(до оповідання „Гранатовий браслет”)
Прекрасне почуття кохання:
Мінливе й вічне, як життя.
Воно – наснага і жадання,
Переживання і біда!
Так покохалися невчасно
Панянка Віра та Желтков,
Не знали, що кінець фатальний
Покриє їх палку любов.
Желтков кохав так безкорисно,
Як любить в перший раз дитя,
Та Віра це не зрозуміла –
Розбилось серце і життя.
Коли зійшов останній подих,
Коли закрилися навік
Палкії очі, що любили,
Відчула Віра тяжкий гріх.
Враз зрозуміла вона, бідна,
Що біля неї ось пройшло
Оте жіночеє кохання,
Яке її і не знайшло.
Прекрасне почуття любові,
Якщо взаємним є воно,
Але якщо один кохає –
Воно, немов гірке вино!
На те і голова нам да́на,
Щоб думать перше, ніж кохать,
Аби подібного нещастя
В житті своєму на пізнать.

Відкрита рана нашої землі
„Відомая” на всі її округи.
Ти чорна пляма у історії її,
Ти – місце, де померли люди.
Чорнобиль …
І бринить у слові цім
І жаль, і відчай
Нашої держави.
Болючий спогад
Про батьків й дідів,
Що полягли на місці цім кривавім.
Серед „пустелі” ця химера розляглась
Протяжністю у тридцять кілометрів.
Це поле битви,
На якім тепер
Життя завмерло у полоні смерті.
Усе понищив він,
Все зруйнував;
І ще, напевнеє, на довгі роки
Залишиться у пам’яті у нас,
Як вічна рана, цей страшний Чорнобиль.

Ти – мов маяк в пустельнім морі,
У морі почуттів моїх,
Я лину всім єством до тебе,
І серце я кладу тобі до ніг.
Той час, коли зустрів тебе я вперше,
Я пам’ятаю дотепер, мов чудний сон,
Живу я думкою про тебе
І мрію, що зустрінемсь знов.

Життя ... І що таке життя?
Це мимобіжная хвилина,
Це вдих і видих, серця стук...
Коли любов проймає дух
Життя не варто ні грошини.
Воно нам данеє тому,
Щоб жити і кохати палко,
Щоб нести мрію крізь усе,
Ту мрію, що палає жарко.
Тому живімо в цюю мить,
В оцю годину, в цю хвилину,
Несімо мрію в височінь
Й кохаймо кожну світлу днину.

Підходять останні хвилини,
Минає останній час,
Чому ти пішла у могилу?
Чом залишила всіх нас?
У землю холодну лягати
Прийшлося тобі в самоті,
Ми будемо всі пам’ятати
Хвилини оті золоті.
Коли ти була поміж нами,
Любила, леліла нас,
А ми не завжди цінували
Той славний, безхмарний час.
І зараз підходить хвилина
Задуматися над цим,
І в тихій жалобі сказати:
„На віки віків Амінь”.

Краса – поняття всемогуче,
Безкрає, щедре і квітуче,
У всьому схована вона,
Ота чарівна, неземна.
Це почуття милує погляд
І людям зігріва серця,
Вона панує скрізь навколо –
Ота безкраяя краса.
І зовнішність, і стан людини
Без неї все оте – німе,
Та тільки з’явиться це щастя,
І тіло зразу оживе.
Багато душ, людей багато,
Та думка, певне, є одна:
Найкраще в світі, безумовно,
Це світле й радісне життя,
Що дано щедро нам від Бога
Для того, певне, щоби ми
Плекали і не загубили
Оту красу, її сліди.
Усе навколо нас безсмертне
Тому, що є в нас на землі
Життя, дароване, небесне,
Й частинки світлої краси.

Поезія – поняття всеосяжне,
Що лине, як води прекрасний шум,
Вона живе в усім навколо,
У всіх серцях вона торкає струн.
Життя без неї і сухе, й німеє,
Нема розради, пристрасті, жалю,
Та лиш вона зійде на небосхилі,
Душа розквітне рожею в маю.
Життя на світі, мабуть, неможливе
Без тої музи, що народжує красу,
Нехай летить поезія, мандрує,
Не знає спину, хай проб’є броню
Отих сердець, що скам’янілих безліч,
Тих душ нещасних, що не знали ще її,
Хай буде завжди на вершині світу
Заради миру й вічної краси!
Без неї всесвіт жити теж не зможе,
Вона його душею є завжди,
І як людина без душі не може,
Так всесвіт не існує без душі.
Тому плекаймо іскру цю від Бога,
Нехай вона живе у всіх віках,
Нехай красою всіх вона чарує,
Людей сповняє, бо без неї – крах.
Заради неї всім нам варто жити.
Поезія – бездонне джерело,
Нехай же напуває усіх спраглих,
Не поміліє досконвік воно.

Не спіте, люди! Час прийшов!
Щоб всім народом одночасно
Сказати „ні” злодійству й лжі
Й піднятись гордо і прекрасно.
Нехай же знають, що ми є,
Що нас багато
Й ми могутні.
Хай Україна в нас цвіте,
Й життя настане незабутнє.
Хай квітне в Києві каштан,
В Одесі море тихо плине,
Донецький лаву б’є шахтар,
Карпатські квітнуть полонини.
Любім Вкраїну ми свою,
Плекаймо рідну Батьківщину,
Нехай народ повік живе
Заможно, гордо і красиво!

Від малого й до великого -
Всі волі прагнули з останніх сил.
І вона прийшла разом з тобою,
Любий, милий Вікторе ти мій!
Ти вселив в нас віру в ліпшу долю,
Показав майбутнє без нужди,
Й люд пішов покірно за тобою:
Ти – наш батько, ми – твої сини.
Ми жили і дихали, й молились
Правдою й наснагою твоєю,
Всі навіки-вічні охрестились,
Піднялись назавжди над землею.
Хай же знає світ –
Усе в нас добре
Буде завжди, тільки хай живе
Віктор Ющенко – Христос народний,-
Й віра в правду душу береже.

Помаранчевий – це колір свята,
Це прекрасний колір перемоги.
Знайте всі, дівчата і хлоп’ята,
Що в країні вже панує воля.
Всі стояли ми заради цього
Пліч-о-пліч, тримаючись за руки,
Не зронили ми ні краплі крові,
Не повстали проти нас бандюги.
А натомість всі вони тікали
Від руки народу й правосуддя
На Канари, інші – на Багами,
Та ми всіх знайдем і всіх до суду
Приведем – нехай відповідають,
Як державу скинули у прірву,
Як її багатства розкрадали,
Де мільярди, де зарплати бідним?
Все це буде…
Хай же нова сила
Підійметься і на ноги стане,
Тільки після цього все в нас буде,
Мир і спокій навкруги настане.

Вже луки сплять,
Сади поснули,
Закрив все морок навкруги,
Та люд не спить,
Він йде до бою
За викрадені голоси,
Які Ківалов – першокласник
Не зміг до ладу зрахувати,
Не дав він волі Україні,
Тож ми ідемо воювати,
За нами сила, правда й Бог,
Ми не відступим ні на крок,
Бо досить нас уже дурити.
Ми дужі люди – ми народ.
Ми із прапо́рами крокуєм
В столицю Київ, вільний наш,
Щоб на майдані заявити,
Що ми тут є й багато нас!

Вже йде під воду нетопимий
Злодійства й кривди корабель,
Його ми всі уже розбили
Заради волі і людей.
Там пацюки своїї шкури
Рятують із останніх сил,
Та їм недовго залишилось,
Народ повстав – придушить їх.
Пацюк Льонько так панікує,
Що заховався від усіх
У Кончезаспі і мудрує,
Як приховати ласий сир.
Та наш народ і в Кончезаспі
Не дасть сховатися він там,
Візьме за штані і потягне,
Щоб відповів за балаган.

Майдан заквітчаний, барвистий,
Усюди люди, сила скрізь,
Зійшлись сюди, щоб захистити
Свій вибір і дітей своїх.
Бо дав їм президент народний
Наснагу цю до боротьби,
Щоб не дозволити глумитись
Над Україною завжди.
Тут між людьми любов панує,
Немає кривди і образ,
Тут всі сини одної долі,
Привів сюди їх серця плач…
Отого серця, що ллє сльози
Усі тринадцять років вже,
Допоки бу́ли під Кучмо́ю,
Допоки бидло ми – і все…
Та ми не бидло!
Не козли ми!
Ми сильні духом, і тепер
Нас не злякаєш пістолетом,
Як треба – ми підем на смерть.
Усі усюди вже почули,
Що є країна на землі,
Що в ній панує сила волі,
Що „Україна” звуть її.
Тому цінуймо мить оцю,
Щоб знали люди на землі,
Що Україна – це держава!
А люди в неї – це борці!

Раз руденький наш Панько
До влади зібрався.
Уже й штані підлатав,
У свитку ввібрався.
Та й пішов він в кабінети,
Щоб діла вершити,
Щоб усю верховну владу
У руки схопити.
Так сидів Панько при владі
Всі тринадцять років.
Вже накрав цілі кишені
Кровних людських гро́шей.
І прийшов вже час скидати
Стару гидку владу,
Вже прийшла новая сила,
Що дасть всьому раду.
Та Панько в нас не дурненький,
Все іще грабує,
У останнії хвилини
Все прихватизує.
Замахнулась рука сильна
На Панька рудого,
Та й віддав він весь достаток
Для свого народу.
Ось у чому правда й сила,
Дорогий мій люде,
Там, де ми,
І нас багато –
Перемога буде!

Вже докралися бандити
До самого краю,
Та чого їм іще треба,
Вже й самі не знають.
Все гребуть і те, що треба,
І те, що не дуже,
Всі втікають на Канари,
Вигрівають пуза.
Залишилася Вкраїна,
Як сирітка в полі.
Все розкрали ті паскуди,
Все, до краплі крові.
Хто її оту державу докупи златає?
Хто народ наш забезпечить?
Хто ту правду знає …
Де ховаються злодії,
Що оце зробили?
Як запхати їх у тюрми?
Де для цього сили?
Та народ наш правду знає
І її віщує.
Вже іде вона по світу,
Хай кожен почує!

Материнське світле свято,
Повне щастя і добра.
Із усіх сторін лунає:
„Мила, люба, дорога!
Фраз і слів, віршів багато,
Щоб повідать це тобі,
Але ними не сказати,
Мало їх – скупі вони.
Наче ангел ти, хранитель,
Над життям стоїш моїм,
На шлях істини прямуєш,
Бережеш думки мої.
Хай же квітне тво́є і́м’я,
Не померкне у віках”
Слово „неня” пломеніє,
Лине легко, наче птах.

Рідна пісне, колискова,
Материнська, люба,
Ти лунаєш споконвіку
Серед всього люду.
Мати дитя виховує, розуму навчає,
Через пісню, через слово
Людину плекає.
І росте тая людина,
Сили набирає,
Та до скону свого віку
Пісню пам’ятає.
Тії нотки, що вкладала
Мати ще з дитинства,
Будуть жити в тебе в серці,
Як ота молитва.
Скільки буде Україна,
Хай лунає пісня,
Милозвучна і красива,
Дзвінка та оклична.

Слово матері напутнє –
Дужа сила у тобі.
Ти дитя ведеш в майбутнє,
Ти назавжди у житті.
Й хоч би як не била доля,
Ми вертаємось завжди
За напутнім материнським
Словом правди і краси.
Вуста неньки нас навчають,
Як же жити в світі цім,
Щоб не стати як тварина,
Не коритись під інстинкт.
Хай же квітне і лунає
Голосно і повсякчас
Слово матері напутнє
І нехай навчає нас.

Вкраїнська мова,
Рідна, неозора,
Неначе спів прекрасний солов’я.
У кожної людини ти є в серці,
В моєму, рідна, ти лише одна.
Заради тебе, люба, варто жити,
Підносити у подвигах своїх
Твоє ім’я святе до скону віку,
Тебе любити, наче оберіг.
Твоїї звуки ще з дитинства знаю,
Їх бережу, плекаю і люблю,
Для тебе я життя своє відда́ю,
Заради тебе на землі живу.
І хоч би як мене не била доля,
Тебе ніколи не забуду я.
Отую рідну й дорогу до болю,
Оту прекрасну пісню солов’я.

Те перше слово, що сказали ми в житті -
Найкраща, наймиліша фраза.
Її ми пронесемо крізь віки
Одвічне, милозвучне й ніжне - „мама”.
Воно нас супроводжує весь час
У далі невідомі, соколині,
До нього повертаємось завжди:
У світлі й у сму́тні днини.
І уособлює воно в собі
Людину, що відкрила путь у всесвіт,
Що да́ла силу мешкать на Землі,
Що дарувала нам життя небесне.
Тому цінуймо, бережім його,
Не забуваймо ці прекрасні звуки,
Плекаймо слово „мама”, щоб воно
Жило і квітло . . .

Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Бо я є дитина твоя,
Вірю у долю твою, Батьківщино,
Рідна моя ти земля.
Доля твоя була вислана терном,
Як у Месії вінок,
Та ти ішла, не корилась, не вмерла,
Піднялась до вічних висот.
Люди твої уже вільні,
Квітне навколо земля,
Щастя іде в кожну хату
Й родини твої звеселя.
Хай же ти квітнеш, палаєш
Полум’ям щастя й любові,
Душі людей звеселяєш,
Допоки живемо ...

Сади, гаї, ліси безкраї –
Це все Вкраїнськая земля.
Милує око всього люду
Волинська наша сторона.
Де ще знайти красу такую,
Де ще знайти людей таких,
Що подадуть шматочок хліба,
Напоять, нагодують всіх,
Усіх, хто їх про це попросить ...
Куди не кинь навколо оком –
Тут всюди чепурні хатки,
Які милують людям погляд,
Які заквітчані в сади.
Тут сині ріки не́суть води
У далину, щоб сповістить,
Що є на світі Україна,
І є прекрасна в нас Волинь.
Що буде жити й квітнуть далі
Вся наша любая земля,
І буде славу й шану мати
Волинська рідна сторона.

Україна - мати рястом заквітчалась,
Бо в цей день держава
Свободи діждалась.
Люд увесь радіє, кращого чекає
І нашу вкраїну славно величає,
Бо прийшла вже воля,
Порвались кайдани,
Що на нас висіли роками й віками.
Став наш люд вже вільний,
Не керує в хаті
Якийсь москаленко,
А своя вже хата.
Мати усміхнулась,
Бо вільні вже діти,
І квітнуть в державі
Вже вільнії квіти.
В це прекрасне свято
Волю прославляють
І у вільне небо голубів пускають.

О люди добрі!
Що це діється навкруг? …
Потихло все. І тільки в самотині
Ридають круки на могилах,
Що навкруг
Прослали все і повкривали муки.
Отії муки, ті ридання голосні,
Якії повивали Україну.
Тому в оцюю світлую хвилину
Згадаймо тих, хто упокоївся навік.
Оцей урок ми всі повинні пам’ятати
І світлу пам’ять люду шанувати,
Отого люду, що загинув ні за що,
За крихту хліба, за гниле зерно.
Допоки житиме ця пам’ять,
То житиме народ преславний наш,
Який вже не повинен допустити
Такого горя у державі іще раз.

Синьо - жовті майорять прапо́ри,
Силу й честь засвідчують вони.
В світлий день,
В прекрасну цюю пору
До могили лицарів прийшли.
Люд зібрався, щоби вшанувати
Світлу пам’ять витязів отих,
Тих, що захищали нас від ката
На фронтах вкраїнських бойових.
Всі схилились тихо у жалобі,
Тільки прапори все шелестять
І нагадують нам про державу,
Яку їм довелося захищать.
Тож бережімо світлу пам’ять,
Шануймо кожну світлу мить,
Щоби не довелося пережити
Таких же війн і лихоліть.

Державо! Вітчизно ти рідна!
Ти наша Вкраїнська земля,
Пройшла крізь віки і століття
І квітнеш, як буйна весна.
На долю твою віковую
Припали важкії часи,
Та ти піднялась, височієш
Над людом і краєм усім.
Звитяжні твої сини й дочки
Тебе захищали весь час,
Стояли на чатах свободи
В буремних і тяжких віках.
Вони берегли, як зіницю
Ту мову твою золоту,
Стрічали ту кожну зірницю,
Прекрасну і вільну таку.
Вони пильнували, бо знали:
Чужинець не спить ...
І що вмить
Він може загарбать країну,
В якій їм доводиться жить.
Тому вони мужньо боролись
За правду, за волю святу,
Вони берегли і молились,
Щоб спа́сти державу оту,
В якій ми живем разом з вами,
Співаєм ті самі пісні,
За ко́трі діди покладали
Голівки свої молоді.
Тому ми повинні любити
Хвилину, секунду оцю,
За те, що ми маєм державу,
Країну свою – не чужу.

Ти вік прожив свій недарма,
Хоча була на ньому
І біда, й тюрма,
І горе, відчай, що душив у груди,
Та ти не здався,
Вірив: краще буде.
Ти лицар мужній
Українського народу,
Що не дозволив задушити вроду,
Оту красу і пісні, й слова,
Що панувала споконвік довкола.
Не дав ти вмерти мові українській,
Не дав спаплюжити традиції одвічні.
Ти не дозволив Україні вмерти,
Бо знав: держава здобута́ ціною смерті,
Загибелі ціною тих героїв,
Якії захищали ... І без бою
Не віддали чужинцям Україну,
Якії полягли за батьківщину.
Ти – символ подвигу,
Людина, що не зда́лась,
Що не скорилась, не зламалась.
За це, Тарасе, ми тобі відда́єм шану,
І вірим, що твої діяння славні
Не пропадуть намарно,
Будуть жити і будуть
Ще десятки літ учити
Людей, що мешкатимуть в Україні,
Яку ти врятував й підняв у височі́ні.

Вже б’є на сполох ранній дзвін,
І в цім звучанні голоснім
Вчувається і сум, і жаль,
І нерозраджена печаль.
Пішов від нас у вічну даль
Наш лицар, геній,
Наш Кобзар ...
Так знай же, батьку, пам’ятаєм
Твої ми славнії діла,
Тебе шануєм, прославляєм,
Цитуєм твого „ Кобзаря ”,
Ми „ Заповіт” вчимо старанно
І виголошуєм щораз :
„ Шевченко – геній України,
Тарас – славетний наш Кобзар ”.

Доля вигнанця припала тобі
Жити у злиднях, нещастях й журбі,
Руки в кайданах носити повік,
Мешкать у тюрмах, у тюрмах отих,
Що мордували десятки віків
Люд наш нещасний, батьків і дідів.
Тисячі душ полягли там за те,
Щоб Україна була над усе.
Але ти жив, не корився, міцнів,
Дух український донести зумів
Людям нещасним, отим, що жили,
Жи́ли й не знали, чиї є сини.
Матері й батька не знали свого́
І поважали катюгу того́,
То́го, що знищив славетний наш рід,
І запроторив усіх у Сибір.
Тож поважаймо Тараса, любім,
Щоб ми не знали принижень і бід,
Щоб люд славетний піднестись зумів,
І щоб жили ми по віки віків.

Промінь спасіння
(пам’яті Т. Шевченка)
Вже спить село,
Дрімають хвилі
Нестримних, ясних ручаїв.
Потихло все, та в самотині
Мигає вогник у вікні,
В вікні самотньої хатини,
Яка стоїть позад усіх,
Яка сховала в своїх стінах
Велике щастя й радість ...
В цю ніч з’явився на світ Божий
Спасіння промінь, долі блиск,
Який був посланий для того,
Щоб спа́сти люд й піднести ввись
Величне слово „ Україна ”,
Яке ховали від усіх,
Яке гноїлося у стінах
Великих тюрем й катівниць,
Але яке жило й міцніло,
Щоб врешті вирватися й жить.
Цей доленосний час в країні
Всі пам’ятають дотепер
І йдуть до батька України,
Щоб вшанувати світлий день.

* * *
(пам’яті Т. Шевченка)
О батьку нації, народу,
Ти наш месія, наш Христос,
Проніс крізь тюрми й заборони
Народний дух ...
І ось, і ось ми в незалежній Україні,
Що квітне, як весняний сад,
Хрущі гудуть у височі́ні,
І в’ється синьо–жовтий стяг.
Тож цим погідним днем щасливим
Ми завдяча́ємо тобі.
Ми будемо завжди служити
Вкраїні, вірі й доброті.

Льон ще довго не забере наших стомлених талантів,
Без пригод і застережень ми нічого тут не варті.
Віднести далеко в поле хрест свій суджено несміло,
Малювати на подолі весь свій час і знов зомліло
Колихатись у вертепі щирих теплих колискових,
Своїх зовсім не ранкових, але стомлених медових
Снів, що віють безнастанно і пригладжують гризоти,
Снів, безмежних і негарних, де лишаються турботи.
Сонячні такі турботи попід берегом лягають
На піску рожевих тіней і заблуканих слідів,
Десь на захід заглядають із нічних гостинних сіней
І невже вони не знають, що цей світ ще не згорів?
Хто їм дав оцеє знати, чи пророк, чи розум свій...
Тихо падає за хати сонце їх рожевих мрій.

землю навколо

присипані попелом твої плечі й все тіло
тільки очі ясні...
звідки в тобі стільки сонця?
хтось тебе так надихає...
в тобі живе цілий світ
плетений з сумнівів та надій
пересипаний бажаннями та
жагою
до життя
до болю
до смерті
ти кидаєш виклик
епосі нових ідей
ері нового покоління
ти
ще
не
знаєш
з ким маєш справу
тому такий хоробрий
ти маленьке дитя
що хоче обійти навколо землю
хоче зрушити високий камінь
що тисячі років


колись усе мине

колись усе мине
колись усе піде в минуле
щось ми забудем
щось забуде нас
листи десь згубляться
чи хтось їх згубить
але залишаться назажди
пусті конверти
розмиті штампи
бліде чорнило
та неіснуючі адреси
й відбитки твоїх пальців
у моїй душі



це епоха депресії та суцільних втрат

це епоха депресії та суцільних втрат
що нанизані на шпилі храмів
нас закликають до віри
щоб ми обміняли себе
на право мати надію
і ми шукаємо вихід
крізь діри
щілини
й ми тікаєм...
забагато вже втрат
як на нас
малих

Над Россю ніч черка автографи
Сріблястим місячним серпом,
І верби, наче ієрогліфи,
Стоять скуйовдженим рядком.

Русалка в очереті сіла,
Сльозами берег ороша:
Що з того, що жіноче тіло, -
Все рівно риб'яча душа.

Що з того, що рибалка юний
Давно чека її на дні?
Все рівно вже не вдарить в струни,
В кохання струни чарівні...

Над Россю ніч черка автографи
Сріблястим місячним серпом,
І верби, наче ієрогліфи,
Стоять скуйовдженим рядком.

небо вже відкрилось
флейтист сміявся: нарешті ти, мала, мене впізнала
вже небо відчинилось
– двері, брами, сходи
я пам’ятаю: проведе тих, хто лишився
на індіанця схожий чорними очима
галунами поприпікав коли сміявся
й зараз

Можу зростити дерево
Хрустке, ростке
сік струмує
пульсують бруньки
Можу налити гроно
і квіти солодкі
розсипать п’янким пелюстинням
Можу в червінь ввігнати погожі труйливі черешні

Та безсила
стати плоттю із кістки і крові
порвати зубами небо
й заплакати

Моє бідне обважніле серце сповзає
чіпляється лапами
тягнеться вниз
І крапає з дахів вода із сонцем змішана.
Як випросити ще кілька таких звичних і буденних цілунків,
що роздаються задарма – задля вітання?
Твоє тіло як повітря
ніколи не втратить свого смаку

посеред всіх – щось скрипкою зашкряба –
і висмикне зі звичних ритмів
і рудувато усміхнеться.
скрипці
скуйовдити б волосся п’ятірнею

Ти Овідій, в якого усе навпаки,
Бо живеш у столиці, і ще не в опалі,
Тільки вірші твої філігранні і сталі,
I у тебе закохуються жінки…

Їх гарячі тіла, наче вина терпкі —
Золоті і брунатні, ясні, мов емалі.
Їх наука кохання, їх губи, їх талії,
Їх жага, їх утома і їхні роки…

Або, може, не так: є природа ріки,
У яку не вступити удруге. Надалі —
Тільки сни і слова, пережиті й тривалі,
I найвища інтимність стискання руки…

Томи — втома, і Томи — ослаблі зв'язки.
Так Верлен дуже мріяв умерти в Iталії.
З того боку — чесноти, а з того — регалії.
Ти — Овідій, в якого усе навпаки…

1.
Сніги, як законники білі,
Ідуть по нічній стежі.
І профілі їх чужі.
І губи їх сполотнілі.

І слід їм нечутно стелять
Примарища хуртовин.
Ідуть усі як один
До білих незримих келій.

Від чорної брами ночі
На таці несуть ключі.
Під білі тяжкі плащі
Ховають серця і очі.

2.
Коли зима затяжна
Зализує рани, наче
Псисько старий, собачим
Життя виглядає. Й одна

З мертвої ночі рядна
Світить у серця ранку,
Гріє мене до ранку –
Лямпа з твого вікна.

3.
Вони зчудовані і сірі,
Як давні мури Бернардин.
Бо їм призначено по вірі
Іти за нами. Та один
Спинився просто коло мене
Й поклав долоню на плече.
Я в очі глянула. Пече
Моє поранене рамено.
Чого тобі? Я від ходи
Швидкої трачу кров і силу.
І сірі губи попросили:
Я тінь твоя. Ходи. Ходи.

4.
Зима. Офелія в саду.
Служниця чорна. Діва біла.
І доторкається до тіла
Розквітла лілія в льоду.

Як інкрустація скляна –
Фата зі снігу. Очі сині.
Різьбить прозорі вії іній.
Зима. Офелія сумна.

І крила спалімо. І станьмо людьми.
І сталось. Ідемо шляхами земними
У холод і біль неземної зими.
Йдемо поміж них. І стаємося ними.

Цей сніг не минає вже тисячу літ.
Цей холод кривавить рубці на раменах.
Закуто міста, як у лати, у лід.
На брамах розвішано білі знамена.

Шукаєм притулку. Вокзали. Двори.
Кав’ярні. Будинки з очима скляними.
І люди з безликим тавром машкари.
І ми поміж них. І стаємося ними.

А тепер щодо фрески. Ці непрозорі мазки –
Як долоні послушниці, теплі і голубині –
Заголублені спогади, дотик тремкої руки,
Що поволі нанизує вервицю по намистині.

Ця ощадливість барви – ця недокровність легка,
Блідість повік Богородиці, прожилка синя –
Має запах розлитого в глечики молока,
Що сестриця приносить з села для сирітського сина.

Ця довершеність смутку, рисочка зболених уст –
Наче десь поза простором ножиці точать на постриг.
І ніхто не співає – голос у горлі загус,
Наче фреска мальована в часі Великого Посту.

Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
Осінь дихає у плече.
По розмитих її клавірах
Дощова соната тече.

Увібгала худеньке тіло
У м’який глибокий фотель.
Недопалки. Лампа настільна.
Незнайомий нудний готель.

Дві квитанції до оплати.
Чорний осад у кавнику.
І мале кошеня кудлате
Гострить кігті на килимку.

Довгі тіні торкають стелі.
Залягає тяжка пітьма.
Жінка постіль повільно стелить,
Під подушку кладе Дюма.
Зафіранивши блиск реклами
І байдуже місто чуже,
Жінка тихо веде руками
По плечах, прозорих уже

Від криштально-дзвінкої втоми –
Тамувати в собі жагу,
Зберігати в очах невтомну
Іронічну печаль-нудьгу.

Може, просто піти назовсім?..
А по вікнах течуть струмки.
І втікає бульварна осінь
На зачитані сторінки.

Чи знаєш, чого в мене коси на чорно, на чорно?
Парують фіали, зміїно звиваються вина.
То кров закипає у жилах, то чорна ожина
Вчинила нам згубу, зчорнила нам губи потворно.

Чи знаєш, чого в мене очі на срібно, на срібно?
То кригу баскими копитами збито на скалки.
Регочеться місяць. Зубами видзвонює дрібно.
І світиться тіло замерзлої в ночі русалки.

Жінко, гойна моя княгине,
Кров холоне, і тіло стигне.
Ізрони сльозу, берегине,
На мої трояндові стигми.

Жінко, відаєш, що розтану,
Переквітнувши в сутінь синю.
Перелившись в тебе востаннє,
У тобі зачинаю сина.

І, роздерши заслону ночі,
Ти стогнатимеш від любові.
Понад груди твої дівочі
Ллються коси твої шовкові.

А відтак на широкім ложі
Вже навіки тебе не стане.
Тільки чорно-криваві рожі
Вколо білого твого стану.

І прийдуть до тебе бояре.
Кожен скаже: моєю буде.
Для одного зготуєш чари –
Бурштинове вино-отруту.

А для другого – ніж у серце,
Щоб над ранок зійшов росою.
А від третього – не спасешся,
Бо полонить тебе красою.

Затріпочеш, застогнеш стиха,
Як уп’ється у груди білі, –
Та згадаєш про віщі стигми
На моєму старому тілі,

І про сина, що голос крові
Вже почув у твоєму лоні.
І проллються коси шовкові
На троянди чорно-червоні.

Всё это -
словно
годы,
пока я собирал
букет
поцелуев с её губ
и хранил их
в вазе цвета зари
в
своём
сердце.

И
ожидание
того стоило.

Ведь
я был
влюблён.

У меня есть 75-ваттная, ослепительная, долгоживущая
лампочка "Хэрмони Хауз" в туалете.
Я живу в одной и той же квартире
уже больше двух лет,
и эта лампочка всё так же светит.
Я уверен, она влюблена в меня.

Хрупкая, увядающая, 37-ми лет,
Она носит обручальное кольцо словно транс
И пристально смотрит на дно пустой кофейной чашки
Так, будто это рот мертвой птицы.
Ужин окончен. Ее муж вышел в туалет.
Он скоро вернется, и настанет ее очередь идти в туалет.

Мне так плохо сегодня,
аж хочется написать стих.
Любой. Этот стих.

Думая о тебе
Я вошел в автобус, заплатил 30 центов,
Попросил 2 транзитных билета,
А потом обнаружил, что я там один.