Клен ты мой опавший, клен заледенелый,
Что стоишь нагнувшись под метелью белой?

Или что увидел? Или что услышал?
Словно за деревню погулять ты вышел.

И, как пьяный сторож, выйдя на дорогу,
Утонул в сугробе, приморозил ногу.

Ах, и сам я нынче чтой-то стал нестойкий,
Не дойду до дома с дружеской попойки.

Там вон встретил вербу, там сосну приметил,
Распевал им песни под метель о лете.

Сам себе казался я таким же кленом,
Только не опавшим, а вовсю зеленым.

И, утратив скромность, одуревши в доску,
Как жену чужую, обнимал березку.

28 ноября 1925

Розриваю на клапті
понівечену свідомість
Одягаюсь у листя
й гуляю по парках сама
Ти пробачиш мене,
я сьогодні пішла з твого дому
Скрипалем дощ цілує
всі видності твого вікна.
Ти пробачиш мене
в соту мить мого пребування
Не в покорі твоїй
поза межами твого єства
Ти пробачиш мене...
так прощають останні останніх
Тим хто вперше вмирає
Від звуків того скрипаля.

Я красивых таких не видел,
Только, знаешь, в душе затаю
Не в плохой, а в хорошей обиде -
Повторяешь ты юность мою.

Ты - мое васильковое слово,
Я навеки люблю тебя.
Как живет теперь наша корова,
Грусть соломенную теребя?

Запоешь ты, а мне любимо,
Исцеляй меня детским сном.
Отгорела ли наша рябина,
Осыпаясь под белым окном?

Что поет теперь мать за куделью?
Я навеки покинул село,
Только знаю - багряной метелью
Нам листвы на крыльцо намело.

Знаю то, что о нас с тобой вместе
Вместо ласки и вместо слез
У ворот, как о сгибшей невесте,
Тихо воет покинутый пес.

Но и все ж возвращаться не надо,
Потому и достался не в срок,
Как любовь, как печаль и отрада,
Твой красивый рязанский платок.

Сентябрь 1925

закохані романтичні
у мріях осінь
мені набридло шморгати носом
зігріто ноги босі
та на вечерю й досі
годований просом...

пес чуха за вухом
кляті блохи кусає тулуб
по радіо дощ на вулиці сухо
мурличе кіт спокуса голуб
дивиться в небо щаслива малеча
дорослі в асфальт кіно та газети
календар річка завмерла течія
на обідню перерву закрито буфети
онде я сумний повільний
ходжу ланками догори низу
меланхолічні сходи хвилинні
мої кроки шукають вітчизну...

Напливала тінь… Догорав камін...
Розчинявся день в келиху вина.
Все було не так, як намріяв Він.
З квітами в руці плакала Вона.

Він не знав, чому. Він шукав сліди
дотиків і слів, сказаних дарма.
Час немов завмер. За вікном сади
плакали дощем. Майже, як Вона.

Він Її втішав, гладив по плечі,
ніжно пригортав, наче немовля...
А Вона Йому віддала ключі.
Просто так...без слів, гідних короля.

Серце билось в такт з кроками Її.
Він чомусь чекав неймовірних змін.
В душу влазив біль плавністю змії.
…Напливала тінь… Догорав камін...

Самотність — нагорода і спокута,
я здавна призвичаєний до неї.
Я в річці літ шукав свою лілею:
я — човен, що до берега прикутий
і сповнений водою на три чверті.
Гойдаю мрії та на сонці грію
свої борти іржаві та подерті.
Щовечір захід сонця пломеніє
в моїй воді задумливо-глибокій,
хмаринам осокори ріжуть боки.
Міліє річка — в човні не міліє.
…Спадає ніч, згасає сонця сонях,
темнішає вода в чарівнім блюдці.
До ранку у моїх цупких долонях
зірки тріпочуть, плещуться й сміються.

Тьмяний ламповий промінь,
Тихе світло в вікні,
Щось шепочеш на вушко
Ти, зігнувшись, мені.

Забринить тихо голос,
Обніму тебе я,
Та це просто чудово –
Ми з тобою сім’я.

І, клубочком згорнувшись,
Спить в кутку янголя,
Та це просто чудово:
В мене – ти, в тебе – я…

Ти живеш у місті,
дивному для мене.
Ти приносиш вісті
із чужих світів.
Погляд в Тебе теплий.
А в очах зелених –
вогники салютів
і нічних мостів...

Ти – у всьому вільний.
І нема кордонів
від Землі – до Неба,
(потім – навпаки.)
А думки, мов фільми,
що давно готові
втілитись для Тебе,
навіть крізь роки.

Ти – Велике Щастя,
світле і незнане.
І з тобою поряд
я така жива!
Вогники зелені
гріють і не гаснуть,
як не гаснуть зорі
і Твої Слова...

Згораю мовчки
згортаючись у тишу
і відчуваю, що ти не прийдеш
я не п*ю каву
я не пишу вірші
лиш створюю абстрактності
для меж
нові кордони
і паркани втоми
як страшно залишатися самій!!!!!! :(
у подружок уже сини і доні,
а в мене тільки Ти, і то не мій
Твоя дружина -гарна
темноока
твоя дитина - мила і смішна
я ж - злодійка
Святе творіння пекла
Ти не прийдеш...
У тебе ж бо...
:(
СІМ*Я...
Згортаюсь в тишу
і вповзаю в вірші
холодна постіль
кроки сподівань
ЇЇ цілуєш...
А кохаєш іншу
мабуть мене
Мовчи - це такий стан...

Я втрачаю тебе
поступово
проходячи тіні
різні рівні небес
змінні сфери перебувань
я втрачаю тебе
набуваючи риси осінні
золотавий процес
у драперіях зм*ятих кохань
Я втрачаю тебе
стилізую прощання у спогад
передерті сторінки
чи просто записаний крик
я втрачаю тебе
як така що побачивши Бога
НЕ відпустить... ніколи
ЦЯ втрата кинжалом стирчить

Come, let me take the to my breast,
And pledge we ne’er shall sunder:
And I shall spurn as vilest dust
The world’s wealth and grandeur:
And do I hear my Jeanie own
That equal transports move her?
I ask for dearest life alone
That I may live to love her.

Thus in my arms, wi’ all thy charms,
I clasp my countless treasure;
I’ll seek nae mair o’ heaven to share,
Than sic a moment’s pleasure:
And by thy een sae bonnie blue,
I swear I’m thine for ever!
And on thee lips I seal my vow,
And break it shall I never.

Поговоримо поглядами - не словами.
Можна ближче і голосніше? Аби розширити
безкінечність потаємного. Ніби ніша
імпровізованого діалогу
(в чотири руки по клавіатурі)
вкоротила всі палкі аналоги,
й айстри -
айстри кинула тобі в ноги.

Поговоримо поглядами - не словами.
Можна зважено і зазначено? Аби вивільнитись
від енергії. Бо давно пробачено
мимобіжні хиткі недоречності
(врізнобіч колосальними зграями)
вперше так, ніби ми приречені
бути нотами -
то ж зіграй мене!

Приходила думка навшпиньки,
Приносила в жменях ожину,
В очах - ледве тепле сонце,
В волоссі - барвисті жоржини.
Щось ніжне прошепотіла,
Поглянла прямо в душу,
"Я, ніби, бездомна" -сказала.
В садах наливались груші.

І так вже багато років
Снують думки нетутешні,
П'ють каву чи чай. І з банки
Куштують медові черешні.
Про щось незнайоме говорять
"будь ласка...пробачте...авжеж"
Лишають "а - як - же - жити" ,
Втікають - не здоженеш.
.......................
Приходила думка навшпиньки,
В очах - невимовний жаль.
Улюблена моя думка -
Про тебе моя печаль.

Нарцисовий жовтавий сніг
Годинник цокав ранок близько
На ліжко непомітно ліг
Бузковий слід червоних іскор
За рогом вулиць вітер вщух
Минувши чергу люстер білих
На сході кожний зайвий рух
Горів квадратами на стінах

Клерки закохано сонце ловлять
Жменьками над конторками
Білі бинти на зелених долонях
Ще вранці були неторкані
І тіні тікають угору від бруку
Як рикошети від тіла
І дружно лягли під обкладинку букви
Ще вчора незрозумілі
На чеканих станціях квітень і сон
Ще так недавно боролись
На П’яцца Дуомо сто парасоль
Згорнули сонце в Макдональдс

Торкатись, бачити Тебе,
з долонь напитися відваги,
аж поки думка прокладе
останній міст нічної Праги;
аж поки небо пролетить
так низько понад головою...
І зупиняти кожну мить,
раніше стриману Тобою.
І сонцем душу обпекти,
і льодом опік остудити...
Ходити там, де ходиш Ти
і душу світлом оповити;
і забувати, де кінець,
щоб повернутись до початку,
аж поки сонячний гінець
запалить в небі ясну крапку
і ніч зірчасту перетне
найпершим променем любові...
...Ти знову вибереш мене,
а я ловитиму на слові,
на кожнім дотику очей
Тебе, єдиного у світі…
В душі від того аж пече,
що можна так когось любити…

“Світ будується нам спочатку...”
Катерина Калитко.

Щось не так. Гостро пахне містика.
Хтось на шпальти розлив олію.
Свисне рак – і замре статистика.
Світ від цього уже хмеліє.

Небо крутиться. Потім – падає.
Біле полум’я їсть рукописи.
Трійця муз на стіні помадою
вперто пише забуті опуси.

Все ще буде невдовзі згадано –
кожну теплу і світлу згадку.
Ти вже чуєш, як пахне ладаном?
Світ будується нам спочатку.

Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Вірю, бо знаю: воно таки є.
Ти будеш жити, велика країно,
І буде жити щастя твоє.
Пісня зірками полине додолу,
Будуть гриміти вірші по степах.
Встане Шевченко й помолиться знову,
За Україну, за край в небесах.
І Україна долатиме горе,
Встане з колін наш народ, і тоді
Знов заіскриться загублене море,
Знову співатимуть птахи вгорі .
Пам’ять загубить колишні моменти,
Зникнуть вони і підуть в забуття.
З’являться нові в серцях компоненти,
І ми повіримо в краще життя.
І
Час не стоїть, він постійно крокує,
І Україна за ним тихо йде.
Що нам століття прийдешнє готує,
Хто з нас в майбутньому краще знайде?
Та є надія - вона не старіє,
Нам допоможе долю знайти.
Кожен у серці тихесенько мріє,
Кожен, не виняток, навіть і ти.
Мріє про щастя, мріє про долю,
І про життя, що мов вихор думок.
Кожен з нас хоче позбутися болю,
Слухати пісню маленьких пташок.
І усміхнуся я тихо до сонця,
Що подарує нам промінь небес,
В кожному домі відкриє віконця,
Кожному з нас подарує чудес.
ІІ
Ми – Україна, велика держава,
Ми живемо на чудовій землі.
Тихо ми йшли по болоту, мов пава,
В тому болоті вода із крові.
Ми не завжди панували спокійно,
Страшні вужі нам кусали мечі.
Та на своєму стояли надійно,
Хоч і в болоті, в болоті з крові!
Страшними хмарами нас покривало,
І ми без сонця століттями спали.
Небо ридало над нами дощами,
А ми все йшли по болоту, мов пави.
Страшний полин нас волік за собою,
Кинувши волю, він з вітром співав.
Квітка-полин, що росте над тобою,
Дехто про неї нічого не знав.
Та Україна все ж вийшла на волю,
Як не хотіли цього вороги.
Знову з вітрами гуляє по полю,
Все-таки встали з тієї ноги.
ІІІ
Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Бо не зникають безслідно держави.
Ти Україна – велика країна,
В тебе в душі ще лишилися пави.
Ще ми покажемо правду у світі,
Ще ми піднімемо прапор у небо,
Ще зрозуміють із чого ми литі.
Все ми зумієм, якщо звісно треба.
Тихо літатимуть гуси над степом,
Люди збиратимуть нові врожаї.
Йтимуть туристи з новеньким наметом,
І щебетатимуть пташки у зграї.
Квіти мені милуватимуть око,
Вітер повіє, розгонячи хвилі.
Я не ступлю уперед ані кроку,
Я підкорюсь цій нестриманій силі.
Так, Україно, ти маєш майбутнє.
Краще, ніж ти, мені й не насниться,
Ти переможеш все сутнє й не сутнє,
Але в душі нашій дещо лишиться…

Рідна державо, живи і пишайся!
Тобі ж я усе, усе подарую.
Тільки не гайся, прошу я, не гайся!
Я ж тобі щастя й любов пророкую!

Відчуваю тебе...
Усі космоси впали під ноги
Хай всього лиш на мить
я замру у обіймах твоїх
відчуваю тебе
Мікрокосмоси тіла і Бога
закипає вогонь
відчуваю як космос горить
Уже скрапує сік
із найвищого трону блаженства
хай це тільки на мить
я розтану в обіймах твоїх
ти усюди в мені
ти частина вселенського серця
Моє щастя і сонце
і пристрасть що схожа на гріх
12,07,2000

Я в той вечір не знала тебе
Просто марила мило й беззвучно
Я прийшла в незнайоме кафе
"Кави будь ласка і ключик...
до одного з присутніх сердець
може того що також п*є каву..."
Біля тебе порожній стілець
Я попрошу у тебе цигарку
Ми покуримо тишу на двох
Це мовчання стає риторичним
До сьогодні не знала що дощ
Починається з твого обличчя.

Вчора залишилося у вчора
завтра, може буде ще колись
у люстерку битому потвора
Блимає очима
Повернись...
Ноги м*яко тонуть в кавроліні
Кисне кава, телефон мовчить
Я самотня в свому поколінні
Телевізор блимає, горить,,,
І торшер киває головою
Вчора залишилось в...
Не іди
У люстерку битому потвора
Почуттів
Яких вже не знайти...

Мені так хотілось тебе обійняти,
Серце моє завмирало від болю,
Йому було важко тебе відпускати,
Воно ледь жило, обливаючись кров’ю.

Я пам’ятаю останній твій дотик,
Дотик гарячих тремтячих долонь,
І подих весни, свіжий лагідний подих –
Я відчувала його в своїх скронях.

Чому саме зараз, коли ти вмираєш,
Життя за вікном так яскраво палає,
Навіщо мене ти одну залишаєш,
Я жити не можу без тебе… Благаю!

Благала тебе, цілувала, молилась,
Зверталась до Бога, шукаючи світло,
Мені врятувати тебе так хотілось,
Та ти вже пішов, пішов непомітно.

Метафора мене щасливить –
Я мружусь ласо, наче кіт.
Але коли “тропічну зливу”
Вихлюпує віршем піїт,
Втрачаю насолоду звіра.
Де стежка зла, а де – добра?
Світи злилися в недовірі,
Подвійне дно, подвійна гра.
І словеса, як той орнамент
В палаці хитрого паші,
Сплітаються в подвійну браму
У передпокої душі.

…Я знаю правду: всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись.
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?!
Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
Ще мить - і під землею заснемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

Я Тебе не питаю, звідки
Ти прийшов...Із повітря наче...
Мовчазні білокрилі свідки
поруч Тебе... і я їх бачу...
Відчуваю тепло, що ллється
по руках і по всьому тілу.
З-поміж струн, що з самого серця
линуть в небо – обрала білу.
В дзеркалах я не бачу льоду.
Впав тягар, що стискав зап’ястя.
Хтось тримає за руку моду.
Хтось приймає в обійми Щастя.
Я Тебе не питаю, де Ти
вчився слухати і любити...

Над Тобою мої планети.
Наді мною – Твої орбіти.

Liepų šurmuly, prieš akmens krantinę,
ties skubria srove, panašia į Tibrą,
su jaunais barzdočiais gurkšnoju “Gilbey’s”.
Sutema, stiklų skambesys ir dūmai.
Nepažįstu jų. Pažinau jų tėvus.

Ką gi, kartos keičiasi. Diktofonas
šlama ir užsikerta. Pašnekovams
rūpi lygiai tas, kas ir man kadaise:
ar kančia ir gailestis turi prasmę
ir ar menas tvers, jei nebus taisyklių.

Aš buvau kaip jie, kol patyriau keistą,
už kitas tikrai ne geresnę lemtį,
ir žinau, jog blogis nežūva niekad,
               bet aklybę galima prasklaidyti,
ir eilės vertos daugiau nei sapnas.

Vasarą dažnai nubundu prieš aušrą
ir be baimės juntu, kad artėja laikas,
kai naujoms gentims pasiliks žodynas,
debesis, griuvėsiai, druska ir duona,
o man jau nieko, išskyrus laisvę.

на чорно-білій фотографії життя
витинаю щастя з кольорового паперу
в колаж збираю страчені слова
класифікую тіні як химери
На чорно-білих знимках сподівань
Я розливаю баночки гуаші
хоч кольоровість це напевно стан
який мене поки що лише страшить

лишилася ягнятком?
чи вже та
що кинула дитину серед лісу
узимку
а коли прийшла весна
пелюшки всунула до пічки
й маковиння посіяла на грядці
склала
з каміння гірку
під старою грушею
стара
варила зілля
яблука труїла
для власної сестри
аби ягням...
та в лісі вовки виють
сніг і крига
мамо, я замерзла

сьогодні так неначе перебрали
ми лопоту весняного дощу
порозкидали по підлозі розпускали
свою нудьгу
шукали, темні, тихості у кроках
притримували коней, йшли навспак
із анаграм звільняли рухи
все буде наче молоко
лише дай знак

ти ж знав, що так не буває
що коли протікає стеля
це означає не лише дощ.
не ховай очі, грачу
ти все знав наперед
не плутав би ніж і кішку
слова і удари
сльози і вітер
ти схожий на жука на листочку

я нічого не вдію
з клубком сонця в мені

ти заведеш мене у власний листопад
поклеєний на повіках озер
залапаною кригою
ще довго
до осені
до твого листопаду,
мій яблучний королю

Один у мене ти на світі.
Слова рікою, - справжній мід…
Твоя любов уміє гріти,
Моя розтопить навіть лід.

Я у твої вдивляюсь очі -
Надмірна ніжність в них, любов.
Вони зы мною до півночі,
Щоб від розлуки вмерти знов.

Скажи мені, що це зі мною?
В моїх думках і в серці - ти!
Я прагну бути лиш з тобою,
А не в лабетах самоти.

В нас кожна зустріч, як остання,
Прощання, ніби назавжди…
Нам часто сяє зірка рання.
Прошу тебе, не йди… не йди…

Мене ти врешті-решт погубиш.
Це тільки спогади сумні…
Чи знає та, котру ти любиш,
Що горе принесла мені?

Чи ти щасливий з нею, в мирі?
І як тобі у "тій" весні?
І чи такі ж цілунки щирі,
Як дарував колись мені?

Ми так з тобою й не простились,
Не ждали в гості ми біди…
На день з тобою розлучились,
А сталося, що НАЗАВЖДИ…

ти говориш слова щоб підтримати тему до речі
і ні крихти тепла не вкладаєш у свій монолог
ти мене готував до якоїсь безглуздої втечі
я б тікала та певне тікати найкраще удвох
ти не знаєш того що не варто крутити серцями
бо колись не даси собі раду із власним лицем
ти крокуєш вперед за якимись своїми взірцями
і ти знаєш я рада що так і не стала взірцем
я така яка є
бо жива
і без сумніву грішна
може мрії мої не виходять за звичний поріг
я наплакалась так що сьогодні чомусь стало смішно
як же довго я йшла щоб прийти до початку доріг

Ти – є. Ти – поряд. Ти – Любов.
Я довгий час Тебе хотіла.
...Сьогодні дощ так тихо йшов...
Проходив думкою. І тілом.

Він забирав мої страхи,
він закрадався під одежу,
він розмивав оті шляхи,
яким я більше не належу.

І кожен дотик – як луна.
І кожна крапля – як причастя.
Я заплатила вже сповна
за те, щоб мати власне щастя;

за те, щоб Ти мене вберіг
від давніх спогадів і втоми.
А я – на схрещенні доріг –
хоча б на мить забула, хто ми...

Як тінь приходить, і зникає,
Лишень втіху вона приносить.
Про неї цілий світ не знає,
Вона усе те просто зносить.

Вона ніхто, і ні для кого,
Про неї й думати не варто.
Сьогодні вона лиш для нього
А завтра, знов як ляжуть карти.

Вона приносить насолоду.
Та що ж всередині нуртує?
Вона здає йому свободу,
А ї сліз ніхто не вчує.
04,09,06

Світлофори, немов сутенери площ,
дивляться ревнивим чоловіком.
Розкривши брехливі обійми, дощ
інтимно нашіптує в черевиках.
Червоногубе, крикливе місто
до масної темряви кожного кличе.
Неначе на нитку намисто,
повії нанизані на узбіччя.

картонний голуб стартував невпевнено
з косих лінійок крилами графітними
тюльпани з пластиліновими стеблами
ростуть і хочуть довго-довго квітнути
якщо є файл то тільки не зітри
якщо шедевр то тільки в ем-пе-три
якщо любов то тільки поза темою
якщо троянди то вершково-кремові
якщо ніяк то нащо ж ти горів
і креслив шрами вздовж календарів
і знав що сни відкладені на потім
за рік з волосожара зроблять попіл

Святенницький шпиль
Готичної катедри
Коли листопад
Сіріє так рано
Симфонія крил
Символіка натовпу
Мучить дівчат
Цнотливими снами

Вітер замовк
Затнулась вулиця
На карті сліди
Уявних кроків
І до жінок
Погляди мружаться
Дивних людей
Зеленооких

На нотах міст дієзи перетнулись,
І ніжний цвіт, афішні простирадла
Літати хочуть серед безіменних вулиць.
Внизу буває, що літати складно,
Вгорі ж не знають, де подіти крила.
Терпкі каштани і реклами квітнуть
Під смогом, спіненим до стану мила;
А в ньому птаство, знизу непомітне,
Прикинувшись знебарвленими тінями,
Розходиться трикутником надкушеним.
Черпає день, озоном опромінений,
Бетонні зерна з сонячної мушлі.
Ряди октав і терцій позривали
Листки газет, неначе рештки одягу.
На впалі щоки сірих тротуарів
Лягли рум'яна надвечірніх протягів.

Дівчата з бурштинно-тонкими шиями
В перші хвилини здаються замисленими.
Дівчата, що з сіл приїздять до Києва,
Надовго закохуються в чужі лисини.
Вони ще не мають багато мужності,
У ребрах не знають важкого болю,
І перед майбутнім стоять, примружившись,
Як перед чеканим фейс-контролем.
Тихі кав’яреньки, глянці грубі,
Виклики, вивихи, видихи, вигини,
А попід сценами модних клубів –
Скривлені янголи, з раю вигнані.
Вони відчувають себе потрібними,
Їдуть додому, на п’ятий поверх,
І перед сном витягають біблії,
Списані сотнями фраз готових.
А на майданах, коли вже пізно,
Темрява живить собою вебкамери.
А на папері – фіктивні кризи,
А ВВП уже звик не падати.
Дівчата з відносно тонкими станами
З перших хвилин звикають до міста.
Дівчата, як тільки настане ранок,
Знову цілують своїх методистів.

Розтина копитом ніч єдиноріг
І бринить на срібних струнах ранок,
І роса спадає на моріг,
І зорю запалює світанок.

А в ярузі стелиться туман,
Вже щезає морок-моровик...
Я щось бачу. Що це? Не обман?
З лісу йде у поле лісовик.

Де співає в небі перший жайвір,
Де колосся гладить сонний вітер,
Де проміння будить ніжні барви,
Де гуляє поміж трави літо.

Зимовий вечір.
Туга.
Самота.
Які прості й заїжджені слова!..
Вітаю друга в трубці телефонній.
І гасне втома у моїх долонях…

Гомонить студена нічка,
Розігрію тепло пічку
Й шепотітиму на вушко
Казку, як літає мушка.

Обійму своє малятко,
Добре й лагідне ягнятко,
І співатиму тихенько
Я про зіроньку ясненьку.

І про місяць, і про море,
Про високі сині гори,
Про зелений тихий гай,
Про чудовий Дивокрай,

Де живуть дитячі мрії,
Розквітають де надії,
Де у вранішнє віконце
Зазирає завжди сонце.

І знову день.
І знову плачуть хмари,
Нахмурене захляпане вікно,
А я втомилась жити і вмирати,
Хоча, усім, напевне, все одно…

Я так давно існую в цьому світі,
Я народилась сотні літ тому.
І снігу сміх, і перші сльози квітів…
Для чого я? Чому? Чому? Чому?!.

І хочеться краплиночку спокою,
А ще хоч крихту сонця і тепла,
І хоч цю мить прожити із тобою,
Бо все сама, сама, сама…

Напливала тінь…
Догорав камін…
Гуркотів в горах
десь сердито грім.

І сиділа ти,
Втупившись в вікно,
Ніби я чи хтось
Все тобі одно.

Я ридав крізь дощ,
Я кричав крізь ніч,
І образа лилась
Із гарячих віч.

Тому й згрішила Єва,
Що в раю стало сумно
Стабільності дерев і лиш один Адам
Втікаючи кудись від сього божевілля
Змія сказала Єві: "Збудуй свій власний храм!"
Спокусилось єство, божественне начало
Вскипіла спіла кров, незвіданого мить.
О, надто юна Єва, якби ж ти тільки знала,
Що яблуко червиве і в ньому гріх сидить
Роззявивши пащеку і нагостривши кігті
В Едемі стало сумно і Адам збанкрутів
О, надто юна ЄВА...
Тепер усі ми грішні.
Це яблуко гризот зжирає сірість днів.
А дні стікають в прірву, календарі ржавіють...
Останні дні біблійні...
сей шлях в Армагедон
Тому й згрішила Єва, що інші так не вміють
Один раз і назавжди понищений кордон...

намацала твій телефонний номер
на якомусь з вчорашніх недопалків
своєї свідомості
тепер телефоную у інший відділ
щоб той намацав твоє їм*я

Горобці пьють насіння із соняхів,
А ведмедка картоплю гризе.
Баба Валя волає:- Безсовісні!
Геть поїли та вигризли все!
Хоч би донька приїхала з Харкова,
Покопала картоху мені...

Розляглися квітчастими картами,
Мліють луки в замріянім сні.
Живокости очима розкосими
Визирають з пожовклих вівсів.
Марить верба з обвислими косами,
Лише з ранку трава у росі.

Треба кіз подоїти. На лишенько
Розболілася в баби нога.
Бідолашна худоба залишена,
Бо хазяйка ледь-ледь шкутильга.
Он води півцеберки лишилося,
І травички б нарвати кролям.
Бідна баба з хазяйством зашилася,
Та ворушиться, щось примовля,
До гусей шкандибає приречено:
- Гелготять, скільки їсти не дай!
І свиня верещить, мов обпечена -
Знов голодна! Ну, просто біда.
Всю картоплю, сердешна, повиїла!
На посадку - сусіди дають.

А із соняхів з жовтими віями
Горобці чорні зернятка пьють...


Сумська область, с.Бішкінь

Аж ось Слова до мене причвалали.
Нехай їм грець! З`явилися самі!
Згадавши, як мій тато запрягали, –
Я вже їх бачив смирними в ярмі.

Накинувся, неначе кiнь з копита,
В ярмо Слова оговтати хотiв,
Вони – брикатися! Чимдуж! Несамовито!
Тепер – робота є… для лікарів!