Допоки немає ранкового шуму
І рухами смерків затінений двір, –
Приємно та легко коритися думам
І німо на небо підносити взір.
Дивитися вдячно, як місячне світло
Проціджується крізь пітьми пелену, –
Відчути, як очі ясніють привітно
І тіло звільняється радо від сну.
Коротка година досвітньої тиші
Сплітає терпляче докупи думки
І зроджує мрії лише найчистіші,
І чітко словами гуртує рядки.
Голубить єство мовчазлива задума
І пишеться швидко та легко надмір,
Допоки немає ранкового шуму
І рухами смерків затінено двір.
04.02.22

У житах засиніли волошки і дивляться вгору,
Вибираючи синь із блакиті небесних очей.
Половіють хліба у гарячу не жнивну ще пору,
Сонце високо світить чи просто нестерпно пече.

Ні хмаринки над полем, шугають одні перепілки,
Літо спрагле у світі в липневій застигло красі.
Не шелесне листок, не колишеться з подиху гілка,
Все замовкло навкруг в невимовній барвистій ясі.

Пелюстки волошкові природа зібрала віночком,
Незрівнянна блакить синій квітці тепер до лиця.
Літо вже одягло празникову яскраву сорочку
І пасує йому вишиванка природна оця.
04.02.22

Струсонула до основ
Нерозділена любов,
Хоч пасуться без любові
Вівці, кози і корови,
Журавлі і голуби –
Їм розмножитись аби.

Багатій - багатію:
- Багатій, багатію!

2022

На березі близенько до води
Пала багаття. Вечір вже заходить
І місяць з верби зазирає в воду,
На себе напівсонного глядить.
Зірки уже з’явились де-не-де.
І теж згори у воду позирають.
На заході ще краєчком палає,
На сході ніч ще свого часу жде.
Навколо тиша, чутно, як тріщать
В огні сухі назбирані гілляки.
Хіба що птаха крикне, наче з ляку
Десь недалеко – в вербах чи кущах.
А поряд Дон тихенько плюс котить.
Недарма ж його Тихим прозивають.
Біжить кудись, до моря шлях шукає…
Навкруг вогню гурт козаків сидить.
Про щось собі тихенько гомонять,
Утомлені від денної роботи.
Поговорить про те, про се не проти
Аби нудьгу вечірню розігнать.
Сидить між ними сивий вже козак,
В розмови їхні не встряє, одначе,
У темряву вдивляється, мов бачить
Те, що другим не видиме ніяк.
Тут хтось із молодих позвав його:
- Остапе, що задумався, сумуєш?
Чи щось собі вигадуєш, мудруєш?
Давно не чули голосу твого.
Ти ж був між тими, хто Черкаськ зачав –
Столицю Дону. Розповів би, може?!
Про ту подію чув, напевно, кожен,
Але не з перших уст. Той помовчав
Ще якусь хвильку. Далі посміхнувсь,
Мов щось таке веселе пригадалось:
- То за моєї пам’яті все сталось.
Був молодим, лиш пробивався вус.
Ми з батьком над Самарою жили
Біля Дніпра. Удвох козакували.
Тоді ще Січі поки не бувало
Та козаки вже по Дніпру були.
Зібрались в кіш, обрали отамана.
Таких кошів чимало там було.
Ще поки Січі «врем’я» не прийшло,
Не ставили «фігури» на курганах.
Тоді ще не знайшовся чоловік,
Який зібрав козацтво все докупи.
Був Байда, правда та загинув тупо,
Укоротив султан в Стамбулі вік.
Та я, пробачте, не про те почав.
Був в нього брат двоюрідний – Михайло.
Служив він видно королеві файно,
Бо у Черкасах старостою став.
Мав під рукою також козаків
Городових і реєстрових, значить,
Ми ж не ходили попід ним, одначе.
Хоча часи траплялися важкі,
Жили самі та чубились з ордою,
Як та, бувало зачіпала нас.
Самі ходили «в гості» кілька раз
Із «низовими» сушею й водою.
Десь там на сході взялись москалі
Орду громити: то Казань узя́ли,
То Астрахань. Орду навпі́л розтяли.
Їм завше мало власної землі.
Вхопить – вхопили. Та утримать як?
А тут ще й турків тим наполошили.
Ті відібрати Астрахань рішили.
Зібрали війська всяких зарізяк,
Орду татарську також узяли
Та й подалися Астрахань вертати.
Цар військо теж направив рятувати
Та, мабуть, мало було. Почали
У короля просити москалі
Собі у поміч. Той, як не крутився,
Але у поміч мусив дати війська.
Михайла і поставив на чолі.
Із ляхів йому жодного не дав,
Велів на місці військо те збирати.
Прийшлось Михайлу козаків узяти,
Усіх, що досі під рукою мав:
І реєстровців, і городових.
За поміччю до «низових» звернувся.
А тим збиратись – взувся, одягнувся
Та шаблю взяв та й на війну побіг.
А вже, як військо рушило в похід,
То по дорозі й наших підібрали,
Які по прикордонню проживали
Із москалями. Та й пішли на схід.
Була в Михайла сила чимала,
Щоб впевнено в степах тих почуватись.
З ордою, правда, не прийшлось стрічатись,
Вона вся вже під Астрахань пішла.
Дістались Дону, перейшли убрід
Та й рушили до Волги…Геть забувся.
Отам, де Дон у східний бік зігнувся,
Побачили турецький вперше слід.
Мабуть, тягли по Дону кораблі
Й хотіли тут перетягти до Волги.
Копати землю почали для того.
Кругом нарили купами землі
Та й кинули. Не вистачило сил
Чи, може, щось їх дуже налякало.
Ми, правда, зупинятися не стали,
Порозсилали сторожів навкіл,
Щоб не наткнутись часом на орду
Та й подалися напрямки до Волги.
Не пам’ятаю – коротко чи довго
Ішли ми по ординському сліду.
Та всі вони під містом вже були
І нас, напевно, зовсім не чекали.
Поява наша трохи їх злякала
Та ми ж їх подолати не могли.
Вони сиділи в таборах своїх –
Один турецький, а другий татарський,
Тримали гарнізон в облозі царський
На Заячому острові. І в них
Сил було значно більше, ніж у нас.
Ще й табори прокляті укріпили.
Гармати кріпость упритул лупили,
Чекали турки відповідний час,
Як вони мури, врешті, розіб’ють,
Тоді на штурм всі свої сили й кинуть.
Та поки ще тримались міцно стіни,
Лиш вибухи нам іздалека чуть.
Не став Михайло турка зачіпать,
Велів і нам свій табір будувати:
І рів, і вал, редути і гармати –
Так, щоб нелегко було нас узять.
А вже на другий день він розпочав
Татар і турок добре дратувати,
Велів роз’їздам нашим нападати
На табори ворожі – постріляв,
Поцілив – ні, бігом назад вертай.
Те ж саме і з гарматами чинили –
По кілька ядер у той бік пустили
Й замовкнуть. Але ворог тільки й знай,
Готується. Ще й виведе щодня
Князь верхових, в атаку їх кидає,
Та, не досягши цілі, повертає.
І лиш на турок верхових ганя.
Татар , чомусь, чіпати не велів.
Привчав усіх до розпорядку того
Козацького. І не казав нічого,
Навіщо так щоденно він робив.
За кілька днів привчились вороги
І вже уваги, навіть, не звертали,
Як козаки отак «атакували»,
Гадали – їх здолать не до снаги,
То хай уже побавляться коза́ки.
Михайлу того треба і було.
Тут ще москальське військо прибуло,
Хай небагато, хай не зарізяки
Та усе ж поміч. Князь же уночі
Послав до міста свого осавула.
Завдання в нього із нелегких було –
Тихцем пробратись і наказ вручить.
А місто ж у оточенні було.
Кругом ординці з турками засіли.
Не знаю, як його і пропустили,
Мабуть, на них затемнення найшло
Чи, може він характерником був?
Ну, не важливо. Він наказ доставив,
Зробив для князя надважливу справу
Та і москаль полегшення відчув,
Що князь не кинув у облозі їх.
Наказ простий був: вранці турка бить.
Удосвіта ворота відчинить
І кинути на турка геть усіх,
Що під рукою, наче прориватись
До козаків. А москалям отим,
Що встигли в поміч князю підійти,
В той самий час велів усім ввірватись
В татарський табір. То для того лиш,
Щоби турецьку відвернуть увагу.
Коли ж москальські зарябіли стяги
І там, і там, і москалі, як ніж,
Врубалися в ворожі табори,
Велику колотнечу учинивши,
Михайло також з козаками вийшов
Із табору. Верхівці до пори
Ішли півколом на ворожий стан,
Як і раніше кожен день вчиняли.
Та турки на те зовсім не зважали,
Бо думали – то черговий обман.
Хто ж на окопи кине верхових?
Їх же ураз поб’ють і постріляють.
Окопи брати піхотинці мають,
А турки до пори не бачать їх.
Бо всю свою піхоту князь сховав
За верхівцями, щоб її не бачив
Ніякий турок. Лави ті козачі,
Він, як сюрприз для турок готував.
Я був між тими, що пішма ішли
З мушкетами та шаблями по полю,
Молили бути лагідною долю
Й чекали, поки, врешті, князь велить
Напасти турка. Так воно й було.
Як підійшли впритул, де турок крився,
Верхівці перед нами роздалися
І нас ніщо спинити не змогло.
Бо більшість турків кинулась туди,
Де гарнізон із міста пробивався.
Князь кілька днів, бач, не дарма старався,
І за носи отих пашів водив.
Вони ж гадали – буде, як завжди,
Пограються коза́ки й подадуться,
Тож повернулись спинами і б’ються.
А ми тут ззаду раптом в їх ряди.
Найперш гармати встигли захопить
Й одразу проти турка повернули.
Як перші ядра поміж них майнули,
Вони змогли, нарешті зрозуміть,
Як ловко їх Михайло одурив.
Забігали між молотом й ковадлом.
І турок, наче під косою падав.
Хтось захищався, хтось «аман» творив.
Ледь зрозумівши помилку свою,
Зібрали турки все, що тільки мали
Із тих, що міські мури облягали
І кинули на табір, щоб в бою
Його відбити, козаків прогнати.
Та ми на них гармати навели
І ядрами косити почали.
Турецькі добрі у бою гармати,
А, як до них ще й наші гармаші,
То турку непереливки прийшлося.
До табору дійти їм не вдалося,
Бо ж ми вогнем стрічали від душі.
Тож переполовинили усіх,
А потім самі кинулись рубати.
Кінні і піші. Полягло багато
Із тих, хто залишався у живих.
Не витримавши натиску, вони
Вже скоро свої спроби полишили,
Серед татар сховатись поспішили.
Та з тої і другої сторони
Їх скубли астраханці й москалі
Аби за всі страхи свої віддячить.
Хто пережив, той скоро не пробачить,
Хіба що труп побачить на землі.
Ми ж табором турецьким зайнялись,
А там добра від ворога лишилось,
Що вам, мабуть, такого і не снилось.
Я сам уперше на таке дививсь.
До ранку не зімкнули ми очей,
Усе носили, купами складали.
Уже в думках багатіями стали,
Бо ж кожному дістанеться, ачей,
Достатньо на усе життя його.
Уранці турки й татарва знялися
Та в сторону Азова й подалися.
Спочатку турок вибрався бігом
Із табору татарського, тоді
Орда пішла, щоб турок прикривати.
Та їх Михайло не велів чіпати.
Лиш посміхнувся та махнув: «Ідіть!»
Бо ж королівський виконав наказ:
Ми Астрахань для москалів вернули.
На більше волі короля не бу́ло.
Як треба – доб’ємо у інший раз.
Та й зовсім нам було не до то́го,
Щоби вороже військо добивати.
Вдалося стільки здобичі дістати,
Як би скоріше розділить його.
Козацтво: і голота «низова»
Та й «охочекомонні» сподівались,
Щоб з того всього вдосталь нам дісталось.
І мали, звісно всі на те права.
Михайло ж все по-іншому зробив.
Велів натроє все то розділити.
Третину він віддав для московітів,
Третину – між козацтвом розділив,
А ще третину виділив в скарбницю,
Звідкіль би кошти в Україну йшли,
Щоб землі розвиватися могли.
Хоч дехто і казав, що то дурниці,
Ми кров’ю те багатство здобули,
А хтось задурно буде користати,
Ще в короля і дозволу питати,
Аби ці гроші витратить могли.
Козацтву інше важко зрозуміть.
За що третину москалям віддати?
Тим більше,віддавати всі гармати,
Які забрали в турків. Кров пролить
Повинні ми. Вони ж собі сиділи
За мурами, дивилися, як ми
На ті гармати рушили грудьми.
Самі ж за них і краплі не проли́ли.
Гармата для козацтва – цінна річ,
За золото цінніша й діаманти,
Бо її можна лише з бою взяти…
А тут взяли, покористались ніч
Та і віддай задурно москалям.
Оце козацтво дуже розлютило.
І слухати Михайла не схотіли,
Як він нас поступитися вмовляв.
Затялися. Звичайно, не усі,
А тисяч п’ять, напевно, назбиралось.
Сердиті дуже поспіхом зібрались
Та гомоном захриплих голосів
Ота́манів поміж себе́ обрали,
Покинули Михайла й подались
На Україну. Князь, відомо – зливсь,
Та ми на те не надто і зважали.
Ішли степами вище від орди,
Яка весь шлях по сліду сплюндрувала
Так, що й траву усю повибивала
Копитами. Ті бачачи сліди,
Ми і звернули. Та за кілька день
Дістались Дону. Там і зупинились,
Щоб і самі, та й коні щоб напились.
Добу стояти думали лишень.
Та роздивились якось навкруги,
Яка коса для табору удатна
Та й оборона тут би була знатна.
Хай спробують полізти вороги!
Зібрали раду, радитись взялись:
Чи то на Україну вирушати,
Чи тут собі містечко збудувати?
Ну, звісно, й невдоволені знайшлись.
Та більшість стала все-таки за те,
Щоб залишитись й місто збудувати.
Задумались одразу – як назвати.
Багато було задумок, проте,
Оскільки більшість з-під Черкас були,
То так Черкаськом здумали й назвати.
Прийшлося, звісно, нам попрацювати,
Поки дубові стіни возвели.
Жили в землянках, в куренях простих.
Як розжилися на новому місці,
То запросили ще донців у місто,
Що купчились в Донському. Серед них
Теж українців віднайшлось чимало.
А скоро й кіш з-понад Дніпра прибув,
Як тільки вістку там про нас почув.
Так на Дону усе і починалось.

Все навколо особисте:
Поміж світла, поміх хмар…
Я один з його таксистів
Кажуть, що такий вже дар
Хто підсипав у колиску?
Хто посмів, не запитав?
Я ж тоді не знав ще й миски…
Я ще ріс і полихав
Тільки - тільки но я соску…
Пританцьовував і біг
Матір Божа… матка боска…
Вперше лиш почув про гріх…
Ще ні слова, тільки крики
Щічки… губки… мамин син
Ще попереду великі
Площі вуличних провин…
Ще міста… своє, убоге
Щось звирине так і ні
Із очей до рук під ноги
Жар і холод уввісні…

Все навколо особисте…
Тут прапрадід, батько теж
Працювали, хто таксистом
Хто й механіком, егеж…
03.02.2022.

У неділю до обіду
сперечались два сусіди.
Що у цьому світі краще —
мати силу, а чи щастя?
— Ліпше всім здоров'я мати,
і не будемо вмирати, —
каже той, хто був старечим.
А молодший заперечив:
— В мене був бугай здоровий,
важив десь, як три корови,
та не мав удачі нині —
опинивсь на скотобійні.

Тож нехай у вас все вдасться,
всім бажаю — сили й щастя!

03.02.2022р.

Тихо падає сніг на дерева і землю,
Заглядає у вічі ярів і лісів.
Із небес прилетів чи з країв чужоземних,
І над Харковом тихо у виярки сів.

Народився між хмарами у високості
І сніжинками впав на холодні поля.
Зачепився за бруньок заховані брості
І обсипав, укутав собою гілля.

Не залежиться довго, бо сонце високе
Виглядає щодня із небесних вершин.
І розтануть сніги, а розбуджені соки
Побіжать по судинах тополь, горобин.

І того, що розквітне і виросте знову,
Засміється від щастя й народить плоди.
І почнеться правічна природна обнова,
Де тепло переможе усі холоди.
03.02.22

У маячні роман «Війна і мир»
нічому не навчає окупанта
і всі на дану тему фоліанти –
даремно переведений папір.
Шифроване лише дратує зір
і спалюють написане таланти,
а деяких поетів до сих пір
пояснюють учені-дилетанти
і тільки заяложують рядки,
бо і між ними – суєта, таки,
та читачі у захваті від того,
що, нібито, навіяне від Бога, –
хтось угорі запалює зірки,
а унизу визбирує каміння...
які ремінісценції палкі!
Яке неперевершене уміння
надіятись на дальні маяки,
хоча і невідомо, ради чого
палає свічка генія отого,
що не зумів зарадити біді...
і пишуть наші вила по воді
заради суєти благоговіння
усе, що за межею розуміння
посвячених
             у марному
                         труді.

02.2022

Ох і лютий, ой ревнивиць
І сніжить, мете… вдогін
Липне в очі, до потилиць…
І шепоче: дорогі.
Нащо вам весна отая?
Ненастарчитесь чобіт
Вічно ниє, плаче, злая
Внічку, зранку на обід
Я ж як перст, для всіх служивий
І як брат, для брата - син
Оминути неможливо
Морозця небесний плин…
Ой! навіщо вам той сморід
Слякоти автодоріг?
Ненаплакавшись у горі -
Допоможе лише сніг…
Люди, я ж на те і Лютий
Це не байка, не казки
І скажу - Весні не бути
Аж до березня таки…
03.02.2022.

Тихий сонячний день і осіння дорога
Між зеленим і жовтим тихенько біжить.
Я додому іду і мені на підмогу
Добре слово і погляд, небесна блакить.

Я додому вертаюсь до рідної хати,
Щоб вклонитись деревам, трудящим полям.
Тут весь рід мій великий, тут маму і тата
Обняла і укрила правічна земля.

Хоч міняється світ наш, але невідомо,
Що назавтра утне з нами доля оця.
Я з криниці нап’юсь біля рідного дому,
Що зіщулився весь і чекає кінця.

Я в дорозі іще, зупинюсь на хвилинку,
Бо від спогадів сльози стікають із віч.
Кілометри біжать і минають хвилини
Як побачу я радість знайомих облич.

День розбився на справи, на болі, на друзки,
Яблунь шепіт вечірній і шелест беріз.
У вікно заглядає вишнева галузка,
Вдалину, аж до обрію тягнеться ліс.

Тихий спокій навкруг в голубім надвечір’ї,
Я щаслива від того, що ти в мене є.
За тобою скучає наш сад і подвір’я,
І канупер з любистком. Зозуля кує.

Попід зорями, ніби вітрилами, хмари
Кораблями летять у далекі краї.
І самотність для мене сьогодні, мов кара.
Як потрібні мені очі й руки твої!

По гілках ялини білочка стрибала.
По таких пухнастих, як у неї хвіст,
Бо горішків й шишок маленька надбала,
Весь запас сховала тут же у дуплі.

Не страшні морози. а ні хуртовини,
А ні сніговії білочці рудій.
То перечекає вона люту зиму
Й щиро порадіє дівчині-весні.

2019 р.

Мечты о зиме
Натали Биссо
Ах, как хочется в снегопад полежать в облаках пушистых,
Побродить просто так, наугад, дёрнуть лапу ели душистой,
Чтоб насыпала ворох снежинок, что искрятся при солнечном свете,
Чтоб они в кутерьме закружились, вспоминая о зимнем балете.

Пируэт* исполняя на бис, украшая нам щёки румянцем,
Мой зимой опьянённый каприз обещает миг дивного танца.
На морозом украшенных стёклах - расписные хрусталики звёзд,
От холодного вздоха продрогли, приближая венчание грёз.

Ах, как хочется в снегопад поваляться в снегу пушистом,
Чистым воздухом подышать, искупаться в лучах золотистых!
Ах, как хочется передать свою радость родным и близким...
И успеть жизни смысл понять... И земле поклониться низко.
_________________
*Пируэ́т (фр. pirouette, итал. piroetta от гл. prillare — крутиться
вокруг собственной оси) или же тур (фр. tour, англ. turn) — термин
классического танца

Мрії про зиму
Наталі Біссо
Як хочеться в снігопад полежати в хмарах пухнастих,
Поблукати просто так, навмання, смикнути лапу їлі запашної,
Щоб насипала купу сніжинок, що іскряться при сонячному світлі,
Щоб вони в гармидері закружляли, згадуючи про зимовий балет.
Пірует* виконуючи на біс, прикрашаючи нам щоки рум'янцем,
Моя п'янка зимова примха обіцяє мить чудового танцю.
На прикрашеному морозом стіклі - розписні кришталики зірок,
Від холодного подиху здригнулися, наближаючи вінчання мрій.
Як хочеться в снігопад повалятися в снігу пухнастім,
Чистим повітрям подихати, викупатися в золотистих променях!
Як хочеться передати свою радість рідним та близьким...
І встигнути сенс життя зрозуміти... І землі вклонитися низько.
_________________
*Пірует (фр. pirouette, італ. piroetta від гл. prillare - крутитися
навколо власної осі) або тур (фр. tour, англ. turn) - термін
класичного танцю
Переклала українською мовою 3.02.22 Швець Т.В.

Знов дурманять прагненням кохати,
І мрійливо збуджують мене, –
То твої веселі оченята,
То волосся завжди запашне.
Риси сонцесяйного обличчя
І ласкаві дотики руки, –
Зваблюють незмінністю і кличуть
У твою принадність залюбки.
Боячись наврочити, дивлюся
Та милуюсь баченим ізнов, –
І зростає радісно спокуса
Утомити ласками любов…
03.02.22

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

БЕЛАЯ ДОРОГА
.
Натали Биссо
.
Выхожу на улицу - белая дорога
Вьётся белой лентой с моего порога,
Вьётся от рожденья до последней тризны,
А в груди забота о судьбе Отчизны.
Проживают жизни целые народы,
И воюют вечно за свою свободу,
Кто-то рая жаждет, убивая правду,
Кто-то продаётся за свою награду.
Кто-то, предавая, вычеркнул из жизни,
Родину, любимых, всех друзей и ближних,
Кто-то пригодился, там же, где родился,
Жил простой он жизнью, жил и не стыдился.
Много вижу судеб, схожих и не схожих,
Далеко не каждый век прожить свой может,
В мире и согласье. Жжёт в груди тревога.
За людей, за Землю помолюсь я Богу.
Белой лентой вьётся белая дорога,
Только не выходит с Богом диалога.
Всем даётся воля, счастье и свобода,
Всем открыты двери голубого свода.
Не возьмёшь с собою злато и каменья,
Пусть звучит по миру дa другое мненье,
Коль красна делами белая дорога,
Возвратишься к дому, Родине и Богу.
Перевела на украинский язык 23.11.21 Швець Т.В.





БІЛА ДОРОГА
.
Наталі Біссо
.
Виходжу на вулицю – біла дорога
В'ється білою стрічкою з порога,
В'ється від народження до останньої тризни,
А в грудях турбота про долю Вітчизни.
Проживають життя цілі народи,
І воюють вічно за свою свободу,
Хтось раю прагне, вбиваючи правду,
Хтось продається за нагороду.
Хтось, зраджуючи, викреслив із життя,
Батьківщину, коханих, всіх друзів та ближніх,
Хтось у нагоді, там , де народився,
Жив простим життям, жив і не соромився.
Багато бачу доль, схожих і не схожих,
Далеко не кожний вік прожити свій може,
У мирі та злагоді. Кипить у грудях тривога.
За людей, за Землю помолюся Богу.
Білою стрічкою в'ється біла дорога,
Тільки не виходить із Богом діалогу.
Всім дається воля, щастя та свобода,
Всім відчинені двері блакитного небокраю.
Не візьмеш із собою золото та каміння,
Нехай звучить світом інша думка,
Якщо червона справами біла дорога,
Повернешся до дому, Батьківщини та Бога.
Переклала українською мовою 23.11.21 Швець Т.В.

Ні дружини, ні друга,
Ні дорослих дітей, –
Лиш зрадливий котюга
Біля стихлих дверей.
Мов настінний годинник
Зупинивсь завчасу
І, мов тінь, мовчки виник
Несподіваний сум.
Стали смерки холодні
І світанки сумні, –
Як ніколи, сьогодні
Тоскно й прикро мені.
Самоти темна смуга
Без ніяких вістей, –
Ні дружини, ні друга,
Ні дорослих дітей…
02.02.22

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить,
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.

бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара,
каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі.
кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі,
хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?

тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї?
зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці.
можливо, за інших обставин перетворилась у фею
та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...

лишився єдиний танець — мережити рими віршів,
якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген...
і ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив
оту про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
2022-01-26 05:45:49.

І забуття бува надривисте…
Хоч й човен з човеном - човни
І вітер з тишою поривистий —
Усі вони чиїсь сини…
І без імен, без коментарію
Зникають з вод, з очей людських
Комусь в Париж… комусь в Анталію
І я, хоч інколи, між них…
01.02.2022.

Людям вищої орбіти,
Сіромах не зрозуміти –
Незрівнянні апетити
І можливості також.
Перемацані фінанси
Переспівують романси,
Тож твердиню декадансу
Уважай, не потривож.

Вочевидь, зіп’юсь від щастя…
Правда, це ще не критично
Як казали баба Настя -
П’янь з похміллям ледь дотичні…
Вочевидь, проснусь, спитаю
По якій такій причині
Зполошив зівак я зграю
Зізнанням оцим, віднині
Буду знати - там, де хащі -
Освіжу Дніпро Десною
Перший крок завжди найважчий…
Не осилити без бою
А вже потім, а вже потім
Ну усе, ну як на фронті
Як у Насті… в баби Моті
STOP! про баб ні слова, годі…
Хто - кого… приціл - характер
Ще рельєф, погода, грані…
Гори мрій, автівка… трактор…
Це лише короткі дані
Щастя - поруч і окремо
І без кольору, безвинне…
Заявляю - теорема
Що калюжиться невпинно!!!

Вочевидь, зіп’юсь… о Боже
Як мені з оцим до Раю?..
А хіба незловороже
Коли я один спиваюсь…
01.02.2022.

Білі. білі, білі, білі
Зимовії заметілі
Знай усе собі кружляють,
Снігом все навкруг встеляють.

Сині. сині, сині, сині
В небі хмари, наче хвилі
У безмежнім океані,
Вони місяця гойдають.

Зорі, зорі, зорі, зорі
На небесному просторі,
Наче краплі бурштинові
Переморгуються знову.

Сипле й сипле сніг лапатий.
Зіроньки десь заховались
І місяця не видати,
Нічка всіх вкладає спати.

2022 р.

За парканом високим
Одружився неспокій
На одвічній надії моїй, –
І голубить зраділо
Розтривожене тіло
І тоді, коли чує: Не смій!..
За високим парканом
Віднедавна кохана
Мне ногами м’які килими, –
Стала їй казематом
Та розкішна кімната,
Де не можна змахнути крильми.
Бо хазяїн недремний,
Шанобливо і чемно, –
Стереже гарну бранку щомить,
Тільки добре я знаю,
Що замки розбивають,
Коли хочуть любов увільнить.
Відчуваючи силу,
Розправляються крила,
Не лишаючи долу слідів, –
І зіщулиться нишком
Охоронець над ліжком,
На якому не сам він сидів.
За високим парканом
Він журитися стане,
Як почується з неба: Прощай!..
Тим, хто вміє любити,
Всі дороги відкриті
У щоденно омріяний рай.
01.02.22

1

Є марійки, наталоньки,
Ніжні павоньки-мавоньки.
В мене ж інша командонька
Для душевних утіх.

Хоч хитає від старості -
Потопаю у радості
Та огрійних принадностях
Між тетянок святих.

Приспів:

Ой Тетяни-Тетяночки!
І дружини й коханочки!
Не потрібно і чарочки -
Від кохання п'янить!

Гарні ви й без косметики,
Комбідресів, беретиків...
Зацілуйте лебедика
І міцніш пригорніть.

2

Вік літаю під хмарами,
Запеленутий чарами.
Тілесами гітарними
Заворожено зір.

Ці богині-еринії -
Самі ліпші! Повір мені!
Впав на лик мій усміхнений
Русий кінчик коси.

31.01.2022р.

***
Із ірокезів та із могікан
живими залишились одиниці...
так само українцю свій «фіґ вам»
показують сучасні якобинці,
що нині викорінюють слов’ян.

***
Солов'ї-розбійники в лісах
об'єднались і отаборились,
у кощія сили появились...
у народу не минає жах –
блекоти зеленої об'їлись.

***
Усе, що досягають батогами,
заточене на кінчику пера
історії... бо нинішня пора
така, що і добро із кулаками,
і пряники не додають добра.

***
Кусаються не тільки-но собаки,
але й оскаженілі посіпаки,
яким собачі премії дають,
коли на ешафоті маніяки
і фарисеї учиняють суд.

***
Як важко щось одне обрати,
коли і вибору нема,
і не минає, зокрема,
в Європі – учорашнє завтра,
а на Московії – тюрма.

***
Вегетаріанські апетити
мають два любителі корита...
українські «овочі» жують
і неутолима їхня лють,
бо крові немає,
щоб запити.

На закуску
На третє залишається забути,
що попереду і позаду – рать,
а у меню євшану і отрути
переважають прянощі цикути
і спеції солодощів гірчать.

01.2022

Зупиніться на мить: перед вами краса,
Описати яку вам не стане сторінки.
Перед вами вогонь, що горить, не згаса,
І цілюща вода перед вами – це Жінка.

Матір світу цього, що дарує життя,
І майбутнє тримає в маленьких долонях.
Починаються з неї всі серцебиття
І до сонця вона повертає твій сонях.

Щоб щасливим і вільним був цей білий світ,
Щоб могли ми в майбутнім нащадків чекати,
Хай збувається в долі один заповіт:
В кожній Жінці розквітне призначення – Мати.
26.01.22

Ірині Довгань

Закутали у прапор України,
І застромили прапор у волосся.
Ногами били ув обличчя, спину,
За відданість і за любов. Колосся

Від холоду й дощу ляга донизу,
А жінка ця стояла, бита всіми.
Кривила злість і ненависть мармизи
у руськомірців, наче в пантомімі.

Одна стояла у чужому місті,
Хоча вона завжди жила у ньому.
Із матері зробили символіста,
Як витягли її з родини, з дому.

Її вину - любов до України,
Перетворили у найбільшу кару.
І не було від болю ні сльозини,
Чим і гнівила ворога отару.

І світ побачив цю незламну жінку,
Що піднялась над страхом і війною.
Підтвердила, що справжню українку
Не залякає і ворожа Троя.
26.01.22

День, розбризканий на хвилини,
І на миті розлитий теж,
Добігає, стомився. Глину
Обміняв на тривогу веж.

Що стоять від вітрів сп’янілі,
У тумани сховавши дні.
Розгубили в століттях цілі
Ті, що плакали у вікні.

Що хотіли злетіти в небо,
Спалахнути сухим вогнем.
Їхню долю взяли огребом
І тримали отут. Сумне

У минувшини є обличчя,
Де свобода у межах веж.
Відлетіли у даль сторіччя…
Майбуття, ти із чим грядеш?
26.01.22

...Свої прототипи
Усе як у бджіл
Як терен і липи
Навколишніх сіл…
Цвіте і тривожить
Цілує й скубе
І цінне й негоже
І сіре й рябе
Гукаєм безколір
Прийде - кричимо
Свобода без-воля
Лоптячко і чмо…
27.01.2022.

Квіти чудесні! Троянди, тюльпани...
Діти натхнення, природи й тепла!
Як же любила їх люба кохана!
Та й і сама, наче квітка, була.

Ти була долею, лагідним щастям
І джерелом поетичних розкриль.
Та дарував тобі квіти нечасто,
Більше приносив зажуру та біль.

Тихо на цвинтарі. Зоряний шепіт
Ріже по горлу, мов гостра коса.
Лиш на могилі вінки та букети
Стали горою. А я...у сльозах.

Смерть нещадима. Ні днини без жертви!
Свято у неї, а в мене - біда...
Квіти потрібні живим, а не мертвим,
Та про цю істину пізно згадав.

31.01.2022р.

Примхи долі тут і там,
Певно, ні до чого, –
Обирає кожен сам
Жінку і дорогу.
Прохолоди пелена
І тепла розливи,
Відчуваються сповна
Потім справедливо.
Буде весело чи ні
Восени і взимку,
Треба думать навесні
Без ознак зупинки.
Хоч і важко де-не-де
Та гірчить без міри, –
Кожне серце дива жде
І в безсмертя вірить.
Тільки правило просте
Варто пам’ятати, –
Кожен має тільки те,
Що хотілось мати.
31.01.22

Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Ранкова кава з рук моєї доні
Щасливим робить мій прийдешній день.
І ніжний доторк до моєї скроні,
І філіжанка давня з рідних жмень.

Гаряча кава з цукром і вершками,
Така, яку я все життя люблю.
Повага доні до своєї мами,
Як вітер в океані кораблю.

Найбільше щастя у житті матусі –
Любов дорослих вже її дітей.
Дрібнички любі: книга, лялька, буси,
Дитинства милий серцю привілей.

Усе в нас починається з родини,
Де ця любов зростала і жила.
Щоденна кава… Скільки для людини,
Для мами, в цьому щастя і тепла.
28.01.22

Хоч лютий на п’яти холодній зимі наступає,
У жмені снігів бачу сонце і квіти весни.
Де, вдягнуті в зелень, сміються щасливі розмаї,
І вітер-пустун колисає березові сни.

До кожного двору заходять у травах кульбаби,
А попід тинами ховається в тінь кропива.
Для бджілок трудящих навкруг є заквітчані зваби…
А очі відкрила, пропали весна і трава.

Стою між снігами, закутана в сонячні мрії,
Звисають від снігу, кров’яняться грона калин.
І тільки у серці живуть лиш майбутнім надії,
І меле хвилини невпинний життя часоплин.
20.01.22

Закипає сльоза, пахне холодом січень,
За вікном розляглися замети-сніги.
Догоряє тихенько, потріскує свічка,
Тане час і життєві стирає борги.

І не жаль вже нічого й бажань небагато –
Щоб здоров’я було, щоби поряд рідня.
Не міняю нічого у звичках і в хаті,
Та новини тривожні хвилюють щодня.

Про майбутнє дітей і моєї країни,
Що страждає від влад нерозумних своїх.
Де міняється погляд на світ щохвилини,
Де нерозум сп’янілий з безтямних утіх.

І тому всі страждання лишаю в минулім
І живу сьогоденням у холоді зим.
Завірюха стихає, щоб я не забула
Записати життя з допомогою рим.
26.01.22

Не два апостоли–юдеї,
Життя яких забрали за ідею,
Стоять передо мною нині,
А знавіснілий ворог України –
Петро, що став великим
На кістяках козацьких. Без ліку
Прорубував він ними «вікно в Європу»,
А Україні завдавав лиш клопіт.
Зрина із небуття і гетьман Полуботок ,
Затягнутий Петром в своє болото.
Так і стоять гетьман і цар в катівні.
Знесилений од сили, цар аж синій.
Кров’ю заюшений, Павло не йде на мирову:
«Лише Вкраїною я дихаю й живу...
З твоєї ласки рабами стали її вільні люди ...
Та знай: Петра й Павла невдовзі Бог розсудить» .

Дощів струна, думок моїх неспана
Хіба тобі небайдуже, що дощ
Чиясь журба, невиліковна рана
У світі постаменту серед площ?

Жура в журі, а ні дверей ні вікон…
І крок один і той лиш навмання…
На небесах гримить. Готують ліки
На хмари споглядає оленя…

Куди тобі? Полиш, дитя, затію
Спини себе, загубишся нараз
Ну от і все… Ніхто тепер не сміє
Зажурено вклонитись, окрім нас…
30.01.2022.

Колись, говорять люди, ще велетні жили,
Що ми для них були, як, наче, ліліпути
Для Гулівера. Чи могло то, справді, бути?
Не знаю. Але люди то й вигадать могли.
Хоча Господь і зріст їм усім дав чималий
Та розуму, напевно, дісталося їм мало.
Нічого навкруг себе вони не шанували,
Жили аби набити побільше шлунок свій.
Трощили та ламали, нікого не жаліли,
Труїли, не зважали, озера і річки.
Пустелю залишали і сморід вслід такий,
Що жити після себе й самі б не захотіли.
І Господу від того урвався вже терпець.
Він світ творив для того, щоб всі у ньому жили.
А тут потвори лише трощили й толочили,
Тож вирішив безумству покласти Він кінець.
Заборонив потворам плодитись й розмножатись,
Як то всьому живому Він повеління дав,
Коли цей світ творив і його населяв.
Хоч запізно прийшла пора за розум братись.
Озлились велети, хоч були злі і так.
Ні, щоб у світі цім, як всі почати жити.
Надумались вони нічого не лишити,
Щоб іншим всім живим не вижити ніяк.
Аби весь білий світ пустелею зробити,
Ні крапельки води щоб в ньому не було.
Щоб винищило все живе на світі зло,
Надумались вони джерела всі забити.
І висохли річки та змілились моря,
Пустеля навкруги, пісок лиш вітер носить.
Усе живе води весь час у неба просить,
Але води нема – ліси вогнем горять.
І димом тим їдким заволокло пів світу.
Ховають сонце вже не хмари дощові.
Із відчаєм на те все дивляться живі,
Бо ж хіба можна їм в такому світі жити.
А велетні усі, зробивши чорну справу,
Загинули самі, що й сліду не було.
Лишили по собі своє смертельне зло,
Щоб й мертвими вчинить над всім живим розправу…
А люди, що жили тоді на цій землі
Примушені були від спраги помирати,
Бо де ж води було в оцій пустелі взяти?
Вмирали всі підряд – дорослі і малі.
Було то, кажуть, все багато літ назад.
Коли ходила смерть з косою нашим краєм,
Зібралися Дніпро, Дністер разом з Дунаєм
Та ще із ними Дон - їх наймолодший брат.
І вирішили край від смерті врятувать,
Знайти джерела, що їх велетні забили,
Аби водою ті знов землю напоїли,
Щоб знов на ній могло усе живе зростать.
Дунай з Дністром тоді на захід подалися,
Дніпро і Дон удвох направились на схід,
Аби знайти води хоча б легенький слід,
Тоді б джерела вже розкопувать взялися.
Домовились вони, як знайдеться вода,
Зустрінуться усі там, де гуляло море.
Не знали ще – коли, чи скоро, чи не скоро
Та обіцянку в тім з них кожен свою дав.
Дніпро і Дон ішли на схід доволі довго,
Аж поки не дійшли до пагорбів вони.
- Давай, - говорить Дон, - я з тої сторони
Їх обійду, а ти торуй туди дорогу.
Отож Дніпро тоді на північ повернув,
А Дон на південь, щоб висоти обігнути.
Ішов Дніпро та слухав, чи де води не чути,
Спинився би й звільнив, якби лише почув.
Отак ішов, ішов та завше прислухався.
Здорових каменюк до біса піднімав,
Чи велетень під ним джере́ло не сховав.
Позаду чималий за ним вже шлях зостався.
Аж в балці у одній на каменя набрів,
Який стоїть, дрижить, мов щось його хитає.
Прислухався – та ж плюскіт долітає.
Тож він тоді мерщій той камінь ухопив,
Наліг й перевернув – а з-під його водиця
Потоком чималим по балці потекла.
Струмок стрімкий побіг із того джерела.
Вдоволений Дніпро напитися схилився.
А та вода така солодка і п’янка,
Якої він, мабуть, не куштував і зроду.
Та ж не собі лишень він випустив ту воду,
Хай люд нап’ється, що давно її чека.
Струмок той дзюркотів так весело й заклично,
Що вибрались на світ ще і другі струмки,
Стікалися мерщій до матері-ріки
І мчали вже разом до інших теж на стрічу.
Тим часом Дон пройшов, долаючи горби,
Чув шепотіння вод, що з-під землі лунали.
Вони вже, що Дніпро звільнив ріку прознали
Й хотіли аби хтось їм те ж саме зробив.
Дон врешті віднайшов велику каменюку,
Звідкіль почув дзвінкий джерельний передзвін.
Із усієї сили наліг на камінь він.
Все чуються сильніш води закличні звуки.
Нарешті камінь впав і потекла вода,
Помчала між горбів на південь ген до моря.
Джерела навкруги теж приєднались скоро
Й розтікся тихий Дон, життя долині дав.
Тим часом і Дунай з Дністром не спочивали.
Дністер дійшов Карпат, джерела став шукать.
Дунай надумав же ще далі простувать,
Бо ж тут води тії йому здавалось мало.
Дністер же поблукав, джерела пошукав,
Прислухався – знайшов в Карпатах тиху балку,
Де чувся шум води, омріяний ним змалку.
І він джерело те руками відкопав.
Як ринула вода згори стрімким потоком.
Ледь не знесла його, не скинула униз.
А він стояв, не міг утримать своїх сліз.
Радів, що не дарма прожив свої ті роки.
Найдовше всіх Дунай по світові блукав,
Карпати проминув, здолав і інші гори
І до найвищих гір дістався хлопець скоро,
Де джерело своє, нарешті, відшукав.
Покликало воно його ледь чутним плачем,
Звільни мене, мовляв, пусти із-під землі.
Дунай на камінь чималий наліг,
Доклав своїх всіх сил і джерело побачив.
Немов із клітки птах, злетіло враз воно
Й помчало з гір униз, шукаючи дорогу
До моря, що давно чекає вже на нього.
Щоб злитися могли урешті всі в одно.
Там стрілися вони і поєднали води.
І море ожило, і море розлилось.
Братам звільнити ріки удалось
І забуяло знов життя відтоді.
Про подвиг тих братів, що рід людський спасли,
Народ не забував – річки так і назвали,
Щоб ми про них й тепер ще пам’ятали
І землю від наруги берегли.

Чи даремно шукали того, що немає у світі?
Міражем розпливлося і щезло у маренні снів.
Хоч дорослі з тобою, мій ніжний, авжеж, ми не діти,
Та ще в хованки граємося на колючій стерні.

Причаїтись ніде, тільки поле щетиною коле,
І за обрій пливе кучерява вервечка отар.
Ми не будемо разом плекати надію ніколи,
Як що буде між нами стояти лукавство почвар.

Напочатку зникає довіра, а після повага,
Спокушає нечистий, химери кружляють навкруг.
Я втрачаю тебе і тікає з-під ніг рівновага,
В піднебесній блакиті хрестом розіп'явсь чорний крук.

І немає притулку, лише ув обіймах гарячих
Стихне серце і знову заб'ється. Припинимо гру...
Як помреш у мені, то й мене більш ніде не побачиш,
В ту ж хвилину, як зникне любов, я відразу помру.

Пишуть же люди віршики, –
нема куди душечці дітись!
Випускають з віршиками збірники,
щоб дорослі читали і діти.

Якийсь композитор складе музику
на одного з таких віршиків
про собачку, скажімо, Тузика
чи про шафу і життя вішалок.

У дитсадку вихователька
на баяні цю пісню загрюкає,
а дітки заспівають старанно
і полюблять таку музику.

Ой, спасибі! – скажуть письменникам
і поетам, і композиторам,
вихователькам і диригентикам
за те, що всі вони такі розумні!

30 травня 1989 р., Київ

Міняють шило на мило,
бо шила в мішку не сховали.
Білими нитками шили
"незлодії" ,бо не спіймали.

Сорочка прилипла до тіла
у тих, чия хата скраю.
Любімо в собі Україну !?
Маємо те, що маєм.

Міняють шило на мило,
кинули щуку до ставу
мазані всі одним миром...
Системі пручаюсь:"Дістало!"

Всі ми ходим під Богом ,
що сіяли- будемо жати...
Несеться лукаво хто,гордо-
той гірко ще буде ридати.
30.01.2022.

На вітах біло-сніжне макраме.
Лапатий сніг спускається додолу.
Ще трішки й посох морозець візьме -
Казково розмалює видноколи.

Принишкло все. Аж у вухах дзвенить.
Струснула сніг із гілочки синичка.
Січневий ранок закарбує мить
І відкладе в пухнасту рукавичку,

Що сплетена завіями була,
Із візерунком сосни та ялини.
Покрила світ морозяна імла.
Дарує спокій нам зимова днина.

Минають вже останні дні січневі,
Надворі то сніжок, а то дощить,
Гойдає вітер віти яблуневі,
Співає серце, серце жде весни.

Вона прийде із пролісками й рястом,
Струмками та із щебетом птахів.
Кохати треба, бо життя прекрасне
І серед квітів. і серед снігів.

2022 р.

З місцин далеких щодоби,
На площі середмістя, –
Приносять сизі голуби
Різноманітні вісті.
Лунає зранку дотемна
Пташине туркотання
І безупинно тішить нас
Повідати бажанням.
Про те, що бачили вони,
Або чудово чули, –
Коли з гнізд голод їх гонив
Безжально та огулом.
Ну хто б іще нам розказав
Про бачене і чуте
Не в білім просторі уяв,
А як десь є по суті?
Сліди шукаючи кормів
Узимку на морозі,
Туркочуть зграї голубів
Навколо перехожих.
30.01.22

втеча це — благословення, бо ти, як ця руйнівна війна...
що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк?
сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав…
ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць?
там — смійся… там — мовчи. там — згадуй куди від тебе пішла вона.

що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз-ка-а-жи…?
ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польовому стебла?
як спливають хвилини в операційній у хронічно- хворі ножі?
як хірургиня, яка не впоралась із смертю — спиртом совість летально стреблює?
як здригадась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубува ребра?

ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах?
як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів?
як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах,
як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять?
як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик?

ти знаєш, як там невимовно-люто карається нашою вірою зрада?
як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї.
як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень — "Семундова Едда"?
як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно?
як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це — політичне варення!

такий мудрий, такий дерев’яний, як старенька канапа у вашім параднім.
де тобі знати, що втеча від тебе — то лелече збереження її малекул,
втеча від тебе — це, мабуть, не лише Бог, а й люди витягують її із пекла...
тобі он за горілкою у вени, а завтра за пивом, далі з печінкою до аптеки!
Юлія Івченко. 29. 01. 2022.

Не клич біду, сама тебе знайде.
Хапай у руки щастя легкокриле.
Як сизий вечір смутком забреде,
Й душа болить сильніш, ніж грішне тіло,

Спинись на мить, оглянься навкруги,
Ось новий день відродиться світанком.
Пливе ріка в обіймах берегів.
Берези тішать вітру забаганки.

Божественна краса чарує світ.
Життя квітує тепло-стиглим літом.
Чому ж незгод не розірвати спліт
І просто жити, повноцінно жити.

Залишить стрім мирської суєти.
Бо суєту лукаву і фальшиву
Вщент не розрушиш. Мовчки відпусти.
І просто незалежно будь щасливим.

ІМи лишаємо наші сліди
на землі – у бою, на орбіті –
є дорога ясна до мети
і надія на інші світи,
поки зорі у темряві світять.

ІІІ немає сузір'їв таких,
до яких не долинуть сигнали
інших цивілізацій земних,
що раніше були і... пропали.

Їхні душі, якщо не вони,
десь освоїли екзопланету
і тепер, як сигнали від них,
до Землі долітають комети.

Може, видумали думколіт,
що літає від світла скоріше...
може, їхня ракета – болід,
що не раз уже падав раніше.

У науки немає межі
і теорії є неймовірні,
та... спускаємось... ми ще чужі
між собою в одному подвір'ї.

ІІІ
Ще кує по серпу молоток,
і убивці не сіли за ґрати...
половина народу – совок,
половина – готові вмирати.

Та надіємось на майбуття
за оралами вічної ниви,
поки віримо у неможливе –
що, хоча у юдолі буття
боягузи гальмують життя,
та прискорюють світло сміливі.

29.01.2022

У тому, що скажу - немає дива,
Ці істини - відомі, не нові:
Чи лисий, чи товстий - це неважливо,
Бо головне - це розум в голові.

Допитливому носа прищемило?
Поперед батька суне в пекло син?
Важливо, аби із халепи цілий
Зіскочив люд з недолі терезів.

В дитини, звісно, мудрості замало,
А в тебе? Чи у мене? Бог мовчить...
Мчимо крізь час гуртом наосліп чвалом
На вогник сатанинської свічі.

Витісує дурний своє погруддя,
Малює власний лик митець. Біда...
Даруй, усе що маєш, світлим людям,
А треба, то за них життя віддай.

39.01.2022р.

Знаю я, що завтра буде,
Чим займуся після сну
Там, де нині звідусюди
Чути тишу рятівну.
Я гайну туди, де нині
Мало хто верстає шлях, –
Де бабусина хатина
Потонула у снігах.
Упірну з веселим криком
У замет біля воріт, –
Лиш підошви черевиків
Будуть мить якусь стриміть.
А коли звільнюсь від снігу
І стискання глибини,
Я, душі своїй на втіху,
Відшукаю ковзани.
Побіжу мерщій до ставу,
Що вже кригою покривсь, –
І продовжу там забави
Незакінчені колись.
Лижі, потім і санчата
Поіржавілі дотла, –
Допоможуть упізнати
Схили рідного села.
І здійсниться те, що в мріях
Досі бачиться мені, –
Що воложить швидко вії
Всі останні ночі й дні.
29.01.22