Тепер ти живеш на фото,
Стіни оточили тебе ,
А та, що навпроти мене, знає
Тебе, як рідного.
На стіні прибита табличка
“ПЕРЕРВА” і три знаки оклику,
Тому, поки є час, підбираю фарбу,
Пам’ять продовжує робити копію цілунків.
І втішається.
Розрізане повітря, і лиш вісім кроків до
Продовження війни.
Чекаю, доки прийде юнак і запалить коло за вікном.
Встигну замалювати “ПЕРЕРВА” і почати молитись.
Годинник дасть відлік новій тимчасовості
І подовжить Різдво.

Слухати голос, що кличе мене на ім'я...
І від тепла його грудкою цукру розтанути...
Уповільнює оберти навколо Сонця Земля,
Розчиняюсь до краплі у передчутті, що Т в о я,
Що кохана...

Ще не знайдено і не промовлено пристрасних слів.
Тільки тінь на вустах від мого залишається імені.
Невагомим метеликом... Cрібно бринить переспів.
І ламається ніжністю голос, що душу зігрів,
Що життя моє змінює...

20. 03. 2007

Колись давно, в галактиці одній
Була людина чарівна
Жила вона собі, у світі мрій
Всім сердцем так вона жила

І було добре їй тоді
Коли всі мрії неземні
Надією росли і розвивались
А сумніви липкі, ховались

Та раптом раз, в один момент
Всі мрії покотились під цемент
Людина занепала духом
Печаль росла в ній з кожним звуком

Але людина не сдалась
Жаллю вона не піддалась
Жалітись на життя не варто
Воно мине, хоч жити треба гарно

Рости людина стала стрімко
Хоч все одно їй було гірко
І важко було їй місцями
Мудрість розвивати місяцями

От так росла вона собі
Аж поки Бога не пізнала у душі
Та мудрість світлу, неземну
І душу чисту, чарівну.

Давним давно, в далекому Китаї,
Великий імператор панував.
В палаці давньому, із сталі,
Велично він на троні возсідав.
Великою країною міг правити уміло.
І справи гідно вершив,
З гідністю та честю.
Проте одного дня
Хвороба зачепила владаря.
Так він зненацька занеміг.
Правити уже не міг.
І щоб знайти собі заміну
Шукати нову став людину.
Щоб гідний був він і достойний
Мудрий, чесний, також скромний.
Ніхто таким не був довкола.
Лишень один мудрець умовам всім відповідав.
Проте не тут він жив а десь на півночі, в горах.
Де свою істину пізнав.
Покликав цар своїх послів.
Знайти мудреця він їм велів.
І вмовити зайняти трон,
Щоб мудрості задати тон.

Довго йшли вони туди,
Де гори давнії були.
Поки не знайшли вони домівку,
Он того мудреця хатинку.
Пуста вона була і чиста.
І все там було так незвично.
А поруч вгледіли вони
Його, посеред ріки.
На камені ловив він рибу.
Закликали вони його сміливо
- “Що вам потрібно”
мудрець їх запитав
На що їх старший відказав
- “О мудрий містик і мудрець
прийми в дарунок цей вінець.
Наш сам великий імператор
Тобі свій трон передає ”
“Передає свій трон мені?!
Він що не має голови!”
Містик щиро реготав
Послів все більше він стидав
Накінець оволодів собою
І похитав він головою
“Скажіть шановні ви мої посли
Що у палаці, на основному вівтарі
Лежить велика черепаха
Яка давно вже не жива
Хоча броня її багата
Коштовностями вкладена вона.
І правда, що сам великий імператор
Один раз в день вклонитись їй спішить
І тільки потім решту справ вершить?” .
-“Це правда все” посли йому одповіли.
“Тож гляньте зараз вже і тут
на цю брудну і мокру черепаху
Що у болоті тут зрання
Вона купається пів дня.
Чи б згодилась ця черепаха
В палаці тому чучелом лежати”
“Мабуть що ні” на це посли одповіли.
“Отож бо й я не згідний бути там.
Вертайтесь і скажіть царю
Не місце нам живим на вівтарю”

А осінь вбере у шати старого саду -
ти сивини не чорни, не пеняй на долю,
і надаремно місцеву не клич Палладу,
до торгу позбудься тяги, відкинь звитягу
над ворогом, другом давнім, уникни бою, -
як той, що колись також палахне з грозою,
стій над водою, вдивляйся, зринай собою.


2007

І я, здається, не я,
І ти, здається, не ти.
На грудях лежить змія,
Під нею лежать листи.

Питаю у себе знов:
"Невже це буде довіку -
Моя найперша любов
до ВАШОГО чоловіка?".

Тепло Твої швидко відновлює втрачені сили,
І змієм спокусливим тіло міцне огорта -
Ще мить і відчуєш, як сон, вже давно перестиглий,
Тікає, і в річку з найвищого пада моста.
І те як нестримно у вікна вривається свято,
На площі міські до фонтанів уперто манить,
Де в сукнях коротких Тебе зваблять мавки-дівчата,
І серце до ранку у ніжних обіймах згорить.
А згодом Тебе заколише розпатлане небо,
І місто укриє природа квітково-рясна.
Настав час радіти. Нічим перейматись не треба,
Вбирай насолоду – гріхи усі спише весна!

* * *

…і хто ж це карту так здає,
що скільки граєм, - програєм?
В чужих руках по п’ять тузів,
вінок терновий із лози...

В тебе ж попереду і ззаду
із Гетсиманського, із саду
“пророки”, “судді”, “мудреці”
в них фарисейство на лиці.
Краплені біблії й талмуди…
Слова краплених клятв Іуди…
Краплені вірність, біль і страх…
І всі чесноти на словах.

Хто ж карт до рук не брав краплених,
ставав одним із прокажених…
Над ним сміялися потроху,
підштовхуючи на Голгофу,
де серед мух і пустоти,
понаготовлені хрести…

…і хто ж це карту так здає?
знов вибір мій і програєм.
Бо я, з усіх краплених карт,
знайшов немічену (не в жарт)…

Анафема, плітки в сто верст…
Я чесно грав – і йду на хрест!

* * *

Мене розп’яли ще в дитинстві
не на хресті, а на моїм житті…
І вірний, Боже, сильний син твій,
я не здавався в каятті.

Я йшов з сліпих очей, з облуди,
з безглуздих слів, з невірних клятв…
Тікав з брехні людського суду,
з далеких і найближчих зрад.

Бувало, стеляться так низько…
і в очі – світ, за очі – сіль…
і дифірамби, й оди слизькі…
Я пережив любов і біль.

Я йшов стежиною в дорогу,
що зморшкою лягла в руці,
з німим питанням, як до Бога:
шлях – це життя,
а що в кінці?

А ти мовчав, сховавши свою душу
За жалюзі буденності й турбот.
Ні, я твого мовчання не порушу,
А наберу камінчиків у рот.

Чекали сонця всю піврічну зиму,
Шукали між снігів відлуння Раю.
А зараз, в квітні, нам удвох так зимно...
Ти куриш і мовчиш. А я - кохаю.

Думка за думкою скаче у танці,
Сльози-як засіб, щоб рани промити.
Мотузка на шиї, стілець під ногами,
І дим цигарковий-як стимул, щоб жити.

Портрет на стіні і прогнивші шпалери,
Розлука в вікно заглядає несміло.
На подіум вийшла розбещена тиша
Й за жменю монет продає своє тіло.

По краплі в безодню спливає надія...
Ікони розвісили соплі шовкові,
Розхристаний вітер сміється і плаче-
Мінорним акордом рве струни нервові.

Згадалось життя від початку до краю:
Одвічна біда-геморой і застуда...
Штовхаю стілець і донизу зриваюсь-
Любов не вмирає!-Вмирають лиш люди!!!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?


Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!


Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.


І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.


Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.


В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей -
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.


Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
2 травня 1890 р.

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

[16.ХІ 1900]

Коханій мамі

Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красне в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.

Сестрі Олесі

Як яснеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце, -
Озвись на привіт весняний.
Олесю, серденько,
Співай веселенько!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку,
Дочасну, морози поб'ють.
І кущик любистку
Холоднії роси поллють, -
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі
Заслонять нам світ навесні,
Як нам молодощі
Пов'ються у хмари сумні, -
Не тратьмо надії
В літа молодії!
Весняного ранку
Співаймо, сестрице, веснянку!

На літо зелене
Поїду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,
Як підеш по квіти у гай.
Спогадуй, Олесю,
Сестру свою Лесю!
Весняного ранку
Даю тобі сюю веснянку!
6 квітня 1890 p.

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!

Русоволосе сонце,
давню спрагу вуст
Молю, не випали до тла,
знайди душі віконце,
заплющ бажання.
Я не Фенікс.
Давай
Залишимося
Друзями?

17. 03. 2007 р.

мій ангел спить
уже сто років спить
у чорний плащ загорнений
від всіх
у білий плащ загорнений
від всього
йому болів учора
тихий гріх
подуманий
не зроблений
ще мною
неголосно
хай чують тільки сни
їм все одно ніхто уже не вірить
пообіцяю
в третьому житті
знайти не мертвого його
на півдорозі

Тесля

тесля ти в’язень
не озирайся
можеш нічого не говорити
я знаю ти плачеш
так як і тоді
так як не можуть щасливі
і не хочуть нещасні
за всіх
тебе вигнали
за місто
за село
за горизонт
і чим далі я
тим далі твої ліси
я зійшла із гори
яка вчора здавалась найвищою
а попереду тисяча гір
у майстерні ще холодно
ти умієш дивитись крізь небо
що ти в’язню
навіщо ти викликав дощ
можна тихо просидіти
перечекати
кат прийшов
я украду ключі
чуєш тесля ти можеш тікати
помайструєш деінде
toul мonde а Pаris
ти волієш послухати якнайбільше історій
я тобі розкажу
тільки ти після крапки тікай

(пісенька)

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас

Своїм сміхом сонячним
Цвітом весняним,
Гляне нам в віконечко
Співом радісним.

Дихатиме пошепки
В душі нам рядки.
Ще лишилось трошечки,
Скоро потічки

Потечуть веснянії
Із гори на діл.
Для весни коханої
Ми накриєм стіл

Сядемо-співатимем,
Радісних пісень,
Весну прославлятимем,
Славитимем день!

Гей-гой, йде весна,
Йде весна до нас!
Гей-гой, осяйна
Привітає нас!

Блукаючи в зажмуреній долині,
Крізь листя, яке ще не проросло,
На гладдю вишивáній скатертині
Побачилось лише безбарвне тло.
Гасилось світло, бо для когось краще -
Тоді не видно ні сумнівів ні вад.
Не спить дитина смішна та не ледаща,
Щоб не торкалась недозволених принад,
Мабуть не плакала б потому...
Але напівзабутими стежками
Так повертатись солодко додому.
Теплом залишаться між нами
Ці дні, коли одним лиш словом
Ти повернути радість вмів людині...
Крізь листя, яке ще не проросло,
Блукавшій у зажмуреній долині.

Це не сонце шле своє проміння.
Це не ранок ясний настає.
Це не вітер гонить день осінній.
Це вона не спить, сумує, жде.

Жде чого? Пісень жорстоких звуки,
Чує серцем всі його слова.
Він далеко. Він чекав розлуки,
Бо кохання вмерло, як весна.

Дівчино! Чому співати стінам
Про недолю, як гнобить журба?
Все на світі, що живе, то тлінне.
Він забув, де вулиця твоя.

На узбіччі хай росте малина.
Ти до неї очі підійми!
Подивись, як птахи хмар чарівних
Білими торкаються крильми.

Я хочу бути казкою для тебе,
Твоїм миттєвим святом, сьомим небом,
Без присмаку пилюки і борщу.
Нехай між нами встануть Бог і люди,
Я вибачу розлуки й пересуди,
Але буденність щастя не прощу.

Будь воїном для мене у лаштунках,
Спокусником-Жуаном в поцілунках,
У масках грай свою щоденну роль!
Життя - життям, а почуття - окремо?
Як вирішимо цю складну дилему:
Чи чоловік у капцях є король?

А я - принцеса в бігудях турбот.
І наш театр закритий на ремонт,
І гріється вечеря на пательні...
Буденності високі будяки
Кидають тінь на сонце і зірки
І заглушають паростки непевні...

Як я боюсь в тобі розчаруватись!
Із квітами зів"ялими зостатись
На шумному вокзалі вбитих мрій...
Останній дотик важко розбивати,
Осіннє щастя важко забувати,
Не вірячи собі, що ти - не мій.

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

Обережний комп‘ютер лакузою-охоронцем
ледь притлумить екранів земних палахкучий каприз:
Uliss вперто пливе над південним полюсом Сонця,
до антени останньої врісши в вогненний заміс.

Хвилі сяйва пекучі й цупкі – аж навіть камінні! –
та упевнений той, хто крізь протуберанці гребе,
що приборкане полум‘я нидіє у каміні,
що лиш вільний вогонь самоспалює сонцем себе.

Всі світила на обріях вранці пірамідальні...
Всі багаття Ітаки світилами стали давно...
Жінка з поглядом вічності у порожній вітальні
сумно гасить камін і розчахує в небо вікно.

Угору подивитися чи встигну,
а пальці відчувають трепет зір.
Стою самотній.
Шурхіт часу тихне,
де вечір починає медозбір.
Пізнаю спокій чи хрущів почую
на віддалі двох весен і зими.
Мости зведуть, немов уста нечулі…
І знав: не зарікайся від суми…
Хіба буває, щоб усе гладенько.
Повторимо забуті помилки.
Вгорі зоря тремтить одна-одненька,
і трепет переходить у гілки…

На вулицях так легко загубитись,
пропасти, і проґавити, і щез…
Зникаєш містом — обережний витязь,
і слід зника, а ти благаєш ще.
І хто тоді не відчуває страху?
Чим швидше крок, тим серце ще хутчіш.
Затиснутий у вулиць амфібрахій,
виборсуюсь, як із хлібини ніж.
Біснуються під’їзди, регіт арок,
іржа холодним потом капотить.
А далі йти — цього стає замало,
і просиш не вина тоді — води.
Ковток короткий, щоб відчуть різницю
від гіркоти і солоду вустам.
На вулицях так легко загубиться
посеред сцен, артистів і вистав.

Я часто чую голос дивний,
Який, мов вітер восени,
То швидкий, то спокійний, рівний,
Ще грає, як колись мені.

Сміється ранком, ніччю плаче.
Коли зірки з небес горять,
До них прямує тихо, наче
По небу ластівки летять.

Як я, він їх дістати хоче,
Та розливається в путі.
Я часто бачу твої очі,
Що щастя принесли мені.

Чому учора блиск веселий
Сьогодні, як вогонь, погас,
І, перемогою натхнений,
Я переміг в останній раз?

Чому тепер не знаю слова,
Як виразить свою журбу?
Чому тепер не бачу знову
Твою безсмертну красоту?

Червоних губ гірка шипшина
В моєму серці розрослась,
Тендітних рук, рамен малина
Навкруги мене обвилась.

Мене красою покарали
Слова веселої весни.
А голос у квітах печалі
Ще грає, як колись, мені.

Твої слова мене вбивають,
Іду насправді не туди.
Минають дні тепер за днями
І щастя зникле не знайти.

Збирати цю головоломку
На просто більш не має сил.
Її складаю лиш місцями,
Все решту покриває пил.

Бажання рухатись зникає,
Все зрозуміти й далі жити.
Не смій забавлятись з почуттями,
Бо можеш їх назавжди вбити.

І річ не в тім, що ти не та,
Коли говориш: Я люблю!
Та пам'ятай, що ці слова,
Належать не тобі - йому.

18.12.2006

Полетіти б на крилах вітру,
Розгадати найскладнішу загадку.
Побачити сім чудес світу,
На мить надіти невидиму шапку.

Перетворитись з попелюшки на принцессу,
Віднайти цілющу воду.
Написати б божественну песу,
В гидкому каченяті розгледіти вроду.

Мати завжди сім вірних гномів,
Спокусливого яблуа не вкушати.
До ладу звести магічні числа,
Квітку папороті б відшукати.

куди їдемо
за океан
за о-ке-е-а-а-н
там де немає слідів людських підошов
ліпитимемо замок із піску
скажи мені
чи ходять туди кораблі
ти махаєш головою у різні боки
здалося
зупинка п’ята
дубль дев’ятий
ти занадто далеко
за сотні кілометрів від мого острову

десять разів місяць ставав молодим
шукав наречену у себе в домі
а зірки показували на землю
сонце від ревнощів перестало світити
тоді знайшла Біда дві яскраві квітки
і дала вінець мені в руки
стали інші питати хто ти
танцювало листя в парку
то був вальс
плакав гріх
він тільки народився
все було як завжди
тільки поряд ІНШІ спитали
чуєш хто ти
як житимеш
і чи житимеш далі

Стукав довго
господар знав і мовчав
я боявся
торкнувся дверей
де сліди від долоні
невиліковно
хворого на сон
я казав листя зметено
я нагадував дубу сховати
жолуді
для білого рицаря
на чорнім коні
на вікні мій Авва розіслав
квітки
рожеві й червоні
тільки він у цьому домі знає
як не гине їхнє коріння
та вже білий вершник
заходить
востаннє на зморену землю
Авва плаче
гукає мене від сусідських дверей

Я тільки вчусь викрешувати зорі
Із чистих душ яскравих, небайдужих,
У них серця джерельні і прозорі,
Своїм корінням з генним кодом дужі.
Я тільки вчусь мелодії мажорній
У первістки-вірші свої вдихати,
Бо сподіваюсь - буревії чорні
Вік не торкнуться батьківської хати.
Я тільки вчусь в собі себе долати,
Коли діймають смуток і зневіра.
Так хочу я, щоб Україна - мати
Була гарантом мрій моїх і віри.

Білими стрічками рами
Перехрестя на тілі скла,
Пусткою древнього храму
Дише поверхня вікна.
Дивно,якось підозріло,
Дивиться в очі ліхтар,
Дихати нічим від диму
Туманних серпанкових хмар.
Вечір.Гуртожиток,Холод.
Так хочеться свіжості дня....
Відкрити вікно-і на волю
Крізь твердість бетонову дна?

Кімнати біле підвіконня,
Шовкових простирадл мана,
Холодні стіни колихають
в мені
моє дитяче "Я".
Благають ніжно не пручатись,
І пити морфій із горнят,
І опустити тихо вії,
І погасити іскропад
З очей вологогрізних
і дитячих...
Та "Я" моє не слухається,плаче
І проситься на руки,як дитя,
А я стою,і страх бере на руки взяти,
Бо у очах його
     кипить смола мого життя.

Зима ця сильно розтягнулась,
Хоч непопомітно почалась:
І кава в чашці льодом затягнулась,
І хуга в серці затяглась.
Сніжинок бісить біла філігранність,
Бо симетричних граней гострота
Зболілу шкіру ніжно ранить,
Як ранить тишу глухота
Своїм природженним невмінням
Зловити ту блаженну мить,
Коли душа іще говорить,
А тіло, втомлене, мовчить.

Ніч на небі зорями гаптує,
Тихо падає на плечі сон.
Місяць з неба тінь свою цілує.
Десь троянда в закутку сумує
І співає тихо вітру в тон.

Ну, а вітер-звабник вcе танцює
З іншими в сусідньому гаю′.
Пестить ніжно пелюстки, цілує,
Бавиться з листочками, милýє,
Забуваючи любов свою.

Тонке мереживо світання
вплітає осінь в руді коси,
І як останній біль кохання,
блищать на павутинках роси...сльози...
Яскраво,буйно пахнуть айстри,
Дарують терпкий аромат,
Що його осінь як прикрасу
Вдягає поверх своїх шат.
Її бездонні сині очі
до країв сповнені дощів,
туман ліловим осерпанком
на віях шовкових осів.
Здається,осіні зіниці-
сама безмежна пустота,
а то-манлива глиб криниці
й стрибок у воду із моста...

Зірвалась камнем вниз моя душа
зі скель життя
у закипівшу лаву.
І крик німий
зронила в небуття,
і тишу своїм болем розірвала

Краплі дощу в монотонній істериці
Обціловують кригу скляну моїх вікон,
І сповзають додолу,знесилені,
Патьоками сліз розчарованих.

Розчарованих тим,що не вдертися,
Не ввірватися їм у мій прихисток.
В глубину не дано просочитися
Їм душі недосяжної...

Недосяжної,недочитаної,
Таємничої,до кінця не розгаданої.
Так і будуть у шибки стукати
Без надії,що їм відчинять.

Холодну порцеляну нагріє міцна кава-
В прозорий зимний вечір
Душі моїй забава.
Душі,чи, скорше,тілу,
Що так нагрітись хоче
І дмухає на пальці,
Закутавшись у ночі.

Крихка свобода вікон,
Туге сплетіння рами...
І штори,як повіки,
Ледь зрошені сльозами.
Тонка скляна прозорість,
Що ловить неосяжність,
Вночі п'є спрагло зорі,
А вдень, як сонце майже,
Розсіює проміння
В моїй сирій кімнаті,
Ілюзією вабить
Думки сумно-крислаті,
Пускаючи коріння
В мою хвору свідомість...
Хотілось трошки правди -
Лиш фальш одна натомість.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі.
Смичком не смикайте безжалісно струну:
Печальний крик віолончелі
Встеляє атласом
мені труну.
А атлас-він шорсткий й холодний,
І коле шкіру,мов гірський кришталь,
Ви краще застеліть сріблястим шовком,
Сплетіть із павутин
мережану вуаль.

Жовтаві пальці,
Мов у соці мірабелі,
Смичком легенько смикайте струну:
Хай тихий плач віолончелі
Не будить душу одо сну.......

Хилитайся на віттю, розпускай волосся,
Бо флояра грає!
Хто ж її губами торкає?
Так ніжно, так пристрасно…

Крутилася дівка, гой, крутилася ладная!
Тай згубила намистечко слічнеє,
Тай згубила хрестика мідного…

Парубочок пас корівоньки –
Місяцеві ріженьки,
І зогледів блискітку,
Сред каміннячка.

На флояру заграв, думає,
До чиїх до грудоньок,
До чиїх то біленьких,
Намистечко прилягало…

Ти можеш мати тисячу жінок
Перелюбити і перекохати
Але не знімеш з себе цей вінок
Ту пам*ять, що дає не забувати
І де б не був, кого не обіймав
які не говорив слова крилаті
Любов моя, яку ти розіп*яв
Хрестом на долі буде все ж лежати

2003 р.Б.

Забути все і всіх,
поринути в безодню –
у свій підробний світ,
у свій фальшивий день.
Не можу бути тут,
дивитись на людей –
хай краще буде все
уявне і порожнє.

У серці біль і щем
від кривди і обману,
від зла, брехні, що нас
затоплюють дощем,
і повінню несуть,
і хвилями – до брами,
ім’я якій – Кінець, –
у неї ми й пірнем.

Ти від мене ховаєш своє обличчя,
Про кохання пісень не співаєш.
Я тобі розкажу про свої почуття –
І тоді ти недолю здолаєш.

Я тобі розкажу про проміння очей,
Як я сльози ковтаю щоденно.
Я тобі розкажу про всі фарби ночей,
То безбарвних, то світлих, то темних.

Вечорами буває голубить журба,
Сонце б’ється крізь штори кімнати.
Хочу про позабуті останні слова
Я на вушко тобі прошептати.

Я тобі розкажу про надії мої,
Ту, єдину велику надію.
Про це мідне листя крижаної весни
Хай розкажуть тобі мої мрії.

Так хочеться весни, тепла і насолоди,
Розтріпаного вітру вільного в гілках.
Рябеньке сонце незалежно від погоди
Щоб сміючúсь скакало легко по щоках.
І кожен ранок пробудився б щастям,
Скотившись віями до заспаних долонь.
Освячений цей день життя причастям...
Дощами теплими торкнеться моїх скронь.

Вдивляюсь у твій сон, як в сон чужого саду,
і яблука скотились — від остраху малі.
Ти тінями зведеш над тишею аркаду,
щоб дотики зірок нас не взялись жаліть.
Як тепло світить плід, як ночі котять хвилі,
звикає до руки цікаве пташеня.
У місячних сльозах пливуть дерева білі,
де небом напоїть ти повела коня.