Холод. Руками за склянкою неба,
І десь журавлі відлетіли…
Я пишу, але не про тебе,
Раніше ж інакше не вміла.

І осінь в вікно зазирає,
У ковдру сховаю обличчя;
Тебе біля мене не має,
А значить, нема протиріччя.

Кричить за стіною
Гвалтована дівчина,
Пузатий сидить
Павучисько в кутку.
Цикади дзичать –
Назлітались на лампочку,
Ото буде жерти що
Вночі павуку !

Я пультом ганяю
Програми у тєліку,
Усюди реклама
Та інша фігня.
На ввімкнуту лампочку
Злетілись метелики,
Павук їх зжере
До наступного дня.

Дивлюсь і дивуюсь я –
Боже мій, господи!
Ну поки ми будем,
Як ті віслюки ?
Летим на рекламу ми
Як ті метелики,
А там вже чигають
На нас павуки.

Мене задовбали вже
Всі оці вибори,
Чи взяти – й самому
У Раду піти ?
Я лампочку вимкну,
Відкрию всі вікна -
Тікай, мій метелик,
Рятуйся ! Лети !

Море пала – кит умре !
Псів Орквемада – ай, вон !
Забудь, Вадику, мотодів-дрокер’янок,
Їх поре Антон !
Яр глибок –шрам.
Марш кобил грай, нотна еро !
Пхі, коня рекорд :
Від –ото – муки дав дуба !
Знов я , Адаме, в кров і сперму
Тикала пером….

І трава, ніч…
Оохи та ахи…
Луджені зорі,
Аромат лексидій,
Юль фото…
Флюїди скель,
та моря,
і роз…
… І не жду лиха,
А – тихо очі на варті….

Яке цього року буяння вишЕнь!
Поглянь-но лишень!!!
Цвітуть черешнІ і вишнІ,
Але ж не лише!
Ось-ось зацвітуть яблунІ і грушкИ, -
Це ж буде вапше!!!

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Ха-ра-шо !

Цього року лелек розвелося, як гною,
Наче гною в цей рік розвелося лелек !
Моя мила !
Сумую я так за тобою ,
Моя риба кохана, мінтай мій, мій хек !

Ти майнула кудись , а куди – я не знаю,
Я не знаю, куди ти майнула, мон шер !
І без тебе тепер я щодня помираю,
А учора – прикинь ! –
Я ледь-ледь не помер !

Я не слухаю ніц, навіть „Радіо Ера”,
Не дивлюся кіно, не співаю пісні,
Ще учора я думав, що ти зла мегера,
А сьогодні вночі ти приснилась мені.

Ти в сорочці стояла до п”ят, і з косою,
А коса та сягала тобі аж до п”ят,
Сподівавсь хоч у сні я побути з тобою,
Та лелек у цей рік розвелося ж, як гною,
І [нахабні] лелеки пожерли усіх жабенят !

Мені тоскно і сумно, мов курочка-ряба
Мої яйця розбила усі нанівець !
Де ти , риба моя,
Моя Царівна –Жаба !
Повернись !
Бо без тебе мені вже гаплик !

© kokacherkaskij, 20-08-2007

Я несу в кишені карамельку,
Ось прийду – тобі її віддам,
Хай вона на вигляд і не дуже,
Заціни : я міг би з”їсти сам.

Але я несу її лише для тебе,
Крихти хліба й крихти тютюну
Поналипли на її обгортці,
Обліпили всю її, смачну.

Через кожні двадцять вісім кроків
Я на Божий світ її виймав,
Перевірити, чи не згубив її я,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Інколи ж, коли не міг стерпіти,
Вийнявши, її я розгортав,
Перевірити, чи з нею все в порядку,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

А коли мене ніхто не бачив,
Розгорнувши – я її смоктав,
Перевірити, чи часом не отруйна,
Перевіривши ж – назад в кишеню клав.

Ось уже пройшов я з півдороги,
Нешкідливу і поживну , на біду,
Я тобі несу в кишені карамельку,
Дочекайся , я ось-ось прийду !

Чоловік-кава
Іще не встигла як слід розпробувати
А вже залежність
А вже бажання тебе куштувати щоранку
Судини розширені – плюс і мінус безмежність
Одну за другою повну п’ю філіжанку

Чоловік-цукор
Було гірко і вже не гріло
До зупинки серце дозріло
Я любила...
Так, я любила каву без цукру
Поки ти не розбавив мою кофеїнову сутру...

Молоко
Я вся у білому
Я білена стіна
Не розчарована
А просто трохи інша
Мені гадали - буду я одна
Мені гадалося,
Що я за тебе вийшла...

м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.

груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.

груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.

м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

То ранок всміхнувся
Теплим покоєм,
Обличчя торкнувся
Вітаннячком моїм,
Скрутився й уклався
В одну із кишень -
Тобі щоб удався
Сьогоднішній день…

Пластилінові шальки Амура,
Вибухове шаленство пантери,
чорний саван нічного велюру
в гетери.

Запашні хризантеми Ундини,
чорні локони на узбережжі,
ніжне тіло з феєрії глини
в безмежжі.

Але мало мені цього шалу,
я втомився в постійному стресі,
ось купив на базарі кинджали
для преси.

Хтось напише про вчинок героя,
хтось знеславить мою піраміду,
а в саду на землі біла хвоя
з броміду.

Він умивав обличчя їй водою,
Що билася з Святого джерела.
Вона всміхалась.
Знов була собою
І, мов лілея, п`янко розцвіла...

Вони прощались.
Терлися носами.
Ішли додому так, неначе в сні...
Виповнювались душі голосами,
Щоб потім
Перелитись у пісні...

"Прощайте, хлопці і село..."
(М.Аркас)

Чи полечу, а чи поїду?
Не знаю ще, де той літак...
Не загублю п'янкого сліду,
Не розчинюся у літах.

Прощатись рано, жити варто,
Не загубити, віднайти...
Коли покличуть, стань на варту,
Тоді себе не втратиш ти.

Не загубитись, не зотліти
У лопухах пісних розмов...
А чи поїхать, чи летіти ?..
Важливо тут, щоб ти не змок, -

Не промочив думки дозрілі,
Не простудився наразі,
Аби досяг щасливо цілі, -
Хоч через терни, та до зір!

А попрощатись, хлопці, мушу,
Селу вклонитись ще хоч раз...
Давайте, чарочку осушим,
І сподіваймось на гаразд!

Абетку Новорічну
Борсук весь день гортає.
Вовча там симпатичне...
Гусак та Ґедзь літає.

Дідусь Морозко в лісі
Електрику монтує.
Єнот вогні розвісив,
Жар-птиця ліс фарбує.

Зайча сніжок зліпило,
“И” в кризі заблищало.
Індичка в сани сіла,
Їжак керує вдало.

Йорж ковзани лаштує,
Кабан - фірмові лижі.
Лис ковзанку готує,
Мітла шепоче в тиші.

Ніч зірочки гаптує,
Осику огортає.
Павук-митець майструє -
Ручай мереж сплітає.

Сорока сир зробила,
Тарілки дві узяла,
Узвар смачний зварила,
Форель у гості звала.

Ховрах там до ялинки
Цукерки доставляє
Чиж льодяні перлинки
Шнурочком прикріпляє.

Щупак, карась та окунь
Юрбою йдуть на свято.
Ялинки! З гарним Роком
- “Ь!” - вітають вас, малята.

Гітара

Починається плач гітари.
Розколовся вже келих ранку.
Ой, несила гітарі мовчати,
їй надарма мовчать на світанку.
Плаче так, як вода в потоці,
ніби вітер в пустелі сніжній,
їй надарма довше мовчати,
про далеке плачеться ніжній.
Так плаче пісок гарячий –
Білих камелій жадає,
стріла одинока так плаче –
цілі своєї не має.
Так ранок на вечір чекає.
І соловей з трояндою
кохаючись так помирає.

О гітаро! П’ять гострих кинджалів
У серце, що кров’ю стікає.


O gitarra!
Empieza el llanto de la guitarra,
Se rompen las copas de la madrugada,
Empieza el llanto de la guitarra,
Es inutil callarla, es imposible callarla.
Llora monotano como llora el agua,
Como llora el viento sobre la nevada
Es imposible callarla
Llora flecha sin blanco,
La tarde sin manana
Y el primero pajaro muerto
Sobre la rama
O gitarra! Corazon malherido por cinco espadas!


Federico Garcia Lorca

Це не будяк у вазі --
Символ це, мудрий символ…
Має він на увазі
Щось неприємне й зимне.

Чую стремління крові,
Стримане вічним сумом,
Ще одна із історій
В Лету понуро суне.

Пам’ять, що сяє синьо,
Вчепиться реп’яхами.
Символ це, просто символ,
Тихий і непроханий..

Плачу, сміюсь до болю,
Знову лічу до сотні.
Я назавжди з тобою,
Панно Самотність.

Жовтогруді дві синиці
Прали хмари, наче з криці.
У водицю синьку лляли
Та добряче розчиняли.

Враз у небі потемніло,
Заіскрило, загриміло...
Та пустився дощ чимАлий,
Пралі хмари віджимали.

Вчора, сьогодні, завтра,
І все суєта й каяття,
Радіти хвилині варто,
А я марную життя.

Невже не збагну я істини?
А, може, усе ж навчусь…
Додолу впаду розхристана
І щиро Тобі помолюсь.
Я знаю, що стане легше,

Лиш варто повірити в диво,
Юрмляться думки не вперше:
Боюся бути щаслива…
О, як я втомилася, люди
Від втрат,
        від розлук,
                пересуду.

О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
підлоги у скрипицях.
А серце написало скрипт:
"Амінь. І стало хлипко."
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах
у щем струною перелився
там, де тріпоче вже
недоспаний життя світанок.
В якого скрипника
ти з болем грати так навчився?
Солоне соло словом
кволим не осмислив - рано.
О, рано!
Ранить...

21 Вересня 2007

Я пів ночі світила малим ліхтарем
Щоб лишень прочитати тобою розписані стіни
Опромінені тінями букви тепер мутували
І замість знайомих слів лиш провали у пам’яті, далі
Я не хочу читати, скажи мені вголос, щоб знали
Мої втомлені очі і ці рукописні руїни
Що хотів ти сказати постскриптумом після фіналу...

???
Звідки з’являються свідки
Ставлять печатки і мітки
Зрідка тебе споминають
Знаючим почерком тітки

Що у під’їздах судових з’їздах
На видачу візи нам накладатиме штамп „відхилити”
Будемо жити по різні Мадриди світу
По різні боки одної решітки меридіану
Якщо я не стану
Крутити глобус
Супроти вітру...

Show must go on…
Прорви цю прірву різко до кінця
Нехай розверзнеться вона і заволає
Всіма алфавітами світу заспіває
Хвалебну пісню грішного ченця
Відкрий лиця всі отвори
Всі діри
Ти прагнеш віри... жаль, що не в отця...

За хатами край води
Оселилися коти.
Тішились, не скніли,
Карасів ловили...
Як наловлять карасів,
Кличуть друзів звідусіль.
Пригощають ще й сусідів,
Ті святкують кілька днів.
Збунтували карасі:
- Чом це телепні оці
Колобродять тут, до речі,
Оселившись край води?!
Гнати треба їх, отак,
Всіх від нашого ставка.
Нацькуємо тітку Щуку,
Дасть вона їм тумака!
Як пронюхали коти
Про карасячі “ходи”,
Позбирали хутко речі,
Удалися до утечі,
Вмить побігли від води,
Щоб уникнути біди.

...Золотої осені у Волицях,
Де селяни на картоплю моляться,
Де Ганнусі хочеться, та колеться
Все послати під усі чорти:
Цю ріллю, і цей рискаль роздовбаний,
Але ж “земле-мати” – було мовлено,
“світ ловив” – і от мене вже зловлено…
Тільки шкода, що зловив не ти…

Чуєш, як земля у сні здригається?
Це картопля в ній перекидається,
І товче покоцаними пальцями
У тугий і напнутий живіт…
І кривавлять буряки у борщику,
І дитя співає “Вийди, дощику”,
І село, що божевільне осінню,
Богомільно дивиться на схід.

Подібно до гір, що здіймаються подумки
Високо, в надхмар'я, де танцює Зевес.
Подібно до сонця, що гріє золотом
І гори сплітає зі світом небес.

Подібно до крил різнобарвного вітру,
Що душу здіймають у зоряну вись,
Подібно до музики швидкої річки,
Що хвилі грайливо несе кудись,

Стрілою мчить, іскриться полум’ям,
Летить у безміри життя земне.
Червоним попелом на вістрі схопиться -
І не згорить.
Не промине.
5.01.2007

У пустелі бездонній
Дрімав навпівсонно дивак,
Тримав ніжно серце
У стомлених, теплих руках.
Заплющивши очі,
Дивився у себе й щомить
Загоралося серце,
Як полум'я синє горить.
Блукав подорожній
Не день і не два по пустелі,
Шукав себе, кожний
Свій крок єднавши з землею.
І теплим повітрям
Наповнював тіло жагуче,
У скронях шуміло -
Він далі ішов неминуче.
В пустелі бездонній
Дрімав дивак напівсонно,
Тримав своє серце
У терпких старечих долонях.
Дивився на птахів,
Що в небо летять, стокрилі.
Подумки - з ними,
Єднаючи дух і тіло.

26.05.2006

Нерозкрита душа схожа на зів'ялу квітку.
Вона не встигла вповні розпуститися,
Як уже й схилилася.
Де знайти Садівника,
Щоб посадив її у добрий ґрунт?

10.01.2006

Іди своєю дорогою,
Прямо, аби не спинитися.
Джерел шукай прісноводних,
Щоб чистої води напитися.

Прийми життя, яким є воно,
Полюби цей світ – навіть грішним,
По землі іди тихо і впевенено,
А душею – до неба і вище.
28.08.2004

У садочку біля хвіртки,
Під розкішним лопухом...
Равлик збудував будинок!
Найсправжнісінькій! Так от,
Є у ньому дах і двері,
Вікна є, парадний вхід,
Є вітальня, спальня, меблі,
Кухня є, водопровід...
За будинком – сад фруктовий,
А за садом є город.
Там росте салат, капуста,
Навіть ревінь на компот.
Є там гойдалка, повірте,
З гарбузячого листка.
Є гамак із павутинки
Старожила Павука.
Є усе, і навіть більше
Від того, що пригадав.
Хто не вірить, хай скоріше
Під лопух той лізе сам.

Постріл — дозріла вишня.
(Кремнієм по обличчю).
Більше не бачу Вішну.
Ніччю...

Треба іти нагору.
Листя на діл опало.
Пeречитать Гонгору
мало!

Стомлених і пропитих
проблисків смолоскипу
викинув у корито
кипу...

Яблука після кулі
сонним не пахнуть кмином.
В очі лупи, розгулі,
кпином!

Вийди нічною ніччю...
...Там Гінгамеш самотній.
Бути його навіки
зичу!

Постріл — доспіла вишня.

Відірване вушко -
проглядує вата.
Приший його, мамо!
Жалій мене, тату...
......

Назвіть Ви провину мені -
куди ті лелеки дивились?
Несли в повитку навесні -
покинули. Снами наснились

матусині руки і сміх.
Чекання - моя колискова.
Не батьківський кличе поріг,
де я повертатимусь знову.

Мов крик, проминає життя.
І хочеться час зупинити,
здвигаючи серцебиття,
навчитись від Бога любити.

І ніч зачекалась - не йде.
І день в заяложенім колі.
Лиш очі питаються: "Де
упасти обвітреній долі?"

Краплини пройшлись по вікні,
немов по стерні ноги босі.
Несли в повитку навесні...
Чужим гріє літо... жде осінь.
......

Відірване вушко -
проглядує вата.
Приший його, мамо!
Жалій мене, тату...

20 Вересня 2007

За віконцем вітер віє,
З даху сніг змітає.
У колисці місяць сивий
Зірочку гойдає.

Спить маленька, сон їй сниться ...
В ньому, мов сніжинка,
Все кружляє, все іскриться
Зірочка-льодинка.

Навкруги смереки бають,
Білі наче з піни,
Їх у шати зодягають
Хуги й хуртовини.

П а ф о с н а
Прапороносець свою відчуває вагу
Міць висотою флагштока гербовані крила
Лезо меча перетворює страх на фольгу
Але відвага і з простині зробить вітрила

Гнізда, що звила в нутрі змієвидна нудьга
Хтось розстріляє з рогатки шарами зі сміху
Після дощу так пасує над стягом дуга
Кольору смак – курага достигає на втіху...

П о р т р е т н а
Підгорілі цибулеві кільця очей у білку
Живоплотом вростають вії в тілесний грунт
У зіницях-колодязях бачу підземну ріку
Глибина якої - і спокій, і вир, і бунт

Така повноводна ріка – не дістати дна
Таким тобою втамовую спрагу днів
Але заважає колодязь – міцна стіна
Щоб ти крім очей і серце моє напоїв...

І д и л і й н а
Наповни ущерть спорожнілі трибуни фанатами слова
Прихильниці плачуть скидаючи спіднє зі своїх сердець
Хай ніч у сутані тебе не застане безмовним раптово
Тобі до розмови дубовий скрипить стілець

Залишив лискуче взуття під старими дверима
Своє красномовство забув за кухонним столом
Із втомленим придихом вогник у спальні заблима
Це сон херувима, що спить під своїм крилом...

О с і н н я
Тоді, як замерзне помпезна Кіліманджаро
А голуб на голову згубить пір’їну з крила
Я випущу в небо ручної роботи хмару
Хай ближче до сонця вона назбирає тепла

Бо скоро зима і нема раз один чим накритись
І нема з ким любитись – Амура остання стріла
Виплітала моєю рукою орнаменти китиць
Торочила примхливо і заново в хмару плела...

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

На подвір’ї біля хати
Гралися в траві курчата.
Разом бігали, кричали,
Як малі всі, пустували.

Курка-мати їх повчала,
Про кота розповідала,
Про шуліку та сову,
Яструба, тхора й руду:

- Треба, діти, про них знати,
Щоб могли їх упізнати.
Бо то наші вороги,
Йдуть сюди не від нудьги...
..........................................
Ви ж у схованку біжіть,
Небезпеку переждіть!

Доспіло..., налилось у буйному житті -
то косареві знову час прийшов косити.
Чорним-по-білому низинкою прошиті
Господні дійства на тілеснім вишитті.

В осанни перелунні вгойдується скрес.
Цупкі слова, полин-покута повнять груди.
Цей усміх витліє та вираз жаль остудить,
коли лягатиме щось каменем на тес.

А дах з небес. Тонкою ниткою тече
печаль до крукових очей, що гублять промінь.
Згортає кров та пам`ять невагомість в комі
І не пече у лівому... І не пече.

19 Вересня 2007

Попід дубом Слимачок
відшукав боровичок.
Гарний, дужий, апетитний!
Справжній отже білячок.

Слимачок пішов додому,
взяв таріль... Забувши втому,
повернувся до грибка,
отого боровика.

Відчинив Слимак пуделко,
в ліву руку взяв виделку,
в праву – ножик, і отак
скуштував грибок на смак.

- Ласий гриб-боровичок! –
захопився Слимачок. -
Буде вже обід й вечеря,
як здолаю білячок.

О Львів, мій милий Львів!
Без тебе жити я б не зміг.
Без тої магії життя,
Що навіть є серед сміття.
Без твоїх затишних кав’ярень
Без давніх стін, де кожен камінь
Ввібрав у себе глибину,
Опору, міць, старовину.
Без твоїх вуличок вузеньких,
Без твоїх лавочок низеньких,
Без пляшки пива для душі,
Без музикантів на землі.
І без дощу, який звучить.
Це моє місто шепотить
Свою прекрасну вічну тугу.

Кто альтруистом стать намерен?
В эпоху бурных перемен
Творя без всякой задней цели
Уверено, но без затей.
Взамен не ожидая лести
Почестей разных, похвалы
А просто слыша голос песни
Из глубины своей души.
Отважно биться за идею
И презирая перемену
Невзгоды, трудности пройти.
Тот путь свой горный уже начал
И первые шаги ступил
К вершине мудрости, познаний
Которые, Творец вершил.

На тарілці у Івана
Сумувала Каша манна.
Каша там собі лежала
І тихесенько зітхала...
...................................
Хлопчина ту Кашу вже їсти не хтів,
Над нею сидів і нестерпно ревів.
Скрізь рев говорив він, що їсти не буде,
Що каші вигадують капосні люди,
Які анітрохи не люблять малечу.
Що користі в кашах немає, до речі

Оті бо слова, як остання краплина,
Ураз переповнили чашу терпіння...
Каші! Яка от насправді була
Дуже корисна. І раптом вона
Суворо сказала: Оце, подивіться!
Яка неосвіченість! Я некорисна?!
Ти маєш, Іванко, давно уже знати,
Що каша – це сила, здорове життя це.
І той не хворіє, хто каші вживає,
Усіх ворогів одним пальцем долає!

Почувши слова ті, маленький Іванко
Покинув ревіти, забув забаганки.
Тарілку схопив та й давай уминати
Ту Кашу корисну, що “манною” звати.

Обернись, подивись навколо
- Міліарди чужих життів.
Підведи свої очі в гору
- Міліарди холодних зір.

Зазерни у самого себе
- Бачиш серце? Воно болить.
Ти не знайдеш у цьому сенсу.
Чуєш гомін? Душа кричить...

І ти знаєш як треба жити?
Певно бачив про це в кіно...
Але дублі у цьому світі
Відмінили. Колись давно.

Тож лягай на світанку спати,
Серед ночі іди в похід.
І не треба нічого знати.
Все умовне. Суцільний міф.

Одна хвилина змінить все життя
Знесе усе, мов руйнівне цунамі,
Із корнем з серця вирве почуття
Брудними, безсоромними руками.

І дикий біль, нестерпний принесе,
Минуле та майбутнє роз’єднає…
Зробити у житті хвилина може все,
Якщо тебе, вона, переконає.

Для них неписані закони,
Вони грабують міліони
І навіть злитки золоті
Хлоп’ята винесуть круті.
Несплять банкіри із-за них:
У їхніх сейфах дорогих,
У сейфах гроші хоч лежать
Банкіри всі погано сплять.
Культурний теж грабіжник є
Святих він знає житіє,
Цінує Рембранта, Ван Гога,
У нього є біленька тога
Із древньоримських ще часів,
Бо він мистецтво полюбив.
Які важкі у нього дні
Бувають без старовини.
А інші вже працюють з нами:
Непрофесійно трощать рами,
Виймають двері із стіни
Без відчутя за те вини.
Кімнату всю перевертають,
Книжки із шафи викидають
Між сторінок, там, де знання,
Шукають долар навмання.
І б’ють кришталь, бо він важкий,
Як і кулак напевно твій.
Диван порізаний, стільці,
Під ноги кинуті млинці
І все розтоптано ногами,
І пошматовано руками…
Щось цінне винесли, чи ні –
Було б байдуже вже мені.
Але не все вже так погано,
Бурхливий час загоїть рану,
Бо головне для вас, що ви
Ще досі цілі та живі.
Вночі нас нелюди чекають
В руці наган чи ніж тримають
І нападають з-за спини,
Несуть нам з вами смерть вони.
Для них байдуже все на світі,
Їм краще вбити, ніж робити
Зухвалі, дикі та дурні
Думки у них такі ж страшні.
Ще є тихенькі поміж нас
Вони всміхаються до вас
І обнімають і жартують,
І непомітно теж грабують.
А де ж менти? у нас права!..
Слова одні, одні слова.

І осінь пережити, як вітрянку,
І зиму перебути, як чуму,
І не питати – пощо і чому
калатальце калатає кому,
коли вокзал співає “варшав’янку”.

І заховатись в шалик, наче в нік,
І у глітвейн зануритись по п’яти,
І тільки спати – байдуже, з ким спати,
Вмираючи утретє чи уп’яте
З істотою на ймення “чоловік”.

Уже не прокидайся, божа слань.
Світ протече - і вік стече по тому,
І мертва тиша кинутого дому
Нікого не покличе. Сон і втома.
І ця герань засохне. Бо герань.

Вистава все ж триває
(Вільний переклад”The Show must go on”)

Спустошені світи – для цього ми живемо,
Покинуті місця – ми знаємо причину
І що шукаючи все далі й далі йдемо?...

Новий герой. Його безглуздий злочин
Завіса в пантомімі приховає
Наслідуйте йому, хто більше мати хоче
Вистава все ж триває,
Вистава все ж триває.

Здається то кінець,
У грудях щось клекоче
І брудом грим з обличчя опадає
Та посмішка уста лишать не хоче
І все ще сяє.....

Як би не було, зло дає нам шанс
На знов і знов розбите серце, на інший, недоспіваний романс,
На недописані рядки поем.....
Чи ж знає хто для чого ми живем ?

Я здогадався, навчений вже я
То ж маю бути трішечки мудрішим
Та зло за ріг ковзнуло як змія,
Повзе на зустріч іншим.

Зруйновано ранкову височінь тим злом
несамовито – божевільним
Я в мороці бреду, в собі блукаю я,
І прагну стати вільним.

Душа моя – метелика крило,
Чарівна казка, що ніколи не вмирає
в якій перемагає все – добро.

Вона вже відлітає.......

Вистава все ж триває
Вистава все ж триває

Гримаси корчить й шкірить зуби зло
Мене це анітрохи не лякає ,
Хоч зараз верх взяло воно
Вистава все ж триває
Зі мною чи без мене, все одно
Вистава все ж триває.


Empty spaces - what are we living for
Abandoned places - I guess we know the score
On and on, does anybody know what we are looking for...
Another hero, another mindless crime
Behind the curtain, in the pantomime
Hold the line, does anybody want to take it anymore
The show must go on,
The show must go on
Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on.
Whatever happens, Ill leave it all to chance
Another heartache, another failed romance
On and on, does anybody know what we are living for?
I guess Im learning, I must be warmer now
Ill soon be turning, round the corner now
Outside the dawn is breaking
But inside in the dark Im aching to be free
The show must go on
The show must go on
Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on
My soul is painted like the wings of butterflies
Fairytales of yesterday will grow but never die
I can fly - my friends
The show must go on
The show must go on
Ill face it with a grin
Im never giving in
On - with the show -
Ill top the bill, Ill overkill
I have to find the will to carry on
On with the -
On with the show -
The show must go on...


Текст оригіналу

Подарували ось слона…
Не сірого, а білого!
Яка з країн оце змогла
Спотворити так бідного.

Слони сіренькі всі навкруг,
А цей, як сніг, білесенький!
Його не випущу я з рук.
Ще скривдять. От біднесенький!

Верчу ту іграшку в руках
У хаті, поза хатою.
В садку за шафою, в пітьмах,
Лежить, мов пір'я з ватою.

Додому ввечері прийшов:
- То й що, – кажу, - білесенький?
А він сміється: А ніщо!
Був білий, став сіресенький.

Якось зайчик-пострибайчик,
Сірий зайчик-побігайчик
Стрів у лісі, біля річки,
Хитру злодійку-лисичку.
Тільки він її спіткав,
Як осика задрижав.
А лисичка та лукаво
До зайчати промовляла:
- Чом ти, зайчику, тремтиш?
Чом, сіренький, ти мовчиш?
Не впізнав мене невже?.
Ми з тобою друзі вже!
Дай тебе я обійму,
Лапку я твою стисну.
Але тріснув тут сучок,
Чує лиска голосок:
- Не потиснеш! Не старайся!
Звідсіля ти забирайся!
Друга з’їсти я не дам.
Лапи геть! Бо як завдам!
Бачить зайчик, із-під гірки
Їжачок з’явився з нірки.
Злодійку ціпком страхає.
А вона, як закиває
П’ятками, аж закуріло,
Та у вухах засвистіло.

У лісі дрімучім,
десь там під сосною,
Є дивна хатинка,
в ній мешкає гномик.
Раненько встає
та вмивається швидко
Росою, що впала
з пухнастої гілки.
Підлогу мете
та готує сніданок.
А після сніданку
виходить на ґанок,
Читає казки
і п’є каву духмяну.
По тому біжить
до казкового ставу.
Рибалить, купається
та загоряє...
I, так відпочивши,
додому вертає.
А ввечері ходить
той гномик по стежці,
Рахує зірочки на небі,
і врешті…
Коли вже стомився,
заходить до хати,
Лягає у ліжко,
щоб сни споглядати.

Піщаною дорогою,
Що викладена мушлями,
Іде кудись задумливо
Утомлена супутниця.

А зліва завжди холодно.
Бо вітер дме настирливо.
Хвилює він збентежене
Безкрає синє марево.

Там звірів крики чуються,
Їх писки перелякані.
Повітря пахне содою
Та плоттю, що розклалася.

А постать наче грається,
Відходить далі з берега.
І всі терзання болісні
Ховаються з глибинами.

Дивна місячна пороша
вкрила ліс, усі стежинки.
Ніч іде. Ріжок дорожній
дістає сова з торбинки.

Грає голосно - ух-ух...
Ця мелодія нехитра
Насторожує весь луг,
Тихне навіть подих вітру

Ух-ух-ух - дудить ріжок.
Спи зайча, сіренька мишко!
Сяє місячний сніжок.
Ніч казок гортає книжку.