Повільно перекручую простір
Навколо себе
Та йду я поміж голубів
У їхнє тісне тепло
І справдиться те що писалося
Рік за роком в пилюці між меблями
Отак собі поволі справдиться
Повернеться на місце
Та так як має бути
Зародком у яйці.

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
гордозубому вовку.

Перегризає
слухняності лямки -
воля чи смерть,
дух чи останки!

Рани годує
ярмо хватошиє -
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк - не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті -
то він зграю скликає.

"Ууу, Сіромахи -
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!"

Завтра над світом
ледь сонце привстане -
день запалить,
вовча зрая розтане...

День витягає
мов нитку із голки -
серце моє
одинокого вовка.

8 Березня 1990

***
Розриваю обійми,
Відштовхую
І падаю вниз.
Може дорога з гори
Це і є шлях до Бога?

***
Хто поселив Бога на небо?
Йому там холодно і самотньо.
Лиш птахи пролітають у вирій,
А він ще пам’ятає драконів…

Це унизу – лагідне сонце,
А наверху – радіації пекло.
Спілкуватися із нейтрино?
Шукати порозуміння в протонів?

Пристрасті, війни, всілякі «сітки»,
Революції, як по нотам…
Спускайся, Боже, до нас на землю,
Погуляй з овечками разом.

Може ти – вівчар не найкращий,
Може іноді ти сумуєш,
Але сядем з тобою ближче –
Стане всім тепліше відразу.

* * *
Я Президенту
"Мій дорогий!" сказати
Всім серцем прагну!

За кошт казни жирує,
А я платник податків.

* * *
Народ бідує,
А Ющенків Андрюха
Живе в едемі.

Бо Президент Народний,
А тин такий, як хата.

* * *
Сердечна Леді
В одежі білопінній -
Мов наречена!

З дияволом обману
Навіки заручилась.

* * *
Якщо сьогодні
Не стане Тимошенко
Прем'єр-міністром...

Вона не ЗРОБИТЬ ЗАРАЗ,
Зате наробить потім.

* * *
Недоторканність
Лише глави держави
В нас абсолютна.

"Закон для всіх!" - цікаво
Мені від нього чути.

* * *
Гарантом бути
Закону Верховенства
Він присягався.

На Біблію клав руку,
Об клятву витер ноги.

* * *
У Регіонах,
Мов справжні наркомани,
Жадають "ширки"**.

З противником єднатись -
Порожняку не гнати.

* * *
Гадають досі,
Хто отруїв підступно
Главу держави.

Тремтіть, особи перші
Усіх держав планети!

* * *
На газ не хочуть
Демократичні сили
Цін щонайменших.

Вказівка Вашингтона -
З Росією порвати.

* * *
Будую в Хімках***.
Ти на Тверській путаниш.
Ми українці.

Тебе не покохаю:
Жде в Сумах жінка грошей.
_______
*Танка - жанр японської поезії.
**"Ширка" (розм.) - широка коаліція (мається на увазі,
фракцій Партії регіонів і блоку НУНС).
***Хімки - район у Москві.

* * *
Один пускався на свої крила,
інший пускався берега...
Такими їх бачили інші.

* * *
Зупинися!
Наступний крок
може виявитися попереднім.

* * *
Завидна думка
впала на критику, –
крихкий посуд церемоній.

* * *
Розводять очі, як демаґоґію,
а межи них –
урвище глибокої думки.

* * *
Життя – н а д о в г о ...
Не псуй нерви оточуючим!
Н@віть р@влики, @к кол@ н@ воді.

* * *
Тятива стала струною,
меч став ралом,
Чорнобиль – музейною екзотикою.

* * *
На злеті – сила,
на схилі – мудрість.
Життя – дрібка солі.

* * *
Черкнувши крилами об місяць,
прошелести небом
спадаючим летом птаха.


* * *
Приборкати середнього пальця –
досить вишукана річ
для екстраваґантних.

* * *
“Я тебе з’їм”, –
компетентно сказав вовчик.
Зайчик, піднімаючи чарку гіркої:
“Вздроґнєм!”

Спогади у спокій -
по устах блукає думка,
а відтак лягає в нотах -
і журбить потік.
Спогади нівроку -
запеклись у поцілунку,
гіркотою гусне в роті
рік-за-роком лік.
Лік - не зупинити,
що нам доля накувала,
не багато і не мало
мало "ку" рости.
Час ще раз убито -
просто так, даремний галас,
до грудей "пробач" припало -
я його впустив.
Стук і відчинилось -
виповнялась пустка болем,
розбігались кривди сміхом,
серця не каліч!
А душа молилась -
малювала в небі коло,
а у колі плач та втіху.
Помирала ніч.

6 Липня 1990

Хочу знайти домівку дорослому
Жвотневі, тільки ось в мене рим нема.
Хоча Діоґен ще до осені
Навчив потрібним словам.

З N-ної кількості підставних осіб
Я вже обрав повний набір синців,
А місяць на шию – от пройда! – сів,
Скавчить із крамничних цін.

Ще домовільний метр, секунда і грам,
Міра й вага тугих сімейних драм...
То є сумління, сповідане віршам
Серцем на вітрі тонко гра...

27 жовт’ 07р.

Моя Варсава!
Ты пройдёшь со мною вглубь
За занавес трёх тысяч балаганов
Что вытворяются вокруг?
Да, я люблю,
А ты?

Знову ґрунтується ранок
На доооовгій пісні
Що заспівав мільярд років назад
До вух посміхаючись
Молодий Бог
Здається звали його...?
...Сварог?

Двести красавцев
на корабле
корабль утоп
на белой волне
русалки толстой
жест мелькнул
«экспансии – нет» -
жест намекнул.

Ступай ступай
Поди отсюда прочь
Оставь только следы поглубже
Чтоб вода в них натекала
И небо отражалось

Знаки остыли
Их в городе вниманием не греют
Но формы помощнее зреют
Взорвутся невозможностью
Не кажущейся
И не детской
Не в мыслях, разговорах, песнях
А на плотном, потном
Разгорячённом теле действия.

Доле! Отямся, доле!
Темно. Вогонь почах.
Серце моє з болем
Хлипа в твоїх руках.
Мертвим в землі тісно, -
Доле, тут трупи всі!
Душу забрала, тіло
Ріже твій гострий ніж.
Доле, ти хижим вовком
Виєш: луна - пустка...
Дим чужинецьким шовком
Землю мою спутав.

Я через дотики і подих
Впромінююсь в твою природу,
Невпинно підкоряюсь полю
Твоїх печалей, твого болю.
О, як пронизливо пече
Благальна німота очей!
О, як нестерпно в груди б’є,
Мов дзвоном, дихання твоє!
Як сипонули ненавмисно
Цілунки зірваним намистом….
07.2007

Скорпіон зробив уклін:
Ввічлива комаха.
Всіх запрошує тварин
З ним зіграти в шахи.

Змії, ящирки, ссавці
Малюки району –
Всі досвідчені гравці
Знають Скорпіона.

Звичка у нього така,
Дивная манера:
Любить, з’ївши пішака,
Закусить партнером.

... Я знаю звідкіля іду...
Я вистраждав свою дорогу
І дали йтиму, слава Богу...
Нехай босоніж по льоду...

1.
Скільки світу забагнеться?
Великі емоції
для маленької дівчинки.

2.
Світе, ти приголомшений?
У моєму голосі
жодної ноти сумніву.

3.
Прикладати до сонця
сорочку тьмавого скельця –
символи неба.

4.
Хвилина –
купалинка секунд.
Скільки їх у ромашки?

5.
З-поміж пухнастих іграшок
щасливе дитинство
тягну за заяче вухо.

Проминуло літо скоком горобиним.
Запалали клени на прив'ялім тлі.
Чи життя війнуло шлейфом Коломбини
Й зникло у серпанку на краю землі?

На порі негода.Думи невеселі.
Заповзає в душу листопаду щем.
Шалом кольоровим, золотим дощем
Засипає стріху рідної оселі.

* * *

Налетіла осінь.
У чаду п'янкому
Розбризкала квіт -
Звеселила світ.
Тільки гуси білі -
білий слід
Та рілля чорніє
борознами літ.
І така блакить,
що очам болить!
Зупинити б мить...
1970 р.

"Заворожи мене, волхве" Т. Шевченко.

О, волхве, ти мене заворожи
Бодай на дрібку сеї миті, на межі
Добра і зла, землі і неба, спеки й зливи...
О, волхве, ти мене заворожи.

Коли Адам ще не придумав слів,
На pianissimo розкошував пан Спів
І вдвох із тишею брав у полон се диво -
Поезії тремке палюче сниво,
А вітер з листя плів ажурні міражі...

Хоча б на дрібку сеї миті, на межі,
О, волхве, ти мене заворожи!
1970 р.

Любов буває тільки раз,
Цей світ втомився від образ.
Відкрити очі і проснутись,
Відчаю думок навік позбутись.

Нести світові себе як данність,
Та знати свою не ідеальність.
Не може час на мить завмерти
І просо все не перетерти.

Поверни, що серцю належить,
не воруши задуми мить.
Як перли в морі дозрівають,
так дивний скарб на дні лежить.

Несказане лине в забуття,
невпинно інтуіція благає.
Раптом прийде з майбуття
звістка, що життя в пусту минає.

Минають дні в твоїй уяві
щасливі як зими кришталь.
Насправді ж з"явиться в поставі
до цього світу лише жаль.

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю — мені й не диво: я ж не вітер — чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати — жити! Жить і мріяти люблю —
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
— І мені,— кричить,— кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

16.03.1961

А что – король? Иллюзия власти.
И черно-белая клетка.
Шаг вправо – шаг влево. Какие страсти!
А шаг вперед – так редко.

А что – королю? Одиноко часто.
Давно ускакали кони.
Победа грядущая – призраком счастья –
Может о нем и вспомнят…

Что – для короля? Ожидать, сдаваться.
И рокировка поспешно.
И думать – ночами – «А как ей живется
Свободной маленькой пешке…»

Как проигранный бой –
Боль.
Как горящей свечой –
Боль.
Пересохший прибой –
Боль.
Полумертвый герой –
Боль.

Он уходит к другой –
Боль.
По улитке ногой –
Боль.
Из-под снега травой –
Боль.
На колени и в строй –
Боль.

Что мне делать с тобой,
Боль?
Встань и двери открой.

Безглуздо глузд глузує – горе.
Вкриває гріх глазур’ю твори.
Гарматний сміх. Холодні плити.
Не стриматись. Скрикнути. І любити!

Вже вірші ганьби пішли на друк…
Не плачте, не слід – порожній звук…
На глум, на осуд, у кігті злого…
Людина – звір, не подоба Бога…

Біль, нагота і пересуди.
Плітка за Вами, як тінь, всюди.
Стороннього думка – нікчемні ліки,
Душа в коханні – нестримно-дика!

Круглоголовий місяць
Повноналитий білим
Зілля пахуче місить
Чортополох-чистотілом.

Промені гладять шкіру
І в пори впорскують світло,
Щоби в глибинах тіла
Життя набухало і квітло.

Щоб я не занадто довго,
А ти не занадто спішно,
Сідлаю єдинорога
І прославляю Крішну.

Місяцю-батьку, вийди!
Винеси кухоль теплий
Хай я сьогодні вип’ю
За завтрашнє своє пекло...

Я змалечку закохана у мову,
В її чарівний барвінковий цвіт,
Візьму до рук сопілку калинову
І пісня українська зачарує світ.

Я заспіваю пісню солов'їну,
Якою мене мати колисала,
В піснях прославлю Україну,
Я рідну мову покохала...

Слова летять у душу, як лебідки,
І пахнуть п'янко житом і росою.
Цю пісню вам співаю,дітки,
Злілеяна вкраїнською красою.

Ці слова два - одвічні і єдині,
злелись на віки вічні, на життя,
Без мови не було б і чарівної пісні,
То ж разом з ними йдемо в майбуття.

Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…
Різдвяна зоря догорає. І світ догорає –
Такий різнобарвний! Такий мандариновий ще!
Гірчичників зграя кислотним вогнем пропече
Застуджене тіло – бурульок смачне ескімо
Далося взнаки… Чорно-біле життя, як кіно,
І очі з-під ковдри – дві вишні – такі,
як у мами,-
Пантрують дорослу любов. І любов з голубами
Злітає до неба – і меншає пляма щомить -
І падає долу! І в серці незвично щемить –
Важке усвідомлення часу, минучість одвічна
Ангіни, дитинства, кохання, холодного січня.
І тане у горлі знайомий
гіркий стрептоцид…
І ліжко тече за водою по річці Коцит…
І сльози – гарячі. Гарячка налипла плющем,
Пролізла – прогризла – і ще догризає, і ще,
І чорне волосся на білій подушці згорає…
- Ми всі помремо?
- Ні, маленька… Бо смерті немає…

1.Я – кіт, чорний кіт,
Провісник усіх ваших бід.
Як стежечку перейду –
Жди лиха або біду.

Я кіт, чорний кіт,
Мене всім боятися слід.
З”являюсь то тут, то там,
Про лихо сповістити вам.

Приспів.
У кожного з котів
Дев”ять є життів,
А в мене – й поготів !
І вночі , і вдень
Муркочу пісень
В місяць бе-ре-зень !
А надворі - весна,
Холодна й сумна ,
Скрізь – купи лайна,
А на вас жде труна !
Незабаром травень-май,
А до того - зачекай !

2. Я кіт, чорний кіт,
Небезпечний, як месершміт,
Якщо ви зустріли мене –
Біда вас не обмине.

Хоч плюйтесь через плече –
Ваша доля від вас не втече.
І вже краще з порожнім відром
Вам зустрітись, ніж із чорним котом !

Приспів.

14-15.10.2007
© kokacherkaskij, 15-10-2007

** Ізя і Белла п’ють «Ізабелу»,
Зема і Фіра лають «Земфіру».

** Жорстокі втьоки в дикі крики
лаштують цьоць на «чікі–пікі».

** У зубрика ікло рубом:
як не «бублом», так бубликом.

** Вудили воблу.
Вобла – задубла.
От тобі вудла! –
вмірити вутлого
п’ятого бублика!

Коли пісний,
як пісня пса,
бульйон дудлили
без «віскаса»?

Ти побачиш усе: є вода піді мною і над –
Дощ небесний, джерела підземні. І цей листопад –
Він у тілі моєму звивається змієм – і душить...
І шипить через пори, лягає на подушку-душу –
Аби спокій, немов молоко, висисати щодня...
І коли ти прийдеш – щоб із черепа твого коня

Чи із черепа мого – яка вже різниця у тому? –
Завести тебе, любий, додому. Нарешті − додому,
Там, де час безіменний – куди не поглянеш – ні зблиску,
Там де я – молода – колихатиму тихо колиску,
І співатиму тільки губами – не серцем – довіку –
Колискову солодку чужому, як світ, чоловіку,

І слова, наче листя, з яких головні − «Не забудь»
Перекреслять кленовим вогнем водяну каламуть,
І накриється тіло тобою, неначе габою,
І летітиме сніг-камікадзе униз головою,
І покотяться титри…
А «Оскар» поділим на трьох –
Ми і наш режисер-постановник –
останній Бог.

Моя бабуня (царство їй)
Була поетом -
Бува до пісні "на ходу"
Додасть куплета.
А голос мала чарівний -
Співала в храмі.
Господь від неї щось вділив
Мені і мамі.
Воно незримо пророста
Годинно й денно...
У вчених відповідь проста:
"Спадковість,гени".
***********************
Я,власне,тут не про талант,
Не про природу, -
Як дивно в нас переплелось
Коріння роду.

А что, если измена?
Потоки лавы по стенам.
Мутная кровь по венам.
Сохнет веточка вишни.

Отзвук чужой страсти.
Призрак чужого счастья.
Ломтики. Дольки. Части.
Третий. Ненужный. Лишний.

Ножницами – по нитям.
Ангелы, извините.
Было солнце в зените,
Теперь лишь отблеск заката.

Памятью – в наказанье.
Изменою – в назиданье.
Горькое осознанье –
Мы любили. Когда-то…

Я буду любить тебя во вторник.
Тучи до края небо наполнят…
Деревья выпустят новые корни,
Тебя защищая и пряча.

Сплетут телефоны заговор черный…
Звери глубже забьются в норы…
Ты будешь задумчивый и покорный,
Я буду на грани плача.

Тебе понравилось жить в темнице,
Не замечать людей вереницы…
Только засохший цветок в петлице
О чем-то грустном напомнит…

Водой с потолка или шумным ветром,
Тревожным сном или словом запретным
Я приду к тебе за ответом!
Ты любишь меня во вторник?

Де є у світі, щоб раб катюзі
Поставив камінь волоцюзі
Клонився ідолу без честі
Який землю привів у безчестя.

Ви що, вже зовсім подуріли?
А може вас так оманили?
Чужинцям шану віддавати
Своїх родимих віддаляти.

Так Україна Катерині
За сльози, лихо і біду
Дякує , що закріпостила
Принесла горе і журбу.

Вітаю теба рідна мово
У сумі, журбі й самоті
Стоїш ніби кинута мати
Ти наш оберіг у житті.
Без тебе не буде народу,
Без тебе не буде землі,
Без тебе не буде держави,
Поки будеш ти в забутті.
А що, діти пращурів гідних,
Плекають про долю твою?
По мові справлятимуть тризну
Бо втратять свободу свою.

Сліпі кути
Глухі кроти
Я переплутала – залишитись чи йти

Чи взяти слід
Кудись на схід
І замітати спалені мости

В легенях дим
На серці грим
І театральна пустка закуліс

У світі драм
На всі сто грам
На цілі кубометри сліз...

Не незнаній дорозі, за вигоном днів

Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.

Що я, трепетом повен, сказати хотів,

Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в гаю, розметає стежки...

Захурделить на вулицях нашого світу.

Скрижаніє душа – й навіть потиск руки

За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні

Недорідним, убогим віддячує жнивом.

Загадкові й всуціль нерозгадані дні

Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?

Не дали нам у жили небесного струму?

Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,

Тільки душу надсадно стискає від суму.

На світ нарікати і битись у груди -
невдячна, воістину крихітна справа.
Отой, хто у дзеркалі - погляд маруди,
думок птахівник, що виловлює ґави.

Вдивляюсь уважно - он правда всезряча,
то отче обличчя, проникливість світу.
Очима блукаю, полюю на вдачу,
приглядуюсь - осінь оплакує літо.

Впускаючи світло, вітаюся з Богом.
Вбираючи звуки, наповнюю слово.
Долають уста безголосся пороги -
із них, мов крізь лід, прорізається мова.

Хід вилиць зласкавлює щира усмішка,
двійник мій сьогодні не йде на відвертість.
А голос вмира, як прикутий до ліжка,
та слово, мов птах обезкрилений, мертвий.

27 Жовтня 2007

Нам нашли занятие
Но на всех не хватило ружей
Мы шли в атаку голяком
Смеясь и смахивая на богов
И не заметили своих врагов.

Демоническое начало
Синий лес
На большой скорости
Пролетаешь
Он втекает в глотку
Звенит по коже
Бьёт по костям
Разрушает тело
Даже не пугает
И вот стесняясь улыбаясь
Снимаю шляпу
Робко прохожу
«А-а можно?»
«…заходи» -
ответят мне полуззевком.
И падаю в змеиные глаза
И улетаю.

Війна батьків дітьми обідає
І на ніч сіткою вкривається
Старих протоптаних і скислих споминів
На ранок з тої сітки
Виповзти не годна
Стара нездара
Бавиться словами
Що вона добра бажає
І поглинає гнилим ротом
Ще шматок
Дитячої погідної свободи
- А йди
І цур тобі і пек, -
Малі кричали
Іграшковим луком
Стрілили їй в око
Тай побігли.
Тепер в нас мир
Хоча вже осінь
А зимою
Тим більш розстелиться
Бо вільного
Багато
Місця стало.

Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподіваная молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені...

15.10.1962

Зашарілася калина
На морозі біля тину,
Шепотить до горобини:
- Є у мене вітаміни...

Та до неї посміхнулась,
Наче сяйвом огорнулась:
- Маєш рацію. До речі,
Треба знати це малечі.

Вдячна Вам за нічні телефонні дзвінки,
за доставлену тепленьку піццу,
за цілунки п"янкі, веснянії дощі,
за польоти в Тайланд й на Гаваї.
Вдячна Вам за рахунок у банку,
за Хонду "АКОРД", за шузи від "Армані".
(вони тиснуть мені, але, сволочі, гарні)

Я Вас щиро люблю!
Вас люблю як людину!
Але, бачте, життя є смугасте...
Зараз тут, завтра там,
адже я молода та і маю рахунок у банку.
Мабуть, треба іти.
Не сумуйте, не пийте занадто.
І мені не дзвоніть, бо, гадаю, не варто.
Наостанок лише попрошу:
оплатіть ще мені психіатра

* * *
Два роки Революцiї, Майдану...
А овочі знов змінюють личини:
Торік оранжевіли баклажани,
Зате тепер синіють апельсини!
Листопад 2006


* * *
Три роки вже перевороту скоро...
Пани, "б'ючись", "рішають то да ето",
Хамелеони - наче світлофори,
А в сім'ях мужиків тріщать бюджети.
Жовтень 2007

***
СпецПутчу ЦРУ уже чотири роки.
"Месіїному" виду ані стиду.
У світі криза, а його морока -
Лиш пам'ятники жертвам "геноциду".
Листопад 2008

Осінь. По вінця налити і випити…
Бо дозволяють здоров’я й конфесія.
Потім - комусь би в жилетку похлипати,
Бо загострилась у пані депресія.

Вилити нІкому тугу страшнючую?
Подруги давні також у прострації?
Чи повважали Вас надто липучою,
Вдатною тільки на маніпуляції?

Видно, втомились жилетки Вам вірити,
Вічно сприймати сердешною жертвою.
Певне, вже й годі тих подруг вампірити,
Бути в журбі та нещасності впертою.

Вирийте з шафи кофтинку, що радує,
Дозу прийміть вітамінів і магнію,
Виведіть усміх на губках помадою
І застосуйте підіть свою магію!

Не переграйте з «відвички» лиш, панечко.
Це Вам така терапія легесенька,
Щоб заглядали якрідше у скляночку:
Ох некрасивенька Ви, як п’янесенька!..

Із грудочки серця по дрібочці стуку -
роздати на пам`ять душі насолоду.
Налити по чаші нестерпну розлуку,
і хліб шматувати... Мов камінь у воду

так падає радість, так сонце заходить.
Важкий поцілунок, ще важчий за зраду.
За вас біль та муки добротно зародять,
у жменю зіб`ються жалі та упадок.

Умий свої руки й обличчя, катівне -
бо хто, як не ти, годуватимеш стогін.
Та хто, як не матір, розділить поривно
наруги, падіння і кинеться в ноги.

26 Жовтня 2007

…А життя назагал прекрасне…
Осінь листям вродила рясно,
дикі гуси в ставку – як ряска,
але ряски уже нема.
Є вода – сірувато-біла –
то тумани її покрили,
і зітхнути воді несила,
бо стискає її зима.
Мерзнуть руки синюшні в мене,
тисне шию кашне зелене,
от би вирватись з цього тіла –
і зависнути, наче йог!
Літаком він увись злітає:
“Все на світі, Ганнусю, майя!”
– Знаю, йоже! Ні, йогу, знаю…
Як і знаю, що добрий Бог
не залишить – бо що ж лишати?
Скоро стисне мене в лещатах
цього світу, цієї хати –
як комашку у бурштині…
Ти, що в серці, та поза тілом,
станеш білим під снігом білим,
і півподихом – так несміло –
про Любов промовчиш мені…
Бо слова – то вода і вітер…
Так чекати і так любити –
як вночі під дощем летіти!
От химера! – і слів катма…
…Є вода. Є будинків зграя.
Гуси є – ой, нема! – відлітають…
Знаєш, друже? Звичайно, знаю…
І у горлі дере…Зима…