Добрий день Буковина
Серет, верби милі.
Я проніс вас у серці
По життєві ниві.


У барвінку мені снилась
Буковино мила:
Квітами оповита,
Калиною цвіла.

Запах м’яти, чорнобривців
Я проніс ваш цвіт
І без теби в другім краю
Іншій був світ.
1987р

Переклав сусід цебрення
На старім колодці
І перебив обруч
На розсохлі бочці.

А он другий череп
Скидає із даху,
Перекриває хату
В цинкову бляху.

Ніхто не міняє
Заржавілі душі.
Он сусіди сваряться,
Аж їх в горлі душить.

Біля вікна анонімник
Пиши циркуляри,
Щоб сусіда вижити геть
Посадить на нари.

1986р

Обрáзу присипáв - присúпав обрáз грою,
дробились камені душі у барабанних...
Я - фотонегатив останнього героя,
приватна виставка і вічносвіжа рана.

Наклацане життя, а проявити - неміч,
перекрутити у моментах засірілих
цей колорит розмов - про вічне, не по темі,
про зáколоти дум та зáвороти тіла.

Перо Господнє, як-не-як, єси гусине -
напише правду, а з води сухим... Якою
Небесний Отче, милість є твоя до Сина?
...любов стікає не вином, і не виною.

5 Лютого 2008

Пам’ятаєш кохана
Ночі солодкі
Під нічними зірками?
Ракета червона
Промчалась над нами.
І нам захотілось
У вись ангелами.
В небеса в злетіти,
Щоби землю нашу
З висоти вглядіти.

Все –мара
Серед ночі,
Я цілував
Твої карі очі,
Губи гарячі.

Не кидай кохану,
Не в злітай юначе!

Дорога... тікає за обрій манить кличе
Розпалює в спраглих свободи очах вогонь
Веде від забутих степів у краї мальовничі
І в'ється мов лінія долі на карті долонь

Ще трохи й зіллється душа у свобіднім польоті
Із вітром пустельним
Що батьком для неї вже став
І буде блукати в безмежних просторах...доти
Допоки не вибере роль в розмаїтті вистав

Й осяде бунтарський пил на один з континентів
Зімкнеться у коло безмежний колись горизонт
І йтиме годинник заради щасливих моментів
Що в спогадах вже
Та дають на майбутнє дисконт

Своя між чужинців хоч в жилах пече інша кров
Ти раптом усе зрозумієш що щастя не в тому
Не тут не на цих берегах й поведе тебе знов
Покличе поманить дорога - дорога додому...

В Стрийськім парку у кущах
Заховався Страх.
Він до сонця йти не хоче,
Щось під ніс собі бурмоче,
Має Страх великі очі.
Просто жах!
Він дітей малих лякає
Ще й деревами хитає,
З неба темну тінь кидає,
Ніби птах.
Так би й жив, та якось зранку
Йшов в садок малий Степанко
І розсипав торбу сміху
Всім на втіху.
Страх страшенно розлютився,
Швидко в нірку закотився.
Страх зіщулився, скрутився,
Як слимак.
І з тих пір його немає,
Вже нікого не лякає.
Хтось шукав, але дарма,
Як нема, то вже нема.

Я все пам’ятаю...
Я душу загою,
Віддам все, що маю,
Залишусь з собою,
Я все розумію...
Я біль заколишу,
Бери собі мрію,
Залиш мені тишу

Ти прийшов і пішов, залишивши на ранок по собі
Биті зорі в калюжах і тихий розпачливий щем,
Покалічені сни – рештки дивних світів і дилем,
Пересидівши грози, немов в материнській утробі,
Що в далекій реальності били в обличчя дощем...
Але ж був! Коло мене, не так щоб зі мною напевно,
Відпочинок – три кави – гіркі, як самотність, на смак,
Крихкий захист від болю буденних щоденних атак...
І пішов, заклопотано, ніби ходою – даремно! –
намагався спрямити в окличний питальний мій знак...
Вже без сенсу кидати у спину каміння чи станси,
Ти відірвешся вмить, помінявши паролі і очі...
Я впізнала тебе. Чи ж пізнала?... Кому - тут? - пророчить?!...
В мене, крім запитань, тільки котик кумедний зостався,
Що колись – мимохідь – тицьнув в руки тендітні...Заточить
Сіра ніч срібний місяць самотністю дива, і лезо
Пройде м’яко крізь серце, без фальшу й кривавості дір:
Ти проходив – повз мене, так сходить лавина із гір,
Ось пройшов і пішов, бо так треба... Кому ж це так треба?!...
Риторчність і відчай... І вічночужий дизертир...

***
не в позі щастя
погодилась камбала
були б діточки...

***
закляк чекати
поки кімоно скинеш
добре туземцям

***
за мною в постіль
тягнеться шал парфумів
твоїх, кохана...

Снова сон в глаза не лезет,
И не шепчет сон мне в уши,
Да и кто теперь поверит
В то что был ты самым лучшим?
А зима была такою,
Что не видно было тени
я была сама собою,
я не ведала сомненья
...И весна...её не ждали,
а зачем весна ведь с нами
И подснежники лежали
как снежинки под ногами...
Я проснулась тень с подушки
обнимала крепко - крепко,
ты забрал свои "игрушки"
Мне остались лиш таблетки...
Сонце в окна заползало,
о тебе запели птицы,
Я себе тогда сказала
Что весна - не буду злиться,
проганять не стану тени,
слёзы лить - и так снег тает...
Всё в порядке, без сомненья
Только сон не наступает...

Зрадив юда Христа
За три серебряка
Зраджують
Царі ,президенти, міністри,
Щоб у крісло сісти.
Щоб пройти в депутати
Зраджують батьківщину – мати.

Зрада - це пухлина, гнійник,
Зраду не викинеш в смітник.
Зраджують: бідні, багаті,
Зрада в кутку в кожній хаті
Зрада немає сорому, стида.
Зрада –це вічна біда.
Зраджують в палацах і на майдані,
Зрада - рабиня і горда пані.
Зраду не можна впізнати
Вона уміє обличчя ховати

Не ловлю зірки в небі,
Не палаю у вогні.
Чи купається місяць в річки,
А чи мокрий , а чи ні:
Однаково мені
Але знаю, що купаю,
Обмиваю усе зло.
Там де лихо притаїлось
Мусить бути теж добро.
Без добра немає лиха,
Річка б вийшла з берегів.
Побувала вона тиха
Поки вітер не зривів.
Якщо вітер забуяне,
Хвиля греблю підіймає
Там вже, лихо, там вже гори
Там добра уже немає

приходити в себе, вбивати вечори
дивлячись тупо під пледом тіві
гріти серце попиваючи чай
чекати на твоє – не скучай…

говорити я собі заборонив
не в тему кожне слово
перша буква, тупа і остання
звук летить не з тією швидкістю
мобільні страждають несумісністю
аська і та вміло підставила
віндовс з багатозадачністю
я з непотрібністю

сніг потроху засипає цей рік в минулому
літо та осінь пусті, весну зі своєю надією
від зими не чекаю більше нічого я
гріти серце, вбивати, приходити…

Не певен коли це почалось, можливо навіть увісні,
Втратив сенс, полинув в забуття, оступивсь, ступив.
Який був тоді час, день, зима чи літо, скоріше осінь
Туман, перевищена вологість, а потім дощ полив.

Зробив ще крок, не втримавсь, полетів
Зі швидкістю вільного падіння
Це не було видіння
Я падаю униз

Лечу я й досі,
Затриматись вдавалось
Так, не надовго, хоча здавалось
Ось, це вона, я втримаюсь, хоч зараз…

Та завжди чогось не вистачало
І знову я зривався вниз

Ясна, побачивши тебе я зупинився
Із легкістю за руку ти тримала
Манячи до близькості
То жорстко обривала
Ніхто не міг так бути моїм щастям
Нещастям ти мене вбивала…
Насправді ж ти летіла
В падінні цьому були ми поруч
Так «ми» і «поруч», гучні слова
Але на мить, хіба так неможливо?
І ось в котрий раз ти зупинилась
Тримаєшся тепер за нього,
Проводжу тебе
Чи поглядом чи криком, не важливо
Ти зараз там,
Я далі полетів.

А поки я у вільному падінні
І поглядом її шукаю
Відчуй мене в своїм видінні
Ти поруч десь, я знаю.

Схопи, затримай, не відпускай
Заглянь у вічі, і поглядом…
Прошепочи і подихом…
Руку поклади і доторком…
Вустами теплими вологими
Цілуючи мене тримай.

В малому просторі
З нормальної відстані
Все знов почалось…
Відчути стук серця на мить
Тепло твоїх доторків
Промайнулі станції скорочують простір
Поміж нами лиш тонкий шар матерії
Нашого літнього одягу
Не зловлений погляд очей твоїх віднедавна вологих
Тільки приваблює все більше
Вдихаю повітря через твоє волосся
Яке стає для мене допінгом
Відображення у вікні тільки додає йому присмаку
Наш шепіт один одному все більше збуджує
Це твій колір обличчя тебе викриє
І тебе і твої почуття…
Все, твоя зупинка, виходимо.

Когда горит душа,
И пульс стучит в висках,
А сердце вырывается с груди,
"Пришла любовь",
Ты тихо сам себе скажи.

Одна лишь мысль о образе родном,
Волнует кровь,
И жар охватывает тело,
А дрожь пронзает с головы до ног,
Ты ввысь летишь, сгорая всецело.

Сливаясь,растворяешься,
Не чувствуя ни тела, ни души,
С природой ты соединяешся,
Блаженством наполняешся,
Любовью,негой,трепетом души.

Любовь,любовь,какая сила в ней,
Мощь,нежность колоссальная заложена,
Вулкан страстей и море ласки,
И нежности,дыхания утреннего ветерка,
И жара поцелуя,слития.

        Л. Л.

Який сонет? Хіба ж я гідний?
Своїм невитонченим стилем
(якщо й з Пегасом - то безкрилим)
Спаскудити твій образ, - рідний

Уже мені - вже більше року,
Як ми знайомі. Світ широкий,
А сонць (крім неба) - лиш одне,
Зате ж як гріє! ...не мене...

Та і тебе не я зігрію.
Хіба лиш чаєм... Чорта з два! -
Нічим не виправдані мрії...
Тьху! Що за соплі?! Ти права...

Та без дарунка будеш, бідна, -
не гідний я... А ти - чи гідна? :)

13.06.03

Наступає затакт - німота
і тримається вираз обличчя.
Взята каменем нота ота
та акордом наповнений відчай.

А у "до"-"мі" затяжка на щем,
відчиняються двері до альту.
"соль"-ний номер скрипковим ключем
набирає мелодії шпальту.

Хрипне в басі обірване "фа",
"так" у "сі" закричить, як синонім.
А на "ре" обірветься строфа,
ву-а-"ля" перейде у судомі.

Не дотягне до терції стан -
позатирані всесвітом звуки,
а у них недоспіви осанн,
а в мені неминучість розлуки.

5 Лютого 2008

спинись в життєвій суєті на мить
бач день за днем повільно відлітає
невідворотна вічність поглинає
усе що нас хвилює і болить
і так банально серце защемить
буденні клопоти нам серце ранять
а я рятуюсь словом мій коханий
невже й воно в буденності згорить

1
На гострім зламі осені і літа
Навалу часу не перепиню.
Чи я кого зумію обігріти
Раптовим зблиском давнього вогню?

Римовано-віршовано-гладенько,
Так лагідно — ні пір’я, ні смоли.
Ти є у мене, серденько-серденько?
Якщо ти є, то зглянься, заболи!

Бо так мені ні зимно, ані тепло,
Бо так мені ніяк, що хоч кричи!
Чи є десь рай, не знаю, а от пекло,
Напевно, починається вночі.

О, антиподе раю загадковий,
О, символе одвічності страхіть!
Чорти, чи як вас там, таж майте совість,
Не ледарюйте, дрова підпаліть!

Хоч ви мені зігрійте думи вперті!
Обсіли душу вічнії сніги.
Зігрійте зараз, бо, боюсь, по смерті
Мене до вас не пустять за гріхи.

2
Хто має чим — платіть.
Мені платити нічим.
У серці — люта їдь, жалі і полини.

Хто має чим — горіть,
Хто душу не скалічив,
Чекайте з неба зір і сонця восени.

Хто ще пливе — пливіть,
Хто має силу — стійте
На свому на загин, до решти, до кінця.

На злам тисячоліть,
О мій чудовий світе,
Навіщо ти прибрав тернового вінця?

Флібустьєре моєї останньої пристрасті,
Кораблі твоїх рук зачекались на пристані,
І тенета думок у ваганні розхристанім
Оповили рамена важких якорів.

Командоре моєї зимової ніжності,
Не губися в омані феєрії сніжної, -
Сторінки, що розкриє тобі чорнокнижниця,
Розбентежать у тілі незгасний порив.

Адмірале флотилій моєї жіночності,
Еполети вінчатиму лаврами почестей,
Упірни у шаленство, що статтю наврочене,
Увійди войовниче в мої сто морів…

Ностальгія...
За літом, за містом
За дорогою, словом, піснями
День втікає розтраченим листям
У минуле, що стало між нами
Переходи, шляхи, переїзди
Літаки, обважнілі від люду
Я не сяду на потяг...вже пізно
Я ніколи з тобою не буду
Cтислий графік, наради, прийоми
Сірих днів показна позолота
Інша карточка для телефону
Інші друзі, знайомі, робота
Інші ранки, дороги трамваї
Пошматоване часом обличчя
В тобі правда, якої не знаю
І яку не відкриєш...зазвичай
Ностальгія за рухом долоні
За розмовою в тихому сквері
Ще твій потяг стоїть на пероні
Але вже не відкриються двері
Конкуренція Праги і Львова
Вулиць, скверів, музеїв, знайомих
Це ж якась безпідставна розмова
Двох істориків маловідомих.
Краплі падають несамовито
Може сльози, а може грозою
Плаче місто, громами розбите
Не за літом. А лиш за тобою.

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Їхав з дального Дону
В гуляйпільські краї.
А назустріч червоні –
Як вовки-кураї.

Помолився на землю,
Та земля не схова…
Аж до обрію темно –
Од копит курява…

Не торгуйся, козаче,
Бог ще з неба не зліз!
Наша Доля не плаче,
Вже нема в неї сліз…

Я живий їм не дамся,
Буде радісна січ.
Заспівав-розсміявся
Та й поїхав навстріч!

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Й біля самого сонця,
На порозі в Творця
Порубали махновця,
Погубили гінця.

Та відкрився для нього
В небі Господа лик.
І взяла його пісня
На безсмерний рушник.

А на ранок додому
Вірний коник прийшов
Та й привіз голівоньку
Без його підошов…

Ой, привіз голівоньку
Та дві рани в очах.
Там, де мали буть плечі –
Дві сльози на плечах…

Там, де мали буть груди,
Там гуляли вітри.
Затужила матуся
І чотири сестри.

І коли положили
Голівоньку у гріб,
І коли відтужили
І тополі старі,

Мов остання розплата,
Аж із краю села,
Із хреста, наче, знята
Наречена прийшла…

– Я ношу його сина,
Буду з ним не сама…
Повінчайте нас, тату,
Повінчайте нас, ма…

Хай росте, як і тато,
Хай гуляє в степи.
Я зумію кохати,
Доки милий мій спить…

Обняла перед Богом, –
Навіть обрій поник…
– Я вінчаюсь до нього,
Я не маю вини…

По широкому полю,
Як душа – навпростець
Їхав хлопець-махновець
Та й до Батька гінець…

Будем білих ми бити –
Хай красніють ущерть!
Будем красних губити,
Хай біліють усмерть!

Клен,береза и рябина,
В нашем маленьком саду,
Здесь молоденькой гуляла,
Счастья в жизни я искала,
А теперь воспоминанья,
Вдруг нахлынули как дождь,
Изменить никто не может,
Возвратить,все то,что было и помочь.

В жизни много происходит разных перемен,
И судьба дает порою левый крен,
И мечты,любовь и счастье,
Как Титаник идут на дно,
Но сражаться,выбираться, нужно все равно.
И со штормом я боролась,
И взлетала,и карабкалась,и на гору выбиралась,
И в пучину опускалась,но душа моя не поддавалась.

Так скажите мне на милость,
Как дольше жить,что предпринять?
Чтобы вокруг все кардинально изменилось,
Засветилось,засеяло и душу счастьем наполняло,
А луч света согревал,и надежду подавал.
Солнце улыбаясь,теплом в душу проникая,
Заставляя жить,творить,любить и счастливой быть.
Но, а в маленьком саду шумит качаясь,
Клен ,береза и рябина на ветру.

Призывая сильной быть,всех любить.
Все обиды,наговоры,все забыть.
Улыбаться,добру душу открывать,
И за правду,честь и совесть несгибаемо стоять.
И наполнится душа счастьем света и добра,
Будешь всем родная,и улыбкою согрета,
И как платьем, музыкой одета,
Серенадой шелестом листвы маленького сада.

Чистым небом голубым,
Воздухом кристальным,
Багряным цветом золотым,
И запахом как мед приятным.

Осень, пора итоги подбивать,
Смотреть,как жил,творил,
Что сеял ты, и что ты говорил,
И удалось тебе богатый урожай собрать?

Осено,осень,то небо чистое,то туча налетела,
То тихо как враю,то ветер воет песенку свою.
Срывая листья,вихри в танце кружатся,
И дождь косой в лицо бросается холодною водой.

Осень,осень,осень ты прекрасна.
Мечтами о любви,о счастье долгожданном,
Что наполняет жизнь богатством чувств желанных,
И нежным колоритом душевных восприятий.

Осень,осень,осень,осень,
Ложатся листья тепленьким ковром,
Согревая Землю матушку своим теплом,
И музыка звучит,в осеннем воздухе твоем.

Осень,осень,осень,какая благодать,
В багрянце золотом леса стоят,
И манят ,призывая шелестом листвы,
Богатый урожай прейди,возьми.

Осень,осень ты дышишь влажным воздухом хмельным,
И мысли навеваешь о близости зимы,
И воем ветра призываешь,
Встречать холодную зиму.

Осень,в саду опали листья на пожелтевшую траву,
Колючий ветер воет песенку свою,
И птичка тихо в гнездышке забилась,
Все напряглось,застыло и ждет снежинку белую свою.

Ледь чутно листям торкає асфальту,
Чуєш? - Бабине літо востаннє для нас!
Я в мозаїку викладу осені смальту
І, тамуючи подих, світ спинить час!

Осінь розкидує бурштинових зваб -
Під ноги жбурляє яскраве намисто,
Назбирає букетик згірклих кульбаб
Бабине літо нам востаннє врочисто!

***
за мною в постіль
не поспішай плейбою
не молившись

***
не в позі щастя
облиш акробатику
своїх фантазій
Камасутрі не треба
на роботу о восьмій

Бездонный мир.В нём дышет ад.
В нём рай ушел сквозь пыль столетий.
Стоять и ждать пути мираж,
А мира нет лишь горький пепел.
И горечь разума блуждает,
Вокруг смертельна тишина.
Закрой глаза и ты узнаешь
Как бьются мрак и пустота.
Нигде никак не рассуждают,
Не слышно капелек дождя,
Лиш только время истекает,
Как вечный призрак без Конца.

Любовь везде,
Пирсинг в губе,
Радость в"башке",
Свобода в душе.

Гуляю,люблю,
Кого я хочу,
Где вижу выгоду,
Того и хочу.

Кто расписан тату,
Того заворожу,
Два,три дня и плюю,
И другого хочу.

Свобода любви,
Свобода судьбы,
А ценности где?
Да зачем они мне!

Мораль-что это?
Мне не понять.
Богатство,слава,
Разврат,удача,вот кайф!

А дальше,что впереди?
Одиночество и пустота?
В душе выжженная земля?
В голове путаница одна?

Что было-спустила.
Приобрести не смогла.
И за душой ни гроша,
А в голове вьюга выла.

Одна навязчивая мысль ныла,
Зачем такая жизнь?
Прошли года,сплошная пустота.
Все время одна и одна.

Так,что "дур.дом"?
"Богодельня" кругом,
В канализационной трубе
И под мостом дом?

Да грешная я душа.
Так думай,пока есть когда!
Стань человеком,а не скотом.
Повернется все тебе добром!

МІЛЕНІУМ УРОЧО ПОЧИНАВСЯ,
ПІД ГАСЛОМ -
"УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ!"

Без Кучми в Іордані вже скупався
Месія, за яким ішли і ми.
Зима холодна буде, наче ера.
І вже не до наметів і повстань.
Від президента, від прем'єра й мера
Пішли б усі в месії. В Іордань.
А як живе Кучма без України?
А може, він і справді демократ?

А ЩЕ БУЛИ ДО КИЄВА АФІНИ
І БУВ ФІЛОСОФ НА ІМ'Я СОКРАТ…

У цій країні довго не живуть.
По смерті довго-довго, за життя недовго…
Так ти казав про власну хресну путь
Напередодні місяця медового.
На Піренеях поселили мафію,
А в Україні все дається зморою.
І так міняємо свою історію
На власну, під чужинців, географію.
Літописи не брешуть. І вони
Виносять нам таке із давнини,
Що вже у церкві плаче наречена.
А був майдан у маєві знамен.
І Київ, український Карфаген.
І Ганнібал. А може, Картагена?

Жебраки, українські поети,
Що ви пишете в бідні газети?
З ким ідете на прю, на ножі?
Вас на Банковій знов піднімає
Той, у кого Вітчизни немає?
А пророки усюди чужі…
У якому тепер тиражі
Вам болять ненаписані книги?
Досі профіль Олени Теліги
Десь у Бабинім тліє Яру…
І далеко до вищої ліги.
Хуторянські і торі, і віги
Крають імпортну мудрість стару.
До чола пристає, мов короста,
Ця Звізда Полинова пророцтва,
Ця зоря українських ночей…
Не солодша од редьки і хріну!
А в Чорнобилі стрінете Ліну, -
Не відводьте сльотавих очей!
Це такі в нас тепер краєвиди:
В "зоні" лосі та лук Артеміди,
Плач посмертний убитих косуль…
І над обрієм небо палає,
І, як обрів, тепер убиває
Нас невидимий ворог без куль.
У церковці Мадонна облисла…
Тут було українське Полісся,
Володимир Велике Гніздо…
Але нас охрестили в неволі,
Та й у світ ми приходимо голі.
О, звіздо! Полинова Звіздо!

Жебраки, українські поети,
Що ви пишете в бідні газети?
З ким ідете на прю, на ножі?
Вас на Банковій знов піднімає
Той, у кого Вітчизни немає?
А пророки усюди чужі…
У якому тепер тиражі
Вам болять ненаписані книги?
Досі профіль Олени Теліги
Десь у Бабинім тліє Яру…
І далеко до вищої ліги.
Хуторянські і торі, і віги
Крають імпортну мудрість стару.
До чола пристає, мов короста,
Ця Звізда Полинова пророцтва,
Ця зоря українських ночей…
Не солодша од редьки і хріну!
А в Чорнобилі стрінете Ліну, -
Не відводьте сльотавих очей!
Це такі в нас тепер краєвиди:
В "зоні" лосі та лук Артеміди,
Плач посмертний убитих косуль…
І над обрієм небо палає,
І, як обрів, тепер убиває
Нас невидимий ворог без куль.
У церковці Мадонна облисла…
Тут було українське Полісся,
Володимир Велике Гніздо…
Але нас охрестили в неволі,
Та й у світ ми приходимо голі.
О, звіздо! Полинова Звіздо!

Апостол на пенсії.
Садить огород.
А він розробляв же… закон про апостроф.

…Приходив із Дикого Поля народ,
Але не виходив до нього апостол.
Учора - трибун і великий поет,
А нині парламентський ждав комітет.
Бюджет і духовність.
Зерно і транзит.
Одеські й донецькі. Трюмо із Росії…

Апостол на пенсію вийшов,
На спит
Отих, що й сьогодні - малі гречкосії.
Закон про вино - і не стало вина.
Закон про кіно - і немає кіна!
А ще б до століття досидіти трішки,
І що б залишилось?
Які письмена?
Ні мови, ані української книжки.
Свою він дістане, де зорі Кремля.
Замислиться тяжко.
Поставить автограф.
Історія знову дійшла до нуля.
А панство - гуля.
Український апокриф...
А там, на городі, веселі вітри.
І річка, що вдруге у ню не ввійти.
Пенсійне дозвілля не тягне на оду.
Століття волають гіркі із ріки.
Фракційно гудуть колорадські жуки.
І є ще народ. І живе із городу…

Над заходом сонця - осінні зірки поранені.
Полотна зарамлені, в келих налито вина…
І я ще не вмер, але я відчуваю:
- Пора мені!
Калинове гроно стікає, мов кров, з полотна.
У зорні плеяди, у чорні беззоряні плеса
Задивиться небо, а в небі - потвора Лох-Нес.
І знову - на Київ, на Київ осінні колеса
Сльотаво накрутить фірмовий останній експрес.
У вікнах заплаканих стала сімнадцята школа:
Козацький Богопіль - неначе поранений перст.
У школу ходив тут малий Вінграновський Микола.
На Байковім нині козацький задумливий хрест.
А як там у вічності?
Де ті літа полум'яні?
Довженкове слово? Ріка безберега - Десна?
І чорна вдовиця, в поета закохана пані,
Зійшовши з екрану, стоїть на могилі одна…
Душа понад спокоєм вічним осінньому рада
Цьому супокою, - у Спілці й Будинку кіна.
Нема ні кіна, ні вина, і пропала плеяда
Тих літ шістдесятих, мов випала жінка з вікна.
Пишу аж на той світ епістолу цю полум'яну.
Сльота на пероні, де більше не зійдете ви.
І десь у Плеядах - зоря над свічадом лиману.
Й московської віри останні козацькі церкви…

Звичайнісінький ніж
кухонний
загострюєш старанно
миєш ніжно
треш сухим рушником
абсолютно без думки
що він може стати
знаряддям вбивства

Можливо тВого…

Папірос кому!Папіроси!
Шльоп! ляп! по калюжі...Коробок у руках.
Це ж хто не зовсім босий,—
На візниках!

Саме отут на розі
Перша упала за волю кров...
Припасайте по змозі
Хліба та дров!

Бились, як леви, матроси!
З ними татусь!
А тепер — без руки...
Папірос кому! Папіроси...
Сірники...

Торгуємо усім, чим тільки можна,-
Словами, дровами, життям, сукном...
Та на аршин лягла рука не кожна,
— Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам — від мрій утома,
Широке серце й бідний олівець!
Річ світова, і річ давно відома —
Який вже там ще й з мрійника купець...

Та знаю, вірю — через дні і муку!—
Ось підпереже землю мить така,—
І над базаром стисне мрійну руку
Упевнена долонь робітника!

Розпочинає дні гудок о шостій,
Коли роси ще вітер не допив,
А там, вгорі, такі ясні і прості,
Пливуть рожеві зграї голубів...

Ще пішоходи холодком укриті,—
На передмісті десь ірже лоша...
І хочеться сказати кожній миті:
Не поспішай!

Але вже в'ється порох над базаром,
І синьоокий ранок мов засліп...
І закиплять, я знаю, незабаром
Купівля й продаж — боротьба за хліб!

І я іду, щоб десь продати м'язи,
Ще від учора стомлені напів...
І гаснуть, бліднуть відблиски топазів
На крилах голубів...

Попоїм, посплю... Щасливий ніби.
Роздобув собі штани нові!
Тільки очі так немов у риби
Та на в'язах мулько голові.

Дотягнусь, пурну — і буде тихо!
Мудреці!
Через віщо серце ніби віхоть
У чужій невимитій руці?

Сонце швидко покотилось
Геть за небосхил.
Вітер завжди буде дути
В площину вітрил.

І куди б ми не поплили
У густій імлі,
Ми ніколи не знайдемо
Де кінець землі.

Ми ніколи не узнаєм
Наших всіх бажань,
І повірте не збагнемо
Де вершина знань.

І нехай усякі рифи
Тягнуть нас на дно,
Та вперед ми вирушаємо
Бідам всім на зло.

Хай життя бурхливе море
Хвилі підійма,
Але щоб ми не робили
Вічності нема.

І на зміну не погоді
Прийде час надій,
Намагайся досягнути
Заповідних мрій.

“…і світло солодке, і добре
очам сонце бачити…”
Книга 11

Намалюю собі на полотнищі долі
довгу-довгу дорогу з початку в кінець...
Поміж днів і ночей, поміж хліба і солі
засвічу каганець.

Намалюю собі на полотнищі долі
театральну завісу і рампу, і зал…
П’єсу цю я читав, знаю майже всі ролі,
хоч у ній я не грав...

Намалюю собі на полотнищі долі,
після шуму овацій, після квітів і “браво”,
стохолодний актор з стосамотньої волі
варить каву.

Намалюю собі на полотнищі долі
найчарівнішу жінку…
в чашку кави – життя...
Нам на двох і листів, і самотності, й болю,
і німе каяття…

Намалюю собі…але хто в те повірить,
що я вигадав все: фарби і полотно?..
На душі, як актору, знов самотньо і сиро,
знов дивлюсь у вікно...

Де каміння і двері, де сніги і пороги,
де ми всі, як завжди, як сліпі, навмання…
Обираю собі стоголодну дорогу,
де в кінці дороги
світло дня!


1998 рік

Не бачу снів, то лиш примари,
І це не сон, бо я не сплю,
Жахливий злочин - моя кара,
Яскраве марево в кутку.

Ви чули шепіт? - Ні, це вітер.
- Але я чую тихий спів!
- Якщо це спів, то він без літер!
- ....Я відчуваю подих слів...

Це лиш ліхтар, нічого вільше,
Немає ватри, то мара,
- Ти де? Чомусь не бачу більше...
- Спалила очі?
- Ні, це гра...

Я впала, як сніг, так само раптово,
Так само без крику, обличчям у бруд,
Душею у пекло я впала свідомо,
І сміх мій не Цезар, та погляд мій – Брут.
Сховаю в кишеню всі сльози і рани,
Залишу лиш усміх блакитних очей,
І мовчки торкнуся своїми вустами,
Твоїх таємниць – неспокійних ночей.
Замруживши очі, я впала рум’янцем,
Твоєї душі і моїх змерзлих рук,
Палким (і байдужим?) і пристрасним танцем
Твоїх сновидінь – моїх бажаних мук.
Розтала у вирі солодких ілюзій,
Я впала у прірву загублених душ,
Я – вічна мішень для націлених фузій,
Мій фатум солодший за смак стиглих груш.
У вічності тихих, холодних, байдужих,
Нестерпно приємних, жорстоких годин
За мить народитись в барвистих калюжах,
Прожити життя за п’ятнадцять хвилин.

***
Національний
танець у нас - на граблях.
Музику вимкніть!

***
Мудрим здаєшся?
Лисина - розуму знак?
Дзеркало бреше!

Я – егоїст, і я невиліковний,
Я – підсвідомий вбивця власної душі,
Мій шлях – солодкий та гріховний,
Крокують ним мої вірші.

Так, я – поет, але не знаю рими,
Образив Музу: взяв її в полон,
Топив її та споглядав, як гине…
Як огортає мою любу вічний сон.

Палач душі та мрій, я – раб свободи,
Я зрадив віру: я прозрів,
Ви всі – сліпі, хто вірить в Долю, …Бога?
Так, ви – ляльки в руках розпещених богів.

Десь плаче смерть, бо я її господар,
Її тиран, коханець, її син,
Мій світ лиш мій, бо я його володар,
Я – автор всіх своїх душевних кпин.

Я не актор… але я вмію грати,
Мій вічний подих – це жорстокий сміх,
Прихований майстерністю брехати
Сентиментальний, ниций, щирий гріх.

Я – епілог, я лиш пародія уяви,
Кінець комедії, початок злив,
Я – джину крапля, і нічні примари,
Похований живцем у хвилях житніх нив.

Невідворотність володіння
і спраглість пошуку і не-
уклінність стерплого сумління
і небо вічності сумне
і незавбачення початку
у непохитності кінця
звогнілих вуст п'янка печатка
на тимчасовості вінця

не-логичность
типичности,
не-созвучие
ряда,
после не-возвращения
возвращаться
не надо,
вспоминая не-встречи,
помню только
разлуки,
не напьюсь
нынче вечером
разве только
от скуки

Пане отамане, відшумлять майдани,
Віддзенять кайдани з тюрем, з карних місць.
Пане отамане, як тебе не стане,
Хто за волю стане?
Пам'ять, помста, злість.

Ти пройшов крізь страту, непідвладний кату,
Крізь роки, століття марно, марно йдеш.
Пане отамане, товариство п'яне,
Серед нього війська ти не набереш.

П'яних половина - це не вся країна,
Є ще тут тверезі, ще тут волі ждуть.
Пане отамане, глянеш - серце стане:
Он оті тверезі п'яних продають!

Пане отамане, відцвіли жупани,
Падають кайдани. Тільки з мертвих рук.
Пане отамане, січовий гетьмане,
Наша самостійність - ще порожній звук.

1993 рік