«Так!» - кричало його серце
«Ні!» - це насміхався розум,
але син його був мертвий
і не міг змінити долю.
Серце з горя розривалось,
світ хитався під ногами,
болісно душа вмирала
від нестерпного страждання.
«Він твій син» - вона сказала.
В першу мить він не повірив,
але серце озивалось
«Як ти міг не розуміти???»
Він пішов із цього світу,
вже нічого не лишалось,
бо закінчилось повітря,
серце з горя розірвалось.

Хтось прикидається,
що робить все правильно,
Хоча це не так.
Хтось вірить йому,
Вірить реальності
(суцільна брехня)
Чиясь душа темна,
як ніч,
неприступна, як полум’я:
те, що блищить
не завжди є золотом.
Хтось прикидається,
хтось обпікається –
правда життя, але я
вірю єдиному
оку реальності –
власна душа
моя.

So black eyes…
They aren’t reflecting anything
but they are so embarrassing
you cannot stand that sight
it’s hard to see at night.

So black eyes…
They cannot be enamouring,
but fanciful and flattering
just shadows to deify
but never worth to die.

So black eyes…
Are reason for delirium,
becoming numb and serious
and readiness to die
without asking why.

Heaven’s bending
to tell him my love,
sorrow’s ending,
but I say goodbye.

Goodbye, I’m sorry,
everything great
please, just don’t worry,
but I still fade.

I’m fading slowly –
too slow to see.
It’s still unnoticed
that you love me.

I’m sorry, darling
to say goodbye,
but I’m not finding
the proper love.

Настала осінь, і стожари
поблякли і втекли за хмари,
туман прийшов і залишився.
Напевно, тут він оселився.

Настала осінь. Буки, клени
вже стали не такі зелені,
і хоч їм до лиця багряне,
вони сумують – сонце тане

і не дає воно тепла вже,
немов образилось назавжди.
І прохолодою війнуло,
і серце вмить її відчуло.

Настала осінь непомітно,
а літо утекло безслідно,
але в моїй душі стожари
ніколи не зайдуть за хмари.

Вільне серце кричить «Відпусти!»,
бо не хоче томитись в неволі
сірих буднів, у довгій сваволі…
Воно рветься й кричить «Відпусти!»

Вільне серце лежить на землі,
бо прикуте воно ланцюгами,
ланцюги його скрізь обмотали,
не пускають, жорстокі і злі…

Чи розірве воно їх колись,
чи здобуде все те, що жадає?
Але зараз лиш рветься й благає
«Відпусти! Відпусти! Відпусти!»

На сонці є плями, в пам’яті – провали,
чорні діри в озоні і зло без кордонів,
нема ідеального, лиш небо і квіти,
є чорна енергія білого світу.

З’являється проблиск у темному просторі,
кидайся туди, як метелик до вогника –
це ж шанс розірвати це замкнуте коло
і вирватись врешті на бажану волю.
Метелик летів на привабливе світло,
манило його, як замерзлого літо,
для того є ціль – щоб до неї дістатись,
отримати щось, і його не втрачати.
Отримавши те, що його так манило,
лишились від нього обвуглені крила…
А де ж ясні барви і де чари проблиску,
де все, за що варто було поборотися?

На сонці є плями, в пам’яті – провали,
шукай та не знайдеш свого ідеалу.
Немає його, а небо і квіти
поглинула чорна енергія світу.

Поезія і слово –
це випадковий дар.
Ти просто підсвідомо
цей відчуваєш чар.

Ти вимовиш краплинку
із водоспаду слів –
і крихітна перлинка
затріпотить в тобі.

Вона дощем озветься
і в серці забринить
послухай її, сестро –
вона твоя навік.

І українська мова
для тебе й мене – все!
Її нестримне слово
життєве й дороге.

Так, наша мова – серце
народу і твоє.
Спілкуйся на ній, сестро,
воно для б’є!

Її душа – яскравий промінь,
для всіх розрадою була,
минулих мрій легкий відгоиін,
надія в світле майбуття.

Її життя – сталевий стержень,
любов незламна до людей,
але ніщо не без обмежень –
незламність тане, сила теж.

Вона сама була весною,
надією для безнадій,
але з невдячністю людською
не вижила у світі цім.

Жаль, що все прийшло так пізно –
щастя це, твоя любов…
Хоч давно я стала інша,
все повторюється знов.

Я так гаряче жадала
осягнути неземне,
в очі розпачу сміялась,
ставлячи на карту все.

Вперто йшла по краю прірви,
аби свого досягти,
знов і знов казала «Вірю,
що дістанусь до мети».

А здобувши що хотіла,
я радіти не змогла,
бо раптово зрозуміла,
що не того досягла.

Це прийшло занадто пізно.
Знов розчарування, знов…
І мені вже не потрібна
ані ласка, ні любов.

Починаю все спочатку,
забуваю, що знайшла
відповіді на питання.
Далі йду, в нове життя.

Роса засяяла блиском алмазів…
Ожили всі її старі казки.
Вона полинула не гаючись, відразу
В давно небачені, загублені світи.

Запахли квіти – братки чи жоржини,
Стояв в повітрі ніжний аромат.
Ніде не було жодної людини,
Ні міст, ні сіл, ні одиноких хат.

У небі плили лиш рожеві хмари –
Таких ніколи не бувало на землі,
А пагорби верхівками купались
У ніжній, зітканій із марева імлі.

Трава стелилась, мов зелене руно,
М’яка і ніжна, наче оксамит.
Із неба до землі торкались струни,
Неначе сплетені з перлистої роси.

Чи здивувалась дівчина? Звичайно,
Бо цей незрозумілий, дивний світ
Був надто свіжий і надто реальний,
Щоб виявитися одним із її снів.

Світле майбутнє, щастя людське
чекає на тебе – прийди і візьми.

Ніколи не думай про те, що душа
відкрита для тебе лише на словах.

Гладенька дорога і радісні дні
належать одному, одному тобі.

Красиве майбутнє без горя й біди
чекає на тебе – ти тільки візьми.

Безсонні ночі кажуть «Хто ти?»
не знаєш сам, чого живеш,
і поки не розкриєш очі,
цього як слід не осягнеш.
Прокинься врешті рано-зранку,
коли відступить ніч ота,
і перші промені світанку
тебе покличуть до життя.
Забудь про темряву й тумани,
про біль, що був, але минув,
вже загоїлись давні рани,
ти майже повністю відчув
дарунки і прихильність долі.
Залишилось лише одне –
сказати чорним ночам, хто ти,
і їхня темрява мине.

Крізь серпанок сірих буднів
Не заглянеш у майбутнє,
Але знати завжди в змозі,
По якій ідеш дорозі.

Над тобою стіни, стеля,
А чи сонечко веселе,
Що своїм ясним промінням
Твоє розвіє нетерпіння.

Як навколо бачиш стіни,
По яких скачуть темні тіні,
То варто відчинити вікна,
У дім впустити трохи світла.

Будинки треба прикрашати,
Оживлювати всі кімнати
Повітрям, сонячним промінням,
А не сміттям і павутинням.

Додому запросити вітер,
Поставити у вазу квіти
І віднайти під шаром пилу
Неторкану життєву силу.

Струсити з себе всю байдужість,
Нехай не спить любов і мужність,
Сміливо йди вперед, в майбутнє –
Тебе не спинять сірі будні!

Поринають розбурхані думи униз,
тонуть у власному океані,
і це не думки вже, а вихор і вир
панує в химернім душевному стані.

Нічого не вдієш – людина жива,
ілюзіїї теж оживають,
могутні і ніжні, неначе вода,
в нестримному тім океані.

Завуальований погляд
і сутінки ночі
ніколи не скажуть,
чого ж вона хоче.

Нестримна течія думок,
плетиво надій нетлінних
живе в глибинах неосяжних
її безмежної душі.

Велике серце, як планета,
свідомість – вічний океан,
її життя немов електрика
у сірих буднях сірих мас.

Мій любий, ти
Не бреши мені,
Розкажи, де ти вчора
спав.

Ти знав, що я
Без тебе одна,
Але ти мене
не чекав.

Ти не згадав,
Як колись пірнав
У волосся мого
водоспад…

Але вона
Не краща, ніж я,
Вона цукор, а я –
мармелад…

Приймає місто ванну Клеопатри...
В туманах, наче в молоці, бульвари...
І шум прибою, і акацій Татри,
І маяки, мов очі у примари...

І я...маленька, мов піщинка сіра,
Стою серед великого безладдя...
Чекаю..,що проснеться в людях віра,
І вже не будемо ми Хаосу знаряддям...

Старезний світ з дитячими очами,
Він знає все і чує моє серце...
Ми тихо з ним говоримо ночами -
Себе він бачить в мені, мов в люстерці...

Я стану хмаркою і в небо піднімусь,
до сонця і до вітру засміюсь,
а потім крапелинкою дощу
собою рідну землю напою.

Я стану вітром, що живе між хмар,
гуляє легко по усіх світах.
Полину вільною у синю далечінь,
чи піднімусь у сонця височінь.

Я стану рибкою і в океан пірну,
куди побачать очі попливу,
знайду я мушлю, заховаюсь там,
нікому віднайти себе не дам.

Я стану вільною, як вітер чи вода,
як хмарка, що живе собі сама.
Забуду про всі почуття земні
і полечу за покликом душі.

У печі вогонь палає,
весело тріскоче,
за вікном вже пізній вечір
очікує ночі.
Але я не хочу спати,
я думати буду
про велику Батьківщину
вкраїнського люду.
Ти сплюндрована бувала
не раз і не двічі…
Скільки лиха ти зазнала
від чортів Росії!
Хоч тепер ти незалежна,
але ще не вільна,
знов тебе схопити хоче
«матушка»-Росія…
Чом заснула ти, Вкраїно?
Тобі треба битись,
бо москаль все лізе й лізе,
не хоче спинитись.
Встань-прокинься, Батьківщино,
ти ж країна грізна,
бо як він тебе захопить,
то буде вже пізно!

Нарешті відчули ми вітер
в гарячому подиху літа…
В очах загорілася іскра,
і в серці одна – непомітна…

Години тікають від світу,
Роки залишають свій слід…
Колись ми були просто діти,
Лунав безтурботно наш сміх.

Садочки цвіли й відцвітали,
Ставали річками струмки,
А ми все росли-підростали,
І ось ми вже випускники.

Мабуть, нам незвично повірить,
Що вже через декілька днів
Ми будем в широкому світі
Шукати життєвих шляхів.

Тобі я бажаю відчути
Весь смак і принади життя,
Усе, про що мрієш, здобути,
Щасливо іти в майбуття.

По радісній веселці
біжать малі краплини,
і весело на серці
у кожної людини.

Жартує сонце ясне
над різнобарвним світом,
життя стає прекрасне,
коли сміються діти.

Все пролітають дні і ночі,
Минає тиждень, наче мить…
І хоч давно не бачать очі,
Усе ще серденько щемить.

Минають миті і хвилини,
Години вслід за ними йдуть,
Чому ж крізь весь цей час невпинний
Не можуть спогади заснуть?

Так сильно хочеться забути
Ту правду, що колись була,
З криниць прихованої суті
Нові черпати почуття.

Крізь плетиво думок туманних
Ти бачиш спогади свої,
Які нестимуть в собі завжди
Тодішні почуття душі.

Коли заходить сонце,
З’являється вона…
Блукає по околицях
Сама, зовсім сама.

Сміється дивним сміхом,
А на очах сльоза,
Аж поки понад світом
Не заблищить зоря.

Тоді вона ридає
Над містом і людьми,
І сліз не витирає,
Що ллються, як струмки.

Ніхто її не знає,
Не чує її слів.
Вона вже не шукає
Загублених надій.

Вона не завжди плаче –
Коли згадає дні
Свого людського щастя,
Всміхається тоді.

Чому мовчать твої вуста?
Чому ти так далеко ?
Побачити мене не хочеш,
І навіть оком зазирнуть у мою душу!!!
Чому жорстокий світ, чому???
Чому ??? Чому???
Я не розумію тебе милий!!!
Що тобою сталось,
ЩО з тобою мій миленький,
Що у серці в тебе є,
Що ти такий жорстокий з моєю душею!!!!
Світ жорстокий – я це знаю!!!
Але ти ... ти ... як ти міг, мене, кохану, пхнути у болото,
Змішати з порохом дрібним,
Забути все , що було у нас:
„Ці вічні походи в майбутнє,
Ці зорі на небі ... і ти,
Ці вічні страждання до болю,
Ці вічні сварки щодо волі,
І наше кохання, яке змучилось співати,
Співати те чого не має,
Співає, співає і душу мені розриває,
Не співай прошу тебе, благаю....!!!
У моїй душі і так печаль,
І моторошні крики про спасіння,
І біль у глибині душі!!!”

Ніхто не знає, як душа страждає,
Як вона благає,
Благає лише одного: Прости мене
Мій вічний охоронцю,
Прости мене за проблеми вічні,
Прости за те, що я така дурепа,
Прости за те, що не послухалась тебе.
Пішла проти волі,
Забула себе,
Забула обіцянку, що колись тобі дала:
„Ніколи не забувати про вірність,
Любов і надію!”
Це був мій гід, колись, ...давно,
Який вів мене у майбутнє,
Але тепер я сама у глушині старої ковдри,
Сиджу і думаю тепер, як дальше в світі жити!

Спинись! Прошу, а Час таки летить.
І непомітно віддаляються події,
Натомість щось цікаве чи страшне,
Нові бажання, радощі та мрії.
Долання височин і крок вперед
Розчарування, злість часами страх,
А разом з тим успішність, щирий сміх
Піднесення в своїх таки очах.
Байдужість тихо сковує серця
А лінь пригноблює. Евтерпа утекла.
Летять години, час кудись спішить.
А я без Музи дуже самітня.

Я не хочу тобі заважати,
Завдавать тобі болів сумних,
Але, милий, я в твоїй хаті,
Я у тебе - немовби в чужих...

Я дратую тебе, заважаю
Відпочити в полудневий час...
І робить мені що - я не знаю:
Бачу злість у твоїх очах.

Хочу я простягнуть тобі руки:
Поможи!, підкажи!, захисти!!!...
А натомість моєї муки
Зрозуміти не хочеш ти...

Ти замкнувся в своєму світі
І нікого туди не пустиш.
Мої сльози, мов роси з віття,
І в душі залишилась пустош...
***
Знаю, час промине і загоїть
Давній знахар розбиту душу..
Я не буду уже з тобою...
Другу книжку писати мушу...

Iз образом в думцi, у пам`ятi, в серцi
Живу все життя i молюсь кожен день
Творiнню тому, що iконою зветься,
Що в тайнi явилося з давнiх-давен…

Мiж хмар протирiч i в канонiв кайданах
У майстра руках багатiла й цвiла -
Пролилася кров`ю в Iсусових ранах,
В язичницьку темряву з свiтлом прийшла.

Марiiнi очi й обличчя в стражданнi
На нас споглядають з глибин доброти;
Iсус зосереджений в вiчнiм чеканнi
Вiн бачить Голгофу, йому туди йти…

Краса невимовна, душевна, багата
Пiдносить у вись, окриляє серця.
Тут навiть стоiть кат пекельний на чатах
Й благає: звернiться до Бога Отця!

У ризах ошатних чи в простiй одежi
Чекають на нас Миколай, Гавриїл…
Святпогляд з Карпат чи з готичноi вежi
Готовий завжди до добра й чудних дiл.

Погляньмо ж на те, що у Божiм натхненнi
Створили майстри в загадкових вiках -
Щоб нiжнi серця нашi в благословеннi
Горiли, як серце в Марiї руках...

Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в сімейне наше свято…
І нагадав відтак твій поцілунок,-
колись вітав так матінку мій тато.

Був батько ґречним завше і веселим,-
нікого не минув, не привітавши.
В дозвілля пив, бо хто ж не п`є по селах,-
той, хто падлюка або геть пропащий.

Не дозоляти лишній раз нікому
він намагався, - був бо ж балакучим.
Він достеменно знав, що краще дому
немає, й поспішав, з роботи йдучи

у зашкарублих чоботах, по стежці,
що карколомно вилася в болоті.
Йшов із піснями в люблячому серці,
в картатій, вицвівшій з часом сорочці.

Й прочинена кватирка, мов негайно,
зі скрипом кликала його до хати.
Й не маючи під вечір справ нагальних,
Вже батька виглядала моя мати.

А як діждалась – швидко накривала
на стіл, аби не охолола страва.
Наказувала мити руки й звала
до бульби з м`ясом всю нашу ораву.
. . .
Не завжди мовчки їв вечерю тато,-
натомість злився і махав руками,-
то так було як випив забагато.
Наріжним каменем у сварках мами

було оте його пащекування
під хмелем. Батько спроби недолугі
робив миритись,– до самого рання…
А не виходило, то спроби другі

йшли в дію: ниці марних звинувачень
разки, що сипались у докір мамі…
Пересічний фінал із сліз-пробачень
був післяплатою в сімейній драмі…
. . .
І все дитинство поспіль ми із братом
любили маму, поважали тата
і не боялись сварок, хоч багато
було їх. Позаяк в сім`ї розбрату

не мали справжнього. Ми знали певно,
що ремствувати й плакати не варт,
бо шлях сім`ї до зір лежить крізь терни
і крізь чарунки злободенних ґрат.
. . .
Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в одне з сімейних свят…
І я зламала злості обладунок,
й слова образ жбурнула в задній ряд…

Була весна весела, щедра, мила...
Леся Українка
Була весна... І вгрузло у болото
все місто,- люди, коні і візки...
Плюючись, поспішали на роботу
чуть зім`яті недоспані дядьки...

Вона стояла вранці у віконці
розпатлана і гола, як весна,-
Горнятко чаю сьорбала на донці
була самотня й зовсім не смурна..

Так одиноко тішилася щастям,
що вже прийшов кінець недозимі,
що сліпить сонце очі ..й ось-ось здасться
на милість сонцю зір, і у пітьмі

розтануть очі колами барвкими,
і груди вхоплять повний свіжий вдих,
і зазвучать тонами нетривкими
пташиний спів ..й акорди дум сумних:

згадається стара ламка калина,
що ревно зсохлі грона берегла
всю зиму.. І червоним сиротинням
висять вони тепер, бо не змогла

їх здзьобати та зграя горобиння,
що весело щебече на гіллі..
Нанизанки кривавого камінння
на пташому весільному столі...

Позбулась так прикрас останніх милих
стара калина.. Та прихід весни
давав надію.. І вливала сили
земля в тіла, що вмерли восени..

І тіло грілось, і від соків мліло,
оголене на радість промінцям,
і в нього сонце входило несміло,
і ковзав сонцезайчик там і сям...

Чи зацвіте вона ще раз цьогоріч..?
Чи то вже їй останніх стиглих грон
судилось відректись на радість зборищ
веселих гороб`ятства і ворон..?

Зима ніяк не кориться весні...
Не хоче люта впасти на коліна:
Морозом вкутує весняні дні -
То заметіллю у поля полине,

То льодом обійме кусок землі,
Притрусить снігом по брудних калюжах,
Не дасть ожити бруньці на гіллі, -
Чаклунка біла ще достоту дужа.

Вона так довго сіяла красу:
Узором білим вкрила синю річку,
Вплітала срібло у степів косу,
Закутувала в віск тополі свічку,

Сплела накидки пустунам-вітрам,
У небо кинула густу мережку,
Снігуроньку наповнила життям,
Новому рокові втоптала стежку,

Крижинки ніжно-сніжні роздала
Усім красуням-гілочкам для втіхи,
Долини в білі шуби зодягла,
Розвісила бурульки попід стріхи…

Зима-білявка безліч срібних шат
Так щедро світові подарувала -
Аж тут грайливо, кроками невлад
Весна-пустунка в поле прискакала:

Галопом на гарячому коні,
Згубивши в калабанях всі підкови, -
Стоптала геть мережки крижані,
Скропила теплим дощиком обнови,

Розлила повінь, граючись в ріці,
Дерева напоїла теплим соком,
Шпака принесла на брудній руці,
Розбила землю, не змигнувши й оком!

Тепер зима кляне все довший день,
Міцним морозом ще війне ночами…
Та вже під відгомін дзвінких пісень
Весна до сонця припада устами.

Дерева цвіли: перші пуп`янки, перші листочки..
Фіалки, що зсохли не в вазах, а на пустирях..
Капличка, де Павлік Морозов стояв на горбочку
колись... Парк купався в нестримних пташиних піснях..

Весна була тиха і мила, й така поетична…
Аж молота гупання вчулося раптом смутне,—
майстри руйнували будинок... Старий... Історичний...
Так гуркотом в серці відбилось,— невже не мине

і наше містечко зла доленька Києва й Львова,—
де легко купити контрфорси, балкон або дах;
де стіни будинків старих в мить блищать кольорово,
як тільки потраплять у власність приватну... В віках

лишається їх неприступність і сірість столітня,
бо нині "не в моді"... Тепер ядовитих тонів
прийшло панування,— тож геть давнину непривітну!
Успішній торгівлі зашкодить помпезність віків.

І на реставрацію жоден понести витрати
не згоден, бо незаперечний дизайнерський смак
він має. Щодня каталог европейський гортати
він може. Всі ж прагнуть Европи,— то зробить відтак

він рідному місту Европу свою, неповторну,
й хай тішиться місто, що ближче воно до мети.
Геть арки, завкруглені вікна, ліпнину потворну!
Ура склопакетам, пластмасі і формам простим!

Так каже Европа..?! Так Захід величний нам мовить..?!
Хіба ж воно так..? О, прислухайтесь, люди, той звук
відлуння лиш цивілізацій! Що скривлено ловить
його наш приймач, котрий змушує нас власних рук

прикласти до саморуйнації, й власних шедеврів
до прикрого знищення. Наче в глухий телефон
ми граємо з Заходом. Ми подаємось на жебри
за несмаком ницим в краї, де багатий барон

ніколи не знищить у власності древній будинок,—
бо ним він гордиться, і кожний старий камінець
плекає... Старе відновити, підняти з руїни,—
то чи не найбільший життю рукотворний вінець!

А що ж тоді ми..? Що постане за нами..? Той несмак,
що очі пече й перетворює в камінь серця..?!
Бездарність політиків, ігор з грошима нечесних
прямий результат? Очевидна неправда, кінця

котрій й за горами не знайдеш? Обдурені долі,
апатія, лінь, тиха злість, безнадії кліщі...
Прокиньмося, люди, коли ж ми запрагнемо волі?
Лиш в нас є свобода. Всередині. В нашій душі.

У власній енергії внутрішнього пожадання
до волі. До втечі від несмаку згиджених лап.
Борімось! Гуртуймось! Всі сили від серця й бажання
берімо! Бо тільки за нами наступний етап

історії стане реальним.. Ми ще не програли.
Нам ще б побороти у бійні самих же себе!
Історії ми є творці, а не творчі вандали.
Щоб нас поважали нащадки — любімо себе..

Смотри на мои слезы.
Приятно? Разве нет?
Забили нас как гвозди
И стенка на обед.
Наелся? Неужели?
И я давно сыта,
Слезаю с колыбели.
Мне трудно? – Никогда!

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого слізьми вікна
Лист кленовий, і янгол здригнувся -
Вирувала навкруг САМОТА...

У танкУ тому усмішки танули,
Лютували, мов вир, почуття,
А по шибці текли сльози янголів,
І сміялась над щастям сльота...

О мій янголе, мій хоронителю,
Осушила я сльози давно.
За минулим уже не тужитиму -
Я налию нове вино...

В перехресті доріг розкуйовджених
Я на щастя вогонь розкладу.
Спалю в ньому думки всі облудливі,
Собі долю нову напишу...

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого сонцем вікна
Лист кленовий, і янгол всміхнувся -
Щезла в полум`ї САМОТА...

цикл "жіночі портрети"
Книжки – товсті фоліанти чужої мудрості,
Вони розмотували для тебе намагнічену
Стрічку незримого захоплення життям.
Щовечора ти розгортала їх одну за одною,
Щодень писала і шукала, вимагала досвіду
У обривках паперу, що посіріють з часом.

У двадцять з презирством:
Для чого музика і пустотливі вечори танців,
Для чого синьоока любов сусідки маньки-ганьки
(хоча і в тебе здригалося серце, дурила себе).

У двадцять з гаком, ближче до тридцяти:
Дратують на сусіднім балконі кожночасні
Пелюшки, лякливі очі з дитячих візочків,
Чобітки у когось нові, та в тебе ще є ті,
Купила мама, коли дірка з’явилась на старому,
Вона хоче внуків, а ти кинулась в нову науку.

За тридцять:
Вечір самотністю нудить, перемикаєш канали,
Класики більше не найліпші чоловіки.
Щось стукає в грудях,
Щось ниє внизу живота.
Думаєш досі, що надто розумна.

За сорок:
Сьогодні завела собаку,
Останній вазон замерз на балконі.
Вже не надто розумна,
Вже надто дурна.

Незаперечна істина – щастя найбільше
В любові.

...А оставшись совсем одна,
Иногда я плачусь Тебе,
Что так безнадежен путь мой
И страх! - поводырь во мгле;
Что опротивела тупость,
Что давит фальшивый нимб;
Что так безсмысленно стоек
Придуманный мной пилигрим;
Безлики, безглазы, жалки
И я, и безцветный мой миф;
Что из ничтожности в безвесть
Течет одурманенный Стикс;
Что глухо сползает в бездну
Эхо слабых моих шагов,
Что понаразвешана бездарь
На крестах бесконечных голгоф...
Заплакать, сбежать бы, сдаться,
В трясину б из сытой лжи!
Ты гладишь меня по крыльям:
"Не веришь? Слаба? Не пиши..."

я боюся ночей -
від думок я не можу сховатись
не заплющить очей -
тих що дивляться вглиб і в пітьму
там надії мої
що не встиг ти іще поховати
мої мрії
які ще не кинув довічно в тюрму

я мовчу -
заважкі всі слова... і знамена
не тримає рука
бо війна вже без шансів і назв
тільки тиша навколо
і думки літають шалено...
ще відбути сьогодні
а завтра вже буде без нас

Стреляй! Убей!
Давно пора все кончить
Задень меня за все, что только сможешь.

Пей кровь! До дна!
Подбрось в руке монетку
Жить? Умереть? Как в русскую рулетку.

За синіми морями,
За сивими горами
Живе моя надія
....зневірена в собі...

Вернись до мене, мріє,
Врятуй, Свята Маріє,
Зорю моєї віри
На грішній цій землі...

Куди ж моі мріі поділися?
Згубилися десь у журбі...
Циганськими на-пів романсами
Співаю я ніжно тобі:
Були моі мріі яскравими,
Як зорі на небесах,
Та впали тяжкими краплинами,
Розсипалися по пісках...
І всі будуть радо сміятися,
Аж сльози стираючи з вій.
І ти будеш там ховатися,
Кохаючи інших мрій.
Піду я по світу шукати
Ті мріі моі зоряні,
І раптом колись між хмаринами,
Засвітяться знову вони.
І може я буду щасливою,
Й коханою як уві сні.
А поки що ви гуляєте,
Розгублені десь навесні..

Сьогодні світ кипить аж у подіях,
Мене нічого щось не потрясло...
І раптом – телефон, й неначе в мріях
Твоє далеке й лагідне «Ало...»
«Ало...» - говорю радісно і рідно,
І протираю очі рукавом.
Так хочеться, щоб було непомітно,
Що в серці загірчило полином.
«Я так скучаю...» - чую в телефоні,
І я стою уже десь на межі...
Думки гудять, неначе в мікрофоні,
Й відбитки залишають у душі.
Сьогодні світ кипить аж у подіях,
Й мене нічого щось не потрясло,
Окрім, залишиного у сміливих мріях,
Твого далекого і доброго «Ало».

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
спадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

Ми не впіймали тінь щасливих літ,
А щастя не купити у салонах,
Лиш на обличчях залишився слід:
Гіркий від сміху, і від сліз солоний.

Дозвольте, я у сні з`явлюся Вам
Сказати: ”Все пройде, і час врятує рани...”,
Напевне потонулим кораблям
Листи про це писали капітани.

Я вам приснюсь, проста до німоти,
Зруйную нашого буття закони,
І подарую мрій моїх світи,
Розлиті у кришталеві флакони.

Ви зрозумієте, Ваш погляд засія -
І усміхнетесь тихо, несміливо...
Осінній дощ – надія золота,
Очищення нам подарує зливу...

Хочется к Богу руки взнести
И крикнуть: "О, Боже Всесильный!!!
Пошли мне, о Боже, великой любви:
Огромной, счастливой, обильной...

Пошли мне, о Боже, любви звездопада -
Мудрой и юной, вечно живой...
А если не можешь, тогда мне не надо...
Ты слышишь!!!, не надо совсем никакой!!!..."

Девушка, правда, вы странная?
Вы ведь такая, как я?

Да, незнакомец, возможно...
Зачем же вам странность моя?

Девушка, правда, вы злая?
Добреньких я не люблю.

Вы угадали. Но знаю,
Что вас я не прогоню...

Друг мой, а вам ведь скучно...
Может быть, больше, чем мне.

Я очень удачно прячусь
За всем, что приходит извне.

Может, и вас не любят,
Как ненавидят меня?

Может... Но что мне люди?
Мне бы понять себя...

Наверное, вы одиноки.
Вам стадный инстинкт не присущ...

Тихо! Вы слышите звуки?

Да.. Это танец - душ...

За плечами - ночь,
Вместо крыльев - снег,
В омут - с головой!
В горизонт - навек.
Ветер сглушит стон
Крыш и спрячет след;
Просочился свет
Сквозь оковы век:
За зрачками - вдаль,
Где рассвет - и вон!
Прочь с Твоих небес!
Головой в бетон...

Від найбільших дурниць
Із найвищою мірою ризику
Не врятуються ті,
Кого вітер по світу несе...
Двері всіх таємниць
За законами Вашої фізики
Відчиняються десь
На останнім у світі шосе.

І слова на рядок
Мов коралі на нитку нанизує
Ця незрима зима,
Що стріляє навиліт і вліт...
У нічному купе
Із печальною Моною Лізою
Під колісний акорд
Я довічно мандрую на схід....

Де лагідні дощі,
Що пахнуть ніби м"ята,
На ниточку життя
Нанизують роки,
Маленьке хлопченя
Біжить до мами й тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки.

А вершники-вітри,
Безмежні і крилаті,
Ламають наші дні,
Неначе сірники...
А він - усе біжить
До мами і до тата,
Не знаючи стежок,
За обрій навпрошки...

Ти, жалієш тепер, невже?
Я довго цього чекала!
Та чи щастя мені несе
Твоя печаль та страждання.
Ти, жалієш тепер, а я
Сумую за тобою
Хоч знаю, що не вернусь
В нас не має з тобою долі.

Забуду я забудь і ти
Всі Наші дні та вечори
І як би важко нам не було
Ми б вже нічого не вернули.

Ти жалієш тепер, чому ж?
Ти цього так добивався
Коли отримав чого хотів
То вже сам засумнівався.