старих,
Ані людей не можна.
30.11.22

Ступаю стежкою вузькою,
Котра веде аж до села.
Як сумувала за тобою,
Столице юності й тепла.

Давно-давно тут не бувала,
Носила доля по світах,
Причал дитинства згадувала,
В думках летіла, наче птах.

І ось я тут.Так тихо-тихо,
Стара лиш гойдалка скрипить,
Ніби відгонить звідси лихо,
На душі стало щемно вмить.

2022 р.

Гнітюча тиша...воскова свіча...
Труна соснова, в ній - шматки від брата.
В моїй руці виблискує печаль
Уламком від рашистського снаряда.

Прощай куначе. Стрінемось ачей
Десь там, де вже не буде війн і болю.
А лють у венах, наче яд, тече
Та кличе мертвих і живих до бою.

А поруч діти... І твої й мої,
В сльозах Любов і вбита горем неня...
В зіницях віч - вчорнілі кураї
В яких блукають тіні безіменні.

Моя дружино! Ти ще не вдова,
Та приготуйся. Час прийшов. Так треба.
А ти, мій брате, - спи, відпочивай,
А я іду помститися за тебе.

29.21.2022р.

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно,
а мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув.
Та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Ти б хоч показалась, без фальшів одначе,
бо я тебе досить несправжньою бачив.
Прийшла б запитала, як мені живеться,
відкрила б назавжди моє хворе серце –
вилетіли б з нього стуки, стуки, стуки,
покотили б геть від мене камені розпуки.

Що ж ти не приходиш, може, де блукаєш?
Чом себе тривожиш і мене лякаєш?
Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні роки…
А тебе не видно, а тебе не чутно,
і мені без тебе смутно, ой, як смутно…

жовтень 1988 р.

Сніжить… Лягла на серце туга.
Сніжить, коли втрачаєш друга.
Сніжить – душі бракує неба.
Сніжить і я іду без тебе…

Лежить в ярах межи горбів
Утрат численних розсип,
Але за тим, що загубив,
Я не журюся зовсім.
Бо згодом саме тут знайшов
Своє найбільше щастя, -
Давно омріяну любов
І сховок од напастей.
29.11.22

Сніги торкнулися столиці
Ледь-ледь... Тонка на вітах шаль.
І так привабливо іскриться,
Аж усміхається душа.

Перлини -- шубки, пальта -- вкрили,
Поблискують, мов цукор... Ах!
І на деревах пудра біла,
Як у блондинок на щоках.

З вікна — художників полотна,
Сяйна, шовкова дивина.
Нехай краса зими холодна --
Зігріла ніжністю вона.

28 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я хочу тебе цілувати справжнього...
У твої шрами.
Небо накрило сірим куполом...
Висить над нами...
Під ковпаком ми, під ковпаком...
Може впаде, може вибухне,
Може накриється мідним тазиком...
Може з полегшенням видихне.
Я хочу тебе обіймати нагого
Такого вразливого...
В тобі немає нічого чужого -
Й тим я щаслива.
Нехай буде вітер свистіти у вухах...
Гнітить листопад.
Скоро скінчиться... Скоро ущухне...
Кажи невпопад...
Кажи, без страху поранити -
Мої шрами ти цілував...
Знаєш кожну стежину...
Душу знешкірену ти обіймав.
Лінії, лінії... Ми перетнули -
Меж немає
Вміє відкритися і бути вразливим
Той, хто кохає.

Не зможуть темні московити
Пітьмою світла загасити.
Допоки свічі наші світять,
То ніц не світить московитам.

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

За святковим столиком
Зайчик бачить кролика
І без проблематики
В гості йде до братика,
Та й питає ситого,
Чи усе спожито ним?..
Ріжучи окрайчика
Хлібчика для зайчика,
Кролик врівноважено
Братику наказує:
Довго лиш не вештайся
З хлібчиком і рештою
Подарунків бажаних,
Мною навантажених
У торбинку заячу
Інших звірів манячу
Запахами ласими
І своєю масою,
Бо, якщо повідають, -
Добре пообідають
Морквою й окрайчиком,
Яблуком і зайчиком...
28.11.22

Навести лад в своїй росії – напевне, справа заскладна.
Ось і надумали рашисти сусідського цупнуть майна.
Напрактиковане віками надбання дикої орди
вдиратися в чужі домівки «це наші землі!»…

Нелюди.

І лізе скаженіла зграя, пиха крапотить із кликів.
Двоногі наче, а за суттю нашестя куцих шкідників.
Чого торкаються – все гине: гниє, марніє, умира.
То що таке оця росія? Нещасть невситима діра?

Пишаються своєю злістю, погрози сиплють, як зерно.
Усупереч ознакам роду всередині саме лайно.
І після свіжої підлоти «ми к вам з добром. Ми вам брати!»
дивуються, що їм не раді, що їх не люблять…

Нелюди.

Зійшлися в остаточнім бою дератизатор і пацюк.
Із чим воює Україна? Женімо геть оцих тварюк!
Наводьте лад в своїй юдолі чи рознесіть її к дідькам.
А в цій землі знайдеться місце лиш вашим трощеним кісткам!

02.11.22

У корчмі нема як продихнути,
Дим кругом коромислом стоїть.
Хтось уже набрався й гомонить
Голосно, усім в корчмі тій чути.
Там сидять селяни й мовчки п’ють,
А в кутку за стіл козацтво всілось.
Видається, наче вперше стрілись.
Корчмаря з замовленнями ждуть.
Коли кухлі брязнули об стіл,
Узялися, горло промочили,
А тоді уже й загомоніли,
Зрідка озираючись навкіл.
Двоє були тільки-но з Січі,
Третій говірливий із Полтави,
У Черкаси добиравсь у справах.
А четвертий стомлено мовчить,
Якусь думу думає, мабуть.
От Степан з Полтави і вчепився:
- Чоловіче, хто ти? Назовися!
В нас із незнайомцями не п’ють.
Той від дум, нарешті, відірвавсь,
Усміхнувся: - Вибачайте, братці,
Притомився, ледь сюди дістався.
Із Кальницького полку я, Панас.
- Із Кальницького? Що під Богуном?
- То мій полковник. – Розкажи, козаче…
Тут вістки розлетілися, неначе…
Коротше, правда, а чи ні воно,
Що копняка Чарнецькому дали
Такого, що втікав він без оглядки?
А військо все його із переляку
Ще довго зупинити не могли?
- Що так, що ні – сказати не берусь.
За ляхами далеко ми не гнали,
Але, що добре прочухана дали,
То точно. – задоволено всміхнувсь,
Згадавши, певно, щось таке собі
Із того, що побачить довелося.
- Та ж розкажи, як Богуну вдалося
Чарнецького побити в боротьбі?
Почувши, про що мова, навкруг них
Зібрались всі, послухати охочі.
Панас на мить примружив свої очі,
Немов думок збираючи своїх,
А далі свою розповідь повів
Про те усе, що довелось побачить,
Про славу, про звитягу, про удачу,
Про Богуна й заклятих ворогів:
- Весна ще не вступила у права.
Хоча вітри із півдня вже гуляли,
Сніги поволі у струмки спливали
І степ навкруг потроху оживав.
Ми ще зимовим розкладом жили.
Стояли сотні по своїх квартирах.
Із ляхом, наче ж розійшлися миром,
Хоч ляхи і порушити могли.
Ми ж прикордонний полк. Отож, на нас
Вони б якраз найперше і напали.
Та поки злих вістей не долітало
І сподівавсь Богун, що буде час
Зібрати полк, як щось не так піде.
Вже ж досвід із Нечаєм добрий мали.
Але, все рівно, бачиш, узівали,
Не знали, що Чарнецький з військом йде.
А він хоругви панцирні зібрав
З п’ятнадцять тисяч жовнірів і шляхти.
Та ще й німецьких найманців багато.
Крім того слуг обозних купу мав
І челяді озброєної. Всіх
Ще тисяч десять можете додати.
Та й Чорним шляхом взявся простувати
На Умань. Розсилав злодюг своїх
Вогнем й мечем населення карать.
Вони усіх жорстоко катували,
Міста і села люто плюндрували,
Щоб по собі нічого не лишать.
Швидкі загони нищили були
Застави наші і малі містечка.
І, вже як були зовсім недалечко,
До Богуна ті вісті донесли.
На збори часу зовсім не було.
Бо, щоби полк докупи весь зібрати,
То треба тиждень, а то й більше мати,
А ще ж дороги зовсім розвезло.
Тож він чотири сотні встиг зібрать
І став гадати – де б з тим військом стати,
Аби дорогу ляхам перетяти.
Та часу довго не було гадать.
Отож він Монастирища обрав
За кілька верст від Кальника над шляхом.
Його ніяк не оминути ляхам.
Отам з своїми сотнями і став.
Воно – містечко, наче і мале,
Але, при тім, міцну фортецю мало,
Що на узвишші над ріку стояла.
Хоч дерев’яний замок той, але
Із трьох боків там урвища, яри.
Серед боліт ще річка протікає,
Що ж трьох боків фортецю омиває.
А ляхам, щоб задертись догори,
Потрібно вовчі ями подолать
Та шанці, та рови, та частоколи.
Не надто гарне ляхам бою поле,
Бо ж з заходу лиш можна наступать
Через то все, що перепинить шлях.
Та й ми ж сидіть не будемо, чекати,
Свинцевими гостинцями стрічати
Усіх їх будем. Не зрадіє лях…
А, ще одне: за річку, між ярів
Ще слобода Аврамівка. З валами
І палісадом. Зовсім поряд з нами.
Богун туди кінноту перевів.
Лиш сотню в Монастирищах лишив
Кгрозденка та іще кінноти трохи.
А тут і ляхів вздріли, як гороху.
Чернецький нас узяти поспішив.
Два дні безперестанку йшли бої.
І день, і ніч вони нагору дерлись.
Але у оборону нашу вперлись,
Лиш трупи залишаючи свої.
Та вперто лізли і по трупах тих.
На другий день вже вдерлися до міста,
Вал захопили, далі стали лізти.
Вже сил немає зупинити їх.
Уже Кгрозденко мертвим поваливсь.
Вже частокіл і замок підпалили
І перли ляхи з усієї сили.
І нам лиш шанс померти залишивсь.
Але вночі у темряві й диму,
Як ляхам поволока вкрила очі,
Богун за міст в Аврамівку проскочив
І дав наказ загону своєму
Всім кожухи навиворіт одіть,
Як то татари дуже полюбляють.
Вже ляхи перемогу відчувають,
Аж з тилу тут на них «орда» летить.
З татарським галалайканням вони
Зненацька на тих ляхів налетіли.
Куди ураз й поділась ляська сила.
Лиш здогадом налякані одним,
Вони, немов ошпарені, мерщій,
Полишивши і вантажі, й обози,
Помчали геть подалі по дорозі.
Ніхто уже не згадував про бій.
Наввипередки мчали через ліс,
Покинувши поранених і хворих,
І все, що нахапали на цю пору,
Немов за ними гнався якийсь біс.
Встеляли своїм трупом Чорний шлях.
А наші гнали слідом і рубали
Усіх, що лиш під руку потрапляли.
І ляхів підганяв постійно страх.
Так деякі пробігли і сім миль,
Що, навіть кінні їх не наздогнали.
Лише під ранок наші повертали,
Хоч втомлені та раді від зусиль.
А скоро Хмель на поміч нам прибув.
Та припізнився. Ляхів вже не знати.
Велів Івану все розповідати.
А, коли всю історію почув,
То голосно став довго реготати
Та Богуна поплескав по спині,
Що гарно прислужився на війні
І зміг належну відсіч ляхам дати.

Засумувала красуня-осінь, засумувала,
Багряним та жовтим листом землю вкривала,
Ступала по ньому поволі-поволі,
У Бога просила Вкраїні кращої долі.

Долі привітної та мирних днів сонцесяйних,
Спокійних ночей,матусиних ще колискових
Та росяних ранків блакитних пісенних чудових.
Сміху дитячого срібний веселий дзвіночок
Повсюди бринів, наче чистий прозорий струмочок.
Щоби радіти могла вона, не сумувати,
Красою своєю усіх навкруг дивувати.

2022 р.

Ранкове світло набирає силу
І ніжить очі збудженим теплом, –
М’які і довгі синюваті хвилі
Течуть на мене вивченим шляхом.
Ясна прозорість ллється через шибку
І плине по кімнаті в тишині, –
Пологі тіні зводяться на дибки
Та лізуть мовчки вгору по стіні.
Пітьма маліє й никне, мов омана,
Відходячи безслідно в небуття, –
Тепло і світло, ждане і жадане,
Зароджує й відроджує життя.
27.11.22

ІДуша усе ще відчуває
з минулим нерозривну нить
і так, буває, забринить
і тятивою, і струною
або синкопами прибою,
що хочеться у небеса
на крилах осені... у гості...
до тих, кого давно нема,
кого дожовує пітьма
то голоду, то геноциду...
..........................................
але не подаємо виду,
яка нев’януча краса
відпочиває на погості
і дивиться із високості
крізь сутеніючу блакить,
якими барвами сіяє
щезає за високим плаєм,
і тане у наступну мить...
ось-ось і свічка догорить,
та жевріє далека мрія
акцентом пізньої надії,
що у майбутнє полетить.

ІІ Але міняються акценти,
які почути не умів,
і настає душі розрив
надвоє... перша лине в лету,
а інша думою поета
лишається... її мотив
далеким докором повіє
як невимовна ностальгія
за тим, чого не оцінив
і нині на очах у Бога
стає помітною дорога
за таїною цілей... тем...
......................................
у кожну душу б’є тотем,
що маємо іти у ногу,
але з новим поводирем.

ІІІНапевне у такі моменти
не вистачає диригента,
аби зректися сатани,
бо в України є ще сестри,
і ще гудуть нові оркестри,
і гинуть дочки і сини
на репетиції Європи,
яка виконує синкопи
у какафонії війни
та ні на мить, ні на півтакту
не має права відставати,
зважаючи на чорні сни.

11.2022

Вторували до пекла свій шлях
І в степах полягли без відправи,
Щоб тіла по густих кураях
Звірина плюндрувала каправа.

Гідна плата за ваші труди
Золотого імперського трону!
Достобіса вже збігло води,
Та лишилися ще забобони…

Переступники, ґвалтівники,
Дітовбивці мерзенні й лукаві –
Закарбуйте собі на віки:
Ця земля – тільки наша, по праву!

2022

             І
У цивілізованій Європі
ще немає Лисої гори
і не риють, поки-що, окопи,
а пора... хоча би до пори,
поки емігрують мізантропи,
вішати ногами догори
кожного, бо орки безголові
тупорилим обирають путь –
шабаші кацапів є і тут:
швондєри завжди напоготові,
шарікови гадять і плюють.
Наша раша! «Віденці-мальтійці»,
де-не-де і темношкірі є...
видають себе за українців,
та коли почуєш «поляніца»,
то вимова інше видає.

              ІІ
Вулицею суне із плакатом
«Russia hail», колоною – юрма,
(очевидно, це колона п’ята)
та увиділи поліціянта
і як здуло... жодного нема.
Це і весь майдан, і їхня смута.
Інше діло – в Україні... чути
ще і досі матюки ідей
із якими зеки і манкурти
убивають і катують люто
полонених, немічних, дітей...
Знову чути, –
        та не може бути!?
Цього ні умом не осягнути,
ні дірою в пам’яті людей.
Та нарешті і Європі дійде,
що немає місця кацапні
ні у себе, ані у сусіди,
поки не палає у вогні
і собі на голову та біди
потурає світовій війні.

             ІІІ
Судимо по дії і... по пиці –
це і не обличчя, і не лиця...
напинає маску на лице
чучело... опудало ординця...
приміряють ряси... українці –
гниди ефесбе і ерпеце.
Діє і парафія чимала –
вівці і рогаті барани
подають дияволу сигнали,
що готові сили сатани.
Це останній козир окупанта –
посварити віруючу тьму,
стукнути лобами цю юрму
лаври, храму... і нема ґаранта,
що не забажає царювати,
як оте плішиве... і тому
нагадаю, – думай-те, гадай-те,
що очікує колаборанта
і за віщо садять у тюрму.

11.2022

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Ми не цінуємо дрібниці,
які змушують нас усміхатися.
Ті, які розширюють зіниці
і шалено прискорюють серцебиття.
Ми забуваємо про речі,
які роблять нас щасливими.
Ті, які заповнюють місце порожнечі
і потайки розфарбовують буття.
Ми ховаємо почуття,
які прикрашають прості речі.
Так часто не помічаємо краси життя.

23.11.2022

Ялинкову гілочку
Розгойдала білочка
І тепер гойдається
На хиткій лукавиця,
Ще й тихенько ойкає,
В захваті від гойдалки.
А зайці засмучено
Дивляться й виучують
Кожен рух хвостатої,
Щоб такими ж стати їм -
Хитрими й проворними,
Вмілими й невтомними.
26.11.22

Зійшовся на тобі весь білий світ.
Чому ж я не позбавилася муки
плекати сум від мрії до розлуки
самотньою журбою край воріт?

І проводжати осінь в далину,
ключ перелітний в неозорім небі,
що розчинився, обірвавши щебіт,
душі страждань вібруючу струну?

Не відпускаю... Лине вгору птах
від тих гаїв, що до весни поснули.
Не склалося... не склеїлось... минуле
загрузло по коліна у снігах.

Кругом зима, розлучниця зима —
сніжинок білих мініпарашути.
Та легше вмерти ніж тебе забути!
Без тебе, Сонце, і мене нема!

20.10.2022р.

Окрилена коханням,
Розкрилена піснями
У синю даль лечу
Із віршами-птахами
Крізь сонце і тумани
Й мереживо дощу.

Неначе ластів"ята,
А їх вже так багато,
Випурхують з душі.
Полинуть поміж люди,
Якщо читати будуть,
То значить варто жить.

2022 р.

Дождь льёт.
Нет встреч.
Пройдёт
как смерч.
По дням.
По снам.
Устроит душ.
Отмоет хлам
Потёртых душ.
Откроет вдруг,
Что нет проблем,
Что нет обид
По мелочам.
Что узок круг
Тех самых с кем
Хотелось просто
Помолчать.
Что зло с добром
Переплелись.
И нет друзей
И нет врагов.
А то, чему
Названье жизнь
Не стоит пару
пятаков...

Но, даже если
Ты не ждёшь,
Меня несёт
В водоворот,
Я знаю это
Просто дождь.
И он когда-нибудь
Пройдёт.

Леся Ніколайчук
(оригінал)

Не відпускай мене кохана воювати .
Бо там так страшно і багато сліз .
Я розумію, що країну потрібно захищати,
Але я жити хочу, а не іти у бій .

Я хочу бачити , як дітки підростать.
Я хочу чути їх веселий сміх .
Тебе кохана хочу обіймати .
Любити хочу, ти мені повір.

Пробач народне, що тебе я зрадив .
Пробач країно, що не захистив .
Пробач рідненька моя мати ,
Тебе я бачити хотів .

Пробачте друзі і колеги ,
Що Ви пішли , а я не зміг .
Пробачте вороги прокляті ,
Не буду Вас стріляти, я живий .

Я жити хочу в вільній Україні
Допомогати буду волонтерам я.
Не відпустила ти мене кохана воювати
Дала мені ти ще одне життя.

Олександр Сушко
(сатира)

Не відпускай, кохана, воювати .
І не кричи: - Від мене, мухо, брись!
Давай но, ліпше, розстібну халатик
І усттромлю у лоно довгий ніс.

Хай дезертири наші підростають
І піднімають все святе на сміх .
Хай вивчать гімн росієчки напам'ять
Хоч кажуть, що Москву любити - гріх.

А Україну я давно вже зрадив .
Бо головне, аби у животі
Було не пусто. Голод - це не жарти,
Мужик я мудрий, істини крутій.

Лежи спокійно охай від любові,
Бо секс - здоров'я! Чорні думи киш!
Синочки наші теж бички здорові,
Кохаються за батечка не згірш.

Обцілував опуклі груденята
І сів на жінку, наче на коня....
Не відпускай, кохана, воювати,
Бо хто тебе любитиме щодня?

25.11.2022р.

Болісна сатира

Рубати можуть лиш під корінь.
На інше – клепки не хвата.
Рука людська – черства потвора,
Рука байдужого ката.

Та мова не про виконавця.
Замовник в справі цій мастак.
Не зупинити запродáнців!
Не перешкодити ніяк!

Вже листячко не посміхнеться.
Нікому кисень не віддасть.
Усе, як зáвжди, так ведеться
Серед бездушних посіпак.

Сльозою дощ віділлє смуток…
Змокрілий пень…Німа струна…
Для ненажерливих – прибуток
Від древесини шовкуна.

Ось так Шовкун потрапив в пастку.
А пересічному дарма.
Тож перемога чи поразка???
…У душу вторглася зима…

21.11.2022

Под корень

Он нас бы радовал так долго.
Но нет же! Подлая рука
Его, калеча, истязала.
И с болью падали «бока».

Безжалостно срубив под корень
Его надежды и мечты.
Мечты умчались, только стоны…
Их долго слышать будешь ты.

Есть исполнитель, есть заказчик.
Есть загребущая рука.
Просить, доказывать напрасно.
К наживе жажда велика.

После содеянного зверства
Остались ветки и труха.
Лишь в луже слёзы дождевые.
Но кто-то скажет: Чепуха!

К нему дойдёт, быть может, позже.
Хотя, скорее – никогда!
Пенёк остался в мокром ложе.
Подкралась к шелкуну беда.

Не знал, не ведал он о боли.
Всегда зелёный, не желтел.
Любил он с ветерком поспорить.
Листва его давала тень.

Теперь пополнит древесину.
Ведь нынче это всё в цене.
Нет оправдательной причины.
К холодной клонимся зиме.

21.11.2022

Життя тривало дві доби.
Не чув той хлопчик "люлі-люлі",
Не бачив сонця... Враг убив.
Ідуть румовищем прибулі...

Шукаю сенси - бачу тло.
Пульсує цятка... мегавилом.
Кого звільняє Мегазло?
Матуся хлопчика живила...

У лоні рухався, міцнів...
Прийшов у світ - ракет і горя,
Непевних цілей, крил, човнів...
Тут глузд і безум завжди поряд.

Ракета вбила немовля.
Кувези шкіряться зубато...
Листок дубовий кружеля...
Вкриває сніг червону вату.

"До серця близько не бери...".
О, скільки чула я совітів!
Тьмяніють зорі, кадри Гри.
Коли трагедії фініта?

Сновиддя. Я нереальний.
Спанієль зі смурними зіницями.
Сон – необхі́дна ланка в системі самозахисту.
Спи.
Шок – обхідна́ ланка в системі самозахисту.
Спи.
Смерть – остаточна ланка в системі самозахисту.
Спи.

Дотик на останок.
Дотик до холодних останків.
Кремезна машина світу
роздушила під шинами паралелепіпед.
Сплю у тобі, оббитім,
у траурнім оксамиті...
Колошматиться гість у кожусі,
я – убитий.
На́ ніч лишається гість у кожусі,
я – убитий!

Розтрощений скелет із порцеляни,
порівняний з його душевним станом.
Порівняний у паралелепіпед
розґардіяш кімнатний.
Апатія, апетитна апатія.
Клеопатрою стану чи матір’ю.
Сопе мій супутник постільний.
Непостійний.

Не кує, не меле.
Мила моя фіґура віолончелі.
Хто гратиме на ній? –
програє.
Я стаю паралелепіпедом.
То мені
помагає.
Мені легше,
мій біль безпричинний
(о́знак дурної личини)
геометрично ха-ха
лягає х-ха
на
сміх.

25–26 грудня 1993 р., Київ

Принеси мені ліхтарик, Святий Миколаю!
Не цукерки й шоколадки, я тебе благаю,
Щоби світло було завжди і вночі, і нині,
Щоби затишно було у нашій хатині.

Попрошу у тебе ще буржуйку та пічку,
Щоб малесенька сестра не мерзла у нічку.
Теплу ковдру для матусі попрохаю в тебе,
Я до мами пригорнуся і промовлю небу:
Хай Архангел Михаїл теж нам допоможе -
ЗСУ і ППО славно переможе!

Знову вибухом тишу розколото –
Сяйво спалаху, гуркіт жене…
Радіатор опалення холодом
Починає лякати мене.
Через вбивче летіння і зіткнення
Носія з трансформатором знов
Без тепла і води, і освітлення
Опиняється маса будов.
Очманілі, налякані, втомлені
Люди плачуть і топчуть сніги, –
І скоріше за всіх усвідомлюють,
Де є друзі і хто – вороги.
…Рідне місто, війною розтерзане,
Незабаром прийде до ладу, –
І хоча доведеться померзнути –
На підмову орді не піду.
25.11.22

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві,
Що не було й нема людей незамінимих.
І якщо так, вертайтеся тоді в Єрусалим , до хати,
Щоб можна з Вами знов про це дискутувати.

Коли в житті вже й сонечка нема -
Війна. Похмурі дні. Сумна столиця.
То світиш ти мені — моя хурма,
Божествена красуне яснолиця.

І поглядом своїм — зимовий лід
Розтоплюєш... Мов настає світанок.
Смакую я тоді солодкий плід
І м’якоть ніжну вуст моїх коханих.

Хурма для серця, кажуть, добра, всі.
Лікує спазми, перебої, болі.
Всім серцем я цілющій цій красі
Вклоняюсь, насолоджуюсь доволі.

Беру до рук це сонце золоте...
Воно буває ще й терпке, ревниве.
У променях його — любов цвіте
Як невмируще, вічне щастя диво!

24 листопада 7530 р. (Від Трипілля) (2022)