… не для кохання, не для пестощів...
я роздягався перед жінкою не вперше,
а тільки одяг з себе здер вже…
і залишився тільки хрест іще…

я так дивлюсь на тебе мрійно,
а ти мене - в операційну …

* * *
…завжди майбутнє
дивилось в минуле
в Народичах
минуле дивиться на майбутнє…

розчісую кудлаті хмари
вітрами
коли бриниш в мені
я вибухаю
снами
коли тріщать мої обійми від натуги
ти ще в мені
а крик понісся лугом
гучніше від трембіт
я в'яжу ковдру із свого волосся
ти палиш тіло
як пахуче сіно
і перестигле літо у мені
затріпотить
ранковою грозою
вже на твоїй спині росте колосся
вже віями мене
залоскотав
вже повні всі річки мої
тобою
і раптом спалахнув цей світ
весною
а ти іще в мені
на позолоті трав

ти проростеш в мені і я не відпущу
тебе ні на хвилину ні на мить
безногий вечір обв'язався тінню
і покотився по густій траві
ти задихнешся у мені
серед скелястих нервів будеш жить
безликим в'язнем у тюрмі утроби
пекучий пульс розчеше твої коси
і мужні вени наче змії тросом
тебе обіймуть
я не відпущу
проміння сонця розітне живіт
ти побачиш світло віковічне
і краплю неціловану дощу
і тишу оповиту ніччю
та рани скреснуть мохом поростуть
і знову ти у плетиві провалля
а береги які ти розрізав
пройдуть крізь тебе
як холодні палі
у надвечір'ї зимосамоти
тебе зігрію калиновим чаєм
ти вирізаєш на душі листи
своїми заржавілими мечами

допиваю не тобою заварений чай
розумію що завтра ... і тиждень
і вічність без тебе
я тебе не любила... бувай
ти - транзитний вагон
на пероні що змінює лейби
і цей залишок вечора п*ю
у якому прокисли дощі
і зламались на зло парасолі
я тебе не люблю....
я так тебе не люблю
до кожної рими
до кожного поклику долі
і що мені з того? лимонність розмов...
і гра у любов приростає,
вростає корінням
я ж тебе не любила
Любов....
допиває свій чай і ковтає
солоне прозріння

Канал, в якому утопили Розу
Л., як докурену вже папіросу,
практично повністю заріс.
І стільки роз опало з тих часів,
що цим не приголомшити туриста.
Стіна - бетонне передвістя Крісто -
мчить з міста до теляти і корови
полями - вимитою в колір крови;
завод димить сигарою... Буття,
де чужоземець підіймає плаття
туземній жінці не як завойовник,
а як заінтригований художник,
націлений рішуче оголити
ту статую, якій подовше жити,
ніж віддзеркаленню з канави,
в якому Розу й доконали.

Мій Телемаху,
                          з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю,
переді мною що...
                            Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава і камінь... Телемаху, милий,
всі острови межи собою схожі,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі
й з-за водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки літ уже тобі, забув я.

Рости великий, сину мій, рости.
Боги лиш знають, стрінемся чи знову.
О, ти сьогодні вже не те дитя,
перед яким затримав я биків.
Якби не Паламед, жили б ми разом.
Але, можливо, він правий: без мене
ти пристрастей Едіпових позбувся,
і сни твої, мій Телемаху, чисті.

Ох ти доленько лихая,
Що ти наробила?
Серце зранила до смерті,
Душу ізтомила.
Де раніше сади квітли -
Пісчана пустеля,
Де кохання колись жило -
Самітна оселя...
По кімнатам спорожнілим
Лиш ехо витає,
Та сумна Надія бродить,
І очі ховає.
Не ховай Надіє очі, не плач
Серед пустки,
Поможи зцілитись серцю,
Змий криваві згустки,
Поверни душі ту віру,
Що вона згубила,
Щоб душа у дім порожній
Двері відчинила.

Мені сьогодні Смерть наснилась -
Прекрасний янгол в шатах срібних,
В її очах з блакиттю темінь злилась
Ще й засвітила базліч зірок дрібних.
На дитячому її обличчі - сліз гірких сліди,
Які вона втирала тихо сивими кісьми.
За її спиною ворони кружляли - вісники біди,
Й різкими криками вітали настання пітьми.
Попереду Смерті дитя неслухняне
Бігло, падало, вставало і знов мчало без пуття,
Слів застереження не чуло, у море багряне
Бездумно пірнуло - так щезло Життя...

Шёл весёлый Дед Мороз,
У него был красный нос,
След помады на щеках
И мешочек на плечах.
Расцелованный, хмельной
Нёс подарки к нам домой.
Нелегко ему идти,
Тяжело мешок нести,
А седая борода
Так качалась иногда
То налево, то вперёд,
А потом наоборот.
Дед Мороз совсем устал,
Чуть в сугроб он не упал,
Опустил в сердцах мешок,
Стал утаптывать снежок,
То налево, то вперёд,
А потом наоборот,
Расцелованный, хмельной
Дед Мороз к нам шёл домой.

Тихо ехали менты:
Кто не может сам идти?
Кто в сугроб чуть не упал?
Кто наш белый снег топтал?
Подъезжают - Дед Мороз,
Да ещё в помаде нос!
– Что ж ты пьяненький такой,
Расцелованный, хмельной
Топчешь белый наш снежок?
Отдавай сюда мешок!
Может хочешь в гости к нам,
В гости к нам, крутым ментам?
– Что за странная страна!
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
У меня большой мешок
Должен я доставить в срок
Все подарки для детей
И открытки для людей,
И для вас, крутых ментов,
Девятнадцать тёплых слов,
Мне пройти ещё чуть-чуть,
На Подол держу я путь.
– Ладно, Дедушка Мороз,
Весь в помаде красный нос,
Ты иди тогда вперёд,
Справа будет пароход,
Церковь, что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Но подумай ты сперва,
Там не спит, шалит братва,
Даже нам, крутым ментам
Могут треснут по рукам.
– Пусть не спит, шалит братва
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
Дед Мороз мешок поднял,
Всем рукою помахал
И пошёл себе вперёд.
Показался пароход
И весёлая братва
К Деду сразу подошла.
– Кто мешок несёт большой
И качает бородой,
То налево, то вперёд,
А потом наоборот?
Посмотрите – Дед Мороз,
У него в помаде нос!
Что ж ты пьяненький такой,
Расцелованный, хмельной
Топчешь белый наш снежок?
Отдавай сюда мешок!
– Что за странная страна!
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
У меня большой мешок
Должен я доставить в срок
Все подарки для детей
И открытки для людей,
И для всех крутых ментов
Девятнадцать тёплых слов,
И братве привет большой
Из Лапландии со мной.
Мне пройти ещё чуть-чуть,
На Подол держу я путь.
– Ладно, Дедушка Мороз,
Весь в помаде красный нос,
Ты иди тогда вперёд,
Видишь белый пароход,
Церковь, что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Там и ёлка для детей,
Ты иди, да побыстрей.
Незабудь прислать привет
В мой рабочий кабинет,
Жду его к исходу дня,
Скажешь всем, что для меня.
Дед Мороз мешок поднял,
Всем рукою помахал
И пошёл себе вперёд.
Справа белый пароход,
Церковь что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Вот и ёлка для детей,
В целом мире нет милей,
Как цветные мотыльки
От гирлянды огоньки,
То мигают, то горят
Всех детишек веселят.
– Скоро, скоро Новый год,
Всем он счастье принесёт,
А подарки Дед Мороз
Вам в мешке большом принёс!
В нём игрушки для детей,
И открытки для людей,
Специально для ментов
Девятнадцать тёплых слов,
И братве привет большой
Из Лапландии со мной.
Знаю точно – в Новый год
Лучше будет жить народ,
От налоговых проблем
Мы избавимся совсем,
Ведь чиновник свой народ
И услышит и поймёт.

*

Кров – підступний друг, коли спазми артерій
Кров то є брат, коли навколо холод
Мозок пропащий від мене відмовився
Тіло невдале, бо завтра війна

Хтось проклинав за останній мідяк
В мене руки і очі теж хворі
Плач по світу не врятує
Ні владаря, а ні тебе в його руках

Прости дитино, ненароджений сину
Прости за прокляття на чисту душу
Гріхи байдужого батька
Далекого від важкості хреста

Прости дитино, я буду десь поряд
Тебе не врятує мій плач.
Боже, дай сили
Відмолити тебе перед народженням

Омыты перроны слезами дождей,
Прощанья последние нотки,
Мы крепко обнимем надёжных друзей,
И сдвинем к затылку пилотки.

Не ждите нас скоро за праздничный стол,
Нас встретят туманами горы,
Парящий над ними кавказский орёл
И выстрелов жаркие споры.

Быть может в застывших под снегом горах
Чеченская пуля шальная
Под сердцем погаснет в кровавых кострах
И охнет старушка седая.

Судьба нас ведёт по дорогам своим,
Так будь к нам немного добрее,
Ведь мы по дорогам идём фронтовым,
Затем лишь, что здесь мы нужнее.

Будем мы получше жить, может быть, когда-то,
Я тогда, пойду служить в армию ребята,
По контракту получать буду я деньжата,
И народ приобретёт храброго солдата.

Я работать за троих буду без обмана
И прощу, вот крест прощу, грубость капитана,
Пусть муштрует он меня на плацу и в поле,
По контракту я служу, по своей же воле.

Мне для службы не нужны танки и ракеты,
Мин огромных фронтовых ржавые букеты,
От наград я откажусь, от чинов почётных,
Только б не было войны и дождей кислотных.

Будет армия сильна не числом – душою,
Сэкономим кое-что, этого не скрою,
А потом, друзья, женюсь на красотке Тане,
Жизнь летит, зачем держать денежки в кармане.

Поселюсь я у реки в домике попроще,
Незабудки, васильки - далеко от тёщи,
Я за этот рай готов с жизнью распрощаться,
Кто же с армией такой сможет потягаться!

Деньги, деньги, денежки звонкие, шуршащие,
Трачу вас родимые, трачу настоящие.
Доллары да еврики, фунты и червончики,
Где же заработать мне мама миллиончики.

Деньги, деньги, денежки старые и новые,
Вы такие грязные, вы такие клёвые,
С вами жизнь наладится тысячи зелёные,
Вы такие сладкие, а в труде солёные.

Деньги, деньги, денежки золото червоное,
Цепи всё с браслетами да дома казённые,
Я без вас намаялся, с вами я намучился,
Раскручусь родимые, что нибудь получится.

Деньги, деньги, денежки - радуга алмазная,
Ох, работа вредная, пыльная и грязная,
Ручейком по камушкам жизнь бежит тяжёлая
Где судьба проказница, где же ты весёлая?

Коли вітри зникнуть
Коли наповниться серцем молитва
Коли я прокинусь серед світла
Коли забуду віру невдалу

Пробачте вірші не написані,
Не владар я ваш
Не помічник у безодні
Без звуку з уст не вашого раба

Уснула вновь страна моя,
Леса могучие, равнины,
Речушки, реки и моря,
И сладкий воздух Украины,

И небо звёздное - всё спит
В объятьях добрых сновидений,
На небесах луна скользит,
И только Бога добрый гений

На рай земной с высот глядит.
На степь широкую и горы,
На наши славные просторы,
Где можно в мире жить да жить.

Люблю тебя моя страна,
Люблю в любые времена.

Тягни себе руками за вуха,
За чуба сильніше тягни.
Коли заснув не пам’таєш –
Прокинувсь вертикально, туго?
І голова болить!? Пласка? Свять, свять!
То ти тягни... Вігнали
Міцно правда ж ..?
Ну ..? Здогадався вже ? Ти – цвях,
По самі груди у труні ...
Перепочинь, перезирнись з небіжчиком,
Підмитим і, як ти, по груди.
Пора тягнути знов – тягни!!!
Дограєшся – вженуть по лоб.
Не рви (скрипить тертя матерій)!
Не рви, кажу тобі, без паніки!
...
От маєш! Що тепер?! Слід слухати було!
...
Не витріщай на мене очі.
Досмикався: ти зовні – ноги там ...
А скільки крові! Відповзай!
Забризкаєш мерцю сорочку ...

Втекти в слова – і обдурити долю.
Хапатися руками за гріхи
Як за печену чорну бараболю,
Як за масні олійні тертюхи.

А потім совість – запрану, облізлу,
Розхристану азартом естафет,
Ледь підсинити вервице-намистом,
Пір’їну в капелюшок — і вперед!
1999

Нічка темна,
Лиска хитра.
Спи, мій зайчик,
Слізки витри.

Лиска хитра,
Вовчик злий.
Спи, маленький,
Носик вкрий.

Вовчик злий,
Колючі гілки.
Спи, малий,
Не бійся тільки.

Колючі гілки,
Шурхіт страшний.
Спи, зайченятко,
Спи, мій малий.

Серпень, 2005.

Я тебе зустріла вранці...
Ще плив туман,
Ще кружляв у вільнім танці
Володар-Пан,
Ніч завершитись не встигла,
Була сльота...
Я зустріла твої стиглі
Важкі вуста...
Я поглянула в байдужі
Зіниці...
Мить.
Я тебе хотіла дуже
Не загубить...
Ще секунда... Ти побачив
мене у склі...
І мені здалося, плачуть
Десь журавлі...
В твоїм серці пронеслися
важкі роки,
В мене байдуже дивився...
Лиш дрож руки
Я помітила раптово...
Ну що ж, бувай...
З твоїх губ злетіло слово...
Мовчи, тікай...
У моєму серці спогад...
Осінні дні...

Я зустріла тільки погляд,
чужий мені...

81(88)
Ти, ким із праху створені всі ми
Й Змій вселений у Рай, щоб грішними
Зробить нас, -- пожалій дітей своїх:
Дай нам прощення -- й навзамін візьми!
82(89)
Як день спекотний вже згасать почав,
Що Рамазан виснажливий кінчав,
Стояв я у майстерні Гончаря
І його посуд глиняний вивчав.
83(90)
Всіх форм тут вироби, малі й великі,
Стояли на долівці різноликі:
І дзбани говірливі, і горшки,
Що, як здалось, замовкли вже навіки.
84(91)
Сказав один з них: "Недаремно з глею
Постав я, щоб, сягнувши апогею,
Розбитим і розтоптаним кимсь буть
І знову стать безформною землею."
85(92)
Промовив другий: "О, чи б міг розбить
Хтось чару, якщо з неї буде пить?!
Хто ж виліпив їх власними руками,
Не зміг би навіть в гніві це зробить."
86(93)
А потім глека репліка почулась,
Що його шийка дивно так зігнулась:
"Беруть мене на глум -- чи ж винен я,
Що в Гончаря рука тоді здригнулась?!"
87(94)
Й вже горщик -- ще суфійських спорів жар
В нім не остиг і втіливсь в мови дар:
"Торкнусь проблем Творіння і Творця:
Скажіть мені, хто -- Горщик, хто -- Гончар?"
88(95)
"Ну, -- інший встряв, -- це як вже поведеться;
Один відправить в Пекло тих клянеться,
В кім брак допущений, коли творив;
Та він добряк -- то ж якось обійдеться."
89(96)
"Що ж, -- буркнув ще хтось, -- хто б мене купив --
Хоч висох весь, бо вже давно не пив --
Але наповни знов живильним соком --
Й, напившись, поступово б я ожив."
90(97)
Так в сутінках неспішно розмовляли
Й, коли вже місяць заглянув до зали,
Почулось раптом поруч: "Брате! Брате!" --
І дзбани два, обнявшись, заридали.

Надивитись на все в Україні,
І рукою махнути на все...
На старій деренчливій машині
На Обухівське вийти шосе.
Був би кінь, як бувало іздавна, -
Проскакав би пропащі літа.
Там історія, кажуть, неславна.
Географія, кажуть, не та.
Їх багато у душу налізло!
Принесли нам свою нелюбов.
І в чорноземі – кров і залізо.
Вже й заліза негусто...
А кров
Забіліє від дусту і хлорки.
І ніхто не назве на ім’я.
...У країні Сервантеса й Лорки
Заробляє країна моя.
На Хрещатику – пані і панії
Не поділять Вітчизну ніяк.
Але був чоловік ув Еспанії,
Все кидавсь зі списом на вітряк...

Полювання на дикого вепра –
Коли десять районних мужчин
Залишають, а сніг у півметра,
Рівно десять блискучих машин.
І в дублянках, у валянках, гетрах
Із рушницями пруть до вершин.
Над горою займається ранок...

Що ти, веприку, їв на сніданок?
Як сирітками лишиш дітей?
Ти зайняв кругову оборону,
Але люди які! Із району!
Їм до смерті потрібен трофей!

І тоді, коли влада народна,
Або антинародна вона,
Влада бути не може голодна,
Бо яка тоді влада вона?
Їм подай на обід кабана!

Дикий вепр, ти виходь із нічлігу!
Ти мисливцям скрутив уже фігу,
Себто пулю, дикунським хвостом...
Але це задля мітингу – дуля.
А летить із вінчестера куля
І по лобу тебе – батогом!

Ви мисливця вполюєте, вепрі?
Рівно десять троянд на снігу...
У Карпатах або на Ай-Петрі
Ти тікаєш до кулі у нетрі.
А куди ти втечеш? Ні гу-гу...

Обривається слід на снігу.

Полювання на дикого тура!
Це така українська натура –
Десять куль у дурній голові...
Це Говерла чи Рацинська дача,
Зафонтанила крівця гаряча, -
І смерека – мов Спас-на-Крові.
Ще рушниця із цівкою диму...

Я трофей до машини нестиму,
У стрільбі по мішенях – мастак.
Лижуть сніг – і гончак, і вівчарка.
Буде шкварка під вечір, і чарка:
Хто тепер мені скаже не так?
Переможці – стрілець і собака...

Що ж ти, з профілем дикого хряка,
Тихо схопиш з трибуни під свист?
Був мисливцем – долав перевали
І – Маріїнським теж наливали,
А тепер і тебе зацькували
І без кулі убили на піст.
Ах, якої боявся ти зради?
Люди хочуть трофейної влади,
На фіг їм – Одіссей і Орфей...

Здуло вітром тебе із вершини,
І війнуло бензином машин,
І в багажнику схлипнув трофей.

Полювання на дикого вепра.
Полювання Ахілла на Гектора.
Треба вбити вдову із дітьми,
Щоб до нас повернулася Троя...
І підсмажать тебе як героя,
Українці, троянці, це – ми!

Повертайся і ти до народу:
Спробуй, сунься в приватну природу!
Чи на Банкову, до верховіть...
Кожен з нас – і мисливець, і жертва,
Та природа, жива або мертва,
Три століття іще простоїть.
Полювання на дикого тигра...

На сафарі ти будеш один.
Там природа забути не встигла
Губернаторський твій лімузин...

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

Архангел Михаїл. Собор Бориса й Гліба.
Видовищ даждь нам днесь. А там – вина і хліба.
Хрещатик янголят. А пахне Диким полем.
Ми виспівали гріх, коли гріхи відмолим?

71(76)
Що написав Він -- те уже основа
Життя твого; що ж мовиш ти -- полова.
Ні гнів, ні жарт твої не змінять й букви,
Ні сльози всі не змиють навіть слова.
72(78)
Цей ввігнутий казан, що Небом звуть
І повзають під ним, живуть і мруть, --
В мольбі рук вгору не здіймай -- безсиле
Воно, як ти і я, -- пора збагнуть!
73(79)
Знов прах людський у глей земний вростає,
Врожай торішній злак новий вертає
Й що написав Творець у Перший Ранок,
Те День Останній світу прочитає.
74(80)
Готують нас вчорашніх днів труди
До завтрашніх тріумфів чи нужди.
Пий, бо не знаєм, звідки йшли й чому!
Пий, бо не знаєм, нащо йти й куди!
75(81)
На світ з'явившись цей, замру від страху,
В ніч між сузір'їв кинутий з розмаху,
Щоб через мить навік посісти місце,
Призначене душі моїй і праху.
76(82)
Як звеселя воно: іще бажає
Його душа -- хай дервіш зневажає;
Ключем Вина ті Двері відімкну,
Перед якими він в мольбі страждає.
77(83)
Й це знаю я: те Світло, що над нами,
Любов кріпить, а гнів м'якшить сльозами;
І нам один лиш зблиск його в корчмі
Миліший за відсутність його в храмі.
78(84)
Що гірш: ніщо бездумне, жарти й сміх --
Чи щось свідоме, але райських втіх
Позбавлене під страхом вічних мук,
Що їх зазнаєш, коли впав у гріх?
79(85)
Що робите із нами ви, боги?
Брать золотом -- та за які борги?!
Ми в вас не позичали ні копійки!
Та нас не чують -- скорбні це торги.
80(87)
О Ти, що множиш відчай і страхи
І ставиш сильця нам на всі шляхи,
Й, не покладаючись на сили зла,
Падіння теж зачислюєш в гріхи!

61(63)
Від Бога дар -- Лоза ця біля ганку,
Хоч богохульства в неї вклав приманку.
Якщо в ній благо -- будемо леліять,
Якщо ж прокляття, то спасіння -- в дзбанку!
62(64)
Позбуться втіх земних, щоб ласку й шану
Здобуть в Отця, як дихать перестану, --
Чи, звабившись Божественним Вином,
Наповнить келих, перш ніж прахом стану?!
63(66)
Погрози Пекла й обіцянки Раю
Щораз чутніш: мов хмиз, життя згорає;
Лиш мить воно -- ось все, що знаю твердо:
Ще не розцвівши, квітка вже вмирає.
64(67)
Чи ж це не дивно: ще ніхто з юрми,
Яка уже пройшла кріз Двері Тьми,
Не повернувсь, щоб нам вказать Дорогу,
Й самі її шукать повинні ми.
65(68)
Пророцтва тих, що вірять і все знають
Й, на мить здійнявшись, в Морок поринають, --
Лиш марення, які, від сну збудившись,
Звіщають нам і знову засинають.
66(71)
Послав я душу в Невідомий Край:
"На що надіятись після життя, узнай!"
Й вона, вернувшись із далеких мандрів,
Повідала: "В мені і Пекло, й Рай!"
67(72)
Рай -- лиш видіння сповнених бажань,
А Пекло -- тільки тінь душі страждань
В Пітьмі, з якої лиш на мить з'явившись,
Поринем в неї знов без нарікань.
68(73)
Ніщо ми інше, ніж на тлі заграви
Магічні тіні й витвори уяви,
Чий рух безладний множить Лампа-Сонце
Опівночі в руках Творця Вистави.
69(74)
В цій Грі безцільній ласка Його й гнів
На шахівниці із Ночей і Днів:
Приносить в жертву, шах дає і мат,
Не втратить поки всіх своїх синів.
70(75)
М'яч правил Гри не пише й не міняє;
Його вперед-взад кий Гравця ганяє.
Той, хто нас кинув на Зелене Поле,
Один Він знає все, Він знає, знає!

51(52)
Із нами Він незримо повсякчас,
Звільня нас від страждань в урочний час;
Міняємось постійно ми й зникаєм --
Лиш Він незмінний, хто міняє нас.
52(53)
Не встиг збагнуть щось, як вже інший хор,
Наступна дія і новий повтор
В старій цій Драмі, що триває вічність,
Де Він і автор, і глядач, й актор.
53(54)
Якщо стоїш ти з марною мольбою
Під брамою Небес, що над тобою,
Сьогодні, як живий, -- що ж буде завтра,
Коли не будеш ти вже сам собою?
54(56)
Не трать часу на роздум -- де миліше:
Тут, де тепер, чи там, де був раніше?
Вже краще звеселятись Виноградом,
Ніж потім мать Ніщо чи щось гіркіше.
55(57)
О друзі мої, як же я напився --
Бенкет давав, як вдруге оженився:
Холодну Істину прогнав із дому
І з Лоз Дочкою серцем звеселився!
56(58)
У Логіці вдавалося мені
Знать, верх де й низ, й 'так' відрізнять від 'ні'.
Й хоч добре знав я міру і число,
Та все ж найвища мудрість -- у Вині!
57(59)
"Який з обчислень толк?" -- одні говорять.
"Рік зменш, позбав скорбот нас!" -- інші вторять.
"Е ні! Це тільки трюк календаря --
Не роджене ще Завтра й мертве Вчора."
58(60)
Біля дверей корчми, де буть я звик,
Явивсь раз Ангел -- сяяв його лик.
Він дзбан в руці тримав і дав мені
На пробу -- й був це з Винограду сік.
59(61)
Що в світі здатне Виноград затьмить? --
Сто сект ворожих може примирить;
Він -- Логік і Алхімік, й перетворить
Свинець життя у Золото в ту ж мить.
60(62)
Махмуд могутній, що його Аллах
Благословив, -- відчай, зневіру, страх,
Що душу обсідали чорним роєм,
Мечем своїм розвіяв, наче прах.

41(55)
Вже не манить небесна таїна
І не бентежить загадка земна,
Як вип'ю й заблукають мої пальці
В волоссі тої, що наллє вина.
42(45)
Вино -- єдина втіха для сердець
Там, де всьому початок є й кінець.
Ти вчора був, сьогодні є, а завтра
Не буде вже -- то ж пий і йди в танець!
43(46)
Якби стрівсь Демон, де Ріка без дна,
Й Душі твоїй налив би він вина,
Щоб та твоїми випила губами, --
Ти б погодивсь: хай втішиться й вона.
44(69)
Душе, ти прах із себе отрясаєш
Й на небо, уже гола, відлітаєш.
Чому ж, чому не соромно тобі,
Як в плоті грішній просвітку не маєш?
45(70)
Шатро, в якім Султан лиш день спочине
До того, як у Морок він порине, --
Сьогодні з ним прощаючись навік,
Нового Гостя завтра вже зустріне.
46(47)
Не бійсь і ти -- так буде з усіма:
Лічбу твою обірве Ніч німа;
Вже піднялись із дна в цій Чарі вічній
Мільйони бульбашок -- і меж нема.
47(48)
Як твій і мій зітреться навіть слід,
Ще довго, довго буде жить цей світ,
Сприймаючи прихід наш і відхід,
Як море камінця над ним проліт.
48(49)
На мить спочинь -- відчути дай душі
Буття смак -- й знову втіхи залиши.
Глянь -- Караван незримий вже досяг
Межі Ніщо -- за ним і ти спіши!
50(51)
Можливо, розділя лиш волосок
Брехню і Правду; відімкнуть замок
Ключ тільки може -- то ж знайди його:
Тоді вже й до Творця -- один лиш крок.

В павутинках небо осінь малювала:
Пурпурові клени, верби золоті
У ранкову тишу лагідно вдягала,
Щоб красу осінню в жовтні зберегти.

Задивлялись верби у дзеркальну воду,
У блакитні хвилі чисті й чарівні,
Вітерець ласкавий їм казав про вроду,
І стрічками в листя заплітав пісні.

І зітхали верби нахиливши віти,
Доторкалось сонце дзеркала води,
Як же тебе жовтню можна не любити,
Як не зупинити в день такий ходи.

Як у всій Європі нам зарплати дайте
І закони дайте європейські нам,
А вже після цього ціни підіймайте
На житло в хрущовках дітям та батькам.

Від турбот від ваших краще вже не буде,
За борги і хату заберуть у вас,
Де взялись при владі ті шляхетні люди,
Що змогли бездушно обдурити нас?

От така турбота - посмішка іуди,
Чи Христос пробачить їм гріхи такі?
Чи таку вже владу обирали люди,
Чи обрали люди ці шляхи важкі?

брате, що? заважкою тобі видається дорога?
затяжким є тягар монотонних безрадісних днів?
ти один серед лісу пустих непотрібних голів,
ти простуєш самотнім шляхом від людей і до Бога.

в тобі ружа вітрів, в тобі місячне сяйво іскриться,
ти проник в глибину знань людських і законів землі,
переміг шум дощу, міць обіймів та світу вогні,
ти гнучкий наче плющ, та в душі твоїй міцная криця.

ти ідеш, а у спину тобі шепотіння зміїне,
ти один серед злоби людської, ненависті, мли.
сотні сильних уже цю дорогу величну пройшли.
так і треба іти до останнього аж, до загину.

заспіваєш, набравши в легені солодких вітрів,
твоя пісня долине до хмар, до засніжених пиків,
але там, унизу, бачиш ситі вгодовані пики -
ти і пісня твоя непотрібні між цих дикунів.

брате, в світі ви вдвох - тільки ти й безкінечна дорога,
ти ж поетом назвався, обравши самотності шлях.
хай болить, наче зранена птиця, тендітна душа -
треба йти до кінця, до останнього, до перемоги!

Так хочеться пити, хмілію від спраги
Пів серця на мито, пів серця на ваги
На згадку про неї усе поламали
Брудного від клею не розпізнавали
Ймовірний відбиток на фотоусмішці
Думками на збиток у "dairy" книжці
Лякатися ночі, тікати, губитись
Дивитися в очі і знову напитись

Не твої обличчя лишали питання
Не трохи знайомі, ти майже остання

Так хочеться пити, хмілію від спраги
У серце налито твоєї наснаги
І нерви від ниток, легені від диму
І тіло від сіток хворіли за зиму
Всі ролі зіграли, всі плівки відзнято
Життя кінозали все марять про свято
Лякатися ночі, на тебе чекати
Дивитися в очі і знову...кохати

Я не вмію тебе цілувати,
Ти ж цілуєш мене у вуста
Так, що хочеться в небо злітати,
Залишаючи сірі міста.

Ти цілуєш, неначе малюєш
Полумяні казкові світи.
Ціле небо на згадку даруєш,
Знов цілуєш: "Ти вмієш! Лети!.."

Як же легко у небі тонути,
І повітря хмільніше вина-
Неможливо хоч раз не пірнути,
Не торкнутися крилами дна.

Діамантові зорі-перлини,
Феї неба думки полонять,
Забуваються очі людини,
Що навчила у небі літать.

Але сон кольоровий скінчився
І в кінці тільки титр "Прощавай..."
Я літаючи так забарився,
Що спізнився..."Пробач! Зачекай!"

Та у відповідь холод мовчання,
На вустах краплі льоду тремтять.
Захололо тендітне кохання...
Я не вмію, як ти, цілувать.

знову гості з’явились без запрошень
ідіоти думають що я їм рада
принесли бруд плітки ряд оголошень
і квіти із невдалого параду

вино дешеве ковбасу із сої
і посміхаються немов дурні джоконди
слова скінчились в роті як набої
а гості давлять наче анаконди

застигла кава на порозі звершень
і мухи вже літають над столом
вони згадали і давно померших
вони поснули як один гуртом

я засинаю у брудній вітальні
у товаристві цих нікчемних мух
усе так просто ясно і банально
та тільки їх жучання ріже слух

Мій біль проростав на очах будяками.
Дороги, не змиті водою іще,
Вростали у мене брудними нитками.
Я – світ тобі в ноги, а ти мені – щем?


Шолом – на волосся, капкан – на зап’ястя,
Від бруду овацій брехливих – щитом.
Злітає, як сукня, ошукане щастя,
Я - кров’ю в тобі, а ти – за вікном?


В лахмітті тинялась вагітна тобою
З потрісканим серцем, зів’ялим лицем,
Дороги не змиті брудною водою,
Я ж – сонцем, а ти – терновим вінцем?..

Вечірнє місто місить мокре тісто,
Старій бруківці змащує суглоби…
І буде слово (звісно, не навмисне),
Малий князенко із зорею в лобі.

І пес завиє…Білі батареї
Холодним тілом залікують рани,
І ти підеш від мене як до неї
Одним звичайним березневим ранком.

Далека зірка мругне по-котячи,
З минулих бід хоч досвіду накреше…
І я – уже за звичкою – заплачу,
Якщо тобі від того справді легше…
1998

Не буди мене рано,
Не жури мене ніжно.
Не буди ще хоч трішки, і нехай буде спішно.

Дай я ще політаю,
Морем дай помилуюсь.
Навіть як утоплюсь, я пізніше врятуюсь.

Дай відкрити мені
Світові таємниці,
Дай звільнити когось з кам’яної в’язниці.

Дай навчитись людей
Поглядом лікувати.
Побувати в місцях, що ні в казці сказати.

Дай я ще поспілкуюсь
З тим, кого вже немає.
Усвідомлення втрати мене просто вбиває.

Не буди мене рано,
Я так прошу, не треба.
Як ти не розумієш? Я ж так близько до неба!

* * *
тікаю від тебе
тікаю від себе
серед ночі прокидаюсь
палю
і вмиваюсь
водою крижаною
щоб позбутися видива
вранці знову холодний душ
плани на день
щоб ні думки про тебе
цілий день приречений на переслідування
опівдні – спочинок –
цигарка
кава
самотність…
самотність?
ні !
знову ти…
зморений вечір
підводить підсумки дня
заповненого тобою…
…тікаю від тебе
тікаю від себе…

…сіренької води –
дощів безодня,
гливке сьогодня
змиває, як сліди…

Беззахисність дитини врятуєш усміхом,
У щирості зірок затамувавши спрагу.
У хмару три сходини cтупивши поспіхом,
Не думаєш, чи вистачить відваги.
Пізно чекати зречення що наступило планово
Іще при вдосі перед словом першим.
Вуста, словами спечені, тиша загоїть, заново
Думки накресливши і непомітно стерши.
Знайомими обіймами спокій огорне солодко,
Улюблений - до болю звичний…
Ціною задовільною… буде затишшя кОротко,
Як завжди нетривке й нажаль не вічне…
Теплом наповниться з долонь розімкнених
Життя маленьке, як приймати доведеться...
Що не розплутати доріг шовково зітканих,
У переплетенні думок лише здається.

2 Січня.07

Нестигле сонце освітило крони голі,
Шепоче по кутках відлуння тиші.
Годинник нарізає час. Стираються поволі
Дивного сну відбитки. Не залИшив
Тіні ліхтар, що згас зненацька під стіною.
Йому навечір знов світити. Ще недавно
Дощові дні тужили й плакали, та не за мною...
Колишаться в калюжах плавно
Дерев портрети з обрамленням багетним
В ахроматично-вицвілих відтінках.
І тільки вітер клаптиком газетним
Тихо танцює танго на сходИнках.

Прекрасні - в нас залюблене вино,
і хліб, який для нас в огні святиться,
і жінка, із якою вік одно -
сповна намучившись, насолодиться.

Та бути як із сяєвом зорі
понад холонучими небесами,
де тишина і неземний покій,
як бути із безсмертними віршами?

Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття.
А мить біжить за миттю невдержимо,
судомить руки наші, та щодня
засуджені ми йти все мимо й мимо.

Як хлопчик в забутті своїх забав
дівочим зворохоблений купанням,
не знаючи нічого про любов,
вже потаємно мучиться бажанням.

Як то колись у пралісу хвощах
від почуття безсилості ревіла
ковзка істота, на своїх плечах
вже чуючи не вирослі ще крила.

Отак од віку, - о коли ж, Господь? -
від скальпелю мистецтва і природи
кричить наш дух, і знемагає плоть,
де шостого чуття здійнявши сходи.

при тому всьому що тут постійно не робиться
можна говорити про щастя
якщо це ще не заборонено
і якщо ми випаково відносимось до тих з мала
кому дозволяється все
навіть і те, що можна

вчорашня курва
постояла y дверях
невпізнаючи його
швидко допив
пробіг крізь парк
аж до WC
не знайшовши її там
махнув рукою
і повернувся

його стіл вже був занятий
сів до іншого

Моя любов до тебе ще - слонятко,
народжене в Берліні, чи Парижі,
яке тупцює ватними ступнями
кімнатами господаря звіринцю.

Не приноси йому французьких булок,
не підноси йому качан капусти,
він може з'їсти тільки грудку цукру,
частину мандарина, карамельку.

Не плач, о ніжна, що от-от у клітці
він зробиться утіхою для черні,
що дим у ніс йому вдихнуть сигари
прикажчики під регіт мідін’єток.

Не думай, мила, що той день настане,
коли, збісившись, ланцюги розірве
І побіжить по вулицях, і буде
давити, як автобус, люд кричущий.

Нехай присниться він тобі інакшим -
в парчі та міді, страусинім пір'ї,
отим, Розкішним, що колись одвозив
до трепетного Риму Ганнібала.

деякий час дивився
як руйнують вола
сам спробував палицею
вибити око
потім його облили
коли мили двір
розсердивсь та й пішов

його мила
чекала у кріслі
в під”їзду за ворітьми
вихватила банку
де ти вештався
йолопе
хлептала кров
навіть не намагалась
повиловлювати мухи

втерши губи
рукавом халату
примиренно додала:
так оце, мій любий,
було в останнє
це ти собі затям

Законна дружина
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді ластівчині гнізда.
Од початку світу поважає
Мандарин свою законну жінку.

Наложниця
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді гуска - груба, жирна.
Як нема дітей у мандарина
Мандарин наложницю заводить.

Служанка
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді мисочки варення.
Нащо ви обидві мандарину,
Він щовечора нової хоче.

Мандарин
Вже нема вина в глибокій чаші,
І на блюді тільки гострий перець.
Замовчіть, безтямні балакухи,
Над нещасним не глуміться старцем.

31(34)
З земної тверді через Сьому Браму
Потрапив я на трон Сатурна прямо
Й вузлів багато розв'язав -- не зміг
Одного лиш -- Людської Долі драму
32(35)
До цих Дверей ключа вже не знайти
Й Завісу цю ніяк не обійти:
Якийсь лиш натяк чув про "Ти і Я"
Й нічого не довідавсь про "Я й Ти".
33(36)
Питав я в Суші й Моря, та лиш очі
Трудив даремно; мовчазні й пророчі
Небес знамення, що на мить з'являлись,
Й знов від очей ховав їх Морок Ночі.
34(37)
Як в роздумах про це урвавсь терпець,
Звів погляд вгору, щоб хоч каганець
Знайти в Пітьмі -- і раптом донеслось
Здалека звідкись: "Я в тобі, сліпець!"
35(38)
До губ, що їх торкнувсь тлін забуття,
Схиливсь дізнатись: в чому сенс життя?
Й почув з губ в губи: "Поки ще живий,
Пий, бо як вмреш -- уже не до пиття!"
36(39)
До губ піднісши дзбана, я згадав,
Що, може, й він колись жив і страждав,
Й вино пив; й -- о! -- той, що до губ тулю,
Отримав він цілунків скільки -- й дав!
37(40)
Вертає пам'ять знову й знов картину:
Аж впрів гончар, вимішуючи глину;
Й з-під рук його до вуха донеслось
Ледь чутне: "О, ніжніше, легше, сину!"
38(41)
Таких історій з подивом і страхом
Почує безліч, хто бреде цим Шляхом:
Про це потурбувався сам Творець,
Весь глинозем з людським змішавши прахом.
39(42)
Коли проллється з келиха вино
На землю, може, втишить біль воно
В чиємусь серці, що лягло спочить
Внизу глибоко і давним-давно.
40(43)
Як просить в Неба краплю рос тюльпан,
Вина ти так проси для серця ран,
Аж поки кине в землю і тебе
Дном догори, немов порожній дзбан.

21(21)
То ж вип'єм: відділяє кілька кроків
Сьогодні від Минулого пороків
І Майбуття страхів -- я ж завтра буду
Там, де й вчорашні вже Сім Тисяч Років.
22(22)
Кого так любим - без вагань, зупинок,
Як Час безжальний свій збере Ужинок,
Прощальний келих випивши до дна,
На вічний відправляються Спочинок.
23(23)
Залишить Дім обжитий довелось,
Хоч вже весна й у зелень все вдяглось --
Та ми лягаєм в ліжко із землі
Й самі стаємо ложем для когось.
24(26)
Ах, знов налий і випий за співця,
Перш ніж у прах розвіються серця!
Стать праху прахом і у прах лягти
Вже без вина, без пісні -- без кінця!
25(27)
І тим, хто визнає лише Сьогодні,
Й тим, хто лиш ради Завтра жити згодні,
Із Башти Мороку звіщає муедзин:
"Ні тут, ні там не знайдуть щастя жодні!"
26(29)
Де ж ті, що нам вказать хотіли шлях,
Й про Два світи торочили? -- В ушах
Вже їхніх слів завмерло ехо, й прахом
Самі вже стали, й глей у їх ротах.
27(30)
Як юним був, я вчитися пішов
До Мудреців, та так і не знайшов
Я Істини в нудних їх мудруваннях,
Й крізь двері ті виходив, що й ввійшов.
28(31)
Посію зерна Мудрості в Саду
Й від них усі негоди відведу.
Й ось урожай, що визріє в Жнива:
Прийду Водою й Вітром відійду!
29(32)
В цей світ не знаю, звідки і чому,
Краплинкою у вод ввіллюсь юрму;
І з нього, як в пустелі вітерець,
Куди, не знаю, хоч-не-хоч подму.
30(33)
Для чого звідкись прагнуть так сюди?
Й для чого звідси так спішить туди?
О, скільки ж треба келихів вина,
Щоб згадки й тінь втопить про ці труди?!