У пустелі бездонній
Дрімав навпівсонно дивак,
Тримав ніжно серце
У стомлених, теплих руках.
Заплющивши очі,
Дивився у себе й щомить
Загоралося серце,
Як полум'я синє горить.
Блукав подорожній
Не день і не два по пустелі,
Шукав себе, кожний
Свій крок єднавши з землею.
І теплим повітрям
Наповнював тіло жагуче,
У скронях шуміло -
Він далі ішов неминуче.
В пустелі бездонній
Дрімав дивак напівсонно,
Тримав своє серце
У терпких старечих долонях.
Дивився на птахів,
Що в небо летять, стокрилі.
Подумки - з ними,
Єднаючи дух і тіло.

26.05.2006

Нерозкрита душа схожа на зів'ялу квітку.
Вона не встигла вповні розпуститися,
Як уже й схилилася.
Де знайти Садівника,
Щоб посадив її у добрий ґрунт?

10.01.2006

Іди своєю дорогою,
Прямо, аби не спинитися.
Джерел шукай прісноводних,
Щоб чистої води напитися.

Прийми життя, яким є воно,
Полюби цей світ – навіть грішним,
По землі іди тихо і впевенено,
А душею – до неба і вище.
28.08.2004

У садочку біля хвіртки,
Під розкішним лопухом...
Равлик збудував будинок!
Найсправжнісінькій! Так от,
Є у ньому дах і двері,
Вікна є, парадний вхід,
Є вітальня, спальня, меблі,
Кухня є, водопровід...
За будинком – сад фруктовий,
А за садом є город.
Там росте салат, капуста,
Навіть ревінь на компот.
Є там гойдалка, повірте,
З гарбузячого листка.
Є гамак із павутинки
Старожила Павука.
Є усе, і навіть більше
Від того, що пригадав.
Хто не вірить, хай скоріше
Під лопух той лізе сам.

Постріл — дозріла вишня.
(Кремнієм по обличчю).
Більше не бачу Вішну.
Ніччю...

Треба іти нагору.
Листя на діл опало.
Пeречитать Гонгору
мало!

Стомлених і пропитих
проблисків смолоскипу
викинув у корито
кипу...

Яблука після кулі
сонним не пахнуть кмином.
В очі лупи, розгулі,
кпином!

Вийди нічною ніччю...
...Там Гінгамеш самотній.
Бути його навіки
зичу!

Постріл — доспіла вишня.

Відірване вушко -
проглядує вата.
Приший його, мамо!
Жалій мене, тату...
......

Назвіть Ви провину мені -
куди ті лелеки дивились?
Несли в повитку навесні -
покинули. Снами наснились

матусині руки і сміх.
Чекання - моя колискова.
Не батьківський кличе поріг,
де я повертатимусь знову.

Мов крик, проминає життя.
І хочеться час зупинити,
здвигаючи серцебиття,
навчитись від Бога любити.

І ніч зачекалась - не йде.
І день в заяложенім колі.
Лиш очі питаються: "Де
упасти обвітреній долі?"

Краплини пройшлись по вікні,
немов по стерні ноги босі.
Несли в повитку навесні...
Чужим гріє літо... жде осінь.
......

Відірване вушко -
проглядує вата.
Приший його, мамо!
Жалій мене, тату...

20 Вересня 2007

За віконцем вітер віє,
З даху сніг змітає.
У колисці місяць сивий
Зірочку гойдає.

Спить маленька, сон їй сниться ...
В ньому, мов сніжинка,
Все кружляє, все іскриться
Зірочка-льодинка.

Навкруги смереки бають,
Білі наче з піни,
Їх у шати зодягають
Хуги й хуртовини.

П а ф о с н а
Прапороносець свою відчуває вагу
Міць висотою флагштока гербовані крила
Лезо меча перетворює страх на фольгу
Але відвага і з простині зробить вітрила

Гнізда, що звила в нутрі змієвидна нудьга
Хтось розстріляє з рогатки шарами зі сміху
Після дощу так пасує над стягом дуга
Кольору смак – курага достигає на втіху...

П о р т р е т н а
Підгорілі цибулеві кільця очей у білку
Живоплотом вростають вії в тілесний грунт
У зіницях-колодязях бачу підземну ріку
Глибина якої - і спокій, і вир, і бунт

Така повноводна ріка – не дістати дна
Таким тобою втамовую спрагу днів
Але заважає колодязь – міцна стіна
Щоб ти крім очей і серце моє напоїв...

І д и л і й н а
Наповни ущерть спорожнілі трибуни фанатами слова
Прихильниці плачуть скидаючи спіднє зі своїх сердець
Хай ніч у сутані тебе не застане безмовним раптово
Тобі до розмови дубовий скрипить стілець

Залишив лискуче взуття під старими дверима
Своє красномовство забув за кухонним столом
Із втомленим придихом вогник у спальні заблима
Це сон херувима, що спить під своїм крилом...

О с і н н я
Тоді, як замерзне помпезна Кіліманджаро
А голуб на голову згубить пір’їну з крила
Я випущу в небо ручної роботи хмару
Хай ближче до сонця вона назбирає тепла

Бо скоро зима і нема раз один чим накритись
І нема з ким любитись – Амура остання стріла
Виплітала моєю рукою орнаменти китиць
Торочила примхливо і заново в хмару плела...

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

На подвір’ї біля хати
Гралися в траві курчата.
Разом бігали, кричали,
Як малі всі, пустували.

Курка-мати їх повчала,
Про кота розповідала,
Про шуліку та сову,
Яструба, тхора й руду:

- Треба, діти, про них знати,
Щоб могли їх упізнати.
Бо то наші вороги,
Йдуть сюди не від нудьги...
..........................................
Ви ж у схованку біжіть,
Небезпеку переждіть!

Доспіло..., налилось у буйному житті -
то косареві знову час прийшов косити.
Чорним-по-білому низинкою прошиті
Господні дійства на тілеснім вишитті.

В осанни перелунні вгойдується скрес.
Цупкі слова, полин-покута повнять груди.
Цей усміх витліє та вираз жаль остудить,
коли лягатиме щось каменем на тес.

А дах з небес. Тонкою ниткою тече
печаль до крукових очей, що гублять промінь.
Згортає кров та пам`ять невагомість в комі
І не пече у лівому... І не пече.

19 Вересня 2007

Попід дубом Слимачок
відшукав боровичок.
Гарний, дужий, апетитний!
Справжній отже білячок.

Слимачок пішов додому,
взяв таріль... Забувши втому,
повернувся до грибка,
отого боровика.

Відчинив Слимак пуделко,
в ліву руку взяв виделку,
в праву – ножик, і отак
скуштував грибок на смак.

- Ласий гриб-боровичок! –
захопився Слимачок. -
Буде вже обід й вечеря,
як здолаю білячок.

О Львів, мій милий Львів!
Без тебе жити я б не зміг.
Без тої магії життя,
Що навіть є серед сміття.
Без твоїх затишних кав’ярень
Без давніх стін, де кожен камінь
Ввібрав у себе глибину,
Опору, міць, старовину.
Без твоїх вуличок вузеньких,
Без твоїх лавочок низеньких,
Без пляшки пива для душі,
Без музикантів на землі.
І без дощу, який звучить.
Це моє місто шепотить
Свою прекрасну вічну тугу.

Кто альтруистом стать намерен?
В эпоху бурных перемен
Творя без всякой задней цели
Уверено, но без затей.
Взамен не ожидая лести
Почестей разных, похвалы
А просто слыша голос песни
Из глубины своей души.
Отважно биться за идею
И презирая перемену
Невзгоды, трудности пройти.
Тот путь свой горный уже начал
И первые шаги ступил
К вершине мудрости, познаний
Которые, Творец вершил.

На тарілці у Івана
Сумувала Каша манна.
Каша там собі лежала
І тихесенько зітхала...
...................................
Хлопчина ту Кашу вже їсти не хтів,
Над нею сидів і нестерпно ревів.
Скрізь рев говорив він, що їсти не буде,
Що каші вигадують капосні люди,
Які анітрохи не люблять малечу.
Що користі в кашах немає, до речі

Оті бо слова, як остання краплина,
Ураз переповнили чашу терпіння...
Каші! Яка от насправді була
Дуже корисна. І раптом вона
Суворо сказала: Оце, подивіться!
Яка неосвіченість! Я некорисна?!
Ти маєш, Іванко, давно уже знати,
Що каша – це сила, здорове життя це.
І той не хворіє, хто каші вживає,
Усіх ворогів одним пальцем долає!

Почувши слова ті, маленький Іванко
Покинув ревіти, забув забаганки.
Тарілку схопив та й давай уминати
Ту Кашу корисну, що “манною” звати.

Обернись, подивись навколо
- Міліарди чужих життів.
Підведи свої очі в гору
- Міліарди холодних зір.

Зазерни у самого себе
- Бачиш серце? Воно болить.
Ти не знайдеш у цьому сенсу.
Чуєш гомін? Душа кричить...

І ти знаєш як треба жити?
Певно бачив про це в кіно...
Але дублі у цьому світі
Відмінили. Колись давно.

Тож лягай на світанку спати,
Серед ночі іди в похід.
І не треба нічого знати.
Все умовне. Суцільний міф.

Одна хвилина змінить все життя
Знесе усе, мов руйнівне цунамі,
Із корнем з серця вирве почуття
Брудними, безсоромними руками.

І дикий біль, нестерпний принесе,
Минуле та майбутнє роз’єднає…
Зробити у житті хвилина може все,
Якщо тебе, вона, переконає.

Для них неписані закони,
Вони грабують міліони
І навіть злитки золоті
Хлоп’ята винесуть круті.
Несплять банкіри із-за них:
У їхніх сейфах дорогих,
У сейфах гроші хоч лежать
Банкіри всі погано сплять.
Культурний теж грабіжник є
Святих він знає житіє,
Цінує Рембранта, Ван Гога,
У нього є біленька тога
Із древньоримських ще часів,
Бо він мистецтво полюбив.
Які важкі у нього дні
Бувають без старовини.
А інші вже працюють з нами:
Непрофесійно трощать рами,
Виймають двері із стіни
Без відчутя за те вини.
Кімнату всю перевертають,
Книжки із шафи викидають
Між сторінок, там, де знання,
Шукають долар навмання.
І б’ють кришталь, бо він важкий,
Як і кулак напевно твій.
Диван порізаний, стільці,
Під ноги кинуті млинці
І все розтоптано ногами,
І пошматовано руками…
Щось цінне винесли, чи ні –
Було б байдуже вже мені.
Але не все вже так погано,
Бурхливий час загоїть рану,
Бо головне для вас, що ви
Ще досі цілі та живі.
Вночі нас нелюди чекають
В руці наган чи ніж тримають
І нападають з-за спини,
Несуть нам з вами смерть вони.
Для них байдуже все на світі,
Їм краще вбити, ніж робити
Зухвалі, дикі та дурні
Думки у них такі ж страшні.
Ще є тихенькі поміж нас
Вони всміхаються до вас
І обнімають і жартують,
І непомітно теж грабують.
А де ж менти? у нас права!..
Слова одні, одні слова.

І осінь пережити, як вітрянку,
І зиму перебути, як чуму,
І не питати – пощо і чому
калатальце калатає кому,
коли вокзал співає “варшав’янку”.

І заховатись в шалик, наче в нік,
І у глітвейн зануритись по п’яти,
І тільки спати – байдуже, з ким спати,
Вмираючи утретє чи уп’яте
З істотою на ймення “чоловік”.

Уже не прокидайся, божа слань.
Світ протече - і вік стече по тому,
І мертва тиша кинутого дому
Нікого не покличе. Сон і втома.
І ця герань засохне. Бо герань.

Вистава все ж триває
(Вільний переклад”The Show must go on”)

Спустошені світи – для цього ми живемо,
Покинуті місця – ми знаємо причину
І що шукаючи все далі й далі йдемо?...

Новий герой. Його безглуздий злочин
Завіса в пантомімі приховає
Наслідуйте йому, хто більше мати хоче
Вистава все ж триває,
Вистава все ж триває.

Здається то кінець,
У грудях щось клекоче
І брудом грим з обличчя опадає
Та посмішка уста лишать не хоче
І все ще сяє.....

Як би не було, зло дає нам шанс
На знов і знов розбите серце, на інший, недоспіваний романс,
На недописані рядки поем.....
Чи ж знає хто для чого ми живем ?

Я здогадався, навчений вже я
То ж маю бути трішечки мудрішим
Та зло за ріг ковзнуло як змія,
Повзе на зустріч іншим.

Зруйновано ранкову височінь тим злом
несамовито – божевільним
Я в мороці бреду, в собі блукаю я,
І прагну стати вільним.

Душа моя – метелика крило,
Чарівна казка, що ніколи не вмирає
в якій перемагає все – добро.

Вона вже відлітає.......

Вистава все ж триває
Вистава все ж триває

Гримаси корчить й шкірить зуби зло
Мене це анітрохи не лякає ,
Хоч зараз верх взяло воно
Вистава все ж триває
Зі мною чи без мене, все одно
Вистава все ж триває.


Empty spaces - what are we living for
Abandoned places - I guess we know the score
On and on, does anybody know what we are looking for...
Another hero, another mindless crime
Behind the curtain, in the pantomime
Hold the line, does anybody want to take it anymore
The show must go on,
The show must go on
Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on.
Whatever happens, Ill leave it all to chance
Another heartache, another failed romance
On and on, does anybody know what we are living for?
I guess Im learning, I must be warmer now
Ill soon be turning, round the corner now
Outside the dawn is breaking
But inside in the dark Im aching to be free
The show must go on
The show must go on
Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on
My soul is painted like the wings of butterflies
Fairytales of yesterday will grow but never die
I can fly - my friends
The show must go on
The show must go on
Ill face it with a grin
Im never giving in
On - with the show -
Ill top the bill, Ill overkill
I have to find the will to carry on
On with the -
On with the show -
The show must go on...


Текст оригіналу

Подарували ось слона…
Не сірого, а білого!
Яка з країн оце змогла
Спотворити так бідного.

Слони сіренькі всі навкруг,
А цей, як сніг, білесенький!
Його не випущу я з рук.
Ще скривдять. От біднесенький!

Верчу ту іграшку в руках
У хаті, поза хатою.
В садку за шафою, в пітьмах,
Лежить, мов пір'я з ватою.

Додому ввечері прийшов:
- То й що, – кажу, - білесенький?
А він сміється: А ніщо!
Був білий, став сіресенький.

Якось зайчик-пострибайчик,
Сірий зайчик-побігайчик
Стрів у лісі, біля річки,
Хитру злодійку-лисичку.
Тільки він її спіткав,
Як осика задрижав.
А лисичка та лукаво
До зайчати промовляла:
- Чом ти, зайчику, тремтиш?
Чом, сіренький, ти мовчиш?
Не впізнав мене невже?.
Ми з тобою друзі вже!
Дай тебе я обійму,
Лапку я твою стисну.
Але тріснув тут сучок,
Чує лиска голосок:
- Не потиснеш! Не старайся!
Звідсіля ти забирайся!
Друга з’їсти я не дам.
Лапи геть! Бо як завдам!
Бачить зайчик, із-під гірки
Їжачок з’явився з нірки.
Злодійку ціпком страхає.
А вона, як закиває
П’ятками, аж закуріло,
Та у вухах засвистіло.

У лісі дрімучім,
десь там під сосною,
Є дивна хатинка,
в ній мешкає гномик.
Раненько встає
та вмивається швидко
Росою, що впала
з пухнастої гілки.
Підлогу мете
та готує сніданок.
А після сніданку
виходить на ґанок,
Читає казки
і п’є каву духмяну.
По тому біжить
до казкового ставу.
Рибалить, купається
та загоряє...
I, так відпочивши,
додому вертає.
А ввечері ходить
той гномик по стежці,
Рахує зірочки на небі,
і врешті…
Коли вже стомився,
заходить до хати,
Лягає у ліжко,
щоб сни споглядати.

Піщаною дорогою,
Що викладена мушлями,
Іде кудись задумливо
Утомлена супутниця.

А зліва завжди холодно.
Бо вітер дме настирливо.
Хвилює він збентежене
Безкрає синє марево.

Там звірів крики чуються,
Їх писки перелякані.
Повітря пахне содою
Та плоттю, що розклалася.

А постать наче грається,
Відходить далі з берега.
І всі терзання болісні
Ховаються з глибинами.

Дивна місячна пороша
вкрила ліс, усі стежинки.
Ніч іде. Ріжок дорожній
дістає сова з торбинки.

Грає голосно - ух-ух...
Ця мелодія нехитра
Насторожує весь луг,
Тихне навіть подих вітру

Ух-ух-ух - дудить ріжок.
Спи зайча, сіренька мишко!
Сяє місячний сніжок.
Ніч казок гортає книжку.

Ти думала, що ти жила?
Насправді, то був тільки сон.
Душі твоєї унісон
Співала інша тобі в тон.
Кермо своє ти відпустила,
Усі дороги загубила.
Пропала, ти ж бо йому мстила.
А може ти його любила?
Тільки про це не говорила.
Та ні- кричала, що кохала
І взаємності шукала.
Тепер несеш свою самотність
Поміж людей, а потім в постіль.
У сни ховаєшся чим дужче.
Це ти жила?-Давай пропустим...

Світу бачити не сила,
Нестерпний біль на мозолях.
Мовити вранці? що щаслива,
Завадив чийсь замок в дверях.
В полоні днів людського роду
Живу, люблю, іноді каюсь.
Ну хто придумав таку моду,
За будь що іти в облогу.
Дідів і прадідів життя
Взиває до поклону.
Передбачати майбутнє
Нескладно,
Бо вже пємо забруднену воду.

Було це якось зранку.
Голодний крокодил
Гладку зелену жабку,
Прокинувшись, спожив.

Гладка зелена жабка
Обурена була,
І в животі нахаби
Скандал розпочала.

І ось тоді, тим ранком,
Гурман пошкодував,
Що недоторку-жабку
Собі уполював.

Він бігав по болоту,
Вертівся, мов в’юнок,
На березі вже зльоту
Наскочив на пеньок.

Заохавши від болю,
Страждалець пащ відкрив...
І жабку мимоволі
На волю відпустив.

Під ялинкою, малята,
Гном Різдво хотів стрічати,
Тож пішов він по ялинку,
Щоб прикрасити хатинку.
Там у лісі їх багато,
Та не входять от до хати.
Бо ялинка височенька,
А хатиночка маленька.

Гном сміється без образи:
- Хатка стане за прикрасу
Серед забавок та глиці
На зелененькій ялинці.
Попід дощиком рясним
Буду я на свято
Вже за столиком своїм
Вас усіх чекати.

Килими снігу і тиші стіна,
гола душа у долонях на холоді...
Мужносте пізня, час вже і нам
долю писати сріблом по золоті.

Хоч заливаюся ще солов’єм,
важче живеться і пишеться важче...
Чуєш, ти, золотко пізнє моє? —
Сріблом по золоті, і не інакше.

Знати не знаю, хто так звелів —
хай українською, хай хоч івритом, —
наче останній гебрей на Землі,
мушу себе я договорити.

Чи існує посада така,
Де не будеш нічого робити,
А невидима щедра рука
Чималі буде суми платити?

Де ти можеш побоями травм
Завдавати колегам безкарно?
Де нерідко якщо ти й украв,
То боятись ув’язнення марно?

Де без втомливих надто трудів
Гроші сипляться просто навалом:
В інше крісло лишень пересів -
Тищі баксів дають “чорним налом”?

Де ти можеш завдати своїм
Працедавцям страшенної шкоди -
Поведуться, мов байдуже їм,
А тобі величезні доходи?

Де, щоб той диво-пост обійнять,
Брешучи треба лізти зі шкіри,
І чим більш грандіозна брехня,
Тим скоріш тобі всякий повірить?

Де, якщо працедавцям терпець
І ввірветься, й вони будуть проти,
Чарівного тебе, хай їм грець,
Не зуміють звільнити з роботи?

Де, коли закінчився “контракт”
І новий не вдалось “підписати”,
Аж до пенсії будуть за так
Видавати тобі півзарплати?

І де пенсія - вісімдесят
Від окладу відсотків великих?
І від пільг, що буквально висять
На тобі, ледь не репає пика?

Де шикарне житло зокрема
У столиці дають безкоштовно?
Хто до смерті за так по Кримах
Лікуватиметься санаторно?

Мій читачу! Зажди, не гукай:
“Не буває такої посади!” -
А яка то робота, згадай,
В… депутата Верховної Ради.
2001

РІЗДВЯНИЙ РОМАНС
Євгенію Рейну, з любов’ю
Пливе в журбі непояснимій
поміж цеглової надсади
нічний кораблик незгасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над німбами своїх любимих,
в ногах прохожих.

Пливе в журбі непояснимій
п’яниць, сомнамбул хор бджолиний.
Столиці сонної світлину
невесело зробив чужинець,
і, на Ординку увігнавшись,
таксі хворіє верхівцями,
ряди хоромів, обійнявшись,
стоять з мерцями.

Пливе в журбі непояснимій
співець столичний сумовитий,
біля крамнички з керосином
двірник сумує кругловидий,
пливе по вулиці публічній
коханець сивий і вродливий,
і шлюбний поїзд опівнічний
пливе в журбі непояснимій.

Пливе, де тьма замоскворецька,
пливе у горі самовито,
говірка тулиться єврейська
до жовтих сходів сумовитих,
і від кохання до журботи,
під Новий рік, в кінці суботи,
пливе гоноровита краля,
у власних згублена печалях.

Пливе в очах холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагонах,
морозний вітер, зблідлий вітер
червоні обійме долоні,
і ллється мед вогнів на плечі,
і пахне солодко халвою;
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік по темно-синій
воді в нуртовищі міському
пливе в журбі непояснимій,
немов життя почнеться знову,
неначе будуть світло й слава,
і вдалий день, і вдосталь хліба,
немов життя хитнеться вправо,
хитнувшись вліво.

Моя печаль, і незбагненна туга,
Сумного дня моя сумна подруга,
Все, що сказати не зуміли ми,
Падіння наше -
З весни до зими
Сміливі дотики та непрожиті ласки -
Сторінки з непрочитаної казки,
Ті ночі, повні шалу і без снів
Котрих ніхто позбутись не хотів
Несповнені бажання, тихі мріїї
І одинока крапка безнадії...
Що було наше, вперше і востаннє
Складаю я до ніг Твоїх, kochanie...

Прочитаєш пальцями, без подиху
З моїх вуст немов з таблиці Брейля
Як мені бракує Твого дотику,
Як Тебе бракує...
Паралелі
Наших днів нечекано схрестилися,
Переплутались у напрямках і часі
Випадок?
Чи може нам судилося
Дарувати нишком крихти щастя?
Я - Твоя...
Втікає мить безжалісно,
Забираючи собі Твоє зітхання,
Розчиняюсь у Тобі без залишку,
Кожний погляд є німим посланням...
Втеча в нікуди не буде марною -
Десь далеко від затертих істин
Що здається нам фата морганою
Може бути заповітна пристань...

Світить сонце у віконце,
світить та не гріє,
На малесенькій долоньці
промінець тепліє.

Сів ясненький на долоньці,
сів угомонився,
І на ній, немов на сонці
літньому, зігрівся.

Як хочеться бути для когось єдиною…
спекотного вечора справжньою зливою…
цілком реальною, а не видиною…
хвилиною щастя, чи краще - годиною…

Як хочеться бути для когось в’язницею…
в широкому полі живою криницею…
зітханням, несказаних слів таємницею…
чи з давніх казок невловимою птицею…

Як хочеться бути для когось молитвою…
священним санскритом до серця виритою…
чи шовковим вітром і трави оксамитом…
та скарбом, від ока чужого укритим…

Як хочеться бути для когось сніданком…
солодкою втомою лагідним ранком…
з подруги мінятись в грайливу коханку -
розбещену панну, невинну вакханку…

Як хочеться бути для когось відлигою …
холодним вогнем чи гарячою кригою…
або чаклуна загадковою книгою…
і в серце чиєсь увірватись, як віхола…

Як хочеться бути для Тебе єдиною…

...Тебе забути,

Розіп´яти мрію,

Самій віднести на Голгофу пристрастей сей хрест

І скинути у прірву часу

Лавину слів несказаних - так хоче розум.

Та серце

Ще п´є останні краплі ніжності,

Не помічаючи образ гіркого трунку,

Обпечене,

Не просить порятунку,

Бо насолоді від останнього цілунку

Немає меж...

Щось наш друг – поет затятий,
Цілий ранок ходить злий.
Несміливі віршенята
Хочуть гратися із ним.

Він втикав у вуха вату,
Каву пив і нюхав сіль,
А трикляті віршенята
Обступали звідусіль.

Зненавидів все на світі
Й нумо, чорт йому не брат,
Інтегралами давити
Несміливих віршенят.

А вони лише сміються –
Ти, мовляв, такий, як всі,
Що спочатку задаються
І записують в кінці...

Їхня правда. Засинаєш
На межі нового дня
І до серця притискаєш
Несміливих віршенят.

[Вихідний текст:
Бульвари, проспекти, алеї…
Фонеми, слова та рядки,
Я клею, все клею та клею,
Аж терпнуть рука і думки.
У мене робота забарна
Та хай відпочине душа -
Як вмію, хай криво й бездарно
Я склеїв нового вірша.
Та спробую нині довести,
Не знаю я вийде чи ні -
Крім клеїти, можна ще й плести!
Та й в банці вже клею на дні.
Тож ту-ту, туруту-ту-ту-ту,
А значить - туруту-ту-ту…
Долаю фінансову скруту,
Тож завтра я ще наплету…]

Фонеми, складИ і куплети -
Туру-ту-ту-ту, ай-лю-лю.
Вважати бездарним поетом,
Того, хто немилий, люблю.
Рядками пародій щасливо
Я зверхність свою доведу.
Сплету і ритмічно, й некриво:
Тири-ти-ти-ти, ду-ду-ду.
Фінансову скруту долати -
Така в того Нестора роль:
За правду у нас ох як платять!
Я викрив його. Бо Король!

У хатиночки є вічка,
В них глядиться сонечко,
Світить місяць, якщо нічка.
Вічка ті ... (Віконечка)

Капелюх хатинка має!
Від негод він захищає,
Наче добрий диво-птах.
Це крислатий, дітки, … (Дах)

Минає день, надходить нічка.
Спить у колисці лялька Мері.
Уже стулила хатка “вічка”,
Та зачинила щільно... (Двері)

Хто, скажіть мені, малята,
Кожен день, крім свята,
У садку про діток дбає,
Бавить, доглядає? (Вихователька)

Хто, скажіть тепер, малята,
Кожен день, крім свята,
У садочку вас годує,
Кашу й борщ готує? (Повариха/куховарка)

Хто, скажіть скоріш, малята,
Кожен день, крім свята,
У садочку вас пильнує,
Від хвороб лікує? (Лікарка)

У дівчати Наточки
Є гарненькі тапочки.
Крихітні, чудові,
Різнокольорові!

Тапочки, як тапочки.
А поглянеш – зайчики
З вушками, носами,
Куцими хвостами.

Якось наша Наточка
Все шукає тапочки...
Тапочки, як зайчики!
Зайчики, як тапочки!

Нема згуби біля ліжка,
Нема в кошику у кішки,
У ляльковому кутку
Та в зеленому садку...

Зникли гарні тапочки!
А тимчасом зайчики
Набрели на комірчину,
Та й гризуть у ній морквину.

Книжечку купили Галі.
Що робити з нею далі?

Треба вчитися читати!
Та де вільний час той брати?!

Стільки в Галі різних справ!
Стільки гарних є забав:

Спершу з лялькою пограти,
З гірки потім поз’їжджати,

У «квача» тепер зіграти,
В парку з дітьми погуляти,

Гойдалку та автомати,
Усе звісно, не минати,

Завітати у кіно,
Подивитись у вікно,

До кав’ярні ще забігти,
Свіжих пончиків купити,

З друзями погомоніти,
Зазирнути в сад до квітів,

Ввечері помалювати...
І, дивись, настав час спати.

Так минає день за днем.
В Галі стільки є проблем!

Навіть їх лише назвати,
То вже й ніколи читати.

Бульвари, проспекти, алеї…
Фонеми, слова та рядки,
Я клею, все клею та клею,
Аж терпнуть рука і думки.
У мене робота забарна
Та хай відпочине душа –
Як вмію, хай криво й бездарно
Я склеїв нового вірша.
Та спробую нині довести,
Не знаю я вийде чи ні –
Крім клеїти, можна ще й плести!
Та й в банці вже клею на дні.
Тож ту-ту, туруту-ту-ту-ту,
А значить - туруту-ту-ту…
Долаю фінансову скруту,
Тож завтра я ще наплету….

Бульвари, проспекти, алеї -
Прогулянка довга, як мить.
Я клеїв тебе. Вміло клеїв
І чув: серце біло щемить.
Лице твоє усміхом гріло,
А погляд жарини пускав.
Від холоду пальці боліли,
Коли я тебе притискав.
Я клеїв - ти з радістю липла,
Твоя чарувала краса.
Бентегу будила у „піпла”
Віночком обвита коса.
І - леле! - хоч як перехожі
Зневірились в гаслах гучних,
З ласкавим „Весна переможе”
Надія верталась до них.
А ти й не збрехала, „бой-бабо”,
Слова зНАВЕСНІли оці:
За клеєння те з твого штабу
Я гривні поніс в гаманці
І їх обміняв на „зелені” -
Гадаю, тепер річ ясна,
Що в серці й найперше в кишені
Реально настала весна!
А вже цьогоріч, як на прощу,
Ходив я, всіх весен пацан,
І на опозиції Площу,
І на синьо-білий Майдан.
Бабло з коаліції сміло
Так само, як з Наших, я брав.
Та з них гонорар мав за діло,
А тих - трішки лиш „обікрав”!
Тож серцю на білому фоні
Я вірним крізь терни пройшов.
В нових перегонів сезоні
Тебе буду клеїти знов.
Алеї, проспекти, бульвари -
Та ще й максимальний масштаб,
Бо віриться, що гонораром
Не скривдить і нині твій штаб.
Виходить, і в жовтня на носі
Весна переможе, хи-хи.
Це дивно, одначе і досі
Косі твоїй вірять лохи.
І вірити кинуть нескоро:
Ти імідж купила - і край.
Авжеж, дехто каже - в офшорах
У тебе мільярдний розмай...
Липень 2007

Я прийду до тебе вночі
Візьму пензель і місячне срібло
По твоїй щоці розтечеться
Тепер ти мольберт

Залишу чолом на плечі
Я відтиски власних думок
Ти від мене за крок і знаєш -
Тепер ти поет...

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

Солодким, ніжним поцілунком
торнусь твої приємних слів,
натхнення сповненим малюнком
ввійду до вільних твоїх снів,
внесу у ритми твого серця
свій неспокійний тихий стук,
і ехом почуття озветься в серці,
від твоїх теплих ніжних рук...

В маленькій хатинці
Є нірка в куточку,
А мешкає в нірці
Сіренький Клубочок.
І має Клубочок
Чотири аж лапки,
Ще хвостик-шнурочок,
Два вічка-зернятка...
Малесенькі вушка,
Та цяточку-носик,
Мов з ниточки вуса,
Обжерливий ротик.
Виходить пустун
Кожну ніч погуляти,
Як котик Товстун
Ляже стомлений спати.
Огляне всі ринки,
Залізе під стіл,
Поїсть усі крихти,
Що кіт залишив.
Зап’є молочком
Із котячої миски,
Утреться хвостом,
Та й пішов по-англійські...

Будити Кота?
Нема сенсу, малята!
Клубочок пристав,
Вже світає. Час спати.

Свавільна свобода загнала у кут
Сиро надворі. Хочеться спати.
Сиру недоїдки у рюкзаку.
І закритий блокнот - охолоджений кратер.
Вже дев"яту годину просиджую тут.
Кава на стінках. Зламана паличка.
6 хвилин до дощу. Але скінчено flood.
Пусто. тливо, як тлінно. Краплі кави, мов марочки.
Річка мікросекунд. Заповільнений фон.
Як же мало потрібно, щоб хотілося спати.
Щоб знайти свою тугу поміж спалених крон.
Щоб примусити руку ніякОво черкати.