Погідний ранок –
ніби талісман.
Хай захистить він твою ніжну душу
Від НЕПОГОДИ і душевних ран,
Що трусять ніжне серце, ніби грушу…
Я ж променем порадую твій зір
І свіжим вітром вушка полоскочу.
Все буде добре!
Усміхайся!
Вір!
Бо хто сказав,
що під склепінням зір
Є неможливе щось,
ЯКЩО ЗАХОЧЕШ?!

Надихатись невіданим бажанням,
втопитися в забутому гріху....
Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?
І чи той сніг - на скронях чи на віях?
І чи той сніг - розтане чи згорить?
Він біло-біло сипле-сіє-віє,
і не з небес - у небеса летить...............
І вже не знати навіть, де початок,
а де кінець повітрюнебесам...
Десь втратився заучений порядок,
де кожен сам за себе.... і не сам.....
Думками на снігу пишу бажання,
пишу про ніжність, мУку і жагу....
......Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?..........

З кожним днем усе важче і важче з тобою прощатись.
З кожним днем усе вищим і вищим стає поріг.
Мої нерви обтягує туго, неначе латекс,
Усвідомлення того, що все, що роблю я, - гріх.

Ти мені на прощання встромляєш погляд у спину,
Я до тебе вертаюсь уривками власних сліз.
Ти клянеш знов того, хто краде мене половину,
І маршрутки моєї гальмуючий скрип коліс.

Наша зустріч урвалась неприйнятими дзвінками.
Моє енне "пробач" було сказане вкотре дарма.
Я угадую пульс твоїх губ своїми губами.
Моє серце не б'ється: у мене його нема.

Мої щоки сьогодні знову цілує сніг,
Захололі чуття перетворюють небо в оману.
Я, шукаючи слід твій, постійно збиваюся з ніг.
Розкусала всі губи. Уже й не зализую рани.

Може, щось я шукаю не те, чи не так, чи не там,
Чи у вічності цій тебе зроду і не існувало...
...А казав, не відпустиш - й віддав на поталу світам.
Білі бджоли у серце впились замороженим жалом.

Стукає дерев’яною ніжкою коник
І знов маленька я…
Серед запорошеного стриху,
Старого мотлоху, коробок і скринь,
Горщиків давніх, де куниці
Ховають вкрадені у курнику яйця,
Він виглядає намальованим оком.
Дерев’яне сідельце, грива і спинка,
Навіть чути дерев’яне іржання,
Іноді, коли ніч прокидається зовні.
Я довго прошу татка, щоб
Приніс мені незабутого друга,
А потім довго розгойдуюсь,
Створюю шум, гогойкаю,
Як старий фірман…

І тепер буває у снах мчусь
На лакованому коні,
А потім цілий день
Дитинство ностальгійно
Чіпляє мені душу.

Вітер висвистує з хати прийдешніх.
Сині вуста, подорожню — одну,
келих утиснуть у свіжу труну,
і захитаються хіттю черешні.
Бабця злягла, та пустує онук.
Світло шаманно від свічки відскочить,
скаже: куди? Закудикає всіх.
Спогадів капай березовий сік.
Голову буду буддизмом морочить,
і не повірю ні в смерть, ні у вік.
Навіть палке цілування дівоче
не повертає до щастя охочих —
вигорів весь у душі чоловік.
Гість, що на радість, і гість, мов татарин,
і у світлиці то сонце, то хмари.
Нами закінчать, бо ми починали
у відчутті, наче справжності мало.
Сині вуста — не свистів, не тонув.
П’ю подорожню — уже не одну…

Цей найперший переклад: себе – на тісні слова.
Де узяти пташину легкість пісень на «ти»?
Кожне з тисячі слів – як незамкнена в коло крива.
Кожна з тисяч думок – як незамкнені в Всесвіт світи.

Не жбурляй мені штампи обгризених слів і фраз,
Не мовчи, бо мовчання вже стало пустим і стертим.
Я сказала б тобі. Я сказала би вже не раз.
Але як перекласти на мову, життя і час?
А тобі не почути. Бо чути – дано відвертим.

Врешті, що це я? Може, це зовсім не наша вина?
В цьому плетиві слів – лабіринти і злі шаради.
А між нами – стіна, кришталево-скляна стіна
На три кроки мовчання і на чотири – зради.
…І мовчала до ранку. І стала – морська піна.

Прибою шум.
Далекий берег пінний...
І хвиль табун.
Усе здається сном...
Солоне море дихає, як жінка,
Напоєна коханням і вином...

Мрії -
в розшиту торбину,
в руки -
потерті сандалі...
Набережна...
Романтичність...
Запах терпкого сандала.
В водах -
розніжений місяць,
зорі -
солодкі родзинки
падають
у пейзажі
мріями без зупинки:

любити - воліти
жадати - кохати
літати
літати
літати
літа -
ти....

Бісером
щастя падає -
сиплеться
без упину
ніжність,
тепло,
довершеність-
мріями
у торбину.

Запах - терпкого
сандала,
золотом - вишитий
Крішна.
Бій барабанів...
Північ...
В чому, скажи,
я грішна?
Ношу в розшитій
торбині -
мрію свою
відчайдушну,
сотні богам молюся
чим дужче
чим дужче
чим дужче

В руки -
потерті сандалі,
Мрії -
в розшиту торбину.
Зможеш, скажи,
кохати
навіки,
завжди,
без упину?

Я знаю, що так не осилю, а гірше – не хочу.
Нести і творити про те, що давно уже є,
Рядки викладати у милі і хлипати зночі
Не треба даремно…мабуть, це таки не моє!

І більше не брати до рук ні пера, ані мишки.
На кухню податись і жінкою стати в пісках
І з дзеркалом злитися, й бачити знов, як Всевишній
Злим часом карбує відбитки на наших тілах

І дим нічних клубів вдихати, і міряти гроші.
Спиртне розливати із тим, хто давно уже звик.
Й на заднім сидінні в чужому лежати Порші
На горло собі наступати й давити крик

Залізти у душу - нагнати колишню вірність.
У спину віршам здоровенний забити кілок
І жити статично, і мовчки знімати на Сіменс
Ту мить, як вмирає останній у мЕні рядок…

Це день не той і сонце злісно гріє,
Та якось збуджено літає вітер.
Він не торкається думок – не сміє.
Дерева простягають в драмі віти.

Застигло все в очікуванні лиха.
Щось має статися… щось має… має…
Незнані і чужі сліди так тихо…
Навіщо хтось так сильно обіймає?!

Зламалось небо… Сонце з нього впало -
Від розпачу душа з грудей втікає...
Зчорнілий світ… Убите серце знає,
Що сталось так, як статися не мало..

Ти сотні раз казав мені „люблю”,
Ти віз знайомитись з батьками,
А я не вірила в любов твою,
Бо порожнеча за словами.
Ти сотні раз... і легко так
Кидаєш їх наліво-право,
А я свої несу як стяг,
Ти сотні раз... і так лукаво...

Вже не буде тих хвилин,
Що підживлюють мене...
Вже забито перший клин
І розкол уже гряде.

Очі, що колись містили
Джерело порад і дружби,
З часом досить опустіли
Або йдуть на інші нужди.

Нудно стало серед раю
Переповнений до краю
Тим громаддям непотрібним
Фраз пустих, хоч добродушних,
Якось дико всіх послушних,
А чи правда - це питання!
І не скажеш, бо не видно
Де початок цього муру,
Що збудований довкола
За якийсь короткий час.
Може навіть він і твій
Ти - всередині весь час
Тож не бачиш, хто назовні -
Вороги чи, може, друзі?
І воріт не відкриваєш
Навіть як пароль почуєш
Так ти днюєш і ночуєш,
Тупо дивишся вперед...
Що там, може чисте небо?
Та ні, швидше там табло
Зі списком поїздів і час відправки.
Як хтось зуміє рейс свій упізнати
На декілька миттєвостей пошвидше,
То всеодно, мабуть, не зможе подолати
Ту течію, що разом всіх несе.

Самотній у знанні своєму
Є виродком у масі незнання,
Тому він створює проблему
- Учасник іншого буття!
Чи варта тут згадати про характер,
Про песимізм чи оптимізм?
Мабуть, що так - це ніби фактор,
Що перемінить той снобізм!

Я буду! Хочу оптимізму!
І поки буде в тому нуждá,
Я буду кров'ю організму
Ім'я якому - справжня дружба!

Цей вітер доторкнувся легко до чола
І так нестримно захотілося додому...
Туманом долу перекроєна імла
Що непомітно надбавила оскому.
Я зупинилась... Близькість цих воріт
Мене заполонила, мов відсутність руху
Накресленого та небаченого наперід.
Здавалося не було сил, забракло духу..
Та в захисті і затишку високої трави
Ледь чутно, тихо розквітають орхідеї.
Крізь мене проростає струменем живим
Кожна билинка - що присутністю своєю
Наповнити так здатна світ. Ці сутінки прозорі
Випила ніч... обличчя оросила прохолодою
Й на тлі своєму проявляє теплі зорі...
Життя правдивою відбившись насолодою.

Жити під гаслом «чудес не буває»,
слухати співи дощів безупинних,
перебирати перлини-слова, і
заново світ сотворяти із піни.

Зимно на серці. І стіни не гріють —
так каламутно, тривожно та в’язко.
Літо, мов пані огрядна, старіє:
пудриться, охкає, терпить фіаско,

та не здається, і вперто фарбує
губи побляклі яскраво-червоним,
пряно та солодко пахнути буде
свіжим парфумом лілей та півоній.

Тільки під вечір тремтить безпорадно
вулиць промоклих одежа благенька…
Тьмяна кімната, сире простирадло —
і горошин під периною жменька.

Підвестися, щоб ніколи вже не впасти,
І пройти до краю кожен двір -
Знов брехати, зваблювати й красти
І від крові дичавіти, наче звір.
Щоб дивитися на перші-ліпші стіни,
щоб міняти - не змінити знову світ,
Класти і знешкоджувати міни,
добровільно віддаватись в гніт.
Щоб розрізати, а потім зшити міцно,
і кричати, що надій таки нема!
І метеликом безмовно битись в сітці
й просто ніжитись з-під мильного ярма.

Rozetta наближається до Марсу,
антенами хапаючись за Землю
та й гублячи її в радіохвилях,
а марсіанських бескидів товписько,
на обріях з червоного фаянсу
застигши у річок колишніх жилах,
вивчає в небі драму корабельну
і відчуває, що вона вже близько.

Розетта наближається до „Марсу” –
так зветься біля пристані кав‘ярня,
де, занурившись у прибою плескіт,
її моряк закоханий чекає, –
хоч знову в простір час танцює марно,
неоново, у стилі декадансу,
бо у готелях знову місць немає,
що значить: для коханців зник і всесвіт.

Розетка наближається до пальців...
Чи навпаки – п‘ять пальців до розетки,
бо все відносно в цьому антисвіті,
де є зірки, любов і вибухівка,
де надприродне втілення коханців,
мов орігамі з білої серветки,
жбурляють терористи нерозкриті
в розверзлу пітьму давньої криївки.

Розетта наближається до „Марсу”
по фундаменталізму антиміста,
в якому строго вибуховий устрій
відлічує тротиловий пульс часу.
Та непідвладно карстовому царству
вдягає пристань ліхтарів намисто,
а все жертовне – від людей до устриць –
реінкарнується в космічну расу.

Rozetta наближається до Марсу,
розрахувавши всіх подій дотичність,
щоб до комети, зліпленої з воску,
летіти в радіосигналів скерцо.
Й, подякувавши траєкторій трансу,
нейронами обстрілюючи вічність,
цей всесвіт набуває форми мозку.

Чи, може, болю вибухлого серця.

коли самозречено падає сніг
на роги трамваїв
босою йду по узбіччі доріг
до краю

військо мурах поповзло по спині
сипався голос
в натовпі стомлених гамором днів
боролась

плавили п'яти розхристаний сніг
спекою втоми
клацав зубами обвітрений сміх
далі від дому

йду наче сніг по колючих шляхах
часом зім'ята
у розіп'ятих зимою квітках
до страти

Я бажаю собі лише болю -
І болю від тебе.
І вустам своїм − дотику твого
гарячий напій.
Свому серцю – частинку
від нашого спільного неба
Тілу – ласк твоїх ніжних,
Не страчених ще на повій.
Я бажаю тобі свою вірність –
Ніким ще не взяту,
І у шелестах ночі вбирати мій
Схиблений зойк,
Залишатись в мені до останку,
І вірити свято
У відвертість дівочу
і схрещення нових гілок.
Я бажаю нам сили – такої,
що тільки у казці,
Щоби вогник довіри
здіймався й ніколи не чах
Й залишатись надовго
в розставленій долею пастці
І прокинутись вранці
від сонця на наших тілах.

Хтось когось залишив одну,
Хтось когось зрадив.
Хтось пропав у тенетах сну,
Мрій заради.

Хтось застряг в суєті життя,
Хтось не виплив,
Хтось пішов збирати сміття,
Когось вбили.

Хтось забув, про все, що любив,
Хтось кохання навік загубив,
Може, хтось знайшов.

Хтось від світу серце закрив,
Хтось у когось надію убив,
А ти просто пішов...

Колосилася мрія, а щастя жнива забарились –
Так нестерпно чекати просвітку в сезони дощів.
Я на тебе молилась, а крапель пронизливі стріли
Розбивали любов – і хоч душу – бери й полощи!

А ти знаєш, я зараз от тільки моментом відчула,
Що промерзла наскрізь і що холод – то твій талісман.
Безталанна любове, згортаючи морок в минуле,
Не чекатиму світла, позбудусь неволі сама.

Ти не винен (прощаю), я кривдила небо даремно,
Слово стримав – лишався завжди безкінечно близьким,
Та настільки й чужим, не моїм.., і ця туга тюремна
Не могла позбирати на хліб по кутках копійки.

А щоб жити, достатньо проміння твоєї усмішки.
Ти... лиш друг, і мій розум нарешті розгледів тепло.
Я так довго блукала, тинялася колами пішки,
Та нарешті дійшла, я знайшла те.., що поряд було.

Скільки списаних аркушів, скільки слів,
скільки скоєних злочинів і віршів ?

Скільки втрачених задумок, скільки фраз,
і до чарів вдавалася скільки раз?

Скільки знаків накреслено, але ДЕ –
слово, здатне підвестися, ... чи прийде?

Чи розписані ролі всі і в минуле
Повернешся і скажеш ти "справді, було”.

Стривожено дивилася земля,
уже вагітна ранньою весною,
як два безгрішно-білих журавля
на небосхилі грали між собою.

Солодкий вітер крилами дзвенів,
і тріпотів, закоханий в висоти,
і стрімко пролітали стріли днів,
як бджоли, несучи нектар у соти.

Хмілію від повітря і вітрів,
любові крила в грудях бьють мені.
Я журавель! Усе чого хотів -
забулось, мов згоріло у огні.

І я в ті дні не міг вкусити сну:
стривожена, крилата, оп’яніла,
була душа закохана в весну,
і та любов душі давала сили.

Давала сили відчувати біль,
що люди ним заповнені по вінця,
і віддавати себе всю - тобі,
весна моя, глибока, як криниця.

«Нормальний вовк у людський ліс
не дивиться – там одні пеньки». А.Заблуда

Я навчилась ходити по линві вагань,
Вже не страшно ступати і вмерти не жаль.
Можеш вдосталь хитати. Сміливості грань
Не дозволить упасти у темінь проваль.
Я зуміла пізнати терпіння і час,
Не спинили хронометр хвилини незгод.
Пережите викохує віру в очах,
Не дає похитнутися в царстві колод.
Трухляки оминаючи, можна іти.
Не такий вже й тісний цей озлоблений ліс.
Хоч ідуть канібали і скиглять вовки,
За плечима талан і напохваті кріс.

Якщо вирушатимеш завтра на південь,
Вчепи до машини щасливі колеса.
Тобі поталанить з розважливим гідом,
З колонок лунатиме скрипка Ванесси.
Візьми у дорогу наплічник і фляжку,
Кросівки кумедні з малюнком веселим.
Вхопи теплий ранок і зовсім не важко
О п’ятій податися з міста. У селах
Стовбичать стовпи, ліхтарі маячіють,
Мигтять на подвір’ях чуприни малечі.
Тобі знадобиться одежа вечірня,
Підійде по стилю до настрою вечір…
Вітріє за вікнами автомобіля,
Дорога на південь суха і незвична.
Поблизу вирує татарське весілля -
Десь двоє кружляють і щастя їм личить…

“…но продуман распорядок действий
и необратим конец пути…”
(Б.Пастернак “Гамлет”)

Все затихло. Я іду на світло,
знаючи, що вкотре упаду.
Я давно завчив свою біду
наче текст. Та перед смертю крикну…

Я б і радий хоч на крок змінити
кимось вищим вигадану роль.
Але я лиш принц, - а не король…
Ну хіба що в келих труту влити,

і рукою твердою велично
випити до краплі гіркий яд…
Це життя не повернеш назад,
то ж дивлюсь старій в сліпе обличчя.

Можна і отрути не боятись -
пити свою чашу сміючись.
Плач не плач, плазуй…- Та вік учись,
щоб красиво впасти – слід стояти!

В цьому світі стільки знад і зрад,
що якби не починав, то нащо?…
З кожним днем стає все важче й важче
вирватись за п’єсу, як з-за грат.

Так що, друг Гораціо, хоч знаєш
чим скінчиться твоя роль, а все ж…
Ти хоча б її як слід зіграєш,
хоч не все побачиш і пізнаєш,
то хоч на коліна не впадеш!

Ноет сердце тоской расставанья,
Душу томит печали молчанье,
Но горизонт за собою зовет,
И тает в лазури чайки полет.

Ветер ретивый кудри лохматит,
Воздуха легким никак все не хватит.
Пенятся волны, бушует прибой,
В дальние страны уносит с собой.

Соль на щеках, губах и ресницах,
Лучшего и не могло бы случится.
Падает в море диск золотой,
В воздухе кружится тихий покой.

Звезды рождаются в пламени ярком,
Радости шлют для влюбленных подарки,
Путь освещают они кораблям
И только немного завидуют нам.

Им не лететь ведь лунной дорогой
С парусом белым и в сердце тревогой.
И не стоять им на палубе шаткой,
Не любоваться небесной загадкой.

В морозній тиші ліс стоїть.
Блакитне небо обіймає
Міцні дуби тисячоліть
І сосни, що аж в небі сяють,
Мов діаманти сніг блищить.

Нестало суму і жалю,
І на душі так тихо й чисто,
І душу зцілює мою
Вже промінь сонячний, іскристий
Коли я в тиші цій стою.


І сяє сніг на гілочках
Тонких берез, могутніх сосен
На стовбурах і на кущах,
І там, де бігав заєць босий,
В його заплутаних слідах.

В морозній тиші ліс стоїть.
І тихо так, неначе вдома,
Коли мала дитина спить,
Коли її приспала втома,
Усе живе тоді мовчить.

Костянтин Кавафіс

Боги знають майбутнє, люди – теперішнє, а
мудреці – те, що не за горами.
Філострат. “Життя Аполоннія Тіанського”

Смертним відомо про теперішнє.
Богам – народження та смерть їх.
Про те, що наближається, про майбутнє
знають тільки схилившись над шелестким
листом пергаменту, мудреці.
Іноді їм у їхніх келіях, далеких від перипитій,
примарюється дивний гуркіт. І вони в нього
вслуховуються, точно як в мелодію забуту.
Це – гуркіт наближаючихся подій.
Населення не чує, як правило, нічого.

Погожий день згорів.
Стихають звуки...
Я заблукав у хорі цвіркунів.
Мільйони зір
До мене тягнуть руки,
Мільйони сонць
Всміхаються мені...
І кожне з них сумує за тобою,
Зігріти прагне серце хоч на мить...
Я знаю,
Що за темною габою
Хтось думає про мене
І не спить....

Золоті дні моєї юності
Фабрика мрій імені Довженка
Компакт-диски, консерваторії
Огляди немісцевої преси
А якщо правда то нема чим гордитись
Б'ю головою червоні стіни самотності
Тільки в очах миготять спиці
Квітка самсари чи колесо весіль

Тільки один раз приходить любов
До кожного з нас.
І після того – ніколи вже знов,
О, лютий час,

Чом ти ламаєш і топчеш мене,
Рвеш на шматки?
Чи то колись тая туга мине,
Кане в віки,

Чи ще багато чекати мені
Відпуск гріхів,
Довго ще вірші будуть сумні?

Боже, зроби так, нехай хоча б він
З цих почуттів,
Не посміється, але й не буде один...

…доживу до весни і проп`ю
капелюха
там вже буде сонячно
і сухо
там не буде ні дощів ні
завірюхи
та ще мороз як та лиха
свекруха
і капелюх
ховає вуха…

Дерева з Богом
розмовляють через дощ...
Мільярди крапель
падають на листя,
І кожна крапля –
своєрідний лист,
В якому інформація про Всесвіт
Передається
людям із небес!

Дощитиме далі. І дні на холодних колесах
Кружляють по колу… Калюжі розбризкує ніч.
Сумні парасолі причалять на вранішню месу,
Де звуки органні розвіють приземлений кіч.
І перші акорди послухають вікна і вітер,
Зашторені мрії лишають сліди для живих.
Душа упокоєна, вільна від нас і від світу,
Спиняє хвилини для інших краплин дощових.
По той бік порогу – нема клопотнечі й гонитви,
Німа порожнеча за бабине літо хапа…
Душа упокоєна просить тепла і молитви,
І світ заспокоїть листок, що на клавішу впав.

Ти мене розумієш. І не помічаєш,
Як тепер захлинається дощ за вікном.
Оцинкований стукіт на нерви діє -
Тарабанить по відрах домашній гном.
Ти мене відчуваєш і знову віщуєш
Пречудову погоду, хоч віють вітри.
Ти мені піддаєшся. І більше не чуєш,
Як обстукує мури каштановий крик…
У кімнаті в нас тихо. А блискавки крають
Дощі, що затоплюють місто цілком.
Ти мене потребуєш. І, певне, не знаєш –
Гріє душу обручка золотим пояском…

…Там свічки вже горять в свічниках. І старенький слуга
нам готує постелю. Там стелі високі, як небо.
…Перейду це мовчання - по пояс у мертвих снігах,
щоб дістатися врешті до тебе- живого - до тебе.

Сивий хлопчику бідний - цілую зів’яле чоло,
перестояний спокій снодійно вколисує вени.
Ми розпалим камін - як тоді, у підвалі, давно -
і від того вогню оживуть золоті гобелени.

Запилюжена вічність, і гості - чи тіні гостей -
пропливуть по покоях - сувоєм - до білої зали…
Срібна тиша колише відсутністю слів і смертей,
ми такої бажали, згадай-но, такої чекали…

Чорна амфора трісне - вино потече по руках,
срібнодзвінна тареля, як місяць, впаде на підлогу…
Чуєш голос, коханий? - Глухий і гортанний, як страх? -
Це розкаяний Вершник говорить з усміхненим Богом.

ти повернешся вкотре побачиш руїни і зайдеш
цей храм розвалився на сотні маленьких цеглинок
позолоти забрали... дощі... закохались в пейзажі
і замість молитв сльози-біль... конкуренція... ринок...

Я знову на піску будую
Палац із вітру і роси...
Свій спокій мріями руйную
І в тиші чую голоси.
Ті голоси мене все звуть,
Я опиратись їм невзмозі,
Та як мені про біль забуть -
У нього я давно в облозі.
І круг палацу виростають
Кущі тернові і полин,
А в небі ворони кружляють,
Та сповільнився часу плин.
І я не знаю як зарадить
Протистоянню почуттів -
Кохання своїм світлом надить,
Та на шляху біль стіну звів.
Ту стіну я розбить невсилі
І сльози у очах бринять,
Й лиш мрії мої сизокрилі
В чарівний той палац летять...

Україно-нене, біла лебедиця...
Висиха при старій хаті
Дідова криниця...
Онучата ж подалися
До міста шумного,
Де чекають їх розваги
Життя дорогого,
Їх чекають ресторани, клуби,
Різні "party"...
Не побачиш рушника
Ти у "стильній" хаті,
Не потрібна нині франту
Вишита сорочка,
Й про своє коріння в батька
Не спитає дочка.
Загубилися в минулому
Звичаї й обряди,
Та й тому, що залишилось,
Ми не дамо ради.
Навіть мову прадідівську
Забули нащадки,
Й про своє страшне убозтво
Не мають і гадки.
Що з тобою буде далі,
Нене - я не знаю,
Та щоб схаменулись діти твої
В Бога я благаю.
Щоб побачили, незрячі,
Яка ти багата,
Як прекрасна земля твоя,
Як мова строката,
Як історія звитяжна
Славою покрита,
Предків кровію полита,
Сльзами умита.
Щоб не сміли, юродиві,
Тебе розпинати,
Бо не знайде щастя той,
Хто глумиться з мати.

Дивишся страху в очі бездонні
Правди шукаєш у забобоні,
Камінь надії точиш сльозами,
Віриш, бо любиш її до нестями.

Сумно вдивляєшся в очі веселі,
Бачиш байдужість в душевній оселі.
В Бога питаєш:
– Як жить мені, Боже?
– Знай, що життя за любов завжди довше!..
08.02.07 :)

Зав`язати у вузлик нікчемне нажите добро:
Кілька усмішок, кілька удач і розваги словами.
Ще найперший Адам не хотів віддавати ребро.
І минають віки. А ніщо не змінилось, Адаме.

Я свій клуночок-вузлик-надію зібрала сама.
Вимагати у Бога побільше тепла? Терпіння?
…І кидала монету. І випала - Колима.
Врешті-решт, чи не байдуже, де починати спасіння?

Що ти хочеш, Адаме? Зі мною – мої гріхи?
Вже не шкода тобі для мене одне реберце?
…Та гординя – мій гріх – все роздмухує темні міхи…
Мало. Мало, Адаме. Тепер мені треба серце.

Я візьму тільки вузлик – в руки.
На плечі – душу.
Будуть довгі дороги у поросі і смолі.
Не на прощу, не на спокуту, а просто – мушу.
В цю найдовшу дорогу крізь кожне із кіл Землі.

Я просто пила чорну каву,
Думками гріла аромат.
Душа вела розмову жваву
Із серцем… Серце – автомат…

Не квітне нещасливо-ніжне,
А гине у пустій журбі.
Хоч добре знає, що не пізно –
Ще можна все сказать тобі.

Але ж те Серце гордовите…
Воно страждає, та мовчить.
Із пам'яті твій гріх не злити –
Воно ніколи не простить.

Я чекаю на тебе, чекаю,
Час навмисно, підступно стоїть,
На годинник весь час поглядаю,
Як у двері минулих століть.

Час стоїть… так нестерпно чекати
І секунди й хвилини стоять,
А години чеканням роз’пяті,
Так відверто, так гучно мовчать.

Знов розминулись руки,
Мряка німа й пуста.
Тонко прославшись бруком
Сніг учорашній тане.

Мряка, немов розлука.

Сонно дуби чорніють,
Вітер збиває з ніг.
Вірити вже не смієш –
Хто я і що в мені?

Двері тобі відкрию...

Та поміж нами знову
Прірва на двох одна.
Вичерпано розмови –
Так буде легше нам.

Я не сказала слова.

3 лют’ 06р.

Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,
За одиночество вдвоем,
И за тебя я пью,—
За ложь меня предавших губ,
За мертвый холод глаз,
За то, что мир жесток и груб,
За то, что Бог не спас.

27 июня 1934, Шереметьевский Дом

Он любил три вещи на свете:
За вечерней пенье, белых павлинов
И стертые карты Америки.
Не любил, когда плачут дети,
Не любил чая с малиной
И женской истерики
...А я была его женой.

9 ноября 1910, Киев

Розлогі шляхи
нас манливо зовуть,
звабливі і гарні.
Та гірше трухи
і зміїних отрут
є правда вульгарна.

Не знають прості,
що в своїй простоті
грабують не себе.
Що плачуть святі:
завдяки глупоті
мілішає небо.

Ти ж легке відкинь,
і живи в боротьбі,
бо ти є - людина.
бо ти є - один,
бо - сам по собі,
бо ти є - не з ними.

Іди через біль,
через холод і град,
та ночі безсонні.
Попереду - ціль,
тож ні кроку назад,
тамуй в собі стогін!

Ти бачиш сліди
тих великих мужів,
обранців високих,
що шлях свій пройшли,
не схиливши голів,
карбуючи кроки.

Льодисті вітри
збивають із ніг,
засліплюють очі.
Та треба іти,
через дощ, через сніг,
і вічне "не хочу",

іти до кінця,
поки сила в ногах.
Іти, бо так треба.
Дорога оця
є до Істини шлях,
є шлях твій - до себе.

Спокій життя вбиває,
Ґвалтує мозок і я вже не я
Для мене гірше немає,
Тримати в полоні свої почуття.

Ти дивишся в подиві,
Як я зміг те зробити?
А мені так по кайфу,
Ти не зможеш мене зупинити.

Я не дам себе взяти ,
На життя привілеї.
Засмію твої твердження
Та слизькі ідеали.

Ти не розумієш в чому фішка,
А мені все одно.
Пробач. Та така в мене вдача.
Спокій життя то моє самогубство.

Сердце к сердцу не приковано,
Если хочешь - уходи.
Много счастья уготовано
Тем, кто волен на пути.

Я не плачу, я не жалуюсь,
Мне счастливой не бывать.
Не целуй меня, усталую,-
Смерть придется целовать.

Дни томлений острых прожиты
Вместе с белою зимой.
Отчего же, отчего же ты
Лучше, чем избранник мой?

1911