Отражение солнечного света на гранях камня мудрости
Словно сияние волшебного алмаза, оракула - глаза
Видевшего все вокруг, каждое движение
И это сияние увидит не каждый, для кого-то свет,
а кто-то скажет
- я видел отражение, как в шаре
Дороги, своей от начала я увидел пороги
Входа в мир Бога, и это правда,
Но ей не поверят, как не верили однажды
В приход Его Сына, прибив гвоздями
Кисти к кресту, был оплакан небесами
Он нес любовь и прощение предавшим
Своей рукой возвращал к Смерти попавших
Верил, как верят в первый раз влюбленные
Своему избраннику еще не обожженные
Таким нет места, они не выживают
Устав нести крест, сильным место уступают
Слабость не прощают, ее используют
Чтоб нанести удар поглубже...
Наслаждаются.

В страхе лица, выживут единицы
Легко слиться, со злом в пропасть свалиться
Нужно опомниться, угомониться
Принять в себе Духа
И чистым возродиться.

Безупинно баранець
Бив у бубон-бубонець.
Брязкав бідний бубонець,
Баламутив баранець.

Був бадьорим баранець,
Бив бравурно в бубонець.
Батіжком бешкетував,
Бубонець бряжчав, блищав.

Жизнь - это бал
Все присутствующие в маске
Разнополые существа
Строят друг другу глазки
В балагане клоунады под музыку кружатся
Льстят друг другу - расстояние сужается
Какие-то пары сходятся, но скоро розстаються
Самки другому достаются - они под других ложатся
Дети появляются - ими маски примеряются
Они быстро учатся и среди пар теряются
Кто-то не выдерживает маску с себя снимает
Становиться слабим - стая на части разрывает
По центру правитель расы восседает
Он племенем управляя слишком много воображает
Угрюмы его подданные - свора псов продажные
Метят на место, под небосводом такие важные
Ступеньки кровью у подножия залиты
Сорванные лица смешались с красной палитрой
Разбитие бокалы, но бал еще в разгаре
Не замечая потерь музыканты играют
Я знаю что в пожаре стены но мне не верят
Они свои куски делят - до окружающего нет дела

Жизнь - это бал
Все присутствующие в маске
Я не верю в сказки
Жизнь не бывает гладкой
Улыбки жестки - потом ударят хлестко
Как снайпер четко по душе огненной плеткой

Нам не выйти из роли
В этом спектакле мы актеры
Здесь нет чудес - один сценарий на всех подтертый
Сказка со вкусом потери, грызутся звери
Раздирая на части веру, рождая недоверие
Здесь правда карается, жестоко правит лицемерие
Распято на Кристе доверие, все стремление
Умирающих империй вцепиться мертвыми куполами
В чистое небо, хуже вороны под небесами
Со рваными парусами не покинут зону шторма
Восстать из пепла повторно не возможно под звуки горна
Пока легкая мелодия кружит в безумном танце
Пишутся станции, маски танцуют в ритме вальса
Ласково улыбаясь, или фальшиво рыдая
Достигая цели получают ничего не отдавая
Льется вода в фонтанах - кровавая как на гранях
Клинков офицеров что вернулись с поля брани
Волшебное сияние алмазов короны слабнут
Мудрецы в отчаянии перед правителям жмут плечами
Бессонными ночами, пытаясь убить в себе совесть
Это последняя сказка, людей последняя повесть


Скоро все кончиться - не так как в сказках водиться
Все полягут, никто не спасется, легенда зародиться
Только в летописи истории факты лягут на страницы
Сухими словами, не лицами как хищные птицы
Соседние империи будут делить награбленное
Что было тайным потомкам станет явным
Раны прошлого не лечатся а остаются
Уроки не учатся - никому опытом не достаются
Все будет повторено, новый бал новые свечи
Рассвет и агония - ничто не бывает вечным
Даже жесткие плечи теряют свою привлекательность
Время не щадит никого - картина ясна
Когда чаша зла полна - коллапс неизбежен
Послушай и запомни брат, этот закон железин
Тебе будет полезен для дальнейшего выживания
Неоспоримая аксиома, впитай в свое сознание
Человечества летание приведет к разрушению
Война найдет своих фанатов - подарит возвышение
Предупреждение не понято и не осознанное
Когда раса одумается, будет слишком поздно

Свого Духа нині, Отче,
Ми благаємо - зішли
Твоїм дітям, що навіки
Присягнуть Тобі прийшли.
Поєднай серця в молитві,
Що не матиме кінця,
Хай приймуть благословення
З рук небесного Отця.
Дай їм радість і надію,
І у смутку не лишай,
Кожен день, - у щасті й горі
Завжди з ними пробувай.
Довгих літ життя земного
Дай їм, Боже, перейти,
Аж допоки не покличеш
Їх в Свої оселі Ти.

*
Раз нам дуже закортіло
Наловити карасів.
Тож взялись з Юрком за діло:
Накопали черв’яків,
Хліба добре замісили –
Вкрали куряче яйце –
Баба Ганя так сварилась!
Навіть лаяла за це.
Потім вудки наладнали:
І гачки, і поплавці,
І грузила підібрали, -
Ми ж рибалки, ми ж – ловці!

І хоч дуже поспішали,
Бо вже вечір наставав,
Але яблук вже нарвали
Й пирогів Юрко набрав.

**
В церкві дзвони задзвонили;
Череда вже з поля йшла;
Чаплі до ріки летіли, -
Ми ж виходили з села.

Спотикалися, спішили,
Бо ж кортіло карасів, -
То й лоби у нас змокріли,
Й піт з чубів аж капотів.

***
Серпик місяця з’явився,
Задзижчали комарі.
Ми на річці. Час спинився, -
Час вечірньої зорі…
Хто рибалка – той згадає:
Оживає поплавець…
Ось веде… ось викладає…
Не витримує терпець –
Підсікаєш і, здається,
Лусне жилка-волосінь…
На траві карасик б’ється –
Карася маленький син.

Поплюєш і відпускаєш.
Кажеш: - Батька приведи!
Товста жаба засміється:
-Ква-ква-ква, - дурненький, жди!
Татариння шелестіло,
Чавкав короп в лепесі, -
Ми його зловить хотіли…
Та ловились карасі.

Комарі нам докучали,
Їх ловили кажани,
Що круг нас уже літали
І пищали, як в’юни.
****
Сіло сонце за Понору.
Риби вже із піввідра.
Тож, додому саме впору, -
Вудки змотувать пора.

Йшли неквапом, говорили
І про щук й про окунів,
Як в’юнів колись ловили –
Тих писклявих вертунів…

*****
Ось і стежка між городів.
Пес загавкав – не впізнав, -
Думав, може лізе злодій,
Але потім заскавчав,
Замахав хвостом привітно
Й лапу Юрчикові дав.
Світло вже горіло в вікнах,
Котик на порозі ждав…

******
Риба смажилась, шкварчала…
Геть забувши про яйце,
Баба Ганя усміхалась
Й внука звала молодцем.

Юшка: вода-цибуля-стебла гіркого зілля.
Як нам не спиться, Юля, з депресняка, з похмілля?
Як нам сіро-зелено в світі, ніби-то білім,
До почуттів скороспілим, перестиглим, невільним?

...Дякую, мій рибалко, смачно готуєш з риби,
Смачно цілуєш в губи – більшого і не треба.
Дякую, що нотуєш, все, що кажу не в риму,
На серветках, шпалерах, на піску просто неба.
Коропа золотого дорогоцінна луска
На стеблині осики – краще з моїх намист,
Хата твоя нехитра, ніч – до щоки-щока,
Пасок мосту над ставом, раків зухвалий свист,
Очеретяна кішка, діти, на тебе схожі,
Лагідних Псів сузір'я вдосвіта насторожі...
Кожен мій напівподих: «Дякую, пане Боже,
Що він, Такий, зустрівся у юрбі перехожих!»

Раптом розплющиш очі: треба ж..таке насниться...
Ніби угледіти зорі, впавши на дно криниці.
Але згодом відчуєш, аж розквітнуть зіниці,
Присмак юшки й побачиш
луску на подолі спідниці.

Натуга на руках,
від втоми чорних,
здувала жили,
ніби мотузки.
Каміння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно,
а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,
і борошно,
мов біла кров, лилось…
Це все було
в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм
радісну зловтіху
у голосі ворожому,
чужім,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш —
для щастя виведений — дім.
Хай сатаніють
виродки од крику —
нас не знобить
од їхньої хули:
нам жорна ті
із кам'яного віку
на танках варвари
з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука,
коли —
у всього світу на виду, —
немов у жорнах,
дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій!
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна —
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься
злість ворожа, чорна —
нічим не очорнить
твоєї боротьби!..
Цілую руки,
що крутили жорна
у переддень космічної доби.

Чемно, дрібцем по базарі
бігала сабака Шарік -
О, кликуха дивна... Гов!
Збіглисі сірки і сучки -
Треба дати псови збучку.
Потекла сабача кров...

1 Листопада 2007

Сніговолосий дідуган,
З кудлатим іменем Туман,
Йшов воду пити до ріки,
Тай задивився на зірки.

Цей погляд циндр і цокотух
Перекривав Туману дух.
Дивився в небо, як баран
На зваборухий світлотан.

Тут баба, наче грім з небес:
"Бодай би вітер тя рознес!"
Старому дала тлумаків,
Тай відчинила хмарний хлів.

А той, облуплений, мов пес,
Повз яр поповз, через овес,
Ногами оступався, млів,
Вужів до оболоні плів.

Там річка вже його знайшла
І дотягла аж до села.
Ще довго голову мочив,
Старий Туман. Заляг, спочив.

Та вітер вискочив, мов біс -
Тримай за гриву, діду, ліс...
От клята баба довела -
Марудила у небі мла.

1 Жовтня 1990

мой октябрь
глаза лиловые и вечно водные
набухшие от слёз
куда бы мне приткнуться
в этом ярком и действительном?
куда меня положат
бледным блестящим мазком
что нескоро высохнет?

с кем говорю? Кто это?
Человек-змея,
Звон колокольный
Или чужая мысль
Что пролетала мимо?

О чудо!
Можно поднять голову
И увидеть птиц в ярко-белом небе.

новоспечені небожителі
у своїм раю необжитому;
і окрайцеві хліба житнього
гріх не тішитись – чи тужити нам!?..

- Стоїш? Милуєшся красою!
Чим є краса сама собою?

- Краса - панянка, що весною
Цвіте. Не в'яне і зимою!

- Чи знаєш ти, що за красою
Гряде поблідла смерть з косою!

- Немає смерті за красою!
Вона - зоря душі розвою!

- Краса є мачухою злою!
Вона радіє лиш собою!

- Я не погоджуюсь з тобою!
Краса народжена Любов'ю.

- Краса є марою земною!
Направду зветься вона грою!

- Вона дає душі герою
Завзяття, силу, вічну зброю!

вікно облізлої осені дощить депресією
я перед ним вже котрий день думки розчесую

Щось в мені сьогодні обірвалось.
Гострий біль. Мене від тебе нудить.
Жовте листя нас не врятувало б,
Я піду і ти мене забудеш.

Все сьогодні у густім тумані -
Я не знаю, де тебе чекати.
І хоча зима ще у ваганні -
Хочу снігу, а натомість вата.

Прокидаюсь у ранковій каві,
Сплю весь час дорогою додому,
Що після зими чекає далі,
Хочеш крапки, але ставиш кому,

Сонячні зайчики пестять долоньки
Я посміхаюсь, коли ти муркочеш
Хочеш народжу для тебе доньку?
А може ти сина, насправді хочеш?

Часом кусаю тебе за вушко
І ти, солодкий, до мене тулишся
Твоє плече - то моя подушка
А ти, в моєму волоссі губишся

Отак, кохалась би в тобі вічно
Писала б маки, пекла би печиво
Я залишаюсь трохи ліричною.
І ти також... принаймі у дечому

Це було так давно
Чорно-біле кіно
І надія в очах
І відкрите вікно
Пил відвертих зізнань
І наліт почуття
І коротке «прощай»
І жага забуття
Ніби вчора були
Кілометри сумлінь
Пригадається знов
Біль щасливих хвилин
Це було так давно
Чорно-біле кіно
Знов надія в очах
Знов відкрите вікно

Падали зорі вранці
Так гарно
Ніби просили тебе не тікати
Від долі
надії
від себе самої
У чорну пітьму
на вогонь нарікати
Горіли
палали у небі над вечір
Ті мрії
яким вже не збутись ніколи
Крізь стіни вогню
навіки проклинали
Зрадливу
оманливу їхнюю долю
Куди ж ти побігла
Чи може втекла
Від чого
Від брани
Що серце пекла
Та ні
залишися
Постав тут свій слід
Допоки пітьма не ковтнула твій світ

Шукаєш світла
бачиш день
Як ніч
відкрий свої долоні
Як ранок
заховайся в тінь
Залишся у моїм полоні
А ще
залиш тут своє серце
За стінами моєї вежі
Залиш тут і любов
і волю
Собі ти більше
не належиш
Залишся поряд
доки півні
Не сповістять про час світання
Я зникну краплею туману
І заберу твоє кохання

Ти не знаєш за що можна вмерти
Підкажу тобі
за КОХАННЯ
За його гарячі обійми
З твої відверті зізнання
Ти спитаєш
чому треба жити
Знову відповідь дам
для КОХАННЯ
Щоб а КОХАННІ заплющити очі
І світанок зустріти в КОХАННІ
Щоб щодня прокидатись
як вперше
Чуть як серце в грудях шаленіє
Знать
що в світі існує людина
Котра в будь-що тебе зрозуміє
Пливучи по життєвому морі
Не зважать на людське нарікання
Просто жити і просто любити
Берегти в своїм серці КОХАННЯ
І якщо попри всі негаразди
Ти в КОХАННІ зумієш прожити
То тоді вже
я думаю
можна
Свою смерть у КОХАННІ зустріти

Сірий дощ накриє місто
Смуток розкрива обійми
Ти береш свій олівець
І малюєш свою мрію
З серця глибини надію
І слова
що не сказати
Ти на чистому папері знову будеш
малювати
Намалюєш свою долю
Потаємні сподівання
Створиш одинокий образ
Одинокого кохання
Твій звичайний олівець
Просто
крок до забуття
На звичайному папері
Незвичайні почуття

Чому ти плачеш,
Моя дівчинко,
Займися краще ділом
Нанизуй коралики
Завдовжки з милю
На іншу нитку

Так світ мені казав
А я не слухалась
Та від непослуху
Всі сльози висихали

Сонцем надії котилася Хвиля*...
Боже, спаси Україну!
Ще раз вбивають нам Стуса Василя**,
Вкотре стріляють у спину.

То ті самі, що розп`яли Ісуса,
Ганили вслід і сміялись.
Дії у глумі, а очі в спокусах -
Звірі мерця налякались.

Вибач Ти їм, бо тварини не тямлять,
Чуєш Василю... Тривога
Снігом прижмурює зранену пам`ять,
Болем розтерзаний спогад.

День, як лелека і чорна хустина
Сиву Вкраїну прикрила.
Плакав Тарас, він оплакував сина.
Доля - Розрита Могила.

6 Березня 1990

* Живий Ланцюг
** Відразу після перезахоронення
було сплюндровано могилу Стуса

В диво-мальвах серце квітло,
Пас на літо вкотре час,
І наповнювало світло
Добротою світ і нас.

Мальв тих зовсім небагато -
Непримхливі панни три.
Дорогі на кожній шати -
В них купаються вітри.

Перша панна - ніч-потвора,
Друга - дівчина-пташа,
Третя - від роси прозора -
В ній вселилася душа.

Час не впас і осінь вкрила,
Крила рвала, як могла.
Сонце дало все що мало,
З холодом прийшла хула.

Перша в`янула не скоро,
Друга всохла у віршах,
Третя, від роси прозора -
Без пелюсточки душа.

1 Травня 1989

Как сухие поленья…
Когда мечется день между снегом-дождем,
Когда небо услышало наши моленья
И весна перестала дрожать миражем –
Воспаляются воспаленья.

Как разбитые звенья…
Чтоб напомнить: за действием следует боль,
Чтоб напомнить: опасны, как травмы, стремленья,
Чтоб напомнить: как бой превращается в вой –
Воспаляются воспаленья.

Как гнилые коренья…
Ручейками – под землю – растаяла грусть,
Лишь остались осколками в теле мгновенья,
Чтобы вырасти снова в минуты, когда
Воспаляются воспаленья.

Що залишається після?
Після дощу – краплі,
Які стікають під землю
І живлять коріння квітів.
А після весни – пісня,
Народжена вранці птахом,
Яку до заходу сонця
У лісі розносить вітер.

А що залишається після?...
Вичерпаних емоцій…
Завершеного роману…
І виконаної ролі…
Відчуженість – більша за близькість?
Ненависть – більша за пристрасть?
Щось лагідне – більше за відстань?
Щось тепле – сильніше болю?

Опускаю із небес
тобі я поцілунки.
Піднімаю на крилах
взаємну любов.
Найсвятіше, що є на землі
Це кохання!
Забуття чарівна мить…
Що нам воно дає в цей час?
Надію, віру, спогади і мрії!
Для мене кохання
Це все!.. Це життя!..
А що для тебе оце забуття?

Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.

Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.

Вишиванка - писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.

Вишиванка - біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра - ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.

Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь -
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.

Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши...
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.

13 Травня 1989

Бавимось відверто – не злись, мій надзвичайний друже,
По контурах твоїх губ, заціловую лишки зваб,
Що ти довкола сієш, що полощеш у душах манірних
Свої руки білі у рожевих від калинових кровей манжетах,
В тінях мережив і легких прозорих тканин:
Проводиш рукою
Петляєш пальцем
Описуєш лінії тіла
Заламуєш погляд
Я так хочу
Ти так хочеш

Як мишки дві сірі, мої очі сполохано квилять про поміч,
Не спиняйсь на дорозі, на пів кроці, на пів подиху,
Розгорни поцілунком мене таємничу й чисту,
Як олтар поклоніння, як божество війливої пристрасти,
Прокладай шляхи кам’янисті, чи сірі, чи радісні:
Розкішно лоном
Малюю гріх
Розводжу ноги
Я так хочу
Ти так хочеш

Поведеш мене любий? За руку візьми і веди.
Я заплющую очі і серцем дивлюсь в далечінь.
Ми підемо з тобою торкаючись ледве води.
Після фрази «люблю» прошепочу одвічне амінь.

Ми на прощу йдемо – сповідатися до гіркоти.
В чистий храм неземної чи надто земної любові.
Я даю тобі душу, благаю, зумій зберегти.
Одягни її в світло – не треба у ризи шовкові.

Не пускай моїх рук – я тремчу, я безмежно щаслива.
І у серці моєму блаженний і радісний щем.
Я так щиро молюсь, сльози щастя з очей ніби злива.
Ми вже майже прийшли, я вже бачу священний Едем.

Триста спартанських спин
Дружно усі розвернулись
Сорок розбійницьких пик
Косо дивилися вслід
Єстем уже не вільна
Лиш би роти заткнулись
Лиш би замкнулися очі
В плеєрі грав би Фліт

Музика знайде вихід
Стане в пригоді осінь
Крихти чужого щастя
Підло лоскочуть в носі...

Бубню по-правді, пирскаю словами,
Очима шкваркочу, з`їдаю нерви -
Бо моя феська хоче на Багами,
На з`їзд відмацький мітло-летих стервів.

І шлєк не трафит, кров ми не залєє,
Продав корову, запорожец, кирку.
Моя все пудритьсі, про себе клєє,
Си бедра міряє, як штангенциркуль.

Із міста навезла срамницьке вбранє,
Повикидала все своє ганчір`я,
А шосуботи голит ноги в бані,
Мов кура ходит, квоче по подвір`ю.

А шо у хлопа - шлюбні мешта, сподні,
Крават до церкви і кошуля в ґрати,
Шкарпеток пара та пасок немодний,
Забритий писок та пальто картате.

Віддам шо маю - най си тіко вступит,
Нашо мені Багами - най там кисне,
Най сонце там її добряче влупит,
Так рак до мушлі гримне й моцно свисне.

А тут Багамами набиті бані,
А кіко фесьок проситьсі погріти.
Мені Багами ці по барабані,
Відтарабаню тут... люблю попріти.

Хлопи у доміно козла добили,
У вікнах кукали носи варварок,
Попсилосі радейко - шось там вило,
Востатні бомки випускав цигарок.

Сіркоподібнов мордов від ґодзіли
Всміхалась буда, телєвізор шпарив -
Макітри нам продовблювались, пріли
Від рад верховних, голих баб та марив.

31 Жовтня 2007

Згадай мене колись в житті, Кохана,
Коли у твою душу смуток забіжить.
Ти спогад приклади собі до рани
І біль покине твою душу вмить.

Згадай, коли тобі забракне віри.
Як на очах твоїх зійде гірка роса
Мій голос заспіває сміхом ліри.
Розвіється по небу громова гроза.

Коли життя опустить твої руки,
Коли реальність твої мрії розіпне,
З тобою розділю, Кохана, муки,
Якщо тоді згадаєш ти мене.

високолобі пестять вінця
німця
тіла зплелись в пастель розлиті
миті

народна осінь як не випить
жити
а журавлі летять по колу
в горло

сплелись плющем високолобі
во блін
класична осінь на відході
годі

народну осінь чути в глосі
ось я
звучить в останні миті кволо
горло

а ти летиш і все по колу
соло
навіщо ’мі летіть з тобою
доле

викльовують хлюпом хлюпиків
жахастиків із хвістиками
карлючками з колю ключ
колосками колючками колінами
на пальмі панельній на панелі
міста міс істини містера житомира
на вулиці вулику укус кусючого
шосе щось є таке самісінького
на кий на кой накісь київського
напів провів повів повії

Грибне

Гуркотіла громовиця:
- Гей, гриби, гребіть-но глицю!
Грибників гурти гуляють,
Глушини гілля гойдають.


Їжаки та їжа

Їли їжу їдоки –
Їжачихи, їжаки.
Їх їдальня-от – їжача!
Їстівна їда, їжаче?


Йорж, йог та йогурт

Йорж йоржистий йогурт пив,
Йогурт йог йому налив.
Ймення йога йорж забув.
Йокнув, йойкнув, в глиб пірнув.


Сокотуха

Сокотуха сокотіла:
- Сонце соняшником сіло!
Стріхою сповзало,
Серед степу стало!

Останні новини чули?
Вчора якийсь дивак
В парку давав червінці!
Усім?
Так, та найбільше дісталось
одній закоханій жінці.
Гм... Від таких новин
чиниться тільки клопіт,
До речі, а як ім"я того пана?
Здається Листопад.

Ти вже приїхав
чи снишся мені,
Грізний Михайле
на білім коні?!
В коси заплетена
гривонька біла…
Сріблом засяяли
ангельські крила…
Меч вогняний
спалахнів у вікні…
В ласицях шибки.
За вікнами сніг.
Мама вогонь у печі запалила.

Я влюблена, но право же нелепо
об этом говорить в сей смутный миг.
Отныне чувства наши под запретом
и Вы, мon chère, теперь не мой жених.

И Вы другой обещаны судьбою,
в глазах печаль, но вовсе не укор.
Подумать только… собственной рукою
мне подписали смертный приговор!

От всей души, мой милый друг, желаю
Вам счастья с той, чей Вам милее лик.
Не нужно слов, прощаю Вас, прощаю…
Давайте помолчим в сей смутный миг.

Ах, який літачок над Парижем, який літачок
Пролітає, і тане, і крила у нього фанерні…
Не остання любов – як останній – тріпоче листок –
Ти тримай її міцно у пальцях, старенький О.Генрі!
Ще тримай, доки сили! Бо Перший – позаду – дзвінок,
Теплий жовтень уже пережили – і як пережили!
Білу пінку розмазує слів золотий помазок,
Але бритва шукає навпомацки сховані жили.
…Але час охолов. І шепоче мені: охолонь.
…Ми втомились минати, минаючи світло і швидко.
…Але я вислизаю з розтулених Божих долонь,
Наче з вушка циганської голки шовкова нитка.

Зимно стало
На місці досягнень
Солодка одинокість
Покусуючий холод
Та вільний постамент
Безпам'ятно вільний
Як сніг.

Повільно перекручую простір
Навколо себе
Та йду я поміж голубів
У їхнє тісне тепло
І справдиться те що писалося
Рік за роком в пилюці між меблями
Отак собі поволі справдиться
Повернеться на місце
Та так як має бути
Зародком у яйці.

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
гордозубому вовку.

Перегризає
слухняності лямки -
воля чи смерть,
дух чи останки!

Рани годує
ярмо хватошиє -
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк - не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті -
то він зграю скликає.

"Ууу, Сіромахи -
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!"

Завтра над світом
ледь сонце привстане -
день запалить,
вовча зрая розтане...

День витягає
мов нитку із голки -
серце моє
одинокого вовка.

8 Березня 1990

***
Розриваю обійми,
Відштовхую
І падаю вниз.
Може дорога з гори
Це і є шлях до Бога?

***
Хто поселив Бога на небо?
Йому там холодно і самотньо.
Лиш птахи пролітають у вирій,
А він ще пам’ятає драконів…

Це унизу – лагідне сонце,
А наверху – радіації пекло.
Спілкуватися із нейтрино?
Шукати порозуміння в протонів?

Пристрасті, війни, всілякі «сітки»,
Революції, як по нотам…
Спускайся, Боже, до нас на землю,
Погуляй з овечками разом.

Може ти – вівчар не найкращий,
Може іноді ти сумуєш,
Але сядем з тобою ближче –
Стане всім тепліше відразу.

* * *
Я Президенту
"Мій дорогий!" сказати
Всім серцем прагну!

За кошт казни жирує,
А я платник податків.

* * *
Народ бідує,
А Ющенків Андрюха
Живе в едемі.

Бо Президент Народний,
А тин такий, як хата.

* * *
Сердечна Леді
В одежі білопінній -
Мов наречена!

З дияволом обману
Навіки заручилась.

* * *
Якщо сьогодні
Не стане Тимошенко
Прем'єр-міністром...

Вона не ЗРОБИТЬ ЗАРАЗ,
Зате наробить потім.

* * *
Недоторканність
Лише глави держави
В нас абсолютна.

"Закон для всіх!" - цікаво
Мені від нього чути.

* * *
Гарантом бути
Закону Верховенства
Він присягався.

На Біблію клав руку,
Об клятву витер ноги.

* * *
У Регіонах,
Мов справжні наркомани,
Жадають "ширки"**.

З противником єднатись -
Порожняку не гнати.

* * *
Гадають досі,
Хто отруїв підступно
Главу держави.

Тремтіть, особи перші
Усіх держав планети!

* * *
На газ не хочуть
Демократичні сили
Цін щонайменших.

Вказівка Вашингтона -
З Росією порвати.

* * *
Будую в Хімках***.
Ти на Тверській путаниш.
Ми українці.

Тебе не покохаю:
Жде в Сумах жінка грошей.
_______
*Танка - жанр японської поезії.
**"Ширка" (розм.) - широка коаліція (мається на увазі,
фракцій Партії регіонів і блоку НУНС).
***Хімки - район у Москві.

* * *
Один пускався на свої крила,
інший пускався берега...
Такими їх бачили інші.

* * *
Зупинися!
Наступний крок
може виявитися попереднім.

* * *
Завидна думка
впала на критику, –
крихкий посуд церемоній.

* * *
Розводять очі, як демаґоґію,
а межи них –
урвище глибокої думки.

* * *
Життя – н а д о в г о ...
Не псуй нерви оточуючим!
Н@віть р@влики, @к кол@ н@ воді.

* * *
Тятива стала струною,
меч став ралом,
Чорнобиль – музейною екзотикою.

* * *
На злеті – сила,
на схилі – мудрість.
Життя – дрібка солі.

* * *
Черкнувши крилами об місяць,
прошелести небом
спадаючим летом птаха.


* * *
Приборкати середнього пальця –
досить вишукана річ
для екстраваґантних.

* * *
“Я тебе з’їм”, –
компетентно сказав вовчик.
Зайчик, піднімаючи чарку гіркої:
“Вздроґнєм!”

Спогади у спокій -
по устах блукає думка,
а відтак лягає в нотах -
і журбить потік.
Спогади нівроку -
запеклись у поцілунку,
гіркотою гусне в роті
рік-за-роком лік.
Лік - не зупинити,
що нам доля накувала,
не багато і не мало
мало "ку" рости.
Час ще раз убито -
просто так, даремний галас,
до грудей "пробач" припало -
я його впустив.
Стук і відчинилось -
виповнялась пустка болем,
розбігались кривди сміхом,
серця не каліч!
А душа молилась -
малювала в небі коло,
а у колі плач та втіху.
Помирала ніч.

6 Липня 1990

Хочу знайти домівку дорослому
Жвотневі, тільки ось в мене рим нема.
Хоча Діоґен ще до осені
Навчив потрібним словам.

З N-ної кількості підставних осіб
Я вже обрав повний набір синців,
А місяць на шию – от пройда! – сів,
Скавчить із крамничних цін.

Ще домовільний метр, секунда і грам,
Міра й вага тугих сімейних драм...
То є сумління, сповідане віршам
Серцем на вітрі тонко гра...

27 жовт’ 07р.

Моя Варсава!
Ты пройдёшь со мною вглубь
За занавес трёх тысяч балаганов
Что вытворяются вокруг?
Да, я люблю,
А ты?

Знову ґрунтується ранок
На доооовгій пісні
Що заспівав мільярд років назад
До вух посміхаючись
Молодий Бог
Здається звали його...?
...Сварог?

Двести красавцев
на корабле
корабль утоп
на белой волне
русалки толстой
жест мелькнул
«экспансии – нет» -
жест намекнул.