Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю думки із запатланої голови,
та вони повертаються,
наче твій пес
до порогу твоєї оселі,
і вже навіть готові принести тобі
капці нашого минулого,
та вони вже чомусь не пасують
до твого нового життя
без мене...
Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю спогади,
та вони, наче тісто до рук,
прилипають до мого серця,
нема як віддерти..
Що ж, залишається випікати
гливкі паляниці почуттів
у гарячій душевній печі,
щоб якось втамувати цей голод
за тобою...
Та не хлібом єдиним...

Гойдає човен чорна хвиля,
Вітри вціловують обличчя,
Змокрілі крила-весла квилять
І б'ються об солононіччя.

Осінь на порозі з поглядом в нікуди
Стукає у душу, проситься зайти.
(Літо за кордоном... Ліки від застуди...)
Може-то, впустити? Хай подасть води...

...На столі у вазі щастям хризантеми,
Зігріває кава, зварена з дощу,
Повернулась муза із віршем на тему:
„Я нікуди осінь вже не відпущу.”

Цегляні рядочки набувають змісту,
А з вітальні чути стукіт молотка...
Осінь в моїм ліжку загубила листя.
Знаєш, чоловіча в осені рука.

Зі слухавки - його сухий привіт.
Він говорив по справі. Ані слова
про особисте. Чи жива, здорова
не запитав. А ви ж бо сотні літ

не бачились. Ось так. Невже болить?!
А ти хотіла царського прийому?!
Отямся! Ти для нього - просто втома,
Тягар, минуле, непотрібна мить.

--------------------------------
Зі слухавки летять пунктири.
Ну що, бувай, вчорашня згубо.
... а пальці стрімко ...п*ть...чотири...
- Ало. Привіт. О котрій будеш, любий?

Ми віримо всім вам, а особливо тим
Хто мав нагоду в Раді щось зробити,
Податки зменшити, щоб в найми не ходити,
Чи дітям збудувати щось малим.
Не бар чи казіно… не тільки для розваг
Ми народилися і будем жити й жити.
Базарами як довго нам ходити,
Збираючись під чийсь непримусовий стяг?
Європа вся давно підтримує Китай,
Будує там заводи та дороги,
Ми ближче … та такої допомоги
Непотребує, бачимо, наш край!
Питання із питань - куди і з ким іти?
Пришліть їм ради бога окулістів,
А краще шліть до них економістів,
Щоб почали прибутки в нас рости,
Бо в них вже є усе… крім правди, як завжди,
Крім голосу твого, можливо золотого,
Не продавай за гривню їм святого,
З любов´ю Україну відроди!

Ось і збулося те, чого боялась...
Поцілувала твою долю у чоло,
І відпускаючи розхристано прощалась,
Неначе всього цього й не було...

Я обнімала спогади руками,
Я кожен образ твій складала в стіг.
Від болі городилася дротами
І падала в конвульсіях до ніг.

Мій світ перевертався каруселлю,
І мрії мої збилися з доріг.
Я малювала твою долю аквареллю,
Щоб слід її не запорошив сніг.

Вона пішла у стуманілий обрій,
І кидала обійми на ходу...
В її очах звучав блаженний спокій:
«Я більше вже до тебе не прийду»...

- Та ще вернись хоча би на хвилину...
Задумалась.... - Та ні, краще іди...
Ти ж не залишиш свою половину
Чекати у обіймах мерзлоти.

Ми станцюєм
На могилах
Запальний аркан
Хой!

На могилах,
Серцю милих
Танець по кістках
Хой!

Сплять в могилах
Козаченьки
Прадіди-діди
Хой!

І ніхто
Не підведеться
Відвести біди
Хой!

Пропивають
Їх нащадки
Молодість свою
Хой!

Помирають
У канавах
А не у бою
Хой!

Стали бидлом
Їхні коні
Коні бойові
Хой!

Хто не зрадив, -
Захлинувся
У своїй крові
Хой!

Тож танцюймо,
Україно
Запальний аркан
Хой!

До загину,
Без упину
Танець по кістках.
Й-й-у-у-ха!!!

11-09-07
5.55

Пусть даже так.
Хотя, теряя, так улыбаться нелегко,
Я вновь ищу и убегаю,
Терзая чувства ни за что.

Пусть даже так.
В объятьях тая, я мысленно меняю слог,
И чье-то счастье измеряю
В ответ на призрачный пролог.

Ти здався першим.
А я сьогодні,
І не тобі життя віддам.
Прощай, напевно...
Може й годі,
Якщо ми зможем пополам.

Програли разом,
Навіть з боєм.
Я навіть серце передам
Тобі на пам’ять,
Щоб із болем
Не залишити сам-на-сам.

меланхолійна забаганка -
осінь...
залишена навік коханка
голосить
дощем.

ненавиджу цю безпардонну
осінь
і меланхолію...
і щем
цього сезону
надто рваний.

ця осінь
ранить.

10.09.2007

Перламутровий схід
огорнув, як плащем,
мої плечі.
Зашарілось все
більше на обрії -
ранку предтеча.
Безталанних думок
невидюча
обмерла бездомність
Знагла, прихапцем,
конфідеційно
роздерла свідомість.

І нараз припинились
усі наздогадні
пасквілі.
Заясніла душа,
хоч слова вже
затерті й зацвілі,
Розпинають життя,
не спиняючись,
цілодобово
І до смерті,
опісля вертаючи,
просто - AB OVO.

То не нерви напнув -
то зневіра оголеним дротом...
Між зубами терпець
протереблений словом "чому" -
не урватись йому,
хоч те саме повторено всоте.
Ти плачем не насійся,
скорбото...
а потом.
У тьму,
мов до черева бестії,
світло скотилося духом.
Ні душі - як тут глухо...
та три пальці складені в дзьоб,
що настукує в лоб -
щоб зайнятись молитвою.
Вуха
в краплях тиші втамовані слухи.
Жбурляє в озноб
те обідране з ласки,
наповнене вадами тіло -
в нім ховаються зваби
та сплять птахолови думок.
На наважений крок
натягаються пристрасті стріли -
вони вцілити в небо не в силах.
Забилось у шок
та здригається стінками
серце потале в поталі,
на скрижалі карбується:
"Вибух - оновлення звук".
В ньому прагнення рук
дотягнутись в останьому шалі
до холодного дроту.
Замикається коло на стук.

10 Вересня 2007

В роззявлену пащеку ночі падають сині-пресині сливи…
…гуп… одна за одною. І якби вони могли сяяти,
То можна було б подумати, що то зорі,
але ж ні, вони таки сині.
В цьому, позолоченому двома ліхтарними лямпочками, дворику
Я тихо, майже пошепки, відкоркую пляшку «сонця в бокалі»,
І ти, зітхнувши, станеш навшпиньки, зірвеш пару тих самих слив…
А довкола пахне відсирілим деревом і жовтим листям…
Пригорни мене, сьома ніч осені…

Не ворожи.
Не лий міцної кави.
Гіркої долі повна філіжанка.
Як на біду, ця болісна заграва.
Хор автотраси в тебе за вікном.

Я допиваю вирок до останку.
Тепер кортить дізнатись таємниче.
Страшним вогнем пашить твоє обличчя.
Червоний обруч в тебе над чолом.

Поворожи.
Відкрий могутні двері.
Моє майбутнє, наче на світлині.
Хай світить бра до пізньої години…
Фатальна ніч у тебе за столом.
9.09.07

Біль… Мов знову застигає кров.
Пам'ять про покинуту любов.
Мука на залишене життя.
День рятує – ніч для каяття.

Ніч. Приходиш в снах, мов наяву,
Якось вже без тебе, та й живу…
Знаю, що минуле не вернеш.
Знаю: не побачу, не прийдеш.

Приспів:
Зірка в небі мерехтить. Не так…
Знову снишся. Просто так чи знак?!
Туга розкотилась по життю…
А я тебе… А я тебе… люблю…

Я лечу за хмари, до зірок.
Там до тебе крок… Один лиш крок…
Доторк губ і доторки сердець,
Та приходить ранок. Знов кінець.
Приспів:

Зрозумівши, які гонорові
Та обмежені в нас демократи,
Хтось із древніх сказав: винятково
Розстріл може їх всіх об'єднати.

І згадаймо: підтверджень чимало
Достовірності слів цих, нівроку!..
То що ж літа цього спонукало
Формування демсил мегаблоку?

Янукович круту має вдачу
І на виборах, певно, роздавить
Поодинці тих друзів, одначе
Їх до стінки усе ж не поставить.

То яка ж небезпека, смертельна
Для його опонентів, нависла?
Лиш наївному в голову стрельне,
Що тремтять за зарплати і крісла.

Щось їм "донів" несе перемога,
Мабуть, справді страшнюче і грізне!
Порошенки за свій, а Балога
За "кришований" трусяться бізнес?

Чи імпічмент чекає месію,
Тут же будуть на Банковій зміни,
Після чого хай панство не мріє
"Порулить" кораблем Україна?

А найгірше, що Сем, котрий Дядя,
Не простить з демократів нікому,
Як із мегапоста скинуть зятя
Без погодження з Білого Дому?

Їх за дещо підвісять? Про вето
На такі покарання не чути,
Якщо йдеться про маріонеток:
Можна їх як завгодно смикнути...

Хто ж надумав ряди об'єднати?
"До кісток помаранчеві" перці,
Бойовий чаєман-Термінатор,
Казна-хто з Україною в серці...

Голосуй! Їжаки із вужами -
Суперсхрещення всякої тварі.
ОДНОДУМЦЯМИ суне в парламент
Цей колючо-слизький серпентарій.

— Холодно, мамцю, холодно...
Знов на сімох поділене
щастя моє сподіване...

— Холодно, доцю, холодно...

— Вранці над ліжком птах летів —
янголом, а чи воландом.
Листям дубовим пахло тут
і нетутешнім холодом!
Лізло у вікна листя те
разом з дощем і вереснем,
спалахом пізніх блискавок
над ялівцем та вересом.
В хаті недобудованій
ковдра під вітром дихала,
гнало цементну віхолу
раєм, уздовж роздовбаним.
Так мені, мамцю, холодно...
Знов на вітрах розіпнуто
долю мою незігнуту...

— Холодно, доню, холодно.
Скільки вже, як похована, —
й досі не звикну: холодно.

ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська митра
цей звихнутий світ вже ніколи не стане на місце

на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання

ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
та згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи

тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати

тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння

02:25
9.09.07

Маленькие сладкие капли из грусти
Обиженной кучей сидят на могиле,
И воет душа, извиваясь в котушке,
Чужым полнолунием любуясь отныне.

Большое каменное застывшее небо
Уходит зеленым ковром сквозь тучи,
Оно поверило человеку так слепо,
А, падая вниз, захлебнулось в разлуке.

Я заштопаю усмішку, як дірявий одяг
І повішу понад ліжком, наче зашморг, поряд,
Мовчазними берегами спіниться зірниця,
А в моєму серці рана обтікає спицю.

Я посталю в рамку спогад, в шафу на полицю,
Хай тепер одягне воля теплу рукавицю,
І прозорими стрічками обіймає погляд,
Але це бридка уява бавиться у здогад.

сьогодні мало
питної води.
рани болять
бо вже крови немає
я би хотів постирати сліди
всі що зосталися
в моїй пам'яті

дощ нам погрожує
ніжним
спогадом літа,
роси і світанку
так хочеться стати
мертвим
на все забити,
поставити крапку
воскреснути
з сонцем і раптом
летіти у гору
зашити всі рани
чи впасти до долу
згадти
твій запах
і доторк
волосся і голос
збагнути
що все це
ймовірно
можливо
листа відіслати
тобі на мило
і цвяка втиснути
собі
в
домовину

Та ніч була найкраща.
Та ніч була чарівна,
Де ми з тобою вперше сам-на-сам.
Над нами ясні зорі,
А ти – морська царівна.
За мить таку я півжиття віддам.

Приспів:
За хвилею шуміла знову хвиля
І чайка в жалобі кричала раз-у-раз.
Не покидай мене – ти шепотіла.
Слова твої зривав жорстокий час.

Останній поцілунок
Із присмаком солоним
Я досі зберігаю на губах.
І рвуться в серці струни,
Душа, мов лід холоне.
Зігрій мене, кохана, хоч у снах.

Приспів:

Телефони мовчать запроторені в дальні кишені
Ми з тобою ненавчені часто і наспіх дзвонити
Ми з тобою повзем ніби два мягкотілі тюлені
Із очима які прочитали таємні санскрити
Та не вміють завчити напамять однісінький номер
І не в змозі позбутися передосінньої втоми
Ми повзем - до оскоми у ластах
І мозолів на зубах...

Я не пробачила! Не мрій..
Ховаю погляд поміж вій.
Зустрілись. Ніби й рада. Рада?..
А в пам'яті лиш: зрада… зрада…

В моїх очах щасливий сміх.
Якби у душу глянуть зміг!
Ти кажеш, там лише принада -
Мені відлунням: зрада…. Зрада…

Шепочеш ніжно ти, що я
Така ж прекрасна, як зоря.
Така ж далека вмить я стала –
Бо зраду я не вибачала.

Не подарую… Краще йди.
І не шукай мої сліди.
Померкла наді мною влада -
Стоїть між нами зрада… зрада...

Стихла часу збурена ріка,
Хоч пісок між пальці утікав
Я сиділа в кріслі у куті,
Поряд - двійко вугляних котів,
Розплітала ті старі вузли,
що химерним плетивом лягли…

…дівчинка неповних літ п'яти
Смішно мружить очі в об’єктив,
Пальці - нерозважливо до скла,
В темних пасмах мідь і шоколад.
Голову схилила трохи вбік,
Легковажна, і за мить - в журбі
Наче є сценічний хист, але
Далі - сотні непростих ролей.
Обирай сама, не помились -
Копійчáні оплески чи свист?..

Сумніви живуть іще в мені,
Промахи трагічні й незначні.
Скільки дивних стежок і доріг…
Я дивуюсь, як мій шлях проліг
через твій. Хвилини і слова -
знов у «ми» змінилась складова
у черговий - хай останній – раз:
Не порив, не помста і не гра…
Ти з’явився із липневих злив,
Мої думи вголос повторив,
Наче ми знайомі цілий вік…
Яскравíло срібло з-під повік,
Із зіниць так сяяла душа,
Сивий фатум аж тарó змішав…

8-09-2007

Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."

8.09.07

Колючий дріт осінньої облоги —
Пройду навшпиньки. Раптом не помітить?
Печаль сьогодні прийняла пологи,
Маленьким смутком бавиться та ніжить.

Грязюка пристрасно цілує ноги,
Псує останні літні босоніжки.
І нікому впізнати перемоги,
На місці впалого додолу листя.

...якби тільки тебе побачити,
так побачити, щоб востаннє,
щоби очі твої небачені
цілували мої на світанні,

щоби губі твої перлиною
виринали з морського полум'я,
і дивилися в ніч дитиною,
добуваючи біль із олова,
щоби очі твої незраджені,
щоби очі твої занурені
в палісадники смутку зсаджені,
звеселяли роки зажурені,

щоби в день, коли все зупиниться,
нам дозволили недозвoлене,
там, де час у підніжжя спіниться,
все повернеться в нас, знедолених...

Пісні солов’їні уранці,
Просапує небо зєнітка,
Витопчують гречку коханці,
Горівка, занюхана квітка.

У полисках фікса та очі,
Обвітрений поглядом сором,
Зо стайні коняка регоче,
А пси заливаються хором.

Вже півні відпілись до знуду,
Насупили брови селяни,
Цигарков надихались груди,
Бракує лишень марципана.

Чекає комбайн у пшениці -
Натягуй но легеню гачі.
Заснув на неголеній пиці,
Мовчок, що у гречку не скаче.

26 Липня 2007

Епілог

...
Коли би смерть несла кінець всьому,
то для недолюдків була б вона
закінченням щасливим.
                                Раз померши,
вони би позбувалися одразу,
із тілом і душею разом, сонму
пороків власних, та коли насправді
вже вияснилося - душа безсмертна,
то, певно і для неї не існує
притулку іншого та порятунку
од бід окрім єдиного - зробитись
ще кращою, розумнішою більш.

Якщо душа безсмертна, то вона
турботи потребує на часи
не тільки нинішні, які звемо ми
життям своїм, але і на майбутнє.

Отож, як не піклуєшся душею,
надалі будемо таке вважати
страшною небезпекою.
Ось так...
Можливо в когось бачення інакше?

Гадаю, розповідь для вас була
цікавою, і буде що згадати?

На лицях учнів награна покора,
кивають Аристоклу головами,
мовляв, аякже, буде що згадати,
та не сьогодні, - бо невдовзі вечір,
чого ж тут гомоніти про сумне.

Домовилися видно між собою.
Жадають відпочинку і розваг.

Учитель згідний: - На сьогодні досить.
І вмить, немов крізь прорвану загату
в долину з гір кидається потік,
зірвались юнаки й мужі поважні.
Наставнику вклонившись, заспішили
строкатим юрбищем стежками саду,
махаючи руками й язиками,
покваплюючись на нову виставу,
яку привезли щойно із Афін.
- Говорять, там гарненькі танцівниці.
- А ще кумедності про Аристокла!
- Він голий буде стрибати! - Не брешеш?
- Клянусь, учора бачив тренування!
- Нехай не думає, що наймудріший...
- Він чує нас, замовкніть ідіоти!

Наставник посміхається їм вслід,
так радісно вбираючим життя.
Він любить їх, як любить це повітря -
промінням ткане з трав і евкаліптів,
морської безконечності й свободи,
і незабутого повік блаженства
від осягання величі краси
залишеного на людей Творіння.

“Ось чаша з моїм серцем, о як терпко!
І чаша з Правдою. Терези, прошу,
замріть, не коливайтеся!
                        О, серце
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь же супротивником ти перед
Божественною Владою, не тяж
супроти мене, не розповідай:
“Ось що робив насправді, він вчинив це...”
Не накликай на мене зла!
                                О Ваги!
Замріть, не коливайтеся!
                            О, Боже…”



Зміст:

Частина I: 'Дім Сонця'

Глави: Бену (Фенікс)
Круг Тота (Зодіакальні Сузір'я)
Змія

Частина II : 'Уасет' (Фіви)

Глави: Палац
Сади
Єдем
Син Хапу
Са
Святилище Амона

Частина III : 'Сходини Сходу'

Глави: Розставання
Харемху (Великий Сфінкс)
Он (Геліополь)
- Менес
- Унефер
Витоки
Велике море
Арвад
Долина Оронта

Частина IV : 'Міжріччя'

Глави: Мітані
Ефрат
Вавилон
Харан
Тадухепу (Нефертіті)

Частина V : 'Повернення'

Глави: Повчання
Атлант
Тір

Частина VІ : 'Ехнатон'

Глави: Он
Столиця
Менес

Частина VІІ : 'Ахатетон'

Глави: Ахет
Перніт
Шему
Хамсин

Частина VІІІ : 'Нефертіті'

Глави: Семнехкара
Тутанхамон
Цариця

Частина ІХ : 'Мойсей'

Глави: Са
Раі
Епілог



ВСІ ПРИМІТКИ.

Я знову самотня, без тебе блукаю,
І поглядом ніжним тебе я шукаю,
В душі лише біль, а на серці - печаль,
Ми разом не будемо... знаю! А жаль!

Коли тебе бачу - в душі аж тремтить,
В очах сльоза болю й розлуки бринить.
Мабуть, це кохання, мене ув`язнило,
Тебе я любитиму, люблю і любила!

Прости мене, бо я згрішила…
Я долю нашу знов кляла.
Ця тиха ніч мені немила –
Образа в серці розцвіла.

Я знов одна, а ти - із нею.
Я знов чекаю, ти – мовчиш.
Сльозами постіль я застелю,
А ти, напевно, з нею спиш.

Себе примушу розлюбити!
Вже ранок згáшує свічу.
Бо скільки ще тебе ділити?
Ти подзвонив і я - лечу…

Сидить навпроти дівчисько юне,
Очима долу - лиш зиркне мить,
А ти розбещений та розумний,
Як кіт із мишею бавиш сить.

Ти ж не на неї розклав тенета,
Не псуй, не нівечи мрій краси.
Себе ж бо маєш ти за естета -
То ж не надкушуй, як не з’їси.

* * *
В січні - відлига, по квітні - холодило.
Дивні твої перевЕрти, володарю!
* * *
Ті галактики очей звабнокарі -
Одлітають душі в рай тілько в парі!
* * *
Хіба це ягоди червоної калини?
Це ж крові наглої зморожені краплини!
* * *
Міст зітхань не веде на той бік -
Я давно не вірю тобі.
** *
В потемнілі і зблідлі дні
Дуже важко казати - ні.
* * *
Дивлюсь на себе в дзеркало, а там -
Посмішка Чеширського кота.
* * *
Як заскиглить на душі злюща втома -
Трохи сексу і вина, та й потому...

Куди біжиш, струмочку,
На захід, чи на схід?
Який такий клубочок
Тобі торує слід?
У тебе вічне свято
Чи маєш оберіг?
Хоч грають бісенята,
Де піниться поріг!
Твоя прозора вдача
Без заздрості й журби.
Самотній, а не плачеш,
Як я, серед юрби.
Хто б міг тебе спинити!?
Ти в русі днесь й завжди.
Нам по дорозі в літо -
Зажди мене, зажди!

Лесное ожерелье листьев,
Дрожащее, как ветер пленный
И под ноги упали мысли,
Замыслены тобой без меры.

С следами нежно расставаясь,
Клубочком закатиться в небо,
Я с ангелами разругаюсь
За то, что раньше ты здесь не был.

В руках кермо...
Слизьким вужем дорога
Сповзла з гори в осінній краєвид,
Свинцеві хмари в серце ллють тривогу,
Пожовклим листям огорнувся світ.

Сумна мелодія...
Перед очима
Твоїх зіниць меланхолійний сум.
І тільки вітру свист в вікні тужливо
Розплутує клубки промерзлих дум.

Блідих долонь тепло...
По всьому тілу
Теплом розлився спомин про твій сміх -
Я прилечу в Весну, немов на крилах,
Здолавши милі зимових доріг!

Я знаю (це не міф дурний, не казка):
Міністри, депутати, „пахани”
Перед законом рівні! На чини
Не дивиться Феміда, бо - пов’язка.

Не „проканає” будь-яка „отмазка”,
Якщо вже є склад злочину й вини.
Накрав, набрався мзди - в суді тони!
На адвоката ждатиме поразка!

Та міфотворці, втім, не мають звички,
Щоб правосуддя зображалось так,
Немов у вухах є якісь затички.

Тож декого із нас дарма дивує
За ґратами бандитів явний брак:
Суд шелест їхніх баксів добре чує!

Лобом пробиваю стіну… лоб кам’яний, а стіна з порцеляни –
Мрія ідіота. Але мені не стало ні того ні іншого,
Тепер тільки голова болить, а стіни –
Як стояли, так і стоятимуть ще добру сотню років.
Ти можеш писати мільярди рядків
Про людські життєчка та їх ціни,
Вимагати гуманності чи навіть чого більшого,
Але стіни стоятимуть там же, почуватимуть себе непогано,
А твоя голова болітиме з моєю в унісон…

Заборони мені Тебе...
Заборони мені мій розпач...
Заборони мені усе
Що в голосі своєму носиш
Заборони мені плоди
Заборони мені коріння
Заборони мені нести
З собою трохи божевілля
Заборони мені мій пульс
Заборони тремтіння нерва
Заборони...Я не боюсь...
Заборони мені без Тебе.

Тіні і тиша, і тихі ріки.
І час човном через найглибший сон.
І щось ховають твої повіки
У землю, в листя, в міський неон.
Хмариться захід. В багряні вихри
Зодягся дивно твого неба край.
Пташиний спів і трави-титри.
Колишуть нас і увесь наш рай.
А завтра дощ. А завтра теплий,
Чай, зрощений у мить весни
І ми, мов діти, так запекло
Так боремось за наші дні.

Легенька сукенка і блискучі чорні очі –
Що ще потрібно, аби відчути себе звабливою?
Зливою з лівою рукавичкою – праву десь посіяла…
Парасольку вирвав вітер і скинув з мосту
Так просто… Закінчилось літо
І тільки вересень, верес, айстри і яблука
Блукають містом, мозком, думками, руками…
Періщить дощ…
Таксі!

Не пишеться... не кається внутрІшній самогубця.
Встромивши в серце важілі холодні. І гайки
Вкрутивши на чужі у нім кілки. Натуго.
Рука не піднімається на біль.
Паперу пластир не лікує цього сказу.
І вкотре сухо й коротко у золотім вогні
Я пробігаю поглядом знеструмлені екрани.
Кам"яне небо нині не заплаче,
Лиш споглядає, кляте, на суєти й наші сльози.
А потім - холод. Чистота така в душі.
Що хочеш спати і хропіти всім на вушко.
Бо спів пройшов. А спів новий помер іще в ідеї.
Не пишеться. Буденно. Господи спаси.

Тихий голос – густий, мов бурштин,
і глибокий, як сніг, –
Заколисував розум і повз у свідомість змією,
Він повторював мантру:
“О Анно, ти будеш моєю” –
Чорна сукня стече по колінах,
як хвиля,
до ніг.

…І півпогляд злітатиме віялом втомлених вій…
…І зітнуться мечі у двобої…
І стогін зметнеться
попід стелю. І ласо, як ласо,
постеля всміхнеться:
“Я клянусь Командором, Жуане,
що ти будеш мій”.


Аве Цезарю! Viva! Смішний переможець Victor!
І простелиться тіло, і тихо зросте трава…
На оголену шию сповзає моє боа…
Не пручайся, Жуане…
Це просто боа констріктор…

Ти чуєш музику тиші?
Вона легка.
І ллється вином беззвучно,
Із темних струн.
І тиснуть на тебе звуки,
Тихих дум.
І тихо охоплює душу
П’янкий дурман.
Бере в свою твою руку
Легка рука.
Веде тебе за собою
Музика струн.
Ти йдеш у ложе спокою –
Тиші раб.
У темряві світла бачиш
Промінь-алмаз.
Ти знаєш про це.
Лиш раз –
Ти чуєш музику тиші…

Процокаю тоненькими підборами через весь Хрещатик
Аж до Прорізної. Старенька кав’яренька на розі,
Що давно вслухається в столичний гамір
з відкритими від подиву дверима,
Запропонує нехитрого трунку зі світлою назвою «Біле»…
Лечу!... просто на розпечене сонце,
крізь зграї метеликоподібних дівчаток
І солідних дядечок. Не стійте на дорозі!...
Я сьогодні вчуся літати! Знову і знову
падаючи під колеса новеньких авто, незримо
Розмахуючи неіснуючими, проте надто тяжкими крилами, невміло
Перестрибуючи з одного даху на інший…
…нетямуща,
зате на голову не напаскудить – скаже хтось знизу…

[Замість епіграфа]
Карооке на майдані -
Гра для хитрих та «лохів».
Щогодини в скриньку Тані -
Десять-сорок гривняків!
Кіндрат ІГОРЮК
***

Коло церкви на люднім майдані
Ігри добре приховані йдуть:
За законом «просіть - буде дАно»
Жебраки подаяння беруть.

Хтось співа голосочком високим,
Бубонить молитви інший Хтось...
А маленьке дівча карооке
За плакатик обіруч взялось:

БРАТІК ХВОРИЙ! ПРОШУ НА ЛІКАРСТВО!
ПОЖАЛІЙТЕ ЙОГО І МЕНЕ!
ХАЙ ПРИЙМЕ ВАС ГОСПОДЬ В СВОЄ ЦАРСТВО,
ХАЙ ВСІХ ВАС БЛАГОДАТЬ НЕ МИНЕ!

Добрі люди шкодують дівчатко,
А чимало їх, що не кажіть!
Щогодини не менше десятки
Виграє мала в гру «Поможіть!».

Копійки все шпурляючи в скриньку,
І не думають подавачі,
Що з них мало хто стільки й за днинку
Заробля, тяжко спину гнучи.

Скажу більше: я був би готовий
Присягтись (от якби це не гріх!),
Що той братик без ліків здоровий -
Ще й на кпини бере нас усіх.

А прибуток, що нам і не сниться -
Сотні гривень це, не копійки! -
Йде на випивку мамі-п’яниці
Й брату «хворому» на цигарки.

І хоч краще сидіти, як миша...
Чи бодай «фільтрувати базар», -
Не змовчу, що й банди... тьху ти! «криша»
Має з дівчинки кльовий навар.

А насправді нещасних і хворих
Не злічити дітей, далебі,
Та вони не стоять під собором -
Мовчки терплять і злидні, і біль.

...Нащо все це сказав я, читачу?
У самого полізти рука
В гаманець може, щойно побачу
Десь малого гравця-прошака.
2004

Якось одного дня - чи може, й нічки -
Компанія сиділа, випивала.
Наприкінці до одного п’янички
Цікава мрія раптом завітала.

Чому б щось геніальне й не загнути?
І думкою він поділився тою:
- Якби ж я міг всі гроші повернути,
Що за життя усе пропиті мною!

Його спитав один співкомпанійник:
- І що з грошима тими ти зробив би?
Здивовано плечима знизав мрійник:
- Та як це „що”? Відомо, що - пропив би!

...Ну от. Торік пропрезидентські сили
Хоч мали більшість у Верховній Раді,
А дульки коаліцію створили;
Причина ж зовсім не в Мороза „зраді”.

Втім, „Наша Україна” й БЮТ щозмоги
До виборів крокують дострокових -
Змарновану безглуздо перемогу
Надіються вони здобути знову.

Та більш ніж половиною мандатів
Якщо ці сили навіть опанують,
Що зроблять зграї їхніх депутатів?
Гадаю, перемогу знов змарнують!
Липень 2007

Нас перетравлює місто токсичними соками,
Механістичністю дій на всі типи подразників.
Ми розчавлені ним, збиті з курсу його лжепророками.
І у нас по нулях весь ресурс стратегічних показників.

Я піддослідний щур у недрах руїн мегаполісу.
І некрофілія сучасної кібер-еротики
Роз`їда кислотою, ніби під час електролізу,
І чарує естетика смерті новітньої готики.

Ти прилітав до мене в снах щоночі,
Ховаючись у власнім стоголоссі.
Я й закохалась у твої бездонні очі,
Мій янголе із сонцем у волоссі.

Лиш ти умів торкати струни долі
І пір’ям зорі накривав вночі.
Ти клітки не любив, бо прагнув волі,
А я ховала у руках ключі.

Твій німб я малювала аквареллю
І крила ткала з срібного серпанку.
Залишся в мене, любий менестрелю,
Посидьмо разом на даху до ранку.

Лічитимемо в зорепаді зорі,
Мовчатимемо вголос, як належить…
- Чому ж сльозяться очі, ніби хворі?
- В житті не все лише від нас залежить.

Ти знов летиш кудись увись, до щастя,
Я залишаюся з собою сам на сам.
І хочу все забути, та не вдасться,
Бо душу всю до крапельки віддам.

Зроблю ще крок – торкнусь устами неба
І цілуватиму, допоки стане сил.
Я знайду іншого, подібного на тебе,
Із сонцем у волоссі, та без крил…