Слава Богу, хоч старість навчила –
Нікому не заздрить.
А було ж!..
Як згадаю, пройма од безглуздя дрож:
Стільки ночей не доспато,
Скільки недорозумінь довелось пережить...
І, курям насміх, заради чого?
Не дали посаду жадану?
Нагородою обійшли?
А ще таж-таки старість навчила прощати.
Вибачатись навіть перед малятами звик.
А от прощать не спромігся.
І тільки тепер, перед тим, як іти у засвіти,
Од чистого серця всіх прощаю , хто мені завинив.

Не пиши і не шли навіть смайлів личини.
Мушу сильною бути. Забути. Тепер - й поготів.
Там, де я, розмовляють думками й очима.
Й ми раніш так уміли. Та дещо змінилось в житті.

Розкололось життя. Де наївні печалі,
Коли горем невтішним здавалась розлука сумна?
Там, де я, прилітають ракети ночами,
Поверхи опадають і штори тріпочуть з вікна.

І таке все дрібне, що здавалось потрібним,
І така дорога кожна мить і життя, й доброти,
І своєї землі кожна латочка й скиба,
Що й не знаю, чи ти зрозумієш. Прощай - і прости.

***
А генерали банди маніяка
воюють між собою – хто кого.
Ой, небораки,
маєте собаку –
тримайте у наморднику його.

***
А пуйлу і кров людська – вода,
і сльоза дитини... і до скону
міль бліда
усій землі біда
як чадний недопалок бавовни.

***
А є чудовий вихід у пуйла –
поїхати самому у Гаагу...
хоча і на козла
Феміда зла,
та за мільйон позиче колимагу.

***
А на хіба раз... путіну баби
і два... ці бісові кабаєнята?
А от якби...
іронія судьби,
могли би у Європі поховати.

***
А ще одна ідея визріває –
мочити мафіозі у лайні,
а як спливає
то нехай до раю
показує дорогу кацапні.

***
А ми не розгадаємо таємну
і загадкову душу мудака,
бо ця личина темна
має гени
диявола, адольфа і совка.

У фіналі
А вову запросили до вінця
і... підманули. Він один у храмі.
Нема отця
і іншого кінця,
аніж у пекло уперед ногами.

01.2023

Щедрий вечір, стіл, кутя,
вся родина вдома.
У візку мале дитя
ще не знає втоми.

Тихо лине коляда,
вторить їй щедрівка.
Теплотою всіх віта
батьківська домівка!

Сполох, вибух і пітьма
та сирен стенання.
Дев’ять поверхів нема –
то «братів» вітання…

Зло несе московський «мір»,
гибель і розруху.
Наволочі тій не вір,
сам дивись і слухай!

Мобільний телефон мовчить,
Не дзвонить більше мама,
Але не рветься серця нить
Між нами.

Думками з нею поряд я,
Вона також, напевно,
Із небозводу спогляда
На мене.

Я відчуваю, як вона
Знімає біль рукою,
Спостерігає край вікна
За мною.

І витирає крадькома
Сльозу мою невтішну,
Мов янгол душу обійма,
Так ніжно.

14.01.2023р.

Кружляє знов лапатий сніг
І покриває шаллю плечі, –
І хутром лащиться до ніг,
Мов береже від холоднечі.
Поспішно тулиться до щік
Та заглядає вперто в очі,
В яких крізь щілини повік
Побачить можна тільки розпач.
І добре знаєш ти сама,
Чому твій зір оздобив смуток,
Хоча на віях бахрома
Сніжинок сяє перламутром…
14.01.23

Світять зорі з високості,
під ногами сніг рипить.
Новий рік до нас у гості –
вже дістанеться за мить!

Не такий уже і новий,
другий тиждень добіга…
То не лист тремтить кленовий
з репродукції Деґа.

То сніжинки-танцівниці
закрутили Коляду.
Зазирає у світлицю
рік старий не до ладу…

Вдруге поспіль засівання
долинає звідтіля –
вкотре із самого рання
все вітають Василя!.

Та неповною картина
нам явилася б, атож,
аби кожну Василину
не вітали ми також!

І лунають віншування
щиросердні звідусіль.
Їх приймають спозарання
Василина і Василь!

Але ми піднімем планку
і зустрінемо Меланку,
що накинула хустину
і прохає на гостину!

В ресторан цікава пара
Залітає по обіді.
Молодиця, мов гітара.
Дядько сивий і небідний.

В дами лють. На нервах грає.
Теревені править.
Дуже довго вибирають
У меню напої, страви.

Врешті-решт підходить хлопець:
- Що бажаєте? – питає.
А клієнт очима кліпа
І йому купюру пхає.

- Підкажи щось добре, друже.
Я смачне й цікаве хочу.
Тут меню велике дуже.
Щось, як друг, порадь охоче.

Той на вигляд став сумніший.
Враз купюру до кишені:
- Я б порадив заклад інший.
Бо не дуже свіже нині.

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Ой, не журися
Мила Орися.
Краще почни співати,
Про те як пішов воювати
Твій чоловік!
І розкажи своїй малечі,
Про Щедрий, добрий вечір.
І про подальшу перемогу,
Яка дає змогу
Майбутньому поколінню,
Шлях до життя спокійного!
І вільну Україну,
І щастя довгого.
Ой, не плач Катруся,
Краще йди щедрувати!!!

Герой на цвинтарі лежить,
його життя — одна лиш мить
у круговерті.
Не відаю, чи він воскрес?
На мапі долі — чорний хрест
опісля смерті!

Ніхто з політиків не зна,
коли закінчиться війна,
а ми — тим паче?
Чиясь загублена душа
у задубілих бліндажах
за світом плаче.

А дехто в затишнім теплі,
як перелітні журавлі
із дому в ирій.
Своя рушниця за дверми
синів ховає від війни,
а хоче миру.

Нехай воює хтось за нас,
за Крим, Херсон, Луганськ, Донбас...
спостерігаєм.
В "небесній сотні" — тисяч сто,
а скільки ще, не чув ніхто,
над небокраєм?

12.01.2023р.

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

***
А сонце знову колядою сяє,
усім розподіляє нічиє,
але лінивий має
те, що має,
а щедрий має те, що віддає.

***
А хто не хоче повернути юні
роки, щасливі миті і літа,
але й манюні
ми роняли нюні
і нині... що пора не золота.

***
А нині ще надія не погасла
у темні ночі... а у чорні дні
згадаю ясла
та кусочок масла
від няні на цілушці і... мені.

***
А поки є ще три путі у полі,
то обираю все одно одну,
аби на волі
мати власну долю,
що оминає лихо і війну.

***
А на путі, яка не має броду,
надію маю на урочу мить,
коли свободу
рідного народу
лише його відвага захистить.

***
А за відвагу, що мене рятує,
я подарую кожному любов,
яка лікує
і не буде всує,
коли її пізнають до основ.

***
А на основі досвіду такого
піду тудою, де моя рідня
по духу свого
Господа живого
на заході чекає світла дня.

Апеляція
А ми собі торуємо дорогу
усупереч корупції, таки,
і перемогу,
дякуючи Богу,
здобудемо героям завдяки.

01/23

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

…а, між іншим, знаю – не маю права
І не меншає світ, щоб сказати тобі – люба.
Я вірив у провидіння, у босі ноги, що носять сандалії,
А з ними й тим хто кричав: - Варрава, -
В повітря (що подих бога), з якого тебе й придумав.

Тільки й роздуми, що про тебе:
Млосний погляд, жіночність; що стегна викручують знаки.
Я тлумачив на власну користь їх, як причинно,
Так признатися і без потреби.

Тепер, як завжди, я безправний, сумний кавалер.
Заздрю тим хто торкається уст твоїх, рук і більше…
А ще простоті з якою кричать про своє
Вони: A la guerre comme a la guerre!
Розписавшись у лоні безликим і білим віршем.

Я любив вас, здається, тепер вже, здається, любив.
А тому, залишилось признати поразку, що фатум
В який так напевно і трепетно вірила ти
Не стався. А сталось по волі лихих, не повірених дій,
Що плутають пристрасть
З любов’ю, але постфактум.

18.07.2020

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

У краси немає стажу!
Не вірите?
Спитайте у дівчат наших

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Кружеляє й стелиться
Сніг без мір та меж,
Бо реве хурделиця
І співає теж.
Цілий день підноситься
І спадає знов
Ця різноголосиця
Співів та розмов.
Вихрами хвилястими,
Зрання дотемна, –
Клуботиться й шастає
Сніжна пелена.
13.01.23

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Мені сниться сон!
Але не про туманний Лондон,
Чи без крайні Американські Штати.
Мені приснився льон,
Що квітне біля батьківської хати!..
Там біля хвіртки стоїть матір,
Неначе виглядає когось.
І я біжу на зустріч, щоб сказати:
"Мамо, я дома, слава богу!..".
Але мені не добігти, не добігти,
Бо як тільки біжу, прокидаюся!..
І думаю, чому не зміг дійти,
Добігти до матусі?..
Знову вечори настільки темні,
Що не зрозуміти де знаходжусь...
Поклич мене мамо тихо по імені,
Щоб я повернувся!

Росте в полі ячмінь,
Ой, та, золотистий, золотистий.
Чомусь саме він,
Нагадав мені про особисте!..
Квітнуть зорі на небі,
Неначе стиглий врожай.
Останнім часом нічого не треба,
Останнім часом, лише прощавай...

Рідна мати Україна,
Скільки ж років ти живеш!
Скільки всього потерпіла,
Во рогів було без меж
Всім земель наших хотілось,
Бо свої,бач,не такі.

Йдуть на нас,щоб визволяти,
А на ділі,щоб вбивати..
Наш народ їм не по силі,
Разом нас їм не здолать,
Разом мі велика сила,
Нас не вийде розламать!

Хай сидять в своїх халупах,
Бо всі зляжуть по трунах!
Скільки ж крові пролилося
Із сердець наших вояк?
Ми за них, всі молимося,
Вдячні їм,неабияк!

Наші вільні громадяни,
Йдуть туди,в без вороття..
Боронити нас хотіли,
Щоб могли спокійно спать.
Скільки ж всього натворили,
Орки, злії, як вовки?

Стільки ж років наврочили
Мук й страждань самим собі!
Хай вмирають,із не жалко,
Вони знали,на що йдуть.
Ми не любимо їх палко,
Нас вони не покладуть!

Та чого ж свого замало,
Тим скотам,що йдуть на нас?
Дивляться вони зухвало,
Корчуть різних нам гримас
В нас тут їм ніхто не радий!
Нас не треба визволять!

Залишають слід кривавий,
Взять би іх,та й розстрілять!
Хай ідуть на свої землі,
Й не чіпають більше нас,
Хай згорять в своєму Кремлі,
І щоб їх ніхто не спас!

Ми же знову заживемо,
Як колись без жили,
Рідну маму пригорнемо,
І щоб довго пожили!

2023

Край дивний, казкова Індія.
Скільки заховано в тобі таємниць?
В своїй душі, я маю надію
Приїхати як прославлений принц.
Що підкорив собі рух Сонця,
В якому з'єдналися всі стихії.
Який подорожує на одинці,
І приходить коли сталося лихо.
Який зрозумів життєву суть,
Після тривалої подорожі.
І має прославити люд,
Коли відіб'ю напад ворожий.
Тоді відчую схильність богів,
І щиру любов індійців.
В яких розчиниться душа моя,
Для розуміння цієї таємниці.

Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг б'є хмари.
Я проходжу місцевий сад,
І мені здалися примари.
Немов статуї рухаються,
Не боячись, що побачать їх.
Вони як діти дивуються,
Дивлячись як падає сніг...

Я, кум, дві лопати.
І я манав город копати.
Дістану горілки пляшку,
Та скажу: "Куме, тобі ж не важко.
Починайте першим,
І коли втомишся, я завершу".
Кум говорить:"Який хитрий ти,
Я не буду несправедливість терпіти,
Тому першим буду пити".
Я говорю: "Ну, добре,
Бо робити у нас море".
Кум випив пів пляшки,
І почав роботу.
Я сиджу, і дихаю тяжко,
Бо я єврей і сьогодні субота.
І як би так сказати,
Що сьогодні не буду працювати?

Знову свище вітер за вікном,
Зриваючи дахи з будівель.
А ми дивлячись кіно,
Чекаємо, коли ж буде Диво?..
А диво в нас самих!
Або в тому, що вітер не стих...

Знову місяць вискубив пір'я,
Зі свого золотого пуза.
Тепер ходитиме повір'я:
Що облік її
Для поетів є музою!

Ти потрібна мені тут, поряд,
Як підручник з історії, як старі амфори,
Як фізичному світу відкриті формули
Весни, що кружляє цвітінням метафори;
Як небо в якому біліють крокви
Великих надій і безповоротного
Часу в якому блукає дотик
Долоні бога, птахів, безпілотника;
Як музика Шуберта під звуки вибухів
На фоні неба, весни, історії.
Десь на десятому, сотому поверсі
Відкриється книга іншостороннього,
Як відкриває рахунок бляшанкою
Хтось по уявних воротах ударивши, -
В місті де меблі живуть за фіранкою,
В місті де книги летять за хмарами,
Там де здригаються пагорби сонні ще,
Там де сигнали кружляють маршрутами
І залягають у відеосонмище
Давно як пройденого, але забутого.
Не знаю, можливо, середньовіччя
Вертає до вулиць задушним фатумом
Із безнадійною спробою в вічність
Поцілити сплюснутою в світ бляшанкою.


17.03.2022

Засніжило відучора
І до рання так мело,
Що з’явились сніжні гори
У селі та за селом.
Але вже скінчила хуга
Скрізь куритися, мов прах, –
То ж покличу зараз друга
Покататись на санках.
На снігу полоззя шерхіт,
Ноги служать за кермо, –
То мчимо шалено зверху,
То під гору ідемо.
Від світання до смеркання,
В дружнім колі дітвори, –
Ми снуємо безустанно
То під гору, то згори.
12.01.23

Знову б'ються морські хвилі,
Об золоті берега Одеси.
Доброго ранку,
Діснеївській принцесі.

Чорна земля розрита,
Чорна земля розрита.
Молодого юнака на війні вбито.
Гей, на війні вбито.
Схилилися верби над ним,
Схилилися тополі над ним.
І говорять: "Господи, чому саме він? 
Йому би ще жити,
Дівчину любити.
А в нього перша куля влучила,
В нього перша куля влучила"...
Вітер віє по долині. Гей, гей.
Нікому похоронити дитину. Гей, гей.
Нікому похоронити.
Ой, ті верби, як ті свічки горять.
Ой, ті тополі над ним стоять.
Стоять, як мати, сестра і кохана.
Стоять як над хворим, але він не встане...
Чорна земля розрита,
Чорна земля розрита.
Молодого юнака на війні вбито.

Війна війною,
А кохання без розпорядку
Ввійде в душу молоду,
Непрохано і нежданно.
І будуть цвісти перли
В кожному моєму рядку,
В якому правда життя...
І зустрівши сьогоднішній ранок
Під обстрілом, думав про неї
Весь час. Господи, це смішно,
Але на війні життя продовжується,
Як це дивно б не звучало.
Під градами, квітнуть зорі перлами
І своїм світлом дивовижним
Покладуть Коханню начало.

Хоч сум під віями, хоч сум під віями
Малює тушшю все густі мазки,
Про тебе мрію я, про тебе мрію я,
І маску смерті рву аж залюбки.

Моя ти бджілонько, моя вродливице,
І чарівливіша за Мерилін.
Грайливо місяць он моргає, дивиться,
Мов залицяється із неба він.

Немов спустилася із висі лодія,
Доріжка сяюча - на плесі шлях.
Звучить над берегом краса-мелодія,
Кохання наше так благословля.

11 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Осінній вечір. Туман в долині.
Тихе лимонне місячне сяйво.
На хвилину здалося мені,
Що прийшов до мене диявол.
Віє вітер над безлюдним полем,
Зриваючи пшеничне колосся.
Господи, помилуй мене, помилуй.
Бо віра це єдине, що залишилося.
Цей світ - чотири на чотири,
Людське життя, немов тюрма.
Тут неможливо вижити без віри,
Коли навколо безодні тьма...
Чи то крик серця, а можливо
Спів солов'я лунає долиною.
Я прожив життя бурхливе,
І тепер боюся, що буде зі мною...
Осінній дощ, пройшов золотими полями
В жовтневий вечір. У супроводі місячного сяйва,
Що освітлює шлях, і зупинившись біля храму,
Завмер, та прислухався до співу солов'я

"Паляниця! Паляниця!
Вимовляю як годиться.
Попри відстань, попри втому
Ми приїхали додому.
Будем тата тут чекати
Й ЗСУ допомагати.
Чи потрібна вам підмога?
Зроблю все для перемоги!
Я дорослий. Я вже зможу.
Я вам гарно допоможу.
Підставлятиму плече
Коли холодно й пече!"
Усміхнувся прикордонник:
Підростає оборонник!

Бог звернувшись до нас:
Ви в Мені, а Я у вас,
Я дух в серцях живущих,
Я є світло в переді ідущих.
Я вогонь й незгасиме горіння,
По смерті вашій, Я воскресіння.

Я вас створив, дав пристрасті різні,
Вільну Волю й пороки капризні.
В любові й радості ви змогли жити,
В почуттях задоволені й не грішити.
І не просіть в Мене прощення,
Нечесно прожив — це твої прогрішення.

Якщо не відчув Мене ти на природі,
Чи при любій життєвій нагоді.
Не відчув Мене в горах, лісах,
Біля річок на їх берегах.
Не відчувши Мене коли милу цілуєш,
В храмах й книжках ти за Мене забудеш.

Мене не вини за нечесне життя,
Твоїм гріхам нема воріття.
Мене не проси, щоб щось тобі дав,
Вільну Волю ти з колиски придбав.
Не проси прощення, не взивай жалю.
Просто, Я тебе люблю.

Я знаю все, що було й що може настати,
Про Мене людині заказано знати.
Не гріти там Сонцю й зіркам не світити,
Звідтіль не вернутися, а там Мені жити.
Лиш частку Мою для живих зміг віддати,
Де Доля вершить, де Сонцю світати.

***
А в історика раші істерика.
Об’явили секрети кремля,
що Америка
викрала «Щедрика»
в українця, а не в москаля.

***
А істинну історію росії
писала неотесана орда,
юродиві месії
і злодії,
які і нині – світова біда.

***
А наші ЗеСеУ наклали вето
на перемир’я у святе Різдво...
запущені ракети
і шахеди
збиває українське ПеВеО.

***
А на луб’янці корабляцький шум.
Іде мобілізація ординців
і тугодум
рішає наобум,
чи жити, чи здихати як убивця.

***
А генерали з’ясували матом,
чому це у кобзона орків – тьма
і чи не варто
траур об’являти,
коли аншлагу у раю нема.

***
А раша дресирує нам папугу,
такого ж, як опудало кремля,
при цьому слуги
як усі хапуги
теж хочуть мати золоте теля.

Витяги
А лімерики це не лірика,
а байки про худобу і скот.
Є ще вигадка
у сатирика,
у якого герой – ідіот.

01.2023

Сивий місяць в гамаку
колисає зірку,
вітер здмухує легку
пудру на бруківку.
Ожеледиця, мов скло,
можна посковзнутись,
кружеляє за вікном
білий цвіт — цикути*.
Трусить небо з лантухів
тополину вату,
а мій Котик захворів,
буду лікувати.
Кутати в медові сни,
як малу дитину,
біль ховати від війни
у пухку перину.
Заварю крутий настій
з липи та меліси,
хай в засніжені густій —
небо хмару місить.
Розсипає навкруги
борошно гречане,
і летять, летять сніги
в забуття, коханий.

Цикута* — трав'яниста рослина з суцвіттям схожим на сніжинку.

01.01.2023р

Цілу нічку їй не спиться,
Мов пройняв усю азарт, –
Мерехтлива сніговиця
Розгулялась не на жарт.
Вслід за вітром налетіла
І кружляє, і шумить, –
Огортає в шати білі
Все, що стрінеться, умить.
Невгамовна і крилата
Сипле снігом тут і там,
Де малечі буде свято
І робота двірникам…
11.01.23

Підспівувачів злочинця
карають не за співучість.
Підспівувачів злочинця
каратимуть за співучасть.

2023

Кому потрібна мрія, для чого мрієм ми?
Плекаємо надію, шукаємо шляхи.
Знаходимо можливість, зусилля, кращий час.
Це все заради мрії - весь цей ажіотаж.

Для чого люди мріють, що їм це дає?
Чи є тоді щасливі, як мрії не стає?
Коли вона здійсниться, або її нема.
У кожної людини , мріє є своя.

Вона є нашим стимулом, рушійним джерелом.
Жагою до життя, вдосконаленням всього.
Допоки мрія в серці людини не згаса.
Людино, ти щаслива! Ти - жива!...

І рік цей особливий, бо мрія є одна!
Україна ПЕРЕМОЖЕ! Закінчиться війна!
Бо це єдина мрія для українців є.
Жити - ВІЛЬНО, жити - без війни!

Убивців і гвалтівників
На «подвиг» ви благословляли...
Ви совість до́чиста продали
За чинним курсом срібняків.

Іще воздасться вам за все,
Кремлівські прихвосні у рясах.
І душі, що до злата ласі,
До пекла дідько понесе.

Йшли уперед під обстрілами вперто,
Через полум’я люті і злоби́.
У наступах завзято та відверто
Гасили шал здичілої гурби.

Її мерзенну, схиблену породу
Чавили шквалом яросних атак
За Україну, за святу свободу,
Зібравши волю у стальний кулак.

У нас немає іншої дороги,
Така вже нам судилася судьба,
З ярма москви, смердючої барлоги,
Нас урятує тільки боротьба.

Лиш непохитна віра в Ідеали,
Що промовляють з глибини століть,
Здолає чвал ординської навали,
Розрушивши брехні ядушну кліть.

Здається, ось прийшов кінець.
Ще трохи і закінчиться усе.
Ще хвилина і настане
той жахливий фінал.
Знову прокручуєш
всі можливі сюжети.
Сумуєш чи радієш?
Може, все було даремно
і не слід навіть чекати.
Може, не варто й думати
про щасливий кінець.
Здається, ось він.
Маревом з'являється
перед очима.
Ось тут, вже близько.
Жаль, та ні.
Хоч як не намагайся,
весь час з'являтимуться
перешкоди.
Дрібні, а часом велетенські.
Весь твій життєвий шлях
не пройде без проблем.
Звідусіль будуть приходити
суворі випробування.
Йти буде важко, як ніколи.
Безсилля убиватиме тебе.
Ти втратиш віру й все,
що зараз зводить з розуму тебе.
Та попри все,
ти йтимеш далі.
До кінця.
До того щасливого кінця.

10.01.2023

Ненавистю відлитий гострий ніж
за разом раз устромлюється в тіло.
Та вже заріж, добродію. Сміліш.
Чи штрикати – судомно й ошаліло –
і клясти, загортаючи в прокльон
свою нездатність зрозуміти та навчати,
кийками кровожерних заборон
утикавши поріг у рідну хату,
чи обзивати юродивим рот,
свій палюх пхаючи до того рота –
це прояв ваших лицарських чеснот,
то ваша просвітительства робота?
Прикладенням ножа та батога
любити мову хочете навчити.
Вона ж жива. Співуча та жива.
А ви їй душу хочете убити.

10.01.23

Тепер, коли ви навпроти
у бік ледь подавшись натомленим профілем,
здається, чіпляєтесь ниткою голосу
за вушко ще гострого слова,
пошепки,
кинувши в простір, кудись, знеохочено,
листя
прошивши в сум схоплених
шелестом,
вишивши гладдю над обрій –
птахів;
довго тривожитесь вицвілим реченням,
креслите вічність в повітрі що
крайністю,
сходиться точкою в талії
вісімки,
наче приречення в слові –
прощай.
Профіль тримаєте гордо,
безпристрасно,
Знаючи
першою вийдете ви.
Звідси,
з картини,
з пейзажу, що вичахнув
і мерхне в байдужім
безвітрі
брови.

02.08.2021

Куди подівся безмір мрій
І де розвіявсь дух мандрівок, –
Чому в свідомості моїй
Від гір бажань лиш згадок згірок?
Неначе витліли до тла
В душі недавні поривання,
А серце щільно облягла
Якась байдужість неустанна.
Ні суєти думок про час,
Ні штовханини справ щоденних, –
Звідкіль апатія взялась
І ні на крок не йде від мене?
Життя вирує навкруги
І люди дням радіють щиро,
А я, в оточенні нудьги,
Сумую в затишку квартири.
10.01.23