Я крапельки часу посіяла в буднях холодних.
Шукала спочинку, на тишу чекала.
Крізь призму сучасності в судженнях модних
Забуті сторінки історій гортала.

Роки пролітали, не маючи права спинитись.
Закони писались нехитрі - якісь заборони.
І встигла земля невпізнанно на диво змінитись
Від опіків стронцію, стогонів зони.

А я собі паростки вільного часу плекаю.
Щоденно веду боротьбу з самотою.
Удень свіжі рими, осяяні серцем, шукаю.
А сни...розділяю надвоє з тобою.
23.02.01

Повернешся додому ти. То й що?
Дивись навкруг, чи ти кому потрібний?
До кого в друзі ти тепер є гідний?
Повернешся, візьми до столу щось.

Букет із найсолодшого вина.
Дивись в вікно й міркуй собі потроху:
в усьому тут провина лиш твоя
і добре, що так є. І Слава Богу.

Як добре, що нести хреста тобі.
Як добре, що ні ким ти не пов’язаний.
Як добре, що кохати на землі
тебе ніхто, ніде не зобов’язаний.

Як добре, що в німу, глуху пітьму
крива рука шляху не підказала.
Як добре їсти хліб із полину
й самому повертатися з вокзалу.

Як добре до калини та кущів
летіти. Схаменутися. Спинитись.
І зрозуміти, що твоїй душі
бажання змін, лише, колись наснилось.

Оригінал
Воротишся на родину.
Ну, что ж
Гляди вокруг,
Кому еще ты
Нужен,
Кому теперь в друзья,
Ты попадешь?
Воротишся,
Купи себе на ужин
Какого- нибудь сладкого вина,
Смотри в окно и думай
Понемногу:
Во всем твоя, одна твоя вина,
И хорошо,
Спасибо.
Слава Богу.
Как хорошо, что некого
Винить,
Как хорошо, что ты никем
Не связан,
Как хорошо,
Что до смерти
Любить
Тебя никто на свете
Не обязан,
Как хорошо, что никогда
Во тьму
Ничья рука тебя не провожала,
Как хорошо на свете одному
Идти пешком с шумящего
Вокзала.
Как хорошо, на родину спеша,
Поймать себя в словах
Неосторожных,
И вдруг понять, как медленно
Душа
Заботится о новых переменах.

Оригінал
Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот - и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.

Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.

Золотые далекие дали!
Все сжигает житейская мреть,
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.

Дар поэта - ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черной жабой
Я хотел на земле повенчать.

Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились -
Значит ангелы жили в ней.

Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной,-

Чтоб за все грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать,
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.


Переклад

Лишилася мені єдина втіха:
закласти пальці – і шалений свист.
Пішла про мене слава лиха,
що паскудник я й скандаліст.

Ах! Яка то нікчемна втрата!
Навіть, смішно в житті скільки ще.
Соромно, що в Бога, як в тата
вірив.
Гірко мені, що не вірую вже.

Золоті, далечини далекі!
Все згорить у багатті життя.
На характер я вийшов нелегким.
Спалахнув ,все ж, заради буття.

Сенс поета – жаліти і бити,
Є фатальна печатка на нім.
На землі я хотів одружити
біле з чорним, як сніг та дим.

Хай не злагодились та й не збулись
всі починання рожевих мрій.
Але, як демони у душу ткнулись
мабуть, ангели жили в ній.

І за це каламутне дійство,
що беру я з собою в той край.
Як побачу село і дитинство
тих хто поруч благатиму. Хай

за усі ті гріхи, що вчинив я,
за невір’я в святу благодать.
Щоб поклали мене в вишиванці
під іконами помирать.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Жовтень – жовток вітряних кораблів,
спосіб округлення, зведення, зтулення – до нулів.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
В квітах-тенетах лишив нам місця.
Піснь колисковую на ніч заспівує – ятрить серця.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Жовтою сповіддю мовить до нас.
Очі прозорі, лагідні, добрі – ваблять весь час.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Світлом і тінню на вії ляга,
а за останньго хутора хатами – сонце кульга.

Не хочу я повернення до сну.
До того, що колись мені наснився
раптовим чином. Я там опинився
ковтнувши наркотичну новизну.

Солодкий біль - то більше ніж ти є.
Реалії – щось глибше за Шапіро.
А навкруги все кольорово-сіре
і сенс життя - одне передезе.

Що сенс життя? Та чи є смерть початком?
І чи нове життя – то знову кавер ти?
Оце думок! Вже змерз і треба йти
зустріти жінку і свого нащадка.

Чуєш, як вітер шугає
Несе понад лісом хмари
Могутні дерева хитає
Аж свист чути дикий угорі.
Шумлять ліс,гаї і діброва
І падає лист навкруги
Облога на небі багрова
Й сивіють поля в далині.
Несе вітер з півночі холод
Замре все живе до весни
Лиш каркне десь голосно ворон
Й луною озветься у душі.

Я вже не знаю, де живу:
Чи тут, чи десь там із тобою…
Чи сон все це, чи наяву?
Чомусь ти володієш мною.

Ти поселився у думках
І створюєш прекрасну казку…
Являєшся мені у снах,
Даруєш найніжнішу ласку.

Найщасливіша я у снах…
Якби ж могла там залишитись!..
Ти пролетів, немовби птах,
Мені ж від сну - вже не звільнитись.

Магніт наближає й не зближує,
Молитва лунає й не чується,
Йдемо паралельними лижами
По звіку засніженій вулиці.

Два всесвіти, дві протилежності,
Дві пісні як дві одинокості,
Як прагли позбутись залежності
У сніжного неба високості.

А сніг за законом тяжіння
Тяжіє до згорнутих крил,
А сніг за законом тужіння
Зеленії мрії покрив.

А ми молоді й ледь опірені
Любов'ю розтопим закони,
Бо кличуть маршрути незміряні
Собою світила заповнить...

Були б крила
Я б любила -
Над самотніми мостами
Хмар торкатися устами.
Були б мрії
Я б надії -
Щоб світанки зустрічали
Чорнобривцями вквітчала б.
Було б щастя
Я б причастя -
Як божественне начало
В усіх храмах величала б.
Були б крила
Я б любила
Обійматися із небом
І з промінням,
І з дощами
ніжно падати до тебе.

Вельмишановна моя свідомосте,
Світла панно,
Я молилася Дажбогу
Вранці рано.
Я вдивлялася щиро у небо,
О, велич!
І вслухалася у степ,
В його клич.
В божевіллі прокленала
всі дороги,
На прохання - ставила
Вимоги.
О, свідомосте, пробач мені,
про нього
навіженно
я молилася Дажбогу.

Як пілігрим дівочих мрій,
Іду між снами і явою.
Зігрій мене. Мене зігрій.
І я віддячую любов'ю.

Хай вітер завиває блюз.
Хай сніг прийшов. Прийшов за мною.
Люблю Тебе. Тебе люблю.
І грію ніжною любов'ю.

Незримістю Твоя присутність
Торкається теплом щоки,
Ліхтар грудей долає сутінь,
Іду до серця навпрошки.

Віддам бесаги поцілунків,
Із кобзи музика струмить,
Іду до губ солодких трунку,
Аби торкнутися. На мить.

Любити тихо й безумовно,
Без контрибуцій та анексій,
Любити так, щоб ніч зимова
Розтанула в гарячім серці.

Любити тихо і красиво
Крізь ніч. Крізь світ. Холодний всесвіт.
І вірити в звичайне диво
Любові у гарячім серці.

Любити тихо і радіти,
Коли душа Її озветься,
І пестити чутливі квіти
Вразливого любов'ю серця.

Грибний духмяний втішний жовтень
Кохальні постільні гаї.
Листочок розмальовно-жовтий
І, наче, тихші хазяї...

Кругом опеньки, сироїжки,
Ще дозріва калина, глод,
„Геть ті машини! Йдемо пішки!”,-
Аж випручається народ.

Що нам калюжі вздовж узбіччя,
Коли під кроком шарудить
Ворсистий коць екологіччя,
Під дощик бісерних блакить.

Поля, можливості - безкраї,
З порядними, то ж так... людьми.
У жовтні грім якщо, заграє -
До малосніжної зими.

13.10.2006р. Ів-Франківськ

Чуднувата в нас країна,
Наче, з себе хто сміється:
В церквах ставлять на коліна,
Платять менш, ніж іноземцям.

Європеєць, мудрий, гордий
Віруючий, задававкий,
Службу слухає комфортно,
Гідно сидячи на лавках.

Бо, як встанеш на коліна,
То не просто встати.
І чекає „буржуїна”
Миті осідлати.

Спробуй, не платить полякам -
Може, щось і вийде...
Чи скажи: стояти раком -
Може, дехто й прийде.

16.10.2006р. Ів-Франківськ

Нас привчали на Поділлях:
На базари – у неділю.
Як це: в вихідний – безділля?
Хто ці видумав весілля?

Чом це нам відпочивати,
Коли завтра – до роботи?...
Копошаться батько, мати
Землетрусом ще з суботи.

Як з базару по обіді
Доволочишся до хати,
Вже ніякій Афродіті
І за комір не підняти.

В понеділок, всі вже звикли:
Шефсько-зборний відпочинок:
Щоб прочунялися, вникли
В понедільний матерщинник.

Та ожили й наші звичні:
У неділеньку, уранці,
В церкви – тихі, аскетичні,
Вдягнені родини, бабці.

Аж піднесення у грудях
Від недільної молитви.
Ми всміхаємось на людях,
І дрібніють жури й кривди.

У неділю - піч, каміни,
Рідні, затишні дрімоти.
І, як лічить, в Україні
На базари - у суботу.

16.10.2006р. Ів-Франківськ

це місто пізнає яке божевілля на дотик
понурі ворони останні горіхи розлущать
в шибки розпашілі пропасний постукає протяг
сумне дощеня зазирне у свічадо калюжі
і знов дотліватиме в комині вечір лапатий
старий характерник гортатиме вижовклу книгу
все буде як завше – кіно валер’яна і спати
дожити б до снігу о тільки б дожити до снігу

Я заблукала знов. Навмисне.
Щоб просто йти насамоті,
Щоб пригадати те, колишнє,
І потонути в забутті,
Поволі йти, збирати листя,
Напіврозколені каштани,
А потім стати в однім місці
Ц тебе згадати знов, коханий,
А потім бігти шлях шукати,
Яким прийду до тебе знов.
Хай краще буду я блукати,
Аніж в буденності – любов.

Проноситься літо за літом,
І сніг на зеленому вітті,
А я ще не встиг долюбити,
Під снігом вмирають кобіти,
Сніг сплівся в саваннім суцвітті.

Вони ж молоді і зелені,
Вони ж буйнорясні й шалені,
Та снігу чомусь все одно,
Й моє закидає вікно.
І вікна замів вже на клені.

А сніг не спиняється, йде,
Лиши хоч дівча молоде,
Не знаю я, хто вона й звідки,
Не бачив щирішої квітки
І сонця яснішого вдень.

А сніг долітає і тане,
Дівча оминає кохане,
Чи стане вогню в моїм тілі
Дівча захистить в заметілі
Від сніжноордового хана?

Зійшлися у битві останній
Кіннота снігів і літаній,
Сльоза вибухає ураном,
Зцілити щоб всніжені рани,
І крила звільнить для літання.

Незвичайний небесний концерт
починає в мені оживати.
Знавіснілий і хтивий концерт –
наче дух алкогольний крилатий.

Ти горів. Ти палав.
Не вписався в систему...
Вік жорстокий тебе записав
У жорстоку богему.

Тобі сісти ошую дано.
А тобі – одесную...
Як я п’ю із живими вино!
Як я милу цілую!

Я і демон, і бог...
Твої перса, і очі, й коліна...
Загубилось між зір і епох
І моє покоління.

Ще настане мій час,
і вже нас не поглине геєнна.
Прилетить і по нас
наша птиця вогненна.

Лиш тебе я не стріну ніде.
Але нині я відаю, де ти...
Впала зірка в вино молоде,-
пийте, браття-поети!

Ми ще справді орли.
Ми зчиняємо галас:
Україну не ми пропили,
а така нам дісталась.

Згоримо у пекельнім огні?
Так на те наші ночі богемні.
Як нам буть тверезими, - в вині
відбиваються мури тюремні.

В алкогольнім чаду, в алкогольнім диму
як я буду гріховно любити...
Люди – глина співуча.
Я знаю, кому
їх людьми і належить ліпити...

У ліхтарні всесвітнього міста
ростуть голоси
як липи на еспланадах кав’ярень

Хаос камінь огонь
і над усім –
архангельська труба
Армстронга

язичеське древнє тубільське грання
вривається в душу неначе нектар
щоб спалити себе
насправді

тільки в літньому небі
старий двомоторний літак
зависнув на крилах і падає

а над ним –
архангельська труба
Армстронга

двадцять років пройде
наче двадцять століть
я усіх пригадаю на ймення

там я п’ю із живими вино
із Грицьком Чубаєм закарпатське вино
адже Ужгород все ж не Париж

андеграунд зі Львова –
Микола Рябчук і Олежко Лишега –

не зречуся ніколи тієї пори
коли всі ми були як богове
не зречуся

ще такий молодий ювілей у Скунця
тридцять три –
і вже він на Голготі

і живий і воскреслий Іван Каламар
денно й нощно випитує час каяття
у тезка ув Івана Чендея

і Василь Бесараб у блукальських огнях
геніальній дитині на хліб подає –
і не гасне вогонь у винарні

я прочитую зорі вже спалених літ
і мені з небесі вже махає рукою
вже за мене молодший Грицько

але там угорі
там річка небесна тече
над рікою ростуть голоси
як росли голоси над гірською рікою
там Грицько і Галина
Тарасик малий Соломія
там на березі неба і я

але в небі
двомоторний Левіафан
зависнув на крилах
і падає

мурашиний король
розкопав муравлисько зірок
і відкрився такий краєвид
ув очу

я сиджу у винарні
з краєвидом на муравлисько
і кидаю цигарку в вікно
що летить по параболі
й гасне десь наче зоря

у зорянім муравлиську
задихається
дюралевий Левіафан
а над ним –
валторни і труби і скрипки й гобої
п’ють небесний нектар
щоб спалити себе насправді

світлі духи алкоголю
вибухають фонтанами лип
і згоряють насправді

Ми пройшли. Ми були. Наші древні кургани доокіл.
Наші коні пасуться... Двигтить попід ними земля.
Я згорів як вогонь. По мені промовлятиме попіл.
Але образ вогню нам ввижатися буде здаля.
...........................
Зарізані трави й квіти. І губи зарізані сміхом.
І милі засипані снігом. І пам’ять засипана снігом.
Де ви, друзі мої? Хто оплаче любов пресвітлу?
Зарізані квіти...
Зарізані мої губи. І як вас покликати, як?

О, крик опівночи! І камінь, і лист, і світляк.
І наче уперше, в очах ваших туга і страх
Штурмують високе небо золотою ордою мурах
У ваших зіницях...

Десь похорон почався.
Плаче кортеж оркестровий –
Барабан, і труба, і бубон.
І як мені мертвому бути?
Де ви, друзі мої?
Як ви плакали, коли із труни висувалась порожня рука мерця.
І – музика похоронна. Музика без кінця.
Зарізані трави й квіти. Зарізана квітів ніжність.
І ця потойбічна засніженість, і цвинтарні солов’ї....
Де ви, друзі мої?
Я ще зустріну вас – і не мерцями, а свідками.
І я себе зустріну – квітами.
І буде Фауст. Буде вогонь до хмар.
Будуть й поети по мені. Будуть поети нині.
Тому тріумфально, під похоронний марш,
Загорілися зорі в небесній книзі.
.......................
І все-таки пройде пекельне літо,
пекельне літо геніїв, нездар...
Огнем зістане те вино
столітнє,
що вчора видавалось за нектар...

Загорілися букви в небесній книзі,
наче знаки волхвів віфлеємських...
Загорілися небо й земля.

Мої оркестранти, вчорашні і нинішні,
нехай вас осяє моя зоря.
Міністри, поети, актори, фізики
грають марш тріумфальний –
і несть їм числа...
Тільки я, тільки я примушений відповісти
за померлі зірки і сліпі дзеркала.
Гіркі мої дні!
Шекспіре, Данте!
Крім світла померлої вчора зорі,
крім світла зорі, що померла сьогодні, -
кого мені взяти в поводирі?
Кого мені взяти у секунданти?
І з ким - у дорогу? З ким – на дуелі?
Я пережив свій богемний транс...
В людей Мікель Анжело і Рафаелі,
а де він, розстріляний наш ренесанс?
Один репресанс, - і вже хочуть нового.
Когорти стають під кривавий кумач...
Дивися, небоже!
Дивися, небого!
Вони воскресають, - не вий і не плач:
генералісимус Іосиф Віссаріонович Сталін,
маршал Лаврентій Павлович Берія...

Скільки лягло нас під їх п’єдестали!
Де там республіка!
Що там – імперія!
А ми коліщатка всесвітньої драми.
А гвинтики досі надійно живі.
І доки нам сняться відроджені храми,
Їм сниться відроджений Спас-на-Крові.

Їм сниться: провістям новітньої ери
оркестри у Тушині грають туш.
А ніччю зникають прості інженери
разом з інженерами людських душ...

Голова Мейєрхольда в заплаві нужника.
Вселюдська піраміда, від крові слизька.
Вам мало, що вбили і Курбаса, й Плужника?
А як убивали Косинку й Влизька!
Поверховодили на трибунах.
Поверховодили у серцях.
...Скільки ж то їх, і красивих, і юних,
Хресний пройшли нескінченний свій шлях!
Не удостоєні, поза маршами,
навіть простецьких отецьких могил.
Поети й наркоми, селяни і маршали,
снігом завіяний табірний пил.
Та крізь літа у колимській обителі
знову приходять до нас, як тоді,
вождь у своїм білосніжному кителі,
і в габардинових френчах вожді.
Бронзові й гіпсові, кожен у власній подобі,
сходять до нас із небесних орбіт
фотогенічні вожді вузьколобі, -
ллються криваві струмки з-під чобіт.
Люмпен оскіфлений, знову за капище ратуй,
доки земля без дощів і без крові суха.
В світі, що став наче парк заборонених статуй,
зводиться дерево болю й гріха...

А по тисячі літ за мавпами,
після смерті і після погонь, -
воз’явився,
як мамут,
на наших мапах
золотої ліхтарні вогонь.
Вогонь блукаючий бідний!
Він хоча й омине, та майне...
Як ми плакали, як ми бігли
за блукаючим бідним огнем.
За свою безпросвітність дику
вічним страхом платили пеню.
Бо ж немає, немає диму
Без блукаючого вогню!
Я конав од скаженої хіті,
А торкався жіночих долонь,
як сумний і далекий хіпі –
Золотої Ліхтарні вогонь.
В танці тіл божевільних жіночих,
в дикім танці оголених ню
бачів я, бачив я всенощний
екстатичний танець огню.
Там бували такі одчайдухи,
що згоряли самі згаряча...
Був я свідком такої задухи,
що вмирала не тільки свіча.
Нас, дітей, не жаліли не трохи,
Накидали на душу оброть...
Був я свідком такої епохи,
де на попіл – і душі, і плоть.
Мов нічних мотилів у гербарій,
безтілесна збирала рука
потаємних
страшних канцелярій, -
всіх, од старчика до юнака.
Цабеніла там кров із аорти,
шили юдам нові кунтуші...
І топтались, мов римські когорти, -
по душі,
по душі,
по душі!
І могил безіменними маками
нас минав потойбічний едем.
...А по тисячі літ за мавпами, -
хто ми й що ми, й куди ми ідем?
І в зимову, без огника безвість
йде зимовий холодний звір...

Хтось виходить на білий берег
і клянеться, що вбивця – не він.
І клянеться, що він безіменний
вік утечі од вовчих погонь...

Там, на березі, там безсмертний
Золотої ліхтарні вогонь.
Але – мертвий вогонь із реторти,
і вже іншого нам не дано...

І ступають чужинські когорти
на пречистих снігів полотно.
А клялись. А приймали присягу.
А з’омонились, наче в гостях.
Тіні СМЕРШу і тіні ГУЛагу
впали кров’ю людською на стяг.
Впали кров’ю на телеекрани.
Від землі й до безводних хмар
відлітали вогні.
І грали
їм услід тріумфальний марш.

Скоро знову Самайн. І спливає яскраво-червоним
Сьома осінь твоїх передчасно жорстоких відкрить.
Сиротина-листок у долоні лягає - на спомин.
Скажеш: "Наче покликали...", жовтень на присмак гірчить.

Це легенда циклічна - і хоче повторення знову,
Це всього лише казка життям обірветься твоїм,
Це безжалісні Мойри із доль наших виплетуть змову...
Це всього лише дощ. Застудишся, ходімо у дім

О жовтень суму, в почуттях роздрай,
і очі, хоч портвейном заливай,
знаходять тільки тіні розповиті,
розмиті обрії, опалі миті,
печально опустілий отчий край,
де випала така нагода - жити,
і жити в сенсі – до кінця допити,
до розуміння - пий і не ридай.

О жовтень вод багряних, жовтень - плай.
Усе що можеш – можеш тут, зітхай
і пий усе, без лишку, бо по суті
нічого кращого в осінній скруті
не віднайти, ніж власне: “наливай”,
обернене обличчям на здобуті
передчуття, що оминеш в покуті
ці дні, цей жовтень - серця неврожай.

2006

У Жовтні легко йшлося нам
Поміж життям і стратою
Той жовтень пахнув осінню,
Той жовтень пахнув зрадою...

Прикув до скелі він мене
Тонкою павутиною,
І кинув в серце каменем,
І кинув в очі глиною...

Стояла серед натовпу
Згрішившою дитиною,
Той жовтень пахнув зрадою,
Той жовтень пахнув зміною...

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Мов дівчина у вінку;
Ожили луги, діброви,
Повно гамору, розмови
І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,
Пише листи з печатками,
Розсилає на весь світ:
"Час настав великих зборів!
Най зійдесь до царських дворів
Швидко весь звірячий рід".

Ось ідуть вони юрбами,
Мов на відпуст з корогвами -
Все, що виє, гавка, квака;
Лиш один мов і не чує,
В своїм замку, знай, ночує -
Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром він ховаєсь!
Знать, сумління обзиваєсь:
"Кривдив ти звірячий люді"
Тим часом в своїй столиці
Цар засів поруч цариці,
Щоб творити звірам суд.
.......................
.......................
.......................
.......................

На трембітах грають ангели
Гучно: свят-свят.
В парцелянових оселях
Дужі кобзи сплять.

Жовте листя одзвеніло
Гучно: дзень-дзень.
У долонях несе світло
Соромливий день.

Старі гойдалки скригочуть
Гучно: гой-да.
Замовляння - щоб минула
Будь-яка біда.

Горобці - на горобину,
Коні - в табуни,
Бо свій час - свої закони
Мають наші сни.

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Здригнулась земля під ним.
В чумацьких степах я падаю
В рожевий ранковий дим.

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Злякався і став на диби.
Я падаю в ноги дерева,
В мистецтво його журби.

Мій кінь бойовий спіткнувся,
Іржанням розттяв туман.
Як бібліний пророк я падаю
В затягнутий плачем аркан.

Спокій...Багато води...
Небо...І зоряні квіти...
Я так хотіла сюди...
Я так хотіла летіти
хай навіть зовсім без крил,
порухом думки...і мрії...
Хвилі блакитний акрил
пестить то ноги...то вії...
Місяць пітьму розкроїв...
Бачу Тебе, наче вперше.
Всі океани – Твої...
Тисяча їх ...і не менше.

Ти, мабуть, близько...Тут, зі мною...
Я відчуваю слід тепла....
Ти станеш Ангелом Спокою,
і буде відстань замала
між колом сонця і зорею...
Як рівновага двох світів...
Ти надто довго над Землею
тримав крило...Та не летів...
Ти надто довго прагнув лету,
щоб зараз стримати його...

І я не знаю навіть, де Ти...
Лиш чую Ангела Твого...

...І час в долоні перетік,
щоб зупинитись і простити,
щоб в сьоме небо відпустити
Пречисту Мрію.... Чоловік
гортав життя, немов альбом,
де переплетені сюжети
і переспівані поетом
Любов і осінь за вікном...
Хвилини падали із рук
і розсипались по підлозі...
Нарешті – мить, коли він в змозі
в собі відчути кожен звук,
що лине з космосу Її
і доторкається до нього,
допоки світяться дороги
і теплі зоряні краї...

Допоки Час за ним стоїть...

вам не змусити мене дивитись у землю
адже до моїх очей прицвяховане небо
вам не змусити мене бути соціально - стабільною
адже максимум самоти не є стійкою сполукою
вам не привчити мене до свого препарованого світу
адже мене змалечку роковано на апофеоз
вам не...
втім на світі немає нічого неможливого

P.S. Втім, як бачите, на світі - таки є неможливе...

- Жовтень? – спитала у нього.
- Жовтень. – одказував він.
Жовтень. Розбита дорога
Звично пішла під уклін.
- Жо-о-втень... Дістань запальничку...
Дякую... Чом ти мовчиш?
- Так... пригадав серпень, річку...
- Досить! Не треба! Облиш!
Жовтень. Чому саме в жовтні?!
Довго? На місяць? На два?
- Ні до наступного жовтня...
- Жовтня нового. А я?!
Не відповів. А ні слова.
Мовила врешті: - Іди...
Жовтень. Субота. Покрова.
Клятий тягар німоти...

***
графине
у затінку вашої спальні
розгрішений каїн
зурочений кальвін
сеньйоро
у сутінках вашої знади
розвага й розрада
маркіза де сада
мадонно
у пошесті вашого міста
бурштинове листя
з-під хворих повік
на зраду
на спомин
до скону
навік

хтось спізниться у літо
після тисячі літ
білий плащ розмаїто
промайне у імлі

хтось закашляє хрипко
і торкнеться до скронь
тихо витече скрипка
із зів’ялих долонь

в передгроззя алькову
хтось увійде як тінь
і залишиться знову
у твоєму житті

незугарно і звично
все піде шкереберть
хтось спізниться у вічність
хтось спізниться у смерть

О, як натерпілася Лаура!
Погіркла полиново аура,
Ятрилися ночі та рани,
Та голос почув Твій жаданий,
Сльозою розтанув Тор Варра.

Постав мене на полиці,
Зрідка бери до рук,
Гортай мої сторінки,
Дбайливо здмухуй пилюку.

Торкайся хоча б палітурки,
Бо інакше я помру,
Бо живу лише там, де ти,
Де твій погляд і твої руки.

Роби позначки на полях,
Виправляй синтаксичні помилки,
Дозволяй хоч моїм словам
Проникати тобі у душу!

Притискай мене до грудей
І до вуст (ну хоча б на хвильку!)
Й рідко-рідко, щоб я не звик
Ховай під свою подушку.

А в Луцьку сьогодні був дощ,
Щедрий, як влітку буває зопалу,
Барабанив в дахи і простори площ,
І в такт йому листя опале кружляло.
Здалось в якусь мить, що то бал восени,
І дощ, неначе казанова,
Покружляв, тай пішов без вини…
Між нами тривала розмова:
«Я осінь не люблю – я теж…»,
Обоє закохалися у весну,
Та інколи під зливою пройдеш –
Мокро, дивно і чудесно.

Ще не зима, та вже й не осінь,
Похмуро, сіро, промінь косий
Лиш зрідка вигляне на мить.
Як холодно – душа болить.
Вона також пори не знає,
Чогось тривожиться, зітхає,
Можливо, що уже не осінь,
А, може, допомоги просить.
Так холодно – ще не зима,
І так самотньо, а тебе нема.

Пилом припало лице,
Та лиш мовчу я про це.
Кричати не можу, бо згинув
І тіло давно вже покинув.
Добили клятії ляхи,
Без жалю людського і страху,
Стікав я кров’ю-водицею
І стала дружина вдовицею.
Сірію...У пам’яті милих сірію.
Хтось поле моє вже засіяв...
Кохана моя у достатках,
Дітям не згадує батька –
Сама ж бо за ляха пішла...
То зрію не я, а душа -
Земля мене не пускає,
Бо смерть мою лютую знає.

Земле моя рідная,
Ти єдиная, вірная,
Вбережи ж моїх діток,
А лях буде свідок!
Як згине він смертею лютою,
Блукатиме духом-приблудою,
Узріє поле нескошене –
Землею рідною рощених
Дітей моїх – козачків-буревіїв.
За них і за землю я згинув.
15.10.2006

І. Передчуття

Коханець жовтень – у очах багряний гріх,
до ніг моїх твого послання оберіг.
Ти мені снивсь.
Обвітрений, рум’янолиций,
з мечем і верхи мчиться полем лицар
і зупиняє перед міста ворітьми
чужою мовою мовчить з людьми...
Твій погляд стриманий, щось в нім таїться...

а я княжна-красуня чи служниця...

став перед троном – князю клятву скласти –
а що мені? в тобі так мало ласки...
скупий на посмішки, твоя любов почім?
аж ось... князівну крадеш уночі...

і летимо вже двоє шляхом битим...
шалене серце б’ється в такт копитам...

чужинцю, я ж не знаю тої мови!
і раптом – спека дня зрива окови...
мені даруєш яблука й вино
мене цілуєш – я плету вінок
тобі й собі на здимлене волосся…
жаданий мій, я так давно чекала осінь!..

о, як в тобі багато сонця й болю,
ну не дивись так – я піду з тобою,
туди – за той міражний горизонт...
ітиму, доки не скінчиться ... сон.

Сумно без Тебе. Тоскно.
Навіть не тішить літо.
Руки пропахли воском.
Стежка припала цвітом.
Ночі бредуть невпинно,
тихо сотають втому.
...Мабуть, я в чомусь винна.
Тільки не знаю, в чому...

вересень”03

Навіщо вірші? Щоб ридати…
Словами сльози змить з душі,
Щоб сам собі ти міг сказати,
Як важко іноді тобі.

Коли душа твоя не може
Сама з собою вести бій,
У цьому Слово допоможе -
Ти біль розчиниш в ньому свій.

Ти вилий все, що так боліло,
Скажи, що вголос ти не смів.
Скажи, щоби навік згоріло –
Тоді й полине з серця спів…

Забігла радість на хвилинку
І просить душу у танок...
Я прожену свою журинку,
Страждання заплету в вінок.

В цім танці плавно ми літаєм
І такт у такт сердечний бій…
Та й вже нічого не шукаєм –
Не важно те, що ти не мій.

І скільки буде бал гудіти –
Не знаєм точно я і ти…
Та й чи любов та буде гріти?
Чи зупинить все і піти?..

„...Просто мені так хочеться бути там, де Ти...”

Я бачу сни Твої. І Ти
у них біжиш по небу. Літо
гойдає дощ на висоті
Твоїх думок, Твоїх бажань...
Ти знову просиш :”Полети!”
І я – лечу...Несамовито
зірвавши ніч з її мостів,
звільнивши серце від страждань...
Я бачу сни Твої...Нехай
Тебе це зовсім не лякає...
Нехай тепло моїх думок
зігріє осені листи...
Мовчи...Нічого не питай,
як тепле море не питає,
коли торкається зірок...

...Я хочу бути там, де Ти..

Шумлять гаї
Діброва плаче
І небо синє у горі
Тяжкиї хмари
Гонить вітер
Пташиний крик
Куги-куги.
Дерева листя поскидали
Трава зів'яла на межі
Несе його
У вічність вітер
Летиь воно
Куди-куди?
Людськая доля
Бродить світом
І ніби в небі журавлі
Міраж, моргана,
Й вічна туга
За ким й чому
В журбі живу?

Все починалось так невинно –
І ти, і я – прості поети.
Та душами зійтись повинні
В складних тенетах Інтернету…

Коли це все розпочалося?
Не можем точно відповісти...
Такий же ти, як я, здалося.
Така ж, як ти – прийшлося сісти.

Присів на мої твори якось
Й коментарі кидаєш сміло.
Мені не робиш гірку пакість, -
Даєш поради ти уміло.

І слово за слово почали
Ми спілкуватись, жартували –
Щось зародилося – не знали,
Що заведе в вінчальні зали.

Це почуття несе рікою,
Хвилює душу, серце плаче,
Бринить кохання музикою,
Та не від горя – від удачі…

І ось тепер ми стоїмо тут
В веселій та вінчальній залі
Нас привітати усі зможуть
Поети в ріднім Самвидаві,

Пан Володимир нарікає
Від нині мужем і жоною:
"Для всіх, хто ще цього не знає,
Кажу, чому ж це я тут стою?!

Два почуття злились в єдине
У нас, на ріднім Самвидаві…
Нехай кохання це не згине,
Нехай ще стане більше й жваве.

Я вам бажаю бути разом!
Радійте більше ви з роками
І присилайте вірші разом -
Від нині будьте завжди з нами!

Тепер, шановний Варра Торе,
У тебе є уже дружина…
Ти подаруй їй щастя море,
Нехай життя буде – малина.

Тобі, Мілано, нарікаю
Щоб поважала чоловіка!
Кажи побільше: "Я кохаю",
Тоді і будеш ти, мов квітка.

І владою Адміном дану,
Союз благословляю кліком
Щасливих Тора і Мілани –
Від нині разом ви – навіки!

На цьому я слова кінчаю,
Нехай вітають вас поети.
То ж хай живе і процвітає –
Кохання в ріднім Інтернеті…"

Отак вінчалася з коханим
У стінах рідних Самвидаву.
Рядки еротики писали, -
Бо шлюбна ніч у нас по праву!

я замикаю на ключ
карбовану самотністю хвіртку часу
і припинаю до хмар
жовтий смуток моїх летючих голландців
паперових каравел
королівського блазня христофора
я ховаю до шухляди
карафку з трутизною слів і споминів
ваше здоров’я
апатично стікають по плечах крила
я вимикаю цей світ
і лягаю спати
аби завтра прокинутись
на чорній руїні твого подиху