Мине прокляття. Істина відродиться
і волю дасть зневіреним рабам.
Молитви Пресвятої Богородиці
почує кожен...І зведеться храм.
Біліє Світ... І Небо стало ближчим...
І зорі не такими, як завжди.
У хаті, де сьогодні вітер свище,
сповзатиме по стінах тінь біди.
І сутінки, що є пересторогою,
приймуть проміння, чисте і святе.
Ти зробиш крок забутою дорогою –
і в місці тому жито проросте.

20 січня”07

В золотій горі пшениці
Я, маленька, купана.

Порох колгоспного току,
Заклопотаний дідо, дає вказівки,
Він ніби пшенично - ячмінний бог,
У великім будинку із бляхи,
Що видно на початку села,
Збір таємний – вуйко Вася,
Стриї Стисько і Мигазьо,
Серед важкого робочого дня
Святкували його середину,
Цьотка Рузя на п’ять хвилин –
Солодке домашнє вино
На дні келишка, заїла сальцем,
І побігла доїти корову Маню.
А ввечері на мотоциклеті
З коляскою, мене дідо в куфайку
Закутану, сонну привіз до хати.

Над Нічлавою хата загорнулася
В листя зеленого ясена –
Високого красеня, його посадив
Ще прапрадід.

На лавці під нашою хвірткою
по сонцю зійшлися докупи сусіди,
я вибігла з кухні – грубий кавалок
хліба, смалець і зелена цибулька:
- позавтру головиху випишуть
з лікарні...
- Тараса з Нагусівки забрали до
цюпи...
- зі складу вкрали дошки...
- Магерівський втік від дружини...

Муза, ніби власна тінь,
Слідує за мною,
Душу збурює до дна
Нестримною грою,
Мене ні вдень ні уночі
Вона не лишає,
І своїм сумним пісням
Вторить вимагає.
На тремтливих струнах серця
Не грай, моя музо,
Ліпше ти зв'яжи ті струни
В нерозв'язний вузол,
Щоб душа моя у тиші
Врешті відпочила:
Ох, несила їй співати,
Музо, ох несила...
Якби ж ти знала, як втомилося
Серце бриніти,
Як воно, хоча б на мить,
Хоче оніміти...

Свічка спалахнула та погасла вмить,
І смертельна блідність на лице лягла -
З серцем скам'янілим як на світі жить,
І не бачити нічого, крім одного зла?

Коли демони пекельні душу спопеляють,
Ще й заснути уночі мозку не дають,
Найчистіші почуття брудом обливають
І змією заповзає, в серце, тиха лють.

Так уява хвороблива монстрів воскрешає,
Що минуле заховало у свій тихий склеп,
Розум стомлений вона спокою лишає,
Й перетворює життя у страшний вертеп...

все як і тоді
тільки без оркестру
хором відпливли білозубі весни
на осонні днів хороводи літер
чубики у хмар розкуйовдив вітер
пелюстки зірок зміна траекторій
де ти загубивсь у якому творі
все як і тоді
серцем водограю
дихав небоспів у суцвітті гаю
подихом дощів запотіло літо
хто тобі у сон заплітає квіти
в'яжуть мудреці з колосків сюжети
у якому з них ти тепер поете
вдарили у дзвін солов'ї-музики
тріснули слова
ти мене не кликав

тане вечір ліхтарними позлітками,
як морозиво скапує долі,
мереживно красить бруківку
солодкими краплями.

загортаються у вечірній
годинниковий бамкіт
мої непохитні очі і руки.

я залишаю вже втретє власну
налітну юність,
що кожного разу мене доганяє
і каже тихо - не час.
6.12.06

Місячне сяйво улітку - молоко,
Льється на шати диво-султана,
Музика грає, далеко й легко..
Потопає в шовках його кохана..
То його серце від неї палає,
Кохає, благає, зорі з неба знімає.
То він від неї тихесенько мліє.
Немов в пустелі багаття дотліє.
Вона мовчить, але добре те знає..
Що зробить він все, що вона забажає.
Він у полоні тих пристрасних мрій..
У серці султана - живе буревій.

Ти і я.Це скільки ми пройшли?
Скрізь пристрасні обійми почуття.
Що не давало нам життя
cпокійно віддавати в небуття.
Ти знаєш, я все згадую, як ми
з тобою жили, проживали вік.
Кохання? Ні, це більше, ніж той крик,
що в горах із луною тихо зник.

"Немає часу", - ось що ти сказав,
Забувши про моє гігантське море сліз.
Гірких, солоних, чорних сліз.
Що окропили і залили
усі забуті на Землі
червоні квіти, що чекали,
але не випили води.
Іди! Тебе я відпускаю.
Про біль, на мить, коли кажу,
я забуваю, відлітаю
в пустелю, де знайду одну
ту квітку,що мене врятує.
Знайду й для неї я води.
Її я ніжно поцілую.
Та то є квітка, а не ти..
Ти як пісок, ти поряд, всюди,
але тебе немає тут.
Тебе ніколи не забуду,
тебе ніколи не знайду.
І я вертаюсь знов до моря,
під звуки хвиль я бачу сни.
Нема дощу - багато горя
для квітки,що була мені
надією, яка могла
моє те серце повернути.
Пісок став склом,
але те скло так ріже душу - не забути...

І
Ти інакше міста покорятимеш, аніж царі,
ніж усі ті царі, на яких тут очікують спрагло,
царюватимеш, дивно сподобившись в поводирі
тим, від кого достатком і святістю зроду не пахло.

І, привитий рукою Господаря до "аличі",
розцвітеш благодатно, відкинувши тінь на будови
і престоли земні, поведеш у надій далечінь,
не відринувши спрагу, а знявши із серця покрови...

ІІ
І нехай тут усе ще нелегко і зморений світ
аж ніяк не нагадує місце для відпочинку,
борони його, як і цю острахом томлену жінку,
котра прагне тебе відвернути: од горя і бід,

і доріг, і від Волі, якою пройшов ти крізь неї,
од Призначень і Долі, що смертному незрозумілі.
Проминатиме все, а вона прибуватиме в силі
материнства, розкутого поглядом Неба, Зорею...

ІІІ
І бездонню снаги запалає прийдешній світанок,
ти полинеш у завтра, а ми повернемо назад,
і потанемо в млі старожитніх офір, обіцянок,
відійшовши у лавах безсмертно-ефірних армад.

А Олімпом, Сінаєм, по всій опустілій будові,
озвірілі нагодою, хлинуть затаєні смути.
Ти приймеш усю ненависть і навернеш до любові...
І тоді ми вернемось - у людях, доладністю "бути".


2003

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє -
тому краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під стопою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та пильним будь п'янкі принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
Тож спершу дивоспіви мови
хай увійдуть у моє серце -
розповідай про ліс, про лови,
що ти мисливець, а в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти не смієш сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Тож брати
не поспішай в обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.

Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
трапляються із нами речі,
коли тілесно муж нас любить -
це змінює дівочі очі,
і тіло. Я боюсь такого,
і цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005

Я знаю як буде-
світло вдарить у вени,
кров прилине у губи
і вогняними язиками
ми пізнаєм кохання
останні секунди.
Після того
загорнеться серце в щем
і я заплачу під дощем.

Вона чекає,
заглядаючи тирану в очі,
напруження зростає -
в того хоч і
незмінний вираз,
та їй видиме уже тремтіння
важких повік:
І РАЗ!
Летять вони донизу...Вільна!

В цей час вона
в коханці й збуджує
надію,
діставшись усмішкою дна.
...І ДВА!

1997

Ти - дика флора,
все безглуздя часу
кидаю до твоїх я ніг.
коли би тільки зміг,
одразу,
я світ би вивів із твого екстазу:
як острів у ворота Гібралтару;
як невідомий материк
у павутині рік;
як чару -
додатком, наче звабу ніжок, пару
берегових, приємних оку ліній,
по різні боки до води,
в якій і я, і ти
цей синій
купали б обрій,

що майбутній Пліній
опише, безумовно, цікавіше -
але пізніше,
в миті ревносного гніву.
...............................


2002

Навіщо мені пальми?
Навіщо Тихий океан?
Мені б у степ широкий,
Де колоситься жито і пшениця,
Туди, де віє рідний вітер.
Де небо, під яким зростав.
Чому тікають люди туди,
Де все чуже, все незнайоме?
Невже там медом мажуть?
Цього мені, напевно, не збагнуть.
Душа моя жива, душа не гине
Лиш там, де майорить жовто-блакитний стяг!

Я не несла букет із жовтих квітів –
Осяйний небу знак – Тебе зустріти...

Та й нас любов – як вбивця – підчекала.
Невідворотно, світу стало мало...

Ні запитань, ні слів: усе - стороннє.
Чоло сховати у Твоїх долонях...

Прийняти й пережити все смиренно.
Пізнавши, що любов – це нездійсненність...

19. 01. 2007

* * *
ти кошенятком згорнешся
на плечі у мене заснеш
спокійним теплим сном
якщо я буду знати
що ти прокинешся і заплачеш
від жорстокості світу
я знову стану
сильним
мужнім
надійним
я підставлю твою колиску
я зігрію тебе руками
ніжна моя
ласкава
спи моє кошеня

* * *
…на стіні мастурбує годинник
муха маятник колиха
може то її гойдалка
хто її зна
на стіні мастурбує годинник
і розвезяєш погляд по стрілках
і повіриш їх розкладу дня…

* * *
…Це просто смішно
яка забава
вона і він
і чорна кава
трикутник цей коханням грішний
хто ж третій
лишній?..

* * *
Дацюку В.Л.
Мій давній друг зайшов до мене…
Постукав тихо у вікно…
Портвейн і кава, - що нам треба?..
І вже на серці відлягло.
Пили ми каву, говорили
Про те, що вже ген скільки літ
Самотні ми на цілий світ…
Пили ми каву і палили…
Бокали наші спорожніли,
Та зовсім ми не захмеліли…
І музика давно скінчилась…
І цигарковий дим розвіявсь…
Мій друг ішов…
Я з ним прощався…
Казав: -Заходьте!
І вибачався…
-Портвейном горло прополощим…
-Ви ще заходьте, пане, дощ!

* * *
роздягаючи тебе
забував
про все на світі
в мені залишались
тільки очі
і сила моя чоловіча -
нічого зайвого…
входячи в твою
податливість,
губив зір
коли виходив,
знову бачив
як ти закусила губу
ти знову запрошувала мене до себе
і я був схожий на маятник
годинника
з стробоскропічним ефектом
годинник пробив дванадцяту!
шаленіючи, збиваючись, поспішаючи…
одягаючи тебе,
згадував
про все на світі,
до мене поверталося все,
крім очей
і сили моєї чоловічої…

Віями листав сторінки побачень
на пероні змін спогадів мішок
до весни квіток зовсім небагато
а до тиші днів залишився крок

я вже не дійду
в опіках прицілу
тріснутих зіниць рани навісні
в кошики збирав білолиці хати
нашу рознесли дощові пісні

затужили сни змучені польотом
запалила ніч жовті ліхтарі
я вже не дійду
лічу повороти
ти несеш весну в зорянім відрі

Farewell to the Highlands, farewell to the North,
The birth-place of Valour, the country of Worth;
Wherever I wander, wherever I rove,
The hills of the Highlands for ever I love.

Chorus.
-My heart's in the Highlands, my heart is not here,
My heart's in the Highlands, a-chasing the deer;
Chasing the wild-deer, and following the roe,
My heart's in the Highlands, wherever I go.

Farewell to the mountains, high-cover'd with snow,
Farewell to the straths and green vallies below;
Farewell to the forests and wild-hanging woods,
Farewell to the torrents and loud-pouring floods.
My heart's in the Highlands, &c.

Я топчу час ступнями голих ніг,
а він зумів проскочити між пальців.
Я тягну час, як вишивку, на п'яльці,
та він за п'яльці вислизнути зміг.

Сміється час:"Ану, наздожени,
а я тікатиму від тебе, дівко!"...
Укотре клею порвані кросівки,
латаю вкотре тріснуті штани...

Усе біжу за часом навздогін,
намотую на ноги кілометри.
одна зупинка - на порозі смерти,
але до неї міліарди днів.

Хмари плинуть над гамором міста
непевні й мінливі, з м’якого тіста.
Звивини вулиць виписують чорно
різких ієрогліфів збочене порно.

Невидимий хтось відкриває
Повіки віям-трамваям.
Звідти невдозі брудом
На землю виллються люди.

І потечуть пусті оболонки
Людей з очима, як ополонки,
Створюючи суцільні потоки,
Зливаючи разом подихи й кроки.

Тільки і бачиш чорні
Чоловічі й жіночі форми.
Серцебиття і думи
Розтануть у сірім шумі.

Життя вписали ми у квадрати:
На мрії - ґрати, сни - за загати.
Паркан бетонний увесь в граффіті
Нас відділяє від неба блакиті.

Ніхто не гляне на небо -
Нам-бо воно не треба.
Дарма, що дивляться строго
Очі сумного Бога.

Зустрілись двоє в чаті.
Привіт ;)… Привіт :)… Ти хто і звідки?...
Побігли по екрану смайли та запитань перестріл.
Скінчилися набої.
Прийшла пора вже перейти і в рукопашну.
Давай на восьму біля парку?
Та ні… Не можу… Ой не сьогодні…
То він в роботі, то вона в навчанні…
І вже надія топиться в чекані,
І біль незнання смаку твоїх губ
Стискає серце до нестями.
Ну все, урвавсь терпець.
Пішла робота у ігнор, туди ж прямує і навчання.
Як можна думати про щось,
Коли тут таке кохання?

Зустрілись двоє в парку.
Привіт :)… Привіт :)…
Злилися смайли в поцілунку.

Слова і славу, мову і обмову –
усе останнім снігом замете...
Померти знову – як заснути знову,
обвивши тілом тіло золоте.

Втулитись в твої сутінки і плечі,
у дим думок, задавнених жалів...
...В підвалі Майстра починався вечір,
текло мовчання і вогонь горів,

Писались книги - золотим по білому,
і падав сніг, і засипав світи:
Оті останні, чорні, де любили ми,
І ті, пречисті, де лишився ти...

Душе, цурайся почестей і слави.
А шанолюбства в собі не здолати -
тоді, хоча б, розсудливою будь.
Чим вище призвичаїшся літати,
тим обережніше себе поводь.
А як в зеніті ти, коли вже - Цезар,
коли ти притча на устах у люду,
будь обережний двічі – особливо
на вулиці, у супроводі пошту.
І в тому випадку, коли Артемідор,
наблизившись, тобі листа протягне,
пробурмотівши: - прочитай негайно,
це, начебто, стосується тебе.
- спинися, й зупини всі перемови,
діла і рішення. І випроводи геть
отих, які тебе вітають, - їхні
діла чекатимуть, в Сенаті теж.
Поглянь негайно, що стосовно тебе
говориться в листі Артемідора!

Прокинулось сонце і вітер притих,
В дорогу покликав світанок,
Бадьорих, веселих, великих й малих
Вітає уквітчаний ранок.

Нас сонце зігріє дбайливим теплом,
Всміхнуться зелені Карпати,
Над чистим, прозорим, гірським джерелом
Нас буде веселка чекати.

У тиші віків де смереки стоять,
Де трошечки ближче до Бога,
Краплинки роси, наче зорі горять,
До неба там в’ється дорога.

І велич природи і тишу віків
Блакить ясноока вкриває,
І тільки хмаринка на скроні лісів
Спочити на хвильку сідає.

Перебиваючись у сутіні кімнат оцих давно
я стале прагну віднайти хоча б одне вікно,
аби відкрити широко його. Сторонній промінь
для мене міг би стати втіхою. А світло ззовні
життя зробило стерпним би - та вікон тут нема.

А може навіть краще те, що не відкрити їх,
можливо світло просто тиранії новий лик?
Що, хтозна, які речі тут би висвітити міг.



Кавафіс 1903


Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Думки летять завжди, завжди
І пошук іcтини триває,
Ти тільки очі підведи –
Вже думка соколом злітає.

Через пустелі та ліси,
Через моря та океани
Кохання в серці пронеси,
Не заздрість камнем у кармані.

Байдужість нищить все живе,
Але не спокій то – омана,
Нехай кохання в нас живе,
А не омана напівп’яна.

Згорає час, а в нім лахміття хизу.
Чого шукаємо, і що коли знайдем?
Вдягнемо наготу, а то і ризу,
Латаємо перерви сну вчорашнім днем.

Об нас мечем стираються століття,
Для переможців переписується гімн.
За крок до істини збирає сміття
Душа людська...і тіло помирає в нім.

Ми називаєм гріх - виною хиби,
Очікуєм вина, наливши в збан жади.
Та переходимо на мову риби,
Щоби виходити сухими із води.

Хто зріє небом - думає що плаче...
Лиш то не небо плаче - плаче небом Бог.
А спад зорі дарує зір незрячим,
Залúшивши в собі сліди пересторог.

29 Серпня 2006

Коли ти раптово почуєш опівніч
процесії співи незримої, мірне
побрязкування цимбалів - не ремствуй
на зникле везіння, на те, що вся праця
прахом пішла, і всі плани, усі сподівання.
Ти не оплакуй їх надаремно, а тільки
вимови мужньо "прощай" уві слід їй -
отій, що тебе покидає, Олександрії.

І головне - ти себе обманути не пробуй -
мов, оце мряка була, і химерності слуху,
і все здалося тобі - себе не принижуй.
Мужньо і твердо, як личить тому, кому щедро
було подароване долею дивне це місто -
йди до вікна, прочини його, - вслухайся,
хай і з прихованим страхом і відчаєм,
але без сліз, і того нутряного тремтіння,
вслухайся в радість останню твою, у звучання
тої процесії, звідки: незримі цимбали
мірно видзвонюють, линуть мелодії, співи.
І попрощайся навіки з отою, що покидає тебе,
Олександрією.



Кавафіс 1911

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Ці дні голосні крокували підковами,
У серце, як в дверці, заходили привиди...
Куди мені йти, як розсталися знову ми?
Без Тебе не треба ні жити, ні вірити...

На панцирі щирої криці подряпини,
І мертві дерева засохли без коренів...
Вітри перелітні вив’язують прядиво...
Випилюю болісний пил своїх спогадів...

І знов не у бров, а ув око свідомістю:
Тебе відтепер не побачу у світі цім...
І зрить кожна мить вовчим оком, як совістю,
І день кожен йде, додаючись до вічності...

Ти сповнена трунку п’янкого і терпкого
Пробудження згуби, обіцянка вирію,
Дияволів слоїк, фінал сну далекого...
Тебе я цілую, втрачаю, вимріюю...

Ти ж є моє сонечко ніжно-вранішнеє,
Бо Ти освітила життя моє втомлене...
Дарма, що нема вже кохання колишнього -
Я знаю, ясна, Ти зігрієш ізнов мене!

***

..але незнано доки і відколи
по закапелках наші імена
підуть на глум історії..

Ми нині дикі, бо нема весни,
ми нині скривджені,
ми нині дивні,
у нас криві,
подекуди сумні,
гіперболи, опуклості і вигини.
Сьогодні перемішано навпомацки
по закапелках наші імена,
а потім випадково підуть гомони,
що ми великі, а усе – шпана.

Безжально-байдуже, безсовісно, нахабно так,
звели глухонімі навколо мене стіни.
Я замурований у них. Сюди потрапив як?!
Не охопити розумінням переміни.
Я міг багато ще зробити - кров не стигла -
та проморгав я будівництво, мов осліп.
Я не помітив мурування, кладку цегли, -
поволі, та безповоротно, так
                                    у мене вкрали світ...


Кавафіс 1896

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

- Чого чекаємо, зібравшись тут, на площі, ми?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари.

- Чом бездіяльним є Сенат? Сенатори
чому сидять і не законодавствують?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            то нащо нам Сенат з його законами?
            Ось прийдуть варвари й дадуть закони нам.

- Чом Імператор наш підвівся вдосвіта?
Чому на троні у міських воротах він,
в короні золотій, при всіх регаліях?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            і Імператор їх проводиря очікує,
            щоб піднести йому сувій пергаментний,
            в якому наперед описані
            усі звання врочисті, і всі титули.

- Чому з ним консули обидва, й претори
зрання в розшитих сріблом тогах багряних?
Чому на них браслети з аметистами?
Чому в руках їх жезли, що прикрашені
і сріберним, і золотим чеканенням?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари,
            а варварів купують за коштовності.

- Чому ж ніде не видно наших риторів
і звичної не чути красномовності?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари
            а красномовство варварів виснажує.

- А суєту чим пояснити несподівану,
облич розгубленість? І те, що вулиці
і площі так раптово обезлюділи,
що у будинках мешканці сховалися?

            - Та тим, що сутеніє вже, а варвари
            не прибули. А ще гінці розіслані
            з кордонів шлють: нема вже в світі варварів.

- Та як нам бути, жити як без варварів?
Вони для нас подобу мали виходу!




Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Трішки вітру, трішки талої води,
Непомітної по закутках, знайди,

Таємничі дивнозоряні висі
Розтовчи і на тарілочку висип.

І зрони дві сльозинки солоні,
Задзвенить – позбирай у долоні,

А з долонь змий у чашку з-під кави
Й на вікно до прохолоди постав.

І засни, ну хоча б на годинку,
А прокинешся – в ній буде сніжинка...

16 гру’ 07

Січе в обличчя сніг,
Не затихає, не затихає.
Хоч не збиває з ніг,
Та все шмагає, все шмагає.
Чом подих замерза?
Здавалось ніжно, здавалось тепло.
І ледяна сльоза стікає тихо,
Бо так нестерпно
Січе в обличчя сніг…

Та змилувався наостанку
Притих до ранку.

Я відчуваю! Знаю! Вірю! Чую
Твою молитву до небес.
Я так, як ти, не раз сумую –
Без мене ти… Я не з тобою… Без…

Без снів! Без щастя! Без кохання
Згорає, мучиться душа.
До Бога є одне прохання…
Надію, сподівання залиша.

Душа… Сльоза… Неспокій… Смуток…
Ти, ніби поряд – знов нема.
Твоє кохання – спомин в жмуток
Заплівся болем… Там – зима.

Зима! Весна і Осінь! Літом
Усе мине і той вогонь
Поманить за тобою слідом,
Твоїм коханням впитися з долонь.

Вечірня зіронько сумна,
Прийди до мене легкою ходою
І в душу, де гримить гроза,
Ти принеси хоч часточку спокою.

Вечірня зіронько печальна,
По місячній доріжці ти піди в вигнання,
Прийди до мене, хоч дорога й дальня,
І помолись за моє зламане кохання.

Мій білий ангеле ясний,
Махни крилом, прилинь до мене,
Ти поцілунок подаруй мені святий
І дай своє благословення.

Прилинь до мене тихо, наче тінь,
Ти обніми мене, прошепочи «Амінь»
І заспівай мені солодку колискову,
Щоб серце моє зупинилось й назавжди замовкло.

Терновий день народжує світи.
І пелюстки, мов двері серця-квітки...
Їх подиху керунок знає звідки
І вітру вказ нагадує куди.

Штовхають перехожі тротуар
І він втирається об них ногами,
Змиває бруд опалими дощами,
А на вітрині пише мемуар.

Бруківка виправля хребти коліс,
По виямках її гризуться тіні...
Їм старість вадами возносить стіни,
Крапливістю заповнює їх ріст.

Вона залазить під покрівль шапки,
На гіллі спалює листків непосидь...
І люди кажуть, що прийшла вже осінь -
Виблискують бруківкою роки...

9 Вересня 2006

Сьогодні помовч про мене уголос,
Спини теревені зухвалого вітру.
Цей лютий дзвінкий, як срібне коло -
Гудуть мікрофони зимного світу.
Надворі морозно і хрипко трохи,
Морозиво сонця у келиху гіркне.
Розмірений відгомін вуличних кроків
Спливає по рамах зашторених вікон.
Розмотані ниті капризної долі
Ниткарка сукає в кімнаті піввіку...
Збігає життя по стінах поволі -
Озвучений іній струмом засіпав,
На жалюзях ойкнув свіжий порох.
Глухий підвіконник розмов не чує...
Так добре мовчати з тобою поруч,
Удвох, поки серце розлуку відчує...

До тебе іти - ще півроку.
Осінь... Зима... І не жаль,
Що подих серпневий розтанув,
Білої скрипки печаль...
Білою скрипкою стану,
Ти не впізнаєш мене.
На вулиці сніг з целофану,
Вітер газети жене.
До тебе ітиму по нотах...
Ніч загубила пенсне,
А я не шукатиму вулиць -
Місто, на диво, тісне.
І цей розтривожений вулик
Вже не цікавить. Цемент
Загуснув під музику гулу
Літа розбитого вщент.
Всміхається скрипка в долонях,
Листя бентежить бетон.
Звучить у притомлених скронях
Твій золотий баритон...

Невдоволення і жаль
Промайнули у твоєму погляді:
Знову вона не помітила твого смутку.
Чи не схотіла помічати.
Протистояння душ
Здатне зламати будь-які крила...
Чи помітив ти в її очах біль,
Що лишився їй від минулого кохання?

Холод вітру фарбує щоки
В червоно-малиновий колір спокуси.
Ти просиш очима цілунку,
Пальці ніжно вплелися у коси.

Музика кохання запросила до танцю.
Ми добре сховалися в іншому вимірі часу.
Закрили замок заховали ключі,
Один у серці інший в душі.

Тут немає турбот про насущне життя,
Щастя це просто – це ти і це я.

Тук-тук, тік-так…
Колесам в такт
Шалено серце б'ється.
Цей поїзд мчить, немов літак,
Дорога в стрічку в’ється.

Тук-тук, тік-так…
Невже це знак,
Що нам пора прощатись?
Я не повернуся назад…
Вперед… Вперед лиш мчатись!

Тук-тук, тік-так…
Гублюсь в світах –
Без тебе не живу я.
Лиш плине час і дощ в сльозах –
Самотньо-ніжна туя.

Тук-тук, тік-так…
Нема. Ніяк
Дорогу не знайду я.
Не виправить помилки знак –
Сум в поїздах везу я…

Буденність сірого життя,
Скубе із крилів пір’я.
Не дме в вітрила щастя,
Вітер жаданого кохання.
Блукає десь та губиться,
Між метушні земних проблем.
Не чути співу солов’я,
За стіною пластикових вікон.
І на весні не тане крига
У власно створеній тюрмі,
Лиш інколи в шпарину,
Прорвуться пахощі бузка.
Щоб нагадати, тобі людино,
Про те, що ти іще жива.

Буденний день. Країна парадоксів.
Душа із тілом виключно на „Ви”.
Нещасні ті, кому не довелося
почути дощ і пахощі трави...
І хто собі створив такі умови,
з яких тепер не вийти задарма,
і стигне час, коли на тепле слово
у відповідь відлунням йде зима.
Зів’ялий день. А ночі – непохитні.
Розбиті чудернацькі ліхтарі.
Нещасний той, у кого навіть в квітні
в долонях замерзають снігурі.
Невтішний день. Бо хто його втішає?
Світанки ще занадто молоді.

…І хтось згадає раптом, що душа є.
А потім крок за кроком – по воді...

16 січня”07

* * *
Хто за формою змісту розрізнював тло,
Зло з добром -- наче золото й срібло було:
Бо не вічне те й друге -- й закінчаться скоро
З нами разом, як вмрем, і добро все, і зло.

* * *
Із бузкової хмари на зелень рівнин
Увесь день осипається білий жасмин.
Я наповнюю келих, на лілію схожий,
Чистим розовим полум'ям -- кращим із вин.

* * *
Коли гурія келих наповнить вином
Й стане ложем нам луг, де трава з бур'яном, --
Якщо стану я думать, що є десь рай інший --
Хай мене оплюють і змішають з лайном!

* * *
В цьому світі не виросте правди росток;
Ще сюди не знайшла справедливість стежок.
Не вважай, що ти зміниш життя течію,
За трухлий не тримайся, людино, сучок.

* * *
Забувать стежку до харабату не можна;
Добру славу здобуть і за плату не можна.
Веселімось! Чеснот вже зносилась чадра:
У дірках вся -- накласти вже й лату не можна.

* * *
Живучи на землі, не грішив хто? -- Скажи!
А якщо не грішив, то чи жив хто? -- Скажи!
Чим Ти кращий мене, як мені на покару
Ти у відповідь сам зол звершив сто? -- Скажи!

* * *
Мого дзбана розбив, бешкетуючи, Боже!
Мені вхід в рай закрив, не мудруючи, Боже!
Життєдайну вологу на землю розлив --
Ти, мабуть, перепив, бенкетуючи, Боже!

* * *
Нехай келих порожній і осад на дні
Звідомляють про день, що зайнявся, мені;
Дуже часто напій цей гірким називають.
Якщо так -- значить, істина справді в вині!

* * *
Кожний молиться богу на власний свій лад,
Щоб не пекла вогонь пік, а райський зріть сад.
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не лякається пекла і раю не рад.

* * *
Нарікань ми не шлемо й поклонів не б'єм;
Ми, на Господа милість надіючись, п'єм.
Гріх цінніший чеснот, бо повинен Всевишній
В милоседі і нам щось прощать навзаєм.