Марчіє день. Скидає сутінь льолю,
щоб йти по бурчаку по насолоду в ліс.
За овид копотиться вітер з поля,
рахманно небом котиться Великий Віз.

Вдуває час в зажури жоломії
пташину душу, плаче цвітом дикий сад.
В журавах очі росам тужавіють,
заповнюючи космос. Плюскіт зір невлад.

Стоять атлантами дуби дебелі,
підперши спинами опалі вії сну.
Від закутків галактик і до стелі
розстелюють думки осяжність мовчазну.

Земля і Всесвіт у цупких обіймах,
одне від одного ховають власне "Я".
І дим з осель рушає в мандри стійма -
ген тягнеться за Віз Великий колія.

1 Червня 2007

Твої очі - колір неба грозового,
А погляд так по осінньому сумний.
Зустрівши тебе на порозі дня нового
Я говорю собі що ти не мій, не мій...
Уста твої - троянда нерозквітла,
А посмішка завдає пекучий біль.
Любов моя до тебе - чиста й світла,
Але я тверджу собі, що ти не мій, не мій...
Я так хотіла зненавидіть тебе -
А на томість ще більше покохала.
Я так хотіла забути про усе,
Та знов і знов до спогадів верталась.

Засміялося небо
Так сильно аж до плачу
Весь мокрий від жартів природи

Если новый день
тебе не принесет удачу,
и если кто-нибудь
напомнит тебе об этом –
улыбнись и скажи:
«Это судьба такая,
и раз, в тысячу лет,
нам от нее никуда
не деться»!

Раз в тысячу лет
выпадает орел а не решка.
Раз в тысячу лет
разбивается хрустальная ваза.
Раз в тысячу лет
выпадает слово из песни.
Но… но каждую зиму белый снег.

Если желтый дым
собой закроет летнее солнце,
И если березу сломает…
Сломает осенний ветер.
Если взмахнув крылом над морем
на юг улетят перелетные птицы,
то, может быть, это любовь.
Ну а может быть
Что-то другое.

Раз в тысячу лет
Выпадает орел а не решка.
Раз в тысячу лет
разбивается хрустальная ваза.
Раз в тысячу лет
Выпадает слово из песни.
Но… но каждую зиму белый снег.

Коли до вас додому привозять холодильник,
Дивіться, щоб коробку ніхто не викидав.
Коробка прямокутна, картонна і квадратна,
І кращої хатинки ніхто не будував.

В одній стіні широкій прорізуєте двері,
А спереду віконце і збоку − про запас.
Сідаєте на стільчик і гарно вам в хатинці,
Бо там ніхто на світі не потурбує вас.

Коли приходять Саник, Вадимко і Маринка,
Даєте їм шпалери і ножиці свої.
І дім ваш розквітає, яскравий, як картинка,
Або театр ляльковий чи навіть пост ДАІ.

Він схованка і башта, і терем, і в’язниця.
А уночі у ньому дрімає ваша киця.

Тато працює.
Комп’ютер ввімкнув,
Кави узяв
І про мене забув.

Мультик скінчився,
До тата − не йди.
Сумно тиняюсь
Туди і сюди.

Потім рішуче
Іду в кабінет.
Там викриваю
Скандальний секрет:

Тато працює?
Ага, чи не так!
Грає в стрілялки,
Ганяє він «Страйк»!

Мама приходить:
− Де хлопці мої?
Тиша і спокій,
Не чути сім’ї.

Біля комп’ютера
Бачить обох:
Дружно працюють
Віднині удвох!

А мне-бы - прочь от этих мест,
Подальше... В новые чтоб дали.
Да не луга - пески окрест,
И снов неведомы скрижали.

В безвестность - прочь,
(Хотя-б на миг...)
Иным сознаньем на страницы,
От сытых ликов клубных лиг,
В пустыню горькую на лицах.

Пустыню ту, где боль в душе -
Родством - в глаза,
При новой встрече,
И скотству тела в неглиже,
С розмаху джеб,
С плеча, отвечен.

Умелый джеб -
Распутству рож,
И мыслей сладкому сиропу!

Не кулаком...
Но тем, что вхож
Язык, в упрямые слова,
А не влезает в чью-то жопу.

Хочеш, Він зітре твою сльозу
І не буде більше суму й горя.
Ти лише повір Йому
І в житті твоєму буде щастя море.
В ньому завжди тепла течія,
Ніжний вітер хвиленьки колише.
Ти Йому скажи, що : „Я - Твоя”
Й Він тебе ніколи не залише.
Хай гроза й кругом штормить,
Твій кораблик пропливе по карті,
З Ним тобі ніщо вже не грозить,
А останній порт - Небесне Царство.

Ти лише скажи Йому : „Люблю...”

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
недоосвіченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.

Закрию очі й уявляю,
Що попід хмарами літаю...
Співає серце пісню волі,
Резвиться мов лоша у полі,
Внизу безмежний світ пливе...
Та душу крик на клаптя рве,
І я на землю з небес пада:
Утнула крила гірка правда -
Немає волі в світі цьому,
І ми ж самі повинні в тому.
Самих себе вганяєм в рамки,
З шашок рвемось скоріше в дамки,
На правду - вимагаєм доказ,
Й життя ведем лише на показ.
У побуті щоденних буднів
Стаєм подібними до дурнів,
Буття вписали в розпорядок -
Усьому ж має буть порядок!
За графіком радієм, любим,
І співчуваєм, й спокій губим...
Ввесь час кудись ми поспішаєм,
Про все навколо забуваєм,
Щоб зупинитись - нема часу,
Прогрес прославить нашу расу!
Та у гонитві технологій
Чомусь не бачим патологій:
Ми більш не вмієм довіряти
І дивимось на світ крізь грати,
Щоби вдихнути свіжість неба
У далечінь нам їхать треба,
Ми звірів посадили в клітки
Та щей понаставляли на них мітки...
Скоро ми зелену зону
Не побачим з-за бетону,
Не почуєм птаха спів
За тріщанням верстаків,
Діти виростуть з пробірок,
В шар озону кілька дірок
Ради втіхи щей добавим -
Дійсно, ми себе прославим...
Життя такого ми бажаєм?
Чому ж себе самих ми оббираєм?
Чому гармонію природи
Руйнуємо заради моди?
В угоду свому егоїзму
Світ піддаємо катаклізму.
Чи не пора нам зупинитись
Й з Землею, врешті, помиритись,
Позбутися неволі гніту,
Й гармонію вернути світу!

ГрошОвая курвонька – шита бІсерцем сороченька,
Гаптована плахта, дукАти – коралі,
Освятили мня кульов срІбненьков,
Зав’язали ми рученьки рушником вишИваним,
Жеби не ходила павоньков прирученой –
Дівонька несписана, чорні косоньки, гнила душенька.

Було нас дві сЕстри – та ше й в отця донечки:
Єдна ся до лісу темного подала, ніжки білі крвавила,
Чорного хлопця* звабила, збАвила, залюбилась ся.
А я непутящая, з кождим ся в’язала , поки вроду не згубила,
А так кУлечка тай наздогнала, душеньку не до неба
Погнала, а у земленьку, а у грішную, а у темную.

Не любіться дІвоньки тай у плотських бАвленках,
Бо зострижут вам кОсоньки незаплетені,
Бо порвут вам пазуньки тай із ницими, тай із душами.
Кохайтисє, поки вОйна не прийшла, хату не спалила,
Серце не зов”Єлила, не спопЕлила, не замацала.
1.06.07
* чорний хлопець - "хлопець із лісу",вояк Української повстанської армії.

Ти – душе моя чорная, в тріщинах земних,
Поклади до серця, той день навіки закарбуй,
Як плакала по ночі сльозами захололими,
Кривилась в сумерковім ранку дівчинка.
Шовкові коси розплетені, вінець розірвано –
Криваво дивиться з-під вій лункою стратою.
Не гнівно, не з погрозою, а з тихим докором
Ввірвалася у світ колись маленька дівчинка,
Тепер вже жінка – медовокрила і зваблива,
Що у порочну ніч розчахнула солодку повінь.

Поглинула по тім ще з тисячу очей,
Що зачіпали поглядами, що силкувались –
Хоч доторк подаруй!
Одним пальцевим порухом –
Крути тим світом, допоки не обрид:
Що руці чоловічій подарований він,
То ти ж володарка руки – жона неправедна.
30.06.07

Ти в поїзді, а я дивлюсь в вікно
Як блискавка підковує все небо,
До дірок протоптала смутку дно,
Вдивляючись у дощ, неначе в тебе.

А десь гримить колесами вагон,
Ковтаючи хвилини й кілометри.
Тепер не знаю, де є твій перон
І скільки їх візьмеш ти у Деметри.

Я завжди так боялась далечіні,
І думала, що відстань убиває,
Ти спогадам залишив свої тіні –
І я здригнулась, бо життя триває.

В очах і досі сцена та німа:
Як я ішла по довгому перону,
І бачу – однокласник обніма
Заплакане дівча біля вагону...

Бідна панно моя, переплутались наші дороги.
Як долоні, сплелись наші тихі туманні світи,
і несе течія нас удвох до святого порогу,
нас – додому, де ми будем тихим годинником йти,
все по колу, по колу, за руку, удвох – я і ти,

де ми будем дивитись, як час оксамитові брови
хмурить строго, бо ми непідвладні йому, бо живі
серед скороминучих народів, ландшафтів і вір.
І тривога затихне, немов переляканий звір.
В терпеливій строфі буде темне твердішати слово…

В райцентрі бездоріжжя і тумани,
Не чуть ні перехожих, ні авто…
Лиш псом бездомним вештається п`яний,
Ховаючись в полатане пальто…

Та групка юних хеві-металістів
Розходиться ліниво по хатах.
І висне десь на вересневім листі
Їх свист услід нажаханим котам.

І знову тихо… Звук в тумані тане.
За сірниками тягнеться рука…
І править дощ на мокрих стендах плани
По виробництву м`яса й молока….

* * *
У сусідів гармошка старенька
Цілу ніч котить хвилі Амуру
І гітара подряпяна бренька
Крізь густу пелену перекуру.

Там сьогодні суботу справляють,
Там від тостів пітніють долоні,
Там у дурня на фантики грають –
Балакучі,розмірені,сонні…

Щоб зомлілих дівчат поділивши,
По ліжках розбрестися до ранку…
Все як завжди. І вітер колише
Знов обригану кимось фіранку…

* * *
Я знову вдома. Вулиці горбаті,
Які я так весною не любив.
Тут і сьогодні гасла на райраді
Малюють горобці та голуби.

Тут і сьогодні тиша дозріває
Мов у прадавні вицвілі часи.
Її не наполохають трамваї,
Не розірвуть на клапті голоси…

Її минає дикий смерч прогресу,
Тут не реве космічний корабель.
Лиш дизель затарахка з боку РЕСу
І знову тиша. Небо голубе…

…Життя у місті, наче ртуть з-під пальців –
Не зловиш, не помацаєш, втіка…
А вдома воно – груша на гиляці –
Зривай,гризи – дістала б лиш рука…

І я його зриваю і смакую,
Цей недозрілий провінційний плід.
Дві половинки – добрую і злую –
На ранок, на вечерю, на обід…

* * *
Був тоскний осінній вечір.
Небо дощем лякало.
На вулиці лиш собаки та хлопці із КДБ.
Ти кутала змерзлі плечі
В прокурене покривало,
І в затишку кухні чайник всю ніч кип`ятив себе…

А десь у сусідів роком
Цькували зомлілу тишу,
Але потомившись, врешті, приспали свої тіла…
А вітер влітав знаскоку
На сквер, але й він облишив
Біситись і, наче привид, сховала його імла.

І виплив із порожнечі
Ліхтар золотим забралом
Освітлюючи безодню від вікон і до небес…
А ти все кутала плечі
В прокурене покривало,
І в затишку кухні чайник всю ніч кип`ятив себе…

Тиха ніч. Теплий світ.
І тобі (or not to be) тільки-но 15 літ…
Пригорнись до мене, люба, пригорнись…
Ми з тобою разом підемо кудись…
В тиху ніч спить село.
Птах нічний сонно стріпує крило.
Ми з тобою разом йдемо до ставка,
Не лякайсь, кохано, то ж моя рука…

Сільське кохання…
Захриплий тенор солов`я.
Сільське кохання…
Струнка німфеточко моя…
Сільське кохання, де нам постелені поля…
Сільське кохання, ля-ля-ля-ля, ля-ля-ля-ля,
Ля-ля-ля-ля…

Светр мій геть зіпрів,
В ніч таку я давно тебе хотів…
Хай над нами зорі сяють досхочу,
У твою м`яку безодню я лечу…
Не ридай… I love you, my crazy…
Тож знімай білу блузочку свою…
Ще до ранку ціла вічність, не спіши,
Тільки ж матері нічого не кажи…

o Скачати і послухати цей блюз - (1,0 Mb)

(пародія на Жінку Золоту)

І золотої й дорогої,
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Мене, поетки молодої,
Що під тобою… Не печаль,
А технологія творіння…
Та, любий, досить говоріння…
- О, так! О, ще! Нарешті!... Ша!...
Ми зачинаємо вірша…

Position one… У ній вірші
Про pianissimo душі…
І з фібрів лиш димок іде –
Кохання, зорі і т.д.

Position two… Це про життя.
Про каяття і вороття,
Про стиглі вишні у саду
Та іншу зриму лабуду…

Position three… Тут фішка в тім,
Що ремонтується мій дім.
Її порадили майстри –
Практична поза № 3!

Не встигну я розкрити суть
Всіх поетичних камасутр.
Лиш муза вдало підбереш -
І творчості немає меж!

А ти помовч, коханий… Цить!
Мій кращий вірш в колисці спить…

Чвари, згубні пристрасті, дикунство...
Чи піднесемося ми над ними?
Світ втіка від нас, немов від скунса, -
Ми для нього стали знов чужими.

Випустили необачно джина –
Пляшечку разом відкоркували.
Спили гіркотиння – в чім причина?
Напівправду всі ми сповідали.

Ось і несемо свій хрест страждання,
Ще й вінець терновий вже наділи.
А на душу тисне мудрість давня:
Мали все, та шанувать не вміли!

ja nie czytałem brudnych ksiąg
nie trułem się głupotą
uwierzcie nie mam brudnych rąk
lecz męczy mnie słów krwotok

idąc pod górę patrzę w dół
gdzie będę musiał wracać
na wyobraźni pełnej kół
gdzie trwa mordercza praca

ja wierzę w jutro pełne snów
bo płonie ogień wiary
lecz popiół do czyszczenia głów
być może już za stary

biorę co mi daruje Bóg
a On nie daje mało
czy ponad siły moich nóg
jest nosić własne ciało

Там, высоко над землей,
парит белая птица.
А я смотрю ей в след
и не могу сомкнуть
свои ресницы.
Вот так и мне
хотелось бы лететь
куда-то вдаль-
вдаль за горизонт.



Ночью опять
приснится странный сон:
ты убегаешь от меня
вдоль берега моря.
А я кричу тебе: «постой».
Но волны заглушают
голос мой.



Вот и всё…
На исходе зима.
Прилетели домой
На югах отдыхавшие птицы.
Мы гуляем с тобой
По весеннему парку вдвоем.
И я счастлив тому,
Что это не сон.

ТИ і Я – епіцентр ночі,
енергеТИчне джерело темрЯви.
ТИ і Я – дрижаннЯ галакТИк,
безперервний імпульс всесвіту.
ТИ і Я – точка народженнЯ космосу,
найчорніша діра, з Якої
починаєтьсЯ і вибухає ВСЕ.

Еротизм оголених плечей,
Вже футболку не цілують груди;
Напівтемрява корисна для очей -
Бачиш те, чого не бачать люди.

Жар руки блукає по спинí,
Родимки рахує поіменно:
Цю - вже знаю, цю - поки що ні.
Познайомлюсь, - можна, коли темно.

Тільки ти, прошу, не говори -
Я тебе в беззвуччі відчуваю.
Казку тиші словом не зітри
(Може й справді вже тебе кохаю?).

Поцілунок стигне на вустах,
Пóстіль ніжна стомлено дрімає.
Розчинився у коханні страх,
Що зненацька хтось та й завітає.

Це так схоже на химерний сон... -
Але ж плечі ніжні обнімаю.
Ми тепер живемо в унісон!
Треба йти?.. Іди... Я зачекаю.

Розрослося нервами коріння
І бринить у гіллі темнота.
Над землею споночілі тіні
Вигнулись у танці живота.

Під плащем шматочок таємниці,
Пригоршня секретів в капелюсі.
Тіні танцюристи блідолиці -
Попід небом з місяцем у вусі.

Ці зірки вже знахабніли зовсім:
Морщать носа – падати не хочуть.
Над землею тіні голі й босі
Танцювали у обіймах ночі.

Байдужість - у генах запечена,
Бездушність - у вени вмонтована,
Біжу - в цьому світі приречених -
Кудись..., не питаючись: хто вона,-
Та дівчина в просторі дзеркала,
По той бік програмного мислення,
Що дивиться сумно на пекло це,
І прагне скоріш з тіла вислизнуть.

Броджу в цьому місті зачумленім,
Щодня продаю свою молодість,
Й не хочу, не можу, не чую я,
Що дівчина стогне неголосно...

Сиджу на ріжечку місяченька,
Я – вишневая панна,
Гетьманова донька,
Зодягнена в шовки-злото,
Розмріяна княжна...

По зірковім морі гостоньки
Несуться на різдвяному хвості –
У кишенях дукати,
Губи в меді,
Вишиваночки біленькі,
Хлопці добренькі.

То сватоньки з колядою,
З жданою новиною,
Несуть ми колачі
Від мого миленького,
Батькові неугодного.

Заходьте, любі, чи то слово
До любові загата?
Скину свої місячні окови
Та й полину до того,
Що буде мня кохати!

Зловісний кіт сибірської породи
І пазурами з ніжного заліза
Сон стереже, нечутно в тиші ходить,
Тре об дивана виступ бік облізлий...
Насниться ж...

Ти входиш в дім пустий і непривітний,
Вмикаєш світло, зігріваєш чайник,
А на столі мої прощальні квіти
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Тривають дні сумбурної погоди,
Сніг випадає синій, незвичайний,
Зловісний кіт сибірської породи
Вмикає світло, зігріває чайник...
Насниться ж...

На Всесвіту засохлому склепінні
Німих богів тьмяніє обрис дальній...
Ми - ненароджені, ми - ще всього лиш тіні...
І хтось сміється темний і безжальний...
Насниться ж...

Сонячний промінь
Крадькома заповз до кімнати
Випив негідник мій чай

Самурай Саша-сан
Летить пелюсткою сакури в потоці життя
Та інколи він сам може бути вітром

Зорепадом літають
Замучені мрії.
І кричать, і співають
Таємні пісні.

Бо вони не вмирають -
Ховають під вії
Цю твою тиху лють,
Що живе десь вві сні.

21.11.2005

У вухах лиш шепіт бажань нових ангелів.
Мучить думки нерозбірливість слів.
Небо крізь сон розривається зорями.
Десь біля серця закінчилась кров.
Хтось зверху бавиться в копанку вічністю,
Хтось десь давно закрив двері життя.
Але лиш я, неслухняний і стомлений
Просто сиджу і чекаю тебе.

20.09.2004

Что в сердце неба под видом воли?
Вода опухла, набравшись боли,
Печальный ветер сезонно плакал,
Оставив место с запретным знаком.

Что в сердце тучи под видом ваты?
Пушыстый остров несет затраты,
Земля зарыта в щепотке соли
Послушным пленным и заключенным.

Вигадана правда,
Можливо так навіть було,
Чиясь постороння зрада,
А нас забрело у минуле.

Я так випадково плачу,
Хоч серце не мітить болю.
Тебе потихеньку трачу,
Спиваючись за спиною.

І може так навіть треба,
І може таких багато –
Я нищу сліпу потребу
Кохати тебе щоранку.

Свої порахую сльози
І в кошик складу для ночі –
Можливо зійдуть в нагоді –
Можливо ти їх захочеш.

Коли б я іще зрозуміла, коли не нині?
Коли би, як не сьогодні?
Минаю шляхи Господні,
Шляхи широкі аж сині,
Шляхи голодні,
І голод їх рівний безодні
Приреченості на спúні.

Я порох і глина, що вперто ступає по глині,
І врешті забувши закляті закони природні
Так вперто людиною хочеться бути людині.

Ми ніби не винні у тому, що бути повинні.
Дороги не згодні -
Ми винні у тому, що ми одинокі і жодні,
І кожній хвилині
Ми винні у тому, що плинні.

І дві застороги:
Це нас обирають дороги
На вічні свої етюди.
І нам випивають ноги,
І нас забувають еклоги,
А з ними – люди.

А ми – подорожні на вічній життєвій картині.
І все проминає, і ми проминаємо нині.

І оголену плоть поцілує голодний мольберт...
Вимальовує пензель жадано жіночії обриси –
Як по сходинках, тілом донизу, а потім уверх.
Божеволіє мить і звіряє години по компасу.

Від троянди пелюсток пурпур – соковиті вуста,
Бірюзовою хвилею море сховалось у погляді,
Ще не страчений часом, дівочий незайманий стан
(Будьте ж роки-мороки дідів присоромлено прокляті!),

Мов у грудні, така смаковита амброзія груш,
І нектаром упитися кличе печера між стегнами,
Там при вході до неї – густий непроріджений кущ,
(Обережно поводься, як будеш заходити, легіню).

Мов піску оксамит доторкнувся нечутно плеча,
Перейшов по руці та й засмаг на ногах непоголених...
Галерея. Збулося. Впізнав на картині дівча?
Оближися і сплюнь, і відчуй хоч на мить себе оленем.

Зникає тінь, неначе сон.
Я прагну вірити у щастя.
Стою одна біля вікон,
Можливо так й не буде краще...

А може й буде...тільки нам
Цього, мабуть, не зрозуміти

Серце
б`ється,
застукане кодом логіну.
Пристрасть
йонно блукає
по ниточках вебу.
Стали ближче
на байт
нам думки-пілігрими,
ритми
крапельок "Send",
звіртуалене небо.

Пальці
вправно летять,
відбиваючи коми,
і вкладають
три-крапки до "Лю..."
загадковість.
То уява ввімкнена -
стає невагомо,
не чорнилами звиклими
пишеться повість.

Не замерзти
прошу...
в навантаженім чаті.
Стільки щастя того,
що цей смайлик віншує.
Мов би
поруч десь
сон,
не від мишки зачатий.
Осідають
на "Вікнах",
мов птахи "Reply"-ї.

16 Червня 2007

Пізно, Пилате, пізно
Уже закінчилась злива
І вже позабули ріки
Життєву силу дощу

Рано, Пилате, рано
Казати, що я щаслива
Просто відкриті рани
Стікають замість плачу...

Зупиніть цей світанок - як згуба, його пришестя,
Бо на ранок, як завжди, я маю безспірно піти.
Та не втримати ночі...
Даю тобі слово честі! –
Тільки смеркне, вернуся.
Піщинками із самоти
Пересиплеться час, і зірветься твій день навтьоки.
І обернеться в темряву світлих небес голубінь.
Не топися в стакані,
Спрагни натхненням, а поки
Розпрягай, мій поете, думки і лягай відпочинь.

бачити - хотіти
а потім - убити
чекати...
кохати...
і знов
забувати.
уже не вірити,
і не жити,
а так -
проходити
між митями
.........
не мріяти,
не вміти,
не думати,
не знати
щоб потім
не розчаруватись...
так боляче
відривати,
забирати,
тебе у собі убивати
і віддавати,
знову віддавати
комусь
а серце закривати
від всіх -
від втіх,
від світу
й очей,
і недоспаних наших ночей...
а тепер:
прощай
і забирай
ніжність
і сни
тільки душу
верни!

бачити - хотіти
а потім - убити
чекати...
кохати...
і знов
забувати.
уже не вірити,
і не жити,
а так -
проходити
між митями
.........
не мріяти,
не вміти,
не думати,
не знати
щоб потім
не розчаруватись...
так боляче
відривати,
забирати,
тебе у собі убивати
і віддавати,
знову віддавати
комусь
а серце закривати
від всіх -
від втіх,
від світу
й очей,
і недоспаних наших ночей...
а тепер:
прощай
і забирай
ніжність
і сни
тільки душу
верни!

На осіннього міста
Пожовклу стару парсунку
Сни стають на сторожу,
Немов кам'яні леви...
Напишіть мені ніч,
Від якої нема рятунку -
Я у ній заночую,
Бо це написали Ви.

Я побуду ще трохи,
Бо хто ще за нас побуде?
Бо за мить до ніколи
Ми вже перейдем на "ти"...
Ти - моя випадковість,
Одна на усі усюди,
Тільки ніч розставляє
По місту свої пости.

Ніч полює на нас -
Ти писала її такою,
Ти шукала метафор,
Щоб годі від них втікти,
Щоб дійти переможцем
До краю цього двобою -
І упасти у осінь
З найвищої висоти...

В цьому місті ходять демонстрації
І праві бувають ще історики,
Я не знаю знаків пунктуації
Правил споконвічної риторики,

І тому мені у руку муляє
Транспарант із гаслами банальними –
Краще б я летів сьогодні кулею
До панянки у кафе вокзальному,

А, між тим, я йду собі колоною
Зі своїми вічними замашками
Підпирати небеса долонями –
Я Король у провінційнім Жашкові...

O’er the mist-shrouded cliffs of the lone
mountain straying,
Where the wild winds of winter
incessantly rave,
What woes wing my heart while intently
surveying
The storm’s gloomy path
on the breast of the wave.

Ye foam-crested billows,
allow me to wail,
Ere ye toss me afar
from my lov’d native shore;
Where the flower which bloom’d sweetest
in Colia’s green vale,
The pride of my bosom,
my Mary’s no more.

No more by the banks
of the streamlet we’ll wander,
And smile at the moon’s
rimpled face in the wave;
No more shall my arms cling
with fondness around her,
For the dew-drops of morning
fall cold on her grave.

No more shall the soft
thrill of love warm my breast,
I haste with the storm
to a far distant shore;
Where unknown, unlamented,
my ashes shall rest,
And joy shall revisit
my bosom no more.

Повільно іду додому
З ринку через магазини;
Південно-півлітня втома –
Олією по вітринах
Стіка неспішно додолу,
Хлюпаючи попід ноги.
Кружляю повільно в румбі,
В провулках гублячи кроки,
Безжурно - нестерпно! - вільна,
Ніби не знаю дороги...

А ти поїхав, не лишив
Ні телефону, ні адреси.
На капищі з календарів
Справляю я тужливу месу.

Ні свіч у мене, ні ікон,
На олтареві спозарання
Мовчить і цідить телефон
В жертовну чашу із чекання

Глуху заціпенілу тишу
Вином тягучим для причастя.
Я п`ю і краплі не проливши,
Моє гірке болюче щастя.

Ти відвертаєш обличчя,
І я дивлюся у бік.
Капають таємничі
Погляди з-під повік.

Очі твої приховані
Діляться вже на роки.
Чути лише знервовані
Тікаючі наші кроки.

І думки знову так старанно
Минуть недозволену тему.
Тобою мене покарано
Мною тебе покарано,
Ось бачиш: все таки пара ми.
Ми пара у цій дилемі.

Нічого, серденько,
Це просто – осінь.
Зима, мов зашпора,
Тривожить сни.
Це просто небо
Заходить в очі.
Пече, клятуще,
Дощить. А ти
Ніяк не виринеш
Із мого болю
Ніяк не втопишся
В моїй біді.
А я у небо ховаю очі...
Та навіть небо
Заступиш ти.
Нічого, серденько,
Переболюєм.
Ген-ген весна
фарбує сни.
Там, може, сонечко
Цвірінькне в грудях.
Боюсь лиш сонце
Заступиш ти.

Гей, козак – козаченько,
Тай хоробре серденько,
Ой, міцні в нього руки –
Ворогам для науки!

Як козак засміється –
Ворог з страху трясеться,
Як козак заспіває –
Той чимдуж утікає!

Як козак затанцює –
Увесь світ його чує,
Зелен-дубе розвивайся,
Гей душа, розкриляйся!

А душі тільки й треба –
Степ широкий та небо,
Під сідлом коник чалий,
Побратим не лукавий.

Гей, гуляти-воювати
Знов поїдемо брате,
Не топтали щоб чужинці
Наші землі українські!

Там чи смерть, чи життя -
Нам не буде забуття!
Якщо голови складемо –
У піснях доживемо!

Ти забути мене не бійся,
Навіть думкою не вернись.
Так зрікається дерево листя.
Так зрікається дерева ліс.

І не бійся, що я пам’ятатиму.
Стане якось в тобі мені тісно.
Навесні, за роботою хатньою,
Я забуду вплести тебе в пісню.

Наче ниточку від вишивання,
Я від себе тебе відкушу.
Не рясніти цьому забуванню
Чорним хрестиком на рушнику

А тато вже замовив окуляри.
А в тата молоком налився вус.
А я ж, здається, щойно бант сховала,
А я ж іще мізинчиком зовусь.

А вже у мене чеберяє нозями,
У пелюшках агука мізеня.
А вже у мене весняними грозами
Сімейні негараздоньки дзвенять.

Мені життя іще ніде не хмарить,
Ще роки на десятки не мінять.
А тато одягає окуляри,
Їх мама потай в кухні приміря.