Десь за спиною падає зірка,
Падає просто комусь у долоні.
Я загадаю, закривши очі,
Побути ще трохи в веснянім полоні.
Срібна сопілка Нічного Духу,
Зтишений шепіт сонного міста,
Ліхтар навпроти мого вікна.
Яку б мені казку йому розповісти?
Про дивні узори, заплутані долі,
Про юну фею чи проклятий привид, -
Я пам'ятаю казок доволі...
Десь телефонний здригнувся дрітик.
... А на дні моря спить собі сонце
І що йому сниться, ніхто не знає.
Як світло від того, що падає зірка,
А, може, я просто тебе кохаю.

Місто марить. Марить весною,
Сонцем, зеленим листям,
Мріє про теплий вітер
І пелюсткове намисто.
Летить березневий сніг
І віддає травою.
Калюжі блакитніють мрійно.
Місто марить весною.

Очима дерев
За мною слідкують століття
І століттями в небі
Наді мною - твої птахи.
Я йду вже так довго,
Я, напевно, дуже стомилась;
За дощем і туманом
Так тьямо жевріють сніги...
Ти вкриваєш мій шлях
Пелюстками божевілля,
Віриш,
Що я не боюсь не дійти.
Декорації сну
І стирається в порох каміння -
Ти старанно ховаєш
Від інших мої сліди.
Поглядом - вгору,
Я боюсь висоти до нестями,
Але зойками трав
Ти мене підганяєш: "Скоріш!"
Твоє небо мовчить,
Лиш нервово вібрує краями.
Я дійду -
І століття згорнуться у мить.

Змінимо наші ролі
Життєві стереотипи
Хай я сьогодні - невблаганний монстр,
А ти - закохана в монстра.
Вечоріє рано зимового дня,
Крізь вікно за гратами
Видно бруківку і башту вежі,
З якої зістрибнув би я,
Якби ми не мінялися ролями,
На канапі голими лежачи.

Я ж полином причащалася - зранку, натще.
Перебродила, як молоде вино.
Вилила душу в золочену чашу – наче
Зілля, гірке – як я і як я – гаряче.
Пий, моє серце. Вже осад упав на дно.

Пий, не барися, не бачиш – питво холоне.
Пий, не барися, не бачиш – темніє зілля.
Чари мої не дістануть тобі корони,
Чари мої не зіграють тобі весілля.

Я тебе не врятую і не поможу,
І ні удачі, ні зиску тобі не буде,
Не покладу на могилу червону рожу
І не прийду, поки будуть з тобою люде.

А як усі покинуть – аби забути,
Я принесу полин, а сльози не зроню.
Я ж тобі душу - неначе ковток отрути,
В чашу золочену - наче тобі в долоню.

Життя чуттєве до тебе,
А ти не знаєш ціни йому,
Серцем запалюєш небо,
Ти ще живий... я живу.
Погляд несе за обрій
Від застарілих ідей,
Щастя–омріяний сон мій,
Сотні народжень, смертей.
Вічне життя–це самотність,
Погляд миттєвий, живий,
Я полечу у безодню,
Я вже сама... ти нічий.

від п'ятої чашки кави
звело шлунок
і чому так не буває
від остогидлого чаю
я заварюю ромашку
і вливаю до вуха
роту
зіниць
я,
повністю здоровий екземпляр.

Подих смерті біжить за тобою,
Нікуди втекти нічого не взявши з собою,
Ти один і вона одна,
Якщо дожене то буде війна.
Війна за мир, за свободу
За свободу мирного народу.
За тишу і спокій власної душі
Щоб було тихо як подих миші.
Гармонія страху лякає тебе
В гарячій метушні забуваєш себе
Збережи те, що Є!!!

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Можна подумати
І навіть повірити,
Що нами нічого не втрачено.
Що не все так погано…
Ми…плачемо?

Пробудження…ранок…
І дівчинка, наче серпанок
У тиші ранковій,
Беззахисна
Ще юна така і невинна,
Це… Україна?

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Подумки дівчині
Одяг приміряти
Пишний, багатий
І тішитись з того,
Що вміємо
так прикрашати?
І в бездіяльності вірити,
Ніби нам вдасться
Створити уявну
Ілюзію щастя..?

Біля картин Новаківського
Треба життя починати
Жити, творити,
Себе по краплині віддати
І знати, що нами
лиш доти
нічого не втрачено
Допоки ми віримо
Йдемо вперед
І не плачемо.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось як відлітає птах
А так хотілось разом…вище неба
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
І, розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити…
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати
Своє життя комусь не дарувати
Не шматувати на лахміття крила
Знайти гармонію душі і тіла
І жити просто
І собою бути
Забути інших
А себе почути
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити «знаю, можу, хочу»
Щоби життя проживши не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Сьогодні запахло осінню,
Всі дерева залляло золотом.
Жовте листя - проміння сонячне -
Спалахнуло жар - птахом на гіллі.
Ти йшла серед того вогнища -
Починала вересень ранній.
Судомно вуста мої сіпались
Юнацькі: і боязно, й збуджено.
Нічого тобі не скажу я,
Голос мій із грудей не прорветься.
А сердце з надшвидкістю б'ється -
Ні до чого чуттям тут критися!

Проводжу жадану поглядом,
Птахи свідками стали боязні.
Астрологам зорі повідали,
Що дороги десь наші сходяться.
Зроблю нерішучий перший крок,
Дочекавшись коди осені.
Дівчиську, що в мене поцілило,
Чуттів власних цноту повідаю.
Дерева вже снігом втрусило.
Я обіт дав кохання міцного -
Вона вже здобуток чужого...
Своє щастя прогавив, сплинуло!

Сьогодні запахло осінню -
Гидке те осіннє місиво!..

Долоня вітру,пестячи грайливо,
завісу білопінну вигинає,
щоб небо чорнолике, безголосе
в кімнату поміж рам могло вливатись,
і пити звуки, як вино червоне,
які розбризкує фортепіано.

У такт із форте полум"я лякливо
здригається і ноти оживають.
У дзеркалі відкинутої кришки
метеликами пальці блідосвітлі
легкосповільнено перелітають
між чорними та білими квітками.

І з цим польотом в лад слухняні струни
то муркотіли ласкавим коханцем,
то буревієм билися об берег,
то щось оповідали непоспішно ...
Зненацька безтурботний вітер
здмухнув листок і полум"я погасло.

Упала тиша. Лиш у рамці старовинній
щось шепотів сердито композитор.

На роздоріжжі
там де два світи
З душі моєї в’яжуть перевесла
Зустрілася з тобою я, а ти
За руку взяв мене
І я воскресла
Без болю, без жалю, без вороття
Мов птаха Давидовської трикрила
Я пізнавала, що таке життя
І плакала
Бо я тебе любила

Чи розумно боятися втратити втрачене
Чи дотепно сміятись розревівшись навзрид
Чи болить роздирати понівечене тіло
Чи захочеться сонця коли зовсім осліп…

і припали коліна
і просили спасти
і стискались долоні
не знайшовши води…

Не карати не можна, та згубили дарма
Не почути так легко, коли серця нема.
Та судитися з Долею – ти не вправі, не міг
і в кутку коло церкви тихо вимолив гріх…

Реальна віртуальність захопила,
Так легко все найкраще вбила,
І залишила без життя
Найкращі хвилі вже не нашого буття.
Просте складним здавалось
І тихо щось там підкрадалось
В безсонні ночі, у пітьмі.
І все мінялось у імлі.
Здалось, що щастя наздогнало
І так відверто вже сховалось
У закутках смішних надій,
Й таких простих дівочих мрій.
Здалось, що зупинився час -
Здалось, тобою захопилась.
Здалось - і більш нічого.
І тут уже нема нікого,
Лиш годинник миті відсуває.
І так невпинно все тікає
У вічність забуття.
І тут приходить каяття,
Несказані колись слова,
Забутий погляд і довіра.
І хочеться так голосно кричати,
Усе хороше убивати
В своїх заблуканих думках
І у солодких нездійснених снах…

поменше слів побільше пауз
я пережовую мовчання
риданням груди розсміялись
риданням

у ранах біль сплітає гнізда
клюють зерно очей курчата
я в цьому просторі проїздом
солома коле в тім'я хату

ескіз життя на дріт пелюсток
худої наче промінь айстри
і біль думок і крику згусток
під ноги Майстру

волає ніч німими снами
у головах голодних блазнів
води у кров до шиї камінь
хай сом губами тіло дразнить

пищить курча саме в болоті
я пережовую безслів'я
курча тримає око в роті
я нитку втечі в помежів'я

Я довго йтиму вуличними зміями.
Що привиду якийсь абстрактний час?
Ці вулиці, запльовані помиями –
Найкраще люстро ідеальних нас.

Дивись – я ляжу людям попід ноги.
Чи хто мене хоча би проклене?
Кошлаті тіні. І брудні дороги.
Їх завжди топчуть – як тепер мене.

І будуть люди обминати тіло,
І будуть дні спливати, як вода.
Торішнє листя – надмогильна брила.
Торішні люди – та ж сама хода.

Хіба що злодій виверне кишені.
Не рухатись. Молитися. Осанна.
А хтось зачепиться і вдарить по мішені:
«Вже розвелося тут!.. Встидалася би!.. П`яна…»

Сувора тітонька-зима
Кожух свій білий зодягла,
Сніжком присипала дахівки,
Усі подвір’я і домівки.

Мороз чіпляється за ніс,
До рученяток не поліз –
Вдягнула мама рукавички,
Поцілувала тепло в личко.
24.02.2007

...Ще навіть треті півні не співали,
Іще ніхто ніде не гомонів,
Як встала жінка, в хаті прибирала,
Курей, гусей, качок нагодувала,
Як слід і не почистивши зубів.

Ну хто б зумів усе переробити?
Вона збудила свої дрібні діти,
Відправила у школу і в садок,
Пішла на городи´ - і три години
Копала бараболі і морквини,
Петрушку, кріп, капусту, бурячок…

Обід зробила - борщик і пельмені,
Збудила чоловіка - як олені -
Небритий і неголений, він спав…
Та що тягнути довго цю резину,
Зганяла на роботу (в другу зміну),
Хутенько - ніби стьожка поміж трав.

Та що там трави і яка там стьожка?
Прийшли зі школи Вітя і Сірьожка,
Маринка, Свєта, Петрик і Кіндрат…
І вже сім’я вечеря біля хати,
І вже корова доїться завзято,
І вже вишнева ніч покрила сад…

Дітей приспала, баняки помила,
В маленькій кухні віченьки склепила…
Вже наче й все… Але зірвалась вмить!
Ой лелечко! Оце була б заснула -
Та ще одну роботу я забула -
Там чоловік не…… лежить!!!

Ріжуть очі тумани осінні.
Замість бруку - потрощене скло.
Біле сонце купається в ліні,
Загубивши останнє тепло.

Пролітають події зім'яті,
Запорошені спокоєм дні.
Б'ється м'ячиком болісне свято,
Що бальзамом здається мені.

І несуться багряні конверти
В пряних пахощах дивних вітрів.
І так хочеться тишу роздерти -
Задля інших, гучних почуттів.
12.10.04

Обірвалися з цього дроту,
наче з світу ми обірвались.
Це весна босонога бродить,
і рябіє розбитий палець.
Ти від страху стаєш, як річка,
непідвладна, а значить, ближча.
Глибина твоя цьогорічна,
скільки люду в тобі ще знищать?
Розтуляю уста ці двічі,
говорю: “Прощавай” і “Здрастуй”.
Як не бачила, то не свідчи,
що сліди пролягли до рясту.
Споминання і піна співів.
Повертайся, ти знайдеш місце.
Та голівоньки надто сиві,
та моря не побачиш звідси.
Обійди сім разів тополю,
опинись, де тобі потрібно.
Ти тепер не стійка до болю,
ти дощем барабаниш дрібно.

Не звикаєш до втрат ностальгійних дощів,
і біжиш без потрібних зупинок.
Обнадіє погода, і небо мерщій
не засмічене хмарами спінить.
Чи спасіння, чи спосіб утримати гріх
у дерзаннях порожнього тіла –
у свавіллі стихій дозріває горіх,
як душа, перевтілена пилом.
Опиняємось ближче до істин і сліз –
так судилось, і є про те напис.
А життя – слід глибокий вселенських коліс,
і обабіч – з об’їдками трапез.
А не трапиться стрічний – вечеряєш сам,
бачиш знаки і віриш у долю.
І реальності блимає вицвілий штамп –
окропився святою водою.
Бути битим, звикаючи бігати так,
щоб подрібнених крапель прощання
уповільнений дощ закодовував такт
на зупинці, де мокне прочанин.

Ми ті, про кого шепотіли в давнину
У мимовільному тремтінні еллінськії міфи
Народ закоханий у буйство і війну
Сини Геракла і Єхидни скіфи.

Навколо моря Чорного пусті степи
Як демони ми облітали придко
Являлись раптом, сіяти всюди страх
У верхів‘ї Тигру і пониззі Істри.

Ми диким норовом жахали світ,
Палаючи зловісно і тут і там зірницею
І перед нами Дарій відступив і Кір
І був прибоpканий він скіфською царицею.

Хто ми були? І щит і ніж,сайдак і спис
Шолом і лук, і стріли і коня вудила!
Леск і дзвін, і крик і сміх, і напади і усе буття
У розгулі браному і у бенкеті п‘яному!

Плекали нас хурделиці і мороз:
І у хуртовині вихору подій тягнув нас холод;
Ножем рубали ми вино і дзенькали
Волосся мерзлого нитки льодові!

І вірний приятель і учитель мудрий наш,
Вино ячмінне підбадьорувало нам сили:
І у бій летіли ми під дзвони мідних чаш
На поясі із ними ішли у могили.

Дні битв і полювань, бучних бенкетів
Змінили подобу і творили суть життя
І весело було колоти рабів,
Ще перед тим,як запалити вогонь на тризні!

У курганах громіздких і сидячі на коні,
І серед багатств, як заповіли наші предки
Сплять наші страхітні царі і у снах
Їм маряться звитяги, битви і бенкети.

І часом у стороні від вогнища присівши,
І Коли хмеліли у насолоді гості,
Юнак наш виробляв для дів
Коней і левів із срібла і кості.

І у коло взявши грізного жерця,
І у руці тримаючи високо факел димний,
У танці дикому співали до кінця.
Гучні і величні і переможні гімни.

Далеко за північ
Міста артерії
Призупинили пульсацію
Припав ти обабіч
Міської мерії
В після вечірній прострації
Блудні собаки
Голі й подерті
Твої зализують рани
Довкола нікого
Лиш запах смерті
Й приблудженої путани
Від вмазки до вмазки
Від краю до краю
Зотліти чи все ж згоріти?
Що крок – то поразка
Існуєш й гадаєш
Варто чи ні… жити?

Місто
дивлюсь на нього
чому так багато калюж
дощі начебто й не кислотні
але під очима калюжі
на асфальті калюжі
в легенях теж багато
і головне що надовго.
я відкриваю двері
виходжу,
так, забула, парасолі нема
але є іронія
незліченно
що ж, плюхаю оту зелену іронію
у відкриті роти перехожих
вони застигли,
а я всміхаюсь
вони йдуть
а я танцюю
по капелюхах сумних
падаючих
будинків.

І знову ти хапатимеш в обійми
І в тіло загортатимеш своє
Кохану, що нагадує постійно,
Що больові рецептори ще є.

І вже тоді не буде вистачати
Її твоїм ображеним рукам,
І, з розпачем голодного дитяти,
Ти, всупереч усім Його дзвінкам,

Благатимеш про щастя кілька митей,
І пальцем затулятимеш уста,
Аби не дать її словам забити
Останні цвяхи до твого хреста,
І будеш намагатись пояснити,
Що ще хвилин у вас є близько ста,
І що за нею не було "хвоста",

І що ніякий Він їй не коханий,
І взагалі він зараз чортзна-де,
І що... Але вона так прикро встане
І зі сльозами в голосі піде.

Чому до мене ти прийшло,
Чи я рідня тобі, сестра, дружина?
Ти, невгамовне хиже зло,
Облуда, фальш, тупа вітрина.

Чорний вогонь – твоє підступне «Я» -
Несе ідею на пекучих вилах,
А я ніколи не була твоя
Й не буду в лапищах і крилах.

Є і подяка, прокляте, тобі:
Без тебе я життя б не оцінила.
У правди очі синьо-голубі,
А ти між нами… ти – нечиста сила!

В душі людській – родюче поле див,
Майстерно свої зерна висіваєш.
Той не боровсь з тобою, хто не жив,
Ти скрізь, завжди і діло своє знаєш…

Нас всіх вражає чистота,
З якою родиться на світ дитина.
Тіло й душа – це ж не спроста –
Приходить в світ без зла людина!

Планета гине, молодіє зло,
Прогрес не знає, як його здолати.
Може, не тим шляхом життя пішло?
Забувши Бога, радощів не знати.

- Так, я слухаю, говоріть.
Добрий день… Я тебе впізнала.
Хоч багато вже років твій
Голос чути я честі не мала.
Як живемо? А так, як всі.
Трохи важко буває, правда.
Он, на ліжку сопе твій син –
Вся надія моя, розрада.
Скоро п΄ять. Так, роки летять,
Тільки й дивишся позад себе...
Це колись син твій був маля,
Тепер – воїн, схожий на тебе.
В нього, милий, усе твоє:
Губи, очі, волосся-нічка,
Навіть серце його мале,
Мов у тебе – горде, як вічність.
В нього навіть і погляд твій,
Навіть рух цей – руками в боки.
А як ходить…О, Боже мій!
Я немов твої чую кроки.
Він великий вже, він твій син.
То дарма, що тебе не знає.
Тільки я так боюсь хвилин,
Як про тебе він запитає.
Я не знаю, що відповім.
Я не хочу йому брехати.
Як ти думаєш, має він
Право знати про свого тата?
Він росте, плоть і кров твоя.
Він малий, та, як ти, хоробрий.
В ньому ти, в нім твоє ім΄я,
Він, як ти, ніжний, милий, добрий.
Ти пробач. То сльоза-полин.
Та й розмова ця – не розрада.
Не дзвони. Я боюсь, щоб твій син,
Як і ти, мене потім не зрадив.

Прочитав по очах- "Я тебе не тримаю...",
і пішов у сиру нерозгадану ніч.
Та я знаю -
ти вітрильця , як чари з ромашки зриваєш,
і піддатливий віск
з догоряючих свіч
таємниці ранкові тобі розкриває.

Загадково у дзеркалі місяць всміхнеться,
опівнічно зітхне засинаючий сад.
І здригнеться,
затуманіє Усмішка
скельця - озерця,
розітнувши збіжить - чи сльоза чи роса.
І здається -
земля під ногами хитнеться...

Невсипущим чеканням,як знак запитання,
біля скроні дівочиться твій завиток...
До світання
ця солодка у грішній цнотливості тайна -
перший крок на хиткий і зрадливий місток,
від незнаних бажань- незвабливе вітання.

Між зірок мерехтіння - знайоме обличчя
віддзеркалить поверхня чарівного скла.
І все ближче -
ці лякаючі очі,
бентежні,незвичні...
Перед тим ,як в зіниці опуститься мла -
Тихо скрикнувши , ім"я моє ти покличеш.

Мені здалось, що я самотня в світі,
В цілому світі, де одні вірші,
Страждання, радості, що болем оповиті,
Та всі історії з життя мого сумні.
Здалось? А, може, дійсно це не казка,
Не сон, що наздогнав мене вночі,
І бачиш, Болю, не твоя це ласка,
Що я самотня в полум'ї свічі.
І тільки дощ співає гімн кохання,
І тільки сльози неба на вікні,
І він єдиний буде тут до рання,
Та навіть дощ вже зраджує мені.
Він грає тихо з сонячним промінням,
І вже не згадує, що десь сумую я,
В душі тягар самотності камінням
Заліг на дно. О, радосте моя,
Коли ж повернешся? Тебе не проганяла,
Та лиш на мить здалось, що все дарма,
Не покохала, болю не зазнала,
Була щасливою, та щастя вже нема.
Хвилини вічністю постали перед мною,
Я чую кожну нотку самоти,
І смуток стане ранньою росою,
Та дивний сон не зможе вже піти.
Нема нікого, хто би був весною,
Та навіть вітру, що б мене приспав,
Душа залишилась в цім світі сиротою,
І вже нікого, хто б мене кохав.
І не здійсниться мрія заповітна,
Яка вела за руку по життю,
Тепер душа порожня та безплідна,
Я келих смутку на прощання п'ю.
Я поховала заживо свободу,
Не вірячи, що серце затремтить,
Що зможу я відчути насолоду,
Позбутися самотності та жить.
І вже не плачу, а сміюсь у вічі,
Усім турботам нездоланних мук,
Хто програє, той переможе двічі,
Усі нещастя – це порожній звук.
Тепер не буду я листком осіннім,
Таким самотнім та сумним весь час,
Не буду дощиком... таким наївним,
А я щаслива, бо живу лиш раз.

Ллються цівкою фарби каштанові.
Як пожежа, горить полотно.
Все одно, що надії розтанули.
Що весна не прийшла, все одно.

Творять пальці прозору гармонію.
Свіжим диханням вимите тло.
Що було, те сконало в агонії.
Розчинилося в дим, що було.

Сяє іскрами болісне зарево.
І останній мазок ще бринить.
Творча мить так нагадує марево.
Як солодкий бальзам – творча мить.
24.03.05

Старенька бабуся
притуляє вухо
до холодної ріллі
і слухає ЇЇ кроки…
Простуджена дівчинка
прочиняє вікна навстіж
і слухає ЇЇ пісню…
Закоханий чоловік
втікає до лісу
і вдихає ЇЇ парфуми…
А зранку якийсь хлопчина
Виклав квітами на снігу
ЇЇ ім’я…
Вивільняй
Емоції
Себе
Не стримуй
Адже
ВОНА вже близько!…

Твоїх повік
торкнеться тепле сонце-
і ти відчуєш доторк моїх рук...
Те світло
стане серцю охоронцем,
його зігріє
в час гірких розлук...
Як темний дощ
постукає в віконце –
звіряй за сонцем
свого серця стук!..

Надсадний гуркіт і гострий свист,
Вагони тремтять у такт.
В повітрі гамір людський повис
З цигарками на вустах.

Зненацька, мов гострий ніж,
Під ребра мені впорснув,
Старенька читає вірш
Із пам’яті, про весну.

Крізь голоси і крізь гуркіт шпал,
На позір – ледве жива
Вона читає. Я майже спав,
Та раптом почув слова.

В проході у напівсні,
Балака сама ні з ким,
Шепоче гугняво в ніс
Забуті всіма рядки.

У грудях родиться щось нове,
Що топить німі сніги:
Поки читає – доти живе,
Зупиниться і загине.

Нехай хтось сміявся вслід,
А хтось промовчав і все.
Я сам обернувся в лід,
А хтось відвернув лице...

Під лютий гуркіт і гострий свист,
Під гамір пустих розмов...
Доки читала – були живі,
Пройшла – і поснули знов.

Моя Бабця носила в очах озера,
кожне ніби бездонна прірва.
Моя Бабця збирала вранішні зела,
всеодно виростало що не зірве.

У Бабусі коси чорні як ворони,
як уся темнота найсліпішої ночі.
І від тої краси не відвернеш в сторону
чорнотою засліплені очі.

Моя Бабця співала мені колисанку -
дивних слів огортала мережка
щоб зійти з оченят Божого ранку,
дарувати сну спокій безмежний.

І не буде для неї поминальним це слово,
бо жива і здорова й дай Боже їй віку.
Хай і моїм малятам співа її голос,
і не буде чудовим пісням тим ліку.

ковтаю сірі краплі
на зубах тріщить прозорий сніг(майже)
і багато пилу
яка то к чорту весна
якщо я не чую запаху твого волосся
якщо в мене застуда
якщо
якщо
засипати дуже морозно
а просинаюся
і неначе
ти
своїми теплими пальцями
виймаєш мою душу
і садиш на своє плече
я
радісно
дуже
розплющую очі
і тебе нема
і тільки застуда
і ота наближається весна.

- Краплинки сліз, що на очах застигли,
Я витер би листочком золотим, -
Так він сплітав дівчаткам молодим,
Що були з ним, на ньому і під ним,
Коли стекла весна і роки збігли,

як марафонці...Фінішна пряма -
І встане чи не встане - вже питання...
Слова і вітер... Старість і кохання..
Хто переможе в нелегких змаганнях:
Любов чи смерть? Віагра чи зима?

Співає гай
Діброва сяє
На луках сонце
В барвах грає
Душа радіє
Що жива
Весна мені
Надію принесла.

Я стомився.
Я спокою хочу.
Свiт скiнчився.
Безгучно кричу:
- Я стомився...
А може зломився?..

Розтинаючи тишу нiчну,
серенада кохання лунає
i цiлунки лунають смачнi,
та мене вже немає...
Хто знає? -
де проходять новi сiячi?

Там проходять,
там сiють,
там топчуть...
Мертвим очi закриють? -
хто зна?

Я не сплю,
я не вмер -
я стомився...
І погода надворi
сумна...

Так мрiялось -
не так збулося.
Хотiв добра -
а все на зле.
Спустився морок,
стало пусто.
I це не те,
i все не те.

Тиняюсь, б'юсь,
шукаю русло.
Пiрнаю вверх,
пiрнаю вниз...
Та бачу тьмяно,
бачу мутно,
або триптих,
або стриптиз.

Пiд три чорти!
За жовтi грати!
Куди завгодно:
в Рай чи Ад!
В життя немає
сенсу грати -
бравурний
корчити
парад.

Сьогоднi мудрий -
завтра блазень.
Було кохання -
i нема.
Шукаєм правди,
щоб брехати...
Кровавого розлить
вина...

Берiть, напийтесь,
захлинiться!
Творiть жорстоке
ремесло!
І вiдiйдiть -
i подивiться,
як щастя
в горе
завело.

Ты приходил песком и засыпал мне руки
Глаза и окна, стены и слова
Я для тебя спою и стон сладчайшей муки
Нам прозвучит как гимны Рождества.

Дай мне войти в твой сон с текстурою пустыни
С колодцами без влаги и без дна
И я пойму тебя и я приму отныне
Целительство твое – с тобой прекрасна тьма.

Ты собираешь свет от многих полнолуний
А я ступаю вслед движению Луны
Но принося ко мне плоды своих раздумий
Не опускай высокий тон струны.

Не отпускай меня – я слабое созданье.
Куда несет опять движение песков…
Насилие твое нежнее созиданья
Я буду наблюдать смыкание оков.

Безумия всегда так много и так мало
Как охры для песка и кобальта для сна
Я для тебя спою откинув покрывало
И ты забудешь все – со мной прекрасна тьма.

ти дзвониш
вночі
таким тихим голосом
тоненьким
роздираєш мені вуха
і мозок
я лежу вся в крові
але щаслива,
дуже,
під ковдрою,-
тут темно.

Загнеться час - загасну сам не свій,
По мідяку на око ляже спокій.
Живця вірветься дзвонів перебій
І стане лунко, де було глибоко.

Останні пригошні повітря, з губ
Життя збере притоптані суниці...
І по-клітинно просякнеться труп
Порожністю тілесної божниці.

У згустки пам`яті зіб`ється шлях,
Прославши подих з першого в останній.
Обітниця розшиє на губах
Симптоми потойбічного мовчання.

Труни торкнеться ближнього теплінь,
У спогад хусточка сльозу сховає.
Погрузне тлінь, де споконвічна тінь
Розстелиться в рядках "Тут спочиває..."

Зацвяхне серце в стуці молотка,
Два метри, яма, опуски, лопата.
І буде сипатись життя в грудках...
Так пригортають лиш земля та мати.

22 Лютого 2007

Упевненість, що шлях веде кудись
увись до раю на землі, у душах -
людей загубить. Друже, придивись:
вже тоне суша.

А ти бредеш, неначе неживий,
не маєш пари - на ковчег не візьмуть.
Повторюєш лише: "О, Боже мій,
не дай загинуть!

Не дай повірить серцем в Вавилон
у вежу, що впирається у хмари!"
Шляху звивається німий бустофедон,
не смисл - забави.

Простіть мені. Я не тримаю зла
ні на кого. Боюсь лише, що сон це,
і що на всіх не вистачить тепла,
як змерзне сонце;

що не відчути погляду Творця,
і рух зірок зупинеться навколо;
що огорне і душі, і серця
одвічний холод.

Боюсь, що знову незбагнений Хтось
віддасть тендітний Рим кривавим готам.
Що ми йдемо, як йшов колись Христос:
Голгота.

Нічки темної чекала
Та й не спала
Приворот-траву шукала
На Купала...
Між кущами продиралась,
Не боялась,
Тихо каялась-винилась,
Сповідалась:
«Ой прости дурну дитину,
Милий Боже,
Та без нього вже несила,
Вже не можу».
Ой коротка нічка темна
На Купала...
Не даремно, не даремно
Я не спала.
Та й знайшла чарівне зілля
При дорозі.
Зачарую я собою
Світ небозі.
Вже не буде наді мною
Насміхатись,
Вже не буде говорити –
Одвертатись.
Обітру чоло травою
Перед милим,
То й ходитиме за мною,
Як причинний...
...Як уздріла його зраня –
Побіліла,
Руки втомлені додолу
Опустила...
Я не хочу його зіллям
Чарувати.
Не кохає – то й не буде
Вже кохати.
Я піду високо в гори,
В полонини,
Там поплачу-посумую
За єдиним.
Там згадаю тихо те,
Як він сміється...
Гірко серденько заплаче
Та й заб"ється.
Приворот-траву кропитиму
Сльозою...
Десь сміється мій коханий
Наді мною...

По одному підходячи за сібазоном
Ми знайомилися, ішли дні,
Всі козявки у жовтому домі бунтують,
Але я удаю, що ні.
Хтось надіне з картону маски,
Зірве бірки, зліпить горбатого,
Вип’є чачи, всміхнеться, як мачо,
Хтось напише собі, хтось накрапає…

Я ж тут, я з вами, камінці
І всюдисущиї мурахи,
Хробак, мій милий логопед.

Мовчання - золото природи,
Ми лиш її вонюча брага,
Що ллється в небо несвободи.

весна 2001 р.

знаю знаю
це ви вчора приходили
сказали моїй жінці
будь-ласка
мої закінчились сірники
чи нема у вас коробочки
я вам принесла сирників [за це]
знаю знаю
це ви стояли сьогодні
на зупинці
(не на тій що у суботу
на тій
ви стояли на позаминулому тижні
здається у четвер
чи вівторок
а на тій що ви стояли у середу
пам’ятаєте
тоді дуже погано ходила дев’ятка)

знаю знаю
це ви сміялися
коли я проходив поруч
тендітної білявки
хоча можливо
то був широкоплечий брюнет
знаю знаю
це ви дзвонили
паскудно дихаючи у слухавку
пам’ятаю
а як же
тоді ще телевізор замовк
у
нашому маленькому місті
іноді
вимикають світло
знаю знаю
це ви бажали
угнати асфальтовий каток
точно
я ні з ким вас
не сплутаю
знаю знаю
ЦЕ ВИ СКАЗАЛИ БУДЬ-ЛАСКА МОЇ ЧИ Я ЗНАЮ
ЦЕ ВИ НА НЕ НА ВИ ЗДАЄТЬСЯ ЧИ А ЩО
ПАМ’ЯТАЄТЕ ТОДІ ЗНАЮ ЦЕ ВИ КОЛИ БІЛЯ
ТЕНДІТНОЇ ХОЧА ТО ЗНАЮ ЦЕ ВИ ПАСКУДНО
ПАМ’ЯТАЮ А ТОДІ НАШОМУ ІНОДІ ВИМИКАЮТЬ
ЗНАЮ ЦЕ ВИ УГНАТИ ТОЧНО Я НЕ ЗНАЮ

червень 2001 р.

Маленький дубовий листочок
Прокинувся раз навесні,
Поглянув на сонця клубочок
І серце віддав цій порі.

Він ріс, мужнів й красувався,
Із дощиком літнім дружив.
Він світ розумів й дивувався,
Що люди не бачать цих див.

А потім, десь вітер з"явився
І осінь на крилах приніс.
Листочок так жити втомився -
Він вирішив кинути ліс.

Звільнився з "кайданів" дерева,
І миттю злетів в небеса.
Не знав, що на гору Хорива
Зима поглядає скоса.

Маленький дубовий листочок
Заснув назавжди на землі.
Звернувся цу чорний комочок,
Й назавжди пропав у пітьмі.

Коли сонце відображається
у чиїхось очах
я весела
і теж шукаю сонця
і воно розсипається в мене по носі
та по щоках
маленькими сонячними плямочками
коли ж в очах немає нічого
я надягаю окуляри
щоб не дай Боже застудитись цим
і коли нарешті
я зможу не витрачати гроші
на нові окуляри
коли?
Якщо це вже 18 років так..

О, панно Анно!
Панно Анно!
Для Вас сьогодні сонце встало рано,
А солов’ї співали на світанку,
Щоб побажати радісного ранку!
О, панно Анно!
Панно Анно!
Погляньте, як надворі гарно!
Всміхніться,
адже ранок цей – для Вас!
Подарувати хоче Вам світанок
Мільйони справжніх, росяних прикрас!
Всміхайтеся,
Усі вони - для Вас!