Бувають дні –
Сумні.
Пусті й безмовні.
Одноманітні,
сірі і нудні.
Я ж -
кожен день твій
Радістю наповню,
Ти кожну ніч
Літатимеш у сні...
В моїм краю –
Завжди' на небі зорі,
Усе живе –
Троянди й Небеса.
Ти - рідна їм.
З тобою всі говорять:
Птахи і Вітер,
Сонце і Роса...

Найбільше той боїться смерті,
Хто чимось дуже завинив,
Бо він виходить з мілини
В обійми люті круговерті,
Коли не вечір, не зірки
Йому всміхаються сумирно,
А гасне тлінно день гіркий,
Життя спихаючи у вирву.
Не видно друзів...
Вороги
Усі тобі, бо знать не хочуть, -
Вони у церкві хоругви
Слізьми лукавими замочать.
Бо хто пристати до вини
У смертний час тобі захоче?
Ти сам виходиш з мілини
В котел смоли, що десь клекоче.
То поки час той не настав,
Вклякни побожно перед людом, -
Скажи, як ти злочинцем став.
А там... Що буде, те і буде!

Який ти гарний, Місяцю,
Коли котишся паляничкою
По моєму столі
У тиші вишневої ночі,
Коли думкою сріблистою
Вплітаєшся у сивину
Невтішних роздумів !..
Недарма до тебе
Добратися хочуть
Ті, хто понищив
Сяйво Землі, -
Вони освітити прагнуть
Свої золоті комори
Згустком думок твоїх,
Викрасти хочуть
В невидимім світі
Скарб потаємний,
Щоб ним осліпити
Тих, що в халупах
Без хліба живуть...
А ти, мій розумник,
Ховаєш багатства,
Що викрасти в тебе
Забагли чорти.
І котишся мрійно
У тиші вишневій
По чистім і скромнім
Моєму столі,
І ділишся чемно
Нажитком набутим
Думок і видінь,
Що здобув за віки, -
Ти їх записав
В молоду паляничку,
Що котиться гарно
Мені по столі...

Как много девушек хороших,
Но почему–то мне нужна
Одна-единственная в мире -
Неповторимая Она!

Она мне голову вскружила,
Она свела меня с ума,
Стрелою сердце мне пронзила
Того не ведая сама.

Ее чарующие очи
Давно покоя не дают,
Душа и тело днем и ночью
Не спят, как будто чуда ждут.

Чудес на свете не бывает,
Но можно встретить наяву
Одно чудесное создание –
Свою нежданную судьбу.

Держи ее, как только можешь,
Держи ее, не отпускай
И счастье, данное судьбою
Смотри, навек не отпускай

Люби ее душой и телом,
Люби и сердце ей отдай.
Вот счастье в чем на самом деле
И только в этом, так и знай!

Церква над ставом -
Свічка поставлена;
Бані намолені
Сліз, ворожінь,
Fleur* вітражів,
Грона ламкі
Висхлих блаватів,
Пахощів патина...
Церква над ставом -
Давній естамп.
*квіти (фр.)

Папером задуши моє обличчя
Пером пробий моє сердечко
Давай, ти можеш — я давно в уздечці
Рабом своїм мене ти кличеш

Над містом лунає хворий мій крик
Це не серце, а розум повільно згасає
І я лиш на Бога надію тримаю
Що не стисне мені раніше часу кадик

Твої страхи — це річка, в якій плаває риба
Що очима зжирає м’ясисту наживку
Я лякаюся снів, поцілунків і мрій
І моя установка — тікати. Куди би?

Ти бачиш, як сміються її губи,
Як ніжно і ласкаво світяться очі,
Як тінь її ФаНтАсТиЧнОї фігури падає тобі на обличчя.

Все більше і більше розумієш, що закохуєшся,
Хочеш бути з нею,
Цілувати розкішні губи,
обнімати талію цієї молодої німфи.

Усе наче у казці:
сонце, море, пляж і "п’ятниця"!

Лише не вистачає безлюдного острову,
На, якому б росли банани, кокоси і багато іншої смакоти.

На відмінно від Робінзона,
Ти б залишився з нею назавжди.

НІхто б не докучав вашому щастю.
Не виключав воду у будинку на 3-ри дні.
І квитанції б не давали за газ.

Це була б найщасливіша пара на нашій планеті.
Шкода, що це кохання так і не почалось.
Вона пройшла біля нього не промовивши ні слова,
Жаль, але Він так сильно і палко закохався у неї.

За мною не плач, я без тебе вмирати не буду.
Ще рано скриплять опівночі старезні дуби.
Моя Магдалино, чому твоє світле волосся
Уже на землі?

Ти ходиш по білому, білою хусткою вкрита.
Чекала - діждала і впала в колиску небес.
Я тільки не знаю, коли твої коси сивіли.
Ти кажеш:”То сніг, тихо сніг опустився на світ”.

У тебе коралі, вінці. Їх багато багато.
Зриваєш у полі ромашки, несеш до Творця,
А він Милосердний тебе наче знає й не знає.
У світ відпускає, тримаючи руку твою.

Ти втекла, наче моря кінець,
в край лицарства і білих лілій,
там, де хвиля і берег на герць
вилітають у смерть ошалілі.
і зламавши у двобої спис,
розтрощивши і щит, і кольчугу,
їм стає заважким твій каприз,
що зіштовхує лицарів духу.

Что в душе моей творится?
Не знает этого никто.
Мне посчастливилось влюбиться
В богиню вечных грез и снов.

Она меня очаровала
И покорила сердце так,
И душу так околдовала,
Что без нее уже никак.

Мне без нее не жить на свете,
Не видеть мне далеких звезд,
И не остаться на планете
Безумных, тайных, страстных грез.

Вся жизнь моя лишь для нее,
О ней лишь думаю все время.
Но как же это тяжело
Нести любви несчастной бремя.

Не просто видеть глаз сиянье,
Улыбки ласковой черты,
И губ прелестных вдохновенье -
Все то о чем мои мечты.

Мечты о той, что счастье дарит
Своей небесной красотой,
Любовью сердце наполняет
И душу делает живой.

Она божественно прекрасна,
Она роскошна и нежна.
И видит Бог, что не напрасно
Сама любовь в нее безумно влюблена.

И пусть готовит жизнь преграды,
Пускай тревожит душу вновь и вновь.
Но знаю я, что в сердце у меня одна награда.
Навеки ты – моя любовь!

На музику рухів поклали слова несказані
Танцюєш неназвані танці ребром долонь
Крізь об’єктив проникає проміння лазерне
Твоїх очей прохолодою гасить вогонь

Крізь об’єктив проникає тілесна музика
По-між часом і простором фото-звук
Сьогодні для тебе чиєсь декольте позбудеться гудзика
Щоб привернути увагу жаданих рук...

***

Вектори погляду губляться
В темних твоїх окулярах
Чужі силуети на вулицях
Фокусуються і завмирають
Вбирають нові кольори чорнобривці у травах
Позуючи грають
Цигани на вбитих гітарах
Навіть дощ
Повільніше сплітає мереживо світле
У твоїх окулярах пів-світу
Але інша його половина у твоїх очах...

Слоненятко моє
У великій посудній лавці,
Ти товчешся півдня,
А роботи – зустрінеш і вечір.
Здумати важко:
Посудища – на черепочки!
Хай йому грець.
Завдала собі стільки клопоту.

Того ранку нас розбудить сич…
- Ціхо-ціхо, спи, моя кохана…
Сипле сніг. І білий дім мовчить.
І мишва плете свого канкана
Під старими сходами, де пил
Не стирали від початку віку…
Штори, наче привиди вітрил,
Вікнам склеять золоті повіки…
Сни, як ріки, потечуть до рук,
Повінню наповнять тіл загату…
…Хату обплете німий павук…
…До весни ми будемо лежати –
У заметах білих подушок,
На хребті скрипучого дивана…
По-котячому впаде сніжок
На чотири лапки…
- Спи, кохана…

Так пристрасно молилася Вона,
Розп`яли руки небо стигле...
Услід за вітром очі бігли,
Сльоза платила відчаєм сповна.
Так пристрасно - Вона одна.

Так глибоко надія проросла,
Прорвала дійсність, ген згоріла...
Та серце билося здичіло,
Молитву жаль устами переслав.
Так глибоко - ніхто й не знав.

А на світлині пам`ятно оцій -
У попіл танули обійми...
Тепер Вона, до болю вільна,
Ховала серце в щогодинний бій.
Так пам`ятно - ти мій.

30 Липня 2007

світанок перетворюється
у метушливий ранок
гавкають собаки
заряджаються рушниці
сідлаються коні
сурмлять сурми
ці кляті лисиці
нічого нам не зробили
але ці руді хвости
дражнять нам уяву
і будять у душі
справжнього мисливця
і очі
наливаються жорстокістю
яка прибуває
і прибуває
як вода у зливу
що переростає у потоп
і ми
захлинаємося
власною жорстокістю
і конаючи
проклинаємо лисиць

1.
Небо малює
Олівець мінарету -
Морю завидки.

2.
Хвиля ожила,
Прокинувся вітерець,
Закохався в ню.

3.
Купу тайн морських
Хвиля перешіптує
Любцю-бережку.

Цікаво тобі, як там, за межею?
Теж боляче, - вибач, банальність, -
Так, що аж совість втрачає свідомість,
Поведінка - псевдоморальність.
Душа закладає останні крила
В ломбарді "Щасливе майбутнє",
Щоби на квиток... Лиш чорні вітрила,
Мов вирок: спізнилась. Забудьмо...
А вдома чекає хтось рідний і близький,
Старанно ковтаючи втому
Від всіх тих відпливів, зривів, заїздів
І ... крапки не буде, лиш кома.
Сідаєш поруч, без крил і без завтра,
Цілуєш іудливо в щоку,
Впевнено брешеш:"Єдиний...Коханий..."
...Та жити ще ж довго-довго...

Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Не осуди мене, не осуди,
Дай сили пережити холоди,
Дай талану не втрапити в льоди,
В замерзлий слід бісівського копита,
Гіркого трунку чашу недопиту
Підсолоди мені, підсолоди.

Терпіння дай розплутати в собі
Душевні лабіринти; гострий біль
Від ницості та зради, далебі,
Втамуй; за дар кохати рідні очі,
Де рай і пекло водночас, Небесний Отче,
Дай мудрості завдячити тобі!

Вже ні до чого нема діла,
Коли душа заціпеніла,
Коли від чистого кришталю серця
Залишились лиш биті скельця...
Кохання чарівна країна
Уже давно лежить в руїнах,
І над понурим попелишем
Тільки вітер образ свище.
На паперті ж зруйнованого храму,
Серед звалища святого хламу,
Милостині просять Мрії -
Діти кволої Надії,
Та навіть пари мідяків
Ти їм кинуть не схотів.
Ти геть пішов, не озирнувся,
І за тобою Рай замкнувся,
Уходячи - ходи не стишив,
Хоч пустку по собі залишив.
Й Душа, ображена, заціпеніла,
Та серце болем защеміло...

Всеспалення, шкарлат і багряниця.
Всепрощення, всепáвітер, габа
оповиває горнього раба
там, де ява всепрóхолоді сниться,
коли пустеля згадує: жнива
і в небі паляниця золотава,
коли пустеля згадує: отава
і згадує: всепáзелень жива
і снігоцвіт живий, коли не в’яне
ніщо довкіл і в небі поготів,
і все таке, як горній раб хотів,
і все таке зелене і жнив’яне,
де полудневе полум’я пече,
всеспалення, димовище і жертва,
там, де пустеля випалена й мертва,
де Він поклав долоню на плече.

28 – 29 липня 2007, Київ

В глухом забитом уголочке рая,
В беседке обветшалой грязнобелой,
Средь бурьянов и одичалых яблонь,
Забыты всеми прозябали Музы.
В количества и качества играя,
Толклись по свету люди неумело,
А старушонки тихо упивались,
Забросив ноты, рифмы, па и позы...
Залив тоску по временам ушедшим,
Банальным пошлостям нетрезво ухмылялись;
Покой болота - непосильным грузом,
И кости старые цикадами трещали.
...Лишь изредка каким-то сумасшедшим
(Хоть в общество они не допускались)
Хотелось что-то создавать и Музы
Им снились. И те во сне кричали...
И приходила няня и что-то им колола...

Дороті Поп
(Dorothy Pope)

Балконне світло, світло з каменюк,
і тільки ти так близько, твій малюк
десь грається, мій чоловік-віслюк
далеко, Бозна-де, і нам навік
самотньо й смішно так співіснувати,
я маю ще тобі, мабуть, сказати,
що в тебе виривається мій крик.
Вино. Спіймав мене з півслова. Погляд
твій вдвічі довший, ніж він був завжди,
ми в п’єсі “Гамлет”, це фінальний огляд,
та всі сховались у пляшках... зажди,
не полишай мене, о нагородо.
“Ходім подивимось”, — ти запросив принцесу,
та й досі згадую твій шарм, не п’єсу.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Дороті Поп
(Dorothy Pope)


(Cool Morning)

Посеред серпня наче подарунок
солодка осінь, тиша насолод,
легенький вітер свій узяв акорд,
мов ніжний дотик, пальців візерунок.
Спадає листя, землю укриває,
танок краси чи грація ходи,
крок уперед — немов ковток води,
що з літом, мов з минулим, пориває.
Час вже на схилку. Що ж, пора чекать,
засяє сонце в цей пекучий день,
та тільки ранок, ранок не такий,
задуха, спека, подих був важкий,
енергія безпечна. Тільки осінь
уже на крилах. Холод їй палкий.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Останнім помахом осіннього крила
Покличе небо в далі журавлині.
Я одболіла Вами, одцвіла.
То ж, прощавайте. Я за ним полину.

І розіллється спогадом німим
Моє "кохаю" - Вами не допите.
Щасливою я стану завтра з ним,
Якщо навчусь без Вас сьогодні жити.

(присвячується дружині)
Щось у образі Вашому знову ловлю таємниче –
Чи засмагле облиичя, чи розріз сливових очей.
Теорема вогню, не доведена з-за протиріччя
Криги сказаних слів і розпечено-спраглих ночей.
Щось у голосі Вашім боронить зірватися з місця –
Кожне слово намистом низає то жар, то мороз...
Крок за кроком топчу ще не Вами настелене листя,
Обриваючи сни із не Вами посаджених лоз...
Щось у Ваших руках завагомим було аргументом,
Я запізно прийшов, для хоробрості впившись вином...
Як же вміло тоді скористалися Ви тим моментом,
І огріли мене по спиняці старим казаном...

Слово — на слово — так певно, стають до бою —
слово — за слово... Безглуздий та звичний ґвалт...
Вже не злічити усіх бойових пробоїн,
хоч і набої поки що — лише слова.

Наші з не нашими — мастять списи в отруті,
із кольоровими сірі на бійку йдуть.
Є полонені і зброя, в бою здобуті —
як тут не кинути бомбу в чужий редут!

Наче на розстріл, я вийду під хмарне небо,
стану під кулями тими на повний зріст:
хто мені скаже, кому і навіщо треба,
щоби позаду палав учорашній міст?

Хто язики і навіщо у дзвонів видер —
ті вже убиті, а решта — не розберуть.
Хто мені скаже, на біса під цей гармидер
чисті знамена втоптано в кров та бруд?

Стій та дивуйся на друзів, що в тебе цілять
з кожної, зрадою взятої, висоти...
Щось помінялось: на вічне упали ціни.
Що ж ти стоїш, мій милий? Стріляй і ти.

Я б не сказав, що дуже постарішав,
Хоч вже надтріснув молодий обруч.
Собі до пари рвучко я беру
Щоденну працю, що за лінь мудріша.

Я б не хотів з Нірваною побути,
Бо неспокійний маю в серці дух.
Мене Адам в Едемовім саду
Невсипно вчить, щоб ледарем не бути.

Мене ні Єва, ні змія підступна
На грішну путь не збили, не звели.
За мене лють і кривда бій вели,
Та їх здолала правда непідкупна.

Я наче Ной, звір’я зібравши й Хама,
В моїм ковчезі зустрічав потоп.
І лиш тому, що я відважний хлоп,
Що мав незрадну, роботящу Маму,

Я не зваливсь, осівши на вершині,
Зійшов із родом до низин земних.
Я і тепер схиляюся до тих,
Хто любить працю і свою родину.

Якби мене ти запросила в гості,
То що в дарунок я б тоді приніс?
Галузку безу, ніжний запах кіс,
Який хвилює серце аж до млості;

Тепло постелі, що не охолола,
Хоч ти давно у засвіти пішла.
Ти не лишила у родині зла,
Де ти була - все світиться довкола,

Хоч кожен день навіює утому,
І в порожнечі я один вночі...
Приніс би я сумних дверей ключі,
Які забула, вийшовши із дому.

Годинник на стіні
Вже вибив час до краю
Щось тихо пробубнів
Спросоння... і завмер
Тепер я маю час
Забути все, що знаю
Історія мовчить
І спить в кутку Гомер

:: Оголошення::
Познайомлюся з чесним і порядним музичним гуртом
Для спільних поїздок містами України,
Відвідування усіх вечірньо-нічних закладів,
Спання у готелях і транспортних засобах...
Можна зі шкідливими звичками,
Інтим не пропонувати.

Я бачу уві сні
Як тіло йде під воду
Покірне і важке
Не втримати в руках
І ти мабуть сп’янів
Затримавши свободу
У широко заплющених очах...

Ген, попідлісся
Хатка підлізла;
Вікна засліплі
Бавляться світлом;
Річечка бродом
Воду скородить;
Давня криничка...
Хто ж тут господар?
Півень? Синичка?
Спокій та тиша,
Тільки десь миша
Точить горішок.

спробуй торкнись устами,
коли стоЯть між нами
десь поколінь із сорок –
ТИсЯчолітній морок.
виснемо над віками,
рахуємо всіх між нами,
за поколіннЯм за сороковим
зріжем віків закови
і торкнемось устами,
здолавши час губами.

Погрійся.
Під пахвою в мене тЕпло...
Замуркочи
Тихенько на плечі.
У серці,
що від холоду
затерпло,
заб'ють гарячі,
радісні ключі!

Хоч зараз літо й дуже парко,
Я осінню уже пропах.
Що стріне нас, смаглява Парко,
На потойбічних берегах?

Коли кружальцями із міді
На очі покладуть печать,
Чи зможу, наче стулки мідій,
Свою самотність розірвать?

Чи й у далекім потойбіччі,
Від сов самотніший стокроть,
Шукатиму зелені вічі
І кіс мертвецьку щирозлоть?

1.
Я втік, нарешті, з божевільні міста,
В мені ожив прадавній кочовик:
І ноги омива стерня росиста
(Бо ж загубив останній черевик),
І не страшить мене вже даль імлиста,
І серед ночі сов гортанний крик,
Лиш іноді душа ще повна сумом
За рідним і затишним автогулом...

2.
Я став тепер справдешнім Робінзоном –
Уже давненько не стрічав людей,
І втратив лік отим рокам, сезонам,
Чекаючи, коли старий юдей
Пройде з народом і моїм газоном.
Хоча у світі різних дум, ідей,
Де голос Правди – то пустельний крик,
Я Робінзоном почуватись звик.

3.
Змаліли дні – приходжу до октав,
Лише вони одні, напевне, не змаліли.
Довкола захололий Маслів став,
Мені ж до серця ближчі Термопіли...
Старим октавам, друже, ти зостав
Нових думок поцільні свіжі стріли.
От і остання пущена навспак,
Тепер прощай – спустів мій сагайдак.

переспів з Кітса

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

Зустрів я дівчину в покосах
Із чорнотою довгих кіс.
Її ім'я, наче глосу,
Я на чолі у себе ніс.

Її служник мене роззброїв,
Віддавши зброю глибині…
Заснув я пізньою порою
Й вона заснула при мені.

У сні князів я бачив лиця
І плутався у їх лічбі.
Вони кричали: „Зла цариця
Свободи не верне тобі!”

Правдиві їх перестороги
Вже не зарадили біді.
Я все блукаю без дороги,
Вуста мої бліді,

Вже сьомий день мені не спиться.
Не їм. Не п’ю. Я спав з лиця.
Блукаю тут, самотній лицар
Без меча і топірця.

8 червня 2007

Як зійдуть вечірні вогні
Далеко-далеко за обрій,
Й весняними чарами дні
Зайдуться співати нам оди,

залиш тоді думи сумні,
втопи їх у темнії води,
коли так чарівні ті дні,
коли так шукаєш свободи,

Як скориться місяць до ніг,
Опалений, мідно-холодний,
Як вся павутина доріг
У пригорщі жита потоне…

Із тихим прибоєм прилинь.
Як скучило серце! Ти чуєш?
Закутана в зоряну синь
Тривога навік хай зночує,

тоді у сліпучих житах
з тобою ми дві бригантини.
і вже наяву а не в снах
розібєм окови рутини

Хай зоряні ночі і дні
Піти не покваплять нас рано,
Як ніби той сніг навесні –
Лежав й довіку не танув.

P.S. Спільна праця Шуркало Віталія та Лободзець Галини)))

жіночі портрети

Стара дівка – як образливо звучить!
Сидиш на базарі, розгорнула до продажі:
Кричи серденько, кричи!
Стара дівка –
Є за сорок,
Маленьким простором кімната,
Що сховала в шафі –
Три спогади, три болі, три гріха:
Що перший – дзеркало.
(не вір йому, бо примальовує роки)
Що другий – жовте фото.
(забудь його, не ти йому жона)
Що третій - безбарвна квітка.
(не торкай, не тобі була)

А серце так розважливо: стук-стук.
Від сестриних дітей, від братових онуків –
Цукерків нині, іграшок на завтра,
І є розвага, і є приємне, і є для тебе,
Славка…

Славка, Славочка, Славуня –
З іменем таким, щось би ж мала славити,
Лишилась гордість тільки прим’ята,
Щонеділі - церква, під вечір – телевізор.
І в селі ще празники, молодості спогади,
Не тривожте юності, хай засне в альбомі.
27.07.07

пішла, пішла, пішла у повінь літню,
на березі лишивши білий гнів
блукатиму я тінню непомітно,
і ліс спалю, вогненним болем слів
а ти пішла, самотність полишивши,
пішла у ніч, забравши ізмарагд
тепер так темно, очі опустивши,
я полишаю спечений Багдад
на сході рано, а на захід пізно
блукаю сам у лабіринті хмар
і полишаю спогади про Пізу,
і про дві ночі у готелі в ПАР
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мене лишивши в мармурову ніч,
я відійду... сховаюсь непомітно
у білім смутку петербурзьких свіч...
самотній світ у повені самотній
холодний вітер із Багамських днів
усе минуло, спогади маркотні
кристалізують в серці біль без слів
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мені лишивши в дзеркалі єдваб,
його заклею болем непомітно,
прозорим болем без мінорних фарб
а ти іди, узвозом і Подолом,
втікай у світ химерних пірамід,
я буду круком, мудро-сивочолим,
що лиш в повітрі залишає слід
я буду птахом, що летить без віри...
навколо тільки скровлений алтар...
природний спалах знищеного звіра...
я з попелу твого зберу нектар

* * *
парк...осінь...
небес вечорова просинь
й душа, що нічого не просить.

* * *
я загорну тебе в ніжність,
мереживом міражів зачарую,
але й ти мені...допоможи.

* * *
кола пекельні Данте -
їх не минають ні генії,
ані комедіанти.

Твої ночі - звабливо-прозорі,
Твої дні - непристойно-розкішні,
Ти зриваєш незаймані зорі
І вкладаєш у росяні вірші.

І на зимно-байдужих мольбертах
Ти малюєш уквітчане літо.
Твої спогади - стигло-відверті,
Твої мрії - п*янкі й соковиті.

І гойдає нестримне натхнення
Твою долю у шлюпці туманній.
Ти - не Я. Ти іще незбагненна.
Я - не Ти. Я уже невблаганна.

нащадок неба у плоті міркує
чи свідоме предсвіт
чи підсвідоме то світ не розуміє
якоїсь тварини переданий досвід
лишає надію
зруйнована мрія мати янгольські крила
було відкриття- непотріб польоту
залишила ікла хижого звіра
моєї людини перед істота

Відкрилася небесна брама,
Бо перейшла людськая драма,
Та янголи стоять на варті
Діянь життів, що ніц не варті.

Прожито похапцем,як-небуть,
А хочуть раю, хочуть неба!
І в цій довічній коловерті
Нема життя,нема і смерті.

Натюрморт.

Втаємничився парк; ласкаву
Виплетало сорочку ставу
Світлоплинуче павутиння;
Літа бабиного синя позолоть,
Як на подіумі, вабила позою,
На художника з пензлем чекала...
Перемовини вітру з осінню
Наближалися до фіналу.

* * *
Тут на землі
зустріч веде до розлуки
і тільки на небі
зустріч веде до зустрічі,
бо довічна.

Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!"
вже підвелось життя нове навшпиньки -
прощай, мій раю, дорогий, бувай, Едем.

В зіницях знову розпочався відлік болю -
це пристрасть, ніби смерч, зірвала дах.
Не плач, коханий, – то данина блудній долі,
що нас розпачливо пустила по руках.

Чужі і рідні стали – скажуть: вражі діти!
Чуже усе - на двох лишився спільний гріх,
зів’янем скоро як оці безсилі квіти,
впадемо краплями дощу з осінніх стріх.

І не настане день новий, і вже не варто
латати рід, що свій давно забув тотем…
Ціну і правду - все поставити на карту
й солóдко вмерти серед раю хризантем

В зойках сонця багряніє вечір,
Літо розбивається на дні,
Я тобі подякую сердечно,
Що у мене очі не сумні.

Ще учора стомлено і вперто
Ти не існував моїм житті,
І тоді я ладна була вмерти
Щоб ти шлях знайшов в мої світи.

Я вдивлялась холодно в віконце,
Пробігали станції, поля.
Ти сказав: сьогодні дивне сонце,
Пахне осінню і світить віддаля.

Я чекала зустрічі із вами:
Свіжі зливи, вересень і Львів,
Жовте листя, мокро під ногами,
Ну і ти залишив кілька слів.

Ти сьогодні випустив на волю
Птаха снів, утілених в життя.
Хтось забув в вагоні парасолю
І пішов у дощ без прикриття.

Сніг під світлом ліхтаря -
Стовп танцюючого світла.
Сніг іде з початку дня,
Білим снігом все розквітло.
- Дихай глибше! - це Зима,
Це її міцні долоні,
І бажаю я сама
Притулити їх до скроні.
Затанцюємо разом
На майдані спорожнілім
І відбитками чобіт
Щільно вкриєм сніжний килим.
Романтичніше за вальс
Ще не вигадали танцю...
...Відчуваю тільки Вас
В білім вальсі.
В світлі.
Вранці.

Домайоріло листя,
згасаючи завчасно в жовтизні.
Затамував зітхання вечір
в сухих обіймах марноквіту.
Прогавлене у русі,
пригублене в осінньому вині,
по свіжо-витканій стернині
стікає бабине лже-літо.

Ніж (необачний промінь)
доби бухан розділює навпіл,
щомиті око відрізає
по скибі, тоншій волосини.
Забагряніло небо
ховаючи у сутінь переділ,
переливають вітер в легкість
прозорі лійки павутини.

Нема зупину немічній,
стриманій ході за небокрай -
пережене за плай небесний
пастух рогатий хмар отару.
Готує тісто з тиші
Господня ніч.
А ранку коровай
життя духмяністю наповниться.
Сонце вийде із кошари.

26 Липня 2007

Ця темінь гірка, мов немелена кава,
Кусюча, як сіль на кінці язика,
Я тіні самотні закутала в саван,
Коли ти із заходом сонця зникав.

Галантно вклонялись мені перехожі,
Вони вже давно королев не стрічали,
Як добре, що ми із тобою не схожі
На цих одноликих. І душі печальні

Сиділи пліч-о-пліч посеред дороги,
Життя по житті вони страйкували,
Сідлай-но скоріше єдинорога
І в небо злітай. А захід кривавий

Стікає неспішно аж за горизонт,
А серце моє байдужість зламала,
Я зранку його понесу у ремонт,
Позич мені грошей, бо в мене замало.

Чаклунське зілля для нього
Вона готує щоночі
Трохи гіркої правди і сни пророчі
До сліз замішує цукор
І щоб не висохли очі
На віях гостює вітер і їх лоскоче

Прополоще чорне волосся
Місячним срібним соком
І на плечі накине заплетену вітром косу
Тихим кроком на ногу босу
Крадеться ранок
Як прокинеться спраглий –
Притулить до вуст дивний жбанок...

Тобі пасувала б в руках гітара –
Ти вміло граєш на струнах
На трунах різьблені сни про живих
І заснулих
Нова аватара
Нове перевтілення в щастя
Без баласту життів попередніх
Без того пласту
За-перечень, -стережень
І зречень...

Тільки вечір гітару голубить,
Уже безголосу
І на порвані струни стікають вечірні роси...