...Навіщо сонце в небі нам,
Якщо ми вигадали лампи.
І церкви нам вже не потрібні,
Бо кожен сам собі є Бог.
І кожен сам собі є світ.
Тож цей ми можемо ламати.
Але чи витримаєм ми.
В своєму світі цілий світ?
Подумайте...
...Згадайте як були дітьми.
Які у вас були чудові очі.
Тепер вони в полоні самоти.
Бо жоден з нас не знає чого хоче...
Погляньте...
...Як повільно мерзнуть очі,
Коли вони не бачать, а дивляться.
Коли серце знає чого хоче,
А розум реальності противиться.
І сніг це сльози вечора.
А втеча недоречна...

Ми вбиваємо сніг,
Своїм диханням і слідами.
Та він безсмертний, і просто грає з нами.
А я дивлюся на нього,
І бачу,
Як він
Пролітає крізь тіла
Які колись були тінями.
А зараз це просто люди.
Так сумно і страшно.
Кричу снігу - не йди.
Але він сам по собі.
Як мандрівник
Який шукає світ у чиїхсь губах
Навіть не думаючи,
Що весь світ в ньому одному

Ми не помічаємо людей,
В цьому вихорі безглуздих почуттів.
Нас хвилює тільки суть речей,
А не кількість відданих життів.
Ми воюємо за аморальність слів,
Кожен день йдемо на барикади.
Забуваємо безмежність людських снів
Запитати дуже хочу: „Чого ради?”.
Вам потрібні будуть на тім світі гроші,
Чи ви продасте ще комусь душу.
Ні, ви кричите ми всі хороші
Тільки я терпіти цей ваш стогін мушу.
Краще я піду. Туди. Назавжди...
Щоб не бачити людське страховище..
Тільки пам*ятайте люди завше...
Зараз я піду, а потім хтось іще...

Знаєш чому іноді сумно?
Чому хочеться скласти крила і не літати,
Просто сидіти дивитися на стінку,
Де мої думки вимальовуються місячною тінню.
Просто так важко іноді проказати,
Слова, які стоять в очах.
І химери не сказаних слів приходять до мене в ночах.
Я б хотіла щоб ти міг читати,
З місяця мої думки,
І хоч іноді відповідати "так, у мене лише одна ти".
Бездонне небо-море малює мені твій портрет.
Я дмухаю на нього, і він відпливає у всесвіт.
Розвіюються тіні нарешті, і я зрозуміла,
Що серце моє осіннє, забрав ти до себе без решти.
Я знаю що я не кохаю, кохання це щось вульгарне,
А я відчуває до тебе щось вище, щось вище і значно примарне.
І думаю ти зрозумієш, слова написані зірками,
Тому я розкрию крила, і полечу на світанок....

***
Зранку шукаю натхнення під снігом,
Від якого волосся мокріє і злипається -
Спершу в дешевому кафе з виноградовим
Соком, а потім на вулицях міста.
В цьому житті стільки коридорів,
Коридорів, де ніхто не живе.
Коридорів, де нічого не стоїть.
Коридорів, де інші чекають на інших.
Коридорів, де я не знайшла натхнення.
Сьогодні сплю сама, я завжди сплю сама,
Я боюся своїх простирадл,
Але вони нічого не розкажуть про мене,
Бо моя постіль мовчить у чеканні.
У чеканні? Кого? П’яного курвака,
Котрий кричав, що хоче кохатися?
Я боюся гінеколога,
Але він нічого не розкаже про мене,
Він мовчить у чеканні,
Щоб сказати, що і я скоро належатиму
До більшої половини.

Ти з далекого загір’я,
Нагадуєш мені пастуха овець
З далеких полонин,
Виплеканого гірським повітрям
І споєного тими ж дощами.
В тебе короткі пальці,
Широченна спина, густа щетина,
Якийсь дивний шарм первісної
Людини, владного вождя.
А ще мені завжди вчувається
Запах закарпатських виноградників,
Коли бачу тебе.
І знаєш?.. я навіть можу уявити,
Як ти нагло торкаєшся до мене –
Грубо і егоїстично.
Мені це подобається,
Бо люблю гори і горян,
Чи загорян…?

“Черный человек глядит на меня в упор…”
Сергій Єсенін

Дичавіє знов ніч... І місяця тамтам
відлуннями тремтить, торкаючись бетону
та стекол темних міст, затамувавши там
і відлиски, й вітри, і біля камертону
папери на столі із позначками в них
навпроти прізвищ тих, що таємниці взнали
сузір‘їв, впавши у мистецтва вічний гріх.
Про магію наук. Про чорні окуляри
езотеричних пройд в жалобних піджаках.
Про їхню владу на керованій планеті.
Про те, що Люди-Х існують не в думках,
коли приходять до учених та поетів
зі списком на руках, рокованих на смерть
і формул, і віршів, що з небом даль схрестила...
Й зірки розбитих доль в ніч сипляться, мов дерть...
Ось тільки кожна з них – нових планет світило.

Чорними крильцями б'ють чи не лилики?
Яке там слово виводив мудрець для глини?
Ми дещо знали про смисл невпізнаваних доторків,
Про відчуття сповзання краплини меду по спині.
Коли вид з вікна нагадує ніч Ван Гога
І виникає питання "Чому люди не літають як птиці?",
Найдоречніший спосіб повернутись до розмов про погоду
Це всміхнувшись сказати "Хєр його зна ті дурниці"
Тут двома рядками, зрозумій, не відпишешся.
Головне через щиру впевненість адресата,
Що саме твої листи - пусті та заплутані,
І тому їх краще не читаючи викидати.
Тобто можна і далі собі розводитись
Про волоські горіхи, дельфінів, тріщину в глеку
Але за тих магазинних обставин, що склалися,
Це аж ніяк не наближує ані до Ван Гога, ані до меду.

А ти сьогодні не вернувся з неба
Мабуть забув дорогу на село
А час сплива і пам’яті не треба
Бо рветься доля як старе рядно.

Знов ранок падає, мов ніж в окраєць хліба
І молоко до вуст чужих тече.
Ти не вернувсь, забув дорогу, схибив..
Осінній лист спадає на плече.

Чи хтось чекав на тебе й вірив щиро
Чи зрадив хто, бо й зрада ремесло
Скажи чому ти не вернувся з миром?
Чом рветься час наче старе рядно?

Наливайсь, переповнюйся келих,
Хай же щастя тече через верх.
В гілочках ніжно-блідо-зелених
Таємниця заплаканих верб.
А весна щедро всім наливає
Свій п’янкий і пахучий нектар.
Все живе оживає, співає:
Люди, звірі, маленький комар…
Цвіт і радість – життя молодіє,
Закохавшись у вічний закон…
І моя в небі мрія синіє,
Проганяючи морочний сон.
Ти не любиш мене, моя доле,
Сієш град та чумні бур’яни
На майстерно оброблене поле…
Бо ревнуєш мене до весни!

Обмінюємось досвідом,
Новинами, вітаннями,
Платівками, дарунками,
Готівками, зітханнями.
Обмінюємось простором,
Листами та предметами,
Ідеями, діяльністю,
Абсурдно - сигаретами.
Обмінюємось враженням,
Знаннями, результатами,
Цілунками і поглядом...

Стаємо телепатами -
Брудного переселення
духовного життя.

Відтоді коли в голубів повипадали зуби
а бідна Марія вкотре перевернулася у труні
я все ж таки замінив жолоб на моєму даху на труби
лише щоб не брати участь в албанській війні

мій черговий казав від сьогодні частіше цифрами
я відгадав тільки дві але й ті відповідно не вірно
кров моя була схожа на воду не тільки літрами
але й рівнем наближеним до рівня моря помірно

як для нашого віку ми надто розумні та чемні
ми як клаустрофобіки лізем в консервну банку
крематорії закривають частіше в червні
витверезники відкривають частіше зранку

коли тіло прийшло до розмови з всевишнім духом
ми не виграли першості ні в тактовності ні в освіті
мої голуби як і я намагались не бути другими
тільки вперше консервні банки бувають відкриті.

Будинки ростуть як гриби на вечір,
твій смак не нагадує жодну з коханок.
Папуги сідають на чисті плечі,
сідають з убивцями на останок.

Трамваї не возять батьків бездітних,
мені не потрібні такі трамваї.
І стати в дорозі до черги за квітнем
те ж саме, що стати у чергу до раю.

Розкосі дівчатка вплітають в стріхи
весільні казки про які не знають.
Від першого разу до першої втіхи
є те, що у часі різниці не має.

Еротики стане на всіх безсилих –
на тих хто у морі в чоботях і камерах.
Будинки від неба давно осіли
і порно по ящику на Діскавері.

Розбився кубок золотий! - Навіки дух відійшов!
Дзвін серце рве! - вдаль Стіксом пливе свята твоя любов.
Плач, Гай де Вір, - ясний твій зір, - чи в тебе сліз нема?
Поглянь хоча б на чорний єдваб, а в нім Лінор сама.
Тож хай обряд на давній лад сотворять за впокій
По тій, що випало вмерти їй такій ще молодій, -
Подвійно випало вмерти їй, бо вмерти - молодій.

"О крутії! Ви горду її любили за скарби;
На вас вина - ослабла вона від вашої клятьби.
Як ВАМ, скажіть, обряд творить, співати як за впокій, -
І вам, і вашим злим очам, і язикам, мов у змій,
Які дали померти їй, невинній і молодій?"

Peccavimus: - покинь свій глум і месу відспівай,
Аби твій спів до бога злетів і вмерлій виблагав рай.
Лінор пішла, і відпливла Надія слід у слід;
Не шаленій, бо плаче по ній увесь скорботний рід.
Тужімо всі по тій косі, що рано в гріб зійшла, -
Життя ще світиться в косі, але в очах імла, -
Так, блиск застиг на косах тих, але в очах - імла.

"Йдіть геть! не треба панахид! хай помахом крила
Мій ангел привидів зжене і знищить жаль дотла.
Від нарікань за Неба грань, від пекла й від проклять
Вона пливе у місце нове, де душі праведних сплять;
Не бийте в дзвін, щоб часом він її не потривожив,
А я - спокійний я! - в цю ніч вона злетіти може
Під охорону святого трону, у світле царство боже."

Голіарде, зіграй для панни драму
Із вимріяних життів,
Де носять місяць за пазухою
І сонце тримають в креденсі,
Де панусям юним дозволяють
Їсти зеленобокі кавуни
В присутності цісаря осяйного
І кохати конопасів.
Зіграй, любий трубадуре!
І заб’ється сильніше
Серце дівоче вразливе,
І очі засяють блискуче
В темряві двору чудовного.
Звесели товариство шановане,
Дай їм те, про що мріють
І вони відізвуться
Дзвінкою монетою!

Типові патологічні процеси
поглинають того типа що в дзеркалі
типові патологічні процеси
породжують зміни кровообігу
і це дорівнює зміні клімату
адже мільйони клітин крові
таких маленьких
юних і досвідчених
наче божевільні лососі
починають плисти навпаки
мій гематокрит падає
типові патологічні процеси
спонукали мене до самогубства
типові патологічні процеси
спонукали мене віддати комусь свою недостатність
і лишити тільки серцеву
лишитись тільки в церкві
ходити тільки рачки
ходити з дрібних питань
тільки кров"ю
я ж попередив що мій гематокрит падає
разом з ним осідають стіни
разом з ними їде дах
мій гематокрит впав до рівня
що його назвала ти
несправедливим
під впливом
типових патологчних процесів

Сантиметром по талії
витонченим як герб
пролягла дорога
що котиться полем
З дикого сходу до Італії
Де нетверезий серб
Історії з порога
кричав і відпливав кролем
Куштуємо Мідії
І діти чиїсь навколо
Я зроблю тобі інших
В будинку з коробки
ми оселимось в ІНдії
де усе поприколу
де є касти і ніші
де є пляшки та пробки
ти одна невідома
мій радіопрогравач
упіймав твій сигнал
не музику, а какофонію
я не лишуся вдома
я вполюю на ланч
сонячний овал
чи коло, тобто твою ЯПонію.
ТУрбота на березі
турбота -це труби
переважно газові
посеред полину
і зламана береза
і пересохлі губи
почуття базові
ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ!

Можливо ще не надто пізно
Сказати ми з тобою різні
Але ще занадто рано
Сказати : я кохаю до нестями
Та я ж напевно до безумства п‘яна!
Твій годинник показує на третю
Нам уже час іти на смерть
Коли він нам покаже п‘яту
То буде знак – нам помирати
З тобою хочеться померти
Віддати все у руки смерті
Годинник висвітлює дванадцяту
Прийшов час для реінкарнації
Воскресним знову
Потрапим в сутінкову зону
І мирно схилимось в покорі
Довіримось нестримній долі
Годинник зараз кине сьому
На мене раптом найшла втома
Нехай вже прийде дев‘ята
Давно нам всім потрібно спати
Але уперто перша ночі
Мені набридло, я не хочу
І над душею знов наруга
Дивлюсь – на циферблаті друга
Та знаю вже четверта ранку
І звідки мені відомий час так певно
Й чому не сплю я, як принцеса в замку
І так постійно, так щоденно
Все просто – я твоя коханка
І вірю, що це не даремно

Сьозина впала по усміхнених вустах.
У ритмі юності співає промінь оду.
І я так мрію тихо зникнути в листах
І в них зустріти твою ранню свіжу вроду.
Ти чуєш, я ніколи не піду!
Бо просто невіддільна від відлиги.
Я глорію здобуду молоду
І увіллю її в твої зіниці тихі.
Я не покину цю життєву чесну гру
І не шукатиму без тебе в світі долі.
Ти знай, що я ніколи не помру.
І не заплачу при тобі ніколи

Мене Ви не раз зустрічали, Мілорд,
Коли виїжджали дивитись маєток,
Та я – не одна з Ваших маріонеток,
Сміюся від погладів, повних погорд.

Ви кажете всім, моя сутність легка
І в цьому вбачаєте дещо богемне.
Ви кажете, я пламенію даремно...
Та, Ваше Величносте, я не така.

Як тільки в палаці з’являюся я,
Ви кажете щось неприємне до сміху,
Та очі зрадливі виказують втіху,
І я розумію, що все це брехня.

Ви кажете: ”Геть!” Розуміється: „Стій!
Не йди, залишись хоч на хвильку, благаю!”
Та в мене до Вас прорахунку немає,
І я безсердечна у правді своїй.

Я, Ваше Величносте, може, на жаль,
А, може, на щастя, не Вашого роду.
Люблю водоспади, сп’янілу природу,
Мене не приваблює цінна скрижаль.

Ви надто розпещені, пане Король!
Так, Вам підкоряється все королівство.
Та Вам не вклоняються мальви й любисток,
І Ви не керуєте силами доль.

Ви хочете грати? Я згодна зіграть
Із мрією дам у коштовнім камінні.
Я згодна забути пихату гординю,
Наївне дівчисько із себе вдавать.

Та варто лише Вам промовить в словах
Усе, що в душі Вашій грало донині,
Я гру зупиню і у тій же хвилині
Залишу палац Ваш зі сміхом в очах.

Ви будете згадувать довго мої
Бездумно веселі замріяні пісні,
А я лиш згадаю оту ненависну
Смарагдову розкіш в шовковій імлі.

Тож, Ваше Величносте, краще для Вас,
Якщо Ви припинете ігри й образи,
Якщо Ви відверто все скажете зразу,
І я не прийматиму Ваших прикрас,

А просто, як гра непотрібна мине,
У ту саму мить, як почую всю правду
Відкриюся тою, яка є насправді,
Щоб Ви пам’ятали такою мене.

І може... можливо, якщо стане сил,
Цілунок душі подарую єдиний
І легко в безвітряне небо полину,
Розправивши відданість замість вітрил.

Біло-біле, біло-чорне, біло-червоне місто
Білим небом, чорною землею, червоним прадавнім намистом,
Сецем червони, долонями білими, зіницями вічно чорними
Мої сонячні заповіти вбивають між дикими жорнами.

Білою правдою, чорнем жалем, червоною важкою пристрастю
Заносить меч над моєю дзвінкою слабкою Неособистістю.
Чорним минулим, червоним „сьогодні”, білим туманним майбутнім
Зачіпає струни сеця мого, що у кожному слові відчутні.

Біло-біле, біло-чорне, біло-червоне місто
Планує неперевешене і таке непомітне вбивство.
Та я чорною тінню, червоним променем, білою хмарою
Пройду крізь залізні грати і розтану в небі примарою.

Розчаруєшся – наче помреш.
Хіба є йому альтернатива?
По життєвій дорозі бредеш,
Як голубка сліпа й однокрила.
Слабне тіло, у муках душа
І ніхто, і ніщо вже не миле.
Навчи, Боже, творити вірша,
Щоб як ліки його я створила.
Піднялася над болем і злом
Та й начхала на всякі проблеми.
А образи, завіяні сном,
Пішли геть із душевної теми.
Різні всі ми, і кожен це зна,
Тільки серце про все забуває,
Як зажевріє в ньому весна,
Соловейко в душі заспіває…
Це не фатум, а тисяча лір
Зазвучали в єдиному дзвоні…
Я прошу тебе, серденько, вір,
Так, як віриш ти Богу, іконі…

О бедное сердце, прокурено ядом,
Душа без сомнений, ложь вертится гадом.
До возмездия шаг! Скоро ль ты его ступишь?
Этот шаг за тобой, он тебя и погубит!

Где-то так я тогда написала.
Не стихи, а дурное вино.
Извини, я ведь сильно страдала,
Все забыто и очень давно.
И тебя, слава Богу, забыла,
Вообще на тебя не сержусь.
В первый раз я тогда полюбила,
Полюбить тебя снова боюсь.
Что предсказано, то и свершилось.
Глупой шуткой играл ты с судьбой,
Только сердце напрасно разбилось…
Прости, милый! Иди, дорогой…

Я ітиму на подих на твій від зими до зими,
Я ловитиму вітер, як пес, що полює по сліду,
Я прийду, припливу, прилечу, приповзу і приїду –
Через тисячі літ, через бурі і через громи.

Я любитиму ночі, що зводять один на один,
Обеззброєним воєм зв’яжу собі руки і ноги,
Я забуду слова, що любив, навіть слово “дорога”, -
Я стомивсь від доріг і свобода гірчить, як полин.

А коли мою пам’ять зірве, як гітарну струну,
І не всиджу на місці, і знову піду за пів світу, -
Ти відпустиш мене, обіцятимеш вічно любити...
...Я спіймаю твій подих і разом з моїм поверну.

Сірничок - моя пам’ять - погас на вітрах,
На осінніх дощах, на льоту, на біду,
Причаївся у серці непрошений страх -
Я іще не дійшов, я уже не дійду, -
І, не знаючи правил хороших манер,
Я вітаюсь до осені словом "прощай"...
До наступної зустрічі тут і тепер
В цьому місті...

А минуле женеться і не доганя...
Серед втрачених рим і не сказаних фраз
Я блукаю наосліп, іду навмання -
В цьому світі ніхто не чекає на нас,
Та ніяких трагедій, не плач, не журись -
Ці дороги-вузли я рубаю з плеча...
До наступної зустрічі десь і колись -
В цьому місті...

Я призначаю вам побачення
На площах цього мегаполісу,
Я упізнав би вас по голосу,
Хоча яке це має значення?..

Я призначаю вам побачення
На кожну мить, що нам судилася,
І де б ми з вами не зустрілися –
Я попросив би в вас пробачення

За те, що всі слова розучені
І вже давно - не нами - сказані,
За те, що всі вузли розв’язані,
За те, що призначав розлучення...

Дозвольте Ваших рук
Торкнутися вустами,
Забути всі слова,
Що думав наперед,
Мій вибір затяжкий –
Між осінню і Вами,
І гнуть мене гріхи,
Як вітер очерет.

Не дайте мені шанс
Удатися до втечі,
На цю коротку мить
Затримайте мене,
Бо я собі піду
У цей холодний вечір,
В ту осінь, що колись
Усе ж таки мине...

І з нею я мину
І знов піду по колу,
Між нами лиш любов,
А будуть ще сніги,
Бо Ви моя Весна,
Бо Ви моє Ніколи,
І я шукаю Вас,
Як море береги...

Нашепотіла строфи ці
Моя печаль, моя химера –
Не довіряючи паперу,
Я пишу вірші на руці.

На склянку мерзлого дощу
Мене запросить ніч осіння,
І я, не маючи терпіння,
На пальці риму пропущу.

І будуть вірші знов - із тих,
Що не допишуться ніколи,
Бо вже стоять дерева голі,
А я пишу лише для них,

Бо ми із ними як мерці –
Життя зайшло за половину…
Заплаче осінь як дитина
І змиє вірші на руці…

Скажу, як вам розбагатіти вмить,
Не нидіючи в банківській роботі:
Візьміть банкнот, на палець накрутіть,
І ваші гроші будуть в обороті!

Ваш капітал без ризику й турбот
Готівкою в руках - не страшно воєн -
Зігніть іще упоперек банкнот,
Хіба не ясно? - Гроші ваші вдвоє!

Все те сталось давно,
Дуже сталось давно,
В королівстві морської землі:
Там жила, там цвіла
Та, що завжди була,
Завжди звалася Аннабель Лі.
Ми кохались удвох;
Те кохання обох,
Нас держало обох на землі.

Ми, як дітки, собі
Не давались журбі
В королівстві морської землі;
Ми кохались не так,
Як кохається всяк, -
Я та любонька Аннабель Лі.
Покохалися ми:
Серафими сами
З неба заздрити нам почали.

Через те ж то воно
І зчинилось давно
В королівстві морської землі:
З хмари вітер дмухнув,
Він зимою війнув,
Повійнув він на Аннабель Лі.
От зійшовся услід
Із плачем сумний рід
І від мене її узяли,
Щоб навік положить -
Там, де нині лежить, -
В королівстві морської землі.

Частки наших святих
Не зазнали утіх
Серафими, що в раї жили.
От і сталося так
(Як се відає всяк
В королівстві морської землі):
З хмари вітер завив,
Він дмухнув, він згубив
Уночі мою Аннабель Лі.

Ми любились тепліш,
Ми любились миліш,
Аніж ті, що життя прожили,
Ті, що мудрості більш здобули;
Серафими сами,
Навіть демони тьми
Мою душу не в силах були
До заман прикувать,
Від душі одірвать
Чарівниченьки Аннабель Лі.

Місяченько сплива -
Промінь сни навіва
Про голубоньку Аннабель Лі,
Зорі зверху горять -
А на мене зорять
Очі світлої Аннабель Лі;
Тінь заблима нічна -
Скрізь зі мною вона,
Незабутня, заручена, пташка ясна,
Обік неї лежу я у млі,
В домовині морської землі.

(Пер. П. Грабовського)

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."

Ах, у пам*яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім*я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум*я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."

Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам*янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!

Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м*якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!

І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам*ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!

"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!

Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!

Бузково стало навкруги.
Бузково.
Дурманить світ
прозорістю бузковою.
Стереотипно
монотонність сковує -
бажання цілувати твої скроні.

Долоні ночі доторкнуться
боязно.
Тендітністю
і спогадами тихими.
Так прозаїчно
я сьогодні дихаю -
бажанням втратити
оцей дебютний глузд.

Прагнучи духовних ідеалів,
Щирість Бога бачимо щомиті.
Легковажно клятви роздаємо -
Жереб долі - істини розмиті.

Кульмінація невидимих обрядів
В причащанні - ключові моменти.
Стіни розмальовані хрестами
Сльози - як цинічні сентименти.

Все шукаємо непізнаних емоцій,
Живий дух - пріоритет балансу.
Інтуїція спонтанного мистецтва,
Філософський погляд Ренесансу.

Вистава світова шумить
Сумних останніх літ!
Спустився ангелів на мить
Сюди крилатий рід.
Прийшли побачити тепер
Театр надій та бід.
І музика небесних сфер
Здіймає небозвід.

Акторів марна метушня:
Прибравши Божий лик,
Вони гасають навмання
Вперед, назад, убік.
Ляльки пусті! Їм невтямки:
Хтось махом крил-шулік
На сцені рухає ляльки,
Що прокляті навік.

Цей фарс блазенський не забуть.
У пошуках мани
Ляльки верстають довгу путь -
І йдуть назад вони.
О хибне коло! Скільки їх
Вертає з далини,
Пізнавши безум, жах і гріх,
І відчуття вини!

Але повзе серед юрми
Акторської - дивись! -
Червоне щось, повзе з пітьми,
Зміїться з-за куліс.
Повзе потворище, жере
Акторів і актрис,
І жалість ангелів бере -
Не втриматись від сліз.

Погасло світло - все - нема!
Жахнувшись, зал укляк.
Завіси впала хмура тьма,
Немов могили знак.
Та ангелів крилатий рій
Рече, здолавши ляк:
"Людина - назва драмі цій,
Герой її - Хробак!"

Кохана, серед лютих бід,
Що облягли мій шлях земний
(На нім не стрівсь - за стільки літ! -
Ні жодної троянди цвіт),
Розрадою душі сумній
Про тебе мрії - як привіт
З Едему в безталанний світ.

Ті пам*ятні тобою дні
Для мене - острів у морській
Буремній далині,
Де шторми люті й навісні
Розшаленілись. Та в стрімкій
Небесній чистій вишині
Над ним - одвічний супокій.

Науко! Справжня дочко давнини!
Все змінює твоя нещадна сила,
Співця катує, рве натхнення й сни,
Мов гриф, кому нудна реальність - крила.

Чи може полюбить тебе поет,
Як ти його клейноди погасила,
Йому, хто відає безстрашний лет,
Ширяти в небесах заборонила?

Хіба не ти прогнала з джерела
Наяд та інші радісні зірниці,
Дріадам в лісі жити не дала,
Зіпхнула Артеміду з колісниці,

Від мене мрію вирвала мою
В зеленім тамариндовім гаю?

(Тут і далі - пер. А. Онишка,
окрім випадку, коли вказано ім*я
перекладача)

Чоло цілуючи в журбі,
Дозволь, відкриюся тобі, -
Ти слушно, далебі,
Казала, що вві сні
Даремно я марную дні.
Та вже коли позбувсь надій,
Нехай це вдень, чи в тьмі нічній,
Нехай це яв, чи марні сни,
Хіба повернуться вони?
Все, що примариться мені,
І все, що бачу, - сон у сні!

Стою, а пінний вал
До берега несе свій шал,
Рука стискає в забутті
Піщинки золоті.
Як мало! Вислиза
Пісок у воду, і терза
Мене сльоза, сльоза!
О Боже, як в руках
Утримати цей прах?
О Боже, хоч одну
Піщинку не віддати дну!
Чи ж все, що мариться мені,
Що бачу, - сон у сні?..

(Пер. А. Онишка)

За углом растворения,
окунания в массы безмолвия, -
громкость тишины,
бегущий тротуар под ногами.
Стоящие обгоняют.
Тормозящий троллейбус
навязчиво мулит в глазах.
Наконец-то пропал.
В задымленных стеклах -
лица
со взглядом нирваны.
Неосознанный полет медитации.
Повсюду носки и фонарики,
пирожки отдают
старым подсолнечным маслом.
Заскорузлые пальцы,
чай в пластмассовом пивном
поллитровом стакане,
в подворотне матерно
транспортируют двери.
Блокнот с обложкой совдепа
за гривну
перемещает лет на 17 назад.
Вот такая вот
телепортация.
------------------------------------
Ежедневно
предметы заставляют.
Иллюзионируют со всех сторон.
Все выворотом наружу.
Повтор каждый день,
слипание двух полушарий,
кратковременный ступор,
и опять все сначала.
А вначале было слово.

"Я претендую" - тридцять відсотків.
"Я протестую" - інших тридцять відсотків.
Ось їх світогляд.
Решта припадає на монологи настроїв
і твердження, що життя таки прегидотна штука,
а найгірше, що не дуже й спростуєш.

То тільки у віршах -
ну, інколи у поведінці -
вони такі гарні й романтичні.

Насправді вперті, хоч кіл на голові теши.
Горді, хоч не підступайся.
Хочуть самі все вирішувати,
але поки діждешся...

Генії-раціоналізатори.
"Пельмені зварити? Нема нічого легшого!
Наливаєш води, закидаєш, ставиш на вогонь - і все!"
Золоті верби за ними ростуть.
"Чого стаття ще не готова?!"
"А у мене така трагедія:
вчора чистив картоплю
і пальця порізав,
сильно..."

Скільки я часу збавила,
аби хоч трохи
стали для мене передбачуваними.

Честолюбці.
Фантазери.
Мудрагелі.
Дипломати.
Лицедії.
Драмороби.
Віршописці.
Списотруси.
Знають по тисячі способів,
як ускладнити собі життя,
і принаймні по тридцять способів,
як його обірвати.
На щастя,
більше говорять, ніж роблять.

Можуть, коли хочуть,
але рідко знають,
чого саме хочуть.

Люблять, коли хвалю.
Ненавидять, коли спізнююся.
Над подарунками тішаться як діти.
Заглядають до рота,
коли говорю дурниці,
та ще й кажуть, що те все геніально.
Псують мене, одним словом.
Розбещують, поганці.

Я ні на що не скаржуся,
але з ними реально чокнутися можна.

Прибирати їхній бардак.
Бігати з їхніми дорученнями.
Правити їхні похапливі рукописи.
Розуміти їхні проблеми.
Знати їхні звички і пунктики.
Вкоськувати депресняки.
Наганяти розуму в голови.
Допомагати матеріально.

Реальне жахіття.
Реальне до сміху,
а часом до болю.

І все ж добре, що ви у мене є,
люди добрі,
зорі мої падаючі.

цикл "жіночі портрети"

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
Махають хвостами, махають
Задами.
З челяддю любляться, оййй,
Любляться.
А хочуть з панами, а хочуть
На білому.
За дріб’язок марний любляться,
А хочуть за злото, а хочуть
За дзвінке.
А може й вони бажають
Не бажаними бути,
А просто коханими?

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
І мріють про щастя,
І мріють про долю,
Про долю кожного з вас…

***
Спогади днів молодих:
Львівські пани і пані
Розкланюються у вітаннях,
Тиснуть і цілують руки,
Світять очима,
Трусять грошима
І ніжно кохають каварні.
Падуть холодні дощі
І рідною вологістю
Пахне повітря.
Коней іржання, фірманів
Крики потішні
Та ми, десь загублені
В строкатому натовпі
Гріємо руки до вугликів
Багряних, котрі носимо
В кишенях нових
Курток чи маринарок.
Непомітні голуби
Цілують пам’ятники
І світять червоними
Лапками нам, перехожим.
21.01.2006

Я тебе розгубила по всіх недолугих
телефонних дзвінках, де гирчання авто
йде, як завжди, по-перше, твій голос – по-друге,
де дівається решта – не знає ніхто,

по рум’янцю раптовому в плямах нервових
на засмаглих щоках, по таких запальних,
недоречно-задовгих іскристих промовах
(де ті римляни, гуни, і що нам до них?!),

по вечірніх побаченнях: площах, кав’ярнях,
по струмках дощових, по набряклих бруньках,
по жаданих, чеканих, прихованих, марних,
ненадійних обіймах, тремтячих зірках,

по стрімкій течії невблаганного часу,
що хлюпоче по вікнах нічного таксі,
коли фари промінням розтрушують масу
чорних вулиць, коли вже рука – у руці,

і по венах несеться солодка отрута –
і до щастя – півслова... Та (хай йому грець!) –
щось водій заблукав, і адресу забуто,
і дорога потроху зійшла нанівець.

Повне мовчання. Збентеженість.
Моральна кодифікація.
Цинічні розмови про вічне -
Чуттєва глобалізація
світогляду.Модифікуємось
У формули агресивності,
У міфознак протиставлення,
У символи життє-пасивності
без огляду. Твердо віримо
В параметри заперечення,
В сучасні буддійські нахили,
В феміністичні течії.
Жаданний процес самозречення -
Кінцева мета настанов.

Тихо прокинеться сонце над морем,
Солодко кине свій погляд далекий.
Мати залишиться вічно самою,
В пам’яті знову клекочуть лелеки.

Зорями дивляться нас темні ночі,
Вітер зозулям навіює мрії
І розбирає розкидане клоччя.
Стомлено листям шумлять буревії.

Сон накриває тебе покривалом
Зірваних квітів веселого травня.
Сонце твій сон з-під подушки забрало,
Мрії твої там розгадує давні.

26.05.2006

Заспокоївся новими барвами,
Усміхаєшся новими зорями.
Обіймаєш руками голову,
Твої губи радіють подиху.

Залишилося десь позаду все:
Шумні дзвони червоних стогонів,
Теревені пекельних жителів.
Твої думи давно вже висохли.

Тільки дзвінко шепочуть шелести
Твоїх трав і весняних пристрастей.
Ти вже спиш, весь обсипаний маревом
Серед снів в небесах тихих ангелів.

5.05.2006

не хочу бути
твоєю вкотре перемогою
не мрій
я код поразки
краще не торкайсь
до моїх губ
не входь у серце й душу
я осінь що вернулась
літом наче заблукавши
я сон що сниться на світанку
я вітер я роса уранці
я той туман що уночі встає
не підходи до мене
я отрута
той не живе
хто п"є мою любов
та все ж прийми
мене хоча б у сни
душа без тебе
вже не вміє

Карибська криза здавлює хребет.
Шукаю руни, стомлений, мов птаха.
А ти не йдеш. Вилизую шербет.
Вже сповіщають, що на площі — плаха.
Солоний вітер розвиває біль.
Моє бажання в хащах насолоди
Переблукало й начепило бриль.
Я на трампліні, зробленому з соди.
Мені самотньо усміхнулась ніч.
Замокла кішка в підвіконні серця.
І впала зірка крізь димар у піч,
А там багато висипано перцю.
Сова совить, муркоче кошеня.
Грайливо вальс танцює мій годинник.
Лунає тиша, спале совеня
Не визирає. Тиша — мій племінник.
Хрустить іржа на серці від ходи.
Пройшлась по серцю, залишивши рани.
Кров випила. Подай тепер води.
І хай відчепляться твої султани.
Грайливо день накинув сюртучок.
Самотньо вийшов, буде м’яч ганяти.
А я шукаю пам’ятний сачок,
Щоби останнє щастя підібрати.
Не підійдеш. Уже не підлетиш.
Пожовкли стіни від ниркових боєнь.
Сама — вогонь, зміюкою шипиш.
І одиниці бачу замість здвоєнь.
Лети, повзи, трощи і проклинай,
Нестерпно грайся на моїх раменах.
Жбурляй прокляття, шли прокльони, лай.
Та будеш все одно у моїх генах.

Вітряки на скаку літака
Порозбивали голови годинникам — і години
Реально зупинилися. Щезник — час моє серце
Вертає на місце своє назад — у Львів.
Із вікна
Небо впилося в очі мені,
Випадковому зороастрічному,
Бо зустріли там
Нез'ясовану тугу для неповернення...
Нез'ясовану тугу для всіх, а коли для всіх,
То для кого ж?..
Процес творчості, значить, зустріли...
Процес творчості — значить
Ні для кого зо всіх —
А тільки задля камінця в Океані
Чи грудки солі, — Soli Deo співають
Солярні знаки на вічних ракушках-рахелях,
Оселях солоспіву — АVE, OKEAN, AVE!
Америко, твій ріг достатку, врешті,
Перейде у свою протилежність —
У східно-європну решту,
У серце бездоріж та сподівань
Зі споду душі
На Велику Дорогу — і радітиме
Зі своєї без'язикості,
Із моєї безликості — високості, я ж людина
Із голокостів, ешафотів — помостів, тостів, злості,
Та все ще я — людина,
Човник-лодина щойно з Америки...
Ті аmo, America,
Із твоїм Америго Віспуччі й Колумбом!
Розпука моя — два твої океани —
Тихий і буремний Атлантний — року, репу і румби!
Тож прощай, Америко,
Повертаюсь назад у Львів —
Між трамваї і дні неживі
Ачи живо-рухомі, —
Бог його знає із перевтоми,
Ми ж живемо, живемо, живемо на зломі
В мета-мета-меті, у гостях у метафори —
В металоломі...
Наші усмішки-смішки, крила, сила агоній
Із хліба до того, що ти їси!
Хто ти єси,
Людино-лодино з мапи Східна Європа?..
Із душею на всі автостопи
Америк, австралій, світу!..
Хто ти, людино з орійського міту!
Що була і є завойовником світу!..
1994 рік.

Повернення пектиме
Трунами від старого світу,
Вона не хоче туди
У ЗРИМЕ,
Не хоче назад,
Там ВОНА
безтолочно вбита
І забута богами навгад,
Стала димом,
Як батьківський сад...
...Співуча вербова дощечка,
Улюблена батькова донечка
І блудна дщер» -
Пішла з похороннячка
У зіжмаканий чистий папір
Тут і живе відтепер...
А там... тіні там —
аж занадто справжні...
Люди там —
аж занадто людні...
Там її суджений —
день учорашній —
Кола колише в воді каламутній —
Із порожнього та в пусте
Серце її розтринькав,
Вже далекий і неприсутній,
Які Вона сама —
Чиста вербова дощечка Ма...
...Слідом за нею
навшпиньках
марш оріянський іде...
І вуздечку —
все ще з конем —
веде...

Народи обмінюються
Візитівками —
І далі Живуть собі
Окремо
Згідно Бога.
Згине тільки
Програма
Не по Богу, а чи
То Ладія
Поетів її відключить
Від гроша всесвітнього,
Намеленого з мук на павутиннях.
Поети — адвокати Бога,
Усіх його причин-подій
І суму найсвітлішого
При людях...

Бог прийшов у сандаліях простоти —
Всім роздати — одне на всіх —
Крижмове одіяло, —
Господи! —
Такий великий і такий
Наївний Бог,їй-бо! —
У своїй різдвяно —
месійній месі!
А збоку
Підростало маля
Слово,
Підіймалось
Усе вище і вище,
До уст його, до віч —
Поверх отого одіяла,
А точніше —
Прикрити лиш клоччя від нього,
Лекала, —
Крижмо-лекала,
Порозтягувані народами навсібіч...
І тому Бог не дозволив ділити Слово.
І не віддав його жодній душі,
Ані жодній мані,
Ані піщинці!..
О як же мені
Заловити його в свою мову —
Речи і пиши, —
Речитатую я, будучи
Із Книгою книг наодинці...
2001 рік.