Традиційні дощі змалювали все місто
їх холодні відтінки втікали з-під ніг
у незвичні чуттєві нічні краєвиди...
Аквареллю дощі тихо впали зі стріх.

Все сплелося у оргію "кольору - звуку",
розгойдались тумани в самотніх човнах.
У прозорій воді твого місяця профіль
зафарбований в світле на темних тонах.

Малювала дощем нескінченність мовчання
краплі падали з стріх - вигравали октави.
Я дивилась в пусте, ледве тепле горнятко
і воліла додати ...хоч сонця до кави.

Традиційністю сум змалював усе місто,
аквареллю дощі тихо падали з стріх
у незвичних чуттєвих нічних краєвидах...
Земля тихо втікала від мене...з-під ніг.

Ви, хто проходите повз,
дивні і самонатхненні,
купка рабів, купка полозів,
кілька гримас на монеті.

Граєте, биті, помолоті,
джаз зі змутнілого скла.
Холодом вієте, холодом,
з жил - кажанова імла.

Сонця на листя шкодуєте,
холодно дивитесь в ніч.
Холодно, з вами так холодно,
холод в корості облич.

Киньте монетку, холоднії,
Киньте - цигарку купить.
Холодно, як з вами холодно!!!
а доведеться любить...

Теоретики і практикани -
Математики... фізик, біолог...
Розтлумачте простому профану
На доступній йому формул мові:

Чом з найближчих найближча є розстань -
Перший крок малюка, що до мами?
Чом з віддалих віддала є відстань -
У дорозі від серця до тями?

Чом з найважчих найважча є вагкість -
Материнська сльоза, що священна?
Чом з найлегших найлегша є легкість -
Те `Прощай...`, що пройшло не повз мене?

Як відняти років експоненту
І додати незайвого перцю;
Віднайти, де той важіль в моменті,
Де тримається розум за серце?

Як навчити чужих не робити
Помилок (по яких ми вчимося);
І ділити `любити` на `жити`,
Коли `жити` у нуль привелося?

Як помножити суть в поколіннях?
(Взявши корінь, не буде як цвисти;
І летітиме з вітром насіння,
Як не стане земля огорниста.)

Швидкодію проскочивши світла,
Перепалістю визріла думка:
Як пізнати всю правди палітру,
І всю ширість палких поцілунків?

Чом тіла тяготить в невагомість
Від відрізків, дотичних руками?
Що на днищі душі є натомість?..
(Щось холодне, так схоже на камінь.)

7 Листопада 2006

Сиджу в кав’ярні маленькій,
п’ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам’яті,
чи почую твоє ім’я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
aніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об’їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу –
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав’ярні
п’ю чорну каву я.

Пам’яті Алли Горської

Ходила по землі - твердо.
Дивилася на світ - ясно.
І раптом це серце - вмерло.
І раптом це світло - згасло.

Тиснула руку - тепло.
Носила голову - гордо.
І раптом - душа затерпла -
Обірвано акорди...

Дарувала їй доля вроду,
Дарувала вогненну вдачу,
І любов до свого народу,
І хист мистецький впридачу.

Та на світі є чорні сили.
Та на світі є підлі люди.
І казились вони, і бісились,
І аж пінилися від люті.

Не ставали до чесного бою
Сатани нікчемнії смерди.
І забрала вона з собою
Таємницю своєї смерті.

Пролетіло одним моментом
Все, що їй у житті далося:
Як палила пальці цементом
І пергідролем волосся.

І на шкоду своєму здоров’ю
Найбільше палила серце
Ненавистю і любов’ю.
А нам пам’ятати все це.

Бо казали люди хоробрі,
Що як мла опівнічна звисає,
Ясне полум’я на її гробі
Загорається і не згасає.

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, i промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться менi пiд ноги знову.

І я знайду тi молодi слiди,
Почую пiсню, що тодi звучала.
З тих чорних днiв неволi i бiди
Поезiї витоки i начала.

Вона пробилась i зiйшла до нас,
Як сонце весняне у далi синiй.
Сильнiше всього в цьому свiтi – час,
Та перед правдою i вiн безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, i промовить слово,
Проклятi i забутi iмена
Повернуться й засвiтяться нам знову.

Біль… і запах свічки у свідомості,
як життя, згорає тільки раз…
Очі загубились в невагомості,
серце заніміло - плаче бас.

Всі колись ми будемо «за Сойкою»,
бо життя земнетрудне – це мить…
Сліз душі не вкриєш парасолькою
і ніколи їх не зупинить.

Баритони - стомлені акордами -
томлять звук неначе із пітьми,
болі серця набігають ордами,
і тікають в заметіль зими.

І гуляє вітер між могилами,
втомиться - присяде біля них,
в роздумах про всіх хто були сильними,
молодими, та й про всіх слабких.

Що йому робить гуляці вільному
на параді жалісних хрестів:
голосити долю божевільную
чи вертати у прийдешність снів.

Повернути в Світ Той не розвіяний,
Утекти ???Нема доріг назад…
Виливають болі з серця хвилями
а хрести лиш слухають й мовчать…


Січень, 2007

Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

Багряний лист лягає килимом під ноги,
В легкім тумані мліють вечори,
Душа не знає жодної тривоги,
В очах тепляться золотаві кольори.

Ці очі, ця прихована спокуса
Зеленим маревом п'янкого почуття
Вселилась в серце і бентежить душу,
Відколи ти прийшов в моє життя.

Спустився з хмари у рожевому промінні,
Нікому не відомий сонця брат.
Підняв у небо, знищив розуміння,
Не дозволяючи поглянути назад.

Під нами дощ купав квітучі вишні,
Теплішала землі весняна кров,
А ми на крилах підіймались вище,
Туди, де в глибині небес - любов!

Ти дав в долонях потримати сонце,
Злетіти янголом до зір і відчувать
Солодкий смак повітря крізь віконце,
І льоду жар, і спів дощу пізнать.

В твоїх думках завжди жили вітри,
Небес блакить і літні теплі ночі.
та тільки я змогла пізнати кольори,
Якими міняться і сяють твої очі.

І от тепер, коли осінній промінь
Спустив любов на землю з вишини,
Достиглим яблуком вона - у нас в долонях,
Чекаючи наступної весни...

13.11.2000

***
Жінкам:
- Я не той кому тіло своє на збереження можеш віддати...

***
Батюшка танцюють рок-н-ролл...

***
Краса жінки в її оргазмі, все інше лише шлях до цього...

***
Є люди, які вигадують правила.
Є люди які порушують правила.
Є люди, яким правила не треба...

***
Голова для того щоб думати, а не твердити думки інших...

***
Важче сховати відсутність таланту,
ніж сховати його присутність…

***
Чинно, звертаючи увагу на аристократичність
ходи, на вишуканість форм дорогих костюмів
та вечірніх сукень, витончено поправляючи
шедеври модних зачісок, через святкову
площу йшла сучасна місцева інтелигенція,
попльовуючи зернятами...

***
Влада забирає у нас людей, а віддає імператорів...

Що моральніше, слухати міністра культури
у Верховній Раді про зміну назви
«Міністерство культури і мистецтв»
на «Міністерство культури і туризму»,
чи розглядати симпатичних жінок у залі?

Українська культура виходить
на світовий рівень. Ще трохи і вся
Росія буде співати:
«Ще не вмерла Україна…»
«Если мы гуляем так…»

Вона була із тих моїх думок
Якими думав багатію
Щовечора серцебиттям

Вона була із тих моїх пісень
Якими лиючись із серця
Торкало тіло і жило

Від неї і до неї нею

***
Шкіриться березень кішкою,
Танцює по вікнах льодом.
Капці крокують від ліжка,
Шикуються капці навпроти...

Капці чекають на справжню:
Щоб здивувати ходою.
Вона у куточку. Лячно їй.
Крім неї в кімнаті хто є?

* * *
Не дружина, ви і не коханка...
Палить листя осінь за вікном...
Але він не спить як дощ доранку,
Грає в піджмурки у двох зі сном...

Згадує то погляд, то пів слова,
Навіть випадковий дотик рук...
...то провалюється в сон, то знову
мариться давнозабутий звук...

Не дружина, Ви і не коханка...
Вже надії мало на тепло...
Рання осінь... Посивів світанок...
В серці щось від згадки відлягло...

***
Амадеус, твій бокал вже на столі,
А реківієм ще не готовий...

***
Шляхом пилюка улягається.
Батюшка з гульок повертаються...

***
Імператорам не цікава наша музика.
Їм цікаві вони коло музики...

****
Я, якраз – нормальний, це всі інші …- ненормальні.

***
Щоб у сексі мати лад
Треба їсти шоколад!

***
Ти навіть не уявляєш як я собі тебе на уявляв!

Куди ти, коханий, насалюєш лижі?
У лісі лютують паняночки хижі.
Їх губи криваві, і пазурі гострі,
До кого, коханий, збираєшся в гості?

Куди ти, коханий, збираєшся в ластах?
У морі юрмляться русалоньки ласо,
Хвости їх магічні, а сіті довічні,
Кому зазирнути збираєшся в вічі?

Куди ти, коханий, подався у мештах?
Чого ти шукаєш в капканах і вершах?
Тебе вбережу, мій білісінько босий,
Застрибуй на мене, коханая просить.

Горю я, пашію від пристрасних слів,
Мене мій коханий зайняти зумів,
Женемо на пашу овець та козлів,
Та попід місточком чига зелен змій,
Любов і цілунки минуть задарма,
І вікна розпише голодна зима,
Лети, мій лебедику, в край золотий
На крильцях білесеньких ти,
Лети, мій лебедику, доленько, серце,
Твоя ніжна панна конає без сексу.
Горю я, пашію, скропи мою плоть,
О Боже! Я грішна! Помилуй Господь!

Фарбуюсь за дзеркалом яро чимдуж,
Смакую помаду, підкреслюю туш,
Привіт, узурпаторе білих ланіт,
Загарбнику білого тіла привіт!
Ти перс непокору моїх придушив,
Але догоряє терпіннячка гніт,
І губ вибуха динаміт!

В холоднім струмочку я ніженьки мила,
Зронила в струмочок лавандове мило,
Спустила сорочку,
Купалась в струмочку,
За милим-коханим тужила.

На луках зелених сушила волосся,
І голос вплела в трав багатоголосся,
Убралась в віночок,
Під серцем синочок,
Ти поряд, коханий? Здалося...

Небо сяє над землею
В зорянім убрáнні,
Сон летить над усією
Тишею в коханні.

Вже дріма трава пахуча
І дерева свої віти
Похилили в сні, і кручі
Стихли – снять, неначе діти.

Дума з думкою снувала
Й колихалась, засинала.
Ніби хочуть зазирнути,
Зорі в душу і... заснути.

Нічка тиха і чарівна...
Незмірéнне небо сяє.
Нічка чарами царівни –
Все у сні заколихає…

Епітафія
( на пам’ятник загиблим солдатам)

По чужій волі
на твою долю
випало. Випало
в чужі гори…
А матері горе
серце випалило…

* * *
наснилось знов минуле літо
піском на литках
доменним пляжем
як злитки
стегна
груди
люди
куди не глянь - лиш голизна
…хто зна
чи ж ви на зиму
смердючу нафталіном
витягнете з шафи
одіж?

* * *
Сальвадор Далі
„Великий мастурбатор”

змінюю день на ніч
новими шкарпетками з шафи
змінюю день на ніч
чашкою чорної кави
змінюю день на ніч
грою з собою в шахи
змінюю день на ніч
боляче та з розмахом
змінюю день на ніч
в суміші днів і чисел
змінюю день на ніч,
але чи є в тім смисл ?

Тобою дихаю й живу,
Спасибі, любий, за світанок,
Як твій мене обійме ранок,
Я забуваю про журбу.
Тобі завдячую життям,
Це ти убрав дерева гарно?
І парк прикрасив філігранно?
До казки проступаю я.

***
Там, де від часу тісно
До клекотіння в горлі,
Чорний у небі Місяць,
Змученій від агонії.

Струшую пил колишній
Я нецензурним словом...
А на планеті нижче
Свято Різдва Христового.

Руки дужі твої обіймаю.
Я кохаю, кохаю, кохаю.
Розчиняюся цукром у каві,
Поцілунки солодкі, ласкаві.
Я відважна, голодна і дика,
Слава Богу, послав чоловіка.
І Сергійка, й Миколку, й Степанка.
Шкіра дихає пристрасно п’янко.
Я приборкую левів і тигрів
Під цілунки ласкаві і щирі.
Що за фауна в нашому цирку?
Я мисливцем за здобиччю зиркну.
І в трофейне сідаю Феррарі,
Мерс підморгує зваблено фарі.
І в трофейне вбираюсь хутро.
До побачення, Київ, метро.

Де блукаєш, коханий?
До мене іди.
Обережно ступай-но у сонця сліди.

З ким ти б’єшся, коханий?
Іди до долонь.
У долонях солодких моїх охолонь.

Де пиячиш, коханий?
Іди-но до губ,
Захмелієш, солодкий, від пахощів клумб.

Де ти, де ти, коханий?
В підвалі? В кафе?
Під колготи чиї ти спустив галіфе?

Я чекаю, коханий,
До мене іди,
Я жадаю ковточку п’янкого. Води.

Коханий, коханий,
Чому ти не гарний?
Де біцепс, де тріцепс?
Де зачіска й зуби?
Чекала я принца,
Влюбилася згубно.
Кохаю коханого в довгім авто,
Мені так пасує хутро і манто.
З коханим-коханим шалений роман,
Мені так пасує новий діамант.
Коханий, коханий, помри вже скоріш,
Я мачо одному придумала вірш!

Я пристрасті вибух,
Нестримна і дика,
Образ твоїх глибу
Проб’є ця гвоздика,
Кайдани обіймів
Розірву на шмаття,
Підковдрові війни,
Та знай бо, не тать я.
Цілунки, обійми,
Кохання, вино,
Як щастя повіє,
Чекала давно,
І коси свої
Пустила вогнем,
Шалені бої,
Ти будеш конем...

Життя се прекрасне в твоєму авто,
Коли убираюсь в коштовне хутро,
Коли діаманти виблискують ніч,
Коли ув обіймах твоїх віч-на-віч.
Життя се прекрасне у ліжку твоїм,
Коли на сніданок коханого з’їм,
Життя се прекрасне, прекрасна любов,
Кохай мене, милий, без зайвих розмов!

Візьми мене, любий, далеко-далеко,
Куди відлітають на зиму лелеки.

Візьми мене, любий, у мрії свої,
Де пісню солодку піють солов'ї.

Візьми мене, любий, у сонячні висі,
Де ми, відлітаєм, як вольнії птиці.

Візьми мене, любий!

Чарівна царівна вдивляєсь в вікно,
Царівна чарівна чарує вино,
Тобі, мій коханий, солодкий нектар,
Прийми із долоней божествений дар,
Тобі, мій коханий, любов і вуста,
Без тебе конаю, без тебе пуста,
Люби мене, любий, люби над усе.
Нас річка любові над хмари несе.

Кохай мене, любий,
Над місяць і небо,
Над зоряні юрби,
Шаленства потреба,
Знеси мене, друже,
Над небо і місяць,
Тяжіння подужай,
Тужіння не бійся,
Кохай мене з бою,
Неначе востаннє,
Я прагну з тобою
Зоріти в коханні!

Тебе любила, як в кіно,
До забуття і насолоди,
І мріяла винагороди,
Коштовний келих під піно,
Та обірвалося кіно,
Суворий вітер проганя
Білесість ангельського неба,
І зникла у тобі потреба,
Кохаюсь далі навмання,
Не бачив хто мого коня?

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

* * *
дощ за вікном
тиша
лиш відлуння цокоту крапель
відмірює час
чекання сонця…

* * *
це ти посеред ночі
мої вуста тривожиш
це ти шепочеш
ніжності мені
а то грайливо
відкидаєш коси
і усміхаєшся
я прокидаюсь
холодною водою змиваю
тепло твоє – марево сну…
…і на вулицях міста
в потоках машин і людей
я ховаюсь від тебе
затамувавши подих
в самотньому сквері…
…від сигарети нову сигарету…
з-за рогу будинку
виходиш ти
я відвертаюсь
і вгадую твою ходу
тебе
в юрбі людей
в вікні навпроти
у ритмі музики
в своїх віршах

Здовж обриву, понад прірвою, у самого та краю,
Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю.
І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую в запалі смертельнім: пропадаю, пропадаю.

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть,
Я дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить,
Та стою, на краю…

Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом повезуть снігами зранку, -
Ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
Хоч на трохи путь подовжте до останнього притулку!

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні-то попались, завибагливі геть,
І дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Встигли ми - до Бога в гості не буває невстигання, -
Що там ангели співають надто злими голосами?!
Але може це дзвіночок захлинувся од ридання,
Чи то коням я кричу, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше коні трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть -
Як дожити не встиг, доспівати б успіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Це місто мене з'їсть,
як сендвіч на сніданок,
вдоволено зап'є
компотом із калюж.
Йому замало тіл
мальованих коханок,
що пазури свої
розкрило і для душ.
Це місто мене з'їсть,
але чи буде смачно -
нейрони зіпсують
тваринний апетит.

...Можливо, утекти,
щоб місто це не бачить?
Лише б не з'їли інші
із супом на обід...

Мріями я серце заколишу,
А думками полечу до тебе.
Дні тривоги смутку я залишу,
Бо ти поряд… Іншого не треба.

Бо з тобою падаю й злітаю,
Із жаданням знов лечу світами.
Ніжністю коханого стрічаю –
Вже весна вітає нас квітками.

Політаю я з тобою в зорях
І до щастя я торкнусь душею –
Смуток миттю розітреться в порох.
Я залишуся навік твоєю!

Двоє зустрілися, двоє кохалися,
Двоє були разом завжди.
І милувалися, не розлучалися...
Гарна історія? Трохи зажди...

Двоє чекали, та не дочекалися –
Ось вона доля слабких сердець!
Не добалакали, недокохалися,
Всьому кінець і коханню кінець.

І тільки вітер гуляє над плесами
Сонних озер де були вони вдвох,
Верби зажурені марять все веснами,

Дивиться з неба насуплений Бог.
Тільки кохання однак ще воскресне,
Хай не між ними, але між такими ж...

* * *
Дивлюсь як і раніше –
Милуюсь зорями…
Зорі шепочуть:
-Вицвіли очі,
сивіти пора,
а ти як мара
посеред ночі
спати душі не даєш.
Може й вицвіли очі,
Та все ж…

Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...

Cумно чомусь, лиш сумно
Біль ще слизить, та дарма.
Краплею так бездумно
Знов заморозить зима
Душі, що все шукають
В комусь своєї вини...
Хоч так насправді знають,
Що вже спізнились вони.
В залі цій дивно, облудно
Жили витягують без каяття.
Там де жорстокі підсудні
Та милостивий Суддя...
І так здавалось просто
У чистоті й доброті сердець
Втриматись від спокуси
Кинути з натовпу свій камінець...

Мете.. зима нарешті...
сніжинок літ у скло...
і я шукаю... Де ж ти?
дороги замело...
Та місяця чарівний
блиск стежку освітив
і я до тебе, рідний,
дійду! Якраз до жнив.

* * *
побажай мені щасливої путі
я йду в зачинене вікно
оголеним тілом
в холодну ніч
рука ще пам’ятає
тепло чашки з кавою
ще чується хруст спілого яблука
в перемішку з тишею
він змішується з хрустом скла
з запахом ночі
і бруківки…
невже це кров на губах?
Щасливої путі!

* * *

…батько
в дитинстві
казав:
– Кусень буде бігати за тобою, Юрку,
цілий день і просити:”З’їж мене, з’їж!”…
…скільки квітів не подарованих
слів несказаних
ночей невиспаних
днів безглуздих
очей в юрбі
пісень в зошиті
друзів в часі і в просторі
…
…
…
ціла пам’ять

Подаруєш обіцяне — більше нічого не маєш,
майже ртутне повітря повільно вертаєш назад.
Руха темні рідини зима — астматично німі лиш
від смиріння чи смерті?
В акрилових смерчах фасад
із погордою пагорбів вічною пам’яттю вищий.
Ідентичні Адами шукають не Єву — Ліліт,
безвідмовною мовою криють когось — а навіщо?
Тільки тиша гнучкіша та очі сльозить целюліт.
Місце — частка подій, що не знають, коли їм вершитись,
непитальним обличчям повіривши, наче собі.
Все одно не підняти бійців на останні вершини —
до найближчих боїв прозаїчно холоне обід.
Атрофія морозів, і навіть тривожно раділо
розкріпачене радіо в хибних своїх словесах,
аж густіла вода, та намазалось небо на тіло,
наче масло на хліб, наче мислі, які записав.
І забув, і заплутав сліди у нещирих цілунках,
розтинаючи відчай, од вічності хворих на час.
Опановую біль у Його передчасних дарунках,
за обіцяне потім, не скоро, колись, після нас.

* * *
Зайшов зігрітись – не зігрівся
Зайшов на каву – та дарма,
Знов сірий вовк мені наснився,
А в шибку стукає зима.

Мої безсонні ночі скиглять,
Мої без тебе дні, як лід.
Солодкі яблука – нестиглі…
А пам’ять дивиться нам вслід.

Журбу холодну не тримаю
І не кладу на дно душі.
Один … в забутому трамваї…
Для тебе знов пишу вірші.