Затихнуть гарматні розкати
І, чуючи зяблика трель,
Ми квітами встелем солдатам
Дороги до їхніх осель.
Стрічатимо славних героїв
На прибраних вулицях міст
Не тільки з ігристим напоєм,
А й зливою радісних сліз.
На рідних та їх побратимів
Чекають святкові столи, –
Солдати всі стали святими,
Бо нас від чуми вберегли.
Опісля боїв відчайдушних
І сотень безсонних ночей, –
Змужнілі вони й добродушні
Потонуть в обіймах людей.
Десь весело бренькне гітара,
Стрічань розкриваючи суть, –
Скінчиться війна незабаром
І всі ми позбавимось скрут…
06.01.23

приникла
мов ховала очі
ковила
той вітер-перелесник
як шаманив
знав
на що спокусливі
думки
в гнучких тілах
і скільки літа
ще не випито
до дна

забув
про те
як ніжно обіймав
за стан
і цілував
ії
від чуба
до землі
так ніби
те стебло
і колоски –
уста
і стільки пристрасті
у них
як у молитві –
слів

гарячий подих
у волосся
запускав
як сонце
засипалося
в щілини хмар
вона ставала
мов пташиний пух
легка
але не знала
що
стожарня
не стожар

і чулося
(коли всихала)
ковилі
це знову він
той наймиліший
лепетун
а то
"курли"
стирало з неба
журавлів
і до весни
ховало
серця теплоту

а то
при місяці
вже голки
не знайти
і те
що коле
ще нагадує
ти тут
а то
білішає
в очах
душа води
і струшує
з корони неба
висоту

28 Січня, 2019

В чернечій келії холодній
Знесилена від небуття
Так мріяла я про свободне
Про вільне й сильне майбуття.

Чернечий одяг не пасує,
Й від праці личенько змарніло
І все частіше кажу всує...
Його ім'я... Це ж боже діло...

І жаль той погляд не запеклий...
Моїх невинних, без гріха очей
І я молюся: "Подаруй мні пекло
Жагучу спрагу пристрасних ночей."

Зроблю я все: "Дияволе, наказуй"
Душа в огні згорає без жалю
Відчути хочу пристрасні оргазми
Почути хочу пристрасне: "Люблю!"

Та порожнеча. Поруч - темнота,
І безпросвітність ница сновигає
А може... Ні... Хоча, авжеж-то так!
Моя душа в огні тепер згоряє.

Я - грішниця! Тож, геть чернечі шати
Я вийду на заутреню нага.
Нехай мене засуджують до страти
Я скину маску. Бо я не така!

Жбурну, себе, красуню, я юрбі
Тих заздрісних і лицемірних трупів.
Хоч сто разів пронзіть серце мені
Я все одно за всіх живіша буду!

Вона мені наказує: «Пиши!».
І я пишу для неї палко так,
неначе подих свій лишив
над обрію кінцем, у споминах.

На столі зіжмаканий папір,
баняк чорнил, слід від білил.
Пилові круги, мов на перекір,
як прототипи вицвівших світил.

Бліде проміння, проблиски води,
вогке повітря, острах чужини.
І ледь палають воскові свічки,
а я пишу рядки великі та малі.

Вона стоїть і в очі заглядає,
шукає сяйво в нічному раю.
Ним живиться та ним зітхає,
я лиш відбиток тьмяний відбираю.

Навпомацки творити та ще справа,
коли за спокоєм стоїть омана.
Війна пашіє бентегою й сум'яттям,
молоді митці згуртовані багаттям.

Вона не скорить інтелектуальну працю.
Ні, не зламає милий рідний край.
І на заваді постмодерністському завзяттю,
не здужає повісити брехні кайдан!

07.12.22

Треба мати, тільки мати
розгубила моє щастя.
Чи когось тепер тримати
за минуле, як зап’ястя?

Нам іти з тобою треба
до життя з коханням з вірним.
Жаль, що я лечу між неба
і лишаюсь непокірним.

15 березня 2004 р., Київ

Пройшовши Кримом із вогнем й мечем
Та винісши звідтіль заледве ноги,
Фельдмаршал Мініх порадів із того,
Ще й тричі поплював через плече,
Що врятувався. Орден почепив
В подяку, що спалив міста й аули.
Що стільки люду положив – забули.
Та він в той Крим вже більше не ступив.
Адже, новий отримавши наказ
Іще раз Кримом із вогнем пройтися,
Він тут же від походу відхрестився,
Рішив туди послати на цей раз
Фельдмаршала Лассі. То фрукт ще той.
Фельдмаршалом зробивсь не випадково,
Умів він, бач, пролити ріки крові
Й пройтись по чужих землях, як ніхто.
Ще у Північну він війну «піднявсь».
Як воювати – то його не звали,
А, як зробити, щоб усе палало,
Щоб по сліду лиш попіл залишавсь,
Щоб кров лилась, все нищилось кругом,
Багатий край пустелею робився,
От для такого він і знадобився.
За те усе й підносили його.
І от тепер новий похід на Крим,
Де дар військовий можна і не мати,
А головне – палити й руйнувати,
Щоб шкоди нанести татарам тим,
Які скорятись чомусь не хотять
Расєї - і «великій» і «могутній».
Поки немає сил, щоб Крим здобути
Та ж можна йому сили підірвать.
Після розору Мініха, вони
Свої будинки вже відбудували,
Поля хлібами всі позасівали,
Так скоро не чекаючи війни.
Аж нова вістка, що Лассі іде.
І що тепер з усім отим робити?
Це ж знову будуть бити і палити
І Крим нічого доброго не жде.
Зібрав Лассі війська, як сарани,
Казали, тисяч сто орди тієї
І від Азова силою всією
До Ор-Капу направились вони.
І військо йде, й веде вози пусті,
Щоб здобич їм було куди складати,
А взяти сподівалися багато
Аби вози наповнити оті.
Ногайські села нищать на шляху,
Лише пустелю по собі лишають.
А хан з ордою в Ор-Капу чекають,
Щоби спинить навалу ту лиху.
Хоча у хана значно менше сил,
Але «героя», навіть те злякало.
Мабуть, якби татари враз напали,
Лассі тікав би перед всіх звідтіль.
Щоби з ордою не вступати в бій,
Він вирішив через Сиваш податись,
Щоб Арабатом до Керчі дістатись
Та й взявся план утілювати свій.
Сиваш змілілий всі перебрели.
Зраділий, що зміг легко обдурити
Орду татарську, він подався звідти
По Арабатській стрілці, де були
Татари у фортеці Арабат.
Він думав її легко захопити,
Звідтіль на Керч або на Кафу бити.
Та флот турецький вніс у те розлад.
З’явився звідкись й страшно налякав,
Він же їх постріля, як перепілок!
Фельдмаршал вихід віднайшов уміло –
Зі Стрілки в Крим тікати наказав.
Як тільки знов Сиваш перебрели,
Зайнялись тим, що краще всього вміли:
Вбивали, грабували і палили
Усе, що стріти на шляху могли.
Дістались так і Карасубазара –
Квітуче місто…до тих пір було,
Поки всіх «визволяти» не прийшло
Москальське військо. І вмовляти марно.
Звільняли всіх від грошей і життя,
Лишили по собі одні руїни.
Тоді фельдмаршал розпустив частини
Аби усе пустити в небуття,
Що уціліло. Села і міста,
Десятки й сотні із землі стирали,
Татари тисячами умирали…
Для Криму, справжній чорний день настав.
Та тут татарський чималий загін
Побіля річки Карасу напався
На москалів. Лассі почув, злякався,
Про хана і орду подумав він
І дав наказ скоріше відступать
Знов на Сиваш, щоб Еніче дістатись
І там на другий берег перебратись.
Татари ж не збирались відставать
І скубли його військо по шляху.
Хоч їх було і зовсім не багато
Та москалям доводилось тікати,
Щоб в пастку не потрапити лиху.
А хан стоїть з ордою в Ор-Капу,
Чогось чекає. Міг би поспішити
До Еніче і шлях перепинити,
Не дати хутко зникнути в степу.
Поки чекав, москальська та орда,
Яка змогли до того уціліти,
Зуміла перейти і переплити
І у степах пропала без сліда,
Лишивши по собі руїни й смерть
Там, де пройшла. Хоча ще залишались
Міста, яких орда та не дісталась,
Наповнені багатствами ущерть.
Тож зрозуміло – доки злата блиск
Сліпить їх очі – вони прийдуть знову.
І будуть проливати ріки крові,
Бо москалям з війни найкращий зиск.
І справді, навіть року не пройшло,
Як навесні Лассі знову явився
З ордою. Над Сивашем зупинився.
Сиваш те військо все перебрело
Біля Чонгару. Правда, всі вози
Поки на тому боці залишили.
Найперше – шлях розчистити рішили.
Крим ранньої ще не чекав грози.
І москалі дісталися разом
До Ор-Капу, але з другого боку.
Взялися штурмувать фортецю, поки
Не змусили до здачі гарнізон.
А далі до Кефе відкритий шлях –
Багате місто, де поживи море.
Багаті всі у війську стануть скоро,
Хіба десь підсвідомо мучить страх,
Що десь татари раптом нападуть.
Хоча у них тепер велика сила
І на чолі стоїть фельдмаршал цілий.
Вони татарам гідний бій дадуть.
Але в Криму тепер вже хан новий -
Менглі- Гірай. Той тільки-но дізнався,
Що знов Лассі тихцем у Крим прокрався,
Відразу став орду збирать на бій.
Ледь до Лассі та долетіла вість,
Велів назад одразу повертати.
Забув про Кафу близьку і про злато,
Бо ж він в Криму отой «незваний гість».
Хоч поспішали, але не втекли,
Орда татарська їх таки догнала
І прочухана ще й такого дала,
Що погубили все, що натягли
Та ще й свого зоставили чимало,
Солдат багато трупом полягло.
Вже не до Криму й здобичі було,
Хоча б життя свої порятували.
Отак безславно той Лассі й сходив
У Крим, щоб розорити й грабувати…
Отож, як москалі йдуть «визволяти»,
Чекай від них великої біди.

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

Вечірнє сонце падало за обрій,
у злото фарбувавши небосхил.
Окрилювали образи хоробрі
і віяло волосся замість крил…

Гармонія з гормонами мішались,
бентежили уяву кожну мить.
Кому в житті не вистачало шалу –
і нині щедро божевіллям снить.

Вперто нищать нас щоднини
З літаків й есмінців, –
Хоче ворог Україну
Лиш без українців.
Нас втопити в нашій крові
Прагне якнайбільше, –
Тож єднаймося, братове,
В час лихий міцніше.
Бо хитнути або зрушить
Той люд не вдається,
Який має чуйну душу
І хоробре серце.
Супостата подолати,
Безсумнівно, зможем, –
Нас боронять Божа мати
І Спасіння Боже.
05.01.23

Застигла мовчки скрипка у руці,
смичок повис із нею непорушно…
Хоча закрила серця свого мушлю,
та перла все ж котились по щоці.

Вони спадали на холодний сніг
і зігрівали чарівну троянду,
оспівану не менш чарівним ямбом,
що до сюжету мелодійно ліг.

Пристрасно стискаю я твої долоні,
І тремтить сльозинка у моїх очах:
Як тебе покинуть, як не буть з тобою,
Розійтись шляхами – ну скажи ти, як?
Ти, мій любий, - Всесвіт; ти – Моя країна;
Ти – моє бажання і моя любов.
Я без тебе, любий, на шляхах загину,
Бо без тебе стигне в моїх венах кров.
Як без сонця жити – так без тебе, милий,
Як птаху летіти в бурі небуття…
Я – ти не дивуйся! – не така й смілива,
Щоб нове почати, та пусте життя.
2003

А я вже живу без тебе! Ти уявляєш таке? Чи ні?
Можу вільно розправити плечі і не чекати образливих слів.
Та й очі твої без блакиті, а сірі, як мокрий асфальт.
І крила мої з кривавих рожевими можуть стать.
За руку тебе не візьму вже і не подам свою,
Бо рими мої не шукають більше гітару твою.
Бо ти вже досвідчений дядько, Говерлу свою підкорив.
А я така собі жінка-дівчинка, яку ще світ не зловив.

07.11.2022

***
А фейки – це не іграшки війни,
а фіґові листочки пацифіста:
зелені – це чини,
недомірки – пани...
а їхній ворог – націоналісти.

***
А маніяки тоталітаризму
усе іще будують комунізм,
і міра дебілізму
і цинізму
переростає у антагонізм.

***
А візит у США навів туману
аж перехрестився сатана,
в ролі левітана
без обману
наш пацан сильніший пахана.

***
А у сенаті ще ідуть дебати,
чи отруїти параноїка,
чи то не заважати
руйнувати
йому його імперію совка.

***
А на ТеБе кувікає свиня,
годована з корита окупанта...
і кацапня
готується щодня
від себе малоросів захищати.

***
А обраний дає паяцу пас
і ми перемагаємо у спорті.
Чекаємо указ...
якщо, – іду на вас, –
уриє самозваного по морді.

***
А наш верховний вище візаві
московії на цирковій арені,
а от на світовій –
вавки у голові...
і булава обом не по кишені.

Епілог
А на землі ніде немає місця,
яке не руйнували москалі...
якщо убивця
шастає в обійсті,
йому немає місця на землі.

01.2023

Ти, мила, на мене не сердься
За те, що себе я прирік
Руками, устами і серцем
До тебе тягнутись повік.
Адже я плекаю надію
Твою красоту вберегти, –
Жінки без кохання старіють,
Лише не міняєшся ти…
04.01.23

І я біжу, аж гай гуде…
Тріпоче серденько у грудях.
Нарешті я тепер ніде...
Принаймні, більше не осудять…
А може й ні, а може й так,
Якщо не встрелять по дорозі -
Все може бути, та однак
Зі мною поруч мафіозі…
І я біжу, аж гай гуде.
03.01.2023.

Напевне, що у тому зорельоті
багато нас і наміри свої,
які ми відкладаємо на потім,
не ефективні проти течії.

Надії тонуть, поки ми не проти
перелітати у чужі краї
і воювати на своєму фронті
у поки-що чужому житії.

Та знає небо, що оберігати,
кому до кого їхати, пливти
у руслі суєти і самоти...
а головне, кому відповідати
за те, що натворили окупанти,
яких караєш словом саме ти

Тече Дунай, тече за небокрай,
а я стою на березі крутому
і посилаю потойбіччю тому
моє необнадійливе... прощай.

Безодню зоресяйного огрому
відлунює на плесі водограй.
Якби ото по ньому і... додому
за обрії, куди тече Дунай.

Але душа відображає інше –
невидиме... і видиме здаля
душі моєї сяюче маля
як уві сні недавно і раніше
у пам’яті і це не є щось більше,
ніж зореліт по імені Земля.

01/23

Гризня в інеті! Непоштивий шум!
Гавкочуть люди, наче злі барбоси.
Не лайтесь, українці, бо вкушу
Й полускаю ляпачкою по носі.

Прокляття сиплють щедро злі баби,
А дідугани проклинають всує.
А Бог велів: - Ти ближнього люби!
Влаштуй йому бучного сабантуя.

Митці-поети, наче дітвора,
Не відають чого насправді хочуть.
Ідуть на ви із криками "Ура!"
Та на колег зубиськами скрегочуть.

Ще будеш гавкать - виб'ю зуб хиткий,
Як упіймаю завтра під парканом.
Не вороги в інеті - глупаки,
А справжні - це ординці-росіяни.

03.01.2022р.

Воно нас заморозити хотіло –
бомбило Україну день і ніч,
старалося убити душу й тіло,
та ми живем під миготіння свіч.

І тут зима з весною подружились,
тепло розподілили на обох.
Вам, нелюди, такого і не снилось,
бо з нами правда, віра, навіть Бог!

Віддай мені свою душу,
своє понівечене серце.
Я залишу їх на дні криниці,
покрию водою твої зіниці.
Ти будеш плакати,
захлинаючись пекучими сльозами.
Поглянь, що сталося з тобою,
бо сам вже ти не є собою.
Не мовчи, промов хоч слово.
Скажи це, ще раз знову.
Твоє серце, ніби гаряче олово
пробивається крізь призму.
Страждає від усього,
що облишив ти в думках.
Скільки болю ти відчув,
описаного у сумних книжках?
Наскільки глибоко
дістали мої слова?
Я вічністю покрила
твої щирі почуття.
Більше не лякає тебе те,
що може маревом спіткати.
Ти ладен все віддати,
аби у темряві мій погляд упізнати.

02.01.2023

“Садок вишневий коло хати”
Тарас Шевченко

допоки соловейка чути
йдуть перемовини
з дощем
про краплю радості
а ще
про стоголосу хвилю –
бути
в якій звиває гнізда
щем

дух підвечір'я
коло хати
збирає світла
білий пух
і завмирає
кожен рух
що мав у вітрі
день латати
та забарився
і ущух

вишневий квіт –
щоб облітати
зорею вишивати –
ніч
як плуг заснув
при борозні
а коси –
розплели дівчата –
народяться сумні пісні

веселих –
треба зачекати
коли хрущі
вже відгудуть
своє весілля
у саду
і запала
в Зелених Святах
все те
чого по квіті ждуть

28 Січня, 2019

Чай привабно парує у склянці,
Яскравіючи золотом в ній, –
Полюбляю з дитинства уранці
Смакувати з лимоном напій.
Ароматний, солодкий, гарячий
Кофеїну такий має вміст,
Що збадьорює завжди добряче
Перед працею мій організм.
Тож смакуючи чаєм на повну
Упродовж багатьох моїх літ, –
Я щоразу зростаю духовно
І збагачую віршами світ.
03.01.23

Мене бентежить Ваша біль
Нахабна, зла і безпринципна.
Із всіх шпаринок, звідусіль
Її женеш, а вона липне…
Мене бентежить Ваший крик
Хай уві сні, ще й як бентежить.
Торкає як, а я не звик
Коли і пси, сирени, вежи…
Мене бентежить Ваший сум.
Можливо є на те причина…
А камертон й сімейство струн
На те й родились з Волі Сина…
02.01.2023.

Цей новорічний сон –
Не інше, як прикмета.
Цей сон іще би раз
Проглянув залюбки:

У путіна потрапила ракета
І путін розлетівся на шматки.

Під звуки вибухів ракет
Шампанське в келиху іскрилось…
А на стільці дрімав поет
І видно щось приємне снилось
Його ж ті усмішки лиця
Одне із одним гомоніли…
(Лиш бракувало олівця,
А попросити не посміли…)
Під звуки вибухів ракет
Який там сон, хіба дрімота?
Шампанське видихлось… Сонет
І ще одна на всіх субота…
02.01.2023.

Якось, запитує мене дитина:
" Мамо, а якою є людина?"
Недовго думаючи, їй відповідаю.
Про що, напевно, добре і сама не знаю.

Бувають люди добрі, або злі.
Бувають радісні, або сумні.
Бувають щиросердні і черстві.
Бувають справжні, а бувають й ні!

Проте не варто їх судити.
Критикувати, чи когось ганьбити.
Ніхто не знає, чом бува такі .
Можливо настрій, або дні не ті.

Ніхто не був на місці іншої людини.
Ніхто не жив її життям, ані хвилини.
Тому оцінювати іншого ти не берись,
А краще за собою подивись.

Усі ми різні, всі ми не такі.
Живе з нас кожен в своїй правоті.
Проте єднає нас звання єдине.
Ми люди! Ми з душею! Не тварини!

Намалюю Україну, у якій нема війни.
Де живуть усі щасливі її дочки і сини.
Ми хочем жити, посміхатись, радіти, вчитись кожен день.
До школи йти і не боятись,
звуків тих страшних сирен.
Ми просто діти, українці!
Чому застала нас війна?
Не забирайте в нас дитинство!
Ми так дорослі вже сповна.
Вже знаємо ми слів багато:
тривога, танки, укриття,
валіза, Джавелін, ракета...
Таке доросле в нас життя.
Вже скоро свято Миколая.
І я нічого не прошу.
Лише тихенько, на віконці
малюнок свій я залишу...

Усі ми хочемо, щоб нас любили.
Казали добре слово, ніжно говорили.
Тендітно, тепло обіймали.
І міцно до серденька пригортали.

Усі ми хочемо щоб нас почули.
Щоб на свята про нас не позабули.
Листівку надіслали, запита " Ти як..?"
Ми розуміємо, що це є дружній знак.

Людина потребує іншої людини.
Її тепла, турботи щохвилини.
Дружньої поради, надійного плеча.
І не важливо хто ти ...
Дорослий чи дитя.

Не варто жити, як самотній звір,
або за принципом: " Хатина моя скраю!"
Або казати: " Мені так добре, мене - це не чіпає!".
Кожен свою в житті дорогу обирає.

Людина потребує іншої людини!
Її підтримки, особливо у важкі хвилини.
Тож не скупіться на любов і доброту.
Не дайте волі заздрощам і злу!

Не раз побачиш у старій хатині,
В старенькій шафі, яка у павутині.
Стоїть красивий, дорогий кришталь.
Який купляла бабця, а викинути жаль.

Вони стояли там, усе її життя:
"Так було модно, так робили всі, так зроблю я..."
Можливо за останні гроші їх вона купила?
Та ніколи з них вона не пила...

І часто так бува в житті людини.
Втрачаємо можливості ми щохвилини.
Втрачаємо дорогоцінний час.
Стаємо як "стакани", модний антураж.

2023р.

Не шукаючим захистку злиднем,
Кривди ворог, зі світом не в мирі,
Ти найбільш недоріким і бідним
Був зі всіх государів Псалтирі.

А споріднення, гордий смиренник,
Відшукав в книзі книг ти сповитим,
Бо вона - правдолюбності цінник
І душа боготворчого світу.

Є в природі межа для свавілля:
Степ тече оксамитом під ноги,
Присипає сиваською сіллю
Черствий хліб на чумацькій дорозі,

Птаство молиться, вірне ж бо вірі,
Тихо світять промовці-струмочки,
Домовиті малесенькі звірі,
Як свічки, повставали у ночі.

Хай навколо спокус більш, ніж треба -
Поза буквою світ-Алфавіту
За сапфір є блакитніше небо,
Крилам розуму навстіж відкрито.

Де ти? Де ти, пташенятко,
В цю січневу хвищу спиш?
Я приніс тобі зерняток.
Ти пісень мене навчиш?
Тільки хочу я такої,
Щоб по скайпу соловей
Щиро радістю наповнивсь
Та прийняв у свою школу -
Не відбувсь звичним: «Ой вей...»
----------------------------------------
"Ой вей" - ідишський вислів, що перейшов і в іврит, означає:"Лишенько! Горе тай годі!"

Мов нестримних літ погоня
Подалась не в ці краї,
Що, мов коні на припоні,
Лиш тупцюють дні мої.
Не спішать прудкі нікуди
Від світання дотемна, –
Тільки ржанням тишу будять
Так, що котиться луна.
Далі знову – тупцювання
В стайні біля жолобів,
І напружене чекання
Бігу кожного з років.
Будуть ще скажені гони
По небачених шляхах,
Бо сумують на припоні
Дні спочилі по літах.
02.01.23

Чому це сьогодні схвильовані лиця?
Читають поезію, кажуть: “Ого!”
Святкує світ весь, України столиця:
Павлюк народився, славімо його!

Він рік відкриває Новий, як годиться,
І келихи повні налиті кругом,
Звіщає у небі урочисто птиця:
Павлюк народився, славімо його!

І жезлом не може його нахвалиться,
І мріє буть Музою, каже: Ого!”
Щаслива дівчина ачи молодиця:
Павлюк народився, славімо його!

І ширшає книг вже чимала полиця.
Поет він од Бога, і слово — вогонь!
Поезії Богу я хочу вклониться:
Павлюк народився, славімо його!

1 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Кожного морозного ранку
я бачила твій сумний погляд.
Мені ввижалися твої заплакані очі
й неохайний вигляд.
Я відчувала весь твій біль,
всю твою зневіру.
Бачила твоє гаряче серце,
що розтоплювало товсту кригу.
Сотні, тисячі років
ти блукав водою.
Йшов крізь вкриті туманом ліси,
минав кремезні гори.
Все тинявся у терені самоти.
Раннього світанку
ніхто не приходив
до твого ґанку.
Всі кудись бігли,
не встигали.
Забували.
Метушились що було снаги,
квапились хто куди.
Ніхто не міг знайти хоча б хвилину,
щоб просто запитати:
"Привіт, як в тебе справи?".
Не час так плинув швидко,
а люди обирали не той шлях.
Втрачали й забували тих,
кого любили просто так.
Не за слова чи вчинки,
не за дарунки чи будинки.
Любили, бо відчували себе вдома
поруч з ними.
Навіть не уявляли скільки часу
витратили нанівець,
шукаючи дорогу в один кінець.
А що, якби життя було
хоч трохи довше?
А що, якби не існувало смерті?
Шкода, та вихід з неминучого буття
буде переслідувати тебе все життя.

01.01.2023

1.
Поміж Небом і Землею,
Ледь торкаючись обох,
Я навряд чи себе склею -
Тут потрібен буде Бог…
І завис, мабуть, надовго
Хтось розгойдує чомусь…
- Ей, не плутай мене з Богом,
У молитві лиш учусь…
31.12.2022.
2.
Неможливо без жартів… ми темряву крізь
З нами наші знамена небес із блакиті
Неможливо без сміху і згублених сліз
Ідемо… Біжимо… Непримітно сердиті
Забуття розповзлось Ми народ! Ми - акорд…
Ми згадаєм історію нотного стану
Пожалкує не раз новороджений чорт
Про величність свою, царювати, всезвану…
Слушний час відштовхнутись від сварок усім
І усістись на весла, а то й до приціла…
І щоб духу… щоб духу тієї русі
Котра вкотре вчепилась до нашого Тіла…
Тут вже кашлем не пахне… бацила з бацил
Українство, повірте, потвору здолає!
І сягне до небес, до блакиті без крил
А малеча зросте і про все проспіває…
31.12.2022.

— Мамо, чула, що на вас
Запустили дрони?
Перекрий швиденько газ,
Набери в бідони,
Пляшки, бутелі — води,
І сховайсь у ванній!!!
— Доню, не хвилюйсь, сюди
Ворог не дістане.
Я набрала в АТБ
Випивки і їжі.
Не нервуй, прошу тебе,
Не було би грижі.
Не ловлю я тут ворон,
Накупила й мила,
Павербанк і телефон
Вчасно зарядила.
Закололи кабана
Ось у цю суботу,
Волонтерам віддала,
Вистачить на роту.
Світла інколи нема,
Та терпіти мушу,
Головне, щоб та пітьма
Не чорнила душі.
— Що ж там бахкає «бум-бум»
Без кінця і краю?
— То твій тато і наш кум
Килим вибивають.
Свято, люба, як-не-як,
Тож ялинка в хаті!
Проженемо всіх чортяк,
Будем святкувати!
Задніх, доню, не пасу,
Волонтерю знову.
Довіряю ЗСУ,
Вірю в Перемогу!

30.12.2022р.

Донецький степ безмежний і привільний.
Хоча й горбистий, але море трав.
Тут дикі табуни блукають вільно,
Ще поки їх ніхто не розлякав.
Та, що і говорити – Дике поле,
Людину зрідка можна стріти тут.
Річки течуть де стрімко, де поволі
Та повноводні. Воду десь несуть
В Донець чи Дон аби добігти моря.
Бува, орда із Криму надійде,
Всіх розляка та й знову зникне скоро.
А то назад ясир уже веде.
Нап’ється з річки, вижлуктить всю воду,
Столочить трави – сакму залишить.
Та скоро степ всі залатає шкоди
І далі у спокої буде жить.
Отож, Панас – старий вже козарлюга
Спокійно їхав, у сідлі дрімав.
Рішив у степ податися із Лугу,
Бо ж заробітку вже давно не мав.
Давно в похід козацтво не ходило,
В Січі лиш говорили про війну.
Отож, сірома тільки вошей била,
Клянучи всю ледачу старшину.
Молодший хтось в зимівники подався
До старшини – копійку заробить.
Панас же спину гнути не збирався
На когось. Сам учився в світі жить.
Тому й подався в степ, аби уходом
Якимсь зайнятись – риби в річках тьма,
І табуни, й отари степом бродять.
І птаства море. Чого там нема?
Хто не лінивий, знайде чим зайнятись,
Не пропаде й прибуток буде мать.
Рішив Панас з Січі на схід податись,
Куди татарам важче діставать.
Вже під обід спинився біля річки.
Коня пустив, хай трохи поблука.
А сам уздрів у вибалку криничку,
Рішив напитись, а вода ж така
Солона, що і виплюнув одразу.
Другий рукою би махнув на те,
Напився б з річки. Але у Панаса
У голові ідея вже росте.
То, значить, солі у воді багато,
А сіль на Україні дорога.
Її ж спокійно можна добувати
Отут, на оцих тихих берегах.
Своєї солі мало в Україні,
Везуть її із Криму чумаки.
На тому можна збагатитись нині.
Сіль парити уміли козаки.
Отож Панас курінь собі поставив
У вибалку, подалі від очей
І заходився зразу ж коло справи.
Устигне ще напарити, ачей.
Сам парить сіль, бахмат його гуляє.
То не простий козацький кінь, а, мов вогонь.
І вигляд, мов скакун арабський має,
Швидкий, що спробуй, дожени його.
Панас за нього не переживає,
Бо той сам здатен собі раду дать.
І хижий звір такого не здолає
Та і чужому важко його взять.
Поки Панас сіль парив із криниці,
На тому боці москалі зійшлись.
Хоча далеко була їх границя
Та від татар постійно береглись,
Сторожові загони розсилали
Далеко в степ. Спинялись десь, бува.
Отож і тут понад рікою стали
Думками поділитись. Голова
Того загону звався Ванька Татєв
Уздрів бахмата на тім боці та
Схотів його для себе упіймати.
«Мой будєт конь!» - хвалитися всім став.
« А коль чужой!» «Пусть лучшє за нім смотріт!
Мнє конь по нраву, значіть будєт мой!»
«Да что ти, Вань,бери. Нікто ж нє споріт!
А вдруг ходіть нє будєт под тобой?»
«Коня я, братци, приручу любого.
Я в етом мастер!» Взяв акран собі,
Що завжди при нагоді був у нього
Та і до річки чимскоріш побіг.
Як переплив, став тихо підкрадатись
Аби коня зарані не злякать.
Панас якраз хотів піти, скупатись,
Помітив та і став спостерігать
Із посмішкою. Ванька підібрався,
Аркан накинув на коня бігом.
Той лише захропів та не пручався.
Москаль огледівсь: бач, як я його!
Тоді спокійно підійшов й на спину
Стрибнув коневі. Той умить рвонув
І москаля, неначе лантух скинув
Іще й копитом в пику садонув.
Коли Панас над москалем схилився,
Той ледве-ледве очі розчепив.
Панас пита: - Ти, хлопче, не убився?
А хто тебе так гарно улупив?
В того щелепа набік, зуби в жмені,
Силкується, неначе, щось сказать:
- М-М-М-х-у-ут! – гуде, як навіжений.
- Махмуд? Тут що, татари десь стоять?
А той лише мотає головою:
- Б-Б-Б-х-у-ут! – непевно вимовля.
- Бахмут? Не знаю назви я такої.
А ти, напевно, хлопче, десь здаля?
Москаль? Ну, що ж, тоді все зрозуміло.
У вас не вчать – чужого не бери?
Піднявсь з землі москалик через силу
Та і до річки згорблений побрів,
Тримаючись за збиту свою пику.
Отак бахмат був москаля провчив.
Вернувсь Панас і на Лугу Великім
Історію козацтву розповів.
Ті з москаля ще довго потішались
І той «Бахмут» їм до душі припав.
Так місце те відтоді й називалось.
А я прознав і вам переказав.

Ти загубила оберіг,
який я завжди сам стеріг,
який за щастя я купляв
і сам на тебе почіпляв.
То був споріднення рушій,
то теплий маятник душі,
то праведна поверхня серця.
то те, об що все зло зітреться,
то знак і візерунок долі,
то доказ літ, що йшли поволі,
то враз з твоєї шиї зник
мого кохання провідник.

17 листопада 1996 р., Київ

Я п’ю за свою Україну
З такими людьми, як я сам, –
Для кого вона – пуповина,
З найкращим у світі ім’ям.
Я п’ю за свою Україну,
Бо кращого тосту нема
Ніколи для мене як сина,
Й для кожного з нас зокрема.
Я п’ю за свою Україну
І дійсністю мрія стає, –
Хороми звелись на руїнах
І тішиться око моє.
Я п’ю за свою Україну
Щоразу лиш тільки до дна
Тому, що в нас воля єдина
І доля на всіх нас – одна.
01.01.23

Тебе убили виродки за те,
Що ти не покорився їм без бою.
За те, що боронив своє, святе
І став на прю з рашистською ордою.

О, скільки безневинних, молодих,
Убила ти, імперіє безбожна,
Тавро на словоблудниках твоїх,
Розплати меч занесений над кожним.

***
А рік новий... московія почне
і до кобзона побіжать подонки
почути голосне
скажене, і м’ясне,
і смажене, що упаде під «йолку».

***
А безголові нацики-рашисти
ідуть в атаку за атчізну-мать,
бо лобне місце
зайняли чекісти
і... тисячами голови летять.

***
А росіянці падають у морок,
відхоже місце має сатана...
усохне мозок,
поки відморозок
дотумкає, що це, таки, війна.

***
А нам би дожити... аби
пішли на московію танки
і спецоперація «И»
що може тривати роки,
закінчилася на світанку.

***
А в тилу у ворога горить...
наче, на ялинці сяє ясно
золота блакить...
це триває мить,
та уже ніколи не погасне.

***
А в офісі зеленому – кроти
і в Раді – миші захотіли сиру,
аби і два фронти
очолити, і йти
супроти України... ради миру.

Ласощі
А на чорний рік готують зайця.
Види тварі нищаться щодня...
і між націй
як неандертальці
щезне з мапи світу кацапня.

12/22

Дарує Бог нам замість снігу дощ...
І це у рік війни - під рік Новий.
Мабуть, він хоче, щоб усе засіяне зійшло,
І не було б зими ...
А щоб одразу - квіт яскравий, весняний!

Дітей запитую: "Чекаєте на сніг?
На подарунки під ялинку? І дива?"
І чую відповідь: "Та ні, чекаємо на МИР!
Щоб не було війни ....
А щоб одразу - Україна вільна і жива!"
31.12.2022

очі осяйні
душі у вогні
де тільки нас по світу
не носило
нагадай мені
смак солодкий снів
у ньому крихти спокою
і сили

нагадай жагу
і тремтіння губ
пірнання у жадане
і незнане
най же оживуть
хоч на мить
не йдуть
за віри виднокіл
солодкі мани

не йди
туди
в чужі світи
де колами
мандрує холод
моїм словам
не до води
твої думки
мов голе поле
ще крок
і все
і нас нема
оман туман
зима

ой прощалися
і кохалися
аж серце зупинилося
у ночі
і здавалося
що здіймалися
тілами у п’янкому танці
хочу
і летіла мить
і вмирали ми
з останніми ковтками
світла
й млості
однорідними
несусвітними
лишитися
чи йти
не було просто

не йди
туди
в чужі світи
де колами
мандрує холод
моїм словам
не до води
твої думки
мов голе поле
ще крок
і все
і нас нема
оман туман
зима

16 Січня, 2019

жінка
і мужчина
келихи
вина
хто
свята причина
хто
одна вина

ліжко
поєднає
розлучають
сни
розжують
ковтають
дні пісні
вони

в шафі
сплять скелети
в серці
таргани
родичі
лабети
нерви
ковзани

діти
вічне свято
збори коляди
кожне хоче мати
сто чудес
і див

отака то пара
небо
і гора
вівчар
і отара
кольт
і кабура

дим
і сигарета
зерня
і пташа
кров
іржа стилету
пісня
і душа

ватра
й попелище
вітер
і вода
натяки
на хвищу
вибухи
обав

море
по коліна
на витрати
шлюз
жінки
і мужчини
невгамонний
блюз

16 Січня, 2019

Усе умовності, не більше…
Реальний лише часу біг.
Уже старий на ладан дише,
а Новоліття – на поріг!

Стрімке життя летить по колу
і кожен грає власну гру.
Не всі ми сядемо до столу,
відмірявши черговий круг…

Розвіється попід ногами
полів затоптаний ковил.
З роками меркнуть долі драми,
лишається від тіней пил…

Усе умовності… Не більше!
Як дійсність полином гірчить,
фантазії уява пише…
Реальна – лише часу мить!

Час не гоїть роз'ятрені рани,
мінливі літа навстріч.
Подаруй мені ліки, коханий,
у цю новорічну ніч.

Хай засяє ялинка у залі,
на вітах — п'янкий жасмин.
Достроково складаємо залік
на міцність своїх судин.

На життєвих заглибинах поспіль
шукаємо свій едем,
хоч по мінному полю наосліп,
узявшись за руки, йдем.

Скільки б нам не наділено небом
тунелів і кураїв,
Наші коні летітимуть степом
в ромашковий спів гаїв.

24.12.2022р.

***

Пригальмуй, життя! Серед шляхів
зупини на мить швидкий свій потяг.
Хочу босим трав відчути дотик,
в небі роздивитися птахів.

Без зупинок пролітають дні.
Пригальмуй, життя! Тебе благаю!
Іноді впізнати не встигаю
тих, хто небайдужий був мені.

Відрікає втома від  мети,
з кожним кроком тяжче ця дорога.
Тільки, як з дистанції зійти, 
так і не узнавши, що за рогом?

Пригальмуй, мій запал на нулі!
Дай мені привести стан у норму,
скласти віру, витримку у торбу, 
знов відчути оберти землі.

На пательні шваркоче яєчня, –
Ще й шматочки сальця немалі
Біля неї вмостились доречно
І жирують помалу в теплі.
Позолочені трішечки жаром,
Підіймаються жирні краї
Й ароматом лоскочуть носяру,
І приваблюють очі мої.
Поперчу, посолю та петрушки
До пахучої страви додам, –
І наповню вишнівкою кружки
Невибагливим нині гостям.
Є ще хліб, огірки, помідори
І капусту в тарілку поклав, –
Випиваєм за те, щоби горя
Аніхто з українців не мав.
31.12.22

І знову постраждали люди...
невинні люди...їх будови...
Цей розстріл був невипадковим-
вони нас знищують усюди...
Це-не комп'ютерна ігра!
Це-наживо всіх поховали!
Розтрощили і розіп'яли
обламками залізних грат!
Тварюки, ви ,бодай, не люди!
Ви-збоченці! Ви-супостати!
Ви- виродки, кати прокляті!
У вас мірзенна суть Іуди!
Ваш судний день не за горами:
не вспіє зойкнуть хворий розум,
як встромить смертную занозу
караюча рука між нами!

Як голуб з голубкою тішиться ніжно,
Так ти прихиляєш до мене серденько,
Вдивляєшся в очі довірливо-грішно,
Торкаєшся пальців губами легенько.

І пальці мої, ніби справжні стеблини,
Обплутують серце твої божевільне,
Стискаючи дужче його щохвилини,
Вичавлюють сік любовно-чарівний.

І очі твої небесною тінню
Сміються і плачуть закохано й мрійно.
І губи хвилюють зрадливим тремтінням,
Чекають цілунків, але безнадійно.

Торкаюся вуст твоїх пальцем легенько,
І в очі вдивляюсь довірливо-грішно.
До тебе своє прихиляю серденько,
Горнусь, як голубка до голуба, ніжно.
2015

У Новий Рік прокинься Європо
Допоможи прогнати йолопів
Годованих ординців
У московських злочинців
Тільки ти зупиниш їх Європо.
28.12.2022р.