Бойова сокира долі
Серце навпіл розколола.
В половинки – двійко чаш –
Наточила меду щастя
І євшанову печаль.
Йду в життя, як у світання:
Я – із сонячної касти.
Гіркота у серці часто,
Але щастя зверху все ж –
Виливається за креш.
Не продам своє кохання
Щоби дань сплатити хану.
Візьму хана на аркані –
Потягну його удаль.
Цілить молотом вандал,
Та його старання марні –
Мрій моїх міцніший мармур,
Ніж на римській агорі.
Під егідою зорі
Я творю життя. Як просто:
Атрибути – пісня, костур
Та урочище трави –
Смійсь, радій, живи!
Та печаль на споді серця –
Все ж колись вона озветься.
Та не думай про сумне –
Перебродить і мине.
Знаю плай на гору Щастя –
Він не дасть мені пропасти,
Бо життя – одне.
І чарівне.

Глиняним коником квітень
В клечану даль поспіша.
Як же його зупинити
Юна хотіла душа!

Поки плетуться аркани
Із запашних пелюсток –
Вдаль з-під руки я погляну,
Коника чуючи крок.

Ех, заманить його в пастку
І прив’язать до руки –
В жилах охота циганська,
Тільки безсилі пастки.

Вітряно коник пронісся,
Зоряним пилом обдав.
Жаль. Бо на ньому дитинство
Вкотре мене покида.

Я серцем з тобою у радості, в горі,
Мовби місяця тіло гарцює в воді,
І наче з лози дві сплітаються долі
В тому плині розлук, як сирітки, одні.

Знала б, як хочеться знову додому,
Впасти колінами в битий поріг…
Тільки ж на небі, на ньому, нічному
Вже й не знайти ані мап, ні доріг.

Не бійся, не матимеш більше від мене дітей
Вони помирають, не встигнувши ще народитись
І я вибираю єдину із сотні ролей
Де можна присутньою бути, але не світитись...

До втрати свідомості впитись нічною жагою
Не бути єдиною та залишатись з тобою...

Якщо ти прийдеш іще
Я придумаю новий обряд
І до нього костюми, маски, фрази-кліше
Може стане більш традиційним
Твоє циклічне повернення

Але з кожним пожовким листком
І з першим травневим дощем
Мій хрестовий обряд обіймає за груди тереном...

**Пророцтво мого нострадамуса**

Холодною зброєю стане чиєсь мовчання
Ягнятами на заклання майбутні плани
Барбек’ю у останній день туманного літа
Поміняються ролі і стануть чужими квіти...

Ти захотів відчути тріумфальну владу,
В своїх руках тримати посох і корону.
Щоби на честь твою гриміли канонади.
Але не гідний ти пишатися на троні!
Тріумф той, любий, тобі ні до чого,
Бо ти не вмієш управляти часом!
І мить цінити пройденой дороги
Не можеш ти, бо очі твої гаснуть!
У них видніється химера ночі злої,
Що гостролезим убива кинджалом.
Не вартий ти взаємної любові,
Коли так вправно володієш жалом!
Залишив у слідах свого тріумфа
Ти краплі крові на пелюстках квітів
То стала мертва пісня нібелунгів
І факт лиш той, що лишив ти роздіту.
Пройма мороз всю до кісток. І дише
Своєю холоднечею у тіло
Зима люб’язно в мріях заколише,
Але від снів тих я украй змарніла.
На махаони вій спустився іній,
Додаючи більш витонченого виду
І ти цілуєш вигин моїх ліній,
Мої долоні, що слізьми омиті.
Я вже втомилася ковтать дощів краплини.
Оазиси не висохнуть ніколи.
Ти затавруєш на мені всі днини
Я стисну в кулаки свою сваволю.
Твій смолоскип роз’ятрює всю душу
І ти пишаєшся, що я марнію й гину.
Я знаю, що забути тебе мушу,
Але не вистачає мені спину.
І я продовжую весь час боротись,
Хапаюся за нездійсненні миті
Мене засмоктують стійкі коловороти,
Вони тріумфом моїх сліз омиті.
Не гідний тріумфальної ти влади,
Але цілую ніг твоїх сліди я.
І кращої нема мені сонати,
Ніж голос твій ковтати як повітря.
Я божеволію від королівських трунків,
Які гартують твої сірі очі.
Вони дорожчі будь-яких дарунків,
А їхній погляд вартий тільки ночі.
Ти тріумфуєш на подертім троні
І вже затертий королівський одяг.
І гріш ціна твоїй брудній короні.
Чому ж іду туди, де їде лиш твій потяг?!!

Як вітер теплий, то мені здається,
Що він цілує ніжно моє тіло.
Я тихо мліла – тільки він торкнеться,
Я божеволіла і з ним летіла.
Безбарвний вітер палко обіймає,
Я в ньому розчиняюсь до останку.
Він мій коханець! Я його жадаю,
Я з ним кохаюсь з ночі до світанку.
А вдень ми міцно взявшись за долоні
Поринем в світ, занурившись в бажання.
Він цілуватиме мої вологі скроні
І пеститиме ніжно без вагання.
Політ у небо разом ми зробили –
То найпрекрасніший його дарунок.
Я з ним по-справжньому така щаслива,
Я дякую йому за поцілунок.
Я завагітніла від тебе, вітре!
Ти надихнув мене на божевілля.
Тепер я можу жити й без повітря
І кожен день святкую, як весілля!

Покуштуй це яблуко, Адаме
Що тобі втрачати, далебі!
Ти ж бо не безгрішний і до храму
Не прийдеш у мирі чи журбі

Заборону покуштуй зі мною
Я з тобою втрати не боюсь
Владарюй – і буду я рабою
Підставляй плече – я прихилюсь...

Вчорашньою похмільною грозою
Даремно ти наснився мені квітом,
Мовчала й розмовляла із собою,
Ховаючись від себе десь за містом.
А може варто вкутатися літом?
І щоб ніхто не знав де мої вчинки…
Незграбно прикидатися за світло,
В душі латаючи протерті дірки.
А може варто влучити у рану,
Спекотним виром хмари заревіти
І падати у сльози від удару,
Щоб більше не ховатися як діти.
Як би ти тільки чув мої долоні,
Усі мої слова, що в них тримаю…
Світи навколо якось мимоволі,
А твій… лише для себе приховаю.

Твоя рука - незнатиме спокою,
із дня у день, із року в рік.
Моя душа, була й буде з тобою
сьогодні, завтра і навік.

Твоя рука не знатиме спочину.
Слова летять мов іскри з під пера.
Пиши!!! Твори прекрасне безупину,
хай не поглине сірості діра.

Твоїм думкам, й уяві - не спинитись,
вони на плесі аркуша цвітуть.
Тобі лиш варто хвильку зупинитись,
вони ж летять, вони не підождуть.

Цвіте з під рук уяви розголосся,
твоя рука летить у забутті,
чи то намарилося чи то булося,
чи у уяві, чи в твоїм житті.

Тобі стрілки годинників байдужі,
нехай летять, тобі же не до них.
З тобою ми далекі, ми не схожі,
але ми творимо для тих ОДНИХ.

Нехай з тобою ми їх величаєм,
нехай не знають лиш ВОНИ про те.
Та ми з тобою друже про те знаєм,
писати - дар, а слово - то святе!!!

Добре уявляю тебе у одному зі стрип-барів
під музику Джо Кокера у напівосвітленій темряві
риси твої набувають деякої благородності
в оточенні красивих оголених дівчаток,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

Ще уявляєшся мені за кермом
космічної швидкості автомобіля
в оточенні пива, кількох псевдо-друзів
(тимчасово потрібних чи поки корисних)
та красивих дівчаток у коротеньких шортиках,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

В політиці, комерції... навіть у мистецтві
ти міг би бути кращим
але взаправду не уявляю тебе,
коли загортаючи в ковдру милуєшся
як вона солодко спить...

... і де тебе немає

Корвалол, валідол, барбовал
і не в рифму персен
не пробуючи жодного іншого заспокійливого
окрім подушки і (як це мило!) м’якої іграшки
я засну, щоб дивитися слайди
у негативі або позитиві проявлені...

Жаль, що ти практично ніколи мені не позуєш...

Прогладь П`ятою Ахілеса
Душі живучу каламуть.
Колись тут ваготіло плесо,
погоже протікала суть.

Від витоку джерельно-чисто
думки пускалися уплав.
Краплини змісту, мов намисто,
лисніли словом. Переслав

зневірами, неначе мулом,
лукавий перестріт на дні
каміння. Істина майнула
в`юнкою рибою. А дні

злинали водоплавним птахом,
губили пір`я, крик закляк.
Давав (та не давався) маху
старий вахляр - протлілий ляк.

Тут заглядало небо. Зорі
кидались вниз, мов жебраку.
Тут Сонце видихом прозорим
теплінь всівало нетривку.

Але нема кому впіймати
ні риби, ані птаха. Суть
злягла на дно... і в`язнуть п`яти
в Душі живучій. Каламуть.

9 Серпня 2007

Які таємниці блукають у ваших очах?...
Натомлена ніч спочиває у вашім волоссі.
І пледом туман простелився на ніжних плечах…
То я через вас у відьомство ще вірю і досі.
Як вітер ваш стан обіймає і падає ниць
Приховані ревнощі в серці мені закипають…
Кохатися з вітром – то, певно, для вас, чарівниць,
Так само звичайно, як вранці напитися чаю.
Як пальці тонкі виплітають купальський вінок,
Захоплене сонце не може порушитись з місця.
І ластиться стежка до ніг, і сміється струмок,
І щось жартівливе на вушко нашіптує листя.
Та я не віддам вас ні стежці, ні сонцю, ні снам,
Не випущу з рук ваші ніжні тендітні долоні.
Усі ваші чари довірте холодним вітрам,
А серце залиште в моєму земному полоні.

Кардинал покинув свою церкву
Щоб дивитись еротичні сни
Некрофілістично любить мертву
Розіп’яту раком до стіни

Келихом вини впиваються блаженні
І відверто
Спльовують образи з-за спини
Стерто грані, де від лона до труни
Тільки руки у молитві розпростерті
Дочекаю світу до весни...

Твої габарити не для моєї місткості
Та радо вмістила б усе до останньої краплі
Якщо ти змалієш до близькості, в цьому спектаклі
Не залишилось нічого від давньої пристрасті
Стіни закляклі будуть моїми суфлерами
А у дублери візьму собі тінь імператора
Тому що безсмертна вона і до трюків усіх пристосована
Навіть коли ти згвалтована – ти акторка
Безликістю в себе вливаєш мільйони ролей,
Ніби голка, що прошиває тонко і майже безболісно...

Чого тобі іще, мій лицарю у латах?
Чи загубив свій спис у очеретах мрій?
... Цей шлюб - повільна смерть.
Мене-для-тебе втрата.
Твій кінь доїв овес. Сідлай його мерщій.

Як нитка із клубка - дорога поміж гори -
Далека і в’юнка. Тікай від мене, Мій.
… Ця ніч була чорніш за найчорніше море.
Глибока, мов любов… А вранці прийде змій

За мною. Білий сум. І вельон. І дукати.
І посаджу город. І заведу козу…
І буду змієнят в колисці колихати…
І доньку – з того сну – Оленкою назву…

Димить авто. В моїм саду дерева
Завмерли в тиші. Не тривожу їх.
Шукати вітру вийшов я даремно.
Не чутно радості, лиш білий – білий сміх

Зими, яка нам хату обтрусила
Морозом сизим, вітром, що мовчить.
Вона на вишнях листя загасила, –
Воно уже жовтаво не горить.

Ой, добре ще, що гомонять десь діти,
У помаранчевих подіях голос їх...
Ніхто не зможе сонце заступити,
Бо у дітей веселий, щирий сміх.

***
Я в Луврах чи Лаврах,
як глиняних горщиках –
Збираюся купи закислим молоком,
Щоб потім в хліб спектися пухко
І роти наповнити незрілим:
Розглядачам полупаних фресок,
Поціновувачам загублених полотен,
Слухачам мелодій мертвих.

Кінськими копитами відлунюю
В переходах – кам’яних торбах,
Торохкочу брукованим настилом
Возом гробаря,
Щоб на смертнім обеліску застигнути
Вибитими буквами і спогадами.

Лунаю дзвоном, що падав на землю:
- Гавриле-дзвонарику! Гей!
Лови мене в руки спрацьовані,
Заколиши, поцілуй.
Стукни кулаком по міднім боці:
(хай задзвоню іще раз, іще раз…)

Я – в тобі. Чорна незорана,
Чорна поорана. Земля.

***
Старі коні за селом лопочуть ногами,
Як лошата, в моїм рванім-перерванім,
Залатанім камінням тілі.
- Конята, коненята, в яблуках і збруї!
(гойдайтеся на гіллі, повішані на
вуздечках і вудилах, що ж вас було,
що ж вас було – тьма!)

У весело-босий ранок її уздріли:
Червоне намисто на груди, на перса
Голі білі, круглобокі груденята,
Притискає руками мене до тіла,
Розмащує пацьорками у волоссі.
( заберу її до себе навіки –
кровонька калиново капа-капа,
а молодиці більше нема – нема)

Забрати всі мости! Розвести їх!
То я поспішаю, то я біжу.
Несу кораблі, ножі, дерева,
Жіночі тіла несу.

Я – в тобі. Темна і голуба.
Глибока і мілка. Вода.

***
Сивобровий. Тебе разом з крилами,
У моїм морозянім блиску загнали
В темні вологі підвали:
- Лети! (б’ють у спину, між крила)
Ти лиш випустив риб’ячі плавники
І луски, юркнув у стічну трубу.
У мороці каналізації я погано пахну.

Лоскочу її голі сідниці, сидить на
Тротуарнім обідку і перебирає
Струни деревної малої гітарки:
Бринь-та-перебринь-колишусь,
Між-звуками-граюсь.

Вітряно в полі, ліг на колосся,
Остюки залізають між пальці,
В волосся волошок і маків.
Пахну припріло і радісно перед,
За хвилю гордливу до зливи.

Заглядай в мої замки, я тобі ще,
Ще багато збудую.
Розпущуся у ніздрях пуп’янком,
Чи то холоду, чи то пампухів,
Чи то листям опалим,
Чи рук незнайдених, що не торкали.

Я – в тобі. Свіже й недобре.
Іноді пахну. Повітря.

Непогасний геній гармонії!
Мелодійність твоя заворожує.
І арктичного льоду колонії
Сонце музики розморожує.
Ніжні звуки твоїх ноктюрнів
Гарячкові знімають котурни.
І з очей, що сховались за грим
Визирає дивак пілігрим.

Карбований почерк складками простині
Підпис-автограф розчерком-розтином
Офіціоз перед сном і не тільки (опісля?)
Зависне в повітрі зіпсовано-кисле
Бажання бути кодованим в числах і значеннях
Позабути про теле-, залишити тільки бачення
Коротко, стисло... – ваші рахунки оплачено

***
Без повідомлень сумують твої закордони
Знайомі обличчя, чужі неспокійні перони
Тричі по п’ять – абонент ваш (ха-ха!) поза зоною...

Безмовно плаче рань імлиста-
Початок млявий падолиста.
Затаврував небесний фон
Володар смутку - Скорпіон.
Набряклі хмари капюшона
Насунули на Скорпіона -
Не бачив він, як кола Данте
Проходили прадавні анти.
О тій порі талан і ласка
Наперегони із фіаско.
Ще й досі чую срібний дзвін
І марно б`юся навздогін...
Мого прологу журні дні
Тавром на небі й на мені.

в готелі
ходять тіні по стелі
сумні та веселі
до кави кладуть карамелі
в постелі
бретелі і плечі
солодкі гіркі акварелі
на стінах фарбованих в чорне, на музику
пташині покладено трелі
сумні та веселі
як довбуша скелі
провалля, прокляття, квартали, борделі
сніданок, яєчня
думки на тарелі
шматочки форелі
говорять це смачно, це модно
ходити по стелі
в готелі

Розділено небо на двоє,
Ця смуга розлукою стала
Я стала безчестям з тобою
Я гроном до ніг твоїх впала.

Розсипались зорі в долонях
Порвалася розуму нитка.
Я буду прощатись з тобою,
Неначе надія безлика.

Прийде, прилетить, прикульгає,
Спросоння спитає мене
Те сонце, що знов зустрічає
З сліпого походу мене.

Крилатий девіз мого серця
Приносить мені покарання
Дощем по життю пронесеться
Любов і безглузде страждання.

Розділено щастя на двоє.
Ця мука розлукою стала
І НАШЕ тепер вже не МОЄ,
Я смертю до ніг твоїх впала.

тобі:)

Лелечі спомини про «спати на плечі»
Вночі, мов пір’я, залоскочуть до безсоння.
Дівча напівоголене змовчить,
Змочивши губи полум’ям свічі,
Залізе на холодне підвіконня.
Там зорепад - на відстані руки,
Горіхопад - на відстані трьох тижнів
Та гріх такий... закохуватись ніжно
Коли стікає липень сном п’янким.
Вже в сотий раз... і всотує світанок...
І з комину на дах вилазить дим,
Мов равлики примарні білий танок
Вигадують-виковзують над ним.
Фіранка мамина сховає під крило.
Нарешті зглянься, світлий охоронцю!
Обурене дівча, німе перо,
Дивись, як всесвіт стане на зеро
Твоїм обранцем,
бранцем,
принцем...
...сонцем.

Мені не страшно, навіть не боляче,
Що завтра я , може, тебе не зустріну.
В душі вогонь палає гаряче,
Його зламаю, його роздіну.

Розділю одне на двоє,
Віддам тобі частину…
Або все тобі залишу
Ти ж не дав мені картину…

Мені не важко, а трохи смішно,
Що я усе, що могла віддала.
В твоєму серці для мене тісно,
Яка ж весна те місце вкрала?

Розчиняюсь у вині;
За ним-останній келих пива.
Засну нарешті, хай мені
Насниться грішно-тепла злива.

Без назви

Самотньо, холодно, нестерпно
І дощ стікає по душі.
Між нами знов повстала мертво
Чиясь душа, чиїсь думки.

І тихо день стече по серцю,
Розтопить кригу почуттів.
Між нами знов повстала мертво
Твоя безодня…ти хотів…

Прекрасний сум в думках застине,
Душа завжди чомусь сумна.
З мого життя тихенько лине
Кохання мертва самота.

Мовчить той голос, що колись
Розбив любов мою намертво.
І дощ стікає по душі
Самотньо, холодно, нестерпно.

Прийшли чужинці у село масними,
Прийшли, накрали й станули непишні, -
Щось дивного, незгідливого з ними
Було в цих білих хатах, цвіті вишні,
У цих тополях, що - немов сторожа,
У дивних жартах, що для них - подзвінням:
І молодиця, що всміхалась гожо,
Здавалось їм, закидала б камінням.
Вітали їх уклоном часом низьким
Селяни простодушні, балакучі,
А у провулочках - набитії обрізки,
І погляд темний, ненависти туча.
То не "ізба". Весела, чиста хата,
Здавалося, причаїлась і ждала.
І ждали теж вони... куль?.. гасла? чи кинджала?..
... І сонце їм світило, мов крізь грати...

Де ви, де ви, земель наших пуритани,
Де ти, Слово втілене в людях
Із гострим, із ясним зором?
Розгублені, роздратовані, балакучі,
Вони скрізь - недовірки безбожні...
Як на дні моря,
Як у жовтім хвилюванню водорослин
Блукаю задумливо... - Боже!
Бий промінням,
Бий промінням,
Бий промінням!

Я не боюся втратити тебе,
Але ночами мучусь і караюсь.
То просто я обдурюю себе,
І обдурити когось намагаюсь.

Для мене ти ніхто…
Чи може я…
Для тебе вже давним-давно чужа.

Я не боюся втратити тебе,
І жити можу так, як і жила.
То просто я обдурюю себе,
Бо обдурити когось не змогла.

Для мене світ – пустий…
І ти у цьому світі,
Неначе проблиск світла.

Я не боюся втратити тебе,
Та інколи у пам*яті зринають,
Моменти, як ти обіймав мене,
І говорив, що більше не покинеш.

І соромно за себе,
Бо тобі…
Без пам*яті, немов дитя віддалась.

«Не муч себе, не будь дурною», -
Сказав мені недавно ти.
Я ці слова візьму з собою,
І буду завжди з ними йти.

Ніби небо спустилося нижче,
Щоб напитися радости,
І нізвідки з’явились вірші,
Коли ти поруч мене, ти!

Колия, колити, колипоруч,
Колими, колиразом, удвох
Свої руки піднявши вгору
Посміхається сонячний Бог.

Колидень, колисвіт, колиранок –
Все в тобі та усе в мені.
У зіниці колизагляну
І навіки лишуся на дні.

Колискоро кінчається літо,
Колиночі – холодне тло,
Те гаряче, несамовите,
Дасть обом нам колитепло.

Колия у вікно погляну
І життя свого сенс знайду –
Тодінаше коликохання
Колисатиме двоє душ...

Ніч нагнулася над нами смерековими гілками,
Ми крокуємо надривно: крок під верх,
Ти заголено руками держиш зірочку у склі,
Лунко темрява шурхоче камінцями вниз.
Місяць загніздився на верхівках деревищ,
Світить круглим оком, ти, коханий, не дивись!
Бо загубиш стежечку непевну - серед гір,
Притулись до мене серцем і йдемо:
Може де під каменем спочинем, загорни в тепло
Всі мої слова й печалі, як би не було –
Кроки в ніч лякливо, все ж удвох.
Захлюпоче дощем злива
І закрутить танець буревій, холод дряпа спину,
Морок під пеньок заліз –
Як би не було, все ж удвох, все ж удвох.

Прокидаюсь в теплім ліжку…
А тебе нема, десь полощеш свою долю
У незміряних морях.

К. Реуцкому

Слово – это лодка. Помоги,
Подгони её под бережок
Губ моих, где слово на двоих –
Это словно с лонжею прыжок.
Слово – это косточка в горсти:
Выглянет, успеет подрасти;
Срубим, будет вёселко – грести.
А оставим – вишенке цвести.
Слово – оловянная нога
Гансу с Христианом на заказ,
Чтобы балерины от Дега
Убегали в солнечный рассказ.
Лорка в переводе на санскрит,
Колонковой кисточки следок.
Слово запоздавшее горчит
И колючий в горле холодок,
Будто опускают юнги лот
Чтоб измерить глубину души.
Лореляй отчаянно поёт,
Ну а ты – отчаянно пиши.
Слово изречённое – есть ложь,
Слово несказанное – есть блажь.
Промолчишь – наверняка убьёшь,
Так смотри, хоть в сердце не промажь.

І буде так:
Мій острів, я одна
І самота моя не вся згоріла.
Прощається тобі твоя провина
І книга закривається твоя.
Потому сніг ітиме цілий рік,
До неба руки піднесуть Пилати,
За що караєш, і за що узято
Оту вдову, що менша серед нас.
Мовчать затерті на крові слова,
І навіть півень не кричить,
А тиша
Ляга на острів мій,
І бачу: книга, і світлий дім , і чисте полотно.

батькові...

І тоді
В твоїх пальцях заплакали ластівки,
А мені пощастило побачити небо...
І тремтіли тендітно слова непромовлені,
Пригортаючи серпень останній до себе,
До себе...

І тоді,
Не знайшовши душі притулку.
Я ходила по різні сторони місяця.
І ховалась від щастя, і прагнула смутку,
І боялась,не вистачить сліз,
Не залишиться...

І тоді
Мені серце склювали поспіхом,
І давно не щастило з людьми та й небом.
І криваво палав молодик з кривоусміхом,
Пригортаючи серпень останній до себе,
До себе...

Кожен раз як вслухаюсь у тишу,
У приглушені звуки Землі,
Чую як вітер колише
Давній спогад на свому крилі.

Кожен раз як вдивляюсь у темінь,
Бачу обриси наших доріг,
Що топтали ми разом й окремо
В стрімкім леті ночей і днів.

Це просто зоряні шляхи у серці,
Ти небо одягаєш у лахміття,
Своїх очей стривожені озерця
Шукаєш у співучих верховіттях.

Там тепло, чи спекотно, як у пеклі,
І все ж тікаєш, стомлена дахами,
Бо тільки втеча - трохи краще смерті,
Дніпром - туди, назад - понад лісами.

Прости меня, прости, родная!
Прости за все и ни за что!
Прости меня, ведь ты же знаешь,
Что для меня ты - просто всё!

Прости за то, что не целую,
И не согрев любви теплом
Все время молча ухожу я,
Мечтая только об одном...

Прости за то, что жажда счастья
Тебе и сыну твоему
В душе рождает лишь ненастье.
И кто же знает почему...

Прости за ревность и молчание
И за немой упрек в глазах,
За страх и боль непонимания,
Что превращает душу в прах...

Прости меня за все обиды,
Прости за грубость и обман,
За то, что был невыносимым,
За то, что был как-будто пьян...

Прости за то, что ты терпела,
А я тревожил вновь и вновь.
Прости за то, что был несмелым,
Прости, родная за любовь...

В мою каламутну шибку
Зненацька постукав вечір.
Таїну земного шифру
Повідав мені з двох речень.
Блідава зоря,мо`вичавлена,
Знесилено слала промінь
Й запався холодний пломінь
Невлад, на вагу відчаю.
Фатальне "To be or..." принца
Питання - тавро незникоме
Століття, що в стані коми
Завжди, бо живе без принципу.

Термальний спогад - твоє тепло
Тримає шкіра як щось сакральне
Співало тіло - добро і зло
Затемні вікна у автоспальні

І світло дальнє через туман
Проб'є дорогу до мого дому
Розсіє ранок сей дивний стан
Складу присягу тобі одному...

Москіти юрмляться надвечір
сто перешкод цупкої ткані
нервово натяга на плечі
бліда і споважніла пані

когось забачивши збігає
хутенько з плетеного ганку
та так що майже устигає
за власним тілом в водах Гангу

Спортивні змагання на витривалість
Байдуже, що за фінішем
Подивися, до чого ми дозмагались
Від гематом не рятує крем

Лікар сказав, що загострення буде
Виписав довгий нудний рецепт
Заборонив, застеріг, приголубив
Запропонував мені свій кабінет

Чистий і світлий, майже стерильний
Жодного вітру, дощу і травм
Майже готова була залишитись,
Але ж я не там... не там...

Йдеш невидячки,утомлено, нарІзно.
Затавровані слова. Довільні жести.
І гортаючи небесні палімпсести,
Тихо плачуть янголи на тризнах.
Жаль себе до скону, до нестями.
Зблякнув клаптик паруса Ассолі.
Все до решти прибрано...крім солі
На бенкеті в День Santa Тетяни.

Ти проявилася, як фреска
на вже забіленій стіні,
поверненням раптовим, сплеском
в соборі і в мені.

Душі та церкви спільний обрис
до надвершинного хреста,
один на двох приходить образ
в престольнії свята.

В прекольорах і превідтінках,
в презолоті і пресріблі
на фрескових відтинках
із неба до землі.

* * *
Вогнелике моє лицАрство,
за ваш успіх п`ю келих вина,
я б віддАла за вас півцарства!
(хоч тепер це також не ціна).

* * *
Яким буде діагноз, Гіпократе?
(Астральний пес високо і не вкусить)
Ховаюся за погляд, як за грати,
бо все перемогла...окрім спокуси.

* * *
Може вигадане...може викохане...
зілля прИворотне іван-чай
затруїло мене...опалило мене...
оминуло мене...вибачай.

Відпече, віддощить, облетить, припорошить...
Перемелеться — буде мука.
Ти нарешті забудеш мене, мій хороший,
і це вперше мене не зляка.

Знов без нас гуркотітимуть пізні трамваї,
і кудись поспішатиме люд —
повз торговок з букетами білих конвалій,
мимо черги на обмін валют.

І бетонний пустир аутичного міста,
і бекетовські особняки —
все постане навколо без таїн і містик,
мов бездарно прожиті роки.

Наче в звичній програмі — підступна помилка,
що ти досі про неї не знав...
Прошепочеш до когось, що надто стомився —
і прокотиться містом луна.

На голім схилі дерево росло,
І не всихало листя, а буяло.
Та хтось з прихожих це сприйняв за зло,
Ламав гілля, топтав його зухвало.

На голім схилі кущики зросли
Із гострими, колючими шпильками,
І як ворожі постаті ішли,
На них котивсь, лякав їх камінь.

І дерево вціліло, розцвіло,
Красою тішить світ навколо.
І я радію, що безсиле зло
Замкнулось у колюче коло.

Можеш мати безлімітний доступ
Плата невисока, але завше
Хочеш ти мене переконати
В тому, що тобі усе по боку

Маєш свою мрію одиноку
Про яку я знаю, не питавши...

*
Можеш втратити когось або придбати
Проспівати соло чи дуетом
Та коли б я вміла малювати
Стіни всі були б твоїм портретом...

Незнана, ледь-ледь уловима,
Мов вимолена у загалу,
Містичним рефлексом Шагала
У меланхолію схими
З нізвідки - вона пребуде -
Промінна донька Ярилова.
(в твоє існування повірила,
хоч яму собі я вирила!)
Душі не торкне, не забруднить
Багно й безсоромність блуду...
Знімаєш з очей полуду,
А чи опускаєш завісу,
Рихтуючись до бенефісу?

Ні коня, ані лат, лиш волошки в очах.
І, як маки, цвітуть свіжоспечені рани...
Лицар долі упав, лицар мій без меча...
Підіймайся, вставай на досаду майдану.

Ну а ти, не спіши, голосний бузувір,
Він – такий же, як ти, – мій повержений лицар –
По підвалах душі рве і піниться звір,
Той же, що і в тобі у кайданах в’язниці.

Він – такий же, як ти, – одноденний герой,
Бо назавтра свій меч підіймуть над тобою.
І не знає ніхто, чий смертельний конвой
Завітає тоді поховати героя.

Він – такий же, як ти, – по роках молодий,
І у нього могла бути б я за дружину...
Гей, народ, помовчи! Подивися сюди:
Меч підняв бузувір, опустила... людина.

Розчеши мені голос гребінцями мелодій,
Роздивись в мені світ випадкових подій,
Я ж себе віднайду у звичайній свободі
І у щасті втоплю немовлятко надій.

В мене гине душа у безколірній тиші
Відчуваю відтінки загублених нот,
І пишу примітивні засмучені вірші,
Коли серце бажає незнаних висот.

Поспішаю вперед, огдядаюсь назад,
Наче зараз не можна любити поету...
Я живу у мереживі мудрих порад
І в падінні чекаю наступного злету.