Без права на реальність,
Без міри до натхнення…
Попереду лиш крайність,
Зім’ята у папері.

Не спалюючи втіхи,
З іронії невдахи,
Душа кусає лікті,
Програючи у шахи.

В пелене тумана
Черных два крыла,
За спиною небо
Да фонарный столб;
Кто-то просит хлеба
У чужих с окна,
Но в окне молчат,
Накрывая стол...
Площадь разродилась
Криками под ночь,
Хоть смешно, но страх, -
Может, все же, бунт?!
Нет, в конце концов
Все убрались прочь...
Над моим столбом
Ворон сузил круг.
Огонек такси:
Промелькнул - погас.
Ночь сползла со стен,
Приглушив звук шин...
А прохожий мне
Задает вопрос:
"Скоро Новый год,
Что ты здесь висишь?!"

Минуле, воскресаючи, зрізає
Нашарування зроговілості на плоті
І залишає глибоко на споді
Рожевотіле немовля в трухлявій соті
Беззубим ротом витікаючі зізнання –
Нашарування первісних мелодій
Минуле, при нагоді стане лезом
Малих і гострих манікюрних ножиць
Вони майстерно так врізають мозок
Підчерепним глибоким ірокезом
Коли сама доводиш божевілля
Коротким влучним тезисом про безум...

Вона буває дикою,
Вона буває ніжною,
Вона буває чистою
І водночас грішною.

Вона кохає щирість,
В її очах краса,
У ній горить невинність,
П'янкі її вуста.

Вона керує світом,
Вона хвилює кров,
Мінлива наче вітер,
Її ім'я Любов.

Не вчи мене її любити,
Таку байдужу і чужу,
Із чаші радість пити.
Свою любов я бережу!

Не вчи мене страждати
За нею мовчки в тишині,
Бо правди нікуди сховати.
Моя любов живе в мені!

Навчи мене її збагнути
І чашу випити до дна,
Бо досі я не зміг забути.
У серці лиш вона одна!

А все почалося із ночі,
Коли в моєму ліжку спала самотність,
Вона забрала у мене ковдру,
Вказуючи на свою істотність.
На подушці лежали сльози
І сочилися безсонням,
А в моєму тілі кричали грози
І захрипали спросоння.

Улыбаюсь молча,
Прикурила втягу,
Надо мною блещет
Златокрасный нимб.
Если подвернётся,
Я блаженной стану,
Как замёрзший в луже
Пьяный пилигрим.
Имени не вспомнят,
Усмехаясь хитро,
Из бокала пиво
Модное хлебнув, -
Набросают в руки
Горстку желтых листьев
Той, что напророчит
Осени весну...

Напам'ять сльози і слова "До побачення!"
Зрада кохання не знає пробачення.
Мовчання і біль тому на прощання,
Хто мав і не втримав свого кохання.

Години суму і пошук розради.
Гіркі поцілунки жахливої правди.
Обірване щастя, розбиті мрії.
Шалений крик душі без надії.

Ангел кохання стоїть за плечем,
Поранений в серце зради мечем.
Кинутий час за самотності грати,
Той, хто зрадив - не сміє кохати!

С сигаретой в холодных пальцах,
На лице лоскутки волос,
У окна... Начала вдруг стариться,
Значит, осень мне день принёс.
Небо сблёкло, с призреньем кривится,
Словно город тому виной,
Что деревья, шатаясь, сыпятся
И что скоро запахнет зимой...

Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю думки із запатланої голови,
та вони повертаються,
наче твій пес
до порогу твоєї оселі,
і вже навіть готові принести тобі
капці нашого минулого,
та вони вже чомусь не пасують
до твого нового життя
без мене...
Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю спогади,
та вони, наче тісто до рук,
прилипають до мого серця,
нема як віддерти..
Що ж, залишається випікати
гливкі паляниці почуттів
у гарячій душевній печі,
щоб якось втамувати цей голод
за тобою...
Та не хлібом єдиним...

Гойдає човен чорна хвиля,
Вітри вціловують обличчя,
Змокрілі крила-весла квилять
І б'ються об солононіччя.

Осінь на порозі з поглядом в нікуди
Стукає у душу, проситься зайти.
(Літо за кордоном... Ліки від застуди...)
Може-то, впустити? Хай подасть води...

...На столі у вазі щастям хризантеми,
Зігріває кава, зварена з дощу,
Повернулась муза із віршем на тему:
„Я нікуди осінь вже не відпущу.”

Цегляні рядочки набувають змісту,
А з вітальні чути стукіт молотка...
Осінь в моїм ліжку загубила листя.
Знаєш, чоловіча в осені рука.

Зі слухавки - його сухий привіт.
Він говорив по справі. Ані слова
про особисте. Чи жива, здорова
не запитав. А ви ж бо сотні літ

не бачились. Ось так. Невже болить?!
А ти хотіла царського прийому?!
Отямся! Ти для нього - просто втома,
Тягар, минуле, непотрібна мить.

--------------------------------
Зі слухавки летять пунктири.
Ну що, бувай, вчорашня згубо.
... а пальці стрімко ...п*ть...чотири...
- Ало. Привіт. О котрій будеш, любий?

Ми віримо всім вам, а особливо тим
Хто мав нагоду в Раді щось зробити,
Податки зменшити, щоб в найми не ходити,
Чи дітям збудувати щось малим.
Не бар чи казіно… не тільки для розваг
Ми народилися і будем жити й жити.
Базарами як довго нам ходити,
Збираючись під чийсь непримусовий стяг?
Європа вся давно підтримує Китай,
Будує там заводи та дороги,
Ми ближче … та такої допомоги
Непотребує, бачимо, наш край!
Питання із питань - куди і з ким іти?
Пришліть їм ради бога окулістів,
А краще шліть до них економістів,
Щоб почали прибутки в нас рости,
Бо в них вже є усе… крім правди, як завжди,
Крім голосу твого, можливо золотого,
Не продавай за гривню їм святого,
З любов´ю Україну відроди!

Ось і збулося те, чого боялась...
Поцілувала твою долю у чоло,
І відпускаючи розхристано прощалась,
Неначе всього цього й не було...

Я обнімала спогади руками,
Я кожен образ твій складала в стіг.
Від болі городилася дротами
І падала в конвульсіях до ніг.

Мій світ перевертався каруселлю,
І мрії мої збилися з доріг.
Я малювала твою долю аквареллю,
Щоб слід її не запорошив сніг.

Вона пішла у стуманілий обрій,
І кидала обійми на ходу...
В її очах звучав блаженний спокій:
«Я більше вже до тебе не прийду»...

- Та ще вернись хоча би на хвилину...
Задумалась.... - Та ні, краще іди...
Ти ж не залишиш свою половину
Чекати у обіймах мерзлоти.

Ми станцюєм
На могилах
Запальний аркан
Хой!

На могилах,
Серцю милих
Танець по кістках
Хой!

Сплять в могилах
Козаченьки
Прадіди-діди
Хой!

І ніхто
Не підведеться
Відвести біди
Хой!

Пропивають
Їх нащадки
Молодість свою
Хой!

Помирають
У канавах
А не у бою
Хой!

Стали бидлом
Їхні коні
Коні бойові
Хой!

Хто не зрадив, -
Захлинувся
У своїй крові
Хой!

Тож танцюймо,
Україно
Запальний аркан
Хой!

До загину,
Без упину
Танець по кістках.
Й-й-у-у-ха!!!

11-09-07
5.55

Пусть даже так.
Хотя, теряя, так улыбаться нелегко,
Я вновь ищу и убегаю,
Терзая чувства ни за что.

Пусть даже так.
В объятьях тая, я мысленно меняю слог,
И чье-то счастье измеряю
В ответ на призрачный пролог.

Ти здався першим.
А я сьогодні,
І не тобі життя віддам.
Прощай, напевно...
Може й годі,
Якщо ми зможем пополам.

Програли разом,
Навіть з боєм.
Я навіть серце передам
Тобі на пам’ять,
Щоб із болем
Не залишити сам-на-сам.

меланхолійна забаганка -
осінь...
залишена навік коханка
голосить
дощем.

ненавиджу цю безпардонну
осінь
і меланхолію...
і щем
цього сезону
надто рваний.

ця осінь
ранить.

10.09.2007

Перламутровий схід
огорнув, як плащем,
мої плечі.
Зашарілось все
більше на обрії -
ранку предтеча.
Безталанних думок
невидюча
обмерла бездомність
Знагла, прихапцем,
конфідеційно
роздерла свідомість.

І нараз припинились
усі наздогадні
пасквілі.
Заясніла душа,
хоч слова вже
затерті й зацвілі,
Розпинають життя,
не спиняючись,
цілодобово
І до смерті,
опісля вертаючи,
просто - AB OVO.

То не нерви напнув -
то зневіра оголеним дротом...
Між зубами терпець
протереблений словом "чому" -
не урватись йому,
хоч те саме повторено всоте.
Ти плачем не насійся,
скорбото...
а потом.
У тьму,
мов до черева бестії,
світло скотилося духом.
Ні душі - як тут глухо...
та три пальці складені в дзьоб,
що настукує в лоб -
щоб зайнятись молитвою.
Вуха
в краплях тиші втамовані слухи.
Жбурляє в озноб
те обідране з ласки,
наповнене вадами тіло -
в нім ховаються зваби
та сплять птахолови думок.
На наважений крок
натягаються пристрасті стріли -
вони вцілити в небо не в силах.
Забилось у шок
та здригається стінками
серце потале в поталі,
на скрижалі карбується:
"Вибух - оновлення звук".
В ньому прагнення рук
дотягнутись в останьому шалі
до холодного дроту.
Замикається коло на стук.

10 Вересня 2007

В роззявлену пащеку ночі падають сині-пресині сливи…
…гуп… одна за одною. І якби вони могли сяяти,
То можна було б подумати, що то зорі,
але ж ні, вони таки сині.
В цьому, позолоченому двома ліхтарними лямпочками, дворику
Я тихо, майже пошепки, відкоркую пляшку «сонця в бокалі»,
І ти, зітхнувши, станеш навшпиньки, зірвеш пару тих самих слив…
А довкола пахне відсирілим деревом і жовтим листям…
Пригорни мене, сьома ніч осені…

Не ворожи.
Не лий міцної кави.
Гіркої долі повна філіжанка.
Як на біду, ця болісна заграва.
Хор автотраси в тебе за вікном.

Я допиваю вирок до останку.
Тепер кортить дізнатись таємниче.
Страшним вогнем пашить твоє обличчя.
Червоний обруч в тебе над чолом.

Поворожи.
Відкрий могутні двері.
Моє майбутнє, наче на світлині.
Хай світить бра до пізньої години…
Фатальна ніч у тебе за столом.
9.09.07

Біль… Мов знову застигає кров.
Пам'ять про покинуту любов.
Мука на залишене життя.
День рятує – ніч для каяття.

Ніч. Приходиш в снах, мов наяву,
Якось вже без тебе, та й живу…
Знаю, що минуле не вернеш.
Знаю: не побачу, не прийдеш.

Приспів:
Зірка в небі мерехтить. Не так…
Знову снишся. Просто так чи знак?!
Туга розкотилась по життю…
А я тебе… А я тебе… люблю…

Я лечу за хмари, до зірок.
Там до тебе крок… Один лиш крок…
Доторк губ і доторки сердець,
Та приходить ранок. Знов кінець.
Приспів:

Зрозумівши, які гонорові
Та обмежені в нас демократи,
Хтось із древніх сказав: винятково
Розстріл може їх всіх об'єднати.

І згадаймо: підтверджень чимало
Достовірності слів цих, нівроку!..
То що ж літа цього спонукало
Формування демсил мегаблоку?

Янукович круту має вдачу
І на виборах, певно, роздавить
Поодинці тих друзів, одначе
Їх до стінки усе ж не поставить.

То яка ж небезпека, смертельна
Для його опонентів, нависла?
Лиш наївному в голову стрельне,
Що тремтять за зарплати і крісла.

Щось їм "донів" несе перемога,
Мабуть, справді страшнюче і грізне!
Порошенки за свій, а Балога
За "кришований" трусяться бізнес?

Чи імпічмент чекає месію,
Тут же будуть на Банковій зміни,
Після чого хай панство не мріє
"Порулить" кораблем Україна?

А найгірше, що Сем, котрий Дядя,
Не простить з демократів нікому,
Як із мегапоста скинуть зятя
Без погодження з Білого Дому?

Їх за дещо підвісять? Про вето
На такі покарання не чути,
Якщо йдеться про маріонеток:
Можна їх як завгодно смикнути...

Хто ж надумав ряди об'єднати?
"До кісток помаранчеві" перці,
Бойовий чаєман-Термінатор,
Казна-хто з Україною в серці...

Голосуй! Їжаки із вужами -
Суперсхрещення всякої тварі.
ОДНОДУМЦЯМИ суне в парламент
Цей колючо-слизький серпентарій.

— Холодно, мамцю, холодно...
Знов на сімох поділене
щастя моє сподіване...

— Холодно, доцю, холодно...

— Вранці над ліжком птах летів —
янголом, а чи воландом.
Листям дубовим пахло тут
і нетутешнім холодом!
Лізло у вікна листя те
разом з дощем і вереснем,
спалахом пізніх блискавок
над ялівцем та вересом.
В хаті недобудованій
ковдра під вітром дихала,
гнало цементну віхолу
раєм, уздовж роздовбаним.
Так мені, мамцю, холодно...
Знов на вітрах розіпнуто
долю мою незігнуту...

— Холодно, доню, холодно.
Скільки вже, як похована, —
й досі не звикну: холодно.

ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська митра
цей звихнутий світ вже ніколи не стане на місце

на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання

ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
та згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи

тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати

тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння

02:25
9.09.07

Маленькие сладкие капли из грусти
Обиженной кучей сидят на могиле,
И воет душа, извиваясь в котушке,
Чужым полнолунием любуясь отныне.

Большое каменное застывшее небо
Уходит зеленым ковром сквозь тучи,
Оно поверило человеку так слепо,
А, падая вниз, захлебнулось в разлуке.

Я заштопаю усмішку, як дірявий одяг
І повішу понад ліжком, наче зашморг, поряд,
Мовчазними берегами спіниться зірниця,
А в моєму серці рана обтікає спицю.

Я посталю в рамку спогад, в шафу на полицю,
Хай тепер одягне воля теплу рукавицю,
І прозорими стрічками обіймає погляд,
Але це бридка уява бавиться у здогад.

сьогодні мало
питної води.
рани болять
бо вже крови немає
я би хотів постирати сліди
всі що зосталися
в моїй пам'яті

дощ нам погрожує
ніжним
спогадом літа,
роси і світанку
так хочеться стати
мертвим
на все забити,
поставити крапку
воскреснути
з сонцем і раптом
летіти у гору
зашити всі рани
чи впасти до долу
згадти
твій запах
і доторк
волосся і голос
збагнути
що все це
ймовірно
можливо
листа відіслати
тобі на мило
і цвяка втиснути
собі
в
домовину

Та ніч була найкраща.
Та ніч була чарівна,
Де ми з тобою вперше сам-на-сам.
Над нами ясні зорі,
А ти – морська царівна.
За мить таку я півжиття віддам.

Приспів:
За хвилею шуміла знову хвиля
І чайка в жалобі кричала раз-у-раз.
Не покидай мене – ти шепотіла.
Слова твої зривав жорстокий час.

Останній поцілунок
Із присмаком солоним
Я досі зберігаю на губах.
І рвуться в серці струни,
Душа, мов лід холоне.
Зігрій мене, кохана, хоч у снах.

Приспів:

Телефони мовчать запроторені в дальні кишені
Ми з тобою ненавчені часто і наспіх дзвонити
Ми з тобою повзем ніби два мягкотілі тюлені
Із очима які прочитали таємні санскрити
Та не вміють завчити напамять однісінький номер
І не в змозі позбутися передосінньої втоми
Ми повзем - до оскоми у ластах
І мозолів на зубах...

Я не пробачила! Не мрій..
Ховаю погляд поміж вій.
Зустрілись. Ніби й рада. Рада?..
А в пам'яті лиш: зрада… зрада…

В моїх очах щасливий сміх.
Якби у душу глянуть зміг!
Ти кажеш, там лише принада -
Мені відлунням: зрада…. Зрада…

Шепочеш ніжно ти, що я
Така ж прекрасна, як зоря.
Така ж далека вмить я стала –
Бо зраду я не вибачала.

Не подарую… Краще йди.
І не шукай мої сліди.
Померкла наді мною влада -
Стоїть між нами зрада… зрада...

Стихла часу збурена ріка,
Хоч пісок між пальці утікав
Я сиділа в кріслі у куті,
Поряд - двійко вугляних котів,
Розплітала ті старі вузли,
що химерним плетивом лягли…

…дівчинка неповних літ п'яти
Смішно мружить очі в об’єктив,
Пальці - нерозважливо до скла,
В темних пасмах мідь і шоколад.
Голову схилила трохи вбік,
Легковажна, і за мить - в журбі
Наче є сценічний хист, але
Далі - сотні непростих ролей.
Обирай сама, не помились -
Копійчáні оплески чи свист?..

Сумніви живуть іще в мені,
Промахи трагічні й незначні.
Скільки дивних стежок і доріг…
Я дивуюсь, як мій шлях проліг
через твій. Хвилини і слова -
знов у «ми» змінилась складова
у черговий - хай останній – раз:
Не порив, не помста і не гра…
Ти з’явився із липневих злив,
Мої думи вголос повторив,
Наче ми знайомі цілий вік…
Яскравíло срібло з-під повік,
Із зіниць так сяяла душа,
Сивий фатум аж тарó змішав…

8-09-2007

Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."

8.09.07

Колючий дріт осінньої облоги —
Пройду навшпиньки. Раптом не помітить?
Печаль сьогодні прийняла пологи,
Маленьким смутком бавиться та ніжить.

Грязюка пристрасно цілує ноги,
Псує останні літні босоніжки.
І нікому впізнати перемоги,
На місці впалого додолу листя.

...якби тільки тебе побачити,
так побачити, щоб востаннє,
щоби очі твої небачені
цілували мої на світанні,

щоби губі твої перлиною
виринали з морського полум'я,
і дивилися в ніч дитиною,
добуваючи біль із олова,
щоби очі твої незраджені,
щоби очі твої занурені
в палісадники смутку зсаджені,
звеселяли роки зажурені,

щоби в день, коли все зупиниться,
нам дозволили недозвoлене,
там, де час у підніжжя спіниться,
все повернеться в нас, знедолених...

Пісні солов’їні уранці,
Просапує небо зєнітка,
Витопчують гречку коханці,
Горівка, занюхана квітка.

У полисках фікса та очі,
Обвітрений поглядом сором,
Зо стайні коняка регоче,
А пси заливаються хором.

Вже півні відпілись до знуду,
Насупили брови селяни,
Цигарков надихались груди,
Бракує лишень марципана.

Чекає комбайн у пшениці -
Натягуй но легеню гачі.
Заснув на неголеній пиці,
Мовчок, що у гречку не скаче.

26 Липня 2007

Епілог

...
Коли би смерть несла кінець всьому,
то для недолюдків була б вона
закінченням щасливим.
                                Раз померши,
вони би позбувалися одразу,
із тілом і душею разом, сонму
пороків власних, та коли насправді
вже вияснилося - душа безсмертна,
то, певно і для неї не існує
притулку іншого та порятунку
од бід окрім єдиного - зробитись
ще кращою, розумнішою більш.

Якщо душа безсмертна, то вона
турботи потребує на часи
не тільки нинішні, які звемо ми
життям своїм, але і на майбутнє.

Отож, як не піклуєшся душею,
надалі будемо таке вважати
страшною небезпекою.
Ось так...
Можливо в когось бачення інакше?

Гадаю, розповідь для вас була
цікавою, і буде що згадати?

На лицях учнів награна покора,
кивають Аристоклу головами,
мовляв, аякже, буде що згадати,
та не сьогодні, - бо невдовзі вечір,
чого ж тут гомоніти про сумне.

Домовилися видно між собою.
Жадають відпочинку і розваг.

Учитель згідний: - На сьогодні досить.
І вмить, немов крізь прорвану загату
в долину з гір кидається потік,
зірвались юнаки й мужі поважні.
Наставнику вклонившись, заспішили
строкатим юрбищем стежками саду,
махаючи руками й язиками,
покваплюючись на нову виставу,
яку привезли щойно із Афін.
- Говорять, там гарненькі танцівниці.
- А ще кумедності про Аристокла!
- Він голий буде стрибати! - Не брешеш?
- Клянусь, учора бачив тренування!
- Нехай не думає, що наймудріший...
- Він чує нас, замовкніть ідіоти!

Наставник посміхається їм вслід,
так радісно вбираючим життя.
Він любить їх, як любить це повітря -
промінням ткане з трав і евкаліптів,
морської безконечності й свободи,
і незабутого повік блаженства
від осягання величі краси
залишеного на людей Творіння.

“Ось чаша з моїм серцем, о як терпко!
І чаша з Правдою. Терези, прошу,
замріть, не коливайтеся!
                        О, серце
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь же супротивником ти перед
Божественною Владою, не тяж
супроти мене, не розповідай:
“Ось що робив насправді, він вчинив це...”
Не накликай на мене зла!
                                О Ваги!
Замріть, не коливайтеся!
                            О, Боже…”



Зміст:

Частина I: 'Дім Сонця'

Глави: Бену (Фенікс)
Круг Тота (Зодіакальні Сузір'я)
Змія

Частина II : 'Уасет' (Фіви)

Глави: Палац
Сади
Єдем
Син Хапу
Са
Святилище Амона

Частина III : 'Сходини Сходу'

Глави: Розставання
Харемху (Великий Сфінкс)
Он (Геліополь)
- Менес
- Унефер
Витоки
Велике море
Арвад
Долина Оронта

Частина IV : 'Міжріччя'

Глави: Мітані
Ефрат
Вавилон
Харан
Тадухепу (Нефертіті)

Частина V : 'Повернення'

Глави: Повчання
Атлант
Тір

Частина VІ : 'Ехнатон'

Глави: Он
Столиця
Менес

Частина VІІ : 'Ахатетон'

Глави: Ахет
Перніт
Шему
Хамсин

Частина VІІІ : 'Нефертіті'

Глави: Семнехкара
Тутанхамон
Цариця

Частина ІХ : 'Мойсей'

Глави: Са
Раі
Епілог



ВСІ ПРИМІТКИ.

Я знову самотня, без тебе блукаю,
І поглядом ніжним тебе я шукаю,
В душі лише біль, а на серці - печаль,
Ми разом не будемо... знаю! А жаль!

Коли тебе бачу - в душі аж тремтить,
В очах сльоза болю й розлуки бринить.
Мабуть, це кохання, мене ув`язнило,
Тебе я любитиму, люблю і любила!

Прости мене, бо я згрішила…
Я долю нашу знов кляла.
Ця тиха ніч мені немила –
Образа в серці розцвіла.

Я знов одна, а ти - із нею.
Я знов чекаю, ти – мовчиш.
Сльозами постіль я застелю,
А ти, напевно, з нею спиш.

Себе примушу розлюбити!
Вже ранок згáшує свічу.
Бо скільки ще тебе ділити?
Ти подзвонив і я - лечу…

Сидить навпроти дівчисько юне,
Очима долу - лиш зиркне мить,
А ти розбещений та розумний,
Як кіт із мишею бавиш сить.

Ти ж не на неї розклав тенета,
Не псуй, не нівечи мрій краси.
Себе ж бо маєш ти за естета -
То ж не надкушуй, як не з’їси.

* * *
В січні - відлига, по квітні - холодило.
Дивні твої перевЕрти, володарю!
* * *
Ті галактики очей звабнокарі -
Одлітають душі в рай тілько в парі!
* * *
Хіба це ягоди червоної калини?
Це ж крові наглої зморожені краплини!
* * *
Міст зітхань не веде на той бік -
Я давно не вірю тобі.
** *
В потемнілі і зблідлі дні
Дуже важко казати - ні.
* * *
Дивлюсь на себе в дзеркало, а там -
Посмішка Чеширського кота.
* * *
Як заскиглить на душі злюща втома -
Трохи сексу і вина, та й потому...

Куди біжиш, струмочку,
На захід, чи на схід?
Який такий клубочок
Тобі торує слід?
У тебе вічне свято
Чи маєш оберіг?
Хоч грають бісенята,
Де піниться поріг!
Твоя прозора вдача
Без заздрості й журби.
Самотній, а не плачеш,
Як я, серед юрби.
Хто б міг тебе спинити!?
Ти в русі днесь й завжди.
Нам по дорозі в літо -
Зажди мене, зажди!

Лесное ожерелье листьев,
Дрожащее, как ветер пленный
И под ноги упали мысли,
Замыслены тобой без меры.

С следами нежно расставаясь,
Клубочком закатиться в небо,
Я с ангелами разругаюсь
За то, что раньше ты здесь не был.

В руках кермо...
Слизьким вужем дорога
Сповзла з гори в осінній краєвид,
Свинцеві хмари в серце ллють тривогу,
Пожовклим листям огорнувся світ.

Сумна мелодія...
Перед очима
Твоїх зіниць меланхолійний сум.
І тільки вітру свист в вікні тужливо
Розплутує клубки промерзлих дум.

Блідих долонь тепло...
По всьому тілу
Теплом розлився спомин про твій сміх -
Я прилечу в Весну, немов на крилах,
Здолавши милі зимових доріг!

Я знаю (це не міф дурний, не казка):
Міністри, депутати, „пахани”
Перед законом рівні! На чини
Не дивиться Феміда, бо - пов’язка.

Не „проканає” будь-яка „отмазка”,
Якщо вже є склад злочину й вини.
Накрав, набрався мзди - в суді тони!
На адвоката ждатиме поразка!

Та міфотворці, втім, не мають звички,
Щоб правосуддя зображалось так,
Немов у вухах є якісь затички.

Тож декого із нас дарма дивує
За ґратами бандитів явний брак:
Суд шелест їхніх баксів добре чує!

Лобом пробиваю стіну… лоб кам’яний, а стіна з порцеляни –
Мрія ідіота. Але мені не стало ні того ні іншого,
Тепер тільки голова болить, а стіни –
Як стояли, так і стоятимуть ще добру сотню років.
Ти можеш писати мільярди рядків
Про людські життєчка та їх ціни,
Вимагати гуманності чи навіть чого більшого,
Але стіни стоятимуть там же, почуватимуть себе непогано,
А твоя голова болітиме з моєю в унісон…

Заборони мені Тебе...
Заборони мені мій розпач...
Заборони мені усе
Що в голосі своєму носиш
Заборони мені плоди
Заборони мені коріння
Заборони мені нести
З собою трохи божевілля
Заборони мені мій пульс
Заборони тремтіння нерва
Заборони...Я не боюсь...
Заборони мені без Тебе.

Тіні і тиша, і тихі ріки.
І час човном через найглибший сон.
І щось ховають твої повіки
У землю, в листя, в міський неон.
Хмариться захід. В багряні вихри
Зодягся дивно твого неба край.
Пташиний спів і трави-титри.
Колишуть нас і увесь наш рай.
А завтра дощ. А завтра теплий,
Чай, зрощений у мить весни
І ми, мов діти, так запекло
Так боремось за наші дні.