Вон та девушка смотрит искоса...
Я глажу кошку и мирюсь с рисками.
Она смотрела Китано? Вздрагивала?
Или может хмуриться - это такая тактика?

Эта девушка что-то задумала...
И честно говоря, зря она играет в "угрюмую".
Может быть и зовут её даже Виктория,
но что она делает с этим взглядом на море?!

Ладно, подхожу, угощаю её шампанским,
как сговорились, все пьют только игристое,
бокал, два и не останется ничего от панциря,
куда ж она денется в этом кричащем платье на острове?

Отошла позвонить по мобильному,
я заказал себе ещё сто виски.
Она и вправду знакома с правилами?
Или может приехала портить статистику?
Откуда-то из Пинска!?

Дальше - больше: улыбаюсь,
комплимент про изящную талию,
сам сутулюсь, трещу пальцами,
чтоб не казаться уж таким парнем,

Опускаю медленно затёкшую руку.
Она тоже опускает, вздыхает облегчённо.
И тут я выхватываю арбалет...
Стреляю.
Чёрт!?
Оказывается, она тоже стреляет!
Какая лажа!

Мы попадаем друг другу прямо в сердце,
и кричим как раненные в полёте птицы,
слева из-за столика поднялся Китано,
он тоже сегодня пил игристое.

В гостиннице он спросил у Наташи администратора:
Вы ничего не заметили необычного этим летом?
Наташа посмотрела на него внимательно
и ответила
для истории:
Знаете, много плохого кино...
И все так банально с хепи-ендом.
И, кстати...
Доставая ружьё...
Приятно познакомиться...
Родная сестра Виктории

Кому-то снова захотелось счастья,
Но для него осталось слишком мало места,
А вдруг из-за кармана вылезет ненастье
И убежит к себе расплывшым тестом ?

Когда-то снова захотелось счастья,
Но для него осталось слишком мало времени
Тяжелым взглядом далеко глядящим
Себя всего отдашь потоку бремени.

Обещание света, тихо мрака стесняясь,
Я прощалась с надеждой, ей в ответ улыбаясь,
И в неистовстве мести, разливаясь до боли,
Запеклась моя кровь на обложке тревоги.

Презирание страха, сквозь обман унижаясь,
Грусть молила пощады, о себе забываясь,
И обычная правда, забивая занозы,
Отняла мои игры в позабытые грезы.

Емоційність розбійною хмарою
З вихром, шквалом, вогнем і дощем,
Лютим ворогом, чорною карою…
Душу крає безжалісний щем.
Що ти робиш, просвічена логіко,
Як осикове листя тремтиш?
Чого варта твоя педагогіка?
В тяжку мить – наче риба мовчиш.
Хвилювання надмірне, безсовісне,
Я у нього, як кінь у вузді!
Научи побороти чудовисько,
Щоб не рвались літа молоді.
Світлі мрії, духовність, емоції…
Як розумно це все об’єднать
В гармонічні життєві пропорції?
Я не знаю, а хочеться знать!

Пришпорити б раптом стрімкого, як вітер, коня.
В сідлі золотому туди, де уже горизонт...
Отак і помчати. Нехай мене час доганя.
Прицілитись в небо з рушниці старої. І сон
Підстрелити вправно, удосвіта вставши. А так…
Ген по автостраді шалене женеться авто.
Де б випити кави? Майнув на узбіччі знак.
Весна на зупинці. Її не чекав ніхто…

Часто буває – згадуєш все, що було.
Дні, як термометр – міток і цифр каламуть…
Напередодні спекою в світі несло,
Нині тумани сипнули холоду ртуть.
Місту самотньо. Звідси дощі утекли.
Дипломатичний вересень ще не прибув,
Втім, вже серпневий ґазда віконце засклив
І на балконі сушить хтось зілля-журбу.
Часто буває – тихо наблизиться сум.
Літо минає… В сушених травах – казки.
У передмісті в сіні Телесик заснув,
Вітер подрібнює вічність у ступі Яги.

Душа і метелик припнуті шпильками до світу.
Війна вже позаду. А ти – таки любиш життя.
Опершись на літо, ідеш, оминаючи сіті
Дволикого щастя. Минув біль – і відчай відтяв.
Дрібні перегони. Абсурд коліщат. Метушіння.
А дійсність, як правда. Все просто і ясно, як день.
Поскрипує тихо твій пращур дверцятами в сінях.
Душа, як метелик. І сиплеться збіжжя зі жмень…

Гніздить мисливець на прицілі око,
у правім вказівнім на чаті потиск,
ледь чутно обирає подих спокій,
сумління не приставлене до "проти".

За спалахом до вій закрався сполох,
скидає скубане вбрання водойма.
Малює пострілом відлуння коло,
а небо одягає пір`я стойма.

Гурма кричить, а дріб гаптує тіло,
холодні краплі губляться, мов буси...
Вилазить дим крізь ніздрі вогнестріла,
немов здивований - волають гуси.

З дебелих пліч дерев злізає морох,
йому на руки опадає просинь.
Оплакане гусине горе хором...
В ковтках повітря защемило осінь.

16 Серпня 2007

Закохана? Чи тільки примха тіла?
Крок танцівниці, сукні давній крій…
Медоволоса відьмо, скільки мрій
журливих лицарів твоя рука згубила…

Вітаю, твого полку прибуло,
У вояків нових міцніють крила,
Ти всіх у зброєносці посвятила,
Хоч і без леза – в абсолютне зло

Юнацькі сильні руки пестять вміло,
Шаліє з серця лава вогняна -
Ти знову прагнеш випити до дна
Бо завше влучно цілять твої стріли

Чому ж морозить і кидає в жар,
Між днем та ніччю стерлася межа…

Чи ти в черговий раз забав схотіла?
Закохана? Чи тільки примха тіла?

Повні по вінця чари,
повні тобою сни…
Київ – німа почвара –
спатиме до весни…
Липне до ніг багнюка -
не перейти зими…
Просто візьми на руки.
Просто собі візьми -
Дивну, смішну, грайливу…
Тихо цілуй в чоло…
Хай до весни забуду
все, що уже було…
…Білі високі гори…
Відблиск чужих вікон…
Горечко моє, горе,
мій нереальний клон…
…В чорне глибоке море
падаю в дивних снах…
Будь мені – наче човен,
відговори мій страх...
…Тільки слова, як сливи,
сипляться за поріг…
Дай тобі, Боже, сили,
мій віртуальний гріх…

Я повільно стікаю бажанням
Безжально жити в твоєму вимірі
І не бачити переходу
Як з однієї станції метро на іншу
Тісно навіть у власній шкірі
Тому живу твоїми перфоменсами
Інтересами, телефонами і твоїми знайомими
Цікавлюся - ніби займаю чужу нішу
Тільки місця там вже немає... Того я схожа на тінь
...

Солоними хвилями з новими силами б’юся
Об твої холодні слова і гарячі цілунки
З морськими пейзажами на моніторі зіллюся
Хай сонце південне зігріє це тіло дикунки...
...

Байдуже... греблю прорвало і ллються сльози
То голод, то дике бажання вживання глюкози
І втратили сенс усі форми і зовнішні риси
То сльози прощання, а не загравання актриси...

Кін зустрічі - сниво; реальність
Дочасна, мов звук, що рояль ніс;
Можливо, неждана свобода,
Крихка, зап`янка нагорода,
Роковані зніме покрови,
Загуслою плямою крови
Під ранок полине у вирій...
Скажи, ти мені не повірив?

Набухають бруньки лисого каштана,
Світло-таємничі хмари-кораблі.
Ти сьогодні поруч стомлено-весняний
Щось шепочеш тихо бруньками мені.

І слова незнані плутають волосся.
У душі, як тіні, літери лягли.
Ми сьогодні разом. Кажуть, ми дорослі...
Ну, а ми дитинства щастям поросли.

На устах спинились волохаті маки,
Блискітки радіють у очах п’янких.
Я з тобою поруч. Тихо, не балакай,
Хай за нас в мовчанні скажуть все думки.

А потяг, блакитний і босий,
Спітнілий нічною росою,
Біжить по траві і голосить,
Співає доступно і просто.

Біжить то повільно, то швидко:
Злітає у небо гудок.
Йому так звиватись нерідко
Поміж ліхтаркових зірок.

А потяг все рветься до Львова,
Минає містечка і села.
І тінь від культурного слова
Блукає вагоном веселим…

Моя тоска – ночное бремя,
От тьмы укроюсь я с ума,
Но ты моя печаль безвремья,
Как сахар сладкий, смерть моя.
Как точка внутренней опоры,
Держусь за рукоять себя
И пуля жизни в поле боя
Пронзит итогом небытия.

У тебе вуста сірі бо очі насіння
бо дощ з роззявленою пащею сірою
на дні якої ми спинаємось навшпиньки
щоб дотягнутись до піднебіння

ти плакав би кругло та вишні вишні
літо завмирає на півдорозі до твоєї мислі
ти загортуєш своє серце у мокрі простирадла звислі
друзі мовчать десь далеко у них язики красномовні і кислі

і ти один на своєму заклечаному кораблі
бухнувши до цього вікна причалив пристав
вранці багато-багато яблук падає в туман
бо ти цілу ніч навіщось сидів не спав

Зберу докупи й вимету дочиста
Фантомні болі, конвульсійні пута.
З зірок багряних наберу намиста
Аби зігріти тіло. І відчути
Незмінний запах втомленого серця,
І відтиск на брудних, бездушних лицях.
Коли лиш дюйм, і, певна, доведеться
Втопити вічність у твоїх зіницях.
Спинити маятник життя, котрий щоденно
Вбиває сотні душ в любовній млі.
І ми на черзі, знаю, що, напевно,
Не перші й не останні на землі.
Та я чекаю, вперто, рівномірно
Щодня віршую і псую папір,
Бо ми не можемо кохати так наївно,
Про це давно вже написав Шекспір.
Тож дуримо самі себе спроквола,
Щоб Синю птаху втримати за хвіст
Вигадуєм якісь чарівні кола,
Де біль і ненависть танцюють твіст.
А меланхолія, що у душі захована
У каві топиться й тамує плач.
Я страхом та коханням екзальтована,
А ти – моє життя і мій палач
Водночас. Барабанить стиха злива,
Шматує мозок, ніби від похмілля
І я приречена, але така щаслива,
Бо донестями прагну божевілля
Аби забутись. Щоб єдиним махом
Гордіїв вузол розрубати в грудях,
Тоді звільнитись і до неба птахом.
Ну а птахи… їх і боги не судять…

переклад з давньогрецької

автор невідомий


Коли вже неживого
Адоніса Кітера
побачила з волоссям,
скуйовдженим жахливо,
з поблідлими щоками, –
сказали, щоби вепра
їй привели ероти.
Одразу легкокрилі,
розбігшися всім лісом,
знайшли страшного вепра,
попутали, зв’язали.
„Ти, перший, за мотузку
тягнути будеш бранця, –
а стусанами ззаду
ти підганяти будеш.”
І вепр ступа непевно,
злякавшися Кітери.
Сказала Афродіта:
„Зі звірів найгидкіший!
Це ти стегно поранив?
Це ти скалічив мужа?”
І відповів на те він:
„Клянусь тобі, Кітеро,
тобою, юнаком цим,
і путами своїми,
й мисливцями прудкими,
що шкоди юнакові
не хтів я заподіять –
як голого угледів,
то весь пойнявся жаром
стегна торкнутися
жадливими губами.
Тож не щади, Кіпрідо,
відріж їх, покаравши,
чи вирви геть нещадно –
ці ікла закоханця,
якщо цього замало –
то й із губами разом:
все витерплю охоче!”
І зжалившись, Кіпріда
еротам наказала
його із пут звільнити.
Відтоді вепр не ходить,
не блудить темним лісом –
а до вогню любові
з еротами простує.

Буду вдячний за поради щодо точності відтворення.

Сьогодні геть розмови телефонні
Й сітки розставлені дротів!
Сьогодні у вечірнім безгомонні
До мене голуб прилетів,

і не з листом, а з гілкою оливи
Від мене птаха утече,
Щоб звісткою про сушу перелинуть
У твій просмолений ковчег.

* * *
Зблідлою гримасою П`єро*
Вивернуло посмішку Евсеба*.
Пам`ятаєш міма Дебюро*,
Мага всіх стражденних...окрім себе.
* * *
Моя печальна муза срібнопера
Блука поміж зірок, немов сновида.
І чується мені псалом Давида:
"О miserere, Otce, miserere"
* * *
Очманіло виє хуга.
Дощ перІщить, наче пуга.
То, напевно, Йоган Бах
Разом з бісом пише фугу!

*Дебюро - видатний актор Франції,
П`єро, Евсебій - його маски.

Я тобі сказав (а серце – маятник),
Як три ночі самотою маявся,
Як про тебе мріяв одинокістю
В товаристві смутку сіроокого.
Тільки хмари в морі неба вершами,
Тільки чорноніч похмурим вершником,
Тільки дощ з татарськими очима
Бив чолом у вікна, як причинний.
Я не спав, та бачив сни про тебе.
У танку ходили сестри-верби
Й ти, заклечана коралями багатими
(Очі сяяли купальськими багаттями).
Ми пішли, побравшися за руки,
Наче праведники ірійними луками...
Я тобі казав – ти не дослухала...

Коли зіткнувсь на конях з Долею
І вибита з сідла душа –
Ти не тягнись рукою кволою
До захалявного ножа,

Бо в Долі – довгий лук зі стрілами.
Згадай минуле, в нім – людей,
І теплі дні, в які зустрілись ми,
І стежку, що в добро веде.

Болить вогненно в грудях рана ця –
На неї спомин поклади
Про те, як радісною працею
В чийсь пам’яті лишив сліди.

Цілющим зіллям цим напоєний,
Задивлений в лункий зеніт,
Відчуєш: таїнство сотворене –
Ти вдруге народивсь на світ.

Ти у сідлі, віч-на-віч з Долею,
Їй посилаєш гордий жест.
Вона ізнов меча оголює
І знов тривожно кінь ірже.

Щоб ваші живі не позаздрили тим, що в могилах
Щоб вашій землі вистачало родючої сили
Щоб ви не просили, та завжди, як просять, давали
Щоб жили під небом та мали глибокі підвали

І навіть коли перестало світити би сонце
Горіла б живильна свіча у дитячій долонці...

**
Коли думки починають відверто смердіти
Такий собі продукт переробки мозку
Розум перетравлює дійсність
У відходи
Хочеться сидіти і оплакувати себе
Або ж народити когось...
І веселіше буде від думки,
Що з тебе може виходити щось живе і потрібне

Хоча хто зна... можливо я і на це неспроможна...

Звуків витончений букет
Передав нам у спадок поет,
Полишаючи межі землі -
Наталі!
Поклоніння граційний флер
Увірвав непоступний бар`єр
Й затамований стогін здалів -
Наталі...
Прохолов бальних туфелек слід,
Та на згадку - дарунок послів -
Мармуровий шедевр Віталі -
Наталі.
Спомин серця міцніш за гранит!
Бухта схована хоронить
І окрилює кораблі -
Наталі!

Поки, вітре мій сивий, ти пишеш листи
гострим склом по пергаменту серця живому,
намагаючись шкіру товсту прошкрести
у мовчання моє, у байдужість і втому —
я до тебе крізь товщу земну й крижану,
крізь бетонний непотріб усіх нагромаджень —
всім єством здичавіло і спрагло тягнусь,
всім пластом, всім корінням, засушеним майже.

Я — податлива глина з прадавніх глибин,
шкарубка й затверділа — гнучка та слухняна.
Розімни мене в пальцях. Що хочеш, роби —
лиш зніми, наче гріх, каламутну оману,
віднайди в її надрах фігурку мою,
не згаси цей промінчик, цю іскорку Божу...
Задихнутись тобою я знову боюсь —
і надихатись вдосталь тобою не можу.

Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться шуба із шиншили,
Шкіряний жакетик, туфлі на підборах,
І тепленький светрик, і хатинка в горах.
Люляй, моя кицю, люляй, моя мила,
Хай тобі насниться сумка з крокодила,
Золоті браслети, ланцюжки й перстені,
Опери, балети, ну і ти на сцені…
Люляй, моя мила, люляй, моя кицю…
Я ж – бігом по пиво, доки тобі спиться…

Розпускаєш руки під дощем
Розквітають пуп’янки-долоні
Свій давно загублений Едем
Не знайдеш на жодному пероні

То не жаль – пробиті жалом скроні
Антиусвідомлення проблем
Твій Едем не схожий на Господній
Ні на жодну із земних систем...

**

Затяжного дощу місто –
Корито з брудом і червяками
Їм там не тісно
І звісно життя за планом
Дощ іти перестане
І висохнуть залишки бруду
Погляньте на місто –
У ньому не черви, а люди...

Чисте повітря бальзамом зцілює груди

Ти — мрець…
А лише одне твоє слово
могло знищити всесвіт
Авангардний герой взяв
довічний тайм-аут для смерті
І тебе вже нема серед нас, ти є — труп
І по-всьому хорошому завжди настає кінець
Друже, мій любий, сьогодні ти —мрець!

Я не буду лити сльози скорботні
Бо душа невмируща, вона вічно жива
Ти не вмер, це лише тлінність плоті,
Твоя мудрість й досі наповнює наші серця

Ти ідеш з цього світу прекрасним героєм
Усміхаєшся з раю привітно до нас
Ти страждав на землі від браку любові
Сподіваючись, що твій профіль замінить її анфас

Ти — мрець…
А колись ти навіть грав у карти
І хоча ти не був затятим гравцем
Ти міг визначити тих, хто блефував
А хто просто торгував своїм лицем

Ти бачив людей — лідерів у стосунках
І тих, що плазували, наче сучи сини
Ти пив горілку з багатіями на рівних
І не цурався злодіїв, що вийшли з тюрми

Хоч сам не знав, що на нас усіх чекає
Сума, тюрма чи Божа милість
Все життя сам від себе подалі втікав
А друзям здавалось — ти дуже сильний

Ти вмер…
Твій шлях не особливий — смерть в кінці тунелю
Я і твої діти — теж станемо мерцями
Але є завжди шанс уникнути борделю
У наших головах, прогнилих до нестями…

Куда бежать?
С обочины к дороге?
Тебе не знать
Зачем мне так болеть.
А мне бы в пасть
Забрать свои тревоги
И от беспомощности
Не заржаветь.
Кому звонить?
Двуруким и двуногим?
Не интересно,
Даже если кризис.
Собрать быстрее
Зубы с атмосферы
И растянуть
В улыбочке на бис.

ти пам’ятаєш скутий груднем Аустерліц
холодний спокій впевненості на обличчях
і вишикувані на світанку легіони
ряди мушкетів
ти пам’ятаєш чи тремтіли там у нас коліна
і чи іржали коні у передчутті
здається ні
ми молоді були
не знали страху втоми від життя
від перемог
жінок
вина
свободи
весь світ лежав прип’ятий шпорою до мерзлої землі
трави придавленої чоботом я пам’ятаю запах
він збуджував
як збуджувала пляшка бургундського в наметі за обідом
струнка фламандка сіроока зі шпиталю
ми пили за життя
за душі тих солдатів
чиї прокляття нам дзвеніли в вухах
чиїми зойками ридала змішуючись з кров’ю злива
за матерів сліпих у чорнім горі
у чорних каптурах над чорною могилою єдиного
ти пам’ятаєш очі ворогів
поранених смертельно
полонених
чужих
інакших
очі
говорять більше ніж вуста

здається
ми розгубили там себе
свою звитягу залишили лежати горілиць в багні
схрестили шаблі
пальці
не метушіться святий отче
ходіть-но між рядів померлих
сьогодні в ніч я прийду сповідатись
за все
за всіх кому не вистачило часу
кого я можу нині врятувати
від пекла

ти пам’ятаєш скутий груднем Аустерліц
наш прапор в світлі сонця що заходить
мої слова яких я сам тепер не пам’ятаю
фламандки тіло вкрите рваним простирадлом
зневірився
кричав до ранку поки не втомився
на місяць вовком вив відхаркуючи боляче бургундське
тепер цього немає
ми хворі
божевільні
з вендетою у серці ми

ти пам’ятаєш
тебе там теж убито

Від життя не втікати, не боятися
Тих, що всі
І собою залишатися –
Тільки так досягають мети
Тільки в очі зустрінутим дивитися
Не за себе
За інших помолитися -
А такі вже були, вже були

Різних страхів вже мабуть не позбутися
Всі благають
Колись, та схаменутися
Хтось плете павутиння вини
Чи своє ти вже сам занапастив ім’я
Чи до кращого
Вже не буде вороття
Совість каже, що винний – це ти

Не знаю, хто й коли
Привчив мене до вини
За всіх й перед всіма
Так довгі ночі
Треба

Не забути, пам’ятати
Всіх, про всіх думати
І вночі так рідко спати
І зі спиртом на ти
Часом вип’єш – легше стане
Коротесенька мить
Совісті вінок багряний
Всередині горить
Кипить

Смола
Туди кинув сам себе я
Вже стільки прожив
А що до цих пір зробив
Може просто слабак
Та повірити в це як
І те що пишу
Чи це не доказ?

Десь двадцять років тому
Я може й знав навіщо й чому
Сьогодні щоб не зробив
Здається, що завинив

Очі дивляться на мене
Очі повні надій
Та марно сподіватися від мене
Якихось дій...

В країні парубків високих,
Дівчат чарівних, яснооких,
В країні сонця і добра,
Жив хлопець, звався Волеслав.
Або в народі просто Воля
(Така була вже в нього доля).
Чорнявий, полум’яні очі
І мріяв усі дні і ночі,
Що буде десь сидіти тихо,
Що не зустріне його лихо,
Тихенько буде працювати,
Добра у хату наживати...
Найближчі друзі важливіші
Ніж все, що у житті він мав.
Кохання він цінив не більше
І через це завжди страждав.
А може не зустрів тієї,
У всьому світі однієї,
Що Волю би могла змінить
І закохать, і оженить.
Він мав в одній лиш справі хист
Жить, як затятий оптиміст
І вірив, що колись, неждано
Життя безклопітне настане.
Довірливий, сором’язливий -
Краплина однієї зливи,
Не ясно мінусів чи плюсів,
З якими жити Воля мусив.
Йому кричали: "Особливий!".
А він казав: "Такий як всі".
Не вірив він у це, можливо,
А може й чути не хотів.
Але до цього ще далеко,
Життя, як знаєте, не легке.
Хтозна, що буде завтра з нами,
Яка біда на днях настане.
Як у Берліні чи В"єтнамі,
В Іраку чи Авганістані...
Чи епідемія довкола
І всім робитимуть уколи.
Або десь рейтинги здихають,
Ціна на акції спадає.
А економіка країни
Пережила суттєві зміни.
І знов прогрес придумав бомбу,
І той озон вже дірок повний,
І ніби світу вже кінець,
А він...як коник-стрибунець.
Сидить собі в траві високій,
Виношує думки глибокі
Не гомонить, не поспішає,
Проблемами не заважає,
Тому, з ким має честь розмови
І не чіпляється до мови.
Не легко звикнувши до змін
Свого часУ чекає він,
І знов перед стрибком тремтить,
Але наважився, летить!...
Та долетівши притомився,
Довкола себе подивився
І зрозумів, шо щось не так
Кругом розгардіяш, бардак...
Не вірить вже давно ніхто
У весь цей виступ Шапіто.
І залишився він один
Серед задумливих руїн.
Серед розвалин того світу,
Що жив у ньому споконвіку.
Та оптимізм своє узяв,
"То й що?", - він сам собі сказав.
Не відбудуємось? Не вперше!
І з кожним разом навіть легше.
Візьмемо знову по цеглині
І забудуємо руїни.
І сад зелений буде всюди,
Вдихнем натхнення повні груди.
Є друзі, значить буде пиво.
Немає слова "неможливо"!
Бо він створив всю цю країну
Свою! Безглузду і єдину!
Країну сонця і добра
В якій навіки Волеслав.

У тих безсніжжях – чорних і порожніх,
Де спогад суховієм обпече,
Твій голос – подорожник придорожний -
Загоїть рани, лігши на плече.

І Бог вервечку снів візьме у руки…
Німі ворони – стилем батерфляй…
У смальті неба борошно розлуки
Щоночі сипле п’яний Миколай.

Півмісяця червона паляниця,
Упавши з хмари, скотиться до ніг…
…Солодкий голос спомином насниться…
....................................
Твій син сьогодні вперше бачить сніг…

Подай мені краплю легкості, правдива моя Нагайно.
Ти знаєш, що ти ще й віща?
На таких важелезних планетах і тіло твоє негайно
Вагою у діл вперіщить.

Я побачив усі поля і усі пустелі,
Пекуче сонце і небо украй рапате.
На такій, як оця земля, мерзлянíй постелі
Неможливо спати.

Я ходив до усіх людей
Із усіх доріг,
Я збирав до своїх грудей
Колючки – зберіг.
Я такі баобаби бачив – сказати страх,
У ніким і ніколи не виполотих серцях.

Знаєш, скільки у вас нічийних росте троянд?
А нічийних людей – до сказу!..
У садах і на клумбах, обабіч пустих веранд…
…Їх ніхто не любив ні разу.

А ночами у вас зірки божевільно світять.
Стільки сотень зірок, довіку не зрахувати!
Десь там моя планета на своїй малій орбіті.
І Троянда. І тільки один неробочий кратер.

Я боюся, Нагайно, бо звідси не видно й цятки.
А ну, як вона загине?
Я покинув себе, а тоді причинив дверцята –
Моя провина.

Я не знаю, чого шукав і чого знайшов:
Ця планета мене заплéла у свою пряжу,
І тепер найдрібніший пил із моїх підошов
Мені нездоланно важить.

Я, мабуть, забагато бачив, замало знав.
Дай, Нагайно, води лиш нап`юся з того цебра.
Я ходив до людей довжелезним плетінням нав,
А вони – половина з піску, а напів – з ребра.

Я, Нагайно, летів би, та тіло моя зважніло.
Стільки суму – аж ноги вростають у дно піщане.
Ти мені обіцяла свободу в холодних жилах.
Подаруй мені краплю легкості на прощання.

Перемийте кістки, перетріть!
Не чіпайте лиш крил
Моїх білих!
Ганна Чубач


Пашіють інквізиторські костри,
У коло замикаючи нещадно.
А серце поривається в нестрим,
Аж деренчать у ньому коліщатка.

Звивається вогонь, немов канчук,
Але сумління ще не обпалило.
Я уві сні пораду мудру вчув:
«Надійся не на меч, а лиш на крила»

А єзуїтство, мудре й гонорове,
В багаття ревно підкладає дрова.
Та всі багаття вигаснуть на ранок.
Роса загоїть опіки і рани,
А єзуїтам лишить сірий попіл,
Що не тепліше їхніх мізантропій.

Бойова сокира долі
Серце навпіл розколола.
В половинки – двійко чаш –
Наточила меду щастя
І євшанову печаль.
Йду в життя, як у світання:
Я – із сонячної касти.
Гіркота у серці часто,
Але щастя зверху все ж –
Виливається за креш.
Не продам своє кохання
Щоби дань сплатити хану.
Візьму хана на аркані –
Потягну його удаль.
Цілить молотом вандал,
Та його старання марні –
Мрій моїх міцніший мармур,
Ніж на римській агорі.
Під егідою зорі
Я творю життя. Як просто:
Атрибути – пісня, костур
Та урочище трави –
Смійсь, радій, живи!
Та печаль на споді серця –
Все ж колись вона озветься.
Та не думай про сумне –
Перебродить і мине.
Знаю плай на гору Щастя –
Він не дасть мені пропасти,
Бо життя – одне.
І чарівне.

Глиняним коником квітень
В клечану даль поспіша.
Як же його зупинити
Юна хотіла душа!

Поки плетуться аркани
Із запашних пелюсток –
Вдаль з-під руки я погляну,
Коника чуючи крок.

Ех, заманить його в пастку
І прив’язать до руки –
В жилах охота циганська,
Тільки безсилі пастки.

Вітряно коник пронісся,
Зоряним пилом обдав.
Жаль. Бо на ньому дитинство
Вкотре мене покида.

Я серцем з тобою у радості, в горі,
Мовби місяця тіло гарцює в воді,
І наче з лози дві сплітаються долі
В тому плині розлук, як сирітки, одні.

Знала б, як хочеться знову додому,
Впасти колінами в битий поріг…
Тільки ж на небі, на ньому, нічному
Вже й не знайти ані мап, ні доріг.

Не бійся, не матимеш більше від мене дітей
Вони помирають, не встигнувши ще народитись
І я вибираю єдину із сотні ролей
Де можна присутньою бути, але не світитись...

До втрати свідомості впитись нічною жагою
Не бути єдиною та залишатись з тобою...

Якщо ти прийдеш іще
Я придумаю новий обряд
І до нього костюми, маски, фрази-кліше
Може стане більш традиційним
Твоє циклічне повернення

Але з кожним пожовким листком
І з першим травневим дощем
Мій хрестовий обряд обіймає за груди тереном...

**Пророцтво мого нострадамуса**

Холодною зброєю стане чиєсь мовчання
Ягнятами на заклання майбутні плани
Барбек’ю у останній день туманного літа
Поміняються ролі і стануть чужими квіти...

Ти захотів відчути тріумфальну владу,
В своїх руках тримати посох і корону.
Щоби на честь твою гриміли канонади.
Але не гідний ти пишатися на троні!
Тріумф той, любий, тобі ні до чого,
Бо ти не вмієш управляти часом!
І мить цінити пройденой дороги
Не можеш ти, бо очі твої гаснуть!
У них видніється химера ночі злої,
Що гостролезим убива кинджалом.
Не вартий ти взаємної любові,
Коли так вправно володієш жалом!
Залишив у слідах свого тріумфа
Ти краплі крові на пелюстках квітів
То стала мертва пісня нібелунгів
І факт лиш той, що лишив ти роздіту.
Пройма мороз всю до кісток. І дише
Своєю холоднечею у тіло
Зима люб’язно в мріях заколише,
Але від снів тих я украй змарніла.
На махаони вій спустився іній,
Додаючи більш витонченого виду
І ти цілуєш вигин моїх ліній,
Мої долоні, що слізьми омиті.
Я вже втомилася ковтать дощів краплини.
Оазиси не висохнуть ніколи.
Ти затавруєш на мені всі днини
Я стисну в кулаки свою сваволю.
Твій смолоскип роз’ятрює всю душу
І ти пишаєшся, що я марнію й гину.
Я знаю, що забути тебе мушу,
Але не вистачає мені спину.
І я продовжую весь час боротись,
Хапаюся за нездійсненні миті
Мене засмоктують стійкі коловороти,
Вони тріумфом моїх сліз омиті.
Не гідний тріумфальної ти влади,
Але цілую ніг твоїх сліди я.
І кращої нема мені сонати,
Ніж голос твій ковтати як повітря.
Я божеволію від королівських трунків,
Які гартують твої сірі очі.
Вони дорожчі будь-яких дарунків,
А їхній погляд вартий тільки ночі.
Ти тріумфуєш на подертім троні
І вже затертий королівський одяг.
І гріш ціна твоїй брудній короні.
Чому ж іду туди, де їде лиш твій потяг?!!

Як вітер теплий, то мені здається,
Що він цілує ніжно моє тіло.
Я тихо мліла – тільки він торкнеться,
Я божеволіла і з ним летіла.
Безбарвний вітер палко обіймає,
Я в ньому розчиняюсь до останку.
Він мій коханець! Я його жадаю,
Я з ним кохаюсь з ночі до світанку.
А вдень ми міцно взявшись за долоні
Поринем в світ, занурившись в бажання.
Він цілуватиме мої вологі скроні
І пеститиме ніжно без вагання.
Політ у небо разом ми зробили –
То найпрекрасніший його дарунок.
Я з ним по-справжньому така щаслива,
Я дякую йому за поцілунок.
Я завагітніла від тебе, вітре!
Ти надихнув мене на божевілля.
Тепер я можу жити й без повітря
І кожен день святкую, як весілля!

Покуштуй це яблуко, Адаме
Що тобі втрачати, далебі!
Ти ж бо не безгрішний і до храму
Не прийдеш у мирі чи журбі

Заборону покуштуй зі мною
Я з тобою втрати не боюсь
Владарюй – і буду я рабою
Підставляй плече – я прихилюсь...

Вчорашньою похмільною грозою
Даремно ти наснився мені квітом,
Мовчала й розмовляла із собою,
Ховаючись від себе десь за містом.
А може варто вкутатися літом?
І щоб ніхто не знав де мої вчинки…
Незграбно прикидатися за світло,
В душі латаючи протерті дірки.
А може варто влучити у рану,
Спекотним виром хмари заревіти
І падати у сльози від удару,
Щоб більше не ховатися як діти.
Як би ти тільки чув мої долоні,
Усі мої слова, що в них тримаю…
Світи навколо якось мимоволі,
А твій… лише для себе приховаю.

Твоя рука - незнатиме спокою,
із дня у день, із року в рік.
Моя душа, була й буде з тобою
сьогодні, завтра і навік.

Твоя рука не знатиме спочину.
Слова летять мов іскри з під пера.
Пиши!!! Твори прекрасне безупину,
хай не поглине сірості діра.

Твоїм думкам, й уяві - не спинитись,
вони на плесі аркуша цвітуть.
Тобі лиш варто хвильку зупинитись,
вони ж летять, вони не підождуть.

Цвіте з під рук уяви розголосся,
твоя рука летить у забутті,
чи то намарилося чи то булося,
чи у уяві, чи в твоїм житті.

Тобі стрілки годинників байдужі,
нехай летять, тобі же не до них.
З тобою ми далекі, ми не схожі,
але ми творимо для тих ОДНИХ.

Нехай з тобою ми їх величаєм,
нехай не знають лиш ВОНИ про те.
Та ми з тобою друже про те знаєм,
писати - дар, а слово - то святе!!!

Добре уявляю тебе у одному зі стрип-барів
під музику Джо Кокера у напівосвітленій темряві
риси твої набувають деякої благородності
в оточенні красивих оголених дівчаток,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

Ще уявляєшся мені за кермом
космічної швидкості автомобіля
в оточенні пива, кількох псевдо-друзів
(тимчасово потрібних чи поки корисних)
та красивих дівчаток у коротеньких шортиках,
що посилають тобі свої повітряно-пусті поцілунки

В політиці, комерції... навіть у мистецтві
ти міг би бути кращим
але взаправду не уявляю тебе,
коли загортаючи в ковдру милуєшся
як вона солодко спить...

... і де тебе немає

Корвалол, валідол, барбовал
і не в рифму персен
не пробуючи жодного іншого заспокійливого
окрім подушки і (як це мило!) м’якої іграшки
я засну, щоб дивитися слайди
у негативі або позитиві проявлені...

Жаль, що ти практично ніколи мені не позуєш...

Прогладь П`ятою Ахілеса
Душі живучу каламуть.
Колись тут ваготіло плесо,
погоже протікала суть.

Від витоку джерельно-чисто
думки пускалися уплав.
Краплини змісту, мов намисто,
лисніли словом. Переслав

зневірами, неначе мулом,
лукавий перестріт на дні
каміння. Істина майнула
в`юнкою рибою. А дні

злинали водоплавним птахом,
губили пір`я, крик закляк.
Давав (та не давався) маху
старий вахляр - протлілий ляк.

Тут заглядало небо. Зорі
кидались вниз, мов жебраку.
Тут Сонце видихом прозорим
теплінь всівало нетривку.

Але нема кому впіймати
ні риби, ані птаха. Суть
злягла на дно... і в`язнуть п`яти
в Душі живучій. Каламуть.

9 Серпня 2007

Які таємниці блукають у ваших очах?...
Натомлена ніч спочиває у вашім волоссі.
І пледом туман простелився на ніжних плечах…
То я через вас у відьомство ще вірю і досі.
Як вітер ваш стан обіймає і падає ниць
Приховані ревнощі в серці мені закипають…
Кохатися з вітром – то, певно, для вас, чарівниць,
Так само звичайно, як вранці напитися чаю.
Як пальці тонкі виплітають купальський вінок,
Захоплене сонце не може порушитись з місця.
І ластиться стежка до ніг, і сміється струмок,
І щось жартівливе на вушко нашіптує листя.
Та я не віддам вас ні стежці, ні сонцю, ні снам,
Не випущу з рук ваші ніжні тендітні долоні.
Усі ваші чари довірте холодним вітрам,
А серце залиште в моєму земному полоні.

Кардинал покинув свою церкву
Щоб дивитись еротичні сни
Некрофілістично любить мертву
Розіп’яту раком до стіни

Келихом вини впиваються блаженні
І відверто
Спльовують образи з-за спини
Стерто грані, де від лона до труни
Тільки руки у молитві розпростерті
Дочекаю світу до весни...