Зазирнула казка зранку
у віконні шиби.
Розтулила я фіранку
в затишок садиби.

Вільха вітами маніжить,*
об небесні схови
вибиває ветху ніжність
із перин пухових.

Й сиплеться сніжок пухнастий
з лантуха-подушки -
прибирають рай перистий
Божі попелюшки.

Доокола тихо, чисто,
сивий жевжик** гоже
перламутрове намисто
у пучечки в'яже.

І ялина розпашілась
на дубар-морозі.
Неба просинь стала біла -
Новий рік невдовзі.

Миколай дитячі мрії,
кутає в цукерки.
І летить душа у вирій,
барвним феєрверком!

маніжити* - бити
жевжик** - горобець


09.12.2020р.

Ми стрілися з тобою на платформі,
Ти без надії потяга чекала.
До тебе під'їжджав я не по формі,
Мені ти принципово не давала.

Донині пам'ятаю ту платформу,
Де за життя мені ти не давала...
Якісь профури, певно, для проформи
Її опозиційною назвали.

О як вона мене голубить –
Лоскоче, гладить, тисне, мне…
Вже кровоточить стали губи
І тіло, наче кам’яне.
Лежу знесилено на ліжку
І огортає душу щем,
Бо мила каже: Ще хоч трішки...
А потім знову: Ще!.. Іще!..
18.12.20

Навіщо зазіхати на чуже?
Є гавані і є свої причали.
Хай Бог мене від того береже,
аби я не своє оберігала.

Ти любиш силуети негліже,
тобі як і мені усього мало...
згадаємо навіяне, адже
 і я твоє колись давно читала.

 Дарма, що нині я уже не я.
І ти іще у класиках не ходиш.
Така фортуна. Що одна не можеш,
те ми обоє в піні житія
осилимо. Озвучимо ім’я –
на те і є ми сотворіння Божі.

Ну ось: ми – є, і наше, і моє,
і де-не-де суспільне і нічийне...
хай буде Ти – нове ім’я твоє
ну, а моє... яке тобі доцільне.

 Тоді одне до одного іти
багато легше... однієї миті
колись мені уже являлась ти,
коли тебе ще не було на світі.

 А нині ми приречені на те,
аби одного разу на осонні
я знову цілував твої долоні
як це було, бувало... а проте
у нас і нині є ще  золоте
руно, яке не полиняло зовні.

12.2020
 

Свята Варвара ночі ввірвала
І день добавляти буде.
Та знають в народі цю приказку здавна,
Бо у природі так є.

З цієї пори мине лише тиждень
І меншатиме кожна ніч
Та день добалятиметься по хвилині,
А вогники різдв"яних свіч

Грітимуть душу та радість нестимуть,
Народження славлять Христа.
І тепло так стане, хоч надворі зимно,
Смакує святкова кутя.

2020 р.

На відрозі чарівно́го сумніву
постривай, моя лю́бко люби́сткова,
поступися мені, неприсутньому,
грізно ча́су позич, пізня блискавко!

Хай спізнюся, як за́вжди, на свя́то я
почуттів, мов кульбаб розпорошених,
хай квитатимусь, та не розплатою,
а думками й словами хорошими.

Ти найлегша від сяйва до спомину.
Ти найтяжча від гадки до відстані.
Я так мрію прославити промені,
кожним кроком твоїм перелистані.

14 серпня 2001 р., Богдани́

Раз Петрівна подалася
на елітний Спа-курорт,
відпочити при нагоді
від набридливих турбот.

Витрачала щедро гроші
на голки, масажі.
За готівку - терли, м'яли,
кутали у грязі.
На новітні процедури -
статки викидала.
Брали всі не по тарифу
й решти не давали.
Ставили п'явки і бджоли,
ще чогось багато.
Можна було б за ті кошти
"Жигулі" придбати.

У готелі до Петрівни
залицялись хлопці.
Коньячку пропонували
випити по стопці.
Не така Петрівна - хвойда,
щоб піти на зраду,
й на чужих міняти свого -
голову сільради.
Тож зустрівшись з чоловіком
кинулась на груди.
- Ти за мною сумувала?
- Ну... а, як же - всюди!
- Чесно в ресторан ходила?
- Тільки на масажі.
- У кіно, театр, танці?
- Що ти, любий, кажеш?
Не ревнуй мене надмірно,
я твоя навіки,
не якась там вертихвістка,
що шукає втіхи.

В двері стукають... Заходить
коліжанка близька,
із курортниці не зводить
заздрісні очиська.
- "Як Петрівно, відпочила?" -
а та їй зухвало.
- Розкажу тобі відверто -
всім підряд - давала!
Екстрасенсам, санітарам,
масажистам і швейцарам
Тому, тому, й тому!
Уявляєш скільки грошей,
з яким настроєм хорошим
їхала додому?

- Ой, Петрівно, хто б подумав,
гарна, роботяща
і в селі ніхто не знає,
що така гуляща.

Чоловік не те намислив
про свою дружину,
та й угрів у ліве око
вірну половину.

Він — Зевса син, улюбленець Богів!
Тантала грот ось тут, на площі Зборів.
Царем він був, мав самолюбство хворе,
Бо загордивсь. Пустився берегів...

І зрадив покровителів своїх -
Амброзією ласував, нектаром
І смертних пригощав, мов брав на сміх,
І мав за те заслужену він кару.

Багато що прощалося йому,
Зазнавсь Тантал. Не знав межі гріхові.
І незабаром божевілля нове
Пресвітлий розум кинуло в пітьму.

Чи відають Боги про все на світі?
Він перевірить вирішив тоді.
І на свої бенкети знамениті
Усіх їх запросив оцей гордій.

Пелопса — сина рідного — убив,
І наказав його зварити м’ясо.
Й велів подать на трапезі — аби -
Безсмертні гості попоїли ласо.

Але Боги не повелись на те,
І не торкнувсь ніхто страшної страви.
Тантал не усвідомлював лукавий,
Що замахнувсь на Боже, на святе.

І за наказом Зевса до Аїда
В підземне пекло кинули його.
Зухвальця прирекли на вічні біди,
І став Богів улюбленець — ізгой!

Стояв по підборіддя у воді,
Вода зникала, як хотів попити.
Лиця торкалися смачні плоди,
Хотів поїсти — їх відносив вітер.

І все життя терзав Тантала страх,
І світ здавався весь йому немилий,
Бо нависала трьохсоттонна брила,
Й здавалося — його розчавить дах.

І старше покоління й молоде
Збагне цю сутність Божої науки.
І звідкіля з’явився у людей
Крилатий вислів про Тантала муки.

26 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

2
В пустім, закритім на просушку парку
вівчарка мов під’юджує хазяйку –
теж без угаву снуючи вкружки
старечих рук, що лічать петлі светра,
і вітер, колихаючи дерева,
волоссям бавлячись, щадить думки.

Хлопчисько, сподобивши на рулади
з-під палиці горож узірні ґрати,
біжить зі школи, і рожевий шар
сідає у розгілчасту корзину,
у тіні клумбу рядячи озиму;
і тіні угамовують пожар.

В провулку тиш, як у пустім пеналі.
Уламки льоду, линучи в каналі,
дрібній рибиці – буцім ті хмарки
птахам, але навзнак неоковирніш,
над ними міст, як нерухомий Грінвіч;
і дзвону гул стоїть оддалеки.

І годі невичерпної безодні,
чиї щедроти зору безкоштовні,
і ти щасливий, і живий, віч-на-
віч з нею, далебі. Ось малувато
птахів цю вéсну: саме нотувати
адреси їх, і, в святці – імена.
----------------------------

Мить coda... Сердечний сту-
кіт... Спомин на спокій ліг,
У котрому стрілись тут,
У щасті минулих літ,
У маренні еросну,
Подалі очей людських,
Вони, що любов земну
Вбирали в оті роки,
Віднесені долі віт-
ром, порохом давнини...
Як верби дощили з віт
Сльозинами, де вони
Оголені, мов душа,
Що лине на Вищий суд,
Залюблені в долі шанс,
Єднання пили росу
Таємно- відьомських трав
Губами, що спрагли від
Цілунків!.. Любовна гра
Виснажує, мов ковід...
...знесилено відлетить,
Неначе старі листи,
Жовтіюче листя... Мить...
Мить coda відчула ти?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св №120121700825

Пане професоре, ви мерзляк?! –
мої щирі співчуття.

Чи варто витісувати з мене ясочку?
коли я здатен подобрішати
лише біля бочки з ячною брагою.
Це надто схоже на ваші сульфіди:
спочатку – поєднання сірки з металами,
а врешті решт – вірусний гепатит!

Ви, як наша ґардеробниця, чесне слово, –
не маючи власних дітей,
вона є повитухою чужої одежі,
чим і живе.

Хіба це наука? це здобний коржик,
яким ви мене годуєте.
А я віднікуюся,
тікаю на бровку,
конкретно порушую загальноміські порядки –
мені миліше лягти на каміння
і споживати ґудрон.

Можна звужувати поняття,
і міняти стилі...
цебто здійснювати постійні екскурсії
з підсвідомості – у свідомість
і навпаки.

Але, виходячи з ваших лекцій,
це схоже на те, як дитина,
у певному віці
вивчаючи свої ґеніталії,
інколи їх калічить.

Ви вбачаєте зв’язок
між цими двома "інстанціями",
не більше-не менше – "у голові"!:
роблячи з мене піддослідного кролика
чи ідіота;
а він (зв’язок) утримується
за допомогою переносних арготизмів,
простіше кажучи,
не наших з вами домовленостей.

Це чернетка
моєї майбутньої дисертації.

Можете ковтати слину
чи пілюлі.
Усе одно час вашої лекції закінчується.
Мені навіть нецікаво,
яку я отримаю оцінку з вашого боку...
ясно одне:

я кладу на стіл
перед очі пана професора
психологічну міну –
прононс номер п’ять.

31 грудня 1993 р., Київ

Хоч уже не пружне тіло
І поблякли очі сині, –
Серце, в труднощах змужніле,
Б’ється далі без упину.
Поки рано впалі груди
Обпікає кров живлюща, –
Серце рветься й мрії будить
Малозначні і значущі.
Молоде, дзвінке, незмінне
І не ділене надвоє, –
Серце стукає сумлінно
І не має супокою…
16.12.20

Коли за чарку і за стіл читаєш вірші
І прокисає дар ув алкоголі,
Поет складає вірші щораз гірші,
І деградує хист його поволі.

Пропили дудку в ко́рчмі трубадури,
Плавник від риб, яйце на порцеляні,
Проп’ють і цей шедевр літератури, –
Усе проциндрять менестрелі п’яні.

Адже там ні шиша ні гроша.
Тільки дуля і “на хрен душа” ,
Тільки чорні квадрати і кола.

Розрахований цей циркуляр
На самітниць і кінчених лярв,
На п’яниць з пролетарського кодла.

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Коли жили наші предки кожен родом сво́їм,
Зводили міста і села над Дніпром-рікою,
Вчились землю обробляти та хліби ростити,
Бо ж без того, ой, як важко було би їм жити.
Та і то життя нелегке було в землероба,
Доки він собі ділянку зготує, обробить.
Доки вирубає лісу, коріння скорчує,
По землі тій із сохою добре погарцює.
Та посіє, та догляне, та ще поки скосить,
Не один раз його тіло рясно потом зросить.
Та ж не тільки від роботи урожай зростає,
Ще ж його дощами рясно поливати має.
Рясно, але не настільки, аби не згноїти.
Бо ж не буде землеробу тоді чого їсти.
А дощі ж то від людини зовсім не залежать.
Цим займались, кому саме це робить належить.
Тож звертались наші предки тоді до Дажьбога
І просили, як належить, помочі у нього.
Приносили дари йому, низько уклонялись,
Бо ж онуками Дажьбога здавна величались.
Був Дажьбог великим богом, він і сонцем правив,
І дощами завідував, знав, куди направить.
Був він богом незлостивим, з онуками ладив
Та підтримував надійно у них княжу владу.
Тож надіялися предки, славили Дажьбога,
Бо без нього, розуміли, не було б нічого.
Йшли віки, зростали діти, онуки за ними,
Кожен рік міняло літо холодную зиму.
І, здавалося, незмінно так віками й буде.
Та міняється природа, міняються люди.
Міняються і на небі вікові устої.
Десь боги старі зникають години одної,
Їм на зміну ідуть інші, місце їх займають,
Бо ж говорять «святе місце пусте не буває».
За віки Дажьбог вже звикся до своєї ролі,
Слідкував, щоб тепла, світла і дощів доволі.
Щоб усе було то вчасно. Всі звикли до того
Та все славили постійно доброго Дажьбога.
Під кумирнями стояли завше на колінах…
Але став він помічати нехороші зміни.
Затесались між онуків шептуни безликі,
Що збивати узялися усіх з пантелику.
Узялися прославляти заморського бога,
Щоб покинули Дажьбога й перейшли до нього.
Не простим шептали людям – князям та боярам.
І ті стали зраджувати богам своїм старим.
Відвернулися поволі вони від Дажьбога
Та й молитись подалися до чужого бога.
Та Дажьбог був добрим богом, не мстився за теє.
Кожен має обирати душею своєю.
Відвернулись князь, бояри, то нехай як знають,
Зате більшість простолюду до нього звертають.
А йому і того досить, князі ж хліб не сіють,
Вони лише керувати й воювати вміють.
Та прокинувсь Дажьбог якось,поглянув донизу,
А в його кумирнях всюди панує залізо.
Січуть воїни кумирів, на землю кидають
І під тіла тих кумирів вогонь підкладають.
А онуків його ревних в Почайну загнали,
І ті, дивлячись на небо, плакали-ридали.
Не хотіли покидати свойого Дажьбога.
Як же вони тепер бідні проживуть без нього?
А Дажьбог поміг би може, так не має сили.
Бо небесні слуги божі за руки схопили.
Ухопили та й закрили в небесну темницю,
Замок важкий почепили, кайдани із криці.
І нема кому темницю небесну відкрити…
І заплакали по ньому і трави, і квіти,
І заплакали дерева сльозами рясними.
І укрили землю роси зорями ясними.
От відтоді землю часом і вкривають роси,
То природа за Дажьбогом плаче ще і досі.

Праві, ліві, горделиві,
Горделиві і строптиві.
Маркса, Юнгера адепти.
Всюди внести свою лепту
Хочуть ці молодики,
Як кастровані бики
В інтернёті повоюють,
Їх гармати - лайка й дуі.
Знову зве їх честь на кулі.
Кулі не з заліза - фактів,
Нищать, як той катафрактій,
У кумедній битві гинуть
Праві, ліві і кумири.
Бо одним національне,
Вишиване і брутальне.
А насправді сміҳ та й годі.
Наче лицарі в пригоді,
Думають, Середньовіччя,
Наступає знов. Дурніші
Тільки ліві комуністи,
Анархісти, сталійністи
Всякі дивні феміністи,
Словом, різні утопісти.
Рівністю в них кличуть Хаос
Чи тоталітарну масу
Вбитих дисидентів. Мушу
Я відкрити свою душу,
Повертатись до традицій
І Христу вклонятись ницо
Я не хочу. Не лякайтесь
Від старого відмовлятись
Я не буду. Та прогресу
Теж належне віддаю я
Бо без нього у нові ми
Скотимось роки депресій.
Жити хочеться багато,
Етика іде від Бога,
Та наука без нового
Існувати теж не може.
Чи мораль нову створити
І змінивши суть - в лещати
За тоталітарні грати
Ідеологів" - фашистів
Помістити наш народ
Чи терор червоний? Страшно!
Переплисти чи крізь брод?
Краще я втечу відважно.

І
Які розумні іноді поети,
а особливо класики нові –
анахорети та апологети
язичника без ґлею в голові.

ІІ
У читача доволі є омани,
яка біда у нашому краю.
Ночами уявляє – у строю:
то козаки, то їхні отамани...
а я, буває – пекло у раю
та вражу ахінею окаянну,
що затіває агітацію,
коли смолу із казана не п’ю,
де язики показують погани.

Не проминає летаргійний сон...
Любителі Корану і Талмуду
у кабалі апокрифу Іуди
не визнають канони і закон
і пропагують свій Ієрихон
із капища язичницького блуду.

На православну голову мою
не налізає шапка атеїста.
Він і моя душа – антагоністи.
Не розумію націю свою, –
навіщо їй у правому бою
ці ліві та лукаві пофігісти?

ІІІ
Людині, зі свідомістю – зеро,
ніхто ніде не доведе ніколи,
що суще та існуюче навколо
описує Його живе перо –
енергію, інформаційне поле
як Божий Дух любові і добро.

12.2020

Друг подарував Івану -
симпатичну ігуану.
Влаштував терарій дома,
чистив кліть, міняв солому,
годував мошвою звично,
ящірку ту екзотичну.
А рептилія зубата
полюбляла в спальні спати
і хазяїна щосили
за мізинець укусила.
Розізлився той скажено,
та тваринка дуже чемно
подивилась на Івана,
і хоча боліла рана,
пожалів він бідолаху,
бо дракониха із жаху
пильно заглядала в очі
лагідно і дні, і ночі,
ніби то її страшенно
палець той болів щоденно,
й не загоювався місяць.
Не знаходила вже місця,
за хазяїном тихенько
бігала, неначе ненька.
Він на кухню чи у ванну,
а вона за ним позаду.
Дуже віддана тварина
ніби шкодувала - "винна".
Навіть плакала бувало,
сльози капали - страждала.
Та коли рука розпухла,
він звернувся до хірурга.
Лікар подививсь уважно,
розпитав про ігуану
й розповів жахливі речі.
Та отруйна потороча
йде за жертвою охоче,
бо Івана з'їсти хоче.

Не всі люблячі і вірні,
тож не будьте ви наївні!

15.12.2020р.

Під залізне іржання ранкових трамваїв
ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
І в пітьмі розгубившись, злетіла руками
і припала до мене, дійшовши до тями.

Ніби лоскітним пензликом, пучкою пальця
мій снотворний рельєф ти розводила вранці,
поки гостра щетина і руки-лещата
не затиснули слово твоє розпочате.

Говори не зі мною, а з порухом дальнім,
з онімілим поетом, з пальто в роздягальні,
з глухотою землі, по якій не ходити,
з обома небесами очей говори ти.

Тане сніг на дорозі від сексу до серця.
Ти лежиш у воді мовчазного мистецтва.
Слово – жайвір високий чи пауза звисла
від душі, у якій переповнилась Вісла.

26 червня 1997 р., Київ

Упали на Шулявці ліхтарі.
Знов наллє у вуха нам КМДА
Три відра найкращої брехні,
Як було це довгії літа.

Впали на Шулявському мосту
Три стовпи. Та скоро позабудем
Набравши кисню повні груди,
Посміємося із свіжого посту.

Як було раніше, проковтнем
Порцію лайна із вуст чужих.
Буде гірше, гірше з кожним днем,
Та чекатимемо божих див нових.

Впали на Шулявці ліхтарі
Як упав у президента рейтинг
Виродились в нас каменярі
Розплодидись у мережі боти, фейки.

Я прокинувся увечері в надії,
Що сьогодні стане трохи краще
Та упевненився: надія та пропаща.
Винуватих не карають, зміїв.

Ніхто не вмер, вони невинуваті,
I падатимуть далі ліхтарі,
Брехатимуть, і віритиме вата,
Дзвонитимуть забуті номери.

Оманливих снів віщування
Збуваються зрідка в житті, –
Нарешті зціляю коханням
Недуги складні і прості.
Вже серця розмірений стукіт
І більш не пече стравохід, –
Зневірі, утомі і мукам
Дивлюся полегшено вслід.
Любов’ю засліплені очі
І тіло гаряче моє
Лиш лікарку бачать і хочуть
Оту, що снаги додає.
Вона ні на мить не лишає
Мене наодинці тепер, –
Турбота і ніжність безкраї
Не мають затримки й перерв.
Немов у сновиддях химерних
Стрімкого й важкого життя, –
Упевнено, вправно, майстерно
Лікує мене почуття...
15.12.20

Задумав щось я вам сказати,
Але духу зроду я не мав.
Натомість серце волю має,
І саме серце пише ці слова…

Колись давно, коли калини цвіт
Ніхто іще не знав,
Зросла на пагорбі дивна та рослина;
Червоні ягоди любові породили нас.
І тоді з`явилась батьківщина –
Палке відлуння спільних тих гримас.

Вона цвіла, коріння заривавши
В темну прірву болю,
Оманливих прикрас.
Знесла минулі зими та незгоди,
І вируючі потопи – все для нас,
Усе для нас.

І врешті-решт, здійнявши гілля
Вгору, де сонця світ усе іще не згас,
Побачила калина ганебну ту картину:
Майже всі плоди гляділи з-поза пилу –
Далеко знизу, покірно гниючи,
Змарнувавши свій останній шанс.

Хіба що декілька червоних цят,
Гордо офіруючи собою,
Рознеслися солов`ями плачучи,
Прощаючись з єдиною любов`ю,
Зі своєю ненькою святою,
Навіки віддаючи себе
Тому страшному, вічному спокою…

І знову все іде по колу.
І знову цей червоний цвіт
Кущем самотнім розтягнувся суходолом.
І врешті-решт припав додолу
Той бридкий зів`ялий плід.

Та одного разу
На місті гарної рослини
Кущ червоний посірів.
І чутно було тільки спів.
Спів дівчини молодої
Серед червоної діброви,
Де бовванів калини цвіт.

Мабуть, скажете мені:
«Ну і що ж ти щойно розповів?»
Але ж все просто:
Озирніться ви навколо,
Вийміть голови з пітьми!

Де ж найдете, люди добрі,
Місце, у якому є
Найродючіщі рунти?
Де сяє сонце яскравіше?
Де всюди розповзлись лани?

Де країна любить більше
Свій народ, ніж він сам її?!
Я скажу, та тільки трішечки пізніше.
А зараз – схаменіться, ви, народе!
Вийміть голови з пітьми!

Адже ви – це Україна!
Так зробіть її самі собі.
Розростайтесь, як калина,
З добрим серцем у душі!

Стогну, молю душею сонце,
Проміння світ щоб те внесло
Кудись далеко, поза гори,
Моє горе забрало.

Що б те горе, очі ти невинні,
В очах моїх були як світ -
Провинний.
Щоб не бачив більше я його...

І не бачив образ діви,
Краса якої - солодкий плід,
Завітний.
Що мане, і серце мо́є зайняло.

Та я плачу, виюучи...
Гори, ти, серце жаллю!
І зніми скоріш ці кайдани,
Зробити ти повино це безтлінно!
Бо на дворі ніч,
А ти - нічне світило.

Поцілована небом краса - кажуть люди,
дехто заздрить охоче пелюстям лілеї.
Бо вона несподівано квітне у грудні
білосніжною ніжністю в оранжереї.

І розносить парфуми терпкі, маслянисті,
благодатні, солодкі, п'янкі, беладонні.
Торфом здобрюють - корінь, міндобривом - листя,
зігрівають, аж сліпне, на штучнім осонні.

Та колись відцвіте навесні не тремтливо,
(п'є із лійки і шланга хлоровану воду,) -
небокраю і вітру, зірничної зливи,
бурштинового сонця не бачивши зроду.

14.12.2020р.

І я любив. І звідав ласки –
Безтямний хміль любовних мук,
І перемоги і поразки,
І ймення: ворог, й слово: друг.

Було всього... Та що я знаю?
І лиш у спогадах і снах
Із памяті видобуваю
Їх незабутні імена.

Було їх безмір. Та для мене
Одна в них спільна риса є
В красі нестримній і шаленій –
То пристрасть і життя моє.

На хвилі пристрасті злетівши,
Я бачив наче віддаля
Коли фатальна пристрасть іншу
До ложа потайки вела.

Все ті ж розмови і обійми
І звично трепетні уста
І пліч докучлива подібність...
Ні! Дійсність прикра і пуста!

І, прикидаючись веселим,
Із снігових найвищих скал
Я шлю лавину до ущелин,
Де я любив і цілував.

О, темний ангеле з небес,
Не спокушай мене!
Солодке варево словес
Із пекла прокляне.

Ці звуки, наче молоде
Вино течуть униз.
І жар по тілу гнівний йде
До ніг і знову ввись.

І длань моя горить вогнем,,
Вуста палають так,
Як вогнище цим зимнім днем,
Це божий темний знак.

Як Кіпарис помер, вростуть
Гріхи у плоть мою.
Як Прометей помилки суть
Я болем пізнаю.

Страждання - це моє буття,
Буденність для душі.
Я на сніданок їм серця,
Надію полишив.


В Едемському саду живу
Між зелені секвой.
Із соромом переношу
Тягар свій кам'яний.

Сізіфа праця - вирізать
З граніту емпірей
Вірші, поеми, пізнавать
На смак який Борей.

2020

1

Морозний вечір.
Мости в тумані. Инколи, зі грота
на даху Біржі зуб химери клацне.
Cказ холоднечі,
пусте, відлюдне перехрестя. Рота
матросів з ліхтарем іде із лазні.

В глибинах ростру –
ворони кашель. В инеї дерева,
легенями шкільної діаграми
у мряці двору
чорніють гнізд кавернами. І мрева
шугають окіл газової лампи.

Ріка – як блузка,
на ліхтарі розстібнута. Ні шатер,
ні бань у млі. До статуй даху, подаль
куриться люстра
блідої повні – вершник-імператор
висріблює у паморозі профіль.

І барку в світлі
вікна лише одного у Сенаті
вага льодин в норд-ост перекосила.
Двірці заціпли,
і ждуть весни щоніч їх колонади,
як ждуть плоти на Ладзі буксира.

------------

Не може бути! Йолка!! І... зелена!!!
У капелюсі сяє... Аладін...
Хотілося до Поттера напевне,
а випало іти у Слізерин.

Не вистачає чарівної лампи
і палички ніякої нема,
аби махнути до еміра... папи...
і записати це у кінема.

Зате, які нечувані здобутки!
На сході завойовується мир...
еліта багатіє на прибутки,
а на арені – мафії кумир.

Рахує трупи рідна медицина
і поки уряд не жаліє слів,
то офіс захищає ворогів...

І гаслами сіятиме ялина –
корупцію рятує ґільйотина,
а націю – інфляція боргів.

12.2020

Навіщо той гармидер «Енеїди»?
Людей вінчають зорі угорі.
І десь візьмуться у моїм дворі
не тільки ангелята, але й діти.

І не сонети о такій порі
на часі... і не до сучліту...
А хто зготує істи дітворі?
А як же я на море не поїду?

Та уявляю, – ой, лечу, лечу...
наобіцяю як ота синиця
варити юшку у морській водиці...

На каруселі з далечі кричу
і я за це нічого не плачу...
і слава Богу, що мені це сниться.

Я їй, – привіт! Вона мені, – адью!
Солодка сіль на задубілу рану.
От і побігай в темному гаю
з такою героїнею роману.

Укриє іній голову мою
як ожеледь усі церковні бані.
Чи біс в ребро, чи мозолі наб’ю –
прогнози на майбутнє непогані.

Та іноді симпатія моя
на ці події одкриває очі
мені й собі. Ми боїмось щоночі
оказії побачитись щодня.
Надія є на логіку жіночу,
що десь у небі ми одна сім’я.

12.2020

Друже юності, то як тобі живеться
Нині в нелегкий в країні час?
Вже сто літ не бачились, здається,
Доля нас врізнобіч розвела.

Як ти там, як діти і родина,
Чи внучатами ти тішишся чи ні?
Ти своє здоров"я берегтимеш,
Слід прогнати всі думки сумні.

Часто згадую довгими вечорами
Юності бурхливої літа.
Спогади залишаться із нами,
Ними будем душу огортать.

Подумки отак поговорила
Із тобою, друже дорогий,
Ніби молодість взяла на дужі крила
Й понесла думок моїх сувій.

2020 р.

Гроза каламутна у небі сирому
з гримасою смерті над світом нависла.
Жду сонця з-за хмар, мов царівни з хорому,
лічу дні у тижні, а в місяці – числа.

Даремно роблю, хоч не маю підстави,
щоб Бога гнівити й на час нарікати.
Але ще втомлюсь од земної забави,
та й встигну до дошки останньої хати.

Мінлива погода межує контрасти
по цілому світі, у кожній істоті –
нервовий поет з недоро́бком смугастим
з друкарні прийшов і заснув на роботі;

байдужий професор розбив окуляри,
дрімнувши від власної лекції вко́тре;
молодший сержант чи то спить чи то марить,
пробігши крізь міни додому, з-за фронту.

Колекції душ на сто сьомому небі
у рамках коштовних чекають погрому.
А людство смакує свій довгий пере́біг,
сновидячи в першому небі сирому.

15 липня 2000 р., Богдани́

Софія тут виходила з намету
В оточенні дванадцяти наяд
В момент найвищого любові злету -
Тоді їй подаровано цей сад.

Цей рай смарагдовий — блаженства місце -
Й богам кохання древнім — похвали -
Ерота й Афродіти — царство їх це -
У нім найщасливіші всі жили.

І пахощі буяли чарівливі
Троянд і гіацинтів і лілей,
Нарцисів і фіалок вічне диво
Оповивало затишок алей.

У центрі парадизу — Площа Зборів -
Тут святкували парку відкриття,
Легенди в нім родили вічні зорі,
Напоїв хміль до самозабуття

Спивали в древній Греції феаки,
І юні діви тут плели вінки...
І Одіссея до його Ітаки
Мужі тут виряджали, юнаки...

І у часи Потоцького рікою
Шампанське у бокали тут лилось.
І музиканти чарували грою,
І Метцеля, а може, й ще когось

Як будівничого тут віншували,
Відлунням розлягалося стократ
І панство горде славило: “Віват!”
“Софіївки” творіння досконале.

Басейн гранітний — Посейдона храм,
Лілеї в нім і рибки кольорові -
Підводне царство ожива чудове -
Пошана морю і його Богам!

22 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У перукарню збігала, зробила макіяж,
вдяглася у коротку сукню, в сіточку панчохи.
Намріяла жагу кохання, увійшла у раж.
Збрехала чоловіку, що ночую у Явдохи.
Наприскала кругом "Шанель" - парфуми чарівні
й примчалась за любов'ю до письменника галопом.
А цей "придурок" цілу ніч розповідав мені,
як козаки розбили москалів під Конотопом.

13.12.2020р.

Не вірю я уже,
що є готові вірші,
а душу береже
рука, що нею пише.

Іще іти й іти...
А що як, Боже правий,
на спалені мости
веде мене лукавий?

То вила по воді,
то ангели аїду...
По синусоїді
і радощі, і біди.

Сльозу чиюсь утру...
І помічаю знову,
що п’ю печаль стару
за думу полинову.

То іній, то роса
на оболоні квіту
як тануча краса
нев’янучого світу.

У магії ночей
і далі неозорі,
і сяєво очей,
і падаючі зорі.

Метеликом лечу
і понесу у слові
палаючу свічу
гарячої любові.

У течії життя
з нічого виринає
поезія моя.

Та це не означає,
що ці оази раю
описую не я.

12.2020

Ночі ношпа,
ночі ночви
і кубельце,
і купіль,
і купе у
швидкісному поїзді,
і сторінка у
любовній повісті.
Та сторінка,
що́ у
сну картинках.
Хочу знову
у цілюще
ночі шоу.

10.2020

Хоча життя і котиться до долу,
Немов без гальм важкий локомотив, –
Люблю сьогодні так, як ще ніколи
Відкрито чи потайно не любив.
Це почуття ніяк не перебореш
І не заміниш бережно нічим, –
Коли любов іде зі мною поруч –
Я почуваюсь вічно молодим.
Отож давно плюю на пересуди
І не соромлюсь зовсім реготні,
Бо невтямки оточуючим людям
Піднесення в щасливому мені.
Напружено вдивляючись у сутнє,
Я бачу й відчуваю спроквола,
Як стали нині святом навіть будні
І в грудях щем від повені тепла.
Дивлюся на кохану, мов на диво
В скороминущім золотому сні, –
І кожен день дарую їй дбайливо
Наповнені подякою пісні.
Коли живеш яскраво й динамічно,
І не хорониш рано почуття, –
Не буде видаватись прозаїчним
Коханням розколисане життя.
13.12.20

Не вмію на ковзанах їздити.
Ходити на ковзанах незвично.
Каток розкішний.
Маєво казкове на катку.
І музика казкова на катку.
Добра жінка просить ковзани.
У касі за долари не може
згадати свою пору довгокосу,
легкокосту, молоду.
Хоче так, просто, безкоштовно – за так.
Беріть, жінко, їздьте.
Мої беріть, жінко, – їздьте.
Упадіть хоч раз.
Об лід чи сніг, обі все,
або вбийтесь на смерть.
Я не вмію вас зрозуміти.
Я маю лише 37 хвилин
на світ ілюзій,
що через 37 хвилин
розтане разом з вами.
Ви уб’єтесь? Я вас благаю –
упадіть,
наверніться ось цими са́мими,
са́ме цими ось ковзанами.
Фіґурне катання під льодом,
підлідне катання у фіґурах –
Браво!..
Браво,
ви чуєте – я вам кричу Браво!
10 разів браво!
110 разів браво!
Блискуче!..
Я був неправий!
О, ви!..
даруйте,
що я вас образив –
ви королева спорту,
а не простий аматор,
ви зробили потрійний тулуп,
ви зробили чотири! рази
потрійний тулуп,
ви четвертинний тулуп зробили!
На рівному місці!
Ви виконали...
ви зробили ... і вбились на смерть...
о – ви!
Об лід чи сніг, обі все...
Ви, королева спорту,
красуня, вродлива...
Бідна...
У моїх ковзанах загинула,
талант загинув у моїх ковзанах,
фіґурне катання загинуло,
загинуло в моїх ковзанах
серце фіґурного катання...
фіґурна фіґура
накрилася
чорними-чорними
моїми черевиками
з такими сталевими
злими лезами,
що крила порізали в кров
справжньої,
справжньої,
рідкісної
такої,
дійсно такої!.,
моєї
беладонни...

Вона, справді, нежива
лежить,
красива ця
жінка...

13 грудня 1993 р., Київ

В.С.
Коли ламалося усе,
Ти стала точкою опори
Й надій, що вітер віднесе
За обрій безпробудне горе.

Безсило падали слова
На всі невиплакані сльози,
Й душа забула, що жива
У занімінні, на морозі.

Пройшли роки, зійшла вода -
Нові у річці часу хвилі.
Озвалась болями орда
Тих давніх сліз, зламавши штилі.

І рве невиплаканий біль
Нове, щасливе сьогодення,
В коханому знайшовши ціль...
Немає згоди без смирення.

Неприйняте завжди болить.
Лише любов лікує рани.
А серце вчиться кожну мить
Різнити правду від омани.

Шукати світло у імлі,
Страхам у тьмі не дати волі -
Через натерті мозолі
Пекуча міць земної солі.

* * *

Забув сказати Карлсон Малюкові:
в середнім віці не усяк – моторний.
…Той виріс. Має ступінь науковий;
одружений і… поки що притомний.

І навіть (уяви собі, читачу!)
ночима крадькома жере варення.
Та сил уже немає, щоб літати,
тож має думку, що живе даремно:
дурепа-жінка, діти-розбишаки
та скандинавський невеселий настрій.

…У піч – книжки, не здатні утішати!
(Хоча навряд чи винувата Астрід).
Укотре пожалівши, що не птах,
до губ – гранчак, і вилізти на дах,
і плакати у темряві, й труситись,
вдивляючись
у сіру шведську сирість.

Була у князя дочка-одиначка,
Красунею казковою росла,
Але при тому дуже зла була.
Таку уже нестерпну мала вдачу,
Що діставала, навіть і батьків,
Хоча самі були і винні в тому,
Адже відмови не було ні в чому
З іще зовсім малесеньких років.
Не по її – вона одразу в крик.
А що від неї служкам діставалось,
Уже ледь її бачили – ховались,
Із острахом дивились в її бік.
Бо ж в гніві і скалічити могла.
Пожбурить тим, що у руках тримає
І добре, коли лише гулю маєш.
А хлопців скільки з розуму звела?
Хто лиш побачить, то від неї мліє.
Краси такої ще не бачив світ.
Вона ж їм лиш плювалася услід.
Сама ж бо про якогось принца мріє.
Ходила, гордо задирала ніс,
Не бачила попереду нікого.
Всі мали відступатися з дороги,
Бо ж знали: в ній сидить добрячий біс.
Отак вона на самоті й жила,
Усе на принца на свого чекала,
По замку часом привидом блукала
Та гнів свій проявляла, де могла.
Коли ж уже їй замок набридав,
То на коня найкращого сідала
І по дорозі навстріч вітру мчала.
То для селян уже була біда.
Бо хто зійти з дороги не встигав,
Міг стати під копитами каліка,
Або і зовсім вкоротити віку.
А хто відскочив, тих нагай шмагав.
Якось летіла на коні селом,
А на дорозі діти саме грались.
Вона ж летіла і не зупинялась,
Їй ліньки навіть глянути було.
І раптом в якусь мить перед конем
Стара, неначе з-під землі з’явилась,
Стояла, мовчки на коня дивилась.
А він її уже не омине.
На дибки став і заіржав зо зла.
Князівна ледь на землю не звалилась.
І за нагайку тут же ухопилась,
Але руки підняти не змогла.
Якаясь сила стримала її,
Чи очі, що від гніву аж палали.
Вона в житті таких не зустрічала.
А тут така перед конем стоїть.
- Ти, мабуть, зовсім з розуму зійшла!-
Стара зловісним голосом сказала,-
Ледь діточок малих не потоптала.
Це добре – недалеко я була.
Я чула про потворність, про твою.
Багато чула, бо ж говорять всюди.
Та думала, що обмовляють люди.
І бачу не людину, а змію.
Пора спинити вибрики оці,
Уже змололи все, що треба, жорна,
Отож душа оця твоя потворна
Нехай проступить на твоїм лиці!
Сказала, розвернулась та й пішла.
Князівна довго ще конем стояла
І, що робити їй тепер, не знала.
Та піднімалась, врешті хвиля зла.
Вернулась в замок, тож дісталось всім,
Не знали служки, де ж би їм подітись.
Князівна ладна зжити всіх зі світу.
Але ж найперше дістається їм.
На ранок трохи злість її пройшла.
За звичкою в люстерко зазирнулась
І у страху від нього відсахнулась,
Бо там потвора, начебто була.
Усе лице у виразках страшних
Та бородавки все його укрили.
І закричала та, заголосила,
Піднявши в замку вмить на ноги всіх.
Три дні кричала й злилася вона
Лупила всіх направо і наліво.
А виглядала з кожним днем жахливо,
Що всі розбіглись служки, як одна.
Побігла вона жалітись батькам,
Кричала, щоб стару ту покарали,
Яка отак красу її украла.
Сама веліла слугам. Та де там.
Усяк тепер боявся й підступить.
А раптом відьма з ними таке зробить.
Чи слід на гнів її нарватись, щоби
Цю ненависну злюку захистить?
Нарешті мати вмовила якось,
Що покарання їй не дасть нічого.
Краси своєї не поверне з того.
І що вона повинна, а не хтось
Піти сама і вмовити стару,
Щоб та із неї це зняла прокляття.
Як треба, й на коліна має стати,
Хоч як самій їй це не по нутру.
Князівна злилась іще кілька днів
Та все в своє люстерко поглядала,
Та з часом ще потворнішою стала
І, хоч кричала на весь замок: «Ні!»
Усе ж таки наважилась й пішла.
Довгенько перед хатою стояла
І на ту відьму на стару чекала.
Та дочекатись так і не змогла.
На другий ранок знов прийшла туди
І знову лиш даремно простояла.
В щілину, мабуть, відьма позирала.
А ти тут стій отак, на неї жди!
Минали дні. Змирилася вона.
Уже стояла, жалібно дивилась
Аби стара на очі появилась.
А та лиш зрідка визира з вікна.
В якиїсь день до того вже дійшло –
Вона відчула, що зробить повинна
І на дорозі вклякла на коліна.
Її при тому не діймало зло.
Коли смиренну позу прийняла
І голову покірно нахилила.
Стара, нарешті двері відхилила
Й до неї на дорогу підійшла.
- Благаю, зжалься,- шепотить княжна,-
Я всі свої помилки зрозуміла.
Та жити отакою вже не сила.
І у поклоні хилиться вона.
Стара стояла мовчки якийсь час,
А далі тихо так заговорила.
- Я помогла б тобі, якби уміла.
Ти розізлила дуже у той раз.
То ж я таким прокляттям прокляла,
Що не спроможна досі щось змінити.
- Що ж, я тепер такою й буду жити?
- Кажу, що я б прокляття і зняла,
Але не в силах. Можеш тільки ти.
- Тоді скажи, що маю я робити.
Готова, навіть, я тобі служити,
Аби мети своєї досягти.
- Мені служити хочеш? Зовсім ні!
Є, бачиш, в мене чарівне насіння.
Якщо у себе ти його посієш
І поливатимеш багато днів.
Та не водою, а лишень слізьми.
Слізьми своїми та ще можеш потом.
Я думаю, не будуть квіти проти.
Ось на, у цьому вузлику візьми.
Іще одне при тому не забудь:
Щодень робити маєш добру справу.
Чим більше справ, тим швидше цвіт розправить.
А вже, коли ці квіти зацвітуть,
Нарви та і відвару навари.
І тим відваром мий лице щорана.
І воно скоро зовсім чистим стане.
Таким, як Бог його і сотворив.
Змінилася князівна із тих пір,
Вже на людей не кидалась від злості…
А скоро зачастили в замок гості
І принц жаданий зазирнув у двір.
Хоч ще з дитинства визначений їй
Та чув плітки, яка вона потворна.
Та ще яка душа у неї чорна
А тут в красі втопився неземній.
Від неї очі відірвать не міг.
- Скажи, як ти така красива стала.
Князівна засміялась і сказала:
- То чистотіл мені в тім допоміг.

Тут бити мав фонтан, але не б’є.
Утім, і тут північна сирість наша
підстав пеняти владцям не дає,
і від жаги не потерпає чаша.

Звичайний дощ, обіцяний в четвер,
кепкує з труб іржавих водогону.
І щодо недоробок, то тепер
лише природа слідує закону.

І ви, герої Ханко, мокрих квот
не позбулися: метеопрогнози
вповають на порядність H₂O,
що підміня зілляті людом сльози.


--------------------------

Перший день грудневий на зиму не схожий,
Дощ мрячить дрібненький, мокро під ногами
І нема ще снігу, не пахне морозом
Та зима-красуня вже не за горами.

То ж примчить на конях бистрих буйних білих,
В них під копитами сніг пухкий іскрить,
Ще й холодний вітер набирає сили,
Іній на деревах сріблом миготить.

Віхола-сестриця замете дороги
Та усі стежини ковдрою укриє
І поля безмежні теж сніжком засіє,
Це зимове царство замилує очі.

2019 р.

Закрижаніло... каток... авжеж?
День зацукрований у ванілі.
Кидають жереб з густих небес,
піками вниз сталактити крівлі.

Склом ожеледиця, мовчки йду,
боязно впасти на брук додолу.
Холодно, в серці моїм слюду
не загорнути у матіолу.

Руки заклякнули, мозок стих,
Грудень любов роздає в кредити.
Мабуть, найбільше кохають тих,
хто дозволяє себе любити...

12.12.2020р.

Тільки туман.
Голі-голі дерева
ходять по першій зимі
недорізані,
дзвоном голосять,
мов пили нагострені,
плачуть з дощем,
перемішаним з снігом.

Я без кори,
без коріння, без гілки.
Я вже колода –
лежу.
Сіло на мене –
загін лісорубів.
Гріються.
сало їдять,
матюкаються.

Хочте - не хочте, а я розкажу
правду і кривду про ліс.
Ген, крізь туман просуваються постаті
голих і голих дерев,
ген, крізь туман хтось іде й не боїться,
злазить на дерево, влазить у дерево,
десь чи в дупло, чи під кору ховається
й десь поза вітром свистить і хропе.

Тільки про нього і встигну згадати,
перш ніж завсохну цілком…
Спить лісознавець, лісник, лісовод,
юний натураліст,
вчителька спить з природознавства
й увесь ваш "Green Peace".

Тільки не він –
він лише спочиває –
вірний старий лісовик.
Дудка, якою птахі́в повертає,
поруч повз нього лягла до весни.
Інша, якою він гадів ганяє
і присипляє у кодлі одному,
глухо гуде над далеким болотом
і через день прилетить.

Букова палиця, схожа на дятла,
мертві і хворі дерева лікує.
Жорна підземні – ґрунт і підґрунтя –
труться і мелють увесь перегній –
листя, траву, насінини, гриби,
жолуді, падалки, скалки та тріски.
Рухають жорна від кожної мислі
й сну лісовика.
Та…

1 листопада 1997 р., Київ

Термін літокохання збігає,
Мов замерзла в бурулю оця
Крапля з віти, що вмить застигає...
...ось і наші поснули серця,
Не у змозі надалі любити,
Бо замерзла душа не болить...
...ці сльозини, краплини із віти,
Що безсилі серця розтопить,
Теплий спомин, спочинете де ви?..
...цим холодним думкам відлітать
У палац льодяний королеви,
Що застиглими робить вуста,
Крізь зимові вітри безнадії,
Мов сердите штовхання взаший...
...і дерева омиті скляніють,
Ніби сльози застиглі душі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120121209507

На площі зборів статуя Паріса
У затінку дерев стрічає нас.
І постать ця троянського гульвіси
Велична і трагічна водночас.

Паріс був син Пріама і Гекуби,
Брат Гектора, царевич, як і він.
Та сон прийшов до матері, що згубу
Всій Трої принесе її цей син.

І немовлям його на Іду-гору
Віднесли, щоб роздер там дикий звір.
Але пастух, троянцям всім на горе,
Знайшов і виростив його між гір.

Був справедливим красень цей із виду,
Про це легенда знаменита є.
Як цар Пелей богиню взяв Фетіду,
І на весілля запросив своє

Усіх Богів, окрім Еріди. Раптом
Богиня розбрату сама прийшла.
І “Найпрекраснішій” - зробила напис
На яблуку ота Богиня зла.

І посварилися, де правду діти?
Богині три могутні із небес.
Афіна, Гера й ніжна Афродіта _
Просили, щоб їх розсудив сам Зевс.

А той послав усіх їх до Паріса,
І супроводжував Богинь Гермес.
Щоб справедливість — вроджена ця риса
Явила їм одне з своїх чудес.

Парісу — мудрість і військову славу
Дала б Афіна, вибрав щоб її.
Багатство й владу Гера величава -
Принади в цьому бачила свої.

Та Афродіту вибрано охоче,
Бо найпрекраснішу з жінок усіх
Собі в дружини він узяти хоче,
А Афродіта поєднає їх.

Й допомогла Єлену чарівливу
У Менелая звабити царя.
А цар той, рогоносець нещасливий
Підняв ахеїв, переплив моря!

Війну троянську розпочав тривалу.
Все щастя й горе — від краси жінок!
Через Єлену ціла Троя впала,
Пішла в Аїда царство, темний змрок!

20 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ми на Півдні були анархістами, а в тилу - пацифістами
Революції щеплення нас тримало в полоні ідей
І готові б почати нову святу Реконкісту ми
Тільки сковує зламаність. Тьмяне світло - вічний трофей

Фуга смерті як фурія мчить землею і зносить хрести
Цвинтар вічних ілюзій - розстріляний, як пише майстер
В стрічках crimіnal news, як не дивно, знову не ми
А настигне вендетта - принеси на могилу айстри

Ми боролись з собою, розтинаючи морок мечем
Наші мертві в Аїді зачекались на чаювання
Як Чеширські коти з Борхесом-наглядачем
Дивокрай - завжди виклик. Чужих привидів темне снування

Провалитись у пастку, піддатись на виклик мистецтвом
Ця країна - в'язниця сирих і надламаних мрій
Заблукати в театрах забороня самолюбство
Моя сцена - життя, і хтось на ній - лицедій

Перетнути межу і знайти неповернення точку
Повернутись до себе оновленого і спасти
Ніжну вбивцю як Богову блудну дочку
Бог - це ти. Тому відпусти гріхи

Ми блукали книжками і формували свій спокій
Постмайданні загубленці на кордонах чужої тюрми
Де знайти своє завтра? В якій із розбитих утопій?
Ми живі. Але знову в обіймах чуми

Коронавані вірусом, обезчещені вірою в Бога
Нам земля розповість тиху казку про тканий рай
Там за обрієм світу плаче темна бездомна ікона
Але варто ще жити, тому не помирай

В бабці з дідом восени
завелися таргани.
Кинулася зразу
нищити заразу.
"Примою", бурою,
"Рейдом", кислотою,
дустом, "Дихлофосом".

А таргани тимчасом
плодяться. Нечисть клята,
нема на неї ката,
не склала лапи жодна,
гуляє де завгодно
наївшись хімікатів.
Осіла в теплій хаті,
не здохла - знахабніла.
Лиш діда отруїла!

Дід якби не пив вино -
врізав дуба вже давно!