Дружинники у гридниці сидять
По лавках, дослухаються уважно,
Що статний воїн біля столу каже,
Бояться, навіть слова пропускать.
Бо ж той із Холма поспіхом примчав
Від галицького князя, від Данила.
За день до того вістка прогриміла,
Що той здобув під містом Ярослав
Велику перемогу і розбив
Ущент загони ляхів і угорців,
Які були на Ростислава боці,
Він собі Галич здобувать привів.
І от вже нині поміж них сидить
Той, хто на власні бачив усе очі.
Розповісти погодився охоче.
Тож як тут можна щось та пропустить?!
Дружинник, зразу видно, говіркий,
Розповідати дуже полюбляє
І вміло так про все розповідає…
- Отож, ви пам’ятаєте-таки,
Що галицькі бояри довгий час
Скорятися нікому не хотіли.
Князями, як хотіли, так вертіли.
Тож, як монголи вскочили якраз
В Угорщину, відмовились служить
Данилу, Ростислава запросили,
Що князеві Михайлові був сином,
Чернігівському. Довго усидіть
Він там не зміг. Монголи повертались,
Тож Ростислав одразу драла дав.
Данило повернувся й знову став
У Галичі за князя. Та скорятись
Той Ростислав й не думав. Полетів
В Угорщину, щоб помочі шукати.
Король пообіцяв підмогу дати.
Той помочі ще й ляхів захотів,
І з Кракова ту поміч обіцяли.
Ще ж Ростислав свою дружину мав,
Тож сил собі, здавалося, зібрав
Достатньо, щоб той Галич звоювали.
Ще й галицькі бояри піднялись,
Щоб Ростиславу в тому помагати.
Чи зможе хто супроти нього стати?
Спочатку на Перемишль подались.
Узявши місто, рушили гуртом
На Ярослав, хотіли швидко взяти.
Ворота їм не стали відчиняти,
На їхній бік не перейшов ніхто.
Тож довелося місто облягти…
Велись безпечно, навіть і турнір
Під стіни Ярослава влаштували,
Поки вночі залога не напала.
Відбились, правда, але із тих пір
Укріпленнями місто обнесли,
Аби нікого звідти не пускати.
Тим часом вісті стали долітати
Данилові. І в Холмі почали
Збирати військо. Князь мерщій послав
До брата, до Василька. Окрім того,
В Литву, просити помочі в Міндовга,
В Мазовію, щоб Конрад помагав.
Та лиш ото Василько в Холм прибув,
То вже других очікувать не стали.
Ще по дорозі половців прийняли,
Союзний хан прислав, лишень почув.
Із військом тим і рушили в похід,
Аби даремно часу не втрачати.
Двірський Андрій рішив вперед помчати,
Щоб стан речей розвідати, як слід.
Він Ярослава скоро вже діставсь
Із того боку Сяну та дав знати,
Що вже не довго поміч їм чекати,
Щоб Ярослав упевнено тримавсь.
Полки вже наші Сяну досягли.
Ніхто не сторожив мости і броди,
Тож половці їх подолали з ходу
І стали так, щоб з військом ми могли
Спокійно перебратись. Вороги,
Хоч би й хотіли, не змогли б завадить,
Бо половцям не просто дати раду.
А, може, плани в них були другі?!
На боці тім князь військо розділив
На три частини. Брат Василько – справа,
Аби із військом ляхів мати справу.
З ним волиняни всі його були.
А двірському Андрію уділив
Він центр війська – проти Ростислава
І угрів, щоби стримати їх лави.
Собі ж у війську лівий бік відвів.
Бо ж бачив уже добре, що Фільній,
Що серед угрів був за головного,
За яром став й частину війська свого
Тримав, щоб його кинути у бій
В належний час. Вже скоро бій почавсь.
Князь Ростислав дружину свою кинув
Проти Андрія. Наче, коршун ринув.
Удар страшний і наших стрій подавсь,
Не витримавши натиску. Тоді
Підспіли угри, ще сильніш насіли.
Списами наші лави проломили.
Аби не бути більшій ще біді,
Поволі наші стали відступати.
Данило кинув в поміч їм загін,
Але не здатен був пробитись він,
Не зміг ряди ворожі проламати.
І теж до річки мусив відступать,
Куди й Андрій відкочувавсь поволі,
Кидаючись в атаки. Але кволі
Удари ті зміг ворог відбивать.
Тим часом ляхи теж вперед пішли
На волинян. Схопилися жорстоко.
І падали убиті з обох боків.
І ті, і ті здолати не могли.
Коли ж у бій втяглися вороги,
Вже близьку перемогу відчували,
Данило зрозумів, що мить настала
І лиш йому здійснити до снаги
Задумане. Дружину свою взяв
І через яр подався на Фільнія.
Той ще чекав належної події
Та все на поле бою позирав.
І тут із яру виринули ми,
І вдарили. Данило попереду.
Угорці встигли зготуватись ледве,
Як ми на них натиснули кіньми.
Я бачив, коли Шалв з коня упав.
Як сам Данило ледь в полон не втрапив,
Але відбився, лише списа втратив.
Тут зразу Лев йому на поміч став.
Схопився з угром, списа поламав,
Хоч угра так на землю і не скинув.
Данило знову проти угрів ринув,
Нарешті їхні лави проламав.
А ми за ним туди, де був Фільній.
А той злякався, кинувся тікати.
Нам його стяг вдалося перейняти.
Князь розірвав його. Угорський стрій
Розпався вмить. Всі слідом подались
За втікачем. Як Ростислав побачив,
Що стяг Фільнія впав то, ледь не з плачем,
Щоб часом у кільці не опинивсь,
Велів дружині хутко відступать.
Андрій за ним й за уграми погнався.
Там десь Фільній до рук йому й попався.
Данило повелів його скарать.
І Ростислав теж ледве не попавсь.
Коня під час погоні вбили в нього.
Та угр якийсь, віддавши татю свого,
Порятував. Тож він нам не діставсь.
Поки ловили наші втікачів,
Василько ляхів теж зміг подолати.
Ударив так – ті мусили втікати,
Свої криваві гублячи мечі.
Проте Василько слідом не погнав,
Багато надто полягло дружини…
А вся піхота вража попід стіни
Під Ярославом, ледь відомий став
Їй битви тої результат, схопилась
І чимскоріш від міста подалась.
Чинити опір нам не спромоглась.
А нам усе добро їх залишилось.
Кого схопили з угрів, чи з бояр
Тих галицьких, князь повелів скарати.
Не захотів їх вини розбирати.
Не треба було затівати чвар!
Отак Данило ворогів розбив
Під Ярославом. Тож і угри, й ляхи
Тепер на Галич дивляться зі страхом.
Та і боярам не до боротьби.
- А що, литовці й ляхи прибули
Данилу в поміч? – хтось почав питати.
- Та прибули, як вбитих рахувати
Ми навкруг Ярослава почали.
Тож, що з тієї помочі від них?
Як бачите – й без неї обійшлися…
Тут раптом воїн з лави підхопився:
- Мені пора! – та й вийшов за поріг.

Ну що простити можеш ти мені?
Скажи на милість, що тобі я винен?
У тебе світу – те, що у вікні,
а зліплено усе – з рудої глини…

Але у мене бачення своє:
добра і зла, поко́ри і сваво́лі…
У ко́го совість, хоч на йо́ту, є,
той не зламає і мало́ї долі!

У ко́го є хоча б мала́ душа,
хоча б краплина честі, власні діти,
той після себе бруду не лиша́,
аби проще́ння потім не просити.

У серці не тримаю всякий «хлам»,
ніко́ли зла ніко́му не бажаю.
Лише́ борги тихе́сенько роздам
і про обра́зи – миттю забуваю!

– Як добре, мамо, що Ви уже
десь там далеко, де мир і спокій.
Господь, я знаю, Вас береже,
а я у яві живу жорстокій.

У нас тут, мамо, іде війна,
лише недавно село звільнили...
В льоху сиділа всі дні брудна,
молила Бога, додав щоб сили.

В садибі хати уже нема...
Та що там хати – села немає.
І тільки річки бліда кайма
руїни вкупі оці тримає.

Де квітнув сад наш, тепер пустир,
гілля опале і вирви, вирви...
Димить около уздовж і шир,
дивлюсь у небо, немов із прірви.

Ви, ма́буть, теж там – у небі тім,
відсіль за димом я Вас не бачу...
Нема життя тут, в селі пустім,
ось вийшла з льоху – стою і плачу...

Учора звістка прийшла сумна:
в бою загинув синочок любий...
Така в нас, мамо, іде війна –
кривава й хижа, аж до загуби...

9.02.23

Як приємно і цікаво
Розглядати білий світ,
І змальовувати жваво
Світлотіні плинних літ.
Тільки фарб не вистачає,
Та все менше полотна, –
Для побаченого раю
Поза отвором вікна.
Отака моя забава –
По собі лишити слід
Про приємний і цікавий
Дивовижно гарний світ.
02.03.23

Із трав настоєм, напіввідмацьким
Причарувала серце юнацьке.
Тільки-но випив, в лиці змінився.
І ти сказала: «Цей не годиться,
Із ним не буде більше любові»
Та й покохала хлопця другого.
А тому, кого причарувала,
Свою сестричку подарувала.
А він хоч і був іще під чарами,
Збагнув одразу – сестра не пара.
Всю ніч простояв: не та розмова.
Не та розмова, не тії слова,
Не біле личко, не чорноброва.
...Тож уникайте, хлопці-коханці,
Тих, хто збирає квіти уранці.

Намагаючись зрозуміти, що таке дуб,
Дві людини рились в прілому листі.
Вони так робили років зо триста,
Та Богу набридло дивитись на тупість,
І грянув грім із ясного неба,
Бо натякнути якось же треба.
Одна людина від переляку
Сховалась в будку, немов собака.
Інша людина глянула вгору,
Все зрозуміла і посміхнулась,
Залишила дуб і пішла битим шляхом,
Адже наш світ на дива багатий.

02.11.2017

Шановний, відомий, багаторечивий,
Шляхетний та мудрий, (та модний!) поет.
Напевне, коханий, та мабуть, красивий,
Вам треба карету...Чи кабріолет...

Бо пішки якщо ви і ходите, - тільки
Десь суто по хмарах, чи пак - по верхах.
А скільки прихильників, відгуків скільки!..
Та я не насмілилась...Виборов жах...

Хто я, і хто ВИ...А чи є у вас жінка?
Навіщо запитую? Смішно самій...
Така змалювалась (на стелі) картинка, -
Як жінці даруєте віршів сувій...

І кажете так: "Прочитай, моя мила,
А потім підемо з тобою в сади"...
...А жінка у кухні вечерю зварила...б,
Якби ви принесли відерце води...

Чому ж так складно
полишити уявний світ?
Було це все ж даремно.
Ба більше, нестерпно боляче
терпіти щодня.
Яким здається пеклом
реальний світ.
Бо так вже чудово
вигаданий ідеальний всесвіт.
Такий неосяжно прекрасний.
До подиву простий
і водночас такий складний.
Здається, його загадку
не зможе розгадати ніхто.
Чому так приємно жити там?
Реальний світ цілком набрид.
Ніщо вже, мабуть,
не змусить ще раз
повірити в брехню.
Ще раз довіритись комусь
і відчути себе покинутим.
Наврядчи схочеш
повернути всі страждання.
Таким вже став цей
жалюгідний світ.
Такою реальність буває жорстока,
та без неї не існувало б життя.
Його не змінить час,
не зміниш і ти.
Тобі під силу йти вперед
до неминучого кінця.
Того, що манить твоє серце
поринути в обійми спокою.
Він кличе тебе пошепки,
непомітно ведучи за собою.

28.02.2023

Березневого неба склепіння
Уквітчали сузір’я дрібні
І зірниці оті, що незмінно
Цілу зиму сіяли мені.
Це вони невідступно щоночі
Яскравіли в холодній пітьмі
Наді мною в години урочі,
Залишаючи слід на письмі.
Бачив їх восени, а улітку
Рахувати любив до світань
Зорі всі, наче друзів, чи свідків
Моїх дум, намагань і діянь.
Незрадливі, безмовні, мрійливі
І привабливі зору, – вони
Боронять сподівання на диво,
На яке жду цієї весни...
01.03.23

ІНемає істини тієї,
що буде правдою одною,
і за оказії такої
немає правди однієї.

У кожного своя дорога,
аж поки однієї миті
усім засяє у зеніті
стезя до Отчого порога
всього одна у цьому світі.

ІІНе поклоняюся чужому,
лукаві душі оминаю
і на амвоні золотому
у мене ідола немає.

Ані свободи, ані волі
не продаю і не міняю.
Герої однієї долі
і воїн, що один у полі,
і одинак у хаті скраю,
і перехожий у юдолі.

ІІІМинаючи земні тенета,
долаючи тяжіння, втому,
усі полетимо додому,
у всіх одна обитель – Лета,
де не прощається нікому
обман, гординя і вендета.

02.2023

***
А на болота́х своє корито
має кожен урка-генерал...
і свої копита
ця «еліта»
не відкине, поки править бал.

***
А їхній цар, хоча і невеличкий,
але на цілу голову, – ку-ку...
свою «кубишку»
заховав у ничку,
але не пам'ятає, у яку.

***
А наш – герой, великий чоловік,
який за віру, армію і мову
іще... торік
нікуди не утік,
і в офісі пасе свою корову.

***
А урядовці – це чиїсь кишені,
куди ховають крадене бабло
і гривнями у жмені,
і зелені,
які іще «касірує» пуйло.

***
А слуги і зелені, і червоні
себе у владі проявили скрізь...
і темні поні,
і язикомовні
усюди сунуть свій поганий ніс.

***
А їхній кок годує пропаганду,
а наш тримає в шорах «марафон»,
а ми... направду
маємо не раду,
а мафію, що нехтує закон.

Апогей
А є чого сміятись і ридати
від того, що не афішує преса, –
чому мандати
мають депутати,
що захищають шкурні інтереси?

02/23

Причетників усіх до тероризму
Запрошую до пекла всіх разОм
Там буде позбавляти вас харизму
Відомий вам нескорений Азов…
Прохання невеличке - не спізнитись
На сто відсотків збавитесь всього
У підсумку - ще й будете гордитись
Під "музику" осердя - о - го - го!!!
26.02.2023.

Заносить наді мною меч мойого страху
сатана.
А дух мій – меч в руці мойого
Бога.
Я – син двобою доброго добра і злого зла,
дитина сутичок в нутрі себе самого.

Новонароджуюсь з ударів гострих я
розпеченої криці двох оружжів.
Що́ ж голова ця котиться щодня
у танцях битв, чий дзенькіт зосоружнів.

Так покаяння сходить боляче на ум,
який порозставляв по всіх своїх куточках
раптових ідолів, які над Богом чинять глум,
з’їдають жертви з вогником у хитрих о́чках.

О, душе мій, не сумнівайся в Божому собі,
возненави́дь це ідолопоклонство.
По полю пролетів автомобіль.
Так в’їде сатана в своє господство.

31 серпня 1995 р., Київ

Щонайвищий серед квітів,
Кому видно все на світі,
Підказав Будяк Барвінку
Взять Фіалочку за жінку.
Обмаль радощів у квітів,
Тож зраділи всі, мов діти,
І без зайвих там думок
Пустилися у танок.
Як почули про весілля,
Що справляло пишне зілля,
То знайшлися і музики –
Гусак, Півень та Індики.
Прилетіли веселитись
Горобці, Чижі й Синиці,
Додався і Шпак.
«Отак, квіти, так!»
Бадьорить усіх Будяк.
Та враз закричав щосили:
«Ой, мене щось укусило!»
А за Будяком і решта:
«Гицель, мабуть, між нас вешта!»
А то були просто бджоли
(Після зими іще кволі)
Мед із квітів добували,
Поки тії танцювали.
Щоб не буть чортополохом
Та не скаржитись й не охать,
Знать би Будяку не всує,
Що Свята Земл шанує,
Засіває ним поля,
Як культуру обробля,
Щоб не тільки з гречки й липи,
Але й з нього мед точити,
Мед пахучий добувати,
Люд праведний частувати.

Дозволь сердечно привітати
тебе, мій брате по перу,
із цим весняним диво-святом,
коли квітує все навкруг.

Цієї сонячної днини,
в святої Трійці чудо-день,
ми відзначаєм уродини,
тобі співаємо пісень.

Аби здоровим був і жвавим,
щоб завжди мріяв і творив
таким же гордим, величавим
і щоб жінок своїх любив!

Із побажаннями скінчаю,
достатньо хлюпав я єлей,
бо віку ценз нам визначає –
що вже не рік, то ювілей!

Коли до краю підійде життя,
Коли все йтиме в забуття,
Зустрінемося ми з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадаємо минулі дні,
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря,
І як не знали вдвох ми горя

Як сонце лагідно світило,
Як море тихо говорило,
Як шепотіло нам казки,
Картин виводячи мазки

Картин чудових, неймовірних
Про мудреців, свободі вірних
Про двох людей в відкритім морі
І як ведуть кудись їх зорі

Ті зорі вказують їм шлях,
Куди вони на кораблях,
Змагаючись із вітром путнім,
Пливуть під парусом могутнім

Колись з тобою ми кохали.
Із почуттям ми цим літали,
Неначе в яснім небі птах,
Забувши геть про слово страх

Удвох колись під деревом сиділи.
Частенько там про мрії гомоніли.
Легенько листя шелестіло
Й до нас тихенько шепотіло

Та плинув час — нещадний пан
І листя з дерева опало
Тоді ударив барабан
І дерево вмить запалало

Згоріло дерево у мить
Із ним згоріла мрія
І посивіла неба враз блакить
Погасла вже надія

Ми розійшлися в різні боки,
Неначе все було у сні.
У різні сторони карбують ноги кроки.
Не чути більше радості пісні

І довго темрявою ми блукали,
Забувши світлі почуття,
Забувши щастя, що ми мали
І канули у небуття

От час настав, і зорі спалахнули.
Вистави всі завершилися вмить.
Тоді багато душ збагнули,
Що вітер зовсім не шумить

Настала тиша, що поглинула усіх.
Навіки зник у день цей сміх.
Поглинула усіх туга,
Заграла десь сумна фуга

І зникло все, неначе й не було,
Неначе й не з'являлося воно.
І вкрила темрява весь світ,
Неначе землю квітів цвіт

До краю підійшло життя.
Усе вже йде до забуття.
Ми знов зустрілися з тобою,
І разом сповнені журбою,

Згадали ми минулі дні
Де ми, неначе кораблі,
Пливли собі посеред моря
І як не знали вдвох ми горя

У мить останню за руки ми взялися,
Сльозу останню пролили
І без страху назустріч долі подалися,
Згадавши в щасті разом як жили.

Оббігаючи зором гостей,
На одну я не міг надивиться, -
Крізь прозорі рогівки очей
Блискотіли вологі зіниці.
Мов гладінь синюватих озер
Затопила рухомі повіки
І для мене старого тепер
Цілий вечір сіяла без ліку.
З того часу мені не до сну
І душа гарячить неприродно,
Бо в глибинах тих синіх тону
Та щезаю в приємній безодні...
28.02.23

Буде не буде… а з ранку розбудите
СамІ залишайтесь у сонній красі
Мене, я надіюсь, ви не засудите
Конче потрібно пройтись по росі…

Хоч і на вигляд я майже збентежений
Не уявляю себе без роси, і
Котиться пісня знайомою стежкою…
Я саме цього у неба й просив

Як же тут… боже, ступаю напомацки
І хто ж той сміливець, що мовив: - З роси?..
Значить й мені не позбавитись позички
Щось таки значать о ці голоси…

Манять на трави, весною розкрашені…
Босим пройтися чи взлетіть журавлем
Ой сестре і брате - таінства красені -
Росинка згорнулась й проситься в щем…
27.02.2023.

(Присвячується Наталі Козуб)

Вікна кав'ярні, неначе портал у життя:
Хтось коло ятки купує троянди червоні,
Котить бабуся в рожевім візочку дитя,
І на ходу щось записує у телефоні.

Мама біжить, щоб впіймати малих втікачів,
Щулиться бідний студент у пальтечку легкому...
Жінка за столиком витягла зв'язку ключів -
Все, що у неї лишилось від рідного дому.

24.02.2023р.

І брати, і сестри — на чужині,
І батьки і діти — вся рідня.
Хто ж лишився в рідній Україні?
Українців меншає щодня.

Гуркіт бою. Сліз в диму не видно,
Дітки гинуть. Горе п’єм до дна.
Опосіла землю ненаситна
Люта гидь — московська сарана.

27 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Вже рік пройшов, як у Гостомелі
Ворожа повітряна атака
Вщент знищила літак АН-225,
Русні принісши славу Герострата.

Серед всіх інших він був унікальний:
Найбільший й найпотужніший у світі.
Здійснив він безліч перельотів дальніх
Та встановив рекордів теж без ліку.

Його приліт у будь-яку країну
Вважався непересічною подією.
Ім'я літак мав символічне –
Він називався «Мрією».

І ось цей унікальний апарат,
Взірець авіабудівного потенціалу,
Москалями був перетворений
На купу пошматованого металу.

В захоплений ворогом аеропорт
Спеціалісти-мародери приїздили
І діставали найцінніші вузли
З ураїнської мертвої «Мрії».

А ще за місяць до початку війни
Розвідка НАТО пропонувала
Перегнати літак у безпечне місце,
Щоб росія його не дістала.

Але літак залишився в Гостомелі.
І у безпечне місце поїхала
П'ята колона ДП «Антонова»,
А влада країни просто мовчала.

27.02.2023 р.

Темніє… Блимає свіча,
накрили сутінки оселю.
Вогонь на припічку зачах
і лізуть думи невеселі…

В трубі відлунює орган,
йому вторує сумно скрипка.
Нічний лютує ураган,
немає тиші і на дрібку!

Нуртує, крається, скимить,
гасає по воєнних тропах…
Не покидає і на мить
питання – Що там у окопах?!

А на війні – як на війні.
Біда нещадно рве країну
і сірі тіні на стіні
снують уперто павутину…

Моя любов живе, живе Вона усюди
У посмішці твоїй, в твоїх очах
Хай все згорить, хай зникнуть люди
Вона залишиться назавжди у віках

Моя любов живе і серце Її б’ється
Вона живе у цих віршах
Коли читають їх, Вона завжди сміється
Та в Неї посміхається душа

Я втретє повторю, моя любов живе
Та видно Її всюди
Я небагато знаю, та напишу одне:
Благаю вас,живіть й кохайте, Люди

-моя любов живе і серце її б’ється
-вона живе у цих віршах

3 січня, 2023

Найперше зійшлась грищенецька рідня,
Навіть ті, кого, на жаль, я досі не знав.
А ось із саду лутовок, що на горі,
Став несміло Езоп на поріг.
Неспішно Овідій з Причорномор’я прийшов,
Струшує куряву з подертих уже підошов.
З мольбертом і скрипкою (не чувана річ)
Чюрльоніс через городи прямує навстріч.
Доносять сусіди, що з Канева йдуть
Шуберт і Малер, про музику тиху розмову ведуть.
Посвятовська і Герберт переказують з Польщі,
Прибуть неодмінно мають у гості.
Через два океани в однім суголоссі
"Щедриком"Леонтович, піснею Цісик тугу доносять.
Івритом з Єрусалиму, нелегко мною добутим,
Рахель і Грінберг телефонують, що неодмінно будуть...
...Чимало гостей, та згадалися, звісно, не всі.
Завдячую також і тим, хто завітать не спромігсь,
Для них і для себе співать пориваюсь,
Бо в злагоді з радістю серце моє оживає:
«Зеленеє жито при межі –
Хорошії гості до душі».

Що може бути краще від життя?
Питання, вибачайте, риторичне…
Якби ж то знали правду ви чи я
Хоча б й гіпотетично…

Невірний крок і смерть вже тут як тут
Невірне слово - акає під кроком
І коло перетворюється в кут
Хоча й і ненароком…

З різницею якоюсь в кілька літ
Одержали квиток - пора до старту
Насправді це всього лиш переліт
Хоча і без плацкарту…

Невздумайте гнівити будь кого…
На небесах спримається інакше
Господь візьме і вимовить: - Ого.
Хоча і без пом’якшень…

Ви станете одним із своїх снів…
І родичі, що перше вас дістались
Затримають чомусь голодних псів
Хоча і наковтались

Усього того, що було з квитком…
І з розпачем і плачем домовини
З одним і тим заплетаним вінком
Хоча спитай в людини

Котра грішить й замолює гріхи…
І як і з ким і де їй заманеться
Ото ж, у небі, виключно птахи…
Хоча і не озветься…
26.02.2023.

Посеред світу дерево стоїть.
Під деревом тим дід сидить.
Він кобзу у руках тримає
Й на ній тихесенько щось грає

Мелодія та невесела,
Вона похмура й трішки зла.
Настільки, що сусідні села
Всі огорнула в мить туга.

Луна та музика усюди:
По всіх оселях і дворах.
Її усі місцеві люди
Невпинно чують в головах

Селяни сильно схвилювались:
Луна туга не день, не два
Вони всі радитись зібрались
І разом вибрали собі посла

Посол до дерева подавсь.
Ішов він впевнено і мужньо
Побачив діда, з кобзою що гравсь
І привітавсь до нього дружньо

Старий підвів на нього очі
Та грати все ж не перестав
Стояв посол би так до ночі,
Та раптом місію свою згадав

Заговорив посол поволі,
Про ту мелодію сумну,
Про те, що у селі всі кволі,
Вже котрий день усі без сну

Продовжував він говорити
А дід все грав собі та грав.
Посол звернувся знов до нього
Та дід уваги не звертав

Сумна мелодія лунала
І далі тугу наганяла
Посол, постоявши, пішов
Бо відповіді тут не знайшов

Бринять тужливо кобзи струни,
Луна летить у небеса.
Бринять, карбують туги руни
Та не стаються чудеса

Сидить старий, на кобзі грає.
Сльоза тихесенько тече
Бо сум той клятий час не повертає
У серці полум'я пече

Не має дід для кого жити
Не має вже кого любити
Всі спогади ще не забуті
Вони лиш привиди закуті

Вони лиш допікають сильно,
Не відпускають жити вільно
Вони як ланцюги залізні
Полонять душу міцно й грізно

Минули дні, мелодія вже не лунає
Не чути вже, як кобза грає
Радіють разом всі в селі
Знов радість ходить по землі

Посеред світу дерево стоїть
Під деревом тим дід лежить
Він кобзу у руках тримає
Та більш ніколи кобза не заграє

Цей фільм нарочито почнеться зі зливи,
Там буде жінка, шо прийде з майбутнього,
Але нічого не зможе змінити.
Все буде так, як повинно бути.
І прийде герой до розпусного міста,
Зустріне бідну, залежну дівку
Від несправедливого антагоніста,
І щоб звільнити влаштує бійку.
А далі комедія з переодяганням,
Жарти про фалос в легких евфемізмах,
Дослідження трансгендерного кохання,
І буде драма, і зовсім не смішно.
А тоді бойопік про Клеопатру,
Про секс та владу, любов, державу,
Що ти від народження маєш стати,
Те ким можеш і маєш по праву.
А ще фантастика, війни, лазери,
Космічні пригоди й страшні загрози
Світлі страждають, а темним байдуже,
І буде регіт, і будуть сльози.
І раптом трилер гостросюжетний -
Маніяк убиває тридцяту жертву,
Тридцяту, Карл! Для того, щоб мертвих,
Собі привласнити, і в цьому анти-
Мистецтво смерті, його. Зрештою
Ніхто не знатиме чим завершиться,
Фільм, до останньої сцени фільму,
І все відкриється – приголомшливим,
Шикарним твістом з воскреслим тілом.
Цей фільм нарочито почнеться зі зливи,
Там буде жінка, шо прийде з майбутнього,
Але нічого не зможе змінити.
Все буде так, як повинно бути.

09.11.2021

У кожного своє посильне мито,
якщо це не полон і кабала
у кігтях двоголового орла.
Примушені диявола любити,
на лобній площі оніміли діти,
оточені парафією зла.

Юрба іуд напевне добре знає,
де ділися дітей оцих батьки,
які із Маріуполя, таки,
та гадина запрошує до раю...
одна дитина вуха затуляє,
аби не чути їхні матюки.

02.2023

Синьо - жовтий майорить
Крок за кроком козакує
Божий дух в нім в корінь зрить
Ще й прицокує й міркує:

Якби так, щоб світ проснувсь
Геть у весь разом з Китаєм?
( Прописав і усіхнувсь ) -
Я про що, він добре знає…

А Китай то є Китай…
Без підмоги… без Ван - Дама
Ну а що як Таргітай?…
Ну а що як від Адама?…

2.
Синьо - жовтий Райський Сад
Господи, не вірю…
Наче ще й не зореопад…
Звідкіля ж ті звіри?

Хто ж їх це поприрікав
І погнав із Раю!?..
Може я не те спитав
І себе караю?
24.02.2023.

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер — незнайомців.

Нарешті второпав: усе — маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях,
що правди немає, немає поганих
чи добрих людей. За все наше життя
везіння — зустріти хоч просто порядних.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Це сповідь, якої священник не вчує.



ред. 22.03.2025

Талановитий полководець,
Хоробрий воїн і герой
Турецьких війн та переможець
Над персами у битвах. Той,
Хто бився із Наполеоном
І тим Росію рятував…
Цареві відданий до скону,
Кавказ Росії звоював.
При тому царським був сатрапом,
Свободу Польщі задушив,
Багато патріотів стратив,
Угорську армію зломив,
Що піднялась проти австрійців.
Суддею декабристам став.
Один, але у стількох лицях.
Усе життя тому віддав.
А скільки би така людина
Могла би користі зробить,
Якби служила Україні.
А їй доводилось служить
Душителям свободи й волі
Вітчизни рідної його.
Він сам обрав для себе долю
І сам пройшов шляху свого.
А скільки їх було, що стали
Опорою отих царів,
Імперію їм будували,
Щоб від морів і до морів.
Служили вірою державі,
Яка скорила їх народ.
Там здобували собі славу,
Живилися з її щедрот.
А власний край, свою державу
Не спромоглися збудувать.
Кому тепер та їхня слава?
Хто схоче їх ім’я згадать?
Але згадаємо, одначе,
Він українець, все таки.
Як доля склалася козача,
Бо ж предки були козаки
Старшинського, звичайно роду.
Дід, як і сотні теж таких,
Дворянство мав у нагороду,
Бо ж упокорить допоміг
Вітчизну східному сусіду.
З Полтави вибратись вдалось
До Петербурга, навіть, діду.
І непогано там жилось.
Синочка Федора пристроїв
В Петра Румянцева служить,
В колегії отій, якою
Вдалось гетьма́нство замінить
На Україні московітам.
А там зв’язками обросли
В Московії без них – куди ти?
Тож «в люди» вибитись змогли.
Герой наш народивсь в Полтаві,
В маєтку батьковім у рік,
Як українськую державність
Скасовують царі «навік».
Оту формальну автономність,
Яка, хоч видимість була,
Тепер урізали безкровно
І Україна увійшла
В Московію. Але старши́ні,
То все на руку лиш було.
Бо ж можна лізти по «драбині»
Аж до самих вершин. Пройшло
Дитинство хлопця у Полтаві,
А далі шлях на Петербург.
Там корпус пажеський на славу
Закінчив. Войовничий дух
Зманив його військовим стати.
Служить в лейб-гвардію пішов,
Був, навіть, флігель-ад’ютантом
У імператора. Знайшов,
Здавалось, власний шлях нагору,
Блискучі перспективи мав
Зробить кар’єру біля двору.
Високо в мріях крокував.
Але примхлива надто доля
Ті мрії знищила ураз.
Павла убили. У тих колах,
Куди він вибитись старавсь,
Нові з’явились фаворити
Й він на задвірках опинивсь.
Було від чого б сльози лити.
Та не йому. Він не зломивсь.
Нехай один супроти світу
Та дух у нього бойовий,
Бажання у військах служити.
І от він на передовій.
Якраз Туреччина схотіла
В війні реваншу досягти,
Війська в Молдавію вступили,
Щоб з турками бої вести́.
Іван при штабі влаштувався,
Але постійно рветься в бій.
Якось вночі у штаб вертався
І на дорозі на нічній
Зустрів колону, що блукає.
Знайти дорогу допоміг,
За що і орден перший має.
А далі шлях його проліг
Під Ізмаїлом воювати,
Браїлов у облогу брать,
Високі стіни штурмувати
І першу рану там дістать.
І куля, й шабля за хоробрість
Йому дістались в тих боях.
Та не лише військова доблесть.
В дипломатичних місіях
Він теж себе зміг проявити.
В Стамбулі кілька раз бував.
Йому продовжило щастити,
До рук бандитів не попав,
Уник фанатиків розправи,
Човном до Варни встиг втекти.
Але й не забував про справи –
Зміг цінні дані принести
Про ворога. Тож дуже скоро,
У двадцять сім – полковник став,
Що геть нелегко у ту пору.
Та ще і орден Анни мав.
Бо ж турок бив при Мангалії
І Базарджик їх штурмував.
А за штурм Варни – і не мріяв,
Уже й Георгія дістав.
Бо там зухвалим зміг наскоком
Ворожу батарею взять,
І, турки зрозуміли поки,
Став з їх гармат по них стрілять.
Зібрали турки більше сили,
Насіли, та він їх здолав,
Не лиш відбився, вдарив сміло
Й назад до Варни всіх загнав.
За то іще один Георгій
Став йому груди прикрашать.
А між солдатами «хоробрий»
Його взялися називать.
При Батино, де на одного
Було три турка, сам повів
На батарею полку свого,
Й вогонь картечний не спинив.
І має генерал-майора.
У Київ їде, формувать
Нові полки. І дуже скоро
Полки ті можуть воювать.
Та турки миру запросили,
Здавалось, війнам вже кінець.
Та нова у Європі сила
Звела надії нанівець.
Прийшов Наполеон з війною,
Велику армію привів.
Російська армія без бою
Вже відступає стільки днів.
Не можуть армії з’єднатись.
Паскевич в армії Другій.
Завдання має – намагатись
Французам нав’язати бій,
Аби затримати хоч трохи,
Щоб Друга армія могла
Здолати у Смоленськ дорогу,
Де Перша армія була.
На п’яти ворог наступає.
Він під Салтанівкою став,
Даву в погоню не пускає.
Великих втрат йому завдав
І так французів б’є уміло,
Що маршал впевнений в тім був –
То армія з ним б’ється ціла,
Тож сили всі сюди стягнув.
Тим часом військо відірвалось
І до Смоленська підійшло.
Там армії ще не з’єднались,
Потрібно часу ще було.
Раєвський з корпусом зостався
В Смоленську, місто захищать.
Багратіон на схід подався,
Десь Першу армію шукать.
З Раєвським і Паскевич в місті
Стрічав ворожий легіон.
Діставсь йому найважчий, звісно,
Там Королівський бастіон.
Як тільки Ней не намагався
Його узяти. Все дарма.
Як лев він там оборонявся
І до тих пір його тримав,
Поки дві армії з’єднались.
Тепер вже можна відступать.
Та й, відступаючи, старались
Бої ще ворогові дать.
Бородіно. Під ним зустрілись
Кутузов і Наполеон
І цілий день нещадно бились.
Француз, неначе злий грифон,
Накинувся аби здолати
У вирішальному бою.
А росіянам лиш стояти.
Солдати йдуть, гармати б’ють.
Все поле димом затягнуло,
В диму отому смерть гуля.
Зі свистом пролітають кулі,
Від ядер дибиться земля.
Раєвський сво́ю батарею
У центрі армії трима.
Французи пруть весь день на неї,
Й хвилини продиху нема.
Паскевич тут, у центрі бою
Усі атаки відбива.
Не раз рискує головою
Та не дотягнеться Крива.
Під ним уже двох ко́ней вбило,
А він цілісінький, хоча
Ходив в контратаки сміло,
В тилу, як дехто, не стирчав.
Усе ж французи потіснили
І довелося відступить.
Та й в тих уже немає сили
Російську армію добить.
А далі відступ, залишили
Москву французам, відійшли.
В Тарутіно, зібрали сили.
Французи із Москви пішли.
Тепер пора французів гнати.
Паскевич вслід за ними йде.
Під Вязьмою їм битву дати,
Під Красним Ней на нього жде.
Ледь то́го у полон не взя́ли,
Заледве маршал був утік.
Своїм найкращим генералом
Паскевича тоді нарік
Кутузов. Далі – заграниця,
Європа майже вся, Париж.
Було на що там подивиться.
Та головне тепер – престиж
Росії. Із того походу
Він повернувся вже в чинах,
Мав не одну ще нагороду.
Хто зна, як склався б його шлях,
Коли б його сам імператор
Із братом меншим був не звів.
Микола чув уже багато
Про славні подвиги, тож стрів
Його захоплено, призначив
У гвардію, знов ввів у двір
Й не називав його інакше,
Як тільки «батько-командир».
То все були щасливі роки.
З Михайлом Павловичем він
Росію з’їздив і Європу.
Стає, нарешті, сім’янин,
Сестру двоюрідну узявши
Із Грибоєдових. З одним
Лиш Аракчєєвим – інакше –
Не знайде спільну мову з ним.
Смерть Олександра у Мітаві
Його застала. Тож не знав,
Що декабристи там повстали.
Зв’язків ні з ким із них не мав,
Хоч багатьох знав особисто.
Отож Микола – новий цар
Його призначив особисто
Принести жертви на вівтар.
Він не відмовився, узявся
Виносить вироки усім,
Хто проти влади піднімався.
Розлогим підписом своїм
Затверджує і кару смертну,
І каторгу, і для солдат
Шпіцрутени. За що відверто
Прозвали «декабристів кат».
То була перша чорна пляма
На його світлому шляху.
Але він не згорів від страму
І долю не прокляв лиху.
Царю продовжував служити
І свою карму заробляв.
Не встиг Микола посидіти
На троні, як війну почав
Із Персією. І герой наш
Тепер рушає на Кавказ.
Єрмолов там керує, Хто зна,
Як поведеться в певний час,
Бо ж друзів мав між декабристів.
Тож приглядати за ним слід.
Вони там не мирились, звісно.
Думки були не про похід,
А як Єрмолова підсидіть.
Тож пише кляузи усім
На генерала. Знову стиду
Не відчуваючи при тім.
Єрмолов теж йому не радий,
В Єлисаветполь відправля,
Нехай він дасть там персам раду,
Менше нашкодить звіддаля.
Похід той був безумством чистим –
Сім тисяч проти сорока.
Та ж чи уперше в пащу лізти?
І не здригнулася рука.
Та щастя знову посміхалось,
Ворожу армію розвів,
Поки там перси розібрались,
Він по частинах їх розбив.
Відходять перси. Він бажає
Скоріш вглиб Персії. Проте
Єрмолов, клятий не пускає –
То те не дозволя, то те.
Й Паскевич ультиматум ставить
Перед царем – чи я, чи він.
Миколі ж вірність важить в справах
Й Паскевич залишивсь один.
Єрмолов залишає ставку
І до Росії від’їжджа,
Бо змушений подать в відставку,
Чого ж він, звісно не бажав.
Тут зміг Паскевич показати
На що він здатен. Персів стрів
І, хоча їх було багато,
Він їхню армію розбив,
Узяв фортеці по дорозі,
До Ерівані підійшов.
Там перси думали, що в змозі
Утримать місто. Та зборов
Він їх гарматами. Щоденно
Вогонь з усіх боків вели,
Що вже не втримались вірмени
Повстання в місті підняли.
Здалися перси і Паскевич
Врочисто входить в Ерівань.
Лишивши гарнізон місцевим,
Як запобіжник від повстань,
Йде на Тавриз, його займає
Й переговори почина.
Хоч цар багато й вимагає,
Та ж переможно йде війна.
Шах, правда пробує пручатись.
Паскевич йде на Тегеран.
І Персії прийшлося здатись.
Скорився Біблії Коран.
Так українець Закавказзя
До московітів приєднав.
Затвердили то на бумазі.
Паскевич з того «графом» став,
Іще Георгія отримав
Й на прожиття мільйон рублів.
І, слава пронеслась нестримно,
І цар йому благоволив.
«Граф Еріванський» зазвучало
В усіх салонах і дворах.
Хоча йому того ще мало,
Він все ще мріяв, аби шлях
Аж на вершини міг підняти,
Де Александр, Ганнібал,
Де Цезар. Щоби міг стояти,
А унизу лиш слави вал.
А батько, слухавши легенди
Про сина, лиш сказав про все:
«Хоч, може, геній – то не геній,
А що везе, то вже везе».
Тим часом, ледве відгриміла
Війна із Персією, як
Туреччина знов забузила.
Хоч на Балканах все, однак
Паскевич має на Кавказі
На себе сил відволікать.
Хоч турок більше,й не в два рази
Та чи він буде рахувать.
Взяв все, що мав й на Карс подався.
Казали, неприступний він.
Із військом хутко розібрався,
Розбив кінноту попід стін.
А вже фортецю взяв в облогу
По усіх правилах наук.
Призначив штурм. Але тут Богу
Схотілося докласти рук.
За два дні до тієї дати
Йому у штаб принесли вість:
Ввірвалися у Карс солдати
Вірніш, в одне із передмість.
Тут, хоч не хоч – потрібно брати
І він про штурм дає наказ.
Прийшлося капітулювати
Тій неприступній на цей раз.
Вже б він в глиб Турції подався,
Громив би турок на «ура».
Та тут чума де і взялася
І військо ледь не вимира.
Завдячуючи карантину
Його вдалося врятувать.
Все, що зосталось знову кинув,
Зумів Ахалкалакі взять.
Та підійшов до Ахалциху.
Горішок ще один міцний.
Ворожа армія на лихо
Тут перед ним шикує стрій.
Упав він коршуном на неї,
Усю розбив та розігнав.
Та й взявся до фортеці теї.
Півдня шалено штурмував,
Поклав солдат своїх багато,
Але фортецю захопив,
Не зваживши на такі втрати,
Хоч берегти солдат умів.
Та турки сили знов збирають,
Реваншу прагнуть. У бою
При Каінли їх розбиває.
Заледве голову свою
Сам сераскир зміг врятувати.
На Ерзерум відкритий шлях.
Та не прийшлося штурмувати,
Адже відкрив ворота страх.
Тепер дорога вглиб відкрита
Хоч на Сівас походом йди.
Та він не думає спішити,
Не наробити щоб біди.
Трабзон спочатку…Та не встигли…
Ледь військо рушило в похід,
Вже й миру турки запросили.
Тут спробуй зрозуміти схід.
За ту кампанію отримав
Георгія. Чотири мав,
Зрівнявся з чотирма другими,
Хто кавалером повним став.
Ще жезл фельдмаршала і славу
Непереможного. Поклав
На нього цар Кавказькі справи,
Намісником в тім краї став.
Хотів скорити вільних горців.
Та вперше спробу провалив.
В горах там смерть на кожнім кроці,
Хоч і велике військо вів,
Але не зміг. Ні з чим вернувся.
Вже вдруге пробувать не став.
До диких горців тих звернувся
З листівками: «Султан віддав
Кавказ цареві. Тож, скоряйтесь».
Один із горців відповів
На ті слова йому крилато,
Вказав на птаха, що злетів:
«Я теж тобі його дарую,
Візьми, як зможеш!» Та йому,
Поки що доля імпонує,
Бо ж на Кавказі отому
Повстань ще горці не здіймали.
Здавалося – панує лад,
Втім, ледь Івана відізвали,
Як там почався газават.
Проте, тепер не до Кавказу,
Неспокій в Польщі важливіш.
Повстання піднялось одразу.
Поляки кляті, хоч їх ріж,
Хоч автономію широку
Їм дай – свободи хочуть й край.
Отож палає з усіх боків.
А Дібич возиться. Пора,
Мабуть, його уже міняти,
Аби поляків замирить.
Та Дібич вмер – холера клята.
І вже Паскевич в Польщу мчить.
У нього сил удвічі більше
Проти поляків. Щастя знов,
Бо він ще й в дурнях їх полишив,
Як через Віслу перейшов.
Їм залишалося Варшаву
Ото хіба оборонять.
Невдало йдуть в поляків справи.
Він Волю взявся штурмувать –
Одне із передмість Варшави,
Найбільш укріплене тоді.
Поляки билися на славу
Та, все ж він тим заволодів.
Став здатися пропонувати,
Але дарма. І знов бої.
Там з боєм кожен клаптик брати
Весь час доводилося їм.
Паскевич звик буть в гущі бою,
Перед своїм солдатам вів.
Та, ризикуючи собою,
В Варшаві, бач не углядів.
Ядро контузило і в руку
Поранило в бою його.
Хоч рана й завдавала муку
Та не показував того,
А керував здалеку боєм.
Велів гарматами громить
Варшави вулиці Старої,
Щоб дать полякам зрозуміть,
Що опиратись далі марно.
Й вони здались. Хоча, поки…
Бо перемога та примарна
Ще відгукнеться за роки.
Але тепер він переможець,
Він – князь Варшавський, далебі.
Добитися не кожен зможе
Таких вражаючих побід.
Хоча і злий був на поляків,
Але розправ не допустив,
І цар Микола у подяку
Намісником його зробив
У Царстві Польськім. Четверть віку
Він там виконував цю роль.
Над ним лиш імператор тільки
А він і сейм їм, і король.
У Польщі українець править.
Аби Хмельницький те почув,
Що так його звершилась справа,
Здивований би дуже був.
То «ніч Паскевича» - поляки
Ще й досі називають час
Його правління. Не в подяку.
І косо дивляться на нас.
Хоча Паскевич намагався
І палицю не перегнуть.
Та ж для імперії старався,
Чи ж можна отаке забуть?
Звів цитадель серед Варшави,
Закрив їм університет –
Їх символ гордості і слави,
Що в Польщі мав авторитет
І був оплотом «вільнодумства».
Увів губернії, рублі…
Сказав – крамо́ли не допустить.
Але у той же час велів
Дороги в Польщі будувати.
І залізницю їм проклав,
Варшаву з Віднем щоб з ’єднати.
Театри всі повідкривав.
Хай розважаються й забудуть
Вже про політику… Але,
Якщо ще бунтувати будуть,
То буде їм страшенно зле.
Як виявлять десь бунт чи змову,
Немилосердно всіх карав.
За те на нього знову й знову,
Весь час хтось замах готував.
Адже поляки гонорові,
За честь держави й смерть приймуть.
Тож не обходилось без крові,
Якщо «злочинців» тих візьмуть.
При тому, що аристократів
Приманює він на свій бік,
Щоб помагали керувати
Й свободи дух убить навік.
А за тим часом у Європі
Розпочинається «весна».
Народ бруківку кров’ю кропить,
Аби звільнилася вона
Від тиранії самодержців.
Бунтують села і міста.
Народ десь і в палаци вдерся…
Рух і до Австрії дістав,
В якій багато проживало
Народів різних. Серед них
Угорці, що усі повстали,
Аби на теренах своїх
Свою ж державу збудувати.
Створили армію свою,
Змогли австрійців геть прогнати,
Розбивши армію в бою.
Австрійці кинулись в Миколи
Негайно помочі просить.
Той розійшовся, як ніколи,
Велів «каналій не жаліть!»
Паскевич взяв сто тисяч війська
Й пішов Угорщину скорять.
Хоча, якось він дивно вівся,
Не поспішав у бій вступать.
Весь час маневрував, можливо,
Холера винна в тім була.
Та то, насправді, не важливо,
Бо ж сила все ж перемогла.
Побачивши, що сил замало
Паскевичу протистоять,
Угорці капітулювали…
З умовою, щоб зброю здать
Російській армії. Натомість,
Угорців полонить вона
Й не видасть Австрії…На совість
Йому то пляма ще одна.
Бо ж обіцяв. Тай сам Микола,
Адже Франц-Йосиф слово дав,
Угорців полонених скоро
Всіх австріякам передав.
А ті тринадцять генералів
Скарали смертю. От і вір
Їм після цього…Честі мало,
Коли ведешся, наче звір.
А за тим часом у Миколи
Амбіції аж через край.
Росія сильна, як ніколи,
Їй і протоки вже віддай,
Й протекторат над християнством
В Туреччині. Бо ж та слабка.
Європа промовчить – то ясно,
У них політика така.
А Австрія Росії вдячна
За поміч. От і весь розклад.
Микола перемогу бачить…
Та почина війну…назад
Уже того не переграти.
Турецька армія слабка,
Вже б на Стамбул марширувати,
Не спинить сила ніяка.
І тут утрутилась Європа,
Враз помирившись перед тим.
Англійці і французи проти
Росії. Заряться на Крим.
І Пруссія ножа вже гострить,
І Австрія забула все.
А у Росії сил не досить.
Її нічого не спасе.
Микола просить вже старого
Паскевича йти рятувать
Балканський фронт. І той в дорогу,
Щоби бездарного змінять
Отам Михайла Горчакова.
Та бачить, що усе дарма.
Лише пролити зайве крові
І більше перспектив нема.
Бо ж Австрія вже нині здатна.
Ножа у спину устромить.
Потрібно військо рятувати,
Аби все тут не загубить.
Про те і просить він Миколу.
Тим часом знов снаряд лихий
Контузить. І без того кволий,
А став і зовсім ніякий.
Цар дав добро і відступили
Тоді з Валахії полки.
В старого вже немає сили,
Кидає армію-таки
І їде в Гомель лікуватись,
Тоді в Варшаву – бо ж йому
Слід обороной піклуватись.
А вже союзники в Криму
Тіснять слабку російську силу.
Вона все далі відступа.
Дивізій з Польщі попросили,
Але Паскевич не пуска,
Бо ж раптом Прусія ударить,
Литву і Польщу забере.
А він вже Польщею і марить,
Без неї, наче і помре.
Розбили росіян на Альмі
І Севастополь облягли.
Не справиться їм з ворогами,
Ті надто сильними були.
Мабуть, від тої безнадії
Микола «в ящика зіграв».
Паскевич вже і так хворіє,
Від вістки тої зовсім здав.
А, як узнав, що Севастополь
Здали союзникам – то зліг
Вже остаточно. Що Європам
Він протиставити би зміг?
Він скільки ту Росію зводив,
Всі свої сили укладав.
Забув коріння свого роду,
Бо ж на Росію працював.
І що тепер? Ледь більша сила
Знайшлась і луснуло ураз.
Народу скільки положили
За ті Балкани і Кавказ.
І знову починай спочатку?
Та в нього часу вже нема.
Він з ліжка не спроможний встати.
Отож, життя пройшло дарма.
На щастя, чим війна скінчилась,
Він не узнав, бо не дожив.
Так коло долі завершилось.
Навіщо жив? Що заслужив?
Ще за життя – боготворили,
По смерті – прокляли бігом,
Бо, як Миколу не любили
Так і поплічників його.
Росія вже й не пам’ятає,
Для Польщі ненависний він.
А Україна і не знає,
Що був у неї такий син.

Висотки проштрикують небо,
Розсікають вітер навпіл,
Перетворюють міста
У жахливий частокіл.

Пан Растреллі застрілився б,
Як уздрів ЖК новітні:
Стиль – а-ля барАко
На всі тридцять поверхів.

І всередині все «супер»:
Ні підлог, ні штукатурки,
Підвіконь нема на вікнах,
Ні електрики й води –
Не лякайся! Сам зроби!

Верхні поверхи – пентхаус:
Вікна видові, тераси
За 100 метрів від землі.
Дуже весело по сходам
Підніматись із речами,
Коли вимкнені ліфти.

Паркінг – це окрема тема.
Бо підземне парко-місце,
Шмат асфальту у підвалі
Вартістю в нове авто,
Може для себе придбати
Тільки хтось зі слуг народних.
Ну а всі звичайні смертні
У дворі авто паркують,
На дорогах, тротуарах,
А також в чужих дворах.

Щоб в новій квартирі жити,
Треба там ремонт зробити,
Меблі й техніку купити –
Підібрати на свій смак.
Якщо ви хай-тек обрали,
Не дивуйтесь, що в фіналі
Буде зроблено хай як.


21.01.2023 р.

Замела, засніжила, завіяла,
захурделила знову зима
і сніжинки полинули віялом,
та назустріч ідеш недарма.

Твої очі смарагдами світяться –
не страшні заметілі, мороз!
Ще на вербах розпустяться китиці,
ще весняних діжде́мося гроз.

Килими із конвалій і крокусів
нам постелить під ноги весна,
і у літо, до лілій і лотосів,
поведе у неодмінно вона!

...І новий розділ в книзі не почато, адже ї немає,
Дитя давно уже зачато, в дитя майбутнього немає.
Над ліжком схилиться мати, співа колискову,
Напроти, в кріслі гойдається батько, уявляє як дитя буде дорослим,
а дитя буде дорослим вже зовсім скоро.

Зовсім скоро робитиме вибір,
Буде, ставати на граблі.
Оголене тіло, оголена доля чи оголені шаблі?

Кожен вибір, вимагає втрати;
Кожен з них, тотожний жертві цілеспалення для ілюмінації іншим, тобіж самострати.

Скоро школа, навчання.
Буде потрібно раненько вставати.
Потім друзі, кохання, нові і нові люди, постійна зміна оточення.
Підліткові переживання і безтурботні юнацькі збочення.

Далі серйозні справи й серйозні проблеми, доросле життя, робота,
співмешканці і безпросвітні клопи і клопоти; несвідоме, палке поклоніння Гору і так немов в циклічній матриці, немов по єгипетському колу.

Дитя буде рухатись по лінії вибору,
на щось сподіватись, запам'ятовувати стрічки, що мати співає,
але остання, що жінка мугикає, мов пророцтво богів:"..при будь якому вибору - майбутнього, сину, в тебе немає..."

Отож спи моє дитя - нехай тривога й біль зникає, ти ще таке мале, в тебе є час, до того, як усвідомиш це, усвідомиш, що майбутнього немає..

І я гойдатиму тебе, бачу як батько напроти вже куняє,
Ти ще не чуєш, як тебе хтось зве, ти тільки наш, тішся думкою, що ніхто тебе не знає..
2022

Ну ось і нарешті в центрі подій…
Там де сьогодні найсміливіші…
В окопі навпроти сусід-лиходій
Джаз при свічах… ніяких афішів

Нам не уперше, в душі нашій лють
Послушні в руках "орг - інструменти"
Здалеку орки нас пізнають...
Стогін і крик - одні комплименти…

І не скінчиться цей арт - фестиваль,
Як би мені, чи вам не хотілось
З сусідом отим, що зветься москаль
Не гратимо більш, щоб не смерділо…
25.02.2023.

Любов така і час такий:
зітри всю хіть, зітри весь жаль,
зітри з очей позір палкий,
хай буде чистою скрижаль.
Любов така і час такий.
Немов закляття вирок свій
бубни у ніч. І від руки
для інших рук привіт пиши.
Що голос твій – слова сумні
ідуть рядком, ідуть в похід,
що календар гортає дні:
На захід – час, на відчай – схід.
А ти звикай і слів не мов.
Зітри свій лик, зітри свій жаль,
як не по розміру любов, –
придумай роль, придумай рай.
Віддайся їй, зіграй, прийми,
люби, вируй, вируй, живи,
Цілуй, тривожся, обіймай,
І так скажи: - В любові час
я був для вас, для мене – ви.

05.07.2020

Падає стеля згори.
Знизу тисне підлога.
Ти – говори, говори.
Нам залишилось недовго…

Спертість повітряних мас.
Юрми потворних масок.
Місто. Країна. Час.
Я – ще щасливий сучасник.

Тихий охайний Марсель.
Мрії про мандри французькі.
Пам’ять жене карусель.
Коло по колу – дзуськи!

Горе ввімкнуло комбайн.
Косить людей на асфальті.
Гинуть мільйони тайн.
Шанс – серед моря, на Мальті.

30 січня 1995 р., Київ

Кінець кінцем,
Наприкінці кінця
Я бачу кінцеву мету.
Початок не має кінця,
Але до кінця я дійду.
Кінець, кажуть,
Справи вінець,
Так от: на кінці у вінця
Один камінець,
Хай йому грець,
Випав і вбив горобця.

21.08.2008 р.

Моє серце розбивається
кожного разу,
коли поринає в небуття.
Щось дивне відбувається
в момент зневіри.
Здається, ніби чорні хмари
вкривають чисте небо.
Як приємну тишу
заповнюють голосні звуки.
Ніщо б не змусило мене
покинути свою душу.
Розчинити її у вихорі вітрів
і мороці лісів.
Кожна крапля зневіри,
що поступово зводить з розуму.
Кожна думка,
що затьмарює здоровий глузд.
Усе так вабить кинути
всі ці буденні справи.
Залишити це для когось,
хто хотів би жити у галасі.
Та спокій так і кличе,
являється у кожному сні.
Він пошепки говорить:
"Я твій пташок передзвін".
Він шепче: "Я твій птаха спів".
Спокій лине із вітрами
і гірськими річками.
Я вже давно не можу зрозуміти,
як він один лиш на цілому світі.
Як він плекоче свої марення
у відлунні вгорі.
Як він поглядом вкриває
відображення у воді.

24.02.2023

Ми сіра глина спалених осель,
Ми чорний попіл знищеного світу.
Куди тікати нам і де подітись
Від того, що любили над усе?

Нема страху, і сліз уже катма.
Голодні пси над хатнищами скімлять,
І ми вросли в цю землю аж по тім’я,
Так глибоко, що далі вже пітьма…

Але зима, як біль жахний, мине.
Прийде весна – сподівана і вільна! –
І заспіває нам пісень весільних,
І тих, кого чекали, поверне.

2023

ІУ сни прилітає весна
і з нею хороші новини –
неначе, минає війна
у перші свої роковини
і наче, у неї дебют –
остання зимова відлига,
і як переможний салют
скресає у повені крига.
Усе ж бо минає, либонь,
у час найлютішої ночі...
душа поринає у сон
і чує сигнали урочі.

ІІПолину у рідні краї,
побачу узори на хаті,
побілені стіни її
і призьбу червоної масті,
гладущики в ряд на тину,
у небі зорю вечорову,
придумаю їй колискову...
ось тільки рукою змахну
сльозу і у маєві сну
послухаю мамину мову...

ІІІДуша оніміє на мить...
стає золотою блакить,
у лузі квітує калина...
Із неба очима століть
на білий обламаний квіт
вдивляється вся Україна.

02/23

Досвіток... Двадцять четверте...
Мирно, - але вже за мить
Вибухом навпіл роздерте
Небо тривожно дрижить.
Світло, як вдень, від розривів
Біля тремкого вікна, -
Злякана вкрай, боязливо
Жінка питає: Війна?..
В лихо повірить не хочу,
Хоч уже впевнений я,
Що у вогні палахкоче
Вся Україна моя.
Стислося серце від болю,
Тільки у розпач не впав
Од московитів сваволі,
Їхніх неправедних справ.
Смертю своєю померти
Чи погибати в бою?.. -
Годі гадати, бо жертви
Ждуть на підмогу мою.
Скровлені перші руїни...
Блискає скрізь і гримить...
Йду захищати Вкраїну
Не зволікаючи й мить.
24.02.23

Свічка. Нічка. Лист паперу. Спальня.
Від думок голівонька бо-бо.
Зрілі пані пишуть про кохання,
Молоді - скромніше - про любов.

Тема ця - серйозна, ваговита,
Бог Ерот - владар, не шалапут.
Від жаготи можна околіти,
Не зогледишся - тобі капут.

Навіть я - столітній пень трухлявий -
Про Венеру шкрябаю щодня.
А лопуцьки сплять чи ловлять ґави,
Та й кохатись ліньки їм зрання.

Вдень працюють, ввечері - п'ють пиво,.
Уночі - могутні хропаки.
От і плачуть від розпуки діви,
Слізки ллють в периноньки м'які.

Зазирнув в інет...о, мама міа!
Крик такий, аж дибки встала шерсть!
Там і тут - піїти нещасливі,
Армія нещасних поетес.

24.02.2023р.

А ти хочеш дожити до миру?

І не згадувать слово "війна"...

Обійняти рідну людину,

що вернулась із пекла жива...

То притисни руку до серця,

візьми душу свою у кулак,

промовляй: "Моя воля воскресне!

Україна живе!"

Тільки так.
24.02.23

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.

Піраміду звели єгиптяни.
Нехай там живе мумія.
А сапфірові очі сфінкса!
Щоб сліпли народи світу.

Через бархани верблюди
розвозять вологу горбами.
У надрах пустелі глеки
з винами для всіх спраглих.

Ти це де завгодно можеш
читати, писати, вигадувати.
Але всередині змісту
по східцях золота пірамідного.

Фараони кажуть живим
і не говорять до мертвих:
"Ось тут копайте,
де могила".

1 серпня 1994 р., Київ

Ми в щоденних походах: дім, робота, метро.
Про вояж кругосвітний вже не мріє ніхто.
В наших спогадах грейфером не дістати з глибин
Ні коралових рифів, ні альпійських вершин.
У маршрутках втрачаємо ми години і дні.
За такий час Петрарка написав би пісні.
Час, проведений в чергах, додає ще жалю
І спливає на думку, що це все – дежавю.

22.02.2023 р.

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

РазОм ми сядем на підводу
Відпустим гальма… цоб цабе
Хто посягне на нашу вроду
Пізнає викус "емґебе…"
РазОм з околиці, дуетом
Лише триматимо ми стрій
Бо кожній музі по поету…
Якщо він справжній чудасій -
Утопить в римі - перший постріл
Перезарядить... Сотні рим...
А там, дивись, намиє острів
Словесним звуком золотим….
22.02.2023.

Коли не діють правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір,
Коли перейдено усі кордони,
Настав момент шукати в серці вирву.

Де є вона, було раніше світло,
Текли річки розслаблено і вільно.
Буяли трави, віяв вільний вітер.
Але їй не повірили й повільно

Закрили двері, затулили тінню,
І зашморгом на шиї ліг біль світу.
Там вирвано надію із корінням,
Там викрито і викривлено світло.

Від зради, від образи, від ракети
Та вирва стала чорною дірою.
І відчаєм тепер чуття затерті.
Й вода в її річках здається кров'ю.

Як хочеться сховати очі долу,
Не визнати: тут біль, космічна пустка.
І відчувати вирву як бездолля,
Щоб тільки не торкатись того згустка.

Але упали правила й закони,
Змістився час життя, змінився вимір.
Перейдено всі лінії й кордони,
Настав момент, щоб визнати ту вирву.

І, визнати, що біль - іще не вирок.
І дати серцю час текти, як мирра.
Коли є вирва, значить, є і вибір,
І в ньому сила, і, можливо, віра.