Викочуся перекотиполем по тротуару,
В найближчий генделик,
Де наливають приреченим в борг холодного пива.
А потім обличчям на сіру бруківку – опа!...
Не личить так упиватися юним панянкам…
…Що продаєте? Щасливі талончики? Дайте-но пару…
Далі стрибаю – потворний безкрилий метелик,
З гілки на гілку, мов білка…
з’їла талончик і стала на 20 відсотків щаслива.
Гай-но, промчатися б верхи вогненним галопом!
Ті-і-іх… знову бруківка. І я простягаюсь на ганку
Якогось білявого і чорноокого,
і, певно, безмежно гостинного дому…

Озирнімося трохи назад.
Може, слово й було це зухвалим,
Та „кучмізмом” в народі назвали
Донедавна існуючий лад.

Мав він ряд негативних сторін,
Та й погано загалу жилося.
А тому багатьом забаглося
Кардинальних до кращого змін.

Саме їх людям наобіцяв
Розпіарений в дупель месія
І багато кому дав надію,
Що для них час і справді настав.

Кучми вірний наступник якось
Та програв за клейноди змагання,
І з кучмізмом веселе прощання
У мільйонах умів відбулось.

Швидко ж радість та зникла кудись!
Бо не видно яснішої днини.
Адже сьомої тільки частини
Ми кучмізму, на жаль, позбулись.

І так само біль серце пече
Тим, хто все за народ вболіває...
Що за сьома частина - всяк знає?
Ні? Це ж просто: „КУЧМІЗМ” втратив „Ч”.

Для верхів - це не втрата, а скарб.
Хтось найвищі міняв ешелони?
Тільки сотнями хамелеони
Набули помаранчевих фарб.

А якщо хтось новий до посад
За кумізму пробився в напрузі,
Він з чиїх-не-чиїх ЛЮБИХ ДРУЗІВ -
Як не кум, то свояк або сват.

А стосовно до кращого змін -
Я, наприклад, істотних не бачу.
Ми гірку їли редьку, одначе
Не солодший і нинішній хрін.

Хтось мені ткне під носа кулак:
„Гад! Не смій про кумізм говорити!”
А народ, значить, можна дурити?!
Чую крик помаранчевих:
„ТАК!!!”

Легка, прозора хмаринка
Нас огорнула ласкаво
І, мов обличчя травинка,
Думки дразнила лукаво.

Плела розмову в косичку
Й радо вплітала з словами
Щастям заквітчану стрічку,
Навскрізь прошиту зірками.

Приязно й мило всміхалась,
Звично ліпила, мов з глини,
Те, що хотіла щоб сталось
З нами в наступні години.

Легка прозора хмаринка,
Ніжності повна і ласки,
Сіяла щастя краплинки
Зливою нашої казки.

Злодій-час натягає капронові дні на голову
І краде похвилинно таку швидкоплинну ніч
Під твоїми руками і я розм'якаю, як олово
Під твоїми губами не тіло - доменна піч

Першовересень кавові згустки в крові примножує
Стільки часу для роздумів, стільки під ноги мрій
Вже не перша без тебе осінь печаль народжує
Я погоджую з нею стратегію своїх дій

Не самій щоб провести обряд осквернення вічності
Недосягнення мрій у твоїй та моїй пересічності...

Слова близькі, по змісту різні,
з віками сплетені в одне.
Веду я пошуки непізні,
яке ж для мене головне?
Чи тепле слово Батьківщина:
дитинства спогадів туман,
сади квітучі і калина -
те, що нікому не віддам.
Там ллється пісня над садами
і перші звуки після сну.
В росі умиюсь, в кожнім грамі,
в прозорих краплях потону.
Казенне слово - це держава:
кордони, армія, закон.
Для громадян це не забава
бо кара ляже, як прокльон.
Слуга Феміда у держави,
із терезами у руці.
Сліпа розгляне наші справи
без тіні смутку на лиці.
Я розділяю ці два слова.
Мені близьке лише одне.
Беру росу. Зі мною мова.
Вона для мене - головне.

Ми були на Гаваях - скажу
І ти мене не питай
Давно бо було і Гаваї ці дуже близько
Ми були піонерами щастя
Першовідкривачами і першопрохідцями - баста!
Твій гавайський вінок висох весь до кісток
Паперові пелюстки, фломастер
Намальована радість фальшивих і мертвих квіток
...

Взуває серпень тепліші капці
А я в'єтнамки до сих пір ношу
На лавах гріють хустини бабці
І розквітають на хустках рожі

Бабусі голови нахиляють
Щоб їх онуки зривали квіти,
А діти бігають, не вгавають
Мов доганяють гавайське літо...

Твоє кохання, милий мій,
Всякчас пишається в розкошах,
Моє, ти тільки подивись,
На жебрака, сердешне, схоже.
На твому - оксамит червивий,
На плечах - золота парча,
Моє ж - в полатаній свитині,
І срібло чисте - лиш в очах.
Те срібло чисте - то сльоза,
Мрій нездійсненних щедрий спадок,
Сховав ті мрії старий склеп,
Та, все ж, лишилось кілька згадок.
І хоч твоє вінчає зоряна корона,
На мому ж - з терена вінок,
В кохання мого лик святий,
А в твого - маска із кісток.

Гламурно носити свій світ у пакеті BOSS
Десь поміж томиком Борхеса та Муракамі,
Будиночком Барбі та вовняними нитками,
Годинником без циферблату, "пачкою папирос".
І між цвітінням лип та суцільним "падінням нравів"
Заявляти в розшук на втрачені в натовпі сутності.
Чиєїсь долоні примхливий і ніжний равлик
Щоб жінку шукав і плекав у районі розкутості.
І планомірно губити набуті з роками цінності
Та переважно втрачати жахливо важливі важелі.
Гламурно: начхати з вежі на закономірності
Та перечатитись ніч з першим-ліпшим небажаним.
Бо краще вже так, якоюсь напіврозумницею,
Ніж недокоханою з безсонням і комплексом
Міряти кроками міста чужого вулиці,
Міряти оком на пляжах серпневих топлеси.
...І негламурно хотіти до хлопчика із мегаполісу...

...І в'януть фарби в тихій порожнечі
Самотніх, непотрібних, зайвих днин,
Що порохом вкривають мої плечі...
Безглуздий лабіринт зі стін і спин,
Де лише стіни мають вуха й очі,
Щоб чути, як я вию тут щоночі,
Моє життя смакуючи, мов фільм...
Зів'яли фарби. І життя, як дим
Посеред збайдужілих сірих спин!...
Й тебе нема... Півсерця мов відтяли...

Простори пам`яті
Тобою ретельно міновані,
Там спогади сплять
Під могильними плитами.
Дзеркало совісті,
Тріснуте і забинтоване,
Замордовано в карцері
Охороною та замполітами

Божевільна країна
Заблукала у стані депресії.
Її було ошукано
І багаторазово згвалтовано.
Чим лікувати тебе,
Як зупинити регресію?
Долю зцілити як
Покалічену та пошматовану?

Я п`ю із третім ангелом
Чай на бéрезі Прип`яті
Полином води напоєні
Але ще не всі розіп`яті

Ще не всі блудниці прощені
І кати ще не всі розкаялись
Я не знаю як жити - вчора
Моя совість на мене лаялась

Грішим, наче нічого не сталося
Нам далеко до небожителів
Наші діти по крові наслідують
Першородний гріх прародителів

Вкотре Каїн вбиває Авеля
Вівтарі переповнені жертвами
На них серце Бога скривавлене
Та ми так і живемо... мертвими.

Теплі, як свіжоспечений хліб
Сни, що тебе нагадують
Падають тіні з обличь
І я бачу твій дружньо протягнутий
Смак шоколаду
Я не люблю солодкого
Коротко-мягко
Ти вдягнутий так, ніби маєш дружину
Правду, хоча і примяту
Не личить ховати опісля спільних вже снів
Та я знаю - виймаю з печі підгорілий хліб

*
Несмілива думка виповзає з ліжка
Щоб ніхто не бачив тихо засміється
По росі стрибає в синіх босоніжках
Думка, як і мрія - їй усе вдається

Цікаві приколи, холера, готує
Нам виборів цих дострокових сезон.
От партія „Братство” свій список формує
З осіб, що ув’язнені нині в СІЗО.*

При звістці такій можна з подиву впасти...
Немов для відбору моделей чи міс,
Між в’язнями буде проведено кастинг
У тюрмах найбільших п’яти чисто міст.

Там авторитети конкретні, в натурі,
Ніштяк пробазарять із „Братства” кєнтам,
Які "сАмі правильні" кандидатури,
На користь чию і робИть вибір нам.

Дімон** перевагу тим хоче надати,
У кого в акордах шансону життя
І вся біографія, лиш розказати,
З „лохів” зразу виб’є сльозу співчуття.

Ну що ж! Пахани нам достойних - нарадять!
Та що, як ця шобла в парламент пройде?
Для кого вони її в орган цей садять -
Для себе чи добропорядних людей?

Паханська у нас Конституція буде -
Так само, як свинська була за Франка?
І плем’я бандитське назавше забуде,
А що це - „тюрма”, а вона хоч яка?

Бандюги всі шкури з „лохів” поздирають,
І буде - хоч шию в петлю та й виси?
Такі депутати ж не поспівчувають
Тим, хто із жалю їм віддав голоси!

Втім, люди давно балабонять дурниці:
В парламенті й так вже бандити, мовляв.
Виходить, що стертися зовсім різниці
Між зоною й ним час фінальний настав?

Стоп! Ця вся риторика надто шалена:
У в’язнів ні шансів нема, ні надій.
Були ж ото в Раді Верховній „зелені” -
Не долари! - сильних екологів рій.

То фракція та захистила природу?
Чи нищать і далі її, навпаки?
От, певно, і в’язням хіба тільки шкоду -
Не тачку! - спричинять від „Братства” братки.

Липень 2007

__________
*Партія „Братство” (лідер Дмитро Корчинський)
оголосила про формування виборчого списку
з ув’язнених СІЗО. Таку інформацію
оприлюднено в газеті „АиФ”
від 19 липня ц.р. (прим. авт.)
**Який-який Дімон? Лідер
(див. попередню примітку - авт.).

Я ситий голодом, не більше,
Нечуваність і дерзкість слів -
Лиш мара недовіри серця,
Що так бентежить простір нив.
Я ладен їсти із підлоги,
Змітати крихти зі столів,
Лиш заберіть мою тривогу,
Катів моїх лиш заберіть.
Шматочок правди, жменьку віри,
Краплинку совісті, подай.
Подай хоч те, чого не шкода,
Я не забуду...Забувай
Мій нерв оголений у холод,
Мій спокій у твоїх очах,
Не гнівайтесь, лукаві люди.
Я – божевільний. Не жебрак !

А ти нiчого так, хмаринко,
I форма, й колiр, i полiт...
Стiй, хмарко! Передай привiт
Однiй знайомiй. На хвилинку

Спустися нижче. Я сто лiт
Її не бачив. Я б в торбинку
Щось поскладав, тобi на спинку
Вчепив i твiй обтер би пiт,

Щоб ноша не здалась тяжкою
То, в рештi решт, не свiт за очi,
В твоїх масштабах -- так рукою
Подати можна. Ти до ночi

Вже будеш там. I вiд душi, щосили
Привiт мiй на Варшаву вилий

Заглянь під старим диваном
Десь там завалялося щастя
Дешевим бульварним романом
Забутися знову не вдасться

Дощу прохолодою літо
Зваблює в довгу дорогу
Дорослі плачуть як діти
Благають смертності боги

Вмивають стомлені ноги
В брудному лоні фонтану
І йдуть, не маючи змоги
Зректися святого сану

Розчинюся в тумані сивому,
Припаду до землі горілиць,
Дивуватимусь всьому дивному,
Буду слухати пісню дзвіниць.

Я пройдуся по водах босою,
Упаду поза краєм ріки,
Настраждалася вже удосталь я,
Най же кануть в минуле роки!

Край дороги я стала тополею,
Прислухаюсь до шуму вітрів,
Не вдалося життя моє долею -
Мабуть,Бог сам цього не хотів.

Що БЮТ, що „дони” - жодне панство не тупе.
За владу ж борються без всяких сентиментів.
Зомбують виборців, напевно, з НЛП*,
Наводячи при цьому й масу аргументів.

Ті кажуть - їх „сердечне братство” не скупе,
У соціалці купу видало „презентів”.
А ті змаслали цифру росту ВВП,
Що, з їхніх-таки слів, не знає прецедентів.

Насправді ж - ні! не встала нація з колін;
При Юлі теж був, як при „Янеку”, ріст цін;
Покращення життя і не було, й немає.

А ми - під чарами „бігмордів” та коси.
І хто в лайні живе - точніше, виживає, -
Все рівно віддає тим самим голоси.

Липень 2007

__________
*НЛП - нейролінгвістичне програмування. (прим. авт.)

В тобі частина Бога
Ти майже Його дитина
А дітям Бога не личить
Провести життя на колінах

Я знаю що Бог в тебе вірить
Він шепоче про Себе молитву
Щоб ти підвівся на ноги
І явив Його світло світу

Вставай! Я знаю ти зможеш
І хоча це страшно зробити
Вставай! Я вірю ти знайдеш
В собі сміливість жити.

А будні раптом закрутили,
А будні раптом понесли.
І твої крила, мої крила
Ті будні снігом примели.

Я якось раптом так злякалась-
Тікала звідси що є ніг,
Якась струна в мені зірвалась.
На білих крилах білий сніг.

Якась струна в мені бриніла,
У звуці множила печаль.
На неї, мабуть, тисли крила,
І розбивались, як кришталь.

Мовчало серце - закривалось
(Його теж снігом примело).
А пам"ятаєш - ми літали?
І буднів наче не було.

І не було людей навколо-
Вони не вказували шлях.
Ніколи, навіть випадково,
Ми не бували на ножах.

А влітку - хто б подумав!! - сніг
Почав у наші душі залітати,
І ми - хто нам пробачить тепер гріх?-
У буднях вчились не кохати.

Який улітку сніг лапатий!!!
Який холодний сніг в жару!

Ти ввірвалася променем чистим,
Посміхнулася ніжно й лукаво...
І розсипалась срібним намистом
В задзеркаллі моєї уяви.

Ти сміялася щиро і дзвінко,
У майбутнє летіла на крилах.
Твого сміху грайливі іскринки
Хвилю полум'я снами котили.

Безтурботні, веселі й щасливі
Підіймалися душі високо,
І збувалися мрії сміливі,
І, здавалось, спинилися роки.

зберігаю себе в чорно-білих тонах
малюю небо простим олівцем
посміхаюсь крізь запітніле скло
і шукаю очима твій червоний светр

я не люблю

мокрими ногами
загрібаю калюжі
помалу бреду
проти вітру
проти всього
проти себе
проти тебе
проти весни

можу відпустити
на волю
віддати просто так
просто так дати згоду
погодитись на все
на краще
на більше
на можливе
на світле

віддам усе
але не подарую

Якась істота малознана й нескорима
Пообіцяла в лісі темному без страху
Геть покінчити врешті із вовками злими
І врятувати весь звірячий люд від краху.

Її прихильники зібрались і без стриму
На царство ідола пропхали, давши маху:
Не з’ясувавши до пуття, хто ж перед ними,
Зволіли бачити главою черепаху.

Назустріч кроки швидко мала б їм робити,
Але ж зо триста літ живе - куди спішити.
То й годить спершу любим друзям - крокодилам.

Тварини, звісно, з темпом змін таким
не згодні -
Мабуть, тому багато хто з них вірить силам,
Які "покращують життя уже сьогодні".

Липень 2007

Семисантимові сентименти
Переводити у нацвалюту
Чи у відсотки (базарне – проценти)
Чи у трикутники із Бермуду

Шприцом одноразовим заковтнути
Унівакцину для атрофії
І байдуже всім, що на шкірі струпи
Відсутність очей приховають вії...

Нині не ти,
Зараз не я...
Знаєш, залиш
В шафі слова,
Закрий на замок,
Закидай у сейф,
Хай їдуть в курорт,
Облизують шельф.
У танго дощу
З тобою вони,
Ревную тебе,
Ненавиджу їх...
І краще сама
Заговорюсь до сліз,
Щоб ти розмовляти
Багато не міг =)

Я своїми руками покрию щілини наших відносин
Своїми повіками очі твої закрию на інших
Щоб ти дивився як для тебе танцюю боса
Я бачила кращих, багатших, добріших
Загадала, щоб ти замість них
А воно не збулося...

*
Накладу трафарет, зліпок, знимку, портрет
Прирівняю на тебе доволі невдалого клона
На одного Ромео занадто багато Джульєт
Ними просто кишить захолусла вкраїнська Верона

Толерантні закони як білий в Ромео манжет

Не доказалося.
Уривки слів
чіплялися поривами за вітер.
Планети подих
не давав дотліти
жалю -
у в`язах надривався
ГНІВ.

Все вічне
в летаргічнім сні -
завчасно задзвонили дзвони...
Пречисті сльози
не з ікони,
крізь сито неба
сипались
у ДНІ.

Років катма.
Як позбирати плач,
щоб за живе не зачепити тіла?
Волосся,
що від часу посивіло,
захвилювало...
Спогади...
ПРОБАЧ!

Ввійди,
Небесна Сило, в талу тлінь -
Хай спрага, гнів
тамуються в молитві...
Уривки слів,
мов леза гостро-бритві,
що ділять пам`ять
на рубці.
АМІНЬ.

30 Серпня 2007

хист до розуміння світу втрачено,
а може і не набуто.
кожен з нас розійшовся по своїх темних кутках.
хоча можливо, колись все вернеться.
якщо не буде забуто,
якщо хтось з нас обернеться,
якщо почуття не перетворяться на прах.
роздуми обтяжливіші, ніж сльози найближчого друга.
а дим опадає в небо, як білі квіти вишень.
твої вірші давно не читаються цими людьми,
тільки можливо якимось древніми написами.
ти складаєш пасьянс лягаючи кістьми,
а він все не сходиться, занадто пафосний.
головне вчасно зупинитися,
інакше смуги будуть завжди суцільними,
а голос назавжди пам*ятатиме лише твої подихи.
кроки розвідки, жіночими плітками,
розкажуть нашу з тобою історію.
ми побачимо на телеекрані, як ми не жили
і ніколи не будемо.
як не кохали, і як знову зможемо.
вишні квітнуть, вже в києві все розкладено.
і лише наші з тобою занадто суцільні відносини,
не підпадають під жоден опис розшуку.
визнач день, час і місце - мене там не буде.
ніби знову америка хоче щось зруйнувати.
але наще кохання занадто для неї присутнє,
і вагоме для світу,
бо без нього, можливо, не буде для чого жити.

ти єдиний про кого не варто писати віршів
твоє тіло не хоче і пари написаних слів.
я з тобою була бо мені було добре і тепло.
але я же брехала, брехала обом нам відверто.
ми не пара, і навіть ніколи не зможемо бути.
всі цілунки, весь секс і кохання вже варто забути.
ти ніколи не слухав того про що я говорила.
лиш тихенько казав "ти маленька і трошки примхлива".
але я же дивилася глибше і довше за тебе.
в нас з тобою не буде ніколи спільного неба.
ти хотів лиш краси,що підкреслила що ти безсилий.
на тлі тебе я бачила як я вмираю щосили.
мені добре фізично, ти за мене усюди платив.
та духовно втомилась,якби ти моє небо любив.
з мене досить, сьогодні тікаю я знову в свій світ.
а ти будеш страждати, бо вже повністю впав під мій гніт.
сумуватимеш лиш за красою, бо таких небагато.
знов нап*єшся, мене це не буде вже все хвилювати.
я піду так красиво, що ти непомітиш куди.
моїм прахом померлим засипляться очі твої.
я залишу лиш спогад, один, непомітний мов сіль.
і знайти мене буде далеко від твоїх зусилль.

я шукатиму знову ті очі у наповпі Києва.
а насправді вони будуть зовсім не київіські.
ти приїдеш зі Львова, і ми якось миттю зустрінемось.
ти забудеш про сон. ти дізнаєшся мрії можливості.
я не знаю ще де ти живеш, але знаю де їздиш.
і посольство Голландії нас обвінчає, як прийдеш.

Ні, повір я зовсім не тікаю,
просто я нарешті все забула.
Просто я тепер нарешті знаю,
задля чого я в життя пірнула.
Просто сіль нарешті розтікається,
моїм молодим засмаглим тілом.
А душа вже більш не розривається,
маю все, чого я так хотіла.
Мої очі вже спокійно зеленіють,
вуха слухають лише один плей-ліст.
Я мовчатиму,і хай божеволіють,
хто за мене колись мою карму ніс.
На даху всі губляться кордони -
лише крок і ти уже летиш.
Та хіба хітати можна з Богом,
небеса не там, а ти спішиш.
Я лише спокійно подивлюся.
як вбиватимуть себе найкращі з нас,
І собі тихенько посміхнуся,
і мовчатиму - це все заради вас.

Мені остаточно нема чим дихати,
адже поруч немає твоїх парфумів.
Зазвичай я вмираю доволі тихо,
залишається тільки гучне відлуння.
Ти вхопив мене одним своїм поглядом,
і можливо ще трохи посмішкою.
Я вернула з дивних далеких подорожей,
де їла все погане ложками.
Ти тримаєш мене тільки міцно за руку,
та моя мапа зачинена.
Мій кінцевий пункт - це твоя рука,
а все інше тепер не причина.
Наші спільні знайомі ще досі у ступорі,
як ви можете бути разом?
Але вже всеодно, ми гуляли дахами,
і пили красиве вино.
Я боюсь, я шалено боюсь,
я боюся цього до нестями,
Що можливо колись, через кілька хвилин,
все впаде до чортової мами.
Але погляд твій тут.
але голос твій тут,
і рука ще в руці відчуваю.
А тому, пробачай мені, милий мій світ,
я здається нарешті кохаю.

Майстер ескейпу з полону ілюзій
Загинув учора при спробі втечі
Тепер його тіло лежить у калюжі
Із крові і власної сечі

Де Дух Господень – там свобода
Віщує мені черговий раб божий
Та мабуть з кимось мене поплутав
Я на раба аж ніяк не схожий

Новітній секс-ідол з телеекрану
Розпочинає солодку мессу
Хочу плюнути їй в обличчя
Я єретик релігії сексу

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою,
І відтоді південні вітри відцуралися заходу.
Атмосферний циклон, що до нас вирував над Балканами
Перешкодив коханню зірвати порепані ягоди.

Корабель затонув той, що ми змайстрували. З вітрилами
(Ну авжеж!), як годиться найкращим казкам, – пурпуровими.
Хоч ніяких Америк на ньому чомусь не відкрили ми,
Та із ним потонула любов, нам обом подарована.

Набухали думки і поволі родилася істина,
Розірвала кайдани – звільнилися руки за спиною:
Не твоїми віднині, своїми руками я їстиму,
Й моя мушля не буде вагітна твоєю перлиною...

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою.
І пора би змиритись давно, але тільки скажи мені:
Чом не Вірою, Любою і не коханою Ганною?
Біля моря затишна кав’ярня твоя... з моїм іменем.

Міста багаття… іскри облич…
вирій галактик…
Кожна істота, будь-яка річ –
вічності клаптик.
Вічність здіймається по шибках
заспаних вікон,
простір потріскує на руках
всім своїм віком
і в космогонію голосів
скручує звуки…
Римами зоряних берегів
снять акведуки.
Вище за них, за рук і за скронь
здертися треба,
щоб повернути людям вогонь,
вкрадений небом.
Десь о четвертій клацне замок -
вернувся ранок.
Джинси, пропалені до зірок,
випере мама.

Бог роздмухав на обрії армагедон.
Булькотіла на брудній конфорочці кава.
Вчора я не ходив, де світився неон
Але сьодні’ вся днина була дещо заспала.

Мерехтів та пищав мій старий телефон
(Спершу думав – пацюк вогняний із підвалу)
Абонент, що розлив свої вина на трон
Сам він пив беззмістовність. Моє царство упало.

Википає з-під кави вся зайва вода.
Своїм кращим струмкам повертаю я сухість
“Божевільний!!! Ти прагнеш, щоб вічно жила
Їх першого подиху довершена стрункість?!”...

...Так гриміли в шибки всі небесні вуста
У розбещену плоть вже готуючи каву
Коли вкотре молив я віддати листа,
Що у вічність не тим адресатам відправив.

Волинський край, священний край
Тут весни квітнуть зазвичай,
Співає літо , зими сплять.
Діди про вічність гомонять.
Тут Лесині живуть русалки,
Тут „греблі рве” цибатий дід.
Тут найсвітліші днів світанки,
Калини червоніший цвіт.
Живуть тут легендарні вчинки
Шановних нами прадідів,
Тут пісню я співала змалку
Тут є земля моїх батьків!

...І в той же час Всевишнього благають прокляті -
"о Боже!"
Подай хоч день натхненний твоєму творінню
Ковток води і прохолоду вітерця тонку
Посеред цих пустельних і осінніх місць душі
А там - вже навіть і з останнім днем ти поспіши
Бо наш фінальний бій - він не супроти тебе
І наші душі - не у вічному вогні.
Хоча й не моляться овечому спасінню,
Та все, знай, найгнівнішим своїм риком
Боронять світ від зголоднілого "Ніщо"."

Діти індиго у пошуках дому
Дивляться в квіти ірису
Вони діти неба
І в пошуках змісту
Не визнають компромісу

Їжа земна не втамує цей голод
А вода не залиє цю спрагу
Ця порожнеча
Нагадує бездну
Але додає їм наснагу

Їх не обманеш обгорткою слів
Їх символи снів надихають
І кожен символ –
Їм поводир
Вони шлях додому шукають

...І яких би ти вершин не скорив
Якого б не досяг результату
Маленький суддя
Запитає тебе:
„Покажи сенс життя мені, тату.”

\
як? просто
буде пicля лiта осiнь
буде пiсля зливи сонце
так наче
усе усе
й нiчо не значить
дратує те що насправдi
немає правди
а добре те що й не треба
бо є небо


\\
передати нiжнiсть просто
через волосся
передати бiль
через погляд холодний
передати тепло
через ноги
складно передати любов недоречну
тобi передам iiii
своєю смертю
навiчно

\\
не вмирай через цi очi
грiшнi (як море)
ти можеш падати
щоб стати вищим
вгору.
принаймнi маєш на кого дивитись
коли заплющуєш очi
буває й гiше
тут наприклад де я
пiд твоiiiми заплющеними повiками
вдень
вночi

\
Я.Я
наче це все на що здатна
думати про тебе
боятись не варто
не треба
вночi
коли дощ (небо плаче)
тобi
якщо хочеш
вiддам своє значення
боюсь
бути складною
i весь час коли не з тобою
боюсь
ти так менi потрiбен
чомусь

Не дай нам Боже пам"ятати наших душ перетинання,
У всіх життів минулих позачассі,
Бо-ж вже не коні й не пегаси в наших стайнях,
А рибокози й бикоптахи кормові.
І свиномавки нам ввижаються в калюжах
Такі всі тру, як «три сокири» на столі
І бабаянголи могутні, бо нездужі
Стрибають у рідкому вітражі.

Цей світ відкрив двері у двері метро
Коли із вагона виходили люди
Тупіт ніг. І гармати чужих перемог.
І геть спорожнілі пом"якшені лави.

І згадали слова, які жили давно
Про свої перепонки, метастази, аксони,
І дитинство навколо. І в пісочку гівно.
І з полиць та із лиць потемнілі ікони

(споглядають скорботно. без слів. і не дивляться в очі)

І забуті слова. Намальований світ.
Сонце б"є в кольори. Птахи б"ють в барабани.
Криси з"їли з полиць навіть масляний (г)~ніт
І ми пишемо кожен у свої екрани.

Вечір
Печаль у чорному плащі
пошитому з вчорашньої ночі
підкрадалась до мого будинку
Вікно відкритою кватиркою
сердито кліпало на незнайомку
наче хотіло гавкнути
Печаль
намагалась залишатись непомітною
але раптово
наступила на хвоста
старій облізлій заздрості
яку я вигнала
ще минулого затемнення сонця
але яка час від часу
приходила вночі
і своїм нявчанням
не давала спати
Я виглянула надвір
і може б навіть
не помітила гості
якби гудзики блискучими зірками
не підморгнули з рукава плаща

Ми приходили з моря підкошені
за солоною щулились шибою
і сплітали зі слів не кошики
а відразу кошики з рибою

нині ж пам’ять про море дрижить
за автом шовковою хусткою
і обабіч пшениця біжить
од хліба за нашою музикою

А серце птахом б`ється
По ребрах грудної клітки
Душа у тенетах заплуталась
В судинах кривавої сітки

Хто не скорився реальності
Хто відчува потойбічність
Той живе в іншій тональності
Щоб у миті втілити вічність

Нечувана спека скінчиться звичайним дощем...
А я й не чекала, що виростуть пальми між вишень...
Минає Життя — не кохання... Чого ж мені ще?
Ген осінь сльотою по вікнах постскриптуми пише.

Обтяжлива ніч до останку вливається в день.
Прислухатись — мовби сопілка тужлива лунає:
якесь невідоме звірятко — в склепінні грудей —
з журби за тобою повільно і мужньо конає.

Йому б нагадати, як білими нетлями сніг
кружляв над Сумською в день перший свого сотворіння.
Летіло до тебе, неслося, не чуючи ніг —
химерне, непевне, таке чудернацьке створіння!

Може завтра мене не стане
Як на сон затулю повіки,
І ніхто мене не згадає,
Відійду в небуття навіки.

Не промовить ніхто ні слова
На надгробному темному ложі,
Може зітре з лиця хтось збоку
На сльозу щось віддалено схоже.

Вир життя від цього не стане,
Не померкнуть на небі зорі...
Я не думатиму про завтра,
Краще житиму вже сьогодні!

За руки узявшись йдем ми
Кудись у тінь.
Рука у руці тепліє
І в серці жар.
Живе у душі надія,
А може й ні
Була колись спільна мрія -
Вже в давнині.
Можливо вернеться знову,
Надії знак.
Заповнює світлий розум
Сивий туман.
Я вірила людям просто -
Кругом обман.

Сезонні знижки на дощ,
Летять тремтливо вітри,
Калюжі липнуть до ніг,
А я рахую сліди.

Щоденна плата за смерть,
Сьогодні ближча на день…
Пропагандую дощем,
Йому ”начхати” на всіх.

В відпустці совість людей,
Із пекла крикнуть: ”Щасти!”,
До біса літніх ідей !
Піду до краю дощів…

Я пірнаю у снів колодязі
І зависаю у невагомості
Сталкер внутрішньої реальності
Шукаю стежку до підсвідомості

У внутрішніх водах власного космосу
Я наче в череві кита - Іона
Шлях до Бога - друге народження
Я космонавт у позі ембріона

і якщо упливеш акулою,
і якщо пропливеш океан,
я гулятиму в полі з мулами,
веселитимусь, наче Пан...

і якщо твої очі стомлені
у мої зазирнуть на мить,
то побачать кістки оголені;
їх сточила сердечна гидь...

і якщо ти мене дослухаєш,
то збагнеш, що мене нема,
якщо в мозку вогонь роздмухаєш,
то від цього згориш сама...

і залишиться квітка з мармуру,
чорна квіточка, диво з див,
наймиліша німому варвару,
що її захистить від злив...