Безликое утро
серым холстом
заползает
в подрамник окна
падать в любовь
не больно
на острые камни
добра
падать не страшно
если
струна еще держит «си»
милая, знаешь,
это игра
Времени
Воли
и Сил…

***
Убивают
те, кто любят,
потихоньку
наслаждаясь
красотой
твоих вибраций
между Солнцем и Луною,
с любопытством
наблюдая
яркий свет
протуберанца,
убивая
тех, кто любит…

Не дивися на мене очима невинної жертви.
Я тобі не володар, не пан чи поміщик..
Я не вбивця ... не кат.

Не дивися на мене очима безмовної муки.
Не для тебе я жити схотів.
Повір мені і ти здобудеш світло.

Недивися на мене очима ображеної діви
все зробив, щоб ти була щаслива.
А ти .. тепер до мене плачеш.

Не дивися на мене...
Не звертайся .. словами-слізними мене не проси
Не плач й не карайся...
Не дивись...

Даруйте, стало модним між піїтів
Про речі потойбічні говорити.
Низати низку нечисті й страхіть
Із підсвідомості своєї, вочевидь.
Фантазії коня пустивши гопки,
Живописують безпросвітну ніч,
Силенну силу жахів зусебіч,
А чути дешевинкою підробки.
Насправді, надається до жалю
Нещасний чоловік, якому темінь
З усіх кутів ошкірилась, мов демон,
І сотнею очей зелено-темних чига...
Ой леле, ока не стулю!
Але чомусь не страшно, а шкода,
Бо то вже не захцянки, а біда,
Стидавбися писать таке, хіба би
Вже геть забув, що хлоп ти, а не баба!
Вдягни штани, як висохнуть, а далі
Не важ на нагороди і медалі,
Світи свічки і оглядай кути,
І павуків змети, аби боялись,
Хай знають місце миші і коти,
Щоб над господарем відтак не насміхались!
Як віршам не розвидниться й тоді,
То справи кепські і нема надії.
Діагноз очевидний і простий
Для фахівця, либонь, з психіатрії.

Ніч обнімає холодом дощу,
Принишкла тінь ховається від світла,
Над прірвою розлуки і плачу
На павутинні розпинають літо.
Прибиті до землі вітрила мрій
Обвітрені гіркою самотою,
Махнула птахом в пам’яті моїй
Колиска снів, розгойдана тобою.
А потім впала листям на траву,
Стекла сльозою поміж рук гарячих,
Вмирає літо, але я живу,
Живу, кохаю і від щастя плачу.

Наводить вправність в літерах красу,
виношують думки під серцем слово.
У переводах дихання мій сум,
на переправах вічності - розмова.

Давай під шепіт одягнемо слух
у наболіле, випите і тлінне.
Наповнимо у силу кожен рух
і кинемо у небо вір насіння.

Нехай воно добром там проросте,
як зацвіте - то опаде піснями.
Бодай не із порожнього в пусте
переливають звуки суть устами.

Не треба провіряти глибину
душі моєї каменем і вухом,
на дні шукати сповідь і вину -
там фіміамний дим Святого Духа.

Биття і біль залишу тут за так -
пряма обійме стан кардіограми.
...той, хто пізнав терпкий любові смак,
засне в собі, як поцілунок мами.

12 Лютого 2008

Маємо вибір:
в коаліцію
чи в опозицію.
Ділимо
сфери безвідповідальності,
«вкрадене не нами»,
Дякуємо електорату,
Клеймимо маргіналів…
Рахуємо фальсифікат,
Поночі (чи панічно) "коаліціюємось"
І показово розпинаємо
вичищаючи партряди.
І ні півслова
про тихосконавші
від кривавих цифр
і синців мокрих печаток,
протоколи.
У архіві тихо,
як у морзі,
і тільки
совість
волає.

Декілька осінніх днів повернулись знову
Забувши зробити контрольні постріли в голову
Сховав я туди залишки почуттів та спогадів
Переправляючи тихо з серця пошматованого

Замовник на волі як завжди залишиться
Його вже так би мовити це не стосується
Життя прекрасне в нього продовжується
Прийде час і наступний легко замовиться

Але вбивство мене приносить мені ж полегшення
Так що наприкінці залишаються всі задоволені
Ти - так легко тому що мене позбавилась
Я - тому що це все хоч якось скінчилося

Все швидко в новому ритмі закрутиться
Будні, свята, дні народження…
Мене в тім житті якось зустрінеш ти
Поглядом на мить затримаєш
Щось в очах роздивляючись
Та нажаль не знаходячи
Бо я іншим народжуся
А ти там же зістанешся.

– Посуньтесь, куме, – він сказав і ліг, –
Віки зоріти нам під яворами.
І буде низько нахилятись глід,
Але він буде нам – як за горами…

Посуньтесь, куме. Вважте ще хоч раз.
Я розкажу останні всі новини.
Розквітла дітьми Гайчура гора,
І перейшла з городу в двір калина…

Посуньтесь, куме. Я би Вас прийняв.
Вступив би й неба клапоть між гілками…
Ці небеса навіки нам рідня,
Цей запах сліз жасминово-гіркавий…

Звиняйте, я нічого не приніс.
Гостинці всі в дорозі відібрали…
Не говоріть образливого “ні”,
Помирить нас трава під яворами…

-Іван Петрович,голосуй за білих,
-То ми вже білі всі та сиві,
Від щасливого життя такого,
-Давай за жовтих,
-То, ми такі вже жовті, та сухі,як лист осінній.
-То може вже за синьо-голубих?
-То знизу ми давно вже голубі.
-А за червоних,то ганьба.
-То, правда,ми як ті мартишки з червоним задом ходимо.
-Підемо за малинових проголосуємо.
-За цих,не хочу точно.
Бо дуже любить їх смердюх,той ми смердіти будемо.
-Куди ж ми голос свій подінемо,кому ми віддамося?

Розкатємо поле
пляцком-дріжджовиком,
нафаршируємо його
слідами,
розцяцькуємо
метеликами власних тіл,
посипавши маком бузглуздого сміху.
Словами зрадливими
гріх псувати таку цноту
зимової прогулянки.
Просто зап’ємо це
вицілуваним влітку
гарячим вином,
щоб від відчуження
не застудитися.

Різдвяний ранок
привів мені тебе…
Запахло змерзлими трояндами,
памороззю на вікнах
і небом.
У відкриті двері
закучерявився мороз,
посміхнувся
льодяниками у цеберку,
а піч дихнула пирогами
і дитинством.
Твоя рукавиця гепнула,
розбудивши дідуха,
і з неї висипались персонажі,
на кутю з медом
і щедрувальним маком.

Така золота, що нема зупину.
Така буйна - нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть,
Вчуся ставленню до життя.

1968

Заснув Сірко на сіні у стодолі,
як цуценя, що суча мати привела.
Жук колорадський крав на бараболі
мозольну працю рук. Та най би `го взяла...

Семенів трактор тратив кінські сили,
на гак за ніздрі ухопивши ржавий ЗіЛ.
Петро з Іваном третій день, як пили -
Петро ще петрав, а Іван ревів, як віл.

Жінок додолу притягнуло поле
і пило соки та вирощувало горб,
А у сільраді голова дозволив
собі заїхати граблями в лоб.

Одна лиш втіха, що радейко піє,
попса під настрій - закусити є чим глюк.
А в оковитій норовисто градус мліє,
від Колорадо залишився тіко жук.

11 Лютого 2008

Збери із льоду слово. Я не Кай.
Ти Королева? Не зі снігу - з квітів.
Перо з крила... Не боляче, нехай.
Я так живу, я так пишу... Боліти
мені повинно, а не вам, не вам,
я болі світу відшепчу. Запізно...
А вітряки... Я дякую за пісню.
Ні голосу, ні крику. Фіміам...
Солодке мливо. День отой важенний
на плечі ляже піснею новою.
Я ваші болі співом заспокою,
А серце слава гоїть. Я - сирена...

Ще не всьому зватися дано...
Олена Теліга
Ми із вами – із різних галактик,
тож чужі – вже чужіш не бува.
І даремно у простір волати
несподівані щирі слова.
В мерехтливому зорянім світі
так самотньо буває душі,
як на зміненій раптом орбіті,
де кругом лиш планети чужі.
Тільки враз міжпланетна соната
тихе сяйво розсипле довкруж...
Я не знаю, як все це назвати.
Може, просто – споріднення душ?
Ми від різних галактик залежні,
кожен має свій хрест, свій талан...
Тільки жаль, що в космічнім безмежжі
вже ніколи не стрітися нам.

Чи назбирали ми грибів? - не пам`ятаю...
Та пам`ятаю осінь золоту:
Ловили листя на льоту,
Немов пташок
У Раї.
Як ті Адам і Єва ми були з тобою,
А ліс осінній - наш грибний Едем:
В тумані йдемо чи пливем -
Немов у сні,
Росою.
І сонце сходило за тим осіннім лісом,
Підпалюючи золото вогнем:
Глодовим вогняним кущем
Явивсь Господь...
І тиша...
Знайшли ми яблуньку і їли з того древа,
Аби пізнати смак добра і зла:
Мені кисличку ти дала...
... І їв Адам,
І Єва.

На червонім не видно крові.
Полем, рясно засіяним маками,
з поля бою, з поля любові
серце, цією війною
посічене, понищене,
понівечене та живе іще
виношу, мов із пожарища
пораненого товариша.
Та життя із нього викапує,
Та життя із нього викапує,
на поле, що рясно квітує маками.
Та очі мої не заплакані,
а плечі мої не похилені,
вуста мої заціловані,
розмріяні і розсміяні,
мов у Гюль-Хуррем у гаремі,
ще до того, як стала вона Роксоланою.
Як солодко бути коханою!
Як солодко бути коханою!
Шлюбну сукню пошити з твоєї любові —
і сукня та буде гарною,
і сукня та буде червоною,
червоною диво-обновою,
В червонім до шлюбу — це нове.
На червонім не видно крові.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли.

Намріялось: в перловому намисті,
в єдвабах килимами ідучи...
А щастя сонно дихало в колисці,
а щастя часом плакало вночі.

А щастя ще приходило з роботи,
любило борщ і чисті сорочки,
а щастя часом пахло навіть потом,
і так було не день, не два — роки.

І ми вбулися, звикли, і здавалось,
все буде так довіку, далебі.
Ходила світом чорнорота заздрість
і щастя уподобала собі.

Так швидко — оком не змигне —
Дістало щастя частку "не".

І сонце оповила хмара сива,
воно вже не всміхалося весні,
і стало щастя синьооким дивом,
бо гріх і горе — корені одні.

Гірке й солоне, наче море,
гріх одного — другому горе.

А гріх і горе замісили тісто
накруто. Сліз не бракувало в нім,
і залишило щастя місце й місто,
і пусткою зостав наш теплий дім.

У свому місті не бува пророка,
і зміна стала добра, не лиха,
рядками простелилася дорога,
що виросли із горя і гріха.

А що сумні мої рядки —
солоне тісто — хліб гіркий.

Дістало диво килими й єдваби
і марш-парад на білому коні,
та блиск приваб уже чомусь не вабив,
і щастя не побільшало мені.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли...

Думки у хаосі вирують.
Душа болить, її не чують...
Серце все більше леденіє.
Навколо холод тільки віє.

І біль жагучий мозок тисне.
В кімнаті знову темінь висне.
В очах химери пропливають
Я бачу як вони „вбивають”...

Земле моя чарівна голубко
З лісів твоїх черпаю наснагу.
В горах квіти збираю пахучі.
З річок утомлюю спрагу.
З високої полонини,
З хвилястої кручі
Смереки махають крилами.
Над Дністровські долини пахучі
Зеленими всміхаються ланами.
Земле, солов’їна мати,
Як мені тебе не кохати:
За пахучі вечірні ночі,
За пісні веселі дівочі.
За юність минулу далеку,
За чорні очі, веселі дівочі,
Що колись цілував під смереку

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Пропущу спорттівішний хокей.
Забабурить у ніздрі ласкаво
Ароматом дешевий "Жокей".

Запрошу фройлін Дуську на каву,
Дам цукерок у синім кульку.
Перевірю, що краще для пави -
"З перцем" альбо "Сампром" до смаку.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Море втіхи їй буде тоді.
Певен, медхен цій дуже цікаво
Подивитись новий DVD.

Запрошу фройлін Дуську на каву -
Так, на каву її запрошу!
Знов запалить у ліжку - їй-право:
Об сідницю "ЕЛЬ-ЕМ" погашу.

2008

І
             З огрому, тканого із хвиль,
               вінцем човнових сухожиль,
               летів туди, куди вело
               його нескорене чоло,
               куди здавалося хотів,
               здавалося, якби не спів
               супутників і вітровій
               у спину, із Ітаки, свій.
               В різноголоссі тім вина
               учулась знову Одіссею:

"   Мій Телемаху...
                                       з Троєю війна..."   *
Вояки ж, певне, скаржились Борею:
               - Не зводить з нас очей Танат,
               і добре б нам плисти назад,
               додому, досить мудрувань,
               і відчайдушних зволікань
               того, хто гніває богів
               упертістю...
                               А Він глядів
               за обрій, де змагався час
               із хіттю хвиль - їм свій наказ...

"   Мій Телемаху,
                                   з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю
переді мною що...

ІІ
                ...Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава та камінь...
                   Телемаху, милий,
всі острови подібні між собою,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі,
й од водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я..."  **

               Цар підійнявся з-за стола,
               покинув сад. І з ним пішла
               служанка - юна і струнка,
               на диво малоговірка -
               і з тих, що викликали вмить
               у ньому необорну хіть.

               В обійми кинулась сама,
               і мов обуджена весна
               скресала соками жаги.
               Відтак, з’єднавши два шляхи,
               тонкою тінню вслід плила.
               І в глечику своїм несла
               червоне молоде вино.

ІІІ
               Колись за Кіркою, давно,
               вождя лаврентського дочка
               під чарами отак ступала -
               духмяна, пристрасна, гнучка...

               Чаклунка з нею час од часу спала...

               Любовний вузол розв'язав
               тоді він спритно - упіймав
               обох на ложі і без чвар
               утамував у кожній жар.

               І так тривало аж до пір,
               допоки гострий Кірчин зір
               у бранці не узрів дитя,
               аж до щемкого відплиття
               царівни до Лаврентії...

               Хоча чаклунка з цим тоді
               погодилася, та була
               пізніше неймовірно зла...

ІV
- О, Телемаху, дивна та війна,
здавалося мені, давно скінчилась.
Та що тоді роблю вже котрий рік
я у місцях, де вуха мулять співи
однакові, трагічно супокійні,
старих рабинь, і хрускотіння в хащі
споглядачів, чи ж бо то тільки свині? -
які повсюди, як і сморід риби.
Як невмолимо довгі сонні дні
і ночі, у обтяжливих видіннях.

Кохання од щоразу інших дів,
чаклунок і богинь чомусь не досить
для забуття міцним цілющим сном...

               В сумній задумі статний муж.
               Цей острів... Острів Кірки, цю ж
               і там рабиню обіймав?
               І заклинань чаклунки ждав,
               як та самотнього буття...

               Гірким було її виття:
               - ...Енею дасть дочку Латин, -
               твій, Одисею, рідний син!..."

VІ
               Зі скель відкрилась осяйна
               стихія в хмарному намисті.

"О, хоч давно скінчилася війна, -
криваві небеса по ній, не чисті.

Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...
Що тут роблю, оточений богами.
Чого жадають ще вони? - дарів?
А що офіри ті богам? Повсюди,
де тільки міг, отам і дарував.
І тільки небо покривав димами.

А гул отих провісників? - Пусте...

Навіщо все мені, як від Ітаки
вже котрий рік нескінченно далекий?

VII
Так прагнув повернутися назад
і не зумів! Супутники не дали.

Так, так – вони! Додому не спішили,
бо прагнули коштовностей. Еней,
хитрючий лис, нашелестів про місто,
яке лежало в золоті і сріблі,

і не далеке, - звалося Ісмар.
Кривавої борні навколо Трої,
було нам, нерозсудливим, замало,
не випадало повертатися назад
ні з чим – з печальним тягарем загиблих.

А тут подув, здалось, погожий вітер.
І ми повірили Енею радо.

О, знати скільки нескінчених років
боги його не перемінять напрям!..
......................................



2001-2003

Я вмерла. Мене ніхто вже
не напише на папері,
Не проспіває музикою сонця.
Можу пройти я крізь бетонні
двері.
Я стала тонша.
Тонка, мов голка, із прозорим
серцем.
Скляними венами, в яких

багато світла.
А решта не важливо – як
прийдеться…
Я принесла з собою жовті квіти…
Осінні квіти. Це, мабуть,

жоржини.
Можеш поставити їх в паперову
вазу.
Нам не догнати часу; він

такий невпинний.
Та світ тремтить у ейфорії
часу.
Я стала глибша. З мене
проростає
В бузкове небо дерево Прозріння.
Сама себе в душі

перегортаю,
Проживши крах надій і
розуміння.
Я вмерла. Це, мабуть, востаннє…
Хоча нове життя крізь мене

свище.
Залишу рими ці до
«запитання».
… Я стала вища.

А.В.Тор-у

велика вероятность того,
что верёвочка вьётся в петлю
и твоё голубиное «Лю…»
из две-тыщи-десятого года
увенчает мотив: «ни-ко-го».
____________________
____________________

Вдыхая пыль и выдыхая прах,
Кого ты держишь на своих губах
Как девять табуированных звуков?
Ого, какое злое ремесло! – Лелей язык
Пока его тавро
Клеймит непредсказуемой разлукой!
Словесным оловом полны пустоты рта
Полны глазницы – лопнули сосуды...
Но,
досчитав
до миллиона ста,
я позабуду
кто ты и откуда.

Язычник-мастер, кастинг завершён.
Верёвочка в петлю, похоже, вьётся
И каждой по заслугам воздаётся
Из тех, кто ядом слова обожжён.
Кто на девятом месяце проснётся
Любимой, из твоих несчастных жён?
Кто будет воду пить со дна колодца
И видеть звёзды выше этажом?

Как яблочко катается по блюду
И лжёт, - так мы с тобою лжём,
Вдыхая прах и выдыхая снег.

... Располосованы мостами
Все вены рек.

сягати ниток небосхилу
порвати гострим їх крилом
подарувати вічність тілу
чи засторогу перед злом

шубовснути до снів прозорих
не потривожених ніким
перетирати в пальцях зорі
немов листочки від ряски

літати в товщі океану
тонути у безхмарній млі
і знати що зронити рану
не можна вродженцям землі

… ти лише не звикай.
я, напевно, несправжня…
я сьогодні твоя, а завтра
вже там…
мене пестити буде
океан недосяжжя,
наступатиме смуток по босим
п’ятам.


ти лише не дивись …
очі в колір мигдалю
можуть звикнути, їх вже
не відвести.
не зчитаєш мене… я сльоза
по скрижалі,
склад останній в священному
слові «прости».

обійми мене крилами.
більше нічого.
… досидіти до ранку, хоча й
студено.
розминутись в думках з відлунням
тривоги,
краплі часу відчути
на мокрих венах.

Невдячність вікон, вдягнених в безсоння,
Незрілість плоду, вицвілого в тлінь,
Незбутність мрій, зав’ялих на осонні,
Невідворотність віщих сновидінь.

Похмура вічність зазирає в вічі,
Зникає сон між сонмами облич –
Навісний вищір знов віщує віче
Та душить душу віри параліч.

Сліпий невіглас вчить митця творити,
Сп’яніла муза зраджує з дільцем.
І замість щоби жити й не тужити,
Ти віртуалом труїшся тихцем.

Переплелись поклони і прокльони,
Нещира вдячність й щирість невдячна.
Бо хто ми є? – Хіба невдалі клони.
Хто править нами? – Примха маячна.

Корвет хвилі розсікає,
В трюмі дівчина співає.
"Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Де ущелина глибока
Битва відбулась жорстока -
Під самотньою сосною
Милий наклав головою.
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
Мертвих де лежить дорога,
Чи є друг мій у порога,
Мене й в смерті він кохає,
Чи забув, чи ж дожидає?
Ворон, віснику печалі,
Зазирни в незримі далі.
В потойбіччя шлях ти знаєш,
Душам браму відчиняєш,
Вірний Смерті провідник -
Чи по мені той твій крик?"
В трюмі пісня обірвалась,
Буря люта розігралась,
Ще не зайнялась зоря,
Як не стало корабля,
Лиш над чорною рікою
Ворон кружляв самотою.

Набридло зранку прокидатись
Щоб знов прожить безглуздий день
Безглуздо людям посміхатись
Набридло це вчорашній день

Набридло бігати по місту
Набридло жити як завжди
Сидіти з ранку теж набридло
Набридло думати мені

І зі словами все набридло
Проходить кожен новий день
Навіщо з ранку прокидатись
Набридло це вчорашній день

До сповіді без каяття…
На глум людський
очима в спину.
Блукає в мороку,
тиняється між свіч,
той гріх,
що хочу до світанку
причастити.
Перехрестити
руки рушника на Богородиці
і впасти у поклоні.
Хрипить незспіваний крилас,
зриває дяк на півня
під склепінням.
Розіпнутою тишею
дзвонар
зі всього розпачу
гатить у мідні дзвони,
а ті…
надтріснуто мовчать
скликаючи
у Бога вільних
до поклону.

До шістсот річчя міста Чернівців



Тихо прут води несе,
Тихо по ньому хвилі пливуть
Над ним склонилось місто чарівне
Чернівцями його звуть

Місто старе, старе, старе
Над Прутом воно лежить,
В ньому в зелені бульвари
В серці молодість кипить.

Приходьте до нас в гості
Ласкаво вас повстрічають
Пісню про Марічку, руту
Радісно тут вам заспівають.

Ви почуйте пісню нашу
Пісню Буковини,
Нехай пісня мелодійна
По країні лине.

Я не люблю брутальних слів,
Невігластва цураюсь,
Не дуже вірю в силу снів,
Як завиню – караюсь,
На напівзігнутих ногах
«Наверх» я не вчащаю –
Ні, я не відчуваю страх,
Я сором відчуваю!
За себе сором і за них –
Тих, що над нами стали:
Серед порожніх слів рясних
Вони вже заблукали!
Хто їх «керманичами» зве,
Того не поважаю:
Керманич знає щось нове,
Таке, що я не знаю!
Тому і має право він
Керманичем вважатись,
А не нагадувати дзвін,
Що звик сяк-так хитатись!
Хитнувся – бомкнув раз і два,
Бездумно звук лунає –
Яка ж у дзвона голова?!
Дзвін голови не має!
А скільки ж є у нас голів
По всій по Україні!...
......................
Я не люблю брутальних слів,
Але вони єдині
Спроможні чітко, без «ля-ля»
У далечінь послати
Тих, хто на тямить ні чорта*,
А лізе керувати!

*Читач може підібрати вдалішу риму...
04.12.2007

Ніде таких красот не має,
Як ті , що сяють в далині
До них лиш око досягає
А тіло тягне до землі.

Там сонце, там величні хмари
Світло в день, темно в ночі
І хмар над хмарами не має
Ніколи там не ідуть дощі.

Яскраве сонце , барви, фарби
І знов вертаюсь до землі.
Хоч на землі мені тут добре
Та все ж красоти в далині.

А десь, ми тільки уявімо,
Планети інші також є
І сонце сяє там ,скажемо,
Про те, ніхто там не жиє

Там гори є ,там є долини,
Є ранки , надвечір’я теж
І світло з неба також лине
Та тільки ти там не живеш.

Хоч ти не можеш там прожити
Та це тобі байдуже теж,
Лиш би відчути , зрозуміти:
Чому і там ти не живеш.

Хотів би, ти усе збагнути,
Все осягнути, але все ж,
Не вище метра підстрибнути,
Так висоти не досягнеш.

Зимне місто відпустить мене, як священик – гріхи,
Перехрестить, відмовить молитву, розтулить долоню:
“Вільним – воля. Біжи до весни, моя втомлена доню,
І нічого не бійся”. Його неживої руки
Доторкнусь без страху, як іще не торкалась ніколи:
“Ти вже мудре і сиве... Кайдання твоє кам’яне
Не порушу”
...І струшує місто маленьку мене,
Наче крихточку хліба зі свого великого столу...
........................................

І біжу навпрошки – через долю. Маліють міста,
І трава зеленіє, і зріє освідчень колосся,
І метелик, як ангел, сідає на чорне волосся,
І життя, наче ти, виціловує теплі вуста.

Якщо ти став на шлях свободи, назад немає вороття.
Ти маєш йти через негоди, через всі прерії життя.
Ти маєш вірити в майбутнє, та жити тільки в цю хвилину,
І вірить так щоб за тобою, пішла ще не одна людина.
Та ми отримали у спадок святі слова «нам стане сили»
Які усім відображають ,скарби шевченкової днини.
Не міг він все робити і сам, і жив коли була пітьма.
Але сьогодні сили стане, вже Україна не сама.
Всі кажуть молодь це безладдя, самі – не знають Кобзаря.
Та ми покажем всім насправді, що наша нація –зоря.
Така ж красива і могутня, вбиває подихом своїм,
І наша мова незабутня, найкраща серед всіх та втім,
Нам головне не забувати, хто дав їй силу до життя.
І крізь століття шанувати шевченкового Кобзаря.

В народження отримав від природи,
Той діамант, який в пилу знайшов.
Ти сам дістав із нього насолоди,
І зрозумів - що ось твій час прийшов.
Ти майстер, майстер свого діла,
Любив ти Україну над усе.
І щиро, палко так душа горіла.
Коли ти віддавав народу все.
Ти закохався в українську мову.
Вона тобі всім тілом віддалася.
І ти дізнався вбивчу силу слова.
Що в твоїх віршах повно розлилася.
Тебе не подолала лиха сила,
І не зламали вітри пересічні,
Бо в серці ти тримав могучу віру,
У те - що Україна буде вічна.
Тобі вже не потрібні нагороди,
Бо ти нажаль, від нас уже пішов.
Твоє життя було - суцільні перешкоди,
Але ти з гордістю усе його пройшов.
Іти, Тарасе, нам залишив в спадок.
Можливість розуміти мову мов.
І я, як українка - твій нащадок,
Подякую тобі у віршах знов і знов...

Я люблю коли дивляться в очі,
коли ти відчуваєш бажання.
Коли сніг в тобі сипле щоночі -
витяга безсоромні зізнання.
Коли шумно навколи і губи,
відчувають думки всіх присутніх.
Коли кров, мов отрута по трубах,
так шугає, що видно майбутнє.
Коли ти відкриваєш долоні
помічаючи в них цілий всесвіт,
Коли натяки ще не прозорі,
але вже не в полоні депресій.
Коли холодно в ноги і руки,
але очі вже не замерзають.
І солодкими вже стають муки,
і думки про таке накривають.
Коли в темній воді через сльози
ти знаходиш прозорі хвилини,
Коли дивишся ти так серьозно,
що аж я відчуваю провину.
І коли ще приходить ****** ,
що до цього було неможливе.
А можливо одне лиш прохання...
та для цього я не смілива.

Все, що непомітно підходить нагадує зірки.
Вони вибудовують дивні фігури верхівками.
І тоді весь всесвіт сприймаєш ти навпаки,
Не слідкуючи за скаженими міста автівками.

Віддаєш комусь речі,а насправді звільняєш душу.
Відкидаєш кордони, а насправді боїшся жити.
Той хто ходить по світу вільно не скажить "мушу",
Той хто робить вигляд постійно любить хворіти.

Ми не люди, ми лише якісь присмерки світла.
Але кожен чомусь дуже сильно хоче палати,
Тож запалимо зірку і будем разом горіти,
А коли затухатиме разом будем вмирати.

Київ остаточно загнано в кут,
в житті у нас щось міцно змінилось.
Я не знаю чи хочу бути зараз тут,
щоб це місто на мене звалилось.
я відчуваю кожен погляд вічності,
кожен дотик бажаної нескінченності.
ти вимовляєш все алегорично,
та закінчиться все дотиком блаженності.
Я давно не пью чай з цукром,
мені в реальності вистачає отрути.
Ти давно не думаєш мріями,
ми обоє до стереотипів прикуті.
Мене щось постійно тримає,
десь у стані постійного страху.
Тебе щось постійно тримає,
десь у стані постійного "знаю".
Я б із задоволенням розбила світ,
і впала на сніг так відверто.
Ти із задоволенням нічого б не змінював,
ми ведемось занадто вперто.
В гороскопі написано літери,
але я їх змінюю місцями,
Київ вмирає від нашої втіхи,
сніг став його неба сльозами.
Все залежить від нашої долі,
і ще трохи можливо від спраги.
Наших тіл полюса доторкались поволі,
дивувались усі світу маги.
Все залежить від наших бажаннь і від спраги,
Головне це воліти бути.
Я тримаю в руці твої лінії долі,
притискаю їх міцно до світу,
Ще можливо,ще крок.ще останню хвилину,
так я хочу провести з тобою.
Але щось впало з неба, щось мені на дорогу,
щось що дуже важке і чуттєве.
Може ти допоможеш, може ти озернешся,
або я стану більш прагматична.
це все так ненормально, це все так істерично,
а насправді я просто сумую.

Влітати
В Карпати
Шукати
Де тато
Родились і рослИ
Над СЯном
ВеснЯним
Вже рАнок
РосАми
Співа молитвИ

Там жити
Молитись
Любити
Тужити
Не перестАну
Вертаю
Бо знаю
Чекають
На краю
Думки веснЯні
08.02.2008р.

Місяць на небі хитається в срібному човнику.
День засинає, поклавши натруджені руки.
Все засинає навкруг від холодного подиху
Вітру нічного, що ніжно торкається губ.

Смак почуття враз спинився на дні невимовності.
Вітер, здійнявшись, роздмухує низку думок.
Ніч розпорошує запах тепла і гріховності,
Сипле на голови втіхи сріблистий пісок

Місяць на небі хитається в срібному човнику
І сфігмографія вже не відстежує ритм.
Все затихає навкруг від холодного подиху
Вітру нічного, що враз заспокоївшись, стих.

— Мити руки!
— Ні! — кричить маля,
Ледве увійшовши до квартири.
— Добре, — каже мама, — зараз я
Зателефоную Мийдодіру!

Вмить Богдан — мов в рот води набрав;
Зиркнув недовірливо на маму,
Усміхнувся, трохи потупцяв
І пішов до ванної помалу.

Рік минув, за ним — іще один,
І тепер Богдану — вже чотири.
Руки мити знов не хоче він.
— Що, Богдане, кличем Мийдодіра?

Той насупив брівоньки малі,
Поглядом суворим маму зміряв.
— Мамо, — каже, — вчені довели:
На Землі немає Мийдодірів!

Л.В.


Ти - той вітрець, що дихає в вітрила,
Без тебе я від берега не зрушу...
Жага любові, незборенна сила,
Що в небо піднімає мою душу!

Хвора уява нас ділить надвоє
Тіло богині в нас із тобою
Хтось з-під поли вже облизує груди
Праведний Боже, що далі буде?

Дроти у мозку - струм забиває
Припалений голос звуком кохає
Каже, напийся смоли і віднині
Газом заводів дихай, богине,

Їжа для смертних нам вже не смакує
Зеньо кальян на дурняк пропонує
П’яна робота вчепилась в одежу
Кличе до вітру, а я ще полежу

„Містом за містом. Сходом за сходом”
- Саша сумує за рідним заводом

Цілуй мене, моя любове,
Під ноги кинувши печаль.
Життя терпке і полинове
На мідяки не розміняй.
Не вбий у серце біль остроги,
Не оступися край гори.
А порох курної дороги
Поміж роками розітри.
І разом з вітром босоногим
Напни рожевий небокрай,
Шукай мене, моя любове,
І серед інших розпізнай.
Не дай сльозі додолу впасти,
Не загубися між думок
Бо, як колись , стікає щастя
До наших ніг, немов пісок.
Прямуючи із літа в осінь,
Під ноги кинувши печаль,
Цілуй мене, моя любове,
І трунок з губ моїх спивай.

Чи хтось тебе почує, мій скрипалю?
(Ти сам-один на тій височині...)
То сипле сніг, то дощик накрапає —
і знову ніч запалює вогні,

і вітер обриває довгі поли,
сюртук звисає мокрий і брудний...
Ти граєш, і зірки летять навколо,
пускаючись у чардаш запальний!

А люди — хто сміється, хто базіка,
лиш я стою, принишкла без причин...
Сьогодні я побачу чоловіка,
що слухати цю музику навчив.

1
Стомилися срібні орли,
Посивіли центуріони,
До берега моря дійшли
Безсмертні твої легіони.

Тріумфи гучних перемог
Над воїнами і жінками
Війни і ненависті бог
Вже звично квітчає вінками.

В зеніті воєнної слави, —
А заздрять — то ж вічне, нехай!
Луна все частіш «Цезар, аве!»
До болю подібне на «Хайль!».

І вже не одміряне завтра,
Цей вечір — останнє, що є.
Ще вип'є вино Клеопатра,
І ти іще вип'єш своє.

Останню дорогу пройти,
І рану останню прийняти,
Й здивовано друга спитати:
«І ти?..»

2
В історію так просто увійти
Чи уповзти у когось на хвості.
Бо хто був Цезар?
Знаєм — слава Риму!
Так просто нам згори судить минуле.
А хто ж то Брут?
Він був, здається, з тими,
Що вбили Цезаря?
Ну, звісно, чули, чули...

До оскоми кришу коми на зубах
В нас не може бути пауз і зупинок
Я тобі поставила зарах
Це у мене вища із оцінок
І тепер за лінію тире
Не ступлю нізащо
Там безодня
Де пояснень сірий трафарет
І нудне двокрапкове сьогодні

Знаки оклику ногами догори
Щоб емоцій жодних на папері
Ти до мене просто говори
Без оцих-своїх-усіх матерій
І без крапок
Натяків
Рядків
Всі зв’язки твої лише підрядні
Маєш те, що мати не хотів?
Знаєш,
А у мене все нормально...

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...

Неводи, сітки в`ються в уяві
Розділений навпіл манить місцями
Тіла богині, тіла богині. Тіло богині
Манить дощами
Водить за руки, облизує груди
Розділена навпіл власним засудом
Містом за містом
Сходом за сходом
Всюди згадаються присмаки вроди

Струм забиває, світ заважає
Смолою припалений голос кохає
Очі богині, очі богині. Очі богині
Вмиті віками.
Їжою смертною, газом заводу
Вчепилась в одежу п`яна робота

Спрагою кличуть доторки вроди
Стираючи риси випадкових і чемних

Стани стани богині. Стани богині
Обійми палкі знову поглинуть