Листочки пожовтіли на черешні,
Котрі зелені вчора ще були.
Які несе нам осінь дні прийдешні
Чи втішні, а чи з присмаком журби?

Як хочеться вже миру.Порадіти
Золотокосій осені також.
Щоби щасливо усміхались діти
Й не було ні обстрілів, ні тривог.

Але для того треба потрудитись,
Відповідальний в кожного свій фронт.
Адже мета в нас спільна - вільно жити.
Якнайскоріших всім нам перемог!

2022 р.

Поволі стихнув гуркіт бою,
Димлять згасаючі вогні, –
Давай згадаємо з тобою,
Мій побратиме, мирні дні.
Кудись подінеться утома
Від довгочасної війни,
Якщо поринемо додому
Хоча би спогадом одним.
Допоки стигнуть автомати
І змовкло мін глухе виття, –
Давай помріємо, мій брате,
Про наше світле майбуття.
Воно приваблює красою
Всі наші думи фронтові,
Бо тужиш ти за борозною,
Кошу я трави лугові.
Нам, українцям, не байдуже
Бур’ян чи жито на лану, –
Давай забудемо, мій друже,
Хоч на хвилину про війну.
06.09.22

Мене розбудив телефон –
Дзвонив аж ніяк не слон.
Якесь навіжене пуйло
Репетувало «Алло!!!

Вимкніть геть Інтернет
Та вишліть побільше ракет,
Танків і літаків
Й сто тисяч бойовиків.

Щоб світ мене полюбив
Навшпиньки круг мене ходив...»
Ще щось белькотіло пуйло,
Аж поки за ним загуло.

Тінь імперії знову
Шелестить, наче штиб, –
І повзе поступово
В ширину та углиб.
Аж від обріїв дальніх
До місцин поблизу, –
Покриває печально
України красу.
Найсмердючіша плісень,
З лиховісних степів, –
Проростає і лізе
Із гниттям пів-на-пів.
Найпідступніший ворог
Докладає зусиль,
Щоб усилити морок
І не згинула гниль.
І немає спасіння,
Споконвік взагалі, –
Від імперської тіні
Українській землі.
05.09.22

ПОСТРІЛ

Доля – снайпер. Б’є розривними…
У мощі цілить й в душу поміж ними.
І ти – уже не я, і “ми” – геть не для нас.
Лиш мить одна – і все поглинув час.

Прицільний постріл – стали крижаними
Очі квітучих мрій; слова – чомусь німими,
А поцілунок – пустка вже, зхолоджене тепло́
І світ, колись чуттєвий, – збайдужіле скло.

Розсиплеться ураз в ніщо тоді дрібними
Осколками усе в “було́”, загострено крихкими,
Відлунням згадки – криком в порожнечу
Мізерних дум про тво́ю з мене втечу.

Життя скуйовдилось у кулю, мерлі ночі-днини
І марнота у відчаї здуси́ла в жмут тонкими
Струнами дих: так давній кат рубав без вороття
Надії жертв на Бога – в шанс на майбуття.

Павло Гай-Нижник
5 вересня 2022 р.

Та жінка, яка поруч з тобою щаслива,
Слухає твою душу, слухає твої сни
Та жінка, яка поруч з тобою щаслива,
Просто прозоре дзеркало, а в ньому ти.

Вона хоче з тобою бути, твоєю радістю...
Так довго, як тільки можливо радості бути
Ні за минуле, ні за прийдешнє не триматися.
Та все незбагненне тут і тепер збагнути.

Та жінка, що береже усі твої таємниці,
І в храм твій заходить, змивши ноги,
Вона буде тобі так ніжно снитися
І обіймати, так само, тебе з дороги...

І навіть коли пізня осінь... Якщо настане...
І підуть холодні, з стрімкими водами зливи
Та жінка менш щаслива від того не стане.
Лиш будь також...будь ласка, будь щасливим!

Піду у даль, у даль, подалі від любові,
подалі від людей, у хащі загадкові,
піду в ліси бамбукові, у джунґлі, у ліани,
зустріну звіра хижого, загину – і стану…

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

Якби ж ти був при мені, хіба б я блукала,
хіба б нужди та розпусти
в безумстві зазнала?
Хіба б зайшла так далеко,
спливаючи кров’ю?
Я б отруїла тебе цією любов’ю!..

Стану деревом,
деревом з бурштиновим стовбуром.
Стану деревом,
деревом з гілками пурпуровими.
Стану деревом,
деревом з корінням закривавленим.
Стану деревом,
деревом з отруєними ягодами.

29 квітня, 2 травня 1994 р., Київ

Сьогодні хочу про Дмитра згадати,
Того, що звали москалі Донським.
Поближче познайомить хочу з ним,
Коротку біографію подати.
Його дідусь – той самий Калита,
Якого ми раніше вже згадали.
Йому корона рано дуже впала,
Бо ж був дев’ятилітнім ще дитям.
Отож сповзала аж на плечі з вух,
Коли він мусив воссідать на троні.
А як інакше – адже князь законний.
Щоправда, правив серед вірних слуг,
Які вкладали рішення в уста,
Підказували, що і як робити.
Не хтось – усе бояри родовиті
Й митрополит, що ледь не батьком став.
І одружили вдало на дочці
Владимирського князя Євдокії.
А вже і ярликом він володіє,
Тримає всі князівства у руці.
І Кремль в Москві поставив кам’яний.
Коротше, ще не встиг і князем стати,,
А вже зумів «зробити» і «надбати».
Відсвяткував рік повноліття свій.
Й дарунок сам собі подарував:
Тверського князя посадив в темницю.
В Москву позвав, щоб, начебто, мириться,
А, замість того у кайдани взяв.
Що вже татари підлими були,
А й ті Дмитра усовіщати стали,
Михайла-князя відпустить сказали.
І знов Москва із Тверью почали
Війну, що ледве втишилась була,
Як Калита пройшовсь по ній ордою,
Ледь справилася Тверь з бідою тою,
Ледь рани злікувала, віджила.
І знов Москва гострить ножа-таки,
Щоб, не дай Бог, ярлик не відібрали.
Бо ж все, що москалям до рук попало,
Вони вважають - їхнє на віки.
А і затятий же Дмитро той став.
Чотири рази Тверь йшов воювати.
А у Михайла князь литовський зятем.
Проти Москви йому він помагав.
І московітів бив не один раз,
І двічі брав Москву ту у облогу.
Не вийшло, правда, взяти її в нього.
Не випадково звів свій Кремль князь.
В кінці кінців вже й Ольгерд відступивсь:
Ти б’єш його, а він нахабно пхає.
І Тверь Дмитро усе-таки скоряє,
Тверської крові московіт напивсь.
Владнавши тут усі свої діла,
Тепер Дмитро других сусідів взявся,
На Волгу у Булгарію попхався ,
Що під Ордою в ті часи була.
Та він уже настільки знахабнів,
Що й на Орду дивився ізвисока
(це у Орді самій сум’яття поки),
А хан як слід йому не відповів.
Пройшовся по украйнах Арапша,
Побив війська Дмитра на річці П’яні.
Щоправда, сам Дмитро «злиняв» зарані
Та на нездар війська позалишав.
Орда Москву не тронула тоді,
І так достатньо здобичі набрала.
А далі Вожа. Бегича здолали,
Побили й потопили у воді.
Пройшло два роки, знову у Орді
Неспокій. Тохтамиш зчепивсь з Мамаєм.
Адже Мамай прав на Орду не має,
Він усього лиш темник був тоді.
Та силу мав добрячої орди,
Зібрав усіх супроти Тохтамиша.
А той бігом Дмитру наказа пише:
Збирай війська й на поміч мені йди.
Дмитро ж, як вірний у Орди слуга,
Клич кинув – ідемо проти Мамая,
Бо він на отчину на нашу зазіхає.
І все, що можна до Москви стяга.
Зібрав війська і у степи повів.
Не так багато, як то московіти
Скрізь звикли і писати, й говорити.
Ну, тисяч десять чи дванадцять збив.
Та і в Мамая в тій орді було
Нічим не більше. Бо ж на тому полі,
Ото на стільки місця і доволі,
А більше там вміститись не могло.
На Куликове поле прибули,
Мости спалили. Чи ж Дмитру не знати,
Як москалі уміють утікати,
То, щоб хотіли, але не змогли.
А далі зшикував свої полки,
Дмитра Боброка в засідку поставив,
А сам…Узагалі, цікаві справи,
Не став під стягом. Адже князь-таки.
А свою одіж Бренкові віддав,
Сам же простим дружинником одівся.
І невідомо де тоді подівся.
А як же військо – я б його спитав.
Ти ж князь. Ти ж керувати маєш ним.
І стяг князівський не лише для того,
Щоб ти в бою тулився біля нього.
Сигнали подають всім стягом тим.
Схилився вправо – правий фланг іде,
Схилився вліво – лівий наступає.
А, коли князя поряд з ним немає,
До перемоги хто ж всіх поведе?
Виходить, військо билося саме?!
Саме змогло і ворога здолати?
«Донським» з чого б то князя називати?
Та хто ж тих, правда, москалів «пойме»?
Про битву тут не буду говорить,
Іще зі школи, мабуть, не забули,
Бо ж москалі таке з того роздули,
Мов, справді, всю орду змогли розбить.
Татар побили, сам Мамай утік,
Все поле трупом, наче килим вкрилось.
Воно за московітом залишилось.
Стояв над полем тим і стогін, й крик.
Шукали князя. Де то він подівсь?
Живим знайти ніхто й не сподівався.
Але живий, без пам’яті валявся.
Ще на початку бою як зваливсь,
Коли хтось добре дав по голові,
Так і пролежав свою перемогу.
Та ж звик, що роблять все усі за нього.
Тепер отримав почесті нові.
Аякже – Русь він від татар звільнив,
Побив Мамая – слава йому, слава!
Який був князь – така й його держава.
Ми ж уже добре знаєм москалів.
А далі – більше. Той Дмитро і сам
У свою велич й героїзм повірив.
Нахабним став перед татар без міри,
Сказав ординцям – данину не дам
І військ у поміч вам не поведу.
Чим розлютив страшенно Тохтамиша.
Той просто те нахабство не залишив
І на Москву повів свою орду.
Цікаво, що других він не чіпав,
Хоч ті князі також Мамая били.
Але Орді нічим не завинили.
Хан на Москву лиш зуб страшенний мав.
А що ж Дмитро? Ледь чутки надійшли,
Що йде орда аби Москву спалити,
Сказав – не буде у Москві сидіти,
Мовляв, запас у нього сил малий,
То він поїде аж у Кострому
І буде там війська нові збирати
Аби татарам гідну відсіч дати.
А, справді, що ота Москва йому,
Як його злапа клятий Тохтамиш?
Подався князь. А слідом потяглися
Князі й бояри. Загула столиця –
Зостанеться одна голота лиш.
А та голота хутко узялась
Будинки й погреби бояр громити,
Меди та вина з погребів тих пити.
А, як уже добряче напились,
По вулицях, по стінах розбрелися,
Та всяко насміхалися з татар,
Мовляв, нехай прийде татарський цар,
Вони його… Показувать взялися
Усякі непристойності зі стін.
Кричали: «Та щоб ми татар боялись!»
На князя свого, певно сподівались,
Мовляв, прийде і захистить їх він.
Татари лише шаблями махали
В отвіт. Поки під стіни й хан прийшов.
Москву уже готовою знайшов
Оборонятись. Там уже чекали.
Ото один литовський князь Остей
Узявся був Москву оборонити,
Велів усі ворота зачинити,
Бо він на те князівський дозвіл мав.
Два дні татари лізли звідусіль,
А московіти їх вогнем стрічали
З гармат, які вони в Булгарі вкрали
Та із усього – аби була ціль.
Встелили трупом землю вкруг Кремля
Так, що татарам страшно уже стало.
Уже й не так настирно штурмували,
Сердито позираючи здаля.
Не знаю, може б встояла Москва,
Але князі нижегородські стали
Під стіни і скоритись закликали,
То не впаде ні в кого голова.
Мовляв, не їх карати хан прийшов,
А князя, тож ворота хай відчинять
І Тохтамиша урочисто стрінуть
Та і живуть собі спокійно знов.
А москалі – страшенні брехуни,
Повірили отим словам брехливим.
Ворота міста відчинили живо…
І пожаліли у ту ж мить вони.
Татари хутко перебили всіх,
Хто до них вийшов, в місто увірвались.
Там люди перелякані метались,
А злі татари убивали їх.
Коли Дмитро вернувся до Москви,
То він лише за голову хапався.
До Тохтамиша кланятись подався
І виплату дани́ни відновив.
Чого ж було раніш не заплатить,
Якщо у тебе грошики лежали?
За віщо люди помирати мали?
Та що йому холопів тих жаліть!
В Сарай відправив сина Василя,
Нехай там у заручниках посидить.
Та на Рязань напав за всі «обиди»,
Щоби і там сплюндрована земля.
В грошах велику маючи нужду,
Рішив «здоїти» Новгород Великий.
Ушкуйників приплутав, що по ріках
Спускалися, прилеглим на біду.
Бо грабували і татар, й болгар.
Та й християн, звичайно, не жаліли.
Бо й Кострому пограбили, побили,
Й нижегородцям завдали удар.
Хоч Новгород їх і не посилав,
Але Дмитру потрібен привід лише.
Зібрав собі узимку рать побільшу
Та і «доїти» Новгород помчав.
Хоч новгородці і просились та
Йому вже й відступне пообіцяли,
Дмитру того здалося дуже мало,
Із військом навкруг Новгорода став.
Околиці усі пограбував,
Чимало у полон забрав народу.
Завдавши місту чималої шкоди
Ще й відступного, зрозуміло взяв.
Не на татарах, на своїх наживсь
Та і в Москву раденький повернувся…
Хто зна, куди би ще він дотягнувся,
Хто би його немилість «заслужив»
Та вже добряче роздобрів-таки,
Що й на коня залізти йому годі.
Які набіги та які походи,
Коли вже лінь підняти і руки?
Отож й до сорока він не дожив,
У тридцять дев’ять сильно розхворівся.
Ледь п’ятий син у нього народився,
Він бренний світ, нарешті, залишив.
З ним до сьогодні носяться в Москві.
Святим там ладні й злодія зробити,
Аби себе в його лиці хвалити.
Мовляв, учіться й теж отак живіть.

У пацятка рило є і хвостик,
А в поета - талану патик.
Перший піде на сальце та кості,
Другого сатирики-кати

Замордують гиготінням жвавим,
В неті підійматимуть на глум.
Чую крик: - Строчити - Божа справа!
В ній ніхто, крім мене, ні бум-бум!

Геть Фурсу і Осоку з Парнасу
(зміст і форма - це не головне)!
До лампади їм народні маси,
Кожен вислів - мудрий хід конем.

А писати варто із душею, просто,
Місце праці - не пеньок,-софа.
За годину в мене тридцять шоста
Ода, а у них - одна строфа.

...А писак довкола - океани!
Під Парнасом цілі табори!
Крекчуть гумористи окаянні,
Зубоскалять літредактори.

04.09.2022р

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому ж того берега сторонимось?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

***
На раші сатана готує бал –
і на льоту міняються сандалі
у нашої «еліти»... карнавал:
пернаті набирають вищі бали,
отримує «подяку» генерал,
а у герої вибився «квартал»
і шалапути мають по медалі.

***
На швайку шило поміняв пахан,
а наш пацан – свої пріоритети
то на кульбіти, то на піруети...
урешті... ну який то отаман,
якщо не добачає рикошети?

***
Таїть у бункері *уйло
отруйне жало тарантула
саме собі... аби це зло
прокляте на землі забули,
немов його і не було.

***
Серійні газогони і ракети
ніяка не витримує земля,
а могікани... далі – по сюжету,
як стане екологія планети
заручницею мафії кремля.

***
У ворога епітетів багато.
Одне із них – сусіда-сатана,
що окупує віру, душу, хату,,,
то як умиротворювати ката,
якого підгодовує війна?

***
Усе ще базарює «руцкій мір»...
украденим торгують московити,
і суне... суне ненаситний звір,
і пхає рило у чуже корито...
і думають-гадають посполиті, –
а може, лопне людоїд-вампір?

Інклюзія
Не заколише душу ахінея
про епохальний ХХІ-й вік,
де від війни немає панацеї...
і розуму немає у калік
на голову, яким чужий язик
не заважає... бути кацапнею.

09.2022

Скінчився бій. Час – опочити.
Спадає сутінь. Січе негода...
Та як же любій не подзвонити,
коли з’явилась така нагода?

«Привіт кохана!.. Усе нормально...
Я ще на фронті... Воюю кревно...
Лютує ворог, вбива безжально,
та Бог боронить мене, напевно.

Звідсіль до Нього уже близенько, –
так низько небо звиса черлене...
Молюсь за тебе, моя рідненька,
бо знаю: тужно тобі без мене.

Я чую, люба: тобі не спиться,
хоч пізній вечір і тьма схолола.
Влягайся, мила... Нехай присниться
тобі твій ангел і мир довкола.

А як уранці загляне сонце
й зігріє сяйвом вікно студене,
впусти швиденько його в віконце, –
то подарунок тобі від мене...

Пробач, кохана, – ізнову виклик.
Свистять снаряди – втікати пізно...»
А потім – вибух... Прощальний викрик...
Усе збагнула й зайшлася слізно...

29.08.22

Скупою сльозою гарячою
Зросилось обличчя його,
Коли непорушно стояв він
Біля могили того,

З ким в бій ішли вони пліч-о-пліч,
Їли з одного казанка,
Не віриться, що друг не поруч,
Що доленька в нього така.

Життя побратима, мов спалах
Яскраве, хоча і коротке.
Не згасне ота свіча-пам"ять
Про захисника та героя.

2022 р.

Скорботний шурхіт траурних вінків
На цвинтарі вчувається, мов спів, –
Засмучує і шириться чимдуж
По закутках печальних наших душ.

У вічність віддаляються брати
Заради правди й світлої мети,
А ми від болю, люті та жури
Схиляємо все нижче прапори.

Де споминів полинна гіркота
Пече, як рана, стулені вуста, –
Не поміщає пам’яті стіна
Полеглих за Вкраїну імена…
04.09.22

Засни. Зосередься. Ти гарна,
як є.
У тебе моє і лише моє.
Червоне намисто
не тисне
не тисне.
Отже, й мені не тісно…

3 листопада 2015 р., Київ

Поблякли громадські закони
знівелювався піїтет…
Коли юрбою править клоун –
і «Лисий» вже авторитет.
Усім війна, а їм забава:
ток-шоу, жарти, шлунків зов…
А у полоні кат кривавий
мордує зраджений «Азов»!.

Казки лунають для народу
про різні фобії, страхи…
Кому ж дістались нагороди?
Артистам-друзям!. А пихи
з екранів ллються нові тонни.
Як гинуть доньки і сини,
найкращим, з п’ятої колони,
воно вручає ордени!.

Сяде сонечко за видноколом.
І ніщо не віщує біди.
Ти сьогодні така, як ніколи.
Він сьогодні такий, як завжди.

Посміхнеться, обійме рукою,
Скине блиск сивини на плече.
Він хотів тебе бачить такою,
Коли тіло твоє обпече

Пал кохання. Хіба ж це не диво?
Поруч разом іти стільки літ.
Варто просто лиш бути щасливим
Й розтопити незгод твердий лід.

Як це складно позбутись спокуси
Марнотратства - манити дива...
Стіл накритий шовковим обрусом.
І любов ще жива, ще жива!

Тихий вечір ступа неквапливо,
Таємницею стелиться ніч.
Варто просто лиш бути щасливим,
Коли ніжно торкнешся до пліч.
ID

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Хоч сьорбнули чимало
Всяких бід гіркоти, –
Все ж помалу зростали
Й намагалися йти.
Ми чманіли від горя
Незлічимих образ,
Та тримати в покорі
Не могли гордих нас.
Вік німіли від болю
Неоцінних утрат
І на скровлених долах,
І на ліжках палат.
І жили на руїнах,
Щоб тримати ряди,
Бо тебе, Україно,
Захищали завжди.
03.09.22

Її врятував дельфін.
Вона загулялася в морі,
над стадом торпед і мін
на хвилях фантасмаґорій.

Її чоловік – рибак,
який воював зі штормом,
повзе в підупалий барак
і плаче потроху для форми.

Її не шукав ніхто.
Вона не спішить ні до кого.
Дельфін її, хвиль через сто,
привіз в африканське То́го…

5 серпня 1995 р., Київ

Ось так і є - кричать: "Осанна!"
А потім скажуть: " Розіпни!"
І натовп сповнений омани
Безлико вдарить зі спини.

Не сподівайтеся на диво,
Святої правди торжество.
Від лицемірної оливи
Судоми зводять все єство.

І вже не розрізнити чащі,
З якої гомосапієнс п"є.
Бо вчорв - нашим, нині -вашим.
На чий він млин водичку ллє?

Облич не видно. Лище маски.
Лукавий усміщки оскал.
У лицемір"ї суть поразки -
Пророчить совість трибунал.

Манять різнобарв"ям
Кольорові айстри
Біля наших хат.
Угорі над ними
Вогнями ясними
Сяє зоре-сад.

Зіроньки моргають,
Привіт посилають
Родичкам своїм.
У відповідь айстри
Співають від щастя
Сестрам-зорям гімн.

2022 р.

Затухаючий стрімко
Літа пишного жар, –
Густо-жовті відтінки
І задушливий гар.
Трохи вітер повіє
Й багряніють вогні,
Наче давні надії
Чи тіла неземні.
Проводжаючи літо,
Почали журавлі
Відлітати з болітець
Аж до краю землі.
За простори осінніх
Дивовижних пожеж,
Понеслось голосіння
І закоханість теж.
Шурхіт листя півсонний
Заколихує те,
Що зі мною синхронно,
Попри осінь, росте.
Замовкає зозуля
І сумна дітвора, –
Наче сон, промайнула
Найдорожча пора.
02.09.22

Небо віддзеркалилося в квітах.
Скоро ступить осінь на поріг.
Пелюсток блакитним оксамитом
Серед трав цвіте петрів батіг

Хочеться вдихнуть на повні груди,
Літом милуватися сповна...
Так було, та нині вже не буде -
Проклятуща вдерлася війна

В кожне серце. Лезом по живому -
Гул сирени крає все живе.
Стигле літо якось по-новому,
У тривозі стомлено пливе.

І не ніжне сонце, а палюче.
Не дощі, а злива гірхих сліз.
Під вінком із терену колючим
Гине світ, пробився ним насрізь.

Дні і ночі мають інший вимір.
Їх рахує календар вйни.
І крокує в безвість час незримо
По стежках обпалених земних.

Говорять – не без виродка в сім’ї.
Між брехунів, ординських сраколизів,
Які постійно до сусідів лізуть
Аби кишені набивать свої,
Отой Іван, який ще Красним звавсь,
Був «виродком». Бо ж лагідним і тихим
Удався московітам всім на лихо.
Нікого ґвалтувати не збиравсь,
Не мріяв чиїсь землі відібрати,
Когось повчити, як на світі жить.
Хіба ж такому вигідно служить?
Він і не думав, мабуть, князем стати.
В Звенигороді у своїм сидів,
Робив, як брат велів йому робити.
А тут прийшлося у Орду летіти,
Щоб ярликом його хан наділив.
То ж на Заліссі всі вони круті,
Коли їм хан ординський дозволяє.
Без дозволу князь прав зовсім не має.
Тож до Орди топтали всі путі.
Разом з Іваном прибули посли
Із Новгорода. На Москву в образі,
Ярлик просили суздальському князю.
Проте підтримки в хана не знайшли.
Хан у князі тихішого обрав,
Хоч надто вже Москва зарозуміла,
Але у неї досі грошей сила.
Із того й хан, й придворний щось та мав.
Постав другого – то почне тягнуть
З усіх навколо – смута розпочнеться,
Іти туди з ордою доведеться.
А так сидиш – а грошики ідуть.
Іван же воювати не збиравсь –
Куди йому – сумирному такому,
Який не хоче зла робить нікому.
Тож із сусідів кожен скориставсь.
Не встиг Іван вернутися з Орди,
Як молодий іще Олег Рязанський
Собі батьківське повертати взявся,
На Лопасню з дружиною сходив
І відібрав. А далі і Литва
На Брянщину – свою колись напала
І від Москви назад її забрала.
І Новгород намісника позвав
Із Суздаля, але не із Москви.
Аж доки князя в Суздалі не стало,
Тоді уже московського позвали.
Та декого не влаштував новий.
І збунтувався новгородський люд…
В Заліссі в ті часи вже звикли жити,
Холопами безправними ходити,
Яких князі великі добре б’ють.
По ділу, не по ділу, просто так,
Бо ж князь великий має таке право.
А ні – тоді орду скоріш направить.
А цей же князь був геть другим, однак.
Отож холопи й бунтувать взялись,
Бо доброти вони не розуміли
І поважали лише одну силу.
То в Муромі ділити трон взялись,
Аж доки й рід князівський там пропав.
То у Твері князь взявся нападати
Племінника. Той став Москву прохати,
Та помочі Іван йому не дав.
В самій Москві крамо́лу завели,
Посеред міста тисяцького вбили.
За віщо? Хто? Народ кричав: «На вила!»
Та винного нікого не знайшли.
Бояри подалися з усіх ніг
В Рязань, бо гніву черні полякались.
А потім повинились, повертались,
Коли Іван назад покликав їх.
Він взагалі у справи не втручавсь,
Митрополит Алексій усім правив.
До нього всі зверталися у справах
І він вершив усе, неначе князь.
А князь Іван все по церквах ходив,
Немов хотів гріхів всіх відмолити.
Залісся ж починало колотити,
Бо ж кожен більше ухопить хотів.
А що з них взяти, як воно – орда,
Яка себе лиш Руссю називає.
А тут в узді ніхто їх не тримає,
Хіба що хан здалеку погляда.
Хто зна, до чого б він докерував,
Та Бог відвів йому шість років лише.
Помер і двох синів малих залишив –
Дмитра й Івана. Хан ярлик забрав
І суздальському князю передав.
Тепер Москва вже не столиця стала.
Удільне місто, а таких чимало.
І данину князь суздальський збирав.
Тоді орда московська сполошилась,
Що усе цінне піде мимо них,
Амбіцій трохи збавились своїх,
Круг князя гуртувалися заходились
Дмитра, який, хоча і був малий,
Але ж законний. А вони без нього
Не зможуть зовсім досягти нічого.
Та про все то в історії другій.

Ти хочеш сказати «так», але кажеш «ні».
Стіни здригаються, стіни голосять уві сні.
Тишком. Придушуючи свої голоси.
Що їм відповіси?

З кожної пори і в кожну щілину сочиться страх.
Що такого буремного у тих снах?
Поділися зі мною, розповіси.
Я з’єднаю мостами усі полюси.

Замість квітки любові зростає мур.
Із щоденним поливом своїх костур.
Нащо мучишся? Нащо? Без пут, без грат.
Ти створив його сам. Він домашній' твій кат.

Він приходить, з собою приводить мару.
Хазяйнують на пару. Вони на пиру.
Почувається впевненим, либиться кат.
Скільки ще ти йому навідмовчуєш страт?

Ти підданець свободи, якої нема.
Озирнись навкруги, чи не бачиш – тюрма?
Ще у горлі лежить непромовлене «так»,
а у ньому стирчить, ікла вглибивши, страх.

серпень 2022

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.
Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.
Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

Власне, за дуже великим рахунком,
чи, як кажуть сьогодні, за гамбурзьким,
не варто валізи збирати хутко
і пхатися кудись на Багами.

Чи дертися по кар‘єрній драбині,
опановуючи технологію підстав та інтриг
і раптом згадуючи про високі святині,
лише коли тінь накриває поріг.

Чи на гроші, щедро омиті потом
придбати уживаний мерседес,
щоб потім його зухвала гопота
кинула розбитим вщент бознаде.

Чи вкладати останні крихти в банки,
що тануть посмішкою чеширського кота,
чи гратися в інші бізнес-обманки,
що спалахують жваво то тут, то там.

Щось прихопити в труну – моветон,
але ж ця подорож  остання твоя – до небес,
візьми із собою хоча б телефон!
Всевишній навряд чи почує тебе…

Краще просто візьму твою руку,
підемо в кафе крізь краплини дощу…
Замовлю дві кави. Поставлю «Онуку».
І щастям, як тістечком, тебе пригощу.

Автор: Юрій Гундарєв
29.06.2022 рік

Повертаються додому
І живими, і в труні,
А про тебе невідомо
Геть нічого ще мені.
А про тебе ані звістки,
Ні сповіщення нема, -
Всяка чутка, наче кістка,
Перемита усіма.

Де і як ти зараз, сину,
Кожну мить гадаю я?
І дивлюся в далеч синю
Із надіями щодня.

Знаю тільки, що ніколи,
Навіть в смерті на краю, -
Ти нікому не дозволиш
Кривдить матінку свою.
Більш не смієш повторити
Хиби предків і мої, -
Хай тебе спасе Спаситель
Там, де йдуть важкі бої.

Де і як ти зараз, сину,
Кожну мить гадаю я?
І дивлюся в далеч синю
Із надіями щодня.
01.09.22

Відлітував п’янкий ясмин –
День знань прийшов до українців.
Військовий розклад принесли
до школи цьогоріч ординці…

За парти сіли не усі,
багато вчителів на фронті.
Вони та інші татусі
тепер працюють у піхоті…

А школа нині – полігон,
подвір’я – бойова арена…
Триває з орками агон,
де замість дзвоника – сирена…

І знань сьогоднішня ціна
така висока, як ніколи,
але найбільша дивина –
йти вперше у житті до школи!

Нарешті Україна гола й боса!
Старалися усі: чужі й свої…
Тепер же дехто позирає скоса,
чи довго ще триватимуть бої.

Оте чекання декого зморило,
вони давно втомились од війни.
Коли опустить вже та птаха крила? –
шепочуться Ізраїлю сини…

Натомість інші просто скаженіють,
їм унітази, пралки подавай!
Вони про «ВАЗи» вже відкрито мріють,
своїх синів штовхаючи у рай…

Але існують досі ще і треті,
які не встигли вчасно утекти.
Їм місця мало на усій планеті!
Такий собі всесвітній детектив…

Ну, що сказати вам, пани хороші?
На кожного чекає «макінтош».
Які б великі не украли гроші,
там зайвим буде навіть польський грош!.

10-та година.
10-та хвилина.
10-та секунда.
Десяте коліно.

10-та година.
20-та хвилина.
30-та секунда.
У когось дитина.

20-та година.
20-та хвилина.
20-та секунда.
Чогось середина.

30-та година.
20-та хвилина.
10-та секунда.
Померла людина.

30-та година.
30-та хвилина.
30-та секунда.
Мого переклину.

25 березня 1995 р., Київ

У чому України драма?
Нас прирівняли до сміття!
Вони нас бачили рабами
без права на саме життя!
Означили нам стан придатка,
як це було впродовж віків,
і роль одве́ли їх порядки
не козаків, а чумаків.

Аби орали і збирали,
або по сіль волами в Крим…
Й ховали рила під забрала,
як тільки скаже «третій Рим»!
Але вони прорахувались.
Так, ми нащадки чумаків.
Та як би орки не старались,
ми внуки славних козаків!

У наших жилах не водиця,
гаряча українська кров!
А роду нашого криниця
ще не зміліла до основ!
Бо потягу до волі – море,
і терен зайвий у вінець,
а їх Содому і Гоморі –
вже не за горами кінець!

Серпень з Вереснем зустрілись,
Чемно привітались:
-Брате що зробить зумів ти, -
Вересень питався.

-Я багато чого встиг,
Братику мій милий,
Усе сам побачиш ти:
І яблука стиглі,

Помідор боки червоні
Й золота пшениця.
А натрудженим долоням
Відпочить годиться.

Ти вже сій озимину,
Зривай груші жовті,
Я ж напевне вже піду,
А як стрінеш Жовтень

То йому розповіси
Про свої здобутки,
Як невтомно й ти трудивсь,
Братику мій любий.

2022 р.

Сміливці першими ідуть
Без страху прояву в атаку,
І в цьому є відваги суть,
А також мужності ознаки.
Жорстокість бою містить суть
Давно думками перетерту, –
Хоробрі довго не живуть,
Шляхи торуючи в безсмертя.
Геройські вчинки ті збагнуть,
Хто пам’ятає щогодини,
Що найцінніша смерті суть –
Життя віддати за Вкраїну.
31.08.22

Винищуємо братію лукаву...
а що робити? Є ясна мета –
будуємо свою нову державу,
відроджуємо села і міста.

Не даємо війні себе убити
і сонце правди нашої зійде,
бо нас, як маку, по усьому світу
посіяно... і вродить де-не-де.

А кацапні – у пеклі догорати
і то не довго ще на цій землі
в юдолі сказу, у своїй імлі
біситися іуді-окупанту.

Така у світі настає доба.
Зоря свободи не кіношні кадри...
і те, що заслуговує юрба,
їй пророкує не одна Кассандра.

Не розуміє помело орди,
що означає генетична пам'ять,
та дні прозріння нації настануть
і явиться як лотос із води
та істина, що радує завжди,
і їй нечиста сила не завадить.

08.2022

Не думав, що буде гірше,
Ніж вчора. Але...помиливсь.
Найважче - пекельна тиша
Устромлена у парадиз.

Найтяжче - не біль та муки,
А зламана віра в добро.
Я сплю під гарматний гуркіт,
А вірш пишу власним крилом.

Бо вже не живий, а зомбі,
Не знаю куди іти...
У чорній землі - окопи,
А в ямах - мої брати.

А в кухлі судьби - по вінця!
Хлюпочеться, наче ртуть,
Холодна, як лід, кровиця,
Гаряча, як магма, лють.

30.08.2022р.

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Вабить медіа-кар’єра? -
звіть актора за шофера:
повезе, як у кіні,
й ви - в етері!.. У труні.

Хабарі давати згодні -
не платіть податки жодні...

Для поразки - ось вимоги:
«Замість армії - дороги!»

Хочеш втратити лице -
долучайсь до РПЦ.

ДЕ ПУСТИВ РОСІЙСЬКУ МОВУ -
ТАМ ЧЕКАЙ РАШИСТІВ ЗНОВУ

Небажані, непрохані, незвані,
Пожежами віщуючи прихід, –
З’явилися нащадки Чингісхана
І знавісніло знищують мій рід.
Прийшли брудні в побілену хатину,
Хмільні та злобні від їдких вогнів, –
І заволала тужно Україна,
Спиняючи нашестя дикунів.
Це був не плач гнітючого безсилля,
А крик її про помсту за біду, –
Щоби за кожне свідчення насилля
Ми стали гнівно нищити орду.
Могильним чадом затягло улуси, –
Вже менш охочих до чужих кишень,
Бо відчуття безкарної спокуси
Втрачають бусурмани кожен день.
Бояться кари іроди підступні,
Як їхні предки в казанах смоли…
Теперішнє спалили, а майбутнє
Забрати в нас чужинці не змогли.
30.08.22

Ти вліз в нашу хату підступний, мов тхір,
Й залив будні кров'ю, стражданнями й жахом.
По місту-скелету повзе "руський мір",
Кацапи, йдіть н@#уй!

Цей Авелів брат довго сталив кинджал,
Й ретельно ховав під недбалу "рубаху",
І в чорну годину тіла наші жав.
Кацапи, йдіть н@#уй!

Ридають зґвалтовані Буча й Ірпінь,
З руїн Маріуполя і Волновахи
Волають прокльони крізь розпач і біль:
Кацапи, йдіть н@#уй!

Сирена. Летить. В когось відлік почато.
Не дні, не роки, а лише кілька махів.
Ніколи не можна цього пробачати.
Кацапи, йдіть н@#уй!

Ми вип'ємо чашу нестерпну, полинну,
Й підем по тернистому вільному шляху.
І брилою кату замкнем домовину:
Кацапи, йдіть н@#уй!

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.

А ластівки зібралися в дорогу
І випробовують востаннє міцність крил.
Дай Бог, пташата для польоту сил
Здолати легко шлях такий цей довгий.

Обов"язково навесні вертайтесь
На ті обійстя, де чекають вас
Господарі, хліви й біленькі хати,
Рідна земля вкраїнська.В добрий час!

2022 р.

За повитим туманом ліском
У ярку врешті сталося чудо, –
Пахли ласо парним молоком
Неосудної грішниці груди.
Кровоточили повні вуста
І синіли напружені вени, –
Лиш імла прохолодна й густа
Освіжала приємно рамена.
Розколихані шалом тіла
Блискотіли незміряним потом, –
Всю себе ти нараз віддала,
Не лишивши й надії на потім.
Пахне давнє узятим медком, –
Тож думками лечу звідусюди
До ярка за туманним ліском,
Де наситився в юності чудом.
29.08.22

Всі родичі так Калиту любили,
Що, тільки він, нарешті, дуба дав,
Всяк князь скоріш манатки свої взяв
І у Орду до хана полетіли
Просити, щоб другому дав ярлик,
Та тільки не Калитиному роду.
Бо з того роду всім одна лиш шкода,
Іван до нитки обдирати звик.
Він старшому Семену все віддав,
І той також за ярликом помчався.
Та не просив, як інші – продавався,
Чи то, вірніше, той ярлик купляв.
А грошей татко наскладати встиг,
Було за що дарунки роздавати.
Без того «правди» тут не відшукати.
І, звісно, що Семен той переміг.
Узбек ярлик Семенові віддав
І до Москви той гордий повернувся.
Там, правда із крамо́лою зіткнувся
Боярською. Та їй кінець поклав.
Зібрав рідню усю, братів своїх,
«Домовився», щоб всі йому корились,
Тоді лише відчують його милість.
Дивився, як на підданих на них,
А не як на рідню, як на братів.
За що і Гордим ті його прозвали.
Та сили, щоб противитись не мали,
Отож чинив усе, як сам хотів.
Окрім, хіба, що хан йому велить,
То він бігом виконувати брався.
Як хан Смоленська покарати взявся,
Бо ж данину відмовився платить,
Семен із військом першим і примчав.
Дарма, щоправда на Смоленськ сходили,
Постояла орда та й відступила.
Семен з походу того мало мав
Та відданість і вірність проявив,
За що його в Орді й приймали радо.
Із Новгородом зачепився, правда,
Зідрати з нього грошей захотів.
Послав в Торжок зажерливих бояр,
Які, немов ординці там велися.
Ті в Новгород жалітися взялися,
Мовляв, прийшли ще гірші від татар.
А новгородці тих бояр взяли
В кайдани й до темни ці посадили.
Семен бігом зібрав велику силу
Та і карати Новгород пішли.
Там дивно швидко збунтувалась чернь,
Щоби з Москвою їм не воювати,
Торжок отой Семенові віддати.
Семен затявсь та вимагає ще
Щоби прийшли правителі усі
До нього босі й на коліна стали.
Такого ще ніколи не бувало
Ніде за всю історію Русі.
Але скорився Новгород і сів
Намісник княжий у Торжку отому.
Не встиг Семен вернутися додому,
Як новий князь литовський напосів
Можайськ князям смоленським повернути.
Але не взяв, лише посад спалив
Та й рать свою назад в Литву повів.
Але, щоби у програші не бути,
То брата Коріята у Орду
Послав, щоб на Семена надавити.
Дурний. Семен же не вилазив звідти
Та ще й грошима сипав по сліду.
Уже на троні Джанібек сидів,
Тож він велів литовців закувати
І у Москву Семенові віддати.
Семен тоді вже, врешті зрозумів,
Що рота так роззявити не в силах,
Щоб проковтнути навкруги усе.
Мир із Литвою більше принесе.
Тож Коріята із Москви пустили
Назад в Литву. І Ольгерд теж тоді
Рішив з Москвою поки замиритись,
А потім на діяння вже дивитись.
Семен, на таке дивлячись, радів,
Бо ж князь литовський дуже заважав
Йому сусідні землі підбирати.
А, коли Ольгерд захотів узяти
Сестру жони за жінку – дозвіл дав.
Отож вони зробились свояки.
До речі, про жінок. Семен три рази
Жонатий був. Нижегородським князем
Просив княжни литовської руки.
Айгуста Гедимінівна йому
Аж двох синів та ще доньку родила.
Але сини і року не прожили.
Чума ж забрала скоро і саму.
Тоді ж княжну смоленську він узяв
Євпраксію. Що там між ними стало,
Але її до батька відіслали.
І року шлюб той не проіснував.
Марія – третя із його жінок,
Була тверська княжна. Йому родила
Аж чотирьох синів. Та ті прожили
Зовсім недовго. Чи якиїсь рок,
Чи то гріхи Семенові якісь?
Чи то прокляття того всього роду?
Дітей малих тих, безумовно, шкода,
Але без спадкоємців князь лишивсь.
Хоча на церкви грошей не жалів,
Бо ж, як і предки, нагрішив чимало.
Але й самого то не врятувало.
Теж на чуму зненацька захворів,
Як та гуляти стала по Москві.
Встиг заповіта, правда, написати,
Щоб все жоні Марії передати,
Бо ж в тої вже великий був живіт
І спадкоємець народитись мав.
Вона ж, коли Семена вже не стало,
Весь спадок його брату передала,
Який в Москві урешті князем й став.
Прожив Семен той небагато літ.
Усе перед ординцями стелився,
На всіх князів ізвисока дивився,
Напевно, мріяв покорити світ.
Але пішов і крихточки не взяв
Із того, що роками гріб під себе,
Ще й спадкоємців всіх забрало небо.
Бог за гординю, мабуть, покарав.

Коли відомі напере́д
усі завдання, всі задачі,
і ти вже маєш свій портрет,
де дід старий сидить на дачі,
тоді тобі уже й не жить,
тобі вже – вечір, і смеркає,
тоді ота остання мить
тебе тривожно погукає
і розкладе таке життя,
як рішення на «за» і «проти»,
і вже не буде вороття,
бо й льготи* скінчаться і квоти.
Загрузне молодість в імлі,
трагічний випадок спіткає –
хто ж носить старість по землі,
той не знаходить, бо шукає.
А що залишиться? Краї,
які ти так і не побачив,
розгублені батьки твої
й нові завдання і задачі!
Так невідомість над усе
життя дратує, а цікавість,
весь шал завівши, нас несе
в непередбачену яскравість!

2 серпня 2002 р., Богдани́

* «льготи» – для внутрішньої рими;
інший варіант – «пільги»

Розпинали і навпіл рвали,
І вогнем обпікали мене, –
Повалити хотіли шквалом
Та труїли тихцем день за днем.
Умертвляли і скаженіли,
Як дратовані палками пси,
Бо набралась такої сили,
Що та лиш додавала краси.
Ні шапки з двоголовим птахом,
Ні зірки на кашкетах колись, –
Не впокорили душу страхом,
Поневолить єство не змогли.
Мовчазлива, сумна, бентежна,
Вічно віруюча у дива, –
Україна – я незалежна
І тому, слава Богу, жива.
28.08.22

Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
Де з головою, а де по коліна буває.
Пагорб рятунку для душества звів Аполлон.
Зірка ночами – талан і талант розвиває.

Дерево дивне на пагорбі гордо цвіте,
гілку до гілки, чи здібність до здібності горне.
Саме поезію серце цінує за те,
що водноча́с: думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

Саме зі словом я щеплюю інші дари,
і повертається дерево в пору цвітіння.
Корінь мовчання полий: говори, говори,
вийшовши з допитів; сила мистецтва – терпіння.

Мій Аполлон – не чаклун, не провидець, не Бог.
Я, перемножений жезлом його, – не апостол.
Ми пливемо́ по долонях планети – удвох,
глянувши в руки й стрибаючи з пагорбу – в постіль.

21 березня 1995 р., Київ

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана:
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...»
…Не знаю, чи Йоселе дочув оті слова
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не поглянувши на небо,
А я насмілився та й підійшов до ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Ношу відтоді з собою напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Яєшню смажить небосхил
для серпня, як не дивно,
годує з рук докучних бджіл
намистом горобина.

Крило в солодкому меду
замурзав білий лебідь,
корівок Божих* череду
пасе в ромашках легіт.

Парує спека! Де б знайти
в пустім саду альтанку,
щоб в супокої самоти
забутися до ранку?

Хоча в галузках бузини
яскравий зайчик світить,
я так втомилась від війни,
як дід старий від світу.

Божа корівка* — сонечко

25.08.2022р.