Моя доня, донечка, доннюся
Ти неначе долі подарунок.
Ганна, Ганночка, Ганнуся
Зимоньки чарівної рисунок.

Ти неначе ранньої весни надія,
І весняних пташок спів в гаю.
Для весни як запах квітів мрія,
Так і мрію я про усмішку твою.

Оченята завжди бігають щасливі,
В дні веселі і не зовсім так,
Буваюмь строгі або справедливі
Немов би гном якийсь дивак.

Волоссячко пахне весняним дурманом
Теплинню рук хіба так літо гріє
Горять очей зіниці золотом
Осені, яка в останні дні добріє.

Та ти не є весни дарунок,
Та й подругою літа не була.
І аж ніяк осінній ти пакунок,
А зимонькою білою до нас прийшла.

І тому така замріяна як казка,
І така пухнаста як сніжок,
Гомінка, весела мов колядка,
Ти наш малесенький дружок.

Літо. Спека. І знову бажання втікати
Будь-куди від розплавлених сонцем доріг.
Я поїду в село до маленької хати,
Де спориш і барвінок припадуть до ніг.

Там обіймуть мене прохолода і тиша,
Там зустріне мене голубий небосхил.
Негаразди і біль моє серце залишать-
Наберуся наснаги й наповнюся сил.

Я відчую поезію свіжого вітру,
Смакуватиму подих замріяних трав.
Я забуду неспокій спекотного літа
і ярмо термінових незроблених справ.

Замучили ці хитромудрі феї –
Який я в дідька кучер? Це абзац...
Півдня по норах стягуєш трофеї,
А тут тебе бабах – і у палац...
А коні хто? Ото уява хвора,
Ну хто мишами їздить на бали?
Карета благо хоч не з помідора,
Бо ми б додому кетчуп притягли...
Пішла магічна книга на цигарки -
Всі чари лиш до півночі... труба...
Лише пригледів файну куховарку,
Аж раптом став щурем – ото ганьба...

Під дощем, в собачий холод
Жінка вигнала із хати
до старого гастроному по картоплю.
Чи її замучив голод,
Чи подумала шо може
у якій-небуть калюжі я ся втоплю.
Жовто-синя парасоля
Обламалася від вітру
чи якогось вліво скошеного ока.
Проклятуща бараболя,
І на хрін той цар Петро
її завіз, шоби мені була морока?
Зачерпаю черевиком
Із найглибшої калюжі,
із душі зірвався злий лайливий оклик.
Із блаженним ясним ликом
Підійшов до гастроному,
і закляк – в дверях табличка : “переоблік”

Я хочу випити вина,
Залити в кров п'янку отруту,
Забути про душевну скруту,
Допоки не мине вона.

Я хочу випити вина,
Я хочу спокою без болю
Давно омріяної волі,
З якою смерть вже не страшна.

Я хочу випити вина,
Упитись маревом кохання,
Забути сум і сподівання,
Сягнути насолоди дна.

Я хочу випити вина,
Як дикий звір жадає крові,
Бо він із кров'ю в давній змові
І в тому не його вина.

З неба падає дощ,
В небо падає погляд.
У мрійливу безодню
Мокрих вулиць і площ

Тихо падає дощ,
Все давно стало вогким.
Сум за небом високим
Ллється з хмар потороч.

Довго падає дощ,
Наче вічність - це море,
Де вже плавають зорі,
Бо давно іде дощ.

З неба йде теплий дощ,
Він зволожує очі,
Які дивляться в небо,
Із якого на тебе
Тихо падає дощ.

Ми познайомились недавно.
Писав листи і говорив:
"Як би у мене була ти!"
Дарма повірила тобі.
Ти зник з мого життя назавжди.
Утік й сховався в глушині.
Ну що ж тебе я розумію.
Твій вчинок є для мене підлим!
Хоч думаєш:"Це не біда!
Що через мене ти помріш!
Ти знай, у цьому я не винен.
Я просто так тобі сказав,
Що ти ... це ти ,
а я ... цея!
Ми люди різних поколінь
І я не можу бути твій."
Ні! Вірить в це не буду.
Тобі не вірю я ... і все ж... люблю тебе.
Люблю це фото на столі,
Ці дивні вірші про кохання,
І... ну звичайно... голос твій.
Я знаю!.. Міг мене б знайти...
Але так сталось,
Що не хочеш мене побачить. Ні... ні... ні...
Не хочеш ... Знаю... Розумію...
Лиш ми друзі так чи ні?
Якщо ми друзі,
То давай залишимось ними назавжди.
Мені це боляче казати... знай.
Мені не треба твоєї ласки,
Я просто хочу бути... існувати... жити.
Жити лиш тобою!
Я знаю ти зараз говориш:
"Пробач за все, я зрозумів тебе... пробач
Але так сталось - ти кохаєш!
Я теж кохаю, але ... ні.
Не смію я тобі казати ці слова.
Пробач за все, прошу пробач.
Це лиш для тебе я роблю.
Для тебе і твого кохання...
Пробач, я мушу ... мушу йти від тебе.
Я не для тебе, вибачай!
Ти мусиш бути з тим з ким є.
Тобі не хочу заважати, тому... йду.
Йду назавжди, пробач
І не карай мене благаю!"
Я не дуюсь, уже не дуюсь.
Я знаю... ти будеш зі мною:
Коханням вічним, недалеким.
І в той же час таким безкрайнім,
Що я не можу позбирати твої слова із неба.
Ти будь зі мною. Обіцяй.
"Я обіцяю... не покину,
Але ж пробач.
З тобою поряд бути я не можу."
Я розумію все і пробачаю... я ж твій друг.
І щиро, щиро так бажаю,
Щоб ти знайшов собі другую,
І був із нею й жив,
І з нею діток наплодив.
"Від серця дякую тобі,
Що розумієш, поважаєш.
Ну па-па
В останній раз тебе цілую... Й йду"
//
__/
Прощавай!

Квітка щастя
Росте в моєму серці
Вона любить шоколадне морозиво

Із півнéвого горла сонцезну небосхил видира,
будень отрухом тиші освіжає недоспаний голос.
А залишена ніч, по якій все стекло, мовби з цебра,
як мале кошеня, в тінь забите, озивається кволо.

Надто чищена вітром, наче риба, лускава ріка
перекривлює хмари, схожі десь на загублені душі.
Не коштований часом, начекався полин, як згіркав,
наче доля... Крила злиплись осі від солодкої груші.

Причащаються луки, що приймають росу, як вино,
а від ложечки світла у траві просинається зелень.
Журавлиним привітом відчиняється в Серце вікно,
видно, як близько ласка, що надію в обіймах куделить.

5 Червня 2007

Я цілував твої рожевії вуста,
Я цілував твій білий стан,
І ти була так зачаровано проста,
А поміж рук заплуталась каштанова коса.

Я роси пив з твої повік,
В коханні клявся я навік.
Тебе до себе пригортав
І щастя більшого не знав.

Я подихом розгладжував веселку брів,
Й ніколи відпускати не хотів.
Тонув я в глибині твоїх очей.
Я й досі пам’ятаю казковий подих тих ночей.

Не забирай у мене віщі сни
І не бери в свої полони.
Я все втікаю від весни
Й скидаю знов твої опони.

Руденька пані йде по Землі,
Шурхіт з під ніг рветься.
Осінь багрянцем горить в мені,
Хай і тобі озветься…

Надвечір закриваються тюльпани,
Немов ховають душу у бутони.
Святенна їх – о, Грація, корона
Й не спопеляючі бурштинові бажання.
Нектаром вони сповнені по вінця,
Який просякне завтра ароматом.
Безбарвна й звучна весняна соната
Розіллється на вмерлій вже сторінці.
А завтра майорітимуть на сонці.
Оці тюльпани, ніби смолоскипи
І кидатимуть всьому світу виклик,
Хоч будуть стиснуті у грубій оболонці.
Тримає їхню душу згубний квітень,
Який життя їм дарував недовге.
Тепер так несміливо пада й ковза
По сирощах землі вже розігрітій.
Тюльпанів голови хитаються квапливо,
Неначе відчувають скору згубу,
Яка дарує їм найкращу муку
І миті найприємніші, звабливі.
Недовго жити, щоби гідно вмерти,
п'янкі сліди залишити по собі,
і бути квіткою в черговій спробі,
із праху прорости на згубу смерті!

Я повія, бо я свята
Я народжую ніч і вбиваю
І мої полуничні вуста
Своїм словом невинним карають.
Я жебрачка, бо гроші є
Й роздаю я своє багатство
І життя кольорове моє
У халупі, немов у палаці.
Я за гратами, бо вільна я
В мене руки, бо в мене є крила
Під ногами земля, бо моря
Помагають плести вітрилам.
Я цариця, бо я проста
Я у сукні, бо я у лахмітті
Промовляють німі вуста,
Що все вмерле умить розквітне.
Я богиня, бо я лиха,
Я розлючена, бо я сміюся,
Я свята, бо є два гріха.
Я смілива, бо я боюся.
Вмію я народити вогонь,
Бо я знищую його на попіл.
Я торкаюсь невидимих скронь,
Бо мені невідомий той дотик.
Я важка, бо я вмію літать,
Я на дні, бо я високо в небі,
Я все бачу, бо очі сплять,
Я танцюю в безлюднім степі.
Я померла, бо я жива,
Я ненавиджу, бо я кохаю,
Я повія, бо я свята,
Я самотня, бо я безкрая!

Мій душовбивчий друг,
Терзай безжально мої груди!
Мечем рви серце, хай в огні згорить!
Мені байдуже… Хай затопчуть люди.
Ґвалтуй мене в багні,
Не залишай спочину.
Ховай мене в весільному вбранні
в труні…
Мов непорочну і малу дитину.
Хай ворони викльовують,
давно вже мої виплакані очі,
Думки стискає терновий вінок,
Вкриваючи безглуздям до півночі.
Гори в огні! Палай у глибині!
Зійди, мов зірка в небі
не діждавшись СХОДУ
На грудях випали тавро мені,
Стопчи в багні!
Та закарбуй на серці НАСОЛОДУ,
Яку ніколи не продам тобі,
Мій душовбивчий друг, -
СВОЮ СВОБОДУ!!!

Ти просинаєшся зранку,
Як завжди, спішиш на роботу.
Готуєш на кухні сніданок,
Лишаєш в нім частку турботи.

До кожного мила й привітна,
Для кожного слово знайдеться.
І ласка твоя материнська
У серці теплом відгукнеться.

Не просиш взамін подарунків,
Коштовних прикрас чи каміння.
Лиш краплі уваги й любові
Оживлять надії насіння.

Надії про щастя жіноче,
Про ніжність палку й незрадливу,
Повагу дітей й чоловіка,
А ще – про велику родину…

Не все, що хотіла, збулося,
Не все, про що мріяла, сталось.
І біль, і печаль, і образи
У коси життя повплітались.

Пробач за недоспані ночі,
За втому, за сум у очах, за нерозуміння.
Низький уклін Тобі, мамо,
За мудрість твою і терпіння.

Соленый воздух города ,
Вечерний полумрак.
Зачем искать без повода ?
Наверно просто так.

И может где-то в сторону
Исчезнуть и не ждать .
Зачем ? Ведь просто холодно
Кого-то узнавать.

Звуковий розпис твого відношення
Проявляється у мені щогодини за планом,
Будеш чи ні робити жертвоприношення,
А здається для мене це буде за дармо.

І останнє лише у просвітленні
Від близької втечі з сьогоднішнім,
Але висновки надто не втішливі,
Щоб розквітнути ними пригоршнями.

Тіні перехрещені на стінах,
Одяг заховався по кутках,
Мої руки на твоїх колінах,-
Сором розчиняється в очах.

Хвилі кіс розкинулись на плечі,
Я твою красу очами п"ю.
Знов кажу якісь банальні речі -
Щось на кшталт, що я тебе люблю.

Ти ж мовчиш, прекрасна і наївна;
(Може вперше ніч отак п"янить?)
Відчуття такі немов царівна...
А що вранці? Сліз не зупинить?

Ти пробач... - А раптом не кохаю?
Нащо ж тóбі душу так бруднить?
Краще обніму й заколихаю...-
Вранці темінь очі не сліпить.

* * *
Осіння осінь. Осінь восени.
Холодний дощ сумних думок і віянь.
Я вже не ти і більше не вони.
Блідий жебрак, із кошиком для мріянь.
Я набродив два кілометри див,
Я бачив птаха, Синього й не дуже.
І снігові вали, і зграї злив -
Я все лишив, і світ новий подужав.
Моя печаль торкається небес.
Я вийшов в небо, щоби повернутись
Старий жебрак із вавилонських мес,
Що йшов собі, та й так не зміг запнутись.
Моя хода дорівнює вікам.
Моє вбрання ще бачило рід Ноя.
Мене ударив по обличчю Хам,
Та я ішов, не відаючи горя.
І буду йти, мій Рим уже не мій.
Тому немає часу зупинятись.
Я зупинюсь лиш на святій землі,
Та чи я зможу вдруге розіп’ятись…

Давайте ми станемо всі в хоровод,
Хай пісня злітає до синіх висот!
По колу, по колу, таночок поплив,
Сплітаймо віночок із наших голів.

Вогні веселкові сіяють з небес,
Пливуть видноколи у дзеркалі плес,

По колу, по колу і ліс закружляв,
Це наш хоровод увесь світ об’єднав.
Хай літепло нас понесе до зірок,
І сонечко стане із нами в танок!

По вічному колу іде хоровод,
Лиш той, хто танцює, не знає турбот!

– Туп-туп!
– Хто там ходить,
Хто малину переводить?
Поламав гілки зелені,
Зараз матиме у мене!

– Туп-туп!
Не злякались!
За кущами заховались!
Це ведмеді завітали,
Повні кошики набрали!

– Туп-туп!
– Хто в малині?
Бачу очі карі й сині.
На оцих ведмедів диких
В мене дубчик є великий!

Гей, ведмеді, йдіть до хати,
Дайте ягід скуштувати!

Мне хорошо без тебя.
Нет, без тебя мне прекрасно!
И эти улицы вновь
Так улыбаются счастьем,
И этот дождь для меня
Не замышляет убийство.
Хоть я ушла от тебя –
А это мило… и низко.

Мне хорошо без тебя.
И даже больше – ПРЕКРАСНО!
С другим считаю года
И умираю от страсти,
С другим испитую боль,
Ее пускаю все ближе…
Я полюбила любовь
И не вернусь падать ниже.

Душа поэта вся чиста –
От первой
До последней строчки.
Он не напишет слово «да» там,
Где поставить надо точку.
И он живет как человек
Которому давно за 30-ть.
И он бы был сейчас женат,
Но нету времени.
Привычки…

Да, он привык гулять один
По темным улицам пустынным.
Его домой не кто не ждет.
Зачем куда-то торопиться.
И он идет замедлив шаг,
А по дороге пишет он то…
То что потом сожжет,
А пепел по земле рассыплет.

И снова муза посетит,
Шепнет ему на ухо что-то.
И снова лягут на листок
Рифмованные строки!

Говорила мама мне:
« Учись, сынок! ».
И кивала голова моя в ответ.
А теперь,
Я словно с клена сорванный листок
И куда меня несет
Один лишь ветер
Знает.

Мама, ты как всегда была права.
Я часто попадал на твои слезы.
Плакала ночами
Не от счастья, не от горя.
Просто было стыдно за меня.

Но года прошли –
Теперь я стал взрослее.
И ты больше не краснеешь за меня.
Только иногда ты вспоминаешь
Мои юные,
Школьные года.

Мне уж скоро будет 30-ть лет,
А ты все еще
Завязываешь мне шнурки « на бантик ».
Я и сам бы мог,
Да ты меня так любишь,
Что просто не даешь перетрудиться.

А на счет шнурков –
Так это просто шутка.
А если по серьезному –
Я тебя люблю.
Кто еще меня научит
Как быть честным человеком,
И то, как мне не впутаться
В не добрые дела?!

Нічних тіней мовчання,
Шелест світлих мрій,
Теплого вітру зітхання,
І там, далеко, прибій...
Десь заховалось у тиші
Безладдя моїх думок,
Я їх, нащадкам залишу
Якщо це дозволить Бог,
Я їх посію у полі
Можливо вони проростуть
Можливо комусь у неволі
Підкажуть правильну путь
Можливо стануть для когось
Як темної ночі маяк
Що вкаже вірну дорогу
І буде, як Божий знак...
Залишу я їх при дорозі
Нехай бур'яном поростуть
Можливо тому, "хто в Бозі",
Вони все ж укажуть путь...

Усе заплуталось, не можу,
Посунути цієї скелі,
Щоб зрозуміти Волю божу,
Вивчаю тріщини на стелі.

І я один, і в серці попіл,
Сказати, пересох язик,
А в думці, тільки сум і клопіт
Ще до якого я не звик.

Крокує місяць ночі шляхом,
В повітрі мрії шелестять
І вражений душевним крахом,
Страждаю, і неможу спать.

Що ж, пройде час, він все розсудить
Розставить все це по місцях
І забере з собою страх
Що по кутках кімнати блудить.

І попіл дасть нове життя,
В моїй засмученій оселі,
І вже не буде вороття,
Та будуть тріщини на стелі..

Він спустився з Небес
І вдарив боляче,
Я помер, і воскрес
Прийняв удар стоячи...
В його дивних очах
Страх і бажання
В його ніжних руках
Мої сподівання...
Я віддав би усе
Щоб торкнутись тих рук...
Це шаленство, несе
До кохання й розлук...
Я віддав би життя
І в обіймах помер
Там би мав укриття
Решта б, з пам"яті стер...
Янгол мій, ти з'явись
Забери це безсоння
Бо так зорі зійшлись
Й знаки доль, на долонях...

Ішли дощі, густі сумні дощі,
Можливо, все останні і тривожні.
Приснився дивний сон мені вночі,
Що стали ми з тобою такі схожі.

Твоя рука лежала у моїй,
Ти поруч йшов так тихо, так несміло.
Десь вдалині співали солов’ї,
Вечірнім жаром небо ледве тліло.

Я чула ніжний дотик на щоці
Й палке нестримане дихання, ритм серця.
До тебе рвались всі думки мої,
Як з клітки вільна пташка рветься….

Аж я на мить забула, що це сон,
Що солов’ї давно вже відспівали.
І тільки дощ все грав мені мінор,
Й мої примари в такт дощу зникали.

Я краду у долі хвилини
І складаю в години кохання.
Прислухаюсь до звуків машини,
А у відповідь тільки мовчання.

Відчуваю, що ти не приїдеш –
Знову справи, а може родина.
Мої сумніви швидко розвіє
У чеканні завмерла година.

Від цигарки попіл спадає
На холодні від вітру долоні.
В тиші різко дзвінок пролунає,
Де й поділися сльози солоні.

Ти на іншім кінці телефону
Робиш спробу сховати провину.
Повертаюся мовчки додому –
Не потрібно шукати причину.

Я тебе ні про що не спитаю,
Я не в праві просити пояснень.
У години мовчання складаю
Всі слова, що позбавлені значень.

Ти мені колись наснився,
Наче принц на білому коні.
Із серпанку ночі народився,
Виростав із променів зорі.

Спати клав тебе не раз світанок,
Колискову день співав тобі.
Тихий вечір був для тебе ранок,
Просинався ти в моєму сні.

За сестру була моя уява,
Рідним братом був тобі мій сум.
І щораз у сні твоя поява
Сплетена була з нелегких дум.

Був мені розрадою для серця,
Втіхою в моєму небутті.
Розбивав мій біль на дрібні скельця –
Так не люблять в справжньому житті.

Ти мені колись наснився,
Розчинив себе в моїй журбі.
Серед мрій дівочих загубився,
Залишивши спомин по собі.

Коли ідуть дощі,
А небо ховається в хмарах,
Зринають з глибин душі
Спогади наче примари.
Про те, чого не було,
Чому не судилося статись.
Якби ж воно не могло
Ніколи у серце вертатись.
Втрачений блиск очей,
Цілунків жагуче бажання,
Недоспаних літніх ночей
Не верне ніяке благання.
Образ вже як не було,
Нема для них місця у серці.
Рук твоїх рідних тепло
Спомином ніжним озветься.
Думки, неначе кинджал,
Ранять, проте не вбивають.
Днів шалених запал
Вони, на жаль, не вертають.

Крылья я подниму, как орлы полечу.
Понесу Твое знамя. Исполню
Все, что скажешь мне Ты.
О Тебе расскажу, только Ты меня духом наполни.
Открывай мне глаза, обнови меня в Силе.
Приходи ко мне снова и снова.
Я Тобою живу.Я Тобою дышу.
Назови меня Именем новым.

Ваша осінь не дружить з моїм зачарованим літом,
Вам би – в тінь, а мені...
А мені до лиця тільки спека.
Срібний лицарю, як Вас могла я, скажіть, розлюбити,
Загубити і з іншим ліпити на ревнощах глеки?!

Що Вам осуд людський, як любов обира не за віком,
Як не гояться рани з тавром наболілим РОЗЛУКА?
Не затримуйте щастя, а будьте мені чоловіком –
Ось, візьміть, пропоную нахабно Вам серце і руку.

Хай же осінь дощить, наді мною – безхмарні простори,
Ваші руки холодні, та, знаю, насправді голодні –
Ви без мене – один, ви ж без мене – самотньо-самотній?
І ховає Ваш сум попід хвилями мертвеє море.

Більш не хочу, не буду і врешті, повірте, не можу
Я без Вас засинати, закутавши серце в оману.
Не журіться, благаю, що ми по роках так не схожі,
Придивіться, послухайте душу: я – Ваша кохана.

Не кажи нічого, я знаю.
Вже вібрує незручністю тиша,
Ріже очі, серденько крає.
Отже, скоро мене ти залишиш,
Отже, скоро кінець розмаю.
Обійняла за шию тиша,
Стисла так, що й кричати несила,
Отже, скоро... Покинеш, лишиш.
...Я давно вже тебе відпустила,
Розумієш, бо я - кохаю...

Я в перший день безглуздого чекання,
Травила душу, зірвану з хреста.
Немає сліз,якщо нема страждання,
Немає слів,якщо тебе нема.

Цей день,мабуть,останній...більш не буде,
Не буде сліз, розбитих почуттів.
Забудь мене і я тебе забуду,
Щоб ти мене ніколи не зустрів.

думки своїми згадками тривожать,
Приємно або боляче тобі...
Забути твої очі я не зможу,
Залишив ти себе в моїй душі.

Шпалерами тягнуться сонні дерева,
А сон кипарисів розтоплює дощ.
Нам в цьому житті вже нічого не треба
І я непримітно торкаюся неба...

В тумані думок одиноко кульгає
Наочна ілюзія радісних днів.
Ми в цьому житті ще нічого не знаєм,
Бо сон кипарисів крізь сонце летів.

Оаза культури-така непомітна,
Що просто не віриться в чисте життя.
Ми в цьому житті все кидаєм на вітер,
Бо сон кипарисів-це біль каяття.

Усе розгубилось,неначе проміння
І час зафіксує людські почуття.
Я буду кидати у небо каміння,
Бо сон кипарисів-це моє життя.

За холодом холод.
За инеем - лёд.
Где твои краски, сентябрь?
Где ты сам?
За дверью стеною
Глухою встаёт
Колючая мгла:
Зима.

Падає сонечко у спориші,
Вітер читає наші вірші,
За пів секунди до вічного сну
Котиться, котиться камінь з душі...

Шлях перетнула чужа колія,
Шкіру міняє доля-змія,
Перечепившись об новий рядок,
Все повертає на круги своя...

Та не пускає отруєний світ -
Цій павутині тисячі літ
Тих, хто її розірве тятиву
Може, чекатиме новий політ...

Висихає глина під руками одного Творця,
Світ такий великий, що нема ні краю, ні кінця,
Я такий маленький - переплутав не свої шляхи -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

Нові перехожі переходять через ці мости,
Безкінечно пишуть і лишають на воді листи,
Забувають рими, відбивають відчайдушно крок
У своїм смішнім бажанні хоч кудись дійти.

Я у їх отарі як паршива і чужа вівця,
Той, хто це придумав - просто ловить рими на живця,
А я собі знаю поспішаю, добираю слів -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

Цілував мені пальці ніжно,
Обіймав й притискав до серця,
Говорив щось смішне і грішне,
Ніби сипав в солодке перцю.
Огортав у шалену тишу,
Чарував мені зорі й вишні,
Брав в долоні обличчя квітку,
Пестив тихо і так неспішно.
Розгортав і читав, мов книжку,
Кожна фраза - з подвійним змістом,
Був Гольфстрімом в моєму морі,
Вправним гідом нічного міста.
Розчиняв мене в своїх росах,
Оживала і знов тонула...
Мій Королю, Липневий лицар,
Сподіваюсь, і я у Вас була...

Кохання вбиває,
Кохання болить,
Воно заставляє помилки робить.
Кохання не вічне,
Кохання мина,
А потім лишаються сльози й зима.
Кохання – могила,
Кохання – тюрма.
Кохання – це щастя,
Кохання – біда.
Кохання обдурить,
Кохання мине
І потім ніхто не врятує тебе.
Кохання зрадливе, як чорний шаман.
Пильнуй, стережися, бо вип`єш дурман.
Кохання вбиває,
Кохання мина.
Кохання – це щастя, а потім біда.
Кохання обдурить, як чорний шаман.
Пильнуй! Стережися!
Бо вип`єш дурман.

Якби воскрес, коли б ожив,
то б вдарив громом:
- Хто тобі вуха завощив,
іще живому?!

Якби воскрес, якби устав,
дощем заплакав:
- Хто тобі очі зав"язав,
гіркий сліпаку?!

Якби ожив, коли б устав,
зотлів би в слові:
- Хто тобі рот задратував
по саму совість?!

Та не встає. Не воскреса.
Лежить у вишнях.
І судить нас на небесах
судом всевишнім.

Дорога додому,
де ти - тільки гість.
Дорога додому,
де ти - тільки вість
із білого світу
про білі світи.
Дорога додому -
іти - не дійти...

Дорога додому,
де прізвище роду
написано біло
на чорних хрестах,
де ймення батьків
оживає в устах
тіток і вітрів...
Дорога додому
із білих світів.

Дорога додому -
в коліно чорнозем.
Дорога додому -
по генах Чорнобиль.
По серце - сніги,
по зіниці - зима...
Дорога, дорога -
і краю нема.

Карпати. Літо.
Гомонить вода
В потоках чистих.
Доли смерекові.
І я ловлю себе
На думці і на слові,
Що світ уже не той,
І я уже не та.
Лиш тихий біль
За баченим і втраченим
Смутить моє чоло,
Та серце веселить:
Від втрат гірких
Стаєм ми часто зрячими,
І воду п'єм живу
з того, що нам болить.

Марчіє день. Скидає сутінь льолю,
щоб йти по бурчаку по насолоду в ліс.
За овид копотиться вітер з поля,
рахманно небом котиться Великий Віз.

Вдуває час в зажури жоломії
пташину душу, плаче цвітом дикий сад.
В журавах очі росам тужавіють,
заповнюючи космос. Плюскіт зір невлад.

Стоять атлантами дуби дебелі,
підперши спинами опалі вії сну.
Від закутків галактик і до стелі
розстелюють думки осяжність мовчазну.

Земля і Всесвіт у цупких обіймах,
одне від одного ховають власне "Я".
І дим з осель рушає в мандри стійма -
ген тягнеться за Віз Великий колія.

1 Червня 2007

Твої очі - колір неба грозового,
А погляд так по осінньому сумний.
Зустрівши тебе на порозі дня нового
Я говорю собі що ти не мій, не мій...
Уста твої - троянда нерозквітла,
А посмішка завдає пекучий біль.
Любов моя до тебе - чиста й світла,
Але я тверджу собі, що ти не мій, не мій...
Я так хотіла зненавидіть тебе -
А на томість ще більше покохала.
Я так хотіла забути про усе,
Та знов і знов до спогадів верталась.

Засміялося небо
Так сильно аж до плачу
Весь мокрий від жартів природи

Если новый день
тебе не принесет удачу,
и если кто-нибудь
напомнит тебе об этом –
улыбнись и скажи:
«Это судьба такая,
и раз, в тысячу лет,
нам от нее никуда
не деться»!

Раз в тысячу лет
выпадает орел а не решка.
Раз в тысячу лет
разбивается хрустальная ваза.
Раз в тысячу лет
выпадает слово из песни.
Но… но каждую зиму белый снег.

Если желтый дым
собой закроет летнее солнце,
И если березу сломает…
Сломает осенний ветер.
Если взмахнув крылом над морем
на юг улетят перелетные птицы,
то, может быть, это любовь.
Ну а может быть
Что-то другое.

Раз в тысячу лет
Выпадает орел а не решка.
Раз в тысячу лет
разбивается хрустальная ваза.
Раз в тысячу лет
Выпадает слово из песни.
Но… но каждую зиму белый снег.

Коли до вас додому привозять холодильник,
Дивіться, щоб коробку ніхто не викидав.
Коробка прямокутна, картонна і квадратна,
І кращої хатинки ніхто не будував.

В одній стіні широкій прорізуєте двері,
А спереду віконце і збоку − про запас.
Сідаєте на стільчик і гарно вам в хатинці,
Бо там ніхто на світі не потурбує вас.

Коли приходять Саник, Вадимко і Маринка,
Даєте їм шпалери і ножиці свої.
І дім ваш розквітає, яскравий, як картинка,
Або театр ляльковий чи навіть пост ДАІ.

Він схованка і башта, і терем, і в’язниця.
А уночі у ньому дрімає ваша киця.