Вбий мене холодом погляду -
Гірше уже не буде.
У прірву лечу без огляду,
І вороння звідусюди...

Закидай камінням байдужості,
Зв'яжи і забий батогами.
Я світу цього не здужаю,
Бо зливи стоять між нами.

Зітри мене в порох невдячністю,
Розвій по вітрах-калюжах.
Щоб знала, як з необачності
Губити і серце, і душу.

27.03.07

Мої уявлення - химерні,
Моє життя - шматок стихії.
Мої брати кати і вбивці,
А сестри - шльондри і повії.

Я сам запроданець і грішник,
Мої слова - у серці болі.
Мій Бог панує не на небі,
А потопає в алкоголі.

Йду по життю, мов по канату,
В душі лиш пустка і свавілля...
В мені страшний вогонь палає,
Ім"я якому - божевілля!!!

Зміни серце моє кам'яне
на серце полотняне і дух мій освяти Духом Твоїм"
(Пророцтво Езикіїліно)


Зелений простір, вогники лампадок,
Що заквітчали клір мов дивом, ладом
Перед іконами – вєтвія в сльозах…
Душа блукає співом, немов садом,
І - дивний, первозданний той порядок,
Що осідає в піщаних серцях.

Які тріпочуть, зібрані докупи;
Ангели тчуть камінь, в плоть і кров.
І люди - люди. Люди!- наче
Зліта з ікони їм із хрестиком покров.
Й дух немічі побачить в згубі,
Як небом сходить відповідь
молитві з плачем.

День був серпневий спекотний надворі
У Нагуєвичах чудо звершилось
На українських безкраїх просторах
Нова могутня людина з’явилась

Іваном його нарекла рідна мати
Тихо пісні йому на ніч співала
Батько устиг сина в школу віддати
Та рано кістлява до себе забрала

Юнак досить добре пізнав всю науку
В гімназію йде і читає Софокла
Свої перші твори відносить до друку
Які там літають, мов листя пожовкле

І перша в’язниця, і перша неправда
Біль, туга й ненависть злилися в одне
А поряд любов до Вкраїни насправді
І розум, що утисків цих не збагне

І знову тюрма, і дурні поліцаї
Відсутність роботи і голод страшний
Та справи своєї Франко не кидає
І пише вірші лиш один за одним

„Тюремні сонети” і „Вольні сонети”
„До світла!”, „Товаришам” і „На суді”
Де він закликав піднімати багнети
І вірити в сили свої молоді

Рядок за рядочком, листок за листком
З’являються твори нові, мов перлини
Та все ж залишається зайвим гвіздком
Письменник у владній жорстокій машині

Та дух патріота і віра в майбутнє
Завжди залишались з поетом в душі
Ідеї його запальні, незабутні
Знаходимо в кожнім Франковім вірші

Поезія Йвана - завжди полум’яна
Вогнем обпалила вкраїнські серця
І слово його вже ніяк не зів’яне
І навіть підніме з могили мерця

І ми – молоді каменяра нащадки
Який подолати всі жахи зумів
Залишимо в себе немовби на згадку
В серцях той вогонь, що Франко запалив

Каменяре наший! До тебе звертаюсь
В тебе патріота поради питаюсь
Як же врятувати Вітчизну рідненьку?
Підвести на ноги Україну неньку?

Поглядом суворим ти поглянь із неба
Бо, сумним нащадкам поміч твоя треба
Слово гострокриле вийми із кишені
І думки розумні кинь нам, хоч по жмені

Щоб змогли державу із колін підняти
Тебе, Каменяре, гідно вшанувати
Щоб ту незалежність, яку так чекали
Кревні українці все таки пізнали

Мова солов’їна щоби зазвучала
Мати колискову сину заспівала
Не було вже більше бідних і багатих
Брехунів, лінивих та і ще пихатих

От тоді, Титане, будемо щасливі
Люди засіяють, мов ячмінь на ниві
І тоді лиш зможеш ти відпочивати
З неба на Вкраїну рідну споглядати

Огорнеться небо
Передвечірніми смугами
І більше не треба
Гордитись своїми заслугами
І більше не треба
Чекати, що прийде розкаяння
Зачинені двері для тебе
Прощання...
Осяяння...

Порину в океан свого кохання
І заховаюсь від земних турбот
Співатиму там пісні я до рання
Жуватиму засохлий бутерброд

Напишу вірш про гарні твої очі
Що мають тон змутнілого вина
І буду до самої ночі
Писати в смс тобі слова

Знайду частинки відчаю у мулі
І сліз, які у мушлях заховались
Махну рукою стиха я акулі
З якою ви у парку зустрічались

У спогади думками завітаю
І ринусь знову стрімголов шукати
Де наше миле почуття блукає
Й не хоче знову в пару поєднати

І винирну із океану раптом
Надворі почина світати
Прийду до думки що уже не варто
Планету цю моїм ногам топтати

Я закрила очі на своє життя
Й полетіла тихо в темне небуття
Ти мене не спиниш, не зупиниш й край
Краще вже до іншої приязнь відчувай
Я вже стала інша, чиста мов вода
І душі, і серця в мене вже нема
Я мов гарний лотос кличу всіх зірвать
Та нікому в світі мене не дістать
Я лечу в повітрі зірваним листком
Між людьми коханими стану я містком
Краплею останньою в білому вині
І гвіздком безжалісним у домовині

Ти – це Ромео
Я – Джульєта
Трагічні наші почуття
І душі наші, мов ракети
Покинуть станцію життя
І будем поряд
Разом в небі
На світ нікчемний споглядать
Й про все, що хочу
Все, що треба
У Бога зможу запитать
І хай всі плачуть
Хай ридають
Бо ми пішли з цього життя
Хай все на світі проклинають
А ми летим у небуття

Невже назавжди посварились
Під осені мінорний лад
І десь кохання загубилось
Серед сумних, похмурих хат

Пожовкле листя пролітає
А з ним сльоза моя бринить
Тебе забути сил не маю
Та вже не можу і любить

І дико вітер завиває
І сірі хмари звідусіль
Дощ стрімко почуття змиває
Лишає лиш нестерпний біль

Дерва гілками хитають
Така ж оголена й душа
Сопілки смерті тихо грають
Й кістлява йде вже не спіша

Останній подих, погляд дикий
Легені, наче запалились
Навколо тихі рідних крики
Невже назавжди посварились...

Віддай їм сльози. По холодних травах
Ступає осінь з фарбою в долоні.
Ти ще не знаєш - прийде князь бубновий
Поза водою.

Ой рано-рано. У четвер Пречиста.
Солодкий камінь не стане хлібом.
Іде твій проханий, іде твій званий
Чомусь так довго.

Вмочає сонце в чорнило руки,
Ніхто не бачить фальшиві рани
Фарбує осінь самотні луки
Темночервоно.

Тебе забула? – Божевільна.
Від твоїх рук я, може, вільна,
Від дотику твоїх очей,
Від недомрій і від ночей.
Забула думати про тебе,
Іду собі під сірим небом,
Сховавши вуха в розчепірці,
Тебе не згадую – повір це,
Повір хоч ти й всміхнися криво,
Бо я не вірю і… щаслива.

Вже майже колишній, ще майже коханий,
Вологою сіллю захлинаюсь востаннє...
Під минулим (ти віриш?) підведена риска.
Ще майже коханий, вже майже не близький.

Ще ховаю під серцем несплакану тугу,
Ще в тобі пам’ятаю і брата, і друга...
І майже... до біса. Ти знаєш, це втішно,
Що колись ти – наcправді - станеш колишнім.

27. 03. 2007

МЕЛАНХОЛІЯ

РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинстві про чудні краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я творив у думці запашні раї,
Де між арф літали пави злотопері,
Де між хмар витали зореокі пері!
Нині перейшов я той чарівний пруг -
Що ж, життя - наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднів сірий струг.
Мрій широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та мені немилі - жінка симпатична,
Небагата рима і обачний друг!

NEVERMORE *
О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні
До вирію дрозди летіли напівсонні,
А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,
Журилися вітрів фаготи унісонні.
Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,
Волосся і думки тріпав нам вітровій,
І раптом, глянувши на мене із-під вій:
«Скажи мені, який був день найкраший твій?»
Спиталася вона. Я тільки посміхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До білої руки, а серце стало нить.
Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,
Як запах ваш п'янить, як солодко бринить
Несміливе «люблю» уперше з уст коханих!
* Ніколи більше (англ.).

ПО ТРЬОХ ЛІТАХ
Я хвіртку відхилив - вона, стара, охоче
Мене впустила знов у цей старий садок;
Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок,
На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче.
Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вітті горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квіток.
Троянди, як колись, колишуться, лілеї
Пишаються, як перш, у головній алеї,
Пташки знайомі всі - від ціньки до дрозда.
Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе білий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.

ТУГА
О перші любощі, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів,
Бентежне відкриття незвіданих світів
І зближень трепетних стихійність боязлива!
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,-
Із півночі життя хтось лютий налетів,
I впала враз зима - тяжка, глуха, нудьглива.
I от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло,
Що знає нас до дна, нічому не чудує
I часом, як дитя, цілує у чоло?

ЗНЕМОГА
Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,
Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь
Віддання яросне - то влади тільки тінь,
А ніжна відданість - любові справжня влада.
В твоїм голубленні така мені відрада!
Миліш від захватів і пристрасних зомлінь
Цілунку млосного сумирлива теплінь,
Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.
Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без дрожі й трепету до мене пригорнись
I, як клялась колись, так і тепер клянись,
I плачмо до зорі удвох, моя коханко!

МАРЕННЯ
Давно мені якась незнана жінка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її ніяк не уловлю -
Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.
Відомо їй все те, що іншим таємниця,
Що в серці я таю, що серцем я терплю,
I вміє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.
Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім'я не втямлю теж - якесь ясне ім'я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,
Немов віддалений, притемнений такий,
Як у покійників, що їх забуть несила.

ТОБІ
Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора
З душею чистою і доброю, тобі,
Ласкава мрійнице, у горі і в журбі
Душа моя кричить, від туги непрозора.
Гнітить моє життя немилосердна змора -
Якісь страшні вовки за мною все в гоньбі,
А я кривавлюся і гину у ганьбі,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!
Із раю прогнаний, не так колись страждав
Наш праотець Адам, не так стогнав-ридав,
Як я стогну тепер з глибокої скорботи.
У тебе ж як і є в душі якісь турботи,
То все такі легкі, мов у погожі дні
Юрливі ластівки в лазурній вишині.

ТРИВОГА
Природо, не торка мене твоя краса -
Ані ліси й поля з їх гойними дарами,
Ані веселчасті ранкові панорами,
Ні журних вечорів торжественна яса.
Мені смішні усі мистецтва чудеса,
Поезія, і спів, і древні грецькі храми,
Соборів пишний блиск, їх велеліпні брами,
Й дзвіниці, що стримлять в порожні небеса.
Не вірю в Бога я, глузую із людей,
Все заперечую - знання, мораль, ідеї...
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пойнята жахом смерті,
Моя душа - мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.

ОФОРТИ

ПАРИЗЬКЕ КРОКІ
Вигадливий місяць наводив глазур
На чорні доми,
Із гострих дахів, з димарів-амбразур
Химерно курились вихлясті дими.
Сірів небозвід, а вітер стогнав,
Квилив з гіркоти,
I десь вдалині, між вогких канав,
Відчайно нявчали бродячі коти.
А я йшов і мріяв про день Фермопіл
I про Марафон,
I газове світло з зірками навпіл
Творило для мрій тих блакитнявий фон.

КОШМАР
Снивсь мені баладний рицар
У одній руці іскриться
Голий меч, убивча криця,
А в другій руці блищить
Сталевий щит.
Чорний вершник буйно лине
Через гори і долини,
Через ріки бистроплинні
На червонім скакуні,
Баскім коні.
То не кінь, а чорт безрогий,
Добре знає всі дороги,
Без удила, без остроги
Мчить за вітром удогонь,
Немов огонь!
А з-під каски в поторочі
То заблиснуть ярі очі,
То погаснуть... Серед ночі
Так спалахує-згаса
Рушниць яса.
Мов боривітрові крила,
Мов розіп'яті вітрила,
Що негода завихрила,
Плащ на вітрі лопотить
I тріпотить,
Торс показуючи грубий
I чобіт чудні розтруби,
А у тьмі блискочуть зуби -
Мов грімниця виграва -
Всі тридцять два.

МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК
На суворе море,
Що всю ніч шумить,
Місяць ледь струмить
Сяйво, ніби хворе;
В темних небесах
Хмариво безкрає
Раз за разом крає
Блискавки зигзаг;
На скелястий берег
Сунуть орди хвиль,
Їх тривожний квиль
Губиться у шхерах,-
А над цим страшним
Ураганним виром
Роз'ярілим звіром
Громихає грім.

НІЧНИЙ ЕФЕКТ
Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте
Шпилями й вежами стримить готичне місто -
Даль сивим мороком його вже повила.
Рівнина. Скорчені і скрючені тіла
Звисають з шибениць, танцюють; хижі круки
Жадливо шарпають їм голови і руки,
Внизу ж - то вовча з'їдь, як круча - угорі.
Он чорні падуби й тернові чагарі
Колючо їжаться розчухраним пагіллям,
Що мов начеркано по сірому вугіллям;
А там кудись бредуть три в'язні півживі,
Обдерті, босі; їх підгонять вартові,
I леза бердишів так гостро й проразливо
Блищать проти списів розбурханої зливи.

ПОТОРОЧІ
В них батьківські, як кажуть, коні
I тільки й злота, що в очах,
В них вічні мандри у законі
I вічні лахи на плечах.
Розумний любить їх повчати,
Дурний жаліє навісних,
Дітвóра дражнить, а дівчата
Глузують вочевидь із них.
Удень, як тіні ще коротші,
Вони кумедні і смішні,
А проти ночі - поторочі,
Уже урочливі й страшні.
Руками вціпившись до болю
У грифи говірких гітар,
Вони гугнявлять щось про волю,
I кожен згук у них - бунтар.
Любов до вічного сміється
I плаче в вирі їх зіниць,
У них відбилася, здається,
Краса покинутих божниць...
Ідіть же, вічні подорожні,
Блудіть по нетрях, чухраї,
Бо перед вами і порожні
Не відчиняються раї!
Природа теж до вас негречна
(В людей учитись почала),-
Все хоче стерти недоречну
Гординю з вашого чола.
I як неслава вас шельмує
В своїй затятості лихій,
Так раз у раз анафемує
Неутоленна лють стихій.
Вас червні палять, студять грудні,
I скрізь, куди не поверни,
Болючі руки й ноги трудні
Колючі шарпають терни.
А впадете, укриті струпом,
Під листям осені рудим,
То й вовк згордує вашим трупом,
Блідим, безкровним і худим!

СУМНІ ПЕЙЗАЖІ

В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ
Вогні мерехтливі
Лягли на поля,
В вечірньому тливі
Сумує земля.
В вечірньому тливі
Хтось серце люля,
Пісні сиротливі
Співає земля.
I дивнії мрії
Встають, мов сонця,
На заході ж мріє
Початок кінця.
Там привид багріє
Якогось гінця,
I дивнії мрії
Снують без кінця.

МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ
I спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким,
Де в'ються, викохані хтозна-ким,
Лілеї і тюльпани буйнокрові,
Підносячи пелюстки пурпурові
Із ароматом млосним і важким;
В повітрі розливаються паркім
Ті пахощі отруйні, нездорові;
I серце, й ум немов у сні тремкім -
Мішаються у захваті п'янкім
I спогади, і зблиски вечорові.

СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА
Захід дотлівав, багряніли хмари,
Вітер колихав білі ненюфари,
Квіти колихав між очеретів,
Над сумним ставком стиха шарудів.
Я бродив один із жалем кривавим
Між похилих верб понад сонним ставом,
Де густий туман уставав з низів,
Де, мов великан, привид чийсь сизів,
Де ридав відчай в тужних криках сойки,
Де плили сичів жалісливі зойки
Між похилих верб, де бродив один
Я з своїм жалем, не лічив годин...
I упала ніч, і погасли хмари,
Мла оповила сонні ненюфари,
Тільки під ставком, між очеретів,
Вітерець сумний стиха шарудів.

КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
Це вакханалія із «Фауста», а котра -
Класична, друга: це ритмічний веремій,
Ритмічний через край. А сцена - сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.
Але по шнурку, альтани і шпалери,
Газонів чепурних розмірені кружки,
Усюди статуї - Амури і Венери,
Сильвани і морські божки.
Каштани й ясени, тюльпани і нарциси,
Кущі трояндові, гатунків шість чи сім,
А ген - підстрижені трикутниками тиси
I срібний місяць над усім.
Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник
Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив,
Неначе зітканий із місячних сяйвинок
«Тангейзера» сумний мотив.
То засурдинені, приглушені валторни
Стривожили нараз спокійну літню ніч,
Тремтіння будячи у грудях неповторне;
I на заманливий той клич
Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні
Безплотні привиди, прозоріші за фей,
Опалово-бліді у віт зеленій тіні -
Не то Ватто, не то Раффе!
Завмер здивовано старий каштан листатий,
I журкіт причаїв зчудований фонтан
На той танок примар між мармурових статуй,
Ні, не танок, а тужний тан!
Чи то поетові одчайно-п'яні мари,
Чи то його жалі - хисткі примари ці,
Чи кволого страхи, чи хворого кошмари,
Чи просто-напросто мерці?
Чи то твої думки, від жаху посивілі,
Чи муки совісті судомляться отак,
Чи смутки-упирі у тихім божевіллі
Безгучно відбивають такт?
Всю ніч крутилися, вихалися фантоми,
I, тільки як блідий світанок надоспів,
Вони всі здиміли - чи з ляку, чи з утоми,
Чи тим, що змовк той кличний спів,
I не лишилося після нічного смотра
Анічогісінько, хоч би де слід дрібний,
Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.

ОСІННЯ ПІСНЯ
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада...
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
I ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист -
В безвість лину.

ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ
Червоний місяць звівсь над ожеред,
На сонний луг лягла хвиляста мряка,
У березі самотня жаба кряка
Й шепочеться із вітром очерет.
Мак водяний згортається поволі,
Непевно бовваніють вдалині
Стрункі тополі; цятки світляні
Блудних вогнів мигтять на видноколі;
З дупла свого, збудившись, виліз сич
I полетів беззвучно й тяжкокрило;
В зеніті якось тихо зазоріло.
Венера біла сходить - це вже ніч.

СОЛОВЕЙ
Спогади сумні, спомини непрохані,
Налетіли ви, мов пташки сполохані,
I обсіли вмить з гомоном і гамором
Серця кожну віть - а воно ж то явором
Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої,
Що кудись біжить у примарнім спокої...
Довго так мене мучили ті гомони,
Та війнув вітрець, і примовкли спомини,
Лиш один співав жалісно і голосно,
Серце хвилював радісно і болісно.
Трелі заливні, рокоти і клекоти,
Мариться мені: «Люба, десь далеко ти!»
Ах, цей спомин-птах, радий його чути я -
Це ж моя любов, перша, незабутая!
Вже від тих жалів місяць в небі міниться,
I зітхає ніч, сумовита мрійниця,
Тиха літня ніч,- дише млосно, гаряче
I мовчить, мовчить, про незбутнє марячи,
I гойда-люля між тремкими вітами
Пісню солов'я, що весь вік тужитиме.

ПРИМХИ

ПОХМУРА СЕРЕНАДА
То не виє звір, не ридає сич,
То не мрець з могили -
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Вороже мій милий!
Душу відчини, вухо приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.
Чуєш - славлю я синь твоїх очей,
Сповнену отрути,
Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей,
Ангеле мій лютий!
То не виє звір, не ридає сич
В розпачі глибокім,-
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Друже мій жорстокий!
Славлю я твоє тіло наливне,
Чари всі жіночі...
О, їх аромат так п'янить мене
У безсонні ночі.
Як забуть мені крила рук твоїх
I жагучі губи?
У цілунку їх стільки мук і втіх,
Демоне мій любий!
Душу відчини, серце приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.

ГАМЛЕТ МОВИТЬ
Минувся, брате, час гітар, люльок, балів,
Утеч від лихварів, дуелей прешляхетних,
Двобоїв ні про що і жартів іскрометних,
Що в них юнацький шал кохатись нам велів.

Дивись, Гораціо, улюбленцю шинків,
Грозо всіх шулерів і любий всім бешкетник,
Найкращий друже мій, найперший співбенкетник,
Знавець крутих слівець на сотню словників,-

Дивися: устає з туманів Ельсінора
Щось несподіване, щось грізне і нове.
То не Офелія, дитина винозора,

То привид царствений! Очима він зове,
Хода, мов грім, гримить, рука вказýє владно,
I мусиш діяти - негайно, невідкладно!


ДОН КІХОТОВІ

О Дон Кіхоте мій, натхненнику богеми!
Хай з тебе юрмами глузують мудраки,
А нам твоє життя - понад усі поеми:
Не мали рації, їй-богу, вітряки!

Рушай же з вірою до правди напрямки,
На тім чуднім коні так любимо тебе ми...
Як і в старі часи, закони скрізь ламкі,
А кривди вистачить на всі, як є, системи.

Ура! З тобою ми, юроди і співці,
Не з лавра носимо, а з дурману вінці -
Веди на подвиг нас, в шаленості тверезий.

Ще буде втрат і зрад, ми знаєм, та дарма:
Замайорить колись крилатий стяг поезій
Над сивим черепом нездарного ума!

ТЕЧЕ РУЧАЙ ПОМІЖ ЛЮЦЕРНИ
Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна!
Між морогами сонних мрій дівчата маряться часом — з такою от косою.
Ця Річечка-дзюркотонька, свіжесенька, юнесенька,— то, може,
ящірка невинного бажання, що тільки оком блим — і вже юрливої нема?
Тож з-під прихильної верби в мовчанці бéрежних навшпиньок дивуймося. Прочанці мови і коріння, любуймо на її леління між люцерни.
Вона дзюрчить по камінцях, обточених увічливою гречністю,— то ніби голомозики в жабо, але без весняних перук.
А вловлена лазур — то, безумовно, спомин зіниць наяди, любої принади.
Дивімося, але не видивляймось — і здалека всміхаймось, щоб не сполохать.
О усміх-сміх крізь верболіз, мов сліз божественних бриніння...
Молюсь мов перед плавленою статуєю Діви:

— Водо правдива,
Водо первинна,
Водо чиста,
Водо лілейно-лебедина,
Водо скраплення тіні,
Водо ленто луговини,
Водо невинності-хвилинності,
Водо небесний іверню,
Водо вранішня літаніє,
Водо коханко фонтанів,
Водо жаданко глеків,
Водо милоданко дзбанів,
Водо хрестителько,
Водо статуй свіжителько,
Водо свічадо прозорих душ,
Водо для феїних пальчиків,
Водо для жебраччиних щиколоток,
Водо для янголиних крилець,
Водо для гнаних ідей,
Водо дитино дощів квітневих,
Водо дівчинко з лялькою,
Водо наречена, що листа жемчужить,
Водо кармелітко біля ніг розп'яття,
Водо скнаросте на сповіді,
Водо блискучий списе хрестоносця,
Водо еманаціє мовчазного дзвона,
Водо смиренносте верхівлі,
Водо красномовносте кам'яних сосків,
Водо срібло в сервантах долин,
Водо пасмуго на сільському вітражі,
Водо шарфе притомлений,
Водо клечання й чотки для очей,
Водо милостине простих сердець,
Водо росо зірок мигучих,
Водо цюр-цюр молодика в серпанку,
Водо утіхо сонця-павичевого-хвоста,
Водо подобо голосів коханих із-під мармуру,
Водо леготе затужавілий,
Водо вервечко біжучих поцілунків,
Водо крове Крилатого Раю,
Вітаю тебе з Ельсінора моїх Гріхів! —
Ця Річечка, узнав я потім,
То спомин раннього дитинства.
Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна...


ОДИН I ПЛОМІНЬ

То був абстрактний час Одного; ще об'єкт
До грані бравсь, де річ формується з причини;
Душа крилилася, нездатна ще на клект,
I в хоті Автора лиш прагнула до глини.

Одному мрівсь якраз духмяноцвітний Сад,
Що мав шугнуть з крутих борозен його мислі,
Та раптом, таїнству грядущому не в лад,
Став Пломінь перед ним, не знать відкіль заблислий.

«Ти хто? — гукнув Один,— вогонь, що не зачав
Його спокійний мій, самусобійний геній?
Тебе не мислив я, тебе не намічав!
Один — невже нас Два в цілинній цій вселенній?

Так, я лазур создам, виталище звіздам,
Надму громаддя гір, річки поллю в долини,
Діброви гомінкі в сусіди хвилям дам,
Створю оливину про спокій голубиний.

Сяйний апофеоз і жертва настання,
Сповитий навкруги вінчастим ореолом,
Дивись, я велетнем стою на прузі дня
I з себе пелюстки зривать почну глаголом.


Та ще поема вся лежить в самих нулях,
Я їх насиджую, теплом божистим грію;
В хаосі укажу числу і мірі шлях,
Утілю кожну мисль, оформлю кожну мрію.

Сну заперечувач, яскравий абсолют,
Не міг ти вирнути із підсвідомих марив,
I з темряви такий навряд чи виливсь блуд,
З буйного мороку, що прокид мій охмарив.

Ти вже впиваєшся, сліпучий восьминіг,
В зіницю Сущого, розгублену й цікаву,
I скронь жде променя, який би допоміг
Цю несподівану обгрунтувать появу.

I вже гіпотезу висловлює Один
Про тіло з фокусом потужним десь тут близько,
Бо крізь нестворене просяк предивний плин
I стверджує себе незаперечним блиском.

Гадаю я, що ти, незнаний самотвір,
Попереджаючи врочистий День Творіння,
Гвалтовно збурюеш мій передвічний мир,
Щоб був готовий я до бур і до боріння.

Тож розшифруй мені цю загадку вогню,
Що живить його сонм химерних алегорій —
Фанфари, павичі, блюзнірства Всезнанню,
I клятви рубані, й вітчизни у роздорі.

О Сило завтрього! Хто ти, антивидіння?
Уже від гроз, що їх твій блиск заповіда,
Посивіла моя русява борода!»
І пломінь блисконув: «Це я, Людська Гординя».

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

Безжально виблискує вечір у зОлоті люстри
І місяць об темінь космічну нагострює ріг.
Ти в путь вирушаєш, стежками свого Заратустри,
З надією дивишся в далеч майбутніх доріг.
Швиденько нехитрі свої запаковуєш речі,
Згрібаєш до рук те пусте філософське чтиво.
Велично тебе проведе цей ненависний вечір,
Мене відштовхнувши в потужну життєву зливу.
І старість даремно лякатиме знов самотою,
І марно прокльони на шлях твій поляжуть грізно,
Ти вперто продовжиш шукати земного покою.
Дорога ж заверне назад, та шкодА, що пізно.
Бо таймер життя лиш посилить колишню провину
І зріже під корінь зелені ще паростки віршів …
Не вийде із тебе достойна віків надлюдина,
А, бачить Бог, цього хотіли… і я, і Ніцше.

Символ смерті з мене ще не знято, -
33 затемнює чоло.
Перед Храмом я з’явивсь розп’ятим
Під недолі звихненим крилом.

Бачу матір, що ридає гірко,
І не владен із хреста зійти.
33 злетіло до задвірку,
Щоб вночі в оселю увійти.

Я себе ніяк звільнить не можу,
Руки в’януть, тане тіла міць.
33 вдивляється ворожо
До моїх негаснучих зіниць.

Чую голос, що із Храму лине,
Та чи встигне він спасти мене?
33 не меркне, слабо гине,
33 чадить вчорашнім днем, -

Бруд і сморід випаряться скоро,
Дух лукавий свій докінчить скон...
За рікою стогнуть сиві гори,
За хрестом вмирає рабський сон.

Символ смерті знов рачкує мляво,
Щоб зійти на мОрщини чола.
Враз хитка роз’ятрилась заграва,
Під хрестом – скривавлена зола, -

33 розбилося об камінь,
33 конає у вогні...
Вітер долі витер сльози мамі
І під крила залетів мені.

Божевілля міського транспорту
Я обминаю
Серцевого нападу
Перші симптоми
Не знаю
Чи вистачить втоми
Для нападу
Хвора
Своїм минулим...

За вікном рида тужливий день…
Небо, ніби з горя, почорніло…
Десь притихла пташка – без пісень,
Від яких ще вчора серце мліло.

Тільки вітер безсердечно рве
Мрію, що в душі була остання…
Ти одна… Коханий не прийде….
Дощ зливає смуток аж до рання.

Він безжально б'є в твоє вікно,
Стукає жорстоко і нещадно…
Ти щезаєш, мов летиш на дно,
Глянеш, як востаннє, – безвідрадно…

Сонце висуше дощі! Однак,
Не розвіє всі душевні хмари.
Мить... Її не виправиш ніяк,
ЗалишИвшись назавждИ без пари.

Подивися як падають зорі
На долню твою кожну мить.
Вони будуть блишати у морі,
Пробиваючи темну блакить.

Ти відпустиш їх в світ поблукати,
Подивитись, що доброго тут...
А вони вже не хочуть літати,
Лиш слозою додолу впадуть.

Та сльоза лікуватиме рани,
Очищатиме чорні серця.
Бачиш - в світі існують лиш драми,
Та вона буде чиста, проста.

Упаде за майбутнє, за долю.
І за Всесвіт! Нехай ще бринить!
І я хочу, я прошу, я молю
Подаруй Землі ще одну мить!

Упаде... І Земля посміхнеться
Проросе, зацвіте, запахтить...
І від спогадів, трохи, здригнеться
І засне на століття-віки

Так сильно закрутилась голова…
І впали руки жадібні на плечі…
І залунала музика-слова
Про найсолодші, найскладніші речі…
А очі лиш заплющились на мить –
а тут віки…. Коли все почалося?
І серце вже не б'ється й не болить,
а десь упало вниз і полилося…
Ти вже вустами п’єш мої вуста,
Руками неслухняними гортаєш…
То ж випий всю. Хай буду я пуста…
А ти мене заповниш і сховаєш…
Так сильно закрутилась голова…
Диван, підлога, стеля, руки, очі…
Вже стали непотрібними слова…
Лиш тільки три: я хочу тебе… хочу…

Йде дощ... Що він змиває?
Розлуку, болі чи печаль?
Чи відчуває він, чи точно знає,
Що буде завтра - біль, чи рай?..

Змиває горе й щастя, долю.
Йому байдуже день чи ніч.
Він змиє все! Залише... волю -
її не зможе покорить.

Він змиє совісті розкати,
Проллється ливнем над душею.
Не буде кращіх днів чекати,
Він просто йтиме над Землею.

А завтра... новий день почнеться
Це не роса на полі спить...
Дощ пройде - мрія залишиться!
І над Землею райдуга бринить!

На зустріч осені
Мене вели шляхи
По карті зоряній
Вперед, в нові світи -
Всі справи зроблено,
Борги всі віддані,
Та не сказавши це,
Не можу я піти.

За тебе Богові
Молюсь я день і ніч,
Лише тобі одній
Всі вірші і пісні.
За всі мої гріхи,
За сотні помилок
Стаю навколішки:
Прошу пробач мені.

Пробач останній раз,
Пробач, бо маю йти -
Мене покликали
Химерні міражі...
Знай: я люблю тебе,
Ще хочу попросить,
Якщо не повернусь -
Кохання збережи!!!

Люблю!Люблю тебе до болю,
Люблю, як не любив нікого.
Люблю!Не каюсь і не плачу,
Що не умів любить до цього.

Люблю, коли ти в снах приходиш
І коли шепчеш ти, що любиш,
Люблю шукать очима очі
І випивать солодкі губи.

Люблю!Ці всі зірки на небі
Тобі одній до ніг кидаю...
З тобою хочу бути вічно -
Не залишай мене, благаю!!!

Люблю і від любові марю,
Не хочу лаврів і визнання...
Пробач за всі пролиті сльози
І подаруй мені кохання.

Живе на світі вулиця без люду.
І тіло її стоптане ущент,
Засмічене, та поміж цього бруду -
Дивак один співа сумних пісень.

Про вулицю самотню скам'янілу,
Про хлопця що приходить навесні,
Щоб люд збудити вранці тихим співом,
Аби повісти, бачив що у сні.

Наснилась хлопцю вулиця без тіней,
З одною лиш, од скрипки, та без струн.
Та грав сумних дивак невпинно, вміло.
Ще й звав із пляшки душу молоду.

Ця вулиця - душа, а спів - чекання.
Дивак - остання мрія, люд - думки.
А пляшка недопита - то кохання...
Судилось чи тобі її знайти?..

І не збулося. Відцвіли каштани.
Весільну сукню точить сіра міль.
Ну не мовчи у трубку, Дон Жуане,
Тобі не личить недоречний біль.

Ти ж сильним був! Ти ж смерті не боявся!
Дороги, шал, пригоди і любов...
Згадай, як в пащу смерті ти сміявся,
Як ніжність сам у собі поборов,

Як марив вітром і жаданим тілом,
Як пестив гейш солоним язиком,
Не обіцяв, не клявся і не вірив
У силу часу, пив піратський ром...

І зник! Ти сам у собі розчинився,
Згорів, відрікся, слабкістю просяк...
І той, на кого стільки літ молилась -
Здитячений, безпомічний юнак...

Ну не мовчи у трубку, бідний брате!
Камінні кроки сповнять коридор...
Бо донна Анна змучилась літати...
Бо їй потрібен справжній Командор...

В сонячнім тихім піддашші
Гніздечко ластівка в’є.
В домі хай сонячнім нашім
Сонячна радість живе.


В сонячній дружній родині
Коханих сонечком звуть.
В селах й містах на Вкраїні
Сонячні діти ростуть.


В сонячнім нашім садочку
Дерева райські цвітуть.
Йдуть сини в люди і дочки -
Сонячним буде їх путь!


В гору і юних, і старших
Віку здійма коловерть.
В домі хай сонячнім нашім
Щастя – по вінця, ущерть.

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А вéсни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.

Чорни лебідь плив крізь ночі,
Плив в гнітючій тишині,
Лише сяйвом дивним очі
Пломеніли, що святі огні.
В тих очах любов зоріла,
Душу спалювала вщент,
Біле пір'я смоллю вкрила,
В кров влила гіркий абсент...
...Закохався лебідь в ранішню зорю,
Він в її промінні душу всю втопив.
- Зоре моя, озовися, я тебе молю,
Більше за життя ж тебе полюбив!
Так щоранку він коханій в небеса кричав,
Та між інших голосів той щораз тонув,
Й до зорі лиш ехом слабким ледве долинав,
Зрештою, що марно все те, з болем, він збагнув...
Попрощався тоді лебідь з дня яскравим світлом,
І полинув в безпросвітні теміні ночей,
Але, наостанок, серця пісню відпустив із вітром,
Й лиш вогонь собі залишив, що пала з очей...

Ми люди, ми - вінець творіння,
Кожен має унікальні таланти і вміння,
Кожен має свої мрії, надії і віру,
Всі ми прагнемо любові, здоров'я і миру,
Але в клопотах щоденних про це забуваєм,
І на чужі нещастя, часто, зовсім не зважаєм.
Але, людино, озирнутись, усе ж, час знайди -
Повз знедолену дитину мимо не пройди!
Допомогти що ти не можеш - казати не смій,
Цю іскорку життя святого не лишай надій,
У душі оцій тендітній ти не убий віру,
Привнеси яскраві барви в її буденність сіру.
Ти в ясні дитячі очі ніжно зазирни,
Їх турботою своєю міцно огорни,
Обігрій ласкавим словом, подаруй любов:
Співчуття - це людяності основа з основ!

що з того що смерті не боюся я
от ти. ти ж сильний
ти точно маєш знати
як знайти
вихід
звідти звідки ти
НЕ ПОВЕРНУВСЯ
там завжди світить сонце
і вихід є а входу вже
НЕМА
як у метро, ти знаєш,
сходи вниз чи вгору.
вихід на праву платформу..
громадяни пасажири..
інвалідам, людям похилого..
свої речі..
і рейки під напругою.
страшно

Порозкидані речі
Відчинені навстіж двері.
Хтось мене обшукав
(Ошукав?)
Кілька слів на папері:
Прощавай і не плач,
Я ніколи тебе не кохав...

Ти поставив три крапки і гордо пішов.
Ні – утік, як втікають злочинці.
А мені залишилась побита любов
в синяках і сльозах наодинці

Лікували її сотні різних мужчин,
а мені вже було все байдуже.
Замість квітів під вікнами виріс полин,
замість сонця – лиш відблиск в калюжах.

І я з цим жила, як і більшість жінок
я забула про пристрасть і щастя.
За рутиною днів: дім, робота і Бог
в світі вітру боялася впасти.

2003р.Б.

***
А тепер я така! – гарна, добра, п*янка
ще зустрінусь на твоїй дорозі.
Скажу дякую за…
…ця любов вже пройшла,
тільки вІрші ще пишуться досі.

2007р.Б.

Чом ти, Петре, загорнувсь у смуток,
Між смерек тиняєшся в імлі?
Не один-бо видиш владну смуту
На вкраїнській подраній землі.

Я не вірю, вірити не хочу,
Що згораєш в самоті живцем.
Я недавно із петлі зіскочив,
Щоб твоє розрадити лице.

Хижі люди, вовчі побратими,
Насукали з жил моїх шнурок.
Він мене століттями тягтиме
Не в могилу - до ясних зірок.

І коли побачиш, як шугає
Хтось в карпатській ранішній імлі,
Знай, Петруню, - то тебе шукає
Побратим, що вискочив з петлі.

Ти можливо і Біг
Але точно не бен
Було стільки доріг
Було стільки імен
Але тільки твоє
Залишило на серці скалку...
І сьогодні його
Через розрізи вен
Я в собі викорінюю палко
Мій мен...

Так просто: куплю рушницю – і піду на полювання.
І буду стріляти птáхів – літають, а я без крил.
Потрощено посуд. І скалки – як сподівання,
Розбиті слова, як хронометр ділять мовчання
На «до» і «ніколи». На міцність і вись перил.

А ми не стрибаєм, упившись істерик і шансів.
Не виєм на місяць, коли шаленіють повні,
Складаємо пошепки кілька німих романсів,
І - хай йому грець! – а життя – це не тільки ззовні.

І - чорт забирай! – я не вмію красиво жити.
Мені залишається тільки зціпити зуби.
На зламах іронії правду приворожити,
Як непочута, нещасна дочка Гекуби.

І – к бісу! – якби я вміла, то я б ридала,
Не била б душу, а з нею себе і посуд.
А зрештою, надто пізно на суд і розсуд:
Булá, яка бýла, і стала, якою стала.

І – хай йому! – ми не шукаєм легкого раю,
Не удаємо із себе святих/пропащих.
Бо ми помилялись. Бо час помилки витирає.
А той, хто уміє і знає, хай зробить краще.

Засвітить сонцe,загримить
Весняні зливи прийдуть
Блакиттю небо заяскрить
Гаї й поля розквітнуть.

Пастух отару пожене
На полонини в гори
Флоярка грає , спів дівчат
Аж чути в сині гори.

Прийде благий,той ярий час
Що все живе радіє
Весна iде, квітує все
Аж серце молодіє.

Ти лиш пішла –
І дощ заплакав знов,
А сонечко – за хмарами сховалось.
Лишився присмак уст,
А ще – ЛЮБОВ...
Лишилось серце, що до тебе рвалось…

А я молив у Бога, аби знов
Те сонечко пробилось через хмари,
Щоб в жилах закипіла свіжа кров
І ми з тобою в парі політали
У тому небі,
Де живе ЛЮБОВ…

Пішов...
Ти просто розвернувся і пішов...
І поступ твій давався дуже сильним.
Чому? Чому потрібних слів ти не знайшов?
А вечір був засніжений... і дивний.

Пішов! І наче не було тебе...
Проте, в душі так боляче і пусто,
Коли? Коли ця пустош у душі пройде?
Від неї тільки холодно... і душно.

Уйди! Уйди з думок моїх навіки!
Не тронь прошу! - я спогади закрила.
Ну де знайти від цих думок ті ліки,
Щоб надали і розгорнули крила?

Пусти мене! Я сни не бачу знову!
Я хочу повернути все своє!
Свої думки, свої слова, свою основу...
Та ні ж! Все втратила святе!

Піти самій? Неможу я! В мені живе надія!
Вона укріплює і створює життя.
Що станеться? яка іще подія?
Щоб відновилась віра в почуття?!

Ти хочеш бути квіткою у полі,
Відчути подих вітру навесні,
Забути серцем смак гіркого болю,
Не чути тиші, лиш птахів пісні?
Ти хочеш знати, чи любов існує,
Чи можна доторкнутись до зірок,
Чому лиш мить усе життя руйнує,
Про що складають тисячі казок?
Чому розбите серце не співає,
Безжалісно катуючи себе,
Чому не винен той, хто не кохає,
Хто думає, що все в житті мине?
Щоб взнати, як життя уміє бити,
Не треба підставляти дві щоки,
А треба просто в цьому світі жити,
І всі помúлки принесуть роки...

Я чекати могла б тебе
Довго-довго і вірно-вірно!
Ніч безсонною хай буде
Рік і два… Все життя незмірне.

Хай листочки в календарі
Облітають, як листя в гáю.
Тільки б знати, що все тобі
Це потрібно… Тебе кохаю…

Я могла б за тобою йти
По гущавинах, перелазах.
І пісками, що без доріг,
Через гори, хай зіб’юсь з ніг,
Де і чорт не бував ні разу.

Усе, без дорікань, пройду,
Подолаю всі перешкоди.
Тільки б знати: те, що люблю –
Недарма! Не зрадиш ніколи.

Я віддала б за тебе все,
Що було вже у мене й буде…
Я б прийняла на себе й ТЕ,
Найстрашніше в житті – до згуби.

Дарувала б тобі життя –
Кожен день, кожну мить щасливу.
Тільки б знати: любов моя -
Так потрібна тобі й важлива!

Гастролюють думки головою
Від вуха до вуха
Як нікому не знані
Дешеві і злі музиканти.
Їх ніколи ніхто окрім мене
Ще досі не слухав...
Я їх міцно заперла
Напхавши у вуха вати...

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки - життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, -
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

З/VІІІ 1905

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго навтішалась
Конвалія біла, -
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крав.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалія:
"Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів'ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя паяно.
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів'ялу,
Залишить байдуже!..

Мене цілує сонячне проміння:
То гладить тишею, то дивиться у вічі,
Зустрінемось не раз ще і не двічі,
Та не повернеться Весни цвітіння.

Знай, спогади мої живі навіки,
Мов теплий вечір, жевріють надії.
Та вже літати я не хочу і не вмію,
Твої слова для мене - вже не ліки.

Дивилась в твої очі, як у море,
Купалась в тій лазурній глибочині!
Тепер брудне усе немов у глині...
Невже у нас все безнадійно хворе?

Потримáйте мого капелюха,
Я знову хочу дівчиськом бути,
Босоніж помчатись щодуху,
Усім посміхатись розкуто!

Іще потримáйте хвилинку,
Я буду Вам вдячна довіку!
Я мріятиму без упинку,
І час хай спливає без ліку.

І Ви зніміть свою маску.
Отак – набагато краще!
Пригощайтесь життям, будь ласка,
Смакує? То ми не пропащі!

Волочуся за тобою тінню –
Сходинку за сходинкою вниз.
Я – не сенс життя, лише каприз,
Чи думок запалених сплетіння.

Жебракую на твоє кохання
Уночі, бо соромно удень.
Не почуєш більш моїх пісень,
Ані щебету, ані зізнання.

Під дверима я уже замерзла
Білим сумом стіни витирати.
Я піду і буду святкувати,
Як зумію, наче вже воскресла...

обійми мене...
завтра ми вже не зустрінемось
мій потяг мене повезе у далекі країни
я не буду одна
в мене буде інший Хтось
від кого у мене будуть тремтіти коліна
обійми мене...
ритуал хай врочисто відбудеться
і чисте сумління огорне невинність паперу
обійми мене...
у мені вже нічого не сердиться
і нічого нема... вітер розгойдує стелю