Сиджу і думаю про тебе
Мої думки, як вітражі
І серце б'ється, б'ється в мене
Кохаю!, - чуєш? Ти - в душі!

Ніхто не зможе зруйнувати
Мою любов, як біль, міцну
Ніхто не зможе так кохати,
Як я тебе у ту весну.

Нехай говорять хай сокочуть,
Сприймають все, без доброти…
Я знов до тебе, знову хочу
В моїх думках і в серці – ти!

Прости мені, що я зробила…
Прощу тобі, що ти зробив…
Ти пам’ятай, що я любила,
Так, як і я, що ти любив.

Я відчуваю, як стікає час
По моїх жилах і на мої скроні.
Не руш, не руш мої долоні!
Ця гра закінчилась для нас.

А час піском мені шепоче,
Що ти підеш у жовті дні.
О ні, ти не брехав мені...
І кров на стінах не лоскоче.

Тепер я дерево у снах
І моє гілля - твоя пісня
Мені затісно, мало місця...
... Я відчуваю, як стікає час...

Твої квіти стали запізнілі
І мовчання вже не варте сліз,
А квітки уже давно відцвіли.
Ти спізнився. Не дивись наскрізь.

Мої пальці не торкають неба.
І коралі мої схожі на печаль.
Не цілуй мене. Спізнивсь. Не треба.
Усе дароване сьогодні забирай...

Літо. Темно стає надвечір.
Замовкають тривожні трави.
Дивні речі впадають у вічі –
В росах променів пізніх гра.

Чути – вітер спинився в кронах,
Тріпотить розмлоєним листям,
На ставку брижі рунами, гронами
Занотовують вісті з міста.

Звісно. Небо згорає, танучи,
І моє вікно тане в ньому,
Пізні нетлі на шибі стануть
Сірим роєм нічної втоми.

Відкриваю вікно – хай вихор
Сірих крилець мене закрутить.
Підвіконня – єдина втіха
І єдиний вихід. Життя суть.

Лиш ступити б у спориш росяний,
Загорнутись вербовим пухом,
Тамувати сльози. Мрії непрошені.
І з тривожним сподіванням слухати

Небеса, де єдина зірка
Ледве держиться, щоб не впасти.
Відчувати на обличчі зрідка
Пух вербовий тремкого щастя...

Я була жінкою-перцем,
я була жінкою-сіллю,
я була з тобою відверта,
я тебе осліпила силою.

Ти завжди був майже зі мною,
ти завжди був майже гарячим,
ти вважав мене майже дурною,
бо для тебе ніколи не плачу.

Ми з тобою були недопарою,
ми були недозакокохані,
про спільне майбутнє не марили,
за вітром себе розпорошили.

Ми не будем з тобою бачитись,
ми не хочем одне одного чути,
ми не будем у піджмурки бавитись -
ми не хочемо НЕДО бути...

Там ялинки ростуть на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть у теплих пригорщах,
Там горить по свічці в усіх оселях
І тому там зовсім немає прикрощів.

По кутках заметами лежать сутінки,
На ялинках опівночі оживають іграшки.
Простягають зірки тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки, хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом, всі уважно слухають,
Притлумивши подих, старі історії
І одні лиш годинники гучно стукають,
Та ще в темному небі пульсують зорі.

Та ще дивно торкається подихом тихим,
Тулиться до серця, зазирає у вічі
Невеличка мрія, невеличка примха
Нова мить,
новий день,
новий світ,
Новоріччя.

Імпровізуй зі мною!
Грай джаз на моїх нервах!
Розривай мене нерівними звуками
і дотиками.
Торкайся пальцями клавіш
на моєму тілі.
Співай мене, співай разом зі мною,
дихай зі мною і помирай
щосекунди, як я...
Імпровізуй!

Між нами хтось поставив стіну
чи то із скла, чи то з бетону.
Ми думали, що знаєм ціну
словам, проте відчули втому
від гри без змісту, меж і правил,
коли не чуєш те, що хочеш.
Я зрозуміла: ти був правий,
коли казав, що ми наврочим.

Два сонця разом не можуть бути -
це неприродно, навіть весною.
Твої хризантеми - осінні квіти,
невчасні, наче ми з тобою...

Ти - ранок,
А я - трава.
Світанок -
І знов жива!
Росою
Кохаєш ти.
Косою...
Горять мости.

Я бачив потяг, що вже різав шпали –
Розбитим носом похилився на укіс.
І люди смерті в круговерті залишали
Життів десятки і мільйони томних сліз.
І тільки ті, що в довжелезному вагоні
Ув інший напрям – дивувалися таким…
Не наш це поклик простояти на пероні,
Хто виживає, не залякує екстрім
І грому моцного, і чорного знущання,
І пересічних знахабнілих теревень…
Нехай у хмарах просинається світання,
Але у сонячнім промінні встане день!
18.07.2006 рік.

Ти – бог моєї мрії,
Ти – все, чим я живу.
Ти – у моїй надії,
Ти – душу вкрав мою.

Забрав мене з собою,
Взяв серце із грудей…
Бог – мій ти наді мною,
А я – серед людей.

Від нині я з тобою
Тепер не тут, а там.
Твоєю буть одною…
Бажайте щастя нам!

Якщо потрібно буде,
Життя своє віддам!
Коханий, милий, любий,
Ти – мед моїм устам.

Мій пташе сизокрилий
І мріє золота,
Тобі, коханий, милий,
Віддам свої літа.

Не помічав, як мчать перекладні.
Ледь-ледь куріла степова дорога
На видноколі. Ранок розпускався.
Старий візник якусь веселу пісню
Наспівував – отак, аби не спати.
Сон не склепляв повік. У клопотанні
Відмовлено… І знову повертатись
На ті бали, в розмови про гуманність,
А вдома не обсохли канчуки
З людської крові? А чи, може, краще
У сутичках багнетами ламати
Чеченські ребра?.. Боже мій святий,
Якщо ти є! Мені уже направду
Нема різниці, в двадцять шість чи в сто
Покинути цей збір немитих пик,
Похилих спин та голубих мундирів!
А ранок розпускався, наче квітка.
Мов хвилі, в ніздрі запах чебрецю
Вдарявся м’яко із поривом вітру.
І піднімалось сонце. Він сидів
І подумки писав листа до рідних.
„Не хочуть навіть, щоб мене убили…”
2003

(Як знічений школяр,
стою перед проблемою.
Як студент на важкому екзамені.)

Завалили мене запитання.
Додатково незайві.

За ґратами досліджень і статистик.
Волаючи в пустелю.
Дослухаючись відповіді
на передсмертні записки.
Розвертаючись,
щоб піти по-англійськи,
ні з ким не попрощавшись.

Заґратовані обличчя
з дивно помудрілими очима.
Як ляпки чорнила,
розповзаються зіниці.

Ти завжди абітурієнт
на цьому екзамені.
Вступити? Не вступити?
Знаєш відповідь,
що таке „це”?
І що таке „інше”?

Самогубство – це крок.

Люди з хворими очима,
заґратовані нерозумінням,
як особливо небезпечні звірі.

Самогубство – це крик.

Зриваючись на хрипіння,
з отого самого вікна
якогось ендесят енного року.

Самогубство – це крік.

Пересохла ріка волі.
Пересохле піднебіння
безкомпромісних переговорів із собою.

Самогубство – це крук.

А може,
замість „невермор”
усе-таки каркне „варто”?

Жити!

Можна, варто, потрібно, обов’язково!

Міцний напій,
який липне до вуст,
намагаючись їх зігріти.

Вона приходила вкрадливо
і злизувала з їхніх вуст
життя.

За п’ять хвилин до того,
як устигли б,
як змогли б,
як зуміли б повірити,
що воно
прекрасне.

ти є і не відступай
не потрібно
падати в ноги сліпцям і калікам
задля самозбереження
доходити до самовтрати
рівнозначної самогубству
ти є
вишивко чорною гладдю
на цупкому полотні світу
ти є таким не випадково
саме таким як замислений
замислений над дилемами
промовистий німий питальнику
не варто
таким розмашистим незграбним жестом
змазувати кіновар своєї крові
з підмостків суспільності
ти є і в тобі був сенс
попри всі глюки недобачання сліпими
тож чи доцільно
знімати на догоду іншим
з рахунку себе
себе єдиного такого
себе істинного
бо ти є істина
якій завжди довіряєш найбільше

Щось проходить повз мене, згрубіле, сухе.
Обірвався годинник, вже не закричавши.
Тільки полум’я свічки не плаче, почавши
перепловлювать біль у палання гірке.
Щось сказали епосі гігантського стресу.
Тільки легше не стало... Долина суми.
На альтанці гармонії — запах чуми.
Ми — перевертні часу космічного пресу.
А навколо зблукала душа все шкребе
на піску крижанім. Майоріє самотність.
Вже над символом світу літає протонність,
Тільки серце протони й прогрес не бере.

Так самотньо від погляду лева у клітці.
Порозтерзаний, б’ється земний кардинал.
А навколо — людський похоронний оскал.
І в некоханні й незраді самотньо лебідці.

Не життя, не планета, не люди, не я.
Вже нікого немає. Розтанула крапля.
На годинник упали солом’яні вафлі,
що жувала людина. Застигла земля...

Бар людей. А за рогом останній трамвай.
“Кладовище”. Хтось їде в нікуди в нечассі
Проїжджає свій рай, і, стопроклятий, в рясі
Випиває отруту із губ самурай.

Мій єдиний можливий вихід
Так раптово зодягся в вхід.
Це пальто затісне на вітер
І зашироке на лід.

Я шукаю бодай кватирки,
Телеграмами пишу сни.
Мій єдиний можливий вихід
Став лише фрагментом стіни.

А я знову бачила тишу.
Незворушну таку й святу.
Я вдягнуся в пальто, як в вітер
Й межи стінами посвищу.
07.05.1999р.Б.

Зостався біль і ріже до світанку.
І кавальцує душу навмання.
Я маю ранище – уже не ранку.
Я маю згарище і спогад почуття.

Зостався біль і попіл сподівання.
Зосталось все, що мало би піти.
Загублено нездайдене кохання.
Не знайдено загублені сліди.

Зостався біль. Зосталось незостале.
Сторінки спогадів гортаю крадькома.
Я попіл в жменьку позгортаю.
І розпорошу. Сіризна.

Мамо, мамо, розбилась ваза.
По підлозі усій кришталь.
Я порізалась, чуєш, мамо?
В мене надто болить душа...

Я цю вазу більше не склею,
Надто тріщин багато в ній.
З всього світу забракне клею,
Щоб заклеїти шрами й біль.

Мамо, мамо, розбилась ваза.
По підлозі усій кришталь.
Я порізалась вдруге, мамо,
Від любові лишилась фальш.
11.03.2000р.Б.

Прощавай бо, прощавай, мій друже.
Ти однині у серцебитті.
Та прощання Визначеність, схоже,
обіцяє зустріч в майбутті.

Прощавай, хай без руки і слова,
не сумуй, і не печалься цим, -
помирати у житті не ново,
як і жити не новіше в нім.

Ієрихонські труби голосно мовчать
про неприхід Бога.
Бог просто втомився.
Він живе у маленькій хатині
на березі озера,
розводить кроликів і голубів,
рибалить у вихідні,
часом виїжджає до міста
по свіжі газати,
слухає радіо.
Йому так затишно насамоті
і так самотньо у тому затишку,
як дідусеві, що його внуки
не надсилають на Різдво листівки,
а діти якого не кличуть у гості.
Йому ні з ким пограти у доміно,
чи випити пива -
янголи відреклися від нього.
Вони зайняті облаштуванням осель
та особистих життів.
Часом дзвонять святі і запитують:
ало, Боже, коли буде надбавка
до пенсії?!"
А він не знає що й відповісти,
бо сам ледве зводить кінці з кінцями,
мусив навіть посадити картоплю.
Вечорами читає Кафку і Маркеса
(або російські детективи),
п' чай "Бесіда",
або відвар з липи...
Взимку довго-довго сидить
біля вікна, дивиться
га снігові замети і думає:
"Невже то я сотворив?
Ех, де моїх 20?". Сумно.
У місці в притулку для пристарілих йому відмовили, мовляв,
держава не споможна всіх
тягти на своїй шиї,
а податки платити нікому.
Часом ому хочеться заплюшити очі і більше не прокидатись,
але смерть по нього не прийде - боїться.
Іноді сідає на велосипед і мчить
до найближчого храму подивитись,
чи не всі ще про нього забули.
Аякже! На паск приходять святити
яйця й іншу провізію і моляться
(щоправда, частіше - Святій Варварі, чи Миколаю Угоднику).
По тому Бог сидить у себе на ганку,
обхопивши руками посивілу голову
і йому стає "нестерпно боляче за
даремно прожиті роки".
Щоправда, хоч і рідко,
проте з'являється дещиця надії на те, що не все втрачено.
Тоді, коли маленьке світлооке дитя
здіймає свої рученята до неба
і посить врятувати світ.
Боже, отож, ти ще комусь ще потрібен.
Може...

Восени мені завжди весело.
Весело аж до істерики,
коли бачу зграї людей,
зігнаних докупи негодою
і які поспішають до теплих країв.
Туди, де за безцінь,
або, принаймні дешево
можна купити сигарет і мартіні.
Восени мені завжди смішно
спостерігати за бабусями
із повними відрами хризантем
і в сраку п'яних,
бо на що ж ще витрачати пенсію?
Восени мені тішать психи
і збоченці з голими душами
й тілами...
Восени я не плачу над смертю -
її не існує, бо хіба ж теоретично
можна виокремити з моря води
іншу, маленьку воду?
Осінь ховає очі
і тіні від них...

Мене допікає втома
і зупиняється серце.
Немає у нього дому,
бо дім - моє тіло
зіллється
з осіннім дощем і снігом,
вбереться у сірість дахів,
по мені сотні ніг забігають,
а я ж хотіла на годівлю птахам.

У двері до тебе шкребеться світанок.
Розплюшуєш очі і бачиш : сама.
Ідеш на кухню, тихенько зітхаєш
і п'єш чорну каву біля вікна.

Немає духу, щоб кинутись з даху,
чи вени врізати - життя одне.
Блукаєш парком, годуєш птахів
і думаєш: "Раптом хтось підбере?"

А іноді хочеш напитись до чорта,
та ти непитуща - одна біда.
В новинах почула ось щойно вчора,
що в місті своєму лишилась одна.

Це все від того, що ти хворієш
хворобою зросту і німоти.
Про зцілення часом ввечері мрієш і знов засинаєш насамоті...

Їх життя вимірюється
дозами спожитих наркотиків
і літрами випитого алкоголю.
Вони лічать дні по грамах
викуреної марихуани.
Вони не відчувають іших запахів,
крім блювотиння після нічної п'янки,
не бачать метеликів
і не вміють слухати блюзу,
що його виграє дощ.
Вони навіть не сплять із жінками -
у їхніх обіймах унітази
приватних, а часом
й громадських вбиралень...

А коли вони помирають,
на їхніх могилах
замість канабісу, маку
і буряків
завжди чомусь саджають
барвінок і чорнобривці...

Я хвора невиліковно.
Тобою.
Ймовірно.

А може, це - не смертельно?
Можливо, це вада серця.
Досліджувати ретельно
клінічність немає сенсу.

Обійми рудої курви,
в яких ти перебуваєш
діють, як випари ртуті -
від них я повільно вмираю.

У нас охорона здоров'я
зовсім не ідеальна
і від кохання лікують
у вогких темних підвалах...

Самоідентифікація.
Дивне слово.
Само/іденти/ фікаціція.
Само Іде.
Самофікція.
Мій номер - твоє ім'я,
написане помадю
на спітнілому дзеркалі,
де моє відображення повернуте спиною.

Цей номер дали на небі...
Або в чистилищі.
Вже й не згадаю, куди ходила
по довідку.
Якась в окулярах тітка
із голосом з "ескорт-сервісу"
проспівала: "Він з вами уже назавжди.
І папірець не відсійте,
бо це складна прцедура -
знаходити серед мільйонів ту комбінацію літер і запахів,
яка вам найменше пасує
і яка дана на віки"...

Пішла.
Несла із собою фікцію,
тримала в руках твоє ім'я,
що стало моїм тавром.
Навіки...

Не плач наді мною - я вічна,
я проростаю весняними грозами.
Моє проростання хворе психічно,
воно в обличчя дихає морозами.

Не плач наді мною - я церква,
я всіх воскрешаю дзвонами.
До мене приходять живі і мертві -
так я обростаю людьськими гронами.

Не плач наді мною - я кров твоя,
я завжди тектиму у твоїх жилах.
Хочу, аби ніжність моя
минулим й придешнім служила.

Не плач наді мною - я вічна
я зовсім хвора психічно
я церква
я кров твоя...

Шукала я добра в моєму світі.
Душу минали нечисть і мара.
Мій друг жасмин в біло-медовім цвіті
Беріг мене для щастя і добра.

Жага життя в мені завжди горіла.
Любила всіх людей, знання – любе…
Та в день недобрий якось я зустріла
Неначе привид, любий мій, тебе.

Назустріч вітру полетіли хмари,
Все навпаки, як вибухає вир.
В любові найсильніші чари,
Так гарно, мило, вздовж і вшир.

Короткочасне щастя, радість плинна.
Хто знає чари, як це зберегти?!
Бо емоційна суть завжди первинна,
Кусає душу жало пустоти.

Де незбагненне «Там», пішло за обрій?
З тобою, любий, знаю, назавжди.
Я – знову я. зі мною мир і спокій.
А скільки утекло води…

Ми дуже правильні, та розбрат – не єднання.
Загнані коні мчать бездумно вдаль…
В сузір’ї Діви десь моє кохання.
Минулого не жаль… не жаль…

Сумною піснею звучить
Відлуння неспокійних кроків,
Незрозуміла та жорстока
Розлуки наступила мить.

"Самотня смерть. Чекаю в самоті...
Чекаю на миттєвість спозаранку.
Кохаю смерть! Невтомно грає дах.
Чи на даху розтерзаних ілюзій
Блукає кіт, незграба? І Аллах
Сидить на дереві в забутій тузі..."
Д.Д.

Пристрасті
Невтомно грає дах. Абразій Бах
у голові розверзся спозаранку,
Аллах на дереві. Аллахо-птах
вінчає безум мозкового ганку.

"Не оглядайся, там стовпи Гоморри.
Не повертайся, там чужий приціл.
Надпити спробуй обмертвіле море,
Встроми щоглу… Але ж нема вітрил!"
В. Вакуленко...


Пристрасті
Не оглядайся на стовпи Гоморри
і на Содом, бо то чужий приціл,
розбурхай власне омертвіле море,
здійми щоглу, й встроми, і краще без вітрил...

Я – звір! Безжалісний звір.
Живу у власних хащах і стражданні.
Я – звір, якому холодно вночі.
Пробач мені слабкість – кохання.

Я – звір, у якого душа
Ще не втратила риси людини.
Я – фрагмент із чужого вірша.
Мені ще не підібрано рими.

Я – звір, ти чуєш, я – звір.
Може вовк, а може лисиця.
Я полюю сьогодні на біль,
Хоча щастя ще іноді сниться...
11,03,1999р,Б,

Нависли низько небеса над нами,
Землі торкнулись брудно-сірі хмари;
Змела вже осінь листя табунами:
Розтоптаних романтиків-Ікарів.

Я – кубик Рубіка, люблю порядок і сталість,
В цьому відносному і безхребетному світі,
Логіку вчинків, події із вдалим фіналом,
Грані реальності – в Розуму пальцях крутити.

З ранку до вечора лиш підганяю я грані:
Друзі, робота, - і кожну за кольором власним,
Куля більярдна, лечу уперед без вагання,
В лузу, у смерть, у природою створену пастку.

Кохали файки дужче за жінок
Ще козаки, відомо нам з пісень;
Ти, злобний, кидав стільки цигарок,
Гноїв їх трупом площі день у день.

- Тебе це може вбити! – хлипа С.К.А.Й.
Із ніздрів сизий випускаєш дим,
Янтарні зуби щириш: «Що ж, нехай,
Хіба ж не класно вмерти молодим?

Хоч Мавзолей зробив давно з легень
Я «Примам», убієнним без вини,
Та найпильніший не знайде рентген
Гріхів душі, огидних і страшних.

Що ж, совісте, давай, мене спиняй,
У груди вбий осиковий кілок,
Що б не пророчили Мінздрав і С.К.А.Й.,
Я невмирущий вогнедишний смок».

В гіллястім гамаку гойдався вечір,
Іще гули у сакурах хрущі;
Ти йшов сягнисто, розпрямивши плечі,
Ніс гордо два невидимі мечі.

Горлянка наче спухла від ангіни:
Мовчу. Собі б довбешку прохромить,
Сарказм мій збройний, лютий, мов Афіна,
Твій образ стре на порох лиш за мить.

Що ж… Саєнара, любий мій. Не варто
У майбуття тягти образи гніт,
Помчать обох нас потяги та авта
В чужі міста, у дивний новий світ.

О саєнара, друже, саєнара,
Банальність це – розлуки зі слізьми,
Вже, сподіваюсь, в жодній аватарі,
Лобами знов не зіткнемося ми.

Болота сохнуть, дерева квітнуть,
ростуть розпусти рядки на тілі.
Усі хірурги є чемно митні
і митно чемні, і неумілі.

Це точно листя, ніяк не трави -
це вільні ями твоїм обличчям.
Для тебе вже не наступить травень,
до тебе більше не прийде відчай.

Дощі і грози, наступне - спека,
проходять тижні автомобільні.
Злітай до Риму, відвідай Мекку.
Смакую шкіру від цукру вільну,

як стерті диски чи змиті ноти.
Це не така вже приємна штука:
ця Жінка - блядь попри всі гризоти,
ця Дівчинка теж неодмінно сука.

Сьогодні в Бремені
Абсентом залиті
Скотчем заклеєні
твого очі племені

розбитий кришталь
порізані руки
розбещених краль
крадуть мигдаль

від нас відганяю
снігопади і бурі
тебе обіймаю
і так засинаю

ми добрі…ми люди
душею і серцем
б’їмося ми в груди
без фальші і бруду

ти знаєш так треба
я вмію і буду…

ти видихала повітря
я після тебе вдихав
всі не для нас то повір’я
біля тебе в місті спав

дим секрет обгортав
люба кохай
як вмирати не знав
кохана люби і нехай

запалюють вогні
в мертві дивляться очі
я зніму тебе в тіні
збігаються охочі
фото згублене в вині
знайти тебе досі хочу
хочу тебе
хочу собі

хочу спіймати
твій вдосталь часу
забракувати
залишайся відразу

випий текіли
і охолонь
запах зіпрілих
твоїх долонь

Серцю хочеться справжнього вірша,
Бо фальшивого серцю не треба.
Так багато, моя найрідніша,
Я хотів написати для тебе.

Але як ці рядки відшукати?
В морі слів я їх серцем шукаю.
Так багато хотів я сказати –
Кожен вірш починався: "Кохаю…"

Бо інакше почати не можна.
Як щиріше сказати, не знаю.
Серце билося лунко й тривожно
І кричало: "Кохаю, кохаю…"

Це звичайний понеділок
Пересічний день життя
Де в буденнім ритмі звичнім
Люди ходять і мовчать

Ми по різні боки долі
Нас єднає сум в очах
І мені багато років
А ти завжди молода

Наші погляди зустрілись
Наші руки розійшлись
Твого голосу тремтіння
Мої вислови хриплять

Розірвати пута буднів
Марна справа в наші дні
І тому ми замовкаєм
Повертаємось назад

У звичайний понеділок
Пересічний день життя
Де в буденнім ритмі звичнім
Люди ходять і мовчать

Тюрма ночей на березі вогню.
Межа самотності і святотатства.
І ваша фраза “більше не люблю”
Мені здається витвором дивацтва.
Моя весна вповзає на перон,
І їде в ніч розтерзаних ілюзій.
Я все кричу у рупор, в мегафон.
А голос розчиняється у блюзі.
Лукаво дощ спадає із небес.
Муркоче кіт на старім покривалі.
А я іду на полум’я в Фарес.
І викидаю давнії скрижалі.
Не наздогнать… Далеко ваш вагон.
Промчався плин стороннього безмежжя.
І тільки стогін зчавлених колон
Вдаряє в мозок десь на узбережжі.
Не океан, не пил, не лицедій…
Вже не людина, навіть не оркестр.
Я вічний привид замку “Колізей”,
І на моїх раменах поліестер.
Весь час померлий в лоні бачу світ.
Моїм думках самотньо і прозоро.
Вас вже немає… Я — останній Сід,
Від мене тягне сутінками й мором.
Я не втомився, просто я помер.
У кельї часу я розбив годинник.
Я вже не я, а тільки офіцер,
Що йде з війни на ріг у свій могильник.

закриваю очі
поцілунків смак
я тебе так хочу
обійняти так

запотіло скло
в автомобілі
траси замело
і думки летіли

давай буде день
давай налиєм ніч
в один бокал давай
і вип’єм її залпом
смакуючи під ранок
і губи вже сухі
безпосередньо в очі
на вушко я кохаю

і в життя листопад
солоду насипав
я живу сьогодні
і для тебе завтра

давай налию чаю
давай налию кави
давай розгоним хмари
тільки разом давай

Я хочу лист тобі писати
Промінням сонця по імлі,
Знай, ти покликаний літати
Ти особливий на землі.

Глянь, у небесному просторі
Блукають прірви маяків;
А в тебе очі неозорі,
А хтось же в світі не прозрів.

У тебе всього так багато,
Що можна кожну мить радіть.
І ти покликаний літати
Й змінить на краще цілий світ.

Послухай, що, коли дрімаe
Щось геніальне у тобі,
А ти все за одне: “не знаю,
Не можу, це не по мені”.

Я знаю, я напевно знаю,
Що ти в цім світі не спроста,
Що не спроста і я літаю,
І ось, пишу тобі листа.

І не спроста в житті бувають
Ті дні коли набридне все, –
Така нікчемність скрізь до краю,
Таке безглузде все, пусте…

Але ти визнай це, - щоразу,
Щось підіймало знов тебе,
І ти прощав комусь образу,
І вкотре знов прощав себе.

І знову бігло давне коло,
І час котився в нікуди,
А ти знов думав що ніколи
Не будеш жити без мети.

Але обіцянок багато,
А щастя ти знайдещ тоді,
Коли навчишся виповняти
Свое призначення в житті.

Бо ж ти був створений для дива,
Для щастя синьооких днів,
Але в душі твоій правдивій
Цей поклик мало не зотлів.

Послухай, тебе кличе небо
Крилом черкнути неба край.
Цей поклик звернений до тебе,
Відчуй свободу, - політай!

Червоний - тому що троянда
Зелений - тому що трава
Холодний - тому що лаванда
Спекотний - тому що жнива.

Безбарвний - тому що безкрайній
Прозорий - тому що роса
А сльози - тому що зітхання
А снігом - тому що зима.

Яскравий - тому що радію
Непевний - тому що щемить
А чесний - тому що волію
А осінь - тому що дощить.

Рожевий - тому що грайливий
Бузковий - тому що весна
Коханий - тому особливий
Кохана - тому що моя.

Опіки від торкання –
начебто й не чужих...
Дике твоє кохання:
дротики та ножі.

Дружба півбожевільна,
суміш води з вогнем –
наче статтю розстрільну
ждати: чи омине?

Болю – не забагато?
Милий, як ти й просив:
босою по багаттю –
скільки достало сил...

Кіптява лиш та сморід...
Хай чепурить зима.
Бути надалі поряд
жодних причин нема.

Архаїко, агов! У днів переплетінні
Раз ми і досі є, то, значить, і були.
Чи будемо? Хто зна, бо пальці-павутиння
І витоки душі, і пам"ять обплели.

Най місяць-калита, зіркований незвично,
Крізь шибу, як колись, у хату загляда,
Бо дуже допекла мала підступна миша -
В шухляді письмена по букві доїда.

Куди не глянь - то цвіль, пилюка, перетління.
Од віника павук за образи сховавсь.
Архаїко, ти вся в чіпкому павутинні.
В затертих ружах ти на рушниках жива.

Хоч ти й тепер од нас, архаїко, живіша,
Та чи грядущим в те повіриться колись?
Поки хто прожене малу підступну мишу,
Вона в шухляді всю історію доїсть.

Хтось сам собі - всевишній.
Хтось - нижчий від усіх.
Одні ридають віршами.
Для інших вірші - сміх.

У когось - тіло тлінне.
А в когось - і душа.
Клянеться хтось калиною,
Ховаючи ножа.

Комусь - у тиші млосно.
Хтось - вуха затуля...
Не розмовляймо голосно -
Не чути солов"я!

Хтось - гасить в небі зорі.
Хтось - білить перший сніг.
Скажи мені, історіє,
Запам"ятаєш всіх?

"Ти чуєш світ???
когось майже нема...
Не смійся, не мовчи
Для неї ніч закінчилась сльзами,
Для нього - пивом закінчились дні
А чим для Них закінчиться, не знаю..."
Уст... Марія

Кармічне
Ти чуєш, світе???
вже "когось майже нема!"..
Зостався тільки вірш,
що струшує з ума.

Зоряні хмари нависли –
Зоряний литиме дощ.
В грудях великого міста
Вже відчувається дрож.

Скине земля очманіло
Сукню брукованих площ.
Спрагою змучене тіло
Питиме зоряний дощ.