я прокинувся від головного а отже тупого болю
головне тепер випити пігулочку спазмалгону
прочитати молитву тиху
на понищення алкоголю
…тебе нема тебе не було тебе не буде до скону

тебе я придумав увечері вчора — не далі —
тоді я хотів ще придумувати це і таке інше
але звідки ці розсипані покотом
на підлозі коралі
і ці підозрілі розкидані де попало як вірші.

Цифри на папірці семизначні —
либонь номери телефонні
які записала напевно та якої нема не було
і не буде
які крутити — все одно що крутити пальцем
побіля скроні
бо результат той самий: тебе немає усюди

а далі — місто яке трамваями і сабвеями
зранку морили
шурхіт машин виповзає із-під гардинних китиць
все що було — разом із пам’яттю та із надією
разом — згоріло
головне тепер правильно
попелом розпорядитись

У свій вінок кохання
Вплітаєш трунок, помсту,
Бо тиша – на благання –
Хоч вий, кидайся з мосту.

З любові – ненавúдиш?
Не луснеш ти у злобі?
На двох стільцях не всидиш –
Я не розтану в тобі.

Це нéнависть з кохання…
На жаль, таке буває…
Кажу тобі востаннє,
Що почуттів НЕМАЄ!

* * *

Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!
Ми, вітаючись, протягуєм руку,
А в кишені тримаємо дулю…

Ми стелимось всім царям
І підставляємо спину.
Не орючи свої поля,
Шукаємо зернини…

Просинаємось під обід
І дивуємось де сніданок.
За сьогоднішній черствий хліб
Буде завтрашній чорний ранок…

Не вставали ми ще з колін,
Та гординя наче в героїв…
Все чекаємо, що вдарить грім
І дощем змиє сморід гною…

А над нами уже чорні круки…
Та рахуємо відгук зозулі…
Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!

Задиханий, гарячий час
Сховався від дощу у кнайпі.
Закутався в табачний дим,
Замовив каву.
Надворі шквал, вирує буря
І метушня мов на вокзалі.
Забуті діти, чадний газ,
Засохла квітка, згірклий квас,
Газета з помилками, брудом
І більше! Гірше! Брак!
Усі шукають час.

А він, хитрун, сміється зтиха
Спостерігає за дверима:
Хто може тут його знайти?
І припинити негаразди
Які немов водоворот
Втягнули всіх в криницю
Що дна не має. Дати світло!
Щоб видно стало всім себе,
А заразом і своїх ближніх...

Злетів останній запах в стелю
І чашка зовсім опустіла.
Старенька лава тихо проскрипіла
І дивний гість у дверях зник.

Ти ідеш, як Cпаситель колись по воді,
по життю. І потрібна лиш віра,
щоб апостолом поруч з тобою іти,
щоб навколо крутились, як бджоли, світи,
серце - щире.

Розгорнувши, як лотос, свої пелюстки,
ти засяяв нам сонцем блакитним,
і на березі долі стрімкої ріки
залишився на довгі та світлі роки,
нашим світлом.

Кожен крок, що ти робиш - до себе є крок,
кожне слово - то мудрості вияв.
Мій учитель! Спасибі за кожен урок,
що до сяйва ясного наблизив зірок,
тьму розвіяв!

А коли ти, втомившись, залишиш життя,
упадеш, як солдат серед бою,
ти - я знаю! - не вмреш, бо безсмертя досяг,
бо нестимемо ми, наче сонячний стяг,
мудрість твóю!

за секунду до кінця Іздрик
за тих п’ятнадцяти хвилин
алюзій сенсу і містерій
враз усвідомити один
один на попелі імперій
за кроком крок а де межа
секунди йшли а потім бігли
одна лишилася страшна
межа фантазії і міту
пігулка щастя навздогін
немов опалення у місті
на поквацьованій стіні
ім’я твоє гірке і чисте

ресторан був районний і звався «супутник» але
сигарета була «стюардеса» коньяк називався чотири
зірки
років — сімнадцять
цукерка світилась суфле
і життя починалось відсутністю повної міри

ще нескоро присниться вночі мертва мама і сніг
або виклює губи розгублених віршиків зграя
мотоцикли чекали нічних самогубців своїх
наших рук і дівчат і впечатаних в землю сараїв

наших битих гітар що не знали ні лорки ні нот
наших тихих пісень
про мальчішечку і прокурора
ще нескоро тебе продадуть за п’ятсот чи шістсот
еврів
ті які поруч стояли ще вчора або позавчора

але як ледь здригався коньяк як звивався і як собі цвів
як темнів коли вже наливалось у склянку багато
як акація пахла всіма колючками і слів
не було і не треба: камоенс камю кавабата

біле плаття тремтіло між вуст і заглушених «яв»
і помада червона темніла обличчям розтерта
але тихо автобус на автовокзалі стояв
і водій іще спав
він був циган
година — четверта

а все одно ми будемо завжди
гойдаються євангельські сади
ягнятко у руках мов білий дим
і німб як пес вгорнувся в узголов’ю
на водах ходять рибами сліди
це ми коли по водах йшли сюди
лишили їх — нерівні їх ряди
і плавники легкі налиті кров’ю

в пустелі жити де людей нема
де зрештою пісок із обома
поволі розбереться
наче змах
руки
гюрза ковзне своїм барханом
вода якою йшли або зима
якої тут нема і ти сама
нас вбережете буде наш роман
такою книжкою прости Господь романом

де хліб вода слова вино з води
і єресь: твої груди дві звізди
хай тінь впаде а ти не упади
на поясі твоєму в’язка кроків
пісок граніт і письмена слюди
а все одно ми будемо завжди
ми вдвох ми єсть народ який ходив
по сорок шість
і сорок вісім років

Над мою нору торішню,
Над її мої печалі
Пропливає сніг і крига
Із човнами пополам.
Ах, як ми переживемо
І як житимемо далі!
А ще далі — ми не скажем
Ні печалі, ні човнам.

Все забудемо, крім того,
Що весна в полях мишкує,
Що цвісти, напевне, буде,
А не буде — теж цвісти.
Викотимо білу хатку
Ми на гору крем’яную,
Заживемо і забудем
Про Сізіфові понти.

— Добрий вечір, моя мила, —
Я казатиму під вечір,
— Добрий вечір, мій коханий, —
Вранці ти відповіси…
Ніч над містом триголовим…
На сьогодні все.
До речі
Твої руки, твої плечі —
Невимовної краси.

Коли вона йде по вулиці,
То на неї всі оглядаються.
Хтось засвітиться, хтось зажуриться,
а хтось скаже:"Ой, і красавиця!":)
А вона....звичайна дівчина,
тільки очі у неї заплакані.
Просто, сльози її помічені
тільки старцями і собаками.
І чого вона в ніч вдивляється?
І від кого вона втікає?
Хтось їй вдарить у спину:"Шляється..."
А вона... вона просто - шукає
щось загублене, перепродане,
тільки нею колись побачене
десь над хмарами і народами...
Хто їй скаже, що це вже втрачене?

Life. Turning stairs in opposite directions.
Steps up are hidden in the clouds,
Only four visible - assuming to perfection...
But unfeigned souls avoiding blindness,
Are there for unpredictable connection
Instead… twelve down to kindness…
And yet another turn…

І знову тиха ніч надворі,
Скрізь тиша, тиша і в мені.
Витають мрії у просторі,
Турботи потонули в сні.

А, може, все мені здається?
А, може, вдень лиш все живе?
Кому ж побачити вдається
В пітьмі цікаве щось й нове?

Так, метушня панує вдень,
Вночі нема шумних пісень,
У час цей казка ожива…

Мабуть, ніч – фея чарівна,
Тому що з’явиться вона –
І всюди творяться дива.

І всюди творяться дива:
Здається, камінь оживає
І тихо шепче щось трава,
Й роса всю землю вже вмиває.

Чи, може, плачуть це квітки?
А чи землі це перли-сльози?
У них же теж свої думки,
Свої відлиги і морози.

Я чула від старих людей,
Що кращий від усіх єлей
Малі краплинки ці прозорі.

«Жива вода». Ви здогадались? –
Колись роса так називалась…
А в небі ясно світять зорі.

А в небі ясно світять зорі.
І скільки їх? Не знаю я,
Там безліч зір (в небеснім морі) –
Є серед них одна й моя.

Вона показує дорогу,
Якою суджено іти.
За поміч цю я вдячна Богу,
Сіяй же, зіронько, світи.

Для мене ти немов маяк,
Без тебе жити тяжко так,
Коли хмарина проплива.

Та ніч – це море без прибою,
Все йде помірною ходою,
І думка лине вже нова.

То був Ісус Христос.
Він їхав у трамваї.
Купив собі квиток.
Дивився у вікно.
А за вікном вітри
і люди поспішали.
Спаситель поряд був,
а людям – все одно.
А люди йшли і йшли,
і очі підіймали
До неба, до вітрів
і до камінних веж.
А люди йшли і йшли,
і пошепки кричали:
«О, Боже, де Ти є?
Коли вже Ти прийдеш?!»

Зі мною ніч і дві сови вгорі…
Вони мовчать,
Вони іще чекають
На той ВОГОНЬ,
що тут колись горів,
На ті серця,
Що й досі не згасають…
Тому вночі тут ясно, ніби вдень
І навіть небо
Зорями розквітло!
Запалюю ліхтарики пісень,
Бо ТЕМРЯВА –
ЛИШЕ ВІДСУТНІСТЬ СВІТЛА…

Дівчисько танцювало на дорозі,
На блідо-жовтій плямі ліхтаря.
Вона сміялася крізь дивні сльози......
То було вчора.
І то була я.....
Її, напевно, хтось колись образив.
Забув хтось подзвонити чи прийти...
Хтось став чужим. Хтось той, з ким були разом.
То було в вересні.
І то був ти.
Їй було сумно. І вона сміялась
Всім тим, хто був не з нею у пітьмі....
Біля підїзду двоє цілувались.....
Було давно то.
І то були ми....

Усе сплелось в квітковім хорі:
Волошки, маки, нагідки,
Й жовтець, немов небесні зорі
Сипнув хтось з щедрої руки.

А ще хліба, хліба довкола:
Пшениця і ячмінь вусатий,
Й козацький нащадок Микола
Несе конюшину до хати.

В саду щось порає Галина, -
Ото і є жива Вкраїна,
Окрім АЕС, мереж, науки,

Ще є природа й з нею тет-а-тет,
Хоч кволий – все ж менталітет...
Отож, візьмімося за руки.

Всі наші зустрічі й розлуки,
Червоні і жовті троянди,
Листи, sms-перегуки
І недовіра, як букет лаванди.

Вокзал. Обійми і прощання.
Червона квітка на пероні
Була зізнанням у коханні,
Скупавшись у сльозі солоній,

Відчувши трепет і вагання,
Тепер зітхнула вже востаннє, -
Лежить на асфальті в покорі...

А поруч клумба, все цвіте,
Тут безліч квітів, й все не те –
Усе сплелось в квітковім хорі.

Щось тут уперше, щось в повторі,
Життя міняється і ми,
Не помилитись би в опорі,
Щоб бути справжніми людьми.

Теорій безліч, як і квітів,
А практика завжди одна:
Все починаєм розуміти
Коли в висках вже сивина.

Снуються дні і в’януть квіти,
Пливуть роки, старіють діти,
Минає час, стихають звуки...

Й колись осінньою порою
Ми пригадаємо з тобою
Всі наші зустрічі й розлуки.

Оживить квіти навесні
Лиш сонця ніжний оксамит,
Тепер незгоди нестрашні –
Душа ж бо думає про цвіт...

Іду у сад. Тюльпани і бузок –
Кохання, зізнання, тривоги,
Люблю букети з цих квіток.
Якби ж уся така дорога...

Та поміж квітів є й осот –
Нам не сховатись від турбот.
У цім квітковім коридорі,

У цім саду, най цій алеї
Для кожного свої трофеї,
Щось тут уперше, щось в повторі...

Роси кришталь ранково-світанковий
На зірці барвінку веселка неначе,
А думка лине в той вечір казковий,
Коли посміхнувся мені ти, юначе.

В устах твоїх гвоздика розцвіла барвисто,
То враз морозний погляд крізь полум’я думок.
А я, здивована, дарувала намисто
Із білих троянд – мовчання квіток.

Зів’яли ті квіти, а стебла живі,
Мене ти не любиш, ну що ж ce la vie.
Маки червоні побачила в сні.

Може, розрада прийде й наяву
Й мрія, котрою постійно живу,
Оживить квіти навесні...

цілує пострілом у скроню
коханий кат
за біль трималися долоні
як за канат

тремтить у сні пришерхлий вечір
як собача
думки хлебтали кровотечу
знайшли на килимі причал

безглуздість фраз водою з крану
в ріллю чола
по стінах розповзлися рани
шукать тепла

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі?
Чи десь навік душа погасла?
То плаче небо зорепадом.

Нічого тій душі не треба…
І горе навіть не клекоче.
Горіла зірка і погасла –
Душа злетіла понад садом…

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі!
Так… То навікú душа погасла –
Ридає небо зорепадом.

Лиш у твоїх обіймах
Мені відкрилась радість,
Лиш у тобі побачив
Я ніжність молоду.
Я знаю, що у інших
Виникає заздрість,
Коли з тобою я по вулиці іду.

Мов пелюстки троянд
Твої вуста солодкі.
Як оксамит, гладенькі
І такі м'які.
Коли зі мною ти,
То дні такі короткі,
Як аромат весни, привабливо-п'янкі!

Лиш у твоїх обіймах
Тепло кохає ласку,
Лиш у твоїх очах
Горить палкий вогонь.
Я лину в далечінь,
У неймовірну казку,
Як мимоволі я торкаюся твоїх долонь...

Торкнись мене! Ця мить для нас,
Лише сьогодні ми єдині.
Відчуй усе, що змінить час,
Чого вже не змінить людині!

Торкнись мене! Заглянь у вічі,
Відчуй мелодію мою!
Кохання перше не приходить двічі.
Не гинуть двічі у бою.

Торкнись мене! Ця мить для нас,
Весь світ сьогодні за плечима.
Лише для нас лунає вальс!
Сьогодні ти неповторима!

Торкнись мене! Торкнись востаннє,
Бо пройде час і згасне мить.
Залишаться лише бажання,
А свічка наша догорить.

Дай обняти тебе, сину… в добрий час,
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.
Цю ікону чудодійну одягни –
Береже вона в воді і у вогні,
Станеш мудрим ти та сильним в боротьбі,
Найцінніші це в житті твоїм скарби.
Хрест святий від тебе кулі відведе
І у душу чисту віру покладе.
Шаблю гостру ти мою візьми у бій,
Погуляй у чистім полі, сину мій,
Ворогів завжди відважно зустрічай,
Честь військову над усе оберігай.
Будь шляхетним та сміливим у бою,
Не показуй спину ворогу свою.
Бранців наших із неволі визволяй,
Побратимів, наче батька, поважай.
Хай Господь направить всі твої думки,
А найперша з них: ми - вільні козаки!
Серцем думку протилежну поважай,
Не про все, що є в душі, розповідай,
Балакучість, сину, губить козака,
Як і зради закривавлена рука.
Бережи себе та друзів від біди,
Так навчали козаків весь час діди.
Пам’ятай про тих, хто Січ побудував
І відважно Україну захищав:
Вишневецький, Сагайдачний та Нечай,
Наливайко, Дорошенко пригадай,
Славні лицарі та віддані сини,
В нашій пам’яті живуть тепер вони.
Хай щастить тобі, мій сину…в добрий час!
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.

Цей вірш я написав перечитуючи Тараса Бульбу Гоголя.

На світанку-сонце!
На світанку-зорі!
На світанку - усмішки цвітуть!
Я морозним ранком із сніжком говорю,
що мені встеляє біло путь!
Повертаюсь знову
я до того дому,
де за мене моляться і ждуть,
до старого Львова
давній мій знайомий
підвезе.
Трамваєм його звуть!:))

Спинись! Що ти робиш? Я зараз... я зараз зомлію!
Чому я не можу втекти від очей твоїх blue’зу?
Отак, як ти дивишся, дивляться тільки на мрію,
Такими губами цілують лише свою музу,

Такими руками торкають лише Страдиварі.
Твій шепіт формує з таємних бажань істерію.
І все, що я знаю, у цьому гіпнозному чарі, –
Це те, що я - скрипка, бо плакати також умію.

Планети уночі заговорили...
... Старі діди під вікнами курили
І згадували, як то було раньше,
Що все у магазинах було таньше,
Тепліші дні були, коротші ночі,
Вони були на триста літ молодші,
Жінки були гарніші в сто разів...
... Планети говорили до дідів!

Лондонська погода в Луцьку нині,
Сизим смутком на втоптаний сніг
Хтось думки порозсипав полинні.
Не прийшов. Не знайшов. Не зміг.
Святковий вечір. Тисячі облич,
Ти тет-а-тет з самотністю у місті,
Ну хоч сьогодні ти її облиш –
Життя іде, а не стоїть на місці...

Приснись мені!
Крізь білий снігопад
З країни мрій візьми мене за руки.
Підемо вдвох
в чарівний світлий сад –
У сад стрічань,
де вже нема розлуки…
Приснись мені!
Ти – все, що в мене є
У цім холоднім неосяжнім світі!
Ти подих мій.
Сумління ти моє...
Приснись мені,
Мов яблуня у цвіті…

Мені приснилася моя любов.
Я з нею говорила уві сні.
Вона вже не хотіла говорити
мені знов, що я одна її кохана,
вона вже була хвора,
та все ж густа була іще,
вже втомлена, але іще була моєю.
Я посиділа разом з нею на її одрі.
Ми плакали, бо вже не мали сил.
Вже не згадаю, чому тоді
повірила їй,
але і зараз знаю:
це той єдиний біль, якого хочу.

Замерзлі трамвайні вікна!
До вас я так ніжно звикла.
На вас і про вас писання
Кохання і здивування.
Замерзлі трамвайні вікна,
Я вам так багато винна!
Безмежність струнких сонетів,
Безтямних живих портретів.
Спасибі вам, добрі вікна,
За те, що зима – не вічна,
За світло вогнів за вами,
Що є десь на світі мама...

Тебе вже немає. Немає?
Я бачу Тебе, відчуваю.
Пішов не у пекло-до раю
Я знаю. Я знаю. Я знаю.
Твоє недоспіване небо.....
Не хочу без тебе, без тебе.
Лишайся зі мною одною,
Бо хвора Тобою. Тобою.
Нехай Ти-прозорість і тиша,
Ім я не Твоє! На афішах,
Листи не Твої в моїй скрині
Ти тут. Назавжди і віднині.

Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами ,
але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми нетутешні , а з тої далекої ночі.

Ні кінця,ні початку - несхибна розміреність часу.
Лиш політ в нікуди і ні звідки, без коми ікрапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.

Там вчорашні секунди - уламки хвилин , як непотріб.
Антисонця гігантська діра пережовує їх у минуле.
Щоб в новому житті немовляти душа не пімнула
і з нуля починала це пекло життя - уже в котре...

Не прокліпнувши ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам"яті-звідки
це пізнаваності відчуття,передбачення втрати ?

Я спалюю мости -
Не повертайсь, не треба.
Як любиш - відпусти,
Не перекроюй неба.

Тут, бачиш ось, - зірки
Вже не твої - геть інші.
Не холоду шматки,
А іскорки... Тепліші...

День висипався в рік, мов попільнички витрух...
як вирваний листок із птахом на полях.
Моїх зізнань печаль Твоя долоня витре,
та голос прибере молитву на устах.

Пройдуся з цеберцем до чистої криниці,
та сонця повен бриль в дорозі наберу -
роздам його усім за усмішку на лицях...
а те що не візьмуть - залишиться перу.

Даруєш чудеса, заплющуються очі -
так замки постають із вітру та піску...
Та з Вірою в Любов, Благочестивий Отче,
тримаю край Землі на Правди мотузкý.

14 Лютого 2007

Вгору, вгору, вгору й навпростець
І не стомляться тоді ніколи ноги.
Бо в житті важливий не кінець,
А важлива до кінця дорога !!!

Десь є місто, де ти живеш.
Десь є кава, яку ти п΄єш.
Десь кафе є, де ти сидиш.
Десь є ліжко, в якому спиш.
Десь є жінка, яку цілуєш.
Десь є квіти, які купуєш
І даруєш їх тій, чужій.
Десь є ти, та не мій, не мій…

Потоки пінних стрімчаків
І урвищ крутосхили,
Де глід назустріч сонцю цвів
Й берізки зеленіли.

Де я вслухавсь у шелест трав
Святого надвечір’я,
Коли востаннє цілував
Марієчку з підгір’я.

Де солодко цвіли сади
Пташиним стоголоссям,
Де запах вітру і води
І дух її волосся...

О, як давно водою сплив,
Дрібним ангельським пір’ям
Той час, коли торкавсь губів
Марієчки з підгір’я.

В свої долоні ніжно брав
Лице, від сліз вологе,
Безтямно-міцно цілував
І вирушав в дорогу.

Жорстоким був далекий край –
Мій цвіт зів’янув рано,
Мене нема більш: прощавай,
Марієчко, кохана!

Більш не торкнусь її губів,
Бо я тепер лиш порох...
Я тут, а та, котру любив,
Лишилась там, де гори.

І на могилу не прийде,
І не заплаче гірко,
Лише з моїх пустих грудей
Зросте підгірна квітка...

* * *

Ми уміємо іти тільки строєм!
Ми в шерензі навіть на цвинтар!
Ми впиваємось життям, як грою!
Нетверезі повземо на вівтар!

Нам цар-батюшка – Бозя й Мати!
(Але іноді навіть ближче)
Нумо ноги йому цілувати!
(Якщо зможемо то і вище).

Ми уміємо іти тільки строєм!
То плюємось строєм, то плачем!
І чомусь ми схожі, порою,
На колону тупих і ледачих.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Тут не треба твоїх талантів…
Не орати землі весною -
І не треба відповідати.

Ми уміємо іти тільки строєм!
Так і легше й не треба думати!
Навіть наші палкі герої -
Це скоріш того строю сума.

Але вірю в свою перемогу!
(Хай для когось це - параноя…)
Вибираю одну дорогу -
Буду битись в стіну головою,
Але вирвусь із цього строю!

(у відповідь Юрію Перехожому
та Олесю Холодному)

О ви! Що правите світами!
І ви, що знаєте усе!
Нехай вам радість принесе,
Хоч те, чого немає з вами.

Нехай неложними вустами
Буде розказано життя
Для вас. Без гриму і сміття,
Простими, добрими словами.

Я не ловлю крикливих рим,
Гучних епітетів. Між тим
Я дуже хочу вам повісти.

Усе-усе, що маю я,
Скоріше, в душу мені лізьте,
Душа відкрита є моя....

Я подивилася, що таке сонет і
написала спеціально для вас
одного сонета у класичному вигляді.
Правда, там написано, що окрім кількості
рядків, все може змінюватися...

Здалося доцільним чіплятись до перехожих-
«намалюй мені баранця»
Одна мила пані,
в очах до африканський дітей співчуття,
навіть, потягнулась до гаманця
звичним рухом
так змахують муху.

Мабуть, вона теж не вміла намалювать баранця
Чомусь, ніхто не вміє,
а хто вміє, той воліє
трудитися над масштабнішими полотнами
писати маслом, обрамляти різьбленими рамами
блискучими вітринами
глянцевими сторінками
і телекамер очами
і словами словами словами словами
половними, що як стіна між нами
глуха

мабуть, щоб приховати,
що й ці
неспроможні намалювати
баранця

Із юних літ – так безкорисно -
Із непрощéння й небуття
Моя любов злетіла в пісню.
Тобі – любов,
йому – життя.

Уже лягла на серце втома.
Як поділить його биття?
Все береже любов – як спомин.
Йому – любов,
тобі – життя.

А у житті – зростають діти,
І з ними – в юність вороття,
Коли ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.
І вже ніяк не розділити
Ані любов, ані життя.

Уставший ангел вздремнул на крыше,
На серых крыльях искрится иней.
А снег кружится, упавший свыше,
В перипетии размытых линий,

Разбитых мыслей, туманных маний
И долгих странствий в чужие страны.
Уставший ангел такой желанный -
Простит грехи, излечит раны.

Не понимают его усталость,
Не принимают земные страсти.
Лишь серой пылью на крыльях жалость,
Тяжелых жалоб – все бремя власти.

Застынут звуки в тени прелюдий,
А кто-то Свыше нам снова пишет, -
Любовь друг другу дарите люди.
Уставший ангел пусть спит на крыше.

Сьогоднішній день так лагідно пахне сонцем.
Я знаю напевно, що літо було десь отут.
Мабуть, якось хитро домовилось із охоронцем,
Що час стереже, ну а може, вже знає маршрут,

Яким ходить варта, і тихо отак, непомітно
Пробралось сюди. Як розвідник. Ну чим не Джеймс Бонд?:)
Йому було сумно. Йому було так необхідно
Побачить, як клени й берези фарбуються в блонд,

Вустами торкнутись каштанів, і ще горобину
Провідать вагітну, бо ж як її лишиш одну?
...А кицька небес вигинає примружено спину,
Мурчить, допиваючи сонячну літа луну.
                                                     22-23.10.2006

Ye banks, and braes, and streams around
The castle o' Montgomery!
Green be your woods, and fair your flowers,
Your waters never drumlie:
There Simmer first unfauld her robes,
And there the langest tarry;
For there I took the last Farewell
O' my sweet Highland Mary.

How sweetly bloom'd the gay, green birk,
How rich the hawthorn's blossom,
As underneath their fragrant shade,
I clasp'd her to my bosom!
The golden Hours on angel wings,
Flew o'er me and my Dearie;
For dear to me, as light and life,
Was my sweet Highland Mary.

Wi' mony a vow, and lock'd embrace,
Our parting was fu' tender;
And, pledging aft to meet again,
We tore oursels asunder;
But oh! fell Death's untimely frost,
That nipt my Flower sae early!
Now green's the sod, and cauld's the clay
That wraps my Highland Mary!

O pale, pale now, those rosy lips,
I aft hae kiss'd sae fondly!
And clos'd for aye, the sparkling glance
That dwalt on me sae kindly!
And mouldering now in silent dust,
That heart that lo'ed me dearly!
But still within my bosom's core
Shall live my Highland Mary.

Вологий пил втамовує мій подих.
І на зупинці власного життя
Дивлюсь у двадцять... В сорок трохи згодом...
Штурхнули в спину діда - шістдесят.

В шаленім русі місто затремтіло.
Поглянь навколо й гордо зупинись.
Онуче, знаєш, стільки наболіло...
Та посмішка Твоя несе увись.

Напевно Ти зі мною просто грала
В дорослі ігри: хід один - і "мат".
І зовні досить легко вигравала
Без допомоги, хитрості, порад.

Ти не гросмейстер - просто відчувала,
Що кожен хід - то пружний літ стріли.
Красиво, елегантно блокувала
Раз-по-раз мої спроби контргри.

І кожна партія - моя нова поразка.
Можливо зараз нічия?... - Знов "мат!"
Я вперше визнавав своє фіаско -
Недовгим вийшов наш чемпіонат

Ти чемпіон - тепер нові завдання:
Медалі, рейтинги, контракти... Ну а я
Не буду більше грати у кохання -
Кар*єра закінчилася моя.