Шепоче дощ осінню казку,
Там за вікном злились світи.
Я відчуваю серцем ласку -
Нас троє тут: Дощ, Я і Ти!

І мокнуть паркові алеї,
Мовчать безлюдно під дощем.
Та ніжний спів душі твоєї
Мою зігріє, мов плащем.

І знов вертає дощ. Холодний...
Чому ж болить душа моя?
Мабуть, тому все, що сьогодні
Нас тільки двоє: Дощ і Я.
22.11.06

Просто перестало битись серце...
Просто музика звучати перестала...
Відзвучала...
В жорнах мукомельців
Запісочилось. Життя прийшло в начало.

Просто... О! Як, Господи, непросто!
Лізуть в душу вовком спогади роздерті.
Долю стерто...
Тіло духом постить.
Вік народження накрила хвиля смерті.

Страшно... Очі склом і тиша в грудях.
Як зізнатися собі – тебе немає.?!
Відсихає
Час. Мерців не судять.
Чом нестерпно відпускать в тенета раю?..

Просто спи. Пізнай душевний спокій.
Серце в силі пам’яті проб’ється двічі.
Ставлю свічі...
Там, в світах високих,
Жди. Чекає всіх один маршрут у вічність.

-Зроби голосніше, сказала і сіла,
Замріяно вся і поринула в спів
Там хлопець кохану брав ніжно до тіла
І не жалкував при освідченні слів.
Казав: я шукав все життя, тебе, рідна
В уяві вуста малював кожну ніч,
Ти мила, єдина, над все необхідна!!!
Hе кидай мене з часом знов віч-на-віч!..

От пісня, так пісня...В житті ж - тільки сварка,
Погрози, слова, мов загострений ніж.
Донеслося з кухні: - Знов сіла, Одарко?!.
Вечеряти є ?..
-Та ходи вже та й їж...

Ось таверна Лільяса в Севільї
Шумно, весело – все, як завжди.
А Кармен вдихає в груди вільні
І повторює: "Він прийде – жди!"

Эскамільйо біля неї поряд,
Та його не бачить почуттів
І очей, які коханням зорять.
Їй все рівно, що то він хотів…

Був тореро дуже знаменитий.
Він надій не губить на любов,
Та вона не хоче й говорити –
Лиш Хозе побачить мріє знов…

В тій таверні збір контрабандистів.
Дещо тут зібрались обсудить…
Багато в кожного є хистів,
Всі шепочуться, як джміль гудить…

Вже вони і їй запропонують
"Вигідну роботу" на селі,
Але згоди на цей раз не чують…
Гроші пропонують немалі…

Вже й таверну скоро зачиняють,
А вона біля вікна… сумна…
Та зажди, ось двері відкривають…
Враз до нього кинулась вона.

І куди ж той смуток вмить подівся?
Вже співає і танцює в такт…
Зчувши звук горна вже був підвівся,
Та вона не відпускá ніяк…

Як ти можеш дівчину покинуть
В цю безумну і вогненну мить?
Хай вони із своїм горном згинуть!!!
Бо любові їм не зупинить!

Я вимріяв тебе.
Я викрав у зими
Вогонь твоїх вагань,
Тепло твоєї згоди.
Тремтить, мов клена лист,
душа в чеканні змін,
Тріпоче, наче Рим,
наляканий вестґотом.

Затягне у танок
лютневий чорторий,
Світитиме у ніч
неон рекламних літер.
Ми будемо удвох
поміж обмерзлих ринв
І сонних кам’яниць,
закоханих у літо.

Твоя рука – в моїй.
Підтримаю тебе.
І стану я тобі
і вартою і почтом.
Слизькі земні шляхи
долати відтепер –
Долати нам удвох.
Іти нам далі – поруч.

Завважте, панове, не я це зробила,
Hе я чоловіка з дитям розлучила
Hе я відвернула від жінки, од Бога,
Hе медом до мене парує дорога...

Про осуд сусідский я попереджала,
І зустрічам з матір'ю не заважала.
Плекала надію, що він схаменеться,
Від мене до жінки таки повернеться!

І попри всі сварки, я душу вкладала,
Холила, поїла його: мьясо, сало...
Заплющила очі на власні потреби,
Сім’я його, донька - не дбала про себе!

Тепер, ви відчули відверту порядність?
Єднала подружжя, на що мала здатність!
Та все було марно, він не повернувся...
З порадою знову до мене звернувся:

Як бути з дочкою?.. До себе забрати?
Бо ж тут на заваді її стала мати...
Щоб не катувати нещасну людину
Йому народити беруся дитину!

Життя перемінливе... Свідчення цьому
Практична людина вбачає у всьому...
З роками обіцянки впевнені, щирі
Частенько вмирають в службових мундирах,
А наміри, гідні, найменше, цара
Поглине обов`язками дітвора.
Бажання розтануть за сірих обставин,
Не стане тих сонячних дружніх галявин,
Фізичні можливості? Звістно, спадуть,
А виграші іншим, потрібним дадуть...

І жінку в час смерті надійного друга,
Чи родича - схопить сердечная туга.
Думки ж лихоманно гудітимуть: йти
Їй на поховання, чи, може, не йти.
В садовій ділянці ж бо кляті жуки
Картоплю з`їдять... Ой, роки ви, роки...

Живуть собі гуцули, як жили.
Під МОсквой, чи під Польщей, хоч під Марсом...
Їм кормлячії пагорби - поли,
А сніг на горах влітку - повні каси.

Тому ніким не скорений Франко,
Що слово "гуцул" - то і є свобода.
Як щось не так - з рушницей та Сірком,
І на Говерлу дихать насолоди.

Говерлі всі царі - черв`ячний писк.
З Говерли можна взяти й "Зимний" с ходу...
Багато хто свій політичний блиск
З Говерлиного відновляв походу.

Живе собі гуцул, по собі кожний,
Свариться, що малі пенсійні нюні.
Спитав когось: із заробітних коштів
Сплатив податок?
Глянули, як в дурня...

Ось вона і настала –
пора Терезів та вагань.
Горобинові ягоди –
ніби ченцеві чотки...
Прохоплюся ще поночі –
і, зголоднілий, у гай:
Цілуватиму осінь
в багряні
вологі щоки.

Пригублю я світанку,
чолом притулюсь до землі,
Захмелілий від променів
сонця й солодкої тиші,
Ворогам найлютішим
назичивши тисячу літ
І себе за минулі гріхи
малодушно простивши.

Золоте, нетривале,
а ти ж закінчишся колись,
І зима-витверезниця
снігу насипле за комір...
Я поставив три крапки
з метою уникнути коми,
Не сполохати свято –
я ж довго на нього моливсь...

Ну, здрастуй, наполохане моє!
Давно тебе не бачив... Каюсь, винний.
Хоч був я невмолимо невловимим,
Та не забув, що ти у мене є.

Твоя печаль у мій тривалий сон
Пірнула, щоб її відчути міг я –
І ось я тут, осяяний промінням,
І крапле час, як сльози у пісок.

Таке легке – і водночас вагоме,
Ти завше гріло, нині – обпекло.
Живу твоїми болем і теплом,
Сумне моє,
земне моє
і горнє...

Біль це бажання
Твердь існування
Лише зізнання
Так, я існую..

Гра не остання
Мука неспання
Сміх-проникання
Біль це жага

Біль це дарунок
Тонкий чарунок
Лиш візерунок
Кривавий на стегнах

Сльози - це потім
Опісля - це легкість
Кьянті - це кисло
Біль - значить знов..

прийди до мене, ніч, вгамуй печалі
ти не здолаєш душу молоду
мій корабель чекає на причалі
я у майбутнє світле вже іду

тривожний вітер надуває парус
і я рукою пещу свій штурвал
я бачу над собою чорну хмару
готовий у жорстокий пливти шквал

зі снів моїх мене гукає воля
свободи смак я чую на вустах
о нене рідна, лишишся самотня,
мене чекає мій життєвий шлях

це ти стоїш примарою на пірсі,
а на щоках солоні бризки сліз.
я скоро попливу, як доктор Лівсі
куди іще з живих ніхто не ліз

за мене, мамо, помолися нишком
щоб міг я у чужині розказать,
що і для мене, як для А.Малишка,
рушник в дорогу вишивала мать

я не боюсь випробувань життєвих
дивлюсь в своє майбутнє капітаном
збудую замок мрій своїх рожевих
лише молись за мене, люба мамо!

Тихенько шепоче листопад,
Ми лежимо в його перині.
Радіємо залишкам сонця,
Ніжимось в його промінні.

Думки не турбують свідомість.
Дихаємо так глибоко і спокійно.
Тримаємо один одного в обіймах.
Закриваються очі повільно.

І більше нам нічого не треба.
Будьласка. Дайте спокій.
Залиште нам наше кохання.
Залиште собі ваш докір.

Бідний той Хозе про неї мріє…
Як же Мікаела і любов?
І чому уже вона не гріє?
І чому не грає в жилах кров?

Вже пішла, а він думки карає,
Проклинає циганки красу.
Та здаються губи її раєм,
Розплести би чорную косу…

Ті бажання душу розпалили,
Та коли ж це шум на площі й крик:
Ой, біда! Кармен подругу вбила!
І по площі вже понісся рик.

Капітан сказав її спіймати,
Наглядач будé – сержант Хозе!
У в’язницю треба закувати!
І не слухать, що вона верзе…

Та Кармен так пристрасно шепоче
Про любов сержанту і жагу…
Знає про що мріє він і хоче…
"Відпусти мене, тебе прошу!!!

Ми зустрінемося у таверні.
Там для тебе все, там я – твоя!
Я чекатиму у час вечірній."
Й розчинилась в натовпі "зоря".

Пристрастю його зачарувала…
Одурманений стояв Хозе.
– Де вона й куди пропала? –
Він незрозуміле щось верзе…

Не колише вже вітер кораблики,
не здіймає вже піну морську.
Не спішать по степах сірі равлики,
і не вірять у силу людську.

Не жбурляє той вітер вже хмарками,
не снує з верболозу хатки.
Не дзвенять у шинках поки чарками,
позабули веселі думки.

Не розносить той вітер билиночки,
не дарує їм шанс на життя.
Ти пішов, не залишив й хвилиночки.
Вільний вітер пішов в забуття.
20,11,06

час забирає тро-
феї
і свічку поставиш
не плач занад-
то просторий світ
занад-
то тісні доло-
ні долі тене-
та хіба що
стривожена
волею душа прий-
де освітить
тебе зсередини
згорблена свічка

і знов засну
на дужому плечі
тебе укравши
в тисячі жіноцтва
і медом серце
засолоджу
сховавши
у свою казну
і казку розповім
про серпень
бджоли
і твої
вуса
і знов засну
на дужому плечі

* *** *
коронація вітряків
збожеволіти
хоче кожен
шаленіє майдан –
крикуни
вдарте в гонг
оберемками
крадуть сни
коронація вітряків
замовкає
військовий марш
у підземці
не впізнають
серед вереску
благородний
і добрий жест
коронація вітряків
замість листя
листівок
спалах
вабить –
збожеволіти
хоче кожен
КОЛИНАЦІЯВІТРЯКІВ

Танцюють на згарищі часу
У помаранчевих саванах
Люди середньої статі –
Неназвані,
Чи незаймані.
На відстані – бачиться.
У проміжках – чується.
І ніч допивається.
І так схарапуджено –
Риба-зоря
Перекинеться з ляскотом
В плесі видінь затяжних…
Зарево – рибою Африки,
Наче неторканий сміх,
Послуху спів біля ніг,
Мовчання про те, що не гріх…
У тиждень останньої святості,
У місяць єдинорога,
У день березневих гейзерів:
- Вроди мені сина,
Мадонно!

час відкриває
тобі нову браму -
а ти не чуєш
наша любов
в жилах тече
і правда на правду
не тягне
як небо розірвана
сорочка
й молодик
у небі собі тішиться
не оглядайся -
ніч утікає
й ранок заплутався
в рогах старої кози
і стікає по пальцях
п’янким
молоком -
не оглядайся
в настояне сонцем
учора

зорями пишеш
мій портрет
... у запалі суперечок
боротьби протиріч
чи не віриш
собі
що сонячно
що вишнями
з саду
пахнеш
і місяць
півнеба затулить
моїм усміхом
а ще
вогняна жага
засміється
й цілунків
не настарчиш
коли не
допишеш
зоряно портрет

я жодного разу не цілувала твої вуста
не спліталася з твоїм тілом
не вимагала часточки з твого життя
твого погляду, твого світла
не пила з тобою на брудершафт
не обіймалась з тобою по під*їздах
я - дощ за вікнами
я - листопад
який прийшов на вулицю запізно

вітер човгає.
я - засинаю.
вітер на кухні
в халаті і капцях заварює чай.
старий Ханасака їде самотній
верхи на віслючку.
Ханасака всміхнеться - і вишня заквітне
в зимовім саду.
у Ханасаки на вусах крижинки
і рисовий коржик в торбині.
вітер тихенько двері причинить.
я сплю.

- Що ти хочеш за мовчання? -
Хтось когось питає знову.
Се питання дуже давнє,
Як кохання, як розмова.

Кожен знає собі ціну,
Хто не знає, взнать поможуть.
Так за кого ж ти загинув
І гріхи взяв, Сину Божий?

Знову чую риторичне
Тихе, в'їдливе питання,
Надто давнє, надто вічне:
- Що ти хочеш за мовчання?

В одному барі - нема де й сісти.
По інших - пустота гуляє.
Одним на танцях - скучати, їсти...
Когось - запрошують, бажають.

Бо рвеш бур`ян, то рви, не гався,
А вчишся, то навчися ж...
Як хочеш "двісті" йти по трасі
То тре ж, щоб не побитись...

В селі знахарка - дивиться й лікує,
В сусідки, що не робить - не виходить.
Міцна країна - вабить і шикує,
А нерозумна - продається й кволить.

Їван у німців взяв педантство,
В японців - свіжу техніку .
Й до нього в лавку наше панство
Купляти йде вареника.

Армійський обов`язок якось згадав:
"Люби свою зброю!" - сержант наказав...
"Це армії, хлопче, основа основ" -
Звертаюсь до твердження знову і знов...

Це правда: солдат - щит і меч Батьківщини
Hадійністю тішить доходні долини,
Солдат має бути готовим до всього,
Щоб вдома не сталося, Боже, худого.

Звичайно, солдат, - мабуть, воля Творця,
Повинен віддати й себе до кінця.
Та як палачову любити сокиру?
Хай навіть це шлях, хоч єдиний, до миру...

Авжеж, що сталося, занадто!
Гадав спочатку, не знесу.
Доцільно було б, мабудь, й варто
Ефектно вдати розпач, сум...
І привертаючи увагу,
Полегшити цим гострий жаль.
Знайти спроможність на відвагу,
Та змести волею печаль.
Спасінням стали б кращі друзі,
Чи розуміюча жона,
Які єдині в чорній смузі
Уболіватимуть сповна.

Та в тому й болісність нещастя,
Що й в помочі - нестерпний біль.
Так в час гнітючого ненастя
Завжди калічать. Звідусіль...

Бог іде листям, не обертаючись.
Ніч за ним слідом - все виє, виє.
Може, звершаться останні таїнства,
Котрих навчили нас змії, змії.

Всохлі дерева все пахнуть, падають.
Мруть королі в золотих одежах.
Входимо в осінь блідими пажами,
Вбраними в смертність необережно.

Гостро драконяче небо щериться.
Йде вечір сухотний з обличчям янгола.
Нас, аргонавтів нової ери,
Благословляють боги у тамбурах.

І відпускають на всі чотири
В ніч, наїжачену снами й лихами.
Мовчки спостерігають звірі,
Як ми стоїмо і вчимося дихати.

Нас хрипко в тумані скликають павичі.
Медеїні діти лежать по трунах.
Бог іде листям, не обертаючись,
Несе свою голову золоторунну.

Чорні шовкові візії міста
На п'єдесталах холодного диму.
Сонце залазить на небо - вистріл!
Пальці сукають свій єзу-христе,
Темрява корчиться невситима.

Між божевільних ліній рисунку,
Між гострих руїн небесного граду
Пливуть козероги в лунких обладунках,
І сняться Нарцисові ніжні цілунки
І власні парчево-суничні принади.

І хтось із роззявленим ротом, із пальцем
На ніжній густій пістолетовій плоті
Цілиться в твої шаманські танці,
А є ще ж солоний свинцевий Danzig,
Де море навпомацки знає, хто ти.

Там жовті примари у жовтих шаликах,
Там гірко цілують Орфея в потилицю...
Осінь лягає грудьми на шальки,
Світ розлітається на детальки.

Це - fin de ciecle, ти не помилилася.

Сумними вістрями сну і пилу
Кору повітря руйнують квіти.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на вітер.

І птахи на ньому карбують треки,
І звірі по ньому ідуть на запах.
Долаючи шкіри гарячий трепет,
Воно доростає до рівня знака.

Воно у собі досягає сенсу:
Спить бог, сповитий в пітьму печери.
Жерці стооких камінних персій
Ламають пальці своїх містерій.

А ти забуваєш свцй кожний атом,
Занурюєш пальці в суцільний логос.
І Богові солодко в торбі спати,
І Він відмовляється бути Богом.

А ти відмовляєшся бути пилом:
Не дух, не порох - вже дещо інше.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на тишу

Ви кажете цей світ прекрасний?-
Може так, а може й ні,
Якщо є хоч би один нещасний,
Що проклинає свої дні.
Котрий злим світом оцим нудить
І вночі не знає сна,
Він в лабіринтах страждань блудить
І болю чашу п'є до дна.
Ви ж у дурмані щастя свого
Не чуєте його благань
Про допомогу.- Що ж із того?
Кожен платить свою дань.

В бур'янах біля руїни зламана калина,
Під калиною, мов спляча, мертвая дитина -
Мабуть мати поховати синочка хотіла,
Та від голоду ходити і самій несила.
Було діточок багато, а тепер нікого,
І нема у серці віри ні в людей ні в Бога.
Вкрала діток у матері не страшна хвороба,
А влади московської невситна жадоба.
Оніміли давно села, ніде ані звуку,
Чутно лиш підводи скрип, що вселя розпуку.
Мерці, мерці, мерці усюди, страшно поглянуть,
А більшовики не спиняться, й далі жили тянуть.
Що їм з того, що якась божевільна мата
Батька вбила, щоб дитя всеж нагодувати.
Вони ж ситі і веселі, їм горя немає,
А де ж Бог, чому карою своєю їх не карає?
Не карає катів Бог, не карають люди,
Видать кривда, а не правда, торжествує всюди.

Полудень. Високо сонце в небі.
Поряд з ринком – площа Савільє.
Люди там снують, хоч й без потреби.
Сонечко усім проміння шле.

Шум і сміх, ця музика… солдати
Час від часу на дівчат зорять.
Всі чекають караул прийняти,
А допоки поглядом свердлять.

Ось наблизилась одна богиня
І питає: де ж сержант Хозе?
Нареченою його була, а очі сині,
Як волошки. От йому везе!

Так запала в душу, що Моралес
Аж забув, як треба говорить…
– Як його нема, то піду зараз… -
А обличчя так вогнем й горить..

Музика... Заміна караулу.
Фабрика гудок дівчатам дасть.
Оживились вулиці поснулі
І співають всі, кому не зась.

Серед тих дівчат – одна найкраща.
Та циганка звалася Кармен.
Не одна відкрилася вже паща
Вкрасти б… Навіть був один вірмен…

Всі вмирають від її принади
І до ніг кидають їй серця…
Зранку і до ночі серенади.
Квіточку б зірвать з її вінця…

Всіх Кармен відстороняє браво
До сурового іде Хозе
І співає ніжно, сміло й жваво
– Будеш мій! Бо я люблю тебе!

А по тих словах вона кидає
Квітку йому в руки – маків цвіт.
Мовби і не хоче, та піймає…
В мить ту запалила цілий світ…

Стан гнучкий ледь обвиває сукня,
Голос в неї, як звучання арф,
Каблуком вона раз-по-раз стукне.
Плечі прикриває ніжно шарф.

Очі чорні душу всю проймають,
Пристрасть сколихнула його пил…
Всі навкруг не бачать і не знають –
Стримувать себе нема вже сил.

Глянь, он за вербами вечір
Синьку колотить в півтон.
Бачиш - він місту на плечі
Неба накинув манто.
Плачеш? Та ні, це лиш вітер
Хлипа з дощем в унісон.
Ти не сумуй, що на вітах
Листя немає. То сон.
Чуєш? Курличе вже осінь...
Завтра вона одлетить;
Щястя у тому, що й досі
Серце тобою болить.

Не вір снігам -
Вони такі холодні.
Не вір словам -
Вони такі пусті.
Не вір очам
Моїм,
Вони - безодня.
У тиху казку,
Серденько,
Не вір.
Не вір теплу,
Бо кожна мить
Минає.
Не вір весні,
Не вір, не вір, не вір...
Не вір собі,
Коли чогось
Чекаєш,
Й мені не вір,
Бо я тебе
Люблю...

Раптом сніг.
І здається,
То падає небо...
Біле-біле, як сон.
Як обман.
А тобі вже тепер
Голубіні не треба -
Ти собі намалюєш
Туман.
Ти собі намалюєш
І друзів, і каву
(бо тепер вже
і друг - то не друг).
І заквапишся геть
Із думками про славу,
І про те, що цей світ
оглух.

Водойми ще під льодом.
Де має буть земля, ще досі сніг.
В повітрі лише чути перший подих,
Весни красуні, неквапливий біг.

Чому ж до нас, так рано повернулись,
Лелеки з вирію, царі боліт.
Невже Вам теплії краї приїлись?
Що вернете додому, стільки літ.

Там тепла їжа, тут замерзла каша,
З болота, снігу і трави.
Спить жаба в мулі, у корі комаха,
Пожива ще, зимові бачить сни.

А Ви вже тут, не можете чекати!
Не ждете сонця й теплої весни.
Ви звідусіль вертаєтесь до хати,
І клином ріжете, людські зимові сни.

Ідуть дощі.
Несуть мені листівки
З минулих днів,
Написаних пером
Мого дитинства.
І тому платівку
Прокрутить спомин
Знову за вікном,
Де я і сонце
Бавились давно
У жмурки з часом.
А тепер дощі...
І тільки човен
Ноткою-веслом
Пливе, скупавшись
У моїй душі.

Зробив я фотографію,
Дівчиноньки у полі.
Серед колосся пишного,
Красуня на роздолі.

Нема тут що добавить,
Усе є те, що треба.
Дівоче тіло й жито,
Кохання просто неба.

Людське, маленьке щастя.
Завмерла гарна мить.
І радий, що і з нею я,
Зумів її прожить.

Я знаю цю дівчину,
Уже немало літ.
Цю ніжну стебелину,
Це фото, їй привіт!

Циганський оркестр виграє позолотою в осінь.
З тобою тепер однаково любим... Авжеж.
Не треба про нас - таке несподіване й босе
Кохання несе нам сцену вогнів і пожеж.
Чи є іще вибір? Чи можна назад повернути
Вчорашній квиток і вже не піти на спектакль?
Напевно, нема. І відповідь тисне у груди.
І я ццьому рада, бо ти мене любиш. Ось так.

1
Я чарувалась співом Феокріта
Про літ принаду -- давніх милих літ,
Які дарують свій солодкий плід
Старим і юним, в дні зими і літа.
В тонах античних древнього піїта
Відчула знов я весь солодкий гніт
Тих літ сумних, печальних милих літ,
Якими й моя доля оповита.
І тінь на мене, у сльозах всю, впала,
Й було Видіння (леденіла кров),
Й мене рука вниз за косу схиляла,
І голос був, відлуння сурм немов:
"Хто я, вгадай?" -- "Ти Смерть," -- я відказала.
Й дзвін срібла в відповідь: "Не Смерть-- Любов!"

Музика, як вічність, як любов –
Все, що ти й не вимовиш словами.
Те, що будоражить твою кров
І у серці сіється квітками.

Спів замислених навік лісів
І дзюрчання річки в тихім полі.
Музика – то наша карта снів
І думки, що томляться в неволі.
21.11.06

Мої пророцтва -
сховані в рукописах,
мої слова -
блукають таємницями
поміж волошок синіх і з суницями
розмову про романтику ведуть.
Твої слова -
літають дивоптахами
поміж зірок освячених Озирисом
і падають вагомо на папіруси
премудрість ясну в мою душу ллють.
А наші долі
сховані в літописах
поміж небес величних зустрічаються,
в усіх віках закохано вінчаються,
коли дзвіниці гучно в дзвони б'ють.

Твоя душа чека якогось свята
І розквітає лотосом повільно.
Від цього в хаті світло і лапато
І серце б’ється солодко - стабільно

Назавтра сніг покриє сонне Місто
Своїм прозорим теплим ковпаком.
І буде небо біле й урочисте
Нести Легенду під своїм крилом.

А в когось будуть сльози у долонях,
Хтось піде проти себе, мов на спис.
А хтось потрапить у моря солоні,
Знайде ніким ще не відкритий мис.

Зима накине сітку на проспекти,
Спіймає в неї жовтого трамвая.
І стане їй із цього смішно, певно.
А скрипка тиху музику заграє.

І ти впізнаєш вулицю знайому,
Чиєсь вікно моргне тобі під вечір.
Як добре повертатися додому,
В таку зимову стиглу холоднечу!



(02.12.2005р.)

розібрані LEGO
кольоровості бачень
я була для тебе
а ти... без означень
зціловані губи
обвітрені фрази
я більше не буду
і жодного разу
роздягнене тіло
до кості і крові
відсутності світла
в відсутності долі
розрита могила
подряпане трумно
відірвані крила
так чітко й культурно
покладені скраю
хреста і віночків
бо я не вмираю
...в подертій сорочці...
я - смертна-безсмертна
розібране LEGO
в очах екстраверта
нічого крім неба
вмираю востаннє
на сотій хмаринці
пухкого кохання
з вогнем наодинці
обсмалене пір'я
добавилась пташка
в відсутності світла
у квітці без щастя

Ми таїлись, як перші люди,
По печерах – своїх хатах,
І лилася брехні облуда
У газетах, церквах, цехах:
– Вас чужинці хочуть скорити,
Та за вами – Москва, хлопи.
А що ви німі і неситі,
То схиляли б нижче лоби!
І сміялося зло у вічі,
І настали нестерпні дні.
Я тоді помаранчеву стрічку
Прив’язала на темнім вікні...

Пам’ятаєш, як запалалали
Помаранчем дерева враз?
Не дістали і не зірвали -
Посміхався вогник до нас.
Отруїти можна і вбити,
І в обличчя кинуть брехню,
Та ніхто не зміг загасити
Помаранчевого вогню.
І коли гляне зло у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні

Не забути тривожні ночі.
Разом з "п’ятим" – ми ТАМ були.
І у наші безсонні очі,
Як любов, надії текли.
Піднялися ми разом з бруду,
Подивились в майбутнє враз –
Скільки праці! Як тяжко буде!
Аби б в душах вогонь не згас.
І коли гляне біль у вічі,
І настануть нестерпні дні,
Я візьму помаранчеву стрічку,
Засвічу на своєму вікні.
Січень 2005

Божевільні дощі намагаються знищити осінь,
заливають дахи і усе, що лишилось живим.
Біль зійшовся із болем. Здійснилося. Це двоголосся
перекрикує стогін промерзлої наскрізь трави.

І пронизує вітер осіннє повітря кинжалом.
На вечірній щоці закривавлений зболений слід.
Ці потоки дощу – наче підлі малесенькі жала,
як можливий рятунок від всіх заподіяних бід.

Значно легше вночі віддавати подушці ридання,
аніж взяти свій біль і щосили жбурнути в стіну.
І не треба його називати нещасним коханням.
Бо кохання – ВЖЕ ЩАСТЯ. І ним не пророчать війну.

Заховавшись у тінь найпростішого в світі „не можу”,
зачароване коло приймає заблудлих овець.
І на ватних ногах не пройти повз тонку огорожу,
де поняття „початок” межує з поняттям „кінець”.

Божевільні дощі закликають зливатися з ними.
Хто піддався – того розіпнуть на похилім хресті,
щоб нарешті прийшло усвідомлення того, що зими –
це не смерть, а лише перехід до одного з життів.

20 листопада” 06

Хай замітає осінь почуття
бурхливо-жовтим теплим листопадом,
багряними листками каяття,
хай сипле щиро понад тихим садом.

Хай обіймає мерзлий квіт жоржин,
троянди білі хай в уста цілує.
Нехай торкнеться стиха павутин,
що трудівник-павук снує й майструє.

Хай нагадає бережно дощем
холодною небесною водою,
що я стою, закутавшись плащем,
відверто розмовляючи з собою.

І хай таємну сповідь восени
підслухає Стрибожий теплий вітер;
старезний дуб і ніжні ясени
нехай протягнуть в допомогу віти.

Я лиш одна в дорозі каяття...
І замітає осінь почуття!

У нас буде дуже затишно,
Сонце схилиться до заходу,
Мороз пензлем замалює
На вікні вчорашній день.
Запалають сухі дрова,
Полум'я те кольорове
Іскрами нам заспіває
Ще нечуваних пісень.
Оживе усе незгадане -
І запахне теплим ладаном.
У нас буде дуже затишно
Дуже тепло, дуже райдужно!

Ти загубився поміж мрій
Зависши в бездіянні
Оркестром мовчазних надій
Постійного світання

В танку очікувань своїх
Собою незворушно
У світі цім приник, притих
Щоб не тревожить душу.