Небо на тебе дихає
бездною необнятою,
ллються пташині вихори
в просипи зір над м'ятою.

Землі на тебе дмухають
травами розповитими,
в гіллі вібрують – духами,
в бубні шамана – ритмами.

Води до тебе лащаться,
води змивають гіркості...
Ріки ламають палиці,
встромлені в долю підлістю.

Вогнище прилюбилося:
шепче своєю мовою,
сушить сльозу на вилицях,
палко вуста зціловує.

Люлька димкує зелами,
здмухує з тебе сполохи.
Спи, поки не завернемо
аж до пралісу чорного.

А у пралісі визовем
місячну хвилу повені.
Прийдуть вовки зализувать
рани, людьми пороблені.

Крок - і вічність. Був - і вже нема,
Епігони одягнуть у шати...
Кажуть, що життя - лише обман,
Нащо ж на надробках ставлять дати?

Все що є - колись уже було,
Все що буде - коди і повтори.
Універсум пише некролог
Сі бемолем навскіс у мінорі.

Кличе до молитви муедзин,
Пастві піп втирається в довіру.
З пекла шепіт, крапельки роси
Ріжуть правдолюбом здерту шкіру.

Всі гріхи невірам відпустив,
Гробарі із ніг знімають кеди.
Цвяхи вбито. Вишу на хресті.
Ще живий. Та хочеться померти.

11.02.2019р.

Сумнівний, ти мій, і хиткий
хула-хуп, ти мій, хула-хуп…
що ж, не витримали нитки,
знову лялька додолу – гуп.

Знову серце в грязюку – ляп,
скільки можна отак
надурняк!
голос хрупає, наче сніг:
не добіг…

Кожен раз, як до мрії – ступ,
а від себе у далеч – геть,
сумнівається мій хула-хуп:
чи, бува, я, того, не вщерть?..

25 лютого 1992 р., Київ

Сад похнюплений знову стоїть,
Мов сердечна відкрилась рана.
Із птахами у теплі краї
Відлетіла моя кохана.

І вечірня зоря догоря,
І від суму тоне у хмарі,
Відлетіла кудись за моря,
І в прозорому ходить сарі.*

Від печалі ніяк не засну,
Починаю далі сивіти.
Я чекаю тебе, як весну,
Як чекають змучені віти

Коли сонце розтопить той сніг,
Що вагою довго неволив,
Що лапатими клаптями ліг,
І ламав, і гнув їх додолу.

Я звільнюсь від обіймів зими,
Наче лицар — від обладунку.
Обів’ємося люба, крильми,
І зіллємося у цілунку!



11 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

...піски замітають пустелі сліди,
Та творчості спраглі криниці шукають.
Як є поводир, то за ним і іди.
...а може, на краще, коли і немає...
...ось нині зустрілися з Екзюпері,
На крилах війни до безсмертя злетілим.
І немолоді вже... І ще не старі,
А саме... Цікаво... Яким не кортіло б
Відпити наснаги цього джерела
Трояндам маленької екзопланети?
У світопоєднанні блага і зла
Трояндами всесвіт засіяно... Де той
Землею полишений знано коли
Філософ? У бесіді душі відкриєм,
Для інших приховану. -знаєш... Я Лис
Із недосконалого світу... Не вдія-
ти змінам у долі нічого... Лишень
Стежиною йтимемо до досконало-
сті... Витрусим порох набитих кишень,
Бо сурми апокаліптичні позвали
Туди, де вирішують долі землі,
Де ріки натхнення піски поглинають,
Де кров- це вино... Переломлений хліб -
Мов тіло, яке до хреста прибивають
Сп"янілі від крові... Сиріч, від вина
Умов вседозвілля бундючних палаців
Між хат посивілих, де, не дивина,
Коріння моє... Ти поета Тараса
Можливо читав? Це відоме ім"я...
Бо теж у пустелі живили джерела
Його, як і мене, і тебе. І я
Досліджую також засіяне перла-
ми творчості небо, присвячене нам,
І в усмішці долі шукаю одвіку
Джерел, що пустелі піски поглина,
І жадібно п”ю, мов до зцілення ліки...
...пустельні вітри поглинають сліди
До істини... Притчі... Поезії... Сури...
Та ми віднаходим це диво із див -
Ковток життєдайної літератури.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121021100077

(За мотивами телефільму «Хлопчику мій»)

Пожежа… Будинок згорає дотла.
Знаходять там тіло жіноче.
Забрала життя її доленька зла.
Від розпачу мешканці плачуть.

Оплакують горе нестерпне батьки,
бо син їх також був у домі.
Жалоба триває, пішла на роки.
Тримає в міцному полоні.

Та в матері віра, що хлопчик живий!
Не все однозначно у справі.
Бо тіло не знайдено ще до сих пір.
Лиш хрестик та сумнівів зграя!

Триває робота: об’яви, дзвінки!
В куту опинилися слідчі.
Сюжетні заплутані всі сторінки.
Стежки збереглися лічені.

Лиш випадок якось нагоду дає.
Замінені напрямки дії!
Відкрилася правда, припущення є:
врятований хлопчик, можливо.

Святкує свою перемогу рідня!
Бо звістка хороша прийшла цього дня!

26.01.2021
© Copyright: Вікторія 75, 2021
Свідоцтво про публікацію №121021007568

Попросити б у себе пробачення
за душевні незбуті побачення,
за укинуті мріі у завтрішнє,
За убиті у серці слова;
І за дріб'язком будні загачені,
силуети ув осінь облачені,
за віршів ненаписаних ватрище,
і за трем, що в душі ночував.

Запросити б себе у розгорнені
сині верші, де мавки і олені,
у рахманних світанках гойдаються,
у вітрах золотавих пливуть...
У пелюстках люнарної повені,
заховати кохання утомлене -
од цілунку, що власливо жалиться,
од обіймів ядких і од стуж.

За загублену казку небачену,
за емоцію, сховану в зачині,
за сльозу, що несплакано витихла -
межи серцем і спахом зорі.
Попросити б у себе пробачення...
Хай нічого й не має вже значення:
тільки тиша у небових витоках,
Тільки спокій луни угорі.

Нам было больше некуда пойти
Мы обглодали Бродского почти
Сидели сбившись. Пахло мокрой шерстью
Над зимним пляжем горизонт дрожал
И у причала ржавая баржа
Гремела жестью
Волна кропила брызгами буёк
Был заколочен досками ларёк
На дюнах было ветрено и голо
Вдоль берега тащили донный трал
В курортном городке стоял февраль
Уже полгода
Курортный город мертвый осьминог
Банален прост как вечный ля минор
Как мокрый холст на ощупь цвет и запах
Восток был пуст и север был далёк
Был юг закрыт тем более ларёк
Тем паче запад
Залив ворчал накатывал волной
Мы ощущали мозгом и спиной
Отсутсвие спасателя на вышке
Купаться в море было не резон
В такой сезон и потому надзор
Казался лишним
На пирсах догорали маяки
Стояли штабелями лежаки
Прикрытые брезентом или толем
Никто давно не приезжал сюда
Зачем нужны спасатели когда
Никто не тонет
И мы сидели трезвы и легки
И души всех заплывших за буйки
Кричали альбатросами над нами
И мы смотрели как навстречу нам
Идёт спасатель прямо по волнам
Но не узнали.

Моя дружина - ружа! Айстра! Мальва!
Небесний дар! Богиня із трущоб!
І ніжка нічогенька, і постава,
І дум розумних має повен лоб.

Відлюдьком був. Письмацький мав талантик,
Але...воскрес альковний херувим!
А, може, велелюбний я занадто,
А люба - туз козирний в рукаві?

Дилема. Думи де не тре витають,
Пестливо жінка шепче ніч і день:
- Коханий мій лебедику, l love you!
Іди до мене, хтивець-мародер.

Куняти, наче кіт іще завчасно,
Бо молодий - на тижні буде сто.
Монаху ж легко, він одвіку в рясі,
Нема жони, вночі лежить пластом.

Легенько чхнув, а мила:- Будь зоровий!
Цілує так, що бухне плоть тверда.
Цокоче серце мужа від любові,
Амур легенько ліжком хилита.

10.02.2020 р.

Поки є ще радощі й жалі
і немає часу лиш на себе,
то нічого іншого й не треба...
ну, хіба-що – миру на землі
і чекати манної із неба.
Та ятрять тривога і жура
і висить на кінчику пера
вся моя дорога особиста
від, – у-а!.. у-а... і до, – ура! –
перемоги: дежавю дитинства,
до і після, вимучений біль...
а сьогодні – той водорозділ
між минулим і останнім часом,
де очікує багато діл
і за тином, і за перелазом,
де ніяк не досягти мені
пішим по утоптаній лижні
до рекорду чемпіона-аса,
що літає десь на чорній трасі.
Та не мрія спати не дає,
а усе не сказане моє,
що переросло у несказанне
до кінця негадане, неждане,
білої ворони житіє,
що ніде не заварило кашу...
Не відомо, ні який я син,
ні чому ось так, а не інакше
я іду до фінішу один,
залишаючи своє та наше
«Отче наш», амінь і заповіт
та гілля червоної калини...
Ради мене не зів’яне квіт,
не упадуть зорі із орбіт
на озера, гори і долини...
та коли у Бозі відпочину,
відійде зі мною цілий світ
від появи в ньому до кончини.

02.2021

Час прийшов. Годинник став.
Кукурікають зозулі.
Бомж в кишеню заховав
дулю.

Сніг і той труситись став.
Від морозу коси сиві.
Бомж і очі заховав
псиві.

Говорити про таке некрасиво?
Але він, як пес, прохав: дива, дива!

Адже час прийшов і став,
жисть хороша.
Я усе, усе проспав
Не до бомжа…

29 листопада 1989 р., Київ

У моїй постелі
Справи невеселі –
Плачуть менестрелі
Без віолончелі.
Постраждало тіло
За амурне діло.
Впало у знемозі
На слизькій дорозі.

Як сніг перелоскоче сивий простір,
граки прострочать білизну слідами,
прийди світінням непомітно в гості
крізь одчиняння часової брами.

Налийся в соти вікон теплим лиском,
у шибах оддзеркалься ябком літа.
Розсипала любов коралів низку
у зимні крона – у заклякле віття.

Приплинь, приплинь човнами між сльотою
до синіх свіч, оплавлених у танці,
до гущі дум – і, може, нам обоїм
раптово здасться: спали журні ланці

з осклілих серць, з обдмуханих кульбабок,
з одбулих крил – у свисті між вітрами…
Лиш кам'яні, до неба звівшись, баби
летять крізь хугу вічністю над нами.

Перетечи теплом у мою хату,
коли сніги застелять підвіконня,
коли не схоче тягла ніч минати,
прийди мене тримати за долоню.

Минає все, минають речі, люди,
Минає світ, в якому я жила.
Уже ніколи не схилюсь на груди
Батькам, які зостались край села.

На цвинтарі, де всі свої, знайомі,
Трудилися у полі, у садах.
Там, де герані квітли в кожнім домі,
Жило добро й кохання у серцях.

Народжувались, виростали діти,
Родині радість і усій рідні.
Молилися хлібам, садили квіти,
Переживали разом ночі й дні…

Усе пішло удалеч, не заснуло,
І я тепер стою вже на краю.
У спогадах з’являється минуле,
Де я ще юна вдома, у раю.
07.02.21

Перед очима, як Сцевола Муцій,
усе ще визирає із гори
історія на сивій палітурці
і ветхої, і юної пори.

Нема кому згадати серед ночі
учителя. Линяє до кінця
обличчя сфінкса – металеві очі
над вилицями мідного лиця.

Услід за ним у ці часи урочі,
як ті комахи у мурашники,
ідуть, віками до землі охочі,
мої наївні однокашники.

Але і я ще, може, не останній,
кого уже чекає на прощання
береза у знайомому яру...

Як буду мати вибір, оберу
усе-таки ялицю на кургані,
а ні – то недалеко від гуру.

02.2021

Кімнатні ґазони з високим ворсом.
Альфа Центавра крізь абажур.
Об’єкт об’їдається фісташковим морозивом
і примочує маминою блузкою підбитий жмур.

Грають у комп’ютері черв’ячні інстинкти
і зводять дитину в надщелепний рівень.
Але в астронавти ніяк не вийти,
коли ти чванько з електронним живленням.

Людина відтискує тінь під сонцем,
схожу на ченця в залізорудній рясі,
ставши знавцем з превеликим носом,
якого відрубують на спеціальній пласі.

Мудрий носач – авантюрними відгадками
прикриває свій феноменалізм –
зупиняє обвалення наукових спадків
і нарощує справність галактичних лінз.

Йому Альфа Центавра вістку приносить,
як відкохати необ’єктивних дітей,
коли звільнити анексований півострів
і звідки чекати наступних вістей...

Найцінніша заслуга у тій інформації,
яка
непоміченою
просочується
між
пальцями.

19 лютого 1994 р., Київ

Настане ніч – налине спогад,
І знову втеча у астрал,
І віртуальна перемога,
Як неодмінний ритуал.

Позареальні візерунки
Розквітнуть інеєм на склі,
Як ті приблудні поцілунки
На розпашілому чолі.

Над світом цим, сотвореним з каміння,
Води, землі, трави, дерев, рослин,
Повітря... он заблискало проміння -
То сіє стріли Афродіти син.

Ерот — маленький хлопчик — Бог Кохання -
Насправді наймогутніший з усіх.
Бо навіть Зевс од щастя раювання
Ніяк в житті відмовитись не міг.

І він передбачав появу внука,
І стріл його непереможний лет.
І як серця той поціляє з лука -
Про це напише не один поет.

І наказав Ерота умертвити
Доньці своїй. Та матері любов -
Прекрасної Богині Афродіти -
Знайшла йому в лісах надійний схов.

І серед звірів ріс Ерот жорстоким,
І стрілами вражав усе живе.
Бо є талант. І є несхибне око,
Що на любовне полювання зве.

І розлилось навкруг кохання море,
Ліси прекрасні, луки зацвіли.
У них усе — і радощі, і горе,
І сонця світло, й темрява імли.

І сам Ерот душею усією,
Любовним трунком сповнив серце вщерть -
Бо найвродливішу кохав Псіхею,
І їй послала Афродіта смерть.

Бо заздрила красі її чудесній...
Ерот хотів померти од жалів.
Псіхея з волі Зевса враз воскресне -
Онука він свойого пожалів.

Війна* Ерота статую розбила,
І бог Арей крутив тут вихор бур.
Та знов — з оргскла** — Ерот розправив крила,
То скульптор київський зробив — Дідур.

...Вознісся Бог над озером, камінням,
Над суєтою всіх мирських турбот.
Летять чудесні стріли, як проміння -
Бог є любов — говорить нам Ерот.

*Мається на увазі Друга світова війна (1939-1945 рр.)

**Статуя Ерота раніше була виготовлена з мармуру.

26 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На четвертому спомині – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
Відчай луснув, мов грецький горіх,
мо’ про себе подумати варто?

За тобою йдучи слід у слід,
не встигаю на те, як зникаєш.
Що ж це ти, ніби маковий цвіт,
тілько день погориш – й облітаєш?

Розчинити чотири стіни?
Заманити Усіх, окрім те́бе?
(Пийте, Всі, за присутність вини
і банальну відсутність потреби!)

Обернутись на гострий граніт?
На сумний барельєф чи погруддя?
(Мо’ прихилиш свій маковий цвіт
до підніжжя, мов до правосуддя?)

Як було, так не буде ніяк!
Три розлуки, як три зорепади!
І вчетверте я висіяв мак
під зірки для кохання і зради.

Тілько це вже – без сумніву – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто.
Серце б’ється від кроків твоїх,
чи наступиш на нього ти завтра?

27 липня 2002 р., Богдани́

Я собрал чемодан, я надел пальто
И на дальние двинулся ебеня,
Всё на север шёл я да на восток,
Где, поди, уже заждались меня.

И протопав путь - за верстой верста,
Я вошёл, и шапку в руках теребя,
Попросил: «Отпусти, ну по-жа-луй-ста,
Отпусти, наконец, меня от себя.

Я хочу в другие уйти края,
У меня есть опции - минимум две!
Надоел мне четырёхстопный ямб,
Что колóм застрял в моей голове,

Надоел безжалостный твёрдый знак,
Обвинительный с дательным падежи,
Посмотри - повсюду уже весна,
У тебя ж всё снег на дворе лежит,

Тротуар колдобинами изрыт,
Их засыпать нет ни сил, ни песка...
Да меня достал уже твой надрыв,
И твоя любовь, и твоя тоска,

Колченогих букв кривозубый ряд,
Что стоит, покосившись как старый тын,
И зима с февраля и до января,
И иконы Пушкиных и Толстых.

Ну на самом деле, при чем здесь я?
Лишь при том, что с детства мне был привит
Этот чертов четырёхстопный ямб -
Тридцатидвухбуквенный алфавит».

Посмотрев на меня как солдат на вошь,
Он зевнул во всю широту души
И ответил мне: «Иди, куда хошь,
Ну чего ты замер? Давай, чеши.

У меня таких как ты - миллион,
Так что ты иди себе - не держу»
Поклонился я, да и вышел вон,
И пошёл... и вот до сих пор хожу.

Понад річкою сиділи люди при багатті.
Пастухи, а чи рибалки – люди не багаті.
Поки в казані вечеря булькала, варилась,
Вони стиха розмовляли, думками ділились.
Серед них один найстарший сидів, сивий зовсім,
Ближче вогнища тулився та грів ноги босі.
Дослухався до розмови та щось своє думав,
А в очах його застигли дві крижини суму.
- А скажіть-но, дядько Анте, - один обізвався,-
Андрій суздальський не перший, хто на Київ пхався?
Кажуть, батько його також приходив на Київ
Та добряче надавали клятому по шиї.
- Знаю, а чому ж не знати? Не так давно було.
Двадцять років з того часу ледве проминуло.
Я ж гончарив у Києві, тоді ще багатім.
Ще той клятий Боголюбський не встиг зруйнувати.
Князював тоді над нами Ізяслав. Сказати,
Що був гарним правителем…Не буду брехати.
Князь, як князь. Такий, як інші. Ні кращий, ні гірший.
Хіба, влада у Києві мінялась частіше.
Бо вважали князі інші, що їх обділили,
Вони, як би по закону, в Києві б сиділи.
Серед тих, хто спав і бачив, як в Києві всівся,
Був і Юрій Довгі руки, що княжив в Заліссі.
Захотіла вся Залісська та босота вража
Аби їхній князь мокшанський і в Києві княжив.
Поки ми отут зі Степом груди в груди бились,
Вони там в своїх болотах множились й плодились.
За широкі наші спини від Степу сховались
Із мокшею поріднились, хоч і руссю звались.
Замість того, щоб боротись з половцями злими,
Князі їхні родичались, женихались з ними.
Бачив я того Андрія, що Київ спаплюжив,
Його пика половецьку нагадує дуже.
Половецькою княжною була його мати.
Чи ж посмів би справжній русич храми руйнувати?
Тож зібрав той клятий Юрій чималеньку силу.
Бо ще сіверці й чернігівці до нього приспіли.
Запросили на підмогу ще й половців диких.
Так що, військо зібралося у нього велике.
Ще очікував він з часом з Галича підмогу,
Звідтіля сват Володимир мав прийти до нього.
Ізяслав про те все відав і не став чекати,
Своїх родичів і близьких став на поміч звати.
Зі Смоленська, Стародуба, Городні примчали
Ті, хто владу Ізяслава в Русі визнавали.
Ще і угри обіцяли прислати підмогу,
Адже їхній король Геза був зятем у нього.
Прийшли в поміч Ізяславу і чорні клобуки.
А киян, хто міг узяти хоч палицю в руки,
У ополчення позвали. То й я поміж ними.
Бо й меча тримати вправно міг руками цими.
Поки військо те збиралось – Юрій на порозі.
Чорну хмару піднімає військо по дорозі.
Підійшло було до річки, вже човни спускає.
Та ми проти тої сили, свою силу маєм.
Так човнами Дніпро міцно перегородили,
Вороги й до середини його не доплили.
Повернули й подалися пошукати броду.
Біля Вітачева влізли в ще холодну воду.
Але й там їх наші вої гаряче зустріли,
Також далі середини річки не пустили.
Подались вони шукати Зарубського броду.
Шварн стояв там із загоном, княжий воєвода.
Чи злякався, а чи справді військо напосіло,
Ледве половці ордою у річку вступили,
Повернувся воєвода та й кинувсь тікати.
Перед князем потім воїв своїх винуватив,
Що, мовляв, не захотіли слухатися його,
А він сам супроти війська не вдіє нічого.
Тільки-но до князя звістка про те долетіла,
Він до Києва закликав усі свої сили.
Укріпились ми і стали ворога чекати,
А він тільки-но з’явився – став атакувати.
Одні Либідь переплили, в оболонь вчепились,
Інші біля воріт Лядських із нашими бились,
А ми тут із цього боку Либеді стояли
Та до вечора стріляли, клятих відганяли.
Врешті дав наш князь команду налягти всім разом
Аби скинути у річку забродів одразу.
І ударили клобуки і княжа дружина
І загнали всіх у Либідь аж на середину.
У страху вони за Либідь так швидко втікали,
Що і броду через річку, навіть, не шукали.
Одних ми із них побили, інших полонили.
А вони так утікали, що й коней лишили.
Залишили серед вбитих і хана одного,
Говорили, наче сина Боняка самого.
Що грозився ще: «Ворота Золоті рубати
Буду я, як рубав колись мій покійний тато!»
Та зарано половчанин грозитися взявся,
Бо і сам, як Боняк клятий, з життям розпрощався.
Відступився тоді Юрій – не по його, бачить.
Відсидітися надумав в Білгороді, значить.
Став на захід від Києва хутко відступати
Та за стінами міцними свата зачекати.
Або хоч би перебратись мостом через ріку.
Білгородці ледь уздріли того князя пику,
То ворота і закрили та йому й сказали:
«А у Києві ворота тобі відкривали?
Ми лиш свого Ізяслава за князя сприймаєм,
А таких от нахлібників знати не бажаєм».
Юрій, облизня впіймавши, на південь подався,
Там на свата зачекати, мабуть,сподівався.
Обійти Ірпінь і вийти, врешті, на дорогу,
Аби сватові назустріч іти була змога.
Ми ж зібрали усі сили й слідом подалися.
Юрій, берегом пройшовши, в полі зупинився,
Де здіймалися високі прадавні могили.
Там ті зайди зупинились і табір розбили.
Там ми їх і наздогнали, здолали сторожу.
Ізяслав усе ще думав, що битись не гоже.
Бо ж, які б не були – браття, однієї крові.
Не мечам дав перевагу, а доброму слову.
Перемовини, одначе, не дали нічого.
Не бажали Ольговичі відступатись «свого».
Тож у п’ятницю, як нині іще пам’ятаю,
Ледь побачив князь: на сході краєчком світає,
Велів полкам шикуватись, виїхав і мовив:
- Не схотіли супостати звіритись на слово.
Прийшли, наче ворог лютий, Києва схотіли.
Та ми, аби їх провчити, маємо ще сили!
Якщо справді князь їх Юрій довгі руки має,
То ми йому оті руки скоро обрубаєм!
Любі браття і дружино, Русь не осоромим,
Мечі наші харалужні – запорука тому!
І пішли ми через поле, готові до битви…
Та Господь чомусь не зволив того допустити.
Не хотів, аби кров братня отут пролилася.
Бо не знати й звідки раптом пітьма піднялася,
Затопила все туманом, що й списа не видно.
А, до того, й сильна злива почалася слідом.
Але то нас не спинило, ми багно місили,
Бо прогнати зайд скоріше відчували сили.
Та, все рівно, у той день нам битись не судилось.
Розійшовсь туман опівдні, злива припинилась,
Ми уже,було, зраділи, за мечі схопились…
Але озеро широке між нами з’явилось.
Розлилась від зливи річка, шлях перепинила,
Не дала нам на забродів вдарити щосили.
Так, поскубалися трохи крилами із ними.
А надвечір знявся Юрій з полками своїми,
Пройшов пагорби, «грязину» й за річку сховався.
Ізяслав слідом за ними негайно подався.
Стали табором, щоб стріли лиш не долітали
Та і ранку суботнього в надії чекали.
Ледве зоря піднялася, труби затрубили,
В свої бубни ударили вістові щосили.
Стали війська шикуватись до нового бою.
Врешті, вирішити справу треба між собою.
Стали сходитись полками для Божого суду,
Здавалося, уже січа неминуче буде.
Але раптом Юрій сво́ї полки завертає
І за Рут Великий стрімким маршем відступає.
Заховатися за річку знову захотіли,
Зачекати, поки б сили сватові приспіли.
Ізяслав не став чекати, повелів «клобукам»
Вдарити на вражу силу та слави добути.
А слідом стрільці пустились та і полки кінні.
Лише ми поки стояли, чекали в низині.
Як вчепилися «клобуки» у вози, насіли
Та у спину полкам вражим хмару стріл пустили,
Зупинився тоді Юрій, бачить – не встигає,
На цім боці, уже врешті, бій прийняти має.
Повернув полки до бою. Тут наші наспіли.
Дикі половці й одної стріли не пустили,
Хоч Андрій і намагався їх дух укріпити
Та їм чомусь не схотілось голови зложити.
Тільки-но вони відчули мечів наших силу,
То одразу за «грязину» гуртом поспішили.
Андрій кинувся у перших, щоб військо підняти,
Та одразу довелося списа поламати.
Ще й коня під ним хтось списом устиг прохромити
І щит йому обірвати, і шолома збити.
Та самому йому ледве вдалось врятуватись
І живим поміж полками своїми сховатись.
Ізяслав також між перших кинувся до бою
І повів полки нестримні слідом за собою.
Не схотів поза полками спокійно сидіти,
Мабуть, прагнув чимскоріше з усім покінчити.
Бився, наче простий воїн, зламав списа свого,
У стегно і в руку, кажуть, поранили йо́го.
Не помітили, як князь наш і з коня звалився,
Між поранених і вбитих внизу опинився.
Але січа за тим часом зовсім не стихала.
Полки наші на ворожі стрімко насідали.
Ті відходили поволі, назад озирались,
Мов за половцями слідом втікати збирались.
Врешті Ольговичі того не втримали бою,
Подалися й полки свої потягли з собою.
Слідом Юрій із синами за річку подався.
Закінчилась січа, врешті і розгром почався.
У тисняві величезній і у спішці сильній
Утікали і топтали своїх же в «грязині».
Наші ж били їх у полі, за болото гнали,
Полонили, хто не здався, то тих убивали.
А як з ворогом чинити, як показав спину?
Володимир Чернігівський, кажуть,там загинув
Та ще воїнів багато у Руті втопилось.
А ще більше їх при втечі в полі залишилось.
Половцям також дісталось, багатьох побили,
Хоча вони з поля січі перші поспішили.
Полонили ханів їхніх та й орди чимало.
Потім їх уже на наших в орді обміняли.
Коли січа вже до Руту й далі покотила,
То й ополчення, нарешті на поле ступило.
Повеліли воєводи нам пройтися полем,
Підібрати поранених й побитих навколо.
Йду я з іншими по полю і тут раптом бачу –
Хтось піднявся в обладунку багатому, значить,
Може, хтось з князів-забродів чи то воєводи.
От, помститися на ньому – прекрасна нагода.
Аби знали, як ходити до чужого краю.
Тож меча свого важкого з піхов витягаю.
Він кричить: «Я князь!» В отвіт я відказую йо́му:
«Ти ж і треба нам!» Як хрясну мечем по шолому.
Та міцний шолом князівський, розрубав до лоба
Та, на щастя, не настільки розколовся, щоби
Розколоти й головешку. Тут він вже горлає:
«Я ваш князь! Я Ізяслав!Ось!» - та й шолом знімає.
Тут ми князя й упізнали, підняли на руки…
От таку от може доля устругнути штуку.
Ледь самого Ізяслава я не звів зі світу.
Кому б тоді від забродів Київ боронити?
Дід замовк, на мить задумавсь та й махнув рукою
І сльоза скупа стареча скотилась щокою.

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

Мій прихистку, чи втратила тебе?
Зосталася без крову і без крові.
Снують сусіди все песиголові
Із "Я-романтика", "Марія", "Тигролови",
І звідкись ще, що й чорт не розбере.
Мій прихистку, моя рілля свята!
Прогнали з тебе діда Харитона.
Культуру й мову вивезли вагони
Із "красною звіздою".Тони...тони...
Навік поглинула одвічна мерзлота.
Все наяву...яка ж та явина!
Нуртує в грудях слово і супротив-
Знамена топчуть, затуляють рота
Ті,хто були й залишаться голота,
Чужа й не варта навіть і багна
Землі моєї.Прихистку мого.
І як звести затяту цю коросту?!
Свої церкви, свої трибуни мостять,
Своє Різдво, і межі свого Посту,
Історію сумнівних перемог.

Порой к словам, рождённым в скуке,
Не отыскать достойных строк:
Ты называешь суку-сукой,
Душе опять - словарный срок…

Не бойтесь быть хотя бы в скуке
Самим собой в любой строке.
Ведь нам нужны всё те же суки —
Не меньше чем вода - реке…
07.02.2021.

Дорогой Карл Двенадцатый, сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,
«время покажет кузькину мать», руины,
кости посмертной радости с привкусом Украины.

То не зелено-квитный, траченый изотопом,
— жовто-блакитный реет над Конотопом,
скроенный из холста: знать, припасла Канада —
даром, что без креста: но хохлам не надо.

Гой ты, рушник-карбованец, семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам, их обвинять в измене.
Сами под образами семьдесят лет в Рязани
с залитыми глазами жили, как при Тарзане.

Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:
скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,
по адресу на три буквы на все четыре

стороны. Пусть теперь в мазанке хором Гансы
с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.
Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,
а курицу из борща грызть в одиночку слаще?

Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.
Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
отвернутыми углами и вековой обидой.

Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба
нам — подавись мы жмыхом и потолком — не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.

Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!
Вас родила земля: грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.

Ой-да левада-степь, краля, баштан, вареник.
Больше, поди, теряли: больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,
Нет на нее указа ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.


Йосіф Бродский

ІНемає як пеняти на орду,
що в Україну простягає лапи,
якщо слова калічать на ходу
і деякі поети, мов кацапи.

Учених покоління не одне
не помічає зайвої полови,
не вміє відрізнити головне
і другорядне засобами мови.

У цьому вірші фабула проста –
почати і закінчити на ноті,
яка ще резонує у аорті...
Попереду найвища висота,
але не заважає суєта
намітити усе, що буде потім.

ІІІ радощі, й зачаєні жалі
найлегше уміщати у сонеті,
де не великі форми, а малі
націлюють на успіхи поетів.

Епічного чимало у житті,
тому у моді й оди, і поеми...
У Музи несподівані путі,
але усім давно відомі теми.

Не кожна форма діє на ура
і однією тут не обійдеться,
та не одному іноді здається,
що дістає оскомина пера...
Є у таланту не одна сестра,
що стукає до розуму і серця.

ІІІ
Як не вирішуй місію свою,
а неуку потрібно пояснити,
що нація сьогодні у бою
і за його дурниці платить мито.

Її задачі й досі не прості,
і мало, ради однієї фрази,
закарбувати гасла на щиті,
як це бувало не одного разу.

Мініатюра діє до пори,
якої ні піймати, ні забути...
Та як і несказанне осягнути
і сказане почути із гори?
На те і сяють наші кольори
і захищають мовні атрибути.

02/21

У катакомби смутку завели
мене не ревнощі,
не гнів, ані досада.
З бурульок льодяних стікає хлад,
мороз вологий,
серця заморока.
Сиджу у лабіринті,
йти не гожий,
цілую пломінь рук,
що під грудьми
тримають пам’ять
бісову й тривожну,
мою любов.
Заблудишся, не йди.
Не йди!
Все лиш по колу
і по закутках без ходу…
Не рвися над печери,
в сонце.
в рай,
ходи по пеклу і шукай!
Лякай спокійне благо і постійність,
які у місті залишились
в Одесі одіссеями з людьми.
Ці люди витуркали з-поміж себе тінь,
якою я оздоблюю їх ясність.
Нехай живе їх горденосна лінь!
Нехай помре в мені їх добра даність.
Я, часточкою будучи лише,
зривав, як міг, з людей тяжкі кліше.

12 жовтня 1994 р., Київ

Я йду, бо не хочу,
Не хочу стояти.
Чому? Сам і не знаю
Як можна стояти, коли не встигаєш..

Вперед чи назад,
Прямо чи вбік,
Вгору чи вниз,
Не має ніякого значення.

Навколо безмежність можливостей.
Не варто боятись помилок,
Це піде на краще,
Засвоїться швидше.

Рух- всесвітня константа.
Цікавості тільки заради,
Пізнаю цей світ!
І так пізнаю себе.

Гори, ліси та степи, річки, моря й океани
Мікроби, гриби, рослини й тварини,
Культури, релігії та традиції. Люди..
Села, міста та країни, планети, галактики й всесвіт.

Як би сильно не хотів
Зрозуміти всього і всіх
Не вийде сповна, тільки відносно,
Від того що вже пережив.

Прекрасне в усьому можна знайти.
Нажаль- не так просто,
Явище це по природі мінливе,
Можеш шукати або іти повз.

Часто не ясно насправді:
Буде це тобі близько, до душі,
Чи просто спіткнешся, не жаль.
Точно далі знайдеш, часу в обмаль.

В реалі тобі все кортить зупинитись,
Постояти трохи і відпочити.
Або ж набратися сил, чи думаєш: потім,
Встигну, потім все зроблю

Це все лінощі, одержимість відмазками,
Страх і омана, відсутність супротиву..
Така моя думка, до цього я прагну,
Рухатись більше, допоки є жар.

Без руху не має життя.

02.2021

Ще будеш ти, ще буде літо
І відстань аж до мене – відчай.
У шибу стукатиме віття
Предовго – аж тисячоліття.

А ми все матимемо віру:
Себе ніде нам не подіти,
І від жаливи репне шкіра,
В саду хтось вицюкає міти,

І півнем видзьобає зовсім
Зерно, не зійшле при дорозі,
Та промарудить: літо, осінь…
Про це все знати я не в змозі.


Плоди уяви – гіркуваті.
А ми – по-своєму щасливі.
Бо нас не знають ельфи, таті,
Хіба що набридають ківі.

І тільки та, між нами, відстань,
Не розірветься. Що поробиш…
І буде наша пам'ять чиста
І невимовна, урочиста,
Без якнайменшої оздоби.

(Частина 1)

Брехня у бур’янах блукала.
Хотіла квіточку знайти.
Окрасу для брудної справи,
правдиві знищивши листи.

Роками назбирала бруду.
У скрині довго берегла.
Порядного цуралась люду.
В душі багато мала зла.

Гарячкувала, лютувала.
Боялась правди та образ.
Кульмінаційного накалу
вже вкотре досягала враз.

Брехня блукала все… даремно.
Яскраву квітку не знайшла.
Пусті всі спроби та нікчемні.
За це Всевишньому хвала!

***
Та у брехні не все гаразд.
Розкрита буде! Дайте час!

06.02.2021


Брехня
(Частина 2)

Брехня блукала в бур’янах.
Згубила совість там і страх.
Шукала квіточку яскраву,
щоби брудну прикрити справу!

Ой, назбирала ж того бруду!
Плела інтриги та облуду.
Порядного цуралась люду:
Казала: я вам не забуду!

Порядні всі такі та чемні!
Плітки підкину неприємні!
Повішу їх на вашу шию!
Позбавлю будь-якого впливу!

…Одна брехня лиш на дорозі!
Позбутися її не в змозі.
Нашестя цього відцуратись!
А сонце, певне, ще в палатах

своїх, Небесних, забарилось.
А вітер помічник мінливий.
Повіє з півночі, чи з півдня.
Не завжди допоможе гідно.

Один залишився у полі…
Брехня занапастила долю.
Позбутися її так складно.
Замаскувалась під порядність.

Коли ж часи минуть лихії???
Щоб правильну знайти стежину.
Позбутися липкого бруду.
«ДобрОдійського» пересуду.

06.02.2021
© Copyright: Вікторія 75, 2021
Свідоцтво про публікацію №121020605427

Нумо, пане-брате, до коша!
Вдаримо об землю цю бідою,
як немає зайвого гроша,
щоб сушити горе за одною.

Ще на цьому світі є за ким
бігати у будні і на свято.
Вдаримо і гопака, таки,
щоб за нами бігали дівчата.

Як не є, а ти ще ого-го!
Та і я ще парубок... неначе,
хоч не знаю іноді, чого
вся душа за однією плаче.

Жаль, козаче, що й тебе нема...
що усе це мариться... здається...
і, що доля мається сама,
а на все не вистачає серця.

Що усім, те і мені – не гріх.
Поки прийде мила із косою,
рано ще здаватися без бою.

Вип’ю за несуджених моїх
як не курям, то собі на сміх
і умиюсь щирою сльозою.

02.2021

Сніг і живі орхідеї –
мій архаїчний сон.

Серед твоєї пустелі
сніг і чудні́ орхідеї
мруть в унісон,
мруть в унісон…

8 квітня 1989 р., Київ

Замерзли в голові думки,
Морозом вкрилися до ранку,
Хотілося ж, щоб навпаки,
Палало серце до світанку.

А так на думі сон один,
Бажає розум відпочити,
Між збитих снігових перин,
Постали білі сталагміти.

У небі ж зорі аж блищать,
Повітря холодом димиться,
З льодових синіх коліщат,
Ріка собі скувала крицю.

Ховаються в вогні дрова,
Яскравлять полум'я і місяць,
Із світла мрія тихо ожива,
Убитий фенікс знову народився.

Переселить бы всё спиртное,
А вслед и бедность за спиртным
Смотри, и зрение б иное…
И мир казался бы иным

Неважно кто первопроходец
И кем воспета благодать,
Мир - заспиртованный колодец...
И ни прибавить, ни отнять.
05.02.2021.

Де зараз ви ? Порозлітались,
Як той осінній листопад.
Блідими тінями зостались
Поміж палаючих лампад.
Та свого часу й не гадали,
Що і для вас настане мить
Брудних діянь мерзенні бали
Замість медалей причепить.

То вже ш не ремствуйте, не зліться,
Носіть заслужене своє…
І Богу гаряче моліться,
Що справедливо воздає.
Хай буде це вам за науку,
Якої зрозумівши суть,
Ви більше не здіймали руку
На тих, що совістю живуть.

Усе обопільно.
Підпільно.
І сильно.
Стосунок єдиний.
Між нами.
Вже ними.
Коротке дрижання
в тілес поєднанні.
Зарошення цвітом.
Запліднення літом.
Вагітність осіння.
Холодна пустиня.
Безсонна і біла.
Дитина.
Могила.

А стужа, мов держално
довге крижасте.
Од жала зими
ні померти - ні впасти.
А тільки закляклому
ніч у жалобі
чекати народження
млості на лобі.
Нестиме вода
по земних простирадлах
розмерзлі хвороби, обірвані патла.
А в дотику мертво на звук скавуліла
постійно в очах ти, дитина, могила.

14 квітня 1994 р., Київ

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

ІРадіємо. Невже скресає лід?
І боїмось, аби чого не вийшло
такого, що очікувати слід...
Лиха біда... але закон – що дишло,

Чорти ніколи не бувають ситі,
а вівці не вживаються з вовками
і поки хижаки – у їхній свиті,
не зводяться у нас кінці з кінцями.

ІІЯк ниточка не в’ється, а початок
її найдеться. Рано, а чи пізно
в Гаазі буде все-таки завізно
як інде на базарі від палаток.

На лаву сядуть прокурори, судді,
злодії у законі, пуцьки-бацьки,
кати народу, піймані у блуді
нувориші, яких іще багацько.

Прийде кінець лакею, єзуїту,
і мафії, і неуків ораві,
і шукачу дурної, злої слави,
й любителю на шару пити-їсти...

Ненавидіти владу паразитів –
хіба це не законне наше право?

02/21

-1-
Живя согласно циферблату —
Подъём - работа - сон - подъём,
Пустая Времени растрата
И своего ресурса в нём…
-2-
Скажи мне старче, божий друг,
Зачем вся эта канитель,
Когда с твоих рабочих рук
Течёт в карман одна лишь хрень?
04.02.2021.

1.
Здесь нерв натянутый струной
звучит фальцетом, мой родной.
За то, что в обществе иной
возненавидим был и Ной.
2.
За дело Отче жизни всей
возненавидим Моисей.
Новый завет Отца принес
возненавидимый Христос…
3.
Пришел черед терпеть и мой
с Отцем по жизни и сумой
и слышать ропот или вой
за то, что мол иной, "не свой".

P.S.
Из чаши гнев пиющий страстно
возненавидел их напрасно.
Ребенку даже это ясно:
хороший выбор – жить прекрасно.

24.11.2020

На могилу з трав великих, синіх,
чебрецем затоплену високим,
на мохи сухі і пересрібні –
ти кладеш середньовічні кроки.

На зозулин льон сніжинки ллються,
мов кульбаби пізні облітають.
Хмари снігові за літом б’ються –
на могилу пух і прах лягають.

Ой, яка ж вона висока, мамо!
Ой, привіт, мій любий предку, свідку!
На правічний сніг, що ліг між нами, –
я кладу хоч кам’яну, а квітку.

9 червня 1995 р., Київ

Схоронивши в душі вагання
І боязні поклавши край, –
Я зізнаюсь тобі в коханні,
Тільки трошки ще почекай.
Бо розправивши ширше груди
І здолавши німий відчай, –
Я не знаю коли прибуду
В незабутній для мене край.
Приласкаю тебе на серці
Не рахуючи більш хвилин, –
Тільки сильно за те не сердься,
Що казати боюсь коли.

Не скупий на слова і дії,
Певно, мучуся недарма,
Бо кохати тебе так вмію,
Як не любиш себе сама…
04.02.21

Чому кричиш на мене зранку?
Не готувала я сніданку!
Демократичне в нас суспільство,
а ще – моральне то насильство!

Шепочеш сонно зранку чому,
увечері не стрів удома?
Обутись не допомагаєш…
Ти цим презирство виявляєш!

Тепер мовчиш як риба зранку,
на писок начіпив фіранку…
Ну, це уже занадто! Знаєш,
мене ти просто зневажаєш!

Чому говориш безкінечно
і ще й підкреслено статечно?!
Свою ти зверхність не скриваєш,
а витончено зневажаєш!

Чом каву не приніс у ліжко,
а на обличчі де усмішка?!
Та прохолода для суспільства –
один із проявів насильства!

Чому ти лагідний, слащавий,
а цукру не поклав у каву?
Кому та треба сексуальність?
Твоя де сила і брутальність?!.

І зрозумів нарешті Клим:
куди не кинь – усюди клин…
Та є одна порада Климу –
клин вибивають завше клином.

Куди лиш не кидала доля
Бернарда Претвича. Лиш тут
В степу, безкраїм чистім полі
Він був по-справжньому на волі
Без тих обтяжуючих пут
Тупих обов’язків, в неволі
Обмежень, коли ти живеш
З чужих бажань, чужої волі,
Слуги виконуючи ролі,
Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
Тут він був вільним поступати,
Як власний розум повелить.
Міг степом на коні скакати,
Чужі фортеці штурмувати
І не питати – що робить.
З Сілезії, де народився
І де дитинство все пройшло,
Шлях його скоро покотився
По Речі й інших королівствах
Аж доки й в степ не занесло.
Він – ротмістр мав під рукою
Кілька десятків козаків,
Щоб забезпечити спокою
І боронити від розбою
Рибалок і пасічників,
Які на кресах працювали
Із Диким полем на межі.
На них татари полювали,
А потім в Кафу продавали,
В краї далекі і чужі.
Нелегка то була робота.
Бо ж степ безмежний навкруги.
Дізнатись шлях орди не просто,
А спробуй виступити проти,
Як в більшій силі вороги.
А людолови знахабнілі
(Їм спротив мало хто чинив),
Як на прогулянку ходили,
Народ хапали й полонили.
Війна постійна без війни.
І він мав край оберігати
Лише із тим, що взяти міг.
Розбою на шляху ставати,
Ясир не дати вполювати ,
Прогнати людоловів тих.
Коли було то? Літ п’ятнадцять
Лише й минуло з тих часів.
А скільки сили, скільки праці!
А сотні миль позаду, братці!
За час короткий посивів.
З татарами найперша стріча
(Ну, як забутися про те).
І гетьмана печаль та відчай –
Татари оминули січу,
З ясиром вирвалися в степ.
І він помчав вслід за ордою,
Лиш козаків з собою взяв.
Та йшла неспішною ходою
І не очікувала бою.
В степу хто б її зачіпав?
Догнав аж біля Хаджибею
Розімлілу в спокої орду.
Завзято зачепився з нею
Та стрімкістю здолав своєю,
Рубаючи всіх на ходу.
Хто не утік, тих порубали
Або ясиром узяли.
Своїх нещасних відібрали
Ще і табун добрячий взя́ли
Та і назад у степ пішли.
Було ж переполоху з того.
Султан покари вимагав,
Мов для розбійника – для нього.
Та королева, слава Богу,
Вступилася. Король змовчав.
За рік аж три орди з’єднались,
Поділлям, як вогнем пройшли.
Хоч воєводи намагались
Спинити, але сил не мали.
А ті ясиру узяли
Та і назад попростували.
А він пошарпані війська
Зібрав докупи. Наздогнали.
Тут орди розділятись стали.
Він, нічку темну зачекав
І вдарив на одних, на дру́гих.
По черзі. Третіх напосів.
Розбіглися Аллаха слуги.
Не знали – звідки ця наруга
Взялась на них серед степів.
За рік очаківські татари
Із білгородськими прийшли
На Вінницю, неначе кара.
Поки чекав підмогу з Бару,
Чинили опір, як могли.
Ішов з загоном обіч шляху
І ску́бав, скільки міг, орду,
Тримав малі загони в страху,
Щоб кляті слуги падишаха
Не розбрелися на ходу.
Коли ж татари розділились,
Під Чаплакчеєю догнав
Він білгородців, що спинились.
Й, поки татари похопились,
Усю орду пошаткував.
Мурзу ж Атоку взяв ясиром
Й велів на палю посадить.
Щоб бачили усі невірні,
Що вже не будуть, як допіру
Так вільно у цей край ходить.
Жорстокий час, жорстокі люди.
І сам жорстоким з того став.
Палала ненависть у грудях.
За те Бог, може, не осудить,
Бо він на неї право мав…
А скільки їх було – походів
І сутичок. Хто рахував?
Знайомий писар при нагоді
Прикинув: сім десятків, вроді…
І жоден бій він не програв.
Тож є для гонору підстава:
Свій вік він не дарма прожив.
Вів, як належить, свої справи
І старостою Баром правив,
І край належно боронив.
Те староство прийшло неждано.
Як Старжеховський справи здав,
(Далися взнаки старі рани)
Король не серед знатних й знаних –
Між відчайдушними обрав.
Бар він застав пустим, по суті.
Укріплень майже ніяких.
Хоч неприступним мав би бути,
Бо ж Дике поле, ворог лютий.
Як край він захистити міг?
Тож перше він за місто взявся,
Укріплювати його став.
І, таки добре постарався.
Бо зараз кожен дивувався,
Яким він неприступним став.
Та того йому було мало,
Він хотів знати кожну мить:
Що турки там намудрували,
Татари що на оці мали,
Щоб вчасно шлях перепинить.
Сторожа,вислана далеко
Із вправних козаків в поля.
Їм там сховатись дуже легко,
Пантрують в холод і у спеку
Й орду помітять звіддаля.
Хоча сидіти і чекати
Орду він не збиравсь зовсім.
У гості часом завітати
Чи битву серед степу дати,
Щоб зась ходити було їм.
І сам ходив, водив козаків.
То переслідував орду,
Щоб за розбої наказати,
То, аби шлях перепиняти,
Щоб не накоїла біду.
Чи плакав? І таке бувало.
Якось орда ясир взяла.
Вони за нею вслід помчали,
Ледь-ледь за поли не хапали…
Та клята надто швидко йшла.
Аж під Очаковом догнали,
Пошаткували та дарма
Вже бранців на галери взяли,
Вони до Кафи відпливали,
А в нього як дістать – нема.
Він сліз своїх не став ховати,
На їхню дивлячись біду
Та шепотів: - Пробачте, браття.
Якби я міг порятувати!..
Та сил для того не знайду.
Він мстився за свою невдачу,
Де тільки міг, як тільки міг.
Козацькими очима бачив
Весь степ. Татарин десь проскаче,
А він уже його стеріг.
Під Чапчаклеєю на Бузі
Або ще під Кременчуком,
Татари мали по заслузі,
В ясир попали, навіть, мурзи…
Він, помсту ввівши у закон,
Був «у гостях» під Березанню,
Аж під Очаків зазирав,
Під Кілією бив поганих,
А якось переможний ранок
В Криму самому зустрічав.
А як то все султана злило.
Напевно, року не було,
Щоб зі Стамбулу не летіли
В Варшаву скарги. Бо ж хотіли,
Щоб йому голову знесли.
Король, хоч турок і лякався,
Війни із ними не хотів,
Відписками все відбувався…
Хоча…Недавній сейм згадався.
Міг хрест поставить на житті.
Туди у розпачі він їхав,
Бо ж кривди виставив султан
До нього знову, як на лихо.
Зібрав усе, що знав до крихти
І з тим всім перед сеймом став.
Чекав покари … Став героєм.
Король скарати не посмів
Того, хто став за край горою,
Дав бій набігам і розбою,
Хто Речі вірою служив.
Від сейму вже пройшло два роки.
Він, склавши руки не сидів.
Татари лізли з усіх боків.
Ходив давати їм уроки
Й до чорноморських берегів.
Те знов султана розізлило.
Знов скарги… Кривди…Покарай!
Король не мав терпіти сили
Тож повеління прилетіло.
Лишати мусив він цей край.
Мав перебратись в Теребовлю,
Теж старостою, але там
Далеко від татар, від бою.
Хоч серце і стиска від болю.
Та хто ж перечить королям.
Тож виїхав із Бару поки,
Проїхався востаннє в степ,
Згадав бої, буремні роки,
Що проміняти мав на спокій,
Хоч серцем проти, а, проте,
Згадавши, повернув на захід
До Теребовлі. У степах
Душа іще літала птахом.
І в нього, наче йде на плаху,
Сльоза скотилася скупа.

Тебе немає – ніченька росиста
Припала до вологої землі.
Світліє небо – і притихло місто,
Пливуть хиткі хмарини-кораблі.

О, саме так, і все це недаремно.
І світляки в нічийному саду
Мене проймають дивовижно тремом,
І я теперечки не падаю в нуду.

Сьогодні радість. І вона, беззвучна,
Ще не проникла у діла, слова.
Здається, знову взяв би я підручник,
Але навколо – дійсність ігрова.


Тебе нема, то чується безчасся,
А в ньому – білизнá віршів і снів.
Вони поважні, тож мені удасться
Цілком доречно не відчути гнів.

Захочеться роздолля, сонця, зливи!
Зустрінемося – підем по воді!
І будемо повторно соромливі
І неповторно – просто молоді.

Був - напівбог. А сьогодні - ізгой-ліліпут
(хтілося жити довічно у пазусі мойри).
От і отримав Сізиф покарання за бунт:
Котить гріхів колобочка важкого угору.

Може й тобі закортіло такої судьби -
З брилою - в небо, а потім із нею - до прірви?
Бог тільки вічний. А іншим судились гроби,
За шельмування - і рідним голівки одІрве.

Ні? Не бажаєш? І добре,- уже ж не дитя,
Бо пресолодка спокуса - невдала афера.
Вірують дурні лише у загробне життя,
Телепні прагнуть шляхами іти Агасфера.

Зникну? Не страшно. Немає у цьому біди,
Кожному в дар роздаю свій талант по частинам.
Пам'ять про себе хорошу, поеми, сади -
Ось що лишає для вічності смертна людина.

03.02.2021р.

Її вікно – щоразу без завіс,
щоранку навстіж дзенькає шибками,
щоб у бінокль закохано дививсь
один дивак з підступними думками.

Роздягнена – прасує білий бант,
руками плаває по тілу, по тканині,
по хвилях звукових, де нині Гайдн
розвіює її вбрання інтимні.

Вона озвучено стоїть перед вікном;
свій білий бант на чубчику, мов квітку,
з плаче́м зриває і впліта́є знов, –
бо той дивак є невідступним свідком.

11 січня 1995 р., Київ

Все те, що нині часто сниться,
Було в недавньому житті
Без попередніх репетицій
На самоті або в гурті.
Воно лягло густим порфіром
На різнобарвні схили літ
І згадки збуджує без міри
Несамохіть і самохіть.
Його шари довічним даром
Роняють відблиски слідів
Зневіри болісних ударів
І злетів віри почуттів.
До купи зібрано чимало
І добре складено уже
Того, що доля набувала,
А пам'ять пильно стереже.
Терзає й радує минуле
Уже украй дрімотні дні, –
Шукає спогадам притулок
У постарілому мені.
03.02.21

Хіба я чимось зобов‘язана ?Чи може присягала? Чи може я обітницю якусь складала?
Я вільна тілом і думками я не витримую мовчати. У світі,де невільні духом,навік приречені змовчати. Хіба це добре,що в думках твоїх сидить лихий господар,який диктує правила твоєї гри? Усе життя це гра, а як її прожити обрати маєш тільки ти.
Мабуть,найбільш образливо в житті це мати голос,який без повеління не взмозі й звуку донести.
То скільки можна жити в рабстві, в яке ти сам загнав свої думки.?

Я мовчки вдалині стояла і тільки поглядом тобі співала.
А ніжна золото-багряна осінь бриніла м’ягкий супровід мені.
Співала про минувші дні, які вже знов не пережити.
Про наші погляди смутні, які боялись відпустити.
Про ті часи скрутні, які вдалося нам здолати.
Про той момент, коли душа твоя стала не в такт моїй співати