Ми будем мовчки читати вірші
І малювати чужі гріхи на ешафотах
І на криницях,
А може, навіть, біля доріг.
Хтось перепише стару поему
Хтось домалює мені рога,
Але у мене одна дилема,
І та не варта ані гроша:
Де можна всістися у кав”ярні
І нализатися до зірок,
А потім знову почати ранок
Під херувими і під хард-рок..

Ми, наче гладіатори, зітнулись
В коханні, як в останньому двобої.
Невидимо навколо нас зімкнулись,
Високі древні мури Колізею,
У центрі доля і - удвох з тобою -
Ми, битвою захоплені своєю.

Настирна пристрасть тупотить у жилах
І дихання збивається гаряче.
І що обом нам голову скружило,
Жере нутро нам, наче ті сирени?
Це танець смерті й ревнощів, неначе
Борня світів в бруднім піску арени.

Я маю спис і виношене дрантя,
Ти проти мене йдеш, закута в лати,
З мечем. Краса палає, мов багаття,
Та я не здамся, твердо обіцяю!
Видовищ вимагає натовп клятий -
Шаленим поглядом тебе я поціляю...

А глядачі на лавах і трибунах
На кожного із нас зробили ставки.
Їх збудження стає суцільним шумом:
Їх розпаляє вигляд крові з рани...
Патриціїв з гетерами на лавках
Не розчаруємо, мій ворогу, кохана?

* * *
Не покидай мене тепер, не треба!
До Бога упаду, до неба!
Не покидай, побудь ще поряд
І подаруй мені ще погляд.
Коли не можеш – просто обмани,
Холодними руками обійми,
Холодними губами поцілуй,
Холодний погляд, врешті, подаруй…
В холодну зиму, в дальню путь,
З холодних стін все ж легше йдуть…

* * *
…в старому провінційному театрі,
де Гамлет за кулісами дрімає,
Офелія вагітна, і не знає,…
Полоній п’яний шумно грає в карти…
…в старому провінційному театрі…
Захожу в зал і думаю: хто ж вартий
глядач – актора, чи актор (бездарний )
невартий того глядача,
котрий своє життя, як плащ з плеча
( холодний, але дуже гарний? )…
хто грає роль, а хто живе так, марно,
для кого це – життя, для кого – жарти?
… в старому провінційному театрі…

Перетнути межу
Й повернутись,
Я тобі не скажу,
Де я був.

Мені знову наснилися
Крути,
А я думав, що
Врешті забув.

Та практично нічого –
Шпали,
Небо, ранок, дерева,
Тиша...

Хтось говорить,
Що нам збрехали;
Хтось говорить: я йду,
А ти?!

Підминаючи трепетні
Трави,
Плюючи у
Ранкову росу,

Наповзають
Ворожі лави
І в очах
Нашу смерть несуть...

І – нічого.
Тумани білі
І страшні
Вогняні стовпи...

І пітьма...
„Всё в порядке, милый?”
„Все нормально,
Кохана, спи...”

На шляху між Правдою і Дійсністю,
По смутку чужих крижин,
Пробіжусь на грані грішності
В струменях нестримних машин
Часу.
Розв‘яже мереживо кам‘яних мішків
Міста, якому нема місця в світлі.
І на тлі тіней напів-людей-напів-божків
Поглинають дерева вуглекислі
Гази.
В опозиції живуть до життя
Люди білі, чорні, жовті і сірі,
В коаліції з асфальтовим покриттям
Такі добрі й милі. Завжди в милі
Зашморг.
Зорі віщують долі, а потім додолу, -
Кому вниз, кому вверх, кому в завтра.
Хочеться дієсловом закінчить розмову...
Слово в дії, а дія напівправда
Тривог.

Загубивши сліди, із води виповзаєш на сушу.
О, тепер мілина не здається закінченням руху, -
дивна річ, як і те, що безмірну долаєш задуху,
прикладаючи Промисел "можу" до значення "мушу".

І не варто глядіти назад у надії на спадок,
сподіватись на риб-прилипал заповіт старожитній.
Як належне прийми - ти на суші слизький і огидний,
і що твердь є не смерть, не закінчення - тільки початок.

Не тужи за колискою хвиль, за часами дитинства,
у безсиллі змінити будь-що, - ти отримав нагоду
зрозуміти минуле, і взяти свою нагороду -
над відбитками власного сліду відчувши блаженство.

Видається, відгадка і ключ у "пізнай насолоду",
що чіткіше, виразніше, тим очевидніше "глибше",
поза межами вод в набутті невгамовного "вище"
і появи гріха теплокровного бачення плоду.

У хвощах відкриття поновись, уподібнися звуку,
обернись у відбитки краси, склавши згустки туману.
І нектар зажадай, і амброзії страву духмяну
почерпни серед хмар, простягнувши назустріч їм руку.

І будови свої підкоривши невпинному руху,
ти почнеш од обіймів і слави, і ді́йдеш до сенсу
зріти танці огню, що востаннє служитиме Зевсу,
перед тим, як згубивши сліди, знов учуєш задуху.


2003

В битві у водах ворожих
Втомився мій флот, і от,
Впертий, поранений, хворий
"Голандець" прозорий
Хоче додому і спати, та має йти,
Водами смерті - з радарів,
Де інші світи!
З берега я надсилаю команду:"назад"
А океан океан...величезна сльоза,
Де захопились війною мої кораблі,
Де під ногами немає надії-землі,
Де не врятує ні віра,
Ні шлюпка, ні круг;
Де не врятує ніхто:
Ні коханець, ні друг
На кораблі "Безнадія" -
Без курсу, без карт.
Так - в ніч-безодню - "Титанік",
І так Бонапарт(програвав...)
Так захлинаюсь щоночі у сліз океані
Від некохання твого. Некоха...некохання!

І, передусім, ти море, що різноманітне краєм -
своїх володінь, підлеглих і правлячих берегів.
І кожен з них у фаворі, і тішить уяву раєм,
доки тобі не наскучить, що часто буває у дів.

І ти вже така холодна, медузно-сердита, люта,
і маєшся від жадання, що ним володіє інший,
з яким ти прекраснодушна, улеслива і розкута,
слухняна раба кохання, задихана криком чайок...

Та сущі твої глибини, ніким іще не розкриті,
лякають мене, старого дослідника водоверті -
закінчаться чим "забави" зі скелями і пісками,
як дійде до основного питання твоєї суті?

Але чи того огрому торкатися необхідно?
Лише уяви, на хвилю, як зважують зори товщу
і збурюють дно, в якому усяке зерно безплідне,
провидцями злого часу знаходять тебе, як іншу.

І інша відкриє очі. І зміниться світ… Говорять -
таке вже колись бувало до тебе - не пам'ятаєш?
О краще вже хай охочі до поверхневого марять,
і тішаться твоїм тілом - з такими не прогадаєш.

Хай з ними відчута пристрасть насправді відлуння сили,
відлуння того терпіння, безмірних долонь турботи, -
що тільки і вища вірність, і значення суті "милий" -
не марні твої зітхання над хвилями насолоди.

Та бійся видіння: Доля на дужих руках титанів
виносить тебе назустріч неговіркому герою,
якому твоя "неволя" дарує той перший сумнів,
що змінить Олімп на далеч з палаючими хрестами.

Подаруй мені обійми, мила,
на прощання - божевільний вечір,
серед забуття у холоднечі
сумом не обтяжені жадання.

Подаруй останні теплі сльози
здивування: Боже, стільки встигли! -
Ти могла би ще і я би міг би,
тільки доля поміж нас прощальна.

Тільки усього і дано нині,
що “востаннє”. Ні, я не повірю,
у примарно вимарені мрії,
не повірю, вірю – не повірю.

Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
до світанку - дощові обійми,
змокнув наскрізь я, і ти... Чиї ми,
тіні місячні, - живі до ранку.

Доки сяйво наше не пригасне
в невмолимому займанні сонця;
Доле, де ти? Сипане з віконця
на сплетіння тіл сніжком осіннім?

Зачекай... Невже і над тобою
не існує Вищого? Немає
Іншого продовження - без краю, -
може Чаша інколи минає?

Не минає...
Знаю.
Вітер сильний
рве минуле на кавалки бистрі -
милі очі - ще мої, врочисті...
Далі пам’ять,
дощ і вітер,
Вільний.


2003

Трава й отрута.
Втрачене отут,
де ризи поцілунків упадуть,
і висвітиться свято серед буднів
опалене, залишене, своє.
То сон про нас навколішки стає,
як іскорка, спокушена у грудні.
Ставок стихає стінами осик,
вода густа, не рухається сік
зім’ятих трав, в яких нам не лежати
рясним дощем, де ще ніхто із нас —
по краплі не розвіяний екстаз
небажаної істини чи втрати.

Его имя на «S» - она ждет SMS;
Ее имя на «О» - но ему все равно.
Ее песня на «Л»: буква, точка, пробел
Ни жива, ни мертва и болит голова.
Ей в эфир, ему – петь,
Ей – лететь и сгореть,
Ей не шлет SMS
Та весна, что на «S».

(березень,2005)

* * *
Журба дивиться в душу,
Де танцюють два птахи…
…Білий з чорним…
Якщо білий полетить –
Життя чорне.
Якщо чорний полетить –
Чорна смерть.

* * *
я вкорочую вік
своєму потягу:
схиляюсь до тебе,
а ти зупиняєш мене…
а ти відводиш губи…
а ти продовжуєш…
його вік.

Ти подивись на небо,
на теє небо, що бринить казково дивом,
І пам'ятай, чарівна, хитра Гебо,
не заховаєш очі за лукавим виром.
В душі твоїй вогонь сатири,
що ставить на коліна королів,
Та більше ще любові й віри,
на крилах пісні ніжнотонних нив.
Запам'ятаю марення ласкаве,
Твоїх долонь одвічнеє тепло,
В них все: й колосся жита, й музика життя
сплелися у вінок мрійливо,
Одвіч не буде в серці каяття!
Твоїх очей хід тріумфальний
знов викличе тіней земних турнір,
ти ж знов, усміхнена, пробачиш вчинок їх банальний
Ясніша, ніж світанок граціозний, вір!
Сувій життя твого не розгадає
ні один пророк,
А ти знов з смолоскипом йдеш на зустріч тьмі,
І не можливо не пробачить твій солодкий
інколи порок,
Що возвеличує тебе у повсякденній кутірмі.
І як не скласти оду жінці,
хоч слів замало, щоб розкрити почуття.
Хай вічно майорить твій образ в зірці,
яка оберігає світ від вороття!

Сліпі
В моєї річки дна немає,
лише пекельні брами вороття,
надії лиш рука мене тримає,
і йде вздовж хвиль Єдиного життя.
Пливу, цілую хвилі проти ночі,
Чекю течії майбутнього буття,
Луна твого минулого пророчить,
А я живу ілюзією викриття.
Читаю у твоїх очах сатиру,
нас далі розділя прозорая стіна,
Вода все знає, прийме все на віру,
та з нею в мене знов жорстокая війна.
Між нами мить безмежного простору,
Ми вдвох читаєм долі по руці,
Нас обєднало іржавіння зору,
І йдем разом в каналізації, у стоці...

Злобо моя i безсилля,
ницiсть свою збережiть,
битись, кусати з бездiлля,
жадобу грiть i плодить.
Тiльки б здобути всесилля -
владу до рук ухопить:
стане тодi краще гiлля
трупом, як плодом, ряснiть.

Кровi розiллються рiки,
гори постануть з кiстя,
стану назавжди, навiки
строгим суддею життя.
Буду кривавити пики
після і до каяття.
Слухатиму вашi крики
у насолоді биття.

О! моя лютiсть безкрайня
буде безмежно творить.
Стане країна, що стайня,
кинуться всяк догодить:
скажуть, котра жертва - крайня,
скажуть, що з нею зробить.
О! моя лютiсть безкрайня -
весело будемо жить!

тихіше... вона може втекти
дари в неї прозорі і сині
справжнє там - де нема суєти
те що тут... напіввидимі тіні
вона та, що себе осягла
вона та, що лишилась без Злого
в світі світла, в світлинах добра
вона Є
хоч не бачиш нікого

Твоє кохання - перший білий сніг,
Що танув ще в повітрі від бажання.
Й дарма, що не здійснились сподівання,
І в спину було чути тільки сміх.

Дарма, що в грудях вперше так боліло,
І очі сіль напевно не розїсть,
І вигниє із памяті вся злість
На себе, бо сказала щось невміло.

Кохати щиро - певно, що не гріх,
Хай навіть епілогом є ридання.
Але чому ж твоє перше кохання
Втоптали в бруд десятки тисяч ніг.

розпускається день під великим знаменням цитрини
ти порушуєш заповідь, чиниш перелюб і брешеш...
в накрохмалені мрії бризкає колір калини
ще на вчора майстерно спланованих зречень
розтлумачують сни ахінейно, але чомусь віриш
не фарбуєш вуста... принципово, а чи ритуально
капле сік... в простирадло...
за кого ти свідчиш?
він покине цей світ...
шоста діва вмирає реально
сто символів страху принесеш вівтареві пробачень
скибки сліз... що на дотик нагадують лід
розпускається день... ледь набравши окрасу означень
консервація па*яті...
жінка народжує світ

А вітер сипле іній на обличчя.
І я не знаю – чи уже зима,
Чи просто небо мене рве і кличе.
Нема Тебе ... нема мене ... нема.

ТИ.... світ у слові чи слово у світі
лиш співзвуччя... батіг суєти
я до тебе не втомлюсь летіти
попри інші звабливі світи
ТИ... укотре звертаюсь словами
ТИ... далеко на дотик крила
я не птах... я всього лиш думками
розцілую кохані вуста

Буває так, що холод закрадеться,
Немов бридка змія, в нутро твоє,
Всередину, туди, де б’ється серце,
І сили-молоко із тебе п’є.

Мурахи заворушаться у горлі
І побіжать по спині таргани,
І ти уже бажаєш впасти долі
Або притиснутись до твердої стіни.

Так і стоїш, зневолений і кволий,
Не в силах ворухнитись. Переляк -
Бридка змія - невпинно і поволі
Гіпнотизує душу, як кроля.

Холодні пальці страху тиснуть в скроні
Кігтями рвуть і очі, і язик,
І світ виходить з затінку півтонів
У чорно-білість. Ти тамуєш крик.

Змія страху всередині несита
Хай сили-молоко із серця п’є...
Людино! Ти повинен зрозуміти,
Що страх - лише породження твоє.

Зберись же з духом! Міць іще лишилась!
Не з вати ти, а кам’яний, твердий -
Ти все здолаєш! Дух твій має силу -
Зберись же з духом - і змію убий!

Ти серце зупинитись не моли
Вечірню зіроньку молитвою сумною,
Спуститися на крилах до землі
Чи йти до тебе легкою ходою.

Гроза закінчиться і знову буде лад,
І думи чорні зникнуть мов омана,
Коли розквітне навесні вишневий сад
Почуєш ти: для тебе все, кохана.

Scots, wha hae wi' Wallace bled,
Scots, wham Bruce has aften led,
Welcome to your gory bed,
Or to Victorie!

Now's the day, and now's the hour;
See the front o' battle lour;
See approach proud Edward's power-
Chains and Slaverie!

Wha will be a traitor knave?
Wha can fill a coward's grave?
Wha sae base as be a Slave?
Let him turn and flee!

Wha, for Scotland's King and Law,
Freedom's sword will strongly draw,
Free-man stand, or Free-man fa',
Let him on wi' me!

By Oppression's woes and pains!
By your Sons in servile chains!
We will drain our dearest veins,
But they shall be free!

Lay the proud Usurpers low!
Tyrants fall in every foe!
Liberty's in every blow!-
Let us Do or Die!

Чекаю... Чекання чеканить думками...
Зачеркую слово за словом. І знову, -
Вичерпую черствість банальної драми.
І хай червоточина виїсть розмову,
Розмиє слова, сховає їх сутність.
Втікає від нас дійсність снами,
Розвіє назавжди мою само-Бутність
В твоєму житті хоч по граму...
Насправді насподі мої сподівання.
І сповідь півночі - оповіданням...
Так важко було чекати кохання,
Ще важче кохати в чеканні.

крок уліво -
крок управо -
вітер дихає у спину,
я - босоніж...мушлі, мушлі,
я - у море...
з ними, з ними...
із-під ніг
земля втікає,
я тепер до неба ближче,
я - босоніж...зорі, зорі,
я - у небо...
вище, вище...
світ пульсує,
блискавиця -
розлетлілась берегами,
я - босоніж...хвилі, хвилі,
як мечі попід ногами...
шумовиння -
як пророцтво,
пестить слух
чарівний рокіт...
я - босоніж...я - у море,
мушлі, мушлі -
кроки, кроки...
крок уліво -
крок управо -
узбережжя...зорі, зорі...
я - босоніж,
я - де небо,
я - де мушлі...в морі...
в морі...

“Всихає в штанах коріння,
в очах порожнеча і біль...
Таким є моє покоління:
НА РАНУ НАСИПАНА СІЛЬ” (Жорж Дикий)

Спостереження
Усохло в штанах коріння,
ми всі - порожнеча і біль.
Бо з рани штанів прозрінням -
не цвіллю, виходить сіль...

* * *
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей
я затулю руками ночі
я затулю губами очі
- …хочеш…?
пророчі
мої думки
коли вперше тебе побачив
що ми будемо
нас розбудить
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей…

порожньо,
ти бачиш, як порожньо
як "дзень" розтлумачує дно
а мало
а бути би холодно
і світ зачинився в пальто....
криниці надпиті - розбійникам
хой топлять
бездонності правд
порожньо...
світ для покійників
і "дзень"
починає свій старт

Небо як завжди співає радісну пісню сонця.
Все навкруги всміхається йому і танцює тіню.
Лише я заховався за світлонепроникними шторами.
На розірване серце спогади падають сіллю.

А колись в цій кімнаті було неймовірно спекотно.
І так приємно було засмагати в ліжку з тобою.
Тепер же замерзаю в полоні криги самотності.
Серце не може загоїтись, я катую його ностальгією.

Заплакана осінь постукала в серце моє,
Зима посивіла торкнулась волосся. А далі
Відчув я, що скоро весна знову візьме своє!
До дідька роки! Це прекрасне життя ще триває!

Я виніс із хати запилений мотлох старий,
Я штори розсунув і вікна відкрив просто в небо.
До мене на каву ізрання зайшов дощ сумний.
Я був йому радий. Ми з ним говорили про тебе.

Ми з ним говорили, що нас не схилили роки,
І що у серцях ще живуть почуття і надії,
Що думи ясні, що ми маємо твердість руки,
Що в душах іще Божа іскра палає і діє.

І мить моя кожна дзвінка і прозора, як скло.
Я вичистив кожну хвилину до сяйного блиску
Як раптом тебе десь зустріну в тунелях метро,
Тобі подарую з років-діамантів намисто.

Твій усміх метеликом в’ється над світом моїм,
Стокротками квітне здавалось би висохла глина.
Це чари, і знаю - з цим щастям магічним, хистким
я можу усе, я літаю, немовби дитина!

О, як же давно ми не бачились, мила моя!
Невже ти змінилась з тих пір, як міняється кожен?
Та вірю: колись ми пліч-о-пліч постанем в боях
з роками - і разом ми кляті роки
переможем!

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Що є для Вас -
У імені Катруся?
Я хочу знáти,
Бо я тільки вчуся.

Я почувати вчуся,
Жити не у сні.
І я не помилюся,
Я не помилюся, ні.

Життя частинка?
Сплеск пам`яті?
Ні! Катеринкá!
Усе, в моїм житті.

Не можу спати!
Згадаю знов і знов.
Дівчина Катерина,
В мені, прокинула любóв.
12.01.2007 01:57

Когда тревогой путь отмечен.
И не видна в тумане даль.
Я вспоминаю что не вечен,
И гложет сердце мне печаль.

Не лечит душу звон бокалов,
Не греет больше тело шаль.
Но лучше всех похвал и пьедесталов,
Твоей улыбки - нежная вуаль.

Простой улыбки, милой, доброй.
Что с детства видел не во сне.
Извозчик, Время, подавай карету!
Я еду к Маме! Вот что нужно мне!
2006

Навіщо кохати?
Я відповідь хóчу!
Прошу не брехати,
Брехні вже досхочу.

Кохати щоб сльози
В подушку давити?
Чи як на морозі,
Зі зла цокотіти?!

Не легше каміння,
Де серце покласти.
Забуть про кохання,
І розумом впасти.

Розумом й тілом,
Душею можливо...
Аби лиш не так,
Нерозділено, криво.
2006 03:16

Ім’я весь час я ваше промовляю,
Що трапилось не можу зрозуміти,
В душі невтомно відповідь шукаю:
Як можу я хоч день без вас прожити.

Усмíшку вашу в серці зберігаю
І вже лечу, лечу до вас думками,
Щоб передати щирими словами:
Кохаю вас, кохаю вас, кохаю.

кров невифарбовної калини
приносить пам'ять ночі
що очі Дівчини блакитні
та у душі ще присмак жовчі
тризуба маю на Вітчизну
що зМОВилАсь вбивати гордість
що ВІдРеклАсь жити гідно
ВОЛаю Я
що в кайданах страждають досі

людину з уяви виронив
рівняння з одним невідомим
вирівняв
концерт віртуозного психа
стріляю у рояль
фальшивить тихо
на очах залишки сну
птахів складали у виритий вирій
знищую
замість ранкової кави
наколотив землі з тієї ями
і став одним з мертвих воронів
порівну...

І знову я невиспана і тиха
Іду по цій - приречено - дорозі.
Тобою ранок в серце мені дихав.
А я, здавалось, дихати не в змозі;

І знов мої самотньо-карі очі
Тебе шукають в світанковім небі;
Бо на землі - чи ти? я так не хочу
Іти туди, де вже немає тебе...

І знову я вже вкотре не зустріну
Тебе на перехресті сонних вулиць,
І знов - не ти... І нічия провина,
Що ми в малому місті розминулись.

Роздавлена і зраджена тобою –
Зневіра обіймає дух.
Я змучилася від двобою –
У серці бавиться недуг…

Він грається з моїм коханням,
Терзає душу, рве думки,
Примножує моє страждання,
Коханню ставлячи свічки…

Забути? Я забуду – знаю…
Чому кохання не зберіг?
Я поки що тебе кохаю –
Назад - немає вже доріг.
/06.10.2003/

Витала Пісня по світах,
Шукала вірної душі,
Літала, ніби вільний птах,
Та закохалася в дощі.

А дощ росив і наповнЯв,
Її коханням напував.
Він підносив і окриляв -
Найбільше щастя дарував.

Зрадливий дощ - невірний був...
Кохав він Осінь і Весну.
Щасливу Пісню він забув –
Немов прокинулась од сну.

І понеслась та Пісня в світ
Тужлива, сіючи журу,
Зринала із вербових віт,
Ховалась в юному бору.

* * *
оголене тіло
з крилами…
ангел?
«Химера»?
Берегиня?
ні
то ти
вигадана мною
для того,
щоб жити
коханка…
лоно твоє - весняний луг
нетерпляче
груди твої яблука
ще нестиглі
( тому я боюсь до них доторкнутись,
зірвати)
руки твої - то крила,
а я боюсь висоти,
я забув як літати
( хоча пориваюсь).
мабуть твоя мати
купала тебе в молоці…
ноги – свічки
вогонь їх в очах
мед твоїх вуст
буду пити
знаючи що не вип’ю
бо моя спрага
вгамовуючись
розпалює твою
жагу
я знаю ти
будеш
вдячно мене
обціловувати
бо мистецтво кохання
( надто вже земний термін )
не знає меж
границь
початку і кінця
воно знає
тільки насолоду
зрівняну тільки…
…якщо впасти в травах лугу
на сиру землю
спекотного дня
і ледь торкнутись
не розбивши дзеркала
джерела
крижаної води
і пити
пити
пити
цю пахучу
настояну
життєдайну вологу,
наповнюючи
своє тіло
вічною
могучою
силою
ВОДИ
ЗЕМЛІ
ЖІНКИ
жінки оголеної
з крилами

Мине прокляття. Істина відродиться
і волю дасть зневіреним рабам.
Молитви Пресвятої Богородиці
почує кожен...І зведеться храм.
Біліє Світ... І Небо стало ближчим...
І зорі не такими, як завжди.
У хаті, де сьогодні вітер свище,
сповзатиме по стінах тінь біди.
І сутінки, що є пересторогою,
приймуть проміння, чисте і святе.
Ти зробиш крок забутою дорогою –
і в місці тому жито проросте.

20 січня”07

В золотій горі пшениці
Я, маленька, купана.

Порох колгоспного току,
Заклопотаний дідо, дає вказівки,
Він ніби пшенично - ячмінний бог,
У великім будинку із бляхи,
Що видно на початку села,
Збір таємний – вуйко Вася,
Стриї Стисько і Мигазьо,
Серед важкого робочого дня
Святкували його середину,
Цьотка Рузя на п’ять хвилин –
Солодке домашнє вино
На дні келишка, заїла сальцем,
І побігла доїти корову Маню.
А ввечері на мотоциклеті
З коляскою, мене дідо в куфайку
Закутану, сонну привіз до хати.

Над Нічлавою хата загорнулася
В листя зеленого ясена –
Високого красеня, його посадив
Ще прапрадід.

На лавці під нашою хвірткою
по сонцю зійшлися докупи сусіди,
я вибігла з кухні – грубий кавалок
хліба, смалець і зелена цибулька:
- позавтру головиху випишуть
з лікарні...
- Тараса з Нагусівки забрали до
цюпи...
- зі складу вкрали дошки...
- Магерівський втік від дружини...

Муза, ніби власна тінь,
Слідує за мною,
Душу збурює до дна
Нестримною грою,
Мене ні вдень ні уночі
Вона не лишає,
І своїм сумним пісням
Вторить вимагає.
На тремтливих струнах серця
Не грай, моя музо,
Ліпше ти зв'яжи ті струни
В нерозв'язний вузол,
Щоб душа моя у тиші
Врешті відпочила:
Ох, несила їй співати,
Музо, ох несила...
Якби ж ти знала, як втомилося
Серце бриніти,
Як воно, хоча б на мить,
Хоче оніміти...

Свічка спалахнула та погасла вмить,
І смертельна блідність на лице лягла -
З серцем скам'янілим як на світі жить,
І не бачити нічого, крім одного зла?

Коли демони пекельні душу спопеляють,
Ще й заснути уночі мозку не дають,
Найчистіші почуття брудом обливають
І змією заповзає, в серце, тиха лють.

Так уява хвороблива монстрів воскрешає,
Що минуле заховало у свій тихий склеп,
Розум стомлений вона спокою лишає,
Й перетворює життя у страшний вертеп...

все як і тоді
тільки без оркестру
хором відпливли білозубі весни
на осонні днів хороводи літер
чубики у хмар розкуйовдив вітер
пелюстки зірок зміна траекторій
де ти загубивсь у якому творі
все як і тоді
серцем водограю
дихав небоспів у суцвітті гаю
подихом дощів запотіло літо
хто тобі у сон заплітає квіти
в'яжуть мудреці з колосків сюжети
у якому з них ти тепер поете
вдарили у дзвін солов'ї-музики
тріснули слова
ти мене не кликав

тане вечір ліхтарними позлітками,
як морозиво скапує долі,
мереживно красить бруківку
солодкими краплями.

загортаються у вечірній
годинниковий бамкіт
мої непохитні очі і руки.

я залишаю вже втретє власну
налітну юність,
що кожного разу мене доганяє
і каже тихо - не час.
6.12.06

Місячне сяйво улітку - молоко,
Льється на шати диво-султана,
Музика грає, далеко й легко..
Потопає в шовках його кохана..
То його серце від неї палає,
Кохає, благає, зорі з неба знімає.
То він від неї тихесенько мліє.
Немов в пустелі багаття дотліє.
Вона мовчить, але добре те знає..
Що зробить він все, що вона забажає.
Він у полоні тих пристрасних мрій..
У серці султана - живе буревій.