зорями пишеш
мій портрет
... у запалі суперечок
боротьби протиріч
чи не віриш
собі
що сонячно
що вишнями
з саду
пахнеш
і місяць
півнеба затулить
моїм усміхом
а ще
вогняна жага
засміється
й цілунків
не настарчиш
коли не
допишеш
зоряно портрет

я жодного разу не цілувала твої вуста
не спліталася з твоїм тілом
не вимагала часточки з твого життя
твого погляду, твого світла
не пила з тобою на брудершафт
не обіймалась з тобою по під*їздах
я - дощ за вікнами
я - листопад
який прийшов на вулицю запізно

вітер човгає.
я - засинаю.
вітер на кухні
в халаті і капцях заварює чай.
старий Ханасака їде самотній
верхи на віслючку.
Ханасака всміхнеться - і вишня заквітне
в зимовім саду.
у Ханасаки на вусах крижинки
і рисовий коржик в торбині.
вітер тихенько двері причинить.
я сплю.

- Що ти хочеш за мовчання? -
Хтось когось питає знову.
Се питання дуже давнє,
Як кохання, як розмова.

Кожен знає собі ціну,
Хто не знає, взнать поможуть.
Так за кого ж ти загинув
І гріхи взяв, Сину Божий?

Знову чую риторичне
Тихе, в'їдливе питання,
Надто давнє, надто вічне:
- Що ти хочеш за мовчання?

В одному барі - нема де й сісти.
По інших - пустота гуляє.
Одним на танцях - скучати, їсти...
Когось - запрошують, бажають.

Бо рвеш бур`ян, то рви, не гався,
А вчишся, то навчися ж...
Як хочеш "двісті" йти по трасі
То тре ж, щоб не побитись...

В селі знахарка - дивиться й лікує,
В сусідки, що не робить - не виходить.
Міцна країна - вабить і шикує,
А нерозумна - продається й кволить.

Їван у німців взяв педантство,
В японців - свіжу техніку .
Й до нього в лавку наше панство
Купляти йде вареника.

Армійський обов`язок якось згадав:
"Люби свою зброю!" - сержант наказав...
"Це армії, хлопче, основа основ" -
Звертаюсь до твердження знову і знов...

Це правда: солдат - щит і меч Батьківщини
Hадійністю тішить доходні долини,
Солдат має бути готовим до всього,
Щоб вдома не сталося, Боже, худого.

Звичайно, солдат, - мабуть, воля Творця,
Повинен віддати й себе до кінця.
Та як палачову любити сокиру?
Хай навіть це шлях, хоч єдиний, до миру...

Авжеж, що сталося, занадто!
Гадав спочатку, не знесу.
Доцільно було б, мабудь, й варто
Ефектно вдати розпач, сум...
І привертаючи увагу,
Полегшити цим гострий жаль.
Знайти спроможність на відвагу,
Та змести волею печаль.
Спасінням стали б кращі друзі,
Чи розуміюча жона,
Які єдині в чорній смузі
Уболіватимуть сповна.

Та в тому й болісність нещастя,
Що й в помочі - нестерпний біль.
Так в час гнітючого ненастя
Завжди калічать. Звідусіль...

Бог іде листям, не обертаючись.
Ніч за ним слідом - все виє, виє.
Може, звершаться останні таїнства,
Котрих навчили нас змії, змії.

Всохлі дерева все пахнуть, падають.
Мруть королі в золотих одежах.
Входимо в осінь блідими пажами,
Вбраними в смертність необережно.

Гостро драконяче небо щериться.
Йде вечір сухотний з обличчям янгола.
Нас, аргонавтів нової ери,
Благословляють боги у тамбурах.

І відпускають на всі чотири
В ніч, наїжачену снами й лихами.
Мовчки спостерігають звірі,
Як ми стоїмо і вчимося дихати.

Нас хрипко в тумані скликають павичі.
Медеїні діти лежать по трунах.
Бог іде листям, не обертаючись,
Несе свою голову золоторунну.

Чорні шовкові візії міста
На п'єдесталах холодного диму.
Сонце залазить на небо - вистріл!
Пальці сукають свій єзу-христе,
Темрява корчиться невситима.

Між божевільних ліній рисунку,
Між гострих руїн небесного граду
Пливуть козероги в лунких обладунках,
І сняться Нарцисові ніжні цілунки
І власні парчево-суничні принади.

І хтось із роззявленим ротом, із пальцем
На ніжній густій пістолетовій плоті
Цілиться в твої шаманські танці,
А є ще ж солоний свинцевий Danzig,
Де море навпомацки знає, хто ти.

Там жовті примари у жовтих шаликах,
Там гірко цілують Орфея в потилицю...
Осінь лягає грудьми на шальки,
Світ розлітається на детальки.

Це - fin de ciecle, ти не помилилася.

Сумними вістрями сну і пилу
Кору повітря руйнують квіти.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на вітер.

І птахи на ньому карбують треки,
І звірі по ньому ідуть на запах.
Долаючи шкіри гарячий трепет,
Воно доростає до рівня знака.

Воно у собі досягає сенсу:
Спить бог, сповитий в пітьму печери.
Жерці стооких камінних персій
Ламають пальці своїх містерій.

А ти забуваєш свцй кожний атом,
Занурюєш пальці в суцільний логос.
І Богові солодко в торбі спати,
І Він відмовляється бути Богом.

А ти відмовляєшся бути пилом:
Не дух, не порох - вже дещо інше.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на тишу

Ви кажете цей світ прекрасний?-
Може так, а може й ні,
Якщо є хоч би один нещасний,
Що проклинає свої дні.
Котрий злим світом оцим нудить
І вночі не знає сна,
Він в лабіринтах страждань блудить
І болю чашу п'є до дна.
Ви ж у дурмані щастя свого
Не чуєте його благань
Про допомогу.- Що ж із того?
Кожен платить свою дань.

В бур'янах біля руїни зламана калина,
Під калиною, мов спляча, мертвая дитина -
Мабуть мати поховати синочка хотіла,
Та від голоду ходити і самій несила.
Було діточок багато, а тепер нікого,
І нема у серці віри ні в людей ні в Бога.
Вкрала діток у матері не страшна хвороба,
А влади московської невситна жадоба.
Оніміли давно села, ніде ані звуку,
Чутно лиш підводи скрип, що вселя розпуку.
Мерці, мерці, мерці усюди, страшно поглянуть,
А більшовики не спиняться, й далі жили тянуть.
Що їм з того, що якась божевільна мата
Батька вбила, щоб дитя всеж нагодувати.
Вони ж ситі і веселі, їм горя немає,
А де ж Бог, чому карою своєю їх не карає?
Не карає катів Бог, не карають люди,
Видать кривда, а не правда, торжествує всюди.

Полудень. Високо сонце в небі.
Поряд з ринком – площа Савільє.
Люди там снують, хоч й без потреби.
Сонечко усім проміння шле.

Шум і сміх, ця музика… солдати
Час від часу на дівчат зорять.
Всі чекають караул прийняти,
А допоки поглядом свердлять.

Ось наблизилась одна богиня
І питає: де ж сержант Хозе?
Нареченою його була, а очі сині,
Як волошки. От йому везе!

Так запала в душу, що Моралес
Аж забув, як треба говорить…
– Як його нема, то піду зараз… -
А обличчя так вогнем й горить..

Музика... Заміна караулу.
Фабрика гудок дівчатам дасть.
Оживились вулиці поснулі
І співають всі, кому не зась.

Серед тих дівчат – одна найкраща.
Та циганка звалася Кармен.
Не одна відкрилася вже паща
Вкрасти б… Навіть був один вірмен…

Всі вмирають від її принади
І до ніг кидають їй серця…
Зранку і до ночі серенади.
Квіточку б зірвать з її вінця…

Всіх Кармен відстороняє браво
До сурового іде Хозе
І співає ніжно, сміло й жваво
– Будеш мій! Бо я люблю тебе!

А по тих словах вона кидає
Квітку йому в руки – маків цвіт.
Мовби і не хоче, та піймає…
В мить ту запалила цілий світ…

Стан гнучкий ледь обвиває сукня,
Голос в неї, як звучання арф,
Каблуком вона раз-по-раз стукне.
Плечі прикриває ніжно шарф.

Очі чорні душу всю проймають,
Пристрасть сколихнула його пил…
Всі навкруг не бачать і не знають –
Стримувать себе нема вже сил.

Глянь, он за вербами вечір
Синьку колотить в півтон.
Бачиш - він місту на плечі
Неба накинув манто.
Плачеш? Та ні, це лиш вітер
Хлипа з дощем в унісон.
Ти не сумуй, що на вітах
Листя немає. То сон.
Чуєш? Курличе вже осінь...
Завтра вона одлетить;
Щястя у тому, що й досі
Серце тобою болить.

Не вір снігам -
Вони такі холодні.
Не вір словам -
Вони такі пусті.
Не вір очам
Моїм,
Вони - безодня.
У тиху казку,
Серденько,
Не вір.
Не вір теплу,
Бо кожна мить
Минає.
Не вір весні,
Не вір, не вір, не вір...
Не вір собі,
Коли чогось
Чекаєш,
Й мені не вір,
Бо я тебе
Люблю...

Раптом сніг.
І здається,
То падає небо...
Біле-біле, як сон.
Як обман.
А тобі вже тепер
Голубіні не треба -
Ти собі намалюєш
Туман.
Ти собі намалюєш
І друзів, і каву
(бо тепер вже
і друг - то не друг).
І заквапишся геть
Із думками про славу,
І про те, що цей світ
оглух.

Водойми ще під льодом.
Де має буть земля, ще досі сніг.
В повітрі лише чути перший подих,
Весни красуні, неквапливий біг.

Чому ж до нас, так рано повернулись,
Лелеки з вирію, царі боліт.
Невже Вам теплії краї приїлись?
Що вернете додому, стільки літ.

Там тепла їжа, тут замерзла каша,
З болота, снігу і трави.
Спить жаба в мулі, у корі комаха,
Пожива ще, зимові бачить сни.

А Ви вже тут, не можете чекати!
Не ждете сонця й теплої весни.
Ви звідусіль вертаєтесь до хати,
І клином ріжете, людські зимові сни.

Ідуть дощі.
Несуть мені листівки
З минулих днів,
Написаних пером
Мого дитинства.
І тому платівку
Прокрутить спомин
Знову за вікном,
Де я і сонце
Бавились давно
У жмурки з часом.
А тепер дощі...
І тільки човен
Ноткою-веслом
Пливе, скупавшись
У моїй душі.

Зробив я фотографію,
Дівчиноньки у полі.
Серед колосся пишного,
Красуня на роздолі.

Нема тут що добавить,
Усе є те, що треба.
Дівоче тіло й жито,
Кохання просто неба.

Людське, маленьке щастя.
Завмерла гарна мить.
І радий, що і з нею я,
Зумів її прожить.

Я знаю цю дівчину,
Уже немало літ.
Цю ніжну стебелину,
Це фото, їй привіт!

Циганський оркестр виграє позолотою в осінь.
З тобою тепер однаково любим... Авжеж.
Не треба про нас - таке несподіване й босе
Кохання несе нам сцену вогнів і пожеж.
Чи є іще вибір? Чи можна назад повернути
Вчорашній квиток і вже не піти на спектакль?
Напевно, нема. І відповідь тисне у груди.
І я ццьому рада, бо ти мене любиш. Ось так.

1
Я чарувалась співом Феокріта
Про літ принаду -- давніх милих літ,
Які дарують свій солодкий плід
Старим і юним, в дні зими і літа.
В тонах античних древнього піїта
Відчула знов я весь солодкий гніт
Тих літ сумних, печальних милих літ,
Якими й моя доля оповита.
І тінь на мене, у сльозах всю, впала,
Й було Видіння (леденіла кров),
Й мене рука вниз за косу схиляла,
І голос був, відлуння сурм немов:
"Хто я, вгадай?" -- "Ти Смерть," -- я відказала.
Й дзвін срібла в відповідь: "Не Смерть-- Любов!"

Музика, як вічність, як любов –
Все, що ти й не вимовиш словами.
Те, що будоражить твою кров
І у серці сіється квітками.

Спів замислених навік лісів
І дзюрчання річки в тихім полі.
Музика – то наша карта снів
І думки, що томляться в неволі.
21.11.06

Мої пророцтва -
сховані в рукописах,
мої слова -
блукають таємницями
поміж волошок синіх і з суницями
розмову про романтику ведуть.
Твої слова -
літають дивоптахами
поміж зірок освячених Озирисом
і падають вагомо на папіруси
премудрість ясну в мою душу ллють.
А наші долі
сховані в літописах
поміж небес величних зустрічаються,
в усіх віках закохано вінчаються,
коли дзвіниці гучно в дзвони б'ють.

Твоя душа чека якогось свята
І розквітає лотосом повільно.
Від цього в хаті світло і лапато
І серце б’ється солодко - стабільно

Назавтра сніг покриє сонне Місто
Своїм прозорим теплим ковпаком.
І буде небо біле й урочисте
Нести Легенду під своїм крилом.

А в когось будуть сльози у долонях,
Хтось піде проти себе, мов на спис.
А хтось потрапить у моря солоні,
Знайде ніким ще не відкритий мис.

Зима накине сітку на проспекти,
Спіймає в неї жовтого трамвая.
І стане їй із цього смішно, певно.
А скрипка тиху музику заграє.

І ти впізнаєш вулицю знайому,
Чиєсь вікно моргне тобі під вечір.
Як добре повертатися додому,
В таку зимову стиглу холоднечу!



(02.12.2005р.)

розібрані LEGO
кольоровості бачень
я була для тебе
а ти... без означень
зціловані губи
обвітрені фрази
я більше не буду
і жодного разу
роздягнене тіло
до кості і крові
відсутності світла
в відсутності долі
розрита могила
подряпане трумно
відірвані крила
так чітко й культурно
покладені скраю
хреста і віночків
бо я не вмираю
...в подертій сорочці...
я - смертна-безсмертна
розібране LEGO
в очах екстраверта
нічого крім неба
вмираю востаннє
на сотій хмаринці
пухкого кохання
з вогнем наодинці
обсмалене пір'я
добавилась пташка
в відсутності світла
у квітці без щастя

Ми таїлись, як перші люди,
По печерах – своїх хатах,
І лилася брехні облуда
У газетах, церквах, цехах:
– Вас чужинці хочуть скорити,
Та за вами – Москва, хлопи.
А що ви німі і неситі,
То схиляли б нижче лоби!
І сміялося зло у вічі,
І настали нестерпні дні.
Я тоді помаранчеву стрічку
Прив’язала на темнім вікні...

Пам’ятаєш, як запалалали
Помаранчем дерева враз?
Не дістали і не зірвали -
Посміхався вогник до нас.
Отруїти можна і вбити,
І в обличчя кинуть брехню,
Та ніхто не зміг загасити
Помаранчевого вогню.
І коли гляне зло у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні

Не забути тривожні ночі.
Разом з "п’ятим" – ми ТАМ були.
І у наші безсонні очі,
Як любов, надії текли.
Піднялися ми разом з бруду,
Подивились в майбутнє враз –
Скільки праці! Як тяжко буде!
Аби б в душах вогонь не згас.
І коли гляне біль у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні.
Січень 2005

Божевільні дощі намагаються знищити осінь,
заливають дахи і усе, що лишилось живим.
Біль зійшовся із болем. Здійснилося. Це двоголосся
перекрикує стогін промерзлої наскрізь трави.

І пронизує вітер осіннє повітря кинжалом.
На вечірній щоці закривавлений зболений слід.
Ці потоки дощу – наче підлі малесенькі жала,
як можливий рятунок від всіх заподіяних бід.

Значно легше вночі віддавати подушці ридання,
аніж взяти свій біль і щосили жбурнути в стіну.
І не треба його називати нещасним коханням.
Бо кохання – ВЖЕ ЩАСТЯ. І ним не пророчать війну.

Заховавшись у тінь найпростішого в світі „не можу”,
зачароване коло приймає заблудлих овець.
І на ватних ногах не пройти повз тонку огорожу,
де поняття „початок” межує з поняттям „кінець”.

Божевільні дощі закликають зливатися з ними.
Хто піддався – того розіпнуть на похилім хресті,
щоб нарешті прийшло усвідомлення того, що зими –
це не смерть, а лише перехід до одного з життів.

20 листопада” 06

Хай замітає осінь почуття
бурхливо-жовтим теплим листопадом,
багряними листками каяття,
хай сипле щиро понад тихим садом.

Хай обіймає мерзлий квіт жоржин,
троянди білі хай в уста цілує.
Нехай торкнеться стиха павутин,
що трудівник-павук снує й майструє.

Хай нагадає бережно дощем
холодною небесною водою,
що я стою, закутавшись плащем,
відверто розмовляючи з собою.

І хай таємну сповідь восени
підслухає Стрибожий теплий вітер;
старезний дуб і ніжні ясени
нехай протягнуть в допомогу віти.

Я лиш одна в дорозі каяття...
І замітає осінь почуття!

У нас буде дуже затишно,
Сонце схилиться до заходу,
Мороз пензлем замалює
На вікні вчорашній день.
Запалають сухі дрова,
Полум'я те кольорове
Іскрами нам заспіває
Ще нечуваних пісень.
Оживе усе незгадане -
І запахне теплим ладаном.
У нас буде дуже затишно
Дуже тепло, дуже райдужно!

Ти загубився поміж мрій
Зависши в бездіянні
Оркестром мовчазних надій
Постійного світання

В танку очікувань своїх
Собою незворушно
У світі цім приник, притих
Щоб не тревожить душу.

Самотня ніч.
Щось силиться витворитись. Але на марне.
Імпотенція духу …………….
Телевізор як і вчора пирскає критицизмом
Аналітики силкуються синтезувати
Остаточно мене загубивши
Ніхто не каже куди йти,
Проте всі добре знають від чого тікати
Україна ……… яка є …………
Іноді здається,
Коли дивишся телевізор
Що українська ідея
Це суміш мазохістського стогону
І прокурорського тону
В бік Росії………..
Саме існування України,
Як духовне явище,
Може живитися в нашій уяві
Лише буттям північного сусіда
І коли б він враз зник
То ми розгубились би
Ще надовше
Ніж після 91-го
Випиваю ще кави……
Вже з коньяком……..
Так само голова порожня.

У росі у дикім полі,
Серед високих ніжних трав
Я заховався від любові,
Щоби ніхто не відшукав

Щоби ніхто, ніде, ніколи
Мойого серця не знайшов,
Щоб залишився сам собою
Який прийшов, такий пішов.

У ранковому похміллі
Вже не хочеться нічого,
Аж думки журні, сумнії
Чешуть мозок об пороги.

Знову гляну крізь горілку,
Наче тії окуляри,
Плюну в дзеркало
Й розіб´ю обпомаджені бокали.

Покинута напризволяще
Позбавлена старих основ
Душа зробилася гуляща
І ходить в блуд все знов і знов.

***
Колобродою і сновидою
Ти блукаєш по місту вночі
І горілкою певно обридлою
Відшуковуєш серця ключі.

***
В змурованому місті
Де не лишилось дерев
Асфальтяних солістів
Вигокує концерт.

В.Шинкаруку

Я вже нічого не боюсь,
Хоча й до ранку не засну.
І п`ю аж доки не нап’юсь,
А з перепою не клянусь

Я вже нічого не боюсь.
Я бачив кривду і біду.
Тріумфами не так горджусь,
А на коліна не впаду.

Я вже нічого не боюсь.
Гірчить моя самотня кава…
Щиріше каюсь і сміюсь,
Забутих друзів впізнаю
…а все-таки життя цікаве!

Все одно не втекти,
Все одно по рахунках платити…
І кривись - не кривись,
Але трунок із кубка допити…
За слова, за діла
Не ховаючи очі до суду…
Ех! Була-не-була –
Грішним був – грішним буду…

А для чого життя,
Коли в ньому по правилах жити?..
Жив – не жив -
Все одно по рахунках платити…

Я вдарив на сполох -
Ніхто не прийшов,
Я крикнув щосили,
А сплюнув лиш кров
Лиш вітер самотній
Гуляв по дорозі,
Та зграя вороння
Здійнялась в тривозі.

Навкруг лише тіні -
Нема більш нікого
І душу і тіло загубиш в дорозі
На цвинтарі душ ти все позабудеш -
Душею і тілом в дорозі заблудиш.

В холодній хатині -
Один в самотині
З чарчиною навзніч
Ти все пригадаєш,
Як була вихола
Аж серце хололо
Вихола забрала ту юність мою.

І дама козирна
То піка, то чирва -
Лягає в розкладку,
Жахає мене.
Обрізали крила -
На волю пустили
Та воля спалила
Серце моє.
В холодній хатині
Від вчора й донині
Носилася мрія
І била крильми
Та ось вже затихла
Не плачу ні сміху
Не стало вже чути
В холодній пітьмі.

Смуток без сліз
І страждання без крику
Дика ненависть в очах до життя.
Що це?
Це слабкість грудей перед вітром,
Чи слабкодухість в сяганні буття.

Стояв один самітньо серед храму
Дививсь на посивілі образи
Не те молитви, а не те прокляття
Зривались на порепаний язик

Святкова служба правилась у церкві
Свічки, мов душі танули й згорали,
А навкруги неначе б всі померли
Лиш образи і більш нама нікого…..

Напевне марення мої
Шукаючи просвітку
Водитимуть узагалі
Мене, як на підпитку

І всі мої напівшляхи
Разом з напівдумками
Складуться врешті в молитви
Сумнівної відправи.

Я очі закриваю –
бачу
А відкриваю –
хочу
Лиш обійняти.
Не тримати,
А обнімати
Не володіти
А кохати.
Лише обійми
Без обойми
Обоє ми
Обоє
Чи з боєм,
Чи без бою.
Твоє,
Моє,
Розмите,
Розбите
Щастя
Вдасться.
Хоч плаче
Вдача
Така моя.
Твоя ...
Ще гірше.
Спочатку вірші.
А далі?
В далі...
Ми подолаєм.

Кучері і пальчики в вишневому сиропі
крендельки і в цукрі знов вуста
У ведмедика на патичку й у вушках мед
Марево канабісу і вугрики на п*пі

Ти красивий наче бог кулінарії
Ти безмежний простір, ді-ем-ті
Для мене ти.І зривисте дихАння часу
Найсолодша смерть від аритмії.

Нелінійні почуття і нетривкі імперативи
на прощання подих-дим "жітан" й смішок,
Що почує будь-який супутник по метро -
Шоколад і аромат презервативів

МовчАння, незнАння, нестача часу на коханння
Мов опік нагайки - твого телефону рінгтон
Крізь любощі Одне в однОму прихистя шукання
Розхристане серце моє і твого аритмований сон

У танці старому мов місто з жалю і бурштину
На битому склі серед сивих кривавих руїн
Засліпленою і утятою срібною в спину
Була моя гордість..

Розумні й мудрі стверджують щоднини:
“Інтелігенція – це п’єси і картини,
Інтелігенція – мистецтво і наука,
Інтелігенція – думок і серця злука.”
Філософи! Прислухайтесь до думки,
Не думайте про фрески і малюнки:
Інтелігенція – майбутнього аорта?
– Інтелігенція – це посилать до чорта!

Зривається хмаринкою відважною
Блакитне сяйво радощів і спокою...
І далечінь здається недосяжною,
А відтак – глибокою.

І ти як чайка сонця вересневого
Вриваєшся у посмішки незаймані,
Народжені від подиху серцевого,
А відтак – незгаяні.

Кричить життя, шаліє, б’ється-піниться,
Даруючи свої щасливі струмені...
Від Суму все погане, що зустрінеться,
А відтак – надумане.

З-під моїх ніг тікає авеню...
Мені назустріч віє голубіння,
Зіниці сліпить крижане проміння...
Ну що ж, я непогана інженю!

Тоненька шпилька знову лічить час,
Секунди перетворює в хвилини...
Ця мить – лише у Вічності світлина,
Але ця мить – вся Вічність є для нас.

Відлуння змусить шибки задзвеніть –
Ти усміхнешся уві сні невинно...
Я? – Я завжди тікаю... Це не дивно.
А дивно – це сльозина мимохіть...

Я дивлюсь в розріджене повітря
Як вмирає моя мила осінь...
Хто вколов у тебе теє вістря,
Що від нього ти втекти не в змозі?

Хто тебе побив одичавілий,
Обірвав твої чарівні шати?
Хто затримав подих твій сп’янілий,
Наказав принизливо мовчати?

Де твої небесні оксамити?
Де те сонце сумно-ностальгічне?
Залишись! Не помирай! Куди ти?!
Я гадала, ти прийшла навічно...

Я гадала, незнищенні чари,
Що красою серце виривають.
Я гадала, вогняні стожари
На кленовім листі вічно грають...

О, якби ті багрянисті клени
Залишились в серці моїм досі!
Мить зрадлива! Ти пішла від мене!
Осінь – помарніла. Хвора осінь.

моє місто сплетене з бруківки
моє серце вимощене з цегли
моє тіло - дерево без гілки
моя постать,,, позгинались верби....
біль як прищ... гнійний і на обличчі
ніч як вічність капає в кастрюлю
ємкість сонця з схожістю на свічку
демонструє аргументам свіжу волю
розвалився мій будинок з LEGO
кольорові крапки свідчать звуком
моє місто вимерло без тебе
хроматично хворим візерунком
мозаїчно врамленим жахіттям
неспроможно стриманим коханням
моє місто - я в тобі вагітна
дитинчам під назвою Вигнання

молоком зі збитого глека
розтікаюся по землі
твій подих що вріс глибоко
мені болить і кровоточить
часе
часом як у сповільненому кадрі
мовчимо вічність чекаємо слова
а зважившись щось мовити
ти стискаєш нам горло
залишається подих і
молоком зі збитого глека