Безжально виблискує вечір у зОлоті люстри
І місяць об темінь космічну нагострює ріг.
Ти в путь вирушаєш, стежками свого Заратустри,
З надією дивишся в далеч майбутніх доріг.
Швиденько нехитрі свої запаковуєш речі,
Згрібаєш до рук те пусте філософське чтиво.
Велично тебе проведе цей ненависний вечір,
Мене відштовхнувши в потужну життєву зливу.
І старість даремно лякатиме знов самотою,
І марно прокльони на шлях твій поляжуть грізно,
Ти вперто продовжиш шукати земного покою.
Дорога ж заверне назад, та шкодА, що пізно.
Бо таймер життя лиш посилить колишню провину
І зріже під корінь зелені ще паростки віршів …
Не вийде із тебе достойна віків надлюдина,
А, бачить Бог, цього хотіли… і я, і Ніцше.

Символ смерті з мене ще не знято, -
33 затемнює чоло.
Перед Храмом я з’явивсь розп’ятим
Під недолі звихненим крилом.

Бачу матір, що ридає гірко,
І не владен із хреста зійти.
33 злетіло до задвірку,
Щоб вночі в оселю увійти.

Я себе ніяк звільнить не можу,
Руки в’януть, тане тіла міць.
33 вдивляється ворожо
До моїх негаснучих зіниць.

Чую голос, що із Храму лине,
Та чи встигне він спасти мене?
33 не меркне, слабо гине,
33 чадить вчорашнім днем, -

Бруд і сморід випаряться скоро,
Дух лукавий свій докінчить скон...
За рікою стогнуть сиві гори,
За хрестом вмирає рабський сон.

Символ смерті знов рачкує мляво,
Щоб зійти на мОрщини чола.
Враз хитка роз’ятрилась заграва,
Під хрестом – скривавлена зола, -

33 розбилося об камінь,
33 конає у вогні...
Вітер долі витер сльози мамі
І під крила залетів мені.

Божевілля міського транспорту
Я обминаю
Серцевого нападу
Перші симптоми
Не знаю
Чи вистачить втоми
Для нападу
Хвора
Своїм минулим...

За вікном рида тужливий день…
Небо, ніби з горя, почорніло…
Десь притихла пташка – без пісень,
Від яких ще вчора серце мліло.

Тільки вітер безсердечно рве
Мрію, що в душі була остання…
Ти одна… Коханий не прийде….
Дощ зливає смуток аж до рання.

Він безжально б'є в твоє вікно,
Стукає жорстоко і нещадно…
Ти щезаєш, мов летиш на дно,
Глянеш, як востаннє, – безвідрадно…

Сонце висуше дощі! Однак,
Не розвіє всі душевні хмари.
Мить... Її не виправиш ніяк,
ЗалишИвшись назавждИ без пари.

Подивися як падають зорі
На долню твою кожну мить.
Вони будуть блишати у морі,
Пробиваючи темну блакить.

Ти відпустиш їх в світ поблукати,
Подивитись, що доброго тут...
А вони вже не хочуть літати,
Лиш слозою додолу впадуть.

Та сльоза лікуватиме рани,
Очищатиме чорні серця.
Бачиш - в світі існують лиш драми,
Та вона буде чиста, проста.

Упаде за майбутнє, за долю.
І за Всесвіт! Нехай ще бринить!
І я хочу, я прошу, я молю
Подаруй Землі ще одну мить!

Упаде... І Земля посміхнеться
Проросе, зацвіте, запахтить...
І від спогадів, трохи, здригнеться
І засне на століття-віки

Так сильно закрутилась голова…
І впали руки жадібні на плечі…
І залунала музика-слова
Про найсолодші, найскладніші речі…
А очі лиш заплющились на мить –
а тут віки…. Коли все почалося?
І серце вже не б'ється й не болить,
а десь упало вниз і полилося…
Ти вже вустами п’єш мої вуста,
Руками неслухняними гортаєш…
То ж випий всю. Хай буду я пуста…
А ти мене заповниш і сховаєш…
Так сильно закрутилась голова…
Диван, підлога, стеля, руки, очі…
Вже стали непотрібними слова…
Лиш тільки три: я хочу тебе… хочу…

Йде дощ... Що він змиває?
Розлуку, болі чи печаль?
Чи відчуває він, чи точно знає,
Що буде завтра - біль, чи рай?..

Змиває горе й щастя, долю.
Йому байдуже день чи ніч.
Він змиє все! Залише... волю -
її не зможе покорить.

Він змиє совісті розкати,
Проллється ливнем над душею.
Не буде кращіх днів чекати,
Він просто йтиме над Землею.

А завтра... новий день почнеться
Це не роса на полі спить...
Дощ пройде - мрія залишиться!
І над Землею райдуга бринить!

На зустріч осені
Мене вели шляхи
По карті зоряній
Вперед, в нові світи -
Всі справи зроблено,
Борги всі віддані,
Та не сказавши це,
Не можу я піти.

За тебе Богові
Молюсь я день і ніч,
Лише тобі одній
Всі вірші і пісні.
За всі мої гріхи,
За сотні помилок
Стаю навколішки:
Прошу пробач мені.

Пробач останній раз,
Пробач, бо маю йти -
Мене покликали
Химерні міражі...
Знай: я люблю тебе,
Ще хочу попросить,
Якщо не повернусь -
Кохання збережи!!!

Люблю!Люблю тебе до болю,
Люблю, як не любив нікого.
Люблю!Не каюсь і не плачу,
Що не умів любить до цього.

Люблю, коли ти в снах приходиш
І коли шепчеш ти, що любиш,
Люблю шукать очима очі
І випивать солодкі губи.

Люблю!Ці всі зірки на небі
Тобі одній до ніг кидаю...
З тобою хочу бути вічно -
Не залишай мене, благаю!!!

Люблю і від любові марю,
Не хочу лаврів і визнання...
Пробач за всі пролиті сльози
І подаруй мені кохання.

Живе на світі вулиця без люду.
І тіло її стоптане ущент,
Засмічене, та поміж цього бруду -
Дивак один співа сумних пісень.

Про вулицю самотню скам'янілу,
Про хлопця що приходить навесні,
Щоб люд збудити вранці тихим співом,
Аби повісти, бачив що у сні.

Наснилась хлопцю вулиця без тіней,
З одною лиш, од скрипки, та без струн.
Та грав сумних дивак невпинно, вміло.
Ще й звав із пляшки душу молоду.

Ця вулиця - душа, а спів - чекання.
Дивак - остання мрія, люд - думки.
А пляшка недопита - то кохання...
Судилось чи тобі її знайти?..

І не збулося. Відцвіли каштани.
Весільну сукню точить сіра міль.
Ну не мовчи у трубку, Дон Жуане,
Тобі не личить недоречний біль.

Ти ж сильним був! Ти ж смерті не боявся!
Дороги, шал, пригоди і любов...
Згадай, як в пащу смерті ти сміявся,
Як ніжність сам у собі поборов,

Як марив вітром і жаданим тілом,
Як пестив гейш солоним язиком,
Не обіцяв, не клявся і не вірив
У силу часу, пив піратський ром...

І зник! Ти сам у собі розчинився,
Згорів, відрікся, слабкістю просяк...
І той, на кого стільки літ молилась -
Здитячений, безпомічний юнак...

Ну не мовчи у трубку, бідний брате!
Камінні кроки сповнять коридор...
Бо донна Анна змучилась літати...
Бо їй потрібен справжній Командор...

В сонячнім тихім піддашші
Гніздечко ластівка в’є.
В домі хай сонячнім нашім
Сонячна радість живе.


В сонячній дружній родині
Коханих сонечком звуть.
В селах й містах на Вкраїні
Сонячні діти ростуть.


В сонячнім нашім садочку
Дерева райські цвітуть.
Йдуть сини в люди і дочки -
Сонячним буде їх путь!


В гору і юних, і старших
Віку здійма коловерть.
В домі хай сонячнім нашім
Щастя – по вінця, ущерть.

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А вéсни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.

Чорни лебідь плив крізь ночі,
Плив в гнітючій тишині,
Лише сяйвом дивним очі
Пломеніли, що святі огні.
В тих очах любов зоріла,
Душу спалювала вщент,
Біле пір'я смоллю вкрила,
В кров влила гіркий абсент...
...Закохався лебідь в ранішню зорю,
Він в її промінні душу всю втопив.
- Зоре моя, озовися, я тебе молю,
Більше за життя ж тебе полюбив!
Так щоранку він коханій в небеса кричав,
Та між інших голосів той щораз тонув,
Й до зорі лиш ехом слабким ледве долинав,
Зрештою, що марно все те, з болем, він збагнув...
Попрощався тоді лебідь з дня яскравим світлом,
І полинув в безпросвітні теміні ночей,
Але, наостанок, серця пісню відпустив із вітром,
Й лиш вогонь собі залишив, що пала з очей...

Ми люди, ми - вінець творіння,
Кожен має унікальні таланти і вміння,
Кожен має свої мрії, надії і віру,
Всі ми прагнемо любові, здоров'я і миру,
Але в клопотах щоденних про це забуваєм,
І на чужі нещастя, часто, зовсім не зважаєм.
Але, людино, озирнутись, усе ж, час знайди -
Повз знедолену дитину мимо не пройди!
Допомогти що ти не можеш - казати не смій,
Цю іскорку життя святого не лишай надій,
У душі оцій тендітній ти не убий віру,
Привнеси яскраві барви в її буденність сіру.
Ти в ясні дитячі очі ніжно зазирни,
Їх турботою своєю міцно огорни,
Обігрій ласкавим словом, подаруй любов:
Співчуття - це людяності основа з основ!

що з того що смерті не боюся я
от ти. ти ж сильний
ти точно маєш знати
як знайти
вихід
звідти звідки ти
НЕ ПОВЕРНУВСЯ
там завжди світить сонце
і вихід є а входу вже
НЕМА
як у метро, ти знаєш,
сходи вниз чи вгору.
вихід на праву платформу..
громадяни пасажири..
інвалідам, людям похилого..
свої речі..
і рейки під напругою.
страшно

Порозкидані речі
Відчинені навстіж двері.
Хтось мене обшукав
(Ошукав?)
Кілька слів на папері:
Прощавай і не плач,
Я ніколи тебе не кохав...

Ти поставив три крапки і гордо пішов.
Ні – утік, як втікають злочинці.
А мені залишилась побита любов
в синяках і сльозах наодинці

Лікували її сотні різних мужчин,
а мені вже було все байдуже.
Замість квітів під вікнами виріс полин,
замість сонця – лиш відблиск в калюжах.

І я з цим жила, як і більшість жінок
я забула про пристрасть і щастя.
За рутиною днів: дім, робота і Бог
в світі вітру боялася впасти.

2003р.Б.

***
А тепер я така! – гарна, добра, п*янка
ще зустрінусь на твоїй дорозі.
Скажу дякую за…
…ця любов вже пройшла,
тільки вІрші ще пишуться досі.

2007р.Б.

Чом ти, Петре, загорнувсь у смуток,
Між смерек тиняєшся в імлі?
Не один-бо видиш владну смуту
На вкраїнській подраній землі.

Я не вірю, вірити не хочу,
Що згораєш в самоті живцем.
Я недавно із петлі зіскочив,
Щоб твоє розрадити лице.

Хижі люди, вовчі побратими,
Насукали з жил моїх шнурок.
Він мене століттями тягтиме
Не в могилу - до ясних зірок.

І коли побачиш, як шугає
Хтось в карпатській ранішній імлі,
Знай, Петруню, - то тебе шукає
Побратим, що вискочив з петлі.

Ти можливо і Біг
Але точно не бен
Було стільки доріг
Було стільки імен
Але тільки твоє
Залишило на серці скалку...
І сьогодні його
Через розрізи вен
Я в собі викорінюю палко
Мій мен...

Так просто: куплю рушницю – і піду на полювання.
І буду стріляти птáхів – літають, а я без крил.
Потрощено посуд. І скалки – як сподівання,
Розбиті слова, як хронометр ділять мовчання
На «до» і «ніколи». На міцність і вись перил.

А ми не стрибаєм, упившись істерик і шансів.
Не виєм на місяць, коли шаленіють повні,
Складаємо пошепки кілька німих романсів,
І - хай йому грець! – а життя – це не тільки ззовні.

І - чорт забирай! – я не вмію красиво жити.
Мені залишається тільки зціпити зуби.
На зламах іронії правду приворожити,
Як непочута, нещасна дочка Гекуби.

І – к бісу! – якби я вміла, то я б ридала,
Не била б душу, а з нею себе і посуд.
А зрештою, надто пізно на суд і розсуд:
Булá, яка бýла, і стала, якою стала.

І – хай йому! – ми не шукаєм легкого раю,
Не удаємо із себе святих/пропащих.
Бо ми помилялись. Бо час помилки витирає.
А той, хто уміє і знає, хай зробить краще.

Засвітить сонцe,загримить
Весняні зливи прийдуть
Блакиттю небо заяскрить
Гаї й поля розквітнуть.

Пастух отару пожене
На полонини в гори
Флоярка грає , спів дівчат
Аж чути в сині гори.

Прийде благий,той ярий час
Що все живе радіє
Весна iде, квітує все
Аж серце молодіє.

Ти лиш пішла –
І дощ заплакав знов,
А сонечко – за хмарами сховалось.
Лишився присмак уст,
А ще – ЛЮБОВ...
Лишилось серце, що до тебе рвалось…

А я молив у Бога, аби знов
Те сонечко пробилось через хмари,
Щоб в жилах закипіла свіжа кров
І ми з тобою в парі політали
У тому небі,
Де живе ЛЮБОВ…

Пішов...
Ти просто розвернувся і пішов...
І поступ твій давався дуже сильним.
Чому? Чому потрібних слів ти не знайшов?
А вечір був засніжений... і дивний.

Пішов! І наче не було тебе...
Проте, в душі так боляче і пусто,
Коли? Коли ця пустош у душі пройде?
Від неї тільки холодно... і душно.

Уйди! Уйди з думок моїх навіки!
Не тронь прошу! - я спогади закрила.
Ну де знайти від цих думок ті ліки,
Щоб надали і розгорнули крила?

Пусти мене! Я сни не бачу знову!
Я хочу повернути все своє!
Свої думки, свої слова, свою основу...
Та ні ж! Все втратила святе!

Піти самій? Неможу я! В мені живе надія!
Вона укріплює і створює життя.
Що станеться? яка іще подія?
Щоб відновилась віра в почуття?!

Ти хочеш бути квіткою у полі,
Відчути подих вітру навесні,
Забути серцем смак гіркого болю,
Не чути тиші, лиш птахів пісні?
Ти хочеш знати, чи любов існує,
Чи можна доторкнутись до зірок,
Чому лиш мить усе життя руйнує,
Про що складають тисячі казок?
Чому розбите серце не співає,
Безжалісно катуючи себе,
Чому не винен той, хто не кохає,
Хто думає, що все в житті мине?
Щоб взнати, як життя уміє бити,
Не треба підставляти дві щоки,
А треба просто в цьому світі жити,
І всі помúлки принесуть роки...

Я чекати могла б тебе
Довго-довго і вірно-вірно!
Ніч безсонною хай буде
Рік і два… Все життя незмірне.

Хай листочки в календарі
Облітають, як листя в гáю.
Тільки б знати, що все тобі
Це потрібно… Тебе кохаю…

Я могла б за тобою йти
По гущавинах, перелазах.
І пісками, що без доріг,
Через гори, хай зіб’юсь з ніг,
Де і чорт не бував ні разу.

Усе, без дорікань, пройду,
Подолаю всі перешкоди.
Тільки б знати: те, що люблю –
Недарма! Не зрадиш ніколи.

Я віддала б за тебе все,
Що було вже у мене й буде…
Я б прийняла на себе й ТЕ,
Найстрашніше в житті – до згуби.

Дарувала б тобі життя –
Кожен день, кожну мить щасливу.
Тільки б знати: любов моя -
Так потрібна тобі й важлива!

Гастролюють думки головою
Від вуха до вуха
Як нікому не знані
Дешеві і злі музиканти.
Їх ніколи ніхто окрім мене
Ще досі не слухав...
Я їх міцно заперла
Напхавши у вуха вати...

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки - життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, -
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє - дарма!

З/VІІІ 1905

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго навтішалась
Конвалія біла, -
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крав.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалія:
"Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів'ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя паяно.
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів'ялу,
Залишить байдуже!..

Мене цілує сонячне проміння:
То гладить тишею, то дивиться у вічі,
Зустрінемось не раз ще і не двічі,
Та не повернеться Весни цвітіння.

Знай, спогади мої живі навіки,
Мов теплий вечір, жевріють надії.
Та вже літати я не хочу і не вмію,
Твої слова для мене - вже не ліки.

Дивилась в твої очі, як у море,
Купалась в тій лазурній глибочині!
Тепер брудне усе немов у глині...
Невже у нас все безнадійно хворе?

Потримáйте мого капелюха,
Я знову хочу дівчиськом бути,
Босоніж помчатись щодуху,
Усім посміхатись розкуто!

Іще потримáйте хвилинку,
Я буду Вам вдячна довіку!
Я мріятиму без упинку,
І час хай спливає без ліку.

І Ви зніміть свою маску.
Отак – набагато краще!
Пригощайтесь життям, будь ласка,
Смакує? То ми не пропащі!

Волочуся за тобою тінню –
Сходинку за сходинкою вниз.
Я – не сенс життя, лише каприз,
Чи думок запалених сплетіння.

Жебракую на твоє кохання
Уночі, бо соромно удень.
Не почуєш більш моїх пісень,
Ані щебету, ані зізнання.

Під дверима я уже замерзла
Білим сумом стіни витирати.
Я піду і буду святкувати,
Як зумію, наче вже воскресла...

обійми мене...
завтра ми вже не зустрінемось
мій потяг мене повезе у далекі країни
я не буду одна
в мене буде інший Хтось
від кого у мене будуть тремтіти коліна
обійми мене...
ритуал хай врочисто відбудеться
і чисте сумління огорне невинність паперу
обійми мене...
у мені вже нічого не сердиться
і нічого нема... вітер розгойдує стелю

Ні, знищувати вірші я не стану!
Нехай живуть, живуть своїм життям,
аби у мить (можливо і останню)
знайшовся десь, між купами сміття,
один, та той, що грів куплетом душу…

…І оживуть запилені слова -
кудлатим зубром Біловежі пущу
обходячи (де зріє сон-трава).
Чи полетять під місячні серпанки
сузір”ями наповнених ночей,
коли стрічав, із жайворами, ранки
в озера дивлячись, коханої, очей.

Я знищувати вірші, ні, не стану,
аби жили, між мотлохом колись
собі знайду розраду ту останню,
що проведе поета душу ввись

Чому так порожньо в душі,
Чому так гірко?
Бо всі життєві віражі –
П’янкі вечірки.
Бо всі життєві віражі –
Стрибок у пекло.
Я ж настрій задаю душі:
Твори – не смеркло!



Й душа збивається із ніг
В пориві творчім.
З тобою бути більш не зміг –
Любити хочу!
З тобою бути більш не зміг –
Ти – карта бита.
Ти осінь. А мені до ніг
Встелилось літо.



І зарясніло враз в душі,
Мов скинув пута.
Життєві наші віражі –
Прямі, розкуті.
Життєві наші віражі
Не мутять розум.
І відлетіли геть з душі
Зневіри грози.

-Якби, Ваша ласка була, Куме, нині,
Чи б не розказали, як там на гостині
У сусідки Стефки як біла ворона
Ви все викрикали «Самооборона!»?
Боронили хату свою із садками,
Бо ж сусідські кури ходять табунами.
Боронь Боже син Ваш Юрко в чомусь винний.
Брешуть, що вкрав гроші з бабиної скрині.
І на жінку Вашу наклепи хтось зводить,
Що побила чужим індичатам ноги…
Самообронялись, Куме, з дві години,
Доки дід Микола не налив чарчини.
Дід Микола мовив: «Куме наш Іване,
Колись наші славні козаки-гетьмани
Обронялись саблею, бувало мечами,
Брали турків вилами, тиснули плечами.
Щоби вкоротити довгую промову –
Не спасла нікого ще п’яная мова».
Баба Стефка слово вставила куценьке:
«Вчивсь Іван балакати у пана Луценка».

Відірви і викинь
Давній спогад
Не пройшла
Черговий раз медогляд
Фейс-контроль
Також не пропукає
Більше слів
І менше теж немає
І немає сплавлених ілюзій
Будеш ти
І буду я -
Не друзі...

Залиш мене надіє і скоро не вертай
Йди в світ і там для мене
Сестру свою молодшу відшукай.

Можливо то буде далеко, а може за плечима
Та тільки ти одна її впізнаєш. Я певен
- Мене цього найстарша з вас навчила.

Залишена, без вас. Вона, мабуть, страждає
Блукає мов сліпа в чужому місті
Й не знає, що на неї хтось чекає.

А я тим часом, поки силу маю
До мами вашої за наймита піду
У неї певно спокій я знайду
І на всіх трьох вас тихо зачекаю.

Я дивилась на сад у барвистому цвіті
Опинитись хотілось в цьому дивному світі.
Де весна і де світло, де радість життя...
Де провини колишні забере небуття.
Я гойдалась на гойдалці й тихо всміхалась
Мріям лагідним, ніжним і все доторкалась
Того шкла, що здавалось неначе крижина
Не пускало. За сукню колючки ожини
Зачіпались щоразу, та стиглої ягоди смак
Все тремтів на губах незабутній ніяк.
Я хотіла в цей сад і в молитві просила
Щоб дозволила доля й туди пропустила.
І не знала, здається, що у дзеркалі бачу
Сад в якому й гойдаюсь і раптом неначе
Обернулась за себе, навколо весна...
Дощ раптовий посипав - цвіту повінь рясна.

Як прилетіла ластівка
Перша по зимі
І пелюстки розкрила
Зелень на весні.

І черешні розквітли
У парках і садах
Уже і галас птахів
Лине у гаях.

І усе живе радіє,
І уже весна прийшла
І прилетіла ластівка
І до мого вікна.

Співай ти пташко пісень ярні
І звий гніздечко своє
Вже й сонце тепле сяє
Моя душа співає
І вже прийшла та блага мить,
Хліби засівати
Земельку збудить хлібороб
І часу він не згає.

нібито так сидиш собі,
дивишся у вікно,
і окрім цього момента,
вже ніщо немає сенсу.
і ти під якусь стару улюблену мелодію
думаєш собі так:
життя це - воно прекрасне!
воно ж це прекрасне є завжди!
а потім приходе
якийсь дурень і вимикає твою музику,
музику твого життя,
і стихає,
воно стихає...

***
по Андріївському узвозу - сніг...
шалений, теплий
і останній
у спогадах про тебе
він дійсно теплий...
він швидко тане...
на Андріївському узвозі тихо...

ні,
це тільки здається тиша,
бо сніг - ледве бачиш душі.
бо церква повільно струшує
мої зізнання колишні.
мусиш тікати по тиші.
поки... ще не калюжам...

ти повертаєшся разом
із кавою, від кіоску.
там жінка груба й дебела
але не до тебе, калічного.
сніг котиться по узвозу,
сніг посміхається ласо,
дверима кіоску гепає,
бруківку під ноги висвячує...

та не звертай уваги -
спогади задля снігу...
вітер біжить від церкви,
жінка рахує виручку.
сніг - чи осіння спрага,
сніг - чи останнє лихо,
сніг - чи сумні дерева...
хто твоє ім'я викличе

Старе осіннє сонце
Бліде осіннє небо
Агонією літа -
Золоті дерева
Агонією літа -
Такі ясні зорі
Агонією літа -
Клумби напівголі
Столики на дворі
І ледь теплий камінь
Твій останній дотик -
Агонія кохання
Подумки цілую
Вже забуті очі
Навіть озирнутись
В літо вже не хочу

І
Крук крокує - крок по кручі,
круча круча - крячуть круки.
Кряч-не-кряч із кручі, круче -
клич "Курли" і крила злуки.

Крок-за-кроком, крик - не скрута,
крани, крокви, криють крівлю,
закрути, крутіш закрута...
кряче круччя при будівлі.

II
Гамір гайворів у зграї
в гай негаючи гайне,
загойдається, прогає
в гамі гаму, гілля вгне.

Гей, негайно зграє з гаю!
Горне голос галас в геть -
гілку гайвір розгинає,
гаю-гай - гамує гець.

III

(Майна - Сіли)

Вийшов вітер взявся вбоки...
Нерозважливі ворони
ґав ловили, бо в підскоках
розважалися в догонах.

Звук рванувся... і вороння
випурхнуло вгору - віра!
Ворох зворушив в осонні
важелі важкого виру.

21 Березня 2007

Цей світ холодний, Господи, як Ти,
До Твого раю спалені мости,
І в роті присмак яблука і втрати.
Багаття згасло - знов не вберегла…
І почуття схололи, як зола.
Любов - це вибір. З кого вибирати?

Це бýло, наче острів, - ми і Бог:
Солодка млість, поділена на трьох …
Байдужий холод… Що Йому до того?
Хоч за Ліліт давно вже загуло,
Господь мовчав, видзьобуючи зло,
Як соняшник із сонця золотого.

Порожнє тіло вило на вітрах,
Порожнє серце - ні любов, ні страх
Не потривожать почуттів довіку.
А сад буяв - родючий, як весна,
І яблуком, що виснила у снах,
Я поділилась з першим чоловіком.


Що було потім? Пил і сум доріг,
І Батько на порозі, і поріг
Холодні…Наче яблуко - причина…
Чи я кохала? Вже не пригадать.
Мій чоловік змалів, неначе тать -
Під серцем ворушилася дитина.

Ні вибору, ні слів. Та самота,
Що нам довіку душу огорта,
Сплелася пуповиною із раєм…
На видноколі ранок засинів…
Вже почалося… Хочу двох синів…
Найстаршого я кликатиму Каїн.

Віртуальні листи не горять...
Не примусиш себе просто delete,
Бо руки тремтять...
Бо колись таким бажаним
Був цей скупий монолог...
Так раптово реально
Закінчився лютий для двох...

Гори над морем -
Все, що нам треба.
Тут не дістане нас заздрості грім.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі і в серці моїм і твоїм.

Я тільки вчора
Наклепи з себе
Зняв, подолавши вічний свій страх.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі в закоханих милих очах.


Хто давно торить
Стежку до тебе
Той відшукать зможе нас і в горах.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорями наш помережаний шлях.



Вірю, що скоро
Кинутий жребій
„Бути-не бути?” дістанеться нам.
Зорі над морем,
Зорі у небі,
Зорі у спадок і донькам й синам.

В скопец хлюпоче молоко –
А на порозі я.
Стайня – стара і мала,
Освітлена скупо.
В кучі порохкують свині,
Кури на банті лунко
Підтверджують півню
Присутність, бо ніби забули,
Що не вірний він
Жодній із них.
Кицька вилизує лапку
Подаль від мене .
Руки вміло мнуть
М’яке вим’я –
Заледве донесла корова
З підлісних пасовиськ
Цей клунок із сиру, сметани,
Масла, добра, добра, добра…

Космос у оці,
Сливова корова,
На рогах тримається світ.
В горнятко налиють сестричці,
У мисочку – котику.

Вечір. Впаде яблуко, в друзки
Розіб’ється.
Молоко щастям перелиється,
Поки роги запитливо крутяться –
Доти тримається світ…
21.03.07