Дивився вовком світ
у крука око,
від холоду шукав притулку,
хоч на мить
вбачав себе крилатим.
Одиноко,
збігалася в те око
втома.
Та не спить
у круку думка -
серце калатає,
сильніше калатання -
лет годує ляк.
Той страх німий -
німіший сну,
тримає,
у лапах ціпеніє,
огортає кряк.
Собі світ не знаходить
місця в оці,
міняється,
чіпляється за висоту,
пташине воло
голодом лоскоче,
крилату душу
зодягає в пустоту -
оту саму,
що у гіллі від листя,
котре вхопило з вітром
смак життя.
Мабуть
нанизується світ,
немов намисто,
на відстань до зірок,
на невловиму суть.

3 Листопада 2007

Простий сюжет – вона пішла від нього.
Так прозаїчно як усе в житті.
І клятву, що удвох давали Богу,
Перетворили на слова пусті.

Здавалося, що разом будуть вічно,
Що хепі енд звичайний як в кіно,
Та все скінчилось більше ніж трагічно,
А їм обом вже було все-одно.

Вона хотіла чути: “Повернися”,
Вона хотіла, щоб її догнав.
Та він стояв, мовчав і мовчки злився,
А значить він насправді й не кохав.

Хотілось їй бодай хоч озирнутись,
Щоб прочитати крик його душі,
Але зуміла навіть не здригнутись,
Закривши двері, вже такі чужі.

Вони не разом, хоч були одним.
І враз умерло все що проросло.
Вона тоді не плакала за ним.
Йому не дуже боляче було.

А де ж любов? Те вічне і незриме?
Ніхто не зрозуміє до кінця.
Була любов, тепер стіна між ними,
А об стіну розбилися серця

Христос вмирав, мов злодій на хресті
І сонце не могло на це дивитись
Тобі нічого не лишалося в житті
Лише повіситись, або хіба втопитись

Ах, Юдо, Юдо, Він ж тебе любив
За тебе вмер, за тебе був розп’ятий
Невже ти думав, Він би не простив
Він – що згодився за цей світ страждати

І зло втішалося, - воно перемогло
Учитель мертвий, учень лізе в петлю
Ти вже не відчував Його тепло
Тоді ти думав “Бог покинув Землю”

Та Він воскрес, ти чув, Христос Воскрес!
Він всій Землі приніс таки спасіння
І радість ніби сипалась з небес
Ох Юдо, ти ж не бачив воскресіння

Я хочу, щоб тобі боліло як мені,
Я хочу, щоб і ти не міг заснути,
Я хочу, щоб і ти пригадував ті ,дні
Яких назад, нажаль, не повернути.

Хто винен? Відстань? Час?
Несказані слова? Напевно вже причини не знайти.
Та як би не було, уже не буде “нас”,
А будемо окремо “я” і “ти”

Можливо пройде сум. Можливо біль мине,
Я зможу полюбити інші очі.
Та знаю – ти уже не пригорнеш мене,
Я знаю це, і жити так не хочу!

И чёрных клавиш грусть,
................и белых клавиш нежность
Впиши в свой нотный стан,
................маэстро-неизбежность,
Бессонницу любви,
................прощенья мёд гречишный,
Излучины реки
................упрёк почти неслышный,
Ромашек сарафан
................на голом теле лета,
И страхи по ночам,
................и жажду света, Света...
По нотам пробегу,
................совсем не зная броду,
Играй Судьбу, играй,
................замедли только коду*...

*Кода – музыкальный термин, обозначающий
завершение композиции.

Ніч повні
Час неспокою
смута рясою
на плечах оголених
Пітьма торкається
Млість хворобою
В очах бурштинових
Місяць молиться
Вітер тихне
десь тріснув кришталь
Плач вовчий
луна звідусюди
Поле дурманне
Під лапами,чуєш?
в цю мить безумства повні
де ми оголені
Вереск і вогонь
не треба вогню
На стеблинах стріл
булатний метал
ти навіки один
не потрібно жалю
десь позаду життя
і ти вільний мов птах
Лиш сьогоднішня ніч
нас зєднає навік
та назавтра прощай
я не лишу слідів
памятай, що не я
була,то все повня
Ця чаруюча повінь
безумтсва чортів
І не я так прозоро
торкалась плеча
Це все вона...
тож згадуй її
А сьогодні ж темрява
і ми в полоні неспокою
Забудь про світанок
ми востаннє у повені

Не сумуй моя кохана
Під вербою стоя
Із тобою ясен місяць
Тихо поговорить

Посріблить вербові коси
струнами заграє
Подивись дівчино мила
Як він тя благає

Хай він тобі заспіває
І серце розрадить
Хай на тебе милується
А я й тому радий

Я радий радесенький
Що ти така була
Що ти серце моє тверде
раптом стрепенула

Я радий радесенький
що ти є і будеш
І що місяць братик рідний
Тебе не забуде!

Не проси у богов счастья –
Оно обманет
И безлунной ночью исчезнет,
Как узник.
Не проси у богов печали –
Она не станет
Избавлять тебя от страданий,
Рвать узы.

Не проси у богов чувства –
Оно порою
Превращается в жуткий фарс
Или драму.
Попроси у богов пустоты –
Она скроет
И наполниться чем угодно,
Как яма.

Мокрий сніг… Сніг з дощем…
Ми прокинемось вранці спустошені вщент
Й коли хтось за вікном прошепоче: "Іще…",
Ми вдамо, що не чуєм.

Ніжно сніг – на кленові гілки…
Ми кохали – ненавиділи навпаки,
І хоч зрада роз’єднує на віки,
Ми в ній ночуєм.

Теплий сніг із холодним дощем…
Ми наповнили один одного вщерть
Й коли хтось за дверима скаже: "Іще!",
Ми втечемо із дому.

Нарешті зима. Залишились самі.
У власних спогадах – на чужині.
Наче всередині падає сніг
І почуття – невідомі.

Час зупинився
Він душить вагою
Годинникову мідну стрілку
Миттєвість в очі зазирає
І рух, життя собі благає.

Час зупинився
Він не хоче казати
Де вічність звик від нас ховати
Вага невпинно наростає
Годинник сам себе ламає

І світ завмер
Із яблуко завбільшки
Плодом вмирає пізнання
Це механізм зруйнувався
Він на мить закохався

І я завмер
Немов той дурень
Дивлюсь на пожовтілий циферблат
Лише на мить закохався
Як механізм зруйнувався

Я хочу,щоб молились,кажучи,
вона мов диявол грає
мов прагне Сонце підійняти уночі
і серце загасити у зорі.

Я хочу,щоб залякано корили пересудом,
вона мов ангел грає
і Місяць в повені до переродження
відлунням пісні закликає.

А чи ж не так ми звикли клясти
всіх демонів і ангелів в собі?

О боги,коли не втратили прихильності
до божевільних,
ні тим ні іншим,
не дозволяйте народитися мені.

Лиш жінка здатна переплести Бога й Сатану,
чаруючи і граючись у своїх іпостасях.
хотіли світло-ось вам-Сонце
хотіли темряву?І ось його нема.

Митець мого сну
я лялька в обіймах твоїх, я лиш лялька
ти твориш-я живу
і граюсь в пісочниці твого дивного світу..

Спогад про нас-загублене опале листя
жертва невблаганного вітру
обніми мене, свою сплячу дитину
ще трішки і наш світ разом з нами спочине..

Про нас ніхто не дізнається
Зима згубить холодом останні сліди
Свій сором ти все таки зможеш сховати
Ніхто не шукатиме гріх у країні снігів..

Не можна вічно триматись за нитки
навіть в Мальвіни рано чи пізно болітимуть ніжки.
ти ніколи раніше не дивився нагору?
хрести деревяні над ляльковою головою..

Занадто непосильна ноша
Для наймогутнішого лялькаря
Занадто довгий шлях,
довжиною всього лиш у власне життя..

Майнула мить.
Ми стрілись мимохідь ,
Грайлива мить, примхливе мерехтіння.
Імла надходить жадібна, осіння...
Під жорном часу
мре луна столітть

Богопослушною була -
ліпила з глини сутність,
блаженною здавалася -
творила чудеса,
вправноґаздинею
згортала в попелище будні,
у любощах питливою
будила небеса.
В безмежній ніжності
тримала материнське серце.
Враз тверднула, мужніла -
як приходила біда.
Сягала ліктя кров -
підносилась і мліла в герці.
Опущено звисала,
бо сочилася вода.
Бравозаходилась,
та рвала щастя на обмотки...

Від милостині всохла
та від щедрості проста,
перебирала без кінця
у пальцях сліпо чотки
і затуляла Правди
надихаючі уста.

2 Листопада 2007

Зовсім трішки п’яний, зовсім трішки збуджений,
І не зовсім тямлячи, що діяв,
Зрадив він, хоч був уже заручений
З дівчиною, про яку так мріяв.

І час не повернути вже назад,
А істина залишилась простою –
Він розчавив, мов винар виноград
Любов, яка була для них святою.

І не поможе щире каяття,
Троянди , серенади, обіцянки,
Бо не спроможна на нове життя
Сім’я, яка почалася з коханки.


Порізавши на клаптики фату,
Вона сиділа, зціпившись від болю.
Ну як простити і його і ту,
Що їх життя закреслила собою?

Прийшла матуся, обнята за плечі
Як і завжди у час якоїсь скрути.
І тихо мовила такі потрібні речі,
Яких так сильно не хотілось чути:

“Господь учив прощати, тож прости,
І не тримай в душі своїй образи
Все буде добре – вір, молись і жди,
Ну значить, вам не доля бути разом”.

“Якщо Господь нам дарував розлуку,
Хоч я не вірю, мамо, в ці слова,
Хай краще б гіршу зготував Він муку,
Хай би я вмерла! Чом же я жива?

Не хочу більше вірити й любити,
Не хочу більш нічого чути й знати,
Так, нас Господь навчав усіх простити,
А хто ж, скажи, його навчив брехати?

Та я забуду, буду далі жити,
За них обох я навіть буду рада.
І хай вони зуміють полюбити,
На тому місці, де гноїться зрада.

Вони давали клятву Гіппократа,
Людське життя клялися берегти,
А їхній погляд – то холодний погляд ката,
Що не попросить: “Господи, прости!”

А руки не по лікті вже у крові,
А до кінця, до самих передпліч.
Як же зоветься серце без любові,
Бо день без сонця зветься просто – “ніч”.

У них така професія – вбивати,
Такий-от спосіб заробити грошенят.
У нас чомусь не кидають за ґрати
За вбивство ненароджених малят.

Вони говорять: “Плід – то не людина –
Апендицит, аборт, - не все одно.
У нас повірте є на це причина,
Це звична операція давно”.

А я таки не втомлюся кричати –
Вони давно продалися за гріш,
І когось би вже величали мати,
Якби вони не взялися за ніж.

Подбали б краще про легкі пологи,
Подбали б про життя, яке вбивають,
Шукаючи найлегшої дороги,
Самі не помічають де блукають.

Дитина в лоні матері – людина,
А нелюди вони – хто держить ніж,
Чиюсь убили доньку, в когось сина,
І не спиняє крик німий “НЕ РІЖ!”

Я вкотре витираю сльози болю,
Які в очах чомусь стоять,
Як вам вдається залишатися собою,
Вбиваючи ще ненароджених малят?

Як вам вдається жити і любити,
Не повертається сторицею вам зло?
У вас свої десь підростають діти,
І їм даруєте ви ласку і тепло.

Ви ж зовні наче й інші мами й тати,
Своїх дітей оберігаєте від бід,
А інших значить можна убивати?
А інші діти це всього лиш плід.

Де ваша совість, розум, ще не пізно
Покаятись, спинитись, тож спішіть,
А Бог із неба бачив в світі різне,
А Бог вас любить і тому простить.

У небі нічному з’явився горошок,
Він барв карамелі цукрової. Отже,
Як тільки світанок, малята, настане...
Уся карамель та барвиста розтане.

Взяв ведмідь важку валізу,
Вовк віддав вовчиці візу.
Видри вепрів відряджали,
Вдень вагони вирушали.

Життя як один безкінечний вокзал
А ми в нім, - лише пасажири
Давно вже написаний п'єси фінал,
який несвідомо прожили

Відносить той потяг в незвідану даль
У серці - розриті могили
І долі такої нікому не жаль,
бо ми - небуття старожили...

12.11.06.

Патологія світобачення
віддзеркаленням до зіниць,
Хмари купчаться, а віддалено
Горизонтом стелиться ліс.

Закорковані залізними рамами,
Ми ховаємось до кишень.
Називають сміливими дамами,
Але ми боїмося мишей.

Динозаврами наших зачісок,
Віддаємося горілиць,
Демонструємо на побаченнях,
Розфарбовування облич.

Рідше плачемо, більше сваримось.
І шукаємо себе самі.
Патологія світобачення
У сучасних жінок в крові.

Отражение солнечного света на гранях камня мудрости
Словно сияние волшебного алмаза, оракула - глаза
Видевшего все вокруг, каждое движение
И это сияние увидит не каждый, для кого-то свет,
а кто-то скажет
- я видел отражение, как в шаре
Дороги, своей от начала я увидел пороги
Входа в мир Бога, и это правда,
Но ей не поверят, как не верили однажды
В приход Его Сына, прибив гвоздями
Кисти к кресту, был оплакан небесами
Он нес любовь и прощение предавшим
Своей рукой возвращал к Смерти попавших
Верил, как верят в первый раз влюбленные
Своему избраннику еще не обожженные
Таким нет места, они не выживают
Устав нести крест, сильным место уступают
Слабость не прощают, ее используют
Чтоб нанести удар поглубже...
Наслаждаются.

В страхе лица, выживут единицы
Легко слиться, со злом в пропасть свалиться
Нужно опомниться, угомониться
Принять в себе Духа
И чистым возродиться.

Безупинно баранець
Бив у бубон-бубонець.
Брязкав бідний бубонець,
Баламутив баранець.

Був бадьорим баранець,
Бив бравурно в бубонець.
Батіжком бешкетував,
Бубонець бряжчав, блищав.

Жизнь - это бал
Все присутствующие в маске
Разнополые существа
Строят друг другу глазки
В балагане клоунады под музыку кружатся
Льстят друг другу - расстояние сужается
Какие-то пары сходятся, но скоро розстаються
Самки другому достаются - они под других ложатся
Дети появляются - ими маски примеряются
Они быстро учатся и среди пар теряются
Кто-то не выдерживает маску с себя снимает
Становиться слабим - стая на части разрывает
По центру правитель расы восседает
Он племенем управляя слишком много воображает
Угрюмы его подданные - свора псов продажные
Метят на место, под небосводом такие важные
Ступеньки кровью у подножия залиты
Сорванные лица смешались с красной палитрой
Разбитие бокалы, но бал еще в разгаре
Не замечая потерь музыканты играют
Я знаю что в пожаре стены но мне не верят
Они свои куски делят - до окружающего нет дела

Жизнь - это бал
Все присутствующие в маске
Я не верю в сказки
Жизнь не бывает гладкой
Улыбки жестки - потом ударят хлестко
Как снайпер четко по душе огненной плеткой

Нам не выйти из роли
В этом спектакле мы актеры
Здесь нет чудес - один сценарий на всех подтертый
Сказка со вкусом потери, грызутся звери
Раздирая на части веру, рождая недоверие
Здесь правда карается, жестоко правит лицемерие
Распято на Кристе доверие, все стремление
Умирающих империй вцепиться мертвыми куполами
В чистое небо, хуже вороны под небесами
Со рваными парусами не покинут зону шторма
Восстать из пепла повторно не возможно под звуки горна
Пока легкая мелодия кружит в безумном танце
Пишутся станции, маски танцуют в ритме вальса
Ласково улыбаясь, или фальшиво рыдая
Достигая цели получают ничего не отдавая
Льется вода в фонтанах - кровавая как на гранях
Клинков офицеров что вернулись с поля брани
Волшебное сияние алмазов короны слабнут
Мудрецы в отчаянии перед правителям жмут плечами
Бессонными ночами, пытаясь убить в себе совесть
Это последняя сказка, людей последняя повесть


Скоро все кончиться - не так как в сказках водиться
Все полягут, никто не спасется, легенда зародиться
Только в летописи истории факты лягут на страницы
Сухими словами, не лицами как хищные птицы
Соседние империи будут делить награбленное
Что было тайным потомкам станет явным
Раны прошлого не лечатся а остаются
Уроки не учатся - никому опытом не достаются
Все будет повторено, новый бал новые свечи
Рассвет и агония - ничто не бывает вечным
Даже жесткие плечи теряют свою привлекательность
Время не щадит никого - картина ясна
Когда чаша зла полна - коллапс неизбежен
Послушай и запомни брат, этот закон железин
Тебе будет полезен для дальнейшего выживания
Неоспоримая аксиома, впитай в свое сознание
Человечества летание приведет к разрушению
Война найдет своих фанатов - подарит возвышение
Предупреждение не понято и не осознанное
Когда раса одумается, будет слишком поздно

Свого Духа нині, Отче,
Ми благаємо - зішли
Твоїм дітям, що навіки
Присягнуть Тобі прийшли.
Поєднай серця в молитві,
Що не матиме кінця,
Хай приймуть благословення
З рук небесного Отця.
Дай їм радість і надію,
І у смутку не лишай,
Кожен день, - у щасті й горі
Завжди з ними пробувай.
Довгих літ життя земного
Дай їм, Боже, перейти,
Аж допоки не покличеш
Їх в Свої оселі Ти.

*
Раз нам дуже закортіло
Наловити карасів.
Тож взялись з Юрком за діло:
Накопали черв’яків,
Хліба добре замісили –
Вкрали куряче яйце –
Баба Ганя так сварилась!
Навіть лаяла за це.
Потім вудки наладнали:
І гачки, і поплавці,
І грузила підібрали, -
Ми ж рибалки, ми ж – ловці!

І хоч дуже поспішали,
Бо вже вечір наставав,
Але яблук вже нарвали
Й пирогів Юрко набрав.

**
В церкві дзвони задзвонили;
Череда вже з поля йшла;
Чаплі до ріки летіли, -
Ми ж виходили з села.

Спотикалися, спішили,
Бо ж кортіло карасів, -
То й лоби у нас змокріли,
Й піт з чубів аж капотів.

***
Серпик місяця з’явився,
Задзижчали комарі.
Ми на річці. Час спинився, -
Час вечірньої зорі…
Хто рибалка – той згадає:
Оживає поплавець…
Ось веде… ось викладає…
Не витримує терпець –
Підсікаєш і, здається,
Лусне жилка-волосінь…
На траві карасик б’ється –
Карася маленький син.

Поплюєш і відпускаєш.
Кажеш: - Батька приведи!
Товста жаба засміється:
-Ква-ква-ква, - дурненький, жди!
Татариння шелестіло,
Чавкав короп в лепесі, -
Ми його зловить хотіли…
Та ловились карасі.

Комарі нам докучали,
Їх ловили кажани,
Що круг нас уже літали
І пищали, як в’юни.
****
Сіло сонце за Понору.
Риби вже із піввідра.
Тож, додому саме впору, -
Вудки змотувать пора.

Йшли неквапом, говорили
І про щук й про окунів,
Як в’юнів колись ловили –
Тих писклявих вертунів…

*****
Ось і стежка між городів.
Пес загавкав – не впізнав, -
Думав, може лізе злодій,
Але потім заскавчав,
Замахав хвостом привітно
Й лапу Юрчикові дав.
Світло вже горіло в вікнах,
Котик на порозі ждав…

******
Риба смажилась, шкварчала…
Геть забувши про яйце,
Баба Ганя усміхалась
Й внука звала молодцем.

Юшка: вода-цибуля-стебла гіркого зілля.
Як нам не спиться, Юля, з депресняка, з похмілля?
Як нам сіро-зелено в світі, ніби-то білім,
До почуттів скороспілим, перестиглим, невільним?

...Дякую, мій рибалко, смачно готуєш з риби,
Смачно цілуєш в губи – більшого і не треба.
Дякую, що нотуєш, все, що кажу не в риму,
На серветках, шпалерах, на піску просто неба.
Коропа золотого дорогоцінна луска
На стеблині осики – краще з моїх намист,
Хата твоя нехитра, ніч – до щоки-щока,
Пасок мосту над ставом, раків зухвалий свист,
Очеретяна кішка, діти, на тебе схожі,
Лагідних Псів сузір'я вдосвіта насторожі...
Кожен мій напівподих: «Дякую, пане Боже,
Що він, Такий, зустрівся у юрбі перехожих!»

Раптом розплющиш очі: треба ж..таке насниться...
Ніби угледіти зорі, впавши на дно криниці.
Але згодом відчуєш, аж розквітнуть зіниці,
Присмак юшки й побачиш
луску на подолі спідниці.

Натуга на руках,
від втоми чорних,
здувала жили,
ніби мотузки.
Каміння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно,
а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,
і борошно,
мов біла кров, лилось…
Це все було
в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм
радісну зловтіху
у голосі ворожому,
чужім,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш —
для щастя виведений — дім.
Хай сатаніють
виродки од крику —
нас не знобить
од їхньої хули:
нам жорна ті
із кам'яного віку
на танках варвари
з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука,
коли —
у всього світу на виду, —
немов у жорнах,
дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій!
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна —
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься
злість ворожа, чорна —
нічим не очорнить
твоєї боротьби!..
Цілую руки,
що крутили жорна
у переддень космічної доби.

Чемно, дрібцем по базарі
бігала сабака Шарік -
О, кликуха дивна... Гов!
Збіглисі сірки і сучки -
Треба дати псови збучку.
Потекла сабача кров...

1 Листопада 2007

Сніговолосий дідуган,
З кудлатим іменем Туман,
Йшов воду пити до ріки,
Тай задивився на зірки.

Цей погляд циндр і цокотух
Перекривав Туману дух.
Дивився в небо, як баран
На зваборухий світлотан.

Тут баба, наче грім з небес:
"Бодай би вітер тя рознес!"
Старому дала тлумаків,
Тай відчинила хмарний хлів.

А той, облуплений, мов пес,
Повз яр поповз, через овес,
Ногами оступався, млів,
Вужів до оболоні плів.

Там річка вже його знайшла
І дотягла аж до села.
Ще довго голову мочив,
Старий Туман. Заляг, спочив.

Та вітер вискочив, мов біс -
Тримай за гриву, діду, ліс...
От клята баба довела -
Марудила у небі мла.

1 Жовтня 1990

мой октябрь
глаза лиловые и вечно водные
набухшие от слёз
куда бы мне приткнуться
в этом ярком и действительном?
куда меня положат
бледным блестящим мазком
что нескоро высохнет?

с кем говорю? Кто это?
Человек-змея,
Звон колокольный
Или чужая мысль
Что пролетала мимо?

О чудо!
Можно поднять голову
И увидеть птиц в ярко-белом небе.

новоспечені небожителі
у своїм раю необжитому;
і окрайцеві хліба житнього
гріх не тішитись – чи тужити нам!?..

- Стоїш? Милуєшся красою!
Чим є краса сама собою?

- Краса - панянка, що весною
Цвіте. Не в'яне і зимою!

- Чи знаєш ти, що за красою
Гряде поблідла смерть з косою!

- Немає смерті за красою!
Вона - зоря душі розвою!

- Краса є мачухою злою!
Вона радіє лиш собою!

- Я не погоджуюсь з тобою!
Краса народжена Любов'ю.

- Краса є марою земною!
Направду зветься вона грою!

- Вона дає душі герою
Завзяття, силу, вічну зброю!

вікно облізлої осені дощить депресією
я перед ним вже котрий день думки розчесую

Щось в мені сьогодні обірвалось.
Гострий біль. Мене від тебе нудить.
Жовте листя нас не врятувало б,
Я піду і ти мене забудеш.

Все сьогодні у густім тумані -
Я не знаю, де тебе чекати.
І хоча зима ще у ваганні -
Хочу снігу, а натомість вата.

Прокидаюсь у ранковій каві,
Сплю весь час дорогою додому,
Що після зими чекає далі,
Хочеш крапки, але ставиш кому,

Сонячні зайчики пестять долоньки
Я посміхаюсь, коли ти муркочеш
Хочеш народжу для тебе доньку?
А може ти сина, насправді хочеш?

Часом кусаю тебе за вушко
І ти, солодкий, до мене тулишся
Твоє плече - то моя подушка
А ти, в моєму волоссі губишся

Отак, кохалась би в тобі вічно
Писала б маки, пекла би печиво
Я залишаюсь трохи ліричною.
І ти також... принаймі у дечому

Це було так давно
Чорно-біле кіно
І надія в очах
І відкрите вікно
Пил відвертих зізнань
І наліт почуття
І коротке «прощай»
І жага забуття
Ніби вчора були
Кілометри сумлінь
Пригадається знов
Біль щасливих хвилин
Це було так давно
Чорно-біле кіно
Знов надія в очах
Знов відкрите вікно

Падали зорі вранці
Так гарно
Ніби просили тебе не тікати
Від долі
надії
від себе самої
У чорну пітьму
на вогонь нарікати
Горіли
палали у небі над вечір
Ті мрії
яким вже не збутись ніколи
Крізь стіни вогню
навіки проклинали
Зрадливу
оманливу їхнюю долю
Куди ж ти побігла
Чи може втекла
Від чого
Від брани
Що серце пекла
Та ні
залишися
Постав тут свій слід
Допоки пітьма не ковтнула твій світ

Шукаєш світла
бачиш день
Як ніч
відкрий свої долоні
Як ранок
заховайся в тінь
Залишся у моїм полоні
А ще
залиш тут своє серце
За стінами моєї вежі
Залиш тут і любов
і волю
Собі ти більше
не належиш
Залишся поряд
доки півні
Не сповістять про час світання
Я зникну краплею туману
І заберу твоє кохання

Ти не знаєш за що можна вмерти
Підкажу тобі
за КОХАННЯ
За його гарячі обійми
З твої відверті зізнання
Ти спитаєш
чому треба жити
Знову відповідь дам
для КОХАННЯ
Щоб а КОХАННІ заплющити очі
І світанок зустріти в КОХАННІ
Щоб щодня прокидатись
як вперше
Чуть як серце в грудях шаленіє
Знать
що в світі існує людина
Котра в будь-що тебе зрозуміє
Пливучи по життєвому морі
Не зважать на людське нарікання
Просто жити і просто любити
Берегти в своїм серці КОХАННЯ
І якщо попри всі негаразди
Ти в КОХАННІ зумієш прожити
То тоді вже
я думаю
можна
Свою смерть у КОХАННІ зустріти

Сірий дощ накриє місто
Смуток розкрива обійми
Ти береш свій олівець
І малюєш свою мрію
З серця глибини надію
І слова
що не сказати
Ти на чистому папері знову будеш
малювати
Намалюєш свою долю
Потаємні сподівання
Створиш одинокий образ
Одинокого кохання
Твій звичайний олівець
Просто
крок до забуття
На звичайному папері
Незвичайні почуття

Чому ти плачеш,
Моя дівчинко,
Займися краще ділом
Нанизуй коралики
Завдовжки з милю
На іншу нитку

Так світ мені казав
А я не слухалась
Та від непослуху
Всі сльози висихали

Сонцем надії котилася Хвиля*...
Боже, спаси Україну!
Ще раз вбивають нам Стуса Василя**,
Вкотре стріляють у спину.

То ті самі, що розп`яли Ісуса,
Ганили вслід і сміялись.
Дії у глумі, а очі в спокусах -
Звірі мерця налякались.

Вибач Ти їм, бо тварини не тямлять,
Чуєш Василю... Тривога
Снігом прижмурює зранену пам`ять,
Болем розтерзаний спогад.

День, як лелека і чорна хустина
Сиву Вкраїну прикрила.
Плакав Тарас, він оплакував сина.
Доля - Розрита Могила.

6 Березня 1990

* Живий Ланцюг
** Відразу після перезахоронення
було сплюндровано могилу Стуса

В диво-мальвах серце квітло,
Пас на літо вкотре час,
І наповнювало світло
Добротою світ і нас.

Мальв тих зовсім небагато -
Непримхливі панни три.
Дорогі на кожній шати -
В них купаються вітри.

Перша панна - ніч-потвора,
Друга - дівчина-пташа,
Третя - від роси прозора -
В ній вселилася душа.

Час не впас і осінь вкрила,
Крила рвала, як могла.
Сонце дало все що мало,
З холодом прийшла хула.

Перша в`янула не скоро,
Друга всохла у віршах,
Третя, від роси прозора -
Без пелюсточки душа.

1 Травня 1989

Как сухие поленья…
Когда мечется день между снегом-дождем,
Когда небо услышало наши моленья
И весна перестала дрожать миражем –
Воспаляются воспаленья.

Как разбитые звенья…
Чтоб напомнить: за действием следует боль,
Чтоб напомнить: опасны, как травмы, стремленья,
Чтоб напомнить: как бой превращается в вой –
Воспаляются воспаленья.

Как гнилые коренья…
Ручейками – под землю – растаяла грусть,
Лишь остались осколками в теле мгновенья,
Чтобы вырасти снова в минуты, когда
Воспаляются воспаленья.

Що залишається після?
Після дощу – краплі,
Які стікають під землю
І живлять коріння квітів.
А після весни – пісня,
Народжена вранці птахом,
Яку до заходу сонця
У лісі розносить вітер.

А що залишається після?...
Вичерпаних емоцій…
Завершеного роману…
І виконаної ролі…
Відчуженість – більша за близькість?
Ненависть – більша за пристрасть?
Щось лагідне – більше за відстань?
Щось тепле – сильніше болю?

Опускаю із небес
тобі я поцілунки.
Піднімаю на крилах
взаємну любов.
Найсвятіше, що є на землі
Це кохання!
Забуття чарівна мить…
Що нам воно дає в цей час?
Надію, віру, спогади і мрії!
Для мене кохання
Це все!.. Це життя!..
А що для тебе оце забуття?

Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.

Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.

Вишиванка - писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.

Вишиванка - біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра - ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.

Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь -
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.

Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши...
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.

13 Травня 1989

Бавимось відверто – не злись, мій надзвичайний друже,
По контурах твоїх губ, заціловую лишки зваб,
Що ти довкола сієш, що полощеш у душах манірних
Свої руки білі у рожевих від калинових кровей манжетах,
В тінях мережив і легких прозорих тканин:
Проводиш рукою
Петляєш пальцем
Описуєш лінії тіла
Заламуєш погляд
Я так хочу
Ти так хочеш

Як мишки дві сірі, мої очі сполохано квилять про поміч,
Не спиняйсь на дорозі, на пів кроці, на пів подиху,
Розгорни поцілунком мене таємничу й чисту,
Як олтар поклоніння, як божество війливої пристрасти,
Прокладай шляхи кам’янисті, чи сірі, чи радісні:
Розкішно лоном
Малюю гріх
Розводжу ноги
Я так хочу
Ти так хочеш

Поведеш мене любий? За руку візьми і веди.
Я заплющую очі і серцем дивлюсь в далечінь.
Ми підемо з тобою торкаючись ледве води.
Після фрази «люблю» прошепочу одвічне амінь.

Ми на прощу йдемо – сповідатися до гіркоти.
В чистий храм неземної чи надто земної любові.
Я даю тобі душу, благаю, зумій зберегти.
Одягни її в світло – не треба у ризи шовкові.

Не пускай моїх рук – я тремчу, я безмежно щаслива.
І у серці моєму блаженний і радісний щем.
Я так щиро молюсь, сльози щастя з очей ніби злива.
Ми вже майже прийшли, я вже бачу священний Едем.

Триста спартанських спин
Дружно усі розвернулись
Сорок розбійницьких пик
Косо дивилися вслід
Єстем уже не вільна
Лиш би роти заткнулись
Лиш би замкнулися очі
В плеєрі грав би Фліт

Музика знайде вихід
Стане в пригоді осінь
Крихти чужого щастя
Підло лоскочуть в носі...