Полусонное состояние
Полуобнаженных душ.
В полуночном сиянии
Полупризрачный луч.
Полумесяцем месится
Полузвездная пыль.
Вверх по лунной, по лестнице
Ухожу в полубыль.

Пусть сердце стремится,
Ведь сердце не камень.
И осень дымится
Тоскливо дождями.
И только стихами
Я думаю снова.
Играя словами,
Хочу найти Слово.
Хочу найти чувства,-
Они лишь находят.
Жизнь - это искусство
Закрыться в свободе.

И от усталости унылых полустанков
Остановлюсь на станции разлука.
Куда-то уплывая без останков
Я вспоминаю в руках руку…
Я вспоминаю и вопросы, и ответы,
И шутки те, что их шутил всерьез.
Нет, не был я тогда поэтом.
Но, был же! Пил осколки грез

Дождь тонирует тонкие стекла
Каплями тусклыми.
Солнце в небе опять поблекло
Тучами грустными.
Вновь играет сентябрь на скрипке
Песни жалостно.
Дарит осень свои улыбки,
Но не радостно.
И увижу свои я горы,
Только вдалеке.
Сердце серой все травит город
На асфальт-реке.
Зажигаются звезды в джиге
Желтыми розами.
И в душе, словно от аджики,
Хлещет розгами.
Зачерпну я луну из лужи -
Убежит она.
И стихи мне сегодня на ужин
Без вина.

Вечер ветром срывает с деревьев покров,
Застилая им мокрый асфальт.
И сентябрь теребит четки выжженных снов,
Надрываясь, как старый альт.
Дождь чечеткой стучится в глазницы окна,
Выбивая печальный ритм.
И умывшись дождем, вдруг застонет стена,
Несмолкая заплачет навзрыд.
А на крыше укрывшись от ветра крылом
Серый ангел устало уснет.
И застывши он в камне не вспомнит о том,
Как прекрасен свободный полет.
Завлекут облака небеса в серый цвет,
Позовут за собой синеву,
Улетая туда, где чудес уже нет.
В чудесах я живу наяву.

Вечер… встреча …
Свечи, речи, плечи…
Пледом...
Плеяды звезд
За мною следом
Все как всерьез -
Победа...
Беды не ведав
Отведай бреда.
Влечет влеченье,
Как варенье.
И воскрешает воскресенье
Судьбы крещенье.
Гордыню девичью ломать,
Аккорды пальцами лаская .
Пусть не любить, но обнимать,
Грустить, в глубины улетая.
Таю?
Нет - лишь мечтаю.
И убегаю -
В бега
Без берега.
Как дорогА дорОга
В небо.
И лишь спасение -
Лопе де Вега.
Собака в сене.
Сентябрь осенний…
Давай, Сен-Сансе -
Macabre dance.

Осень дождем постучалась в окно.
Асфальт свою серость подарит небу,
И капли мерцают, как кадры кино,
В котором давно уже не был.
Ожили на клумбе уставшие астры,
Как звезды земные упавшие к нам.
A звуки дождя, как священные мантры,
Наполнят весь воздух мудростью Лам.
Отмоются мысли, отмаются чувства,
Откроет луна свой звездный портал.
Под звуки дождя немного и грустно,
Начнется фантазий мистический бал.

Посинели руки от синиц,
Журавлей растаяла уж стая.
Коллапсируют колеса колесниц
В круговерти кружевно мерцая.
Груды грусти отгружу – все в грязь.
Глупые слова и те - смеются.
Не люблю, когда они как вязь
Вяжутся ко мне и в душу рвутся.
Изорву их снова на куски,
И кусаю ранами на деснах.
Рваны от нирваны лоскутки,
Сердца раненного ранняя короста.
И не спрятаться, не убежать,
Не уйти от змея искушений.
Вот и буду дальше ублажать
Блажи в саже самомнений.
Мнительность к сомненьям положу,
Сомневаясь, наслаждаюсь скукой.
Собираясь в образы сложу
Стихосложно-ложную науку.
А искусство будет далеко.
Искуситель змей - в ближайшей роще.
Глубина души в полете – высоко.
В душу заползти намного проще.

Ласточкой ластится ластик
Просится все стереть .
Только отвергнув пластик
Больше не буду хотеть.

Карандашами цветными
ЦвЕта забыв гроши,
Но расцветают за ними
И занимают - спеши…

Опешенный мелкими пешками -
Все же молчу, лишь макаю хлеб.
Спешными грешными гренками
Я не покаюсь - нет.

И гренадеры устало,
Скачут без моря горя.
Снять бы мою усталость
И затопить все творя.

Горем построим город,
Горечь убьем мы в нем.
Был я когда-то молод -
Молот чужих проблем.

Ну а теперь терпенье -
От всех дверей ключи
Было б еще хотенье.
Вручат и мне ручьи.

Чьи-то читал цитаты,
Чьи-то, но не свои.
Я не родился солдатом.
И генерала не жди.

Ненависть к автоматам…
Правда всего – дороже.
Я не ругаюсь матом,
Не потому, что гложит.

Не потому, что модно,
Не старомодный я - нет.
Жалость сьедает подло,
Полный псих-лазарет.

Я не стреляю в пропасть,
Гильзы пальцами теребя.
Но самолетов лопасть
Душу разрежет не зря.

Режет – зарево стужи,
Маревом грустных рассветов.
Громко глотая свой ужин
Все забываю ответы.

И тут - отведав случайно,
Все позабудешь ты.
Наши забЫтые тайны
Но не убИты мечты.

Ты, Ты. Ты......

Ласточкой улетаю,
Ласточки ластятся,
Ластика красками,
Лаковым месяцем.
Ласки обласканны
Сказки рассказаны
Гнезда разузданы
И необузданы
Узы не с ужены
С суженой-
ряженой,
ряженкой
ужина...

Гордый город уснул под прикрытием туч.
И в открытом окне, остывает забытый мной чай.
А на старых открытках засохший сургуч
Мне расскажет не глупые сказки, а случай…
Сизый дым убегает куда-то совсем от меня,
И постелится дальше сквозь серых обоев орнамент.
Прочь уставшие мысли, как отзвуки скучного дня.
Что-то было со мной, и с тобой, но не с нами.
А в ушах и в душе зазвучит старый блюз,
Странным звуком, откинув все лишнее, скажет:
Как прекрасен опасный сердец наш союз.
Не бывает огня ведь без дыма и сажи.

Нарисовано, зарисовано
И приковано взглядом.
Не расписано, не записано
Стройным рядом.
Неприкаянно и нечаянно
Все случается.
Так и Авель в Каина
Превращается.
Возвращается круг вращения
И взрастает в вечности
Ощущение отвращения
От конечности.
В бесконечности все закончится,
Как и следует.
Все исследуем след за следом мы,
Нас преследует
Смысл в бессмыслии
Путей путаных.
Мысль в безмыслии.
Все запутано.
Бесы бисером перед свиньями
Мечут, бесятся.
Забивают клинья клиньями
Не поместятся.
И Мессии в своих миссиях,
Без священных книг,
Всех порадуют нас амнистией
Грехов завтрашних.

Нарисую на стекле
Отблески заката.
И растают вдалеке
Дни - когда-то.

Дни кому-то
Все так ясно.
И хоть смутно,
Все прекрасно.
Были страсти -
Страшно стало.
Красной масти
Ох, как мало.
Что ж козырной
Серой картой.
Пеной мыльной
С пива кварты.
И в кварталах
Темных мыслей
Потерялись
Смерти смыслы.
Стерты чувства,
Грани слиты.
Жизнь искусство
Лечь под плиты.
------
Одиноки
Дни струятся,
Как потоки.
Не остаться б
В расставаньях.
Улететь бы
Без прощанья.
И прожить бы
Без разлуки.
Время странствий.
Странны звуки
Вне пространства…

А смерть стояла молча у порога
И все ждала, когда уйдет Она.
Она держала руку… руку друга,
И без надежды верила, что лишь одна
Для смерти есть преграда.
Старуха эта всех когда-то, где-то ждет.
Но ведь когда Она… Она с ним рядом,
Смерть не посмеет, не войдет…
Бледно лицо и губы посинели,
Круги в глазах и вокруг глаз.
Она сидела у Его постели,
Но не сдавалась… Ведь в который раз
Ей так приходится сражаться -
Не с смертью, нет, а лишь за жизнь.
Сквозь слезы грустно улыбаться,
И лишь шептать : «Держись, держись…»
Ему? Себе? Иль вопреки
Старухе той с косой и в белом.
И ощущать то холод, то тепло руки,
Все уходя куда-то за пределы.
Пределы воли, памяти, сознанья,
И чувствовать чужую боль своей сильней.
Сложив мозаику воспоминаний,
Идти, смотря в калейдоскопы дней…

Она читала
О любви
Безумно страстной, летящей в вечность.
Она кричала–
Позови!
Меня в свою ты бесконечность.

Она встречала
Звуки дня,
Горящие в немом рассвете.
Она любила
Не меня,
И не его… а всех на свете.

Она летала
На метле -
Все ей прощал, укрывшись пледом.
Она рыдала
В каждом сне,
А я с ней рядом.

Она мечтала
Лишь о том,
Кто ей подарит счастья остров.
Она страдала,
А потом
Все поняла… но было поздно....

Ластиком стираю строчки –
Эластичны, словно пластилин.
Никогда я не поставлю точки.
Строчек раб и точек властелин.
Я лишь тот, кто ими дышит…
Иногда, дыханье затая…
Но они уходят, словно с крыши
Вороны гоняют воробья.
Мыслью рассекаю время,
Оставляя в нем свою беду.
Прошлое оставлю. Скинув бремя,
В будущее дальше побреду.
И туманом розовым растает
Старый, пыльный мой костюм Пьеро.
Из всего вчерашнего оставлю
До костей истертое перо…

Вот часы пробьют начало бала
И убьют застывшие мечты.
Скукой опрокинутся бокалы
В широко разинутые рты.
Звуки вальса, но фальшивят скрипки,
Кружатся в движении тела.
Всюду те ж лукавые улыбки.
Здесь не праздник – здесь творят дела.
Бизнесмены вместе с бизнесвумен,
Торгаши, нувориши, воры.
Мир их до мгновения продуман,
Неизменны правила игры.
Скучно – им «хозяевам планеты»,
Топят грусть в бессмысленный речах.
А в глазах хотя и незаметно,
Чаще и сильней играет страх.
Потерять все то, что не имели,
С палубой Титаника расстаться.
Не увидеть, не заметить мели,
На которой суждено остаться.
И приходит чаще безысходность.
Выход ищут там, где его нет.
Вспомнят иногда и про духовность,
Кинув кость кому-то на обед…
А рассвет уже играл, рождался,
Умываясь голубой волной.
Где-то айсберг их уже заждался,
Попрощавшись с грустью и луной.

Птицей взмыться
В розовую даль.
Скрыться, слиться
И убить печаль…
И забыть тревоги
В розовом тумане.
Развернуть дороги
Те, что меня манят.
Разбрестись и бредить
В грозовом рассвете.
Но любить и верить…
Солнце уже светит.

Опечалюсь я от радости
И возрадуюсь от печали.
Отпечатаю все градусы
В черно-белые взгляды рояля.
Размечтаюсь о днях вчерашних,
Вспомню завтрашние, я дни.
Разолью свой старый загашник,
Уплыву в ночные огни.
И подпрыгну я прямо в небо,
Улечу от него к земле.
Вспомню тех, с кем еще я не был,
Но забуду лишь о тебе.
Я поймаю руками ветер,
Потеряю себя я в нем.
Выпью весь до донышка вечер,
Встану снова ночным я днем.
И светить буду, как лишь возможно,
Не луной, а в сиянии тьмы.
Скажешь – все это так не сложно.
Но зачем же тогда мне сны.
Хотя сны наяву я вижу,
И в реальность отдамся снам
Не хочу я мудрости книжной,
А хочу стать я мудрым сам.

Разнообразность безобразно страстна.
Особенно под вечер,
Когда уходит ясность.
И в предвкушеньи встречи
Ловлю остатки всех дневных тревог.
А мысли тянутся все к звездам.
Переступить порог
Еще не поздно.
И лунный свет покажет новый смысл.
Открою тайну созиданья.
Судьба еще один каприз
Преподнесла в преддверии свиданья

Странным странником брожу по свету,
Теряю время и себя,
Ловлю мечту, ищу ответы
Вечерней пылью серебря
Всю простоту забытых истин,
Что убегают где-то вдаль.
Нет чувств, лишь только мысли
Рождают новую печаль.
Но старое открыв либретто -
Без музыки попутал бес.
Ломаю нервно сигарету
И начинаю новый текст.

Временем...
Я забываю о времени.
Все накрывается теменью.
И на пороге беспечности
Кажется жизнь моя Вечностью...
Жизнь моя...
Книга кем-то забытая,
Не с той страницы открытая,
Строчка дождями размытая,
Чаша до дна не допитая.
Рифмами
Ходят все мысли немыслимы,
Словно опавшими листьями.
Я закрываюсь от Истины -
И начинается Исповедь.
Чувствую
В мире, как будто, бесчувственном,
В мире ни кем и немыслимом -
Думаю чувствами,
Чувствую мыслями.
Образы...
Плавают в воздухе грезами.
Мной иль не мной они созданы -
Все же они не осознаны,
Словно объект неопознанный.
Временем...
Я вспоминаю о времени.
И выхожу из беспечности -
Жизнь уж не кажется Вечностью...

Ты тот, кому все нипочем,
Ты тот, кто мнит себя судьею.
Но выступаешь ты, всего лишь палачом
И выполняешь чью-то злую волю.
Ты думаешь, что ты герой.
И у тебя ведь нет проблем.
Но думал ты, хотя б порой –
А кто стоит за этим всем?
Кто говорит тебе – иди,
Бери ружье и убивай,
Другого нету у тебя пути?
А может, есть...? Лишь выбирай.
Ты знаешь все. Кто прав, кто виноват.
Простая очень это тема, -
Прав тот, кто держит автомат,
А виноват…? - Его проблема...
На мир ты смотришь сквозь прицел.
Мир сквозь прицел гораздо проще.
В нем есть лишь тот..., кто цел
И тот, чьи где-то тлеют мощи.
Мир сквозь прицел уж очень прост
И очень просто разобраться, в чем тут дело.
Ответить нужно на один вопрос, –
С какой ты стороны прицела???

Ми зійшлися на полі маневром,
І нам сонце горить золоте.
Ти - гнучка і зваблива пантера,
Я - з великої літери Т.

Ледь не знесло від погляду башту,
Пробиваєш товстезну броню.
Як останню гадальну ромашку
Розриваєш словами вогню.

Звела доля в безглуздому герці,
Я не хочу вбивати Тебе,
У моїм металевому серці
Блискавиця креснула з небес.

Геть війну під підошвові траки,
Покотімо разом навпростець,
Де пасеться в безгрішності трактор,
Під пісні металевих сердець.

В облозі стою Ленінградом.
Одеса вже в сльозах багаття.
І Либідь голосить над браттям.
А туск барбаросить парадом.

На себе тягну чорні хмари.
Тримайся. Не падай. Кохана.
Ми встоїмо всупереч планам.
Нас не подолати примарам.

Будинки схилилися скрушно.
Де сад був - пустирище голе.
Терплю всепроймаючий голод.
Та з віри у Тебе не зрушу.

Живу ув епохах секунд.
Від смерті рятує при серці
Крихка і обстріляна в герці
Дорога життя ICQ.

Рейс завернув в Нідерланди,
В місто казок Амстердам,
Солодко линуть рулади
Між кавалерів та дам.

Гола голандка голосить,
Гланди оголить моголу,
Голос зірвався на глоси,
Все повертає по колу.

Їде кортеж білосніжний
Між галереями клумб.
Він буде стримано ніжний
Над пелюстками губ.

Ні, то кричить не голандка.
Доля сумна занесла
Над ліхтарями заплакать
Зі степового села.

Йде у соборі вінчання.
В небо летить таїна.
Він тільки чує ячання.
Крилець позбулась й Вона.

Ні зневажливі погляди офіціянтки,
Ні дівчат розкагорений гомін
Не підгірчать спрямованість заробітчанки
Зекономить копійку для доми.

Бо життя - як базар, де тьма-тьмуща народу,
Де всяк свій інтерес захищає.
Замовля в ресторані з-під-кранову воду,
Та леб
ідкою далі рушає.

P.S.
Щиро кланяюсь всім, хто несе з-за кордону
До господні, країни мозолисті гроші.
І письменницьким правом вдягаю Корону
Українкам-трудяжкам, безвісним, хорошим!

Луцьк.

Я іду крізь пустелю проспектом,
В ній без Тебе, лише міражі
Підсвідомі являють проекти
Й засинають, дійшовши межі.

Мені чуються. Й бачаться в оці
Водоспади тугого волосся.
Мені чується. Й хочеться пити
Із джерельця Твоєї молитви.

Та в пустелі усе навпаки,
І упав би давно навзнаки.
Та за ковдрою впалою з стелі
Я із Сонцем виходжу з пустелі.

Я спускають тонкими печерами.
Інтернет. ICQ. Телепатія.
Ув асфальтно-бетонове черево.
Між пекельно холодної братії.

Я співаю померлим й замученим,
Запізaняться тіні й будинки,
Я іду виривати в розлучення
Моє серце, мою Еврiдику.

Я Тебе відшукав в потойбічності,
У Твоє ж не поглянуть обличчя,
У ці миті гортаються вічності,
І здригаються скроні оклично!

Та не можу бодай поворотом
Не здійняти на Тебе очей.
І зв’язок обриваєсь абортом.
Й серце губиться в юзі ночей.

Я ніколи не любила осінь…
Та й, напевно, вже не полюблю…
Тільки біль вона мені приносить…
Забирає всіх, кого люблю….

Та й за що її любити маю?
За дощі чи мряку, болота?
Що казкового в цьому, - не знаю…
А ще кажуть: "Осінь золота"…

І спадає листя, мов вмирає, -
Забиратись час уже прийшов…
Навіть пташка в вирій відлітає,
Щоб мороз і холод не знайшов…

Не люблю її тому, що холод
Проганяє літо і тепло, -
Час любові і кохання солод…
На душі тепер, мов замело…

Я ніколи не любила осінь…
Відмирання час… Це сум… Це біль…
Не люблю її і це назовсім,
Бо дощами в рани сипле сіль…

краплями самогону по шибі стікають
твої вчорашні вії

губи твої
відтягувати
до неба
і проглядати кожну жилку

може так знайду
без карти
шлях до тебе

дитячої

де ти вперше
говорила

я просто сидів
під самогоновим дощем
язиком намагаючись
догнати равлика на твоїй шиї

червоними фарбами запацькана
шматочком сала натирала чобітки

на асфальті каштаном
малюючи
голених мавп

тато
мама

сонечко

в цяточку

дитячі
трусики

відрізані
косички
з бантиком
на гойдалці

відрізані
дитячі
ніжки

відрізана
незаплямована
совість

і перший
поцілунок
в кукурудзі

відрізані
від тебе
спогади
мої

тепера

переглядаю
згадую
твоїми очима

може так знайду

без карти

шлях до тебе

дитячої

Біблія
Колія
І Дия
вол
я
є
у кожному
тотожному
людині
гостинні
душі абрикосові
матросові матросове
кесареві кесареве
по плоті ми колесами
прямуєм до ефіру
де скажем все про віру
і діри залатаємо спасінням
гірчичнеє насіння
крізь камінь проростає
і душі обвиває
є
яловоля
арівіра
яіданадія
бо дух не повія
і не з парафіну
у дзьобі дельфіна
ховаєш ти мрію
я не зот
лію
лію
онлі
ю.

він вміє перемикати кана ли
ли пень серпeнь вере сень
сень йоре випала отру та
та я залишив то для вас
для мас вірші маску для she
ши зоїд радості на мить
мідь топлена на очі
хочу в гори там свіжо
ріжуть ріки зем лю
лю блю дивитись наче ніж крізь мас ло
ло патою минуле між лопатки
нотатки для синиці в не бі
бі ль під кри ла
ла ссо
собі
бі й сон
сам на сам
сум за сум
віч на віч
ніч на ніч
чін ан чін
юні очі
ін ю
пророчий погляд
ай лаф ін ю
ю ні фал ай
не забивай у мене цвях
не забивай

кидати дротики у плівку часу
сушити зорі на плечах негроїдної ночі
чіпляти целофан повітря на легені
ні просто не проснутись тут
пут не мати там отримати своє
фойє тамтами ангели і передайз
легалайз всієї істини без сатани
та ми та ні та ви лови
вихвачуй кожен те що заслужив
жилети маски пудра совісті
тілесні псевдо я і ніби ти
тире всіх вуст і коми сліз
істерики америки ямайки
страйки тівіаудіосвіт
it she he стоп
на лоб тавро за скоєне
не треба слухати зелені сни
в них Слова не знайдеши
камо грядеши
без меж
ні ми
ні мі

Я чую власне сонце з диктофона
Малює навіть Моцарт в самоті
Коли ти натискаєш плей на свічку
Трембітами вриваєшся в затемнення
Всіх циферблатів сірників і цигарок
Затемнення годинників у Києві
Листок паперу то є лиш нічне повітря
Зелене зеро на рулетці олівця
Автобусом по нігтях їде совість
Прощання то лиш victim зустрічань
У чані нікотинових мовчань
На грані павутинової злості
Ти йдеш по власній балюстраді без вагань.

смикає небо за нитки думок
і у висок горгоною
психоделічні думки knock-knock
мов гарячий цілунок з іконою
ти не бував за кулісами снів
тож радій у шоломі ховаючись
та й навіщо то треба між тисячі слів
знати істину з вірою граючись

асфальтовий смак залитаврює очі
хочу хочу вирватись з карми своєї
ідеї розмазані шкірою й кров’ю
уздою у губи просте ти людина
домовина чохла судинно-клітинного
невпинного пошуку плоті комфорту
хордою в мозок струна прогнозуюча
зимуючи тут у барлозі планети
корсети потреб потроху розпустяться
затруситься
сито людського термітника
заповідника інею снігу і хутра
пудра осиплеться з духу і віри
і міри і час поміняють свій напрям
і набряк спаде із лопаток крилатих
не спати прокиньтесь бо хочу зустрітись
напитись цим щастям і з вами
вустами торкнутись дороги
та серце в скафандрі
клекоче
регоче
римує
не чує
пророчі
тривоги
тваринно
людині
все рівно
де доги
де гади
де гіди
а Году
всевишно
і смішно
дивитись
у воду ….

Заспокойся...не плач....все минуло...
Мій Летючий Голандець розбився.
Ти в ту ніч, наче янгол, заснула.
А я довго на тебе дивився...
Я нарешті впізнав цю тривогу...
І печаль, що бриніла невпинно.
Як змінити вже звичну дорогу?..
Я...не вартий тебе...Ти ж не винна
ні у чому...Себе віддавала,
не приймала дарів королівських.
...Я дивився в ту ніч, як ти спала...
А на ранок пішов. По-англійськи...

***

І слова не звучать...а тануть...
Тануть в горлі... воно – скляне...
Я тікав від такого стану...
Але він наздогнав мене.
...Я із нею мовчу про тебе.
Я про тебе весь час мовчу.
Якби ще одна мить...Мене би
запалили, як ту свічу,
у твоєму святому храмі,
де освячений навіть пил...

...Я вінчаюся в Амстердамі,
а неначе зрікаюсь крил.

Вона повільно переповзала трамвайні рейки,
А як мітки лишала по собі сині троянди.
Що ніби сльози лежали на землі.
ЇЇ потужний рев, як ніби ніжний колос,
Ще над дібровою із ясенів шумить.
Вона ще пам*ятала мови голос
Коли її світ переїхав у віршах.
Вона писала про розмови суто,
І також про природу загалом.
"Як смачно тхне осіннє листя,
Що його палить світ разом з книжками мертвих"
Бло написано у неї на труні,якимсь із світу іншого послом.

Як хочеться бачить над морем світанок,
Як хочеться чути слова...
Піти... ні побігти, зібрати барвінок
Й за всесвіт віддати життя!

Летіти над містом, і чути як вітер
Співає тут, поруч, неначе весна
І світ піді мною міняє свій колір
І наша планета стає мов сумна...

Все падає листя. Додолу... додолу!
Так сумно, так важко дихає світ.
Як промінь вбиває хмари луною,
Так я починаю розбіг...

Ти спокійний. Твої очі –
Синє небо у спекотну днину.
Ой, які красиві
Твої очі сині!

Сумно серцю. Твої очі –
На волошці росяна краплина.
Ой, які чутливі
Твої очі сині!

Щось задумав. Твої очі –
Синій космос, що метає зорі.
Ой, які звабливі
Твої очі сині!

Ти лютуєш. Твої очі –
То бурхливі хвилі в синім морі.
Ой, які мінливі
Твої очі сині...
(22-23.01.2003 р.)

Прошу: „Прости”,
Не чувши звинувачень.
Пробач, що не любила
Так, як ти.

Я скривдила тебе,
І твоє серце плаче.
За той пекучий біль
Ненавиджу себе.

Зробила б все
Заради твого щастя,
Тільки скажи –
Я ладна на усе.

Але благаю: не проси,
Щоб повернулася –
Не зможу...
Пробач мені. Прости...
(10-11.05.2002 р.)

Жовтень. Птаство збираєсь у вирій.
Проведеш мене в рай за собою?
І довірився посмішці щирій.
І за піснею звився сумною.

Я злітав за хвостом журавлиним,
А точніше - за мікроспідницею.
Впали крила слізьми журавлини,
Парки збили ядучою спицею.

Камікадзить несуся травинку,
А за хмарами мила курличе.
Від кінцевої врешті зупинки
Відвернула у дзьобі синичка.

Ой синичко моя, невеличка,
Як тебе я не бачив раніше.
Як твоє немальоване личко
Ще не сходило сонячним віршем.

Серце б'є великодневим дзвоном.
Я цілую маленьку синицю.
Чи люблю? Не стріла Купідона,
В серце встромлена Паркова спиця.

Що там витчуть: червоне чи чорне
На моїм рушниковому тілі?
Я синичку під крила пригорну
В безіменній сумній заметілі.

мені хреново.
знову й знову.
мені хреново
так, бо ти
"люблю" сказав,
а я не можу
взаємністю
відповісти.

мені хреново
так, бо він
давно вже моє
серце вкрав,
а в відповідь
нічо' не дав.

трикутник -не
найкраща в нашім
випадку фігура:
є ти, є він
і я між вами
ніби дура...

Я дивлюсь у вікно...
Ні, не вулицю бачу, широко
Розлилася ріка й Україна повстала з вогню.
На красу не ймовірну здивоване падає око,
Вже не вдома – в степу предковічнім стою.

Я дивлюся на неї!
Яка ж вона гарна була до виснажень.
Золото хліба стояло в осінніх полях.
Та зготовила доля чимало загарбань,
Почорнів і змарнів той квітучий барвінками шлях.

Я стою і дивлюсь, як пекучі сльози юначі
Опустились на землю мов краплі дощу.
В нього очі сумні проте мрії дуже гарячі:
„Я ніколи цього катам не прощу!”

Я дивилась, як хлопець йшов у бій наче воїн,
Він за неї, за матір, життя віддавав.
Поколінням майбутнім Він світив наче промінь,
А за морем повільно цей день дотлівав.

Я дивилась, як мальви сіяла мати,
Як перша калина цвіла у саду.
Я бачила те, що не можна не знати,
Я бачила те, що в душі бережу.

Та бачила я і страшні катування народу,
Як рушила хмара чийсь батьківський дім.
Чи втратить колись ворог лучну нагоду
Над пораненим серцем знущатись твоїм?

Як боляче знати, що дім твій у пеклі,
Що з кожним поривом відчуєш під серцем ножа.
Всі ідеали наче зорі зрання померкли:
Країна здригнулась, навала прийшла і війна.

Так, у степу, простояла я ті страшні роки,
Коли Україна єдності втратила знак,
Коли наш народ самих себе не міг побороти.
Де ж той юнак, що мав незалежності смак?

Я впевнено знала, що будуть роки спокою,
Та пам’ять країни – свята данина!
Тому мала бачить, як земля умивалася кров’ю.
Я мала бачить! Щоб знати звідки прийшла.

Й щоб знати: її унікальність у долі,
У тому, що стільки знесла за роки.
І знову стою в осіннім я полі,
Віночок з барвінків тримаю в руці.

...Я відійду від вікна, бо все це побачу без нього.
То ж пам’ять народу, що в кожнім українці живе,
То нації спадок й неможливо жити без цього!
Турбота минає, надія скоро прийде.

„Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!”
Симоненко

Ішла ти крізь віки то гордо і сміливо,
Ламаючи прегради на шляху,
То дивлячи під ноги боязливо,
Не вірячи у власну мету.

Ти знала час піднесення до Неба,
Коли угору зводились церкви,
Коли над Борисфеном верба
Вперше побачила зображення в воді.

Ти знала час козацтва, славу їхню.
Ти зародила Визволення дух!
І ти поклала в душу пісню,
Що відволікала від страшенних мук.

І ти ховалась... Не твоя провина,
Що думи не додумав твій народ,
Що він вклонився і зігнулась спина...
І не відмити вже ніколи чорних вод.

А далі важко! Стільки років кривди!
Стільки горя, крові і війни,
Зневіра в те, що Незалежність прийде
Й не усвідомлення власної вини.

Ішли роки... Народ твій був далеко.
Ніхто не міг зізнатися собі,
Що народився тут, і що сюди лелека
Повернеться додому навесні.

Ішли роки... Репресії зростали.
Твої сини тікали хто куди.
Вони самі надію розстріляли,
Бо нікому було народ вести!

А ти ішла від нас все далі, далі...
Лиш променем світила кожну мить
Для тих людей, що тільки розквітали
І усвідомили для кого треба жить.

Для тих, хто вже ніколи не забуде
Ту славу, що створив колись народ.
Народ твій є! Народ твій завжди буде!
Ніхто не перекреслить твій народ!

Я не помру! В мені народу сила!
В мені України велике є знання.
Для мене земля одна лиш мила,
ЇЇ історія, надії та життя.

Я не помру! Я вітром розлечуся по Вкраїні,
Я буди жити у річках й нивах,
Я буду жити в пам’яті країни,
У ніжних поглядах й думках...

Галактико ламаних ліній,
На кожнім куті краплі болю.
Я знаю, що щастя в прозрінні
Й не можу його собі дозволити.

Галактико прірв і вершин,
На спадах твоїх стільки суму,
Що, літаючи в щасті пташиному,
Застрягаю в мінорі струнному.

Галактико самотности й побачень,
У тінях днів своїх доріжку гублю.
Серцева недостатність чи нестача
СЕрця не дозволяє промовляти "люблю".

Галактико світла і теміні,
Незвикла до твоєї мінливости,
Як ангел у тілі демона,
Втрачаю свої можливості.

Галактико гіпотез і істин,
Надміру на тобі соли,
Трішки б тиші черпнути звідси
І помчати би врешті на волю…

Як старий листок манускрипту,
Не витримую негоди чи спеки.
Я трухлявію. Чую, зі скрипом
Відчиняється брама до пекла.

Палко прагнучи волі і тиші,
Я кидаюсь на леза галактик.
Розчепірилась. Було б не лишнім
Припинити
нарешті
кричати.

На пишних ромашках Землі,
Мов остання комашка Землі,
Відгорівши, чорнієш.
Знерухоміла тут. – бо злі
Промишляють тобою без слів.
(Ти ще й досі не віриш).

Вштриховують в тебе думки,
Роблять розум непевним, хистким
І бунтують свідомість.
Марно кликати їх на герць. –
Вони тут, і ще там, і ще десь…
Де б не були – судомить.

Спроба вирости знов невдала –
Все одно що зірвала корала
І поклала на стосик.
Як слід не попручавшись,
Гаснеш, себе віддавши
На терзання. На осуд.

Чим зітерти із себе цей бруд,
Коли все життя твоє – блуд
І невимитий посуд?

Це одна з твоїх доль, із сотень.
Ти могла б собі щось вколоти,
Чи сконати від злости…
Але ти комашієш, чорнієш,
Сидиш на ромашках, не віриш,
Тихо прагнучи зросту.

І клянеш неможливий в теорії розтин,
І не бачиш – навколо простір.
(Саме простір! – не спи! - не постіль!)
І скнієш.

Поміж уламків далі стежкою угору -
і підземелля враз усім збивало з тями:
провалля, острахи, пожовклі струпи глини,
скель ієрогліфи, смолисті спини лісу,
що потопельниками плинули з імли.

Мандрівнику здалося, що і слід путі -
від урви, де дрібніють, в сон впадають душі,-
до піль земних згубився. Музика лише
була при ньому - Міць, яка і над Аїдом,
і жаром Нілу, і гіперборейців льодом,
Найперша і Нізвідки, котру не зневолиш,
в якій кінцевий зміст, і все в чиїй потузі, -

злинала в німоту й була у ній тим більша,
чим обеззвучувалася посеред груди
пітьма, де Хронос почивав од руйнування.
Вона пророчила: верне Йому кохану
із темряви дзеркал, і вільну від отрути,
у тіло вбрану… Він оддасть натомість інше:
ще не народжених Співців…
                                            Знайомі кроки
ввижались вдалині.
Холодний піт утерши
з обличчя, жертвує Сапфо він і Терпандром,
аби звестись могла Вона над смерті одром!

Безбарвні кучері, ланіти, ніжні перси!..

Але якщо опали м’язи наче лахи
з костей, чи усмішка зосталася? Як знати?
Жага, яка сюди вела, зве обернутись!
Така ж Вона чи ні? Згадає? Схоче знову
відчути пристрасті вагу, Його уміння,
їх майбуття?! - Як ні, тоді лише існують
Фракійські ночі, їхні флейти, і менади!

І обернувся він.
І світ перемінився.
Ландшафт розвіявся.
Знялися крики кволі
сутяг приморських,
Євр ударив схил здичілий,
що вигнувся під хвилі батогом. І скелі
закінчилися... Й далі тільки зорі стріли
за мить століть вже іншого Співця,
що бачив Гадес.