Зібрала по засіках жалібний вірш,
й не знаю, як вік доживати?
Біда, як її не спроваджуй на двір,
блукає навшпиньках по хаті.

В шибки зазирає невтішна журба,
упир присмоктався до вени,
тікає в метро з переляку юрба,
волають від жаху сирени.

Павук розставляє пастки по кутках,
чатує на душі чаїні.
У римського Понтія кров на руках,
а хто ж розіп'яв — Україну?

Ялинка не пахне, Різдво зокрема,
завчасно постукало в двері,
а в мене ні маку, ні меду нема,
в Святвечір — сльоза на вечерю.

Колядок не чути, великі "уми"
в пакети двохсотих пакують.
Бенкети справляєм в епоху чуми
під вибухи мін й Алілуя!

29.12.2022р

Довга балка.
Воду беру.
Вірю палко –
скоро помру.

Шлях ще довший.
Воду несу.
Розлити можу
надію всю.

Найдовше вдома,
найдовше – п’ю.
Позаду втома.
Любов не вб’ю.

30 серпня 1994 р., Київ

Лишилось жити небагато
І стане часу перебіг,
А я ще справи розпочаті,
На жаль, закінчити не зміг.
Їх накопичилось чимало,
Як сліз в згорьованих очах, –
Початих добре і недбало
В найдивовижніших місцях.
Зробить хотілось якнайбільше
І я писав усе скоріш, -
Чи не тому з десятків віршів
Побачив світ не кожен вірш?
Пожовклі клаптики листочків,
На дні шухляди довгий час, –
Лежать, покинутими мовчки,
Хоча торкався їх не раз.
Зібрав багатства цілі стоси,
Та мимоволі, як на гріх,
Пилюга часу лиш заносить
Творіння давніх мук моїх.
Мені шкода, що фініш близько
І сил немає взагалі,
Бо вже частина тих записок
Шурхоче в мене на столі...
30.12.22

Майже рай… І світла повно.
Злити б лишку, хай тече
Вслід будь кого, хоч за Овнем
Спершись тільки на плече
Від якого весь початок…
Від якого струм в очах
Без рубців і без заплаток
Тільки сповіді свіча…
29.12.2022.

Ледве сонечко пригріло та і річки скресли,
Свої панцирі льодові до моря понесли,
Як повелів цар московський, який Грозним звався,
Щоби дяк путивльський Ржевський у похід збирався.
Із Москви прислав указа дякові: ладнати
У Путивлі нові струги та й бігом рушати
У татарські володіння, все там роздивитись,
Чи в Московщину не хочуть знову нагодитись.
Зібрав дяк загін з козаків і стрільців й подався,
Хоча в тому, що вернеться, дуже сумнівався.
Лізти звірові у пащу зовсім не хотілось
Та не виконаєш волю – втрапиш у немилість.
По голівці цар московський за те не погладить,
Велить голову зрубати й на палю посадить.
Тож у сумнівах великих Ржевський Пслом спускався
І на якесь, може, диво лише й сподівався.
Вже й Дніпра-ріки дістались, дійшли до порогів,
Аж тут посланці козацькі з’явились до нього.
Ледве тільки Вишневецький про похід дізнався
(А він був якраз на службу до царя збирався),
То задумався – як має саме поступити:
І короля щоб не сердити,й цареві вгодити.
Видно, вибір у Івана зовсім не багатий,
Коли дяка посилає військом керувати.
Дяк той в полі навоює, лиш загін положить.
Але ж сам князь йти у поміч, поки що не може.
Позвав Мину – отамана, дав триста козаків
Та й направив помагати в полі тому дяку.
Прийшов Ржевський до порогів – що далі робити?
Реве Дніпро, може струги об камінь побити.
Тут і Мина нагодився: - Що сумуєш, дяче,
Чи в житті іще порогів ніколи не бачив?
Проведу через пороги, не бійся нічого,
Аж до самого до Криму покажу дорогу.
- Та до Криму – то далеко. Як назад вертати?
Там же шлях татарські орди можуть перетяти?!
Засміявся козак Мина: - То ж би добре стало,
Щоб за ордами отими степом не ганяли.
Та Ржевському не до сміху: - Та ж їх так багато,
Хіба зможем з малим військом із ними зладнати?
- На те й поле, щоб козаку вільно в нім гуляти,
На те й орда, щоб зустріти й голови рубати.
Провів Мина царські струги за страшні пороги,
Тепер вже Дніпром відкрилась аж у Крим дорога.
Ото лише Іслам-Кермень, що турки зладнали,
Пройти вільно отим стругам в море не давала.
Сидять турки на тих стінах, навели гармати,
Ледве човен де побачать – то почнуть стріляти.
- Може вернемось? І так вже далеко забрались?-
Дяк питає. - Ми ж нічого іще не дізнались, -
Йому Мина,- Почекай-но, зараз все владнаєм.
Постав струги в очеретах попід отим краєм
І чекай. Як у фортеці турки ґвалт учинять,
Мчіть бігом униз рікою – вони не зупинять.
Стрінемося з вами далі десь униз рікою…
Та й пропав. Забрав козаків своїх із собою.
Довго дяку довелося в тривозі чекати,
Вже хотів було наказа дати – повертати.
Але тут в фортеці, справді турки закричали
І зі стін, що з боку річки, до степу помчали.
Велів дяк за весла братись та всім налягати,
Поки мовчать у фортеці турецькі гармати.
Пролетіли повз фортецю. Та й не одізвалась,
Видно, турки важливішим чимось переймались.
Пливли далі течією, озирались часто
Аби орді чи то туркам в очі не попасти.
Вже підвечір на березі козаків пізнали,
Ті і табір для спочинку їм підготували.
За вечерею повідав Мина, як вдалося,
Що з гармат стріляти туркам в них не довелося.
Просто козаки у полі табуни узнали,
Що їх турки на потреби свої випасали.
Вони тихцем підібрались, коней осідлали,
Захопили табуни ті та й у степ погнали.
Як побачили то турки, ото ґвалту було,
За рікою споглядати і зовсім забули.
Тож тепер козацтво коні непогані має.
А дяк нехай до Очакова тепер шлях тримає.
Там покрутиться у морі на виду в острогу,
Щоби турки всю увагу звернули на нього.
А, як тільки турки в місті раптом заволають,
Хай на весла налягають, в поміч поспішають.
Вийшли струги до лиману, стали біля міста.
Турки на те подивитись позбігались,звісно.
Доки турки на ті струги роти роззявляли,
Бо чого від них чекати поки ще не знали.
А, тим часом козаченьки зі степу підкрались
Та й на стіни непомітно в острозі забрались.
Загалайкали тут турки, як таке уздріли,
Кинулися на козаків, побити хотіли.
Тут на поміч із лиману й москалі примчали
Та й доброго прочухана туркам тоді дали.
Поки санджак Очаківський приходив до тями,
Сіли в струги московіти разом з козаками,
Налягли гуртом на весла, підняли вітрила
Та й тоді лиманом вгору до Дніпра попли́ли.
Санджак хутко зібрав сили, помчав у дорогу,
Ще й тягинського санджака позвав на підмогу.
Напрямки помчали степом до Дніпра успіти,
Щоби ті московські струги їм перехопити.
До Дніпра дістались хутко, берегом помчали…
А козаки в очеретах їх уже чекали.
Добре Мина знав турецькі й татарські уловки,
Зготував у очеретах для них пастку ловку.
Їдуть турки над берегом, струги виглядають,
А тут раптом з очеретів постріли лунають.
Як ударили з пищалів москалі й козаки,
Полягли умить на землю турки-небораки.
Одні впали, другі миттю степом розлетілись,
Бо отримати свинцеву кулю не хотілось.
Хоч санджаки і кричали, щоб людей вернути
Але ті наказів їхніх не хотіли й чути.
Відбилися від санджаків, знов Дніпром поплили.
Та попереду татарська орда перестріла.
Сам Калга-султан із кошем стоїть над рікою
Та і до Іслам-Керменя подати рукою.
Орду можна оминути, водою промчати,
Але ж із Іслам-Керменя зустрінуть гармати?!
Зажурився дяк, не знає, як з тим справу мати.
Він же було переможні листи став писати,
Щоб цареві відіслати, милість заслужити.
А тут, навіть і не знає, як день пережити.
Але Мина лиш сміється та не веде й вухом:
- Нема, - каже, - через віщо падати нам духом.
Пристанемо до острова, що коша навпроти,
Приготуємо пищалі, буде нам робота.
І шість днів вони з пищалів татар зустрічали,
Які річку до острова із кіньми долали.
Ледве влізуть у ту річку – ударять пищалі
І вже мертвих та поранених несе Дніпро далі.
А Калга все підганяє, жертв не хоче знати.
За невдачу перед ханом як відповідати?
Цілий день гримлять пищалі та стріли літають.
А ні одні, а ні другі спокою не мають.
Лиш вночі бій затихає, спускається тиша,
Тільки вітер над водою очерет колише.
Вже татари вспокоїлись, зважають на втрати,
Та і бачать, що невірним нікуди втікати.
Може, голодом заморять і здатися змусять,
Бо ж, як кажуть: близько лікоть та його не вкусять.
Як спустилась нічна тиша вже шостої ночі,
Визвав Мина між козаків з півсотні охочих,
Велів дякові чекати. Наготові бути.
Що там далі відбувалось, можна лише чути.
Десь під ранок раптом тупіт по степу лунає
Усе ближче, табун табір татарський долає.
Розбігаються татари заспані навколо,
Та лунають кругом крики відчаю і болю.
А табун уже у річку з берега влітає,
Лише злякане іржання звідти долітає.
Чи то часом не татари? Наче і не схоже?!
І той Мина десь подівся… Хай Бог допоможе!
Та на острові табун той зненацька спинився
І, не знати й звідки, Мина тут же опинився.
- Кидай, дяче, свої струги та коней хапайте,
Та на берег на литовський течію долайте!
Москалів не треба було довго умовляти,
Стали коней за вуздечки чимскоріш хапати
Та й у річку. На тім боці уже всі зібрались.
Із татарами чемненько в той бік попрощались
Та й спокійно правим боком у степ подалися.
Козаки в свої Черкаси вертати взялися,
А дяк Ржевський до Путивля коней направляє,
Реляцію переможну до царя складає.
Перемоги у заслугу лише собі ставить,
Аби враження найкраще на Івана справить.
Може, дасть за ті заслуги руку цілувати…
Москалі…Ну, що з них можна за таке спитати?

Хто зрозуміє душу жінки,
Її палітру, всі відтінки,
Тендітну мрійність ніжного єства,
Закоханість, кокетство й почуття,

Вогонь безмежного кохання
І лід образ, розчарування,
Занурення в буденну метушню
Та виплекану серцем таїну,

Палку нестриману цікавість,
До хитрощів лукавих здатність
І материнську лагідну любов –
Пекельну суміш, що бентежить кров?
2012

Все як завжди: виживає спритніший –
цнотами хто розфарбовує зло…
Хитрощі нову історію пишуть,
хвацько цинізмом ґрунтуючи тло.

Біле і чорне змішались у сіре…
Сірістю голови сповнені вщерть!
Ласа підлота підкорює віру,
все поглинає мерзи коловерть.

Підлості ницій скорилася сила.
Криза чекає невдовзі? Колапс!
Як не розправимо зранені крила
і не відновимо власні вітрила –
ця кучерявість зацейкає нас.

Ти обернулась і пішла,
із уст не впало жодне слово…
Хоча не побажала зла,
про більше не було і мови.

Не знала, що сказать мені
чи говорити не хотіла,
та усмішка, як уві сні,
тоді окрилено злетіла!

Перед очима до сих пір
казково-незабутній вечір
на фоні величавих гір
і чарівні дівочі плечі…

Здається, після себе я
зненацька спалахну новим життям,
побачу і піду, навчусь новим словам,
і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
перш, ніж скажу, що я відвідав храм
свого життя, натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ..,
але на іншій мові…

6 липня 1989 р., Київ

Повідує щебетом пташка
Історії про відчуття, –
Цвірінькає легко і важко
Щодня про пташине життя.
Описує настрій тон співу
І свідчить про сон або яв, –
Про те, де пташа полохливе
Світанок чи вечір застав.
Захмарене небо чи синє,
Руді чи зелені ліси, –
Чому затремтіла стеблина,
А трави – киплять у росі.
Уважно вслухаючись в голос
Пташини, відчув як мені
Навіки у серце вкололись
Її неповторні пісні.
29.12.22

Ох і люблять християни їсти!
Особливо сало, ще й у піст.
Я ж бо народився атеїстом,
Веганом. Тому худий як глист.

Ані м'яса, ані бурячихи
Не вживаю. Тільки лободу.
За гріхи віряни мають пільги,
От і піст у них не піст, а сабантуй.

Вік шкоринки запиваю квасом,
Хрону кореневища жую.
От за це не буде мені спасу
Ані в пеклі, ані у раю.

А чи, браття, поміняти карму
Й согрішити так, щоб їхав дах?
З'їсти мняса і піти до храму
Каятися у страшних гріхах?

А священник з виду - місяць вповні,
Однакові пика, тім'я, зад...
Під амвоном - бутля самогону,
Під єпітрахіллю - ковбаса.

26.12.2022р.

Навіщо говориш про те,
чого не можеш втілити в життя?
Віриш у недосяжні мрії,
яким так і не судилося стати цілями.
Ти завжди говориш,
що зможеш досягти всього на світі.
Та забуваєш, що це лиш ілюзія.
Твоє мрійливе серденько
змушує забрати віру в дива.
Як часто ти уявляєш ідеальний світ?
Мабуть, раз чи двічі на добу.
Думаєш лиш про те,
що ніколи не буде частинкою тебе.
Сидиш, лиш мрієш без кінця.
Ніщо, нізащо і ніколи
не прийде в твоє життя,
доки ти не почнеш боротися.
Поки ти не осягнеш,
що всьому приходить кінець.
Навіть не намагайся
лишитись у світі,
де правлять дива.
Лиш пам'ятай,
що так буває.
Сузір'я зникають,
зірки згасають.

28.12.2022

Чому мовчиш і не підводиш очі?
Невже я так ненависна тобі?
Тобі, що говорив із ранку аж до ночі
Слова ласкаві, ніжні, чарівні.

Кохаєш іншу? Кращу, веселішу
І лагідну дівчину, не таку, як я.
Тоді чому приходиш до колишньої?
Та дівчина, мабуть, тебе чека…

Не все забулось. Вуста ще не схололи,
І серце б’ється дужче, ніж завжди.
Любов… Вона так швидко не проходить,
А відступає крок за кроком в нікуди.

Вже губи шепотіть готові: «Кохана…»
Ось лиш на мить ти зупинись! Навіщо?
Та дівчина нова, іще не знана.
І ти вже не мене кохаєш… Іншу.
2012

***
А коняка і три гамадрили
заблудили... бо курви кремля
захотіли...
забули горили,
де кінчається їхня земля.

***
А ідіот за мать не нашу
іде, куди і корабель...
і в епатажі
на параші
її вважає за бордель.

***
А в союзі не було пошани
ні до сексу, ні до ковбаси,
та і досі знана
валька-півстакана
на імення – «красниє труси».

***
А у думі – дупи не спінози
і не Апулей, не Оруел,
а рогозін
у метаморфозі
був у позі – «золотий осел».

***
А біснувата мумія пігмея
у мавзолеї зайняла притон,
де по ідеї
діти цього гея
і двійники усядуться на трон.

***
А хто кого, і досі невідомо...
повію спокушає сатана
і у содомі,
і у себе вдома
не відчуває сорому вона.

Антитеза
А терпіли – це ерзац культури
у гаремі дикої орди
і в натурі
у державній дурі
їм усім заштопали роти.

12.2022

У місті туман... Дощовиця марудна,
ген, заполонила дороги і сквери.
Нестерпно заходиться ридмою грудень,
в задвір'ях шугають вітри — мародери.

Тремтять від ознобу важкі хмарочоси,
із маківок храмів, немов з парасолі —
сусально-яскравої, скрапують роси
на слизько-сльотаву бруківку юдолі.

Викашлює душу старий рік на розі,
натужно вихлюпує кров із легенів.
Та хто ж співчуває убогій знемозі,
хоч очі у нього, як хвоя — зелені?

27.12.2022р.

Хмари, море, бірюза,
пляж піщаний під ногами.
Десь на обрії гроза,
а у серці – сонця гами…

Стелить лагідно прибій
сивиною криті хвилі,
а п’янкий кумач надій
за собою зве у вирій…

Не боюся прикмет і не вірю
Передбаченням всім віщунів, –
Пророкують що-небудь без міри,
Не цінуючи часу та слів.
Повно вигадок вже намололи
І донині порожнє несуть, –
Я – постійно залежу від долі,
Та і вірю лише в ЗСУ…
28.12.22

Мордор:
морд ор!

2022

Безмозка рать рабів осатанілих
Руйнує все довкола, як завжди́.
Шматує душу, розриває тіло,
Аби по нас пощезли і сліди.

Та наш народ – то не юрба холопів,
Що в зад цілує батюшку-царя.
Орда безсила супроти Європи
І не поможуть полчища бурят.

Не віднайти сибірського шамана,
Який би вивів орків із пітьми.
І пропаде імперія погана
На манівцях Сибіру і зими.

Щось зламалося у нашому світі, щось дуже важливе і необхідне.
І сонце наче щоранку, знайоме, незмінне, встає.
Проміння впускаючи, в бік відсуваються в вікнах фіранки.
А світло не входить, хоча воно начебто є.

Комусь можна все. А чому? А тому що він сильний.
Тому що тримає ломаку в безжальній руці.
Розмахує нею, віщаючи «я – божевільний!»
«Вклоняйтесь, плазуйте, бо вріжу, і здохнете всі!»

Людина – м’яка, не броньована, смертна істота.
І спокою хоче, ломака ж болюча й страшна.
А ще є усякі заняття, буденні турботи.
Та й шкодить, глобально (глобально!) уся ця війна.

Що той із ломакою? Тішиться, радий, пихатий.
Стискає міцніше, заносить на новий удар.
Куди буде бити? Усюди. Усюди?? Тікати
вже нікуди. Пізно. В наявності новий владар.

А як же це так, воно ж було далеко, не з нами?
І що ж нам робить, як же наше звичайне життя?
Глибоку стурбованість, пещену щедро, роками,
раптово змістило геть інше, живе, відчуття.

Щось дуже суттєве зламалося в нашому світі.
Потрібно шукати, що саме зламалось й чому.
Того із ломакою можна (і треба) прибити.
А я бути з тими, хто жертви приносив йому?

17.11.22

Скільки ще потрібно жертв,
Трастя твою матір!?
Стерва ти із усіх стерв!
Зачекай, ось ятір…
І це ж треба так… брати
Звідкіля?
Болотні…
Морди ваші і роти -
Кодло преісподні…
Надоумив хто ж то вас
Пертись до чужого?
Що, вчепивсь за дупу сказ?
А якого Бога
Сотні Буч? Херсонів сот?
Нелюди бидлячі
А смоли б у пельку… от
Ще не влив, вже плаче…
27.12.2022.

Поезія – це явище буденним
останнім часом стало майже всім…
Римують, пишуть ледве не щоденно
годинами – по п’ять, а то і сім!

Закинули мелодії і ноти,
їм лише слова музика луна…
Уже не мислять іншої роботи,
але читаєш… Форма – де вона?

Де слово, що відлунює піано,
і сила думки, що як грім гримить?
Де змісту суть, що з глибини фонтаном
підносить незборимо у блакить?!

Поети, композитори, естети,
цим опусом я що хотів сказать –
пишіть свої елегії й сонети,
коли уже не в змозі не писать!

Але коли ослабла сила волі
і строчаться шедеври, що гриби –
не поспішайте спокушати долю
і зачекайте… хоч би три доби!

Ще розсипаються слова,
Докупи треба їх зібрати,
(Це як закрити двері хати)
Потрібні рими, мов канва.

Весною в зелені трави,
Що вся у вранішніх кульбабах
І у метеликах-нахабах
На першім листі кропиви.

Де в яблуневому цвіту
Нектари п’ють найперші бджоли,
Що квітку не минуть ніколи
І все співають на льоту.

Тоді заховане умить
Спливе потрібними словами,
Мелодією стануть гами
Й одразу злинуть у блакить.
25.12.22

Замурзаний ранок заглянув до хати,
Цікаво йому, що тут діється знов.
Учора бруднісіньким був, пелехатим,
Мокрющим, без білих зимових обнов.

Бо сіявся так невгамовно на землю
Той дощик уперто цілісінький день.
Я зиму від осені не відокремлю,
Бо чути кап-кап із жовтневих пісень.

Тримався затято цей ранок за краплі,
Що падали тихо у нашім саду.
А мокрі дерева стояли мов чаплі,
Зчорнілі у грудні у всіх на виду.

І де ті сніги забарились, не знаю,
Набридли усім ця грязюка й моква…
А перед очима – весна у розмаї,
Розквітлі дерева й зелена трава.
25.12.22

Сніжило... намела кругом
хурделиця парчеві шати.
В каміні дрова, та теплом
не здатні душі зігрівати.

Бра кришталевим промінцем
плело коралі бурштинові,
та незважаючи на це,
ніяк не клеїлась розмова.

Вагомих не було підстав
до губ торкатися губами —
жагучий спогад обпікав
рубці загоєні вітрами.

Блукали тіні по стіні,
крутили румбу поторочі,
і не хотілося мені
дивитися в колючі очі.

Все сталося, як Бог волів,
тож назавжди закрили тему...
На білім аркуші снігів
малює січень хризантеми.

20.12.2022р.

Зла лічилка

Юрба самозакоханих рішила воювати.
Один лишився глузду і всі пішли вбивати.
Юрба самозакоханих рішили владу мати
Один лишився глузду і всі пішли за грати.
Юрба самозакоханих рішили сісти в раді
Один лишився глузду, а інші вже нераді.
Юрба самозакоханих рішили вийти в люди
Один лишився глузду, і інших вже не буде.
Юрба самозакоханих рішила лицедіяти
Один лишився глузду - не знають всі як діяти.
Юрба самозакоханих рішили лікувати
Один лишився глузду - нас стало малувато.
Юрба самозакоханих рішили грати в шахмати.
Один лишився глузду. Тут опа: шах і мат.
Юрба самозакоханих, та всі в душі раби.
Один лишився глузду - і стало пів юрби.
Скажи, що ж то за вираз, це скільки пів юрби?
Не думай, бо із глузду швиденько з'їдеш ти.

Я не воюю з жінками...
Жінок я, по правді, люблю
Інколи в губи цілую
А інколи навіть в мушлю.

В мушлях отих заховані
Цілі світи незвідані
Як їх не цілувати ж бо
Видимі, і невидимі.

Гарні, красиві дівчинки
Всі вони - майже я
Кожна із них ріднесенька
Кожна із них - моя.

Я не воюю з хлопцями
Тим більше - із Мужчинами
Бо чоловічий рід же є
Кращою половиною.

Сильні, красиві, правильні-
Мужества дивний світ...
Десь від спокус неправедний
Мучить один завіт...

Гарні і мужні хлопчики
Всі вони - майже я.
Кожен жадає вірити в:
"Милий, дождуся я!"

Чому саме вночі
переповнюють думки?
Саме вночі з'являється
бажання вчинити так,
аби змінити хід тяжкої долі.
Я не бачу сюжету сну,
що нагадував пережиті
з болем миті.
Я не розумію сенсу вічного життя
в кайданах самотності.
Чому ти залишаєшся на самоті,
якщо стільки людей
намагаються розтопити
твоє холодне серце?
Ти не бачиш того,
що змінює тебе.
Ти не відчуваєш
подиху смерті за спиною.
Думаєш годинами,
блукаєш темними долинами,
гадаєш над собою.
Твоя нерішучість врешті
знайде свій кінець.
Колись покине тебе,
лиш залишить шрам.
Розмитий чорний силует,
що буде крок за кроком все життя,
шукати вихід з небуття.
Втрачаєш все
і забуваєш головне.
То може краще вже пливти
за течією брудної води,
ніж рахувати ґав на березі ріки?

26.12.2022

...А я думками біля тебе...
Цілую очі і волосся.
Коханий мій, ненаречений,
Разом нам буть не довелося.

І навесні, коли квітує,
кохання проліском тендітним,
моє серденько лиш сумує
За твоїм поглядом привітним.

Муркоче мрія тихо-тихо,
що все це здійсниться насправді.
Та десь чатує нишком лихо
І лиш сміється в очі правді.

І загортаюсь в пелену я
Напівсолодкої омани,
дрімоти, що весь час чарує
Думки і мрії, і талан мій.
05.01.2015

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

Народжена в грудні,
Початок кінця
Мала бути ялинка,
А з’явилася я
І вперше світ постав таким яскравим -
Ліхтарики, гірлянди, словом мішура,
А тоді кліп, і опинилась в січні нелукавім
І світ немов би зняв блискучого плаща,
Не стало суконь пишних, усмішок не стало,
Костюмів кращих, щирих побажань.
Зі сну прекрасного все людство наче встало
І поспішило до важливої роботи,
Марнуючи життя у вирі неутілених жадань.
Так складно світові оцьому довіряти,
Те як я вперше бачила життя
Підступним виявилося обманом
Відтоді світ для мене фальші сповиття.

11.12.2022

Така пора, коли пора уже
судити ще учора несудиме,
історія повторює сюжет,
як виживати у холодну зиму.

Дивитися на голе негліже
і видіти опудала режиму
а заодно, як публіка ірже
на кутні із оскалами новими.

І це тоді, як я одна стою
серед зими на самому краю,
куди уже націлені ракети
на горе люду, що піде у лету,
а може, і на голову мою,
аби уже не снилися сонети.

(із циклу
«Листки відривного календаря»)
З невидимого фронту Минає все, що пролітає мимо,
і думається іноді, – невже
не бачать люди зрячими очима
полуду, типу зе й опезеже.

Не урятують солодощі диму
московії і не убереже
нікого ані капище чуже,
ані своє... бодай неопалиме.

Але і нині, нібито, свої
веселуни і клоуни-злодії,
що милять лижі у чужі краї –
це пасинки печальної повії,
що виливали відрами помиї
на посивілу голову її.

12/22

Все іще буде – робота і втома,
Знахідок радість і смуток утрат, –
Зміряю я ще шляхи невідомі,
Звідаю щедрість розцвічених свят.
Все іще буде – пісні і мандрівки,
Сяйво веселок і шурхіт сніжин, –
Друзів і родичів повна домівка,
І швидкоплинність утішних годин.
Все іще буде – багаття кохання,
Злива цілунків і море турбот, –
Наче жартую, а сам у чеканні
Прояву дару жіночих щедрот.
26.12.22

Духмяним медом присмачу кутю
З відбірних зерен ситної пшениці, –
Подякую Всевишньому й життю, –
Двом чинникам збереження традицій.
І волю дам всім прагненням своїм,
Щоб кілька їх, але відчули люди, –
Нехай біда минає кожен дім,
А вдача нам стрічається повсюди.
24.12.22

Сьогодні живемо як живемо,
Виборюємо мир свій на війні
До подиху останнього, кермо
Тримаємо, щоб їй сказати: - Ні!

Щоб не зламати подих поколінь,
Які до цього часу вже дійшли.
Залишивши всі натяки сумлінь,
Працюючи за долю як воли.

Із нами поруч був і Чорновіл,
Держави гордість, України син.
Та зрозуміти вчасно не змогли,
Бо вбили поміж нами гострий клин.

Що то надія наша в світі є,
Що він веде усіх нас до свобод.
Та партія пропхала скрізь своє,
Бо ще сліпим був бідний наш народ.

Ще вірив у чужих для нас богів,
У партію і в той СРСР,
Що нас по світу голими пустив,
Від кого у родинах світ помер.

В гулагах і в страшний Голодомор,
До кожної із рідних нам родин
Прийшов оцей незваний духобор,
Щоб нам не вистачало домовин

Ховати рідних. І тому війна
Прийшла сюди, бо не змогли тоді
Ми зрозуміти Чорновола, на
Своїм житті подати знак біді.

Тепер до влади вже обрали знов
Чужих по крові і по духу теж.
І ділимо біду, а не любов,
Бо у війни уже немає меж.

А Чорновіл все бачить з висоти,
Уже не в змозі підставлять плече.
І в цьому винна я і винен ти.
Тому і час нещасть у нас тече.
25.12.22

Різдвяний ранок в час війни,
Що пахне медом і бідою.
Очікування новизни
Із фронту, звідти, після бою.

Незламні хлопці без звитяг
Рятують нас від злих ординців.
І піднімають рідний стяг
Над вільним краєм українців.

Щоб майорів на всі віки
Над зболеним війною світом.
І вижили чоловіки,
Щоб миром вже заволодіти.

Щоби назавжди зберегти
Таку жадану перемогу.
Щоб стали сестри і брати
Пліч опліч на святу дорогу.

Де світить зорями Різдво,
Кутею пахне в кожній хаті.
Де всюди миру торжество
При українськім гетьманаті.
25.12.22

Вгамуй притьмом в собі жадобу тьми
Переверни спустошену клепсидру
На паліндром з притоками ріки
Яка тече до водоспаду світла.

Хоча твоя природа любострасть,
Розвінчана удень на ясний спокій,
В браслети ночі огортає час
Химерні яви, наче горло чокер

Блідих долонь. Зроби непевний крок
У золотисту сяянням повабність
Рука від сонця скине тінь приток

І втопить зір очей в притомну данність,
А ніч довершить скинувши порок
У круговерть нестримного жадання.

24.09.2022

Дідусь із онуком на лавці сидять.
Хрещатиком люди гуляють.
Вони теж удвох подались погулять,
Тепер сіли й відпочивають.
Морозиво вже онучок доїда
Та у дідуся і питає:
- Як гарно. Хрещатик чудовий. Шкода,
Що я тут не часто буваю.
Ти ж в Києві і народився колись,
Матуся мені говорила.
Напевно, усякого тут надививсь?
Війну ви теж тут пережили?
Що більше за все пам’ятаєш з тих пір?
Дідусь якось сумно поглянув:
- Усе пам’ятаю, онучку, повір –
Що добре було, і погане.
Найбільше, напевно оті перші дні,
Як німці у Київ вступили.
Було уже то́ді сім років мені.
А ми на Софіївській жи́ли.
У центрі, вважай, тож я бігав щораз
Хрещатиком на Бесарабку.
Вже гуркіт боїв долітав і до нас
І гуркало зовсім не слабко.
На вулицях було багато людей,
Усі до новин дослухались:
Чи скоро там німець до міста ввійде,
Хоча на друге сподівались.
Тихцем розповзались по місту чутки,
Що наші мінують все місто.
Я бачив і сам особисто таких,
Стояв біля них зовсім близько,
Як ящики вони таскали важкі
Кудись до підвалу. Спитався:
- То, мабуть, у ящиках міни такі?
Хтось вилаявсь, хтось одізвався:
- Та ні, то папери потрібно сховать,
Щоб німцям було не дістались.
Іди звідси, хлопче, не треба стоять,
Роботи багато зосталось.
Чи ж важко дурити наївних малих?
Я всім говорив з гордим видом,
Що мін там немає зовсім ніяких,
Мені командир сам повідав.
Так вересня вже середина пройшла
І раптом чутки пролітають,
Що армія наша таки відійшла
І німці у місто вступають.
Я кинувсь на гірку, щоб глянуть згори,
Що там на мостах відбувалось.
Мости геть забиті тієї пори,
Немов мурашвою, здавались.
Ішли і солдати, і люди прості,
Вози і машини, і танки,
А ще ж їх чимало було на путі,
Щоб всім перейти без останку.
Тут вибухи стали у місті лунать,
Я лиш устигав озиратись.
Чи німці взялися по місту стрілять?
То треба скоріше ховатись.
Тут гримнуло так, - бачу, Дарницький міст
Ураз на шматки розлетівся.
Я витягся на весь маленький свій зріст,
Розгублено лише дивився.
Не знаю, вже скільки часу і пройшло,
Як з під ланцюгового мосту,
Щось кілька раз гримнуло страшно було
І тут на очах моїх просто
Злетіли в повітря бетону грудки,
Заліза, скривавлені люди
І коні, і техніка. В водах ріки
Лиш кров розпливалася всюди.
Усі, хто не встиг на той бік перейти
Або були смерті дістались,
Або ж чимскоріш мусили відійти
Від того, що з мосту зосталось.
Коли те, що сталось, до мене дійшло,
Я кинувся хутко додому.
Мені іще довго по тому трясло…
А в місті, від влади пустому,
На вулицях юрби з’явились якісь,
Взялись все підряд грабувати.
Я тільки з вікна за усім тим дививсь,
Бо мама веліла у хаті
Сидіти. А там все тягли і тягли…
Крамниці, майстерні і каси…
Хапали усе те, що лише могли,
На все озиралися ласо.
В трамваях, що стали посеред путі,
Все цінне більш-менш виривали,
Вривались гуртом у квартири пусті
І все, що змогли, забирали…
Я, навіть не думав, що так може буть.
На другий же ранок по тому
Чутки поповзли, що вже німці ідуть.
Ну, як тут усидіти вдома?
Як міг я малий отаке пропустить.
Поснідав й майнув на Хрещатик,
Щоб німців отих серед перших зустріть,
Аби місце краще зайняти.
А місто, скажу я, було не впізнать.
З вітрин в магазинах лиш рами.
Ганчір’я, папери повсюди лежать
І скло скрізь хрустить під ногами.
Гній кінський на вулицях, зграї собак,
Господарі що полишали.
Було якось дико дивитись. Однак,
Побіг, бо ж усі поспішали.
А там вже народу багато було.
Поки на прихід той чекали,
Чуток чималенько юрбою повзло:
Що наші усе позривали –
І башту зірвали – немає води,
Електрики також немає…
Вздовж вулиці натовп пильніше глядить,
Чи німець ще не підступає.
А німці двома аж колонами йшли.
Одні крізь Поділ й Куренівку –
Набиті солдатами ледве повзли
В «оле́нях» і «тиграх» автівки.
Другі з Голосієва, мов на парад
В своїх мотоциклах неслися.
Хтось був прибуттю тому їхньому рад,
Тож квіти кидати взялися.
Другі хлібом-сіллю стрічали «гостей»,
Щоб відданість всю показати
До нових, поки ще не знаних «властей».
Взялись «Їжаки» відтягати
З дороги, мішки із піском прибирать,
Щоб легше було проїздити.
Та більшість лиш дивляться тільки, стоять
Не раді, але й не сердиті.
Чекали, чим же то закінчиться все.
Чутками юрба обростала:
А, може, покращення всім принесе,
Що при комуністах не мали.
Тим часом на Лаврі і прапор з’явивсь.
Взялись німці порядкувати.
А люди підвечір лише розійшлись
І стали на ранок чекати.
Що від того ранку діждуться вони?
Чи краще, чи гірше ще буде?
Та не відчували поки що вини,
За що б нести кару, ще люди.
Три перших накази лише через день
З’явились - листівки на стінах.
Німецька та українська лишень.
Отож, усі люди повинні
Вернути назад награбоване все
В крамниці, майстерні і каси.
Хай кожен продукти всі зайві знесе,
Запас на добу щоб зостався.
А ще щоб здали всі свої приймачі,
Та зброю до комендатури.
І в кожній в кінці страхітливо звучить
Одне – та ж морозом по шкурі:
«Того, хто не викона даний наказ,
Чекатиме розстріл». Тож люди
Читали та і озирались щораз,
Чи хто їм не цілить у груди.
І ще портрет Гітлера всюди з’явивсь,
Щоб люди до нього звикали.
Та мало хто там зупинявся, дививсь,
Бо ж Сталіна ще пам’ятали.
Я теж бігав з хлопцями, скрізь заглядав.
Малим було дуже цікаво.
На нас і уваги ніхто не звертав,
Свої були в кожного справи.
Розмови про міни в будинках велись
І досі між люди. Тож німці
Шукати усюди ті міни взялись
І сходились ми подивиться,
Як ящики цілі з підвалів несуть.
І кожен добряче так важить.
Казали, що німці і грошей дадуть,
Як хто їм криївки покаже.
Знайшлися й полонені, наче, які,
Ті міни були закладали.
Найбільше, мабуть, вони німцям такі
В будинках місця й показали.
А ще на горищах багато пляшок
З горючою сумішшю бу́ло.
І осуд одразу між люди пішов:
А що, коли б то все рвонуло?!
Не знаючи, де там ведуться бої,
Чутками жило лише місто.
Казали, що німець на Волзі стоїть,
Що взяв у лещата залізні
Уже і Москву. Що вже Сталін утік,
Що, хтось вже застрелив «скотину».
І бив себе в груди один чоловік,
Що скоро уже Україна
Буде́ самостійною. Гітлер, мовляв,
На теє дав, начебто, згоду.
Народ на те лише в задумі кивав
Й хутенько від дядька відходив.
А двадцять четвертого я, як завжди
Дивитись побіг на Хрещатик.
Ніщо, наче не віщувало біди.
Людей там юрмилось багато.
Хто просто стояв, хто накази читав
Із виглядом досить похмурим.
А натовп найбільший у черзі стояв
Під стінами комендатури.
Несли приймачі і рушниці несли,
Щоб да́рма не ризикувати.
І всюди, куди кинеш оком, були
На варті німецькі солдати.
Та комендатура раніше була
Дитячим ще універмагом.
Мене туди мама іноді вела.
Там іграшки, всякі розваги
І одяг, взуття…Та ж багато чого.
Аж очі мої розбігались.
Тепер сидять німці там замість того…
І серце стиска мені жалість.
Десь вже пообіді зібравсь було я
Додому, щоб чогось поїсти.
Огледівся – купами люди стоять,
На чергу чекаючи, звісно.
«Ще встигну поїсти і знову прийти» -
Подумав. І лиш розвернувся,
Як гуркіт страшенний. Бруківка летить
Мені у обличчя. Зіпнувся
На ноги. Огледівся - там, де стояв
Ще тільки будинок і люди,
Стовп диму і попелу вибух підняв,
Шматки розліталися всюди.
Кого поховало каміння навік,
Хто кров’ю стікав на бруківці.
Живі усі разом сіпнулися вбік,
Бо вже похопилися німці
І стали до купи зганяти усіх,
Шукали мінерів між ними.
Та пил ще розвіятись добре не встиг,
Між попелу того і диму
Знов бахнуло так, що я ледве втримавсь.
Бо ж землю струснуло щосили.
Здавалось, будинок угору піднявсь
І все, що до того вціліло,
Розсипалось вмить, розлетілось кругом.
Крик, галас і плач – все злилося.
Всі було майнули у розтіч бігом
Та німцям, усе ж, удалося
Спинити юрбу. Стали вгору стрілять…
І тут вже навпроти рвонуло,
Де «чайна» була. Знову шмаття летять,
Знов землю добряче струснуло.
Вже й німці, не знаючи, що їм робить,
Облишили когось ловити.
Народ розлетівся навкруг у ту ж мить.
А далі пішло знов гриміти.
То там струсоне, то в другому рвоне.
Металися злякані люди,
Не знаючи де і кого дожене,
Бо ж бахкало, наче, усюди.
Хрещатик увесь у вогні і диму,
Повсюди поранені, вбиті.
Дісталось й мені каменем самому,
Що й кров почала цебеніти.
Металися люди і я поміж них,
Не знаючи, де мені мчати.
Уже би додому, можливо побіг
Та де ж він – тут спробуй узнати,
Як все навкруги у вогні і диму.
І знову, і знов вибухає.
Хрещатик сховався в суцільну пітьму
І то іще більше лякає.
Додому я вже аж підвечір прибіг,
Вже бігала й мама, шукала.
Та де ж мене знайдеш в руїнах отих.
А в місті іще не вщухало.
Гриміло і бухкало. Поки наш дім,
На щастя ще не зачепило.
Крізь шиби розбиті просочувався дим,
Бо ж все середмістя горіло.
Три дні вибухало і тиждень,мабуть
Навколо будинки палали.
А як німці раду отому дадуть,
Як «наші», коли відступали,
Зірвали у Києві весь водогін,
Пожежні машини забрали
(Щоправда, закінчився скоро бензин
І їх в Броварах покидали)
Тож аж від Дніпра німці шланги тягли,
Аби хоча б щось рятували.
Та «наші» підпільники тихо взяли
Й ті шланги поперерізали.
Отож, загасити так і не вдалось.
Поки було чому палати.
Горіло, диміло, здавалось, ось-ось
Десь знову почне вибухати.
Коли ж, врешті вижер весь центр вогонь,
То страшно було і глядіти.
Не міг упізнати я міста свого.
Як можна було так вчинити?
Хрещатик увесь у руїнах лежав,
Димілися купи каміння.
Закурені стіни, металу іржа
І всі погорільці, як тіні.
Хоч то проти німців все, наче, було,
Та згинуло їх не багато.
А скільки киян в тих руїнах лягло,
Того і сьогодні не взнати.
Лишилось без даху родин тисячі,
Майно все до цурки згоріло.
Не було де бідним присісти, спочить,
По тому камінню ходили.
Бо ж більшість будинків – де люди жили,
Там німців ніяких не було.
А німці одразу ж і винних знайшли
І все на євреїв звернули.
Веліли зійтися з речами і всіх
У яр під конвоєм погнали.
Чутки пішли, що розстріляли там їх,
А правду вже потім узнали.
Здавалось, що можна, зірвали уже.
Хоч німці ретельно пройшлися
Будинками після отих всіх пожеж.
І міни ще також знайшлися.
Їх німці виносили всім напоказ –
Дарунки Радянської влади…
Відтоді спокійно минув якийсь час.
І раптом уже в листопаді
Знов вибув страшенний столицю струснув.
Успенський собор підірвали.
Якраз якийсь пастор словацький прибув,
На нього, мабуть, полювали.
Щоправда, спізнились із вибухом тим
Казали, на дві десь години.
Вже й пастора, й німців не було у нім.
Зостались одні лиш руїни
Від того собору, що в Лаврі стояв –
Окрасою був всього міста.
Я з мамою там ще маленьким бував,
Хоч ледве пригадую, звісно.
Казали, й Софію те ж саме чека,
Собор Володимирський, наче.
Хоч, може, то німець нас просто лякав
Отим більшовизмом звірячим.
Та більше за все здивувало мене
Нахабство. Як Київ звільнили,
То ледь не наступним по звільненню днем
По радіо оголосили,
Що то, виявляється німці тоді
У Києві все позривали.
Я, хоч і малий, оте слухав сидів
І знав, що нахабно брехали.
Списали на німців всі звірства свої
Гадали – повірять їм люди…
Та Київ, онучку, стояв і стоїть
Й стояти віки іще буде.

* * *

Поранена Північна*. Ледь жива.
Котів підгодував. Іще й погладив.
…Які б я міг промовити слова?
Хіба що: «Будьте прокляті, двоглаві!

Усі. І хто схопивсь за автомат,
і той, хто не стріляв, але підтримав:
бажав падіння Києва за три дні
і докорів сумління геть не мав.

Нехай же вам на десять поколінь,
від найбідніших верств і до еліт, –
хвороби,
травми
і стихійні лиха!

Народе-вбивце, Всесвіту чужий,
кому потрібно, щоб іще ти жив?
Про знищення твоє
моя молитва».





____________________________________

* мікрорайон Північна Салтівка у Харкові

Сонце зранку сховалося десь, але це не важливо
Буде новий яскравий день
Виглядай свою милу!
Буде ніжна вона і красива
Все як хотів і Той хто привабив
І його мила.

Ми малюємо разом буття
Пензлями літа
З нами свято життя
Кохання і літа.
Посміхаєшся ти
Посміхаюся я
Посміхаються діти!
Мої помисли чисті
Вірь мені милий
Будеш ти, буду я
Дуже щасливі.

Любий, давай танцювати
Я запросила,
Я не тварина чужа
Я твоя мила.

Шансів у цьому житті скільки завгодно
Тільки даються вони духовно свободним.
Шанси ці тільки тим випадають
Що справді живуть, а не відбувають.

Яка бо красіва поезія!
Чуттєва експресія!
Слонята ж тупочуть саваннами
Разом з павіанами.

Вони - не зажурені лірики,
Що плачуть в напірники
А вільні як вітер створіннячка,
Під хвостиком в кожного дірочка...

Зулуси не марять годинами
Віршатами вельми сумнівними.
А тюті-матюті - ох телепні!
Сонети жують перемелені.

Намащують оди верлібрами,
Усіми душевними фіібрами.
А в мене не вірші - кабанчики!
Поети ж облизують пальчики...

25.12.2022р.

Сіється з торби морозяне пір’я,
вечір святий поспіша на поріг.
Носяться пес із котом по подвір’ю,
силяться місяць схопити за ріг.

Падають тихо додолу сніжинки,
лине усюди гучна коляда.
Ярко засяяла після спочинку
в небі зимовому перша звізда.

Таїнство має невдовзі звершитись,
чуда чекають дорослі й малі.
Сяє смарагдами зоряний ситець –
свято сьогодні на цілій Землі!

Годинник. Стрілки. Біле коло.
Навколо пустка. Жах підступний.
Скрипить кватирка. Квітка квола.
Відкрита книжка. Простір скутий.

Несамохіть. Поволі. Стиха.
Воєнний стан. Напівтемрява.
Полин гіркий. Стихійне лихо.
Поняття глузду. Чорна яма.

Оповідання. Казка. Сповідь.
Страждання. Стогін. Сльози. Кат.
Хтось зайвий. Третій. Може навіть…
Годинник. Час. Маркіз де Сад.

2012

Запали різдвяну свічку,
Хай горить і не згасає.
На землі життя не вічне,
Смерть у вічі заглядає.

Багатьох війна забрала.
Плаче гірко Україна ,
Бо ті іроди лукаві
Убивають доньку, сина.

Спас родився щоб страждати.
З бідних ясел - на Голгофу.
Під хрестом стояла Мати...
Нам знайоме це до болю.

Запали сьогодні свічку,
Хай історія різдвяна
В цю скорботну темну нічку
Зарубцює наші рани.
24.12.2022.

Після тебе руками розводжу сліпий,
і повітря хапаю безмовно, як риба.
З мене хтось після тебе каліку зліпив
і веде очманілого вмерти на дибу.

Після тебе ні звуку, ні сну, ні вина,
ні сльози покая́нної з білого ока.
"Після тебе – дощі", – тільки ця новина́,
тільки мокра пора і калюжа глибока.

28 листопада 1994 р., Київ

Ворожими "Градами" стріляна
Та мінами рясно всяна,
Слізьми материнськими зрошена
Моя Україна хорошая.

Обкрадена ти олігархами,
Обманута горе-владою
Щоденно ряснієш могилами,
Але для мене ти милая.

Нестатками й бідами змучена,
Але всеодно ти квітучая.
Люблю і багатою й бідною
Свою Батьківщину рідную.

2015 р.

Важко. Нагромаджуються втрати,
від яких ніяк не вберегтись.

Друзів за душевну глухуватість
Важче вибачати, ніж колись.

Почуття припізнений початок
у зачатку так і відімре.

Хоче болячками докучати
Тіло, і не юне, й не старе.

Тільки дух не зовсім ще згорбатів.

Та й йому з неприязних низин
Важче стало зорі добачати
Крізь колючі нетрища тернин.

2013

Не такі ці мрії потаємні,
Раз вони в душі не збереглись, –
Хочеться прокинутись затемна
І ввімкнути світло, мов колись.
Хочеться припинення сирени
Завивань раптових щодоби, –
Хочеться з небес благословення,
А не спонукань до ворожби.
Хочеться позбавитись тривоги
За життя утомлених солдат, –
Хочеться скоріше перемоги
І найменше найдорожчих втрат.
Хочеться зірниць на небозводі
Та коротких проміжків пітьми, –
А найбільше – теплої погоди
І не дуже довгої зими.
24.12.22

Збираєш в наплічник Нехитрий мотлох:
Ноут, щоденник, якісь документи.
В душі архівуєш терабайти спогадів,
Що фіксують важливі моменти.

А за спиною шепочуть, вовтузяться
Твої молодії роки...
І пам'ять фіксує фальшивих друзів,
Хто не потис руки.

Відбувається те, що повинно відбутися,
І колись довелося б все рівно йти.
Та ти знаєш: так просто тебе не позбутися,
Ти і тепер — до мети.
2017