У тих краях, де цвітом чистим
Сади квітують навесні, -
Колись у сутінках імлистих
Мені не вимовили "ні".
А далі - всюди відмовляли
І не дотримували слів,
Тому, окрім садів опалих,
Ніяких інших не зустрів.
Чи не тому так урочисто
До мене згадки йдуть всі дні
Про ті краї, де цвітом чистим
Сади буяють навесні.
04.10.25

Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги…
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ? Змужніє він коли?

Зелені ягоди калини –
гарячі символи землі –
землі країни України,
яка крокує у імлі
до того Бога, що є світло,
до того неба, що є Бог.
Старенька вже, старенька й свита,
і довгий шлях до перемог.

Не стали гетьмани царями
і вільними не стали ми.
Народ ще правиться псарями
з псарятами – отими псами,
не Богом та і не людьми…
І чорна доля чорним полем
волає, не вщухає біль.
І чорна дума серце коле
і кличе у останній бій.

Листопад 2008 р.

Вересню холодний!
Прірву чи безодню
Створиш у пораненій душі?
Дихають алеї
Ямбом і хореєм...
Ти, поете, слухай та пиши!

Вересень сльозливий
Всі відкрив архіви:
Кожний зошит пам'яттю живе!
Крізь важливі дати
Стежка листопада
Поведе в майбутнє снігове.

У душі самотній
Вересень холодний
Сум карбує з невідомих нот.
Лист кружляє в танці,
І лежить на лавці
Гострим болем списаний блокнот.

Осінні ружі - відгомін літа,
Жовті троянди - сонцеві квіти,
І хризантеми, немов королеви,
Сонцепроміння золотить дерева,
Клени вдягають жовті хустини,
Відблиски сонця - янтарні модрини,
Сяйво фарбує гору жовточолу,
Світло тече водограєм до долу,
Сонячні блиски стрибають в джерельці,
Сонце в долоні і сонце в озерці.

 
О цей експрес поштовий, бейбі
Де взяти чуттів
Усю ніч не спав
На підвіконні висів
Якщо я помру
То на пагорбові
А якщо я не встигну
Бейбі рада усім
 
Хіба місяць не гарний, мамо
У гіллі сяючи
Хіба кондуктор не гарний, мамо
Коли сигналить “Дабл І”
Хіба сонце не гарне
Над заливом отим
Моя дівчина чи не файна, коли
Шукає де я дівся
 
Уже зима іде до міста
Вікно укрив мороз
Я розповів би іншим
Але пройшов та й проз
Хочу коханим бути, бейбі
Я не хочу бути босом
О не кажи, що ти не знала
Як не приїде поїзд
 
 
 
 
 
 
 
 

Московські „ве“ дістали всіх уже,
та й власні „ге“ набриднули не менше.
Зсередини ті долю Неньки вершать,
а інші – рот розкрили на чуже…
Невже ж то українцю стать бомжем?!.

Гризуть країну ззовні хижі „ве“,
а серцевину підлі „ге“ шматують.
В запалі слова доброго не чують,
кусають все частіше за живе.
Чи все-таки лайно само спливе?.

Про новий курс з екрану всі кричать,
білборди інше нам життя пророчать.
Отим вони лиш голови морочать,
тим часом шашіль Україну точить
і прагне вічності поставити печать.

Гордіїв вузол треба розрубать,
народ достойний кращої планиди.
Уже набридли воші й власні гниди,
що пнуться в ріднім краї панувать.
Од їх потрібно Неньку рятувать!

Прискорилась бійня скажена,
Щоб швидше мети досягти, -
І тишу гвалтують сирени,
І вибухи множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
03.10.25

Розчинились дерева й кущі
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
Від фіалки пахучість п'янка,
Серед сутінок два силуети.
Атмосфера чутлива й тонка,
На яку так чекають поети.
Я не бачу блакитних очей,
Та в уяві великі зіниці,
І примарну реальність речей
Поглинають, очей тих криниці.
Знаю я їх, вони мене теж,
Та завжди рівновагу втрачаю,
В них немає буденності меж,
Я словами у душу влучаю!
Погляд твій, у віршів глибині,
Відгукнеться на рими, розквітне.
Він живий, і здається мені –
Він вночі випромінює світло.

10.07.2025р.

Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.

Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
щоб сліпці ураз прозріли?

Краще рота на замок
зачинити і мовчати,
ніж зробити хибний крок
над нуртовищами страти.

Хоч в душі будуєш храм
з каяття і сліз покути,
важко бути щирим там,
де тебе не хочуть чути.

01.10.2025р.

"Осіннє соте" - співана поезія. Запрошую слухати.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Осіннє соте

Хмурнішає осінь. Бариста-лелека
Зміксовує дзьобом болотні халепи.
За так – ледь прив`ялі сівкі пелюстини.
Ніхто не замовив лихої години.
Банькатої жабки нікому не треба.
Картопелька в печі, вогонь упівнеба.

Одна із найбільших чудних ресторацій
Знаходиться серед безладдя, вібрацій.
Усе тут розмірено, зважено, чітко,
Засохне качанчик, горішки, нагідка.
Заходьте, сідайте, смакуйте. Хваліте!
Зумійте напитися, протверезіти.

Розвішані флейти, хвоїнки, сонети.
Ген-ген задиміла тонка сигарета.
Браслетик упав на каштани вологі.
Прелюдії літеплі, зимні еклоги.
Осонцені штори - тонкі павутини.
Ніхто тут не знає урду чи латини.
Ведмеді розбили стару порцеляну.
Усе приготується рвійно, без плану.

Замшілі пеньки – мандрівцям-пішаницям.
Є шахи і шашіль, бабки-танцівниці.
Грибні дегустації, шурхоти, зойки.
Пастель розілляла кукібниця-сойка.
Іржаві замки без ключів - серед стебел.
Замовте комашку чи вранішній щебет.

Соте ексклюзивне, туманом залите.
Я вчора вужа упіймала під сито,
Намріяла першу немеркнучу зірку…
Та ящірка бігла, забрала в комірку.
Медаль реп`яхова, ожинні банкноти.
Ховрах в маринарці розучує ноти.

2025
оновлена авторська редакція

Аналіз ШІ:
Поезія "Осіннє соте" Світлани-Майї Залізняк — це яскравий приклад метафоричного осмислення осені, де природа перетворюється на химерну ресторацію з власними правилами, стравами та відвідувачами. Авторка створює багатошаровий, майже сюрреалістичний світ, у якому звичні осінні явища набувають нового, глибоко символічного значення.
Центральна метафора: Осінь як "чудна ресторація"
Ключова метафора вірша — це уявлення осені як унікального закладу харчування. Цей образ дозволяє зобразити природні процеси в'янення та підготовки до зими як своєрідний кулінарний акт, де все має своє місце та призначення.
Кухня та кухарі. Природа сама виступає і кухарем, і закладом. "Бариста-лелека" дзьобом "зміксовує болотні халепи", перетворюючи непривабливі аспекти болота на екзотичний напій чи інгредієнт. Вогонь, що готує картоплю, сягає "упівнеба", підкреслюючи космічний масштаб цього природного дійства. Усе готується "рвійно, без плану", що вказує на стихійність та імпровізаційний характер осінніх перетворень.
Меню та інгредієнти. "Страви" цієї ресторації — це самі елементи осіннього світу: "ледь прив`ялі сівкі пелюстини", "баньката жабка", "засохлий качанчик", "горішки", "комашка чи вранішній щебет". Ексклюзивне "соте", залите туманом, стає уособленням самої суті осені — змішання всіх її запахів, кольорів і звуків у єдину страву. Навіть спійманий "вуж під сито" міг би стати частиною цього фантасмагоричного меню.
Відвідувачі та атмосфера. Гостями є "мандрівці-пішаниці", для яких "замшілі пеньки" слугують столиками. Розвагами виступають "шахи і шашіль", "грибні дегустації" та "бабки-танцівниці". Атмосфера сповнена "безладдя, вібрацій", але водночас усе "розмірено, зважено, чітко". Це парадоксальне поєднання хаосу і порядку відображає двоїсту природу осені — руйнівну і творчу водночас.
Образність та її символічне наповнення
Поезія насичена яскравими, несподіваними образами, що розширюють метафоричний простір тексту.
Олюднені тварини та рослини. Світ "Осіннього соте" населений фантастичними персонажами:
Бариста-лелека: поєднує образ мудрого птаха з сучасною професією, що створює іронічний ефект.
Кукібниця-сойка: виступає в ролі художниці, що "розлила пастель", малюючи осінні пейзажі.
Ведмеді, що розбили порцеляну: символ грубої, незграбної сили природи, яка вносить хаос у витончений порядок.
Ховрах в маринарці: комічний образ, що підкреслює театральність та ігровий характер цього світу.
Предмети та їх символіка. Матеріальний світ поезії також наділений глибоким змістом:
"Ожинні банкноти" та "медаль реп`яхова": це нова система цінностей, де багатством є дари природи, а нагородою — прості, колючі реп'яхи. Це метафора знецінення матеріального і возвеличення природного.
"Розвішані флейти, хвоїнки, сонети": поєднання музичних інструментів, природи та поезії вказує на синтез мистецтв, що панує в осінній ресторації.
"Іржаві замки без ключів": символ таємниць природи, які неможливо розгадати, до яких немає простого доступу. Вони лежать просто "серед стебел", доступні погляду, але закриті для розуміння.
"Осонцені штори - тонкі павутини": образ, що передає крихкість і прозорість осіннього світла.
Філософський підтекст
За всією цією химерною образністю ховається глибока філософська ідея про життєвий цикл, плинність часу та єдність протилежностей. Лірична героїня запрошує не просто спостерігати, а стати частиною цього дійства: "Заходьте, сідайте, смакуйте. Хваліте!".
Заклик "Зумійте напитися, протверезіти" є ключовим. Він говорить про необхідність повністю зануритися в досвід (осінній, життєвий), відчути його повноту, а потім знайти в собі сили для ясного, тверезого погляду на речі. Осінь — це час не лише насолоди, а й переосмислення.
Відсутність знання "урду чи латини" підкреслює, що для розуміння мови природи не потрібні складні людські коди. Її мудрість є інтуїтивною та універсальною.
Таким чином, "Осіннє соте" — це не просто пейзажна лірика, а складна метафорична конструкція, що зображує осінь як великий творчий процес, де в хаосі народжується гармонія, а звичайні речі набувають магічного та філософського звучання.

ЯВА МАРОВИДІННЯ

Тіні з минулого в при́видах світ полонили
Й блудять прима́рами яв душогуби ізнов
Вкупі з снови́дами. Грають у кості на кров,
Ча́влену ска́зом, знов трупи ома́н, що ожи́ли.

В че́ревах тіл бенкетують жерці харчу сили
Й стравою ґвалт подають як новітню любов,
А людолови на розуму злидні вдягли купи шор,
Дух смокчучи, залишаючи тільки лиш жи́ли…

Павло Гай-Нижник
30 вересня 2025 р.

Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
Поривається все встати та кудись пройтися.
А діди його спиняють: - Та угомонися!
Колись ходив у дружині княжій у походи.
Та постарів, тепер тільки по Подолу й ходить.
Хоча в молодості бачив він багато чого,
Отож діди й чіпляються постійно до нього:
- Розкажи нам щось, Микито. Ти ж ходив із князем.
Певно, що всю Русь велику за свій вік облазив?
От він й згадує потроху про свої походи,
Які в житті довелося пережить пригоди.
Нині також причепились. – Що ж вам розказати? –
Задумавсь на мить Микита, щось хотів згадати,
Мабуть з того, що ще досі дідам не повідав.
А потім почав казати із серйозним видом:
- Як Ростислав з Ізяславом вчергове зчепились
Та ділити руську землю знову заходились,
Ізяслав рішив нанести удар тому в спину.
До Берладника Івана відправив людину
Із проханням – «берладників» якось натравити,
Щоби київську торгівлю трохи прищемити.
Ті «берладники» мостились десь аж під Дунаєм,
Володіли необжитим та багатим краєм.
Рибалили, полювали, розбоєм займались,
Коли якусь гарну здобич мати сподівались.
Тож підбити на розбої їх не важко було.
Зібралася їх ватага, як таке почула.
У лодії свої сіли, яких вдосталь мали
Та чи то Дністром, чи Прутом до моря помчали.
Далі морем до лиману, що Дніпро впадає.
А ми з греками торгівлю саме Дніпром маєм.
Задля того у Олешші торг побудували.
Туди купці і з півночі, й з півдня прибували.
Там можна було продати товар і купити.
Княжі вої те Олешшя мали сторожити.
От «берладники» й рішили отам поживитись,
Несподівано в Олешшя оте нагодитись.
Хто ж на таке сподівався? Місто мирно спало,
Як «берладники» зненацька на нього напали.
Стали місто грабувати, з воями схопились,
Які місто боронили. Ті, хоч вправно бились,
Але було їх замало. Полягли у битві.
Лише кільком удалося у степ відступити.
А «берладники» взялися товар вигрібати,
Бо ж купців якраз зібралось у місті багато.
Купців всіх пограбували, людей пов’язали,
Бо ж і на торгівлі людом також заробляли.
Хоч усе розграбували, але не спішили
Полишати і торгівлю всю перепинили.
Пливуть купці із півночі на лодіях в греки.
На Дніпрі одні пороги подолать нелегко.
А тут ті розбійні люди їх перестрівають
І добре, коли товар лиш у них відбирають.
Скоро вістка про тих татів Києва дісталась.
Купці дуже розлютились, як таке дізнались.
Пішли жалітись до князя свого Ростислава.
Той послухав, обіцяє вирішити справу.
Викликав бігом Якуна на Гору до себе,
Сказав: - Хутко із Олешшям вирішити треба!
Не діло, що шлях у греки таті перекрили.
Візьми собі моїх гридів та берись за діло.
Бери Юрія з собою, він ті краї знає.
І рушайте. На новини я гарні чекаю.
Тож веліли воєводи нам – гридям збиратись.
Розсілись ми на насади й почали спускатись
Униз Дніпром. Дісталися скоро до порогів.
Понад берегом човнами вибита дорога.
Бо ж нікому не охота тут судно розбити,
Отож берегом доводиться його волочити.
Обійшли ми ті пороги, крізь плавні проплили.
А там втікачів з Олешшя, нарешті зустріли.
Вої, що живі зостались у бійні кривавій,
Розказали, як в Олешші складаються справи.
Щось «берладники», напевно, про нас уже знали,
Бо лодії у дорогу швидко готували.
Тож не стали ми чекати, налягли на весла,
І вода нас до Олешшя швиденько понесла.
Біля берега в Олешші лодій було мало.
Більшість татей уже, видно, звідси повтікала.
Найбільш жадібні зостались – не все іще взяли.
Тож ми берега пристали і на них напали.
Вони стали розбігатись, а ми їх ловили.
За годину усіх татей уже й перебили.
Полонених позвільняли, від них і дізнались,
Що «берладники» з товаром на Дунай подались.
Що ж, Олешшя ми звільнили, шлях купцям відкрили.
Деякі назад вертати уже говорили.
Нестерович їх підтримав та Якун уперся:
- Не для того я у далеч отаку приперся,
Щоб тих татів відпустити і не покарати.
Треба в лодії сідати і тих доганяти.
Сперечалися не довго, затим порішили:
Нестеровича і трохи воїв залишили,
Щоб Олешшя сторожили, на насади сіли
І з Якуном вниз рікою далі полетіли.
Не так часу і багато поки проминуло,
Як «берладники» ті кляті з Олешшя гайнули.
Свої лодії товаром й полоном напхали,
Що ті лодії бортами аж воду черпали.
Тож і рухались повільно. А ми ішли легко.
Уже лиман проминули, Дунай недалеко.
Ми на весла налягаєм, вже на видноколі
Бачимо, як флот тих татів рухається кволо.
Нас помітили, у гирло стали повертати,
Намагалися у плавнях лодії сховати.
Та ми йшли за ними слідом, того не давали.
Врешті, коли міста Дциня таки наздогнали.
Їм там нікуди діватись і не заховатись.
Тоді узялись до бою вони розвертатись.
Та лодії в них повільні, товаром забиті.
Ми насадами устигли на них налетіти.
Й почалась різня кривава. Вони боронились,
Але, видно, утікали та дуже втомились.
Жадібність їх погубила – стільки б не хапали,
Тоді ми би їх, напевно і не наздогнали.
А тепер їм довелося за те заплатити.
І ми ж, звісно, не збирались нікого жаліти.
Ті з «берладників», що встигли берега пристати,
По кущах та очеретах кинулись тікати.
А всіх інших перебили і полон звільнили.
На лодіях, що зостались, на весла всадили.
Усі лодії забрали, що не потонули
І тоді уже всі разом назад повернули.
До Олешшя, потім в Київ воєвода правив.
Отак гарно закінчилась та наша виправа.

День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.

І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
Ніби шлюбилися молоді.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

Чарівливим осонценим танцем
Кружеляють листочки навкруг,
Зашарілись дерева багрянцем,
Під вальсуючих виблисків гру.

Ах, каштани, каштани, каштани --
Знов достиглий зривається плід.
Хай же щастя, нарешті, настане
Для закоханих всіх на Землі.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

2 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Дощем навіяна печаль
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
02.10.25

А біла хмара на лебідку схожа
Крильми махнула в сонцесяйний день.
Осінь чудова тепла і погожа,
Душа радіє і співа пісень.

Опеньочки-близнята заховались
В траві пожухлій під старим пеньком.
Той їх знаходить й втіху відчуває,
Хто є. як кажуть справжнім грибником.

Дмухнув вітрець і листячко берізки
Враз закружляло й полетіло вниз.
Такий пейзаж ми бачимо нерідко,
Та кожен раз захоплюємось ним.

2020 р.

Сніг червоний йде,
Близько зима та війна,
Я всюди , і я ніде,
Я , - той кого нема.

Тіло - лише тюрма,
Чуєш, - останній час,
Женці йдуть..Й пітьма.
Я пробачаю вас.

Серце моє та твоє,
Єднає два світи,
Там де ти був, я є,
А серце тепер де ти.

Насіння мертвих костей,
З серця мого росте.

20.09.2025

Знову листя опале
І пожовкла трава, -
І захмарена далеч,
І ріка нежива.
Німота безутішно
І самотність така,
Що незатишно віршам
У тужливих рядках.
Скорбні миті старіння
І болять, і печуть, -
І негода осіння
Укорочує путь...
01.10.25

" Сім разів відміряй - раз відріж" -
Є давня приказка у нашого народу.
Перш, ніж зробити щось, ти зрозумій,
Треба тобі подумать дуже добре.

Щоби не наробити помилок,
Не каятися скоєному згодом,
Подумай, друже добре ще разок
І слухай голос мудрості народу.

2025 р.

Чоловік повернувся додому
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.

Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені
І стежки в чорно-білим кіно.

Блудним сином самотнім, печальним
Повернувся уже в нікуди.
Магелланом у тужнім мовчанні
Він шукав у безмежжі світи.

Та зустрів тільки пустку він скоро
І пеньки замість лагідних груш.
І обсипаний тиньк, як покора,
Ліг під ноги в застиглості душ.

16 квітня 2024

 
я стрів її на реєстрації
фужер вина – у руці
чекала напевно по справах
при ній – безногий чоловік
о не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягни
усе йде як потрібно
 
я стрів був її на реєстрації
фужер вина – у руці
когось чекала певно по справах
і при ній – безногий чоловік
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
о ти сягнеш
усе – як потрібно
еге
 
я штовхався та й на демонстрації
де всякий належний був аб’юз
і поспів ”час обрамити фрустрацію
або лупити п’ятдесят-амперний фуз“
о співай і ти
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
і сягнеш усе
іде як потрібно
 
я подався у челсійський драґстор
отримати рецептурні ліки
у черзі поруч був містер джимі
і вигляд у нього хворобливий
ми зібрались піти ще взяти содову
зі смаком лагідно вишневим
я пісню співав містеру джимі
й усе що мовив той це слово ’вмерти‘
я відповів йому:
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягнеш усе
іде як потрібно
уу-гуу
 
іде як потрібно ужеж о бейбі
о так-ото
 
я стрів був її на реєстрації
у фужері кров’ю сплива простак
а вона вправлялася у шахрайстві
це ясно по закривавлених руках
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще і ти сягнеш
сягнеш усе
іде як потрібно о так
о ще би
 
о не все йтиме так як бажав би (о ні бейбі)
не все йтиме так як бажав би (не як хотів оце)
не все йтиме так як бажав би
о постарайся ще і ти сягнеш
іде як потрібно іде як-от
як-от є
еге йде друже
 
 
 
 
 
 
 
 

Мишка з песиком і котик
заховалися у ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Як збиралась Галя в школу
ботик з рук стрибнув додолу,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

Галя ось несе із кухні
воду хвостикам у кухлі.
Треба хвостикам тікати,
знову ботика шукати.

Мишка з песиком і котик
заховались в другий ботик,
з нього хвостики стирчать,
в ньому хвостики пищать.

2022 рік

Позбивав до крові ноги,
Бо вернув, куди не слід
І приводили дороги
Тільки в гущу різних бід.
Наче маятник, невпинно
Коливався з боку в бік, -
Не дивився на годинник
І рокам утратив лік.
Находився, наче в лісі,
По важких шляхах життя, -
Настраждався достобіса,
Як безпомічне дитя.
Був життям постійно битий
Там, де змінював маршрут, -
Де з брехні не міг зліпити
Хоч якоїсь правди суть.
Світлим променем надії
Освічу подальший шлях, -
Більше думати не смію
Про блукання у світах.
30.09.25

На часі характер козачий
та гомін в народі ходячий,
де влучне нагальне слівце
всім правду говорить про це.
Вставай на молитву, народе,
це теж, тільки в Дусі, городи –
проси, сповідаючи гріх,
за рідних і близьких своїх.

29.09.2025р. UA

Ми отруєні власним авто –
Його швидкістю пересування.
Без авто ми вже майже ніхто –
Це і вирок, і щире зізнання.
Відійшли стародавні часи.
На коняці не їздять по справах.
Ніби Усик зібрав пояси,
Виростаєм у власних уявах,
Визираючи з різних машин,
Перед носом здивованих друзів.
Спілкуватись бракує годин –
Та хіба світ таким бути мусив?
Не ласуєм красою ланів,
Не ромашку даруєм, а розу.
Ми вдихаємо дим двигунів,
А не пахощі пряні навозу.
Розмірковуємо про зірки,
То грошей недостатньо, то власті.
У кишенях колишні дірки
Не були на заваді до щастя.

22.08.2025 р.

29 вересня ми згадуємо одну з найтрагічніших сторінок в історії людства - 84-ту річницю трагедії Бабиного Яру,
де було вбито близько 150 тисяч невинних людей…

Це мій друг Фіма,
літні сандалі…
Зустрілись очима,
проходить далі.

Ось іде Софа —
дівчина з бантом,
я був закоханий…
Тепер — панна.

Це мій вчитель музики —
комірець зім‘ятий,
відірвані гудзики…
Стакато… сто катів…

Наче нерв голий,
точить сум-пам‘ять
про людські долі,
що розіп‘яли…

2025 рік

Або листом. або снігом
Встеляє Покрова.
Так іще з прадіда-діта
Кажуть у народі.
Цьогоріч це свято тепле,
Як на осінь пізню.
А Покрова сипле й сипле
Багрянистим листям.

Ще й дощиком поливає
Широкії ниви,
Понад лугом. понад гаєм
Гонить хмари сиві,
Що зібралися докупи
У великі зграї,
Наче тії дикі гуси
Й сонце закривають.
Хоч і смутку навіває
Прохолодний вітер,
Все ж таки її чекаю
Пору цю осінню.

2017 р.

Син увечері прийшов та й спитав у тата:
- Взяв оце читати книжку я у дядька Гната.
Там історії про те, як колись жилося,
Нашим предками з ким колись воювать прийшлося.
Згадувалась там також Куликовська битва,
Де московським князем був хан Мамай розбитий.
Правда, коротко про те там розповідалось,
Як під Дмитра прапори всі полки зібрались.
Вийшли в поле зустрічать мамаєві орди.
Зібралось на полі тім тисячі народу.
Чи одна, чи дві, чи й три сотні тисяч люду.
Стали битися вони тоді груди в груди.
Билися аж цілий день, орда піддалася.
Втік Мамай і вся орда слідом подалася.
Жоден хан від руських військ досі так не бігав.
Тож звільнилась тоді Русь з монгольського іга.
Що тут правда, а що ні, хотілось би знати.
Тату, розкажи мені. Ти ж знаєш багато?!
- Знаєш, синку, книжка ця ще тоді писалась,
Коли кляті москалі всіх дурить старались.
Навигадували так казочок багато,
Що де правда, а де ні – важко розібрати.
З тою битвою якраз не усе так гладко.
Чи була? Чи й не була? Але по-порядку.
Перше, спогадів про ту битва в нас немає.
Хоч «Задонщина» про те нам розповідає.
Та написана вона пізніш після того,
Вже й з учасників живих не було нікого.
Хто писав, той там не був. Звідки міг узнати,
Може, дідусь розповів, то й взявся писати?!
Далі, місце, де була битва, нам відоме.
Копались багато літ вже на полі тому,
Щоби сліди віднайти великої битви.
Така битва не могла слідів не лишити.
Але слідів не знайшли, все перекопали.
Де ж загиблих сотні тисяч тоді поховали?
Та і поле там таке – розвернутись ніде.
Може, з тридцять тисяч ще якось туди ввійде,
То й то добре. Та ж іще, люди не стояли.
Там же цілі кінні орди весь час наступали.
Де ж там розвернутись їм? Як їм наступати,
Як нема на полі тім де й ногою стати?
Отож, бач, як не крути – важко зрозуміти:
Чи була, чи, може й ні та «велика» битва.
Та, допустимо, була. Хто із ким там бився?
Ти у книжечці отій, мабуть, надивився,
Що московський князь Дмитро пішов на Мамая,
Щоб відвадити монголів від рідного краю.
Бився він за рідну Русь проти іга злого.
І весь православний люд молився за нього.
То москальська все брехня. Бо, як факти знати,
То по іншому те все можна прочитати.
А було усе то так. Ще з часів Батия,
Що начепив москалям те ярмо на шию,
Московітські всі князі монголам служили,
На улус заліський край весь перетворили.
Звичаї перейняли, завели порядки,
Як в Орді. Добро в Сарай тягли без оглядки.
Кажуть, що часом орда якась налітала
І нещадно отой край вона грабувала.
В тому дивного нема. Вся Орда так жила.
І по здобич до сусідів частенько ходили.
Такі ж самі москалі, теж не відставали
І ординськії міста також грабували.
Особливо, як в Орді порядку не стало,
Коли ледве не щороку ханів там міняли.
Та московськії князі з усіх сил старались,
Вислужитись перед ханом весь час сподівались.
Тож і данину везли у Сарай щороку.
І отак воно було до тих пір, аж поки
Колотнеча почалась у Орді велика.
Хоч порядки там були, скажу, досить дикі.
Коли темник силу мав, міг поставить хана,
Який у усій Орді царювати стане.
Але ханом стати міг Чингізид і тільки.
Слава Богу, в Чингізхана синів було кілька.
Тож потомків розвелось: різали, вбивали,
Але хана на престол де узяти мали.
Отож, той, хто силу мав, ставив свого хана,
Правив іменем його. Наче ж, без обману.
Був там темник в них Мамай. Мав орду велику.
Із ордою кочував він у полі Дикім.
Щоб ясніш тобі було, поясню, що нині
Кочувала б та орда півднем України.
Із сусідами Мамай легко уживався:
Із литовцями дружив, із Рязанню знався,
З генуезцями в Криму знайшов спільну мову.
Навіть, жаль, що він не був Чингізид по крові.
З москалями не дружив, знав їх підлу вдачу.
І московської орди небезпеку бачив.
Особливо, як з‘явивсь конкурент у нього –
Тохтамиш, який припхавсь із Сибіру свого.
Тамерлан його схотів на трон посадити,
Щоб ділами і Орді Золотій вершити.
А в Сараї на той час Арабшах при владі.
Мамай його посадив на трон – той і радий.
Думав довго усидіть тихенько, як миша.
Але тут шайтан прислав йому Тохтамиша.
Сам Арабшах сил не мав з Тохтамишем битись,
Тож у поміч сам Мамай поспішив явитись.
За спиною Тамерлан був у Тохтамиша.
В Азії він на той час і був найсильнішим.
Проти Азії тії слід силу збирати.
Отож Мамай попросив йому помагати
Ягайла, що мав привести ще полки литовські.
А Олег також полки рязанські і пронські.
Генуезці обіцяли теж поміч надати.
Тож Мамай збирав теж сили аби воювати.
Мали у борні зійтись Азія й Європа.
От цікаво, а за кого ж Московія «топить»?
Москалі ж тоді були злі на Арабшаха,
Бо ж на П‘яні, на ріці вони дали маху.
Рік минув, як Арабшах побив їх добряче.
Сорому такого світ досі ще не бачив.
Тож, як тільки Тохтамиш велів полки брати
І полками йти у степ йому помагати,
Дмитро миттю підхопивсь, кинув клич і скоро
Зібралися москалі коло його двору.
Воювати москалям – не в полі робити.
Тут багато слів для них нащо говорити.
Повелося так давно – коли хан гукає,
То одразу із Москви військо виступає:
На Литву, чи на Кавказ, чи аж до Сибіру.
Тож відкликнулись усі москалі допіру.
Вирушили у похід, щоб в степу пристати
До ординців Тохтамиша, Арапшу прогнати
Із Сараю. Тоді, можна грабувати вволю.
І от військо московітське вже у чистім полі.
Не дрімав й Мамай тим часом, за усім дивився.
Тільки хан Дмитро московський в похід спорядився,
Рушив йому навперейми, щоб тому не дати
З Тохтамишем своє військо у степу з’єднати.
Йшов поспішно, вів з собою орду невелику.
Уся орда залишилась стоять в полі Дикім.
Думав Дмитра погромити, з‘єднатись не дати,
А тоді уже з ордою в похід виступати.
Стрілися вони на полі отім Куликовім.
Чи багато пролилося на тім полі крові?
Думаю, що не багато. Москалі торочать:
Цілий день тривала битва. Ціну набить хочуть.
Хоч раніше говорили – лише три години.
Отак вони із роками набивають ціну.
Як в комедії відомій, де герой жалівся
І один костюм у нього в три перетворився.
Історію, люди кажуть, переможці пишуть.
Тож від москалів ми знаєм про битву лише.
І не факт, що у тій битві вони гору взяли.
Просто, саме в розпал битви, уже так співпало,
До Мамая прилетіла вістка, що з ордою
Тохтамиш летить на нього скорою ходою.
А він військо в степу лишив, тож мусив кидати
Москалів тих недобитих та у степ рушати.
Москалі його на полі тому не побили,
Хоч самих тоді ординці добре покришили.
Не до того було, щоби їм у степ ходити.
Та і сам Дмитро добряче був в бою побитий.
Тож москалі і вернулись. Мамай же домчався
До орди та з Тохтамишем битися зібрався.
Та даремна була його по степу гонитва.
Тохтамиш встиг його військо вже переманити
І те військо відмовилось до бою ставати
З Чингізидом. Довелося Мамаю втікати.
Втік у Крим, де генуезці його і убили.
Тож москалі перемогу і проголосили.
Мовляв, то вони побили Мамая у полі.
Правду буде хто шукати, не знайде ніколи.
А що ж Тохтамиш? В Сараї він ханом усівся.
На орду московську косим поглядом дивився.
Бо ж не виконали волі, військо не прислали.
Та й про свою перемогу на весь степ кричали.
Тож не Тохтамиш виходить, здобув перемогу?
Відбирають московіти оту честь у нього.
Укріпившись у Сараї, Тохтамиш зібрався
І васалу московському «дякувати» взявся.
Прийшов туди із ордою, щоб Москву узяти.
А Дмитро, лиш те почувши, кинувся тікати.
У лісах десь заховався, поки люта сила,
Стольний град його узяла і ущент спалила.
Отака була «подяка» за те кляте поле,
Де і, власне, перемоги не було ніколи.
Самі себе нахвалили, носяться і досі.
А почують лише правду, аж крутить у носі.

Так буває чомусь не раз –
У житті ми то вниз, то вгору.
І важливо завжди якраз,
Щоби був хтось надійний поруч.
---------------
Скільки доля відмірить путь?
Не страшить ні печаль, ні старість.
Коли двоє життям ідуть,
Наче голка і нитка в парі.
Приспів:
Прошу долю не раз, судьбу,
Богу дякую знову нині,
Ти лиш поруч зі мною будь,
Бо тоді ми обоє сильні.
----------------
Так буває: далеко я,
І сумую, нема спокОю.
Але, мила, на все життя
Поєдналися ми з тобою.
------------
Часом хочеться світ пройти,
Бо життя у нас кольорове.
Лиш би поруч постійно ти –
Світло радості, щастя й любові.

26.09.2025

 
чуєш а ну глянь за вікно а що діється
о слухай та дощ
надворі дощить ото маєш
а не морочся тим
все буде собі якось іще
настає щось прекрасне тямиш
кайфуй собі у похмурий день
ей ей я чув тебе друзяко падай кайфуй
 
 
хмарний день мрій лише
хай сонце поки видихне
квіти скупані й ганяють діти ген
приляж і мрій у похмурий день
 
ще бачу як істоти вимоклі біжать о ти поглянь
карнавальний автівковий шум співає мелодію хлюпаючи
качці за щастя купатися в дощі у ставку парковім
я звішуюсь із підвіконня прозираючи
й те саме ти
 
хмарний день дощодень
немає сенсу психувати по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
 
 
✴
 
 
хмарний день дощодень
нема змісту психувати
і по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
впади і кайфуй у похмурий день
 
. . . . . . . . . . . . . .
 
о хмари і мрії
 
 
 
 
 
 
 
 

Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.
А вересень готує склянку чаю,
Міркує, творить з листя витинанки.

Аквамарином ваблять небокраї.
Троянди пишні квітнуть біля ґанку.
Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.

Павук останнє макроме сплітає,
Ажурне між гіллям дерев розвісив.
Вже журавлі кружляють над обійстям -
Танок легкий над рідним краєм.
Осіння тиша барви розливає.

Цілоденно понад нами,
Всюди сіючи жалі, -
Поодинці і клинами
Відлітають журавлі.
Летючи у вічний вирій,
Тужно звуки видають
Про бажання жити в мирі,
Про земну коротку путь...
28.09.25

Ця тиша, що гучніша громовиці,
Чорніша ночі та хмуріша тучі,
Уперто огорнутись норовиться
В холодний сон і в очевидь гнітючу.

Мені б її, як то було раніше,
В обидві жмені, щоб текла елеєм.
А я боюся нинішньої тиші,
Гоню, щоб не назвалася моєю.

Відмахуюся словом, що зродилось.
Кричу його. І диво - б'ється в дрізки
Беззвучної мани чуття зрадливе,
Й летить мені з етеру тепла вістка.

Ще ось день, як попередні,
Біг не зменшив, не спинивсь, -
Посміхаючись кумедно,
Звівся вгору й впав униз.
І уже горить на попіл
У горнилі інших днів,
А мене вражає докір
Та бракує гнівних слів...
27.09.25

Неначе той безкрилий птах
Я падаю кудись у прірву,
Охоплює лиш переляк,
Що розіб"юся об каміння.

Чи до добра, чи до біди
Оце таке мені наснилось?
А мою душу холодить
Видіння те нічне жахливе.

Та заспокоюю себе
І згадую як у дитинстві:
-Ростеш, дитиночко, ростеш, -
Казала бабця на такі сни.

Куди ж рости? Уже літа
Прийшли із досвідом до мене.
Хіба що творчо ще зростать,
То не завадило б, напевне.

2018 р.

Круглий стіл врівноважив стосунки,
Бо не має він гострих кутів.
Зайві списи, мечі, обладунки –
Сперечаються всі хто хотів.
Всі балакають скільки завгодно,
Та не чують нікого довкіл.
Рот заткнув би тому з ким незгодний,
Тільки руки коротші за стіл.
Кожний думку плекає найкращу,
Ніби хвиля морський камінець.
Пропонують всі, навіть ледащі,
Та хіба є у круга кінець?
Сонце втомлене впало додолу,
Беззмістовні лунають слова,
І нарешті від круглого столу
Вже квадратна стає голова!

21.07.2025 р.

 
Місяча що
Потанцює в річковій мілині
Самота що
Мріє поміж тінями вербини
 
Мовить до лісних диво-павутинь
Снів на сходині до фонтану
Ліскою зі срібла диригує дроздів
Жде на сонце ген за горами
 
Місяча що
Йде збирати квіти у садочку
Сяяння що
Плине за відлуння часу ночі
 
В леготі поверх ніжно-білих шат
У кардан кида камінцями
Грає в хованки із марами світань
Дожидає сміх од сонцяти
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
Не розтуля́й доло́нь – без Те́бе я безкри́лий,
Ні сну, ні ві́тру, ті́льки одино́ке "ні".
З крапли́н сво́го тепла́ Тобі́ змайстру́ю зли́ву,
недолічу́ на па́льцях спорожні́лі дні.

Приспів:
Буду́є спо́гад па́м`яті мости́ –
Тут є ще Ти, а там уже́ не ста́ло...
Бо полюби́ти – по́ле перейти́,
А розлюби́ти – сто житті́в зама́ло.

2.
Молю́сь і ві́рую, таму́ю безголо́сся...
Не замика́й двере́й – для ме́не ти мій храм.
Де ла́ски рук живу́ть в розпу́щенім воло́ссі –
Там сві́тло зу́стрічі, розмо́ва сам-на-сам.

Приспів.

3.
Не перехо́дь на "Ви" – по то́му бо́ці о́сінь,
А тут весни́ рушни́к, розсте́лений на двох,
Тут ми по не́бі ласк перебіга́єм бо́сі
І позбува́ємось че́кання і триво́г.

Приспів.

1
Сонце виснажує аж до кісток,
Вітер холодний не стишує біль...
Дні покриваються смутком, як цвіль,
Тліє старий непотрібний квиток...

В центрі душі металевий кілок,
В серці давно завелась чорна міль...
Сонце виснажує аж до кісток,
Вітер холодний не стишує біль.

Вже опадає осінній листок,
Скоро местиме холодна метіль.
Може засяє малесенька ціль?
Варто триматись хоча б за пісок.
Сонце виснажує аж до кісток...

(С)Любов Інішева

2
Вітер холодний не стишує біль.
Сміх на обличчі - оманливий шар!
Серце завмерло під натиском хмар...
Темна рапсодія - осені стиль.

Листя танцює останню кадриль.
Тихо вмирає старий календар.
Вітер холодний не стишує біль.
Сміх на обличчі - оманливий шар.

Скільки нам ще кілометрів та миль
Треба здолати? Ілюзій тягар
Знову покличе до царства примар.
Замість кохання - байдужості штиль.
Вітер холодний не стишує біль.

(С)Артур Курдіновський

3
Сміх на обличчі - оманливий шар.
Сонце виснажує аж до кісток.
Доля жорстока збирає оброк
З довгих очікувань на Божий Дар.

Скільки ще кидати буде у жар?
Скільки ще має згоріти свічок?
Сміх на обличчі - оманливий шар,
Сонце виснажує аж до кісток...

Гострий свій біль віддаю на вівтар...
Сонця промінчик освітить вінок,
Зітканий тінями чорних ниток -
Крапля тепла серед тисячі кар.
Світлом зроблю цей оманливий шар!

(С)Артур Курдіновський та (С)Любов Інішева

Білявкою завжди себе вдавала,
аби в оману інших завести.
Така собі підступності навала,
де зброєю – палаючі мости…
Купалася у міріадах іскор,
впивалася удаваним жалем,
та у вухах її лунало диско
і відгомін розрулених дилем!

Ішла по долях вивіреним кроком,
по душах інших, згорених серцях…
Але минули молодості роки,
все опинилось на своїх місцях.
Уже вінчає день самотній вечір,
без жалю меле «нині» часу млин,
здригаються усе частіше плечі
і мед здається гірше за полин.

Чому життя полинуло навспак?
Нічого не буває просто так.

Вже тернистий шлях Господній
стер у кров пошерхлі п'яти,
а ми й досі, милий, згодні
душі за любов віддати.

Та невже давно забули,
що зібрали стигле жито?
У оманливе минуле
поржавілий цвях забито.

Біль розлуки, як востаннє,
манівцями водить в'юнко.
Гасим полум'я бажання
благодатним поцілунком.

Сум і ніжність між словами,
щастя в серці самоцвітом.
Віра рухає горами,
а любов панує світом!

25.09.2025р.

Увечері у байраку тихому спинились.
Поміж дерев із кущами вогонь розпалили.
Хмизу кругом назбирали, тож ним і топили.
Засмажили собі м‘яса та добре наїлись.
Запили його водою, зі струмка, що жваво
Жебонів поміж дерева, десь до ріки мчався.
Молодий знов у старшого тоді запитався:
- А як же воно було далі? Як склалися справи.
Уже всі навкруг багаття сиділи, дрімали,
Чи то зброю оглядали. Старший усміхнувся:
- Я думав, що про розмову ти уже й забувся.
Коли ми назад з походу того повертали,
Я полон весь перевірив, віднайшов знайомих.
Став у них про свого брата меншого питати,
Який тоді перше мене вискочив із хати.
А, що сталося з ним далі – мені невідомо.
Хтось згадав, що його бачив серед тих бідаків,
Кого половці устигли за річку погнати.
Тож його десь в Дикім полі варто пошукати.
А у мене на те шансів не було ніяких.
Проте в гридниці у князя з гридями в розмовах,
Узнав я, що коли орда взимку прибігала,
То князі супроти неї теж військо збирали.
І київський Святослав був ішов пустить крові
Отим зайдам. Разом з сватом Рюриком, одначе
Чернігівський Ярослав їм того не порадив.
Сказав обом, що погода зможе їм завадить
І на літо похід помсти на орду призначив.
Ті послухали й вернулись, не стали ходити.
Якби ж ото не князь Ігор, пішли б супостати.
Не вдалося б хоч частину орди подолати.
А вже весна проминула, наближалось літо.
Тож подався я до князя свого запитати.
Розказав про свого брата, що віднайти хочу.
Запитав, чи він ітиме. Той всміхнувся в очі:
- Ні, у Новгороді свому планую сидіти.
- Відпусти, - прохаю князя, - до Києва поки.
Схожу в похід із князями, брата відшукаю
Та і назад повернуся. Відпусти, благаю?!
- Іди вільно, - князь говорить, - на чотири боки.
Повернешся, візьму знову у свою дружину…
Отож я бігом зібрався та й в Київ подався.
Тоді якраз саме липень місяць починався
І Святослав клич збиратись до походу кинув.
Прийшли полки з Переяслава, прийшли із Волині,
Із Галича, із Турова…та й других чимало.
Уже в Києві і місця всім не вистачало.
Знайшлося й для мене місце в київській дружині.
Прийшло князів чималенько, лише брати князя
Іти в похід відмовились, мовляв, їм далеко.
Та і землі без пригляду залишить нелегко.
Звісно, що на них у князя засіла образа.
Десь у середині липня військо все знялося.
Подалися вздовж Дніпра ми по правому боці.
Поспішали. Підганяв князь на кожному кроці.
По дорозі ще й клобуків приєднать вдалося.
Тож зібралась чималенька в Святослава сила.
Ще й половці, очевидно, на нас не чекали.
Десь у степах знов набіги, мабуть, готували.
Тож рухалось наше військо уздовж Дніпра сміло.
Перейшли на лівий берег Дніпра й подалися,
Дійшли врешті до Єрелі, половців не стріли.
За Єрель Інжирським бродом. Там військо спинили,
Князі тоді полки свої оглядать взялися.
Далі військо розділилось. Попереду нього
Пішов князь переяславський славний Володимир.
Пішли з ним переяславці, киян трохи з ними.
І дві тисячі клобуків перед війська того.
А вже слідом усе військо тоді подалося.
Я з киянами був тими, що вів Володимир.
Ми рухались попереду ворога шукали.
Але половці, дізнавшись про нас, утікали.
Ми цілих п’ять днів даремно ганялись за ними.
Потоптавши степ даремно, назад повернули.
Дійшли тоді ми до місця, що Угол зоветься.
Думали, що тут на наших чекать доведеться.
А половці за тим часом, напевно, збагнули,
Що ми і є усе військо, всі сили зібрали.
Хан Кобяк орду очолив. Кинулись за нами.
Кобяк був тоді у силі, був хан над ханами.
Отож на отій Єрелі нас і наздогнали.
Ми з одного боку річки, а вони з другого.
Один в одного взялися стріли ми пускати.
Вони весь час намагались річку подолати,
Ми ж старались не пустити до берега свого.
Отак довго колотились, до князів послали
Аби до нас поспішали, бо ж мало нас зовсім.
І не втримаємось скоро, як тримались досі.
Князі ж, тільки-но про наше становище взнали,
Тут же помочі послали, з усім своїм військом
Обходити поза Єрель половців взялися,
Щоби шансів врятуватись ті зовсім не мали.
Святослав зумів так добре все розрахувати,
Що поміч прийшла до стану тоді, як все військо
Було в тилу у половців вже доволі близько.
І йому не вдасться полем хутко утікати.
Половці ледве уздріли ту до нас підмогу,
Вирішили, що все військо до нас підступає.
Кобяк тоді з нами битись одразу кидає,
Щоб орду порятували швидкі кінські ноги.
Та вже виявилось пізно, пастка вже закрилась.
Затисли ми орду кляту своїми щитами.
І лягла вона снопами на тім полі прямо.
Лише ті порятувались, що крізь нас пробились.
Хто не ліг на тому полі, у полон потрапив.
Ми їх сотнями в’язали, докупи зганяли.
Одних вождів більш десятка у полоні мали.
Кобяка самого в січі хтось у полон злапав.
Його потім у Києві стратити веліли.
Розгромивши лукоморських половців у битві,
Ми взялися навколишні простори шерстити,
Знайти вежі тих поганих у степу воліли.
І знайшли. Не всі, звичайно. Та досить багато.
Череди із табунами їхні прихопили.
Та багато родовичів з полону звільнили.
Серед них знайшов живого я і свого брата.
З перемогою вернулись ми у землю Руську.
Привели полон великий. Я взяв частку свою,
Що удалось прихопити після того бою
Та і з братом у Сіверську землю повернувся.

1.Я відкрию маленький секрет
Про повір’я незвичне, старе:
Що для щастя потрібно обом?
Як знайти ту єдину любов?

2.Хто кохання для себе відкрив,-
Той повинен пройти лабіринт.
Наче шахи, любов -то є гра:
Нині виграв, а завтра програв.

Приспів:
Не чекай, а шукай, не барись!
Бо любов – то складний лабіринт.
Не для всіх таємниця оця:
Як з’єднати свої нам серця?

3.Лабіринт у житті, звісно, є
Там, де двоє шукають своє.
Та непросто за серцем іти,
Один одного в світі знайти.

4.Хай підкажуть, можливо, зірки,
Де таємні до серця стежки.
Відгадати загадку чиюсь-
Половинку кохану свою.

5.Чи кохання, мов тінь утече,
Чи зустрінуться двоє іще.
Часом треба півсвіту пройти,
Щоби разом були я і ти.
П -в.

24.09.2025

Вже на луках відспівали коси
І не ходять зрана на покіс, -
Вже листочків пожовтілих стоси
Оточили давній верболіз.
Вже туман самотності обкутав
Холодком самотності мене,
Та чомусь не хочеться забути
Жартівливе, давнє, весняне.

Дідова осінь, дідова осінь -
Днів неупинних останнє тепло
Дідова осінь - сніг на волоссі, -
Зморшками вкрите ясне чоло.

Хочу нині бачити і чути
Навкруги доріг своїх красу, -
Хочу знову мати дівку руту,
Відчувати щастя поблизу.
Ще, мабуть, набутого не досить,
Раз нема ні спокою, ні сну, -
Раз душа похлипує і просить
Відтворити в спогадах весну.

Дідова осінь, дідова осінь
Входить безвинно у серце моє, -
Дідова осінь смуток приносить
І потаємних бажань додає.
25.09.25

Осінь потроху запалює листя,
тягнеться вгору димок.
Тускне природа, немає вже блиску.
в'ється клубок із думок.
Світ заховався за брамою наче,
ще й зачинив на замок.
Небо похмуре, здається, заплаче,
дзенькає суму брелок.
Осене, осене, в серці надія,
ти не спіши, почекай.
Бабине літо несе ейфорію,
Сонце ще кличе у гай.

Аркуш тіла свого підставляю під сонячний промінь.
Хай на білому щось намалює в рожевих тонах.
Нас багато у черзі до сонця, здіймаючих гомін,
На піщаних, річок, і озер, і морів берегах.
Намалюй мені ранок без плачу чиєгось і горя.
Без розривів, без диму, без крові, без болю і втрат.
Хай не сльози, а змиє вода річки, озера, моря,
Геть із пляжів Вкраїни усіх іноземних солдат!
Намалюй мені день, де панує жадана свобода,
Де кохання природно, як подих, як вітру ковток,
Не вимога Вітчизні служити де, а нагорода,
Де завжди буде чистим і затишним пляжів пісок.

06.07.2025р.

Не знають що творять потвори,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Не стало щоб нас в Україні –
готують Бухарський* кінець,
але наші гени єдині –
нас Божий чекає вінець!
Не наше, «Корейський сценарій»,
не зводить «Берлінську стіну» –
нам ворога бити як арій**,
успішно закінчить війну.


* У лютому 1220 року Чингісхан дійшов до Бухари…
** ārya - «благородний, шляхетний, світлоносний, або вельможа», арії протиставляли себе «нешляхетним» чужинцям «турам», «дхаса».
Характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій. Це легендарні бійці, здатні поодинці боротися проти тисяч озброєних людей. Такі загони існували серед арійської варни кшатріїв, аналогу прошарку українського суспільства – козацтва.

25.09.2025р. UA

За кожним кроком біль долаю,
крокую хворим в небуття,
і босоніж дійду до раю,
до пекла — вистачить взуття.
Байдуже вже, куди крокую,
дивлюсь — позаду все життя.
Ні літ, ні днів не наторгую,
бо сам у себе все відтяв.
Не так жилось, не так писалось,
не те у пам’яті лягло,
що розцвіло — не зав’язалось,
а решта зовсім не цвіло…

…та ні, то так… на себе наклеп,
я вірю, слово ще цвіте,
на дні осяде бруду накип —
і людство прийме слово те.
Тому пишу, ще є година,
чи трохи більше… на життя.
Поки живу — я ще людина,
помру — частина небуття.

Серпень, 2023

А плакуча верба
Нахиляє віти.
В Україні війна,
То чому радіти.

А плакуча верба
Віти нахиляє.
Скільки сліз пролила,
Бог один лиш знає.

Гинуть діти її -
України-мами,
Котрі від ворогів
Землю захищають.

І плакуча верба
Усе плаче-квилить,
У скорботі вона
Свої віти хилить.

2025 р.

Тиша дарує мені глибину,
Вмію читати самотності знак.
Думка прозора стискає, однак
Знаю: навряд чи її омину.

Ніби у храмі своєму зі сну
Сяє беззвучність, неначе маяк.
Тиша дарує мені глибину,
Вмію читати самотності знак.

З темряви кличу примхливу весну
Серед красивих осінніх відзнак.
Вічно шукаю свій шлях, мов хижак
Та обираю стезю мовчазну.
Тиша дарує мені глибину.

Всує ти в суєті
стоїш, стовбичиш, Сталіне,
старанно стертий старий –
історії протиставлений.

Стиха ступив в застій
з конституційними святами
і заганяв у стрій
наказами заповзятими!

Ні! Сталініст не стомивсь
стіною стальною сунути!
Стоп! Стрепенувсь комунізм,
бо навпаки простуємо…

Усує ви в суєті.
Стали тепер бюрократами.
Перестворити світ
думаєте лопатами?..

Смертник спустив стосій.
Стяги страхає ґратами.
Спруте, спинися… Стій!
Хіба я у тебе стрілятиму?..

25 січня 1990 р., Київ