Десь є місто, де ти живеш.
Десь є кава, яку ти п΄єш.
Десь кафе є, де ти сидиш.
Десь є ліжко, в якому спиш.
Десь є жінка, яку цілуєш.
Десь є квіти, які купуєш
І даруєш їх тій, чужій.
Десь є ти, та не мій, не мій…

Потоки пінних стрімчаків
І урвищ крутосхили,
Де глід назустріч сонцю цвів
Й берізки зеленіли.

Де я вслухавсь у шелест трав
Святого надвечір’я,
Коли востаннє цілував
Марієчку з підгір’я.

Де солодко цвіли сади
Пташиним стоголоссям,
Де запах вітру і води
І дух її волосся...

О, як давно водою сплив,
Дрібним ангельським пір’ям
Той час, коли торкавсь губів
Марієчки з підгір’я.

В свої долоні ніжно брав
Лице, від сліз вологе,
Безтямно-міцно цілував
І вирушав в дорогу.

Жорстоким був далекий край –
Мій цвіт зів’янув рано,
Мене нема більш: прощавай,
Марієчко, кохана!

Більш не торкнусь її губів,
Бо я тепер лиш порох...
Я тут, а та, котру любив,
Лишилась там, де гори.

І на могилу не прийде,
І не заплаче гірко,
Лише з моїх пустих грудей
Зросте підгірна квітка...

* * *

Ми уміємо іти тільки строєм!
Ми в шерензі навіть на цвинтар!
Ми впиваємось життям, як грою!
Нетверезі повземо на вівтар!

Нам цар-батюшка – Бозя й Мати!
(Але іноді навіть ближче)
Нумо ноги йому цілувати!
(Якщо зможемо то і вище).

Ми уміємо іти тільки строєм!
То плюємось строєм, то плачем!
І чомусь ми схожі, порою,
На колону тупих і ледачих.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Тут не треба твоїх талантів…
Не орати землі весною -
І не треба відповідати.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Так і легше й не треба думати!
Навіть наші палкі герої -
Це скоріш того строю сума.

Але вірю в свою перемогу!
(Хай для когось це - параноя…)
Вибираю одну дорогу -
Буду битись в стіну головою,
Але вирвусь із цього строю!

(у відповідь Юрію Перехожому
та Олесю Холодному)

О ви! Що правите світами!
І ви, що знаєте усе!
Нехай вам радість принесе,
Хоч те, чого немає з вами.

Нехай неложними вустами
Буде розказано життя
Для вас. Без гриму і сміття,
Простими, добрими словами.

Я не ловлю крикливих рим,
Гучних епітетів. Між тим
Я дуже хочу вам повісти.

Усе-усе, що маю я,
Скоріше, в душу мені лізьте,
Душа відкрита є моя....

Я подивилася, що таке сонет і
написала спеціально для вас
одного сонета у класичному вигляді.
Правда, там написано, що окрім кількості
рядків, все може змінюватися...

Здалося доцільним чіплятись до перехожих-
«намалюй мені баранця»
Одна мила пані,
в очах до африканський дітей співчуття,
навіть, потягнулась до гаманця
звичним рухом
так змахують муху.

Мабуть, вона теж не вміла намалювать баранця
Чомусь, ніхто не вміє,
а хто вміє, той воліє
трудитися над масштабнішими полотнами
писати маслом, обрамляти різьбленими рамами
блискучими вітринами
глянцевими сторінками
і телекамер очами
і словами словами словами словами
половними, що як стіна між нами
глуха

мабуть, щоб приховати,
що й ці
неспроможні намалювати
баранця

Із юних літ – так безкорисно -
Із непрощéння й небуття
Моя любов злетіла в пісню.
Тобі – любов,
йому – життя.

Уже лягла на серце втома.
Як поділить його биття?
Все береже любов – як спомин.
Йому – любов,
тобі – життя.

А у житті – зростають діти,
І з ними – в юність вороття,
Коли ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.
І вже ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.

Уставший ангел вздремнул на крыше,
На серых крыльях искрится иней.
А снег кружится, упавший свыше,
В перипетии размытых линий,

Разбитых мыслей, туманных маний
И долгих странствий в чужие страны.
Уставший ангел такой желанный -
Простит грехи, излечит раны.

Не понимают его усталость,
Не принимают земные страсти.
Лишь серой пылью на крыльях жалость,
Тяжелых жалоб – все бремя власти.

Застынут звуки в тени прелюдий,
А кто-то Свыше нам снова пишет, -
Любовь друг другу дарите люди.
Уставший ангел пусть спит на крыше.

Сьогоднішній день так лагідно пахне сонцем.
Я знаю напевно, що літо було десь отут.
Мабуть, якось хитро домовилось із охоронцем,
Що час стереже, ну а може, вже знає маршрут,

Яким ходить варта, і тихо отак, непомітно
Пробралось сюди. Як розвідник. Ну чим не Джеймс Бонд?:)
Йому було сумно. Йому було так необхідно
Побачить, як клени й берези фарбуються в блонд,

Вустами торкнутись каштанів, і ще горобину
Провідать вагітну, бо ж як її лишиш одну?
...А кицька небес вигинає примружено спину,
Мурчить, допиваючи сонячну літа луну.
                                                     22-23.10.2006

Ye banks, and braes, and streams around
The castle o' Montgomery!
Green be your woods, and fair your flowers,
Your waters never drumlie:
There Simmer first unfauld her robes,
And there the langest tarry;
For there I took the last Farewell
O' my sweet Highland Mary.

How sweetly bloom'd the gay, green birk,
How rich the hawthorn's blossom,
As underneath their fragrant shade,
I clasp'd her to my bosom!
The golden Hours on angel wings,
Flew o'er me and my Dearie;
For dear to me, as light and life,
Was my sweet Highland Mary.

Wi' mony a vow, and lock'd embrace,
Our parting was fu' tender;
And, pledging aft to meet again,
We tore oursels asunder;
But oh! fell Death's untimely frost,
That nipt my Flower sae early!
Now green's the sod, and cauld's the clay
That wraps my Highland Mary!

O pale, pale now, those rosy lips,
I aft hae kiss'd sae fondly!
And clos'd for aye, the sparkling glance
That dwalt on me sae kindly!
And mouldering now in silent dust,
That heart that lo'ed me dearly!
But still within my bosom's core
Shall live my Highland Mary.

Вологий пил втамовує мій подих.
І на зупинці власного життя
Дивлюсь у двадцять... В сорок трохи згодом...
Штурхнули в спину діда - шістдесят.

В шаленім русі місто затремтіло.
Поглянь навколо й гордо зупинись.
Онуче, знаєш, стільки наболіло...
Та посмішка Твоя несе увись.

Напевно Ти зі мною просто грала
В дорослі ігри: хід один - і "мат".
І зовні досить легко вигравала
Без допомоги, хитрості, порад.

Ти не гросмейстер - просто відчувала,
Що кожен хід - то пружний літ стріли.
Красиво, елегантно блокувала
Раз-по-раз мої спроби контргри.

І кожна партія - моя нова поразка.
Можливо зараз нічия?... - Знов "мат!"
Я вперше визнавав своє фіаско -
Недовгим вийшов наш чемпіонат

Ти чемпіон - тепер нові завдання:
Медалі, рейтинги, контракти... Ну а я
Не буду більше грати у кохання -
Кар*єра закінчилася моя.

Перепочити зупинився під шатром,
із неба зітканого і дерев, біля каміння
замшілого, як випадковий перехожий,
що має купу пильних справ, і море планів,
і з миттю кожною запізнюється більше,
але стоїть, збентежений раптовим:
“ти зупинився тут навіки, серед інших”.


2007

Нестримна нічна Мадонна -
Холодні очі, модний одяг,
Зверхності повуха повна,
А у душі байдужий протяг.

Іде по вулиці, не обертається,
Ніс вище голови, вона прекрасна!
Опівночі все починається.
Ніч така коротка, але класна.

Заманливий погляд, нафарбовані очі.
Клеїть олігарха в казино.
Вона королева цієї ночі -
Хто буде з нею? - Їй всеодно!

Товстий гаманець Барона
Її поведінки єдина мета.
Нестримна нічна Мадонна
В своєму стилі - вона така!

Холодне шампанське і біле вино,
Гар'яче тіло, дикі бажання.
Сьогодні вона в обіймах того,
Кому за гроші подарує кохання...

Ніч пробудилася. Холодна і сумна!
Заснуло сонце десь на небосклоні.
На землю опустилася зима
І тане сніг, цілуючи долоні.

Ти йдеш закохана, замріяна, щаслива,
Не обертаючись, все розуміючи без слів!
Така чарівна і така красива -
Міледі для мільйонів королів.

Є межі, які не можна переступати.
Є люди, яких не можна любити.
Я тебе не можу не кохати
І серце від почуттів закрити.

Є миті, які не можна забути.
Є речі, які не варто пам'ятати.
Є слова,які так важко збагнути,
А я тебе не можу не кохати.

Є для рук тугі зав'язані пута.
Є для тіла стальні холодні грати.
А я тебе не можу забути,
Бо тебе не можна не кохати!

Чи поважатимуть тебе
Якщо ти сам не поважаєш
Країну, мову, сам себе?!
Тому ти й маєш все, що маєш.

Кохав я дівчину одну,
За жартівливу вдачу,
А зараз, друзі, не збагну
Чому так гірко плачу.

За ніжність, ласку і тепло
Дружина б’є та сварить,
Гримить, мов грім, на все село,
Вареників не варить.

Співаю сину я пісні
І в хаті прибираю,
Від неї тільки у ві сні
Я відпочинок маю.

Якщо з’являється на мить –
Ховаюсь у коморі,
Бо мила грізно так гримить,
Мов буря в Чорнім морі.

Навіщо сватав я її,
Вродливу, незрівнянну,
Було б дивитися мені
На неньку її Ганну.

*

Між нами стіл. Твій біль на тім столі.
І кава нецукрована холодна.
Курю й мовчу. Зате думки мої
Такі чутні невпинно, зріло горді.

Пусти сльозу. Нехай тече, і слід
Залишить мов тавро на тім обличчі,
Що ніжно цілував... А зараз лід
між тіл й сердець... Та сонце - на узбіччі.

* *

Між нами дим - це смуток твій і гнів.
І недопита показово кава.
Ти вибухнув та вмить перегорів -
Так пристрасно любив, і так лукаво.

Лиш двічі помилилася весна...
Чому повільно серце полонила?
А друга - ще болючіша, гірка -
Навіки розлюбить заборонила.

Не займай стареньку фіртку перехожий.
Не тривож її вечірній сон.
Сняться їй колись квітучі рожі,
Теплі очі стомлених вікон.
Було у господарів багато:
Гостей, свят, роботи і дітей.
Замітає сніг порожню хату,
Що чекає також на людей...

Ця осінь красива. Їй трошечки більше за тридцять.
У неї завжди бездоганні взуття й макіяж.
Вона любить розкіш і любить міняти лиця,
І дбає про шкіру, тому і не ходить на пляж.

У неї густі золотаво-коричневі вії,
У неї нема ранніх зморшок іще багажу.
А те, що щодня її небо потроху старіє, –
Це знаю лиш я, і нікому про це не скажу.

Стало сумно без тебе... Без тебе так стало сумно...
Літній день розридався раптово-осіннім дощем.
Плигнув погляд мій у завіконня розгубленодумно,
Підсковзнувся, упав і заліг за найближчим кущем.

Небосхил від депресій зробився вже зовсім сивим,
Чи це просто посивів атлант, що його трима?
Добре небу: йому дозволяється бути плаксивим,
А кицькам із цим важче: у них навіть сліз нема.

Я на лінії фронту. Тут сенсу немає тікати:
Я причина війни, мене можна завжди знайти.
Моє серце оцінять в п'ять тисяч чотири карати.
Він на них має право. Так само, як маєш ти.

Бунтівничі картини вилазять з розтрощених рамок,
Поцілунками куль заповіти строчить літак,
І просвердлює мозок нестерпної думки уламок:
Я могла все змінити. Могла все зробити не так.

Останній келих випитий до дна;
Дарма, що так гірчить твоя отрута.
Ти так схотіла - залишаєшся сама.
Спасибі, що дозволила - рву пута...

Скоріш піду від сірості дверей,-
Занадто гордий - помирати вдома.
Уже "наївся" фальші від людей
До нéсхочу, до скрипу від оскоми.

Не хочу більше меду ніжних слів,
Не треба цукор сипати до солі.
Навіщо виплавляти ночі з днів
І птаха позбавляти вітру, волі?!

Спасибі, що мені допомогла,-
Тепер я знаю - ти мене кохала.
Кохаючи отруту налила,
Кохаючи назáвжди відпускала.

Два келихи болю,
Тарілку страждань,
Горнятко гіркої кави...
Я хочу на волю.
Не буде прощань.
Чому мені не сказали?
Десь поряд лихо.
Як страшно байдУже...
Не буде. Немає. Нема!!!
ПОрожньо. Тихо.
Де ж ти, мій друже?
Снігом чорним плаче вона.

…лід ламаєш під собою
що ж … Іди!
та якщо колись
повернешся сюди
перед тим як відчиняти двері –
стукай!

…в холодні осінню дощі
про тебе згадував
і брів у мокрому плащі
шукав розради я

моя самотня осінь тут
згорає золотом
я не чекав на самоту
душею грію пустоту
на два розколотий…

Коли легенький дощик за вікном
За хвилю до весни тобі постука,
Всміхнися –
то чарівний добрий гном,
Що посланий тобі у час розлуки!
Прислухайся…
Розкаже він тобі,
Як скучив я
за рідними вустами,
Розрадить ніжне серце у журбі,
На мить одну
з’єднає нас думками…

Привіт, моя любовe! Нині Ти, надиво,
Заранилась в словах, спізнилася на вступ.
За циркулем думок, по полю креативу
Викреслюю межу з її гарячих губ.

А поцілунок збіг по пальцях на долоню,
Збирав тепло по ній, лице він підігнав,
Розкрився в мушлях вух, обпік плече та скроню,
Подався шийно вділ в навколотілий плав.

Навмисне затяглись у розчіпах запини,
Вивільнювався транс погудзично у шал...
І повертався світ від живота на спину,
Від невгамонних ласк - до відрухів дзеркал.

Пластичні звини тіл, спонтанність переходів,
Розсуви-зсуви стін - кришталь у передзвін.
Будуєм новий світ... і дихає природа -
Сумлінний ритуал розгнузданих колін.

4 Лютого 2007

Я бачила, як одинока лавка
Приймала всіх в обійми, а між тим
Ночами непомітно сумувала
Коли ж прийде єдиний той askim...

Я бачила, як непокірне листя
Ногами розгортала дітвора
Сидів на лавці ще малий хлопчисько
І лавка та щасливою була...

Коля встане вранці-рано,
Набере водиці з крана,
Вмиє очки, щічки, носик,
В мами снідати попросить,
А тоді піде до Тані,
Котра теж устала зрання.
А як Сашка прийде з школи –
Підуть грати у футбола.

Коли помирають люди
Стає якось дивно сумно
Стає якось дивно щемно
Здається, що винен ти.

Коли помирають люди
Здається, що світ безумний,
Здається, що світ у прірву
Зривається з висоти.

Торкаєш німе каміння
Де висічене наймення,
Де пам'ять хранить наймення,
Якого нема ніде.

Гортаєш грубезний зошит,
Шукаєш чуже натхнення,
Натхнення ж – цікава штука,
Як треба, ніяк не йде.

Коли помирають люди,
Лишаються тільки рими,
А від когось нема і рими,
Лиш один перекислий ямб.

Та найгірше, коли з людини
Делікатно і невмолимо,
Коли із живої людини
Зішкрібають ножем ім’я...

10 лют’07р.

Пройшло… Та котиться луною:
Уже пройшло... Чи перейшло?...
Душа дзвенить, чомусь струною
Що б'ється дзвінко враз, як шкло….

Навіщо подих душить злива
Прогірклих сліз?.. Надмірний біль
Не відпускає… Неможливо –
Це рани роз'їдає сіль.

Ні, не пройшло… І не покине -
Заснуло так, лише на мить…
Як вирвати? – Ніяк не згине…
Чи я навчусь без тебе жить?!?

Дерева вмирають стоячи,
Лягає зів’яла трава,
О як же, буває, боляче
Ранять брехливі слова.
Воно ніби все й на краще,
То все для благої мети.
Не обманюй мене нізащо,
Краще кулю у лоб пусти.

Самотня рвана тінь сплітає сушу
І креслить у зіницях мертві руни.
Немає чим перелатати душу.
Стираю пальці. Рву до крови струни.

Я – Янус. В мене тисячі зіниць.
І сотні знаків на усіх обличчях.
Збираю в жменю голоси синиць,
А власний десь у грудях тихо вичах.

Я – Янус. Не шукай в мені мене.
В мені є ти. І тисячі до тебе.
Все, що минуло. Все, що ще мине.
Рятуй себе. Мене уже не треба.

Бо вбиті руни проросли у грати,
А я все ділю душу на личини.
Все рву і шию. Плутаю причини.
Усе. Уже немає чим латати.

Налий мені чаю –
ще часу багато до ранку...
Хай наше мовчання
запалить нам свічку вночі.
Ми будем чекати
у серці твоєму СВІТАНКУ.
Долоня в долоні –
посидимо вдвох при свічі...
Налий мені чаю –
гарячого і запашного.
Хай усмішки квітка
на твому лиці зацвіте!
Я ніжно погладжу
від праці натомлені ноги,
і ти зрозумієш,
що все геніальне –
ПРОСТЕ…

Тихесенько до тебе полечу,
Дощем тобі
постукаю в віконце...
Та знай,
що за завісою дощу –
Гаряче сонце!

Погідний ранок –
ніби талісман.
Хай захистить він твою ніжну душу
Від НЕПОГОДИ і душевних ран,
Що трусять ніжне серце, ніби грушу…
Я ж променем порадую твій зір
І свіжим вітром вушка полоскочу.
Все буде добре!
Усміхайся!
Вір!
Бо хто сказав,
що під склепінням зір
Є неможливе щось,
ЯКЩО ЗАХОЧЕШ?!

Надихатись невіданим бажанням,
втопитися в забутому гріху....
Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?
І чи той сніг - на скронях чи на віях?
І чи той сніг - розтане чи згорить?
Він біло-біло сипле-сіє-віє,
і не з небес - у небеса летить...............
І вже не знати навіть, де початок,
а де кінець повітрюнебесам...
Десь втратився заучений порядок,
де кожен сам за себе.... і не сам.....
Думками на снігу пишу бажання,
пишу про ніжність, мУку і жагу....
......Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?..........

З кожним днем усе важче і важче з тобою прощатись.
З кожним днем усе вищим і вищим стає поріг.
Мої нерви обтягує туго, неначе латекс,
Усвідомлення того, що все, що роблю я, - гріх.

Ти мені на прощання встромляєш погляд у спину,
Я до тебе вертаюсь уривками власних сліз.
Ти клянеш знов того, хто краде мене половину,
І маршрутки моєї гальмуючий скрип коліс.

Наша зустріч урвалась неприйнятими дзвінками.
Моє енне "пробач" було сказане вкотре дарма.
Я угадую пульс твоїх губ своїми губами.
Моє серце не б'ється: у мене його нема.

Мої щоки сьогодні знову цілує сніг,
Захололі чуття перетворюють небо в оману.
Я, шукаючи слід твій, постійно збиваюся з ніг.
Розкусала всі губи. Уже й не зализую рани.

Може, щось я шукаю не те, чи не так, чи не там,
Чи у вічності цій тебе зроду і не існувало...
...А казав, не відпустиш - й віддав на поталу світам.
Білі бджоли у серце впились замороженим жалом.

Стукає дерев’яною ніжкою коник
І знов маленька я…
Серед запорошеного стриху,
Старого мотлоху, коробок і скринь,
Горщиків давніх, де куниці
Ховають вкрадені у курнику яйця,
Він виглядає намальованим оком.
Дерев’яне сідельце, грива і спинка,
Навіть чути дерев’яне іржання,
Іноді, коли ніч прокидається зовні.
Я довго прошу татка, щоб
Приніс мені незабутого друга,
А потім довго розгойдуюсь,
Створюю шум, гогойкаю,
Як старий фірман…

І тепер буває у снах мчусь
На лакованому коні,
А потім цілий день
Дитинство ностальгійно
Чіпляє мені душу.

Вітер висвистує з хати прийдешніх.
Сині вуста, подорожню — одну,
келих утиснуть у свіжу труну,
і захитаються хіттю черешні.
Бабця злягла, та пустує онук.
Світло шаманно від свічки відскочить,
скаже: куди? Закудикає всіх.
Спогадів капай березовий сік.
Голову буду буддизмом морочить,
і не повірю ні в смерть, ні у вік.
Навіть палке цілування дівоче
не повертає до щастя охочих —
вигорів весь у душі чоловік.
Гість, що на радість, і гість, мов татарин,
і у світлиці то сонце, то хмари.
Нами закінчать, бо ми починали
у відчутті, наче справжності мало.
Сині вуста — не свистів, не тонув.
П’ю подорожню — уже не одну…

Цей найперший переклад: себе – на тісні слова.
Де узяти пташину легкість пісень на «ти»?
Кожне з тисячі слів – як незамкнена в коло крива.
Кожна з тисяч думок – як незамкнені в Всесвіт світи.

Не жбурляй мені штампи обгризених слів і фраз,
Не мовчи, бо мовчання вже стало пустим і стертим.
Я сказала б тобі. Я сказала би вже не раз.
Але як перекласти на мову, життя і час?
А тобі не почути. Бо чути – дано відвертим.

Врешті, що це я? Може, це зовсім не наша вина?
В цьому плетиві слів – лабіринти і злі шаради.
А між нами – стіна, кришталево-скляна стіна
На три кроки мовчання і на чотири – зради.
…І мовчала до ранку. І стала – морська піна.

Прибою шум.
Далекий берег пінний...
І хвиль табун.
Усе здається сном...
Солоне море дихає, як жінка,
Напоєна коханням і вином...

Мрії -
в розшиту торбину,
в руки -
потерті сандалі...
Набережна...
Романтичність...
Запах терпкого сандала.
В водах -
розніжений місяць,
зорі -
солодкі родзинки
падають
у пейзажі
мріями без зупинки:

любити - воліти
жадати - кохати
літати
літати
літати
літа -
ти....

Бісером
щастя падає -
сиплеться
без упину
ніжність,
тепло,
довершеність-
мріями
у торбину.

Запах - терпкого
сандала,
золотом - вишитий
Крішна.
Бій барабанів...
Північ...
В чому, скажи,
я грішна?
Ношу в розшитій
торбині -
мрію свою
відчайдушну,
сотні богам молюся
чим дужче
чим дужче
чим дужче

В руки -
потерті сандалі,
Мрії -
в розшиту торбину.
Зможеш, скажи,
кохати
навіки,
завжди,
без упину?

Я знаю, що так не осилю, а гірше – не хочу.
Нести і творити про те, що давно уже є,
Рядки викладати у милі і хлипати зночі
Не треба даремно…мабуть, це таки не моє!

І більше не брати до рук ні пера, ані мишки.
На кухню податись і жінкою стати в пісках
І з дзеркалом злитися, й бачити знов, як Всевишній
Злим часом карбує відбитки на наших тілах

І дим нічних клубів вдихати, і міряти гроші.
Спиртне розливати із тим, хто давно уже звик.
Й на заднім сидінні в чужому лежати Порші
На горло собі наступати й давити крик

Залізти у душу - нагнати колишню вірність.
У спину віршам здоровенний забити кілок
І жити статично, і мовчки знімати на Сіменс
Ту мить, як вмирає останній у мЕні рядок…

Це день не той і сонце злісно гріє,
Та якось збуджено літає вітер.
Він не торкається думок – не сміє.
Дерева простягають в драмі віти.

Застигло все в очікуванні лиха.
Щось має статися… щось має… має…
Незнані і чужі сліди так тихо…
Навіщо хтось так сильно обіймає?!

Зламалось небо… Сонце з нього впало -
Від розпачу душа з грудей втікає...
Зчорнілий світ… Убите серце знає,
Що сталось так, як статися не мало..

Ти сотні раз казав мені „люблю”,
Ти віз знайомитись з батьками,
А я не вірила в любов твою,
Бо порожнеча за словами.
Ти сотні раз... і легко так
Кидаєш їх наліво-право,
А я свої несу як стяг,
Ти сотні раз... і так лукаво...

Вже не буде тих хвилин,
Що підживлюють мене...
Вже забито перший клин
І розкол уже гряде.

Очі, що колись містили
Джерело порад і дружби,
З часом досить опустіли
Або йдуть на інші нужди.

Нудно стало серед раю
Переповнений до краю
Тим громаддям непотрібним
Фраз пустих, хоч добродушних,
Якось дико всіх послушних,
А чи правда - це питання!
І не скажеш, бо не видно
Де початок цього муру,
Що збудований довкола
За якийсь короткий час.
Може навіть він і твій
Ти - всередині весь час
Тож не бачиш, хто назовні -
Вороги чи, може, друзі?
І воріт не відкриваєш
Навіть як пароль почуєш
Так ти днюєш і ночуєш,
Тупо дивишся вперед...
Що там, може чисте небо?
Та ні, швидше там табло
Зі списком поїздів і час відправки.
Як хтось зуміє рейс свій упізнати
На декілька миттєвостей пошвидше,
То всеодно, мабуть, не зможе подолати
Ту течію, що разом всіх несе.

Самотній у знанні своєму
Є виродком у масі незнання,
Тому він створює проблему
- Учасник іншого буття!
Чи варта тут згадати про характер,
Про песимізм чи оптимізм?
Мабуть, що так - це ніби фактор,
Що перемінить той снобізм!

Я буду! Хочу оптимізму!
І поки буде в тому нуждá,
Я буду кров'ю організму
Ім'я якому - справжня дружба!

Цей вітер доторкнувся легко до чола
І так нестримно захотілося додому...
Туманом долу перекроєна імла
Що непомітно надбавила оскому.
Я зупинилась... Близькість цих воріт
Мене заполонила, мов відсутність руху
Накресленого та небаченого наперід.
Здавалося не було сил, забракло духу..
Та в захисті і затишку високої трави
Ледь чутно, тихо розквітають орхідеї.
Крізь мене проростає струменем живим
Кожна билинка - що присутністю своєю
Наповнити так здатна світ. Ці сутінки прозорі
Випила ніч... обличчя оросила прохолодою
Й на тлі своєму проявляє теплі зорі...
Життя правдивою відбившись насолодою.