Якось живемо...
Шлемо SMS-ки
І машинально
дивимось в дисплей...
Ждемо на почуттів
взаємні сплески,
Ще віримо в кохання і в людей.
Якось живем...
І молимося Богу,
Щоб ВІРИ І ТЕРПІННЯ нам додав.
Хай СВІТЛОЮ
Буде твоя дорога!
На неї серце я своє поклав…

...тоді зненацька
Щось мене вкусило ;
Я подивився -
То був мій сусіда,
Він вболіває
За Динамо-Київ,
А я весь матч
Просидів у вбиральні.

Мої долоні
Відпихали вітер ,
Мої зіниці
Розривали небо,
Мої надії
Зіткані з ефіру, -
Які ж , їй Богу,
Ми неадекватні !

© kokacherkaskij, 30-12-2006
Новорічні стежки
Не заметені снігом
У чужому вікні
Блискотять ліхтарі
Я блукаю один
Зорі світяться тихо
Зачекають нехай
Королі і царі -

Я спочатку прийду
У задрипану хату
Там дівчисько маленьке
На мене чека
У Італії мама,
В Португалії тато,
Вона дивиться в ніч,
В шибку ніс притиска...

Я несу їй одній
Подарунки веселі,
Їй не треба чогось,
Чого в мене нема.
Вона так прагне чуда
В холодній пустелі
Вона вірить у мене.
А навколо - зима.

Я намалюю втомлені Карпати,
Задимлений, задуманий Космач,
Старі смереки і гуцульську хату,
Над горами – тужний трембітний плач.
Флоярка у брудних руках дитини
Співає щось прекрасне і чуже.
Старий гуцул пасе свою маржину,
Задумано майструє щось ножем...
Тут так спокійно! Аж до божевілля...
Тут навіть хмари небом не пливуть!
Тут люди інші – горді люди, вільні,
Своїм життям незайманим живуть.
Я тут чужа. Тому я звідси їду.
Я посміхаюсь, хоч у горлі плач.
Салют тобі, карпатський сивий діду!
Щасти тобі, захмарений Космач!

Дощ. Туман. І осінь змокла.
Ти читаєш те, що звикла:
Про Перікл убив Патрокла
Чи Патрокл убив Перікла.

Може й Гектор. Я не проти.
Провінційні пересуди
про
що з нас не вийшло доти
пари, що уже й не буде

двох коханців: блудних сина
і дочки на залізниці...
Чорні алазанські вина.
Білі слобожанські птиці.

Вип"єм одночасно кави
вранці в двох своїх столицях.
Отакі-то наші справи,
киця.

… ти -
що зелені очі пальці тонкі в чорнилі
ти - золоті верлібри і каберне на вустах
ти увійдеш першою
ти зупинишся біля
ти мені очі прикриєш і проживеш до ста…

… ти ж -
що мотала душу грудень січень і лютий
березень квітень травень
ти - що хотіла ще
червень липень і серпень…
коли зберуться люди
всім їм щоб забирались крикнеш через плече…

…ти - що страждала чортзна
де чого і навіщо
ти - що телефонувала і сопіла вночі
ти залишайся там же між почуттів найвищих
ти - що кричати будеш -
там собі і кричи…

…ти - що боїшся розголосу і дуже добре знаєш
де і в якій шухляді вицвілий компромат
ти увійдеш третьою
пурхнеш як білий заєць
як ми колись гойдались в просторі двох кімнат…

…ти - що забула адресу
ти на байковий цвинтар
сходиш домовишся з тими хто там працює й лежить…
ми зустрічались взимку я тебе звав вінтер
і додавав: леді
і забував за мить…

…ти що і не збиралась бути зі мною…
пара
з нас так і не сплелася -
теж підповзай на шум…
…ну і можливо ти ще
з ким лежимо зараз
ти телевізор дивишся
я собі віршик пишу…

а ти і не знала якої хотіла ціни
намисто стікало мов кров на початку війни
казенна дорога і гойя і гоголь бур’ян
головка
і психіатрія - це знаєш нічого наука така

снодійне заснуло згорнулось калачиком спить
на столі
готелю якогось де близько до Бога і вата на склі
де радіоточка розбудить о шостій волаючи :"Ще…"
де кров’ю із горла на сіру подушку намисто стече

де вранці - дільничий
за ним - коридорна
за ними - не ти:
- роз’їдлився дід ні щоб дома сидіти
між квіти й коти…
у сквері запахне палаючим листям або шашликом
а ти і не знала
всміхалась і спала
і кров з молоком

Ти мене врятувала від холоду буднів
поцілунком, жадаючим віри в прийдешнє...
І здавався той сніг у середині грудня
облітаючим цвітом п`янкої черешні.

То дарма, що зима заколисує млисто,
а колиска скрипить від наближених кроків.
І не жаль, що з-за вікон видніється місто
та хуртелиця видує склом караоке.

Летимо переможені власним бажанням,
щоби впасти у сніг та розправити крила.
Як же крутиться світ невагомо в чеканні,
зупиняючись врешті... від постуку в жилах.

14 Лютого 2007

вийде вночі на кухню
тихо доп’є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло — як золоте руно
очі — якщо згадаю — хай тоді будуть сірі

сумочку — якщо мaла сумочку — на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
але незручно якось
все-таки йде назавжди
все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю — пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему —
щем закінчився вчора

легше стає відпускати
все що я мав — не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу

я прокинувся від головного а отже тупого болю
головне тепер випити пігулочку спазмалгону
прочитати молитву тиху
на понищення алкоголю
…тебе нема тебе не було тебе не буде до скону

тебе я придумав увечері вчора — не далі —
тоді я хотів ще придумувати це і таке інше
але звідки ці розсипані покотом
на підлозі коралі
і ці підозрілі розкидані де попало як вірші.

Цифри на папірці семизначні —
либонь номери телефонні
які записала напевно та якої нема не було
і не буде
які крутити — все одно що крутити пальцем
побіля скроні
бо результат той самий: тебе немає усюди

а далі — місто яке трамваями і сабвеями
зранку морили
шурхіт машин виповзає із-під гардинних китиць
все що було — разом із пам’яттю та із надією
разом — згоріло
головне тепер правильно
попелом розпорядитись

У свій вінок кохання
Вплітаєш трунок, помсту,
Бо тиша – на благання –
Хоч вий, кидайся з мосту.

З любові – ненавúдиш?
Не луснеш ти у злобі?
На двох стільцях не всидиш –
Я не розтану в тобі.

Це нéнависть з кохання…
На жаль, таке буває…
Кажу тобі востаннє,
Що почуттів НЕМАЄ!

* * *

Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!
Ми, вітаючись, протягуєм руку,
А в кишені тримаємо дулю…

Ми стелимось всім царям
І підставляємо спину.
Не орючи свої поля,
Шукаємо зернини…

Просинаємось під обід
І дивуємось де сніданок.
За сьогоднішній черствий хліб
Буде завтрашній чорний ранок…

Не вставали ми ще з колін,
Та гординя наче в героїв…
Все чекаємо, що вдарить грім
І дощем змиє сморід гною…

А над нами уже чорні круки…
Та рахуємо відгук зозулі…
Ми в пострілі боїмося звуку,
А треба боятись кулі!

Задиханий, гарячий час
Сховався від дощу у кнайпі.
Закутався в табачний дим,
Замовив каву.
Надворі шквал, вирує буря
І метушня мов на вокзалі.
Забуті діти, чадний газ,
Засохла квітка, згірклий квас,
Газета з помилками, брудом
І більше! Гірше! Брак!
Усі шукають час.

А він, хитрун, сміється зтиха
Спостерігає за дверима:
Хто може тут його знайти?
І припинити негаразди
Які немов водоворот
Втягнули всіх в криницю
Що дна не має. Дати світло!
Щоб видно стало всім себе,
А заразом і своїх ближніх...

Злетів останній запах в стелю
І чашка зовсім опустіла.
Старенька лава тихо проскрипіла
І дивний гість у дверях зник.

Ти ідеш, як Cпаситель колись по воді,
по життю. І потрібна лиш віра,
щоб апостолом поруч з тобою іти,
щоб навколо крутились, як бджоли, світи,
серце - щире.

Розгорнувши, як лотос, свої пелюстки,
ти засяяв нам сонцем блакитним,
і на березі долі стрімкої ріки
залишився на довгі та світлі роки,
нашим світлом.

Кожен крок, що ти робиш - до себе є крок,
кожне слово - то мудрості вияв.
Мій учитель! Спасибі за кожен урок,
що до сяйва ясного наблизив зірок,
тьму розвіяв!

А коли ти, втомившись, залишиш життя,
упадеш, як солдат серед бою,
ти - я знаю! - не вмреш, бо безсмертя досяг,
бо нестимемо ми, наче сонячний стяг,
мудрість твóю!

за секунду до кінця Іздрик
за тих п’ятнадцяти хвилин
алюзій сенсу і містерій
враз усвідомити один
один на попелі імперій
за кроком крок а де межа
секунди йшли а потім бігли
одна лишилася страшна
межа фантазії і міту
пігулка щастя навздогін
немов опалення у місті
на поквацьованій стіні
ім’я твоє гірке і чисте

ресторан був районний і звався «супутник» але
сигарета була «стюардеса» коньяк називався чотири
зірки
років — сімнадцять
цукерка світилась суфле
і життя починалось відсутністю повної міри

ще нескоро присниться вночі мертва мама і сніг
або виклює губи розгублених віршиків зграя
мотоцикли чекали нічних самогубців своїх
наших рук і дівчат і впечатаних в землю сараїв

наших битих гітар що не знали ні лорки ні нот
наших тихих пісень
про мальчішечку і прокурора
ще нескоро тебе продадуть за п’ятсот чи шістсот
еврів
ті які поруч стояли ще вчора або позавчора

але як ледь здригався коньяк як звивався і як собі цвів
як темнів коли вже наливалось у склянку багато
як акація пахла всіма колючками і слів
не було і не треба: камоенс камю кавабата

біле плаття тремтіло між вуст і заглушених «яв»
і помада червона темніла обличчям розтерта
але тихо автобус на автовокзалі стояв
і водій іще спав
він був циган
година — четверта

а все одно ми будемо завжди
гойдаються євангельські сади
ягнятко у руках мов білий дим
і німб як пес вгорнувся в узголов’ю
на водах ходять рибами сліди
це ми коли по водах йшли сюди
лишили їх — нерівні їх ряди
і плавники легкі налиті кров’ю

в пустелі жити де людей нема
де зрештою пісок із обома
поволі розбереться
наче змах
руки
гюрза ковзне своїм барханом
вода якою йшли або зима
якої тут нема і ти сама
нас вбережете буде наш роман
такою книжкою прости Господь романом

де хліб вода слова вино з води
і єресь: твої груди дві звізди
хай тінь впаде а ти не упади
на поясі твоєму в’язка кроків
пісок граніт і письмена слюди
а все одно ми будемо завжди
ми вдвох ми єсть народ який ходив
по сорок шість
і сорок вісім років

Над мою нору торішню,
Над її мої печалі
Пропливає сніг і крига
Із човнами пополам.
Ах, як ми переживемо
І як житимемо далі!
А ще далі — ми не скажем
Ні печалі, ні човнам.

Все забудемо, крім того,
Що весна в полях мишкує,
Що цвісти, напевне, буде,
А не буде — теж цвісти.
Викотимо білу хатку
Ми на гору крем’яную,
Заживемо і забудем
Про Сізіфові понти.

— Добрий вечір, моя мила, —
Я казатиму під вечір,
— Добрий вечір, мій коханий, —
Вранці ти відповіси…
Ніч над містом триголовим…
На сьогодні все.
До речі
Твої руки, твої плечі —
Невимовної краси.

Коли вона йде по вулиці,
То на неї всі оглядаються.
Хтось засвітиться, хтось зажуриться,
а хтось скаже:"Ой, і красавиця!":)
А вона....звичайна дівчина,
тільки очі у неї заплакані.
Просто, сльози її помічені
тільки старцями і собаками.
І чого вона в ніч вдивляється?
І від кого вона втікає?
Хтось їй вдарить у спину:"Шляється..."
А вона... вона просто - шукає
щось загублене, перепродане,
тільки нею колись побачене
десь над хмарами і народами...
Хто їй скаже, що це вже втрачене?

Life. Turning stairs in opposite directions.
Steps up are hidden in the clouds,
Only four visible - assuming to perfection...
But unfeigned souls avoiding blindness,
Are there for unpredictable connection
Instead… twelve down to kindness…
And yet another turn…

І знову тиха ніч надворі,
Скрізь тиша, тиша і в мені.
Витають мрії у просторі,
Турботи потонули в сні.

А, може, все мені здається?
А, може, вдень лиш все живе?
Кому ж побачити вдається
В пітьмі цікаве щось й нове?

Так, метушня панує вдень,
Вночі нема шумних пісень,
У час цей казка ожива…

Мабуть, ніч – фея чарівна,
Тому що з’явиться вона –
І всюди творяться дива.

І всюди творяться дива:
Здається, камінь оживає
І тихо шепче щось трава,
Й роса всю землю вже вмиває.

Чи, може, плачуть це квітки?
А чи землі це перли-сльози?
У них же теж свої думки,
Свої відлиги і морози.

Я чула від старих людей,
Що кращий від усіх єлей
Малі краплинки ці прозорі.

«Жива вода». Ви здогадались? –
Колись роса так називалась…
А в небі ясно світять зорі.

А в небі ясно світять зорі.
І скільки їх? Не знаю я,
Там безліч зір (в небеснім морі) –
Є серед них одна й моя.

Вона показує дорогу,
Якою суджено іти.
За поміч цю я вдячна Богу,
Сіяй же, зіронько, світи.

Для мене ти немов маяк,
Без тебе жити тяжко так,
Коли хмарина проплива.

Та ніч – це море без прибою,
Все йде помірною ходою,
І думка лине вже нова.

То був Ісус Христос.
Він їхав у трамваї.
Купив собі квиток.
Дивився у вікно.
А за вікном вітри
і люди поспішали.
Спаситель поряд був,
а людям – все одно.
А люди йшли і йшли,
і очі підіймали
До неба, до вітрів
і до камінних веж.
А люди йшли і йшли,
і пошепки кричали:
«О, Боже, де Ти є?
Коли вже Ти прийдеш?!»

Зі мною ніч і дві сови вгорі…
Вони мовчать,
Вони іще чекають
На той ВОГОНЬ,
що тут колись горів,
На ті серця,
Що й досі не згасають…
Тому вночі тут ясно, ніби вдень
І навіть небо
Зорями розквітло!
Запалюю ліхтарики пісень,
Бо ТЕМРЯВА –
ЛИШЕ ВІДСУТНІСТЬ СВІТЛА…

Дівчисько танцювало на дорозі,
На блідо-жовтій плямі ліхтаря.
Вона сміялася крізь дивні сльози......
То було вчора.
І то була я.....
Її, напевно, хтось колись образив.
Забув хтось подзвонити чи прийти...
Хтось став чужим. Хтось той, з ким були разом.
То було в вересні.
І то був ти.
Їй було сумно. І вона сміялась
Всім тим, хто був не з нею у пітьмі....
Біля підїзду двоє цілувались.....
Було давно то.
І то були ми....

Усе сплелось в квітковім хорі:
Волошки, маки, нагідки,
Й жовтець, немов небесні зорі
Сипнув хтось з щедрої руки.

А ще хліба, хліба довкола:
Пшениця і ячмінь вусатий,
Й козацький нащадок Микола
Несе конюшину до хати.

В саду щось порає Галина, -
Ото і є жива Вкраїна,
Окрім АЕС, мереж, науки,

Ще є природа й з нею тет-а-тет,
Хоч кволий – все ж менталітет...
Отож, візьмімося за руки.

Всі наші зустрічі й розлуки,
Червоні і жовті троянди,
Листи, sms-перегуки
І недовіра, як букет лаванди.

Вокзал. Обійми і прощання.
Червона квітка на пероні
Була зізнанням у коханні,
Скупавшись у сльозі солоній,

Відчувши трепет і вагання,
Тепер зітхнула вже востаннє, -
Лежить на асфальті в покорі...

А поруч клумба, все цвіте,
Тут безліч квітів, й все не те –
Усе сплелось в квітковім хорі.

Щось тут уперше, щось в повторі,
Життя міняється і ми,
Не помилитись би в опорі,
Щоб бути справжніми людьми.

Теорій безліч, як і квітів,
А практика завжди одна:
Все починаєм розуміти
Коли в висках вже сивина.

Снуються дні і в’януть квіти,
Пливуть роки, старіють діти,
Минає час, стихають звуки...

Й колись осінньою порою
Ми пригадаємо з тобою
Всі наші зустрічі й розлуки.

Оживить квіти навесні
Лиш сонця ніжний оксамит,
Тепер незгоди нестрашні –
Душа ж бо думає про цвіт...

Іду у сад. Тюльпани і бузок –
Кохання, зізнання, тривоги,
Люблю букети з цих квіток.
Якби ж уся така дорога...

Та поміж квітів є й осот –
Нам не сховатись від турбот.
У цім квітковім коридорі,

У цім саду, най цій алеї
Для кожного свої трофеї,
Щось тут уперше, щось в повторі...

Роси кришталь ранково-світанковий
На зірці барвінку веселка неначе,
А думка лине в той вечір казковий,
Коли посміхнувся мені ти, юначе.

В устах твоїх гвоздика розцвіла барвисто,
То враз морозний погляд крізь полум’я думок.
А я, здивована, дарувала намисто
Із білих троянд – мовчання квіток.

Зів’яли ті квіти, а стебла живі,
Мене ти не любиш, ну що ж ce la vie.
Маки червоні побачила в сні.

Може, розрада прийде й наяву
Й мрія, котрою постійно живу,
Оживить квіти навесні...

цілує пострілом у скроню
коханий кат
за біль трималися долоні
як за канат

тремтить у сні пришерхлий вечір
як собача
думки хлебтали кровотечу
знайшли на килимі причал

безглуздість фраз водою з крану
в ріллю чола
по стінах розповзлися рани
шукать тепла

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі?
Чи десь навік душа погасла?
То плаче небо зорепадом.

Нічого тій душі не треба…
І горе навіть не клекоче.
Горіла зірка і погасла –
Душа злетіла понад садом…

Чому зірки спадають з неба?
Куди летять? У прірву ночі!
Так… То навікú душа погасла –
Ридає небо зорепадом.

Лиш у твоїх обіймах
Мені відкрилась радість,
Лиш у тобі побачив
Я ніжність молоду.
Я знаю, що у інших
Виникає заздрість,
Коли з тобою я по вулиці іду.

Мов пелюстки троянд
Твої вуста солодкі.
Як оксамит, гладенькі
І такі м'які.
Коли зі мною ти,
То дні такі короткі,
Як аромат весни, привабливо-п'янкі!

Лиш у твоїх обіймах
Тепло кохає ласку,
Лиш у твоїх очах
Горить палкий вогонь.
Я лину в далечінь,
У неймовірну казку,
Як мимоволі я торкаюся твоїх долонь...

Торкнись мене! Ця мить для нас,
Лише сьогодні ми єдині.
Відчуй усе, що змінить час,
Чого вже не змінить людині!

Торкнись мене! Заглянь у вічі,
Відчуй мелодію мою!
Кохання перше не приходить двічі.
Не гинуть двічі у бою.

Торкнись мене! Ця мить для нас,
Весь світ сьогодні за плечима.
Лише для нас лунає вальс!
Сьогодні ти неповторима!

Торкнись мене! Торкнись востаннє,
Бо пройде час і згасне мить.
Залишаться лише бажання,
А свічка наша догорить.

Дай обняти тебе, сину… в добрий час,
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.
Цю ікону чудодійну одягни –
Береже вона в воді і у вогні,
Станеш мудрим ти та сильним в боротьбі,
Найцінніші це в житті твоїм скарби.
Хрест святий від тебе кулі відведе
І у душу чисту віру покладе.
Шаблю гостру ти мою візьми у бій,
Погуляй у чистім полі, сину мій,
Ворогів завжди відважно зустрічай,
Честь військову над усе оберігай.
Будь шляхетним та сміливим у бою,
Не показуй спину ворогу свою.
Бранців наших із неволі визволяй,
Побратимів, наче батька, поважай.
Хай Господь направить всі твої думки,
А найперша з них: ми - вільні козаки!
Серцем думку протилежну поважай,
Не про все, що є в душі, розповідай,
Балакучість, сину, губить козака,
Як і зради закривавлена рука.
Бережи себе та друзів від біди,
Так навчали козаків весь час діди.
Пам’ятай про тих, хто Січ побудував
І відважно Україну захищав:
Вишневецький, Сагайдачний та Нечай,
Наливайко, Дорошенко пригадай,
Славні лицарі та віддані сини,
В нашій пам’яті живуть тепер вони.
Хай щастить тобі, мій сину…в добрий час!
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.

Цей вірш я написав перечитуючи Тараса Бульбу Гоголя.

На світанку-сонце!
На світанку-зорі!
На світанку - усмішки цвітуть!
Я морозним ранком із сніжком говорю,
що мені встеляє біло путь!
Повертаюсь знову
я до того дому,
де за мене моляться і ждуть,
до старого Львова
давній мій знайомий
підвезе.
Трамваєм його звуть!:))

Спинись! Що ти робиш? Я зараз... я зараз зомлію!
Чому я не можу втекти від очей твоїх blue’зу?
Отак, як ти дивишся, дивляться тільки на мрію,
Такими губами цілують лише свою музу,

Такими руками торкають лише Страдиварі.
Твій шепіт формує з таємних бажань істерію.
І все, що я знаю, у цьому гіпнозному чарі, –
Це те, що я - скрипка, бо плакати також умію.

Планети уночі заговорили...
... Старі діди під вікнами курили
І згадували, як то було раньше,
Що все у магазинах було таньше,
Тепліші дні були, коротші ночі,
Вони були на триста літ молодші,
Жінки були гарніші в сто разів...
... Планети говорили до дідів!

Лондонська погода в Луцьку нині,
Сизим смутком на втоптаний сніг
Хтось думки порозсипав полинні.
Не прийшов. Не знайшов. Не зміг.
Святковий вечір. Тисячі облич,
Ти тет-а-тет з самотністю у місті,
Ну хоч сьогодні ти її облиш –
Життя іде, а не стоїть на місці...

Приснись мені!
Крізь білий снігопад
З країни мрій візьми мене за руки.
Підемо вдвох
в чарівний світлий сад –
У сад стрічань,
де вже нема розлуки…
Приснись мені!
Ти – все, що в мене є
У цім холоднім неосяжнім світі!
Ти подих мій.
Сумління ти моє...
Приснись мені,
Мов яблуня у цвіті…

Мені приснилася моя любов.
Я з нею говорила уві сні.
Вона вже не хотіла говорити
мені знов, що я одна її кохана,
вона вже була хвора,
та все ж густа була іще,
вже втомлена, але іще була моєю.
Я посиділа разом з нею на її одрі.
Ми плакали, бо вже не мали сил.
Вже не згадаю, чому тоді
повірила їй,
але і зараз знаю:
це той єдиний біль, якого хочу.

Замерзлі трамвайні вікна!
До вас я так ніжно звикла.
На вас і про вас писання
Кохання і здивування.
Замерзлі трамвайні вікна,
Я вам так багато винна!
Безмежність струнких сонетів,
Безтямних живих портретів.
Спасибі вам, добрі вікна,
За те, що зима – не вічна,
За світло вогнів за вами,
Що є десь на світі мама...

Тебе вже немає. Немає?
Я бачу Тебе, відчуваю.
Пішов не у пекло-до раю
Я знаю. Я знаю. Я знаю.
Твоє недоспіване небо.....
Не хочу без тебе, без тебе.
Лишайся зі мною одною,
Бо хвора Тобою. Тобою.
Нехай Ти-прозорість і тиша,
Ім я не Твоє! На афішах,
Листи не Твої в моїй скрині
Ти тут. Назавжди і віднині.

Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами ,
але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми нетутешні , а з тої далекої ночі.

Ні кінця,ні початку - несхибна розміреність часу.
Лиш політ в нікуди і ні звідки, без коми ікрапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.

Там вчорашні секунди - уламки хвилин , як непотріб.
Антисонця гігантська діра пережовує їх у минуле.
Щоб в новому житті немовляти душа не пімнула
і з нуля починала це пекло життя - уже в котре...

Не прокліпнувши ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам"яті-звідки
це пізнаваності відчуття,передбачення втрати ?

Я спалюю мости -
Не повертайсь, не треба.
Як любиш - відпусти,
Не перекроюй неба.

Тут, бачиш ось, - зірки
Вже не твої - геть інші.
Не холоду шматки,
А іскорки... Тепліші...

День висипався в рік, мов попільнички витрух...
як вирваний листок із птахом на полях.
Моїх зізнань печаль Твоя долоня витре,
та голос прибере молитву на устах.

Пройдуся з цеберцем до чистої криниці,
та сонця повен бриль в дорозі наберу -
роздам його усім за усмішку на лицях...
а те що не візьмуть - залишиться перу.

Даруєш чудеса, заплющуються очі -
так замки постають із вітру та піску...
Та з Вірою в Любов, Благочестивий Отче,
тримаю край Землі на Правди мотузкý.

14 Лютого 2007

Вгору, вгору, вгору й навпростець
І не стомляться тоді ніколи ноги.
Бо в житті важливий не кінець,
А важлива до кінця дорога !!!

Десь є місто, де ти живеш.
Десь є кава, яку ти п΄єш.
Десь кафе є, де ти сидиш.
Десь є ліжко, в якому спиш.
Десь є жінка, яку цілуєш.
Десь є квіти, які купуєш
І даруєш їх тій, чужій.
Десь є ти, та не мій, не мій…

Потоки пінних стрімчаків
І урвищ крутосхили,
Де глід назустріч сонцю цвів
Й берізки зеленіли.

Де я вслухавсь у шелест трав
Святого надвечір’я,
Коли востаннє цілував
Марієчку з підгір’я.

Де солодко цвіли сади
Пташиним стоголоссям,
Де запах вітру і води
І дух її волосся...

О, як давно водою сплив,
Дрібним ангельським пір’ям
Той час, коли торкавсь губів
Марієчки з підгір’я.

В свої долоні ніжно брав
Лице, від сліз вологе,
Безтямно-міцно цілував
І вирушав в дорогу.

Жорстоким був далекий край –
Мій цвіт зів’янув рано,
Мене нема більш: прощавай,
Марієчко, кохана!

Більш не торкнусь її губів,
Бо я тепер лиш порох...
Я тут, а та, котру любив,
Лишилась там, де гори.

І на могилу не прийде,
І не заплаче гірко,
Лише з моїх пустих грудей
Зросте підгірна квітка...