Снить лілея з блакитною кров'ю,
Розквітає відверто жасмин,
Заворожує теплою грою
Мармурово-гранітний камін.

Витанцьовують звірі і квіти
У волоссі живого вогню,
І являються пристрасно звідти
В пасадоблі пульсуючі ню.

І прочинені двері до Бога,
Та в шпаринку вузьку чи пройти,
Між зірками нам в'ється дорога
У жасминно-лілейні світи.

У букеті злилися нічному,
І салютом тривкої краси
Карти неба змішав астроному
Над лілеєю ніжний жасмин.

І поети смакують мартіні,
Флористичних цілунків танок,
А на стелі звиваються тіні,
І стають під сузірний вінок.

І банкуєм на вкрейдений ситець,
І кладемо важкі доміно,
І в колоді круп'є знадобитись,
Й оживити завмерле кіно.

І парує жасмин в чашці чаю,
І лілея вгорнулась в флакон,
Я солодким теплом пригощаю,
Ти на лацканах одеколон.

І рубіни в браслеті Венери,
Щире золото храмових брам
Вже ведуть до жасминної ери
Коридором з лілейними бра.

А вогонь запальнички полярний
Явить оку білесість снігів,
Щоб шаманський мотив популярний
Зіллям злюбленим змерзлих зігрів.

І парує-танцює над чаєм
Незбагненний п'янкий аромат,
І ми квіти принишклі навчаєм
Небо віями спільно тримать.

У наболілу підсвідомість
Відбились клаптики фраз і слів.
В гарячці набирають шифри й комбінації.
Прості, закручені, немудрі, завчені і невідомі.
І як преркладач на мову незнайому,
По черзі видають у світ
Всі неймовірні варіації.
Перевантаження у полі інформації.

...12...

(завершення циклу)

Збулося те, що на долоні
давно розписано. І так
тепер спокійно лине час
у вікна раннього тепла.

Везе хвилини срібний поні
і захищає від атак
чужих приречень, щоб від нас
у Небо вдячність перейшла.

Цей світ ще ясний та святий.
І пильно схований від ока.
Любов’ю пише по мені,
бо я для нього – полотно.

І поряд – Ти...Єдиний Ти...
І Таїна – така глибока,
аж з Неба котяться вогні,
щоб подивитись, чи є дно...

17листопада”06

Моя душа співала і раділа
Носилася по всіх світах
Читав тобі я Лесю і Шекспіра
Допоки руку не відчув в штанах

Раділа і співала
Душа моя дурна
Бо пляшку цілу мала
Ще з вечора вона

А в ранці як і завжди
Боліла голова
І страшно матюкливі
Душі плела слова

Я хочу бути твоїм сонцем,
Щоб ніжним променем обняти,
Забігти крізь твоє віконце
І поки спиш, поцілувати.

Своєю музикою серця
Торкнутись дивних снів, чарівних -
Вона в симфонію поллється
Від почуттів твоїх безмірних.
17.11.06

Як білий сніг, як сонячна вуаль
У павутинні загубилось літо.
Твою печаль пізнав. І не помітив,
Як білий день у сутінки упав.

Солоні хвилі заховають дні,
Солодку повість берега нічного?
Разом ходімо у прозорий човен.
І тільки білі кола по воді.

ти
сиділа на підлозі неба
і лускала насіння
зірками
ми
колись упаде світова арка
всесильні титани розгублять
свою силу і почнуть сіяти зерно
проросте світове дерево
і я
дам тобі руку
аби ти спустилася по сходинках
і глянула що ж
ти
наробила

Моя Аланіє, небачені твої
Виразні очі проковтнули вії.
Святих фортець освячені вогні,
А брам твоїх - оголені стихії.

Ти не гостри ні списа, ні образ,
Коли ж загинув у штормах пекельних.
Довічно будь у мареві прикрас...
Я ж - флот тобі, а ти мене – до скелі.

На ешафоті – й прапор на чоло.
Ти пригадай: лилась вода в шолом,
Й життя немов узором на сорочці.

А все ж було похрещено до бою,
Коли жили без тіні під стрілою
В твоєму? Яничара оці.

Мене вжалив день.
Ця осінь уже
без тебе.
Душа на цвяшку
і світ,
що колихається
на тонесенькій павутиночці
сумніву,
падає в мене.
Ця осінь - уже без тіла.
Скрізь лапаті
тіні світла,
обривки фраз,
залишки слів,
що, мов кокон,
обмотують мозок,
і мелодія,
яка дзвенить
у гірких коралях
горобини...
Ця осінь
уже без тебе?

Одна любов на трьох героїв –
Так посміялась доля з нас.
Зробити поділ неможливо
Ні без страждань, ні без образ.
***
В твоїй руці її рука...
Завмерло серце від різкої болі.
Коли я вірила, що маю шанс,
Ви тихо розділили ролі.

Розбита мрія. Нерозділене тепло.
Я наодинці з пустотою...
Та все ж я рада – ти уже не сам,
І сяють щастям очі твої.

І скільки б не було страждань
Та обіцянок, що тебе забуду;
Ти Сонцем був в моїм житті.
За це я долі дякувати буду.
***
Теплу усмішку, погляд ніжний
Даруєш щедро і до сього дня.
Навіщо так необережно мої
Плекаєш безнадійні почуття?
(квітень’2004)

Чаклую над словом, над тишею, долею, звуком.
Сама собі знову говорю до Бога і зір.
До вас вже не йду і не падаю серцем у руки:
Ось нате - дивіться, воно вже змінилось з тих пір.
Уже не вертаюсь у те відболіле. Ми = квити.
Відстукує тихо по колії колесом день...
І тільки жебрачку не можу отак залишити.
Оту, котра знову нащурила вуха на дзеньк.

Хоч нікому нікуди не треба,
Тільки вітру іще - до зими,
Голі рейки вже линуть до тебе,
Розітнувши полів килими.
І перони, і кроки, і сльзи
Розмішало грудневе кіно
У картині кістлявих морозів,
І в калині затерпло вино.
Замість слова - німе запитання.
Краплі крові і сніг, білий сніг...
І дай Боже, що це вже востаннє
Під колесами відчай проліг.

Крадеться вечір непомітно,
Сидить у засідці, в чеканні.
Хоче путами окинуть місто,
Що вже втомилося в бажані,
Втопити дня минулого турботи
У пітьмі знайомих вулиць,
В яких гуляє світло ліхтарів
Та аромат закоханих сердець.
Що засадили парк осінній,
Своєю квітучою любов’ю.
Я мимоволі згадую, що й ми,
Частенько, бували тут з тобою.

І я лечу до тебе, моя мила.
З букетом слів - душі натхнення.
І не турбує втома мого тіла,
Бо ніч попереду,
В якій немає місця для смирення.

Ти захоплюєш мене
сонцем своєї ніжності,
що робить мене
легшою за космічний пил,
прозорішою за ранішню росу,
гарячою і нестримною, як лава,
що пекельно і вибухово
виливається з жерла;

невтоленою, як спрага...
....і ,водночас, я залишаюся невловимою для тебе,
як бура вода гірської ріки,
що несе свої води не в твоє озеро... Пробач...

Але в той самий час
я потребую тебе,
як прагне дощу спрагла земля!
Мене тягне до тебе
подібно до того,
як тягнеться до сонця
весняна брунька,
Як прагне вільного бігу кінь,
що надто довго простояв у стойлі..
Я не зможу без тебе..
Я... люблю...

Раптово
Повернеться вересень
З холодними очима,
Обтявши
Ноги літу,
Що пливе в минуле
По стерні й соломі.
По лезу...
І розсіче руками
Блакитне небо
І дощами -
Землю.
І відійде,
Відбуде
Красивий день
Кленовий...
О, дорого,
Твій порох і туман
В плащі старому -
Мов засторога.

Мне не трудно тебя отдавать
Каждый день возвращать тебя снова
Не хочу по тебе я страдать
И играть с тобой в «птицелова»

Ты - не мой, а я – не твоя
Всё так просто...
И просто ты – рядом.
Будь всегда!...
И даже тогда,
Когда день догорает закатом

Ты со мною! я – знаю.
Молчи!
Пусть всё это - моя лишь догадка
Ты с признанием не торопи
Мне уже и сейчас слишком сладко!

Прокинувсь вранці я
І глянув в дзеркало
Попід очима – синьожовті ліхтарі
І голова моя уся у реп´яхах
Немов би лазив де
До самої зорі

А в горлі сушить
А в горлі давить
І мітинг вирує в голові
І плачуть
І зітхають
Статеві органи мої

То мабуть марсіяни
Впіймали мене вчора
І відвезли на свій проклятий Марс
І напоїли там, щоби не пам´ятав
І п´яного лишили в бурянах

І їм падлючим дітям
Майже все вдалося
Зітерти в памяті моїй
Не пам´ятаю я
Хоть вискуби волосся
Де пив –
На марсі, чи Землі?

Потрібно терміново
Зробити експертизу
Можливо залишилися сліди?
І в завтрашніх газетах
Крім політики й стриптизу
Напишуть ще, що я літав туди.

Ти вже в дорозі,
Тарабонить.
Поїзд і вечір
Дихають в такт.

Скоро тут будуть
Вагонні сни,
Скоро тут буде
Тихо так.

Ти вже в дорозі –
Тебе нема!
Завтра – можливо,
Сьогодні – ні.

Та, що тебе огортає,
Пітьма
Повагом гусне
В моєму сні.

Ти вже в дорозі.
Місто пусте,
Їх – два мільйони,
Але я – сам.

Чи ж я назавтра
Згадаю те,
Які на смак
Твої вуста?!

Ти вже в дорозі...
Тарабонить
Дощ у вікно моє
Сонне і чорне.

Й доки тебе я
До серця пригорну
(Ти вже в дорозі)
Лишилась мить.

Что женщине, могу сказать я?
Той женщине, которая любя,
Мне в жизни дарит столько счастья.
Которая, мне дарит всю себя.

Отец, прошу Тебя, не обижайся,
Что столько я ночей у Вас отнял.
Я по-украински скажу – пишайся,
Той женщиной, что в жены себе взял!

Смотри, ах, как она прекрасна!
Не по годам своим как молода.
Бывает так нежна, добра и ясна,
Бывает то скромна - то озорна.

Она одна, таких уже не будет!
Средь миллионов как Ты ни крути.
Так никогда, любовь пусть не убудет,
С её нелегкого, житейского пути.

Немов безкрилая орлиця,
В Твоїх очах помітний страх.
Твоя душа – холодна криця,
Краплина жару лиш в думках.

Остання жде Тебе дорога,
Незвідана, примарна даль.
В Твоїй душі мабуть, тривога,
А може, чорная печаль.

Підійду ближче, гляну в очі,
Солоне скло побачу в них.
В їх глибині закуті ночі,
Кохання ночі – вічний гріх.

Ти продала себе, небого,
В душі палали почуття!
Хотіла щастя. Хоч малого...
Але не склалося життя.

Я промовчав. Слова тут зайві.
Та й не потрібно було слів.
Твоїх очей вогні прощальні,
Сказали все, що чуть хотів.

Затихли дерева, нечути птахів.
Дихання вітру, траву не колише.
Нечути у лісі людських голосів,
На приречену землю спустилася тиша.

В ній я сиджу на зеленій галяві,
Серце та очі – від світу закрив.
Мрії дитинства то ясні то мляві,
Йдучи життям так безжально згубив.

Небо шарахнуло ніби від болю,
Землі посилаючи збуджений грім.
І, - мов сльозами, своєю водою
Життєдайну вологу надало усім.

Перші краплини, холодні і важкі,
Зовсім як спомини пасмурних днів.
Ринули з неба роздертої пащі
Змиваючи все, що забути я хтів.

Так дощ, розмовляючи гулко з травою,
Мене ненароком – пестив і мив...
Щоб ранок новий – своєю росою,
Очищене тіло моє – пробудив.

Я сотні теплих слів
Скажу Тобі, сестричко!
Хай посмішка осяє
Твоє миленьке личко.

Я дякую, безмежно
Батькам своїм за Тебе.
Для Тебе обережно,
Дістану зорі з неба.

Я хочу щоб Ти мала,
Усе, що забажаєш.
І щоб тривог не знала
Із тим кого кохаєш.

За Тебе помолюся,
І вип`ю я до дна!
Тебе люблю, Януся,
У мене Ти, одна.
20.10.2003

Когда я тебя любила? Ты, правда, спросил?
Я не смею...
Не смею..И вряд ли сумею признать,
ЧТО во мне погасил.

Боишься меня иль играешь?
Ты прячешься...Сново впускаешь...
И вновь, всё отдав, понимаешь,
Что сново меня отпустил...

Я всё еще верю в чудо!
Но счастлива вряд ли буду
Тебя я опять позабуду
Когда ты меня полюбил..

Я буду твоею, Буду!
Сестрою навеки буду,
Душою твоею буду, -
Но ты меня – упустил.

Ты веришь – я не устала
Но знаешь...И вправду мечтала
Тогда, когда угасала
Когда я тебя теряла
Когда ты меня не любил....

Сьогодні вдома знов прим’єра.
Ти граєш переді мною сцену
Твого великого кохання
Що було мною не збагнене.

Ти фарбуєш туш’ю мої гуди,
З твоїх заплаканих очей.
Та весь цей фальш веде в нікуди,
Бо не розумієш ти простих речей.

Нема любові в тих словах,
Що написав якийсь поет,
А не твоє закоханеє серце,
Заряджених в Купідонів пістолет.

Втомлений війною, прошу тебе
Щоб відпустила ти мене.
Не бачу сенсу, для примирення,
Лиш біль та злобу сьогодення.

Та ти не чуєш змісту моїх слів
І знов продовжуєш прилюдя,
Що ще вчора так боліло,
А сьогодні злобою осіло в грудях.

З моїх вуст зірвався
Сатиричний сміх,
Бо нема й сльозини правди
У звинуваченнях твоїх.

І вже в думках чекають,
Образою заряджені гармати, зведені курки,
Беру твої я очі на приціл.
Прошу востанє "відпусти"…

...11...

Ці межі замалі.
Душі затісно в тілі.
Я в Тебе на крилі
у довгій сукні білій.
Прийми і огорни
у сяйво неосяжне.
Розплутуються сни
без суддів і присяжних.
Цю зустріч tet-a-tet
вінчав магічний вечір.
Твій зоряний букет
теплом цілує плечі.
Прости. Благослови.
Помилуй...Хай воздасться...
Останній крик сови
в епіграфі до Щастя...

Нам говорять:
Як самого себе любіте,
Нас навчають
Змалечку поважати старших,

Нас привчають
На могили носити квіти,
Вимагають
Полюбити святкові марші.

Правду кажуть,
Але, ВИТЯГНУВШИСЬ НА ПАЛЬЧИКАХ,
Відчуваю
Як у скроні шалено гупа

Щось червоне,
Щось, від чого нестерпно гаряче:
Що робити
З двадцятьма мільйонами трупів?!

Студентські роки – краща мить
І згадка гріє серце.
Нам з пам'яті по вік не злить
Солодких днів із перцем.

Та в хлопців все не так, мабуть,
Як у дівчат буває:
Хто гречку, а хто рис несуть...
Ой, братство погуляє!

Та треба тиждень доживать,
А вже нема що їсти…
Останні гроші рахувать
І на дієту сісти.

Так жив у гуртожитку й брат –
Багато в нього друзів:
І на словах – той кум, той сват,
Ще й незліченно музів.

Скоріше б п’ятниця – кінець!
Якось вже б дотягнути…
Усім дієтам то вінець
Та й до батьків чкурнути.

В кишені рівно на білет
І ні копійки більше.
В очах горить вогонь і злет.
Добратися б скоріше!

Але ж то кýриво – біда,
Що робить з хлопця мавпу…
Не стане грошей – єрунда,
Проїде лиш Заправку.

А далі тихо, зайцем вже,
Щоб шофер не побачив.
А, може, й цей раз повезе?
Той день багато значив…

Водій автобус зупинив,
Знайома ця Заправка.
– Виходь, хто там не заплатив, -
Вже станція "Гуравка".

Брат притаївся, тихо сів,
Та шофер не рушає.
Яких же підшукати слів?...
– Виходь! – він вимагає. –

Якби ж ти тихо попросив:
Візьміть мене будь-ласка,
Немає грошей, розпустив –
Життя студента – казка…

Але ж бо – ні… перехитрив…
Гадав, старий – тетеря?
Тепер іди! – І він закрив
Перед студентом двері.

Автобус показав лиш хвіст,
Рушаючи з зупинки.
Якби ж то був він песиміст,
Тоді б зронив сльозинки.

Але ж, то брат мій не такий!
Він закурив цигарку,
Не плакав, але був сумний
І проклинав Заправку.

"Начхать… вже якось доберусь
До отчої я хати…
Уже чотири роки вчусь –
Проблем не уникати".

Цигарку кинув на бордюр,
Вже руку підіймає
І автостопом до Самур
Машину зупиняє.

Та всі, хто їдуть, - не туди…
На дворі вже смеркає.
Він тут застряг від єрунди –
Цигарки проклинає.

Аж тут, хтось вдарив по гальмáх
Вантáжівку спиняє.
Мій брат з сльозами на очах:
– Чи до Самур? – питає.

– Так-так, студенте, я туди –
В салоні місць немає…
Як хочеш, то на кузов йди.
– Та добре! – з уст злітає.

– Он там є лавка, бачиш? (В кут
Його він посилає)
А щоб не холодно, запруть –
Брезентом накриває.

Корито з ягодами там
Було серед платформи.
І запах вдарив по ніздрям,
А в животі, мов гóрни.

Він парочку дістав і з'їв,
А потім ще з десяток.
Студент голодний захотів
Побільше ягід взяти.

Та й що руками? Слоїк взяв,
Щоб більше зачерпнути.
Ягíд багато, хто б жалів?
Не думав, щоб пірнути.

Але ж та жадність до біди –
Нагнувся він занизько,
І з головою він туди
Летів в корито – слизько…

Тепер він знає, жадність – гріх,
То й більш не зловживає.
Спокуса… Втриматись не зміг…
Як вийти? Він не знає.

Машину зупинив, брезент
Водій уже спускає.
Як зиркне шофер, а студент
Весь в ягодах… стікає…

Мій брат від сорому не знав,
Куди себе подіти…
Він тільки "дякую" шептав…
Як жаль – не міг злетіти…

Та добре, що то вечір був,
Бо він став аж багровий
Від Ягід… Він шляху не чув –
Летів, як барс тигровий.

А по дорозі проклинав
Цигарки та Гуравку…
Ягід наївся, що не знав:
Прийдеться брати "справку"?

Уже не курить від тоді
І більше цінить гроші.
Були ж то роки молоді –
Студентські "власні ноші".

Мене розхитуєш на гойдалці у піднебесся.
Бехмарні зустрічі в невидимих вітрах.
Колись, мабуть, назавжди повернешся
У погляд, по загублених стежках.
Шляхи розвели в невідомість
Попалені давно мости.
Чомусь приходять знову в підсвідомість
Твої незакодовані листи.
Та я мовчу, і в тім мовчанні
Очі так боляче розплющились наскрізь,
Стали прозорими у цім коханні.
Тож бачиш душу, та немає сліз...

Пройшовши всі загублені стежки
Я в тиші повертаюся додому
І шлях мені встеляють пелюстки
Входжу в алею знайому й невідому
І срібне ангела торкнулося крило
Твоєю теплою і рідною рукою
Відкрилася небачена краса
Від долі подарована Тобою.

Босоногий березень бродом біжить,
Босоногий бувалий бешкетник.
Беззубий берег, бездонна блакить,
Березню бачиться білий букетик…

Десь схлипує ще сад після нічної зливи
Й тривожно-повний став щось думає своє,
Лиш сонця промінець щасливий
Лоскоче землю – і вона встає.
Легенько позіхне, умиється росою,
А потім ще туман-дезодорант…
І леді ця готова до зустрічі з тобою.
А небо хмарку зав’язало в бант.

Бувайте дівчата рука із кишені випала
затиснута запальничка він знав він вирішив
замість в”язати життя з депресивними типами
кайся що ти не змогла позитивніше
кайся що всесвіт керований бидлами
попри бажання здаватися ближчою
ти завше лежиш під невідповідними
як кінь завше слабшими ходить об”їжджений
от би у часі завмерти хвилькою
вільною впертою хитрою дикою
нащо б я в біса прикметники тринькала
тиша фіранка цокання дихаю

Я понад все любила хризантеми...
Вишневий сік... і – зараз – Самвидав.
Ще... по-дитячому боялась, коли темно...
От тільки ти цього не знав.

Ти не помітив... я жила без мушлі.
Тому так просто ми обходились без слів.
Це вже було... В «Постскриптумі» Забужко.
Та ти її ніколи не любив.

Я виливалась на папір передчуттями...
(чи на екран, що замінив чернетки)
...Та знаєш... якось все моє життя,
Для тебе - «варіації абетки»...

16. 11. 2006

Озирались Йому призабуті слова.
День покірно мовчав, помираючи вкотре.
Похитнулась стеблина в німому акорді,
Не забулась дорога, бо вічно нова.

- Помирати, - сказала, - запізно. Ожин
Ти усіх не зібрав. Не здолав всіх кордонів.
Після вічних доріг повертайся додому,
Де чекає Вона на початку стежин.

Такі солоні пасма берегів
Прийдуть вночі, мов зоряна утома.
Я на землі Гомеровій, не вдома
Пізнав твої чесноти, не гріхи.

І, як колись, крізь марево доріг
Прийти незнаним шляхом й загубитись.
Крізь твердь землі, глибини таємниці
Знайти тебе і доторкнутись ніг.

У променаді – мовби на вітрах.
Коли чола торкнеться синій птах,
Та на пастелі Середземномор’я

Немовби сніг воскресли хмарі ті,
Які були, мов крила золоті,
Тепер – екстракти мандрівних історій.

Я не здаюсь,
Хоч визнаю поразку.
Я повернусь
Щоб завершити казку.
Я повернусь,
Що б там не стало.
Я не здаюсь –
Поразки мало.
Я не здаюсь –
Війна триває.
Я повернусь –
І ти це знаєш.

Я гралася словами,
Я сяяла очима,
Я стежила за Вами,
Я Вас напам’ять вчила.

Я обіцяла волю,
А брала у полони,
Я змінювала долю
Під знаком заборони.

Я обіцяла дещо
І дечого боялась.
Була я обережна-
Мовчала і сміялась

Бо знала, разом з Вами
3’являється і рима.
Я гралася словами,
Я сяяла очима.

Пригорни ти мене до себе
І зігрій своїм теплом.
Я дістану для тебе небо,
І вкладу до твоїх долонь

Обніми мене міцно-міцно,
І ніколи не відпускай.
Я буду біля тебе вічно,
Тільки ти цього забажай.

Полюби мене щиро-щиро,
Так як Бог полюбив цей світ!
Я в любові силу вірю,
Бо вона розтоплює лід.

Покохай мене так жагуче,
До останньої краплі крові.
Я ж кохатиму тебе ще дужче,
В кожнім подиху, в кожнім слові

Поцілуй мене палко-палко,
Це останнє моє прохання.
Я назавжди піду на світанку.
Ти прости, прощавай - кохання!

У мене в кімнаті з´явилися штори
І повно косметики – банок, пляшок
Я ж звик до пляшок з під горілки й кагору
Напевне хтось вкрав в мене світу шматок.

У хаті з´явився ворожий агрессор
Не можу у ванній сорочку знайти.
І повниться серце повільно протестом
Кудись поховались усі цигарки

Від вчора шукав свого зошита пильно
В якому пописую п´яні вірші
Заледве знайшовши його у шухляді
Побачив на ньому помади сліди

Вандальство нечуване чиниться в хаті
Ба, більше - руйнація світу мого
І зп´яну ніяк не утну зпам´ятати
Хто міг би так легко – робить таке зло.

Я воїнським хистом наділений зроду
Одвіку ворожих навал не терпів
За право гармидеру й п´яну свободу
Дрючка прихопивши, у засідку сів.

Хто міг би так нагло наругу чинити
Руїну наводить на мій тихий рай
Аби це вандальство, хоч якось спинити
Сховавсь в коридорі, за дзеркала край

Ввижалися орди монгола Батия
І лави гусарські, поляцьких полків,
Московські стрільці, як та чортория
Й багнети скривавлені більшовиків

Скінчилася ніч, а так само й горілка
Я в засідці далі чатую, сиджу
Виходить з кімнати, ще заспана дівка,
В халаті прямує у ванну мою.

Коли появилось це чудо природи
І як в заповідник потрапить могло
Тверезий аж став – оце так пригода
Напевно з мітлою влетіла в вікно

Немає порадоньки лиху такому,
Оскільки історія твердо це зна -
Що легше спровадить татаромонголів
Ніж викурить дівку з свого куреня.

Пишу думки під трафарет
Своїх сумних-тьмяних емоцій,
А ти не вибачився й досі,
У небуття відходить осінь,
Даруючи образ букет…

Зроблю я кривд горе-гербарій,
Зі сліз вино не розіллю,
Ним душу-вазу напою,
Переберу вмить серця гравій,
Продам любов як не свою…
На сміх обернеться гнів сірий,
І радощам не буде міри,
Та чи забуду мить в раю?
Твоя рука бере мою,
І очі просять мої вірить…
Безглуздо так зніматись в вирій,
Коли над прірвою стою…

У кожного свій тягар
Свій горб на спині
Квазімоди
Люди нової породи
несемо його як дар
Або як данину моді
Свій жаль і образи
Незгоду і кепську погоду
Звалили на карк
І пішли "по своїх ділах"
Здобувати примарну свободу...

Стою по коліна
в осені...
твій лагідний погляд
лоскоче душу,
а я боюся дихнути -
таким далеким
і близьким
є наше щастя.

Вечір спинився.
А варта твоя
поснула.
Ти ще мене
тримав
під своїм прицілом.
Ти ще мене ловив
і вивчав
мій голос.
Зойкнуло серце -
слово гірке вкололо...
Завтра усе мине,
і жереб наступний -
спокій.
І ти вже
кудись пливеш,
й лишаєш на ранах
кроки.
Ти -
просто знайомий сміх,
ти - все ще
знайомий подих...
Я йду.
А ти не вберіг.
І вечір
зостався на сходах.

Велика і порожня хата.
Давно не чуть дитини сміх.
Засумували батько й мати –
Вони самі… Чи то їх гріх?

Співала хата ще недавно,
Бо рідні там були сини.
Жили спокійно, навіть вправно
Допомагали всім вони.

Та кляте безгрошів’я мучить
Й роботи на селі нема…
Питання грошей думку сушить,
А відповідь – біда німа…

Покликав їх на заробітки
Сусідський парубок Дмитро.
І виглядає так – ні звідки –
Своїх дітей усе село…

У найми! По чужих країнах
Роз'їхались Твої сини,
А Ти ридаєш у руїнах
Та ждеш, що вернуться вони.

О, Україно, серце моє!
Чи вистоїш у цій ганьбі?
Чужим будують – плаче своє…
А Ти простила й ждеш в журбі.
16.11.06

Адам – староєвр.
досл.
“Червона земля”.
Єва – староєвр.
Хава –
“Життя”,
”Та,що дає життя”.
Едем –
“Ніжний,
делікатний”.


Злива-втікачка –
Вигнанниця
з раю.
Ремінням
кривавим
відступництва
скута.
По лікоть –
у соромі.
Губи
в отруті.

Як тут
без гарячки?..
Сам Бог
ридає...


Життя
виплакує
з шпарок
зіниць.
Гадючник
звиває
Й запліднює
землю. -
Червону
землю...
І свідків
безмовних
єднання –
Мокриць –
Безжально
віддасть
на поталу
левам...


І дзвін
делікатний
озветься
в Едемі.
Відгомін
прокотиться
в горах
луною...

Де свого
Адама
шукати
цій Єві,

Щоб бавити
вкупі
Первісний
сором?

28. 11. 03.

Убитій горем
матері...
Зневіреному
батькові...

Просто
чистій
душі...


У нього
за вікном
ховали
прощення...

І хтось
все кидавсь
на коліна
по кутках.
І в зімкнутість
долонь
втискав
те “Отче наш”...

Не вміючи
читати
по губах.

А хтось
в ту мить
давився
голосінням...

Обвили
терном
голову
старечу.
І небо
плакало
квітками
у вінках.
А чиєсь
марення
оспівувало
втечу...

Та він якраз,
засліплений
видінням,
Своїх дітей
в скуйовджених
кутках

Ставив
на гречку...

26. 11. 03.

Вимела сонце з хати:
„Іди, погуляй по світу!” –
Вигнала конопате,
Промінням тепла сповита.
Бачте, лиш заважало –
Вкрадалось у дім крізь вікна,
Гризло повіки жалом,
Допоки очі не звикнуть.
Збудить було зарано,
Тоді давай підглядати,
Як мій ніжний коханий
Мене голубить завзято.
Хоч би згадало сором!
Та мовить, що не розкаже,
Як в кімнатних просторах
Малюють тіла пейзажі,
Як стираються грані,
Як пристрасть вирує звірем,
Прагнучи воз’єднання...
Пробач, але я не вірю!
„Геть всюдисущі очі!” –
Волаю... А мій коханий:
„Завтра приходь.” – шепоче -
"Повторимо мить нірвани."

Зим-зимовість. Слова минули.
Шарфосонність. Тепло руки.
Янгол з неба накрише булку.
Чорний ворон склює гріхи.

Сніг-сніжинність. Дверей одвертість.
Кар-прокльонності віща мить…
На, налий оковиту з перцем,
Не мовчи лиш, бо це болить.

Я їм вже слова умерли.
Два холоди, наче шарфи,
Лягли – і поклали руки
на місце обрубків крил…
Ангелику, милий, чуєш?
Налий їм прощання кварту,
Бо хтось ще когось чекає.
І хтось вже когось згубив.

А їм вже упало небо.
Дві цівочки кавоболю,
Кав’яренька-рукавичка
(сюди не вміститись трьом).
Ангелику, це все кара?
Заплаканий, це все доля –
Ділитися пиріжками,
мов яблуко-смертним гріхом?