Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Прасує сонце випрану блакить,
Випарює з перистої хмарини
вологі перламутрові латки,
Вивішує полотна у вітрини

Де проглядає крізь залатану вуаль
Лимонна скибка вічного світила.
І думка лине в неосяжну даль,
Розправивши над горизонтом крила.

Чому ж пече жариною той день,
Обвітрює пошерхлі, спраглі губи?
Не набулися вдосталь ми, лишень
На хвильку пригубили щастя, любий.

Розніжилася в промені тепла
Журавкою у трепетних долонях.
А опіслЯ сльозою обпекла
Зелені очі на гучнім пероні.

Лягав на рейки відчайдушний шлях,
Мчав невблаганно потяг у столицю,
Мов божевільний на семи вітрах
З-під коліщат викрешував зірницю.

Печальний журавель у небесах
Змахнув крилом і зник у хмарах білих.
І ми умить, мій синьоокий птах,
Одне без одного осиротіли.

06.08.2022р.

Яблуками й медом пахне серпень
І до осені всього лиш крок один,
Хоча сонечко яскраво світить в небі -
Прохолодні ранки й вечори.

Зіроньки купаються в ставочку,
Сяють та виблискують всю ніч.
Горобина вишиту сорочку
Одягла й красується у ній.

Червоніє також і калина,
Кетяги додолу опуска.
Літечка прощальна пісня лине,
Вона осінь в гості заклика.

2022 р.

Коли в одностроях чужинних
Звірота напала на нас, –
Єднатися всі ми повинні
І дружніми бути в цей час.
Потрібно забути образи
Й позбутися грубих зловтіх,
Інакше безжальна зараза
По черзі уб’є нас усіх.
Бо нищить короста невпинно,
А ми, щоб противитись їй,
Лише визначаємо винних
В уяві багатій своїй.
Уже захворіли чумою
Швидкої й меткої брехні,
Раз ширимо далі юрмою
Побачене кимось у сні.
Повсюди лютує холера
І змучує злі язики, –
Пора позбавлятись суфлера
Та власні вмикати мізки.
07.08.22

Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого,
щоб, хоч комусь із котиків- солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак,
щоб, у якоїсь: дружини, чи у матері шелестом упалого листя серце не закололо!
Та , якби вона хутко не повзла Розалією в’юнкою...

Смерть — на те вона й смерть, коли вже доста напоїть!
І Оля стає — не медик, а, майже, розп’ятий птах,і різко затягує турнікета до кісточки жилок.

ЗНОВУ —БАБАХ!

— ВОЗДУХ!

А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: « Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!»

Орлиний Орест шепоче на вушко:

— Олю, давай ми будемО, уже на ти?
Оля різко йому відповідає:

— Йди ти під три чорти!

В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман.
У снах їй мариться батьківська сад і ріднесенький братик: , мов квіти- братки — Роман...
З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь — тут? Чи там?
Ніжність приходить до неї хвилями, закусює губи, виймає з соснових ван…
Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран!
Але вона — парамедик…
У неї не має права їхати дах!

— Це — каже Оля — рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки?
Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки?
Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній.
Оля сама по-ра-не-на….
А потім до неї чалапає ліс на одній лапі …
Перелесник із « Лісової пісні», ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку.
Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос:

— Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях!

— Бляха!

Просто, Оля з дитинства ангел - невдаха.
(Такі бувають у цьому лісі)...
Де було мокро? Де було сухо?

— Реве Джавелін у бідного Баха?
Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у « Сосну кохання»!

— Понесли пацани! Що там тієї Олі…

Камінь лягає і мовчки холодом думає:

—У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди…
І середина його загорається, і душа, як пожежа палає!

— Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала,
Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала!

Сни бувають казково-ніжні, неначе мама,
сонце буває одне і то, коли кармінно світить,
ночі бувають печальні — їм туго вигнуто брови,
слова не відразу приходять, бо їм забракує мови.
Щойно. Більше я нічого не можу сказати.

Юлія Івченко. 6 серпня. 2022. р.

Зранку мжичка нудно сіє
І туманно знов, –
Час купатись лиш у мріях
Вже, на жаль, прийшов.
Потемніли сумно води
І померк пісок, –
Над землею колобродить
Скупчення хмарок.
Оніміли верболози
У ранковім сні, –
І не радують прогнози
На наступні дні.
Серпень, вітром охололим,
Дмухає в лице, –
Оминаю мимоволі
Нині озерце.
06.08.22

Враз розчахнувся світ, мов та верба,
Донизу впали руки, ніби віти.
І поселилась у душі журба,
Зів’яли в серці думи, наче квіти.

У пам’яті отой лютневий день,
Скоріш не день, а сірий ще світанок.
Для ворогів ми стали всі - мішень,
Коли вони вбивали нас під ранок.

Бо падали на голови людей
З небес високих «гради», кулі, міни.
Війна без попередження іде,
У долі вносить чорні переміни.

В її смертях живе одвічне зло,
Яке завжди омите лиш сльозами.
Нам із сусідом так не повезло…
Свічки не гаснуть вже під образами.

Бо захищають тисячі синів
І землю рідну, і свою родину.
А скільки їх пропало на війні,
Бо захищали серцем Україну.

І падали вони в жита, в траву,
В очах навіки застигало небо.
Я вдячна їм за те, що я живу,
Молюсь за них, така тепер потреба.
05.08.22

Яку це тільки совість мати треба,
аби вбивати підло мирний люд?
Летять ракети і палає небо,
пологовий будинок – ціль іуд!

І гинуть діти, навіть немовлята,
заручником уже увесь народ…
Тих мародерів народила мати?
Яких вони чекають нагород?

Бомблять Охтирку, Харків, Мелітополь.
Палають Суми під осколків свист…
Перетворити прагне у некрополь
країну міжнародний терорист!

Мій Миколаїв, Київ і Одесу,
Чернігів, Запоріжжя і Дніпро –
це наслідки від здачі Херсонесу,
тяглися з Криму щупальця заброд…

Тепер їх мирний атом зацікавив…
Енергодар – розстрілюють АЕС!
Знеструмив і Чорнобиль кат лукавий –
шантажувати людство хоче пес!

Скажений пес вбиває і ламає
зі зграєю собак таких, як сам…
Та сонце сходить знов над ріднокраєм,
не скоримось нізащо ми катам!

В деревах - душі жителів земних,
залишених, зупинених на злеті.
Як на поверхні сяйної ріки
усі прояснення й на кожній кроні -
для тих, які в деревах до пори,
кому ця споглядальна незворушність
здавалась неважливою раніше.

Дерева - повелителі дощу.
Коріння стиглі підіймають води,
оберігають крони течію,
і переймають їхнє вміння душі -
як вихованці, охоронці, в’язні,
посвідчувачі - у густому листі
раніше ними зібраної карми.

Дерева – інший вибір, вихід, світ,
і душі споглядають глибину,
нашарування, павутину збігів,
і так раптово далі вилітають
з вогнем, дощем, із бурею на волю...
Але коли заслаблих душ надміру,
дерева, спиті ними,
помирають.

Я голову кладу в твої долоні
Пошерхлі, чорні, мов свята земля.
Ковтаю часті сльозоньки солоні,
Бо ти прийшов сьогодні звідтіля.

Із полум’я та із гіркого диму,
З окопів, що вп’ялись в земную твердь.
Де ти втрачав надійних побратимів,
Свою на старість вже відсунув смерть.

Ти пахнеш, любий, потом і війною,
Що нині в тебе в тілі і в душі.
І черга, чуєш, вже тепер за мною,
Щоб відігріти… Хай товариші

Рятують світ од вражої навали,
Не сплять ночами, наближають мир…
А цих трьох днів відпустки дуже мало.
Уже питав про тебе командир,

Як почуваєш ти себе удома.
Цей час для нас – одна щаслива мить.
Коханий мій, важка воєнна втома
Усій державі вже давно болить.

Розправив серпень сонячні вітрила.
Три дні всього і знову жде війна.
Підлікував коханий серце, крила,
І з ним надія і будучина.
05.08.22

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Свята мета давно не та –
смішна й неслушна.
Змінились цінності, і сни
не позбувались.
Лише щороку, восени,
сини ховались.
За ними скралась сивина
і сльози смутку…

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Моя мета давно не та –
смішна й неслушна.
Найкращі мрії всі – вони
не позбувались.
Літа мої!
Куди ж ви, любі, заховались…

Ронить листячко верба
Човником на воду
І приходить з ним журба,
Понад ставом бродить.

І сумної заспівав
Ще бешкетник-вітер,
Дощ дрібненький накрапав,
То ж чому радіти?

Але смутку не впускай
Ти у свою душу,
Радість там живе нехай
І вона не тужить.

Помічає хай красу
Завжди і у всьому:
У великому й малому,
Бо життя у цьому суть.

2022 р.

Велика Катерина
царицею була,
і вдячна Україна
їй пам’ятник звела.

Вона ж бо розсувала
Московії кордон,
і, кажуть, заснувала
Одесу та Херсон.

Писала Україні
укази про людей:
«Хай жид (юдей) - віднині
йменується єврей».

Пройшла вогонь і воду,
та й іспит мідних труб,
й секрети мала зроду:
таємний навіть шлюб!

І в тому був сугубий
та романтичний шик,
що пан Потьомкін - любий
секретний чоловік...

Де й ділись ті владики!
Вкраїна - повна змін:
став до керма Великий
Верховний Катерин.

У нього - теж сугубий
(аж європейський) шик,
бо пан Єрмак - це любий
секретний чоловік...

Вирішує по-свійськи,
який у кого вид:
єврей ти український,
чи закордонний жид.

Все - з виглядом врочистим...
До речі, про кордон:
він московитським містом
ізнов зробив Херсон.

А де його провина -
про те - ні пари з вуст!
І вдячна Україна
йому поставить бюст.

Все - як у Катьки буде, -
ну, знаєте, оте:
і біцепси, і груди,
й футболка з декольте...

(Липень 2022)

Цікаві жіночі обличчя
Відразу приваблюють зір, –
Збентежують душу і кличуть
Красою мене з давніх пір.
Милуюся ними й радію,
Що бачу щоденно красу, –
Що нею породжені мрії
В закоханім серці несу.
05.08.22

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Він прокинувсь від того, що дім струсонуло щосили.
Як військовий, одразу причину того зрозумів.
Вже всі товариші одягатися в форму спішили,
Тож без роздумів миттю одягся і зброю вхопив.
Десь із півночі чувся віддалений техніки гуркіт,
Вже на вулиці вирву помітив – ракети приліт.
Гвинтокрили летять – стало добре уже йому чути.
«Невже, справді війна?!» - і холодний пройняв його піт.
Далі біг він кудись. Зароїлись вгорі гвинтокрили.
Та один спалахнув, потім слідом за ним і другий.
Залягли, хто де міг і вогонь по машинах відкрили.
Так почавсь за Гостомель важкий і кривавий той бій.
Він не бачив того, бо ударило щось його в груди,
Наче в стіну уперся і випала зброя із рук.
І,здавалось, на мить все завмерло – і техніка, й люди,
Впав він навзнак і дух полишив його тіло без мук.
…І прокинувся він. Зазирало вже сонце в щілину.
Звідти холод тягло. Бо ж таки вже надворі зима.
Сон дурний якийсь снивсь, досі осад іще не покинув,
Щось таке, про що він і уяви донині не мав.
Спав в кольчузі, бо ж був стать на стіни щомиті готовий.
Лиш шолом надягнув і на вулицю швидко ступив.
Як по звукам судить, то немає нічого нового:
Десь ревіли верблюди та неслося скрипіння возів,
Чулося зусібіч голосне невгамовне іржання
Безлічі табунів, що монголи сюди привели.
Пробивалось крізь те і людське голосне галалання.
Та удари глухі від пороків, що їх притягли
Біля Лядських воріт й бити стіни взялися монголи.
Він на стіну піднявсь. Щось, неначе, змінилось за ніч.
То велася орда попід стіни себе досить кволо,
А тепер навкруги все рясніє від тисяч облич.
«Мабуть, скоро кінець?!» - промайнула стривожена думка.
Хоч не вірив у те, але ж бачив, до чого іде –
Вже приречений був Київ славний на смерть і на муки,
Доля лиш спогляда і монгольського вироку жде.
Пригадались чутки, що з Залісся прийшли з втікачами,
Як пройшла та орда, все змела на своєму шляху.
Досі всі ті жахи, наче бачені, перед очами.
Та не мав у душі, навіть краплі від того страху.
Розоривши Залісся, подалася орда та степами,
Досягали чутки, як чинила розправу вона
Над народами там – над аланами і кипчаками.
І все ближче сюди наближалась проклята війна.
Навесні рік тому узяли Переяслав монголи,
Розорили навкруг землі всі і у степ подались.
А уже восени впав Чернігів і землі навколо
Отій клятій орді по жорстоких боях піддались.
Підійшов Менгу-хан і до Києва з лівого боку.
Став біля Городця та на Київ здаля оглядів.
Вразив Київ його, бо ж на пагорбах звівся високих,
Сяяв золотом храмів, мов квітами в зелені цвів.
І послав посланців до Михайла, що був тоді князем,
Щоб той місто без бою на поталу здав хижій орді.
Князь, проте, не піддавсь ще й монгольського хана образив,
Сказав, здасть лиш тоді, як монголи пройдуть по воді.
Не щастило столиці, щоправда, тепер із князями.
Той Михайло утік, ледве нові чутки поповзли,
Що зібралась орда і вже пхає до Києва прямо.
Від смоленського князя тоді Ростислава прийшли,
Щоби він тут сидів. Але, знову ж таки, ненадовго.
Бо Данило із військом із Галича скоро примчав.
Мусив той Ростислав забиратись скоріше від нього.
Та Данило, хоч зватись тепер уже й київським став,
Воєводу Дмитра залишив керувати за себе,
Сам у Галич вернувсь, щоб шукати підмогу собі.
Бо ж супроти монголів виступати лиш силою треба.
А один князь, навряд чи, з монголами виграє бій.
Доки Київ ділили, князів тут десятки вже було.
Хто із миром ішов, а хто силою стольний град брав.
Хоч уже стільки літ з лихоліття отого минуло,
Як Андрій Боголюбський ущент був його зруйнував.
Після того погрому він не зміг уже більше піднятись.
Бо ж князі додавали йому лише ран та руїн.
І не було кому відбудовою мурів зайнятись,
Та і люду чимало за ро́ки ці позбавився він.
Наче й місто величне, та як же його захистити,
Коли декілька тисяч спроможних до зброї всього.
Як підуть зусібіч, то не буде кому і зустріти.
Але нині ніхто вже не в змозі змінити того.
В кінці літа уже зі степів і чутки прилетіли,
Що орда вже іде, котить хвилею сонцю услід.
Десь південніш, мабуть, за Дніпро вона переступила
Через броди, якими й князі теж ходили в похід.
Далі «чорні клобуки» орду в своїх землях зустріли,
У жорстокій борні їх монголам вдалося здолать.
А тоді вже вони і під Києва стіни ступили.
Воєвода Подола не схотів, навіть оборонять.
Там ні стін ніяких, як же можна його захищати,
Попалили усе, щоби ворогу менше було.
Та й на стінах старих Ярославова міста чекати
Стали на ту орду. Вже, мабуть, років двісті пройшло,
Як їх звів Ярослав. Так відтоді вони і стояли.
Десь латали дірки після диких погромів отих.
Але міці тії, що було, уже стіни не мали,
Тож великих надій не було в воєводи на них.
Сподівався лише, що Данило з підмогою прийде,
І тоді порятує славне місто із тої біди.
Хоч вже часу пройшло, а Данила немає й не видно,
І пробитися годі крізь лави отої орди.
Облягла зусібіч, перекрила шляхи всі, дороги.
Лізла стін штурмувати та легко вони не дались.
Тож пороки взялись будувати монголи для того,
Щоби стіни розбить, аби швидше вони піддались.
Біля Лядських воріт стіни були найслабші у місті.
Отож хан і поставив бити стіни пороки туди.
Вони поки стоять, але довго не втримають, звісно.
А тоді, вже напевно, не минути нікому біди.
Ледь та думка майнула, як там щось враз загуркотіло
І орда заволала, торжество у тім крику було.
«Тож, монголам вдалося! Таки вони стіну пробили!»
І ураз усе військо монгольське на приступ пішло.
Він чекати не став, меч свій вихопив й швидко подався
До тих Лядських воріт, щоб затримати поступ орди.
В місті переполох, люд по вулицях в юрбах метався,
Отож зовсім нелегко було і пробитись туди.
На руїнах стіни вої збити монголів старались,
А ти перли на них та тіснили сильніш і сильніш.
І не втримали ті та й монгольському тиску піддались,
Відступились до вулиць і там згуртувались тісніш.
Не так просто було пробиватися далі монголам.
Хоч їх більше було, але ж вулиці надто вузькі.
І мелькали мечі, шаблі іскри метали довкола.
І від крові людської робилися зовсім слизькі.
Цілий день відтісняли монголи їх далі на Гору,
Вже і ті потомились, потомлені були й другі.
Сонце сіло нарешті. І тиша лягла на ту пору,
Темрява розділила до світання усіх ворогів.
Полягали монголи там, де місце сухе віднайшлося.
Воєвода ж усіх, хто живий залишився, зібрав.
Хоч поранений був та спочити йому не вдалося,
Велів хати ламать і стіну із колод тих складав.
Коли сонце зійшло, здивувалися дуже монголи,
Там, де пусто було, перед ними стояла стіна.
Хай не надто міцна та усе ж неприступна доволі.
Знов її штурмувати?! Та, що ж, як на те і війна.
І полізла орда з галалаканням знову на стіну.
Знову кров полилася. Хоч билися всі, як леви,
Ніхто не відійшов і меча ніхто свого не кинув,
Хоча ворог настирний від злості своєї аж вив.
Люд беззбройний подавсь, щоб від ворога десь заховатись.
В Десятинну набились, як, наче, в розсіл огірки.
І на всі голоси узялися до Бога звертатись,
Щоби порятував від монгольської шаблі. Таки
Бог, напевно, почув. Бо за спинами щось затріщало,
Раптом загуркотіло, церква вся завалилася враз
Під камінням своїм всіх нещасних разом поховала.
А монголам проклятим і поміч поспіла якраз.
Щось зненацька важке йому сильно ударило в груди,
Він звалився з колоди, на якій і так ледве стояв.
Все, що бачити зміг, як монголи поперли зусюди,
Воєвода Дмитро їм під ноги поранений впав.
Наче хвиля морська змила всіх, хто іще опирався
І вперед потекла, не жаліла старих і малих.
Він лежав, з усіх сил за свідомість востаннє чіплявся,
Але тій пелені опиратися довго не зміг.
…І прокинувся він в білій, чистій і світлій палаті.
Голову повернув – он сестричка сидить на стільці.
Тихо прошепотів: - Київ нам удалось відстояти?
- Київ відстоїмо! Бо ж ви, хлопці, такі молодці.
Не пустили в Гостомель. Навалу найпершу відбили.
Тепер спробують хай ще до Києва хоч підійти.
І на посмішку він все ж знайшов в собі крихітку сили.
Значить, ще поживем, бо ж нам треба їх перемогти!

Усі найкращі зараз на війні
І захищають люд, свою державу.
А всяка шушваль залягла на дні,
Щоб врятуватись, маючи неславу.

Вони втекли на захід, за кордон,
Потягують пивко, на танках-джипах
Забули про обов’язок, закон,
Купили документи, тобто «липу».

Ці зрадники сповзуться, як війни
Впадуть у безвість вороги й знамена.
Відштовхуючи воїнів, вони
До влади влізуть, скочать у стремена.

І спробуй довести, що це гі…но
Продажнє і зрадливе. Має гроші
І скупить все навкруг. Тому воно
Повинно вмерти ув оцій пороші.
02.08.22

Понад степом віє вітер,
завиває у пітьмі.
Вже той вітер пам’ять витер:
ми сліпі, глухі, німі…
Міркувати перестали,
змарнували часу плин,
замінили ум канали…
Ні – один, канал новин!

Вітер віє над степами,
завиває із пітьми.
Ніби житніми снопами
поле вкрилося людьми.
Вічним сном поснули вої,
серце зболене пече,
а лукавий в однострої
сам ніяк не утече…

Чи утихне врешті вітер,
чи підніме буревій?
І народ нетяга-митар,
все-таки сформує стрій!
Не одділимо ми зерня
від полови укінець,
то плести із цього терня
доведеться нам вінець.

Боками уперлася в обрії
Безмежного неба блакить
І тишею, слухові доброю,
Неначе мембрана, бринить.
Прудкими вітрами розвішені,
На сонці посохли хмарки
І стали помітно білішими,
Й легкими, як чисті думки.
Промінням яскравим розіпнута,
Світліє прозориста синь, –
І я починаю вже сліпнути
Від неба оздоб і краси.
04.08.22

Не кликала тебе і не чекала,
А ти зайшов раптово в мій вагон.
На станції вогнів була навала,
Зостався вдалині пустий перон…

Ти як живеш, моя пекельна муко,
Чи відчуваєш мій стражденний біль?
Вже скільки днів минуло від розлуки,
А в голові моїй кохання хміль.

Могла вхопитись хоч за соломину,
Коли тонула у любовній грі.
Та вічністю здавалися хвилини,
Як усміхався місяць до зорі.

І все пливло, сміялося від щастя,
Притихли з того навіть всі вітри.
Це доля наша нам дала причастя
У незабутні теплі вечори…

Ти вдалині, а я тебе чекаю,
Кохання нас зв’язало назавжди.
Вернись живим з війни, я з цього раю
Відмолювати стану від біди.
03.08.22

Коли надворі пізня осінь,
а скроні засипає сніг –
усе частіше ноги босі
несуть на батьківський поріг.
Чи не щоночі казка сниться,
де мама вічно молода,
моєї юності криниця,
що потонула у садах…

Уже зима, уже морози,
як не крути – життя одне.
Пролинули весняні грози,
і чаша та не омине…
Та рано ще співати тризну,
хай буде святом кожна мить.
Допоки дихати не пізно –
не пізно жити і любить!

Моє кохання особисте,
Не для чужих воно очей.
Таке тонке, магічне, чисте
Зриває тисячі ночей.
Всі ті кричущі барви світу
Розбилися у серденьку моїм -
Заполонили чисті води
І потекли у гай шумний.
Моє кохання особисте
Воно скликає цілий світ.
Немов зернина колосиста
Воно зростає навесні.
Неначе пролісок чарівний
Дзвенить у різні голоси.
Моє кохання особисте
На слух сприймається не чисто
Ти не почуєш його скрізь.
Воно чарівне, незрівнянне,
Таке бажане, довгождане.
Моє кохання - то мій дар.
Я ним чарую шлях тернистий,
Зриваю хвилі неземні
І слухаю пісні ті чисті,
Що сердце співає мені.

Горять поля пшениченьки і жита,
Кричать від болю їхні колоски.
Зернина кожна тут сльозою вмита
І гине від ворожої руки.

Горять поля правічної країни,
Де потом вся просякнута земля,
Де хлібороба і хліба віднині
Вбивають із ворожого кремля.

Як убивали в тридцять третім році,
Влаштовуючи нам голодомор.
Повторюють тепер на кожнім кроці,
Що влаштувати хочуть знову мор.

Горять поля і хліб насущний гине,
Хоч стережуть його тут літаки.
Свята моя стражденна Україно,
Цей ворог розділив нас на віки.

Відсіяв рідних, що на тому боці
Мовчали, як вбивали нас отут.
Пече сльоза і все ж на кожнім кроці
Звільняємося від кремлівських пут.

Не вмерли ми в отім страшнім союзі,
В якім тримали вбивці у кремлі.
Ми вистоїмо, браття, рідні, друзі,
І москалям не віддамо землі.
03.08.22

Вже розцвіла рудбекія шовкова,
Сонця маленькі гріють нас теплом.
Щоліта нас дивує ця обнова,
Немов ми відкриваємо альбом.

Дитинства, материнської любові,
І яблук у зеленому саду.
Де за столом батьківським у розмові
Не відали ніколи про біду.

Нам білий світ був рідним і щасливим,
Де ми в родинах радісно росли.
Життя внесло у долі корективи,
У кожного свій вулик, як в бджоли.

Але коли приходить місяць серпень
І квітне скрізь рудбекія в садах,
Від спогадів дитинства серце терпне
І біль злітає в небо наче птах.

Вже розцвіла рудбекія шовкова.
03.08.22

Запеклася сльоза на обличчі у матері-неньки
Посивілої враз, як синочок загинув її,
Захищав Україну, своїм тілом прикрив нас рідненький,
Не повернеться більше до хати, батьків та сім"ї.

Але ні, він живий і житиме, житиме завжди
У серцях та у пам"яті хто його знав.
Ти ж, матусю не плач, а молися і сином пишайся,
Не померкне і подвиг його у віках.

2022 р.

Із Володимира Висоцького

Був наказ не здаватись - вони не здаються,
й нікому не треба за це орденів.
Тільки ворони чорні пожадливо в’ються
над трупами наших синів.

«Бог війни» гуркотить на своїй колісниці,
досадний для нього спочинок бійців...
Хтозна-звідки ті білі з’явилися птиці
над лавами наших мерців.

Після смерті - до кожного птах свій озветься:
білокрилі - ознака святих шерегів;
а для воронів - буде пожива, здається,
на чорній орді ворогів.

(2022)

Ще Вишгород жалітиме
Про те, що він не знав,
Хто віршами, мов квітами,
Його обдарував.
Ще Вишгород проситиме,
Як сором доторкне,
З обіймами розкритими
В найбільший зал мене.
Ще Вишгород стрічатиме
Поета в даний строк
Найкращими дівчатами,
З букетами квіток.
Ще Вишгород овацію
Влаштує отаку,
Що смутку інтонації
Не стане у рядку…
03.08.22

Є місто над Південним Бугом,
відоме з глибини віків,
на захід, за Великим лугом –
край запорозьких козаків.

Форпост на півдні України,
героїв місто і краси.
Удар щоденно, щогодини,
тримає, як у всі часи!

Не знаю кращого у краї
поміж ланів рясних і нив.
Відважне серце – Миколаїв,
орду рашистів зупинив!

Одеса тихо споглядає,
в надії дивиться Херсон.
Усьому півдню Миколаїв –
немов для Греції Ясон!

Ми з України! Слава Богу
і волонтерам, ЗСУ!
За нами буде перемога!
Ми одоліємо москву!

Миколаєве мій, Миколаїв,
ти як скеля і острів надій.
Миколаєве мій, Миколаїв,
місто сили, героїв і мрій!

Захлинаюся словами
У неволі мрій, –
Шаленіє від нестями
Дивний голос мій.
Мелодійні звуки віршів
Мають мужній хист, –
Проганяють сни найгірші,
З’ясувавши зміст.
Чисте полум’я натхнення
Зноситься в руках, –
Сяє сонцем повсякденно,
Освітляє шлях.
Вперто здійснюю свій намір
Вже багато літ, –
Обдаровую словами
Різнобарвний світ.
02.08.22

Понад Бугом-річкою — міраж,
Видивом розкинулись Кумбари.
Там Іван Богун, звитяжець наш
Шаблею розвіяв чорні хмари.

Геніальний в музиці народ,
Світ увесь повірити готовий,
Бо співає на Різдво без нот --
“Щедрик”, що створив наш Леонтович.

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

Пирогов тут лікував людей,
Коцюбинський теж творив натхненно,
Світло українськості ідей
Стуса дух плекав так дерзновенно.

Літній вечір завмирає в млі,
У цвіту магнолій, сакур тане.
О яка краса! Бракує слів --
Виграють рошенівські фонтани!

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Запалало зранку небо
громовиці тишу ріжуть –
то війна іде до тебе,
в твою хижу.
Хижа война – вуйна клята,
сіє лихо, біди, болі…
Та шикуються солдати
в «Дикім полі».

Під жахливий гуркіт бою
характерник брів між зіллям.
Очі мага повні болю
й божевілля…
Хлопців мертвих брав за руки,
клав їм жито у долоні,
уявляв нестерпні муки…
у полоні.

До грудей торкав щокою,
до чола – холодне тіло.
Не повернуться із бою,
відлетіли…
Нелегку обрали долю –
боротьбу проти свавілля!
Сльози капали від болю
і безсилля…

Став між ними на коліна
і знімав сталеві лати –
вже не діждуться дружини,
діти, мати…
Але їх чекають діти
і не скінчені ще справи…
Жаль героїв хоронити,
Боже правий!.

– Боже правий, Боже сильний,
забираєш чому кращих?
На землі доволі підлих
і пропащих…
– Надійшла лиха година,
бо молилися не дуже –
я беру свою данину…
за байдужість.

І злетів мольфар до неба,
шаблю вихопив із піхов –
Воювати нині треба…
з лихом!
Підіймаймось, козаченьки,
щоб у цю лиху годину
захистити нашу Неньку –
Україну!

Війна, війна, війна – во́йна!
Сіє горе вона гойно.
Гучить, гучить, гучить тризна,
та на стягах горить – тризуб!

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

Замрії – прямо, спогади – наліво,
про зустріч тридцять першого нуль сьомого,
неначе сонця тет-а-тет із соняхом,
не зменшаться і в січні до нулів.

Та римами написані нерівно-
складовими подію цю знецінює.
О, як поет окрилився: з ночівлею
у лірника в неприбраній норі

залишиться медовий липень місяць!
Завершиться віршований портрет,
в якому геть усі принади вмістяться
і повне задоволення потреб.

Вони на брудершафт наливки випили
і поспівали кременчуцький реп.
А на світанку рушив місяць липень
у невідоме з велетнями ЛЕП.*

*опори Лінії ЕлектроПередач

31.07. 2021

* * *

А рідна хата нині – з вибитими шибками.
Неначе очі хтось їй виколов, познущавшись.
Та скільки ж лиха наробили оті шакали,
що в нас усіх асоціюються із нещастям!

Для тих недолюдків, здається, найбільша втіха –
це немовлят життя позбавити й полонених.
…Іще не скоро констатую, що в місті – тихо,
і час поточний називатиму повоєнним.

Заночувати в цім районі нема охочих,
хоча і роблять необхідне відомі відомства.
Та рідна хата, все ж, радіє, коли приходжу,
і ніби просить,
щоб хоч іноді я
навідувавсь.

Зелененькій осоці
Поцілунок на щоці
Очерет високий
Ізвечора залишив,
Про кохання шепотів,
Щоб на серці спокій.

А вона осока
Звабниця та ще й яка
Мило усміхалась.
Що подобається їй
Очерет той чародій
Теж йому зізналась.

2022 р.

Чоловік питає жінку:
Як твої діла, –
Скільки раз чужі ширіньки
Розстебнуть змогла?
Лиш тепер уже не бійся
Правду говорить,
Бо життя мойого пісня
Відзвучить за мить.
Та присіла біля нього
На постелі край
І, жаліючи слабого,
Згадувать давай:
Через тебе, чоловіче,
В потайний альков,
Я ходила тільки тричі
Гратися в любов.
Щоб підвищити в посаді
Любе котеня,
Голові міської ради
Догодила я.
А коли тебе, коточок,
Мучив простатит,
До хірурга серед ночі
Теж відбувсь візит.
Третій раз, як депутатом
Стати ти хотів,
Я старалася багато
І ночей, і днів.
Бо тобі не вистачало
Сотні голосів,
Тож обходила помалу
Виборців усіх.
Ну, а більше пригадати
І нема чого,
Бо завжди любила свято
Котика свого.
01.08.22

Збираю себе по краплинах,
Збираю себе по камінчиках,
Збираю себе по хмаринах,
Вплітаючи сонце у вінчики.
Збираю себе по пелюстках
У цілісну літа квітку,
Збираю себе по пір'їнах,
По клекотах в небі лебідки.
Збираю себе по листочках -
Уже зеленіє липа,
Збираю себе у садочках
По крихтах барвистого квіту.
Збираю себе по слову,
По нотах, по барвах палітри,
По хвилях збираю себе,
По шерехах теплого вітру,
По усмішках діточок, по дії,
Молитві до Бога...
Збираю себе щомить..
Збираю... і йду у дорогу.

В горах високо над Чуфут-Кале
Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
Колись лежала жінка всім відома…
Колись відома всім була…Але
Пройшли віки й забулося ім’я.
Хіба місцеві лише пам’ятають,
Легенди про життя розповідають.
Тож поділитись вирішив і я
Тим, що про жінку цю вдалося взнати…
І звали жінку – Джаніке-ханум.
Історія, що навіває сум,
Хоча таких було, ой, як багато.
Було то все ще у часи Орди,
Яку монгольські хани звоювали.
Тоді вона вже розпадатись стала
І хан на хана воювать ходив.
Мінялися вони ледь не щороку
У Золотій Орді. А тут в степах
Мамай на всіх навкруг наводив страх.
Ніхто не міг з ним справитися поки.
В Улусі ж Чагатая в цей же час
Зоря зійшла кривого Тамерлана.
Хоча він був еміром, а не ханом
Та ними, наче іграшками гравсь.
Тоді ж до нього Тохтамиш прийшов,
Ще молодий, але уже амбітний,
Хотів в Орді у Золотій сидіти,
Адже текла у нім Чингіса кров.
І Тамерлан тоді йому поміг,
Орду дав в поміч. Тричі той старався,
Суперників здолати намагався
Та, врешті, і Мамая переміг.
Сів у Сараї й правити почав.
Москву спалив, що зовсім знахабніла
І за два роки подать не сплатила.
З Ордою щоб ніхто не жартував.
Був в Тохтамиша вірний помічник,
Що звався Едігей. В Криму він правив.
Допомагав він хану в усіх справах.
Щоб був ще більш надійний чоловік,
То Тохтамиш доньку йому віддав
Улюблену, що Джаніке і звалась.
У нього ще чотири зоставалось
І вісім ще синів до того ж мав.
В Кирк-Ор з малого Джаніке зросла,
Чуфут-Кале тоді так прозивалось.
Отож до Криму міцно прив’язалась
Й без Криму довго бути не могла.
Але ж орда на місці не сидить,
Вона степами увесь час мотає,
Постійно паші й здобичі шукає.
Тож довелось їй степом побродить
Із чоловіком. Тохтамиш тоді
Уже нахабства владою набрався.
І обіцянки всі позабувався,
На Тамерлана виступить схотів,
Того, хто ханом стати допоміг.
Але коротка пам’ять Тохтамиша.
Рішив, що Тамерлана враз покришить.
Але зібрати всю орду не зміг.
Багато хто відмовився іти
У той похід і Едігей між ними.
Злютований невдачами отими,
Хан в гніві кров жоні своїй пустив,
Що матір’ю для Джаніке була.
Та, мабуть, чоловіка упрохала,
Щоб кара на убивцю того впала.
Отож, орда не тільки не пішла
Із Тохтамишем проти Тамерлана.
Щось Едігей, напевно, зрозумів,
Прорахувати все, як слід зумів
І з Тамерланом став супроти хана.
Розбивши Тохтамиша, Тамерлан
Пройшовся по ординських володіннях,
Скарав багато винних і невинних,
Бо ж мав і в тому чималий «талан»
Діставсь аж до Московії тоді,
Єлець порушив, залишив руїну
Та і подався у свою країну,
Бо пхатися в ліси не захотів.
Отримавши удар смертельний той,
Орда поволі з часом занепала.
Від неї ханства відділятись стали
І те не зміг вже стримати ніхто.
Тож Едігей, вловивши суть подій,
Став землі попід себе підбирати,
Свою орду Ногайську лаштувати,
Щоб незалежно правити у ній.
Сам бути ханом, звісно, він не міг,
Адже не мав Чингісової крові.
Але ж дружина! Знали всі чудово –
Чия дочка! Йому ж – як оберіг…
І його дітям. Дітям перш його.
Адже вони по крові Чингісіди.
Він завоює, вони стануть слідом
Й ніхто не заперечить вже того.
Одна біда – суперники кругом,
Бо ж розвелося Чингісідів купа
І кожен прагне ханства – брови супить.
Синів он Тохтамиша одного
Достатньо, а іще і Урус-хан,
Його потомки та Мамая діти.
Всім хочеться на троні посидіти.
Не проти того, навіть, Тамерлан.
Проте, найперше – жінчині брати
Й племінники. А вже по ходу того,
Усі, хто перейде йому дорогу.
Кого удасться у степах знайти.
І різанина почалась. В степах
Земля від крові аж червона стала.
Суперників ловили і вбивали,
Стинались орди. Степом віяв страх.
З її братами бився чоловік,
Стинався і не раз із Тохтамишем.
Кривавих трупів по степах залишив,
Що вже, напевно, втратив їм і лік.
Як бути їй у цій різні страшній?
То – рідна кров, це – чоловік і діти.
Кого проклясти, а кого жаліти?
Як з того всього вибирати їй?
Було, що й брат в степах десь оточив
Її з сім’єю. Міг би порубати
Та пожалів, не став того вчиняти.
Хоч чоловік його не пожалів.
Сам Тохтамиш метається кругом:
То він в Литві, а то уже в Сибіру,
Кидається зусюди диким звіром
І спробуй упокоїти його.
Ще і других під’южує весь час.
Литва ледь Кримом не заволоділа,
Як з Тохтамишем на орду ходила.
І нова небезпека кожен раз.
Від чоловіка довелось втікать,
Як вкотре хтось надумавсь отруїти.
В Крим подалася, там пересидіти
Та колотнечу ту перечекать.
Тим часом уже вкотре чоловік
Зіткнувся з Тохтамишем десь в Сибіру,
Накинувся на того лютим звіром,
Орду потовк, хан ледве-ледве втік.
Десь там в Сибіру і навік пропав.
А Едігей зрадів – таки уда́лось,
Із кровних вже нікого не зосталось,
Він всіх уже понищив, порубав.
Його синам тепер відкрився шлях,
Щоб ханом стати. Та радів зарано.
Бо жінку свою знав-таки погано.
Вона здолала підсвідомий страх
Й порятувала братика одно́го.
Трирічного Кадир-Берди тихцем,
Щоб не провідав чоловік про це
З степів далеких привезла до сво́го
Кирк-Ор. І там аж одинадцять літ
Ховала та ростила свого брата,
Бо ж рід хотіла свій порятувати.
І Едігей той не унюхав слід.
З Кирк-Ору перша із жінок вона
Зі своїм почтом в Мекку хадж здійснила.
Про те тоді ще довго говорили.
Той хадж авторитет її підняв.
А чоловік тим часом на Литву
Сходив походом, Київ зруйнувавши,
Багато лиха містові завдавши.
Як то колись ходив і на Москву.
Поки «наводив лад» він у Орді,
Аби «свій» хан його руками правив.
З сусідами вирішував всі справи,
Кадир-Берди, що у Криму сидів,
Підріс, нарешті, помсти шаблю взяв
Та й воювати за Орду подався.
Хоч зовсім юний, але в батька вдався,
Тож уже скоро, навіть, ханом став.
Зібравши військо чимале, повів
Його в степи казахські, де збирався
Із силами і Едігей. І стався
Між ними бій. Він цілий день гримів.
І цілий день лилась на землю кров,
І тисячі батирів степ встелили.
Та Едігея в тім бою убили.
Кадир-Берди суперника зборов,
Але і сам отримав кілька ран
Та і помер за кілька днів по тому.
Було тоді лиш чотирнадцять йо́му.
Хто зна, можливо був би гарний хан.
Але тепер по смерті по його
З великого із роду Тохтамиша
Зосталась Джаніке на світі лише.
З чоловіків не було й одного.
Тож їй дістався трон Кирк-Ор тоді,
А з ним і Крим. І правила у ньому
Вона іще сімнадцять літ по тому.
Страшенна колотнеча у Орді
Не припинялась. Тож поволі Крим
Став відділятись. Хоч, часом, бувало
Й сюди розбійні орди залітали,
Доводилось боротися із тим.
Коли з’явивсь в Криму Хаджі-Герай,
Вона його підтримала у всьому,
Хотіла владу передати йо́му,
Щоб захистив він від набігів край
І незалежним, врешті, Крим зробив.
Та за життя їй того не вдалося.
Хаджі-Гераю знову довелося
Втікать в Литву. Та його час пробив,
Він згодом Кримське ханство заснував.
А син його, щоб шану їй віддати,
Велів дюрбе в Кирк-Орі збудувати
І прах її у ньому поховав.
Так і донині мавзолей стоїть,
Від нього вид на гори і долини,
Де камінь до фундаменту країни
Вона змогла найперший положить.

Їх зрадили усі. Ну, майже всі…
А першими – хто віддавав накази!
Бо гасло тих, і це відомо всім,
незмінне і донині – Все й одразу!.

І що тепер? Одні – ні пари з уст,
а інші – «відкривають полювання»…
Відлунює у тиші воїв хруст –
сувора дійсність меле сподівання!

Кривава дійсність визнала ще раз:
не викликає більшої відрази
«верховного» виконувать наказ –
на здачу у полон давать накази!

Я лише думу висловив свою,
але питання маю до загалу:
Що гірше – смерть прийняти у бою
чи на поталу здатися шакалам?.

І день новий. Він щось нове фіксує.
І настрій інший обіймає вмить.
Минулі всі страждання ніби — всує,
І серце вже радіє, не щемить.

Бо скоро знов зустрінемся з тобою,
І у душі пробудимо весну...
Прощальною небес голубизною
Так ніжно любий липень наш махнув.

І кожен день чимсь новим душу гріє --
Події інші, інші і слова.
Та за минулим вічна ностальгія
У серці романтичному жива!

31 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Із Володимира Висоцького

Скільки наших бійців - хто від рани заслаб,
хто вернувсь у труні...
У воєнні часи сповіщає Генштаб
лиш про втрати на тій стороні.

Тільки успіхи нам не даються, повір,
просто так, просто так:
он у полі застиг, наче здоланий звір,
весь у сажі, скалічений танк.

Наш товариш закрив, без вагань чи промов,
там прорив черговий...
А у зведеннях - ворога втрати ізнов;
ну а ми - на рубіж вогневий.

2022

То умовляють благально,
То ставлять нас на колінця
І убивають безжально
За те, що ми українці.
Тільки ординцям не вдасться
Втілити вічну спонуку, –
Будуть купатися в щасті
Наші красиві онуки.
Бо приберуться руїни
І зеленітимуть ниви, –
Стане умить Україна
Вродою схожа на диво.
Гарну, здорову, заможну,
Здатну боротись стоїчно, –
Завжди любитиме кожний,
Всі поважатимуть вічно.
31.07.22

постать стоїть на високóсті,
щось додає їй висóкості,
чи-то присмак хліба із плісінню,
чи то марення одинокістю...
ніс без горбинки зухвалістю
тичиться в небо безкровності,
руки схрестилися в дальності,
поза смілива духовністю.
ніч - оберемок Гюго,
дихає ліс вологістю,
гості прийшли у кіно:
приквел - ознака самотності.
може людині лиш треба
горда, тужлива безрíдина -
вітер між пасм волосся
грав щоб слова "потрібен ти"?
може для того створені
губи, що гнуться хортами, га?
тихо, почуло повітря щоб:
"вмієш кадить фіміами ти?" ...

30.VII.MMXXIIp.

Наші панельні будні
Від спеки рятує душ.
А розмови нічні
Стали, мов вірші-верлібри.
Поки достатньо дощів.
Море тепер — калюжі,
Бо на море зараз не слід.
Ми туди й не поїдемо.
Однак відпочити треба,
Трохи набратись сил.
Злегка себе перемкнути,
Простір змінити також.
Маємо спільну мрію —
Чесний суцільний мир,
В якому немає прильотів
Й відсутні різні атаки.
В якому немає тривог:
Повітряних та панічних.
У небі — планові рейси,
Літають птахи й комахи.
Під синьо-жовтим стягом
Ми творимо нашу вічність,
Де кожен смакує життя
З насолодою вільного сма́ку.

Ми не обираємо колиску
І в труну кладуть у ту, що є.
Піп вишукує зі смерті зиску,
Він - бере, а ти - грошву даєш.

От якби ти дав мені живому,
То, напевно б, лишився живим.
А тепер в труні. Діброви гомін
Лине над могилою. Чи ні?

В кума рот росте все більше й більше,
Брат правицю тиснути одвик...
Тож мені із черваками ліпше,
Аніж між байдужої людви.

Курка топче із завзяттям півня,
Земляки клюють на букву Z...
На плиті надгробній кількаслів'я:
Воював. Помер. Оце й усе.

29.07.2022р.

Обличчя втрачено давно,
осталася одна лиш морда.
Воно всього лише лайно,
хоч пнеться виглядати гордо.

Але напевно поспішив –
не морда навіть, просто пика.
А ще кого не розсмішив –
то зморщена маленька пипка.

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану я для неї.

Тужу, радію безупинно,
Плету із віршів макраме,
І вірю, що ніхто у спину
Зі злості камінь не жбурне.

Можливо, мислю недолуго,
Не всі дороги обійшла?
Хоч бачила і зраду друга,
Як блискавицю край села.

Жахливий вищир злої смерті.
Пороги гострі, наче ніж.
Червоне й чорне на мольберті —
журба і щастя впереміж.

Веселка в небі кольорова,
На цвинтарі — нові хрести.
В житті усе не випадково,
Тому зустрілись — я і ти.

29.07.2022р.

Ну чого поїхала так рано?
Я ще не натішився з краси.
І на серці — туга, наче рана,
Жаль, неначе жало від оси.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Ну коли, скажи, складем валізи,
І гніздо зів’єм своє удвох?
Поки на той світ готує візи
Нам з тобою всемогутній Бог?!

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Небо вибухне плачем-грозою,
Блискавкою душу грім протяв...
Певне, щоб натішитись тобою,
Вже мені не вистачить життя.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

30 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Надворі ще тепло і навіть спекотно,
Квітують троянди, вітрець їх леліє
Та вже подекуди листя жовтіє,
То ж скоро покотиться літечко в осінь.

Погожою буде вона нехай завжди,
У душу не впустить ні дощ, ні сльоту
І не зіпсує негода хай настрій,
А доля дарує осінь золоту.

2022 р.