Мені так сумно,
Час пливе,
Не можу я його відчути
Бо він для мене є ніщо,
Як все у цьому світі.
І навіть рима у вірші
Для мене не існує
Я сплю, моє життя ніщо
І також не існує.
Скажи мені чому все так
Чому життя прекрасне?
Та хай би спокій вже настав,
Хоча і він нещасний.
....................

Як укласти себе у ребра метафор?
Як себе розмістити у гратах клітин?
Я на лоба чіпляю полатаний прапор,
я прямую до тебе стернею хвилин.

Підперезена криком і долі прокльоном,
моя сила, повія, росою стекла,
покотилась за вітром зубата корона,
...я до тебе іду по огризках тепла.

Небо сіяло круків у кучері поля.
Я ж до тебе по муках, по мрії кістках!
Я ж до тебе крізь хащі брудної сваволі!
у смертельних дірках...

Тільки подих руки, тільки дотик зіниці,
на колінах повзу по щетині доріг,
осінь в жменях тасує заплакані лиця,
я ж до тебе
під ноги
на мокрий поріг...

Натягаю на шию зубату корону,
пришиваю квітки до обпатраних крил,
сонце різками шпарить обпечене лоно.
Я до тебе
з останніх
позичених сил...

Я поки що тебе не люблю, тільки хочу любити...
Ще зима розсипає сніги... та вчувається літо.
Вже світило, завершивши рух, відродилось на Сході.
І проміння його золоте цілим світом проходить.

Ще слова, ніби перші шпаки, обережно-обачні.
І тепло, що від них струменить, не набуло означень.
Та вже щемно завмерла душа від цих звуків пророчих...
Я поки що тебе не люблю, але так цього хочу...

4. 02. 2007

Можеш пити, можеш пити,
Та одне запамятай,
Навіть пиво, навіть пиво
Словом мудрим розбавляй.

Здавалося розігране, подолане, і не покрите тайнами
Все прощене, промовчане, словами сказане звичайними.
А решта - запорошені шляхи снігами часу високими і рівними.
Дні повернулись на свої круги думками, почуттями вірними...
Що залишилося незнайдене, невипите чи неосягнене?
Що загубило спокій Твій в байдужість не одягнене?
І мабуть зайві всі слова, коли відома відповідь...
Історія новітньо не нова, розказана навідворіть.
Ступити крок незмитий за поріг дорогами майбутніми.
Прикрити двері й закінчити біг, лишитись самобутніми.
Де нерозгадане й незміряне, хоч не покрите тайнами...
Відбуте і домовчане словами тихими, звичайними...

Я схилилась повитухою
У білому храмі,
І до світу прийняла сонце,
Ніби квітку пурпурну.

Все, що повниться дрібницями –
Спопелило суть.

Ти – ритмічно, я – бездиханно.
Прислухаюся до твого руху.
Ти схилився над моїм лівим
Вухом…
Я відкрила таємні ворота…
І ми відлітали кожного разу,
Ми падали в моря безмірність,
Бо ти пахнув солоною хвилею.
Так мало часу,
Через те, ми встигнемо все.
Прокладала пальчиками тобі
Шлях до солодкої єдності.

Твій потяг не знайшла — що не роби:
шістнадцятий вагон на всіх перонах —
такий самий. Там тиснули лоби
до шибки діти, гупало по скронях
та рейках, із динаміків неслись
мелодії бравурно-ностальгічні…
Чиї там руки в розпачі сплелись?
Не наші? Ні, бо наші вже — не звичні…
Всі потяги пішли — куди ішли:
на південь, північ. Вихором зникомим —
чужі прощання й зустрічі пливли...
І я пішла.
І вже замкнувши коло,
плив серпень за плечима і холов…
Де ти тепер?
Скажи, навіщо долі,
мов осені, здаємося в полон?
Мій втрачений,
далекий,
невідомий…

Тато хмурився зніміло,
був не майстер на слова.
Усміхався так несміло,
аж ламалася брова.

Та коли сміявся тато,
мама вишнею цвіла.
Усміхалась наша хата,
усміхалось півсела.

Тато був скупий на ласку,
цілуватись не умів.
Клав долоню, наче праску,
на чорнявих пустунів.

Тільки раз, коли в солдати
йшла під марші Слобода,
пригортав нас міцно тато,
і кололась борода.

Тато ніс у смертнім гулі
свій цілунок на вустах.
Обминали тата кулі
у постріляних житах.

Злива рейнського металу
тата вбити не змогла.
Смерть солдата наздогнала
на околиці села.

Голосила наша хата,
билась мати молода.
Цілував я вперше тата,
і кололась борода.

Тато косить конюшину,
а я несу через поле
горщики-близнята
з гарячим обідом.
Горщики не прості - золоті.
Що в одному горщику - борщик,
що в другому горщику - каша.
А хліба, каюся, немає.
Дістався приблудному песику.
Тато усміхається:«Не біда. Позичимо в зайця...»
Обідає нашвидку.
Гладить мене по чуприні
пахучою долонею
і знову береться за косу.
Пахне зеленим борщем.
Пахне кашею
і скошеною пашею...
Миттю засинаю
на конюшиновій подушці
і прокидаюся в синіх сутінках.
Вечір. Тиша.
Поруч тато, а в зоряному небі –
Близнята.

Окропило окропом
і сліди замело.
Покотило в Європу –
за сади, за село.

Відлетіло на захід.
Лиш під грім канонад
над солом’яним дахом
зашумів сливопад.

Засиніло на росах,
на іржавій межі.
Розливається просинь
і пливуть міражі.
Синьосливі шрапнелі.
Сиротина жива...
Мов щетина шинелі,
пахне димом трава.

Викочується із пам'яті
жорстоке століття Дракона
і змітає на своєму шляху
народи і королівства.
Ось летить воно на мене
броньованою колоною,
переблискує зубами гусениць,
люто бризкає на всі боки
липкими згустками світового болота.
А я, малий,у бездонних батькових чоботях
перебігаю дорогу Дракона,
спотикаюсь і падаю
у жахливу мішанину глини і ґлею.
Залізоголова потвора
невідворотно насувається на мене
чорною пащею гармати,
грізно дихає громом і полум’ям,
нервово скрегоче гальмами
і нерішуче зупиняється...
Потвора стомилася.

Чорні очі кари,
тіні мовчазні...
Що мене чекає
в тій далечині?

Цідиться крізь мене
тиша польова.
Дідичу кремезний,
грішна голова!

М’ята перем’ята,
шабля - сторчака.
Профіль азіята.
Посвист канчука.

Над солончаками –
очі навскоси.
Що мене чекає?
Господи, спаси!

Сохне глина руда.
Відступає орда.
Гаснуть очі розкосі.
А сніги навскоси - на поля, на ліси.
Перекреслюють осінь.

Поспішають роки
по снігах навпрошки –
і дорога коротша.
На рівнині зими
непомітно димить
полинова пороша.

За стогами стоги,
за снігами сніги –
несподівані гості…
Ох, нікого нема!
Тільки біла пітьма
та козацькії кості.

На косогорі, біля школи,
стоїть у нас і до сьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Було нелегко осідлати
високе диво чужоземне.
Та врешті ось вона -
ополячена, отуречена,
орусачена, онімечена
моя земля.
Я милувався нею
з пихатого турецького стовпа.
Його напевне ж охрестив
козацькою шаблюкою
мій предок Перебийніс-Кривоніс,
який не прогуляв урок історії.

Я довго будувати починала
із даху дім.
Розумних чула доводів чимало —
та що у тім!
Широкі східці йшли згори донизу,
і простір жив:
барвисте сяйво падало з карниза
од вітражів…

…Тепер, коли коріння із бетону
між глин лягло,
і креслень всіх, чекань і мрій утому
на мить зняло,
тим підсумки підбивши нелегальній,
смішній добі, —
ні вік вже не завадить, ні вагання, —
кажу собі.
Без даху дім спрямований до неба,
мов ці рядки,
і все, чого мені на світі треба,
на всі роки —
над долею маленька перемога,
рятунок мій.
Зростай мій дім, мов дерево розлоге,
зростай, міцній!
І вдень, і під зірками до світання —
од них не гірш —
мій дім — осінній цвіт, дитя останнє,
найкращий вірш!

Горіла яскраво зірниця
Ти щось говорив таємниче
Під гуркіт свинцевого грому
В моєму похмурому домі
Безслівно, беззвучно, незвично.

А ніч листопадила площі
Ліхтарик тремтів одноокий
Пускаючи стріли в підлогу
Ховаючи крила вологі
Ти знов каламутив мій спокій.

Десь голосно били у дзвони
Прощаючись страшно і грішно
Неначе і справді востаннє
Вбиваючи цвях у Кохання
Нещадно, нестерпно, зловтішно.
31.01.07

Не замовкай – скажи іще півслова.
Скупа розмова,
Хай вона бринить.
Нехай тече засніжено-зимова
Ця добра мить.

А за вікном шумить,
Мов канонада.
В кімнаті пахне свіжий мандарин.
І Новий рік. І ти.
Яка я рада,
Що ти один.

Біжить потік годин –
А може, втома.
Не замовкай – думки твої рясні.
Мені так тепло, затишно,
Як вдома.
Як уві сні…
21.12.04

Я зголодніла на поезії, на звуки.
Мені бракує знавіснілих маскарадів.
А ти стоїш закам’яніло на заваді.
І не даєш мені ні радості, ні муки.

Спітнілі ночі закликають до спочинку,
До екзальтованих учинків і безсоння.
А ти сидиш, як листопад, на підвіконні.
І відбираєш в мене вічності хвилини.

Мовчать уста моїм знесиленим проханням.
Так важко склеїти нерівні половини.
А ти лежиш, як всі закохані мужчини.
І не чекаєш ні розлуки, ні єднання.
20.03.06

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодким
і пряним сном
немовби
пшеничним
дозрілим
осіннім
обвітреним
теплим
зерном

в далеку країну
у вирій
у вирій
у лоно
твоєї весни
той птах
віднесе
неначе
у скриню
розніжені
дивні
сни

надвечір, надвечір
сяде спочити
понад
відкритим
вікном
зерно упаде
у теплі
долоні
осіннім
закоханим
сном

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодкими
пряними
снами
щоранку
щоранку
я забуваю
про простір
і час
поміж
нами

Традиційні дощі змалювали все місто
їх холодні відтінки втікали з-під ніг
у незвичні чуттєві нічні краєвиди...
Аквареллю дощі тихо впали зі стріх.

Все сплелося у оргію "кольору - звуку",
розгойдались тумани в самотніх човнах.
У прозорій воді твого місяця профіль
зафарбований в світле на темних тонах.

Малювала дощем нескінченність мовчання
краплі падали з стріх - вигравали октави.
Я дивилась в пусте, ледве тепле горнятко
і воліла додати ...хоч сонця до кави.

Традиційністю сум змалював усе місто,
аквареллю дощі тихо падали з стріх
у незвичних чуттєвих нічних краєвидах...
Земля тихо втікала від мене...з-під ніг.

Ви, хто проходите повз,
дивні і самонатхненні,
купка рабів, купка полозів,
кілька гримас на монеті.

Граєте, биті, помолоті,
джаз зі змутнілого скла.
Холодом вієте, холодом,
з жил - кажанова імла.

Сонця на листя шкодуєте,
холодно дивитесь в ніч.
Холодно, з вами так холодно,
холод в корості облич.

Киньте монетку, холоднії,
Киньте - цигарку купить.
Холодно, як з вами холодно!!!
а доведеться любить...

Теоретики і практикани -
Математики... фізик, біолог...
Розтлумачте простому профану
На доступній йому формул мові:

Чом з найближчих найближча є розстань -
Перший крок малюка, що до мами?
Чом з віддалих віддала є відстань -
У дорозі від серця до тями?

Чом з найважчих найважча є вагкість -
Материнська сльоза, що священна?
Чом з найлегших найлегша є легкість -
Те `Прощай...`, що пройшло не повз мене?

Як відняти років експоненту
І додати незайвого перцю;
Віднайти, де той важіль в моменті,
Де тримається розум за серце?

Як навчити чужих не робити
Помилок (по яких ми вчимося);
І ділити `любити` на `жити`,
Коли `жити` у нуль привелося?

Як помножити суть в поколіннях?
(Взявши корінь, не буде як цвисти;
І летітиме з вітром насіння,
Як не стане земля огорниста.)

Швидкодію проскочивши світла,
Перепалістю визріла думка:
Як пізнати всю правди палітру,
І всю ширість палких поцілунків?

Чом тіла тяготить в невагомість
Від відрізків, дотичних руками?
Що на днищі душі є натомість?..
(Щось холодне, так схоже на камінь.)

7 Листопада 2006

Сиджу в кав’ярні маленькій,
п’ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам’яті,
чи почую твоє ім’я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
aніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об’їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу –
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав’ярні
п’ю чорну каву я.

Пам’яті Алли Горської

Ходила по землі - твердо.
Дивилася на світ - ясно.
І раптом це серце - вмерло.
І раптом це світло - згасло.

Тиснула руку - тепло.
Носила голову - гордо.
І раптом - душа затерпла -
Обірвано акорди...

Дарувала їй доля вроду,
Дарувала вогненну вдачу,
І любов до свого народу,
І хист мистецький впридачу.

Та на світі є чорні сили.
Та на світі є підлі люди.
І казились вони, і бісились,
І аж пінилися від люті.

Не ставали до чесного бою
Сатани нікчемнії смерди.
І забрала вона з собою
Таємницю своєї смерті.

Пролетіло одним моментом
Все, що їй у житті далося:
Як палила пальці цементом
І пергідролем волосся.

І на шкоду своєму здоров’ю
Найбільше палила серце
Ненавистю і любов’ю.
А нам пам’ятати все це.

Бо казали люди хоробрі,
Що як мла опівнічна звисає,
Ясне полум’я на її гробі
Загорається і не згасає.

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, i промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться менi пiд ноги знову.

І я знайду тi молодi слiди,
Почую пiсню, що тодi звучала.
З тих чорних днiв неволi i бiди
Поезiї витоки i начала.

Вона пробилась i зiйшла до нас,
Як сонце весняне у далi синiй.
Сильнiше всього в цьому свiтi – час,
Та перед правдою i вiн безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, i промовить слово,
Проклятi i забутi iмена
Повернуться й засвiтяться нам знову.

Біль… і запах свічки у свідомості,
як життя, згорає тільки раз…
Очі загубились в невагомості,
серце заніміло - плаче бас.

Всі колись ми будемо «за Сойкою»,
бо життя земнетрудне – це мить…
Сліз душі не вкриєш парасолькою
і ніколи їх не зупинить.

Баритони - стомлені акордами -
томлять звук неначе із пітьми,
болі серця набігають ордами,
і тікають в заметіль зими.

І гуляє вітер між могилами,
втомиться - присяде біля них,
в роздумах про всіх хто були сильними,
молодими, та й про всіх слабких.

Що йому робить гуляці вільному
на параді жалісних хрестів:
голосити долю божевільную
чи вертати у прийдешність снів.

Повернути в Світ Той не розвіяний,
Утекти ???Нема доріг назад…
Виливають болі з серця хвилями
а хрести лиш слухають й мовчать…


Січень, 2007

Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

Багряний лист лягає килимом під ноги,
В легкім тумані мліють вечори,
Душа не знає жодної тривоги,
В очах тепляться золотаві кольори.

Ці очі, ця прихована спокуса
Зеленим маревом п'янкого почуття
Вселилась в серце і бентежить душу,
Відколи ти прийшов в моє життя.

Спустився з хмари у рожевому промінні,
Нікому не відомий сонця брат.
Підняв у небо, знищив розуміння,
Не дозволяючи поглянути назад.

Під нами дощ купав квітучі вишні,
Теплішала землі весняна кров,
А ми на крилах підіймались вище,
Туди, де в глибині небес - любов!

Ти дав в долонях потримати сонце,
Злетіти янголом до зір і відчувать
Солодкий смак повітря крізь віконце,
І льоду жар, і спів дощу пізнать.

В твоїх думках завжди жили вітри,
Небес блакить і літні теплі ночі.
та тільки я змогла пізнати кольори,
Якими міняться і сяють твої очі.

І от тепер, коли осінній промінь
Спустив любов на землю з вишини,
Достиглим яблуком вона - у нас в долонях,
Чекаючи наступної весни...

13.11.2000

***
Жінкам:
- Я не той кому тіло своє на збереження можеш віддати...

***
Батюшка танцюють рок-н-ролл...

***
Краса жінки в її оргазмі, все інше лише шлях до цього...

***
Є люди, які вигадують правила.
Є люди які порушують правила.
Є люди, яким правила не треба...

***
Голова для того щоб думати, а не твердити думки інших...

***
Важче сховати відсутність таланту,
ніж сховати його присутність…

***
Чинно, звертаючи увагу на аристократичність
ходи, на вишуканість форм дорогих костюмів
та вечірніх сукень, витончено поправляючи
шедеври модних зачісок, через святкову
площу йшла сучасна місцева інтелигенція,
попльовуючи зернятами...

***
Влада забирає у нас людей, а віддає імператорів...

Що моральніше, слухати міністра культури
у Верховній Раді про зміну назви
«Міністерство культури і мистецтв»
на «Міністерство культури і туризму»,
чи розглядати симпатичних жінок у залі?

Українська культура виходить
на світовий рівень. Ще трохи і вся
Росія буде співати:
«Ще не вмерла Україна…»
«Если мы гуляем так…»

Вона була із тих моїх думок
Якими думав багатію
Щовечора серцебиттям

Вона була із тих моїх пісень
Якими лиючись із серця
Торкало тіло і жило

Від неї і до неї нею

***
Шкіриться березень кішкою,
Танцює по вікнах льодом.
Капці крокують від ліжка,
Шикуються капці навпроти...

Капці чекають на справжню:
Щоб здивувати ходою.
Вона у куточку. Лячно їй.
Крім неї в кімнаті хто є?

* * *
Не дружина, ви і не коханка...
Палить листя осінь за вікном...
Але він не спить як дощ доранку,
Грає в піджмурки у двох зі сном...

Згадує то погляд, то пів слова,
Навіть випадковий дотик рук...
...то провалюється в сон, то знову
мариться давнозабутий звук...

Не дружина, Ви і не коханка...
Вже надії мало на тепло...
Рання осінь... Посивів світанок...
В серці щось від згадки відлягло...

***
Амадеус, твій бокал вже на столі,
А реківієм ще не готовий...

***
Шляхом пилюка улягається.
Батюшка з гульок повертаються...

***
Імператорам не цікава наша музика.
Їм цікаві вони коло музики...

****
Я, якраз – нормальний, це всі інші …- ненормальні.

***
Щоб у сексі мати лад
Треба їсти шоколад!

***
Ти навіть не уявляєш як я собі тебе на уявляв!

Куди ти, коханий, насалюєш лижі?
У лісі лютують паняночки хижі.
Їх губи криваві, і пазурі гострі,
До кого, коханий, збираєшся в гості?

Куди ти, коханий, збираєшся в ластах?
У морі юрмляться русалоньки ласо,
Хвости їх магічні, а сіті довічні,
Кому зазирнути збираєшся в вічі?

Куди ти, коханий, подався у мештах?
Чого ти шукаєш в капканах і вершах?
Тебе вбережу, мій білісінько босий,
Застрибуй на мене, коханая просить.

Горю я, пашію від пристрасних слів,
Мене мій коханий зайняти зумів,
Женемо на пашу овець та козлів,
Та попід місточком чига зелен змій,
Любов і цілунки минуть задарма,
І вікна розпише голодна зима,
Лети, мій лебедику, в край золотий
На крильцях білесеньких ти,
Лети, мій лебедику, доленько, серце,
Твоя ніжна панна конає без сексу.
Горю я, пашію, скропи мою плоть,
О Боже! Я грішна! Помилуй Господь!

Фарбуюсь за дзеркалом яро чимдуж,
Смакую помаду, підкреслюю туш,
Привіт, узурпаторе білих ланіт,
Загарбнику білого тіла привіт!
Ти перс непокору моїх придушив,
Але догоряє терпіннячка гніт,
І губ вибуха динаміт!

В холоднім струмочку я ніженьки мила,
Зронила в струмочок лавандове мило,
Спустила сорочку,
Купалась в струмочку,
За милим-коханим тужила.

На луках зелених сушила волосся,
І голос вплела в трав багатоголосся,
Убралась в віночок,
Під серцем синочок,
Ти поряд, коханий? Здалося...

Небо сяє над землею
В зорянім убрáнні,
Сон летить над усією
Тишею в коханні.

Вже дріма трава пахуча
І дерева свої віти
Похилили в сні, і кручі
Стихли – снять, неначе діти.

Дума з думкою снувала
Й колихалась, засинала.
Ніби хочуть зазирнути,
Зорі в душу і... заснути.

Нічка тиха і чарівна...
Незмірéнне небо сяє.
Нічка чарами царівни –
Все у сні заколихає…

Епітафія
( на пам’ятник загиблим солдатам)

По чужій волі
на твою долю
випало. Випало
в чужі гори…
А матері горе
серце випалило…

* * *
наснилось знов минуле літо
піском на литках
доменним пляжем
як злитки
стегна
груди
люди
куди не глянь - лиш голизна
…хто зна
чи ж ви на зиму
смердючу нафталіном
витягнете з шафи
одіж?

* * *
Сальвадор Далі
„Великий мастурбатор”

змінюю день на ніч
новими шкарпетками з шафи
змінюю день на ніч
чашкою чорної кави
змінюю день на ніч
грою з собою в шахи
змінюю день на ніч
боляче та з розмахом
змінюю день на ніч
в суміші днів і чисел
змінюю день на ніч,
але чи є в тім смисл ?

Тобою дихаю й живу,
Спасибі, любий, за світанок,
Як твій мене обійме ранок,
Я забуваю про журбу.
Тобі завдячую життям,
Це ти убрав дерева гарно?
І парк прикрасив філігранно?
До казки проступаю я.

***
Там, де від часу тісно
До клекотіння в горлі,
Чорний у небі Місяць,
Змученій від агонії.

Струшую пил колишній
Я нецензурним словом...
А на планеті нижче
Свято Різдва Христового.

Руки дужі твої обіймаю.
Я кохаю, кохаю, кохаю.
Розчиняюся цукром у каві,
Поцілунки солодкі, ласкаві.
Я відважна, голодна і дика,
Слава Богу, послав чоловіка.
І Сергійка, й Миколку, й Степанка.
Шкіра дихає пристрасно п’янко.
Я приборкую левів і тигрів
Під цілунки ласкаві і щирі.
Що за фауна в нашому цирку?
Я мисливцем за здобиччю зиркну.
І в трофейне сідаю Феррарі,
Мерс підморгує зваблено фарі.
І в трофейне вбираюсь хутро.
До побачення, Київ, метро.

Де блукаєш, коханий?
До мене іди.
Обережно ступай-но у сонця сліди.

З ким ти б’єшся, коханий?
Іди до долонь.
У долонях солодких моїх охолонь.

Де пиячиш, коханий?
Іди-но до губ,
Захмелієш, солодкий, від пахощів клумб.

Де ти, де ти, коханий?
В підвалі? В кафе?
Під колготи чиї ти спустив галіфе?

Я чекаю, коханий,
До мене іди,
Я жадаю ковточку п’янкого. Води.

Коханий, коханий,
Чому ти не гарний?
Де біцепс, де тріцепс?
Де зачіска й зуби?
Чекала я принца,
Влюбилася згубно.
Кохаю коханого в довгім авто,
Мені так пасує хутро і манто.
З коханим-коханим шалений роман,
Мені так пасує новий діамант.
Коханий, коханий, помри вже скоріш,
Я мачо одному придумала вірш!

Я пристрасті вибух,
Нестримна і дика,
Образ твоїх глибу
Проб’є ця гвоздика,
Кайдани обіймів
Розірву на шмаття,
Підковдрові війни,
Та знай бо, не тать я.
Цілунки, обійми,
Кохання, вино,
Як щастя повіє,
Чекала давно,
І коси свої
Пустила вогнем,
Шалені бої,
Ти будеш конем...

Життя се прекрасне в твоєму авто,
Коли убираюсь в коштовне хутро,
Коли діаманти виблискують ніч,
Коли ув обіймах твоїх віч-на-віч.
Життя се прекрасне у ліжку твоїм,
Коли на сніданок коханого з’їм,
Життя се прекрасне, прекрасна любов,
Кохай мене, милий, без зайвих розмов!

Візьми мене, любий, далеко-далеко,
Куди відлітають на зиму лелеки.

Візьми мене, любий, у мрії свої,
Де пісню солодку піють солов'ї.

Візьми мене, любий, у сонячні висі,
Де ми, відлітаєм, як вольнії птиці.

Візьми мене, любий!