Серед терену густого
Білий, мовби перший сніг,
До світла тянучись ясного,
Прорости підсніжник зміг.
Серед літа, справжнє диво,
Він пробився через дерн,
Пелюстки розправив сміло,
Та поранився об терн.
Озирнувшись навкруго
Зрозумів він, що спізнився,
Що давно зійшли сніги
Й він єдиний розпустився.
Нікому прикрити рани,
Нікого привабить цвітом,
Але ж не заради шани
Виріс він спекотним літом.
Він життя святе прославив,
Вічність матінки природи,
Ніби пам'ятник поставив
Силою своєї вроди.

Я хочу сховати у серці корзинку,
в яку покладу я фото й малюнки,
слова, голоси і відчуття,
які назбирав я за своє життя.
Все те, що насправді не маю,
лиш просто люблю, лиш просто кохаю.
Все те, що у спогадах моїх живе,
старе і нове,
і навіть майбутнє,
і те, що сьогодні у мене присутнє,
все те, що фізично насправді не маю,
але так люблю, але так кохаю...

Такі малюнки, кольори,
нечіткість, біле світло із гори,
туман і іній,
напівтони і тіні,
видіння наче сни, розмиті постаті людей
і я іду, не знаю де я.
Це казка...

Я напишу слова для тебе.
Я хочу залишитися для тебе
хорошим, щирим і близьким,
а поміж тим,
забутим…

Я залишити хочу після себе
в твоєму серці більше неба
і волі більше.
Буде інший...

Я хочу біль забрати, віддати весь
і бути поряд, зникнути десь,
ангелом стати.
Я хочу кохати...

Ховаю очі серед вій,
коли зустріну погляд твій
і, водночас, дивитись хочу
у твої очі.
Слова несказані мовчать,
коли твої слова звучать.
Мабуть ніколи не почуєш їх -
я не кажу, я не сказав - не зміг.
Я думати собі не дозволяю
про те, що я тебе ...
Мабуть, це інші почуття –
зв’язок, приємні відчуття...
Я знаю, в твоєму серці інший
та я не хочу більше,
мені достатньо те, що маю
того, що бачу, що відчуваю.
Ми друзі, знаю...
Мені достатньо твоїх слів,
мені достатньо поглядів,
достатньо другом бути,
я спробую забути,
зробити так, щоб погляд мій змінився,
щоб зупинився.
В очах твоїх...
Я хочу потонути в них...
Пробач за ці слова.
Я знаю, ти не сама...
Мені достатньо спілкування.
Можливо десь живе кохання.
А може й поряд тут
близькі для нас серця живуть?
Можливо...
Це неважливо.
Бо випадковостей немає.
Так не буває...


Сподіваюсь,
ці слова будуть приємними тобі...) Віра



14.02.07р. Назар

Твій погляд ховає таємниці
серед густих звабливих вій.
Відкриті широко зіниці
шепочуть подумки - "ти мій".
Долоні рук твоїх шукають
тепла і ніжності в моїх,
твої слова в собі ховають
акцент незрозумілих слів.
І я стараюсь, намагаюсь
відкрити, ближче підійти.
Скажи, якщо я помиляюсь,
я знаю хто насправді ти.

Коли приємні звуки, погляд твій,
таємна ніч і трішки мрій
штовхнуть назустріч
і поцілунок ніжний і нестримний...
Я чи ти? Хто буде винний?

Пливуть хвилини сірим сном.
Біліє місяць за вікном.
І ніч минає.
Зникаю.
Я хочу зникнути, ангелом стати.
Для когось чи для усіх.
Я псих...
Слова божевільні.
Вільні...
Солодке слово.
Кохати хочу знову...
Лиш хочу...

Залишу клітку моїх стін.
Залишу лист прощання всім.
Залишу Землю, залишу тіло,
лишу усе що так боліло.
Залишу страх, черствих людей,
залишу ґрунт ідей,
залишу моє не моє,
залишу своє, візьму лише Своє.
Тебе залишу, візьму лише Тебе.
Візьму лише Себе.

Так легко кину весь вантаж.
Візьму з собою в екіпаж
лишень корзинку мрій,
лишень себе і тільки погляд твій.
Залишу всі привітні очі,
залишу неймовірні ночі,
зірки і Місяць що з Землі
запали в душу так мені.
Залишу спів пташок,
залишу сніговий пушок,
краплиночки дощу
на волю відпущу.
траву і квіти,
усе що може зупинити,
усе що тут мене тримає,
усе що серце так кохає...

Бажаю. Хочу. Мрію. Знаю.
Люблю. Обожнюю. Кохаю.
Стримлюсь і намагаюсь.
Чекаю. Вірю. Сподіваюсь.

Життя усе шукаю відчуттів.
П’ю кожен колір, смак і вітер.
Слова шукаю, прихильні очі серед снів.
Захоплююсь та забуваюся любити.
Здавалося, безмежно ласки і краси
пізнав і зможу ще пізнати. Прости.
Згубив струну щоб покохати
і вітер ніжних поривань,
згубив вогонь щоб запалити.
Невже я розлюбив любити?
НІ!!!

Цей білий сніг. Це синє небо.
Ці хмарки. Дощ. Цей вітер.
Чого ще прагну? Чого ще треба?
Весни, ще більше. Швидше літа.
І час. Повільний, ніжною рікою.
Рукою.
Пізнаю кожну мить.
Наповнюся тобою.
І зупинить нехай посміє хтось.
Мене.
Тебе.
Хоча ... усе пройде.

Дощ? Нехай.
Тепло весни усе зігріє.
Ми покохаємось. Давай?
Дощ допоможе. Він усе зуміє.
Він змиє бруд черствих людей.
Це не реальний світ - це світ ідей.
Лиш ти і я.
Я твій. Моя.

Ти відчуваєш, у мені
звучать мелодії сумні.
Ти відчуваєш, серце моє
тебе шукає,
сумує, чекає,
болить, кохає.
Тебе…
Шукаю, але не знаю де…

„Прийди” молитвою звучить,
а світ мовчить.
І жодний погляд не говорить
„я поряд”.
Тебе немає.
Шукати де не знаю...
Але уже сьогодні я скажу
тобі слова „люблю”.

Забути,
забутись,
втекти,
повернутись,
сказати,
змовчати,
кохати,
кохання не знати,
відректися від усіх,
розтанути як сніг,
для когось бути всім,
не існувати наче тінь...

Серйозний світ навколо нас,
а ми шукаєм час,
щоб несерйозно жити,
сміятися, любити,
вільно жити,
залишитись дітьми...

Самотні краплі сліз твоїх,
стікають кровю по твоїх щоках,
тепло холодне рук моїх
ти відчуваєш, не відчуєш у своїх руках.
Тікаю.
Залишаю.
Ми були ніким.
Для тебе був нічим.
Я відлітаю...

Невтрачені слова,
незниклі почуття,
в моєму серці залишила,
все зникне в небуття,
лишень... не зникнуть почуття...

Знайду приховані слова,
знайду тебе коли сама,
скажу все те чого хотів,
зроблю все те, що не зумів,
сховаю те, що розгубив,
що їм віддав,
що вберегти я не зумів,
триматиму для тебе найдорожче все,
повільно віддаватиму себе,
тобі віддамся весь,
розгублю знову десь
усі слова,
всього себе,але...
знайду тебе.

Беру її в долоні рук.
В кімнаті знов звучить приємний звук.
Я просто ніжно струн торкаю.
Я відчуваю.
Зникаю серед звуків, музики і випадкових слів.
Це те, чого я хочу, що матиму, чого хотів...

Чекаю.
Коли торкнуся твоїх струн.
Коли розвію серця сум.
Коли звучатиме мелодія.
Сьогодні сумую я.
А завтра. Цей сум відчуєш ти.
Дозволь тебе знайти...

Я випю каплі твоїх сліз,
відчую запах твій легенький бриз,
відкину всі слова й але,
хай посмішка в очах твоїх цвіте...

Солодких губ вишневий смак,
відчути ніжно хочу так,
торкнись долонь, цілуй мене,
прийди у сни, знайди мене...

Мовчать слова,
закриті очі,
самотній день,
самотні ночі,
приємні сни,
відверті мрії,
легенький флірт,
легкі надії.

Ще в дитинстві мене вихваляли,
Цілу низку талантів знайшли.
І ніхто б не подумав ніколи,
Що в безодню вони відійшли.

Від життя не чекаю сюрпризів,
Бо вже скоро кінець мій прийде.
Заставляли вколотися друзі,
Ну а далі – само вже піде.

Я сиджу у холодній кімнаті,
Хоча сонце надворі палає.
І морозить, і трусить мене
Та спасіння від цього немає.

В 10 років на шлях цей ступив:
Перший рік – це ще була, як казка,
А на другий, на третій – згорів.
Боже будь милостивий, будь-ласка!

Як погано, обпалений я,
Залишили мене мої друзі.
Без наркотик – це не життя,
Та і з ним, як у замкненім крузі.

По підвалах живу я і сплю,
І готую загарбницьке зілля.
Вколю в вену отруту оту
І одразу у мене весілля.

А душа вже не може терпіти,
Їй все треба, все треба і треба…
Ще лишилось два кроки ступити,
Щоб звільнитись й злетіти у небо.

Українській діаспорі

Не біль, не туга, щось незрозуміле
Ховається в твоїх сумних очах.
Тоді зірки в твоїх руках жевріли
І падали на твій зірковий шлях.

А ти топтав, ішов так безнадійно
По тих, давно загублених, стежках.
Шукав ти щастя, і у серці вірно
Ніс волю до життя в своїх руках.

Ти йшов і сльози капали додолу
Нікому, певно, це не зрозуміть.
Коли з чужих земель вертаєшся додому
З’являється нова надія жить.

І ти спішиш, біжиш, ти сам не свій,
Не знаєш: говорити чи мовчати.
Умів прощатись, тож зустріть умій
Той край, який не стомлений чекати.

Без надії нема надії

Без надії нема надії,
І не має без віри добра.
Розбиваються чиїсь мрії
І у прірву спадає життя.

Присягається день, що веселий;
Місяць в Сонця поцупити янтар,
Щоб вночі у вікно засвітити
І розлити яскравості жар.

Рік за роком іде, день за днем,
Пароплави пливуть по морях,
А ми кожного дня лиш клянем
Той неправильно-вибраний шлях.

А Життя-це гармонія вічна
І притулок самотніх думок,
Ну а Доля - бурхливая річка
І життєвого щастя урок.

Хтось піде і не повернеться,
Хтось залишить придуманий світ,
А хто Богові в вічі клянеться -
Покровитель існуючих бід.

Рік за роком іде, день за днем,
Розбиваються чиїсь мрії,
Й покоління забутих імен,
Спонукають ще нас до НАДІЇ.

Поезіє!

Так хочеться розбити на шматки
Безжальний світ розбещених думок.
Померти раз, воскреснути і жити,
Отримати безглуздості урок.

Потік свідомості зловлю у мить єдину,
І в свою руку щастя покладу.
Я нещодавно віднайшла людину,
Яку для себе радістю зову.

Я хочу повернути своє щастя,
Блакитний спів вишневої роси.
Я буду прокидатися, неначе
Вже не побачу світлої весни.

Поезія-це двері у майбутнє,
Це завтрашнє розтрощене життя.
Поезіє! Візьми мене за руку,
І покажи хоч світ свій іздаля!

Так хочеться забути біль розлуки,
Що отруїв давно мої слова.
Поезіє! Візьми мене за руку,
І поведи хоч раз в своє життя!

Імпресія

Повітря проникає у кімнату,
Спотворена печаль лежить в кутку.
Я світ увесь могла тобі віддати,
Взамін на це нічого не візьму.

Примусить вітер впасти і піднятись,
Весна нам шлях покаже уперед.
Бар’єр стоїть-не треба зупинятись,
Хто зупинився, той вже не дійде.

В житті багато треба ще пізнати,
Доріг багато треба перейти.
Не смій від шляху свого відступати,
Потрібно йти до світлої мети.

Я не рабиня власного життя,
А ти не кат розбещеної долі.
Я всім скажу: в житті нема кінця.
Кінець-це смерть, а смерть-початок волі.

1.
Стискаю гравій — сиплеться пісок.
Такий старий, пожовклий і змарнілий.
Стікає день, від вас осатанілий,
І я стікаю плином без думок.

Аревуар! Така, панове, гра.
Самотній дзвін бокалів і уламків.
Стоять на стосах сонні філіжанки,
У них вино, що розливає Ра.

Не хочу тьми. Не хочу голосів.
Уже німий я, наче син амфібій.
Мені обридли шабатурки з мідій,
В яких немає океанських снів.

Порожній сон. Марнота із марнот.
Лушпиння дня зсипається у трави.
І сяють сонцем крихітні агави,
Холоне чай із прянощів турбот.

Невпинний біг навколо пірамід.
Небесний грім і музика рахманна.
Я вже не я. Лукавість філігранна,
Коли у серці, крім води, ще й лід.

Король пішов. Чекаємо на звіт.
Усе мине в воді, мов переплиття.
Вітаю мить свого одноманіття
І у долоні затискаю цвіт.

2.
Чуже життя — із гравію мого.
Чужинний світ зливається у гомін,
Із мого серця вириває пломінь
Старий моряк, що потопив “Арго”.

Я аргонавт потомлених морів,
Самотній в’язень вичахлих ілюзій,
Навколо марму... мармурові друзі,
І тільки я замармуріть не вспів.

Ченці і дощ, сурма і водевіль.
Усе мине, як шал морського світу.
І розпадеться брама з ебоніту,
Заграє марш тоді Руже де Ліль.

Я не почую звукових принад,
У травах степу заховаю горе,
І буду серцем згадувати море,
І його скелі, мій колишній град.

Усе в мені — і час, і сліпота,
Був океан — лишились флібустьєри.
На узбережжі втомленої ери
Я поцілую руку у Христа.

Я поцілую... ув останню мить.
Коли тебе нестимуть, королево!
Усе для тебе, чудернацька Єво,
І ти, і я — притлумлена блакить.

3.
Усе мине на пагорбах ріки...
У вальсі два листочки нерозлучно
Поринуть у безмежжя, аж а кручі,
І кружелятимуть... аж навіки...

Стук копыт по треснувшей брущатке,
По дырявым крышам - и прыжок.
В крике воронья и звуке четок
Слышится охотничий рожок.
Видно тот, кто не измерян небом,
С розой, цвета крови на губах, -
На тропе. Уже спешит по следу,
Уже готов спустить своих собак.
Звук колес по мокрому асфальту,
Треск ветвей испуганных осин, -
Город наблюдает за охотой
Всплесками разбуженных витрин.
По проулкам, по пескам и лужам,
По бетону, фонарям, садам,
Сквозь века и дождь, огонь и стужу,
Мчатся всадники на звездных лошадях.
Гонят Зверя. Ночью он слабее,
Четче след и безотчетней страх, -
Гонят ночью, розой освещая
Путь и дичь для призрачных собак.
...Капельки дождя в жемчужной гриве.
Город полумертв, но не уснул;
Близится рассвет и всадник синий,
В первых отблесках зари блеснув
Латами из чешуи дракона,
Повернет в свой радужный чертог,-
И весь день, до первых звуков горна
Будет отдыхать Единорог.

Выкрашу черное в белое,
Назову его своим именем,
Привяжу к стреле да пущу ее
Светлым облачком по небу синему.
Побреду домой через старый парк,
Через чей-то сад в золотых цветах,
А на кухне газ подогреет чай
Безымянной мне...А стрелы - не жаль.

Зачаровані кола тижнів,
Знову п'ятниця, знову тихо.
Непомітно старіє місто,
Припадає холодним снігом.
Непомітно зникають зорі
За обшарпані сірі хмари,
Непомітна маленька мрія
Відчайдушно жевріє-марить.
Кожне коло подібне на інше,
Непомітно старіє місяць.
Мені страшно від слова "вічність"
Кожну п'ятницю в цьому місті.

Мордаті хмари посміхалися невміло,
Щомиті змінюючи кольори зубів,
Але шкода, що їх ніхто не зрозумів,
Адже вони сьогодні з нами говорили.

Мовчання втомлює – це кілька тонн води,
Які у відчаї розплакалися тихо,
Затарабанили слова по сірих стріхах
І від ударів розбивались на склади...

Виють міни, виють міни
І здригається земля,
Смерть блукає по рівнині,
Чорний дим укрив поля.
Гуркіт вибухів зриває
Душ солдатських пелюстки,
До землі живих втискає,
В землю втиснулись полки.
Ось гармати замовчали
Наче цілий, боже мій!
І полки у зріст свій стали,
Щоб іти в кривавий бій.
І пішли! така вже доля,
Смерть та стогін, льється кров,
Краще смерть, a ніж неволя,
Ніж кайдани рабські знов!

пів року без жодного слова
а день триває чотири з половиною

чекати

може прийде воно завтра
чи ще через три кола
може прийде воно
може прийде
може

прийде

чекати

Не розкажу. Усі слова залишуться
За межами, за гратами навіки.
Не напишу. Про це листи не пишуться,
Бо це багато. Це німе, без ліку;
Не підійду. У всесвіті загубляться
Всі наши жарти, пошуки, страждання...
І не здійснюсь. Сховаю в темних вулицях
Німе і дивне: більше, ніж кохання!

Навіть камінь
самотній
В кутку подвір'я
мого дитинства
так дружелюбно
і розгублено
на мене подивився.
Немов промовив
Де ти був?

Коли ластівки
сідали на дроти
Довго трамвай завертав.

“Війна,” - говориш ти. Війна,
Та вічна ненажерна тьма.
Взяла і матір, і дитя,
Й солдата юного життя.
І кров, і бруд, і море сліз,
І серце зрізане навскіс.
Нема ні мрії, ні буття,
Ніхто не вірить у життя.
Там кров і сльози, гріх і плач,
Січе усіх старий палач.
Смерть вгості ходить кожен день,
Співати траурних пісень.

А в нас – і дружба, і весна,
І мирне небо. Допізна
Гуляють люди: сміх, пісні.
Усі щасливі й молоді.
Мене ти просиш подивитись,
Яке то щастя в мирі жити.
Кохання, ніжні почуття,
Без крові – ось воно життя.

Та, друже мій, під небом цим
Тихцем хтось краде. Молодим
Грошей все мало. І вночі
Мордують, крадуть, живучи.
Під мирним небом, в мирний час
Гвалтують для забави в нас.
Де ж та любов, де совість, страх?
Заснули. Сплять...Приспаний жах
І морок душі охопив.
Сліпі. Не бачать. Сон зморив.
Байдужість гірше від пітьми –
Такі ось жарти в сатани.

Недобре, друже,що війна,
То крики, кров. Але вона
Збира разом людські серця.
Країна бореться – жива!!!
Там горе є, але й любов!
Загинеш і воскреснеш знов
У дітях, внуках, у красі,
Що прийде в край твій по війні.

В вас брат за брата помирає,
Ось що любов’ю називають.

Позіхає вечір хворобливо
і лягає втомлено на місто
совість не буває зовсім чиста
у таких як в тебе особливо

Впала зірка у холодні роси
наче зуб молочний з рота неба
ти такий закоханий у себе
або дуже одинокий просто

Дихає земля на повні груди
кисню залишилось небагато
і до ранку ти не будеш спати
повний місяць
_______________виють вовколюди

По обіді залиши це місто
лиш не зачиняй по собі двері
раптом неприкаяній химері
буде важко у вікно пролізти

Безбарвні крила неба обіймали,
Безшумне тіло звуку не кричало,
Бездумні квіти радості не знали,
І сиве сонце більше не звучало...
Я йшла по стежці злого поєдинку,
Криваві сльози просочились в душу,
Розтанула душа лиш на хвилинку,
Не хочу та не можу, але мушу.
Це смерть? Та ні. Поразка мого его.
Це щастя? Ні. Це сльози твого болю.
Лікує час? Цих ліків нам не треба.
То ж як нам досягти цього спокою?
Іди крізь біль, каліч себе стражданням,
Іди та плач, і не жалій себе,
Вбивай в собі романтика коханням,
Іди... та знай, що доля все верне.
Катуючи себе, досягнеш світла,
Життя в руках твоїх блищить грайливо,
І сонце в серці навесні розквітло,
Все змінюється. То ж живи сміливо.

"Помилися свідомо!"- запрошує грішних бог.
Він приходить додому - і бачить на ліжку двох.
Ті читають завіти, обоє щось хочуть в ком.
Поможи зрозуміти, навіщо їм бути двом?

І дрібним - "Заборона:..." Вітаміни згубили рай.
І у нових Законах Каїн вже прочитав:"Кусай!"
І знання від утоми розлились в стограмів-лінь.
"Помилися свідомо. Я прощаю тобі. Амінь!"

-Привіт! Забудь... Я із Москви.
-Привіт! Забудь... Я із Берліну.
Я так кохаю Україну!
А як без неї зараз ви

-Привіт! Я так тебе кохав!
Я свою згадував провину...
- А я... А я - лиш Україну!
І подих вишень, й подих трав...

Василеві Стусу

Тримаюсь прірви між буттям і смертю,
Уперсь душею в опертя думок.
Поганий настрій я зумію стерти,
На слід його не вийде пан Шерлок.

Тримаюсь прірви над високим ранком,
І він мене не пустить в небуття.
Я не піддамсь спокусним забаганкам,
І світ мене не зловить.* Ні, затям!

В мені не гасне, прибуває сила,
І не страшить безодня літ гірких.
Тримаюсь прірви... На широких крилах
Готов піднятись до вершин гірських.

Це вам не цирк. І я не на канаті
Вишу, підпершись владним гаманцем.
Моє сумління і моє завзяття
Незрадно світять у твоє лице, -

На мене ти надієшся, Вкраїно,
Що не впаду до прірви, а спасусь,
Бо я тобі, допоки не загинув,
Мою любов і вірність сам несу.

На 2-гу рiчницю Чорнобильської
катастрофи академiк Лєгасов
добровiльно пiшов з життя.

Наш вiк практичний -
що робить?
Земля хитається в орбiтi:
злетить на друзьки - не злетить?..
О! Боже! Боже! - жити! жити!
Невже кiнець?
Невже нема у тебе виходу iного?!
Вiзьми мене! Моє життя!
Вiзьми цю жертву - лиш небогу,
пилинку Всесвiту, лиши...
............................
Земля вцiлiла на цей раз,-
хай люди вдячнi будуть Богу.
Живiте люди без кiнця!
Мені ж пора рушать в дорогу.

На схилах каламутних променiв,
на зрiзах нервiв i жалiв,
за трiском здичавiлих ролерiв,
за тупiстю безбарвних днiв

проходить час,
а з ним минає
моє життя.
І бачу дно.
Таке пощерблене,
покраяне,
паскудне дно,
та все одно
менi призначено воно.
Воно - те дно,
паскудне дно,
одне воно, i не дано
його змiнити все одно.

Нащо ж тодi життя дано? -
Щоб гепнути в смердюче дно?

Ми не першi i ми не останнi -
и черговi у цьому життi.
Ми хорошi й водночас - поганi:
бачим свiтло в суцiльнiй пiтьмi.

Крають круки.
Колосся голосить.
Небеса розломились.
Дзвенить
голос неба
i голос кровi
Бога молять,
та Небо - мовчить.
Нi прийти, нi пiти
вiд нього. Зимно
жити. А дощ все
сiче. Ми зiв'яли,
як раннi квiти,
що весною мороз
обпече.

Попéреду лиш цегляна стіна,
З-під бруду усміхається графіті.
Немов знайома... Ніби-то вона -
Та, що лишилася колись давно у літі.

В стіну бруд в*ївся міцно на віки
І марно цеглу шкрябати до крові.
А так хотілося крізь пройдені роки
Хоча б на мить торкнутися любові.

"Пробач" - шепочу, певно навіть плачу.
Брудна сльоза скотилась по стіні...
Ти також плачеш?.. - Плачеш! Я ж бо бачу.
А у очах - "...і ти пробач мені..."

Не питайся нікого
чого тобі треба,
Чи то сонця жаркого,
чи то синього неба,
Чи то серцем торкнутися
серця чужого,
Чи віддати комусь
половину від свого.
(25.04.07)

9.
випусти пальці із клітки. їм
стільки ночей моє тіло снилось.
запеленає тебе дим,
а ти уяви, що то Божа милість.

в принципі, можна стояти між -
вічність, і хто нас за це засудить?
випусти пальці, візьми-но ніж,
тільки б не страшно іти між люди.

йди, відтинай усе зайве. так
завжди буває опісля ігор.
бачиш мене? ось я - перст, верста,
рана, червоним напхана снігом.

хочеш, відкрай і мене! приходь,
я відчиню - ми ж бо друзі давні.
вчора тіло казало, що ти - Господь,
та то були застарілі дані.

10.
Якщо ми все ж дотичні (знаєш, як? -
навшпиньки вставши, впившися губами),
без жодних слів, без жодних моногамій
моє ім'я сховай в своє ім'я.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, хто
у ніч мою твоє засіяв тіло?),
вичерпуй кварти зоряного пилу
з моїх найпотаємніших пустот.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, де
лежить межа торкання і вмирання -
та, за якою тіло стане гранню,
а трохи згодом зовсім пропаде?),

Якщо ми все ж дотичні - доторкнись.
(ти знаєш, я уже не знаю міри...
страшне "люби" і ще страшніше "віруй"
до ложа мого поночі зійшлись
і мовчки стали).

11.
в мені загубилася голка твого поцілунку,
мене вже дві ночі тому нанизало на тебе,
і ось я тепер вже вдесяте згризаю пальці,
і ось я тепер вже вдесяте ламаю кригу
між пам'яттю про - і твоєю присутністю в тілі.
мене заливає гарячим дощем твого "поруч",
а голки твоїх поцілунків вилазять крізь пори,
і ось я вже зовсім схожа на ляльку вуду...
милий, я більше не буду

ломитися в двері, коли є вікно (я знаю),
коли є вікно і за ним твоя тінь (я знаю),
і в тебе вуста - сорок тисяч голок (я знаю),
там, де її немає,
вони всі мої (чи вуста? чи голки?). я вип'ю
твоє стояння обабіч мого падіння,
як бути, якщо я таки розіб'юся об тебе?
як бути, якщо барва крові тобі не пасує?
як бути з нитками, якими до тебе пришита
змучена я? милий, навчи мене жити

вже вкотре без тебе (бо я забуваю уроки,
я надто тупа - імена не лишають і сліду
чужі, вони ходять в крові між твоїми голками,
дивуючись трохи і також вмираючи трохи,
аж доки залишиться порох блакитний - і тільки).
а я так хворію тобою, хворію тобою -
від мене зосталась одна нескінченна судома,
одна лихоманка, що вперто нас тягне докупи...
милий, як тепер бути?

що нам робити з тими, хто "до" і хто "після"?
хто нас пробачить і хто з нас вижене бісів?
хто нас навчить хірургічним шляхом
розривати під ранок обійми?
милий, як неспокійно...

хто той штукар, що мене відокремить від тебе?
я - все ж таки глина чи, може, одне з твоїх ребер?
чи, може, одна з картин божевільного Мунка?
в мені загубилася голка твого поцілунку...
милий, але ми будемо жити.

12.
Погуляли - і годі, і спати лягаймо на дно,
Хоч вчорашнє іще слід у слід невідступно ходитиме.
Розстели мені ніч, наче міллю побите рядно,
Будем поруч лежати і так, ні про що, говорити.

Злий пісок порожнечі горітиме в наших руках,
Спрагла бездотиковість триматиме свічку над ліжком.
Обійми мене - мертво, як птах, - обійми мене трішки,
Щоб мені між грудей так повільно твій голос стікав.

Наші тіні на стінах все зроблять сьогодні за нас,
Їх примарні тіла протанцюють нам нашу хворобу,
Хай холодним серпом золотих місяців колообіг
Кровообіг нам спинить - і зразу ж настане зима.

Що б було, якби третій між нас не лежав (чи то морок?)?
Що б було, якби ми не забули довершену мову
Пробігання по тілу поспішного вуст і долонь?

Що б було, якби нас якось звали інакше - не нами?
Що б було, якби камінь ти був - якби я була камінь?
Чи кохалися б ми капітелями білих колон?

березень-квітень 2007