Давай потанцюєм з тобою у пахощах цвіту.
Повільно і ніжно.
Обнявшись, станцюємо вальс…
Ти скарб мій найбільший.
Єдина у цілому світі.
То ж хай він сьогодні
Цю ніч подарує для нас…

Ми серцем до серця
Кружлятимем Замком у танці.
Зіллються в молитві
Над липами спраглі вуста.
І хай нас розбудять
Пісні солов’їні уранці,
Бо ти – найдорожча,
Бо ти – найрідніша.
Ти – та…

Той хто не бачив українських ночей
Й білих і теплих сільських печей
Той хто ніколи Кобзар не читав
І українських пісень не співав
Той хто завжди «что» говорив
І із криниці водички не пив
Теплого хліба з печі не поїв
Й на українській не говорив

Хто Україну завжди зневажав
Брату своєму зла все бажав
Той українцем не може бути
Його завжди приймуть, Московії брути

23липня2007року

Єднаємося браття бо мало нас в світі
Таких, що по справжньому люблять Її
Єднаємося браття України діти
Покажемо світу обличчя її

Одіньмо каски, візьмем молотки
І в шахти, рубати граніт забуття.
Нехай у багнюці наші віски
Але ми дамо культурі життя

Нехай поливають грязюкою нас
Щиро ворожі критики
Є у нас віра, що прийде той час,
Коли зрозуміють нас всі, навіть політики

І зрозуміють і пісня полине
Потоне у морі байдужість людська
Ворог України в пеклі загине
Тоді тільки сядемо випить вина.

22липня2007року

Мовчить мій білий телефон.
Знак долі-жовтий Скорпіон
Давно полишив синій трон,
Відпливши в зоряні канікули,
А Вам все ніколи та ніколи...
Мовчить мій білий телефон.

З'єдналися втіхою душі,
Чекають на зустріч тіла
І вже зимовій пристрасті
Не видно ніяк кінця...

Не соромно від насолоди
Шокує вона і п'янить
Відкинувши всі перепони,
Продовжимо втіхою мить.

Мрійно торкаються руки лиця,
В цей час за вікном холодна зима
В душі ж розквітає путана-весна
І б'ють в унісон дешеві серця...

То звичайна розмова в парку,
Розпочата у нетрях вірту,
Не обтяжена зайвим фліртом,
Без прихованого азарту...

..........................

І нас вижене з парку вітер,
Посміхнеться ліхтар лукаво.
Може, сходимо раз на каву?
Чи загубимося між літер...

Я так тебе чекав, вдивляючись у очі
Всіх чарівних жінок, що виринали з хвиль
Потоку тіл людських на велелюдній площі.
Пройшов я поміж них багато довгих миль,
Та марно було все - тебе знайти не в силах.
Аж раптом погляд чийсь так боляче обпік.
Лечу до тебе я, мов на могутніх крилах,
Вигукую ім'я. І мій шалений крик
Спотворено звучить, як страху хриплий стогін -
Я так боюсь згубить у натовпі тебе.
Прорізую потік, не дивлячись під ноги...
Враз зник очей вогонь... Лише ріка пливе.

Фатальний день свого життя
Колись я, може, і забуду.
Я починала все з нуля –
Та знищили жорстокі люди
Усю мене до краю, вщент
І я невольно помирала,
Коли один їх «комплімент»
Мене вбивав, і я кричала.
Так важко бачити мені,
Як роздирали мою душу,
Коли топтали у лайні
Без остраху і непорушно.
Від болю так стогнала я,
Але терпіла і страждала.
І те злиденне каяття
Жорстоко серце роздирало.
А всі сміялись від душі,
Їм було весело дивитись,
Як залили мене дощі
Слізьми своїми, щоб втопитись
Могла я в них, як у багні,
Аби не бачить більше світу.
Та всі не знали, що мені
І так нема чому радіти,
Бо в чорний забарвилось все,
Для мене в траурі все стало.
В долоні я тулю лице –
Ховаюсь… Так усе дістало.
Фатальний день я бачу в снах
Та то лише безглузді мрії.
Я загубилася в думках
І в безголосій безнадії.
Його зустріну я завжди –
Свій день фатальний – як вінчання.
Мені кричатимуть: «Зажди!»
А в відповідь лише прощання
Почують друзі й вороги
Їх вже багато назбиралось.
І я цілую корогви,
Що лиш для мене призначались.
На тому світі все не так!
Усе спокійно, хоч несправжньо,
Не чути пострілів атак
І завжди в супроводі правди!
Я тут втомилась від знущань,
Що обліпили, наче оси.
А там не буде дорікань
Й панує в серці вічна осінь.
Химерна туга зве мене,
Пізнати те, що спокушає.
Душа там прихисток знайде
Чи то в Аду, чи в вічнім Раю.
Я догораю, мов зоря,
Я дотліваю за годину,
Я загубила те життя,
Що тішило, немов дитину…

Вдихаючи твій ніжний смак світанку,
Я знову становлюсь сама собою.
Ти вкрав мене у ночі, як коханку,
І зґвалтував мене своєй любов’ю.
А я довірливо дивилась в очі,
Бажала в них зустріти долю правди,
Я не могла збагнуть, чого ж ти хочеш?
І думала, як вижити до завтра.
Мій світ, який ліпила я з гливкої глини,
Обрушився, мов карколомний замок.
Я знала, що я пагубно загину,
Не допоможе навіть стальна брама.
Мій віртуозе, ти мене дивуєш,
Я очманіла від твойого вміння!
Ти загартовано мене лікуєш,
А потім кидаєш в мене камінням.
Як можеш жити ти життям дволиким?
З нею реально, а зі мною в мріях…
Як можеш ти мене безглуздо кликать?
Коли від стогону того я тлію.
Крізь тріщини я вперто проростаю
Рослиною живою і тонкою.
Я вже тебе не прагну, не кохаю…
Я просто божеволію тобою.
Ти ж просто жалюгідний в своїх рухах,
Ти думаєш, що я не зможу вижить.
Я вже навчилася свій голос слухать
І твої вчинки мене тільки тішать.

Темний затишок рідних кнайп...
Що ж, нарешті, я вдома.
Вітай мене, Місто, вітай
Дзвінками давніх знайомих,
Липневим дощем холодним,
Раптовим ремонтом вулиць.
Ароматами кав гірких
Цілуй мене, я повернулась.
Провулками обійми,
Ні про що мене не питай...
Ніжна осінь ледь чутно дме
На пришпилений небокрай.

Повія Ло вчорашнім вітром
Умилась; вічна глибина
Її очей та оксамиту
Тобі сміялась із вікна,
Зелена гілка і веселка…
Мовчав самотній кипарис;
Ти не впізнав на темній стелі
Обличчя мармурових рис

(Уривки чайних церемоній;
які м’які її долоні
на порцеляновому фоні!)
під звуки вранішніх симфоніій
вона виконує танок,
і з нею шелестить синхронно
прозоро-пурпуровий шовк –
мініатюра рук і ніг –
і ти замовк,
і зір, і слух
вбирають міміку і рух…

Дивись: у гіллі кипарису
застигне вогняний дракон,
і їй на паличках для рису
зіграє супровід. Як сон,
немов видіння. А вона
розкриє віяло на барви,
зелено-жовтий,
білосніжний
примарний блиск її повік,
і дотик завчений, і ніжний
ляльковий усміх. Ти не звик.
Ти звикнеш. Дивиться безмовно
зі стелі вузькоока ніч…
І сотні, тисячі обличь
Колись жили її любов’ю,
і вісім тисяч самураїв…
Пробач її.
Знадвору дме
вчорашній вітер і зриває
нічних метеликів зі скла.
Свої химерні два крила
вона згорне
і заховає,
і посміхнеться кипарису,
так само, як тобі. Тоді –
сакè і неба сльози-бризки…
Вона – дитя, її колиска –
квартал червоних ліхтарів

Вночі у неба колір чорносливу
і незвичайний запах новизни,
Можливо, небо ближче до весни,
але суцільно сніжне. І, на диво,
весняне свіжістю. Тим часом я
для іспиту з теорії буття
шукаю в небі магію Різдва,
і погляд стомлений Різдво шукає
і тане в мороці…А десь співає
ангельський хор рапсодію. Слова –
божественні. Тремтить орган. Лишень
акорди свіжостворених пісень
під подушкою. Лихо моє, лихо…
Наспівую різдвяній зірці тихо;
хай Греція насниться нам. І Крит.
І Мальта, мабуть. (Вичерпна блакить
очей, але не моря.) Також небо.
І час від часу зірка уві сні
розкидає ледь видимі вогні.
Мільйон вогнів. Візьму її до себе,
де рук тепло і подиху тепло;
а з вулиці загляне через скло
різдвяний ангел. Теплий і білявий,
з волоссям, як духмяні літні трави.
Він прикладе долоні до Різдва
і свіжим снігом сказані слова
і роздуми очистить…Сіре, сиве,
втрачає небо колір чорносливу,
захоплюючись ранком. Тільки я,
забувши про теорію буття,
дивлюсь у бік, де ніч іще жива -
переживаю магію Різдва...

Йду порожнім осіннім містом
під руку із сірим ранком
назустріч новому дню
Накину туман на плечі
хто сказав
що туман холодний
він сьогодні напрочуд теплий
Я минаю одноманітні будинки
крок за кроком
хвилина за хвилиною
втрачаю шматочок майбутнього
отримую шматочок минулого
Я вдома забула черевички
і бруківка
цілує мені ноги
крижаними своїми губами
Стаю навшпиньки
але це осіннє небо
занадто важке
для моїх тендітних плечей
Який довгий сьогодні ранок
сонце мабуть зачепилося
за горизонт
і ніяк не може звільнитися
і тільки я ступлю
крок йому назустріч
воно на крок
віддаляється від мене
І здається пройшло сто років
може й двісті
а може й триста
і це небо над порожнім містом
розродилось холодним дощем
час додому
піду додому
пити гарячий чай
із смородиновим варенням
щоб бодай не застудитись
і засну
і ти мені будеш снитись
босоногий
простоволосий
у передранковій імлі

Котиться грому розлуння,
блискавка сон розжене.
Може, тепер не засну й я
коли так небо живе.

Взір електричний малює,
з неба злітає вода.
Дивно природа вирує,
дивно - мені ж не шкода.

Котиться крапля по тілу,
кожна наступна скоріш.
Моя гроза так несміло
переливається в вірш.

Небо сміється яскраво,
блискавки розріз грайливий.
Я тепер маю те право-
крикнути - СВІТ ОСОБЛИВИЙ...

Не тримай - я для Тебе не буду богинею.
Не жени - я для Тебе не стану гріхом,
І не плач - я для Тебе не буду хустиною,
А пробач - я лиш спогад німий за вікном.

....

Раба Весни, для Сонця - покоївка,
Я і для Слова - віддана слуга,
Життям до болю стерта фотоплівка,
Яку топтала не одна нога.

....

Журавель аромату лукавого,
Смак тонкий і п"янкий, як ранки...
Цей вівторок пропахся кавою
В карих стінах чаклунки "Галки"...

І знову щось не так зробила
І запізнилась на літак, -
Нехай.Давно вже зрозуміла:
Усе не так.
Крапки над і усі безглузді
Розведені мости усі,
І хтось когось навік відпустить,
Я буду крапкою вкінці.
І не врятують землю зливи,
І не за мною те таксі,
Нехай. І він не особливий.
Такий, як всі.

розбираю
нагромадження
із думок - кісточок ма-джонгу
рух по краю
нема зраджених
і без пари немає жодних
обезсонені
ігри розуму
конгруенція часопростору
недоконаними
неврозами
пізнавання речей по-простому

Холодними руками по стіні
Стікало моє вчора і сьогодні.
Хвилини запікались на вогні
Й холонули... - засмажені, аж чорні.

Та час-гурман їх їсти не хотів
Без соусу з підсоленої крові,
Без ніжних, не подрібнених шматків
Сьогодні лиш убитої любові.

На щастя ти мені допомогла,
Ти - кулінар, якого пошукати.
Моєї крові в страву додала
І лук взяла - коханя полювати.

І був хоча ще ніби й не сезон -
Вернулась не з порожніми руками.
Десь недалеко чувся крик ворон,
А ти кохання різала шматками...

Наївся час, подякував, пішов.
Брудні миски, рахунок, щось "на чай", -
І лиш тебе я поряд не знайшов:
"А де ж кохання наше?" - "Вибачай..."

©

Цитуй мені Фрейда і Ніцше,
Ламай непіддатні замки.
Не буду я скромною більше
З твоєї легкої руки.

У масці смиренної кішки
Я зважу всі “проти” і “за”.
Мене не лякає нітрішки
Холодних очей бірюза.

З нас вийде джек-потова пара.
Пробач мій невинний каприз.
Під звуки німої гітари
Тобі я станцюю стриптиз.
27.01.06.

Двісті літ, як розтерзано Січ,
Як схололо гніздо України.
В тім гнізді тільки вітер і ніч,
А іще мого серця руїни.

Чи доб’ється ще воля туди?
Затопили й завітні пороги.
Де ж ви, долі моєї меди?
Де чубаті діди-запороги?

Двісті літ, як розтерзано Січ.
Ще живі чорні ворони всюди,
Що пили наше небо із віч,
Що довбали козацькії груди.

Обцілуй же зґвалтовану твердь,
Скинь тавро всепокірного смерда.
Тут за кожною згадкою — смерть,
Тут у кожній сльозині — безсмертя!

Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й мов барвистий метелик, поруч гралась душа...
― Ти скажи мені, тату, що за дивна земля
Почала прилітати в сни мої звіддаля?
І ласкава, як мама, і, мов казка, без меж...
Ти коли мене, тату, в землю ту повезеш?
— Ой, дитя моє, ластів’я моє,
Народив тебе теплий край.
То Вкраїнонька нас пригадує,
Стука в серденько: прилітай.
Не загою вік я в тут землю путь,
Там слова пісень у садах ростуть.
Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ...
Я посивів тут, а живу я — там...
Тих сердечних пут не розбить літам.
Там, де ти біжиш, я біжу малий,
В ріднім краї жить я судьбу молив...
Обцілують хай твої ніженьки
Землю матірну у доріженьки...
У доріженьки, у яруженьки...
Білі лебеді, сиві руженьки...
Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й, мов барвистий метелик, поруч гралась душа.
Вранці очі, як мальви, у дитяти цвіли:
― Ти скажи мені, мамо, ми поїдем коли?
Край дороги тополя там, як Божа сльоза,
Там живе наша доля, там живе, не згаса...
Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ!

Хай тобою святиться мій день!
Ти народжена Богом кохати!
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати.

Хай це буде остання біда,
Народи нам свойого Мойсея!
Є жива ще в криницях вода,
Є кому ще зцілятися нею!

Я на тебе, кохана, молюсь,
Кожна пісня твоя — то молитва.
На красу твою божу дивлюсь,
Осягаю, за віщо йде битва.

Вечорами ще й досі курить,
Наче люлька, козацька дорога.
І душа моя вірна горить,
Ніби стиха говорить до Бога.

Хай тобою святиться мій день,
Ти народжена Богом кохати,
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати...

Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,
Гайчурські хлопці чистої роси.
Свиснеш із дуба — чуть на три віки.
Скрізь мої краяни — махновці-козаки!

Ех, розлита воля — гірша із отрут,
Соловей-Розбійник народився тут!
Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!
Соловей-Розбійник народився тут!

Зна Маріуполь, Юзівка і Дон
Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.
Коні топтали зорі, мов квітки,
Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.

Досі ночами лине грім копит.
Ген за вітрами дикий степ кипить.
Кров’ю без тіла пісня десь блука,
Сила незнищенна виходу шука!

І нечесані, і голота ми...
Агітують нас та все ротами!
Ми із Врангелем чи із Радами?
Кому хліб віддать будем раді ми?

Ти махни мені, гей, отамане,
Як Махно-козак поспита мене,
Як ударить кінь мій копитами,
Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,
Є для красних дріб і для Врангеля!
За гостинці їм — ми сторицею.
Гуляйполе, гей, нам столицею!

Із Гуляйполя, з Запоріжжя ми,
Нашій армії — воля дріжджами!
Наша армія та й народная,
Дармоїдам всім неугодная!

Ми для них були — попандополи,
А вони ж наш хліб смачно лопали!
І нечесані, і сволота ми,
Агітують нас та все ротами!

Розпинали нас. Ще казав мій дід,
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов’ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.

То стара карга, чи з косою Бог?
Не журися, брат, заведем удвох:
Махно цар, Махно бог
З Гуляйполя — до Полог,
А з Москви до Хранції
Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,
А з хрестів гаї скрізь росли на зло.
То свята земля, то батьківський прах
Нам життя верта на семи вітрах!
Соловейків бить — не знайти стрільця,
Менші куль у них золоті серця.
Марусино, ти пожалій мене.
По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,
Бог жартує чи насміхається?
Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись!
Гроші не друковані —
Копитами ковані.

На Бабурці, на місточку
Дівчина співала.
Вишивала не сорочку —
Козаків латала.

В кого рана у рученьку,
Тому заживляла.
В кого рана у серденько —
Того цілувала.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Де тоненьким голосочком,
Де сльозою шила.
Всіх ординців за лісочком
Вона сполошила.

Знали турки, знала шляхта:
Козака не вбити,
Доки буде дівчинонька
Козака любити.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Так мій маленький, у скрипки немає ні ґудзика.
Тиснути де тут? У серця, у дива спитай.
Правильно, гами. Все вірно, дитя моє, музика.
Скрипка не музика. Скрипка — то пекло і рай.

Ти не позаздри, що інші п’ятірками бавляться.
Їх як метеликів, хочеш ловити смичком?
Знай, мій дарунку, у музиці мруть, а не старяться.
Серцем тривожним ловитимеш світ, як сачком...

Вмій не почути, що шепче утома, чи біль тобі.
Я не знущаюсь. Катую — це правда. Але
Ти не враждуй, що не сплатиш забавами літові.
Скрипка відкриє усе, що сприймаєш, як зле.

Що у нас, гами? Ступають так сторожко пальчики.
Там — іще боязно. Там — іще й глянуть ні-ні.
В сад зазирнеш: у фонтані красуня купається.
Ну, сміливіше. Солодка отрута — пісні.

Ти вже пізнав, як блаженством твій біль обертається,
Зверхньо мовчиш, коли сунуть п’ятірки під ніс.
Тих я облишив. Наївні, іще й насміхаються.
В тебе — четвірка. О, світе, дай сили мені!

Важко загоїти мрію, зорею уражену...
Хочу, щоб ти без оглядки на інших ішов.
Душу прекрасну, високим горінням наснажену,
Завжди терзає велика прекрасна любов.

Чисто, як жінки, незнаної слави жадатимеш.
Вибродить спрага, в зневірах, в огні відболить.
На попелищі зустрінеш, коли вже не ждатимеш,
Прийде шалена — користь і наживу затьмить.

Прийде твій час незміримої сили відважної,
Зали розчахнуться. Звідаєш волю без меж.
В жінки найкращої, і королям недосяжної,
Блискавку плаття смичком, як струну розітнеш.

Не розумієш? Не тільки у скрипці і світа є?
Ти не пойми, ти сьогодні мене хоч почуй.
Все це колись лиш по-іншому скрипка повідає.
В пальчики ріже? Подуй, моє серце, подуй...

Ой ти веснонько-чарівниченько,
Принеси ти нам черевиченьки,
Черевички
Із травички,
Шпоришеві, лободові
Черевички завжди нові,
Не тісні, росою шиті,
Їх не можна загубити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, ясна панночко,
Принеси ти нам одяганнячко,
Одягання
Із кохання.
У тумани та у хвилі
Одягни ти стани милі,
Роздаруй квітки усюди
Не у руки, а у груди...
Весно красная!

Ой ти веснонько, ой ти сестронько,
Нам відкрий стежки в кожне серденько
І красою,
І сльозою.
Стоголосим щебетанням
Погукай нас на світанні,
Щоб весь вік могли любити,
Щоб не стомлювались жити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, вже давно пора,
Вигляда тебе пташка і гора,
І калина,
І дитина.
Розгорни свою хустину
І на ліс, і полонину,
Оживи річки і соки,
Дай пісні й думки високі.
Весно красная!

Незбагненно давно в Гуляйполі,
Я лиш тільки тоді зазорів,
Хтось покликав. Я вибіг у льолі.
І побачив зорю у дворі.

Ми завмерли і довго стояли.
Я — у диві. В серпанку — вона.
Міріади зірок пропливали.
Та мені посміхалась одна.

Ми тремтіли в безмежнім польоті,
І, здавалось, легкі ручаї
Ще не зовсім загуслої плоті
Виливалися в крила мої.

...Ще ніхто і не глянув між нами,
Навіть думкою не роз’єднав.
Те весілля. Нескоєна драма.
Дві душі, а точніше — одна...

Я так не любив і матір
Дітей своїх, як тебе,
Дівчатко не винувате,
Вигнане із небес.

Я думав, усе я знаю
Про світ цей... про цей і той.
Наївну тепер питаю:
Відкрий мені свій листок.

Дай зазирнуть за обрій
Платтячка і проклять.
Я — хлопчик. Я ще хоробрий
Заново світ прийнять.

Прийшла ти і все змарніло,
Чорнобиль услав до тла.
Це юне сліпуче тіло,
Мов білий графіт, пала.

Спиваю цю смерть устами,
Втискаю життя у мить.
Виходжу за часу браму,
Чую, як кров димить.

Застують зір мій лиця
Мрій, вояжів, столиць.
Ти — всіх світів столиця,
Кинута горілиць!

Ну де ти, скажи, взялася?
Я їв у той час чи спав?
Ти якась не така вся,
В слід твій душа ступа.

Дівчинко, дівчинонько,
Доленько, доленя, —
Так заспівали тонко
Приструнки навмання!

Так пригорнувся світ весь —
Сили нема піти.
Лишилось спитати тільки,
Лишилось спитать: а ти?..

Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.

Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.

Щоб тільки поглянуть на тебе, о зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море —
Назад — не лишаючи сил...

Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді мною.
Ти будеш собою світить

Поплавляться трави і скелі, і очі,
І ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов прошепоче,
Слова, що судились мені.

Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.

Спасибі, що звідав це щастя без міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав отак і помру.

... Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі...

Таке булькате й ніжки наверле,
А треба і його щоб хтось голубив,
Щоб хтось любив і цілував ці губи.
І не з жалю, і не брехав.
Щоб лет
У грудях мав, як птиць удалині...
Як все це в душі поселить мені?
Як їх змирить, дать пару всім і вся?
О Боже мій, о Господи, присядь.
Я б сам узяв найбільший твій глевтяк,
Твою невдачу наглу і наругу.
Взяв би одну, одну, а там і другу...
І, ставши врівень, вилюбив би так,
Щоб задзвенів їх животворний сміх.
Щоб ти себе простив. І нас усіх...

Твоєму болю — ще рости...
І те, що ти зовеш любов’ю,
Не дотяглось іще й до болю,
Не зна обличчя доброти.

Який квітник! І стільки зваби!
Та я вже знаю щось таке,
Од чого бліднуть буйні фарби.
Ніяковіє все палке.

Твої слова — легкі пушинки,
Як літній дощ, сльозинка ось.
Ти не обманщиця — ти жінка,
Якій втрачать не довелось...

Твоє раптове розуміння
Ще не од жертви і біди.
Не докоряю. Хоч терпіння
І незахищеність — не ти...

Це все згорить. Вогонь просвище.
Якби тоді твій цвіт не вмер!
За квітку з того попелища
Я все б віддав тобі тепер!

А хтось так сивий — аж прозорий —
Мені нашіптує в цю мить:
“Вміщає все прощення море.
Прощати, хлопче, — то любить...”

Милосердна і чиста — як смерть!
Як ти кличеш грозою і тілом!
Так не кличе і чара ущерть,
Не чарує і пісня несміла...

Ти зі мною — і я молодий.
Тільки візьмеш ці руки грубезні,
З них ураз вся короста пощезне.
І вони враз ласкавіш води.

Все неправда про тебе. Не ти
Убиваєш, безбожно катуєш.
Ти мене од безсмертя рятуєш,
Викрадаєш із рук самоти.

Все неправда. Не ти, а життя
Нас повіями робить, вбиває.
Це від нього так страшно буває,
Що зриваємось ми на виття.

Ні робота, ні слава, ні брань
І мізинчика твого не варті.
Всі дороги — дороги вертань
В ніч, де ти, мов оголена ватра.

Ці кохані солодкі уста —
Кращий ключ і до волі, й до раю.
Я нікому не вірю. Питаю:
Тільки в тебе. Відкрий, ти свята?

За любов’ю, за любов’ю
Світа білого не бачу,
А ти кажеш, а ти кажеш:
― Розлюби мене, юначе.

Випадають ластів’ята
З гнізд, як груші перестиглі.
А на вулицях дівчата
Голоси полощуть в сині.

Гублять голови од щастя
І міняються серцями.
Заголяють і прощають
Світ високими піснями.

Голосами-рушниками
В’яжуть вишням білі руки.
І немає, і не треба
На весь світ солодше муки.

...Весни душі випивають
І жонглюють солов’ями.
...І не треба... і не треба...
І немає... і немає...

Народила мене українка,
Захистити крилом не змогла.
І зірвав мене світ, мов пір’їнку,
Із єдиного раю — села.

І пішло: не видрючуйся, хлопче!
Розпинали: селюк! — мов матюк!
Рвали мамині крила на клоччя —
Од братів — до рокованих сук.

Я питав їх: завіщо так смертно
(І худобу не б’ють так) б’єте?
І для чого надумали стерти?
Говорили вичерпно: “За те!”

Я упертий удався, терплячий.
Та і з мене полізло: “Ізволь”.
За роки в мене шкіра воляча,
Не на серці, а серце — мозоль.

І стою я гидотно-байдужий,
Пізнаю голоси усе ті ж:
― Ти забув свої корені, друже!
Ну, давай, поблазнюй нам, потіш!

Не забув я, о люди, нічого.
І як тільки прозрію крізь страх,
Що украв своїх діток у Бога,
Що поставив їм блуд на устах...

І як тільки собі я зізнаюсь...
Втім, що вдію? Вже й діти — чужі.
Я їх так беззавітно кохаю,
Що зучив і до зради, й до лжі...

Щоб вони, не дай боже, ні слова
Про вкраїнські степи й небеса!
Щоб моїх діточок чорнобрових,
Як батьків, не пожерла коса...

Сам віддав, запродав найдорожче.
Мабуть, доля тепер судія.
Де ж та стежечка — слово пророче,
Звідки знак хоч який засія?

Там, у полі, де жайвори дзвінко,
Де гуляйпілець-вітер гуля,
Народила мене українка.
Не признає вже скоро й земля...

Уродилася — нівроку,
Глибша неба глибина.
Тільки й вроди, що глибока,
Тільки й щастя, що без дна...

Вбито землю так навколо,
Наче то залізний тік.
Ой, ніхто іще й ніколи
Од криниці не утік.

Всі тяглись, мов до рятунку, ―
Від недолі і оков.
Дарували їй — цілунки.
Брали з неї — чисту кров.

...На стежині іспокону
Порох многих поколінь.
Брали в ній живу — оскомну,
Брали в ній і мертву — тінь!

Бо ніхто, хоч як не любить,
Крізь вогонь не прозирне:
Може, вічності пригубить,
Може, смерті зачерпне...

Земле моя, це ж до кого звертаюсь ім’ям твоїм?
Може, до рідних, що тут, у тобі назавжди?
Може, до внуків, що вийдуть із тебе просторої,
Мов зі світлиці, у сонці червоному скупані.

Земле моя, не кривлю ні сльозою, ні усміхом.
Ось я — зернина. Посій мене, мною вроди.
Як це прекасно — зустріти тебе ясновиду
Вранці з водою, відбитись в зіницях твоїх!

Вимовчу, викричу, щастям зійду і розпукою.
Хто мене стріне і хто упізнає коли?
Ось вона — хвиля, як доля, до ніг припадає.
Ось вона — пісня — як чаєчка, пада й зліта...

Земле моя із обличчям дитини моєї!
Немає страшнішого — впасти в твоїх очах!
Урвища глибшого в цілому світі не знаю,
Так, як не знаю вищого неба, ніж очі твої...

Якщо я заплямована сонцем,
Прокляни тоді, любий, ласкаво.
Виліпи образ мій з бронзи,
Тихо подай мені кави.
Хоча каву не дуже люблю я,
Віддаю перевагу лиш чаю
Із жасмином… Не знаю чому
Й дещо з присмаком незвичайним.

Якщо я заколисана вітром,
То забудь мій божественний голос,
Яким ти був назавжди зігрітий…
Я за тебе весь час цей боролась.
Вітер вправі мене розірвати,
А ти можеш хіба що позаздрить,
Що йому лиш насущне кохати,
Бо не вмієш ти – й в тому вся правда!

Якщо я зникну в сірім тумані,
Знай, не треба мене вже шукати.
Я втомилась від тої омани,
Яку в очі умів ти пускати.
Від брехні вже обличчя поблідло
І туманиться все в моїх мізках.
Ти вважаєш, що ти вчинив гідно,
Та ти думав тільки про ліжко!

І якщо мене дощ приховає
В своїх мокрих холодних косах,
Не шукай мене більш! Я благаю
У вируючих схованих грозах.
Їхній вистріл тебе бентежить,
Їхній струмінь тебе вбиває.
Знай, від тебе багато залежить!
Та чи ти того, любий, бажаєш?!!

Тож прощай назавжди, мій коханий!
Я знайду, де з любов’ю сховатись.
Знищу всі свої ниці бажання,
Яким прагнула я віддаватись.

Якби була можливість, то не виходила б до пізньої весни,
У скриню б заховала свої вмерлі мрії
І вартувала б залишки надій і вщухлі сни,
Які не гідні й погляду повії!
От бачиш, на долонях вже видніється
Темна сторона безликого срібного місяця.
Про що, коханий, тобі у сутінках мріється?
Чи тебе тривожить інше – чому зорі бісяться?!
Мабуть, не гідною була я тобі коханкою,
Коли мене залишив ти вмирати у пустелі.
Була для тебе я брудною хвойдою і бранкою,
Але ти з насолодою стелив мені на зелені.
І я була покірною, немов дешева лялька.
Маріонеткою так вправно ти вертів в руках.
Кохання наше – воскова спіралька.
Купив за безцінь ти свій вічний страх.
А я тобі продала свою душу й тіло
І плями темні вкрили одну сторону надщербленого місяця
Я ж лиш усмішки вмерлої хотіла
І бачити, й втішатись, як ти бісишся.
Ну, що? З’їв облизня, коханий?!!
Ти знаєш, а мені се трохи лестить!
Ти не втілив у дійсність усі мої бажання.
Чому я маю тебе по голівці пестить?!!
Не заслуговуєш ти ні на німу довіру,
А ні на те, щоб я тебе втішала,
Бо ти ж у мої почуття й на краплю не повірив.
Ти думав, що тобі я увесь час брехала.
Ну, що ж? Тепер грайсь з іншими ляльками,
Які тебе і облюбують, і штурхнуть ногою!
Я ж усамітнюсь із своїми сірими думками
І не заскімлю зовсім за тобою!

Щоночі я марю твоїми п’яццами...
Я разом з повіями і паяцами
На гротескному карнавалі
Насолоди п’ю небувалі.

Коли балаганна набридне феска,
Я вицвітаю, неначе фреска,
Й під бані соборів, дрімотні і тьмаві,
Тихенько влітаю на сонній уяві...

А зранку, злякавшися крику півня,
Я згадую: ми – не рівня,
Й вертаюсь додому сліпим подорожнім
І рвуся до тебе при кроці кожнім,
Флоренціє!

Місяць на небі зайнявся тотемно.
В нашій кімнаті то світло, то темно.
(Це – перша ніч, і, напевно, остання.
Ніч, коли вмре недозріле кохання.)

...Я відпускаю богиню трилику:
Ти, що боїшся пташиного крику,
Ти, що з вовками знаходиш згоду, –
Я не приймаю отруйного плоду...

Он молодик – ніби клешня у краба.
Зорі зомлілі він хижо заграбав.
(Мила, тебе, як смагляву бранку,
Сонце для втіхи вкраде ізранку.)

1.
Ти знов прийшов й мене позбавив сну,
Бо надійшли оті часи урочі,
Коли, з’явившись тінню серед ночі,
Ти спрагу наливаєш навісну.

Про твій прихід звістив таємний знак:
Небес холодних піняве безмежжя
Ти вкрив припливом хмар, мов узбережжя,
Й затис хвости вітрів у свій кулак.

Ти знов прийшов і висіяв рясну,
Палючу пристрасть у моєму серці –
Сухі дощі у нім зійшлися в герці...
Мені, о Листопаде, не до сну.

3.
Я віддаю жертовному вогню
Спізнілої, даремної спокути
Пустих полів суху стерню –
Твій дар, коханче лютий!

Моє воздання, бачиш, без кадил,
В нудотній рясі стомленого диму.
Візьми назад біль вигаслих світил
І муку несходиму!

Ти не ховайсь за маревом одеж,
Від полум'я зчорнілий серафиме.
Опівночі ти більше не прийдеш,
Лише на шлюбнім ложі проростеш
Ти тернами жалкими.

Шум і тепер мало що значить...
Заснути, не бачити — значить не чути.
Не відчувати, як хтось помирає
В передосіннім морознім світанні.

А ти все говориш про те, що все добре:
Фіранки на вікнах, безлюдно в партері
Та шум і тепер мало що значить,
Хоч б’ються із вітром не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Слова шелестять наче листя осіннє.
Вуха стулити, бо хтось помирає
Весною, і літом, і в передосінні!

Ти наче не чуєш, що падає небо
І вже не потрібно людей та партнерів!
Закінчилась п’єса давно і банально,
Де сенсом єдиним — не замкнені двері.

Шум і тепер мало що значить...
Заснути б, не бачити б, вас „мої рідні”.
Та чую, що знову хтось помирає
На передостанньому з видимих рівнів!

Не замовкай! Бо не буде вже добре!
Фіранки, етери, партери, гетери...
Цей шум і тепер мало що значить:
То ж прошу замкнути прочинені двері...


Нью-Йорк, 2005

Такі-от справи. Я знову не сплю ночами.
Міфічні дні – двадцять п`ятим міфічним кадром.
І я поволі стаю усіма речами,
Які ці стіни сховали у своїх надрах.

А дні ідуть. Дзеркала безсоромно брешуть.
І стіл нічого, а я – припадаю пилом.
І дні поволі під себе мене обтешуть:
Такі вже правила гри під оцим світилом.

А що мені? Я не сплю і шукаю істин.
(Які там істини – третя година ночі?)
Я, мабуть, скоро отак перестану їсти –
Доволі клоччя.

Фаза перша – трояндова

Незграбні ружі-блондинки
В сітчастій зелені кіс
Розлука ніби зупинка
Рівно на місяць сліз...

Фаза друга: лілеї, орхідеї...

Як визріло вино його обіймів!
Квіткова гама сплетених долонь
Раптовими візитами сп’яніла
Червненва ніч, гаряча як вогонь...

Фаза третя – тюль(?)панна

Не чужі і не рідні
Не зв’язані навіть образами
Твоя віра ховає надію,
А та – любов
Загартовані часом стіни
Відлунюють фразами
Відкликається дзвоном церковним
Даремність розмов...

*
Вилий всю воду
Нехай зів’януть ілюзії
Навіщо вже мертвим квітам цього дощу
Хай проросте у серці не біль,
А музика
Минулого образи гаснуть...
Постав свічу...

Їду, але залишаюсь. Май на увазі
Вранці, коли розливаєш по чашках чай,
В десять, коли розстеляєш ліжка, в Празі,
Де шоколадом запахнуть руки,
Де зайві зірочки на широких твоїх плечах -
На плечах, з яких 33 види Фудзі бачити краще,
Ніж з будь-якої точки земного саду каміння...
Та що там Фудзі, - вінницьку башту,
своїх ненароджених дітлахів...
Зір повертається дивним чином, наразі
Вікна відчинені..Всесвіт на дроті...
Щось там виходить із берегів,
Щось розбивається вщент, сохне в роті,
переповняється змістом
І – обертаюсь, хоча зарікалась...
потяг за містом вже,
Я залишаюсь. Так, залишаюсь, неначебто їду,
Ніби ще трохи і з’їдемо з глузду,
з рейок
і з рідних домівок
і згідно
Божого розкладу
я повернуся...

В дорозі мить -
коли,
наповнений гріхами,
вдих
відпустить віжки міри,
в камінь обернеться вираз
обличчя.
Видих -
німб Великомучених Святих,
мов шапку,
скине перед Богом
ледь вагома віра.

А за відспівом
виб`є залишки жалю у трем
стодзвін.
Перегорнеться глина,
як вітха сторінка.
Проллється плач,
змиваючи сльозою
серця щем.
Зустрінуть поминки
рідню
стернею на пожинках.

І що за спів,
і що за
дивовижні голоси
витають і вітають
Грішну Душу
в ласках Світла?
А пережита смерть
змиває
свіжу кров з коси,
і знову мить в дорозі...
Папороть
на вдих
розквітла!

23 Липня 2007

Блакитно зітхнула ніч, кімнатою бродить жовта троянда
В брунатних шпалерах заколихані вітром слова заплелись
Павутинням червоним.

Згортає зітханнями пил, пелюстками плачуть спогади вітру
Примари далекі скуйовджені болем сховались в кутку
Штурмовинням солоним.

Зітхає, вовтузиться сон, під небом бродить срібно-блакитним
В запечальних краях заколихані квіти нічні дорікають мені
Словом твоїм холодним.

...
Твій голос, твій голос мене розбудив
Далекий, далекий і тихий голос
До мене тулився, за мною ходив
Твій шепіт, твій голос.

Сторінки пам’яті зім’яті,
В них переплутались слова,
В них є моя і не моя ти,
У коловерті голова.

Там є і віра, і зневіра,
Надії й дії, каяття
Моє і щире, і нещире.
Там є життя і почуття

В спокуті скуті ланцюгами,
Що не розчепиш, не втечеш.
Що пам’ять? – Лише орігамі
Минувшини, а як пече……