З часів прадавніх, як з далекого Мілету
Сюди найперші поселенці прибули,
Вони величну тоді Ольвію звели,
Яку здолать не спромоглися грізні гети.
Тепер на березі широкого лиману,
Куди втіка швидкий, величний Гіпаніс
Стояло найвеличне з грецьких міст.
Якби хтось з висоти небес поглянув,
Побачив би трикутник стін міцних,
Які від степу місто добре боронили.
Їх вороги ніяк здолати не зуміли.
О, скільки орд уже розбилося об них!
Але, на жаль, у світі вічного нема.
Тяжкі часи, нарешті в Ольвії настали.
Із тих часів, як Македонія напала
На персів. Олександр меч здіймав
Уже в Єгипті. Круто все перемінилось.
Упав Мілет, який скорятись не хотів.
Усі торгові перерізано путі.
А з того всього здавна Ольвія кормилась.
Скупала хліб у скіфів, в Грецію везла.
Звідтіль привозили вино, олію, речі,
Які в торгівлі були варваром доречні.
Тепер торгівля у занепаді була.
Ті, хто в товар уклався, дарма сподівавсь
Тепер ці гроші якимсь робом повернути.
Торговці в більшості зробилися банкрути
І ґвалт гучний їх понад Ольвію здіймавсь.
А їх багато, а ще ж люди біля них.
А ще раби, яких у місті теж чимало.
Ці протиріччя спокій в місті розривали.
Але в доповнення до негараздів тих
Іще страшніші вісті з заходу прибули:
З великим військом сюди пха Зопіріон.
Борисфенітам то страшний, неначе сон.
І вже спасіння з того Ольвії не було.
Про македонців в місті знали, далебі.
Як вони Персію могутню подолали,
Хоча і війська свого мали зовсім мало
Могутнім персам не злякались дати бій.
Поки на півдні громив персів їхній цар,
Його намісник, що у Фракії, зібрався
І воювати міста еллінські подався,
Щоби Елладі нанести страшний удар.
Взяв, кажуть війська тридцять тисяч у похід.
Супроти Ольвії і того забагато,
Бо в ній могли лиш двадцять тисяч проживати.
Можливо, еллінський і допоможе світ
Із тих, які з усіх боків обсіли Понт.
Але надії на таке і зовсім мало.
А тут ще в Ольвії проблеми назрівали.
Дивись, що скоро геть збунтується народ.
Хто ж тоді буде стіни міста захищать?
Що в ситуації архонтам з цим робити?
Хіба ворота перед ворогом відкрити
І на коліна перед варваром тим стать?!
Сидів, задумавсь син Евксена Каллінік
Над тим, як рідне місто врятувати,
Де гідні сили задля опору зібрати,
Просив богів щось підказати чоловік.
Бо ж завтра рада, треба рішення приймать,
А в нього думок з цього приводу немає.
Під ранок спати невдоволений лягає
Аби хоч трохи перед радою поспать.
А уві сні до нього Зевс спустивсь з небес
Та підказав, що саме має він робити.
Тож вранці знав він, що на раді говорити.
Коли народ на площі вже зійшовся весь,
Він слово взяв: - Тяжкі настали в нас часи.
Отож і рішення тяжкі прийняти маєм.
Найперше вирішим – борги усі прощаєм!
Враз лихварі усі повісили носи.
Але у місті небагато було їх,
А більше тих, що у них гроші позичали,
Тепер же зовсім віддавати чим не мали,
Тож таке рішення привабливе для них.
Тепер їм є навіщо місто боронить,
Вони негайно згодні зброю в руки взяти.
Та й лихварі ще досить мають що втрачати,
Тож краще, справді їм борги оті простить.
Відсто́ять місто, гроші знову наживуть.
Тож, як подумати, то не великі втрати.
Бо хто зна, що Зопіріон тут вчинить клятий.
Раз так рішили, то вже так тому і буть.
Та Каллінік ще не закінчив говорить:
- Хоч громадяни всі нехай на стіни стануть,
Не зможем ворога ми ввести у оману.
Занадто мало нас, щоб все оборонить.
Я пропоную також громадянство дать
Метекам всім, які у місті проживають.
Вони роками на подібне щось чекають.
Тож є можливість їм із нами поряд стать!
І знову гамір над юрбою прокотивсь.
Всі були згодні, хоч до цього уважали,
Що всі приїжджі рівних прав у них не мали.
Був громадянином, хто в місті народивсь.
Тож і це рішення всі разом прийняли.
Та Каллінік на цьому не збиравсь спинитись.
Потрібно більше люду, щоб на стінах битись.
Метеки рішення це радо сприйняли.
Як крики трохи утихати почали,
Він знов сказав: - Я пропоную ще одне.
Нехай хтось, може і засуджує мене:
Щоб більше мати в місті воїнів могли,
Я пропоную волю дати і рабам,
Які готові наше місто захищати.
Юрбі від слів отих прийшлося замовчати.
Раби ж – не люди, а товар, звичайний крам.
І як же можна було волю їм давать?
Як можна було дати зброю їм у руки?
Біда, одначе, хоч гірка, але наука,
Яка спроможна всі традиції зламать.
Погомонівши, люди згодились й на те.
- Тепер останнє. Нам без помочі ніяк.
Бо ж македонці – то не зграя зарізяк.
Від них відбитися – то діло не просте.
Оточать місто та підкоп влаштують десь.
А то не важко, бо ж під нами не каміння.
Підриють землю і впадуть всі наші стіни
І попаде на рабський торг народ увесь.
Я пропоную в скіфів помочі просить.
Вони єдина в цих степах спроможна сила.
Якби вони сюди зі степу підступили,
То ми б змогли від міста ворога відбить.
- А хто поїде? – запитали із юрми.
- Хто зможе вмовити царя нам помагати?
- Я можу місію таку на себе взяти.
- Їдь, Каллінік! Тобі довіримося ми!..
І от в Гілею прибуває Каллінік
Аби з царем зустрітись Скіфії Агаром.
Той посланця приймає гідно незабаром.
Міцний на вигляд, хоч солідний має вік.
Дари найперше Каллінік йому віддав.
Тоді без цього, навіть слухать не хотіли.
Агар прийняв дари, тож перейшли до діла.
І Каллінік мету пояснювати став.
Він не казав про ситуацію тяжку.
Того цареві не потрібно було знати.
Царя узявся перспективами лякати.
А той багато чого бачив на віку.
Царя Атея долю добре пам’ятав.
Яка могутня була Скіфія при ньому.
Весь степ був скіфський аж від Істру і до Дону.
Атей на битву смертну із Філіппом став,
Здолавши Істр – ту тричі прокляту ріку.
І сам загинув і життів поклав багато.
Тяжка була для племен скіфів ота втрата
І провіщала й далі долю нелегку.
Хоч поки ще в степах суперників нема.
Ще скіфський клич страшенно ворогів лякає.
Вони, той крик зачувши, чимскоріш втікають.
Та цар, на жаль, в руках всіх скіфів не трима.
Про македонян він усе прекрасно знав.
Його не треба було, навіть тим лякати.
Та чому б еллінів не змусити прохати?
Не так же часто гордий еллін щось прохав.
- А чи далеко військо ворога дійшло?
- Як виїздив я, то вже вісті долетіли,
Що враже військо аж під Тіру підступило.
Можливо, зараз уже й місто узяло.
Йде на Ніконій. Як лимани обійде,
Ніконій візьме, шлях до Ольвії відкритий.
- А ви спроможні місто довго боронити?
- Хто зна? Великих сил у нас нема.
Та, може тиждень-два стояти іще будем.
А там… - аж серце в нього стислось в грудях, -
Як Ніка допоможе нам сама…
Тоді-то, може, рідне місто й відстоїм?!
Проте, надії на таке і зовсім мало.
Ми ж вже давно ніде й ні з ким не воювали.
Чи ж дамо раду завойовникам отим?!
- Що ж, - помовчавши, відповів Агар, -
Ми допоможем. Є у нас свої рахунки
До македонян. Отож ми смертельним трунком
Напоїм їх. Такий наш буде клятим дар.
Шляхом до Ольвії вертався Каллінік,
А там вороже військо уже табором стояло,
Зі степу місто й понад морем облягало.
Отож звертати довелося йому вбік.
Там в очеретах його човен вже чекав.
Як добре, що потурбувавсь про то зарані.
Поки спокійно ще у македонськім стані,
Човном у темряві лиман він подолав.
Що він вернувся, вістка швидко рознеслась,
Юрму велику серед площі вмить зібрала.
Всі добрі вісті з уст в уста передавали.
Юрма до ранку з площі і не розійшлась,
Бо всі в тривозі уже стільки днів жили.
Флот невеликий македонський підкрадався,
Зненацька місто захопити сподівався,
Але трієри відігнать його змогли.
Та от купець, що пару днів тому прибув,
Сказав, що ті на Левку татями напали
І храм Ахілла, наче там пограбували.
Він сам горлання їхні п’яні добре чув.
На ранок вибрався на стіни Каллінік,
Щоб стан ворожий роздивитись, оцінити.
Та розібратись, що збираються робити.
Став рахувать намети, але втратив лік.
Як видно, той Зопіріон не поспішав.
Мабуть, чекав свої облогові машини.
Інакше важко буде подолати стіни.
Поки що хору навкруг міста грабував.
Та іще пращники кидалися свинцем,
Щоб зі стіни когось з борисфенітів збити.
Отож в обидва ока довелось глядіти,
Щоб тим свинцем та не заїхали в лице.
Тож день отой якось спокійно проминув.
Зате вночі зі степу крики долітали.
І македоняни, неначе й ніч не спали.
У їхнім таборі весь час неспокій був.
Кудись кіннотники уранці подались.
Аж по обіді тільки в табір повертались.
Мабуть, дарма в степу за скіфами ганялись.
В своїх степах ті ворогам не піддались.
Відтоді так було, здається, кожну ніч.
Вночі спокою македоняни не знали,
Весь час набіги дикі скіфські відбивали.
Хоч у бою і не стрічались віч-на-віч.
Проблеми, видно, в їхнім війську прибули,
Бо скіфи щільно всі шляхи перекривали,
До них обози з продовольством не пускали.
Та і машини для облоги не прийшли.
Кидати ж військо у атаку без машин,
Зопіріон, здається, зовсім не збирався.
Ще кілька днів на щось, напевно, сподівався,
Можливо, поміч мав отримати ще він.
Тож македонці тільки того і могли:
Свинцем кидати та ще стріли випускати.
Високі стіни не рішались штурмувати.
А якось вранці враз збиратись почали.
Причому, поспіхом. Знімався вражий стан.
Напевно, військо скіфське було на підході.
Цікавих всіх зі стін зігнати було годі.
По вражім стану мов пройшовся ураган.
Що захопили, що покинули й пішли.
В степу ще довго пил за ними піднімався.
Всяк скіфське військо ще побачить намагався.
Та скіфи, мабуть Гіпаніс десь перейшли
Повище, бо ж вони всі броди знали.
Нарешті, все поволі стихло. Хтось бігом
В стан македонський поспішив знайти чого.
Бо нині всяке у пригоді стати мало.
А Каллінік велів трієри готувать,
Пливти до Левки, щоб тих татів геть прогнати,
Які посміли храм священний грабувати.
Вдалося флот ворожий там іще застать.
Уздрівши еллінів, зібралися ті вмить
Та й у бік Істру подалися чимскоріше.
Хоча в осіннім морі панувала тиша,
Але Ахілл, напевно тих не зміг простить.
Бо звідкись з моря шквал зненацька налетів.
Трієри еллінів за островом стояли,
Тож їх від вітру того скелі прикривали.
А македонський флот той вітер підхопив
Та закрутив, по морю швидко розкидав.
Чи й удалось комусь з тих татів врятуватись?
Борисфенітам можна було повертатись,
Адже у місті було ще багато справ.
Поки сліди всі прибирали ворогів,
З походу свого стали скіфи повертатись.
Від них вдалося гарні вістки їм дізнатись:
Зопіріон втекти від скіфів не зумів.
Його до Істру вони гнали по степах.
Вночі і вдень йому спокою не давали.
Поки на змучених над Істром вже напали
І всіх понищили. Тож кожен скіф притяг
З собою купу скальпів, що звисали збоку.
А тим, кому вдалося все-таки втекти,
Спасіння все одно не удалось знайти.
Бо там за Істром пантрував за кожним кроком
Трибалл їх мстивий, який не забув,
Як цар Філіпп криваво в землях їх пройшовся.
Тепер об’єкт для помсти справжньої знайшовся.
І жоден, мабуть, тої долі не минув.
Ну, а у Ольвії тим часом весь народ
Ще святкував аби відзначить перемогу.
І на руках носили переможця свого.
Дали аж тисячу йому з міських щедрот.
Та порішили: Каллінік той заслужив,
Щоб на честь нього в місті пам’ятника звести,
Аби прийдешнім поколінням все донести
Про те, який тут чоловік славетний жив.

Паросток надії
На кінець війни
Звеселяє мрії
І бентежить сни.
У душі людини
Все її життя
Уникає згину
Віра в майбуття...
26.01.25

«Незамінимі є!»-
Прийміте, Якове, цю істину до себе в гості.
«Незамінимі є!»-
Не солодко Вам буде з гостею цією там, у високості.
Бо я її ще й дещо приперчу:
«Не всіх за образом і на подобу Бога створено!
А тільки тих, хто, як і сам Господь,
Без примусу ідуть навстріч тому, що озоветься болем.
У кого доостанку є потреба Божа невибутня –
Уболівать за всіх і все, та лиш себе забути».
«Незамінимі є!»,
Бо хто ж за Вас шукатиме всіх тих,
Хто в час смертельний рятував юдеїв,
Порозуміння хто в діла втілив,
А не обмежився ідеєю?
І хто ж за Вас так розказати годен
Про слідство й тюрми, карцери і голод,-
Про все оте радянське неповторне пекло,
Аби для слухача морозом обернулась спека?..
Здогадуюсь, із скромності Ви скажете лиш те,
Що вже утрадиційнили уми ліниві.

Тихо в душі - вже по грозі.
Холод пробігся по венах і зникла тривога.
Там у думках, прикрих словах
Ми забували себе і ту світлу дорогу...

Йшли по якій без нарікань
І застережень про даль невідому і втому...
Де ті мости в річки чекань?
Де ті гаї, де мелодію чути знайому:

Приспів:
Часу не гай - люби-кохай,
Не відпускай те колиме і рідне -
Весен розмай, крихітний рай -
Сонячний рай, у якому розлука не квітне...

Важко коли стіни чужі
І нестерпимо - кричати і серця не чути...
Щастя - воно десь на межі
Між поцілунком гарячим і кроком у смуток...

Не відвертай ясних очей -
Хай там попереду даль невідома і втома...
Віримо в те - час потече
У ті гаї, де мелодію чути знайому:

Приспів.

Піду я до тебе по росяній стежці
Що зорі сплели зі своїх мерехтінь
І поруч присівши, скажу тобі те що
Ця стежка єдина в моєму житті.

Або попливу попід місячним сяйвом
Хмариною білою серед зірок,
Чи вітром полину полями, лісами
Щоб подихом свіжим дихнуть тобі про

Те, як же самотньо і сумно без тебе
Як щемно в саду матіола пахтить.
Я стежкою й вітром, і зоряним небом
Якби лиш з тобою, якби лиш де ти

Заслухався може, що зорі шепочуть.
Заграє під ними роса чи сльоза.
Вдивляюся в небо на сході щоночі
Та вірю, що темінь скінчиться , і за

Обпаленим ранком гряде перемога,
Бо я оберегом з тобою в боях.
Дорога додому важка і предовга ,
Та ти її прОйдеш, надіє моя.

(День 32-й. На Схерії)

1.
Послані здавна на Схерію,
так і жили́ там феаки;
зайд всіх – здавали у мерію
(а москаляк – на гілляки).

2.
Тож-бо Афіна (вся в імпорті!)
знову урвала сієсту,
щоб Одіссея підтримати
в дальшім проходженні квесту:

3.
доньці місцевого вла́даря
в сон додала каламути –
й там, уві сні, їй порадила
пранку велику утнути.

4.
І Навсікая під’юджена
заметушилася зранку:
взявши челядниць півдюжини,
возом гайнула на пранку.

5.
Пральня стояла на березі,
де Одіссей опинився;
й діви були у істериці,
лѐдь він із хащі з’явився.

6.
Й лиш Навсікая, сміливиця
(як те і личить блондинці),
пильно на голого дивиться:
є̀ щось у цьому чужинці!..

7.
Тут він, ще й лесткою діючи,
каже їй: «Звідки ця врода?
Ніби – Бески́дів синіючих
чистая бистрая во́да!»

8.
Тож Навсікая соколичку
тицьнула випрану чисто
модну зелену футболочку,
й каже: «Біжи ген до міста;

9.
й там, у палаці, що в затінку
(тобто, батьків моїх домі),
ти розшукай мою матінку,
щоб попрохати про поміч».

(далі)

Давай зустрінемся з тобою
в кав'ярні затишній ще раз.
Тоді, ажурною зимою,
поезія єднала нас.

Звучала музика чудова
і ти торкався рук тремких,
де на зворушливі три слова,
я зайнялась, мов смолоскип.

Не знала — плакати од туги,
чи від розради! Віриш ти?
Тоді боялась втратить друга,
а щастя так і не знайти.

Ховала очі від любові
у срібні китиці кашне.
Чом ти не обірвав на слові
цілунком знічену мене?

Вагання, сумніви жіночі,
як сніг, розвіяла зима.
Ту зустріч згадую щоночі —
журба... війна... й тебе нема...

24.01.2025р.

Місто в облозі туману.
Проблиску світла ніде.
Мабуть, натхнення жадане
В млі цій мене не знайде.
Певно, блукає безрадно
В пошуку скромних воріт,
Доки пітьма непроглядна
Вранці незрушно стоїть.
Марно вглядаюся в морок.
Вловлюю звуки дарма, –
Теми нової для твору
В смерках туманних нема.
25.01.25

(Дні з 7-го по 31-й. Одіссей на плоті)

1.
Тільки-но Еос до снідання
вилізла з ліжка з Тітоном⁹,
в офісі Зевс на засідання
скликав усіх телефоном;

2.
й німфі на острів Огігію
позов пішов від Афіни:
щоб Одіссея – мов дзиґою
вислала вмент до родини!

3.
Добре... Як Еос, ще заспана,
вийшла ізнову із хати –
взявсь Одіссей вищеназваний
пліт сам собі будувати:

4.
дбав, щоб з укладистим трюмом був,
з довгим стерном, із планширом...
(Й радіорубку задумував,
та не зійшовся з Ефіром¹⁰).

5.
Втім, не бува без недоліків...
Вклався в півтижня, їй-богу!
Німфа йому ще смаколиків
купу зібрала в дорогу.

6.
Еос повстала чаруюча –
й курсом він рушив на неї,
ніччю – за Возом¹¹ слідкуючи:
бути мав зліва від реї.

7.
Й десь так на день вісімнадцятий
в око він впав Посейдону;
став той грімницею ба́цати –
й пліт розтрощив без пардону!

8.
І Одіссей потерпаючий
гинув три дні на колоді,
зле Айвазовського лаючи
(хоч – той не винен, і годі!).

9.
Врешті до острова Схерія
виплив, геть голий та босий,
і в холодку криптомерії
ліг та й заснув. Ну і досить.

(далі)

Якось друг Вадиму каже:
- Дивна річ - кохання.
Ви вже стільки років разом,
Ти і твоя Таня.

Я дивуюсь, ти їй кажеш:
Рибко моя люба,
А вона тебе згризає.
Я би врізав дуба.

Друг лише зітхає тяжко:
- То усе нічого.
По секрету скажу нишком:
Я вже звик до того.

Ти не бовкни ненароком.
Рибка в мене Таня.
Загризе й не кліпне оком!
Бо вона піранья.

24.01.2025

 
мініатюрна мелодрама а propos
із трохи діалогом комедійним
зі шлярками носовичок
& ластовиння бріжіт бардо
 
слова зо стертих літер золотих
що в пам’яті вихоплюють світлини
кавові рештки цідить він &
до візаві неквапно мовить мінкс
 
хто зауважить щодо сценки як оця
відмінностей хай несуттєвих
із п’ять ~ авжеж-бо геній
егеж-бо хрест що ще казать
 
відтак чом не про дельтапланеризм
для шукачів загубленого раю
безклопітно до бризу сміючись
 
в поліції на них немає ані файлів
ні ордерів з нагадуванням прав
 
під час облави
їх обох
вбивають
 
 
 
 
 
 
 
 

Поїздка добігає до кінця,
білизну провідниця забирає,
а ти прилипнув до одвірка краю,
як до отари злякана вівця…

Але намарно скиглити, тремтіть
чи лити сльози на суху дорогу,
коли дістався книги епілогу –
оберігай ретельно кожну мить!

Не метушись і долю не кори,
озону удихни на повні груди,
нехай собі і далі їдуть люди,
а ти свої валізи забери…

Усім подякуй, вийди на перон
і залиши оті скарби на лаві,
а сам іди у злигоднях чи славі,
хоча іще й не рушив твій вагон…

Куди іти? Дорога всім одна –
за небокрай. Туди, де вічна тиша.
Де душі предків вітер ще колише
і не потрібно хліба ні вина.

Не поспішай, хай піде паротяг,
іди поволі подумки стезею,
аби скарби віддати до музею,
бо то усе і є твоє… життя.

На калину вони прилягли, забіліли,
Червоніє тепер з-під холодних снігів…
Ми з тобою удвох не змогли, не зуміли,
Зберегти цю любов, щоб ніхто не посмів

Дотягнутись до неї, торкнутись руками,
І привласнити щастя твоє і моє…
А життя в самоті пробігає роками,
Де пташина гніздо вже ніде не зів’є.

Бо самотність все палить навкруг біля себе
І нічого не виросте в згарищі тім.
Недоторканим тільки лишається небо
І заплаканий з горя колишній наш дім.
12.01.25

Поспішав Микола вранці,
Телефон забув удома.
Затремтіли чомусь пальці,
І насунулась утома.

На роботі хвилювався,
Падали із рук папери.
Звісно, дядько ловив ґави,
Плакала його кар'єра.

У думках: "Не бУло б грому!
Щось летіли чорні круки".
На авто - й мерщій додому.
Телефон узяв у руки.

Повідомлень два. Читає.
Написала перша Таня:
- Подзвони. Люблю.(Коханка).
Вже Микола ледве дише.
- Не хвилюйсь, - дружина пише,
Подзвонила я ще зранку.

Славетному італійському художникові було відпущено всього 35 років земного життя.
Жанна Ебютерн, юна дружина Моді, як його ласкаво називали друзі, викинулася з вікна
наступного дня після смерті геніального митця…

Туз трефи, трійка і п‘ять -
три карти для Модільяні…
Принишк мовчазний Монмартр,
навпіл олівець останній.

Три кроки лишаються їй до вікна,
стрибок - і приймає небо!
Лиш мить, здається, була одна,
тепер - удвох з Амедео…

2025 рік

В дугу зігнувся ясний місяць
І, без утоми та без мір,
Зчищає світлом сіру плісень
Із потьмянілих з часом зір.
Бо над землею загусає,
Немов смола, німотна мла
І світом шириться безкрая
Пора без світла і тепла…
24.01.25

Несказані слова живуть в мені,
Читала я їх у твоїх очах…
Пройшли давно роки, розтали дні,
Вогонь тих слів у серці не зачах.

Твої слова спинялись на вустах,
Мовчали разом в глибині зіниць.
Злітали в небо наче дивний птах
І падали в зелені трави ниць.

Вони живуть допоки я жива,
Несказані тобою всі слова.
21.01.25

Не чіпай ти чуже, тільки мій:
сивокрилий, нестримний, брутальний,
і співучий, немов соловій,
і глибокий, як подих останній.

Недолюблений світом лихим,
не зігрітий промінням ласкавим.
Ой, нелегко, повір, буде з ним
пити зранку міцну, чорну каву.

Не збагнути, й навіщо тобі
таїна, що пізнати не в змозі?
Очі в нього тоді голубі,
коли в них причаїлися сльози.

Невимовна, жагуча печаль
оповита туманом свинцевим.
Грубіян він і чуйний скрипаль,
блискавиця у пелеху* нервів.

Ти не вір медоносним словам!
Я повірила й душу втопила!
Пеклу й раю його не віддам,
а тим паче тобі, Музо хтива!

*Пелех — клубок.

23.01.2025р.

(Вечір 5-го дня і день 6-й. Телемах у Спарті)

1.
В Спарті (точніш, у присілочку)
наші бурла́ки завзяті
встигли якраз на весіллячко
у Менелаєвій хаті:

2.
той свого сина одружував,
й бігали слуги полка́ми,
всіх частували послужливо
(«як і завжди, шашликами»)...

3.
Тільки-но Еос осяяна
вийшла на світ з емпіреїв,
йде Телемах до хазяїна
й каже: «Я син Одіссеїв!

4.
З Трої вже всі повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?»

5.
«Слухай же, хлопче, я́к сталося... –
це Менелай йому каже. –
З Трої несло нас до Фароса,
й там ми застрягли на пляжі.

6.
Так би й сиділи в гадючнику;
та нереїдочка мила
взяти Протея⁸ в заручники
я́кось мене научила.

7.
Й той розповів, серед іншого,
що Одіссей наш, гульвіса,
рветься з полону розкішного
від німфоманки Каліпсо».

* * *

8.
Поки ведуться ці бесіди
в дусі братерства й співпраці,
маємо при́тьмом окреслити
настрій і стан на Ітаці.

9.
Там женихи Пенелопині,
ці кавалери-невдахи,
пінились всі як пороблені,
взнавши про рейд Телемаха.

10.
Й мовлять: «Цей хлопець пронозливий
робиться надто вже борзим!
Нащо від нього нам позови?
Хай не вертається зовсім!

11.
Вісь його руху – зюйд-о́стова
(ми ж і самі – адмірали);
пройде повз Астера-острова...»
Й засідку там влаштували.

(далі)

Ми збирали журавлину, журавлину
і летіли журавлі великим клином.
Їх «курли» по небосхилу линуло далеко.
Клин за клином, клин за клином –
журавлі, лелеки…

Летять на південь журавлі,
«курли-курли» по всій землі.
З собою частку України
несуть у вирій на крилі…
А разом з ними пісня лине
лугів поліських і полів.

На зимівлю відлітають рік за роком,
після себе залишають щем глибокий…
Та весна прийде і знову серце звеселиться.
Клин за клином, клин за клином –
повернуться птиці!

Летять на південь журавлі,
«курли-курли» по всій землі.
З собою частку України
несуть у вирій на крилі…
А разом з ними пісня лине,
а разом з ними пісня лине,
а разом з ними пісня лине
лугів подільських і полів.

Журавлі, лелеки, журавлі
і жалі, і радощі на крилі.
Журавлі, лелеки, журавлі –
прилетять до рідної землі!

Дивитися більше не можу,
В швидкого життя на краю, –
На ту, що вродливістю схожа
На жінку покійну мою.
Ще боляче впевнено дихать
Від мислі тієї стає,
Що створює серцю безвихідь
Становище мрійне моє.
І радісно, і сумовито
З душею веду діалог, –
Не можу ніяк поділити
Невтихле кохання на двох.
23.01.25

 
розбудить стукнувши у шибку
на хвильку дощ а може старість
зворот кошмарів & фантазій
а може поетична примха
які ще здогадки наразі
 
крізь ці осліплені портали що фасади
прокрастинації зимової війни
& вірші татчина що так чекали ми
але йому про це не розказали
та сподіваємся простить
 
хай нуби не займають імбу
вітрисько свище сам собі
є забуття мільйони літ
& сон липкий на півгодини
бажання є ~ не знати би
 
на мить згадати зали їх дзеркала
ще спалахи у них лунали
згадати вибрані дива
 
тони музичні та регістри
& випадкові танцюристи
& їхні стрічні па
 
 
 
 
 
 
 
 

На плечах хрест важкий, біда, печалі...
Горять душа, любов, талант і сміх.
У тьмі дороговкази і причали,
Лишився тільки мамин оберіг.

Беру до рук - і кольки відступають,
Цілую - сльози крапають із віч.
Прошу у Бога: - Дай мені безпам'ять!
Та маю навзаєм безсонну ніч.

Знов смертонька запрошує до танку
Гріховну і безгрішну плоть мою.
Війною умиваюся щоранку,
Щовечора вже котрий рік в бою...

22.01.2025р.

Не осягнути думи Божі
з колиски й до лихої смерті!
Лише молю на смертнім ложі
сльозу непрохану утерти.
І долю не картати люту,
і пролежнів не набувати.
О, дай же, Господи, в покуті
себе не довести до страти!
Не вийти у вікно відкрите,
до сонця простягнувши руки,
аби миттєво припинити
усі невистраждані муки.
Не відвернутися од неба,
не заздрити живим і мертвим,
коли зневірюся в плацебо,
пошерхлі губи в кров не стерти.
А наодинці, так терпляче,
життя згадати недопите,
з останнім подихом гарячим
у безвість душу відпустити.
На крилах линути до зíрки,
туди, де світ зорить любов'ю...
І може, хтось заплаче гірко
у ту блаженну мить за мною.

22.01.2025р.

(Дні 3-й, 4-й та 5-й. Телемах у Пілосі)

1.
Вранці дістались до Пілоса
наші мандрі́вні герої;
там гекатомба⁴ чинилася,
й стейків напхались обоє.

2.
Й потім із видом безхитрісним
хлопець наш Нестору каже:
«Син Одіссеїв я; вѝ із ним
разом були у вояжі.

3.
Всі вже давно повернулися,
тільки татусь неспромога.
Де йому що забагнулося?
Щось, може, знаєш про нього?

4.
Може, він йшов до Одеси, ба,
й вийшов ураз до Херсона?..
Чѝ вже судьба Одіссеєва –
це піклування Харона⁵?»

5.
Той відповів Телемахові:
«В нас, переможників Трої,
плани були не однакові,
різне робили герої:

6.
хтось – на бенкет мав снагу іще;
я й Одіссей – ми додому...
Й раптом – він збочив на гульбище,
й більш не стрічались потому».

7.
Сонце тим часом сховалося,
й спати кладуть Телемаха;
й тітка Афіна забралася,
враз обернувшись на птаха...

8.
Зранку – походу продовження:
рушив наш хлопець до Спарти;
сина свого в супроводження
Нестор надав замість карти.

9.
(В сина були певні труднощі,
бо Пісістрат його звали;
й ні, це не вуличні грубощі, –
батько нарік так удало...)

10.
Сіли в підводу, поїхали;
стали у Ферах поспати,
й там скуштували з горіхами
справжніх «маслин Каламати»⁶.

11.
Ще одна днина із конями
(добре, що це не у січні) –
так і дійшли до Лаконії⁷
(будемо тут лаконічні).

(далі)

Тільки в пору найсумнішу,
Із небес на битий шлях, –
Місяць зирить так зловіщо,
Що проймає душу страх.
У період непривітний
Він утратив світлий лик
І ледь сіє тьмяне світло
На мертвотний чад осик.
Лиш у болісні години
Щодобових потрясінь
В очі тиснуться картини
Злих украй палахкотінь.
Нині час такий печальний,
Що жахливі сняться сни,
Бо на горе актуально
Реагують і вони.
22.01.25

- Місяць я ходив до Галі,-
Каже Ігор другу, -
Та вона мені вказала
Пошукати другу.

Я життя шикарне хочу:
Віллу, ресторани.
Ну, а ти не входиш, хлопче,
Й близько в мої плани.

Хочу щедрого, крутого,
Класного мужчину.
Ти мені зроби дарунок:
Ключі від машини!

Та мене то так заїло!-
Відступать негоже!
Ляпнув їй: - То інше діло!
Я такий! Я можу!

Через тиждень їй приношу
З бантиком дарунок:
- Ось ключі, а я лиш прошу
В тебе поцілунок.

Що ж я дурень винятковий?
Хай радіє цяця.
Я їй дав простий ріжковий
«Десять на дванадцять».

21.01.2025

Жевріє видноколо.
Далеч плямиться жаром.
Ранок здаля спроквола
сунеться понад яром.
Ось він іде навшпиньки,
трави згина кургузі,
ніби тайком зі скриньки,
втік погуляти в лузі.

Губиться сяйво в листі,
скачуть довгасті тіні.
Сонечко золотисті
коси полоще в сині.
Падають з неба блиски
бризками на покоси,
де їх, як мед із миски,
спрагло спивають оси.

19.06.24

Ой тяжко, тяжко
Маленькій пташці,
Яка над морем стомила крила.
Як тужно думі,
Сповитій сумом.
То ж гірко дума заголосила:

- СріблЕна студня,
Та недоступна,
Коли цеберце при ній не висне.
Жагу затяту
Загамувати
Ні мед не може, ні терен кислий.
..
Чекай, дістане
Пиття криштальне
Цебро, як мрію блакитноперу.
О, думо-птахо!
Натужся махом,
Бо видно берег, вже близько берег!

Там роси чисті
І глід намистом.
Ні в чому більше нужди не буде.
Чи лиш видіння
Той берег дивний?
Чи не зміліла сріблЕна студня?

Тишком-нишком взяло книжку сіре мишенятко.
"Почитай мені, будь ласка",- каже мишотатку.
"Як читаєш мені книжку - кота не боюся,
Теплу ковдру дістаю й до тебе горнуся".

Вже солодкий дивосон в нірку заглядає.
Він також почути хоче, як тато читає.
Кольорові добрі сни наснились полівці,
Тато казочку читав й гладив по голівці.

(День 2-й. Від’їзд Телемаха)

1.
Еос² перста́ми рожевими
небо мазнула по краю –
глядь, Телемах під деревами
збори ахейців збирає.

2.
Й каже, із плачем та зло́бою:
«Вщент женихи об’їдають,
нашим вином та худобою
пельки свої набивають!..»

3.
Скочив зі стрічними пенями
пан Антіной Евпитенко,
й каже: «Пардон, але вчені ми!
Зло тут – вдови побрехеньки!

4.
Бо в Пенелопи Іка́р’ївни
хитрість – як тої Солохи:
всім усміхалася на́рівні...
Тільки дурила нас трохи!

5.
“Маю, – казала, – я виткати
саван для свекра, Лаерта;
часу недовгі тут витрати,
днями він має померти.

6.
Ви ж – почекайте, будь ласочка!..”
Й ро́ків зо три вона ткала,
бо – уявіть! – наша ясочка
тканку вночі розпуска̀ла!

7.
О̀т що: нехай вона вибере
мужа собі дуже скоро,
бо доведем вас до сидора!..»
Тим і скінчилися збори.

8.
Знову Афіна приплентала, –
є в неї маска і друга:
перетворилась на Ментора,
що Одіссею – за друга.

9.
Й каже тоді Телемахові:
«Знаєш, де Пілос та Спарта?
Сплавай, таємно від матері,
там розпитатись про тата».

10.
Потім – де й взялися сили ті? –
трансформувалась утретє:
став Телема̀х з неї, вилитий,
як на шкільному портреті!

11.
Хутко добігла до гавані,
зафрахтувала суденце;
мов та Коза, на галявині
ячне вхопила зеренце;

12.
ще Телемаха покликала,
Ментора вигляд прийнявши –
й врешті знялися із при́кола
(«у́зо»³ хильнувши, як завше).

(далі)

Цікавість задуму й звучання
Принадних слуху мудрих слів
Сприяють радості пізнання
Того, що мовити хотів.
Але не будь багатослівний
І заощаджуй інших час, –
І прийде успіх безсумнівно,
І вдячність матимеш нараз.
Не ремствуй лиш на дорожнечу
Й тяжкі реалії життя, –
Навчись без жалю нищить речі,
Які не будять почуття.
Пиши натхненно, й мимоволі
За працю їсти не проси, –
Не докучає думам голод,
Коли ти повен творчих сил.
21.01.25

Важливе лиш тяжіння до мети,
А результат нічого вже не вартий.
Руйнуються галактики й світи
На вістрі космосу, у серці ватри.

Важливе лиш народження світів,
Їх розвиток, тривання, буйний розквіт,
Занепад, що у маренні листів
Залишить нам дискусію і розбрат.

Так і митець прямує в нікуди,
Йдучи крізь хащі образів незримих.
Він рухається в згарище біди,
Минаючи ідей дешевих ринок.

9 жовтня 2021

 
Еней був парубок моторний...
Але – не згірш і Одіссей.
Тож, доки мелють наші жорна,
продовжмо звичай славний сей!

Розділ перший
(День 1-й. Ітака)

1.
Серденько, Музо Зеве́сівно!
Може, розкажеш народу –
стисло, але ж і піднесено –
ту давньогрецьку пригоду?

2.
Тільки, звиняй, не гекзаметром...
(Втім, не вбачаю провини:
з нього – лягли б усі замертво!
Досить його половини.)

3.
Й певен, що втішимось добре ми
оповіддю отією,
я́к Одіссей, мов пороблений,
пестив свою одіссею...

* * *

4.
Зевс – невдоволений зранку, ба! –
скликав богів на Олімпі
(це в них така собі Банкова);
кожний, природно, при німбі.

5.
Й каже: «Вибішують виборці, –
на̀с винуватять при скруті.
Нащо тепер діатриби¹ ці?
Ми ж – їхній вибір, по суті!..»

6.
Зевсу Афіна підтакнула:
«Хай би їм всім діарея!
Блазень у них – за оракула...
Шко́да лише Одіссея.

7.
Він не барився з офірами, –
швидш будь-якого полтавця!
Маєм подбати прещиро ми,
щоби додому дістався».

8.
Й тут же в той дім і полинула
(тобто, на острів Ітаку),
де «удову» різні ци́мбали
сватали вже усіляко.

9.
Й там, обернувшись купчиною,
випити сіла під дахом
із Одіссея хлопчиною, –
юним іще Телемахом.

10.
Й каже: «Твій батько – не в Гадячі,
шаста – не по̀ Конотопу...
Прийде! А ти тут від сватачів
матір боронь, Пенелопу!»

11.
Ну, Телемах йде на дворище,
де женихи гостювали,
й каже: «Чи довго ваш хор іще
їстиме хліб мій, гевали?

12.
Вранці щоб ви забиралися!
Я̀ відтепер за державця,
й зайва тут ваша навала вся!»
Вийшов, і спати поклався.

(далі)

«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Учаща до молодиць і мене не слуха…»

P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

Розмальовані мріями сни,
Затуманені дійсністю мрії, -
Не згасає пожежа війни
І смертей течія не маліє.
Затамовую біль у собі,
А сльозу затаїти не можу, -
Багатьох проводжав я на бій,
Повернувся додому - не кожен.
Хоч не думай про те, що болить,
Хоч всіх ран не торкайся думками, -
Тільки тягне невидима нить
Темні ночі за світлими днями...
20.01.25

 
реклама пéкла поруч суто
її минаєш флегматично
мов одкровення іоанна
в індустріальній забудові
 
о ця приреченість блюзнірська
лиха святковість карантинна
стезя якої непорушна
& профанація авжеж-бо
 
ридайте вавилонські жони
не всяк вернеться із заграви
о таїнства напів забуті
все ладан амбра нард & миро
 
а ті солодкоспівці ревні
навіщо знати їм щó правда
у ноті болісній найвищій
& щó чаять прихильні зорі
 
 
 
 
 
 
 
 

Хлюпотить, хлюпотить, хлюпотить,
Ніби вічність незрима кипить,
Мов стікає по краплях з дощем
Невідчутний зворушливий щем.
Наче струм протікає по них,
Невідступних, холодних, струнких.
Продиктовує ритміку Бог
У посланні до багатьох.
Дощ встановлює рамки життя,
Переміщує до забуття,
Ніби в тундру холодну й німу,
В безнадійність, самотність саму.
Дощ встановлює ритм, що новік
Відбивається в серці калік,
Що понівечив час, як різник.
Дощ в єство невідчутно проник,
Погасивши чуття, ніби жар,
І завдавши останній удар.

27 вересня 2021

Було то в часи далекі по створенню світу.
Уже люди від Адама світом розплодились,
Скрізь вже господарювати вони заходились.
Треба було чимось з поля врожаї возити,
А люди не знають воза, на санях все возять.
Взимку-то воно і добре та влітку страждали,
Бо коні ті сани ледве по землі тягали.
Менше часу у роботі, аніж у дорозі.
І не було того майстра, хто б міг щось зробити.
Тож покликав Господь Павла і Петра святого,
Каже: - Досить вам блукати навкруг раю цього,
Ідіть краще пошукайте по білому світу,
Хто би щось таке придумав, аби краще людям.
Щоби легше урожаї було їм возити.
Одяглися тоді святі у звичайні свити,
Взяли по окрайцю хліба та й блукають всюди.
Ідуть один день, ідуть другий, ідуть вони третій,
У зустрічних всіх про майстра такого питають.
Люди знизують плечима, «Ні!» - відповідають.
Мов, нема такого майстра зовсім на планеті.
Тож прямують вони далі. Дійшли до болота.
Бачать – хижка невелика на курячих ніжках.
Уже, видно давно стоїть, похилилась трішки.
А в тій хижці крик і гамір, мов в пеклі у чорта.
Злякалися Павло з Петром, хотіли втікати.
Але Петро Павлу каже: - Чого нам боятись?
Ми ж святі. Ходім до хижі, зможемо дізнатись,
Хто там, що там у тій хижі може витворяти?!
Тож набралися відваги й на поріг ступили.
Дивляться, а серед хижі конструкція дивна
На колесах. Біля неї лише чорт єдиний
Туди-сюди ту рахубу смика, що є сили.
Метушиться навкруг неї, то до дверей тягне,
То до вікна. А вона все то зачепить дишлом,
То колесом десь застрягне. Чорт лається лише.
Витягти ту штуку з хижі чимскоріше прагне.
Побачили те святії та й давай кричати:
- А що це ти тут, нечистий, робити зібрався?
Чорт почув сторонній голос, одразу злякався.
Та побачив Петра й Павла – кому ж їх не знати?!
Отож каже: - Та от, бачте, зробив собі воза,
Щоби грішників у пеклі в казани возити.
Та не можу цього воза викотити звідти!
А в самого від розпачу аж на очах сльози.
- Е, - говорять святі йому, - віддай нам цю штуку,
Ми її самі із хижі будем витягати!
- А навзамін що за воза ви зможете дати?
- Та дамо вівса й ячменю тобі повні руки.
Чорт подумав та й погодивсь: - Беріть його, - каже.
Ті віз швидко розібрали, на подвір’я сперли.
Утомилися страшенно, що ледве не вмерли.
Подивилася на теє ота пика вража:
- Тепер, - каже, - віз надворі – уговір забудьте.
Не віддам я віз нікому! Святі і озлились
Та страмити того чорта разом заходились:
- Як не даси, тобі, чорте, спокійним не бути.
Ми тебе як перехрестим, то не буде в тебе,
Ані воза, ані вівса й нічого другого!
Страшно, навіть зробилося чортові від того,
Щось тихенько попід носа пробурчав про себе.
- Добре – каже, беріть воза, - а мені давайте...
Що ви там пообіцяли, бо не пам’ятаю.
- Ти спочатку цього воза докупи складаєш,
Коли він отут вже буде зібраний стояти,
Тоді й скажем! Чорт зітхнув та узявся робити.
Зібрав воза та і знову у святих питає:
- Так що я за того воза отримати маю?
- Очерет ми обіцяли. Можеш володіти!
Пішов чорт у очерети на весь світ сердитий.
А святі узяли воза та й людям віддали.
Аби вони на тих санях добро не таскали,
А могли на возі легко увесь скарб возити.
Їздять возом добрі люди, а люди пихаті
Навидумували брички, бідарки, карети.
Та і їздять. А чорт сидить собі в очеретах,
Тих, які не вірять в Бога, звик звідти лякати.

Я у по́шуках тепла
заплела журу́ у ко́си
і до тебе в дім пішла.
Увійшла до тебе боса…
Ти канапу застелив,
напоїв духмяним чаєм,
вийняв душу із імли
і згадала, що жива я!

Дорожу́… Я тобою дорожу́!
У душі, у душі без тебе темно…
Не скажу. Я нікому не скажу,
та боюсь покохати невзаємно!.

Посадили квіти ми,
зустрічали ра́зом ранки,
але посеред зими
завітала в дім коханка…
Розчини́лися як дим
почуття святі́ та чисті
і полинули туди,
де кружляє жовте листя.

Та дорожу́… Я тобою дорожу́!
Ти моя, ти моя єдина мрія!
Не скажу. Я нікому не скажу,
що люблю, що кохаю без надії…

Шлях до тебе віднайшла,
бо уміла все і знала,
а отруєна стріла,
твоє серце пронизала.
Ти до мене схолоднів
і зів’яли наші квіти,
і немо́жеться мені,
і гуляє в домі вітер…

Залишу́… Назавжди́ зали́шу дім
і піду́, знов піду́ блукати світом.
Розповім, все довкіллю розповім,
і прощу́, і віддам всі болі вітру!.

Зима у хутрі білім красувалась.
Новий округлим оком зиркав місяць.
Зірок, як пагонів, зійшло чимало,
І кожна з них таїну наче містить.

Одна, яскрава, саме нам мигтіла.
Долоні у долонях любо грілись.
Своє сніжинки розсипали мливо,
Вражав навкруг м'який зимовий килим.

Як тут не милуватися красою!
І світ здавався юним - добрим, світлим,
Наївним і веселим, трохи сонним.
Ми не чекали у житті завії.

Мене отам шукати треба,
Де світу вічні образи, –
Я – вітру рух, я – голос неба,
Я – блиск недовгої грози.
Але немає запоруки,
Що принесе вам пошук зиск
І доторкнуться ваші руки
До мене десь, на мить, колись.
Напружте слух, закрийте очі,
Відчуйте прояв поривань, –
І я з’явлюсь до вас охоче
В уяві, як за мрії дань…
19.01.25

Коли́ душа́, набра́вши ві́ку,
не відпуска́є час гірки́й,
у кра́плі се́рця – мо́ре кри́ку,
у срі́блі мі́сячнім – думки́

скида́ють лебеди́не пі́р’я
і зодяга́ються в луску́.
В тобі́, забу́тий до сих пір я,
буду́ю спо́мини з піску́.

Піщи́ни вті́хи золото́ї
вбира́ють теплоту́ доло́нь –
і сті́ни ди́хають тобо́ю.
Щоки́ моє́ї не соло́нь,

над мо́рем ча́йкою озви́ся
і накиги́ч вітра́м себе́ –
до но́ти ви́браної ти́ші
із тре́моло семи́ небе́с.

І надиха́й – весни нади́хай
непереве́ршено в рядки́.
Коли́ в душі́ безме́жно ти́хо –
ловлю́ на слу́хавку гудки́,

на о́ко припада́ють ви́сі,
перо́ наро́джує слова́.
У срі́блі мі́сячнім – уми́вся,
у кра́плі – мо́ре вколиса́в.

У когось біль , у когось страх
В душі живе й панує 
А хтось без жалю у очах
Зло страшне планує

Кричать усі на різні теми 
Лунають гучно звідусіль 
У них усіх свої  проблеми 
Кожен  має власний   біль

Проблеми хлинуть знов сповна
В серці одразу все  причаїлось
Різні шляхи та доля одна 
Усе навкруги в одну мить  розмаїлось

Думаєш:де правда,брехня?
У своїх  душевних кайданах
І враз , і щораз, і знов навмання
Серце сховалося в ранах

Розгубився  в власних мріях 
Плутанина все в житті 
В серці лиш твоя  надія 
На майбутні всі статті

І в душевних ти кайданах 
Загубився враз в думках
В глибині ти все у ранах 
Кожний раз долаєш страх

Ти не дивишся навколо ,
Бачиш лиш окремо зло ,
Що в житті все кольорово
Не відчуєш , всеодно

У когось біль , у когось страх
В душі живе й панує 
А хтось в барвистих кольорах
До мети крокує

…

В кутку тихенькому сиджу,
Лізуть думки надзвичайно ніжні.
 Хвилину й наступну я проводжу-
 Спокійно складаючи вірші.
 Мені не потрібна ніяка з компаній,
 Я впевнено скажу галасу ні.
 Пройдусь по галявині, збираючи гравій,
 Тихенько, самотньо , немов уві сні
 З вікна нові образи собі виглядаю,
 Картини малюю в голові кожен раз
 Гордий я , як щораз прославляю:
 Спокій і тишу, життя без образ
 Творю в кожну мить, вдень і вночі,
 Придумую знову яскраві я рими
 Й ніжні думки, мов ті глядачі,
 3 якими я надзвичайно щасливий..
 Радію магічному подиху тиші
 Мир і любов охопили мене
 І кожен раз, складаючи вірші-
 Відчуваю той біль, що мимо іде..

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

 
нема в цій хаті млинка
для любителів унаочнень
є швидкорозчинна бурда
але чим її розвести
 
шукати пояснень тут
необов’язково— не конче
тління за кошт життя
лукавих людей простих
 
& пишеш пости свої
до емісарів ночі
звично
без заохочення
пишеш оце пости
 
 
 
 
 
 
 
 

Це не у твоєму вимірі,
І не у твоєму виборі,
В жодному фільмі,
Витворі,
І немає таких очей
Яким би приснилися обрії
Любові настільки великої,
Що обрії за повіками
Змогли б обійтись без мечів.
Взагалі обійтись без історії:
Без дотиків часу й простору,
Без гніву, без схлипів, образів,
Без сміху і без речей.
Це не у твоєму вимірі,
І не у твоєму виборі,
В жодному фільмі,
Витворі,
І немає таких очей.

4.10.2021

Різдвяна колядка "Щедрик» Миколи Леонтовича стала символом новорічних свят у всьому світі.
Вона надзвичайно популярна в англомовному аранжуванні як світовий хіт "Carol of the Bells".
Український композитор трагічно загинув від рук катів тогочасної влади. Йому було лише 43 роки…


Тримав він небо, як атлант,
хоч на землі був безпорадний…
Його вбивали за талант,
його вбивали за порядність.

Вбивали ті, хто там, внизу,
за те, що був він значно вище…
Дружина стримала сльозу,
але не посміхалась більше…

Від Вашінгтона до Дрогобича,
з‘єднавши в ціле полюсИ,
лунає «Щедрик» Леонтовича -
цей символ віри і краси.

2025 рік

З покрівлі за каплею капля
Зривається лунко: Дзень!.. Дзень!..
Розкисла, розбухла, розм’якла
Земля проти сонця удень.
В багнюці та сирості кури
Гребуться й сокочуть гуртом,
А в душу синички зажура
Побігла неспинним струмком.
Співучу не тішать прогнози
Й відлиги гульба навкруги, –
Не лускають більше морози,
Водою взялися сніги…
18.01.25