там, де блукає тиха тінь
і де не чути мов,
зійшлись навіки янь та інь,
ненависть і любов

у сутінках всесвітніх див
де вічність смерть зове
лише дзвенить струмочок снів
чекаючи тебе

твій подих зник, твій розум стих,
ти розчинив в собі
все щастя і страждання тих,
кого шукає Біг

малюють візерунки днів
на серці жили трав
і не існуюють "так" і "ні"
у вічності в вітрах

немає тут добра і зла
і правди й кривди теж
я місце це уже впізнав
тут кожен з нас живе

і серед тих маленьких див,
де вічність лиш сама,
живемо всі - і я, і ти,
і бог, і сатана

у півтонах мина краса
у тіні нам іти
постановили небеса
ходімо ж - я і ти

явись, маленька днів стріла
і серце розірви
по боці тім добра і зла
впади серед трави

і не шукай світів межі
вона - лише мана
вона лиш у людській душі
існує. нас нема

Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

твої кайдани -
мої слова
а час
привертати
увагу
поетів
братів
журналістів
і лемків
бо так покохати
зумієш лиш раз

твої слова
самообман
імпровізація
сексу в
піснях
у думках
бо так покохати
зумієш лиш раз

твоя любов
за моє життя
за півцарства
дівочих мрій
й сподівань
отак
покохати
зумієш лиш раз

в емігранта кроваві сльози
щось шукає в країні мрій
сподівань
й притулку зневіри

в емігранта кроваві руки
(Йсу, не покинь!)
ади
завантажив
пів світу
на спину

в емігранта кровавий смуток
совість чиста
а вже не сила
тільки в снах
чути голос
свойого сина

Любов уразить Тебе до нестями,
До останньої кістки прониже.
Зацілує своїми, палкими вустами
І Ти не відаєш хто переможе...

Холодний розум чи поклик душі,
А можливо разом і обоє –
Зійдуться у ритмі кохання вночі,
У цілому світі, їх тільки двоє!

Роса зникає,
Червоніє обрій,
А далі й день
Згорає на осонні.
Зникають мрії,
Гаснуть сонні зорі,
Гаряча ковдра
Поспіхом холоне.

Зникають ріки,
І пташині зграї
Зникають теж –
Без звуку і без крові.
Усе минуще,
А тому – зникає.
Усе спочатку,
Та ніколи - знову.

І тільки віра
Нізвідки не береться,
Одна лиш віра
Нікуди не зникає,
Вона існує
У твоєму серці:
Немає серця
І її немає.

Я піду -
і останній акорд
стане снігом.
Я піду -
і зима обірве
всі сліди.
Я піду,
обминаючи фальш
твоїх ігор.
Я піду -
і не стане води.
Я піду,
обпікаючи поглядом руки,
та не буде дороги
назад.
Я піду,
у долоніх ховаючи звуки.
Я піду
у намріяний
сад.

Згорток образ...
Й за плечима хтось кине:
Ет, правди інфляція,
І де та нова генерація?
Та причал ваш - життєпис на білих снігах;
Голкасті слова,
І груда тих слів
На серці...
Ви й небо читаєте
Серцем.
А серце - мов птах,
Та в грудях вже виросла клітка,
І час розгубив ключі.
А, може, так треба?
Ви ж - знову король.
І добрий цей знак,
І кожен подих -
То квітка,
Котра пророста
У гірких словах.
А слово - рятунок.
Й між літер
Блукатиме голос
Світу.
І світ причаївся
На вашім плечі,
І ангел
Торкається листя душі...
Так,
Ви мудрий король,
Король
Золотого вітру.

Цей захеканий час
Не підвладний
Уже нікому...
Він - лиш відгомін днів
Минулих,
І, певно, потому
Я сміятимусь знов
У залі маленького щастя,
Бо сьогодні любов
Пошкрябує серцем об лід,
І весна аплодує,
І плеще в долоні, і плеще,
Наче вже й не було
Сценарію втрачених літ
В кінострічці життя,
Де віра панує і все ще
Не лишає мене
Мій тихий поезії світ.

Ми бачимось з тобою кожен день,
Ловлю на собі я твій погляд.
Щоразу подихом натхнень
Злітає твій незримий догляд.

Я розчиняюсь у твоїх очах,
А серце б'ється в такт твоєму,
Як замкнутий у клітку птах,
Співає в унісон моєму…

Своїм ти тільки поглядом мене
На мить аж до кісток проймаєш.
Ти зробиш крок чи це колись мине?
На скільки сильно ти кохаєш?
23.11.06

Не плакав я, то дощ ішов,
Краплини падали на землю,
Зривались наче з рани кров
І рвали ніби річка греблю.

В моїй душі дощило так,
А люди це не розуміли,
І лікували мені "дах",
Навчити жити всі хотіли.

Та ліки від грози в душі
лише одні були...Пропали...
Коли ти зрадила мені
Вони для мене ядом стали.

Не плакав я, то дощ ішов...
Ти з чоловіком йшла додому.
В мені кипіла дика кров.
Згоріло все. Не вірю вже нікому..

7
Для мене світ змінивсь увесь, відколи
Душі твоєї кроки донеслись,
Такі тихенькі, що мені здались
Між мною й смертю вітерцем у полі.
Й любов'ю осяйнули тьму юдолі
Й мене знов жити вчить вони взялись:
Жага, надія й сила віднайшлись;
Й причастя Бог дав -- й цей дарунок долі
Взяла я вдячно, й поряд із тобою
Молюсь Йому! Став обриси втрачать
Колишній світ -- ти заслонив собою:
У всім вже лиш тебе мені вбачать.
Й ця лютня, й пісня -- радістю й журбою
В них звуки твого імені звучать.

6
Залиш мене. Хоч знаю що віднині
Стоять у твоїй тіні вже мені.
Вже на поріг життя свого, й вві сні,
Скликать літа не зможу в самотині.
Вже навіть не здійняти рук в гордині
Назустріч сонцю, як в минулі дні,
Щоб не відчуть твоїх стиск в глибині
Долонь моїх. Хоч гори і долини
Між нами пролягли, днює й ночує
В моєму серці пульс твого -- в обох
Єдиний він; в вині так всяк відчує
Смак виноградин. У словах кількох
Молитв моїх й твоє ім'я Бог чує
Й в очах моїх Він бачить сльози двох.

5
Врочисто своє серце вверх здійму,
Немов колись Електра урну з прахом,
Й до ніг тобі впаде безкрилим птахом:
Як попіл вже -- не боляче йому;
Й переконаєшся, яку німу
Розпуку знало з відчаєм і жахом.
Ще іскри в нім, та можеш одним махом
Згасить їх, розтоптавши -- я сприйму
Спокійно це. Якби ж ти замість цього
Став ждати, й вітер долетів сюди,
Й роздмухав попіл... Лавр вінка твойого
Не зміг би вберегти вже, як завжди:
Вогонь такий -- він не щадить нікого!
То ж, любий, стань подалі. Відійди!

Серце чекає
легкого торкання
білих метеликів
снігу в ночі.
Згадку плекає,
мов мрію останню.
Відзвук мелодії
чуєш? – Мовчи!
Вдвох ми із нею –
і ти не підслухуй:
різні бентежать
мелодіїї нас...
У Гіменея
не вистачить духу
той, найщасливіший
скривдити час!
Вірю: не нас
поєднає сьогодні:
ти є тутешній,
а я вже не та...
Ти – не заброда,
а я – загородня.
День вже минає...
А з ним і літа.

Одягнула вінок із пташиного пір'я
сукню прозоро-білу,
насвітанку, розкинувши руки тендітні,
у блакитне безмежжя злетіла.
І посипались сльози на землю дощами,
насінням рослин чудесних -
наречена сонця, тепло осіннє -
щастя твоє небесне.
Твоє щастя небесне, тепло осіннє,
кохаєш Божича грішно;
вечорами вквітчаєш руки тендітні
поцілунками ніжно-ніжно.
Одягнула вінок із пташиного пір'я,
ромен-зілля в волосся вплела,
насвітанку - о, щастя, тепло осіннє!
Усе Божичу віддала.
І посипались слози на землю зірками,
насінням рослин казкових -
наречена неба, щастя безкрає -
пісня твоя колискова.

десь там на нью-йоркській вулиці
чи в львівській тихенькій крамниці
я вкотре уже абстрагуюся
у світ, де лиш я і птиці;
в сезонах дощів заплаканих,
в час літнього сонцестояння
я вкотре-таки занурююсь
у "сенс" і "буття" кохання;
в хвилини повного місяця
чи в час рівноваги денної
я серцем у тебе ховаюся
із поглядом навіженої...

...чи на нью-йоркських вулицях
чи в шумних якихось крамницях
блукає мій розум збуджено
світами, де ми і птиці.

1
Мед і груші
обліплені злющими осами...
Слухай, Спасе,
земля завагітніла осінню.
Я спочатку не вірив
вільховим пліткам,
На продовження літа
надію плекав –

Марно... Ранки вітають холодними росами,
Залізниця чекає зимового розкладу.
І жовтіє,
жовтіє,
жовтіє в гаях.
І вмирає
надія химерна
моя.

2
Час розкидати
зібране щойно каміння.
Ми свої золоті розміняли на мідні
на мітингах.
Надто рано
відчули себе переможцями.
Нас годують –
і навіть при цьому не морщаться –
міфами.

Небеса вже похмурі
і сповнені схлипами.
Галасливі базари заманюють сливами
стиглими.
Залишилось півкроку,
пів крику до вересня –
І тому нам, ровеснице,
дуже невесело. Скиглимо...

Стихне біль. Відлетить журавлиною зграєю.
Ми собі не дозволимо –
й іншим розраємо
бідкатись.
І воскресне
дощами затоплена сірими
Златоверхим дібровам
і світлу осінньому
відданість...

сховала ніч усі кохання дійства
і некохання дійсності також
всі душі і недуші,
їх каліцтва
всю воду з крана
і всю воду-дощ
вбралося в нову маринарку небо
кишені дерті викидають сніг
причастя тиші, як
причастя в церкві
і біль-отець відпустить
мені гріх
сховала ніч всі мої сповідання
і сподівання зрештою також
для когось перша,
а комусь остання
вода із крана
чи фатальний дощ...

чорним саваном ночі укрилося місто
чорні крила зими розірвали намисто

тут нема ні любови, ні щастя, ні смислу
тільки тиша промозгла безмежна і кисла

пам’ятаєш? надії звучали так ніжно
невимогливо з неба валилися сніжно

про любов щось на вухо тобі шепотіли
і на землю як пташки убиті летіли...

та сей камінь наріжний, сю тихую мрію
розлупили дощі, рознесли буревії

душу вийме це місто прокляте з людини
перемеле й безформеним чимось замінить

ти смієшся, чи плачеш, ти звір, чи людина
ти існуєш, чи ні - все єдино і рівно

альбатросом бодлерівським б’єшся об дні
та не чути тебе, ні не чути, о ні!

ти ж живий! чуєш? ти неповторний є самий!
вий! танцюй! голоси! рви буденність зубами!

удихни, набери повні груди повітря -
крикни, в небо віткни свого голосу вістря

хай ти череп розіб’єш об місто камінне -
це до себе є шлях. і цей шлях є єдиний.

Я слухав пісню трав,
Я чув як говорили,
Що Він Вас не кохав,
А Ви його любили

Любили, як могли,
Душею всею й тілом,
Але не вберегли -
Все швидко пролетіло.

Лишився тільки лід,
У мріях біле плаття
Та ще у серці слід
Від згаслого багаття.

Я слухав пісню трав:
Вони Вас так жаліли!..
Якби ж Він тільки знав,
Як Ви кохати вміли.

Я бачив вже ці сльози-
Це ніби дежавю:
Під пісеньку Глюкози
Хтось мовив не люблю.
І світ весь розколовся
На "решта" і на "ти".
Цей ребус не зійшовся
З відгадкою.Прости.
Знайди собі задачу
З відомими всіма,
А я піду. Не плачу.
Це лід дзвенить...Зима...

Попереду дні, тумани і вечора кроки...
Позаду - літа й любові обвуглений біль.
Сховається десь у серці щербатий неспокій,
І знову тобі чужа круговерть-заметіль.

У замку своєму матимеш книги та свічі,
Корону і трон, і навіть свого короля.
А дух чужини зозулею літ налічить,
Й заплаче за кимось сповідь пера здаля...

Тремтить повітря у долонях Божих.
А сніг - мовчить
Про тебе. І про нас.
І лиш гульвіса-вітер це вікно тривожить,
І грає в димарі хтось божевільний вальс...

Обростає
душа віршами...
А ти, як і тоді,
усміхнувшись,
все по серцю
ідеш...

Змінюється світ і ми у ньому,
Все мина, як ти, як я, як день...
Час перевіває справ полову
Крізь годинник, що біля дверей.
Доля, як погода, перемінна -
Все життя - то подруга, то знов
Завітає лихом чи невміло
Раптом нарубає мокрих дров.
І підкине у твоє багаття,
Що не гасне всупереч усім
Правилам тонких законів щастя
На життя невстояній осі.
Змінюється світ і ми у ньому,
Замітає хтось за нами пил...
І нехай чоло ховає втому,
Й кожна зморшка - блискавкою сил.

Розсипали вогні осінні ночі
Не погасити їх і не зібрати
В букет пекучий, тільки твої очі
Могли колись ще більше світла дати

І хоч я маю всі вогні на світі
Неони міст, святкові феєрверки
Ніколи вже не зможе обігріти
Вогонь, що у твоїх зіницях меркне...

Дай Боже силы мне, прошу!
Прошу меня не покидай.
Я скупость слов не выношу,
Мне красноречья, Боже, дай.

Дай для того, чтоб не обидел
Стихом своим я никого.
Чтоб только радость в лицах видел
И сам был счастлив оттого.

Дай, для того чтобы полней
Я мог любимую воспеть.
Чтобы потом в потоке дней
Я продолжал её хотеть.

Дай для того чтоб незабвенно
Я на бумагу чувства лил.
Чтоб пред Тобою откровенно
Сказать мог, Боже, я любил!

Клята робота – нас розлучає,
Та серце Твоє має бути моїм!
Для кохання часу – не вистачає,
Я лиш мрію втонути в полоні Твоїм.

Щодня на роботу зриваєшся Ти
Маршруткою їдеш повз вранішнє місто.
І мені аж до ночі, Тебе не знайти,
Та люблю я Тебе – не збочено, чисто!

Відчинені вікна.
Замкнені двері.
Рими вчорашні,
Лежать на папері.

Півтемрява криє,
Спальню поета.
В ліжку розпатлана,
Сонна “кобіта”.

Перший свій промінь
Сонце пускає,
В лігво митця,
І Вона оживає.

Чистяться зуби,
Колишуться груди.
Процедура миття,
Відбувається всюди.

Сила контрастів!
Під мелодію блюзу.
Вечірня кобіта,
Виростає у музу.

Площа Севільє, що перед цирком
Знатні дами, офіцери є…
Глянуть хочуть, як биковим риком
Ескамільйо славоньки доб'є…

На кінець, уже з Кармен під руку
Він спускається під шквал вітань,
У Хозе в очах надмірну муку
Кожен бачив: смерть то – без вагань…

Та Кармен не бачила страждання,
Думала, що тут Хозе нема…
І тому, без всякого вагання
Вийшла, бо не труситься вона.

Входить дон Хозе, весь у лахмітті –
Він не пара зоряній красі.
Молить про кохання в довголітті.
В неї тільки ненависть… Мерсі…

Перстень в ярості вона знімає,
Що колись подарував він їй…
І прямісінько в лице жбурляє.
Він – не пара… Світ зійшовся в ній…

І на мить, як Ескамільйо всі вітають,
Він до решти з розуму зійшов,
Їй кинджалом в серце ударяє.
В те, що відповіді не знайшов.

Всі несамовитий крик почули:
"Я свою кохану, любу вбив!
Вбийте і мене… Вона заснула…
Понад все ЇЇ в життю любив…"

Лоскочуть яблукову плоть
Неголені протуберанці,
Хай нас помилує господь,
Закутих ув обіймах бранців.

Зійшлись між яблучних орбіт,
І орхідейно всесвіт вкрила
Хода незайманих кобіт,
І пестить ніч кошлаті гриви.

І щоки зберігають жар,
Від сонця яблукам цілунки,
І неба стерлася межа
У сидровім вогненнім трунку.

4
Твоє призвання -- танцювальна зала,
Співцю натхненний! Танцю жвавий біг
Спинить одним лиш порухом ти б міг --
З уст віщих всіх би пісня чарувала.
Й твоя рука ці двері відчиняла
Злиденні, й ти приніс на мій поріг
Скарби ті всі, що у душі беріг,
Щоб музика ця і мені звучала!
Поглянь -- тут запустіння лиш говорить:
Сова й кажан скорботні на даху;
Цвіркун мій мандоліні твоїй вторить
Десь там внизу глибоко, як в льоху;
Й відчаю ехо потім ще повторить:
Це плач мій -- я самотня... я в страху.

Півень піє фестивальну,
Зерна збирає бурштинні,
Будимо третю сигнальну
В білій підсніжній хатині.

Півень п'є небо морозне,
В співі вогненні картинки
Титрами метаморфози
Двері прочинять хатинки.

Півень утретє прославив,
З горла здіймається сонце,
Ранок гастрольний виставу
Розпочина за віконцем.

3
Нерівня, любий мій, нерівня ми!
Несхожі наші звички й наші долі.
Звикати, стрівшись, стали б лиш поволі
Два наші ангели, б'ючись крильми.
Ти -- гість жаданий там, де блиск юрми
Й очей сіяння, й музика, щоб в колі
Красунь кружлять у танці. Я ж в юдолі
В сльозах блукати змушена в піьмі.
І чи ж тобі у розкоші й красі
З вікна вдивлятись в опівнічний час,
Як бідна я, яку забули всі,
Співає лиш тоді, як день вже згас?
Твій лоб у миррі, мій же -- у росі,
Й лиш смерть одна могла б зрівняти нас.

2
Лиш три це слово чули в цілім світі,
Що мовив ти: Господь сам, що звелів,
Щоб ти казав, я чула -- й відповів
Один з нас... і це Бог був... Вже не змити
Прокляття це з повік -- немов затьмити
Зір, щоб не бачила тебе, хотів.
Гніт смерті -- враз помри я -- не схилив
Додолу більше б. Важче це терпіти
Від Бога, ніж від інших, друже мій!
Нас люди не розлучать в їхнім спорі,
Моря не роз'єднають, вітровій
Нас не розвіє, рук хребтами гори
Нам не розтиснуть; небо, купол свій,
Між нами звівши, -- лиш наблизить зорі.

В струмку прозорім в день спекотний
З останніх сил бджола пливла.
Здійснивши вчинок благородний,
Hе зичачи трудящій зла,
Їй донька руку подала.

В нестямі бджілка тріпотіла,
Повзучи стрімко на долонь.
Та раптом донька аж присіла,
Заверещавши: "Oй, вогонь!"
...Бджола, вмираючи, вкусила...

Коломийка

Ой, Яремче, рідна мова,
Взяли ж ви за нирки,
Йду, одягнутий святково -
Тай ковтну горілки.

За безцінну Україну
Пригощу знайомих,
Всім наллю, кого не стріну,
Hавіть агроному.

Мо, хоть він з похмілля ранком
Книжку почитає.
І як землю доглядати
Українську взнає.

Поки ж польки затанцюю
Із офіціянтом.
Він уже тут рік працює
І купив вже танка.

Випью я, щоб українці
Все могли купити.
І у нас круті англійці
Hамагались жити!

-Hе чіпайте стихшу кішку,-
Гримнув до дітей дідусь,
- Hезрадлива,ніжна в ліжку
Завжди ластится чомусь.

Hаче, хижа, розуміє
Все, що маю - це вона.
Тож, щовечора зігріє
І муркоче дотемна.

Все довірливо сприймає,
Без зневаги, ворожби,
Як родина – не кусає...
Hе тікає. До пори.

Мужик запитував поета:
-- І де ти взяв того куплета?
Я стілька м`яса з хлібом з`їв,
Що без горілки захмелів,
Та не впіймав і жодну риму.
Образу, віриш ти, нестиму,
Якщо не скажиш, де береш
І з нас емоції дереш?

Поет образи ж не тримав
Та все розповідав, що знав:

-- Є різні вірші за гатунком.
Тут є прямий зв`язок із... шлунком...
Якщо постися -- Всесвіт чуєш,
Їси, як всі -- в віршах жалкуєш.
Якщо з`їдаєш пів-свині,
То пишеш тільки увісні.

-- А п`ю якщо, раз натякаєш?
-- Тоді, буває, щось вгадаєш.

Новини щойно світ побачив:
Знамено – колір помаранчу –
Якісь-то наймані вандали
Армійським чоботом топтали
І чорну вішали тканину.
Що там, не череп? – Дзьоб орлиний.
Здалося, ми самі в багнюку
Попадали і склали руки –
Топчіть, оббріхуйте, вбивайте,
І стяг піратський піднімайте.
А всі канали, як навмисне, –
Лише про злочини і вбивства…

Ніби тінь – він бачить дві фігури…
"Тут кубло контрабандистів – ось".
Вчув той голос… А Хозе за сурми.
"Стій, це Мікаела…" Чи здалось?

Ескамільйо на цей шум надходить –
(Це суперник головний його… )
Поєдинок. Недарма він бродить…
І Хозе ножа дістав свого.

Та якби Кармен не надлетіла
І не заслонила вмить його,
То Хозе б убив того дебіла –
Лютого суперника свого.

Вже тореадор цілує руки,
Палко просить всіх на бій з биком.
Прирече, мабуть, бика на муки,
З ним розправиться, немов з жуком.

"А хто любить – сам прийде поглянуть", -
Крикнув в сторону циганки він.
Вбив б Хозе, та не дають, а тягнуть,
То й тому залишив все без змін.

Тут виходить Мікаела люба
Та, що нареченою булá…
"Ця Кармен для тебе, милий, – згуба!
Долю всю тобі вона змела…

Вдома матінка твоя старенька
При смерті лежить і жде тебе…
Це ж кровиночка твоя рідненька…
Не простиш колись за це себе…

Він мовчав, та не зронив і слова
Досі та Кармен - його любов…
Ломить Мікаелина розмова..
До Кармен: "Зустрінемося знов".

Та, циганка не відповідає,
Не зверта уваги на слова.
Цмок лиш Ескамільйо посилає
Цей юнак – любов її нова.

У далеких горах відпочити
Тут контрабандисти стали в ніч,
А Дівчата будуть ворожити
Картами при світлі зір та свіч.

Падають Кармен лиш чорні карти –
Хтось помре вже скоро – явний знак…
Не зверта вона на подруг, жарти…
По душі розлився аміак…

А Хозе стає на край обриву.
Він думками збуджував журу…
За горою матір свою сиву
Він згадав… покинув дорогý.

Кляте ремесло пече! Без вістів..
А Кармен? Замість кохання злить…
І кокетування, звук моністів…
Зраду він ніколи не простить…

Вже не поряд… перед кожним стічним
Все танцює, пристрастю горить,
Не вклоняється перед одвічним –
Вже не ним душа її болить…

Облишмо страви,
Облишмо чарки.
Вийдем під простір неба
Вип`єм холодної роси
Послухаєм, що скажуть нам дерева.

Мовчать дерева, мовчить земля
І не порадить нам, ніхто і нічого
Мовчить вода, мовчить трава
Лиш зорі по небу довкола.

Нічна прохолода не розвіє хміль
Голови наші важкі та гарячі,
Полетіть би на небо, до зір
Може там незнають плачу.

Агов! Кину в степ,
У відповідь ніч
Віддасть нам тишу
Важку та холодну
Стою з товаришами
Босоніж в траві
Хто ж скаже -
Що згубили ми сьогодні?

Неначе тихо,
Неначе тупотять
Коні баскі по землі
Неначе тихо
Неначе брижчать
У темній пітьмі шаблі.

Вийдемо ми на високу могилу
Кинемо клич у темну пітьму
Не може ж бути того,
Щоб все ми загубили,
А може десь стоять - такі як ми в степу?

ти зникла, лишивши мене без надії
ти в білі хмарини убралась. тепер
лишилось чекати, без дум і без дії
або вити в небо, мов зранений вепр

мені не згасити ніколи пожару
що палить зсередини. серце болить.
ти зникла, кохана, як мара у хмарах
ти зникла, і більше не хочеться жить

я міг помилятись. я тільки людина
і воля моя не залізна, авжеж
та ти, моя мила, кохана, єдина,
кохання до тебе не відало меж

я погляд встромляю кинжалом у небо,
тебе не знаходячи серед висот.
і як мені жити у світі без тебе,
не скаже, напевно, ні бог, ані чорт

ти вміла мій біль одним поглядом зняти
ти вміла мене серед пекла знайти
від страшних огненних катів врятувати.
тепер я один і я гину. прости.

пробач мене, світе, пробач, моя доле,
що я не зберіг тую іскру святу
тепер моє серце - мов вимерзле поле
і я по стерні неузутий іду

коли ж я дійду до останнього пункту,
коли досягну я своєї межи,
я злитися хочу з тобою в цілунку
чи так вже багато я хочу, скажи?

Та його ж признають дезертиром,
Як не піде зараз – буде стид...
На порозі зіштовхнувсь з Цунігом
Ой, насмішкуватий в нього вид.

Він давно хотів Кармен украсти,
Бо любив її понад усе…
Не гадав чекати тут напасти –
Що Хозе шаблюкою кусне.

Той Хозе вже втратив давно розсуд
Чéрез цúганку, що як зоря,
Він убив суперника і посуд
Весь розбитий… Сум, журба гуля.

Зараз вже тюрми їм не уникнуть…
"Ні! Тепер – то воля і любов! "
В горах заховаються і зникнуть,
Не повернуться ніколи знов!

Так Кармен його уговорила,
Щоб з контрабандистами тікать.
В гори тільки з ним! Його любила.
Там ніхто не буде їх шукать…

На узбіччі, на відстані,
В світлому дні
Залишаються ті, кого з нами немає.
Вони світлі і вічні,
Лиш трохи сумні,
Вони все про нас знають.

Ми їм квіти...й пейзажі
На камінь земний,
А вони нам: - Не плачте,
Заходячи в сни,
В величезні будинки
У наші сумні,

Де буває так прибрано,
А якщо ні,
То це ваші будинки
Чекають на вас.
Просто не добудовані,
Просто не час.

Мороз вечірній обіймав за плечі,
Вже сльози не тікали із очей.
Він говорив тобі якісь банальні речі,
А ти кудись ринала, мов у клей.

Останніх слів його уже й не чула,
І сльози застилала пелена.
Напевно дуже глибоко пірнула,
Бо досягла самісінького дна.

А виплисти назад уже й не сила,
Та і навіщо - там один лиш біль.
Якби могла то певно все б простила,
Але ж навіщо в рану - білу сіль.

Сьогодні я риба
У морі із попелу
Вустами в отруті -
Кармін і кампарі

Тремтіння стегон
Крізь шовк і дим
Дим і попіл
І дивні звуки

По білому кахлі -
Сріблястим попелом
Малюють стопи
Шепоче тіло

Здригається рибина
І скло тріскає
Стікає кампарі
Танцюють пальчики

Малюють
карміном
По білому
Кахлі
Здригаюсь
Стискаюсь
І потім
Лише
Крізь сльози
Сміх
Шалений
Крізь сльози
Сміх
Ти чуєш?..

я чувствую во мне горит
святое пламя вдохновенья,
но к темной цели дух парит!
кто мне укажет путь спасенья?
(Дмітрій Вєнівітінов)

моє життя немов життя рослини
я відчуваю вічність сонним серцем
і відчиняю рот неначе дверцю
у подиві божественним творінням

а боги як паталогоанатоми
небіжчика немов холодну тушу
мою маленьку розтинають душу
по атому
по атому
по атому

я прагну світла руху і прострації
натомість затхлість стін і повсякдення
а я творіння боже я натхнення
так хочу. маю лиш інсинуації

заковують мене страхи кайданами
запльовують мерзотники отрутою
я ж відчуваю час і це є мукою
час відчувать не більше ніж оманою

в мені палає жар хотіння правди
він не дає мені ні їсти ні заснути
але на крилах моїх тяжкі пута
я розіб’ю їх вічності заради