Все почалося у холоднім січні.
З тих пір, як сніг промовив гучно "плі!",
Я відбуваю термін свій довічний,
Похмурий в'язень на оцій землі.

Терпів тортури струмом електричним,
Спостерігав чужі обличчя злі.
А камера для мене - простір звичний,
Моя душа не грілася в теплі.

Натхненні ніжним дотиком квітневим,
Весною заціловані дерева
Шепочуться: "Твій досвід - явний плюс..."

Немає сенсу планувати втечу.
Втомились від життя-в'язниці плечі.
Чекаю тільки дня, коли звільнюсь.

Райське яблуко, Адаме, не надкушуй,
бо пізнавши смак не знайдеш спокій,
збожеволієш, змарнуєш чисту душу,
втративши едем зеленоокий.

Спокушати буде мізки змій лукавий
похітливим стогоном омани.
Бачиш, ніде впасти яблукам тужавим,
людство згодом підбирати стане.

Плоть засліпить очі зрячому, сліпому,
содомія оповиє серце...
Знищить Бог вогнем Гоморру і Содому* —
перемеле дощ сірчаний з перцем.

Чатуватимуть валькірії** за рогом —
вічність перейде у тимчасове.
І забуде дивний світ заради ко́го
надкусив ти яблуко медове.


Содом і Гоморра* — міста розпусти, які сіркою спалив Бог

Валькірії** — міфічна істота кохання, яка веде до неминучої загибелі.

13.04.2025р

Барви яскраві, хмільні аромати,
Співи пташині і море тепла, -
Ніжної свіжості всюди багато,
Добрості світу немає числа.
Сонячне небо, ласкаве проміння,
Лагідний вітер і далеч ясна, -
Світу пасують обнови весінні,
Все наділяє красою весна.
16.04.25

Життя – ріка: потоки і стрімни́ни,
та хвилі, що біжать на перекат.
Вона зрідні стрімкому часоплину,
якому тихе плесо – неформат.

Обабіч залишаються заплави
і комишем порослі береги,
стоять гаї у величі і славі,
а їй спішити в море до снаги.

Попереду загати, греблі, шлюзи,
озера і красоти неземні,
тісні великі і малі союзи,
електростанцій зоряні вогні…

Усе по плану, задуму і долі.
Здавалося, її не зупини́ть!
Але дивись – уже на видноколі
і моря синього омріяна блакить.

16 квітня - День народження легендарного актора і режисера, автора, зокрема, знаменитої стрічки «Великий диктатор» - нищівної сатири на нацизм і на особисто Гітлера.


З вечора і до ранку
диктатор збирає гармати,
бомби, потужні танки -
вбивати!

Та схоплюється уві сні,
аж змахує холодні краплі,
бо чує зневажливий сміх -
над ним стібається Чарлі…

2025 рік

І ти мені явилася у сні,
журлива музо, зірвана з орбіти…
Кому довічні дала ти обіти,
що цвіт убрався у студений сніг?
Кому віддала крила золоті,
сама упавши у німу безодню? —
Колодязі глибокі і безводні,
а ночі — невиразні і густі.
І ми з тобою, подруго, удвох
відмолимо любов свою незрілу,
добувши з серця ті іржаві стріли —
а де є двоє, там уже і Бог.


15.04.2025

«Миротворці» - трамп із маском
Терендять російську казку.
Схаменіться, ви ж не діти –
Скільки можна терендіти!

Я камінь філософський не шукав,
а намагався сенс буття збагнути.
Відвідав не один життя анклав
і рвав не раз одвічні долі пута.

Ішов угору в бурю і туман,
спускався долу у палюче сонце.
Блукав поміж химерій і оман,
різнити вчився золото і бронзу.

Пізнати прагнув незбагненний світ,
відмінності знайти геєни й раю,
і лише за десятки довгих літ
у пошуках своїх дістався краю.

Чому ж тоді дрижить моя рука,
тримаючи перо доби цієї?
Я камінь філософський відшукав
в безмежжі глибини… душі своєї.

13 квітня у засвіти відійшов один із корифеїв латиноамериканського магічного реалізму.
Всесвітньо відомий перуанський письменник завжди щиро підтримував Україну. У листопаді 2014 року він побував у Києві та Дніпрі. Так, під час зустрічі зі студентами Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Нобелівський лауреат сказав справді пророчі слова: «Вірю, що тут, в Україні, відбувся героїчний подвиг в ім‘я свободи…»


Шаленого світу криваву арену,
що наче оглухнула від багатоголосся,
рятує любові вода джерельна…
Це - Маріо Варгас Льйоса.

Якесь бурхливе водоспадне слово,
що мчить, наче потяг з відкосу…
Перечитую, як вперше, знову:
це - Маріо Варгас Льйоса.

Відкладаю книгу і заплющую очі,
на повіках застигли сльози…
Є просто слова, а є - пророчі:
це - Маріо Варгас Льйоса.

2025 рік

Яблунева гілочка, яблунева,
Біло розквіта вона та рожево.
Тепло на душі стає в мене й в тебе
Коли квітне гілочка яблунева.

Яблунева гілочка, яблунева,
Дивиться замріяно вона в небо,
Кличе пелюсточками бджіл до себе
Яблунева гілочка, яблунева.

Яблуневу гілочку, яблуневу
Пестить вітерець. немов королеву.
Ніжності серпаночком в день травневий
Огорнута гілочка яблунева.

2025 р.

Яблунева гілочка, яблунева,
Біло розквіта вона та рожево.
Тепло на душі стає в мене й в тебе
Коли квітне гілочка яблунева.

Яблунева гілочка, яблунева,
Дивиться замріяно вона в небо,
Кличе пелюсточками бджіл до себе
Яблунева гілочка, яблунева.

Яблуневу гілочку, яблуневу
Пестить вітерець. немов королеву.
Ніжності серпаночком в день травневий
Огорнута гілочка яблунева.

2025 р.

Остання крапля впала зі щоки
і відлягло, мов відпустила в літо
того, ким сповивала всі думки,
рапсодії присвячувала світлі.

Нам потай заздрив осяйний дивак,
що не пізнав шаленої любові.
Та спурхнув птах у небо, як літак,
лиш біле пір'я на голках соснових

лишив на згадку! Радість, прощавай!
Нехай барвінком стелиться дорога,
квітує травнем сонячний розмай...
Я, каменем за пазухою в Бога.

І ніби не було, бентежних днів,
пекельних слів промовлених наосліп.
Кленовий лист під чобітками тлів...
Душа верталася в багряну осінь...

15.04.2025р.

Коли чужий ступає до порога,
Чи зупиняється в чеканні край воріт, –
Оповіщає гавканням тривогу
Управний охоронець наш – Джигіт.
Нема в гостей ніякої надії
Зайти у двір, бо пес і круть, і верть, –
Як хижий звір, собака шаленіє,
Зі зла аж наїжачується шерсть.
Немає до стороннього довір’я,
Хоч має той для пса делікатес, –
Нікого не пускає на подвір’я
Без дозволу господарів наш пес.
15.04.25

МІНЛИВІСТЬ

Спливають дні, сповза́ючи мов тіні по стіні,
Літа́ злітають листям, як з розпа́тланого клена.
Мрія вчорашня – як мара́, вже десь в далечині,
А завтрашня, мов сон, навряд чи ще здійсне́нна.

Наче Любов – чуттєва примха, вітра гра в саду́ –
То цвітом лагідна без меж, то хтива світом герця.
Без барв палітра й подих все ж – конвульсія. Іду,
Щоб задихну́тися в останній ноті ске́рцо її серця.

О так, Життя, здавалося б, – невпинний річки біг,
Що віднесе́ в безодню геть всі радості, всі втрати.
І кожен крок у нім в майбутнє – но́вий оберіг,
А кожна мить – єдина – цінність без заплати.

Цей Шлях – Душа – світання й зо́ре ізвечо́ра,
Цнота єства, початку край. Від сліз і аж до сміху –
Увесь рай. Бо кожне завтра – незворотне вчора,
Сліди мінливі на піску, що дали Долі втіху.

Павло Гай-Нижник
14 квітня 2025 р.

Оглядає вулиці
Безгомінна ніч, –
До парканів тулиться
Вздовж пустих узбіч.
Стала на обочині,
Вибившись із сил, –
Чи іти не хочеться
Далі їй звідсіль?
Млою засоромлена,
Никне вже он-он, –
Позіхає втомлено
І впадає в сон…
14.04.25

Не говоріть мені про бога,
не заїкайтеся про честь!
Вони втонули од знемоги
у цьому безмірі безчесть.

І не кажіть мені про гідність,
а за сумління – нічичирк!
Гнітить духовна світу бідність
і невимовно-ниций цирк.

Про мир патякати не смійте,
на мир хто й краплі не зронив,
і лицемірних слів не сійте
на полі цім скорботи жнив!

Мовчіть за милосердя пору,
допоки точиться війна,
знімайте пацифізму шори,
бо світом править сатана!

І не беріть гріха на душу,
як дійсно є вона у вас,
бо шоста та частина суші
у спокої не лишить нас!

Оце не просто засторога,
у цьому багатьох вина.
Не говоріть мені про бога,
коли панує сатана!

12 квітня під час виконання бойового завдання на літаку F-16 загинув український льотчик Павло Іванов.
Герою України було лише 26 років…

Літак F-шістнадцять.
Пілот - двадцять шість.
Замовкла рація.
Зупинилась мить…

Він мріяв літати,
а пішов молодим…
Іванових - багато,
а такий - один.

2025 рік

Моїх поезій чуйний режисер,
вишневих сакур садівник жаданий.
Я завагітніла від тебе і тепер
ношу під серцем сонце полум'яне.

Дві лінії на смужечці надій —
тест позитивний... гормональні зміни...
Перлини щастя на веселці вій,
цитринові салати, вітаміни.

А поряд ти, мій янголе, і мить,
зворушлива, як музика рахманна,
що в алтарі жасмином пахкотить,
ванільним ладаном, вином вінчальним.

12.04.2025р.

Минуле повернутися не може
Як цілісність, як цілий континент,
Та все-таки воно усіх тривожить,
Як вічність, переплавлена в момент.

Минуле повертається в частинах
Чи в образах, гештальтах і листах.
Минуле проповзе крізь павутину
Чи вирветься із засідки, як птах.

Минуле проросте невикорінно,
Немов чортополох або тюльпан.
Крізь зміни радикальні, швидкоплинні
Воно прорветься, як всевладний пан.

Та все-таки ніщо не повторимо.
Епоху відшумілу не вернуть.
Кружляючи лиш привидом незримим,
Минуле може зазирнути в суть.

8 травня 2022

Спеленатий арканами він їхав на коні
Між двох монголів, що кінці тримали
І холодно на нього позирали.
А в нього думи в голові сумні.
Бо ж розумів, що смерть його чека.
Тохта слова на вітер не кидає.
Та ніякого розпачу немає,
Хай смерть йому і буде нелегка.
Та відчуття, що покарав він зло,
Що вбив того, хто винен в смерті брата
Давало спокій перед стріччю з катом.
Перед очима все життя пройшло.
Нехай коротке. Але в час такий
Непевний люди й менше проживали.
Бо ж з усіма усі ворогували.
То не життя – зі смертю вічний бій.
Згадав Андрія – менший брат його,
Через якого, власне й опинився
В оцім мотуззі. Але не гнівився
За те на нього. Не було чого.
Андрій з дитинства вічно десь встрявав.
А він, як старший, мусив захищати.
Ходив з синцями часом через брата.
А підросли – за батька йому став.
Бо тато у поході десь пропав.
Де і могилка – то вони й не взнали.
Отак удвох поволі виростали,
Аж поки той нещасний день настав.
Андрій якраз по вулиці ішов,
Тут гайдуки боярські проїздили,
Та чимсь його добряче зачепили.
А в ньому, видно, враз заграла кров.
Тож огризнувся. Ті за нагайки́.
Взялись жорстоко шматувати тіло.
Від крові враз сорочка зчервоніла.
Микита повертався від ріки
Із вудками. Як тільки те уздрів,
Кілок дебелий вихопив із тину
Й перетягнув одного через спину,
Аж той з коня на землю полетів.
Та так невдало – й голову звернув.
Другий одразу аж збілів від гніву.
Та в очі глянув, повернув хапливо
І до маєтку чимскоріш майнув.
Полуда зразу із очей зійшла.
І гнів пропав – це ж смерть обох чекає.
Такого управитель не спускає.
Тікати треба скорше із села,
Поки не повернулись гайдуки.
Схопив Андрія та бігом до хати.
Узявся речі чимскоріш збирати.
Андрій стояв збентежений такий,
Бо, видно добре відчував вину.
Але назад вже пізно відступати.
Із клунками майнули поза хату.
Під лісом з димом вітерець війнув.
Микита озирнувсь – батьківський дім
Уже палав. І стисло серце йому,
Батьківського так жалко було дому,
Бо ж скільки всього пережито в нім.
Відсиділись у лісі та й пішли
На південь – долі кращої шукати.
Прийшлось довгенько по степах блукати,
Поки таки пристанище знайшли
Між біглого, зовсім лихого люду,
Який в степах розбоєм промишляв.
Із того і спожиток собі мав.
Гадали, що недовго там пробудуть.
Бо ж душі не лежали до тих справ:
Когось отак вбивати, грабувати,
Щоб люди тебе стали проклинати.
Та Бог з гріха того порятував.
Напали лихі люди на обоз
Купецький та й увесь розграбували.
Монголам, що степи ті пантрували,
Ватагу оточити удалось.
Кого убили, а живих усіх
Взяли в мотуззя і кудись погнали.
Усі вони перед мурзою стали.
А він уважно роздивився їх.
Когось скарати тут же повелів,
Взялись їм зразу ж голови рубати.
А декого, між них Микиту з братом,
Із молодих, напевно, пожалів.
Спитав, чи хочуть в найманцях служить.
Відмова, знано чим би закінчилась.
Тож всі живі одразу й зголосились.
Все ж, хоч якась надія далі жить.
Отак і опинилися вони
В загоні славнозвісного Ногая,
Що між монголів більшу силу має
І може лише порухом одним
В Сараї хана свого посадить.
Ходив з далеким турком воювати,
Зумів їх дикі орди подолати
Й похід на Візантію зупинить.
За що принцесу у дружини взяв,
З самим Царградом, навіть поріднився.
Тож на той час багато вже добився.
Та, звісно, плани на майбутнє мав.
Не хан якийсь, всього лиш беклярбек.
Та його слово важило багато.
Поміг Тохті в Сараї ханом стати…
Але розбив із ним вже скоро глек.
Отримавши від хана в дяку Крим,
Задумав від Сараю від’єднатись,
Самому в своїм краї керуватись.
Багато хто погодився із ним.
В Сакчі, де той Ногай тоді сидів,
Нойони різні часто приїздили,
З Ногаєм потаємно говорили.
І беклярбек з того́ дуже радів.
Тохта тоді не мав достатньо сил
Аби в бою відкритому зійтися,
Інтригами одними вдовольнився,
Аби хоча б зміцнити власний тил.
І, видно, все котилось до війни,
Якої вже ніяк не оминути.
Про те в розмовах тільки й було чути.
Аж ось, нарешті, ясним днем одним
Ногай похід військам оголосив.
І рушили з Сакчі його ногаї.
Микита і Андрій також рушають
З загоном руських найманців, що вів
Мурза Касим. Долали довго степ.
До них весь час загони прибували.
І скоро військо грізно виглядало.
Окинеш оком і не знайдеш, де б
Був степ пустим. Повсюди військо пхає.
Зібрав тут сотні тисяч душ Ногай.
Війська увесь заполонили край.
Цікаво, чи Тохта теж стільки має?
Дійшли до Дону, де Тохта чекав.
У нього війська вдвічі менше було.
Але від бою, бач, не відвернули.
А вже на завтра битви день настав.
Зійшлись у полі дві орди в бою.
Степ аж гудів від тупоту кінноти.
Пил різав очі, залітав до рота.
Ногай кінноту посилав свою
Туди, де якимсь робом відчував
У тім потребу. Бо ж від того пилу
Уже все поле від очей закрило.
Загін Микити ще поки стояв
В резерві. Коли майже все у бій
Ногай вже кинув. Раптом десь ізбоку,
По собі сакму лишивши широку,
Загін ординський вигулькнув, як стій
Й швидким галопом звідти полетів
До ставки беклярбека. Сподівався,
Що без резервів вже Ногай зостався.
Тохта Ногая вбити захотів,
Щоб тим ударом виграти весь бій.
Летить загін ворожий, пил здіймає,
Вже до Ногая ставки підлітає,
Немовби хижих ос великий рій.
Мурзи Касима не було в той час,
Був викликаний спішно до Ногая.
Але часу на роздуми немає.
- До бою! – закричав Микита враз
Й повів загін напереріз орді,
Що мчала степом. При шатрі Ногая
Зіткнулися, неначе хижі зграї.
Ногай спокійно на коні сидів,
Спостерігав, як руський той загін
Орду шабля́ми взявся шаткувати.
Хоч тих було і більше набагато
Та далі не пробився ні один.
Як половина в тій орді лягла,
Другі коней, нарешті повернули
Та й хутко, озираючись гайнули.
А скоро й битва виграна була.
Тохта звідтіль живим заледве втік.
Ногай, щоправда, не велів догнати.
І не тому, що мав великі втрати.
Гадав, що й так розбив Орду навік.
Собі всі землі аж по Дон забрав
Та й до Сакчі із військом повернувся.
Відзначити Микиту не забувся
І йому сотню під оруду дав.
Здавалось, все складається, як слід.
Із неба чорні хмари відступили.
Брати свій шлях-таки знайти зуміли.
І їх життя чекатиме без бід.
Та знов Андрій… Ногай вже на той час
Прийняв іслам й порядки мусульманські.
Устої забувалися поганські.
Отож, Андрій побачив якось раз
Дівчину, що Ногаю привезли
В його гарем. Десь із Русі украли.
Побачив він її і серце стало,
Бездонні очі з розуму звели.
У відчаї накинувся на тих,
Хто віз її. За шаблі ухопились.
Але-но тільки перша кров пролилась,
Міська сторожа кинулась до них.
І до Ногая повели на суд.
Микита пізно про те все дізнався,
І до Ногая чимскоріш подався.
Там вже цікавий позбирався люд.
Пробивсь Микита поки крізь юрму,
До смерті вже Андрія засудили.
Він тоді кинувсь до Ногая сміло,
Став про рятунок говорить йому.
Але Ногай й бровою не повів.
Велів Андрія тут же і скарати.
Хребет спочатку бідному зламати
І голову зрубати повелів.
Микита мусив бачити те все.
І злість йому у серці закипала.
І люта помста ціллю його стала:
Він теж Ногаю голову знесе.
Поклявся в тім, хоч слова не сказав.
Ще прийде час для помсти. Він за брата
Помститься, тільки треба зачекати.
І він чекав, а скоро й час настав.
Тохту Ногай, здавалось, переміг.
Та скоро вже нойони й чингізиди,
Що купи ще трималися для виду
Зчепилися. Той скоро перебіг
Знов до Тохти, за ним другий і п’ятий.
І серби, і болгари відійшли,
Хоч вірними васалами були.
Ногаю важко військо знов зібрати.
Зате Тохта за рік зумів зібрать
Орду велику, бо ж тепер він має
І тих, що відступились від Ногая.
Тож із тим військом взявся підступать
Вже й не до Дону – за Дніпро дійшов.
Ногай збирає спішно все, що здатен,
Та половину лиш зумів зібрати
Із сил, з якими вже Тохта прийшов.
Поки Ногай із силами збиравсь,
Уже і Буг ординці подолали.
Поміж Дністром і Бугом військом стали.
Ногай щось швидко вигадать старавсь.
Прикинувсь перше, що він захворів,
Про перемови взявся говорити,
Мовляв, все можна без війни рішити.
От вихворіє він за кілька днів
І стрінеться з Тохтою, щоб вони
Усе владнали… Сам же, за тим часом
Все ж пастку влаштувати сподівався.
Для того Тека з Чакою – сини
Ногая військо чимале взяли
Та за Дністер тихенько подалися.
Орду Тохти обходити взялися,
Щоб з тилу її вдарити могли.
Із військом тим Микита теж ішов.
Та по дорозі удалось відстати.
Він до Дністра узявся повертати,
А скоро вже і течію зборов.
Як тільки на тім боці опинивсь,
Помчав орду Тохти бігом шукати.
Недовго довелося і скакати.
Його загін ординський зупинив.
Він їм сказав: важливу має вість,
Нехай ведуть бігом його до хана.
Дав обшукати їм себе старанно.
Сказав, що лише хану відповість.
Його тоді до хана привели
І він про підлу витівку Ногая
Повідав. Та й про все, що добре знає.
Тохта був на Ногая страшно злий.
Велів орду негайно піднімать.
Поки сини ту пастку ще готують,
Ногаєве він військо замордує,
Бо ж втричі перевагу може мать.
Ударили ординці, що є сил
В місцевості, що Куканликом звалась.
Ногая військо скоро розметалось,
Розбіглося у відчаї навкіл.
Багато хто пробився за Дністер.
І сам Ногай також туди подався.
Дістатись до Сакчі він сподівався.
Життя порятувати би тепер.
Із ним загін в сімнадцять чоловік.
Микита, що в ординськім війську бився,
Уважно за усім отим дивився.
Помітив, у який подався бік
Отой Ногай. Подавсь за ним услід.
Іще й ординців прихопив з собою.
Летіли за Ногаєм вслід юрбою.
Хоч очі заливав холодний піт,
З отих Микита очі не спускав.
В ногайців коні втомлюватись стали
І скоро їх ординці наздогнали.
Загін ногайський на дорозі став
На бій останній, щоб прикрити втечу
Ногая. Закипів короткий бій.
Микита ж обійшов ворожий стрій,
Помітивши Ногая недалечко,
Рвонув за ним. Вже скоро й наздогнав.
Той, хоч спішив та часто озирався.
Нарешті, зупинивсь, за шаблю взявся.
І тут Микиту, врешті упізнав.
І зрозумів. Гнів раптом закипів
У його серці. Кинувсь на Микиту.
Тому вдалося напад той відбити.
В бою порадник геть поганий – гнів.
Тож вибив шаблю у Ногая з рук.
Махнув своєю й голова злетіла.
Здійснилось те, чого душа хотіла.
А скоро і копит донісся стук.
Ординці перебили ворогів
І за Ногаєм подалися далі.
Наказ: його живим узяти мали.
Спинились, зрозумівши все без слів.
Хтось голову Ногая підхопив.
Вмить посланця відправили до хана.
Микиту оточили всі старанно,
Бо хто зна, що Тохта би повелів.
Микита їхав, опір не чинив.
Ординці скоро ще до них примчали,
Тоді в аркани вже Микиту взяли,
Бо ж чингізида вбити він посмів.
І так він знав, що смерть його чека.
Але душа страху не відчувала,
Бо його помста винного догнала.
А далі? То у Божих все руках.
Тохті сміливо в очі подививсь,
Хоч і штовхали без кінця у спину,
Щоб перед ханом впав він на коліна.
А хан поглянув холодно, скрививсь.
Але, щоб справедливість показать,
Велів Микиті золота відважить,
Наскільки голова Ногая важить…
Одразу потім голову зрубать.
На те Микита слова не сказав
І хану лише злегка поклонився.
А сам в душі до Господа молився
Десь там на небі брат його чекав.

(Слова для пісні від імені чоловіка)

З блиском котиків вербових сірі очі.
Зупинився, ніби дивиться весна.
А на вулиці струмки дзвенять співочі,
В серці ніжно виграє легка струна.

Приспів

Чарівниця сіроока, пташка рання
Прилетіла у мій край пощебетать.
Сонцем теплим усміхнулась мені вранці,
І засяяла небесна благодать.

Голуби воркочуть тихо білокрилі.
Я, мов вкопаний, стою, дивлюся вслід.
Дівчино-весна, голубко, ніжна, мила.
Зупинись, не йди за живопліт.

Приспів

Чарівниця сіроока, пташка рання
Прилетіла у мій край пощебетать.
Сонцем теплим усміхнулась мені вранці,
І засяяла небесна благодать.

Бачити тебе я хочу, чарівнице,
Щоби квітли сірі очі, мов верба.
Чорноброве щастя, чічко білолиця,
Лиш з тобою відійде журба.

Приспів

Чарівниця сіроока, пташка рання
Прилетіла у мій край пощебетать.
Сонцем теплим усміхнулась мені вранці,
І засяяла небесна благодать.

 
пісня, яка є важливою у соціально-політичному тоні
 
а слова такі:
 
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
І може, подбай про колірне ТБ
”Дзвонимо за бакси!“ мене шукає теж
Чекаю доставки до третьої, вдень
Ще, Боже, подбай про колірне ТБ
 
Замов, Боже любий, вечірку для нас
Я вірю, о Боже, винайдеться шанс
Буде твоя воля, гульнемо нараз
Замов, Боже любий, вечірку для нас
 
усі-разом
 
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
Всі друзі на поршах, а в мене регрес
Трудись, мені кажуть, немає чудес
О Боже, придбай мені Мерседес Бенц
 
 
і все!
 
 
 
 
 
 
 
 

Цвіти, вербО! Пручайся, кожна брунько!
Тягни до сонця листя і квітки!
Весняним святом відзивайся лунко:
Ось Він іде під пальмові гілки!

"Осанна!"- з уст дитячих похвалою,
А з кліток вилітають голуби,
Бо Отчий храм, забруднений хулою,
То місце покаяння і мольби.

Хвала Тобі, Премилосердний, любо
Пробуджений Тобою зріти день!
Б'ємо поклони - захисти від згуби
Розгублених, слабких Твоїх дітей.
04.2023.

В долині край городу,
Який межує з лісом,
Калини кущ розрісся,
Він восени так рясно родить.

Взимку пташаточок годує
Смачними ягідками,
Навесні біло зацвітає
Та всіх-усіх чарує.

А соловейко диво-трелі
Їй влітку розсипає,
Калину-матір звеселяє
І розмовляє з нею.

Коли ж приходить вкотре осінь,
Вогонь той калиновий
Спалахує яскраво знову
В долині край городу.

2025 р.

Вечорами довго сяють
Зорі чисті в небесах.
Сильний, брате, сильний, знаю,
Сильний в діях, не словах.
Ти душа, яка потрібна.
Ти свободи справжній смак.
Хай Господь веде, мій рідний.
Гасло - єдність, ти наш знак!

2024

Знову настрій у мене чудовий,
Знову щастям зогрітий сповна, –
Від твоєї палкої любові,
В серці квітне жадана весна.
Знов душа, мов настроєна арфа,
Ожила та чарівно бринить, –
Я дивлюся упевнено в завтра
І тобою милуюсь щомить…
13.04.24

Я хочу говорить з тобою.
Прохання вітер забиває.
І хвилі сходяться рікою,
І потопають в водограї.

Я хочу бачитись з тобою.
І знову той скажений вітер
Все завиває над горою,
Обтрушує вчорашні квіти.

Я хочу запитать про тебе.
І йде луна, і йде далеко.
А в небі хмари кострубаті,
І у гаю притих лелека.

Я хочу уночі додому
Пройти стежками, де є роси..
А вітер все одно гуркоче,
Йому бажання ніпочому.

У двадцять я тішився Словом Святим,
Почитував бунінські твори між тим.
Мене й захопила панянка таврійська,
Сержанта тоді ще славетного війська –
Цікавили ж більше любов та інтим.

Життя освятилося смислом новим,
Коли пощастило побачити зблизька,
Які в неї очі. Грайливі очиська.
У двадцять

Їй вірші писав, не шкодуючи рим,
Сумливим був настрій, бував бойовим.
Та горе для мене – по суті, хлопчиська:
Гуляли в кишенях пилюка й вітриська –
Я грошей не мав на обручку й калим.
У двадцять...

... – 2025.

Холодно стало і трохи незатишно,
просто осінь у засоби бачення.
Просто минуле - пора цвітінь.
Тінь.

Просто лиш стало у засоби слухання
чути гудки нового одужання,
Образи сонця і місячний диск -
зблиск.

Просто на медита- і релаксації
знову в ціні упали всі акції,
а на підримку, довіру, любов
знов

виросли. Просто рецептори дотику,
знаєш, на них, як на ніжнім наркотику.
І пробирає холоду бліц
міць.

Просто слова - лише засоби запису,
затиску, захвату, звільнення, захисту.
Спрага, вода-океан звідусіль -
сіль.

Просто багато так рук, і стриножені
коні і клени у вічному множенні...
просто вже б'ється зелень із лук -
стук.

Просто рука у руці - буде затишно,
нові побачення, нові пробачення.
Айсберги топляться - хвилі із глиб...
лип
чути цвітіння, медового вересу,
запах хурми і ледь теплого хересу.
Ні, це ява, і мені це не снить -
мить.

Перепливти Іліади-навернення.
Нові шляхи і нові повернення.
Знати "тебе", що чекають і ждуть -
суть.

Просто весна, і навіть у осені
символи-значення золотом зложені.
Символи значення наших всіх літ,
ні, це не міт.





2014

От ми i дочекалися зими,
і хмари темні небокраї орють,
мені таки нагадують вони
ту землю, що дала життя нам, чорну.

Мені таки нагадують вони
ріллю і самі перші перелоги,
і ще б нам дочекатися весни,
і ще б нам дочекатись перемоги.

От ми і дошукалися небес,
хіба ж багато хочем, тільки манни
снігів, і, щоб весною знов воскрес
зелений степ із-під зими саванів.

А поки - під ногами пил і степ,
і підставляє поле своє лоно,
і вкотре в небі місяць все росте,
і вітер пригортає віти сонно.





2014

Лаштуються центурії в когорти.
Над книгою схилився фарисей.
Вже продали за срібники погорди
І дні, і ночі, й світ своїх очей.


Чатує поміж зори прокуратор.
Чи ти не знав, не відчував того.
Уже у друге вимагає натовп:
- Ти розіпни! ти розіпни Його!

Яка мені ця дивна дивина
У плоскості снігів, за чверть розлуки;
В колибі обігрієм свої руки,
Зима - зваблива і занапастна.

Який мені цей випав божий день!
Розповідаєш радісно і ніжно,
Шепочеш. І біліє бездоріжжя -
У срібний рай поміж смерек веде

Омріяний. І кришталеві коні -
За скелею, край скелі... і за край.
І скільки зим таких не вибирай,
Такої не побачити нікому.

І не почути. Мусимо чекати
До скрипок-бубнів троїстих музик.
І зігрівають подихом Карпати,
І пригортає віттям Явірник.




2011

Чи світ по нас життя вивчає?
Побіля храму ми удвох.
На давній рамі сірий мох.
Свіча вчорашня догорає.

І дні, і ночі проминань
(Щодень золотоверхі бані).
А ми відомі і незнані
В жертовні власних намагань.

Візьми за руку та підем,
Та оминем і гніт, і гніття,
Обтрушуючи біле віття,
Освячуючи новий день.

Тримай міцніше. Білий сніг -
Нам найщиріший листоноша.
Омріяна, така хороша,
Зима в мереживі доріг.

Де добрати потрібні слова,
Щоб зізнатися в місячній тіні.
Під Козятином пахне трава,
І цикади, мов зоряні ріні.

Десь далеко і певно, що спиш...
Близько так - ген рукою подати.
Десь у Вінниці сумнів облиш,
А у Жмеринці треба поспати.


Ти не вір, що таке не бува,
Вір у теплеє літо навколо.
Під Тернополем пахне трава
Так тепер, як ніде і ніколи.



2009

У береги печалі,
У береги розлук
Віткнулися носами
Човни, мов пси до рук.

Лежать собі чекають,
Води набрались вщерть,
Як понесе, підхопить
Весняна круговерть.



2009

Заховали від світу сумнівні стосунки.
Гра на нервах не може будити в мені
поетичних мелодій чудні візерунки.
Суперечки закоханих — зливи грибні.
Четвертуєш мовчанням, караєш за вірність?
Гільйотина і то краще... раз, і нема!
Чи хіба гонорова, надмірно покірна? —
Пелюстково-вразлива душа, зокрема.
Приручив, то від себе тепер не відштовхуй,
бо піду і не знатимеш з ким я і де...
Пробиваються промені сонця крізь товщу
позахмарної висі, щоб небо бліде
розписати барвінками. Любчику званий,
випробовуй на міцність байдужу, стійку.
Кровоточить сльози́ не заштопана рана,
телефон в зоні смерті, немає зв'язку.

13.04.2025р.

“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться”.
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Перса давно загубили звабу,
Тіло набуло вторинної цноти.
Ти у душі ще далеко не баба,
але ж лопата, город, субота...

Світоч – додолу, треба додому,
мати до хати гукає.
Серця судоми, вечір навколо
маревом долу стікає.

Піниться море, бри́зки угору,
хвилі до берега линуть.
Звірі – у нори, спати упору,
часу скори́вшися плину.

Тя́ма не хоче, громом гуркоче
лиця містраль обдуває.
Йдеться до ночі, світяться очі –
сил розлучитись немає.

Місяць у русі, йде по обру́сі,
о́кіл запалює зорі.
Кличе матуся і я здаюся.
Ніч порядкує надворі…

Я – розлучена,
ти – заочно одружений.
«Що отримаю я?» –
спитала себе після першої зустрічі.
Але прийшла на другу,
і стала тобі – двоюрідною.

Що отримала я –
писану торбу, спогадів повну.
Про зненацька гарне кохання,
без юнацьких драм і емоцій.
А ти – залишився вірним їй,
тій, яка завтра повернеться – рідній.

На перших порах
ти будеш плутати імена.
По минулих роках
звикатимеш знову до її тіла.
Та ще довго мій відчуватимеш запах,
доки мене не змиє вода.

Падає сніг на обличчя, на вії,
навертаються сльози на очі.
Тішуся, що однині й довіку,
я – не постарію.
Я завжди в твоїх спогадах буду –
бажаною і красивою.
Я завжди в твоїх спогадах буду –
декілька років рідною.

2025

То дороги кінцівками місиш,
То дивана сідницями треш, –
Ятаганом увігнутий місяць
Серед неба спиняється теж.
Височить, як маяк, нерухомо,
Світло сіючи лиш навскоси, –
То у тілі немає утоми,
То не можеш набутися сил.
І рахуєш калорій останки
Ти, нездвижно сидячий, коли
Блискотить ледве-ледь до світанку
Місяць, вкритий серпанком імли.
12.04.25

Депресій смуга і образ
Чомусь урвалася раптово.
Ти помудрішала ураз,
Веселим, ніжним стало слово.

Немов збагнула, що життя --
Всього лиш мить короткочасна...
Кохаймося до забуття,
Моя ти зоре непогасна.

Допоки ще горить вогонь
Шаленством юного завзяття,
Візьми тепло моїх долонь,
Хай розірветься зло на шмаття...

І спопеліє від жаги,
Сердець очищення живого...
Цвітіння ЩАСТЯ навкруги
Буятиме по волі Бога.

І заяснілий небокрай
Так усміхнеться він казково...
Ходім, коханая, у рай,
Під те склепіння веселкове,

Де сам Ярило золотий
Легким пестливим вітровієм
Благословить у парі йти,
Ворота раю нам відкриє!

11 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Силкуються вернутись холоди,
Морозами лякають наостанок,
Та ми ж набідувались до біди.
Опісля ночі – все одно світанок.

Заколотилось – друзі, вороги,
Безпринципні, безликі і колишні.
Але весніє і на ладан дише
Закон «общепонятної» тайги.

Я по коліна у воді.
Моя душа давно померла.
На шиї - амулет із шерлу,
Єдиний чорний. Білі перли
Радіють, поки молоді.
Я по коліна у воді.

Чіплявся за бездушну тінь
Я безпорадною рукою.
"Не йди, благаю! Будь зі мною!"
У серці з піснею сумною,
Один із немічних створінь,
Чіплявся за бездушну тінь.

Шалене танго танцював
Я з кимось у порожній залі.
Чужі обійми. А що далі?
Ніхто не грає на роялі.
Без терцій, септим та октав
Шалене танго танцював.

Відспівує мене орган.
Не відігрів я власну зиму.
Мовчання вклалося у приму.
Для себе склав смертельну риму
Крихкий, вразливий грубіян.
Відспівує мене орган.

Я по коліна у воді,
Холодній, темній, непрозорій,
Творець несприйнятих історій.
Вже не закоханий, а хворий,
Сповідуюся самоті.
Я по коліна у воді.

Весно, весно моя безсиренна, якими шляхами ти
Пробираєшся вперто глибокими вирвами-ранами?
Чорний крук не дає тобі крила лелечі розпрямити.
Та щодня виглядаю тебе я годинами ранніми.

І як сонце увись підіймає свій обвід золОчений,
Виглядаю тебе, весно мирна, й при місяці срІбленім,
Придивляюся в ночі морозні - чи йдеш по обочині,
Чи ведеш із собою додому солдатика рідного?

Соколятку-синочку, натомлений, щоки обвітрені...
Пробирає весна безсиренна стежину до хати нам.
Молитвами своїми я шлях її довгий помітила,
Ніби стьожками серця гарячого. Ними ступатиме.

Квітень. Ранок. Вітер. Сніг.
Холодно до дрожі.
Показати на поріг
Лютому не можу.
Білосніжна бахрома
Позбавляє зору, –
Видалятися зима
Не бажає з двору.
Засніжило навесні
І похолодало, –
За весною день при дні
Бідкаюсь помалу.
11.04.25

А вербові гілочки
Вже складені в букети,
Із ними кожен поспішить
В неділю цю до церкви,

Щоби усі їх посвятить,
Це ж бо заслін злим духам.
А далі пасочки пекти
Всі господині будуть.

Приготувати писанки
Теж треба неодмінно.
Стрічатимемо залюбки
З молитвою Великдень.

2025 р.

Стукає серце шпарко:
Спогади - товарняк.
Тягнуться гулко, різко...
З втомою позаяк.

Позаминулоріччя
Все ще у груди б'є
Важко-тугий наплічник.
Все що несемо - своє.

Omnia mecum porto.
Сильний, бездумний шляк
Трафив доволі моцно -
Щоб найсильніший вкляк.

Най ті шляки трафляють
Тільки чужинську тлінь.
Вартії не вклякають.
Сильні ж ідуть на ви.

Погань зникає баско:
Згарищем пишних бань.
Буде їм замість щастя
Тисячоліття гнань.

Стукає серце шпарко...
Сил вже, здається, катма.
Тільки крокуй без упину,
Бо за спиною пітьма.

Хутко, невпинно, гордо-
Так, як крізь пекло йдуть.
Буде, тобі, Народе,
Безліч щаслих майбуть.

Вірш покладено на музику Сергія Степаненка.

https://youtu.be/VGCdBAGKmn4

 
Було люду на явленні Безумця
Казав, на місці старому стрічаємося
Убравсь у мережива і сатин у ремінцях
Чоло в небеса, усміх на півлиця
 
Казав оце:
”Леді й джентльмени, принцеві зле“
Стоячи на брамі, отам де склеп
Глянцуючи .38-го:
”Трофей
Од самого Джеcі Джеймса“