- 1 -

Знов живемо на березi заливу.
I хмари пропливають понад нами.
I сьогоденний гуркотить Везувiй.
Й пилюка осiдає по провулках.
Й шибки тоненькi звично деренчать.
Й нас, при нагодi, поховає попiл...

Так я хотiв би
В той останнiй час
Приїхати до тебе на трамваї,
В дiм увiйти...

Якщо ж через безодню лiт
Приїде хтось розкопувати мiсто,
То я хотiв би,
Щоб мене знайшли
Затиснутим в твоїх палких обiймах,
Засипаного попілом новим...

- 2 -

О, як ти спорожнiв!
В жовтневiй пiвiмлi
Прозорiсть так примарно садом лине,
Де листя тягнеться до Матiнки-Землi
Безмежним тягарем гiркого тлiну.

До чого ж ти нiмий!
А фатум твiй невже ж
В моєму фатумi передбачає виклик?
I гул плодiв, що їх не вбережеш,
Як стугiн дзвонiв,
Чи тобi не звиклий?

Величний саде!
Дай моїм словам
Дерев кружляння,
Iстини кружлiння,
Де б я, подiбний вигнутим гiлкам,
Передчув в би сутiнь сподiвання!

О, як дiйти майбутньої весни
Деревам та душi моїй журливiй…
Бо вже нема плодiв твоїх рясних
Й лише спустошенiсть твоя правдива...

Нi, треба їхати.
I хай мене везуть
На край землi вагони довжелезнi.
Мiй шлях земний
Й твоя небесна путь -
Вони тепер
Тотожно-величезнi...

Бувай, мiй саде!
Пам'ять вiдлiта...
Плекай серпанок у своїх лабетах.
Величний Саде -
Гублячий лiта
В гiрку iдiлiю поєта...

- 3 -

Вже сiчень вмер з мурами в'язниць
I я почув тужливi спiви в'язнiв,
Що линуть у цеглянiм сонмi камер:
"Один з братiв гуляє вже на волi..."

Ще чуєш ти журливi спiви в'язнiв
Й наглядачiв мовчазних тупотiння,
Ще сам спiваєш тоскно та безмовно:
"Бувай, мiй брате..."

Зверни обличча до вiкна,
Ковтками пий iще повiтря тепле...
Я ж плентаюсь замислено iзнов
Iз допиту на допит
Коридором,
У той далекий край,
Де бiльш нема
Нi сiчня вже,
Нi березня,
Нi червня...

На дорозi у мене стiна,
Я крiзь неї не можу пройти.
З перепон та камiння вона,
А за нею у маревi - ти...

Я так хочу торкнутись тебе
I вiдчути гарячі вуста,
Але надто камiння важке
Й з перепон там гора вироста…

Вибиваю камiння з стiни,
Розриваю сiтки перепон,
Ще залишилось трохи… а ти
Розчинилась, мов в променях сон…

Вiдчай сили нової додав,
Я зумiв проламати стiну.
Образ твiй вдалинi десь зникав,
Залишилась дорога... я йду…

Пальці знають лінії обличчя,
Тіло прагне знов твоїх долоней..
Решта все – на потім, на узбіччя.
Сльози щастя – дивно – теж солоні.
Та, що знала все про почуття
Без жалю ламає ритм звичний,
Щоб вивчати знов нову алхімію:
Рук твоїх, в яких моє життя,
Вуст моїх, що п’ють вогонь правічний...

Народе, мій невідомий брате,
Не парся! Не довго ше чекати,
Всьо зроблено за тебе
Давно

Ти хочеш шось мені сказати?
Про мене? Нє? Про себе?
Шо було є і буде?

Знаю.
Заколять, порубають, як пацє на празник!
І будуть тішитись гижками.

Бидло!
Як правильно поляки (а не ляхи)
Назвали, коли на то була причина..


Весело... Ти радієш... А шо лишається
робити в божевільні?..

17 січня 2007

прийде та хвилина коли я перестану дихати___***___
тобою
і міхи легень наповняться порожнечою
вдихаючи нічого я почну ставати злою
і замість крові по венах тектимуть речення
останніх фраз покинутих і впертих
незрозумілих декілька рядків
прийде хвилина коли з мрій роздертих
не проростуть слова... "А ти б хотів....?"

Якими потворами люди стали -
забули, де добре, а шо є погане.
Забризкали фарбами очі дівчатка -
в притоні танцюють за шоколадку.

Забери, мене з цього "раю",
забери, забери мене з цього "раю"...

В червоних колготках з дзиґарами кралі
в червоних колготках, у сітку, гуляють...

Забери, мене з цього "раю",
забери, забери мене з цього "раю"...


осінь 2004 і весна 2007

* * *
Душа - то рiчка.
Пам'ять - береги.
А спогад - пoнад рiчкою оселя.
Пливеш i бачиш:
Селища, снiги,
Мiста, веснянi хащi та пустелi.

А у твою хатину я завжди
Могла, як до домiвки,
Повернутись:
Ввiйти, зiгрiтись,
Випити води,
До тебе пiдiйти
Та пригорнутись...

А зараз -
Чом на ганку я стою?
Чом дверi замкненi
I не ввiйти?
Невже ж i пам'ять
Сивую мою
Покинув ти?

***
А свiт зненацька збожеволiв
I я також разом iз ним.
Земля здригнулася вiд болю,
Вiдчувши доторки вiйни.

Земля вжахнулася, бо дiти,
Що завше гралися з вогнем,
Зумiли врештi запалити
Щось невимовне, щось страшне...

А свiт зненацька збожеволiв
I ми разом iз свiтом теж.
Затьмарилися нашi долi
У попелi близнючок-веж.

Передчуттям душа затерпла
I серце вражене болить:
Яка ж ти лагiдна i тепла -
Життя передостання мить...

* * *
Степ вистелює пiд ноги
Рiзнобарвнi килими.
Рiдний степ!
Але ж вiд чого
Квилить серце:
"Звiдки ми?"
Квилить серце:
"Де коріння
Роду, племенi, життя?"
Квилить серце:
"Чи ж ми виннi,
Що немає вороття..."

* * *
Хай моє тiло порається звично
Серед марноти зайвого життя:
Немов у вирiй, мрiя мене кличе,
Народжуючи дивне вiдчуття.

Менi здається, ген, за небокраєм,
Є незбагненнi сонячнi свiти.
Мене одвiку доля там чекає,
Та, за якою довго треба йти...

О, зваба зваб - шляху тремтливе лезо,
О, прикрощi - буденностi полон.
О, днi мої - тужливо довжелезнi,
О, рятiвне занурення у сон...

„Овва!”, - зухвало я казала
І брови іронічно зводила.
Чи те зі мною було, що писала?
Хіба колись під себе я підводила?
Облиш-но. Просто вигадки. Сюжети.
У когось зранку кава. Хтось газети
гортає, зупиняючись на темах,
які хоч трохи розганяють кров.
А я усі свої думки й прикмети
Вбирала у слова, щоб чути знов.
Щоб перейшло, минуло, відгоріло...
Щоб на папір – і більше не боліло.
....................................
Чому ж для цього не знаходжу слів?
Сама в собі як в клітці дикий звір.

Я вже вічність блукаю пустелею.
І волію одного – напитися.
Під ногами пісочок все стелиться,
І очам неприємно дивитися
На безмежні бархани попереду
(жодних натяків на оазу).
Дивно – наслідків від „прогулянки”
Я чомусь не збагнула відразу.

...А, може, й сил
я не знайшла. Не знаю...
Уже й потроху забуваю,
а іноді себе втішаю, -
що не важливо це - сплило.
І навіть вірить починаю
у те, що, може, й не було
нічого.
Ось так...
Невпевненість лякає.
А, особливо, в завтрашньому дні
(цікаво, дно чи день я на увазі маю?)
Бо не складаються й пісні,
коли в душі порожньо й темно.
А, може, він правий - даремно
я близько так усе сприймаю
(так я ж далекого не маю...)

То як тобі здається зараз,
мої вірші, мої думки,
чи ще прозорі, чи дзвінкі,
чи ще нагадують струмки?..

Безнадія,
випалена гарячим сонцем...
Настільки гарячим, що перетворює її на лаву,
яка стікає зі свідомості розплавленими потоками,
і дозволяє на короткий час забути про себе.
Нічого, крім сонця.
Яскрава застигла мить.

Піднімуся думками вгору
І стечу потім вниз річкою...
Не люблю я чомусь море –
Краще стану стрункою смерічкою.
Буду чути я плин часу,
Пропускатиму крізь світло,
Під дощем своє гілля купатиму,
Заграватиму трохи з вітром...
І тоді, коли все забуду,
Все, що було колись на часі,
І тим більш, що було невчасним;
Якщо ти ще чекати будеш -
Повернуся до тебе щастям
(як до сонця, очі примружив).

О, як майстерно я розставила пастки!
З яким натхненням зілля відміряю!
Так були зайняті оцим думки,
Що я сама до пастки потрапляю...

Писати смуру – дуже вдячна справа, -
Вона єдина має сенс,
Коли потрібно вирізьбить оправу
Для почуттів, що стануть швидко тінню...
Хто зрозуміє щось в безглуздому сплетінні
Моїх думок і острахів моїх?
Не ти. На жаль, не ти. Всихають
Мрії і слова – їх поглинає час,
Не повертаючи, не даючи нових...
А дні і місяці повз мене пропливають –
Ти вже не в змозі зупинити їх.

Я боюся побачить її на звалищі
непотрібних вже мрій, відгорівших бажань.
Я не хочу зустріти її на згарищі,
де ще йтиме луна від недавніх благань...

Я не знаю, чи зможу її воскресити,
та, напевно, у мене не вистачить сил
знову випити трунку її та горіти...
Бо зостанеться навіть не попіл, а пил.

І знов чекання не закінчиться нічим,
окрім усмішки уві сні щасливої.
Я знову буду марити вночі,
я знову бігатиму в захваті під зливою...
Спочатку думати, що вирішено все,
Через хвилину – вже цього жахатися
(і тільки слідує рука за олівцем,
і тільки думка – щось же має статися).
Сьогодні я зухвала і нова.
Сьогодні навіть не вдягаю лати.
Натягнута душа, як тетива –
я можу ще... й не можу вже чекати.

Отпечаток твой свеж и точен -
Но невидим другому глазу...
Я считаю, что мир мой прочен,
Если это проходит сразу.

Віддаляється ще одна постать -
Тане, в'яне, нарешті зникає.
Щирий смуток та гострий розпач -
Лише жалю знову немає...

Щось у вечірніх сутінках шукаю...
І не знаходжу. Відпусти думки.
Вони мої. Я поки не благаю,
не наближаю і не віддаляю,
і навіть не тебе –
себе вмовляю. І час, -
ти не біжи, не йди...
А зупинись. На мить.
Дозволь відчути те, що швидко плине,
дозволь насолодитися нетлінним...
Занотувати теплий подих травня,
запам’ятати те, про що болить.
Я виліплю із сумнівів хвилини,
І буду як свічки вночі палить...

Іноді внутрішньо оглядаюся –
Це ж треба! – Живу, сміюся, дихаю...
Минулося ще одне роздоріжжя,
Де від вагань божеволіла тихо я.

Стелиться замкненим колом дорога,
Простір відлунює впевнені кроки...
Я наближаюся знову до точки,
Яку відділяли начебто роки.

Нетривке сьогодення ножем
Щойно врізалося у свідомість -
Ти минаєш, спливаєш... Невже?
Я втрачаю тебе. А натомість?

Зазираю у вікно,
Підглядаю у шпарину, -
Роздивляюся життя,
Що в Минулім опинилось...

Перемотую знов стрічку:
Повертаю, а не прямо –
Тут ростуть мої смерічки,
Обминаю цей раз яму...

Зупинятися не можна –
Постать зникне вмить за рогом.
Не заплющувати очі,
Не сидіти на дорогу...

Не ділитися думками,
Не чекати результатів,
Не торкатися руками
До музейних експонатів...

Я знов тебе хочу, до болю,
до внутрішніх спазмів –
повітря твого, меланхолії,
кави духмяної!..
(старезна бруківка у тиші –
прислухайся - чуєш? -
відлунює кроки мої
слухняно...);
Дочекаюсь дощу –
денну втому він змиє із каменя,
наче з серця мого, запального,
та пилом припалого...

Натягнути б спокій, як одежу,
І в байдужість на підборах взутися.
Кажеш, я нічого не одержу?
Може, прагну я лише позбутися...

коли кохаєш дуже сильно
а вітер з піском в обличчя
січе... і ти падаєш на коліна
а піщинки стають камінням
------/---\--//---\-/-/-----------
кардіограма вражає прямолінійністю
а синусоїда сказаного болить
коли кохаєш дуже сильно
але кохання - то стакан у якому ти кит--
--________________________/________
стакан, у який тебе щоб запхати
кавальцують на шматки власнобачення
не варто... не можна!!! ТАБУ
не кохати_________________________
__________________________________
__________________________________
_____________ зупинилося серце___________
все втрачено
______________

Ми з тобою творили казку
Однiєї i тисячі ночей.
Ти менi дарувала ласку
Й цiлувала замріяні очi.

Ти була моя Королева,
Я кохав тебе до нестями.
Тільки хмари, птахи та дерева...
Й ми обоє, торкнувшись руками...

Час, мов вiтер, безжально розвiяв
Десять сотень ночей над землею.
Залишилась одна ... I надiя
Манить нас помiж хмари зорею.

На ладошке ветра
Мимоходом счастье,
Где твоя карета?
Я уеду с власти.
Начертит ответы
Ручка в безысходность –
Где моя карета?
Я попала в сложность.
Отобрать серйозность
У помятой тучи
И спастись от мысли,
Хоть на сон грядущий.
На распятых метрах
Пригвоздится взглядом,
Где моя карета?
Я умру не рядом.

На Бистриці скривавленій
Купались білі лебеді,
На чорнім зламі літа
Конав багряний день.
А за рікою голосно
Пищали кулі,
Влучені
В тяжкі жалі людей.
За містом на окопиську
Диміли в купах мештики,
Горіли сиві косоньки
На черепах жінок…
А ти із ями мокрої
До зір небес горнувся ще,
Крик лебедів почув.

Поміж тисячі слів є лиш кілька, що топлять каміння.
Між мільйонів доріг лиш одна, що не має кінця.
І хай темінь, сніги чи гроза хай, все ж маю уміння -
Йти, летіти по ній, щоб сказати ці вірні слова.

Що коли не дійду? Упаду на коліна? Застигну?
Що як губи малинові змовкнуть посеред лісів?
Ти не бійся, молю, бо кричатиму серцем нестримним!
І почує весь світ, якщо досі почуть не зумів.

Стопроклятий, я сто разів прокляв.
Нехрéщений, я став вогнем у церкві.
Я замість Бога душу розіп’яв,
Я мертвий!

Здивований, закоханий у час,
Переливаюсь у фонтанні світла,
Я фа-дієз, я ніжність, я молитва,
Я прірва!

Незломлений, нескорений, — живий,
Я кидаюся в ніч безжурним птахом,
Я відчуваю вас і лину ахом...
Я вільний!

Нажаханий самотністю очей,
Холодний погляд і холодні руки.
Мої думки — не голоси, а звуки!
Я музика!

Звеличений до образу Твого,
Неперевершений і одержимий,
Я світ тримаю у своїх зажинах.
Я тінь Твоя!

Я! І Не-Я! Матерія і жах,
Логічний Логос і містичний Ерос,
Старий чудак і вічний кабальєро,
Я!
Я?
я...

Зорі. Тернії. І зорі.
Мара? Чудо? Шепіт моря.
Тепла шкіра. Темні гори.
Що тут? Істина? Чи горе?
Скелі. Урвисько. Дорога.
Щастя. Як винагорода?
Як забава? Як отрута?!
Що, Стара, простягнеш руку?!
Ні, злякалась? Відступила.
І я також. Нема сили.
Геть! До моря? В гори? В тіні?
І віднині... І донині...

Жорстокий світ кохання!
Кого кохаємо – назнаємо!
Кого бажаємо – не відчуваємо!
Навіщо любити? Кохати й страждати?
Навіщо почуття, якщо ти хворий?
Хворий від кохання!
Любов то тут то там спалахує
І все ... щезає в мить,
Коли найбільше її треба.
Любов – це не хвороба, це – діагноз.
Це може помогти, а може і біди втворити!
Й забрати те,
Чого втрачати ти не хочеш.
Що найбільше в серці бережеш!
Кохання! Що таке кохання?
Мені дісталась лиш одна краплина ,
лиш одна краплинка, лиш одна...
А серце бажає кохання, але не краплину ...
Лиш не краплину благаю...

закоханий ти закоханий
замріяний ти замріяний
раптово і так непрохано
вітрами мені навіяний

побачення ще раз побачення
думки то пусті то глибокії
не хочу колишнього спокою
й минуле не має вже значення

лютий 2001

Heinrich Heine
an meine Mutter

Матері

Я звик завжди пишатися собою,
Така вже вдача: непохитний, гордий,
І навіть пильний королівський погляд
Мене б не змусив повести й бровою

Але матусенько, повір, рідненька,
Яким б не було гордим моє серце,
Й воно покірно і смиренно б’ється,
Коли тебе відчує поруч, ненько!

Душа твоя до мене прилітає
Свята душа, що в серце проникає
І вмить до неба пташкою злітає

Я каюсь, що тоді вчинив так зле,
прекрасне серце засмутив твоє,
те серденько, що так мене любило…

Одного разу я тебе залишив
Й пішов блукать незнаними шляхами,
Щоб обійти весь світ й знайти кохання
І осягнуть його як можна глибше.

І я стоптав усі стежки й дороги,
У кожні двері стукав, мов той старець,
Просив любові хоч якийсь окраєць,
Та крім презирства я не мав нічого.

І кожен раз нове розчарування,
Ніде я не знайшов своє кохання,
Сумний і хворий повернувсь додому.

А на порозі ти мене стрічала,
В твоїх очах мов зірочка сіяла
Ота любов, що я шукав так довго…

січень 2003


Ich bins gewohnt, den Kopf recht hoch zu tragen,
Mein Sinn ist auch ein bißchen starr und zähe;
Wenn selbst der König mir ins Antlitz sähe,
Ich würde nicht die Augen niederschlagen.

Doch, liebe Mutter, offen will ichs sagen:
Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,
In deiner selig süßen, trauten Nähe
Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen.

Ist es dein Geist, der heimlich mich bezwinget,
Dein hoher Geist, der alles kühn durchdringet,
Und blitzend sich zum Himmelslichte schwinget?

Quält mich Erinnerung, daß ich verübet
So manche Tat, die dir das Herz betrübet?
Das schöne Herz, das mich so sehr geliebet?


II
Im tollen Wahn hatt ich dich einst verlassen,
Ich wollte gehn die ganze Welt zu Ende,
Und wollte sehn, ob ich die Liebe fände,
Um liebevoll die Liebe zu umfassen.

Die Liebe suchte ich auf allen Gassen,
Vor jeder Türe streckt ich aus die Hände,
Und bettelte um gringe Liebesspende -
Doch lachend gab man mir nur kaltes Hassen.

Und immer irrte ich nach Liebe, immer
Nach Liebe, doch die Liebe fand ich nimmer,
Und kehrte um nach Hause, krank und trübe.

Doch da bist du entgegen mir gekommen,
Und ach! was da in deinem Aug geschwommen,
Das war die süße, langgesuchte Liebe.

… Пригадуєш? Було це так давно:
Смішна любов, п’янка, немов вино,
І ми - кумедні, золоті, прозорі,
І в серці – трави, а на небі – зорі.

Немов лошиця, я, простоволоса,
Купалася з тобою в перших росах…
Там літні зливи змили запах зла,
В дворі до ночі різались в “козла”

Сусіди “під шафе”... А зараз в шафі
Лише скелет, загорнутий у шарфик…
Зітру пилюку, міль порозганяю…
- Ти пам’ятаєш, золота?
- Я пам’ятаю…

Тримайся свого зустрічного вітру,
Я виром земним не стану.
Як завжди обом не вистачить світу
І ми його розламаєм.

Хапайся свого наступного неба,
Уламками із планети.
Нам було чогось комічно замало,
Що власні спрясти комети.

В гарячих обіймах небесного леза
Я кожен свій світ присвячую вітру.
Даремно, що знову шоковані тези,
Якщо це не шанс для весняного цвіту.

В прозорих затоках мого сьогодення,
А що як неспокій не викличе сміху?
І в усмішці є щось близьке до успення,
Коли у святих розлітається стріха.

Я знову в черзі за твоїм серцем.
Котра я в списку? Остання? Перша?
Сьогодні. Завтра. Чи може вчора?
Листків паперу вже ціла гора.

Валізи з серцем і почуттями
У гардеробі із тисячами,
І вже зосталось останнє – душу –
”Зажди годину – я вкрасти мушу.
Я обіцяю. Я закохаюсь.
І перед смертю посповідаюсь.
Я твій на зараз. Через хвилину.
Я не надовго. І не затримуй”.

Секунди легко по скроні скачуть,
Заглянуть в розум де хтось інакший.
”Забрав хтось інший тебе так слушно?
Зажди годину – я вкрасти мушу”.

Я пам’ятаю твої приходи і втечі,
Труся личком об твоє плече:
Запах зігріває мене, бо ти є у ньому.
Розгорнеш мені рукою привабу
Всесвіту, а я пірну під неї.

Як обгортки скидаєш з мене
Лукаво, раз за разом –
Злетіла додолу спідниця,
Приречено дивиться
Незримими очима моє тіло.

Під дахом старого дому -
Тобі єдиному.
Дощ барабанить кроками,
Лункими краплями
Стікає крівлею долі.

Насичено загортаєш в ковдру,
Я є твій несціненний скарб,
Що його граниш ритмічними,
Гарячими, пульсуючими
Поштовхами.
7.06.07

Сон.
Мені сниться сон про кохання.
Не звідано б`ється серденько моє...
Чому так все так сталось?:
"Забулися мрії, кохання пропало,
Настрій змінився і тяжко так стало..."
Це все через тебе,
Ці сльози, страждання і біль у душі,
Якої давно уже немає ...
Цей сон, сон віщий і пропонує мені він
Замислитись над своїм життям...
Яке стало поглинати думки, зжирати чуття.
Це божевілля, це все не правда, омана і брехня.
Я не забула тебе ні....ні.
Я лиш ... кохала тебе до нестями...
Кохала правдиво, ніжно й ласкаво...
Любове моя тебе не забуду .
Буду кохати і ждати з роботи.
Буду любити і поважити ... тебе!
Лиш тебе моє серце шукає.
Шукає у темному світі пітьми.
Лиш ти один у моєму серці , лиш ти один, лиш ти...
Люблю тебе моє кохання....

Ливень линви скидає додолу,
опускається шелех. Гостина.
Недозбиране поле. Стодола
перепхала за пазуху сіна.

На дворі мокнуть коні. І фіра
відмиває боки. Зпозаранку,
перемутнена відчаєм, міра
на дінці пересушує шклянку.

Старість бік підпирає і хату,
сина й доню за центом нагнуло.
Тай онука забув слово "мати"
і на цвинтарі люду прибуло.

І рука не підноситься клясти,
а зтрипалено хрест укладає.
Тільки й того великого щастя,
що розкралося долею, має...

-------------------------------------

А кишені в столичному місті
дошивають собі можнокради.
Тільки б совістю не переїстись.
Ливень линви скидає. Розрада.

6 Червня 2007

Ти зникала в темряві кімнати,
Розчинялася у отворі дверей,
Не уміла на прощання цілувати,
Не дивилася у дзеркало очей.

Після себе не лишала згадки,
Що було - тогó уже не буде, ні.
Лиш фольга й дві плитки шоколадки
В сяйві місяця всміхалися мені.

Тихий голос кроків по підлозі,
Скрип дверей мов ніжне "прощавай".
Битим склом лишалось на порозі
У сльозі завмерле "вибачай"...

Тиша мозок їла кислотою,
Розривав свідомість срібний дзвін;
Я душею линув за тобою,
Ти ж верталася туди - де ВІН.

цикл "жіночі портрети"

Кожен ранок носить у собі автобуси,
Котрі наповнені нашими душами:

Студентськими, кравецькими, мстивими,
Моряцькими, повільними, мандрівними,
Добрими і злими, гарними і виродливими,
Дитячими, дорослими, здоровими і хворими.

А між ними і ти загублена –
Руки мозолисто-струджені, під нігтями
Чорнотою свята земля.
Картаті в клітинку три сумки,
В них городина зелено пахне.
Хустка трохи сповзла на чоло,
Спідниця ситцево задерлась на коліні –
Грайливо, збуджує?

Ти вийдеш на зупинці і пірнеш
В базарну товчу,
Розкладеш на ящику свій крам,
Почнеш щоденний торг.

Бути жінкою – то дар від Бога,
Життя змушує до розтрачання
Подарованого …

Мерехтіли зорі над півсонним містом,
Щось співали трави під стіною замку,
Ліхтареві хвилі в оксамиті Вісли
Чарівним намистом обіймали Краків.
Ніч взяла в долоні старовинне місто,
Цілувала скроні посивілих веж.
Візерунком вулиць пролітали тіні
Вершників у латах, чувся полонез.
Відголоском кроків вартових на стінах,
Відблисками свічок із порожніх вікон,
Пахощами квітів, мерехтінням Вісли
Ніч в липневу казку прикрашала місто,
І сміялась вітром на шпилях костьолів,
Понад стіни Вавеля розсипала зорі.
Ти сказав: «Для тебе», - і простягнув небо.
Я одну, маленьку, взяла у долоні.

В нервном тике бьется минералка
На стареньком гостиничном столе.
Зимний город ночью чист и ярок,
Тих и пуст, и призрачен вполне.
В нем глянц и терпкость сонных полустанков,
Что на путях из пункта А в пункт Б.
В нем беспардонность и живучесть шавки,
Что ластится – чего уж! - и ко мне.
Луна, в окне упрямо отражаясь,
Летит на дно почти твоих зрачков…
Да, в этом городе не спится точно так же,
Как и в любом другом...

И та, что за левым плечом,
И тот, что за правым - стеной,
И те, чьи жизни - мираж
Покорно пойдут за мной:
Ни жертвой, ни палачом,
Ни властвовать, ни служить,
Змеиными тропами днем,
И ночью на блеск свечи
Туда, где живые сны
Сминают в труху покой,
Туда, куда рвутся все,
Чтобы побыть собой.
…Я поведу туда
Безмолвный свой легион,
Где рушатся города
На диком витке времен -
Там каждый найдет свое.
Не потерять бы вновь…
А та, что за левым плечом,
Та просто идет – за мной.