На руинах не плачут,
А собирают камни.
Строят новые замки
И сады разбивают.
Ловят свежие ветры,
Сочиняют легенды
И у жарких каминов
Обо всём забывают.

Где-то руины замка.
Может в лесах дремучих,
Может в горах высоких,
Иль на другой планете.
С этим трудно смириться,
Что ты – не существуешь.
В это нельзя поверить,
Что меня – тоже нету.

Нам ли грустить с тобою
У каминов уютных,
И тоскливо внимать
Весенней грусти сонетов?!
Но жаль, что в моем измеренье
Ты уже – не существуешь…
И на твоих просторах
Меня больше тоже – нету…

Я мрію про смерть,
прекрасну і чисту
Думок коловерть,
і муку навмисну
Той приторний запах
владарки-землі,
що, схоплену в лапах,
поглине в імлі
Я буду в полоні
химерних вогнів,
де сльози солоні
скликають синів
І розпачу ріки
наповнять серця
Душевні каліки,
очима митця
зустрінуть світанок
і захід душі
І лиш, на останок,
затуплять ножі

Хворію. Важко дихать.
У грудях терпне біль.
Лиш муки. Хочу бігать.
Та сиплю в рани сіль.

Хворію. Хочу спати.
І втома ночі їсть.
Перед очима - дати.
В мені - безсонний гість.

Хворію. Лік немає.
Іду у небуття.
Ніхто. Кохання крає.
ХВОРІЮ НА ЖИТТЯ.

Ранок. Сонце. Хочу спати.
Пам'ять. Біль. Душа німа.
Вікна. Світло. Темні грати.
Знову я. І знов сумна.

Вечір. Місяць. Хочу жити.
Темно. Кава. Янгол спить.
Знову кава. Досить пити.
Грати. Ніч. І кров біжить...

Як узимку вовченя
З гірочки з’їжджало.
Так з’їжджаючи півдня
З вітром розмовляло.
- Дужче! Дужче, вітре, дми,
Підганяй санчата!
Гарну пісню, друже, ми
Будемо співати:
У-у-у... - у вухах свист,
У-у-у... - співаємо,
У-у-у... - до співу хист
Ми обидва маємо.

Весь ставок зима вкриває
Крижаним віконцем,
Із-під криги споглядають
Лящ та короп сонце.
Споглядають світ рибини
Крізь зимову шибку,
Білосніжні хуртовини
Там снують, мов рибки.

Хвилеподібні хвилини самотності
Як набігаючі з моря солоності
Може й не зовсім для богоугодности
Тільки для себе зупиниш час
Ляж і дивися як бігають зайчики
Поміж волоссям заплутались пальчики
Не поправляєш розбурхану зачіску
Вітру навіщо цей зайвий фарс

Запобігаючи чомусь правдивому
Тіло вмиваєш гарячими зливами
Зайчики стали занадто лякливими
І поховались за пазухи хмар
Навіть без них ти уже не покинута
Можеш солоними хвилями линути
Можеш забути, згадати, відкинути
Можеш прийняти усе, як дар...

Поділись зі мною крилами,
Наділи мене незрячістю,
Та поглянь очима сивими,
Ти побачиш, що є слабкістю.
Відчуваєш біль самотності,
Холод серця без взаємності,
А безглуздий потяг гордості,
Що відносить до безмежності?
Ти не ангел, ти чудовисько,
Тебе тішить ця безпомічність,
З твоїх рук моє серце проситься,
Не в поезії... вже в прозовості.

Немічний і досить ніжний,
Ти з’явився, наче мара,
Камінь відхилив наріжний
Тінню серця,
з тротуару,
Там, де завше стільки люду,
Зараз тиша невротична,
Я вже й не чекала чуда,
Я, така багаторічна.
Самота в мені сумує,
Сумочку нову купила,
В ній слова і речі всує
Я в безодні утопила.
Горда і ще трохи люта,
З безголів’ям і манірна,
Аполлонова я лютня,
Елітарним духам вірна.
Ти ж не схожий ні на кого,
Мій маленький Термінатор,
Все життя стоїш за рогом,
Щастя шлюбного секатор,
Але все, тепер не буду
Я просити в тебе сили,
Будь що буде, будь що буде,
З пилу-жару, жару-пилу,
Я, яка згубила марно
Двадцять років, може, більше,
Що вдягається шикарно,
Вряди-годи пише вірші,
Ти ж такий ото нікчема,
Все.
Спинилась каруселя,
На, читай свойого Лема,
А мені дай Семюеля,
Той, що Бекет, хай, абсурдний,
Як і все, що поряд мене,
От чого я не Гертруда?
Але краще все ж за Ксену.
Налюбилася вже вдосталь,
Треба думати й про себе…
О! Смачного, їж свій тостер,
А мені дай в руки неба,
Діма, Дмитрику, Дімусю,
Хочеш, відчиню я вікна,
І злечу в музичнім русі,
Я ж не ти, я трохи вільна!
Ну хоч встань, бо люди поряд,
Ай, сиди, тобі не вперше,
Полетіла. В Небо, в гори!
Все, цілую!
Арьвідерши!

чи нам боятися
ставати проти
поганих дій
топтаних надій
коли брехливий змій
минулого гріх
сіє
а мудрі вчинки німіють
бо їх
творить свій
щоденним хлібом
як в молитві
такий то вчинок
йде в болото
а правда й світло
пропадає
на стежках
які ведуть нас
в наше майбуття

ні
нам не боятися
гордості брата
ні плутанини
слів його
незабаром
на них ржа сяде
як на меч ката
і замовкнуть вони
а ти
надіє моя
не проклята
будеш жити
своїм життям
в обіймах
нового вже нині
вільного світа
який співати тобі готов
МНОГАЯ ЛІТА!
23.11.2007Р.

Коли навколо скаженіє хуга

Й морозом кидає в усі кінці,

Найперше, вчителю, звернись до друга,

Аби не збитися всуціль на манівці.

А друг для вчителя – звичайно, учень,

Трима кебету він напоготів,

Коли у класи холодок їдучий

Ввірветься, наче різь до животів.

Бо учень заспокоїть, мов припарка –

Мовляв, хіба навчання в цьому суть?

Стає у класі тепло й навіть жарко

Від знань, що вчителі нам принесуть...

В морозі – знову ж – є таки відрада:

Бурульки-соплі вже не пожуєш

І від сидіння не відірвеш заду,

Щоб дати драла, – вже що є, те є...

Писати, правда, просто неможливо,

Але і тут учитель не в ганьбі:

Є ще підручник – незрівнянне чтиво,

У втісі не відмовимо ж собі...

А ще зігріти вчителя ми в змозі,

Коли урок піднімемо сторчма.

Не вибирати ж: бути на морозі

Чи на уроці, хоч його й нема.

До дрижаків не хочеться звикати,

Тому і вчителю зажевріє талан,

Коли з уроків дременем до хати,

Довершивши його робочий план.

Від холоду у грудку збита думка,

Це не горох, що відліта від стін.

Хто й не хотів, тепер уже дотумкав

Про Президента, Раду і Кабмін.

Коли всяк писар пнувся у кумири
І словоблуддя лаштувало бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не товплячись під владний п'єдестал.
І мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пізнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мідяк.
І хоч літа не зупиняють лету,
Й поважний вік підкрався невпопад,
Та хто ж повірить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шістдесят?
До ста вам літ радіти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в ваговитій суті наших днів.

Її очі наповнені жалем
І слова пересипані горем...

Про нещасних, що голод пізнали,
Про зерно, що вивозили морем,
Продрозверстку і світле майбутнє,
Що ним голови юні дурили.
Про зірки на шапках п'ятикутні
І незлічені зниклі могили.
Про народу скалічену долю
І не зцілену душу донині.

...Втерла сльози розпуки та болю
Прабабуся у білій хустині.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня…
Чом заблукала ти на Майстернях?
В несмілі стрічки вихлюпнеш душу,
А я півночі мучитись мушу.
Довше не зможу – серце порветься,
Там і лишилось – восьмушка серця..
Третина щастя, днів четвертинка…
Буде читатись інша сторінка...
Буде у вікнах слухняний вечір,
Котити місяць, мов сир овечий…
Буде малеча сопіти в тиші…
Висохнуть сльози…виростуть вірші…

Куди діваються демони під ранок?
Хіба їм не одиноко? Їм не треба компанії?
Не треба коханок?
Світає…
А я все ще у сукні вечірній,
закинувши ноги на стіл, – «Честер» у лівій руці –
читаю Хемінгуея,
слава lost generation, без тебе.
Як ви вже знаєте, демонів ранок не має.
Як не містить домішок ввечері «Daniels» у деяких барах.
Бездемонний ранок! Такий же прекрасний,
Як мій манікюр,
Легкий і прозорий,
Ніби він haute couture.
Через пару сторінок (я знаю!) всі герої помруть.
Закінчиться свято, яке було з тобою.
Підірвані мости заповнять очі журбою..
Чуєш цей подзвін?
Він дзвенить за тобою, за нами, за кожним.
За кожним із нас.
Попрощайся зі зброєю,
Засип її снігом гір і віскі запий,
щоб поет не образився.
Але все це роби краще звечора,
бо ранок, він, курва, бездемонний
І майже без косметики.
А якщо бути чесною, то він просто холодний і сірий,
з розтопленим снігом на грудях землі,
із залишками повного місяця десь нагорі,
зі сліпими вікнами сусідських домів..
Цілком тверезий і без цигарок
Під музику із назвою гард-рок,
Якщо точніше – 7 трек
Альбому третього Led Zep.

7.00
А на ранок народиться всесвіт...
Здригнеться пилюка на шафі,
У ній колись жили уявні друзі
Та й шафа була палацом…
…
Про що я ?
Ах так, про всесвіт…
Той ранок – ти якраз пішов…
Зітхання у замку залишив…
Дверима... бувай – стрімголов,
По сходам у плеєр – як завжди
По сходам і прямо в стіну..
Тепер може й знову я згодна
Призначити серцю ціну…
…
От так і буває зранку
Коли в келиху вже ностальгія...
Ну складно мені прикидатись…
У шафі жити невмію…

Изнанкой к тебе вывернусь…

Шарфиком на плечи…

Бедром об пояс…

Бредовые речи…

Голос в ухо – серёжкой,

Как банально – просто бижутерия?

А как же сердце в коробочку?

И вся твоя « высокая материя»?

Ну окей – давай о « высоком»,

Раз уж так мы с тобой – "близко"…

Я запила гранатовым соком,

Ты на чувства пролил виски…

Я напудриваю запахи вокзалов – духами

Ищу в конце начало…

Засыпаяпросыпаюсь под Земфиру…

Обещаю прочту Мураками…

Ведь ты же всегда о высоком…

А я так, словно гостья в холе,

Одежду в охапку и автостопом…

Нельзя же опоздать к ужину,

…

Строго одета в приличную улыбку,

Тебя рисую на своём столе кухонном…

Сегодня к ужину рыба -

Я буду подавать её в чёрном…

И друзья твои – для меня как треугольник

бермудский!

И я для них сумасшедшая…

И мы давно о друг друге мнение выбросили…

Они в мусор, а я глубоко в сердце…


И тошнит уже от твоих вздохов,

А поезда далеки от романтики,

И от писем устала - их стосы…

Я пошью из них себе мантию…

Я тебе же давно королева?!

Ну так что же ты? на колени!

А под троном пылиться дилемма

Так бывает – если налево…

Согласна: повороты неплохо…

Всегда напрямую скучно…

- ну зачем же тогда столько вздохов?

Раз петляем – давай беззвучно…

От любви ведь так просто оглохнуть.

А ещё ней легко отравиться…

Так и впрямь болезнью запахло…

Клинический выход – жениться…

Безнадёга…по венам …по трубам…

Капли вниз… к потолку…

Слёзы сверху… так давайте, ещё пускай молния…

Так бывает…

Если в зеркале утром – отражается дисгармония …

Одкровення небес – і грозою на землю слова,
Блисне гріх каяттям,
Впаде грім покаранням.
Ти іще не воскрес, ти іще у собі не зламав
Свій протест до життя.
Споконвічне змагання
За шматочок душі – віддаси її Богу чи бісу?
Паралельні світи -
Підземелля і небеса.
Ти іще не змужнів, але вчасно мені зустрівся -
Не спокусишся ти,
Бо у мене грушевий сад!

Тихо у ведмедика в барлозі,
До весни, наразі, ще далеко,
Місяць, примостившись на підлозі,
Синім променем відбився злегка.

У колисці ведмежа дрімає,
Сон зимовий - як пухнаста лапа,
У віконце зірка: заглядає…
Спи, маля, мигтить небесна мапа.

Присв. Платону Вороньку

Я СЛАВЛЮ ЮЩЕНКА

Син українського нескореного роду
Нескореної нації-сім'ї,—
Я славлю Ющенка
За щастя і свободу,
За многотрудні подвиги в борні!

Я славлю Ющенка!
Це розум, честь епохи,
Висока совість, пристрасна душа.
В імлі віків, коли скрипіли сохи
І з кров'ю сталь стікала із ковша,
Коли в правах робочої людини –
Бесплатний труд і смерть у забутті,—
Волнолюбна нація єдина
Знайшла шляхи до правди у житті.

Я славлю Ющенка —
Ту силу героїчну,
Яка усе найкраще нам дала!
Син українського нескореного роду,
Нескореної нації-сім'ї,—
Я славлю Ющенка
За щастя і свободу,
За многотрудні подвиги в борні!

© Олєзя Левків, 2005.

Нехай моє щастя буде осіннім,
Нехай прийде разом з дощем.
І від цього стане безцінним-
Як це листя і сонечко золоте.

Як повітря,яке я вдихаю...
Як ранкова роса на траві.
Я про нього вже майже знаю
Моє щастя-осінні дні.

Воно ніби пташиний вирій,
Що піднявся високо в небо.
Його бачиш і ледве віриш-
Так далеко ,як я до тебе.

Моє щастя тремтить у повітрі.
І здається вже відчуваєш,
Щось реальне і непомітне-
Те на що вже так довго чекаєш.

Дороге як моя дитина,
І приємне як поцілунок.
Щось що з неба до мене лине-
Долі й осені подарунок.

Неймовірне,неждане ,невідане...
Щось,що прийде з неба з дощем,
Що прилине з осіннім вітром,
З чоловічим сильним плечем.

Не вмирай моє серденько,ще не вмирай-
Доки в серці надія жевріє...
Я вже майже не вірю,та знай-
Я ще трішечки вірю...ще вірю.

** Верткі малолітки
гінкі до ґвинтиків.

** У Трохима трохи хобі –
з Прохора робити профі.

** З учора молов Жора
без молитов з обшору
чорними жорнами
жовте пшоно
на борошно.

** У Тома від Томи
вовни вдома повно.
У Томи від вовни
Тома повно вдома.

** Доки сила долота
золото лото поділить?

** До ланґустів лучче тлусту
налущити капусту.

** У присадку на провесні
крізь приморозок проліски
мовками–промовками обмінювалися.

Скажи мені, який це зір,
В якім змішалися всі барви,
Сп’янив для мене серця чари:
Букет зворожених сузір,

Що наливаючись без мір,
Гартує дух епохи Спарти,
Який для мене, певно, вартий,
Щоб почувавсь, як богатир?

У твоїм погляді є все:
Одвічне, боже, щось земне,
Безмежне, вчасне, сугестивне,

Лоґічне, влучне, непросте,
Меланхолійне, а проте –
Як сьози щастя – депресивне!

Спускаюся повільно я на землю.
Мов падаю у ритм твоїх пісень.
Так боляче і гірко… не даремно…
Ця ніч давно минула – уже день.

А я сьогодні й спати не лягала.
Твій диск за ніч вже сотий раз програв
Розбиті мрії-черепки збирала,
Вогонь надії в серці догорав.

Та ні… Не плачу я і не ридаю.
І слідом за тобою не біжу,
Бо почуття я на колінах не вертаю.
Кохання й гордість – стала на межу.

коли
[зів’яле
зілля
зустрічей
забутих
гербарієм мовчить між сторінками
вся книга пам’яті нагадує тобі
« to be or not to be»]

коли
[потоки
почуттів
піснями
перебродиш -
той берег не впізнаєш, бо з роками
потік зіллється в річку, річка в море
«Memento mori»]

коли
[мажорна
містика
минає
манівцями,
а ти у друзів просиш допомоги.
то пам’ятай завжди - судилось нам
"cherchez la femme"]

коли
[ялинки
ятрять
ядом
ями
в заплетених вінках - звернись до Бога
з душі гріхів останніх камінь
скинь
Амінь]

© Vasyl R, 08-08-2007

тік та не так борюкаються сни на постелі
ніжні пастелі твоїх мандаринових рук
мала би воду пливла б по ріці акварелі
мала би щастя – не знала би зараз мук

там ти не сам зазираючи в твої вікна
досі не звикну поставити мінус ти
півень до ранку три рази і диво зникне
крутиться глобус і сплять голубі кити...

Тане сніг. Відлига наче.
Рівчачками крига плаче.
Кучугури потемніли,
Як то стомлені, осіли.

Не сніжить, мрячить скоріше,
У кутку нудьгують лижі.
Що так зиму зажурило?
Дужче сонечко пригріло!

Ти посилаєш меседжі у шибку -

Реальність розбиває на шматки.

З тобою упіймали рибку -

На згадку, бережем її кістки.



Без відповіді, всі мої поради,

Без догляду, твої всі почуття.

Ти як метеликів, збираєш мої вади,

І як молитву промовляєш каяття.



Буденність знов на нас полює,

ношу на серці амулет,

Давай повернем рибку золотую,

І викинем із шафи той скелет.

Колись ти намагався жити вищим,
хто в юності того не прагне? Інші
спинялися, а ти росточком віщим
тягнувся із трави, бентежні вірші
декламував над мовчазним покосом...
Та все змінилося, минуло, крутиш носом -
ані блакиті нині, ані тиші.

2007

Після мене залúшиться дощ,
Перебита на слові промова.
Пригадати яку, хоч убий,
вже не зможе ніхто і ніде.

Тільки дивне таке відчуття -
недоречності кожного слова -
чáсом буде ще свідків моїх
турбувати, як місяць зійде.

А в калюжах смішні ліхтарі
будуть шлях у казки відкривати.
До яких я (хоч дуже хотів!),
але так і не зміг добрести.

Після мене залишиться дощ.
Я не зміг вам Едем показати.
Через що порожнеча в душí
і нетóркані жовті листи...

Трояндовий вальс
на Замку станцюємо.
Білий.
Під музику вітру
кружлятимем пристрасно ми
між кленів самотніх,
що листя давно загубили,
між мудрих каштанів,
котрі вже чекають зими...

Трояндовий вальс
під зоряним небом бездонним –
лиш сяючі очі
і тихе твоє:
– Раз – два – три...
А потім – щасливі –
Ми містом блукатимем сонним
і стукіт сердець
підійматиме нас догори!

Трояндовий вальс –
як виклик грядущим морозам!
Ми знаєм напевно,
що їм не здолати вже нас!
Трояндовий вальс –
в очах твоїх радісні сльози...
Трояндовий вальс,
Трояндовий вальс,
Вальс...

Коли свічки схилять голови,
Коли сірники втратять полум’я,
Коли зневіра впаде зливою –
Залишиться в мене твоє ім’я.

І більше нічого, що можна втримати,
І більше нічого, що можна втратити.
Жодного слова, щоби молитися,
Жодної краплі, щоби заплакати.

Жодної стежки, щоб повернутися,
Жодної хати, щоб сторожити.
Треба купити собі собаку,
Щоб твоє ім’я залишилось жити.

Это утро – моё.
Ты его не тревожь
Своими звонками.
Небо просишь: «Воды!»,
Собирается дождь, –
А падают камни.

Я не стану чужой,
Но забудь о словах
Этим утром.
Не дописан сюжет,
Не хочу рисовать –
Стала мудрой…

Кофе… кот… листопад…
За окном снова льёт,
Сыро… грустно…
Эта осень – для нас,
Это утро – моё,
Твои – чувства.

І кожне нове місто –
Це просто нове місто.
Зачарування і подив
Давно вже не мають змісту.

І кожен новий погляд –
Це просто новий погляд.
Багато очей навколо,
Немає нікого поряд.

І кожен новий вимір –
Це просто новий вимір.
Думки залітають далеко,
Та не долетіти у вирій.

І кожен новий досвід
Це просто – черговий досвід.
І він не приносить щастя, –
Тому непотрібен. Досить.

Новорічні вогники ялинкових гірлянд,

Викладають візерунок моєї самотності.

Я зимую!



Тендітні вигини оголених дерев,

Говорять про твій прихід.

Ти салютуєш!



Помаранчево-хвойним ароматом - ніжність...

Святкуємо Новий рік.

Ти Санта чи Бог?

Хірургу! Ти клятву давав Гіппократа?
Негайно облиш свою практику хижу
Із хворих на руку конвертики брати
За кожен апендикс, за рану чи грижу.
Бо прийде злий Ющенко в білім халаті
І скальпелем враз пацієнта підріже,
А винним потому призначать тебе -
І Ющенка це не гребе.

Тобі, машиністе, є зичення щирі:
Пильнуй і веди тепловоз бездоганно.
Про цінний вантаж чи життя пасажирів
Весь час пам'ятати ніколи не рано!
Бо прийде злий Ющенко в синім мундирі,
Кермо забере, стрічний потяг таранить,
А винним назвуть в катастрофі тебе -
І Ющенка це не гребе.

А ти, пане слідчий, доводь без угаву
Вину, щоб від кари втекти було годі:
Сидіти повинні убивця кривавий,
Грабіжник лихий, ще не спійманий злодій!
Бо прийде злий Ющенко, втрутиться в справи -
Сліди заметуть завдяки його шкоді,
А за "висяки" додибАють тебе -
І Ющенка це не гребе.

А з газівником також мова окрема -
Про Дніпропетровськ чув ти, думаю, синку?
Які можуть бути від газу проблеми,
Не смій забувати й хоча б на хвилинку!
Бо прийде злий Ющенко, влізе в систему,
Як тільки він піде, рвоне три будинки,
А винним у вибухах зроблять тебе -
І Ющенка це не гребе.

О, чую! "Не можна так про Президента!",
"Цього він не зробить!", "Жартуєш - знай межі!"
Шановні, та ж маємо вже прецедента -
Гасіння лопатою в лісі пожежі.
Щоб чорно впіарити нам конкурента,
До вдалих всі засоби в нього належать!
Ваш все ще міністр не з нунсистів?
Атас!
Тоді Президент йде ДО ВАС!
2007

Що плете майстриня Киця?
Файні, теплі рукавиці!
Вовни їй дала вівця
За смачний стіжок сінцЯ.

Котик сіна накосив,
Баранця ним пригостив.
Хто пряв пряжу? Баранець!
От і казочці кінець!

***

Що плете майстриня Киця?
Файні, теплі рукавиці!
Вовни їй дала овечка
За мішечок гарний гречки.

Котик гречку молотив,
Баранця тож пригостив.
Хто пряв пряжу? Баранець!
От і казочці кінець!

Заблукала у смереках зірка,
Зачепилася за гілку сніжну,
Вітер уві сні дзижчить, мов бджілка,
Їй співає колискову ніжну.

А на ранок, вихром підхопившись,
Замете снігами до безкраю,
І ту зірку, до небес піднісши,
За білясту хмару заховає..

Для сіренького зайчати
Мати шубку зшила.
Хутро біле, наче з вати,
У зими купила.

Біла шубка каптур має,
Має рукавички,
У морози заховає
Від сови й лисички.

Вендетта
кому я мщуся
не вже собі
себе не навиджу.
це складно
ритися в душі,
гуляти полем
сірим полем
безкраїм, як життя
шукати щастя,
але його нема.
стою вдивляюсь
в сірий горизонт,
не бачу
бо давно сліпий.
коли нарешті я
прозрію.
Вендетта.
а помста ця росте,
уже не чую.
Вендетта.
уже нема мене
лишилось тільки
відчуття свободи,
я птах і я у небі
розправив крила
і лечу,
а вітер свіжий
дме в лице.
а сіре поле де.
нема.
лишилась тільки
згадка.
Вендетта.

Не рвіть листів своїх коханців,
Не відправляйте в небуття
Прекрасний запах забуття,
Що дарували милі бранці...

Ти - моя Антарктида,
так безлюдно чарівна
Я лечу, мов сновида,
чи невтішна царівна
В глибину твоїх хвиль,
щоб розтанути вмить
і без зайвих зусиль
Вірю, світло простить
мою слабкість до тебе,
мій холодний владарю
Я - нікчемна амеба
і навколіщках марю,
що дозволиш зігріти
бідну душу тремтливу
Від морозу згоріти,
вбити долю зрадливу

Він любив її - своє творіння,
А про неї холодно забув.
Вона муза для його уміння.
Він із нею жив, але не був.

Руки пестили біляву глину,
А вона стояла кам'яна.
Хтось накинув сіру павутину
На бажання! Їх уже нема!

Вона бачила за обрієм кінець
І дала йому зробити вибір.
Але зачарований митець
Кохає не музу, а свій витвір!

Пече,
німіє устами Божими
Правда.
Кому,
як не Тобі,
співати "алілуя",
краятись у серці,
шматувати сторінки
книги часу
і віднова
старанно підбирати
клаптик-до-клаптика
слово.
Ти -
уподоба та втіха
молитовна,
посвята
колінами завірена,
крапля смутку
на сльозі настоєна,
іскрина надії
нашої.
Тріскотно -
то вогнище дріботить,
бореться з вітром,
занепадає язиком,
ріже димом очі,
розсипається крихтами тепла,
возноситься у "Вірую"
і наповнює об`ємність міжстіння
"Світлом від Світла".
Сутеніючи,
оком дихають
кордони відомого
і без відома
стискують простір
аж до п`ятого виміру,
навколо незбагненого
лабіринту Душі.
Тут -
незчутися чуючому,
не дозріти ясневидцеві,
не вберегтись береженому,
не відтворитись майстрові
оголено-чистою
та непорочною.
Ти єси Бог...
у кожному з нас.

21 Листопада 2007

Тарасе,
ІВАНО-ФРАНКІВСЬК МІСТО-ГЕРОЙ НАШОЇ УКРАЇНИ.
Давно хотів цей факт закарбувати,
Не відаю чи випаде мені там побувати,
Але мрію, без перебільшення, щогодини.

Бо вдома воно все якось буденно,
Навіть свята минають без сліду,
На площі люди але я до них не піду,
Вони хочуть радощів гортанно і внутрівенно.

З усіх околиць до Києва їдуть по витрішки,
За правдою постояти, як за шинквасом,
Просторікують про своє, а тим часом
Святий Миколай дарує китайські іграшки.

Така абазія нікого не смішить,
І засмутити певно також не змогло,
Бо так сумне і радісне червоно-чорне і добро і зло,
І все воно разом нестерпно болить

Суцільний бутер
Mutter, Mutter, MUTTER...

Твій подих із ниток бажання витканий,
і, як хурму, мене малими скибками
повільно тне кинджалами жага,
а ти ще навіть поряд не лягав…

Солодкі ці хвилини, в ночі крадені!..
Краплини поту - дрíбні виноградини, -
ще мить і упадуть додолу спіло,
Ні, не боюсь…ходи…я так хотіла…
Чіпляюсь, ніби світ навколо валиться,
в подушки вишиті тремкими пальцями,
безладно шал розписує долоні
півмісяцями нігтів, не схолоне…
У небі молодик рясний туман
вбере на себе пишно, мов тюрбан,
і ти до мене шахом молодим
прийдеш і будеш, наче поводир
в таємному саду, ще знанім вчора,
сьогодні ж - невідомість і покора…

...І простирадло вогкими тілами,
тримаємо, щоб не знялося з нами
в повітря, наче килим із казок.
Розтане все: з кальяну дим і зойк,
у близькості завершення відчайний;
В тобі розтану, зморена від чарів,
як грудка цукру у духмянім чаї…

Це станеться одного дня-
Без попередження і погроз.
Буде літо чи рання весна,
Осінній холод чи лютий мороз.
Ти не чекатимеш і не повіриш,
Не шукатимеш і не знайдеш-
Навіть тоді,коли зрозумієш
Що це сталося врешті-решт.
Опаде яблуневий цвіт.
Сонце висушить краплі роси,
Обірветься пожовклий лист
На байдужі,холодні сніги.
Може станеться диво і ти помітиш
Як швидко плине жорстокий час-
Осінь,зима,весна і літо-
Все як колись,та не має "нас".
Може станеться диво і ти зрозумієш,
Що це не лише моя вина...
Тільки тоді вже нічого не вдієш-
Весну міняє літо,а осінь змінить зима.
І "ми" залишимось "там",
Куди стежку знайти не легко.
Де сонце світило "нам"...
Аж страшно як це далеко.
Може станеться диво і ти збагнеш,
Що не правильно жив ,не тих цінував.
Бо "нас" вже не має і не вернеш
Якби цього ти не хотів,Якби гірко не шкодував.
Може станеться диво і ти...
Відчуєш хоч щось з того що я відчувала.
Як розривалась між "бути" й "піти",
Як сподівалась і як чекала.
.......

А може дива не буде-
Рани загоїть час...
Я швидше повірю що ти все забудеш,
Так як щодня забуваєш про "нас".

стихли погрози апокаліпсису –
і від плачу просвітліло погроззя
першим кривавим квітом півоній
прощено землю.