Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Не осуди мене, не осуди,
Дай сили пережити холоди,
Дай талану не втрапити в льоди,
В замерзлий слід бісівського копита,
Гіркого трунку чашу недопиту
Підсолоди мені, підсолоди.

Терпіння дай розплутати в собі
Душевні лабіринти; гострий біль
Від ницості та зради, далебі,
Втамуй; за дар кохати рідні очі,
Де рай і пекло водночас, Небесний Отче,
Дай мудрості завдячити тобі!

Вже ні до чого нема діла,
Коли душа заціпеніла,
Коли від чистого кришталю серця
Залишились лиш биті скельця...
Кохання чарівна країна
Уже давно лежить в руїнах,
І над понурим попелишем
Тільки вітер образ свище.
На паперті ж зруйнованого храму,
Серед звалища святого хламу,
Милостині просять Мрії -
Діти кволої Надії,
Та навіть пари мідяків
Ти їм кинуть не схотів.
Ти геть пішов, не озирнувся,
І за тобою Рай замкнувся,
Уходячи - ходи не стишив,
Хоч пустку по собі залишив.
Й Душа, ображена, заціпеніла,
Та серце болем защеміло...

Всеспалення, шкарлат і багряниця.
Всепрощення, всепáвітер, габа
оповиває горнього раба
там, де ява всепрóхолоді сниться,
коли пустеля згадує: жнива
і в небі паляниця золотава,
коли пустеля згадує: отава
і згадує: всепáзелень жива
і снігоцвіт живий, коли не в’яне
ніщо довкіл і в небі поготів,
і все таке, як горній раб хотів,
і все таке зелене і жнив’яне,
де полудневе полум’я пече,
всеспалення, димовище і жертва,
там, де пустеля випалена й мертва,
де Він поклав долоню на плече.

28 – 29 липня 2007, Київ

В глухом забитом уголочке рая,
В беседке обветшалой грязнобелой,
Средь бурьянов и одичалых яблонь,
Забыты всеми прозябали Музы.
В количества и качества играя,
Толклись по свету люди неумело,
А старушонки тихо упивались,
Забросив ноты, рифмы, па и позы...
Залив тоску по временам ушедшим,
Банальным пошлостям нетрезво ухмылялись;
Покой болота - непосильным грузом,
И кости старые цикадами трещали.
...Лишь изредка каким-то сумасшедшим
(Хоть в общество они не допускались)
Хотелось что-то создавать и Музы
Им снились. И те во сне кричали...
И приходила няня и что-то им колола...

Дороті Поп
(Dorothy Pope)

Балконне світло, світло з каменюк,
і тільки ти так близько, твій малюк
десь грається, мій чоловік-віслюк
далеко, Бозна-де, і нам навік
самотньо й смішно так співіснувати,
я маю ще тобі, мабуть, сказати,
що в тебе виривається мій крик.
Вино. Спіймав мене з півслова. Погляд
твій вдвічі довший, ніж він був завжди,
ми в п’єсі “Гамлет”, це фінальний огляд,
та всі сховались у пляшках... зажди,
не полишай мене, о нагородо.
“Ходім подивимось”, — ти запросив принцесу,
та й досі згадую твій шарм, не п’єсу.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Дороті Поп
(Dorothy Pope)


(Cool Morning)

Посеред серпня наче подарунок
солодка осінь, тиша насолод,
легенький вітер свій узяв акорд,
мов ніжний дотик, пальців візерунок.
Спадає листя, землю укриває,
танок краси чи грація ходи,
крок уперед — немов ковток води,
що з літом, мов з минулим, пориває.
Час вже на схилку. Що ж, пора чекать,
засяє сонце в цей пекучий день,
та тільки ранок, ранок не такий,
задуха, спека, подих був важкий,
енергія безпечна. Тільки осінь
уже на крилах. Холод їй палкий.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Останнім помахом осіннього крила
Покличе небо в далі журавлині.
Я одболіла Вами, одцвіла.
То ж, прощавайте. Я за ним полину.

І розіллється спогадом німим
Моє "кохаю" - Вами не допите.
Щасливою я стану завтра з ним,
Якщо навчусь без Вас сьогодні жити.

(присвячується дружині)
Щось у образі Вашому знову ловлю таємниче –
Чи засмагле облиичя, чи розріз сливових очей.
Теорема вогню, не доведена з-за протиріччя
Криги сказаних слів і розпечено-спраглих ночей.
Щось у голосі Вашім боронить зірватися з місця –
Кожне слово намистом низає то жар, то мороз...
Крок за кроком топчу ще не Вами настелене листя,
Обриваючи сни із не Вами посаджених лоз...
Щось у Ваших руках завагомим було аргументом,
Я запізно прийшов, для хоробрості впившись вином...
Як же вміло тоді скористалися Ви тим моментом,
І огріли мене по спиняці старим казаном...

Слово — на слово — так певно, стають до бою —
слово — за слово... Безглуздий та звичний ґвалт...
Вже не злічити усіх бойових пробоїн,
хоч і набої поки що — лише слова.

Наші з не нашими — мастять списи в отруті,
із кольоровими сірі на бійку йдуть.
Є полонені і зброя, в бою здобуті —
як тут не кинути бомбу в чужий редут!

Наче на розстріл, я вийду під хмарне небо,
стану під кулями тими на повний зріст:
хто мені скаже, кому і навіщо треба,
щоби позаду палав учорашній міст?

Хто язики і навіщо у дзвонів видер —
ті вже убиті, а решта — не розберуть.
Хто мені скаже, на біса під цей гармидер
чисті знамена втоптано в кров та бруд?

Стій та дивуйся на друзів, що в тебе цілять
з кожної, зрадою взятої, висоти...
Щось помінялось: на вічне упали ціни.
Що ж ти стоїш, мій милий? Стріляй і ти.

Я б не сказав, що дуже постарішав,
Хоч вже надтріснув молодий обруч.
Собі до пари рвучко я беру
Щоденну працю, що за лінь мудріша.

Я б не хотів з Нірваною побути,
Бо неспокійний маю в серці дух.
Мене Адам в Едемовім саду
Невсипно вчить, щоб ледарем не бути.

Мене ні Єва, ні змія підступна
На грішну путь не збили, не звели.
За мене лють і кривда бій вели,
Та їх здолала правда непідкупна.

Я наче Ной, звір’я зібравши й Хама,
В моїм ковчезі зустрічав потоп.
І лиш тому, що я відважний хлоп,
Що мав незрадну, роботящу Маму,

Я не зваливсь, осівши на вершині,
Зійшов із родом до низин земних.
Я і тепер схиляюся до тих,
Хто любить працю і свою родину.

Якби мене ти запросила в гості,
То що в дарунок я б тоді приніс?
Галузку безу, ніжний запах кіс,
Який хвилює серце аж до млості;

Тепло постелі, що не охолола,
Хоч ти давно у засвіти пішла.
Ти не лишила у родині зла,
Де ти була - все світиться довкола,

Хоч кожен день навіює утому,
І в порожнечі я один вночі...
Приніс би я сумних дверей ключі,
Які забула, вийшовши із дому.

Годинник на стіні
Вже вибив час до краю
Щось тихо пробубнів
Спросоння... і завмер
Тепер я маю час
Забути все, що знаю
Історія мовчить
І спить в кутку Гомер

:: Оголошення::
Познайомлюся з чесним і порядним музичним гуртом
Для спільних поїздок містами України,
Відвідування усіх вечірньо-нічних закладів,
Спання у готелях і транспортних засобах...
Можна зі шкідливими звичками,
Інтим не пропонувати.

Я бачу уві сні
Як тіло йде під воду
Покірне і важке
Не втримати в руках
І ти мабуть сп’янів
Затримавши свободу
У широко заплющених очах...

Ген, попідлісся
Хатка підлізла;
Вікна засліплі
Бавляться світлом;
Річечка бродом
Воду скородить;
Давня криничка...
Хто ж тут господар?
Півень? Синичка?
Спокій та тиша,
Тільки десь миша
Точить горішок.

спробуй торкнись устами,
коли стоЯть між нами
десь поколінь із сорок –
ТИсЯчолітній морок.
виснемо над віками,
рахуємо всіх між нами,
за поколіннЯм за сороковим
зріжем віків закови
і торкнемось устами,
здолавши час губами.

Погрійся.
Під пахвою в мене тЕпло...
Замуркочи
Тихенько на плечі.
У серці,
що від холоду
затерпло,
заб'ють гарячі,
радісні ключі!

Хоч зараз літо й дуже парко,
Я осінню уже пропах.
Що стріне нас, смаглява Парко,
На потойбічних берегах?

Коли кружальцями із міді
На очі покладуть печать,
Чи зможу, наче стулки мідій,
Свою самотність розірвать?

Чи й у далекім потойбіччі,
Від сов самотніший стокроть,
Шукатиму зелені вічі
І кіс мертвецьку щирозлоть?

1.
Я втік, нарешті, з божевільні міста,
В мені ожив прадавній кочовик:
І ноги омива стерня росиста
(Бо ж загубив останній черевик),
І не страшить мене вже даль імлиста,
І серед ночі сов гортанний крик,
Лиш іноді душа ще повна сумом
За рідним і затишним автогулом...

2.
Я став тепер справдешнім Робінзоном –
Уже давненько не стрічав людей,
І втратив лік отим рокам, сезонам,
Чекаючи, коли старий юдей
Пройде з народом і моїм газоном.
Хоча у світі різних дум, ідей,
Де голос Правди – то пустельний крик,
Я Робінзоном почуватись звик.

3.
Змаліли дні – приходжу до октав,
Лише вони одні, напевне, не змаліли.
Довкола захололий Маслів став,
Мені ж до серця ближчі Термопіли...
Старим октавам, друже, ти зостав
Нових думок поцільні свіжі стріли.
От і остання пущена навспак,
Тепер прощай – спустів мій сагайдак.

переспів з Кітса

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

Зустрів я дівчину в покосах
Із чорнотою довгих кіс.
Її ім'я, наче глосу,
Я на чолі у себе ніс.

Її служник мене роззброїв,
Віддавши зброю глибині…
Заснув я пізньою порою
Й вона заснула при мені.

У сні князів я бачив лиця
І плутався у їх лічбі.
Вони кричали: „Зла цариця
Свободи не верне тобі!”

Правдиві їх перестороги
Вже не зарадили біді.
Я все блукаю без дороги,
Вуста мої бліді,

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

8 червня 2007

Як зійдуть вечірні вогні
Далеко-далеко за обрій,
Й весняними чарами дні
Зайдуться співати нам оди,

залиш тоді думи сумні,
втопи їх у темнії води,
коли так чарівні ті дні,
коли так шукаєш свободи,

Як скориться місяць до ніг,
Опалений, мідно-холодний,
Як вся павутина доріг
У пригорщі жита потоне…

Із тихим прибоєм прилинь.
Як скучило серце! Ти чуєш?
Закутана в зоряну синь
Тривога навік хай зночує,

тоді у сліпучих житах
з тобою ми дві бригантини.
і вже наяву а не в снах
розібєм окови рутини

Хай зоряні ночі і дні
Піти не покваплять нас рано,
Як ніби той сніг навесні –
Лежав й довіку не танув.

P.S. Спільна праця Шуркало Віталія та Лободзець Галини)))

жіночі портрети

Стара дівка – як образливо звучить!
Сидиш на базарі, розгорнула до продажі:
Кричи серденько, кричи!
Стара дівка –
Є за сорок,
Маленьким простором кімната,
Що сховала в шафі –
Три спогади, три болі, три гріха:
Що перший – дзеркало.
(не вір йому, бо примальовує роки)
Що другий – жовте фото.
(забудь його, не ти йому жона)
Що третій - безбарвна квітка.
(не торкай, не тобі була)

А серце так розважливо: стук-стук.
Від сестриних дітей, від братових онуків –
Цукерків нині, іграшок на завтра,
І є розвага, і є приємне, і є для тебе,
Славка…

Славка, Славочка, Славуня –
З іменем таким, щось би ж мала славити,
Лишилась гордість тільки прим’ята,
Щонеділі - церква, під вечір – телевізор.
І в селі ще празники, молодості спогади,
Не тривожте юності, хай засне в альбомі.
27.07.07

пішла, пішла, пішла у повінь літню,
на березі лишивши білий гнів
блукатиму я тінню непомітно,
і ліс спалю, вогненним болем слів
а ти пішла, самотність полишивши,
пішла у ніч, забравши ізмарагд
тепер так темно, очі опустивши,
я полишаю спечений Багдад
на сході рано, а на захід пізно
блукаю сам у лабіринті хмар
і полишаю спогади про Пізу,
і про дві ночі у готелі в ПАР
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мене лишивши в мармурову ніч,
я відійду... сховаюсь непомітно
у білім смутку петербурзьких свіч...
самотній світ у повені самотній
холодний вітер із Багамських днів
усе минуло, спогади маркотні
кристалізують в серці біль без слів
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мені лишивши в дзеркалі єдваб,
його заклею болем непомітно,
прозорим болем без мінорних фарб
а ти іди, узвозом і Подолом,
втікай у світ химерних пірамід,
я буду круком, мудро-сивочолим,
що лиш в повітрі залишає слід
я буду птахом, що летить без віри...
навколо тільки скровлений алтар...
природний спалах знищеного звіра...
я з попелу твого зберу нектар

* * *
парк...осінь...
небес вечорова просинь
й душа, що нічого не просить.

* * *
я загорну тебе в ніжність,
мереживом міражів зачарую,
але й ти мені...допоможи.

* * *
кола пекельні Данте -
їх не минають ні генії,
ані комедіанти.

Твої ночі - звабливо-прозорі,
Твої дні - непристойно-розкішні,
Ти зриваєш незаймані зорі
І вкладаєш у росяні вірші.

І на зимно-байдужих мольбертах
Ти малюєш уквітчане літо.
Твої спогади - стигло-відверті,
Твої мрії - п*янкі й соковиті.

І гойдає нестримне натхнення
Твою долю у шлюпці туманній.
Ти - не Я. Ти іще незбагненна.
Я - не Ти. Я уже невблаганна.

нащадок неба у плоті міркує
чи свідоме предсвіт
чи підсвідоме то світ не розуміє
якоїсь тварини переданий досвід
лишає надію
зруйнована мрія мати янгольські крила
було відкриття- непотріб польоту
залишила ікла хижого звіра
моєї людини перед істота

Відкрилася небесна брама,
Бо перейшла людськая драма,
Та янголи стоять на варті
Діянь життів, що ніц не варті.

Прожито похапцем,як-небуть,
А хочуть раю, хочуть неба!
І в цій довічній коловерті
Нема життя,нема і смерті.

Натюрморт.

Втаємничився парк; ласкаву
Виплетало сорочку ставу
Світлоплинуче павутиння;
Літа бабиного синя позолоть,
Як на подіумі, вабила позою,
На художника з пензлем чекала...
Перемовини вітру з осінню
Наближалися до фіналу.

* * *
Тут на землі
зустріч веде до розлуки
і тільки на небі
зустріч веде до зустрічі,
бо довічна.

Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!"
вже підвелось життя нове навшпиньки -
прощай, мій раю, дорогий, бувай, Едем.

В зіницях знову розпочався відлік болю -
це пристрасть, ніби смерч, зірвала дах.
Не плач, коханий, – то данина блудній долі,
що нас розпачливо пустила по руках.

Чужі і рідні стали – скажуть: вражі діти!
Чуже усе - на двох лишився спільний гріх,
зів’янем скоро як оці безсилі квіти,
впадемо краплями дощу з осінніх стріх.

І не настане день новий, і вже не варто
латати рід, що свій давно забув тотем…
Ціну і правду - все поставити на карту
й солóдко вмерти серед раю хризантем

В зойках сонця багряніє вечір,
Літо розбивається на дні,
Я тобі подякую сердечно,
Що у мене очі не сумні.

Ще учора стомлено і вперто
Ти не існував моїм житті,
І тоді я ладна була вмерти
Щоб ти шлях знайшов в мої світи.

Я вдивлялась холодно в віконце,
Пробігали станції, поля.
Ти сказав: сьогодні дивне сонце,
Пахне осінню і світить віддаля.

Я чекала зустрічі із вами:
Свіжі зливи, вересень і Львів,
Жовте листя, мокро під ногами,
Ну і ти залишив кілька слів.

Ти сьогодні випустив на волю
Птаха снів, утілених в життя.
Хтось забув в вагоні парасолю
І пішов у дощ без прикриття.

Сніг під світлом ліхтаря -
Стовп танцюючого світла.
Сніг іде з початку дня,
Білим снігом все розквітло.
- Дихай глибше! - це Зима,
Це її міцні долоні,
І бажаю я сама
Притулити їх до скроні.
Затанцюємо разом
На майдані спорожнілім
І відбитками чобіт
Щільно вкриєм сніжний килим.
Романтичніше за вальс
Ще не вигадали танцю...
...Відчуваю тільки Вас
В білім вальсі.
В світлі.
Вранці.

Домайоріло листя,
згасаючи завчасно в жовтизні.
Затамував зітхання вечір
в сухих обіймах марноквіту.
Прогавлене у русі,
пригублене в осінньому вині,
по свіжо-витканій стернині
стікає бабине лже-літо.

Ніж (необачний промінь)
доби бухан розділює навпіл,
щомиті око відрізає
по скибі, тоншій волосини.
Забагряніло небо
ховаючи у сутінь переділ,
переливають вітер в легкість
прозорі лійки павутини.

Нема зупину немічній,
стриманій ході за небокрай -
пережене за плай небесний
пастух рогатий хмар отару.
Готує тісто з тиші
Господня ніч.
А ранку коровай
життя духмяністю наповниться.
Сонце вийде із кошари.

26 Липня 2007

Ця темінь гірка, мов немелена кава,
Кусюча, як сіль на кінці язика,
Я тіні самотні закутала в саван,
Коли ти із заходом сонця зникав.

Галантно вклонялись мені перехожі,
Вони вже давно королев не стрічали,
Як добре, що ми із тобою не схожі
На цих одноликих. І душі печальні

Сиділи пліч-о-пліч посеред дороги,
Життя по житті вони страйкували,
Сідлай-но скоріше єдинорога
І в небо злітай. А захід кривавий

Стікає неспішно аж за горизонт,
А серце моє байдужість зламала,
Я зранку його понесу у ремонт,
Позич мені грошей, бо в мене замало.

Чаклунське зілля для нього
Вона готує щоночі
Трохи гіркої правди і сни пророчі
До сліз замішує цукор
І щоб не висохли очі
На віях гостює вітер і їх лоскоче

Прополоще чорне волосся
Місячним срібним соком
І на плечі накине заплетену вітром косу
Тихим кроком на ногу босу
Крадеться ранок
Як прокинеться спраглий –
Притулить до вуст дивний жбанок...

Тобі пасувала б в руках гітара –
Ти вміло граєш на струнах
На трунах різьблені сни про живих
І заснулих
Нова аватара
Нове перевтілення в щастя
Без баласту життів попередніх
Без того пласту
За-перечень, -стережень
І зречень...

Тільки вечір гітару голубить,
Уже безголосу
І на порвані струни стікають вечірні роси...

Давай потанцюєм з тобою у пахощах цвіту.
Повільно і ніжно.
Обнявшись, станцюємо вальс…
Ти скарб мій найбільший.
Єдина у цілому світі.
То ж хай він сьогодні
Цю ніч подарує для нас…

Ми серцем до серця
Кружлятимем Замком у танці.
Зіллються в молитві
Над липами спраглі вуста.
І хай нас розбудять
Пісні солов’їні уранці,
Бо ти – найдорожча,
Бо ти – найрідніша.
Ти – та…

Той хто не бачив українських ночей
Й білих і теплих сільських печей
Той хто ніколи Кобзар не читав
І українських пісень не співав
Той хто завжди «что» говорив
І із криниці водички не пив
Теплого хліба з печі не поїв
Й на українській не говорив

Хто Україну завжди зневажав
Брату своєму зла все бажав
Той українцем не може бути
Його завжди приймуть, Московії брути

23липня2007року

Єднаємося браття бо мало нас в світі
Таких, що по справжньому люблять Її
Єднаємося браття України діти
Покажемо світу обличчя її

Одіньмо каски, візьмем молотки
І в шахти, рубати граніт забуття.
Нехай у багнюці наші віски
Але ми дамо культурі життя

Нехай поливають грязюкою нас
Щиро ворожі критики
Є у нас віра, що прийде той час,
Коли зрозуміють нас всі, навіть політики

І зрозуміють і пісня полине
Потоне у морі байдужість людська
Ворог України в пеклі загине
Тоді тільки сядемо випить вина.

22липня2007року

Мовчить мій білий телефон.
Знак долі-жовтий Скорпіон
Давно полишив синій трон,
Відпливши в зоряні канікули,
А Вам все ніколи та ніколи...
Мовчить мій білий телефон.

З'єдналися втіхою душі,
Чекають на зустріч тіла
І вже зимовій пристрасті
Не видно ніяк кінця...

Не соромно від насолоди
Шокує вона і п'янить
Відкинувши всі перепони,
Продовжимо втіхою мить.

Мрійно торкаються руки лиця,
В цей час за вікном холодна зима
В душі ж розквітає путана-весна
І б'ють в унісон дешеві серця...

То звичайна розмова в парку,
Розпочата у нетрях вірту,
Не обтяжена зайвим фліртом,
Без прихованого азарту...

..........................

І нас вижене з парку вітер,
Посміхнеться ліхтар лукаво.
Може, сходимо раз на каву?
Чи загубимося між літер...

Я так тебе чекав, вдивляючись у очі
Всіх чарівних жінок, що виринали з хвиль
Потоку тіл людських на велелюдній площі.
Пройшов я поміж них багато довгих миль,
Та марно було все - тебе знайти не в силах.
Аж раптом погляд чийсь так боляче обпік.
Лечу до тебе я, мов на могутніх крилах,
Вигукую ім'я. І мій шалений крик
Спотворено звучить, як страху хриплий стогін -
Я так боюсь згубить у натовпі тебе.
Прорізую потік, не дивлячись під ноги...
Враз зник очей вогонь... Лише ріка пливе.

Фатальний день свого життя
Колись я, може, і забуду.
Я починала все з нуля –
Та знищили жорстокі люди
Усю мене до краю, вщент
І я невольно помирала,
Коли один їх «комплімент»
Мене вбивав, і я кричала.
Так важко бачити мені,
Як роздирали мою душу,
Коли топтали у лайні
Без остраху і непорушно.
Від болю так стогнала я,
Але терпіла і страждала.
І те злиденне каяття
Жорстоко серце роздирало.
А всі сміялись від душі,
Їм було весело дивитись,
Як залили мене дощі
Слізьми своїми, щоб втопитись
Могла я в них, як у багні,
Аби не бачить більше світу.
Та всі не знали, що мені
І так нема чому радіти,
Бо в чорний забарвилось все,
Для мене в траурі все стало.
В долоні я тулю лице –
Ховаюсь… Так усе дістало.
Фатальний день я бачу в снах
Та то лише безглузді мрії.
Я загубилася в думках
І в безголосій безнадії.
Його зустріну я завжди –
Свій день фатальний – як вінчання.
Мені кричатимуть: «Зажди!»
А в відповідь лише прощання
Почують друзі й вороги
Їх вже багато назбиралось.
І я цілую корогви,
Що лиш для мене призначались.
На тому світі все не так!
Усе спокійно, хоч несправжньо,
Не чути пострілів атак
І завжди в супроводі правди!
Я тут втомилась від знущань,
Що обліпили, наче оси.
А там не буде дорікань
Й панує в серці вічна осінь.
Химерна туга зве мене,
Пізнати те, що спокушає.
Душа там прихисток знайде
Чи то в Аду, чи в вічнім Раю.
Я догораю, мов зоря,
Я дотліваю за годину,
Я загубила те життя,
Що тішило, немов дитину…

Вдихаючи твій ніжний смак світанку,
Я знову становлюсь сама собою.
Ти вкрав мене у ночі, як коханку,
І зґвалтував мене своєй любов’ю.
А я довірливо дивилась в очі,
Бажала в них зустріти долю правди,
Я не могла збагнуть, чого ж ти хочеш?
І думала, як вижити до завтра.
Мій світ, який ліпила я з гливкої глини,
Обрушився, мов карколомний замок.
Я знала, що я пагубно загину,
Не допоможе навіть стальна брама.
Мій віртуозе, ти мене дивуєш,
Я очманіла від твойого вміння!
Ти загартовано мене лікуєш,
А потім кидаєш в мене камінням.
Як можеш жити ти життям дволиким?
З нею реально, а зі мною в мріях…
Як можеш ти мене безглуздо кликать?
Коли від стогону того я тлію.
Крізь тріщини я вперто проростаю
Рослиною живою і тонкою.
Я вже тебе не прагну, не кохаю…
Я просто божеволію тобою.
Ти ж просто жалюгідний в своїх рухах,
Ти думаєш, що я не зможу вижить.
Я вже навчилася свій голос слухать
І твої вчинки мене тільки тішать.

Темний затишок рідних кнайп...
Що ж, нарешті, я вдома.
Вітай мене, Місто, вітай
Дзвінками давніх знайомих,
Липневим дощем холодним,
Раптовим ремонтом вулиць.
Ароматами кав гірких
Цілуй мене, я повернулась.
Провулками обійми,
Ні про що мене не питай...
Ніжна осінь ледь чутно дме
На пришпилений небокрай.

Повія Ло вчорашнім вітром
Умилась; вічна глибина
Її очей та оксамиту
Тобі сміялась із вікна,
Зелена гілка і веселка…
Мовчав самотній кипарис;
Ти не впізнав на темній стелі
Обличчя мармурових рис

(Уривки чайних церемоній;
які м’які її долоні
на порцеляновому фоні!)
під звуки вранішніх симфоніій
вона виконує танок,
і з нею шелестить синхронно
прозоро-пурпуровий шовк –
мініатюра рук і ніг –
і ти замовк,
і зір, і слух
вбирають міміку і рух…

Дивись: у гіллі кипарису
застигне вогняний дракон,
і їй на паличках для рису
зіграє супровід. Як сон,
немов видіння. А вона
розкриє віяло на барви,
зелено-жовтий,
білосніжний
примарний блиск її повік,
і дотик завчений, і ніжний
ляльковий усміх. Ти не звик.
Ти звикнеш. Дивиться безмовно
зі стелі вузькоока ніч…
І сотні, тисячі обличь
Колись жили її любов’ю,
і вісім тисяч самураїв…
Пробач її.
Знадвору дме
вчорашній вітер і зриває
нічних метеликів зі скла.
Свої химерні два крила
вона згорне
і заховає,
і посміхнеться кипарису,
так само, як тобі. Тоді –
сакè і неба сльози-бризки…
Вона – дитя, її колиска –
квартал червоних ліхтарів

Вночі у неба колір чорносливу
і незвичайний запах новизни,
Можливо, небо ближче до весни,
але суцільно сніжне. І, на диво,
весняне свіжістю. Тим часом я
для іспиту з теорії буття
шукаю в небі магію Різдва,
і погляд стомлений Різдво шукає
і тане в мороці…А десь співає
ангельський хор рапсодію. Слова –
божественні. Тремтить орган. Лишень
акорди свіжостворених пісень
під подушкою. Лихо моє, лихо…
Наспівую різдвяній зірці тихо;
хай Греція насниться нам. І Крит.
І Мальта, мабуть. (Вичерпна блакить
очей, але не моря.) Також небо.
І час від часу зірка уві сні
розкидає ледь видимі вогні.
Мільйон вогнів. Візьму її до себе,
де рук тепло і подиху тепло;
а з вулиці загляне через скло
різдвяний ангел. Теплий і білявий,
з волоссям, як духмяні літні трави.
Він прикладе долоні до Різдва
і свіжим снігом сказані слова
і роздуми очистить…Сіре, сиве,
втрачає небо колір чорносливу,
захоплюючись ранком. Тільки я,
забувши про теорію буття,
дивлюсь у бік, де ніч іще жива -
переживаю магію Різдва...

Йду порожнім осіннім містом
під руку із сірим ранком
назустріч новому дню
Накину туман на плечі
хто сказав
що туман холодний
він сьогодні напрочуд теплий
Я минаю одноманітні будинки
крок за кроком
хвилина за хвилиною
втрачаю шматочок майбутнього
отримую шматочок минулого
Я вдома забула черевички
і бруківка
цілує мені ноги
крижаними своїми губами
Стаю навшпиньки
але це осіннє небо
занадто важке
для моїх тендітних плечей
Який довгий сьогодні ранок
сонце мабуть зачепилося
за горизонт
і ніяк не може звільнитися
і тільки я ступлю
крок йому назустріч
воно на крок
віддаляється від мене
І здається пройшло сто років
може й двісті
а може й триста
і це небо над порожнім містом
розродилось холодним дощем
час додому
піду додому
пити гарячий чай
із смородиновим варенням
щоб бодай не застудитись
і засну
і ти мені будеш снитись
босоногий
простоволосий
у передранковій імлі

Котиться грому розлуння,
блискавка сон розжене.
Може, тепер не засну й я
коли так небо живе.

Взір електричний малює,
з неба злітає вода.
Дивно природа вирує,
дивно - мені ж не шкода.

Котиться крапля по тілу,
кожна наступна скоріш.
Моя гроза так несміло
переливається в вірш.

Небо сміється яскраво,
блискавки розріз грайливий.
Я тепер маю те право-
крикнути - СВІТ ОСОБЛИВИЙ...

Не тримай - я для Тебе не буду богинею.
Не жени - я для Тебе не стану гріхом,
І не плач - я для Тебе не буду хустиною,
А пробач - я лиш спогад німий за вікном.

....

Раба Весни, для Сонця - покоївка,
Я і для Слова - віддана слуга,
Життям до болю стерта фотоплівка,
Яку топтала не одна нога.

....

Журавель аромату лукавого,
Смак тонкий і п"янкий, як ранки...
Цей вівторок пропахся кавою
В карих стінах чаклунки "Галки"...

І знову щось не так зробила
І запізнилась на літак, -
Нехай.Давно вже зрозуміла:
Усе не так.
Крапки над і усі безглузді
Розведені мости усі,
І хтось когось навік відпустить,
Я буду крапкою вкінці.
І не врятують землю зливи,
І не за мною те таксі,
Нехай. І він не особливий.
Такий, як всі.

розбираю
нагромадження
із думок - кісточок ма-джонгу
рух по краю
нема зраджених
і без пари немає жодних
обезсонені
ігри розуму
конгруенція часопростору
недоконаними
неврозами
пізнавання речей по-простому