У тихих гамах сонця «до» - «мі» - «соль»
Знайшовся хитрий дощик між тополь.
Танцюють жваві квіти парасоль
Танок веселий : твіст чи пасадобль.

Біжить між нас легкий серпневий дощ,
Мов кіт – приблуда, сонний, сам не свій.
Спішить між кленів, лип, дахів і площ,
Римує нам серця і долі він.

Ряхтять епізодів розчулені миті,
Вислизує день із долонь інстинктивно,
Небесна палітра в космічну графіті
Шугає пораненим птахом нестримно.
І що ж нам робити, коханий, з тобою?
За радістю — горе, біда за бідою.

Повітря шматує швидка допомога,
Обпечене небо палає багрянцем.
Хотіла звернутись до Господа Бога —
Молитва застрягла клубком у горлянці.
Чиясь обірвалась душа на півслові,
Війна гаптувала хустини тернові.

Що завтрашній ранок готує нам, рідний?
Чи мінні млинці, чи сухарики житні?
Міняємо осені соняхи мідні
На муфти овечі, і як далі жити?
Ховається вітер у темну стодолу.
Зима за хаосом, за долею — доля.

16.08.2022р.

Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –
той просинається – і все довкілля в’яне.

Йдуть чорні хмари на моє село,
на зело з вітру пил свинцевий сипле,
вже падає не дощ, а бите скло
на людство це, на намертво прилипле.

Воно Драконові в пожертву шле дітей,
жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.

На цвинтарі – утричі більш села.
А до Дракона ж – кожна ця родина
безмежним гладіолусом цвіла,
бо батько вчив цінити землю сина.

Лилося справжнє біле молоко
з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
з якої виростав один закон –
закон землі і всьо́го українства.

Колись драконами лякали нас
лише в казка́х чудесних чужоземних,
аж ось прийшов урбаністичний час
піти з землі і жити в шахтах темних.

Я вишкрябаю пригорщу зерна,
на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
і колобочка, розуму сповна́,
спечу й відправлю в найстрашніше Місто.

20 липня 1996 р., Богдани́

Спека серпнева спадає,
Дрібнесенький дощ дріботить
І грім гучно так гуркотить,
Пора літня нас покидає.

Листочки легенько летять
Маленькі метелики наче,
З зелених жовто-гарячі
Зробилися, що й не впізнать.

Багрянцем і ще й бурштином
Та золотом засипле зовсім,
Казковим кольоровим сном
Ще раз подивує нас осінь.

2022 р.

..А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних найбідніший той,
в чиєму серці вона не звучить,
аби розрадить в мить найгіршу.

Сіється дощик дрібненький,
Впоєна вдячна трава, –
Ніби у кошик опеньки,
В строфи складаю слова.
Сріблом виблискує туя,
Низько снують ластівки, –
Легко і швидко римую,
Вбрані у форму, рядки.
Повними стали калюжі,
Просвітку в небі ніде, –
Жаль, що до віршів байдужих
Більшати стало людей.
Робиться дощик жвавішим,
Виникли в хмарах смерчі, –
Стали знедавна скупіші
На похвалу читачі.
Жвавого дощику бризки
Сіються на ручаї, –
Хтось прочитає записку,
Хтось – не помітить її…
17.08.22

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Візьму квиток на скорий потяг,
перед очима все твоє,
і щирий надприродний потяг
мені поко́ю не дає…

Інтимний потяг, серця протяг,
і нежить – органів злиття,
а під ногами: одяг, одяг…
і почуття до забуття!.

Візьму квиток на скорий потяг
і раптом – Стій! Усе було…
Остався лиш природний потяг
і тільки зморщене… чоло.

Позирає тіточка
За село,
Де спочити літечко
Прилягло.
І здається мрійниці
Звіддалік,
Що на сонці гріється
Літа бік.
І гадає тіточка
Кожну мить:
Скільки тепле літечко
Пролежить?
Мов зів’яла квіточка,
Дива жде
Сивокоса жіночка
День у день…
16.08.22

Тут рій хаток. Смереки за містком,
Де тишу вишиває в горах світок.
І час неспішно котить потічком,
І дощ мені ворожить пізнє літо.

Зірки жену на плай, мов череду.
І радість, як буркут, мені по вінця.
Трембіти кличуть знов – мольфари душ,
І крила день плетуть по колу сонця.

* * *

Невдовзі Маковій,
а вишні ще висять,
вчепившись у життя
з останніх сил і соків…
Дивуюсь. І тягнусь
до ягід цих високих:
най будуть на вино
до новорічних свят.

Хай будуть на вино.
А рештки – горобцям,
не янголам, але
окриленим істотам.
А хто сказав що я
не пити обіцяв?
Я грішний споживач,
лише один із сотень.

Невдовзі Маковій.
Війні ще не кінець.
І пирскають плоди
чи соком, а чи кров’ю.
Від сонця захистять
людей вишневі крони,
та сонце не таке
убивче, як свинець.

Утім, ідіть ви геть,
сумні мої думки!
Услід за кораблем
з ганебним триколором.
Невдовзі Перший Спас.
Ще зелено довкіл.
На нашім боці Бог
і Rex Iudaeorum.

Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
не хочу вороття.


Є сила у тобі,
яка земним створінням
Не може буть властива –
я підкоряюсь їй...
Твій кожен жест – знамення,
а погляд випромінює
Божественний генезис
володарки стихій.


Окреслила навкруг нас
ти нескінченну лінію,
Замкнула контур долі ти
на зоряних шляхах.
І я, підвладний фатуму,
сповідую релігію
Душі твоєї чистої
і на коліна вкляк…


Твоє обличчя, зоряним
осяяне промінням,
Є образом пречистим,
предметом поклоніння…

2010.

Мишки́ жили посеред поля,
колонія у сотню нір,
і їжі в них було доволі,
але змінився командир.
Миша́ обрали молодого,
що складно говорити вмів,
бо халамидника старого
із сірих мало хто терпів.

Надалі дружно до комори
зерно носили у жнива,
а восени закрили нори,
ключа сховали од хліва.
Та з’ясувалося невдовзі,
ще не настав і новий рік,
в хліву запертім пусто зовсім…
Мороз і голод – на поріг!

Загальні збори мишоферми,
питання в черзі не одно –
турбує мишок наших вельми:
Куди поділося зерно?
У кого ключ? Чи цілі двері?
Як люту зиму пережить?
Чи все в порядку на папері?
Що їсти, чим дітей кормить?!

А як утихла колотнеча,
до слова вийшов отаман,
учора жінку і малечу
одвів він на сільський гарман.
Розмазав висівки по пиці,
від злоби майже знавіснів:
«Куди поділася пшениця –
розберемося… повесні».

Тихо й непомітно
Осінь підкрадається,
А літечко-літо
В дорогу збирається.

Ще теплом останнім
Нас воно зігріє
І нехай зоставить
Сподівання й мрії

На мирні світанки,
Ранки без сирен,
Дні сонячні завжди
Й тихі вечори.

Та спокійні ночі,
В зорях небо все.
Щастя в серце кожне
Доля хай несе.

2022 р.

В долині за городами
Вода б’є з-під горба, –
Щоранку тими водами
Вмивається верба.
Згинається, розхристана,
Так низько до води,
Що аж пташки висвистують,
Лякаючись біди.
Але верба плескається
Завжди опісля снів, –
Пташиний свист єднаючи
У гармонійний спів.
15.08.22

В росії армади ракет
Позначені буквою Z.

У них чи не кожен клозет
Позначений буквою Z.

В клозетах уривки газет,
Позначених буквою Z.

І весь їх менталітет
Позначений буквою Z.

*Z (zed) – остання буква латинського алфавіту

В зелених водах кленів – човен дня ,
І світлих душ скликають дзвони в храм.
Думки плетуть у осінь навмання,
А серце то жене , то завмира.

На гріш міняєм час і друзів ми,
Комусь відкреслить долю в небі крук,
А хтось втече, як тіні хитра миш,
Де крайнє сонце меле сум – журу.

09.08.2022

Іще зовсі́м маленьким був Данило,
Як батька Олександра отруїли –
Було йому тоді лиш двоє літ.
Хоч тільки-но від цицьки відірвався
Та вже московським князем величався,
Так батько записав у заповіт.
Оскільки князь іще «ляльками» грався,
Його князівством старший брат займався
Дмитро, що в Переяславі сидів.
Данила ж дядько взяв на виховання,
А дядько був людина не остання –
Він ярликом від хана володів.
Москвою ж правив всяк, кому охота.
А що – мале містечко на болотах,
Де лиш одна босота й жебраки.
То брат Дмитро, то дядькові тиву́ни
Здирали з міста жалюгідні куни.
Платити ж треба ханові-таки.
Як дядько Ярослав урізав дуба,
Попхавсь племінник у князівство любе,
Яке тулилось до Москви-ріки.
В Твері було хоч людності багато,
Новин цікавих можна було взнати,
А тут лиш жаби квакають весь час.
Та хлопець уродився тямковитий
І зрозумів, як вижити і жити…
Брати його зчепилися якраз –
Дмитро з Андрієм. Щось не поділили,
То билися, то їх усі мирили.
Данило ж їм у тому помагав.
То одному «поможе», то другому,
Дивись, уже і тягне щось додому,
Навчився добре не ловити гав.
І, що цікаво – десь нагріховодить,
В Москві одразу церкву якусь зводить,
Аби гріхи, напевно, замолить.
А думав все, де би земель придбати,
Кого б ото обдерти, обібрати
І до свого князівства притулить.
Не гребував він зрадою й обманом
Коли запахне раптом чистоганом.
Як він з рязанським князем поступив,
Поки там браття чубилися живо,
Бояр рязанських підкупив зрадливих
І князя Костянтина захопив.
Із хитрості своєї скористався.
Той у неволі довго зоставався.
Уже і сам Данило дуба дав.
А вже його синочок – весь у тата,
Велів того невольника скарати…
Питається: а що Данило мав
Із оборудки тої? Володіння
Коломною, що при Москви впадінні
В Оку стояла. Прихопив тихцем
Та так собі її навік залишив,
І тим московські володіння збільшив.
Ніхто нічого й не сказав на це.
Та то пізніше, а поки Данила
Жадоби лихоманка добре била,
Поміж братів постійно вибирав.
То із Андрієм на Дмитра збереться,
То із Дмитром проти Андрія б’ється.
Дивись, якусь-то вигоду і мав.
Останнім часом до Дмитра тулився,
Чогось ото з Андрієм не мирився.
Та ж при монголах, як орда жили,
Знайдуть собі союзників та друзів,
Як зчепляться – один другого тузять.
Розорять - так монголи б не змогли.
Урешті і Дмитро пішов зі світу.
Син його краєм взявся володіти.
Мабуть, багато батько нагрішив,
Бо син Іван прожив теж не багато
Ще й Бог рішив дітей йому не дати
Й, коли той, врешті, в Бозі упочив,
То заповів Переяслав Данилу.
Андрія тут сверблячка ухопила:
Він князь Великий, мав би йому дать.
Зібрав війська, щоб край той відібрати.
Данило ж не збирався віддавати,
Рішив тверського князя в поміч звать.
Коли війська на полі бою стрілись,
То битися їм хутко розхотілось.
Погомоніли сіли й розійшлись.
Переяслав Данилові зостався.
Отак московський край і розростався:
То звідти «кусь», то там шматочок «гризь».
Переяслав не плутайте із нашим,
То зовсім інше місто, «мейд ін Раша»,
Залісський прозивали ще його.
Вони тоді уже безбожно крали.
Міста так, як і наші називали,
Не мали клепки вигадать свого…
Здавалося б – і тихе, і сумирне,
Завітам Божим (як казали) вірне,
Ніколи війн ні з ким не починав,
Та, тим не менше, воював постійно –
То він із війн вертає, то на війни,
Що усіх жаб з ріки порозганяв.
А вже, як жаб в Москві-ріці не стало,
То й саме місто розростатись стало,
Купці туди взялися завертать.
А там, дивися, і прибутки но́ві.
Дарма, що пролилося стільки кро́ві.
Бо на крові Москві лише й зростать.
Ще встиг Можайськ Данило прихопити,
Щоб річкою всією володіти –
Москва його й Москва ріка його.
Та ще в Рязані добрий шмат «приглянув»
Там, де пізніше Серпухов постане,
Уділу вдвічі збільшивши свого.
Коли вже смерть нагнала добре страху,
То він бігом подався у монахи,
Щоб відмолити всі гріхи устиг.
В монастирі отому і представивсь,
Князівство ж сину Юрію дісталось,
Що татуся і переплюнуть зміг.

Ти надзвичайно красива...
І не зовнішністю лише.
Флюїдів душевних злива
Вітрило надме до Сейшел.

Найчарівніший куточок,
Ця філія Раю земна,
Лиш гляну у твої очі,
Тьмяніє... А в них лиш весна...
2011

Війна ця – партія у шахи,
такий собі стрімкий гамбіт,
де захотів шкільний невдаха,
покласти на лопатки світ.
«Адін нарот» ялозив перло,
а планував дитячий мат.*
Я покажу їм «Ще не вмерла»,
сконає! – хитро думав кат.
І першим хід зробив підступно,
під пеленою темноти
радянські полетіли «ступи»** –
таке ось «Я іду на ти»…
Ригали смерть гарматні пащі
в донецький ласий бутерброд.
Молов у фарш і гнав у хащі –
отой таки «адін нарот»!
Конвертувать його у трупи,
«корита»*** з орками погнав…
Азовцям кліті варять тупо,
ба гонг іще не залунав.

На іншім боці шахівниці –
сам «нестратег» усіх часів,
який демонстрував сідниці
та все від армії «косив»!.
Старався партію віддати,
але все стало навпаки…
Бо не погодились солдати –
то не оманські пішаки!
Про лаври нобелівські мріє,
леліє план – убить ферзя.
Він ярмака**** зберіг, не «Мрію»,*****
бо новий комплекс гору взяв…
Триває партія у шахи
і на війні, як на війні,
легкі фігури – бідолахи,
але бувають прохідні!

А що там рефері, Європа
і демократії оплот,
вони води набрали в рота.
Усіх турбує, аби фронт
за межі нені-шахівниці
не вийшов раптом, до «братів»,
і до московської столиці
їх HIMARS-дідо****** не влетів!
Нам не дають оголосити
убивці-кату навіть шах…
Лишилося лиш голосити
і бідкатись… Оце розмах!.
Бо осінь майже на порозі,
проблема теплоносіїв,
а там і вибори на носі…
Коб виборець не посині́в!
Отак ця партія триває,
на видноколі мітельшпіль,
і всі з цікавістю чекають,
хто першим зробить «оверкіль»!*******

Триває знову цирк на дроті…
Ой, не ступити б у кізяк!
Чи хочуть знову «бутербродів»,
чекають нового ферзя?
Питання голову мордує –
Навіщо клята та війна?
А ти подумай – що вартує
і вигідна кому вона!

Радісним дзвоном наповнив
Душу мою літній день, –
Жайвір вгорі невгамовно
Зроджує звуки пісень.
Небо, прозоре й глибоке,
Переповняє блакить, –
Хмарка легка ненароком
Сонце сховала на мить.
Вітер, ласкавий і теплий,
Хвилями б’ється згори, –
І колихаються стебла,
Шлях пилюгою курить.
Бажаний спокій відчутно
Добрістю світ оповив, –
І безкінечне майбутнє
Кличе чарівністю див.
Більшого щастя не треба
В світі жорстокім мені,
Ніж оце сонячне небо
І жайворові пісні.
14.08.22

Схід сонця у пустелі без яси
Заглянув за високі піраміди.
Вітри об сфінкси витерли носи
І полетіли у сади Колхіди.

І Грузію обнявши, обійшли
Її красу, що вписана у гори.
Де чути спів щасливої бджоли
Серед ущелин, де небес простори!

А потім прилетіли до Дніпра,
Дощем упали з хмарами на полі.
Де поселилась між людьми жура
І страх війни розколює всім долі.

Оглянули Донбас і Крим вітри
І постріли почули із окопів…
Затихли у мечетях Анкари,
Щоб відпочити у старій Європі.

Століття двадцять перше у світах,
Вітрам свободи скрізь нема зупину.
Та прилетів незваний чорний птах
Вбивати, ґвалтувати Україну.

Їй допоможуть сонячні вітри,
Удалеч віднесуть всі буревії,
Щоб чути сміх веселий дітвори,
Здійснити мрії миру і надії.
12.08.22

Напевно, цю війну переживу…
Вона надовго, та не назавжди́.
Усім у цю хвилину горьову
скажу – її заті́яли жиди.*

Бо світом правлять гроші, капітал.
Вони ж, відомо, у багатіїв.
Який чекає наш народ фінал
в процесі цих фінансових боїв?

Ця битва йде не за небесну твердь!
У тому й наша, кожного, вина…
Вони ідуть у бій за нашу… смерть!
Слідо́м за ними – голод і війна.

А як здолати це мерзе́нне зло?
Відкинути жадо́бу й конформізм
та відновити наших душ тепло́
і будувати шведський… комунізм!

***
Теперь всё русское противно, и бесполезно, и некстати,
Агрессору никто не верит, никто ему не сват, не брат.
Он пугало для всех, он леший, что в тёплой украинской хате
Бесчинствует, громит посуду, но лает, что не виноват.
Теперь все русские — отрава для H2O и кислорода,
Для наших лёгких розоватых и наших изумлённых глаз.
В России русские взрастили себе диктатора, свобода
Им не нужна — им выпить водки, обнять советский унитаз.
Теперь они везде изгои, их срочно гонят из отелей,
Им говорят собрать вещички и убираться в ебеня.
Никто не хочет слушать русских и покупать их грязный гелий,
Глава у них, тот самый, МИДа похож на глупого коня.

***
Падают на город бомбы и ракеты,
Я стою в подъезде и смотрю в окно.
Жизнь проходит мимо, спрашивает: «Где ты?»,
Отвечаю: «Здесь я. Здесь уже давно».
Лето на исходе, небо на пределе,
Но не отпускаю я надежды нить.
Хорошо бы в доме окна, в самом деле,
Хорошо бы окна взять и застеклить.
Грохот несусветный эхом отдаётся,
Словно постовые, валятся дома.
Вспышки, дым и копоть, и не видно солнца,
В этот летний вечер не сойти б с ума.
Призраки убитых мечутся в пожаре,
И глаза слезятся, и мертвеет слых.
Смерть проходит мимо, взгляд бросая карий
На непобедимых призраков живых.

2022 г.

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

1
Відкрилась дорога́ доро́га

2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,

3
пересувалися – нерівна:
що крок, як не горбок, то прірва.
Хмарина вулицю накрила.

4
Розвідав дощ, тож не до жартів.
О, ЗМІ, дорожників не жальте!
Лежать на свіжому асфальті
калюжі – юні парижанки.

Липень 2022

То сонце пригріває,
А то пливуть хмарки
Та дощик накрапає
І його крапельки

Усе собі стрибають
Та губляться в траві,
А вітерець гойдає
Листочки на вербі.

То вранці прохолодно,
То спека ще удень.
Це літечко підходить
До фінішу уже.

2022 р.

Пахнуть столочені трави,
Дзвінко сюрчать цвіркуни.
Вітер то крила розправить,
То поринає у сни.
Топчем отаву духмяну
Вздовж гомінкого гайка, –
Не видається обманом
Спереду постать гнучка.
Нині нічого не сниться, –
Все наяву до дрібниць, –
Кличе мене молодиця
До недалеких копиць.
Радість моя незабутня, –
Як же тебе я люблю!
Стелиш турботливо сукню,
Тішачи душу мою.
Зблисками зоряна злива
Збуджує сонну ріку.
Сіно м’яке й лоскітливе
У прибережнім стіжку.
Хоч іще зору відкрита
Далеч прозора навкруг, –
Білими росами вкритий,
Вже затуманився луг.
13.08.22

Торгує пізнє небо снігом хмар,
І ріжуть хлібчик сонця ластів’ята.
Черешня біля хати вже сама,
І щиро молить тишу рута-м’ята.

Тримає пам'ять дні, як древній тин.
Вже сам, немов роса, почав сивіти…
У мені смуток хоче прорости,
А я, мов клен, листком малюю вітер.

Побігло літо навстріч мжичці
І так прискорило цей біг,
Що аж заплуталися в гичці
Ступні його засмаглих ніг.
Ніяк позбавитись не в змозі
Від товстих стебел ботвини, -
Тепліє літо поруч досі,
Подарувавши день ясний.
12.08.22

І знову бажання сильне, і знову палають щоки.
Можливо, я божевільна. Давно розминулись кроки
у різні боки, на різні системи і небокраї.
Напевно, я божевільна. Я все ще тебе кохаю.

Я все ще… ти хочеш знати? Це моління, не питання.
Не мусиш відповідати, я чую твоє мовчання.
Я звикла. Хоча, неправда, надію так складно вбити.
Живуча вона, відважна. Не кориться, хоче жити.

Слова – невелика сила. Єдина, яку я маю.
Дозволь мені доказати. Я дуже тебе кохаю.

12.08.22

Панє́нку запримітив гу́цул в місті:
ошатну, симпатичну і струнку.
Відразу ви́дко – не сільського тіста!
Та до смаку припа́ла юнаку.

Але лебідка довго не дрімала.
Село! – майнуло. – Здобич надлегка!
Кормою повернула до загалу
і попливла вперед, на юнака.

– Мої вітання! Чо́му вас не знаю?
– Я не місцевий, – мовити і встиг.
– До рестора́ції? По філіжі́нці чаю?
Коханий, а який смачний пиріг!.

Та і хлопа́ка був не ва́лом шитий,
він до ведмедя лазив у барліг.
Примружив ліве око діловито,
оглянув дівку з голови до ніг…

– Ви про яке говорите кохання?
До чого, вибачі́йте, ту́тка чай?
Готовий я завжди… до спілкування,
а решта – у процесі, зазвичай!

Під жахливе сирен голосіння
та розриви снарядів, ракет –
посадили звитяги насіння
у надії на сходів букет.
Ми саджали своєї звитяги насіння,
зупиняли кривавий бенкет!

Ще трудились удень і ночами,
не кида́ючи з рук автомат,
хоронили братів у печалі
і шаленстві в мільйон мегават.
Хоронили братів зі сльозами печалі,
та тремтів кровожерливий кат.

Ми пололи гаї і діброви,
виривали бур’ян у полях,
не жаліли ні сили, ні крові,
щоб рашистів розвіять у прах.
Не щадили ні часу, ні сили, ні крові
і нарешті здолали той жах.

Під нестямне сирен голосіння
і під шурхіт крилатих ракет –
зростимо перемогу з насіння
і зламаємо оркам хребет.
Перемогу зростим зі звитяги насіння,
подолаєм рашизму бенкет!

У мене є усього достатньо
Що потрібно для цього життя.
У мене є ти. І, щоправда
Ти також не бідуєш, у тебе є я.

Рука у руці і можна
Так пройти не одну дорогу
А можна пліч-о-пліч,
Що б за тим не чекало за рогом.

Мені добре з тобою, це навзаєм...
Але щастя любить тишу. Давай мовчати.
І тихенесенько, тишком-нишком, тебе
Буду ніжно, у крайчик губ... Цілувати.

В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.

Що серце полонить моє і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії чи прозі,
що вибиває завше клином клин.

Воно: надія, віра і підмога,
як молот Тора і тополі пух.
Це слово наймиліше, перемога,
для сотень тисяч українських вух!

Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
То – знаменитий Невський Олександр,
З яким ще й досі носяться сусіди.
Яким же був «героєм» отой кадр,
З якого й почалися наші біди.
Так, не дивуйтесь, адже саме він
Поміг монголам край свій покорити.
З-за нього Русь не піднялась з колін
Й ханам монгольським мусила служити.
Щоб зрозуміти, що то за один,
Потрібно, щоб життя його ми знали.
Поглянути, що зміг зробити він,
А що йому пізніше приписали.
Тож він у Переяславі родивсь,
Не в нашому, в Залісському. А батько
У Суздалі якраз тоді «трудивсь»
Великим князем. Перспектив багато
У хлопця у амбітного було.
У Новгород на князя посадили.
Коли вогнем монгольське військо йшло,
Ні він, ні батько опір не чинили.
Вклонився батько ханові до ніг
І став монголам вірою служити.
Незгодних придушити допоміг
Та й жив собі доволі вільно й сито.
Своїх синів князями посадив
В північних землях. Олександра, звісно
У Новгород той самий відрядив,
Хоч той вже й на батьківський стіл дивився.
Улітку в двісті сороковий рік
Якіїсь шведи «в гості» завітали.
Було їх більше сотні чоловік,
Вони човнами до Неви пристали.
Чого хотіли – хто там його зна.
А в Олександра кулаки чесались.
Тож він дружину всю свою підняв
Й вони зненацька на «гостей» напались.
Побили тих, що ледве утекли.
Сам Олександр Біргера поранив.
За то ім’я і Невського дали.
Щоправда, як поглянути старанно.
То шведи не тікали взагалі,
А мертвих своїх тут же поховали,
Вночі аж в свої сіли кораблі
Та і Невою в Швецію погнали.
І Біргера там зовсім не було.
І Невським не за те його прозвали.
Там йому землю віче надало
Понад Невою, тож і Невські стали
І він, й потомки, що були, його.
Та гонору було з тієї бійки,
Що й Новгород не витримав того,
Сказали: «Йди туди, прийшов ізвідки!»
Отож, він в Переяславі засів.
Та ненадовго. Узялись тевтони,
Ізборськ взяли, Псков браму відчинив,
Під Новгородом шастають загони.
Взялась на вічі галаслива чернь
Вернути Олександра вимагати.
І от він повертається іще
Аби тевтонам гідну відсіч дати.
Звільнили Псков , на захід подались.
А вже надворі березень кінчався
Тут близько і тевтони узялись,
З якими князь і битися зібрався.
Чи билися? Чи на льоду, чи ні?
Того донині вже ніхто не знає.
Про геніальність верещать одні,
Другі на факти глянуть закликають.
А факти, воно, звісно, вперта річ.
Де в квітні лід такий товстенний взяти,
Щоби десятки тисяч віч-на-віч
Він міг би в колотнечі утрима́ти?
В літописах хтось битву ту згадав,
Хтось пише: «В рік цей не було нічого».
Тевтонів вбитих хтось нарахував
Аж кілька сот. Тевтони ж – двадцять всьо́го.
І що із того правда, що – брехня?
Можливо й була бійка невелика.
А хтось із того «хвилі» розганя,
Щоби зробить «достойним» чоловіка.
Чернь «перемогу» таку роздула ту,
Аби боярам тільки насолити,
Що кланялися князю за версту
Й не сміли проти й слова говорити.
Отак і правив, на Литву ходив,
Розбив литовське військо під Усвятом…
А татечко діла свої рядив,
Аби Великим князем знову стати.
Для цього їздив в Золоту Орду,
Та кланявся Батиєві у ноги.
Такі завжди господаря знайдуть,
Якщо й не буде навкруги нікого.
Синок далеко також не відстав,
В Орді з синком Батиєвим зійшовся
І, навіть «братом» Сартакові став.
То він отак з монголами боровся.
А батько, хоч вислужувавсь, старавсь,
Комусь, напевно перейшов дорогу.
В Каракорум за викликом попхавсь,
Де й отруїли незабаром йо́го.
Сів на столі його брат Святослав,
Став землі дітям брата роздавати.
Тверь Олександру в князювання дав,
Бери, живи – чого іще бажати.
Та ж «кодло» Ярославове було
Готове й дядька в землю закопати.
Не слухалось, інтриги розвело.
Михайло ж Хоробрит зумів напасти
І вигнати з Владимира того.
А сам на стіл Владимирський усівся.
А Олександр думає – чого
Не я? І на коня свого вхопився
Й подався чимскоріше у Орду,
А далі вже і до Каракоруму,
Придумуючи підлість на ходу.
Бо ж стати вище брата, звісно, думав.
Там регентші навішавши «лапші»
(Гуюк помер, ще Мунке був маленький)
Просити став князівство до душі,
«Обходжуючи» ханшу, наче неньку.
Ярлик на Київ та йому дала.
Він був би радий. Та Андрія- брата
Вона на стіл Владимирський звела.
Тож заздрощів було - не передати.
Що йому Київ після того, як,
Спочатку Боголюбський ним «пройшовся»,
А Батий слідом потоптався так,
Що й жоден цілий клаптик не знайшовся.
Тож в Києві сидіти не хотів,
А думав, як би брата обібрати.
І стрілася Фортуна на путі,
Вдалося таємниці брата взнати.
Той на дочці Данила одруживсь,
Що в Галичі сидів, то з тестем разом
Проти монголів, наче, зговоривсь.
І Олександр на коня одразу
І до Батия. Так, мовляв, і так.
І данину той, несповна, бач, платить,
І не мав права на той стіл ніяк,
Ще й на монголів став князів збирати.
Батий озлився, темників позвав.
Велів Куремсі Галич попалити,
Орду Неврюя Олександру дав,
Щоб той міг добре братові помстити.
І той помстив. Зустрілися вони
Десь попід Переяславом, зійшлися.
Неврюй ордою край заполонив,
Хоча Андрій із військом добре бився.
Але побила військо те орда,
Андрій сам мусив в Швецію тікати.
А по Заліссю знов пройшла біда,
Бо ж кинулись монголи всіх вбивати,
Міста палити. Олександру то
Хіба що радість принесло. Діждався!
Тепер в Заліссі понад ним – ніхто,
Тож недарма в Орду весь час мотався.
Усівшись, врешті на той княжий стіл,
Собі він іще й Новгород залишив,
Бо ж почувався нині повним сил
Та мав монголам слугувати лише.
Сиділось непогано так йому,
Бо ж хан Батий його за свого має,
Сартака, що наслідує тому,
Він, взагалі то, братом називає.
Роби, що хочеш, данину плати
І не бери у голову дурного.
Але помер вже скоро хан Батий,
А дядько рідний Сартака отого
Прирізав та і ханом, врешті, став.
Його прихильність треба заслужити.
А той якраз чисельників прислав,
Населення у краї полічити.
Монголи, хоч і дикий мали вид,
Порядок поміж підданих тримали.
Це уже вдруге за десяток літ
Своїх рабів – холопів рахували.
Бо ж треба знати, скільки є живих,
І скільки має князь в Орду сплатити.
А, як не знати зовсім, скільки їх,
То й князь (звичайно) може одурити.
В Заліссі то вже звичкою було
І люди лише ремствували тихо.
Але монголам в голову прийшло,
Щоб в новгородських землях (тим на лихо),
Населення також порахувать
І данину, як з підданих здирати.
Їм Новгород не вийшло звоювать,
Тож і підстав не мали рахувати.
І збунтувався новгородський люд:
Чого ми маєм під орду лягати.
Нехай, коли прийдуть і нас поб’ють,
Тоді і зможуть всіх переписати.
А в Новгороді князем був Василь –
Син Олександра. Батьку не скорився.
Прийшлось докласти максимум зусиль,
Ледь Олександр з того не сказився.
Та Новгород зумів так залякать
І своїм військом та іще й ордою,
Що мусили чисельників пускать,
Змиритися урешті-решт з бідою.
Василь від батька був до Пскова втік,
Сказав: не буде батькові коритись,
Бо той в окови вільний люд прирік,
Тож ладен хоч крізь землю провалитись.
Свій перепис монголи провели
Під наглядом князівської дружини.
А новгородці що зробить могли,
Як князь не пожалів і свого сина.
Із Пскова його вивезти велів
Під вартою до Суздаля відправить.
А тих бояр, хто сина «з путі збив»,
Віддав катам, а ті взялися «править» -
Тим очі повиймали,тим носи
Повідрізали, щоби страх пустити.
Град вільний по свободі голосив
Тихцем собі. А що ще мав робити,
Як князь, що мав би волю захищать,
Привів орду свободу ту забрати?
Та силою не спромоглася взять,
Тож підлістю прийшов князь помагати.
Попроклинали князя та й по всім,
З ординським ігом мусили змиритись.
За зброю братись не хотілось їм,
Із часом, може, зможуть відкупитись.
А Олександр гордий повернув
У стольний град спокійно князювати.
Один, другий, рік п’ятий проминув,
В Орді почав неспокій наступати.
Щось Берке з Хубілаєм не вділив
( А той якраз сидів в Каракорумі),
Тож Берке князю їхати велів
В Орду до нього «проти хана думать».
Весь майже рік у Берке він пробув,
Таскавсь за ним полями і степами,
Уже і хворість восени відчув,
Але боявсь сказати хану прямо,
Щоб той на нього не озливсь, бува.
Нарешті, хану князь обрид, напевно
Велів, хай до Залісся відбува
Та далі нехай служить йому ревно.
Поїхав князь. Вже осінь при кінці.
Зовсім йому в путі погано стало
І десь на Волзі в місті Городці
Вже його смерть нагальна піджидала.
Чи отруїли у Орді його
За «вірну» службу? Чи хвороба, справді?
Ми нині вже не взнаємо того.
Багато хто зустрів ту вістку радо.
Брат Ярослав великим князем став,
Сини батьківські землі розділили.
Той в Городець, тому – Переяслав:
Москва ж забита меншому Данилу.
З Данила того і Москва пішла,
Бо ж в батечка багато зміг набратись,
Як пхатись до Великого стола,
Ні з ким, ні з чим при тім не рахуватись.

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Прокидається пізніше світанок серпневий,
Підкрадається тихенько вечір теж раніш,
Гупає щось раз у раз в саду яблуневім,
Падають плоди на землю, наче ті м"ячі.

Хліб вже трударі зібрали.Рясно уродило
І лише жовтіють стерні, наче їжачки.
Хай святяться дні прийдешні добром, щастям, миром,
Привітною доля буде на вічні-віки.

2022 р.

Зоріє тихо небо уночі
Та повіває низько прохолода, –
Під стріхами проснулися сичі
І підвивають совам на догоду.
Повітря повнить запах чебрецю,
Впереміж з ароматом матіоли, –
Урвавсь терпець дрімати стрибунцю
І стебла трав гойднулися поволі.
Мій сон вмостився в мене на плечі
І полишати обране не згоден,
Допоки небо зоряне вночі
Моїм очам дарує насолоду.
11.08.22

За тридцять літ нічого не зробили?
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.

Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили
і невблаганно пролетів той час…

А вороги закляті не дрімали,
уперто просувались до мети.
Невже ми їхніх намірів не знали?
Надіялись усе ж перемогти?

Чого вартують лише два майдани!
За честь і гідність хто з нас не стояв.
За шість каденцій – жодного Гетьмана!
Лиш феєрверк амбіцій і заяв…

І ось війна, безжальна і кривава,
тестує Україну і народ…
Одні життям боронять Неньки, славу,
другі – в тилу чекають нагород.

Питання мозок мій заполонили:
яка, у чому і чия вина?
За тридцять літ усе, що ми зробили,
покаже нам усім оця війна…

Жінка жінці пожалілась:
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.
Так орав, як кінь бувалий.
Дикий, наглий, сильний.
Став чомусь нервовий, в’ялий
І вночі пасивний.
- Є рецепт, - їй шепче пані,
Свому я зробила.
Вмить відновиться бажання
Й чоловіча сила.
Не якесь питво чи зілля,
Втім, сама побачиш.
Знаєш, ти б йому купила
Десь шампунь собачий.
Він, як пес буде спортивний:
Хоче, хоче й хоче…
Майже місяць був активний.
Мучив цілі ночі.
Днів за десять знов зустрілись.
Жінка ледь не плаче:
- Моє чудо, як сказилось.
Бігає та скаче.
Потім тихо їй говорить:
- Зовсім став інакший.
Дивні речі, каже , творить
Той шампунь собачий.
Аж квадратна стала пика.
Лиш хропіти знає.
В ліжку та собака дика
Сил уже не має.
Ковбаси зжирає купу!
Хвіст трубою. Дибки!
Цмокне в щочку, щипне дупу
Й газу – до сусідки…
07.08.2022

Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.
Бо відчув душею й тілом,
Як, з усмішкою сумною, –
Смерть прискорено хотіла
Познайомитись зі мною.
10.08.22

                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,
коли триває «руская вєсна»...
коли уже на часі запитати:
кого ми найняли у... депутати,
чиї агенти і які осли,
ще невідомі, нібито, ґаранту,
дозволили шляхи не мінувати,
завчасно побудовані... коли
і ким накази віддані були,
аби без перешкоди окупанти
намічені об'єкти зайняли?

                    ІІ
А Київ, як уміли, боронили
і це на часі... вистачило сили
у селах зупинити кацапню,
і посадити каїна на вила,
і доказати, що слова і діло
сильніші від ворожого вогню...
...................................................
Лиха біда... коли немає ради,
то знову не на часі мова, правда,
історія... або її урок...
і не один – що коштувала зрада,
чого не пам’ятає ані влада,
ані її електорат – совок.
Тому усіх виховують ракети...
урок дійде́... бо укри – не ацтеки,
не орки і не урки... ні на мить.
Когось не омине звіряча хіть...
та може, якось... вилікує Лета
рускоязичну язву на планеті,
коли засяє сонячна блакить.

                    ІІІ
На часі віра... не заборонили
парафію і мафію кіріла –
духовних за ознакою калік:
з одного боку богобоязлива,
а з іншого брехлива, галаслива,
осатаніла армія базік.
Не вистачає Божого огнива,
що на віки випалює язик...
і може, налаштує їм щеле́пи,
аби не вимовлялися накле́пи
на ОУН і Бандеру... на УПА...
і не пошле анафему Мазепі
заїкувата бісова юрба.
Їм тяжко опановувати мову
і одночасно «грамоту попову»
того ж, таки, антихриста-попа...
......................................................
Судитиме і їх нова епоха –
надія є: Феміда не сліпа,
Європа розумнішає потроху
і забуває за «царя гороха»...
і до боввана заросте тропа.

08.2022

В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозітхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дрижу –
я пригадав свою мову, заповнену блудом…
Злі язики, я ні вас, ні себе не суджу…

21 лютого 1993 р.

В країні епідемія якась –
охрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя
за маскою не скрити – тисне ніс.

А орган той у кожного в пуху́
і хвіст солідний тягнеться позаду:
«Фокстроти», «Епіцентри», «Ельдорадо» –
не тільки на виду, а й на слуху…

То що, панове, будете робить?
Шукати коваля, місити «колос»*
чи зліпите собі черговий «Голос»
і знову Раду підете бомбить?!

Повертайся живим, український солдате,
Обов"язково вертайся живим,
На тебе чекають і батько, і мати,
Сестри й брати, може донька та син.

Повертайся живим, захисник України,
Із перемогою ти повертайсь,
Піднімем разом ми її із руїни,
Пройшовся ж по ній московит, варвар, тать.

Повертайся живим, якщо ти й у полоні,
Молитись за тебе не перестаєм.
Голови схилим у вдячнім поклоні
За те, що працюєм, за те, що живем.

2022 р.

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееее
(2022)

Удвох зустрічаємо літо
І вдвох проводжаєм його, –
Жовтіє пшениця і світить
В обличчя, неначе вогонь.
Присіли на хвильку у полі
І слухаєм жайвора спів, –
І бачим золочені доли
В обіймах проворних вітрів.
Радіємо сонячній днині,
Вбираєм і губим тепло, –
Вдихаючи запах полинний,
Жалієм за тим, що пішло.
Вкраїни бідою хворієм,
Хмеліємо всюди від рим, –
І ринемо дружно у мрії,
І зичимо щастя усім.
Обоє закохані в літо,
Утримати прагнем його
Отут, де жовтіє і світить
Пшениця, неначе вогонь.
09.08.22

На все не вистачить часу.
Його великість прижиттєва
відмірена на щось суттєве,
вельми суттєве. На шляху
щодень, щочас нові пастки:
пустопорожні балачки,
перемивання кісточок,
стромляння голови в пісок,
жадань неспинний караван,
рожевий мріяння туман…

Дрібок часу туди, сюди –
його ж попереду багато.
Така мізерна будня трата
не зробить нікому біди.
Зростає купа «цінних» справ:
везе буденний пароплав
по буйним водам соцмереж,
інфонавалів узбереж,
під плескоти закличних хвиль,
які надходять звідусіль…

По краплі витікає час.
І раптом в висохлій калюжі
пошарпаний, пустий, недужий
спиняється життя баркас.
Позаду десь химерний сміх
січе безжально, як батіг
зажурою за кожен з днів,
в які змінити курс хотів,
але нічого не зробив…

І час, увесь, нінащо сплив.

1.08.22