Йти навмання
мене твоє мовчання
навчило,
коли падав сніг.
І до зірок
було так близько –
лиш вікна торкнутись
щоб стерти
відображення очей.
Тепер сліди
вже важко відшукати
в зелено-жовтій
клітці божевілля.
І в голосах
знайти свої й чужі.
Чи то приречена
душа чекати,
допоки світ
впокоїться в квадратах,
у чорне й біле,
сковане у забутті.

У погляді –
вологість неба.
Спокусилась
ти знов
чужим теплом,
чуже життя
хотіла,
наче ребус,
розгадати.
Загубилась
у плетиві
заснулих ще
гілок.
І світ спинивсь
над краєчком
калюжі.

Нестримно-синє світло твого неба,
В якому грім – не грім, а віщий голос;
Не прогримить, як завше – прошепоче,
І проросте до хмар священний колос.

Впаде на землю, спілістю налитий,
Очікуваний голодом всесвітнім,
І я до тебе: треба боронити!
А ти мені, як завше: *аd libitum...




*лат. – Як завгодно, на вибір

Навіщо накинув на плечі мені обладунок? -
Він тисне мене до землі, я стою на колінах.
Навіщо ти дав мені в руки щита золотого? -
Його крадії відберуть при теперішніх цінах.

Я - зовсім не воїн, я хочу плекати майбутнє
Мале і крикливе, рожеве, приємне на дотик...
Нехай наступають на п’яти порепані будні, -
Жага до життя – то уже незамінний наркотик...

В старенькій неопалюваній хаті
Ми грілись компліментами й вином,
Ми кутались у коцики картаті
І виглядали долю за вікном.
Ми вірші одне одному писали,
І ними ж ми розпалювали піч.
Ми харчувались часником і салом,
В єдиний спальник влазили на ніч.
Вишневим підфарбовували соком
Розтоплений на наших віршах сніг.
Приносили новини нам сороки
І блюзи нам скрипів старий горіх.

Тепер живемо у теплі й достатку...
Тепер вже "я" і "ти", але не "ми",
Та гріє нас не стільки газ, як згадки
З тієї найтеплішої зими.

В моїх жилах тече ртуть,
від образ, і жахлива втома
Не приховую вже лють,
бо чужими, бач, стали вдома
Чи люблю Україну? Так!
А відколи гріхом це стало?
Це - не свастика - тризуб-знак
Джерело, і начал-начало!

Мир насладился сетчаткой и вышел,
чтобы пройтись по Аллее Сознаний.
Мысли сошлись косяком из пираний,
падает память нейронами с крыши.

Голос, что свыше, сползает охрипло -
где же ты, совесть, оставила веру?
Вызов бросает обиды к барьеру -
сердце любовь настучало, привыкло...

И непонятен намек перехода
с времени вдоха во время на сдачу.
Взгляд подымая, на точку растрачу,
веки земные сомкнув небосводом.

10 Января 2008

гуляю сьогодні світами,
у світлі чужого вікна.
і знову відстань між нами
тихенько у сніг ляга.

гуляю вплітаючи в коси
думки вперемін зі сном.
мій настрій сьогодні босий,
а завтра - він буде тлом.

гуляю холодні вулиці -
вони гуляють мене,
і голос у трубці тулиться,
як я шукаю тебе.

З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...


Ну, а Лаури й Беатріче?

Так то ж бо марева, химери.

Прекрасні Дами вас покличуть,

Бо наготовлені вольєри.


Ви мастаки боготворити,

Тож першу-ліпшу – у богині...

Слова обраниць: „Ми вже квити.

А ви були такі неспинні”.


З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...

Народившись у пору найбільших тропічних злив
Ти частенько плутала слово „привіт” із „бувайте”
Зате кожне з них було осяяне усмішкою
І від того люди не помічали, що саме ти їм говориш
Ти могла би сказати „смерть”,
А їм почувся би крик новонародженого...

Народившись у пору найдовших тропічних дощів
Ти довго не вміла плакати, хоч і хотіла
Доводилося сльози закапувати просто в очі
І то виглядало смішно – сльози і сонце в очах

Але ж ти народилася...
В пору...
Тропічних...

І не дай тобі Боже колись розродитись плачем

Всі друзі у житті чогось добилися -
Вже мають власний бізнес, гроші й шану.
Лиш я усе лежу та в стелю дúвлюся,
І за плечима - "ніц", окрім дивану.
Та ні - я не бездара, не безпомічний!
Я б теж свої розправив мужні крила
І без проблем вершин дістався сонячних...
Якби так сильно "жаба" не давила.

Вітаю моє законсервоване життя
в терпкуватих пагонах сумніву
на пожовклих фото пам’яті
де сонце знову і безперервно
де все нагріте навіки
і сплавлене в мене – там живу
навіки а нині – безсиле
бо світом править крижина
із секундною стрілкою
і я вітаю новий день – чий –
плач моє життя усміхом
старих фотографій – чиїх
цвіти нев’янучими пелюстками
вишень що ніколи не зародять
йди залишаючи тіні
на вікні – мені вистачить
аби написати безкінечний роман
на чистих сторінках
довжелезних зим вічності
для кого?

Терпко зацвітає тиша
на долонях зимової ночі,
цілує холодні шибки,
перехоплює подих вітру.
щоб пізніше спочити
на твоїх тремтливих повіках.
Розгадати таїну снів –
полохливих нічних птахів,
що торкаються твоїх вій.

Я йду вперед, як дощ іде,
як розвіває вітер листя,
і в ніч похмуру як гуде,
прощань збираючи намиста.
Я йду, як тінь, в не-свої-сни,
мов краплі в сітку павутини
вплітають суму шнур масний...
Плач вашої ще-не-дитини.
Я йду, як ходять вже-не-тут,
рахуючи в безодні кроки,
буття складаючи статут,
безсмертя відпускаючи – потроху.

У колисці сполоханий сон
плаче. Й крутить прив’яленим листом
хор вітрів. І їх спів в унісон
із тремтінням примерзлої гілки...
Заблукала ця ніч над містом.
У комині зляканий дощ
заховався. Заснула миша.
Із прогірклого сну виріс хвощ,
розгойдавши порожню колиску,
усміхнувшись: хай буде тиша.

Світ спливає поволі римами,
Я спливаю поволі зимами...
Тіні згладжують часу вигини
І ховають у зморшки істину,
Просту, як і все, що справжнє:
Ніколи не буде "як завжди"...

Моей истории болезни
Не уместиться в трех томах!
Медикаменты бесполезны –
Я БЕЗ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА.
Мне говорят «лечиться надо!»
И я старателен весьма…
Но вот беда: когда Ты рядом –
Я ОТ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА!

Недопалки хтивих бажань
безсило лежать в попільниці наших стосунків,
таких шкідливих для здоров’я,
особливо для серця.
Але ти - моя рятівна звичка,
бо ніякі найсолодші карамельки
не повертають смакові рецептори до тями
після приторно-липкої
щоденної брехні самій собі.
Я вдихаю тебе
і ти наповнюєш мої легені собою,
не знаю, що ти там з ними робиш,
але лікарі кажуть,
що це вже не виліковно.
Так, невиліковно,
безнадійно, назавжди
я розчиняюся у димі ілюзій,
захлинаючись сухотами,
до останнього видиху
кохаючи уявного тебе...
Може кинути, поки не пізно?
Пізно?
Тлієш у моїх руках...

Чи ж бо снилось, чи так було:
Блукаю вертепним персонажем
Вечірніми вулицями, що ніби
В цукровій пудрі,
Снігом срібним притрушені,
Лиш позаду, потроху-по-кроку,
Сліди губляться підківками,
Так гей-би п’яний місяць
Раз-по-разу спотикався і падав,
Чи бавився в різдвяного ангела.
Кожушок мій дірявий, із дрантливих
Кишень сиплються зорі:
Золотими монетками,
дрібними червінцями,
мідними гривениками,
дзвінкими дукатами…
Плахта задерта, розірвана пазуха,
Намиста разок вже давно загубився.
На губах запеклася образа –
Бо броджу-ходжу, вже не рік,
І не два, цілу вічність:
Чи прийме мене хто до вертепу?
У кожного роль, у когось їх кілька,
А хто щиро – блукай,
Не для тебе сей світ…

Може, небо згадає цей день,
вічне небо, а більше нікого.
Хата. Вишня стара без вишень.
Похилилась ні з того ні з сього.
Я малий, вибігаю надвір,
бачу поле, і гуси крикливі,
ті, що мають рентгенівський зір,
тільки бачать -- тікать... полохливі.
Вже у небі гусак, я за ним,
враз і зграя здіймається вгору
і несеться із криком сумним,
я в траві, а в руках помідори.
Ну а далі... Ні, вже не біжу,
це раніше, як був ще маленьким,
я стогнав, а тепер не тужу,
хай летить зграя біла, мов жменька
мого щастя, яке я згубив,
і ніхто навіть гривні не кинув,
щоб сховати в землі, я покинув
свою зграю й злетів у обрив.

– Ну що тобі до них, сумна моя ти панно? –
Зоріє височінь відбитком таїни,
І поглядом до зір ти линеш невблаганно,
Як грішниця свята, що винна без вини.
Ця ж нічка не тобі тепло вплітає в косу,
І доля не твоя в сузір’ї Сподівань,
І місяць-молодик до танцю не запросить
Печаль очей твоїх із вірою в дива.


– Ну що мені до них сумній і безталанній? –
По вінця самоти в ущелині грудей…
Та бачила я сон, що прийде мій коханий,
Коли під спів сичів зоря в траву впаде.

Давай вытрем веки от слез,
И размажем тушь по лицу.
Мы устали от этих грёз,
От надежды подобной слепцу.
Давай будем писать на запястьях
Те слова, что боялись сказать,
Ведь мечты о придуманом счастье
Заставляют от боли кричать.
Мы увидим статуй улыбки,
Смерть на старых рисунках детских.
Мы ведь делали те же ошибки,
Мы ведь двигались слишком резко.
Мы же мыслили слишком свободно,
Не боялись пойти против масок,
Но стремления были бесплодны,
Растекались по трупам, как краски...
Эти слёзы - багровые лужи
На асфальте теперь засыхают.
Нам с тобою пощады не нужно
Наши страхи уже погибают.

не знаю
не в силах
відповісти на запитання:
"where will you go?"
а ти такий стурбований,
безсилий.
Потрібно меньше диму.
але.
потрібно більше щастя.
але.\
пам`таєш зиму?
як ми обидва стояли на краю
моста.
був вітер.
був коньяк.
був дим.
був блюз.
і ти тоді сказав: "сестро, у нас однаково тюремні посмішки,
у нас однаково шалено вільні очі."
а я відповідала: "а ще однаково заплутані думки й волосся"
ми праві, я в це вірю.
ця меланхолія не закінчиться, але я буду поруч.
тож, братику, не бійся. батареї скоро будуть теплі.

Малюватиму цілий вечір
візерунки з твого ім*я
на підвіконні.
А коли скінчаться
усі фарби,
малюватиму своєю кров*ю
на підвіконні.
І нехай то безглуздий вчинок -
ти мене за це звісно осудиш.
І я змию сльозами малюнки
на підвіконні.

Пожежа у мозку
І чорним по чорному креслю.
Хоча і здається що нібито білим по білому.
Відтінки співпали
прозорості дали дорогу.
Чи ти прочитаєш ім*я,
що колись мені дали Всевишні?

Шорох промокшей подошвы
По залитой мостовой.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобой.

Хочется буйного прошлого,
Хочется медленной боли.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобою.

Улицы мелкой крошкой,
Слишком неравен бой.
Хочется дольше и больше…
Хочется быть с тобой.
27.08.07.

Ну й знов весна. Нічого ж не змінилось.
Чому за зимами - щоразу весни?
Хоч раз би ти, природо, помилилась,
Ну от візьми коли - та й не воскресни.
Поніжся в замороженій дрімоті,
Проспи ти той будильник березневий,
Із гідністю старої королеви
Дай відпочити своїй древній плоті.
Мені поспати теж таки годиться,
Так років з двадцять, може навіть тридцять.
Десь на горищі дідової хати,
По вуха загорнувшись в одіяло.
Ви б, миші, там не надто тупцювали?
...ой ле-ле! Вже світає. Йду я спати.

27-28.03.03

Наснилося

Не вертає домів козацтво.
Стройові лиш, та й ті на милицях.
Розстріляли учене братство,
Що мололилося їм в потилиці.

Ранок

Не проходять роки безболісно.
Що пройшли - то за ними плачеш.
Нахабніти? Чи бути совісним?
Вже останніх нема неначе.

Вечір

Вже смеркається, ожеледиця.
У москалика нині свято -
Чорний Віл під камазом стелиться,
І бандерівця вкрито матом.

Якщо у тебе є в руці синиця -

То десь у небі журавель.

І в тебе лише один вихід:

Заробляй на літак.

Колись своє "ко-ко"

Сказала Шанель.

Але то вже інше резюме...

І знову день,і знов прощання,
В очах загублене "Папа",
Загублені думки,вінець мовчаня.
Де буду завтра я й де будеш ти?
В серці вичитали "Коханя",
Чи змінить щось...
Ти знов далеко,знову телефони,
Дурні гудки мов первісники біди,
Твій голос загубився...
Як зробити так,щоб тебе знову віднайти?
А потім спокій,дихаю печалю,
Лиш смс рятує від біди,
Жити важко,вирок твій коханя,
Ношу цю я мушу з гордістю нести.

Субтропічні дощі під Батумі -
Монотонні, холодні, нудні.
Чорні хвилі у білому шумі
Відраховують сорок днів.
Мокрі пальми, бамбук і мімози,
Білі гори у вічних снігах...
... В Україні лютують морози,
Синє небо в різдвяних зірках...
Божеволію, марю, сумую:
Так повільно спливають дні...
Чорні хвилі у білому шумі,
Субтропічні дощі затяжні.

Ледь народжена думка...
А чи виживе в слові
та чи буде блукати
по душі пілігримом?
"Леле" брижиться лунко
на парчі вечоровій,
з неба випала вата
разом з "треба" до рими.

Глянь - до "ночі" йдуть "очі",
як до "правди" - "благання",
що за "кров" без "любові" -
чисниць трійця до втрати.
Та комар не заточить...
як у нетрях прощання
на розгублених мові
вміє серце мовчати.

8 Січня 2008

За тобою тінню ходжу
І , як тінь , зникаю.
Я без тебе жить не можу
Й від тебе тікаю.

Поглядом зустрітись хочу
Хоть на мить з тобою,
Проте відвертаю очі
Всім зусиллям волі.

Поцілунком ніжним марю
І без тебе в’яну,
Але руку вириваю,
Бо боюся раю.

Яке то щастя - бути лиш собою,
не змінювати ролі кожну мить.
Не зливатися з безликою юрбою,
й чинить як розум і душа велить.

Яке то щастя - мати коло друзів,
яким у радість - чимсь допомогти.
Яка удача - щохвилинна муза,
з якою гріх творити не змогти.

Яке блаженство - просто легко жити,
із стресами, проблемами, роботою.
В якусь хвилину просто зрозуміти,
що власне Я - не є уже турботою.

Що тільки в тебе право є вирішувать,
що в радість, де халепа, де біда.
Хвилини щастя із життям вимішувать
й забути все. бо заздрість роз"їда...

Посеред спустошення
Думка зависла немов хижий птах,
Напевне кульмінація – поїхав к бісу дах.
Не в силі стримати “психічні” натиски,
Позбавлений гармонії, у прострації,
Мозок заганяється, немає рації
В усвідомленні безсилля... І овації
Сплетінню химер інтелекту
У мареві туманів густих –
Анекдот, пародія для тупих,
Якій немає кінця... Вона іде крізь віки,
Викривляючи буття, прикриваючи гріхи,
Засліплюючи блиском холодних міражів,
Серця і душі, потоки почуттів та відчуттів.

23.12.07

Облиш мене, мелодіє століть,
Твої слова торкаються узвишшя.
З-понад твоїх карпатських верховіть
Мене шука доби тривожна тиша.

Вона війне війною навесні,
В якій моря потонуть з островами.
Корінням в ніч пішли твої ліси,
А верховіттям – зорями і нами.

Суджений-ряджений прийди!
Ти шепнула, не вказавши куди…
Він прийшов… до твоєї сусідки.
Ти зомліла. Принесли води,
Ледь собі не вчинила біди,
Та умить позбігалися свідки.
Серед них був і суджений,
Терпко-сірий, кволо-застуджений…
Подивилась на нього більш вдало
І сусідці подарувала.

Народилася зірка - є дозвіл на шлях -
Кличе простір у справах творіння -
Знов мандруємо ми на смугастих котах
Й гнуться зорі від їх муркотіння

Там, на променях ще несповитих зірок,
Блискотять галактичні зайчата,
І цей танець найдальший померхлий куток
Розфарбовує подихом свята

Мати всесвіту вічна, на тлінних руках
Її діти живуть або гинуть, -
Маєм пам'яттю першого молока
Усвідомити вірну стежину.

Вість про зірку несімо прекрасній Землі -
Що віки коло Сонця кружляє -
Бо для нас (хоча і весь всесвіт нам дім)
Більш дорожчого місця немає.

Ми мандруємо в світ на смугастих котах,
Між галактик, і кожному сонцю,
Перевіривши, що з їхнім сяйвом не так,
Виділяємо по охоронцю.

Час застиг, ледь видніють зірки
Тиша вкрила космічну пустелю
Тільки зоряний соловейко в пітьмі
Ріже вакуум срібною треллю

Наше братство тримає вселенський режим,
Не дає сонцям темпи міняти
І мені та невидимим друзям моїм,
Не доводиться відпочивати.


Кожну мить як від справ відриваюся я -
З лику світу на той бік творіння -
Долучаюся я до братів на котах
На дорозі святого служіння.

Із підвіконника поверху н-ного
кроком донизу ступаю упевнено.
Слизько підошвам – гриміло ж і блискало,
лляло безбожно. Фінальною рискою
мокре вікно за спиною опущено,
юрмище хмар, наче вариво згущене,
троси вагань моїх рвучко обірвані;
дихати – глибоко, рівно, розмірено

Більше несила - у пам’яті зболеній,
стільки пекучих утрат закарбовано,
годі, набридло втішатись оманою,
скніти, укрившись жалобою рваною!
Хай унизу застигає пристиджений
цей бестіарій з істотами хижими

Складки шовкові злетять фіолетово,
зліва у грудях не чується трепету;
руки розправлю крилатою парою,
вниз опущуся поволі почварою;
вхоплена воями десятирукими,
в бричку, запряжену чорними круками,
сяду велично на тлі горностаєвім,
марення поряд летітимуть зграями;
злину з химерами, з єдинорогами –
знаними відьмі – не жінці - дорогами

Ну що ж, помовчимо,
п`ючи з ночей застиглу
тишу,з немитих
глиняних ночей,
що кришаться від
тиску вказівного
пальця на
зіржавілий і
слизький курок
зарядженого
сумнівом
сумління?
Помовчимо?
Закривши рота
на нікельовані замки
і вкинувши
ключа
до внутрішнього вуха
на коваделко
під удари
молотка,
що гатячи
по дзвінкості
металу
народить тільки
синтетичну іскру тиші.
Помовчимо?

***
Хай тільки дві біди в країні тій існує,
та перша весь час другу ремонтує...

***
Видобування коксу – справа стратегічна,
Принаймні, так вважає мер столичний...

***
Вишиванка з піджаком – то солодка пара,
Як метелик з картузом, як Стецько і Клара...

***
Він всіх навчить, як коми розставляти,
Як треба дихати і як вірші писати,
Як стати жертвою всіляких фобій,
А провокація – то просто хоббі...

***
Осетр с лимоном мною обожаем,
Но почему-то вспомнилось опять:
"Небось картошку все мы уважаем,
Когда с сальцом ее намять..."

Сидітиму надвечір у кав'ярні,
По шибі краплями стікатимуть хвилини,
До зустрічі з тобою півгодини
Безпомічно-щемливого чекання.

А ти не прийдеш. Я гадала зранку.
"Всі зустрічі скасовано. Назавжди."
Сидітиму. Чекатиму. Як завжди.
Я ж, номінально, ще твоя коханка...

Там, через столик, цмулять сапераві,
В пів-ока дивляться і щось жартують тонко.
О так, не та, не та вже незнайомка...
In vino veritas? Можливо, Ви і праві...

Я вже втратив свій префікс "най",
І тепер, відчуваючи втому,
Відчайдушно кричу: "Стривай"
Сивому болю свому.
Захильнувшись пилом душі,
Нарешті отримую спокій.
Намагаюсь, там де грішив,
Власні почути кроки...
07.01.08.

Малюнки на вікнах. І ввімкнуте світло,
вже ніч кілька років, вже спати пора,
колонки ревуть від баллад несусвітних,
я плачу від щастя. Ридаю одна.

Я згадую вірші. усі, які можу,
шукаю слова поміж тисячі тем.
У злості своїй засідаю за прозу,
і прозу оту виражаю віршем.

Малюнки на вікнах. спадає чорнявість,
вже ранок своїх діточок посила.
Ретельно столітню приховую млявість,
і йду поміж люди. Я-є. Я-жива!

Впіймалась мрія.
Пастка - скельця два рожевих,
де витесані очі
променем ранковим
по блиску роздають
мінливі рухи мрева -
веселка осяжна,
як щастя на підкові.

Заходить в серце стук -
заходяться до стиску
наповнення думок
пташиним перелетом,
наносить кому день,
тепло підводить риску
під паростком надій,
за пруг втікає Лета.

Що думою майне -
то повертає в спокій,
а він голубиться,
поскубуючи млості.
Віднова легкоти
(до простоти глибока)
любов`ю до життя
переживає простір.

7 Січня 2008

А ЩО В МІШКУ?
– Лисичко, лисичко,
Де була цілу нічку?
– Я була у півника,
Півника-іменинника…
– А що в тебе у мішку?
– Кукуріку!!!

ДИНІ
На городі, наче свині,
Розляглися жовті дині.
Воду п’ють, тому мовчать,
Вгору хвостики стирчать.

ОДЯГАНКИ ДЛЯ КИЦІ
На задні лапки тапці
Сплели для киці бабці,
А дідусі для киці
Зв’язали рукавиці.
Зігріті в киці лапки,
Однак немає шапки.
Можливо, мама й тато
Її пошиють з вати?

ДЕ ТАТО ПРАЦЮЄ
Є у киці кошенята,
Тато й мама є в Маринки.
В кошенят мисливець тато –
Ловить він мишей на ринку.


ВДЯЧНА КИЦЯ
Їла Катя паляницю,
Пригостила нею кицю.
Киця бігає по хаті:
– Чим же я віддячу Каті? –
Як стемніло, киця в ліжко
Принесла Катрусі... мишку.

НЕВДЯЧНИЙ КІТ
Дали котові якось рибку,
Він смачно губи облизав.
З’їв на обід ту рибку швидко
І навіть слова не сказав.
А був би ввічливим котом,
То помахав би хоч хвостом.

СКЛАДНЕ ЗАВДАННЯ
Оля виправити двійку
Намагалася давно.
Дав учитель їй лінійку,
Каже: «Виміряй вікно».
Спалахнули в Олі щоки,
Оля руки розвела:
– Це вікно таке широке,
А лінієчка – мала...

ПЕРЕЦЬ
Червоний перець аж горить,
Усіх він може спопелить.
– Рятуйте! – він побачив дощ
І заховавсь до мене в борщ.

СОСНА
У лісах росте сосна,
В колючках уся вона.
Це ж у неї їжачки
Позичають колючки.

АПЕЛЬСИН
В апельсинів син –
Апельсин.
Донечки в косинках –
Апельсинки.
Навіть хатка нова
Апельсинова.

НЕ ХВАЛИСЯ‚ ЯК ГАРБУЗ
Похваливсь гарбуз м’ячу:
– Як захочу – полечу!
І захекав‚ наче міх‚
Та піднятися не зміг.
– Я літати ще навчусь‚
А от зараз – покочусь! –
Весь надувся він і – трісь! –
На шматочки розлетівсь.
Намотай собі на вус:
Не хвалися‚ як гарбуз!

СОВА
Сова – мудра голова,
Але дивною бува.
Вночі літає між дерев,
А вдень ходить з ліхтарем.

ЯК ЗІПСУВАЛИ ЗЕБРУ
По звіринцю ходить зебра.
В білу смужку в неї ребра.
Кажуть, зебру зіпсували,
Як паркани фарбували.

ЛОЗИ Й БУДЯКИ
Люблять кози їсти лози
Влітку і в морози
І ніколи
Губ не колять
Об колючі лози.
Люблять кози будь-які
Край дороги будяки.
І, мабуть, від того
В них колючі роги.

КАШТАНИ
Як були козаками каштани,
В шароварах ходили вони,
А тепер, коли стали панами,
Носять джинси й зелені штани.

АКАЦІЇ
На акації веселі
Ми влаштуєм каруселі,
Щоб коти і миші
Були веселіші.

ШВИДКА ДОПОМОГА
Кличу тата,
кличу неньку,
Дідуся й бабусю:
– Захистіть мене швиденько,
Я кози боюся!

Прийшов Святий Вечір. Врочисто й повільно сніжинки
Із вітром кружляють в танку у вогнях ліхтарів,
Грайливо у вікнах підморгують вбрані ялинки,
Щасливі обличчя і радістю сповнений спів
Веселих колядок. Сріблисте пухке покривало
Упало на землю... Я раптом згадав крізь роки,
Як дзвінко співали в Святвечір "Нова радість стала..."
І щастя лилося в серця, коли ми, хлопчаки,
Ходили з колядками гуртом від хати до хати,
Несли людям звістку про ясну Різдв'яну Зорю -
Христос народився! Й любов'ю наповнене Свято
Щоразу підносить й оновлює душу мою.

Їду автобусом на Різдво додому.
Тихо, біло, шлях знайомий
До останнього пенька на узбіччі…
Та раптом сяйнуло у вічі:
Лисиця руда, як сонце в ту мить,
Снігом незайманим поруч біжить
В посадці ялин зелених…
…Війнуло крізь шибку теплом на мене.

Наді мною
Небо зоряне.
Серед неба
Шлях проорано.
А тим Шляхом
Сестра Галя йде,
А за нею
Шатлом змій гуде.
Та вже бачу:
Булава летить, -
Буде Змія
Галин братик бить.
За неправду
Змія він навік
Аж по шию
Зажене у тік.