Розкажи мені казку
про бубликів в"язку,
про темнії ночі,
про заспані очі,
про гарну розвагу
зірок в небесах,
про мирную тугу
вітрів в парусах,
про гавані дальні
які починаються в нас,
про те, як ми падали
серцем униз,
і лик цілували
торкаючись сліз,
про те, які дивні
ця казка і ніч,
про те, як заснули
торкнувшися пліч...

***
він плив у гори, ця форель у ванній,
там, де весна на сходинках граниту...
випльовував слова у воду шрифтом:
на власні сни ранкове озирання.

під шум хвилин з усіх можливих кранів,
у цій зеленій весняній воді... то
від майже неіснуючого світу
він плив у гори, ця форель у ванній,

він почувався у воді, як риба
його знесло... в кошмарнім лабіринті
тваринний страх перед усім на світі
мабуть людину з нього сотворив би...

Пробачити зуроч, пірнати світанням
в забілений ранок знеболеним «ти».
Запізно міняти слова із гортані,
усе — роздягаєшся — крок до води.
Не ранишся, поруч — улесливий муркіт
витримує паузу — логіка гри.
Налитий бокал так і проситься в руку,
з неправди у правду вертається гріх.
Живеш і дивуєшся — глибша коріння
і тягнеться зелень націлених віть.
Падіння плода — тайна суто осіння,
щось пізно міняти.
Зірвався?..
Лети...

Повії не бавляться в бабине літо,
і вулиці голос — згасаючий спокій.
По тілу сузір’я — прабатьківські міти,
я п’ю власну слабкість — риторику кроків.
Цикаду почую чи стрекіт напруги.
Шукати хто крайній?
Та краще — по чарці.
Поет не п’яніє, він вип’є по другій,
ніч раною буде, у рані — п’ять пальців,
такі недовірливі, як фарисеї.
Цілунки уявні у щоки і скроні
чекають пришестя у грішні оселі...
Свідомо і довго, терпляче і сонно...

стікає піт з обличчя гарбуза
краплинами тугими і липкими
ти тінь мою скибками нарізав
ніяк не міг наїстись ними

я соком розтеклася по столі
і цибеніла на брудну підлогу
ти тер її аж поки мозолі
не вкрили тісно руки душу ноги

ти вимив стіл і серце ледь відтер
від мого духу вишкрібав сумлінно
схибнувся день у каві і завмер
і ніч упала з неба на коліна

якщо в тебе вистачить сміливості
візьми мене за руку
я зроблю нас єдиним
мінорним звуком

якщо в тебе вистачить сили
ходімо зі мною полем
я напою твоє тіло
солодким болем

якщо в тебе вистачить крові
поділись зі мною
я своєю фарбувала
переможців зброю

не вміючи шити все-таки шила
тобі сорочку
із власних тепло-білих
мрій клубочків

не вміючи жити все-таки жила
з осіннім серцем
а твоєї сміливості крові сили
на дні відерця

я замовлю любові з грибами й беконом
і побільше червоного перцю та сиру
ти набрала ваги скажуть подруги хором
я набрала центнер непотрібного жиру

не врятують дієти чаї і пігулки
втрата шарму і талії плюс целюліт
а я хочу любові з стегенцями курки
і мене не хвилює обвислий живіт

ніч полила волосся дешевим бензином
підпалила зорею набряклі думки
а мені б ще любові із дрібкою тмину
жаль що в нас із тобою відмінні смаки

Вже розлучить мелодію не в змозі
Й серця, що б'ються з нею в унісон.
Не залишай в скорботі і тривозі,
О музико! Бери мене в полон!

Із забуття, мов з вирію лелеки,
Вертаються дитинства мрійні сни;
Таким бентежним і таким далеким
Війнуло в душу подихом весни.

О як хвилюють ці чарівні звуки!
Як щем і ніжність в грудях нароста!
В цілунку так після тортур розлуки
Закоханих зливаються уста.

Бринить в акордів тихому тремтінні
Те, що не здатні виразить слова;
І серце, мов у вільному падінні,
То завмира, то знову ожива.

Хай знаю я: це щастя і блаженство --
Всього лиш мить, що спалахом майне, --
Благаю знов: даруй своє шаленство,
О музико! Не покидай мене!
8.04.1998

Ніжним сяйвом і срібними дзвонами
Забриніли поля і луги:
Все навкруг, цілий світ заполонили,
Занавісили білі сніги.

Дальній ліс ледь помітними пасмами
Бовваніє в сріблястій імлі
І іскриться сонцями незгасними
Весь наряд урочистий землі.

Білим маревом дня зачарований
У засніженім лузі стою --
Ніби кращі літа не змарновані,
Наче юність вернули мою!

І хоч цими дарами нежданими
Зим останніх ти душу зігрій --
Знов воскреслими в серці бажаннями
В ореолі розквітлих надій!

В час, коли, забуттям припорошене,
Вкриє морок усе навкруги --
Хай сяйнуть тихо в серце спустошене
Чистим спалахом білі сніги!
10.11.1997

Ніжністю прощальною зігріта
Й полум'ям, що з листям обліта,
Мить блаженну бабиного літа
Нам дарує осінь золота.

Відмирання сяєвом тремтливим
Освітились луки і поля;
У його промінні мерехтливім
Безтурботно ніжиться земля.

День прозорий голосисто й лунко
Кожен звук розносить навкруги;
Павутин блискучі візерунки --
Мов намиста й перли дорогі.

І прощальним жестом запізнілий
Ключ над неозорістю полів --
Щоб повік в душі не відбриніли
Заклики гортанні журавлів.

Знов -- коли в тривогах і знемозі
Так тужливо серце защемить --
Ти цей день в краси апофеозі
Пригадай, продовж іще на мить!
19.10.1997

Світ прекрасний і мудрий природи!
Мов блаженства, з ним зустрічей жду.
В дні погожі і в пору негоди
Знов до тебе я, матінко, йду.

Ти жалі всі мої і провини,
Всю любов зрозумієш без слів.
Глянуть в душу твої горобини
Із осінніх узлісь і гаїв.

Килим з вересу ніжно-ліловий
Під ногами розстелить земля;
Тихим сяйвом згасання діброви
Спорожнілі наповнять поля.

Сили дай від дубів, що вершини
Піднесли так могутньо в блакить!
Груші-дички твої і ожини,
Пізню терпкість їх дай долюбить!

Коли серце в журбі і тривозі
Ще не зна, чи діждеться весни, --
Свого сина в далекій дорозі
Журавлиним ключем осяйни!
28.03.1997

Бруньки беріз напіввідкриті
В солодкім мареві краплин
Тремтять, а в вицвілій блакиті --
Хмаринок-пав повільний плин.

Торкнув легенько срібні дзвони
Вітрець-пустун -- і знову, й знов.
Сонця маленькі -- анемони --
Сяйнули в сутінках дібров.

Весни прикмети вже у всьому:
Верба у тозі золотій...
І в серці крізь журбу і втому
Пробились проліски надій.

Поманить лиш, та не зігріє,
Обмане хай і ця весна --
Але бринить душа й радіє
І далечінь -- така ясна!
17.03.1997

Не відроджуй , знову не відроджуй
ні безумств,ні примх моїх шалених-
у дзвінкій ажурності Шопена ,
в сновидіннях сподівань тривожних.

В мареннях ім"я це не повторюй,
з пам"яті не клич життєві муки,
наче вигнанцеві знов відчути
краю співомову ілюзорну.

Хай прикритість вій багатозначна-
за байдужістю - забута пристрасть.
І шепоче нам вино іскристе
ці слова - чарівну необачність...

Або ж ні ! Зриваємо покрови !
Хай вже краще лихо божевілля,
спалах,ніж облудливе жевріння,
ніж удавана холоднокровність...

Багато є сил, але таку як Він ніхто не має
Він створив Всесвіт, Він кожному допомагає
Тому хто блукає, тому хто чекає
Тому хто благає, бере та не повертає
Усім Він все прощає, іноді і карає
Багатьох Він оберігає, при собі тримає
Він той, хто завжди вибачення приймає

Душа,
не прагни вічного життя,
але намагайся вичерпати те,
що можливо!
ПІНДАР

Для чого жити?
Набити пельку, поклацати пультом усі канали,
передивившись сотні разів реклами
снікерсів, памперсів, йогуртів, тампаксів,
орбітів, олвейзів, якобсів,
діролів й стіморолів,
а потім лягти спати, захропти?
Чи, може, вийти вночі під безмежне небо
й завити вовком,
побити всі шибки у хаті,
а потім вставити євровікна,
і, вставши зранку з гарбузовою головою,
клясти того бузувіра,
що вчора, розкіпішувавшись,
побив усе з нікчемності своєї?
Оце та вічна істина життя?
Наґлиґатись шампусіка чи самогону,
що аж не можеш навіть взяти ноту «ля»,
побити жінку, тещу і сватів,
а потім ізлиняти з дому, світ за очі…
Чи пропахати на заводі без перепочинку,
не помічаючи, що час іде,
а жити треба?
Треба жити?
Чи краще існувати, животіти,
плазувати по сухій землі
як проклятий boa constrictor,
роздираючи до крові живіт,
ковтати слину і отруту?
Як жити?

= Закрити очі, розтулити вуха, мовчати
І слухати, як до Тебе промовляє Всесвіт,
Він Тобі підкаже, де шукати смисл.
Прислухавшись, Ти зрозумієш, що життя не має сенсу
і що єдиний смисл лиш у тому, щоб слухати Його підказки.

Напередодні Різдва, змучені з дороги,
крізь вечірній холод і старі пороги,
ми увійдемо в тепло,
що не стирають ні години, ні дні,
ми загорнемось в запах знайомих сіней,
ми отримаємо свої поцілунки,
як і кожного року, і усміх щасливий,
бо діти вдома.

З пахучої кухні - приглушені звуки,
То мама розказує, що сталось і як,
А я в присмерку святкової кімнати
Гостей приймаю, про яких не знає
Ще ніхто.

Дідусь прийшов, приніс ялинку,
Як тоді... мені було вісім!
І з лісу на санях приїхало чудо –
Зелене, пухнасте, але й колюче,
Припорошене снігом, незнане.
Зі стриху –
павутинням покриті коробки,
а в них – цілий скарб для
маленької внуки:
кругленькі бомбони, подовгасті сомплі,
зірки з фольги, паперові ангели...

діду, пробач...
я принесу тобі ялинкову гілку,
може проб’ється крізь землю...

перша блискітка Ісуса,
кутя, перехрещена татом,
тарілка лишня, пуста...
за одною ложкою – вся сім’я
(то зірки прилетіли, то ваші душі),
я молитимусь за кожного з вас.

І вже навіть не крок, а півкроку...
І вже навіть слова недоречні.
Ми у центрі святого потоку
обігріті, щасливі, безпечні.
Ця довіра не знає кордону.
Забуваю про маски і втечі.
Теплий промінь пройшов крізь ікону.
І тоді опустився на плечі.

...БЛАГОСЛОВЕННЯ...

4 січня” 07

римський шлях будували наші стратегічні партнери
йдучи на схід
українці віднайшли його
жебракуючи світами усіма напрямками
пам’ять роду затирається пилом історичних доріг

У краплі молодій - прозорість океану,
І хвиль дев’ятий вал - на енній широті.
Я збережу тебе, красиву й окаянну,
Аби горіли нам ті хвилі золоті.
Волоссям доторкнусь, і окроплю росою
Ту квітку із твого весняного вінка.
І нам заплаче Бог весняною грозою,
Й до тебе потече моя гірська ріка.
І гряне чорна ніч, а я шукаю світла,
Коли ввійду в твій сад, коли ввійду в твій дім.
У краплі золотій для мене ти розквітла
На хмарних островах у платтячку легкім.

Кінбурнська ніч. У плавнях місяць скаче
На золотім свічаді комишу.
Смуглявий світ заникне за межу,
Де я хотів одну тебе побачить.

Там небокрай, який малюєш ти,
Де ми шукали папороті квіти.
Кінбурнська ніч омріяного літа,
Мов комишове сяєво води.

Ти не можеш летіти. І навіть не можеш пливти.
Цей тягар тягне вниз і до болю нагадує зраду.
Ти – маленький солдат на великому тлі суєти.
Ще війна непочата. І ще не відомо, заради
чого (кого) усе це. І хто скерував ці думки.
Випробовує Небо реакцію душ на байдужість.
На вологій щоці залишається слід від руки.
І Тобі обирати, що варте в житті, що не дуже...
Кожен злам, по ідеї, це крок не назад, а вперед.
Кожен біль – подарунок. (Не мусиш мене розуміти).
Вибір – Твій. Це життя віддає Тобі все, що бере.
Навіть більше... Приймай! Тільки не відвертайся від Світу...

4 січня”07

Слова переросли у вірші,
а погляд переріс в признання...
Нічого в нас тоді не вийшло,
Бо ніч залишилась чеканням.
І дівчинка тепер вже жінка,
А мрії – навіть не надії...
І погляд твій – далека зірка,
Що світить, та, на жаль, не гріє.
Перечекаю всі чекання,
Перестраждаю всі страждання,
Я не кажу, що ти кохання.
Ти – сподівання...

По хребту темної гори
Суне потяг до витоку нерва
Уявленого за строгими правилами
Підручника анатомії
Пласким сірим червом.

Зостається:
Шум, коридори, кашель, кроки-
Хворий слухає хворобу,
Прикладає компресом їй смерть-
Чулу і теплохолодну,
Темну, голодну,
Світлу і свіжу, як піт
…й лише протяги
й запах мнятої бульби
в коробці черепа
супутники у цій
дорозі до витоків,
де круків сліди - знаки
на засніженій землі
заплутують стежку до раю.

Розсиплють зорі небоузори -
чарівний розсип дивних мрій.
Конструктор сніг будує гори,
засипле світ маленький мій.

Серед свічок і духу хвої
хай перейметься серце святом.
Я ореальню мрії твої,
наповню дім добром і ладом.

ухвалено вирок і добре
беззмістовні слова апеляцій
і в*язень важкої хвороби
втомився від різних інстанцій
ін*єкції, ліки і спокій
і стіни до святості білі
викинь, зрубай.... Де пророки???
які все ж прийти не зуміли....
переломи... заруби... надопік
розчавлено вимір "сьогодні"
і смерть, як омріяний спокій
далеко ще...
руки холодні.

* * *
леле
лебідко
жар-птице
прости
мені
ніжна
кохання
мовчазне
моє
зазіхання
чекання
ночей марнування
і снів
і слів
і думок
прости мені ніжність мою
нездійснену
надхнення
журбу мою й погляд
і те що ти поряд
завжди
прости…

Нехай буде так. На сході видніється Пітер.
Північні шляхи рахують сподівані дні...
Послухай мотив, це грає у глечику вітер.
Скарби Кудеяра приховують щастя на дні.
Сопілка тремтить. На заході Львів і Варшава.
Щодня, як вода, стікають години із ринв.
У Гданську поет впивається ласо дощами,
Його переслідує запах смачних мандарин.
Дорога і пил. Кургани приховують шифри.
Затаєний скіф визбирує предків сліди,
Там археолог ніжить монети і цифри.
Там казка живе, де кінь зупинився гнідий.

* * *
“da capo al finex”
або «Сто років самотності» Маркеса,
або народне прислівя «Наша пісня гарна,
нова…»

сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку
новий день
не позбутися думки,що це вже було
біг по кругу ?
маятник ?
чи смола днів затягнула ?
зігнула ?
повернула ?
у вчора
з метою на інструменті буденності
який не в ладах з гармонією
зіграти репризу
сніг
дощ
кава
цигарки
борщ
самогон
карти до ранку…

(Лободзець Галина + Шуркало Віталій)

Прижмурить нічка твої очка,
Закриє небо на замочок,
Накличе сон тобі, маленький...
Засни, засни... Й поспи тихенько.

Нехай ангелик білокрилий
Твій сон убереже від злого
А тіло, берегтиму милий
В покрові я серденька свого.

Нехай насниться тобі мати,
Що пестить личко, просить спати,
Що поцілунком своїм, милий,
Тебе зігріє що є сили...

Колиска хилиться у боки,
Затихли вечорові звуки,
Маля не слухає нітрохи –
Безвпину проситься на руки.

Поближче до серденька стуку,
До близького і так рідного,
Що віджене і біль і муку,
Що бється для нього одного.

Ой люлі-люлі, мій маленький,
Засни ж бо пізно, дорогенький,
Нехай дрімота й сон на пару
Тебе улестять, встелять хмару.

На ній вмощу тебе тихенько,
На ній здрімаєш, на пухкенькій.
Поспи ж, дитятко моє рідне,
Й нехай біда тебе обійде...

Журавко, настели мені гніздо
на залізобетонних опорах
високовольтної лінії.
Я заспіваю тобі пісню,
що потече і горами, і долом
у міфічну вічність.
Настели мені гніздо високо,
я втечу у спокій.
В самоту одягнений - стану хором
і кидатиму пісні догори, під ноги,
на усі чотири боки..
Може, забуду, що кохав
дівчину,схожу на осінь..

І що з того, що я там був.
Було давно, усе забув.
Не пам’ятаю днів і дат,
і рік узятих впоперек.

(Я той, невпізнаний солдат.
Той рядовий. Той імярек.
Я - просто кулі недоліт.
Я лід січневий у крові.
Я міцно впаяний в той лід -
я в нім, як мушка в бурштині.)

Та що з того, що я там був.
Я все одбув. Я все забув.
Не пам’ятаю днів, ночей.
Не можу пригадати назв.

(Я тупіт загнаних коней.
Я хриплий на бігу наказ.
Я миті недожиті дня.
Я бій на дальнім рубежі.
Я Вічного Вогню биття
і вогник гільзи в бліндажі.)

Та що з того, що я там був,
в тім «бути чи не бути» злім.
Я все те майже позабув.
Я хочу все забути. Ні,
не я воюю на війні -
вона воює у мені.
І Вічного Вогню Лиття
в моїх очах тремтить щодня.

(І вже не вивести мене
з війни тієї, тих снігів.
Вже не одужати мені
від тих у роки вмерзлих снів.
І з тойністю, зими й землі,
моїх не розлучити днів.
До тих снігів, де вже моїх
не розрізнити вам слідів.)

Та що з того, що я там був!..

Я не забула вас. Ідуть дощі,
А потім сніг лягає нам на плечі.
І ви живете у моїй душі,
І я пишу вам нерозумні речі.
Я вас чекала. Я любила ніч.
Для вас ридала і для вас співала.
Ідуть дощі. Скидаю вас із пліч –
Я вас в душі носити перестала.
Я не забула вас. Ідуть дощі,
І я вас розкохала під дощами.
Я вас шукала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не шукали.
Я вас чекала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не чекали.
Я вас кохала в мокрому плащі,
А ви мене, я знаю, не кохали…

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Схлинула, одплила
хвиля заніміння.
Закололо в грудях,
зацвіло жеврінням,
і в очах воскресло подивом удачі.
Певно я у світі ще не все побачив.

Хто ти, чорноока, - неземна богиня,
чи остання німфа, зваби господиня?
День, чи два раніше – вже би залицявся,
нині - інше, кволий лицар вам дістався.

Але ж очі, очі! Переливи ночі!
У таких тонути – невтолимість вдачі:
від одних подався, з цими ось зустрівся,
Доле-жартівнице, може б де спинився?!

Тільки де? Кохають, доки в тобі сили.
Дивляться на гроші і шепочуть: милий.
А зникають гривни - завертають сани…
А ти припадаєш до душі і рани.

Прикладаєш трави, замовляєш тихо -
від огню недуги, паморозі лиха,
і до ранку грієш витончено-хтивим
тілом - без обіймів, подихом - цнотливим.

Та хіба зі мною це можливе діло?
Довго тліло - швидко полум’я вхопило.
Загасили жар із дивної криниці,
досита живої випив я водиці!

І устав на ноги. І ступив за двері.
І метнулись в очі кольори зелені!
Кольори веселі, п’яні і бентежні!
Боже! Я пролежав місяці, не тижні!

Вороний на лузі - гей, до мене, брате!
Тут гніздо відьмацьке, нумо утікати!
Тільки й палахнули вслід зіниці-болі,
чорні з переливом, непокірні долі!


2004

На початок «Подорожування Батьківщиною»

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах матюки, під обличчями - сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але й не програв...
Дивні очі у тебе - вогнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо й на полі бою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
І заночувати - нам копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя!


2004

Джонатан Свіфт
Чи міг що-небудь знать про ліфт?
О ні, не більше, моя музо,
Ніж автор "Робінзона Крузо"!

Джофрі Чосер
Скляних речей не переносив,
А визнавав лише тарілки
І навіть чай пив з блюдець тільки.

Іспанцям Сервантес,
Мов дюжина Данте,
Й ніщо -- його регалії
Для жителів Італії.

Похвали поету Гею
Сягнули вже апогею,
А слава поета Блейка
Така ж, як в пірата Дрейка.

Данте Алігієрі
Обожнював шпалери,
Але на "Пекла" сюжети
Хватало йому й газети.

Едгар Аллан По
Їв раків із зеленню, бо
Як жував їх квапливіш,
То писалось жахливіш.

Містер Хілер Беллок
На кожну з книг чіпляв брелок.
Він їх не сплутав би і так,
Бо кожна з них -- на інший смак.

Сер Крістофер Рен
Сказав: "Хоч я й не супермен,
Та ще з дитинства ціль була --
Відбудувать собор Павла".

Не сплутай біографію
Й науку географію:
Стосується остання карт,
А перша -- більш цінує жарт.

Георгій Третій
Розумний лише на портреті,
А дурнем був і ним помер --
Зате в пошані він тепер.

Герцог же Веллінгтонський
Схуд і став скелетонський --
Й це в могилу б звело,
Якби не Ватерлоо.

Що сподобалось в Клайва,--
Говорить, мабуть, зайве,
Бо з чеснот і тепер
Лиш одна -- що помер.

Едвард, що звавсь Духівник,
Спать під столом в кухні звик.
Коли ж заважали,
То спать йшов до зали.

Не певен, чи був король Джон
Умовою sine qua non,--
Хай і сягнув зенітів
В династії Плантаженітів.

Сер Гемфрі Деві
Не міг жить в Женеві
Й бувать у театрі
З тих пір, як відкрив натрій.

Дивна була у Вольтера
Богу молитись манера:
Ніколи він не молився,
Поки не намилився.

Давид Рікардо
Економіку знав "від" і "до"
Й, дочекавшись моменту,
Всім повідав про ренту.

Джон Стюарт Міль
Створив ім'я і власний стиль
Як автор праці більш вагомої:
"Основи політекономії".

Темно. Ніч. Осінній сад.
Постать: злодій-листопад.

Повний міх чужого краму
закидає через браму.

Що той крам, - кому потрібен?
- як пілоту самокат!

Тож - чи злодій, чи добродій
Незнайомець листопад?

Не тривож мене, друже i брате,
не тривож, бо щось серце болить.
Час прийшов, час прийшов помирати,
дай побути самому в цю мить.

Так живемо - неначе ми вiчнi,
нецiкаво i брудно живем.
Душi нашi порочнi, калiчнi -
що з собою у Вiчнiсть вiзьмем?

Кожен день - то чарiвна прикраса,
день пройшов - i нема вороття.
Кожен день - нова tabula rasa
День життя!
день життя?
день життя...

Мiй товаришу, хто ми з тобою?
Що для Всесвiту нашi життя?
Дай же серцю покою й спокою
в день останнiй мойого буття.

Ось i все - я iду зустрiчатись
з усiма, хто до мене помер...
Ось i все... Я iду... час прощатись -
ти без мене живи вiдтепер.

Напруженість важливих запитань
Турбують нашу совість день за днем,
Як мрії відділити від бажань,
А труднощі від мороку проблем.

Життя проходить наче в боротьбі,
Проблем невтомна влада додає
І вже дає антихристів тобі,
Як праведне досягнення своє.

Пятнадцять років йдемо в нікуди,
Заковані в кайдани обіцянь,
А скільки нам пройти ще без біди
Якщо не розв’язати тих питань?

Мряку розвіють скоро сонця гарячі колеса,
Вітер остудить каву. Знімки - для жовтої преси.
Погляди фотокамер фіксують ранковий туман -
Місто іще цікавить сенсацій дрібних балаган.
Вибіжить на роботу о пів на дев"яту вівторок.
Вкотре сусід у пляшці. Сни закупорює корок...
Сняться комусь в дорозі машин навіжених хвости.
Вікна прочинить днина. Прийдуть електронні листи...

Завтра уже пізнаєш розкіш жовтого саду...
Сто горобців зненацька випурхне із засади,
Соняшник випадково зронить важку корону,
Кілька опудал видадуть лінію оборони,
Щойно гарбуз-полковник ворогу в очі гляне.
Стануть на варту строгу витязі картопляні.
Осінь підступить тихо. Військо не за горами...
Висохне огудиння, схиблять і генерали,
Морква чуби підніме, виструнчить здібну роту,
Перерахують кози трав наливну піхоту.
Враз - причаїться гичка. Роги кози у штабі!
Хтось перегриз капусту... І в далину пошкрябав.

У цьому театрі клоновані душі і лиця,
Колючі піски і вітер з печаттю злості.
Полинь ще гірчить і хочеться крові напитись
Тому, хто жадав лишень обглодати кості...
Смичок обірвався. А публіці - знову видовищ.
В сучасному Римі натовп жадає помсти.
Влаштовуєш лови, та звіра в людині - не зловиш.
Дарма, що є досвід. Це тільки у лісі просто.
Шукаєш причини, а мудрість - у ветхій скрині.
Вбери обладунки. І сили мабуть додасться.
Ідеш на війну. Там дівчина-воїн нині
У телеекрані звіра впізнала пащу.

Блакитне небо, закидане, заклеєне,
Шматочками пухкої вати.
Крізь яку рветься,
Проміння жовтувате.
Воно не опікає шкіру,
Лише гріє душу,
Дає надію,
Вбиває сумнів.
І взимку світить сонце,
Та щоб побачити його тепло,
Потрібно, відвести погляд від земного,
Підняти в небо, спитати себе
Чому так сліпо живемо?
Не бачим того щастя,
Що вже маєм.
Живем майбутнім,
Якого не спіймаєм.
А життя минає,
Крокує хутко до кінця.
А де ж та радість?...
Немає …
Лише буденність сірого буття.

Поділ часу секундно на „до” і „опісля” між вистрілом –
Поділ виміру плину любові в житті і за смерті.
Лише мить, за якою питання, мов кулею, визріло:
Що позаду? Що зараз? Куди з’адресують в конверті?

Де гулятиме ніч, як не нашими, любий, розмовами?
Як народиться день без мого у тобі позіхання?
Чи всміхнешся хоч раз, поцілунком моїм не підкований,
Якщо випаде жереб мені усміхнутись востаннє?..

Так стояла задумано-зболено жінка розхристана –
Я ТВОЯ і обернена - Я ВЖЕ НАВІК НЕ З ТОБОЮ –
Обиралось: кому залишитись живою на пристані
Твого серця, а хто позбирає собою набої.

Ти вагався тривожно. Курок же молився на дотики.
А комаха у око, знущаючись, врізалась гостро...
І любов із струнокої висотно-захмарної готики
Облетіла... Нараз Я ТВОЯ загорнулась у постріл...

Біль нахлинув? От бачиш, коханий, це гра випадковостей.
Ти вагався так довго, що долі не стало терпіння.
Ти злякався любити – а час розсудив все по-совісті:
Мить вагання настигла хвилина збирати каміння.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
І нехай твоя дружина й донька плаче,
І нехай старенька мати помирає,
І в холодній хаті сина не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Вже давно Дніпро-Славучич з горя плаче
Від ганьби та бруду, сивий, помирає
І на грізне твоє слово не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Зажурилась Україна наша й плаче
І нехай в біді та зраді помирає,
І на лицаря такого не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Над твоєю головою безлад кряче,
Вже життя твоє мов свічка догорає,
Бо і мови в тебе рідної немає.

* * *
Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

-Алло, це ти?
Неначе знову хто жартує
Твої листи
В зворотній бік марки цілує
Відбути роль
І бути файним модельєром
І звуть Жан-Поль
Чи має сенс ота кар’єра

Чи то так любиш молоко
Чи мої пісні до нестями
Чи може так воно собі
Лишаєш плями

-Алло, це ти?,-то хтось жартує
Твої листи, марки цілую
Відбути роль, модельєром
І звуть Жан-Поль…

Кричи ім’я та біль не вчухне
Не валідолом не корвалолом
В відкриту рану вітер дмухне
Чи стане легше, не сіль, ментолом

Немає, ти зникла
Забракло, не звикли
Відсутня, порожнє
Тебе не вберіг

У мерехтінні очей багаття
Спалили, попіл від печій серцю
Синці паперу візерунки плаття
Любов на грилі, за смаком перцю