Липневим ранком на Погулянці,
Щось згадуючи, плачуть квіти.
І мрійний відблиск, й солодкий присмак
Тих сліз розносить по Львову вітер.
Летить до мене, - мій ніжний друже! -
Цілує легко: "Прокинсь, царівно!
Де твоє срібло, люстерко, чари?
Що це за зморшки, чому їх видно?!"
- "Не треба, брате, вже не царівна.
Так, зморшки видно, де й правди діти...
Віддала зповна - взяла багато:
Тепер я чую, як плачуть діти."

Ця львівська погодна норма
Ставить в незручні пози,
Хтось божеволіє вдома,
Хтось божеволіє поза,
Хтось рве на собі волосся,
Втомившись її чекати…
Невже йому не вдалося?
А може їй наплювати?..
Химерного літа прагну,
Не в календарі, а між нами,
До нього мабуть недотягну,
За глухонімими словами…
А львівська погода нечемно
На голову лиє воду…
Чекати тебе даремно…
Даремно, як добру погоду…

Чи вирушаю чи вірю, що вирушив,
виширяв геть із кутків чортівню.
Щурився – бачив: день видався миршавий,
щиро зізнався – не хочеться ню.
Виміняв радість у стомлених поглядів.
Відчай чи що опечатав уста?
Встав би удосвіта – буде хтось поряд – і
радий мені.
Чом же досі не встав?
Боже мій, берег цей – непередбачений
ні ясновидцем, ні панною пік.
Кіпоттю неба приймається спадщина,
там, де мовчання стає “Do you speak?”.
Пив оці дні – напивався і плакалось,
не докричався до себе навік.
Вірю тому, буде хто, наче я колись,
але тоді, коли я – ще не він.

Пробачити за все, у часі розминувшись,
не підійти туди, де щойно ти була.
Коли не час пливе – спливають наші душі,
то душить щось таке...
Аж стиснувся кулак.
І щойно ще живеш і не встигаєш жити.
А тиша – це статист, їй все одно – хто ти.
Від себе утікав, щоб в дурні не пошитись,
і тішився колись, бо по воді ходив.
Тут не знайти причин, не проминути сльози,
не винайти закон, в якому я і ти.
Дивитись, як дощить, не хочу чи не в змозі.
І зимно на щоці, бо нікуди іти.

Так це було тоді, але що з того опустіли ті дні.
Стали холодними і дощовими, бо ми не живемо,
А марнуємо оніміле, душевне тіло,
Серце, віру та любов серед мокрих осінніх дібров.
Де вітер листя підійма, бавлячись як ти зі мною.
Підніму. Покину. Заспокою. Помашу рукою.
Але ж для покою потрібно вдарити рукою
З гострим лезом та журбою
Провести залишене тіло з труною,
Де буде купа вінків з постаттю на фото
Ще вчора молодою. Сумною.
Вже не буду сумувати за тобою.
Бувай.
Прощавай.
І швидко забувай,
Нехай мої сльози течуть рікою вслід за тобою,
За тою великою журбою,
Щоб я міг померти в покою,
Але вже не з тобою,
НЕ З ТОБОЮ.

Знаєш, він нічого не питав.
Попросив, щоб тільки бути поряд.
І тебе зі мною виглядав,
І терпів думки тобою хворі.
Не казав, та все було в очах...
Не тікав від битих ваз і крику...
Я жила тобою. Він мовчав.
Як ти легко збився с пантелику!

-1-

Взаємне забування телефонних номерів...
Як хтось писав: рятує від любові.
Ти врятуватись з легкістю зумів.
А я зависла... десь у напівслові.

Безглузда втеча... Гублюсь між світів.
Там, де смереки від снігів небесно-сиві.
Чергова спроба забування номерів.
І фотографій. Тих, де ми щасливі.

24.02.2007

На тебе погляну -
І в'яну!
Не втримаю щастя і сліз.
Я вірю в слова,
У оману!
До правди я ще не доріс.

За руку візьму -
І тону
В бурхливому морі надій.
Кохаю тебе,
Лиш одну!
Сховай мене, я повністю твій!

На тебе чекаю -
Ридаю!
Ти не моя! Мені жаль!
Я знову втрачаю,
Я знаю!
Ти скоро одягнеш вуаль.

Закат – прекрасное явленье,
Его уж нет, но на мгновенье
Луч солнца землю осветил,
И вот исчез... и нет уж сил
Ему бороться с облаками...
Борясь он днями и веками,
Устал, уснул, но утром вновь
Прольется солнечная кровь...

Цей шлях мені здається нескінченним,
Ці очі, ніби часточка мене,
Цей погляд – таким дивним, незбагненним,
Лиш доторкнися – серце прожене.
Так неможливо, щоб душа сміялась,
Коли тебе немає на землі,
Була я неправа, я помилялась,
Коли я очі зрадила твої.
Коли я зірку з неба загубила,
Натомість я знайшла земну любов,
А, коли очі уві сні відкрила,
З тобою в небо захотіла знов.
Та час не впустить в свої вічні пута,
Він порохом присипав всі сліди,
Твоя душа до мене вже прикута,
А благаю та кричу: "Не йди!"

Власниця довершених грудей
У цнотливі сни мої ввірвалась.
В пік екстазу збуджених ідей
Звивинами мозку упіймалась.

Як торкнути дівчину – красу,
Що опівночі мене сторжить.
Мрію я у серденьку несу:
„Оживи її, прошу, мій Боже!

Дай їй тіло смертне і чуття,
Щоб моє єство змогло б кохати...
А в сплетінні тіл - до забуття...
У ефір блаженства нас підняти...»

Власниці довершених грудей
Вірні дружки косу розплітають...
Жаль, слов’янський Ладо й грек Морфей
Вже до ранку сон мій завертають!..

О! Як не хоче тіло прокидатись...

(Експозиція)
День - головна тема

Музика – їжа кохання!
Заграймо ж, бо я божеволію!
Застінки шлунку вже напнуті,
І соки вирують судинами.

Вечір - побічна тема

Подихи поперемінні,
А поскрипи ліжка вритмовані.
Звуки до ладу скликаються...
...Так твориться музика любощів.

(Розробка)
Ніч

Ось дисонанси* рішучі
В пустоти жіночі вриваються.
Губи ж медові жаданої
Настирливо флейту триматимуть.

(Реприза)
Ранок

В сфері екстазу – крещендо,**
Сексти*** блаженно лунають,
А долею двоє повінчані
Знов в тілі нірвану шукають.

(Кода)
Він:
-Десь музики чується дивне звучання...
Вона:
-Хтось теж грає вічну сонату кохання.

…………………
*Дисонанс – різке звучання
**Крещендо – поступове збільшення сили звуку
***Секста – милозвучний музичний інтервал

Чаша — вже через край!..
Ще лунає навкруг славослів’я —
Вартовий джерела —
Мандрівник невгамовний — Любов.
Та уже небеса
Спопеляють вітрами коріння,
І дивують слова —
Марнота і безглуздість промов.

Марнота сподівань,
Марнота заклинань і молитов —
Ще повернуть прокльони,
Але — іще довгі роки
Кабінети дізнань
Те криваве збиратимуть мито,
Мов платитимуть дань
Ненажерливим водам ріки.

Соловей поспіша
Ощасливити даром останнім
Ніч, яка вже іде,
Лиш подовживши жадібно мить…
Рожевіє туман
На алеях побачень недавніх,
І в ранковій росі
У метелика крильце тремтить…

На асфальт упаде
Це крило його — ніжності прапор —
Візерунок чіткий,
В паутиннім мереживі — твердь.
На підлозі, на стінах,
На стелі — рухомий орнамент,
Та шепочуть вітри:
«До життя закрадається смерть..».

Прошиває стежком
І у вузлики в’яже повітря
Та година, коли
Ти найменше до болю готов…
Неминучий удар —
І спокута приходить на вістрі…
Джерело захистить
І сховає у Вічність — Любов.

Ця приречена любов є
Доленька твоя!
Захиталася і знову
Йде з-під ніг земля.
Та тебе не відштовхнути
Горем чи виною —
Омивати будеш пути
Мертвою водою.
Не врятує вже ніхто, і —
Тільки смерть одна
Заспокоїть… Трунок той —
Питимеш до дна.
Ким не був би — віднови,
Відтвори в собі!
Не гадай, не плач, не зви
Хмари голубі:
До його байдужі долі
Й небо, і земля…
Ця приречена любов є
Доленька твоя!

Ото ж-лети!
Хай усмішки троянда
ніколи вже в тобі не відцвіте!
Нехай Любов
всесильна, полум'яна
в твоєму серці дзвінко проросте!
У леті тім
Творця почуєш ти,
від гострих скель тебе він порятує,
бо любить тих,
Хто прагне висоти,
а я молюсь
за тих, хто храм будує...
Збудуй в своєму серці храм і ти!
Зумій назло морозам розцвісти!
Лети!..

Вітерець провійнув, як спогад
Як знесилений слід безсоння
Спорожніла моя долоня
Вперся в обрій байдужий погляд.

І востаннє зірвався дощик
Вмити вкрай наболілу душу
Я до втоми блукати мушу
У сповитих журбою площах.

А на ранок зійде спасіння
Облетить посивіла туга
Зникне з болем моя недуга
І замерзне любов осіння.
5.11.04

Ти мені необхідний сьогодні,
Як повітря, як тала вода.
Марно гріючи руки холодні,
Пролетить, як завжди середа.

А в четвер повернеться утома,
Грубий дотик байдужих обійм.
І залишиться терпка оскома,
Сіль від того, що ти вже не мій.
25.01.05

Вже не важливо, що ти скажеш на прощання
І як подивишся сполохано услід
Між нами стало це настирливе мовчання
Між нами – лід.

Лоскоче ніздрі незаплетене волосся.
Останній жест осиротілої руки
І не важливо, чи було і чи збулося
Між нами – лід.

Нехай ніхто не перетне межу розлуки
І почуття хай загрубіють, як граніт
Та тільки серце крижаніє від розпуки
Між нами – лід…
20.06.06

Десь за спиною падає зірка,
Падає просто комусь у долоні.
Я загадаю, закривши очі,
Побути ще трохи в веснянім полоні.
Срібна сопілка Нічного Духу,
Зтишений шепіт сонного міста,
Ліхтар навпроти мого вікна.
Яку б мені казку йому розповісти?
Про дивні узори, заплутані долі,
Про юну фею чи проклятий привид, -
Я пам'ятаю казок доволі...
Десь телефонний здригнувся дрітик.
... А на дні моря спить собі сонце
І що йому сниться, ніхто не знає.
Як світло від того, що падає зірка,
А, може, я просто тебе кохаю.

Місто марить. Марить весною,
Сонцем, зеленим листям,
Мріє про теплий вітер
І пелюсткове намисто.
Летить березневий сніг
І віддає травою.
Калюжі блакитніють мрійно.
Місто марить весною.

Очима дерев
За мною слідкують століття
І століттями в небі
Наді мною - твої птахи.
Я йду вже так довго,
Я, напевно, дуже стомилась;
За дощем і туманом
Так тьямо жевріють сніги...
Ти вкриваєш мій шлях
Пелюстками божевілля,
Віриш,
Що я не боюсь не дійти.
Декорації сну
І стирається в порох каміння -
Ти старанно ховаєш
Від інших мої сліди.
Поглядом - вгору,
Я боюсь висоти до нестями,
Але зойками трав
Ти мене підганяєш: "Скоріш!"
Твоє небо мовчить,
Лиш нервово вібрує краями.
Я дійду -
І століття згорнуться у мить.

Змінимо наші ролі
Життєві стереотипи
Хай я сьогодні - невблаганний монстр,
А ти - закохана в монстра.
Вечоріє рано зимового дня,
Крізь вікно за гратами
Видно бруківку і башту вежі,
З якої зістрибнув би я,
Якби ми не мінялися ролями,
На канапі голими лежачи.

Я ж полином причащалася - зранку, натще.
Перебродила, як молоде вино.
Вилила душу в золочену чашу – наче
Зілля, гірке – як я і як я – гаряче.
Пий, моє серце. Вже осад упав на дно.

Пий, не барися, не бачиш – питво холоне.
Пий, не барися, не бачиш – темніє зілля.
Чари мої не дістануть тобі корони,
Чари мої не зіграють тобі весілля.

Я тебе не врятую і не поможу,
І ні удачі, ні зиску тобі не буде,
Не покладу на могилу червону рожу
І не прийду, поки будуть з тобою люде.

А як усі покинуть – аби забути,
Я принесу полин, а сльози не зроню.
Я ж тобі душу - неначе ковток отрути,
В чашу золочену - наче тобі в долоню.

Життя чуттєве до тебе,
А ти не знаєш ціни йому,
Серцем запалюєш небо,
Ти ще живий... я живу.
Погляд несе за обрій
Від застарілих ідей,
Щастя–омріяний сон мій,
Сотні народжень, смертей.
Вічне життя–це самотність,
Погляд миттєвий, живий,
Я полечу у безодню,
Я вже сама... ти нічий.

від п'ятої чашки кави
звело шлунок
і чому так не буває
від остогидлого чаю
я заварюю ромашку
і вливаю до вуха
роту
зіниць
я,
повністю здоровий екземпляр.

Подих смерті біжить за тобою,
Нікуди втекти нічого не взявши з собою,
Ти один і вона одна,
Якщо дожене то буде війна.
Війна за мир, за свободу
За свободу мирного народу.
За тишу і спокій власної душі
Щоб було тихо як подих миші.
Гармонія страху лякає тебе
В гарячій метушні забуваєш себе
Збережи те, що Є!!!

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Можна подумати
І навіть повірити,
Що нами нічого не втрачено.
Що не все так погано…
Ми…плачемо?

Пробудження…ранок…
І дівчинка, наче серпанок
У тиші ранковій,
Беззахисна
Ще юна така і невинна,
Це… Україна?

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Подумки дівчині
Одяг приміряти
Пишний, багатий
І тішитись з того,
Що вміємо
так прикрашати?
І в бездіяльності вірити,
Ніби нам вдасться
Створити уявну
Ілюзію щастя..?

Біля картин Новаківського
Треба життя починати
Жити, творити,
Себе по краплині віддати
І знати, що нами
лиш доти
нічого не втрачено
Допоки ми віримо
Йдемо вперед
І не плачемо.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось як відлітає птах
А так хотілось разом…вище неба
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
І, розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити…
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати
Своє життя комусь не дарувати
Не шматувати на лахміття крила
Знайти гармонію душі і тіла
І жити просто
І собою бути
Забути інших
А себе почути
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити «знаю, можу, хочу»
Щоби життя проживши не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Сьогодні запахло осінню,
Всі дерева залляло золотом.
Жовте листя - проміння сонячне -
Спалахнуло жар - птахом на гіллі.
Ти йшла серед того вогнища -
Починала вересень ранній.
Судомно вуста мої сіпались
Юнацькі: і боязно, й збуджено.
Нічого тобі не скажу я,
Голос мій із грудей не прорветься.
А сердце з надшвидкістю б'ється -
Ні до чого чуттям тут критися!

Проводжу жадану поглядом,
Птахи свідками стали боязні.
Астрологам зорі повідали,
Що дороги десь наші сходяться.
Зроблю нерішучий перший крок,
Дочекавшись коди осені.
Дівчиську, що в мене поцілило,
Чуттів власних цноту повідаю.
Дерева вже снігом втрусило.
Я обіт дав кохання міцного -
Вона вже здобуток чужого...
Своє щастя прогавив, сплинуло!

Сьогодні запахло осінню -
Гидке те осіннє місиво!..

Долоня вітру,пестячи грайливо,
завісу білопінну вигинає,
щоб небо чорнолике, безголосе
в кімнату поміж рам могло вливатись,
і пити звуки, як вино червоне,
які розбризкує фортепіано.

У такт із форте полум"я лякливо
здригається і ноти оживають.
У дзеркалі відкинутої кришки
метеликами пальці блідосвітлі
легкосповільнено перелітають
між чорними та білими квітками.

І з цим польотом в лад слухняні струни
то муркотіли ласкавим коханцем,
то буревієм билися об берег,
то щось оповідали непоспішно ...
Зненацька безтурботний вітер
здмухнув листок і полум"я погасло.

Упала тиша. Лиш у рамці старовинній
щось шепотів сердито композитор.

На роздоріжжі
там де два світи
З душі моєї в’яжуть перевесла
Зустрілася з тобою я, а ти
За руку взяв мене
І я воскресла
Без болю, без жалю, без вороття
Мов птаха Давидовської трикрила
Я пізнавала, що таке життя
І плакала
Бо я тебе любила

Чи розумно боятися втратити втрачене
Чи дотепно сміятись розревівшись навзрид
Чи болить роздирати понівечене тіло
Чи захочеться сонця коли зовсім осліп…

і припали коліна
і просили спасти
і стискались долоні
не знайшовши води…

Не карати не можна, та згубили дарма
Не почути так легко, коли серця нема.
Та судитися з Долею – ти не вправі, не міг
і в кутку коло церкви тихо вимолив гріх…

Реальна віртуальність захопила,
Так легко все найкраще вбила,
І залишила без життя
Найкращі хвилі вже не нашого буття.
Просте складним здавалось
І тихо щось там підкрадалось
В безсонні ночі, у пітьмі.
І все мінялось у імлі.
Здалось, що щастя наздогнало
І так відверто вже сховалось
У закутках смішних надій,
Й таких простих дівочих мрій.
Здалось, що зупинився час -
Здалось, тобою захопилась.
Здалось - і більш нічого.
І тут уже нема нікого,
Лиш годинник миті відсуває.
І так невпинно все тікає
У вічність забуття.
І тут приходить каяття,
Несказані колись слова,
Забутий погляд і довіра.
І хочеться так голосно кричати,
Усе хороше убивати
В своїх заблуканих думках
І у солодких нездійснених снах…

поменше слів побільше пауз
я пережовую мовчання
риданням груди розсміялись
риданням

у ранах біль сплітає гнізда
клюють зерно очей курчата
я в цьому просторі проїздом
солома коле в тім'я хату

ескіз життя на дріт пелюсток
худої наче промінь айстри
і біль думок і крику згусток
під ноги Майстру

волає ніч німими снами
у головах голодних блазнів
води у кров до шиї камінь
хай сом губами тіло дразнить

пищить курча саме в болоті
я пережовую безслів'я
курча тримає око в роті
я нитку втечі в помежів'я

Я довго йтиму вуличними зміями.
Що привиду якийсь абстрактний час?
Ці вулиці, запльовані помиями –
Найкраще люстро ідеальних нас.

Дивись – я ляжу людям попід ноги.
Чи хто мене хоча би проклене?
Кошлаті тіні. І брудні дороги.
Їх завжди топчуть – як тепер мене.

І будуть люди обминати тіло,
І будуть дні спливати, як вода.
Торішнє листя – надмогильна брила.
Торішні люди – та ж сама хода.

Хіба що злодій виверне кишені.
Не рухатись. Молитися. Осанна.
А хтось зачепиться і вдарить по мішені:
«Вже розвелося тут!.. Встидалася би!.. П`яна…»

Сувора тітонька-зима
Кожух свій білий зодягла,
Сніжком присипала дахівки,
Усі подвір’я і домівки.

Мороз чіпляється за ніс,
До рученяток не поліз –
Вдягнула мама рукавички,
Поцілувала тепло в личко.
24.02.2007

...Ще навіть треті півні не співали,
Іще ніхто ніде не гомонів,
Як встала жінка, в хаті прибирала,
Курей, гусей, качок нагодувала,
Як слід і не почистивши зубів.

Ну хто б зумів усе переробити?
Вона збудила свої дрібні діти,
Відправила у школу і в садок,
Пішла на городи´ - і три години
Копала бараболі і морквини,
Петрушку, кріп, капусту, бурячок…

Обід зробила - борщик і пельмені,
Збудила чоловіка - як олені -
Небритий і неголений, він спав…
Та що тягнути довго цю резину,
Зганяла на роботу (в другу зміну),
Хутенько - ніби стьожка поміж трав.

Та що там трави і яка там стьожка?
Прийшли зі школи Вітя і Сірьожка,
Маринка, Свєта, Петрик і Кіндрат…
І вже сім’я вечеря біля хати,
І вже корова доїться завзято,
І вже вишнева ніч покрила сад…

Дітей приспала, баняки помила,
В маленькій кухні віченьки склепила…
Вже наче й все… Але зірвалась вмить!
Ой лелечко! Оце була б заснула -
Та ще одну роботу я забула -
Там чоловік не…… лежить!!!

Ріжуть очі тумани осінні.
Замість бруку - потрощене скло.
Біле сонце купається в ліні,
Загубивши останнє тепло.

Пролітають події зім'яті,
Запорошені спокоєм дні.
Б'ється м'ячиком болісне свято,
Що бальзамом здається мені.

І несуться багряні конверти
В пряних пахощах дивних вітрів.
І так хочеться тишу роздерти -
Задля інших, гучних почуттів.
12.10.04

Обірвалися з цього дроту,
наче з світу ми обірвались.
Це весна босонога бродить,
і рябіє розбитий палець.
Ти від страху стаєш, як річка,
непідвладна, а значить, ближча.
Глибина твоя цьогорічна,
скільки люду в тобі ще знищать?
Розтуляю уста ці двічі,
говорю: “Прощавай” і “Здрастуй”.
Як не бачила, то не свідчи,
що сліди пролягли до рясту.
Споминання і піна співів.
Повертайся, ти знайдеш місце.
Та голівоньки надто сиві,
та моря не побачиш звідси.
Обійди сім разів тополю,
опинись, де тобі потрібно.
Ти тепер не стійка до болю,
ти дощем барабаниш дрібно.

Не звикаєш до втрат ностальгійних дощів,
і біжиш без потрібних зупинок.
Обнадіє погода, і небо мерщій
не засмічене хмарами спінить.
Чи спасіння, чи спосіб утримати гріх
у дерзаннях порожнього тіла –
у свавіллі стихій дозріває горіх,
як душа, перевтілена пилом.
Опиняємось ближче до істин і сліз –
так судилось, і є про те напис.
А життя – слід глибокий вселенських коліс,
і обабіч – з об’їдками трапез.
А не трапиться стрічний – вечеряєш сам,
бачиш знаки і віриш у долю.
І реальності блимає вицвілий штамп –
окропився святою водою.
Бути битим, звикаючи бігати так,
щоб подрібнених крапель прощання
уповільнений дощ закодовував такт
на зупинці, де мокне прочанин.

Ми ті, про кого шепотіли в давнину
У мимовільному тремтінні еллінськії міфи
Народ закоханий у буйство і війну
Сини Геракла і Єхидни скіфи.

Навколо моря Чорного пусті степи
Як демони ми облітали придко
Являлись раптом, сіяти всюди страх
У верхів‘ї Тигру і пониззі Істри.

Ми диким норовом жахали світ,
Палаючи зловісно і тут і там зірницею
І перед нами Дарій відступив і Кір
І був прибоpканий він скіфською царицею.

Хто ми були? І щит і ніж,сайдак і спис
Шолом і лук, і стріли і коня вудила!
Леск і дзвін, і крик і сміх, і напади і усе буття
У розгулі браному і у бенкеті п‘яному!

Плекали нас хурделиці і мороз:
І у хуртовині вихору подій тягнув нас холод;
Ножем рубали ми вино і дзенькали
Волосся мерзлого нитки льодові!

І вірний приятель і учитель мудрий наш,
Вино ячмінне підбадьорувало нам сили:
І у бій летіли ми під дзвони мідних чаш
На поясі із ними ішли у могили.

Дні битв і полювань, бучних бенкетів
Змінили подобу і творили суть життя
І весело було колоти рабів,
Ще перед тим,як запалити вогонь на тризні!

У курганах громіздких і сидячі на коні,
І серед багатств, як заповіли наші предки
Сплять наші страхітні царі і у снах
Їм маряться звитяги, битви і бенкети.

І часом у стороні від вогнища присівши,
І Коли хмеліли у насолоді гості,
Юнак наш виробляв для дів
Коней і левів із срібла і кості.

І у коло взявши грізного жерця,
І у руці тримаючи високо факел димний,
У танці дикому співали до кінця.
Гучні і величні і переможні гімни.

Далеко за північ
Міста артерії
Призупинили пульсацію
Припав ти обабіч
Міської мерії
В після вечірній прострації
Блудні собаки
Голі й подерті
Твої зализують рани
Довкола нікого
Лиш запах смерті
Й приблудженої путани
Від вмазки до вмазки
Від краю до краю
Зотліти чи все ж згоріти?
Що крок – то поразка
Існуєш й гадаєш
Варто чи ні… жити?

Місто
дивлюсь на нього
чому так багато калюж
дощі начебто й не кислотні
але під очима калюжі
на асфальті калюжі
в легенях теж багато
і головне що надовго.
я відкриваю двері
виходжу,
так, забула, парасолі нема
але є іронія
незліченно
що ж, плюхаю оту зелену іронію
у відкриті роти перехожих
вони застигли,
а я всміхаюсь
вони йдуть
а я танцюю
по капелюхах сумних
падаючих
будинків.

І знову ти хапатимеш в обійми
І в тіло загортатимеш своє
Кохану, що нагадує постійно,
Що больові рецептори ще є.

І вже тоді не буде вистачати
Її твоїм ображеним рукам,
І, з розпачем голодного дитяти,
Ти, всупереч усім Його дзвінкам,

Благатимеш про щастя кілька митей,
І пальцем затулятимеш уста,
Аби не дать її словам забити
Останні цвяхи до твого хреста,
І будеш намагатись пояснити,
Що ще хвилин у вас є близько ста,
І що за нею не було "хвоста",

І що ніякий Він їй не коханий,
І взагалі він зараз чортзна-де,
І що... Але вона так прикро встане
І зі сльозами в голосі піде.

Чому до мене ти прийшло,
Чи я рідня тобі, сестра, дружина?
Ти, невгамовне хиже зло,
Облуда, фальш, тупа вітрина.

Чорний вогонь – твоє підступне «Я» -
Несе ідею на пекучих вилах,
А я ніколи не була твоя
Й не буду в лапищах і крилах.

Є і подяка, прокляте, тобі:
Без тебе я життя б не оцінила.
У правди очі синьо-голубі,
А ти між нами… ти – нечиста сила!

В душі людській – родюче поле див,
Майстерно свої зерна висіваєш.
Той не боровсь з тобою, хто не жив,
Ти скрізь, завжди і діло своє знаєш…

Нас всіх вражає чистота,
З якою родиться на світ дитина.
Тіло й душа – це ж не спроста –
Приходить в світ без зла людина!

Планета гине, молодіє зло,
Прогрес не знає, як його здолати.
Може, не тим шляхом життя пішло?
Забувши Бога, радощів не знати.

- Так, я слухаю, говоріть.
Добрий день… Я тебе впізнала.
Хоч багато вже років твій
Голос чути я честі не мала.
Як живемо? А так, як всі.
Трохи важко буває, правда.
Он, на ліжку сопе твій син –
Вся надія моя, розрада.
Скоро п΄ять. Так, роки летять,
Тільки й дивишся позад себе...
Це колись син твій був маля,
Тепер – воїн, схожий на тебе.
В нього, милий, усе твоє:
Губи, очі, волосся-нічка,
Навіть серце його мале,
Мов у тебе – горде, як вічність.
В нього навіть і погляд твій,
Навіть рух цей – руками в боки.
А як ходить…О, Боже мій!
Я немов твої чую кроки.
Він великий вже, він твій син.
То дарма, що тебе не знає.
Тільки я так боюсь хвилин,
Як про тебе він запитає.
Я не знаю, що відповім.
Я не хочу йому брехати.
Як ти думаєш, має він
Право знати про свого тата?
Він росте, плоть і кров твоя.
Він малий, та, як ти, хоробрий.
В ньому ти, в нім твоє ім΄я,
Він, як ти, ніжний, милий, добрий.
Ти пробач. То сльоза-полин.
Та й розмова ця – не розрада.
Не дзвони. Я боюсь, щоб твій син,
Як і ти, мене потім не зрадив.

Прочитав по очах- "Я тебе не тримаю...",
і пішов у сиру нерозгадану ніч.
Та я знаю -
ти вітрильця , як чари з ромашки зриваєш,
і піддатливий віск
з догоряючих свіч
таємниці ранкові тобі розкриває.

Загадково у дзеркалі місяць всміхнеться,
опівнічно зітхне засинаючий сад.
І здригнеться,
затуманіє Усмішка
скельця - озерця,
розітнувши збіжить - чи сльоза чи роса.
І здається -
земля під ногами хитнеться...

Невсипущим чеканням,як знак запитання,
біля скроні дівочиться твій завиток...
До світання
ця солодка у грішній цнотливості тайна -
перший крок на хиткий і зрадливий місток,
від незнаних бажань- незвабливе вітання.

Між зірок мерехтіння - знайоме обличчя
віддзеркалить поверхня чарівного скла.
І все ближче -
ці лякаючі очі,
бентежні,незвичні...
Перед тим ,як в зіниці опуститься мла -
Тихо скрикнувши , ім"я моє ти покличеш.

Мені здалось, що я самотня в світі,
В цілому світі, де одні вірші,
Страждання, радості, що болем оповиті,
Та всі історії з життя мого сумні.
Здалось? А, може, дійсно це не казка,
Не сон, що наздогнав мене вночі,
І бачиш, Болю, не твоя це ласка,
Що я самотня в полум'ї свічі.
І тільки дощ співає гімн кохання,
І тільки сльози неба на вікні,
І він єдиний буде тут до рання,
Та навіть дощ вже зраджує мені.
Він грає тихо з сонячним промінням,
І вже не згадує, що десь сумую я,
В душі тягар самотності камінням
Заліг на дно. О, радосте моя,
Коли ж повернешся? Тебе не проганяла,
Та лиш на мить здалось, що все дарма,
Не покохала, болю не зазнала,
Була щасливою, та щастя вже нема.
Хвилини вічністю постали перед мною,
Я чую кожну нотку самоти,
І смуток стане ранньою росою,
Та дивний сон не зможе вже піти.
Нема нікого, хто би був весною,
Та навіть вітру, що б мене приспав,
Душа залишилась в цім світі сиротою,
І вже нікого, хто б мене кохав.
І не здійсниться мрія заповітна,
Яка вела за руку по життю,
Тепер душа порожня та безплідна,
Я келих смутку на прощання п'ю.
Я поховала заживо свободу,
Не вірячи, що серце затремтить,
Що зможу я відчути насолоду,
Позбутися самотності та жить.
І вже не плачу, а сміюсь у вічі,
Усім турботам нездоланних мук,
Хто програє, той переможе двічі,
Усі нещастя – це порожній звук.
Тепер не буду я листком осіннім,
Таким самотнім та сумним весь час,
Не буду дощиком... таким наївним,
А я щаслива, бо живу лиш раз.

Ллються цівкою фарби каштанові.
Як пожежа, горить полотно.
Все одно, що надії розтанули.
Що весна не прийшла, все одно.

Творять пальці прозору гармонію.
Свіжим диханням вимите тло.
Що було, те сконало в агонії.
Розчинилося в дим, що було.

Сяє іскрами болісне зарево.
І останній мазок ще бринить.
Творча мить так нагадує марево.
Як солодкий бальзам – творча мить.
24.03.05

Старенька бабуся
притуляє вухо
до холодної ріллі
і слухає ЇЇ кроки…
Простуджена дівчинка
прочиняє вікна навстіж
і слухає ЇЇ пісню…
Закоханий чоловік
втікає до лісу
і вдихає ЇЇ парфуми…
А зранку якийсь хлопчина
Виклав квітами на снігу
ЇЇ ім’я…
Вивільняй
Емоції
Себе
Не стримуй
Адже
ВОНА вже близько!…