Контури твого обличчя
Контури співіснування
Користуєшся тишею,
Користуєшся тим, що востаннє
Щось останнє говориш
Сьогодні такі невблаганні
Контури крові
В налитій до повної ванні...

тихо зводиться ніч на ноги,
сірі сукні вдягають гості.
тліє вечір у рамах - довгий,
наче довгий дитячий досвід.

а клубок принишклих мережив
зачепивсь за гарячі шпиці,
доки місяць губатий стежив
за вікном родини шептицьких.

а у селах мороз сухотний
клеїв хмари на темну шибку,
і було б ще багато "потім",
та забуваєш ти, мила, швидко,

тому маю чекати, мріє,
аж доки народ наш мішаний
могилку мою відкриє
на широких долонях львівщини.

Мене приймає світ в обійми
Зове в п`янкий туман надій.
Чи будуть очі мені вірні
Коли прийде в них перший біль?

Мене чекає вічне щастя,
Світанок в небо загорта.
Я підпалю усі ненастя
Вогнем тим сонячним добра.

Піймає час мене у ночі
В мить розпачу і безнадій
Куди поділись світу очі,
Коли знайшов задухи біль?

Тримаю вічність у долонях
Той подарунок зір й небес
Від смутку побіліли скроні,
Де світ той сповнений чудес?

П`янке безвихідне чекання
Іде марою день у день
Надії й розпачу вінчання
Тяжких відспіваних пісень.

Чекає доля порятунку,
Та світ не дасть мені керма.
Той серця лагідний дарунок
Знайде лиш зцілена душа.

Він потребує нас у силі
Бо кожен з нас є світлом тим,
Що на ранковім небосхилі
Життя дарує світу цім.

Дивлюсь у вікно на рясну заметіль,
Яка заступає за обрій,
І що вона має собі на меті,
Як сипле сніжинки хоробрі?

Вони не бояться, що завтра їх з’їсть
Теплінь весняна ненаситна.
Несе заметіль білосніжну нам вість, -
Її відсіває крізь сито

Хмаринок яскравих, що є на путі
У снігу, що рушив спочити.
І аж в надвечір’ї сніжинки густі
Темніти почнуть і тужити.

Без лету вони вже глухі та німі
Лежать на землі, і розтануть...
Дивлюсь крізь вікно і дивуюсь зимі,
Що скоро весною вже стане.

Лягала непевність -
опущене вільно плече.
Та "ні" стало "так",
а "так" - лякливе, мов птаха...
Уста заніміли
на дотиках уст на "заче...",
горіли шукаючи...,
вмирали при ахах.
А в серці складалося нотно...
плів пристрасть язик,
акорди летіли,
розсипáлись по стінах...
А потім наснився
розшитий на щастя рушник,
стелилась дорога,
протирались коліна.

2 Травня 2007

Тримаю тут ♥ Твоє ім’я, моя.
Читаю тут ♥ Твої слова.
Дивлюсь сюди ♥ - це Ти.
Якщо я неправий – прости...

Слухаю тишу
осіннього
хворого ранку,
цвинтарний сон
відганяю
подалі як біль.
Десь за вікном
зацвітає
мінливим серпанком
день
божевільний,
як в жовтому
мареві хміль.

Тиша втікає
у шпарки
віконної рами,
вени мої
наповняє
туманом
як кров.
Я божеволію
подихом, тілом,
словами -
ніч божевільна
зникає
як ковдра
між нами...
День, Боже,
вільний
сьогодні
від всього...
Є тільки
ЛЮБОВ!

Жовтень, 2006, Україна

Тоне місяць в білих хризантемах,
Лишивши зорі наодині.
Гортає осінь день за днем
Останнього цвіту хвилини.

Так тихо на душі й так дивно:
Ні радості, ні смутку, вже нічого…
Сховали хризантеми лихо,
Що в серці так таїлось довго.

«Прощай!» - я пошепки сказала
За вітром пелюстки пуска.
Тебе ніколи я незнала
І непізнаю тебе я.

У цвіті білих хризантем
З тобою я колись зустрілась.
Ти був яскравим сніжним днем,
А я у осіні зігрілась.

Невідпуска мене вона
І невідпустить вже ніколи,
Ти – відпустив, і я пішла
В осінньо-чисте квітів море.

Я озиралась безліч раз
Ховавши гордість повсякчасно
Для мене ти мабуть загас,
Та відгорів ти так невчасно.

Палає безліч хризантем
Небесно-чистим білим світлом
Я пролечу тим сніжним днем
З весняних снів потраплю в літо.

Пелюстка біла промайне;
Я знаю, що її впіймаєш.
Нажаль минуле не вернеш,
Але згадати, все ж згадаєш.

Розкрила буря очі;
Розлилась ніч в темниці;
Незнаю чом щоночі
Мені той погляд сниться.

Чудний залишивсь в кризі
Далеких днів туману,
Записаний у книзі
Й моєму серцю данний.

Той погляд сіра мряка;
Проїсть земну кору
Він ніч за нічю знаком
Пробуджує від сну.

Чужа нестримна щирість
В агонії пала.
Вважаючи за милість
Призріння принесла.

Мабуть не розібрати
Кому, за що, і як.
Та просто так кричати,
Й простити просто так.

Той погляд був дарований
Й призначений комусь
Зі мною на дорозі життя
Чомусь зіткнувсь.

Остання мить зневіри
Закинута у ніч
Полишена довіри,
Зі мною віч-на-віч.

Останній погляд краху
Відкинутий з душі,
Шукає безнадійно
Призначення собі.

Лунає застережно
Кидаючись в мольбу.
І просить обережно
Полинути в пітьму.

І якби не відверто
Всміхалась доля щиро
На ночі-сні мольберті
Блукає знак зневіри.

( До твору В.Г.Короленко «Чудная».)

Розтає сонце у ночі
В пітьмі гортає сторінки хвилин;
Ти дивний ангел , ангел ночі,
Мій тає`мничий Костянтин.

В твоїх очах нема світанку,
В них океан, нічна блакить.
Ти демон ночі, що із ранком
Ховає образ тінью в мить.

Із блиском ліхтарів яскравих;
У барвах-мареннях, мов маг
З`являєшся дощем незваним
В моїм житті, у моїх снах.

Невтомно зустрічі шукаєш
Мій ангел з чорними крильми.
Я знаю, що охороняєш
Мене у день, і у ночі.

Твоє ім`я лунає з всюди;
Ти завжди є, й тебе нема;
З`являєшся, мов із нікуди
І тінью облік тій зника.

У мареннях зорею лине
Твій образ милий Костянтин.
Його у сонці не зустріну
В житті моїм ти ночі син.

Тебе створила тьма в надії,
Щоб стерти всю нічну журбу;
Ти ангел про якого мрію
І демон із яким живу.

Немаю серця де сховати,
Воно завжди було твоє.
Між чорних крил в любові гратах
Тримаєш серденько моє.

Мій Костянтин, посланець ночі,
Туман гіркого мигдалю,
Над нами пісню прошепоче,
Розкаже, як тебе люблю.

Твоє кохання щире й чисте
До мене місяцем прийде.
Він розповість мені навмисно,
Як ти кохаєш лиш мене.

Не присягайсь мені в коханні,
Присяги завжди не тривкі;
Вони шалені є зізнання,
Що мить лишаються живі.

І ніч поглине чорні очі.
Що палко так незнають меж.
Мені світанок щось шепоче,
Мене в тіні ти вічно ждеш.

Ти , Костянтин розкриєш крила;
Пірнеш у бездну сноведінь.
Ти завжди будеш ночі сином,
А я піду із тіні в синь.

Я в полоні твоїх очей;
Я в полоні слів твоїх.
Я пройду через сотні ночей,
Щоб зустріти знову їх.

Ти до мене із неба зійшов,
Щоб забрати ранкову зорю.
Ти мене серед ночі знайшов;
За тобою в світанок піду.

В океанах святих, голубих;
Серед острову вічної туги,
Ти з`являєшся раєм для тих,
Хто гойдається в хвилях розлуки.

Темна ніч загортає думки
У тонкі і безглузді конверти.
А з світанком з`являєшся ти,
Щоб відчути ранкове безсмерття.
18.12.2004.

Гіркий запах полину
Пронизує нічне повітря;
Лунає шепіт трав в степу
Зриваючи з думок лахміття.

Немає меж для твоїх мрій;
Немає меж для твого раю;
Твій аромат гірко-терпкий
Солодко душу огортає.

Я не зриваю масок з ночі
На те і ніч, щоб мрії й сни
Нам закривали правди очі
Щоб жити миттю ми змогли.

В твоїх очах сизіють хмари,
Що в дощ прокинулись самі
І сріблом землю оросивши
Туманом розлились в яри.

Легкою тінью пронесешся
І закарбуєшся на вік;
У дзеркалі не відібєшся,
В душі залишиться твій лик.

Тебе ніколи не забути
І не згадати вже ніяк.
Ти присягнешся вічно бути,
Чи буде завжди воно так?

Ховає ніч в степах надії,
А ти ховаєш в них мене.
Ах, як шкода, що ніч, лиш мрії
І мрії ці життя твоє!

Ти присягавсь мені востаннє
В коханні вічнім і сліпім.
Я зникла в сонячнім світанні
У теплім, світлім і новім…

І коли день заплющить очі
Шепоче хтось мені зі сну:
«Незабувай, степові ночі
І запах твого Полину!»

Feeling your fingers
Unreally sensitive
Madly experienced
Trembling intensity

Seeing your eyes
Profoundly careful
Sharply undressing
And those of a werewolf

Touching your hair
Curling like timelessness
Shining of summer sun
Ruthless like violence

Breathing your body
Obsessively drowning
Extraterrestrial
Silently louding

Fighting addiction
Distinctly indefinite
Softening – hardening
Slightly caressing it

Crowds uncrowded
Faces surround me
Lust growing hourly
Humbling unproudly

Перве Мая - Прапор в руки!
(І пів літра на огрів)
Пролетарії з розпуки
Так кричать - же голос сів.

Слава партії, народу!
(Славо, корок не гризи)
Ой, та мафія - уроди!
Най би сі буржуй сказив!

Ми ідемо, сподні дерті,
(У кишенях вітер свище)
Але ж тут, братерство впертих,
Віримо у рівність з Вищим...

Місто п`є, з селом гуляє.
(Танець гідний танцюристів)
Ну а я Тебе кохаю...
У під`їзді стіни чисті.

Я у полі дир-дир-дир,
Ти у кузні дзень-дзень-дзень.
В мене Вася-бригадир,
Шкода же дурний, як пень.

Прийде Зоська до копиці,
Проведу я інструктаж:
-Не занось, срамна, спідниці!
Зосю, прошу - тутай ляж.

Коли хтось ляга навзнак,
А на вочи ніц не видко,
Це для хлопа первий знак:
надавай помогу швидко.

Штучне дихання - це клас!
Враз від помпки - Серце б`ється.
Одягну противогаз,
Бо не втримаюсь, здається.

Все село пропахло гноєм,
Півень курок топче гідно.
Нерозлий-вода з Тобою,
Дожену - йой, будеш бідна.

І
Ось і закінчилось літо, і погляд світила хмурий
набрався такої жовчі, що і сліпі амури
побігли зі шхун небесних, ввергаючись у квартири
дам позашлюбного віку, з тих, що не втратили віри.
ІІ
І передчуття - усі ми за хвилю до катастрофи;
що осені вельми личить багряний вінець Голгофи;
і знову не запалити усе, що весною згасло,
коли у незгоднім серці п’янке розпинав бунтарство.
ІІІ
О груди мої напевно взірець удатної вдачі,
затиснуті грубо в лати сердечної недостачі,
подібні нутру пустелі: піски, буревії, скелі,
де вибілені останки біліші за більма стелі.
ІV
І опусканням повіки, ковтає пейзажі сутінь -
осонне часів снодійне з уяви свинцем до суті,
палаючої барвисто за мареннями і снами –
не взята Ахіллом Троя клубочиться за димами.
V
А далі одвічне: “бути - не бути”, мотиви ліні,
зізнання плодів, і відчай не даних сюжету ліній,
і шелести під ногами, позамість над головою –
немов у “не бути” вихід, щоб “знову” - хоча б травою.
VІ
З тобою уже не бути, хіба що опісля смерті -
не склавши пасьянсу долі, віддатися круговерті,
і не перейматись більше стосунками злив і тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.
VІІ
Примарні зітхання. Осінь! Знеболювати до тями,
знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих, довіритись кругозору,
аби сивину сприйняти за елемент декору.


2005

Я хочу бути з тобою,
торкатись лиця рукою,
губами твого тіла,
я хочу, щоб ти хотіла...

Ось і підкралась.
Та ж недавно було?
Родини, хрестини,
Без зморщок чоло.

Тепер одна донька.
А з часом і друга.
Марш Мендельсона,
Весілля і туга.

В гамірній столиці,
Де люду пітьма.
Між бетону та криці,
Блукала сама...

Нівечила смуток,
Чекала на радість.
Між правди і чуток,
Батьківська старість.
25.04.2007 00:40

Кохання - слово загадкове
Кохання – слово всім відоме
Кохання – яблуко в саду
Кохання – стрічка у вінку
Кохання – сонечко ранкове
Кохання – шепіт загадковий
Кохання – рід
Кохання – жах
Кохання – велич, вічний страх
Кохання – річ альтернативна
І неймовірно позитивна
З кохання родом ти і я
Кохання – вічне як буття

Пишатись дійсністю і вірою у Бога?
Палити «Приму» поміж ліхтарів,
Яке вам діло до старого того?
І до отих пожовклих дітлахів?

Яке суспільство нині ми вродили?
І що пожати вже судилось нам?
Ми по стежках протоптаних ходили,
Не те що зараз, в цей холодний стан.

Що ми поробим? Ми вже вбили землю,
І на шматки розлізлася вона,
І досить вже плювати люди в стелю,
Молитись треба, далі вже труна…

А що хотіли? Вітерець у спину?
Солодкий промінь зранку у вікно?
Ковтайте люди ви солону слину,
«Finite la comedia»-воно.

Останнім подихом і поглядом у небо,
Ти посміхнувся тихо і ослаб,
Ти пригорнувся теплий ще до мене,
І підлетів до нас пернатий птах.

Він так дивився з гордістю на мене,
Тебе ще при житті він нагадав,
І я пізнала в цьому птасі тебе!
І погляд твій у нього у очах!

Тепер ти птах! У тебе крила є!
Тепер ти вільний, цілий світ-твоє!
Ти відлетиш кудись в велику зграю,
Де болі, смутку і брехні немає.

Ти не повернешся до мене знову птах!
Не обіцяй чого не зробиш!
І не дивись що в мене сльози на очах,
Я розумію…Мій коханий птах!

Війна-страшне те слово,
Ніхто не зрозумів би його,
Якби ваш дід не розповів,
Як німці Київ побомбив,
Пішли у гай поспочивати,
Сусідськи села вирізати...
Як кров озера червоніла,
Собі тихенько в річку бігла,
Як хлопці ,років девя'тнадцять
Ходили,щоб не повертатись...
Щоб посивіла їх матуся,
Згодом,навчилася співати,
І поки сина дожидати,
Собі тихенько – помирати.
А син на фронті віддавати
Життя своє за рідну матір,
Кричить: «СВОБОДА»
Й помирає...
Хоча навіщо й сам не знає.
Томущо треба люди жити,
У цілім світі мир творити
І розуміти ,добре знати,
Що то не добре воювати...

Чи існує «гріх на користь»?
Світ увесь грішив,
Чи карала людей совість?
За паганий вплив...
Всі брехали,всі кохались,
Мало хто молився...
Без кохання люди брались,
Кожен сотий-спився...

Чи буває «грух на користь»?
В чому його сила?
Чи караза людей совість?
Та до ніг корила...

Я не вірю в «гріх на користь»
Я не вірю в совість,
Вірю я в брехливу повість,
І нестерпну горість...

Не посміхнетесь мені знов ніколи,
Не запитаєте, як справи у дочки,
І не водили ви мене до школи,
Батьки мої,померлі вже батьки...

Не знала я турботи та кохання,
Не бачила я сяйва у очах,
Та не скажу що було то страждання,
І зовсім це не був для мене жах...

Я знаю, ви на небі оселились
І знаю що всміхаєтесь мені,
Я від життя ще зовсім не втомилась,
Тому не хочу йти,як ви пішли...

Доля в кожного своя,
Кожен її власник-
Думка є така моя,
Власна моя гласність...
Все у кожного своє,
Вже сценарій життя є,
Ми усі в житті актори,
Граєм ми коштовні ролі.
Гру вже нашу переграти
Неможливо...
Як помилишся –то грати,
Як програєш- просто смерть…
Треба власну думку мати,
Бо у кожного свій «Фатум»

Плине час, життя спливає,
Шляху вже назад немає,
Кожен вечір засинаєш,
Кожен ранок позіхаєш!

Що ми бачили в житті,
Що вважали головним?
Чи ми бавились з дітьми?
Що для нас ще є святим?

Кожен вибрав власний шлях,
Власну віру,кожен-птах,
Розлетілись хто-куди,
Вже втомились від нудьги...

Ми втомились від життя,
Від буденного буття,
Нам приївся вічний гомін,
І один і той же колір...

На полицях застарвлих книг,
Є одна з улюблених моїх,
В ній ховається цікавий й мудрий зміст,
Хто писав її- векикі муки зніс...

Як відкрию я цю книжку загадкову,
І поглиблюсь в сторінки,слово за словом...
Разом з автором я бачу те минуле,
Із захопленням уяву розгорнула.

Бачу площі старовинні, ліхтарі,
Бачу жінку у розкішному вбранні,
Бачу я веселих дітлахів,
Та багато бідних жебраків...

Там на площі натовп гомонить,
Вже зібрався відьму запалить,
Ну а там священник месу править,
Тут музики люд навколо бавлять...

Це все автор мудрий написав,
Душу в сторінки пожовклі вклав...
Серце він майбутньму віддав,
Тож читайте ті ,хто не читав...

За вікном нервовий вітер завиває,
І поривами він с ніг з землі зриває,
Завірюху він утворює шалену,
Мабудь бавиться,маленький ще напевно...

Я дивлюсь,спостерігаю,відчуваю,
Що за ним я б полетіла в його зграю,
Познайомилась з вітрами звідусіль,
І хоч трошички забула про свій біль...

Підлети до мене вітру,посміхнися!
За моїм вікном хоч трохи забарися,
Намалюй мені морозом ,тут на склі,
Квітку щастя,дум,покою,та журби...

Та лети собі далеко в ті краї,
Але очі пам'ятай крізь скло мої,
Хай вони ще змусять повернутись,
І мене до тебе знов звернутись...

Стоїш утомлений, смердючий
Оспіваний сто сотень раз,
Увесь в дроту якімсь колючім
І не приходить ніхто з нас.

Ти там в самотності, в корості,
В залізних шатах назавжди,
Ніхто не з’явиться у гості,
Тобі нікуди не піти…

Тебе бояться ,оминають,
Вірші страшні якісь складають,
Ти не живеш, ти вже існуєш,
І все буття своє нудьгуєш.

Ти вічна темінь, вічний жах,
Ти те, що не потрібно.
Ти вже «ніщо» і ти «ніяк»,
Хоч як то все не прикро.

Пробачиш може? а як ні,
Нікого не цікавить…
Пробач за все, і спи собі,
\Нехай хоч сни побавлять…

Милий, ти де, мій щасливий засмаглий аміго?
Захід ятриться – горить небосхил і затока.
Сонце над морем – застиглий рожевий фламінго –
Слід проливає гірким помаранчевим соком.

Леви, жирафи - з полотен Далі диво-хмари,
Наквапом міряють простір і линуть за обрій.
Грішна земля розгубила полуденні чари,
Ставить останні хвилини до ночі на облік.

Милий, над водами тихо сьогодні і парко,
Небо розкидає дрібками зорі високо.
Долю твою виплітають задумливі Парки,
Доля моя – в молитвах чатувати на спокій.

Милий, цей день допиває текілу із чарки
Мляво... без тебе, без нашого сина і вітру.
Лагідна хвиля розмиє останню ремарку,
З білих долоней неписану розповідь зітре.

Нагострені стріли –
Графітові стрижні,
Настромлене тіло
На камінь наріжний.
Бажання в повітрі
Снують від нестями,
І розсипом літер -
В папір олівцями.
Допоки не звикну,
Б'ють рими незвичні.
Рядком замість крику –
Лиш знаки окличні!
Кохання з тобою -
Це біль без любові,
Це бій на папері
До першої крові.

Ми живемо в стилі старого кіно
з поганими спецефектами
по-аматорськи граємо
за не дуже складним сценарієм

і часто плівка обривається

ми не граємо надто добре
але віримо в себе й слова свої
нам не бачити золотого ведмедя
але інколи нам аплодують

добре

Ми живемо в стилі старого кіно
з поганими спецефектами
по-аматорськи граємо
за не дуже складним сценарієм

і часто плівка обривається

ми не граємо надто добре
але віримо в себе й слова свої
нам не бачити золотого ведмедя
але інколи нам аплодують

добре

Сріблястим відблиском на склі
біліє місяць у вікні.
Мякі, пастельні кольори
такої пізньої пори
фарбують ніжно твої сни.
Лиш тиша й спокій і серця стук
і подихів твоїх тихенький звук
я чую тут,
майже поряд
твої уста ввісні говорять,
шепочуть ніжно, майже крадькома.
Солодких снів. Я поряд. Ти не сама...

Інтригуєш.
Себе ховаєш серед віртуальних слів.
Хвилюєш.
Забарвлюєш похмурий колір сірих днів.
Цікавиш.
Мою увагу привертаєш.
Мовчиш і мовчки вабиш.
І моє серце битись швидше заставляєш...

Запитали небораку, де найсмаженіші раки-
Сонцем ясним обпилися,
І схопили ріки в руки-
І посліду не обралися.
Плутається носоглотка в одах цитрусу,
Булькотять пиріжки в муках азбесту.
При вході знов прибулі зачаровані
На виході замуштровані, заціловані.
"Моменту" свого чекаючи
Нам хіти заспівав замурзаний...

У неба очі сині-сині,
У погляді його тремтить одвічна даль.
О скільки ж суму в стрічці журавлинній!
То відзеркалює земна людська печаль...

У груди жар, у очі прохолоду,
Від нього не сховатись, не втекти,
В небеснім океані насолоди
Щоб не втопитись мушу я плисти

В його очах божественне кохання,
Погляньмо в небо разом, хоч на мить
І диво стане - у теплі світання
В людських очицях попливе блакить...

Ми іграшки відносно один одного
Нам листопад - рожеве листячко
І вітру не страшно холодного.
Яскравих фарб на двох нам вистачить.

Співати нам і солодко і весело
Та зась - допоки гра не спиниться,
Не засія, незаіскриться веснами ,
Та у шухляді ветхій не опиниться.

Хай часом ми нудьги не оберемося,
Чи будемо на свято роздаровані,
Підемо просто і не повернемося
І не закохані , і не розчаровані

Легким та чорним попелом лапатим
Упала ніч.Сліди твої в траві лишила
Зненацька в таємничій самоті чекати
Роси неспитої, живої, новоспілої.


В твоїх очах плив коник дерев"яний.
Застигли зорі у небесному кришталі.
І білі ніжні руки колисчані
Тобі фату у коси мережали.


І знов заграли стишені мотиви,
Мов берегли натхнення струни ніжні,
Немов чекали миті того співу
Століттями, роками, тижнями...

Полетів би я , долав би крилами
Перешкоди з хмарами
Щоби зустрітись з примарами
Твоїми, рідними і милими

Цілував би пошепки
Тіло між прикрасами
Відлякав би гримасами
Печаль ситу непрошену

Твою улюблену мелодію
Буду з вітром співати
Буду акомпонувати
Перед твоєю вродою

Хто і навіщо вигадав колись
Кохання одягать в кайдани,
Умови ставити йому
І будувать в майбутнє плани?
На полохливе почуття
Як можна дозволу питати?
Такими вчинками можливо
Його назавжди відлякати.
Кохання - не товар на ринку,
Що продає себе з вітрини,
Не виставляй за нього ціну,
Бо підійме тебе на кпини.
Воно себе дарує без останку,
Взамін ніщо не вимагає,
А хто коханням легковажить -
Навік його втрачає.

Серед терену густого
Білий, мовби перший сніг,
До світла тянучись ясного,
Прорости підсніжник зміг.
Серед літа, справжнє диво,
Він пробився через дерн,
Пелюстки розправив сміло,
Та поранився об терн.
Озирнувшись навкруго
Зрозумів він, що спізнився,
Що давно зійшли сніги
Й він єдиний розпустився.
Нікому прикрити рани,
Нікого привабить цвітом,
Але ж не заради шани
Виріс він спекотним літом.
Він життя святе прославив,
Вічність матінки природи,
Ніби пам'ятник поставив
Силою своєї вроди.

Я хочу сховати у серці корзинку,
в яку покладу я фото й малюнки,
слова, голоси і відчуття,
які назбирав я за своє життя.
Все те, що насправді не маю,
лиш просто люблю, лиш просто кохаю.
Все те, що у спогадах моїх живе,
старе і нове,
і навіть майбутнє,
і те, що сьогодні у мене присутнє,
все те, що фізично насправді не маю,
але так люблю, але так кохаю...

Такі малюнки, кольори,
нечіткість, біле світло із гори,
туман і іній,
напівтони і тіні,
видіння наче сни, розмиті постаті людей
і я іду, не знаю де я.
Це казка...

Я напишу слова для тебе.
Я хочу залишитися для тебе
хорошим, щирим і близьким,
а поміж тим,
забутим…

Я залишити хочу після себе
в твоєму серці більше неба
і волі більше.
Буде інший...

Я хочу біль забрати, віддати весь
і бути поряд, зникнути десь,
ангелом стати.
Я хочу кохати...

Ховаю очі серед вій,
коли зустріну погляд твій
і, водночас, дивитись хочу
у твої очі.
Слова несказані мовчать,
коли твої слова звучать.
Мабуть ніколи не почуєш їх -
я не кажу, я не сказав - не зміг.
Я думати собі не дозволяю
про те, що я тебе ...
Мабуть, це інші почуття –
зв’язок, приємні відчуття...
Я знаю, в твоєму серці інший
та я не хочу більше,
мені достатньо те, що маю
того, що бачу, що відчуваю.
Ми друзі, знаю...
Мені достатньо твоїх слів,
мені достатньо поглядів,
достатньо другом бути,
я спробую забути,
зробити так, щоб погляд мій змінився,
щоб зупинився.
В очах твоїх...
Я хочу потонути в них...
Пробач за ці слова.
Я знаю, ти не сама...
Мені достатньо спілкування.
Можливо десь живе кохання.
А може й поряд тут
близькі для нас серця живуть?
Можливо...
Це неважливо.
Бо випадковостей немає.
Так не буває...


Сподіваюсь,
ці слова будуть приємними тобі...) Віра



14.02.07р. Назар

Твій погляд ховає таємниці
серед густих звабливих вій.
Відкриті широко зіниці
шепочуть подумки - "ти мій".
Долоні рук твоїх шукають
тепла і ніжності в моїх,
твої слова в собі ховають
акцент незрозумілих слів.
І я стараюсь, намагаюсь
відкрити, ближче підійти.
Скажи, якщо я помиляюсь,
я знаю хто насправді ти.

Коли приємні звуки, погляд твій,
таємна ніч і трішки мрій
штовхнуть назустріч
і поцілунок ніжний і нестримний...
Я чи ти? Хто буде винний?

Пливуть хвилини сірим сном.
Біліє місяць за вікном.
І ніч минає.
Зникаю.
Я хочу зникнути, ангелом стати.
Для когось чи для усіх.
Я псих...
Слова божевільні.
Вільні...
Солодке слово.
Кохати хочу знову...
Лиш хочу...

Залишу клітку моїх стін.
Залишу лист прощання всім.
Залишу Землю, залишу тіло,
лишу усе що так боліло.
Залишу страх, черствих людей,
залишу ґрунт ідей,
залишу моє не моє,
залишу своє, візьму лише Своє.
Тебе залишу, візьму лише Тебе.
Візьму лише Себе.

Так легко кину весь вантаж.
Візьму з собою в екіпаж
лишень корзинку мрій,
лишень себе і тільки погляд твій.
Залишу всі привітні очі,
залишу неймовірні ночі,
зірки і Місяць що з Землі
запали в душу так мені.
Залишу спів пташок,
залишу сніговий пушок,
краплиночки дощу
на волю відпущу.
траву і квіти,
усе що може зупинити,
усе що тут мене тримає,
усе що серце так кохає...

Бажаю. Хочу. Мрію. Знаю.
Люблю. Обожнюю. Кохаю.
Стримлюсь і намагаюсь.
Чекаю. Вірю. Сподіваюсь.